Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках


Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках


ВСТУП

політичний президент польща

Актуальність теми. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави - особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб за допомогою порівняльного аналізу порівняти інститут глави держави у президентській та напівпрезидентській республіках (на прикладі Польщі та Сполучених Штатів Америки).

Досягнення поставленої мети передбачає розвязання таких завдань:

охарактеризувати основні методи порівняння в політичній науці;

визначити основні поняття дослідження;

розглянути історію виникнення та розвитку інституту президента в світі і безпосередньо в Польщі та США;

дослідити конституційно-правовий статус президента Польщі та президента США, процедуру виборів президента у цих двох країнах та його повноваження.

Обєктом дослідження є інститут президента.

Предмет дослідження. Порівняльний аналіз інституту президента в напівпрезидентській (Польща) та президентській (США) республіках.

Методи дослідження. Використовувався порівняльно-правовий метод, який дав змогу для глибокого й всебічного дослідження інституту глави держави. Системний метод для визначення місця та ролі глави держави у механізмі здійснення влади. Структурно-функціональний метод розкриває конституційні повноваження та зміст владної діяльності, що допомагає зясувати справжню компетенцію глави держави.


РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ


1.1Поняття інституту глави держави


Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або навязуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які представляли собою великі колективи людей, обєднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави.

Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, церемоніалів. Також глава держави, як інститут, знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, іменувалися й іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.

Розглядаючи інститут держави необхідно прийняти за відправну точку констатацію, що сьогодні конституційні системи різняться між собою (між іншими) і з точки зору наукової концепції організації влади (ця категорія є ключем пояснення державно-правового механізму). Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу / рівноваги влад у державі. Глави держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У державах же, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, гілок- законодавча, виконавча, судова - главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення глава виконавчої влади або Виконавча влада: глава держави і уряд .

Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення - у формах і способах, визначених конституцією, - представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права.

Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами - главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, зявився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як правління (режим) кабінету. [1]

У деяких країнах функції глави держави доручали і доручають колегіальним органам, які мають назви президії, державної ради, президентської ради. У недавньому минулому в СРСР і деяких тоталітарних країнах Східної Європи колегіальним главою держави були президії вищих представницьких органів державної влади. В Іраці з липня 1258 р. до лютого 1963 р. функції глави держави здійснювала Державна рада у складі трьох членів, один з яких був Президентом. Уже в наші дні - з 1995 по 1997 рр. у Ліберії функції колегіального глави держави виконувала Державна рада. В якості прикладу колегіального глави держави у країнах із демократичним політичним режимом можна привести лише Федеральну раду Швейцарії; хоча у цій країні існує президент конфедерації, основним завданням якого є голосування у Федеральній раді.

Одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави - особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.

Юридичний статус i полiтичне значення сучасного глави держави залежать вiд форми державного правлiння, прийнятої в тiй чи iншiй країнi. Його реальна роль у здiйсненнi влади багато в чому зумовлена також iснуючим у країнi полiтичним режимом.

В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами.

При побудові будь-якої керованої системи її структура звичайно визначається її функціями. Виділяти під цю функцію особливий орган або включати її до компетенції іншого (інших) органа (-нів) - справа політичного, а не юридичного вибору. В переважній більшості держав такий вибір зроблений на користь особливого органу.

У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством. [1].

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління - це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха тощо, а з республіканською - громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконує Федеральна рада, яка одночасно є й урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися в ході національно-визвольних революцій і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго).

У постсоціалістичних країнах також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща). Державне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. II (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки.... Про широкі владні повноваження глави держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: Король є главою Іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він є гарантом правильного функціонування державних інститутів; здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом.

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів - й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина). Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть виявлятися у згладженій формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монархією, глава держави - король Хуан Карлос І - посідає вельми помітне місце у вирішенні соціально-економічних і політичних проблем країни.

Інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інститу-монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. ін.). Щоправда, сучасні монархії - далеко не ті, якими вони були за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами конституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції. Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: Конституція Японії відводить імператору роль декоративної прикраси державного механізму. Імператор не є ані правителем Японії, ані главою держави.

Різні форми правління визначають і неоднаковий порядок заміщення поста глави держави. У найбільш загальному вигляді виділяють два основні способи формування інституту глави держави, які відповідають або монархічній, або республіканській формі правління.

В республіках посада глави держави заміщується шляхом прямих, непрямих або внутрішньопарламентських виборів. Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління Безпосередньо населенням глава держави обирається в Росії (ст. 81): "Президент Російської Федерації обирається на чотири роки... громадянами Російської Федерації на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні "; у Франції (ст. 6): "Президент Республіки обирається на 7 років загальним прямим голосуванням" та інших країнах (Бразилії, Мексиці, Азербайджані). Саме такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, котре президент посідає в державному за президентської системи правління механізмі, і дає йому своєрідний "прямий" мандат з боку виборців, забезпечуючи високий рівень легітимності цього інституту. Це також дозволяє президентові проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти супроти волі парламенту, що створює сприятливі умови для впровадження авторитарних методів управління в державі. Тому прямі вибори президента при всьому їх зовнішньому демократизмі є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави, особливо якщо у владному механізмі не налагоджена система "'стримувань і противаг". Прямими виборами президент обирається і в цілому ряді країн, що мають парламентську систему правління, як то в Болгарії (ст. 93): "Президент обирається безпосередньо виборцями строком аа п'ять років у порядку, визначеному законом"; у Молдові: "Президент Республіки Молдова обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному й вільному голосуванні" (ст. 78); в Румунії, що, скоріш за все, свідчить про намір законодавця дещо підсилити інститут глави держави.

Прямі вибори передбачають вибори в два тури: коли в першому турі жоден з кандидатів не набирає абсолютної більшості голосів, то через два тижні проводиться другий тур, 6 якому балотуються тільки два кандидати, що зібрали найбільшу кількість голосів у попередньому турі.

Під час непрямих виборів президент обирається також без участі парламенту - колегією вибірників, яка в свою чергу обирається населенням прямим голосуванням (США).

Непрямі вибори президентів, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках протиставляти себе цьому інституту. Підтвердженням слугує той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують саме ті президенти, що стали главою держави в результаті прямих чи непрямих виборів (США, Франції, Польщі).


1.2 Історія виникнення і розвитку інституту президента


Термін "президент" походить від латинського "Praesidеnt", що в перекладі означає "той, хто сидить попереду, головує".

Першою країною в світі, де виникла посада президента як глави держави, була США. Делегати Конституційного конвенту, що зібралися в 1787 р в Філадельфії для прийняття федеральної Конституції США, зробили історичний вибір між монархією і республікою. Тільки-но звільнившись від влади Британської монархії, американське суспільство було настроєне рішуче проти впровадження вищої виконавчої влади в особі монарха Тому після тривалих дебатів, які вели між собою творці американської конституції, дійшли висновку, що вища виконавча влада повинна зосереджуватися в руках представника федеральної виконавчої влади, якого стали називати, згідно з конституцією, Президентом Сполучених Штатів Америки. Так трапилося не випадково, бо з перших днів існування США система розподілу влад працювала при досить відчутному верховенстві чи навіть першості саме виконавчої влади.

Крім того, саме в США зародився і набув розвитку інститут президентства як один з найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада мала монархічний, а значить, спадковий характер, у США главу держави стали обирати на загальних виборах

У першій половині XIX ст. президентську систему правління впровадили країни Латинської Америки. В Європі вперше була введена посада президента в 1848 р. в двох республіках - Франції і Швейцарії. І тільки після закінчення Першої світової війни в Європі збільшується кількість держав, в яких було впроваджено посаду президента. Президенти стали вищими посадовими особами в Австрії, Чехословаччині, Польщі, Естонії, Латвії, Литві, Туреччині. В 30-40і роки інститут президентства став поширюватися і в Азії: його ввели у Філліпінах, Сірії, Лівані.

Після Другої світової війни до держав, очолюваних президентами, увійшли Італія, Греція, Португалія, Ісландія, Мальта. Однак найбільшого поширення модель президентського правління набула в Африці. Цей процес почався з кінця 50-х - поч. 60-х років, і сьогодні майже на чолі всіх африканських держав стоять президенти.

Що ж розуміється під поняттям "президент" сьогодні?

Юридичний словник 1953 р. намагався дати тлумачення цьому поняттю, відзначаючи, що "в буржуазному державознавстві президент розглядається як носій верховної державної влади і вищий представник держави у "зовнішніх стосунках". Подібне твердження зовсім неправильне, бо державна влада в капіталістичних країнах належить буржуазії, котра і є її носієм, а президент - тільки знаряддя диктатури монополій".

В іншому джерелі - енциклопедичному словнику, випущеному в світ у 1990 p., президент визначається таким чином:

) у більшості сучасних держав з республіканською формою правління виборний глава держави;

) в цілому ряді громадських і наукових закладів, організації! (в т.ч. і міжнародних) виборний голова виконавчого органу.

Цікавою емпіричною базою є документи, які відображають роботу вищих представницьких органів державної влади, а також матеріали періодичного друку, особливо періоду заснування того чи іншого конституційного інституту, в яких політики висловлюють свої точки зору. Обговорення питання про впровадження посади Президента колишнього СРСР, а потім і президентів РФ, України та інших республік, викликало величезну кількість різноманітних публікацій, відгуків, які також допоможіть у з'ясуванні поняття "президент". Під час обговорення порушувалися й деякі теоретичні аспекти поняття "інституту президентства", його основних рис. Депутат В.Н. Кудрявцев, відомий правознавець, підкреслив, що "передбачуваний законопроект один із елементів складного процесу формування соціалістичної правової держави"1". "Президентство - один з відомих у світовій практиці найбільш ефективний спосіб організації виконавчої влади".- зазначав депутат СБ. Станкевич. Депутат А О. Собчак висловив свою думку з цього приводу так: "Необхідною умовою приведення в дію інституту президентської влади є забезпечення співвідношення і противаг законодавчої, виконавчої, президентської і урядової влад та інших інститутів"

Говорячи про світовий досвід розподілу влад на "декілька владних структур", у статті С.С Алексеева підкреслюється: "Але, окрім такого розподілу, необхідне і її об'єднання. Потрібна додаткова стрижнева політична структура, яка б уособлювала єдність і міцність влади. Президент повинен стати загальнонаціональною об'єднуючою силою".

В іншій статті, надрукованій в журналі "Новое время", Б. Топорнін робив акцент на необхідності балансу між владою законодавчою, виконавчою, судовою і вказував на роль президента в цьому процесі. Автор підкреслював, що, визнаючи офіційний статус президентства, слід мати на увазі не конкретну особу, а оптимальну систему раціонального демократичного управління тодішнього Радянського Союзу. Мова йшла про відповідальність президента, можливість його відкликання (імпічменту) у випадку антиконституційних дій або правопорушень.

Висловилися з цього приводу й відомі радянські державознавці. Так, А.О. Мішин, дослідник президентської влади США, вважав, що Радянському Союзу була необхідна сильна виконавча влада, а президент - це фігура, яка уособлює і очолює виконавчу владу в державі.

У період заснування посади президента колишнього Радянського Союзу було достатньо владних структур: З'їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада, Президія Верховної Ради, Рада міністрів. Все це - колегіальні структури, на узгодження діяльності яких потрібно було багато часу. Це й стало однією з причин впровадження влади президента - арбітра вищих органів влади й управління. Окрім того, всією своєю практичною роботою Президент СРСР повинен був створювати умови для розвитку взаєморозуміння і соціального діалогу між різними суспільно-політичними рухами, підтримувати громадянський мир і міжнародну згоду в країні, а також, маючи верховні повноваження, виступати в ролі організатора і координатора дій за надзвичайних обставин - війни, конфліктів, стихійного лиха, серйозних порушень соціального спокою і суспільного порядку.

Комплекс аналогічних проблем через об'єктивні і субєктивні чинники дістався у спадок і Україні та її Президенту. Тоді, в 1991 p., Україні потрібен був інститут сильного президентства для того, щоб збалансувати інтереси, рішуче стабілізувати ситуацію, привести в дію механізм усіх видів державної влади. В Україні, коли діяла Конституція УРСР 1978 р., що зовсім не відповідала статусу України як незалежної держави, було прийнято "Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". В цьому документі, який Комітет з питань юридичних та прав людини Парламентської Асамблеї Ради Європи визначив як "Малу Конституцію" України, в розділі Ш "Президент України" ст.19 чітко визначався статус Президента України як глави держави і голови державної виконавчої влади.

Проте всяка влада, відмічав вчений МІ. Кейзеров, у принципі грунтується на реальних здібностях проведення своєї волі, але не всяка влада є реальною можливістю здійснювати свою волю. Сутність справи - в конкретному) механізмі формування, реалізації волі, в структурі співвідношень влади, в інституціональному і правовому статусі влади.

Все це відбувається в рамках загальносвітової тенденції, характерної для багатьох демократичних країн: надання більш високого значення в державній структурі посаді прем'єр-міністра (канцлера), котрий стає головою виконавчої адміністрації, тоді як у президента зосереджуються функції глави держави.

Але досвід президентства і в СРСР, і в Україні (шестирічний) - досить незначний в порівнянні зі світовим. Становлення інституту президентства - тривалий історико-політичний і правовий процес, до контексту якого входять розробка законодавчих і адміністративних актів, формування складної структури різних підрозділів, тісних взаємозв'язків з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому.

По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних держав. Конституція Італії проголошує: "Президент Республіки є главою держави..."(ст.87). Аналогічно визначається статус президента і в Конституції Угорщини (ст. 29.1): "Главою держави Угорщина є Президент Республіки". В конституціях цілого ряду держав спеціально підкреслюється, що президент є головою виконавчої влади. Так, згідно зі ст. І Конституції США виконавча влада надана Президенту Сполучених Штатів Америки. В такому ж аспекті сформульована ст. 80 Конституції Мексики.

Проте не в усіх державах ця проблема вирішена в Конституції Фінляндії сказано, що вища виконавча влада довірена президенту, хоча насправді уряд очолює не президент, а премєр-міністр. В статті 19.1 Конституції Австрії проголошується, що вищими органами виконавчої влади є федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель. Це визначення не містить розподілу владних повноважень глави держави - федерального президента і голови уряду - федерального канцлера. Тільки докладний перелік прерогатив федерального президента дає нам зрозуміти, що він є лише номінальним головою виконавчої влади. Взагалі, в тих державах, де існують президент і прем'єр-міністр, обов'язково виникають проблеми співвідношення їх повноважень. Навіть у такій правовій державі як Франція конституційною моделлю V Республіки закладено основи для потенційного конфлікту між Президентом і Головою Ради Міністрів. Конституція Франції не має окремого положення, яке б прямо визначало Президента як главу держави згідно зі ст.5 Конституції Франції Президент Республіки є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів і угод співдружності. Щоправда, теза про президента як главу держави випливає із самого духу Конституції, але спеціально в ній про це не говориться.

Так чи інакше, але в країнах Європи, в США, Мексиці, країнах Латинської Америки функції президента здійснює одна особа, і його статус при цьому не викликає ніяких сумнівів. В інших країнах, особливо тих, які називають "країнами третього світу", президент формально вважається одноосібним главою держави, але, окрім нього, існує ще колегіальний орган (в Іраці, Сирії - Рада Революційного командування, в Туреччині - Рада національної безпеки). Зрозуміло, що колегіальні органи в значній мірі обмежують повноваження президента як глави держави.

Ще більш обмеженим є статус глави держави в Ісламській Республіці Іран, де верховну владу на практиці здійснює вищий релігійний ієрарх, котрий має титул керівника Ісламської Республіки Іран.

Слід також мати на увазі, що в цілому ряді держав Азії та Африки вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, а в подальшому спрямовує і контролює його дії. Подібна ситуація була характерна і для колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики схвалювалися в цих державах на засіданнях вищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ^ вважався і президентом країни За такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися у вигляді рішень президента, попередньо обговорювалися в колі партійних керівників.

Окрім визначення правового статусу президента як глави держави чи як голови вищої законодавчої влади, конституції зарубіжних країн містять ряд суспільно важливих морально-політичних і громадянських обов'язків, котрих повинен дотримуватися президент протягом усього строку своїх повноважень. Від нього вимагається, щоб він у всіх своїх діяннях невідступно дотримувався конституції та інших законів своєї держави. В Італії, вступаючи на посаду, президент дає присягу не тільки на вірність Республіці, але й на дотримання Конституції Італії. Президент Латвійської Республіки в своїй присязі заявляє: "Я шануватиму як священні Конституцію Латвії та її закони і додержуватиму їх" (ст. 40). В тому ж ключі витримані присяги президентів Фінляндії ("...буду чесно дотримуватися і зберігати в силі Конституцію і закони республіки"), Республіки Білорусь ("...урочисто присягаю... додержуватися Конституції та законів Республіки Білорусь"), ФРН ("...клянусь берегти і охороняти Основний закон і закони Федерації"), президента Республіки Молдова ("присягаю...додержуватися Конституції і законів країни") та ін.

При всій своїй декларативності урочисте зобов'язання президента перед народом додержуватись Конституції та інших законів країни має суспільно-політичне значення. Цей обов'язок є одним з ключових елементів легітимності всього інституту президентства, невід'ємною умовою довіри до глави держави і важливим моральним засобом, який повинен вберегти президента від спокуси порушити ті чи інші правові норми.

За конституційними положеннями багатьох країн президент у відповідності до свого статусу зобов'язаний бути гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави. Подібні норми закріплені в конституціях Франції, Польщі, Румунії, Греції. Конституція Італії до того ж зобов'язує президента представляти національну єдність держави.

Конституції деяких держав закріплюють за президентом роль арбітра (що, як зазначається вище, досить важливо) між різними силами в державі і суспільстві. Згідно зі ст. 5 Конституції Франції президент...забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади .

Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності повинен не захищати інтереси окремих соціальних груп або прошарків, а піклуватися про благо всього суспільства. І, нарешті, від президентів очікується, що вони під час виконання своїх обов'язків будуть дотримуватися високих етичних норм. Так, президент ФРН зобов'язаний, вступивши на цю посаду, "сумлінно виконувати свої обов'язки і дотримуватися справедливості у ставленні до кожного''. "У ставленні до всіх я буду справедливим і обов'язки свої виконуватиму сумлінно", - клянеться президент Латвійської Республіки.

Подібні зобов'язання і офіційно встановлені стандарти діяльності президента спрямовані на зміцнення авторитету і гідності посади президента.

І все ж статус президента, найбільшою мірою залежить від системи правління.

Вітчизняні і зарубіжні державознавці вважають, що кожна система правління - президентська, напівпрезидентська (змішана) чи парламентська - характеризується певними ознаками. Визначення форми чи системи правління дають у своїх текстах конституції багатьох країн світу. Коли ж основні закони держав прямо не вказують на форму або систему правління, встановити її можна тільки шляхом аналізу відповідних конституційних норм, а також реальних відносин, то склалися між органами державної влади

Виникнення тих чи інших систем правління обумовлюється багатьма факторами Значний відбиток на цей процес накладають особливості історичного розвитку держави, специфіка її політичної культури, традиції державності і співвідношення різних політичних сил в період розроблення і схвалення конституції.

Велику роль у виборі системи правління може відігравати суб'єктивний фактор в особі провідного політичного лідера, під якого в значній мірі прогнеться вся конструкція державної влади й правління. В силу цього в одних державах утворилася парламентська республіка, за якої президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції: з інших сформувалася президентська республіка, де президент обирається народом, мас широкі повноваження, незалежні від парламенту), у сфері виконавчої, а інколи й судової влади.

Напівпрезидентські республіки, які набувають все більшого поширення у світі, характеризуються тим, що президент у них обирається народом, але парламенту надаються певні, пов'язані з контролем за його діяльністю під час формування уряду, виконавчі повноваження.

Але при класифікації країн за тією чи іншою системою виникають об'єктивні труднощі. Якщо конституційний устрій США - це класичний приклад президентської республіки, а конституційна модель сучасної Франції має найбільш характерні атрибути напівпрезидентської республіки, то системи багатьох інших держав являють собою різні гібридні форми.

Наприклад, Італія вважається парламентарною республікою, проте президент цієї держави володіє правом вето і може розпускати парламент.

Естонію ж за цілим рядом ознак можна віднести до напівпрезидентської республіки, проте керівництво збройними силами фактично здійснює не президент, а прем'єр-міністр і міністр оборони.

Таким чином, саме державно-політичне життя і реальна практика функціонування інституту президентства висувають як вирішальну противагу в системі розподілу влад, спроможну організувати і гармонізувати ці влади, президента, якому повинні бути притаманні такі риси:

виборний глава держави, арбітр у системі розподілу влад на представницьку, виконавчу, судову у деяких випадках очолює виконавчу владу;

в організаційному аспекті президент нікому не підлягає взагалі і володіє високим ступенем незалежності від будь-яких інших державних органів (винятком є держави Ірак, Іран, Сирія);

президент повинен дотримуватися важливих морально-політичних та громадських обов'язків, а значить, діяти на основі конституції й інших законів держави;

особа президента повинна відповідати високим етичним нормам;

посада президента має яскраво виражений політичний характер, йому належить важлива роль у формуванні політики держави, він є також головною ланкою щоденного верховної і політичного керівництва державними справами;

статус президента, як і монарха, визначається перш за все системою правління;

як вища посадова особа президент у залежності від системи правління наділяється цілим спектром необхідних повноважень, особливо важливим з яких є право видання під законних нормативних актів.


1.3Глава держави у зарубіжних країнах


Поняття і юридична природа інституту глави держави у зарубіжних країнах.

Глава держави - це посадова особа чи орган, який займає верховне місце в системі органів держави, є найвищим представником країни на її території та поза її межами, символ єдності нації і держави.

Тобто це конституційний орган і одночасно вища посадова особа, яка здійснює верховне представництво держави у міжнародних відносинах і внутрішньополітичному житті країни.

В системі вищих органів державної влади глава держави займає провідне місце, оскільки він очолює всю державну систему і має широкі повноваження. Тобто глава держави очолює і представляє державу.

Конституційно-правовий статус глави держави залежить від форми правління і характеру політичного режиму в тій чи іншій державі.

Навіть в країнах з однією і тою ж формою правління політична роль і обєм повноважень глави держави можуть серйозно відрізнятися.

Глава держави може очолювати виконавчу владу (США, Єгипет), бути частиною представницького органу (Великобританія, Індія) та не належати до жодної із гілок влади (Німеччина, Італія).

Глава держави може бути символом державності (Японія), владним арбітром по відношенню до інших інститутів держави (Франція) та одноособовим повновладним главою (Оман, Саудівська Аравія).

В якості глави держави можуть виступати:

1.Спадковий монарх (король, цар, імператор, султан, шах, герцог, великий герцог і т.д.)

-у країнах з монархічною формою правління;

-монарх має право на особливий титул, кий носить лише одна особа в державі, право на особливі ритуали і титули влади, право на утримання з бюджету, в тому числі на утримання свого королівського двору, в багатьох країнах монархи не платять податків;

влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якого іншого органу;

монарх здійснює свою державну владу за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади (суверен);

ця прерогатива монарха пронизує все державне управління, тобто, жоден акт державної влади не здійснюється проти або мимо влади монарха;

в деяких країнах монарх фактично обмежений у здійсненні влади в державі, це зокрема стосується парламентських монархій, тобто монарх є лише символом держави, який не має реальних повноважень;

рідко, але зустрічаються інститути виборного монарха, який обирається на певний строк (Малайзія, ОАЕ).

. Виборний президент

-Це є посадова особа, яка законно обіймає цю посаду протягом певного терміну, обрана на прямих чи непрямих виборах;

-На пост глави держави може бути обраним будь-який громадянин, який відповідає встановленим в конституції і законі вимогам;

Відомий інститут пожиттєвого президентства, але це виняток із загального правила.

. Колегіальний орган

-Главою держави може бути не лише одна особа, оскільки, наприклад у Швейцарії функції глави держави і уряду здійснює Федеральна Рада Швейцарії, яка складається із 7 чоловік, які обираються на 4 роки. Головує на Федеральних зборах Швейцарії Президент, який обирається з числа 7-ми членів Федеральної Ради на 1 рік.

4. Глава держави за сумісництвом

-Таку функцію виконує, наприклад, глава уряду в - премєр-міністр в землях ФРН.

5. Генерал-губернатор

-Прерогативи глави держави можуть здійснюватися посадовими особами, які діють від імені монарха в одній із держав, що входять в унію (наприклад в Австралії, Новій Зеландії, які утворюють унію із Великобританією, ці функції виконує генерал-губернатор і лейтенант-губернатор, які призначаються монархом за рішенням парламенту кожної із цих держав);

-Тобто він представляє монарха і, таким чином, «ніби являється» главою держави з певними застереженнями.

. Узурпатор

-Особа, яка здійснює функції глави держави без правових на це основ чи в силу свавільних основ;

-Як правило ними виступають військові, які очолюють військовий переворот та проголошують себе верховним начальником, главою держави.

. Племінний вождь

-Є главою держави легально, за традицією народу.

Функції глави держави при спадкуванні престолу чи під час тимчасової недієздатності монарха можуть бути передані регенту чи регентській раді.

Місце глави держави в системі центральних органів влади

На відміну від "класичних" галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо. Це дуже складне питання: що таке (і хто такий) глава держави, який його правовий і фактичний статус? З одного боку, здавалося б, усе зрозуміло. Глава держави - це особа, що займає найважливіший пост у країні, юридично перше місце. Але що стоїть за цим постом?

Відповісти важко, оскільки питання непросте. І справедливо в літературі зазначається, що глава держави або не належить до жодної галузі влади, або належить до законодавчої і виконавчої влади, або, нарешті, лише до виконавчої. Однозначної й універсальної відповіді на питання про те, яке місце глави держави в системі державного механізму, дати неможливо. У кожній країні місце цієї посадової особи дуже своєрідне, і в кожній країні є своя специфіка. Однак все ж можна виокремити найбільш загальні риси, найбільш яскраві специфічні особливості, що характеризують інститут глави держави.

Можна, незважаючи на всі труднощі й суперечності , спробувати дати визначення глави держави.

Такі визначення у вітчизняній правовій літературі є. Так, Л.М. Ентін вважав, що глава держави - це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. На нашу думку, це практично універсальне визначення. Хоча Л.М. Ентін відразу ж обмовлявся, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко.

В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави - це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти.

А.А. Мішин не висловлювався конкретно від свого імені, хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність..M. Осавелюк, на нашу думку, досить лаконічно й найбільш точно визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).

Слід зазначити, що в найзагальнішому плані глава держави - це або монарх, або президент, або (украй рідко) колегіальний орган. Розглянемо, як конституції підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається "Імператор" і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада". Загалом сказано дуже небагато.

Більш сучасна Конституція Іспанії докладніше визначає роль і значення глави держави - короля: "Король є главою іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він - гарант правильного функціонування державних інститутів, здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично. А також здійснює функції, надані йому конституцією і законами" (ст. 56).

Досить чітко визначаються місце, роль і значення президента Франції: "Президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної Цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів" (ст. б).

Наведені приклади свідчать про те, що навіть у випадках спадкоємної монархії або президента, який обирається народом, їхня державно-правова роль не дуже докладно або недостатньо чітко визначається в конституціях. А у випадках, коли глава держави - президент, що обирається парламентом, конституції іноді взагалі ніяк не визначають його юридичну, політичну та іншу роль у державі. Конституції просто пояснюють порядок обрання президента, називають деякі найважливіші його функції. Це не зовсім правильно з погляду конституційної теорії, але в такому разі, можливо, законодавці вважали, що роль глави держави зрозуміла і її не варто пояснювати, або їм було важко лаконічно сформулювати найважливіші цілі й завдання глави держави.

Наприклад, конституції Італії і ФРН нічого не говорять про те, що таке і хто такі глави держави - президенти Італії і ФРН. Стаття 83, з якої починається відповідна глава Конституції Італії, - це текст про те, що президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів, а також закріплюється докладний порядок його обрання. У ст. 84 йдеться про те, хто може бути президентом, у ст. 85 про те, що президент обирається на сім років, коли відбуваються вибори президента. Стаття 86 передбачає порядок тимчасового заміщення посади президента тоді, коли він не в змозі виконувати свої обов'язки. І лише в ст. 87 зазначається, що президент республіки є главою держави і представляє національну єдність. Тут же називаються його конституційні повноваження.

У розділі б Конституції ФРН не йдеться навіть про те, що президент республіки - це глава держави й представляє національну єдність. У статтях 54, 55, 56 йдеться про те, як обирається президент, які його повноваження, яку він складає присягу, кого він призначає і як може бути відсторонений від посади, тобто автори німецького Основного закону взагалі не назвали свого президента главою держави. Роль глави держави ФРН, очевидно, можна визначити лише шляхом доктринальних висновків.

З викладеного випливає, що правовий і реальний статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів.

У країнах, де глава держави має реальну урядову владу - очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави - це лідер країни.

За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають.

Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. Цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається нормально, за правилами, відповідно до законів, конституції. Законодавчий орган прийняв закон, а глава держави його підписав. Це якщо не реальний поділ влади, то, так би мовити, його символ.

Глава держави може бути легітимним, зайнявши свій пост після проходження певних процедур на підставі певних законів, визнаний у цій якості своїми громадянами та іншими державами. Глава держави може бути й нелегітимним, захопивши цю посаду, узурпувавши її, але реально виконуючи функції глави держави й підпорядкувавши собі інші ланки державної машини. Способи легітимізації можуть бути різними: якщо республіка, то главою держави є обраний президент, якщо монархія, то це монарх, що одержує свою посаду в спадщину. Нелегітимний глава держави - це, як правило, диктатор, глава військової хунти, що захопив владу за допомогою насильства.

Питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне. Спроби визначити це місце щоразу натрапляють на якісь винятки з правил або протилежні думки й протилежні приклади. Досить часто главу держави відносять до виконавчої влади. Це звучить цілком переконливо, тому що згідно зі ст. 2 Конституції США (найвідомішої конституції У світі) виконавча влада належить президентові США. Однак, на нашу думку, у більшості випадків інститут глави держави - це зовсім окремий комплекс, самостійний інститут, і спроби віднести його до якої-небудь галузі влади неправильні й непродуктивні.

Якщо зробити спробу визначити основну роль, функції глави держави, його місце якимись ключовими словами, то можна виокремити дві моделі глави держави, за якими стоять два основних поняття.

Перша модель і перша зрозуміла всім функція - це глава держави - лідер країни. Лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою "де-юре" і "де-факто", але вони можуть і не збігатися. Прикладом фактичного лідера є абсолютний монарх або президент президентської республіки, який обирається народом. Це легітимний лідер країни, що одержав владу за встановленими правилами й визнаний у цій ролі народом.

Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, - це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами.

Лідер у більшості випадків, в ідеалі - символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.

Найяскравіший символ державної влади - це монарх, причому будь-який монарх: і за абсолютної монархії, і за дуалістичної, і за конституційної. Але на роль символу найбільше підходить місія монарха в конституційній монархії, де вія справді символізує державу та державну владу.

Так, слід зазначити, що монарх має право на особливий титул, і цей титул носить тільки одна людина в країні. Цей титул позначає королівське або царське звання. Титули різні - король, великий герцог, великий князь, імператор; на сході - султан, емір, шах тощо. В Ірані останній монарх присвоїв собі титул шахіншах - цар царів.

Монарх має право на особливі ритуали й символи влади. Цими символами влади - короною, троном, скіпетром, мантією тощо - сучасні монархи практично не користуються, і вони найчастіше зображуються на державній символіці, на поштових марках. Єдиний монарх, що, мабуть, вживає всі зовнішні знаки й державні регалії - це королева Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії Єлизавета II. Вона на всіх найважливіших урочистих державних церемоніях, що відбуваються в країні, присутня у короні й спеціальному королівському одязі.

Особливі ритуали - це урочиста церемонія введення монарха у владу (коронація), особливе оформлення візитів, зустрічей, прийомів, особлива урочистість у представленні монарха і членів його родини, тобто комплекс особливих правил поведінки, які пропонуються спеціальним етикетом. Так, у присутності монарха не можна сідати без його дозволу; до монарха не можна повертатися спиною, не можна звертатися першим, якщо сам монарх до вас не звертається, тощо.

Є такі поняття, як королівський двір, почет. Хоча в сучасних монархіях - це досить умовні поняття, для деяких країн вони все-таки мають певне значення. Держава оплачує певну кількість слуг, придворних, охорону, виділяються гроші на одяг, на купівлю й зберігання коштовностей тощо. Усе це необхідне для того, щоб підкреслити велич монарха. Особливою характерною рисою й привілеєм монарха є те, що монарх має право на утримання з бюджету, тобто на одержання грошей на витрати й утримання королівської родини, обслуговування приміщень, де проживає родина, й утримання двору. Гроші, які видаються щороку з бюджету на різні витрати, та їх перелік найчастіше йменуються цивільним аркушем. Розмір одержуваних монархом грошей установлюється законом, іноді на початку вступу монарха у владу. У деяких країнах ця сума Щороку переглядається, як правило, у бік збільшення. Крім одержання доходів від цивільного аркуша, монархи мають Доходи з інших джерел. Наприклад, гроші від оренди належних монархові та його родині земельних угідь, від вкладених У банки грошей тощо.

А.А. Мішин вважає, що інститут глави держави не має жодних розумних підстав для існування. Як доказ дослідник наводить приклад Швейцарії, де функції глави держави виконує урядовий виконавчий орган, що складається із семи міністрів. Ця позиція є спірною. Але чому з'явилася думка, що інститут глави держави не є обов'язковим? Очевидно, у цьому випадку спрацювала радянська традиція, адже протягом більш як 60 років у нашій державі не було юридичного глави. Був фактичний лідер (найголовніша фігура в країні), що очолював керівну й правлячу партію. Це була особа, що у країнах, які живуть за демократичними законами й традиціям, не могла б очолювати державу, не могла б бути лідером, оскільки вона не одержала мандат із рук виборців, з рук парламенту або хоча б, як монарх, за встановленими правилами престолонаслідуван-ня. Наша "традиція", коли роль глави держави виконував колективний орган - Президія Верховної Ради - міцно ввійшла у свідомість радянських юристів.

Юридичні форми глави держави

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави.

Перший варіант - найбільш давній і традиційний - це глава держави в особі монарха. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій - Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо);

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб'єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один - Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п'ять років.

Наводиться ще приклад Об'єднаних Арабських Еміратів, але там з невідомої нам причини глави семи еміратів раз на п'ять років обирають не головного еміра, а президента. Очевидно, це робиться за західним зразком або щоб не оголошувати одного зі своїх колег "еміром над емірами".

Другий варіант - глава держави - президент. Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною - членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Четвертий варіант - глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду - прем'єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб'єкт федерації - земля - має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

П'ятий варіант коли главою держави "ніби є" генерал-губернатор (представник британського монарха в державах - колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника - генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор - не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.

Шостий варіант - найбільш нестандартний і ненормальний державний механізм. Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно - шляхом узурпації. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін. "Хунта" - іспанський термін. Такі органи в XIX-XX ст. часто створювалися в країнах Латинської Америки - звідси й походження терміна. В Африці більш популярний термін "революційна рада". Скоро з такої хунти або ради виділявся лідер, який називав себе президентом, верховним воєначальником.

Можна назвати ще один варіант. Главою іранської держави в повному значенні цього слова є не президент. Це "керівник", що згідно зі ст. 107 Конституції Ірану призначається знаючими людьми, які обираються народом. Конституція встановлює перелік вимог до такого керівника: він повинен мати підготовку, необхідну для функцій муфтія (вищої духовної особи в мусульман-сунітів), бути справедливим й благочестивим, проникливим і розважливим, сміливим, володіти адміністративними здібностями і якостями, необхідними для керівництва. Саме керівник призначає президентські вибори й здійснює інші важливі повноваження. Ця система подвійного глави держави (двоголової держави) зумовлена специфічними обставинами Ісламської революції 1979 p., на чолі якої був найпопулярніший релігійний діяч аятолла Хомейні. Йому належить ідея такого інституту, він став і першим керівником.

Є ще більш екзотичний, але цілком легітимний варіант глави держави. Йдеться про главу держави - племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави - вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа, Маметоа Танумафілі II. Після його смерті буде обраний президент, але поки, з урахуванням його заслуг перед народом і країною, він виконує свою функцію глави держави довічно.

Порядок заміщення глави держави у зарубіжних країнах

Влада монарха спадкова.

Порядок престолонаслідування встановлюється у конституції та конституційних законах і доповнюється звичаями тої чи іншої держави.

Система престолонаслідування:

.Салічна (Японія, Бельгія, Норвегія)

- спадкування престолу здійснюється тільки по чоловічій лінії;

2.Кастильська (Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди

-жінки не виключаються з черги престолонаслідників, але перевага все ж у чоловіків, тобто молодший брат виключає з черги старшу сестру;

3.Скандинавська (Швеція)

-право на престолонаслідування мають і жінки, і чоловіки.

4.Австрійська (існувала в минулому, на практиці за останні століття ця модель не застосовувалась)

-жінки могли спадкувати трон при умові, що у всіх поколіннях даної династії немає чоловіків

5.Мусульманська - система престолонаслідування у арабських державах має свою специфіку

-Трон спадкується не певною особою, а правлячою сімєю, яка сама вирішує, хто з родичів займе престол.

oнаприклад в Кувейті на престол може бути призначений будь-який син монарха;

є країни, в яких на престол може бути призначений будь-який родич монарха.

6.Племінна

-монарха призначає племінна рада з числа синів покійного вождя (Свазіленд).

Особливості спадкування престолу існують в Непалі, Бутані та деяких інших країна, коли трон хоча і спакується певною династією, але король за життя визначає майбутнього спадкоємця, не обовязково старшого сина.

Для обрання на посаду президента до кандидата висуваються певні умови:

Громадянство держави, при чому в деяких країнах є вимога про те, що кандидат повинен бути не натуралізованим громадянином, а народженим в даній країні чи від громадян цієї країни;

-досягнення певного віку (як правило 35 років, але наприклад в Нікарагуа - 25 років, Венесуела - 30 років, Китай - 45 років; Італія - 50 років), інколи встановлюється і верхня межа віку - наприклад, в Намібії - 65 років;

-певний термін проживання в даній країні - в Болгарії - 5 років, в США - 14 років, в Грузії - 15 років;

можуть ставитися й інші вимоги, наприклад до кандидата в президенти Нігерії ставиться вимога про наявність середньої освіти, в Терції, Азербайджані - вищої освіти, на Філіппінах кандидат повинен вміти читати і писати.

Кандидат в президенти може бути висунутий:

А) групою виборців (наприклад, не менше 500 осіб в Франції, але вони повинні бути членами парламенту, місцевих рад, місцевих рад департаментів, територіальних зборів заморських територій, мерами міст).

Б) політичними партіями, виборчими обєднаннями, блоками;

В) членами парламенту (наприклад, не менше 50 членів парламенту в Угорщині мають право висунення кандидата на посаду президента).

Реєстрація кандидата в президенти часто супроводжується внесенням виборчої застави.

Системи обрання Президентів:

1.прямі вибори (Мексика, Франція)

- голосують всі виборці, внесені до списку виборців.

. непрямі вибори

спеціальна виборча колегія обирає Президента;

населення голосує за виборщиків, які обирають президента (наприклад, 538 виборщиків обирає Президента США по мажоритарній системі відносної більшості); при цьому способі результати виборів відомі ще до голосування виборщиків, після підрахунку їх партійної приналежності;

. багатоступеневі вибори

коли парламент обирає Президента, але перед тим народ обирає парламент (такі вибори глави держави мають місце у парламентських республіках).

В деяких країнах переобрання президентом однієї і тієї ж особи на повторний термін обмежене двома строками підряд (Німеччина, США), в інших країнах такі обмеження відсутні взагалі (Єгипет, Франція, Сирія). В Аргентині президент може бути обраним двічі - перший раз на 6 років, а другий раз на 4 роки. В Мексиці, Болівії, Еквадорі - президент може обіймати цю посаду лише протягом одного терміну

Відносини глави держави з парламентом і урядом в Зарубіжних країнах.

Специфіка правового і фактичного статусу монарха має низку відмінних рис. Виокремлюють насамперед дві найбільш характерні.

Влада монарха вважається непохідною, незалежною від будь-яких гілок влади, від будь-якого іншого органу і навіть від народу. Монарх, за найдавнішою традицією, здійснює свої повноваження або за божественним, або за природним, або за власним правом. За тією ж традицією монарх у монархіях уважається джерелом усієї державної влади. Усе державне управління здійснюється від імені монарха. Для громадян, для підданих монарха навіть у сучасному світі це звично, і вони не замислюються над тим, що, наприклад, у Великобританії уряд називається кабінетом її Величності, є армія її Величності, Королівський флот, Королівські військово-повітряні сили, навіть Академія наук називається Королівським товариством. У Канаді, де лише формальна монархія, юридичним главою держави є королева Великобританії, представлена в Канаді генерал-губернатором, є такий підрозділ: канадська Королівська кінна поліція, хоча ні до влади короля, ні навіть до верхової їзди нині цей підрозділ не причетний. Традиція збережена в назві.

У монархії формально всі акти, що виходять від державних органів, так чи інакше пов'язані з ім'ям монарха: на нього або посилаються, або його згадують, або монарх формально чи неформально підписує акти. Ім'ям монарха, його посадою "освячуються" всі державно-правові дії. Ім'я монарха надає цим діям закінченості, а також особливого звучання й значення.

Повна, абсолютна, ледве не надприродна влада монарха існувала в Середньовіччі за панування абсолютизму. Сьогодні також є кілька абсолютних монархій, які, звичайно, відрізняються від середньовічних, але влада монарха там, як і раніше, майже безмежна. Що ж до Західної Європи, де існують конституційні монархії, все управління відбувається від імені монархів, але фактично від їхньої влади нічого не залишилося. Аналізуючи правовий статус сучасних монархів, слід неодмінно враховувати, яку монархію очолює цей монарх.

Є абсолютна, конституційна й дуалістична монархія. Реальний статус монарха, його повноваження, його можливості визначаються формою монархії, що склалася в його країні. Варто згадати, що фактичне становище монарха значно відрізняється або може відрізнятися від того, що записано в нормативних актах. Формальні повноваження монарха можуть зовні виглядати досить серйозно, але фактичне становище, реальний внесок у державне управління може бути незначним.

В абсолютній і навіть у дуалістичній монархії, займаючи центральне становище у всьому державному механізмі, монарх призначає й зміщує уряд. Він відповідальний перед монархом, а не перед парламентом. Монарх у таких монархіях має істотний вплив на парламент. У низці випадків він користується правом розпуску парламенту, має право вето. У таких монархіях він є головнокомандувачем збройних сил, здійснює призначення на всі найважливіші державні посади - як військові, так і цивільні. Він призначає або зміщує суддів. Там його повноваження справді великі.

Що ж до повноважень монарха в парламентарній або конституційній монархії, то формально наведені повноваження можуть міститися в законах про королівську владу або в конституції, але реально всі королівські права можуть бути лише Декоративними повноваженнями. Наприклад, практично завжди король, формально підписуючи спеціальні укази, призначає уряд, але призначає тільки той уряд, що користується довірою парламенту. Король формально (також видаючи спеціальний указ) може розпустити парламент, але робить це тільки за пропозицією прем'єр-міністра. Король підписує всі закони, але не має права відмовитися від підпису тощо. Відмінність між фактичним і юридичним статусом у цих монархіях неймовірно велика.

Друга характерна риса - невідповідальність монарха. Це означає, що монарх не несе політичної, цивільної, кримінальної, адміністративної відповідальності за свої дії. Конституції монархій, як правило, проголошують особу монарха недоторканною, закріплюють гарантії цієї недоторканності. Якщо монарх справді вчинив щось негідне і зганьбив свою високу посаду, то все одно проблема вирішується в особливому порядку: монархові доводиться складати свої повноваження, "примусово" зрікатися престолу, перетворюватися у звичайну людину, і тільки після цього можлива його відповідальність. Притягти монарха в такому статусі до якихось видів юридичної відповідальності практично неможливо. Глава держави як монарх - особа, що стоїть поза юрисдикцією. Цей привілей може бути закріплений у законі, а може, як у Великобританії, правовим звичаєм.

У певних країнах існує багатовіковий звичай - монархи не сплачують податків, хоч останнім часом поширюються більш сучасні підходи, і в низці випадків для того, щоб не дратувати громадської думки, не відрізнятися від інших громадян, деякі монархи добровільно починають сплачувати податки. Так, порівняно недавно англійська королева стала сплачувати податки в скарбницю зі своїх доходів. До такої відмови від багатовікового привілею королева Великобританії вдалася після того, як опитування громадської думки показали, що більшість громадян Великобританії осудливо реагує на несплату податків королевою та членами королівської родини.

У деяких монархіях за давньою традицією чи відповідно до законів країни монарх очолює офіційну церкву. Наприклад, королева Єлизавета П очолює англіканську церкву. До речі, принц Чарльз, якщо посяде престол, повинен стати й главою церкви, а його розлучення з принцесою Діаною є несумісним із зайняттям вищої церковної посади. Ця проблема активно обговорювалася й обговорюється в англійській пресі. У монархіях арабського світу глава держави вважається також духовним лідером населення. В Османській імперії, що існувала до

p., султан виступав також як халіф - глава всіх мусульман світу. Із цим фактом пов'язаний сучасний рух за халіфат, що ставить за мету не відновлення турецької імперії, а об'єднання країн і народів, що сповідують мусульманську релігію.

Портрети монархів вивішуються в офіційних установах, карбуються на монетах, друкуються на грошових банкнотах, поштових марках. Знаки уваги до монарха покликані піднімати авторитет державної влади, персоніфікувати її авторитет. Таке підкреслене поважне ставлення до особи монарха спрямоване на виховання поваги до держави та її інститутів. Можливо, головне значення сучасної монархії, насамперед сучасної західної конституційної монархії, саме в тому, щоб зміцнювати зовнішній образ держави, підвищувати її авторитет. Люди, як правило, не без підстав ототожнюють історію своєї держави й історію монархії, простежуючи їх із глибокої давнини. Існування монархії тим самим підкреслює стабільність і непорушність усіх державних підвалин.

Як показали опитування громадської думки, у більшості сучасних монархій населення схвально ставиться до інституту монархії й підтримує його. Громадян, як правило, цікавить вартість утримання монархів і королівських родин. Але якщо монархи ведуть досить скромний спосіб життя, властивий, скажімо, європейським королям, то підданих не обурюють витрати на монархію, їм подобається стежити за подіями в королівських родинах. Це надає державному життю певної пікантності та своєрідності. Опитування громадської думки свідчать про досить міцну підтримку монархії у Великобританії, Японії та інших країнах. Ставлення до монархії залежить і від менталітету громадян, і від сформованих традицій. Навряд чи можливе коли-небудь відновлення монархії у ФРН, Швейцарії, Франції. Там цей інститут назавжди "вийшов з моди".

Слід зазначити, що оскільки історично монарх - лідер аристократичної еліти країни, з ним і правлячою династією прийнято пов'язувати моральність у питаннях державного управління. Саме тому в Норвегії на початку XX ст. після відокремлення країни від Данії й формального повалення датського короля був заснований новий престол і донині ця скандинавська країна є монархією.

З монархічною формою правління іноді пов'язується збереження й розвиток демократичних інститутів. Так, в Іспанії під час спроби військового перевороту в 1982 р. саме жорстка позиція короля Хуана Карлоса II утримала більшість офіцерів країни від підтримки путчистів.

Політична воля монарха в певних випадках сприяє припиненню конфліктів і збереженню єдності країни. Прикладом може слугувати Бельгія, де політика короля Бодуена сприяла загасанню багаторічного міжнаціонального конфлікту між фламандцями й валлонами і перетворення цієї держави на своєрідну федерацію.

Цікаво, що монархічні держави переважно є унітарними державами. Єдиний виняток із цього правила - Бельгійське Королівство.

На відміну від монарха, главою держави в республіці формально і юридично може бути обраний практично будь-який громадянин, що відповідає всім установленим цензам, і, на відміну від монарха, президент обирається на певний строк. Зі 196 держав, що входять сьогодні до ООН, більш як 130 мають пост президента.

При дослідженні феномену президентської влади неможливо обмежитися тільки аналізом конституційних та інших правових норм, що стосуються президентства. Не менш важливим є й визначення співвідношення цих норм із політичною практикою президентів. Очевидно й те, що саме по собі заснування поста президента в тій або іншій країні ще не означає одномоментного виникнення інституту президентства із властивими йому законодавчими й адміністративними актами, добре розробленою структурою різних підрозділів, тісними взаємозв'язками з іншими політичними інститутами й суспільством у цілому.

Є три основних моделі республіки: президентська, парламентська й змішана.

Найбільш значиму роль відіграє глава держави - президент у президентській республіці. У такій республіці президент очолює виконавчу владу й поєднує в одній особі повноваження як глави держави, так і глави уряду. Такою є правова ситуація в президентських республіках США, Мексиці, Венесуелі, Єгипті та ін.

Досить значна також роль глави держави президента в країнах зі вмішаною формою правління (Франція, Португалія, Польща та ін.). У президентських і "змішаних" республіках глава держави наділений дуже широкими повноваженнями як політичний керівник країни у сфері вибору основних економічних пріоритетів і напрямів і у міжнародній сфері. Президент у цих формах республіки має у своєму розпорядженні дуже істотні засоби впливу на законодавчий процес. Він має реальну виконавчу владу; має важливі повноваження щодо керівництва армією, силами правопорядку й різними цивільними службами, тобто тисячами державних службовців.

Можна по-різному оцінювати принцип поєднання в руках однієї людини функцій глави держави і функцій глави виконавчої влади, але в багатьох країнах таке поєднання вважається нормальним. Більше того, деякі державознавці вважають, що найбільш раціонально використовуються посади президента саме тоді, коли він очолює виконавчу владу.

Президент парламентарної республіки, на відміну від своїх колег у двох названих формах республіки, не має якої-небудь реальної влади у сфері економіки, внутрішньої і зовнішньої політики, не бере активної участі в управлінні державними справами. Роль президента в парламентській республіці може бути цілком порівнянна з роллю монарха в парламентарній монархії. В обох випадках глави держави царюють, але не правлять. Вони, в основному, відіграють роль символу держави, виконують дуже важливі, але все-таки другорядні, порівняно з управлінням державними справами, представницькі функції. Хоча в низці випадків так званий слабкий президент парламентської республіки може впливати на ситуацію в країні, на перебіг державних справ, особливо у разі екстраординарних подій - парламентської кризи, стихійних лих тощо.

У парламентських республіках, якщо президент належить до тієї ж партії, що й урядова більшість, вона може справляти більш істотний вплив на перебіг політичного процесу, хоча за законодавством деяких країн при вступі на посаду потрібен формальний вихід президента з партії. Вихід може відбутися, але симпатії залишаються.

Формальні права президента в парламентській республіці, тобто ті права й повноваження, які записані в конституції, можуть зовні майже не відрізнятися від повноважень президента в президентській республіці - "сильного" президента. Однак у всіх тих випадках, коли президент парламентської республіки за конституцією наділений певними повноваженнями, реально всі ці повноваження перебувають у руках виконавчої влади: прем'єр-міністра, уряду, міністрів. Наприклад, якщо президент парламентської республіки має право видавати акт від свого імені, то всі ці акти вимагають процедури контрасигнації - підтвердження (скріплення) підпису глави держави з главою виконавчої влади. Поряд із підписом президента має стояти підпис прем'єр-міністра або міністра, відповідального за ту сферу суспільних справ, що регулюється актом президента. Отже, насправді це не акти президента. Це акти виконавчої влади, на яких стоїть підпис президента, щоб надати цьому акту більшої ваги і значення. Без підпису міністра (прем'єр-міністра) указ президента недійсний.

В Італії (парламентська республіка) формально президент є верховним головнокомандувачем. За конституцією він може розпустити парламент, після консультації з лідерами парламентських фракцій він призначає прем'єр-міністра. Якщо не знати реального стану справ, то неможливо уявити, що насправді це фіктивні права. Адже реальним головнокомандувачем є прем'єр-міністр, у разі кризової ситуації парламент розпускається з ініціативи прем'єр-міністра, а президент підписує готовий акт про розпуск парламенту. Також, незважаючи на консультації, президент призначає главою виконавчої влади, прем'єр-міністром, особу, що користується довірою парламенту, оскільки інститут вотуму недовіри може паралізувати будь-яку ініціативу президента. Він підписує всі акти (у тому числі про призначення уряду і його відставку), заздалегідь підготовлені більш сильними владними структурами.

У Західній Європі сформувалася суто європейська модель у формі або напівпрезидентських, або парламентарної (ФРН) систем правління. За парламентарної системи державного правління, що передбачає наявність поста президента, останній в конституційним главою держави. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені зі сфери прерогатив президента. І хоча формально він відповідно до конституції наділений такими важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, оголошення про розпуск парламенту й призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництво у сфері міжнародних відносин, фактично всі ці та інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за погодженням із главою уряду, відповідальним не перед ним, а перед парламентом. У результаті такого розподілу прерогатив главою виконавчої влади за парламентарної системи є прем'єр-міністр (у ФРН - канцлер), що і має необхідні владні повноваження для здійснення урядової політики. Прем'єр-міністр і його уряд підзвітні вищому законодавчому органу й подають у відставку у разі винесення їм вотуму недовіри. Президент в умовах парламентарного правління не відповідальний за дії уряду й залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушності конституційного ладу.

Віповідальність глави держави у зарубіжних країнах

Конституції передбачають обовязки президента і містять певні заборони.

Президент не може суміщати посади і мандати, брати участь в керівництві акціонерних компаній, набувати державне майно.

В деяких країнах на період президентства він припиняє своє членство у політичній партії.

Часто президент може покидати країну лише з дозволу парламенту.

Президент як правило користується недоторканістю, його не можна притягнути до адміністративної відповідальності, кримінальне покарання можливе тільки після процедури імпічменту. В багатьох раїнах до президента може бути предявлений цивільний позов, а також цивільні позови до держави можуть бути звернені до Президента як до представника держави.

Президент несе відповідальність за вчинення таких дій як державна зрада, хабарництво та за інші тяжкі злочини.

Кримінальна відповідальність наступає лише після усунення президента з поста, при чому передбачена спеціальна процедура такого усунення.

Наприклад, в США обвинувальне рішення приймає нижня палата, а судить президента, тобто приймає рішення про усунення його з посади - Сенат.

В деяких країнах процедура імпічменту ускладнена, в ній беруть участь верховні суди, які дають свої висновки (Казахстан), рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту.

В деяких країнах застосовуються інші процедури, ніж імпічмент.

Наприклад, в Словаків президент може бути усунутий з посади парламентом за дії, направлені проти демократичного устрою, цілісності держави більшістю у три пятих голосів.

В Румунії. Азербайджані таке рішення приймається більшістю парламенту, але виноситься на референдум, яким приймається остаточне рішення.

В Австрії та Ісландії президент може бути відкликаний з посади виборцями, (але така процедура не застосовувалась жодного разу).

В Франції та Польщі парламент приймає рішення про обвинувачення, а судить президента особливий суд.

Монарх як королівська особа не несе політичної, цивільної, кримінальної і адміністративної відповідальності за свої дії.

Конституції як правило проголошують монархів недоторканою особою. Але на практиці були випадки страти королів, зокрема під час англійської і французької буржуазних революцій в 17-18 ст., засудження скинутого в результаті перевороту імператора Центральноафриканської республіки у 1979 році, життєве увязнення в темницях монархів мали місце в мусульманських країнах.


РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ У ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ТА НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКИХ РЕСПУБЛІКАХ (на прикладі Польщі та США)


Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі державних органів, поєднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичної республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розподілу двох влад: зосередження сильної виконавчої влади в руках президента, а законодавчої - в руках парламенту.

Напівпрезидентська республіка - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність - перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом. У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

2.1 Конституційно-правовий статус глави держави


Польща (напівпрезидентська республіка)

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави - особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку глава держави розглядається як один з вищих органів держави.

Розрізняють такі основні види інституту глави держави, як: президент і монарх. Що ж до процесу оформлення інституту глави держави в Польщі, то в даному відношенні потрібно сказати, що даний процес відбувався у декілька етапів. Так, у жовтні 1992 року в Польщі прийнято конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчою владою Республіки Польща та про місцеве самоврядування, який мав діяти до прийняття нової конституції.

Водночас, у відповідності до конституційного закону, були залишені чинними деякі положення конституції 1952 року. Більшість із них стосувалась основних прав і обовязків громадян. Разом з конституційним законом 1992 року ці положення складали те, що неофіційно також звалося малою конституцією Польщі.

Чинну Конституцію Республіки Польща прийнято 25 травня 1997 року за результатами референдуму. Народному голосуванню передувало ухвалення конституційного проекту на спільному засіданні обох палат парламенту.

За змістом Конституції прийнято змішану (парламентсько-президентську) республіканську форму державного правління. Для даної форми правління притаманні такі загальні ознаки:

а) президент обирається шляхом прямих виборів;

б) президент є главою держави, проте не він, а уряд є вищим органом у системі виконавчої влади;

в) уряд формується на паритетних засадах главою держави і парламентом, проте після сформування обовязково має отримати вотум довіри з боку законодавчого органу;

г) уряд відповідальний за свою діяльність перед парламентом, проте організаційно підпорядкований президенту;

д) президент вправі розпустити парламент або у випадках, визначених законом, або виходячи із політичної доцільності;

е) президент не несе відповідальності за діяльність уряду, проте останній несе відповідальність за правові акти глави держави, що виражається в інституті контрасигнації (премєр-міністр і відповідний міністр скріплюють своїм підписом правові акти президента).

Відповідно до ст. 126 Конституції Польщі, Президент Республіки Польща є вищим представником Республіки Польща і гарантом наступництва державної влади. Президент повинен забезпечувати додержання Конституції, він стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, недоторканості і цілісності її території.

США (президентська республіка)

Конституційний статус глави держави закріплений відповідно в Конституції США 1787 р. Однак конституційний статус глави держави складається не тільки з скупих норм писаної конституції, але також зі сформованих конституційних звичаїв, у США - за 220 років.

У США важливу роль у визначенні статусу глави держави мають судові прецеденти. Прикладом може служити не прописана в Конституції США так звана виконавча привілегія (привілегія виконавчої влади), що є відповідно до конституційно-правової доктрині США правом глави держави (тобто президента) не надавати органам Конгресу США (у тому числі слідчим комісіям) запитані ними відомості з огляду на те, що ці відомості носять характер державної або військової таємниці.

У США президент одночасно є главою держави і главою уряду. Але існує окремо пост прем'єр-міністра. Уряд (а точніше - кабінет, оскільки уряди як відокремленого колективного органу в нашому розумінні тут не існує) формується президентом і несе перед ним політичну відповідальність.

У республіках, як відомо, вищі органи влади і посадові особи є, навпаки, виборними і змінюється. Президент США обирається непрямим голосуванням на 4 роки з правом бути обраним повторно. Стаття II Конституції США говорить: "Кожен штат призначає в такому порядку, який встановить законодавчі збори його, вибірників в кількості, що дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право надіслати в конгрес ... Вибірники збираються у своїх штатах і голосують бюлетенями за двох осіб, з яких принаймні одне не повинно бути мешканцями одного з ними штату ... Особа, яка отримала найбільшу кількість голосів, стає президентом, за умови, що таке число становить більшість голосів усіх призначених вибірників; якщо ж більше ніж одну особу отримали таку більшість, маючи при цьому рівну кількість голосів, тоді палата представників негайно обирає одного з них у президенти , голосуючи бюлетенями ... У кожному випадку після обрання президента особа, що отримала найбільшу кількість голосів виборців, стає віце-президентом ". Президентом США може стати особа, яка є громадянином США, що досягла віку 35 років і що проживала в США на протязі 14 років.

Наділеної величезною владою президент знаходиться постійно під дамокловим мечем, ім'я якому - "імпічмент". Взагалі, імпічмент являє собою особливий порядок реалізації відповідальності не тільки глави держави, а й ряду вищих посадових осіб держави. Імпічмент є за походженням англо-саксонським інститутом, але в останні роки ряд держав інших правових систем стали відтворювати в своїх конституціях деяке його подібність.

У чому полягає ця процедура? При розгляді справ у порядку імпічменту нижня палата парламенту грає роль органу віддання до суду - формулює звинувачення і пред'являє його відповідної посадової особи. Розгляд справи по суті проводиться верхньою палатою парламенту, яка перетворює себе в судову колегію. Вирок, що виносяться верхньою палатою приймається звичайно кваліфікованою більшістю голосів депутатів (2/3 голосів Сенату). Покарання не може йти далі відмови від посади, однак, як правило, визначається, що посадова особа, відсторонене від посади в порядку імпічменту, в подальшому може бути судимо звичайним судом і піддана кримінальному покаранню у відповідності з досконалим їм діянням. Щодо американського президента така процедура збуджувалася вкрай рідко і жодного разу не була доведена до кінця. У середині минулого століття Сенату не вистачило лише одного голосу, щоб визнати одного з президентів винним у зраді. Проте, як показала практика останніх десятиліть, імпічмент все-таки не міф. а реальність. Одна тільки загроза імпічменту є стримуючим чинником для президента, і навіть може змусити його піти у відставку, як це трапилося в 1974 р. з президентом Ніксоном.


2.2 Процедура виборів глави держави


Польща (напівпрезидентська республіка)

Що ж до процедури формування інституту глави держави в Польщі, то тут слід сказати, що світова практика розрізняє декілька способів обрання президента.

Голосування в парламенті (Чехія, Словаччина, Угорщина, Туреччина та ін.). Для першого туру виборів, як правило, вимагається кваліфікована чи абсолютна більшість голосів, але при множинності кандидатів такий результат досягається рідко, голоси розподіляються між різними кандидатами. В наступних турах вимоги знижуються, проте із-за партійної роздрібненості зазвичай проводиться багато турів. Президентом стає той, хто отримав відносну більшість голосів. Президент, вибраний парламентом, як правило, хоча і не завжди, слабкий президент: він отримує свої повноваження не безпосередньо від виборців, а від представницького органу і не може протиставити себе парламенту.

Голосування вибірників. Виборці голосують за вибірників, а останні, не збираючись разом, обирають президента із числа кандидатів, висунутих партіями (Аргентина, США). При цьому способі результати виборів (імя майбутнього президента) стають відомі до голосування вибірників, як тільки підрахована їх партійна приналежність: президентом буде той хто має за собою більшість виборщиків.

Обрання президента спеціальною виборчою колегією - Федеральні збори в Німеччині, що складаються із членів нижньої палати і такої ж кількості представників земель.

Обрання безпосередньо виборцями - Мексика, Україна, Франція.

Згідно з Конституцією Польщі від 25 травня 1997 року Президент обирається на загальних, рівних, прямих виборах шляхом таємного голосування абсолютною більшістю дійсних виборчих голосів. Отже, на основі цього можна твердити, що порядок обрання президента в Республіці Польща належить віднести до четвертого способу формування інституту президента із перерахованих нами вище.

Проводячи більш детальну характеристику процедури обрання президента Польщі, слід сказати, що згідно з законодавством, якщо жоден із кандидатів не отримає абсолютної більшості голосів, на 14 день після першого голосування проводиться другий тур виборів. У ньому беруть участь два кандидати, які у першому турі отримали послідовно найбільшу кількість голосів і не зняли свою кандидатуру. Обраною вважається особа, яка отримала найбільшу кількість дійсних виборчих голосів.

Президент обирається строком на п'ять років і може бути обраний повторно лише один раз.

Конституція Польщі встановлює спеціальні вимоги щодо кандидатів на посаду Президента. Відповідно до п.5 ст. 29 польської Конституції Президентом може бути обраний будь-який польський громадянин, якому виповнилося 35 років та який володіє повнотою виборчих прав.

Строк повноважень Президента починається з дня вступу на посаду.

Вибори Президента призначає Маршалок Сейму не раніше як за чотири та не пізніше як за три місяці до спливу строку повноважень Президента, що виконує обов'язки, а в разі звільнення посади Президента - не пізніше як на 14 день після звільнення посади, призначаючи дату виборів у межах двох місяців з дня призначення виборів. Вибори проводяться у неробочий день.

Президент стає на посаду після складення Національним Зборам присяги такого змісту: З волі народу стаючи на посаду Президента Республіки Польща, урочисто присягаю зберігати вірність положенням Конституції, непохитно захищати гідність народу, незалежність та безпеку держави, а благо Вітчизни та добробут громадян завжди вважати своїм найвищим обов'язком. До присяги можуть бути додані слова Нехай допоможе мені Бог.

Вступ на посаду Президента, обраного до спливу строку повноважень попереднього Президента, відбувається наступного дня після спливу строку повноважень Президента, який продовжує виконувати обов'язки.

Президент не може обіймати жодної іншої посади, бути депутатом або сенатором. Звідси прослідковується положення щодо вимог про несумісність займаної Президентом посади із здійсненням іншої не передбаченої законом діяльності.

США (президентська республіка)

Президент США обирається непрямим шляхом строком на 4 роки. Одна і та сама особа може обиратися президентом не більше двох разів. Кампанія виборів президента розпочинається задовго до того, як виборці прийдуть на виборчі дільниці, щоб проголосувати.

Президентські вибори у Сполучених Штатах є двоступеневими. Спочатку населення обирає членів колегії вибірників, які у свою чергу обирають президента та віце-президента держави. У перших числах листопада виборці голосують у штатах. У кожному штаті обирається стільки вибірників, скільки обрано представників і сенаторів від штату в Конгрес. Для цього встановлюються багатомандатні виборчі округи (один штат - один округ) і застосовується мажоритарна система відносної більшості. За цієї системи список вибірників від однієї партії, який одержав відносно більше голосів, ніж інші списки, завойовує всі місця від цього штату в колегії вибірників.

Коли стає відомою кількість вибірників, обраних від кожної партії, фактично визначається, хто з кандидатів стане президентом. Це пов'язано з тим, що в американській практиці виборщик розглядається не як делегат виборців, який може вільно виявити свою волю, а як агент партії, зобов'язаний голосувати за кандидата тієї партії, від якої він обраний.

У середині грудня вибірники збираються в столицях штатів і голосують бюлетенями за президента і віце-президента. Результати голосування у штатах направляють голові сенату. У присутності членів Конгресу результати підсумовуються й офіційно повідомляються. Обраним президентом визнається кандидат, що одержав абсолютну більшість голосів вибірників.

Обраний у середині грудня президент вступає на посаду 20 січня наступного за виборами року. Такий тривалий термін необхідний, щоб президент міг сформувати президентську адміністрацію або виконавче правління. Перед вступом на посаду президент складає таку присягу: "Я урочисто присягаюся, що сумлінно виконуватиму обов'язки Президента Сполучених Штатів і всіма своїми силами підтримуватиму, охоронятиму і захищатиму Конституцію Сполучених Штатів".

Якщо жоден претендент не набере абсолютної більшості голосів, застосовується екстраординарна процедура призначення президента і віце-президента. Обрання президента з числа трьох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, здійснює Палата представників. В аналогічній ситуації віце-президента з числа двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, обирає Сенат.

Важливим елементом американської виборчої системи є двопартійність, що склалася історично. Постійне суперництво і протиборство партій веде до їх взаємоконтролю на всіх рівнях влади і, з іншого боку, не дає розпорошення і не викликає подиву виборців, який створює багатопартійна система. Партія меншості в США контролює урядову більшість, обидві фракції Конгресу - президента і виконавчу владу.

Нерідко (наприклад, за президентів Р. Рейгана і Дж. Буша) більшість у Конгресі належала опозиційній до президента партії. В аналогічному становищі опинилася в 1995 р. адміністрація президента-демократа Клінтона.


2.3 Повноваження глави держави


Польща (напівпрезидентська республіка)

Щодо повноважень Президента у сфері зовнішньої політики, то тут слід відмітити, що згідно Конституції на Президента покладаються повноваження щодо:

здійснення загального керівництва у сфері зовнішніх відносин;

призначення та відкликання повноважних представників Республіки Польща в інших державах, а також прийому вірчих та відкличних грамот акредитованих при ньому дипломатичних представників інших держав;

здійснення через міністра закордонних справ, контактів з іншими державами та польськими дипломатичними представниками за кордоном;

ратифікації та денонсації міжнародних договорів, про що сповіщає Сейм і Сенат.

Ратифікація та денонсація Президентом міжнародних договорів, які стосуються державних кордонів, оборонних союзів, а також договорів, які спричинюють фінансовий тягар для держави або необхідність змін у законодавстві, вимагають надання повноважень, що визначаються законом.

При здійсненні своїх зовнішньополітичних повноважень Президент взаємодіє з Головою Ради Міністрів і компетентним міністром.

Президент здійснює загальне керівництво у галузі зовнішньої та внутрішньої безпеки держави. Консультативним органом Президента у цій сфері є Рада національної безпеки.

Президент є Верховним головнокомандувачем Збройних сил Республіки Польща.

Президент, після погодження з міністром оборони, призначає на посаду та звільняє з посади начальника Генерального штабу Війська Польського, а за пропозицією міністра оборони призначає на посаду та звільняє з посади заступників начальника Генерального штабу, командувачів родів військ, а також командувачів військових округів. Президент під час війни призначає та звільняє Головнокомандувача.

У разі виникнення зовнішньої небезпеки Президент може ввести воєнний стан на частині або на всій території Республіки Польща, а також оголосити часткову або загальну мобілізацію.

Організація державних органів під час воєнного стану та інші юридичні наслідки введення воєнного стану визначаються законом.

На певний строк, але не довший як три місяці, Президент може ввести надзвичайний стан на частині або на всій території держави у разі виникнення загрози внутрішній безпеці або у випадку стихійного лиха. Надзвичайний стан може бути продовжений лише один раз, але не довше як на три місяці, за згодою Сейму.

Сейм не може бути розпущений під час надзвичайного стану, а строк його повноважень спливає не раніше як через три місяці з дня закінчення надзвичайного стану. Під час надзвичайного стану ні конституційні закони, ні положення про вибори не можуть бути змінені.

Умови, юридичні наслідки, а також порядок введення надзвичайного стану визначаються законом.

Голова Ради Міністрів інформує Президента про основні проблеми, які стосуються діяльності Ради Міністрів. Цим самим відбувається підзвітність уряду Президенту. Крім того, з питань, які мають особливе значення для держави, Президент може скликати засідання Ради Міністрів та головувати на них.

Президент може звертатися з посланням до Сейму або до Сенату. Послання не підлягає обговоренню.

Президент підписує закон і розпоряджається про його негайне обнародування, якщо Сенат повідомив про відсутність заперечень по закону або не вніс в установлені строки пропозиції про зміну або відхилення закону, а також якщо Сейм прийняв внесені Сенатом пропозиції або відхилив їх. Президент може відмовити у підписанні закону і з мотивованим обґрунтуванням передати його на повторний розгляд Сейму. Це право президент може реалізувати протягом місяця з моменту подання закону на підпис. У той же термін він може звернутися в Конституційний трибунал для підтвердження конституційності закону. Після повторного прийняття Сеймом закону абсолютною більшістю голосів у присутності не менше половини загальної кількості депутатів Президент підписує його.

Крім того, Президент володіє певними повноваженнями щодо парламенту у відношенні призначення дати виборів до Сейму. Так згідно з Законом Про вибори до Сейму від 3 липня 1991 року Президент республіки Польща призначає вибори не пізніше ніж за 4 місяці до закінчення роботи Сейму.

Конституція надала Президенту право розпуску Сейму, що означає і одночасне закінчення повноважень Сенату. Президент приймає таке рішення після зясування думки маршала Сейму і маршала Сенату за наявності таких підстав: Сейм протягом 3 місяців не сформував уряд, не прийняв національний соціально-економічний план або бюджетний закон чи прийняв закон або постанову, що роблять неможливим здіснення певних повноважень Президента.

У випадку появи указу президента про розпуск Сейму не пізніше ніж через 7 днів з дня видання указу має бути оголошений день виборів у новий Сейм.

Президент звертається до Сейму з пропозицією призначити або відкликати Голову Національного банку Польщі.

Президент надає польське громадянство та позбавляє польського громадянства.

На Президента покладаються також повноваження щодо призначення суддів за пропозицією Загальнопольської судової ради.

На виконання законів і на підставі наданих ними повноважень Президент видає розпорядження та постанови, що є формами реагування Президента на ті суспільні відносини, які потребують свого правового врегулювання на даний момент з боку Президента.

США (президентська республіка)

Конституція США надає президенту широкі повноваження виконавчої влади. Він "забезпечує точне дотримання законів і визначає повноваження всіх посадовців Сполучених Штатів". Подібна загальна формула конституційної компетенції дає можливість президенту розширювати її шляхом делегування повноважень з боку Конгресу ("надзвичайні повноваження"), а також на основі так званих "повноважень, що маються на увазі", які відповідають духу Конституції, випливають із практики її застосування.

Прерогативи президента США як глави президентської республіки є більш значними, ніж президентів у парламентських республіках. Як вищий посадовець він представляє державу у відносинах з іншими державами ("за порадою і за згодою сенату"), призначає дипломатичних представників та відкликає їх. Президент має право провадити переговори з іноземними державами і укладати міжнародні договори (деякі з них належать до угод виконавчої влади і не підлягають ратифікації сенатом). Він є головнокомандувачем збройних сил і національної гвардії; причому ця правомочність існує не номінально, а реально. Він наділений правом помилування і відстрочення виконання вироків, нагороджує медалями. Президент США як глава держави призначає міністрів ("за порадою і за згодою сенату"), які несуть відповідальність перед ним і можуть за його волевиявленням бути звільнені з поста в будь-який час. Він призначає членів Верховного суду і багатьох інших посадовців "за порадою і за згодою сенату". Нижчі посадовці призначаються президентом одноосібно, без "поради і згоди" сенату.

Президент республіки направляє Конгресу послання, в яких повідомляються відомості про становище в країні й обґрунтовується прийняття Конгресом необхідних законів. Конституційне положення: "Президент... рекомендує до його розгляду такі заходи, які він визнає необхідними і доцільними..." фактично закріплює за ним право законодавчої ініціативи. Президент США має право скликати Конгрес на надзвичайні сесії. Президент промульгує закони, прийняті Конгресом. При цьому йому надано право у разі незгоди із законом повертати його на повторний розгляд у Конгрес (відкладальне вето). У разі подолання вето президента палати Конгресу повинні повторно схвалити вказаний закон 2/3 голосів. В умовах США жодна з партійних фракцій не володіє 2/3 голосів, а тому відкладальне вето є вельми ефективним засобом "заборони" президентом законодавчої діяльності Конгресу. Багаторічна практика свідчить, що Конгрес долає не більше 7-11 % вето президента. Президентське вето може бути застосоване до будь-якого закону, окрім поправок до Конституції. Президент зобов'язаний затвердити закон протягом 10 днів; якщо у вказаний термін він цього не зробить, закон вважається затвердженим.

Іншою важливою функцією президента є законодавча. За Конституцією президент не наділений у чіткій формі правом законодавчої ініціативи, проте в післявоєнний період його законодавча роль значно посилилася. До обов'язків президента увійшли розробка і внесення проекту федерального бюджету на розгляд Конгресом. Розробку проекту бюджету здійснює адміністративно-бюджетне управління.

Звернення президента до Конгресу з бюджетним посланням транслюється на всю країну і виконує важливу роль у формуванні підтримки виборцями президентської програми і здійснення тиску на Конгрес знизу. Цю тактику успішно використовував Р. Рейган на початку 80-х років, коли швидко домігся затвердження Конгресом своєї новаторської на ті часи програми, що одержала назву "рейганоміка". Ця програма, спрямована серед іншого на значне скорочення соціальних програм федерального уряду, тобто на звуження влади згадуваних "потрійних союзів" у внутрішньополітичній сфері, не могла не викликати сильної протидії з їх боку.

Президент одержує за свою роботу платню (200 тис. дол. на рік), яка, за Конституцією, протягом його чотирилітнього перебування на посту не може бути ні збільшена, ні зменшена. Крім того, президенту виділяється 50 тис. дол. на додаткові витрати, які оподатковуються, і 100 тис. дол. (не оподатковуваних) - на транспортні витрати. Після залишення поста президента йому виплачується довічна пенсія у розмірі 63 тис. дол. на рік, надаються і деякі інші пільги.

Президент США не несе політичної відповідальності перед Конгресом. Як записано в Конституції, президент може бути усунений з посади, лише якщо він буде засуджений у порядку імпічменту, у разі визнання винним "у зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах".

Президенту як главі виконавчої влади підпорядкований складний і розгалужений апарат федеральних міністерств і відомств, який налічує більш як 3 млн державних службовців. Ця величезна бюрократична піраміда складається з елітного шару, змінюваного з приходом до влади іншої партії, - адміністрації (приблизно 600 політично значущих посад, кандидати на які призначаються президентом або його підлеглими за "порадою і згодою" сенату або без нього) і численної армії федеральних урядовців, що постійно перебувають на державній службі. Про них варто розповісти докладніше, оскільки вони виконують важливу роль у здійсненні президентської влади. У США за цією частиною апарату управління утвердився термін "кар'єрна бюрократія". Ці урядовці поступово просуваються посадовими сходами від перших до вищих класів, одержуючи на верхньому рівні щорічну платню приблизно 60 тис. - 80 тис. дол. Звільнити або піддавати переслідуванню з політичних мотивів кар'єрного урядовця президент або політичні призначенці не мають права відповідно до закону про цивільну службу 1883 р. Цей самий закон вимагає від кар'єрного чиновництва політичної нейтральності щодо адміністрації. Будь-якому федеральному службовцю, включаючи президента, законом заборонено використовувати федеральні відомства для вчинення будь-якої дії або впливу на виборчий процес, виборчі кампанії і вибори.

З 1939 до 1977 р. повноваження президента щодо реорганізації виконавчої влади фактично не обмежувалися. Згодом відповідно до закону за ним збереглося право на реорганізацію переважно другорядних структур виконавчої влади. Що ж до великих реформ (ліквідація міністерств і незалежних адміністративних агентств тощо), реорганізацій проводитися вони можуть, за законом, Конгресом.

Керівництво зовнішньою політикою за Конституцією також зосереджено в руках президента. Йому належать прерогативи "укладати міжнародні договори за умови їх схвалення двома третинами присутніх сенаторів; за порадою і згодою сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів". Ці повноваження фактично закріплюють за президентом роль головного дипломата країни. Президент також наділений правом укладати міжнародні договори, які не вимагають ратифікації сенатом. Йому належить право визнавати або не визнавати іноземні уряди.

Зосередження зовнішньополітичних прерогатив у руках федерального уряду відповідає одному з основних принципів американської державності - принципу федералізму. Конституцією окремим штатам забороняється мати власні збройні сили (за винятком національної гвардії і поліції), займатися зовнішньополітичною діяльністю, друкувати власні грошові знаки. Президент, розробляючи і здійснюючи зовнішньополітичний курс, тісно співробітничає з Конгресом. Часто основні зовнішньополітичні рішення є складним, багатобічним компромісом між інтересами президента, його союзників у Конгресі, бюрократією різних зовнішньополітичних відомств, що конкурують між собою, політичних угруповань поза урядом і громадською думкою. Як головнокомандувач збройних сил країни президент втілює інший важливий принцип державності - підлеглість військових цивільним особам навіть у сфері оборони.


2.4 Відносини глави держави Польщі та США з вищими органами державної влади


Польща (напівпрезидентська республіка)

Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат. Сейм контролює діяльність Ради Міністрів у межах, передбачених Конституцією і законами. Він складається з 460 депутатів. Вибори до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і відбуваються таємним голосуванням. Сенат складається зі 100 сенаторів. Вибори до Сенату є загальними, прямими; проводяться таємним голосуванням. Вибори до Сейму та Сенату призначає Президент Республіки. Сейм і Сенат обираються на чотирирічний строк повноважень. Строк повноважень цих двох державних органів розпочинається з дня першого засідання і триває до дня першого засідання заново обраного Сейму. Обиратися до Сейму може кожний громадянин, який має право обиратися і якому виповнився на день виборів 21 рік; до Сенату - кожний польський громадянин, який має право обирати і якому на день виборів виповнилося 30 років. Кандидатів у депутати і в сенатори можуть висувати політичні партії, а також виборці. Конституція забороняє балотуватися одночасно до Сейму та Сенату. Дійсність обрання затверджується Верховним Судом, а виборець має право на підставі принципів, обумовлених законом, звертатися до Верховного Суду з протестом про визнання виборів недійсними. Сейм може бути достроково розпущений на основі власного рішення, прийнятого двома третинами голосів конституційного числа депутатів. Згідно із ст. 98 п. 4 Конституції 1997 р. Президенту Республіки надається право розпуску Сейму у випадках, передбачених Основним законом (неприйняття бюджету і непередача його в певний строк для затвердження Президенту Республіки (ст. 225); відмова Раді Міністрів у вотумі довіри (ст. 155) тощо), після того, як буде заслухана думка Маршала Сейму та Маршала Сенату. Одночасно в день опублікування постанови Сейму, прийнятої більшістю - не менш як двома третинами голосів конституційної більшості депутатів або рішення Президента Республіки про розпуск Сейму, припиняється строк повноважень Сенату, Сейм не може бути розпущений під час надзвичайного стану, а також протягом 90 днів після його закінчення, а строк повноважень Сейму та Сенату може бути продовжений. За цих умов не можуть проводитися вибори до Сейму та Сенату. Особа, яка тимчасово виконує обов'язки Президента Республіки, не має права приймати рішення про скорочення терміну повноважень Сейму. Президент Республіки, який прийняв постанову про розпуск Сейму, одночасно приймає також постанову про призначення виборів до Сейму та Сенату. Право саморозпуску чи розпуску - це спосіб подолання конституційної кризи в діяльності законодавчих органів влади. Конституція передбачає можливість функціонування Національних зборів (ст. 114). Це спільне засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під головуванням Маршала Сейму, а за його відсутності - Маршала Сенату. Національні збори приймають присягу Президента Республіки перед зайняттям ним посади (ст. 130); заслуховують звернення Президента (ст. 144 п. 8); визначають стійку нездатність Президента Республіки виконувати свої функції через стан здоров'я (ст. 131 п.4), а також можуть схвалити рішення про притягнення Президента до відповідальності за порушення Конституції, закону. За ці дії Президент несе відповідальність перед Державним Трибуналом. Національні збори прийняли нині чинну Конституцію. Компетенція Сейму закріплена, головнім чином, Конституцією 1997 р. та іншими нормативними актами, в тому числі Регламентом Сейму. Вона є основним критерієм для визначення правового положення і ролі Сейму в державному та політичному житті, його взаємовідносин з іншими державними органами. До компетенції Сейму належить затвердження програми діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за його діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного трибуналу, Найвищої Палати контролю, обрання Уповноваженого з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних функцій. Сейм від імені Республіки Польща приймає рішення про стан війни і укладення миру. Сейм може приймати постанову про стан війни тільки в разі збройного нападу на територію Республіки Польща або в разі необхідності виконання міжнародних договорів про спільну оборону від агресії. Якщо Сейм не може зібратися на засідання, рішення про стан війни приймає Президент Республіки. Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає Конституцію, конституційні закони (разом із Сенатом та Президентом), постанови. Конституція широко, без будь-яких обмежень (які є, наприклад, в конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює повноваження Сейму в законодавчій галузі. Сейм, - говориться у ст. 120 Конституції, - приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не передбачає іншого. Так само Сейм приймає постанови, коли закон чи постанова Сейму не передбачає іншого. Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону або внесення змін до чинного закону, яку обов'язково повинен розглянути Сейм, мають, відповідно до ст. 113 Конституції, депутати, Сенат, Президент та Рада Міністрів. Тільки Раді Міністрів належить виняткове право вносити законопроекти, які регулюють питання бюджету (ст. 221 Конституції). Законодавча ініціатива належить також групі не менш як 100 тис. громадян, які мають право обирати до Сейму. Регламент Сейму Республіки Польща 1992 року зі змінами, внесеними 1996 p., деталізує порядок внесення законопроекту об'єктами права законодавчої ініціативи. Так, депутатський проект закону може бути внесений комісією Сейму або за підписом не менш як 15 депутатів. Сенат, згідно з Регламентом Сенату Республіки Польща, здійснює право законодавчої ініціативи так: під час обговорення того чи іншого питання виникає необхідність і доцільність внесення законопроекту. Його можуть вносити комісія або не менш як десять сенаторів. Коли Сенат ухвалив рішення про необхідність прийняття закону, він повідомляє про це Маршала Сейму та Голову Ради Міністрів. Президія Сенату передає законопроект на розгляд комісії з ініціативи та законодавчих завбачень, яка залучає до розгляду законопроекту інші постійні комісії, і після обговорення комісія пропонує Сенату відповідну пропозицію. Якщо ця ініціатива схвалюється, Маршал Сенату повідомляє про неї Сенат, Маршала Сейму та Голову Ради Міністрів. Таким чином, законопроекти вносяться до Сейму не від сенаторів чи постійної комісії, а від усього Сенату. Проекти законів і постанов на адресу Маршала Сейму вносяться у письмовому вигляді й повинні бути обґрунтовані. Необхідно розкрити мету їх прийняття, становище нормотворчого врегулювання в цій галузі, звернути увагу на те, як було врегульовано це питання попередніми правовими нормами і як передбачається їх врегулювати, які можуть бути суспільні економічні та фінансові наслідки, джерела фінансування, підсумки консультацій, політичних дискусій тощо. Якщо стосовно проектів законів і постанов виникають сумніви щодо їх відповідності чинним нормам права, Президія Сейму може звернутися до законодавчої комісії для одержання від неї висновку. Якщо законодавча комісія зробила позитивний висновок, Маршал Сейму віддає розпорядження про його розмноження і передачу друкованого тексту депутатам. Одночасно Маршал Сейму направляє проекти законів і постанов Президенту, Маршалу Сенату та Голові Ради Міністрів. Розгляд проектів законів відбувається шляхом трьох читань, а постанов - двох. Такий порядок розгляду дає змогу докладніше обговорити законопроект чи постанову та удосконалити їх. Вперше законопроект заслуховується на засіданні комісії, окрім законопроектів про зміни в Конституції, проектів конституційних законів, які регулюють основні права та свободи громадян, виборче право з обрання Сейму та Сенату, Президента, право власності та інших важливих законопроектів - вони розглядаються на засіданні Сейму. Перше читання законопроекту (постанови) відбувається на сьомий день після одержання депутатами друкованого тексту, якщо Сейм не прийме іншого рішення. Читання включає обгрунтування проекту ініціатором внесення законопроекту, запитання депутатів і відповіді на них, дискусій щодо загальних принципів проекту. Завершується перше читання на засіданні Сейму передачею проекту до комісій, у тому числі й до законодавчої комісії, або тільки до останньої, якщо Сейм не відхилив проект у цілому. У розгляді проекту чи постанови беруть участь зацікавлені комісії та окремі депутати, які не входять до цих комісій, але мають право дорадчого голосу. Коли проект розглядають кілька комісій, то вони направляють до Сейму спільну постанову, в якій викладається їхня точка зору. У ході другого читання подається до Сейму звіт комісії про проект, проводяться дискусії і вносяться поправки й пропозиції. Відбувається воно також на сьомий день після отримання депутатами звіту комісії. Право внесення поправок належить ініціаторові проекту, депутатам і Раді Міністрів. Внесені поправки передаються до комісії, яка їх розглядає, подає додатковий звіт до Сейму, який приймає або відхиляє їх. Третє читання може відбутися негайно, якщо в другому проект не було направлено на повторний розгляд до комісії. Під час третього читання подається додатковий звіт комісії, якщо проект не був направлений на перерозгляд, доповідач подає поправки і доповнення, внесені під час другого читання. Спочатку голосу-ються поправки до окремих статей, а потім - проект у цілому в редакції, запропонованій комісією. Сейм приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не встановлює іншого. Маршал Сейму негайно передає закон Маршалу Сенату. Сенат мусить протягом 30 днів прийняти без змін або внести до нього поправки, чи відхилити його. Якщо Сенат протягом цього часу не ухвалює відповідного рішення, закон вважається затвердженим (ст. 121 Конституції). Постанову Сенату, яка відхиляє закон або вносить поправки до нього, Сейм може не ухвалити простою більшістю голосів у присутності не менш як половини всіх депутатів. Закон, прийнятий Сеймом і Сенатом, передається Президенту на підпис. Якщо Президент відхиляє закон або вносить до нього поправки, Сейм може не погодитися з ним, приймаючи постанову 3/5 голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів (ст. 122 п. 5 Конституції). Конституція передбачає прискорений спосіб розгляду законопроекту (ст. 123). Відповідно до цієї статті Рада Міністрів у мотивованих випадках, які вона визначає сама, може внести законопроект як терміновий. Тоді скорочується термін його підготовки та розгляду. Проект розглядає також Сейм або комісія, для якої визначається менший термін розгляду, проект включається до порядку денного засідання Сейму негайно. Розгляд термінових законів Сенатом відбувається протягом 14 днів, а строк підписання законів Президентом складає 7 днів. Внутрішня структура Сейму. Для ефективного санкціонування Сейму велике значення мають порядок організації та діяльності його внутрішніх органів. Ці питання регулюються Конституцією та рішенням Сейму від 30 липня 1992 р. Про Регламент Сейму Республіки Польща (зі змінами, внесеними 1993 і 1996 pp.). До органів Сейму входять Маршал Сейму, віце-маршали, Президія Сейму, Конвент сеньйорів (Конвент старійшин) і комісії Сейму. Перше засідання новообраного Сейму скликає Президент протягом 30 днів від початку виборів. На цьому засіданні депутати приймають присягу згідно зі ст. 104 Конституції. Відмова від прийняття присяги рівнозначна відмові від мандата. Після прийняття депутатами присяги обирається Маршал Сейму серед кандидатів, які висували не менш як 15 депутатів. Якщо під час першого голосування жоден із кандидатів не дістав абсолютної більшості голосів і було висунуто більше одного кандидата, то в наступних турах голосування зі списків кандидатів викреслюється той, який дістав найменше число голосів. Сейм обирає Маршала Сейму абсолютною більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів. Обраний Маршал керує засіданнями Сейму. Кількість віце-маршалів визначається Сеймом і обираються вони в такому самому порядку, як і Маршал. Сейм також обирає секретарів. Маршал Сейму охороняє права і гідність Сейму, представляє його, керує обговоренням питань, що вносяться до порядку денного, а також діяльністю Президії Сейму, скликає Конвент сеньйорів і керує його роботою, слідкує за порядком на території Сейму, виконує інші функції, передбачені Регламентом Сейму, конституційними та іншими законами. Частину повноважень Маршала виконують віце-маршали Сейму. Велику роль у виконанні Сеймом своїх повноважень відіграють постійні комісії. Конституція обмежується вказівкою про те, що Сейм може обирати зі свого складу комісії, а Регламент Сейму вже детально визначає завдання, види та порядок їх діяльності. Усі питання, що входять до компетенції Сейму, вирішуються на його пленарних засіданнях. Детальний аналіз і належне вирішення складних і важливих державних питань, що виносяться на розгляд засідань Сейму, потребує скрупульозної попередньої підготовки. Цю роботу виконують комісії Сейму - органи, утворені для розгляду й підготовки питань, що складають предмет роботи Сейму, висловлюють думку про питання, що доручені їм Сеймом чи Президією Сейму для обговорення. Вони також є органами Сейму в галузі контролю за діяльністю окремих державних органів територіального самоврядування та інших органів і організацій у сфері втілення в життя законів та рішень Сейму. Комісії обираються, як правило, під час першого засідання новообраного Сейму зі складу депутатів. Комісії надається право заслуховувати запрошених осіб у такому порядку, як це передбачає кримінально-процесуальний кодекс. Крім того, Сейм може утворювати та скасовувати надзвичайні комісії і одночасно визначати для них завдання й порядок діяльності. Такі комісії часто займаються підготовкою найбільш важливих законів (конституції, конституційних законів тощо). Загальновідомо, що авторитет парламенту залежить від ефективності діяльності комісій та їх кількості. Постійні комісії утворюються за галузевим принципом і за сферами діяльності. Внаслідок утворення цілого ряду комісій Сейм має можливість більш систематично та всебічно вирішувати важливі питання державного, політичного та культурного життя країни. Депутатські клуби та групи в Сеймі. Політичні партії беруть активну участь у виборчій кампанії. Якщо політичним партіям чи партійним коаліціям поталанило здолати 5 %-й бар'єр для політичної партії і не менше 8 % - для виборчої партійної коаліції, ще передбачені Положенням про вибори до Сейму, то їх кандидати мають право бути представлені в Сеймі. Відповідно до Регламенту, депутати можуть утворювати в Сеймі клуби та групи за політичною належністю. Клуби утворють депутати-члени однієї політичної партії, яка нараховує в Сеймі не менше 15 депутатів. Групу можуть утворювати депутати-члени однієї політичної партії, які мають у Сеймі не менше трьох депутатів. Депутат Сейму може бути членом тільки одного клубу чи групи. Роботою депутатського клубу керує голова, а більш численного - президія. Клуб намагається втілювати в життя політику своєї партії в Сеймі та його органах, головним чином, у роботі постійних і тимчасових комісій. Він значною мірою впливає на формування внутрішніх органів і на діяльність палати. Зі складу більш численного парламентського клубу, як правило, обирають керівні органи палати. Такі клуби (або їхня коаліція), в першу чергу, визначають напрям законодавчої діяльності парламенту тощо. Сенат, порядок його обрання, склад і повноваження. За Конституцією 1921 р. Сенат за способом формування і компетенцією мало чим походив на демократичний інститут. Він обирався на основі менш демократичної виборчої системи, ніж Сейм. Активне виборче право належало громадянам, яким виповнилося на день призначення виборів 30 років. Пасивне виборче право належало громадянам по досягненні 40-річного віку. За Конституцією 1935 p., яка скасувала значну кількість демократичних інститутів (передбачених попередньою Конституцією), Сенат був перетворений на державний орган, права якого були розширені за рахунок скорочення компетенції Сейму. Йому надавалося право вимагати скасування рішень Сейму про відставку уряду, про надзвичайний стан, ратифікацію міжнародних договорів. Були скасовані навіть ті невеличкі демократичні положення, на підставі яких обиралися сенатори. Одна третина сенаторів призначалася підзвітним перед Богом та історією Президентом, інші дві третини обиралися двоступеневим голосуванням на основі надто обмеженого виборчого права. На референдумі 1946 р. Сенат було скасовано. Ідея відновлення Сенату була запропонована Демократичною партією ще наприкінці 50-х років. Сенат був .утворений як самостійна палата лише на підставі Закону Про зміни Конституції Польської Народної Республіки від 17 квітня 1989 р. Сенат обирається відповідно до Закону Положення про вибори до Сенату від 16 серпня 1991 р. зі змінами 1994 p., який передбачає, що вибори проводяться на основі Положення про вибори до Сейму, коли цей закон не встановлює іншого. Вибори до Сенату відбуваються одночасно з виборами до Сейму, Сенат складається зі 100 сенаторів, яких обирають по воєводствах на строк повноважень Сейму загальними та прямими виборами при таємному голосуванні. Право висувати кандидатів у сенатори належить політичним партіям і виборцям. Неможливо одночасно бути кандидатом до Сейму і Сенату. Обраним до Сенату може бути кожний польський громадянин, який має право обирати і якому до дня виборів виповнилося ЗО років. Дійсність виборів до Сенату підтверджує Верховний Суд. Мандат сенатора припиняється зі смертю сенатора, при відмові від прийняття присяги, позбавленні виборчого права, відмові від мандата, вирішенням Державного Трибуналу за порушення правил займатися господарською діяльністю згідно зі ст. 107 Конституції. Повноваження Сенату та його внутрішня структура. Сенат має право законодавчої ініціативи й розглядає закони, прийняті Сеймом. Маршал Сенату ці закони передає до відповідної комісії. Розглянувши закон, комісія вносить пропозицію до Сенату: прийняти закон без поправок, внести до тексту поправки або відхилити його. Якщо Сенат протягом 30 днів із моменту одержання не приймає відповідного рішення, вважається, що він з цим законом погоджується (ст. 121 Конституції). При розгляді закону про бюджет Сенат може вносити поправки протягом 20 днів з дня його одержання від Сейму (ст. 223 Конституції). Питання про поправки до закону або про його відхилення в цілому вирішується постановою Сейму, прийнятою абсолютною більшістю голосів у присутності половини усіх депутатів Сейму. Крім законодавчих повноважень Сенат дає згоду Президентові призначити у справах, які мають особливе значення для держави, референдум. Сенат бере участь разом із Сеймом на засіданнях Національних зборів. Голова Найвищої палати контролю призначається Сеймом за згодою Сенату строком на шість років і може бути призначений повторно тільки один раз (ст. 205 Конституції). Таке саме право має Сенат відносно Уповноваженого з прав громадян, який призначається строком на п'ять років. Внутрішня структура Сенату подібна до структури Сейму. Вона також регулюється Конституцією (ст. 124) та постановою Сенату Республіки Польща Про Регламент Сенату від 23 листопада 1990 р. в редакції 1996 р. Органами Сенату є Маршал Сенату, Президія Сенату, Конвент сеньйорів (Конвент старійшин), комісії. Призначення органів Сенату те саме, що й органів Сейму, але стосується сфери діяльності другої палати, компетенція якої відрізняється від першої. Ця відмінність виявляється у мірі участі Сенату в законодавчій діяльності, а функція контролю за діяльністю уряду здійснюється Сеймом. Це, наприклад, наклало відбиток на кількість та види постійних комісій, серед яких немає галузевих комісій і комісій конституційної відповідальності. Завдання постійних комісій Сенату визначаються інакше, ніж Сейму. Так, Регламент Сенату зазначає, що комісії Сенату є органами, які утворюються для розгляду та підготовки питань за власною ініціативою або переданих їм Сенатом, Маршалом Сенату чи Президією Сенату. Комісії в межах своєї компетенції обговорюють і передають Сенату висновки щодо законів, прийнятих Сеймом. Президент Республіки. Порядок його обрання, повноваження та відповідальність. Інститут президентства не є якимось новим державним органом для Польщі. Його передбачали ще Конституції 1921 та 1935 років. Законодавчий Сейм, який діяв з 1947 по 1952 pp., прийняв у грудні 1947 р. Конституційний закон про обрання Президента Республіки Польща. Тоді Президент обирався Законодавчим Сеймом терміном на сім років. Закон не обмежував строку для його переобрання. Кандидатура на посаду Президента могла бути висунута за підписом не менш як 50 депутатів. Обраним вважався той кандидат, який дістав абсолютну більшість голосів депутатів Законодавчого Сейму. Інститут президентства діяв до прийняття Конституції 1952 p., коли його замінили колегіальним главою держави - Державною радою. Державна рада тоді стала вищим колегіальним постійно діючим органом, який утворював Сейм із числа своїх депутатів. Вона мала великі повноваження і фактично підміняла Сейм, оскільки він працював протягом двох коротеньких сесій протягом року. У квітні 1989 р. Сейм прийняв закон Про зміну Конституції ПНР, за яким замість Державної ради був утворений інститут президентства. Президент обирався на спільному засіданні Сейму та Сенату, об'єднаних у Національні збори. Цей спосіб обрання Президента був змінений законом 1990 р. про обрання Президента, а потім і Конституційним Законом Про відносини між законодавчою та виконавчою владою Республіки Польща, а також - територіальне самоврядування від 17 жовтня 1992 р. Президент з того часу став обиратися виборцями безпосередньо. Згідно зі ст. 126 діючої Конституції, Президент Республіки Польща є вищим представником Республіки Польща і гарантом безперервності державної влади. Президент слідкує за додержанням Конституції, стоїть на варті суверенітету і безпеки держави, а також недоторканності й цілісності її території. Президент Республіки обирається нацією на загальних, рівних, прямих виборах таємним голосуванням строком на п'ять років і може бути обраний повторно лише один раз. Президентом Республіки може бути обраний польський громадянин, якому виповнилося на день виборів 35 років і який володіє повнотою виборчих прав до Сейму. Правом висувати кандидатів у Президенти користуються не менш як 100 тисяч громадян, які мають право обирати до Сейму. Вибори Президента Республіки призначає Маршал Сейму на день, який припадає на період не раніше 100 днів і не пізніше 75 днів до завершення строку повноважень Президента, який обіймає цю посаду, а у випадку вакантності посади Президента - не пізніше 14-го дня після того, як стала вільною посада Президента. У цьому разі вибори мають відбутися через 60 днів після їх призначення. Обраним Президентом Республіки вважається той кандидат, який дістав понад половину поданих дійсних голосів виборців. Якщо під час першого туру жоден з кандидатів не дістав необхідної кількості голосів, то на 14-й день після першого голосування проводиться повторне голосування. У цьому голосуванні беруть участь ті два кандидати, які під час першого голосування дістали по черзі найбільшу кількість голосів. Якщо один із цих двох кандидатів відмовився балотуватися, втратив виборче право або помер, на його місце при повторному голосуванні на вибори допускається кандидат, який дістав по черзі найбільшу кількість голосів під час першого голосування. Обраним Президентом вважається кандидат, який у другому голосуванні дістав найбільше голосів. Під час виборів 2000 р. Президентом Республіки Польща був обраний на другий строк ще в першому турі лідер лівих сил Олександр Квасьневський. Дійсність обрання Президента Республіки підтверджується Верховним Судом. Термін повноважень Президента розпочинається з дня вступу на посаду, але до цього він повинен прийняти присягу перед Національними зборами. Президент не може обіймати ніякої іншої посади або виконувати які-небудь публічні функції, за винятком тих, що пов'язані з виконанням своєї посади. Конституція Республіки Польща та інші закони надають Президентові дуже значні повноваження в усіх галузях державного життя. Президент призначає вибори до Сейму і Сенату на день, вільний від праці, скликає перше засідання Сейму і Сенату; може розпустити Сейм у випадках, передбачених Конституцією, після того, як вислухає думку Маршала Сейму та Маршала Сенату. (Такими випадками є: нерозгляд Сеймом протягом чотирьох місяців з дня передачі йому Радою Міністрів для прийняття проекту закону про бюджет; відмова в затвердженні складу уряду, який був сформований за дорученням Президента; відмова Сейму у вотумі довіри уряду. В умовах надзвичайного стану Президент не має права розпускати Сейм.) У день оголошення постанови Президента про розпуск Сейму закінчується строк повноважень і Сейму, і Сенату, Президент може звернутися з посланням до Сейму, Сенату або до Національних зборів. За посланнями дебати не відбуваються. Президент бере активу участь у законодавчій діяльності. Про це свідчить хоча б той факт, що Конституція надає йому право законодавчої ініціативи (а таким правом користуються президенти небагатьох країн). Прийнятий Сеймом і Сенатом закон Маршал Сейму передає Президентові для підпису. Президент може мотивованою постановою повернути його Сейму для повторного розгляду. Президент може перед підписанням закону звернутися до Конституційного трибуналу з пропозицією перевірити, чи відповідає цей закон Конституції. Конституція надала Президентові не тільки право відкладального вето, а й право вибіркового вето (ст. 122, п. 4 Конституції). Президенту також надане право за згодою Сенату з винятково важливих державних питань призначати референдум. Президент має деякі повноваження і у сфері управління. Він призначає Голову Ради Міністрів, приймає відставку уряду, є Верховним Головнокомандуючим Збройних сил, призначає та звільняє Начальника Генерального штабу Війська Польського і командуючих родами Збройних сил, призначає Першого голову і голів Верховного Суду, вносить до Сейму пропозиції про призначення Голови Національного банку Польщі, надає польське громадянство та вирішує питання про вихід із нього. Важливі повноваження має Президент у галузі зовнішніх відносин. Він здійснює загальне керівництво у сфері міжнародних відносин, призначає і звільняє дипломатичних представників в іноземних країнах, приймає вірчі та відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав, а також ратифікує та денонсує міжнародні договори, про що ставить до відома Сейм і Сенат. Президент здійснює загальне керівництво у галузі внутрішньої та зовнішньої безпеки. Дорадчим органом при Президентові виступає Рада національної безпеки. Президент має повноваження ввести воєнний стан на частині або на всій території країни, оголосити часткову чи загальну мобілізацію, ввести надзвичайний стан. Посада Президента стає вакантною внаслідок його смерті, відмови від посади; недійсності виборів Президента; рішення Національних зборів про визнання нездатності тривалий час виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Постанова приймається не менш як двома третинами голосів у присутності не менш як половини всіх членів Національних зборів. Президент звільняється з посади постановою Державного трибуналу. Тимчасово, до зайняття посади новообраним Президентом, його функції виконує Маршал Сейму, а якщо він не може їх виконувати, - Маршал Сенату (ст. 131 Конституції). За порушення Конституції або законів, а також за вчинення злочину Президент може бути притягнутий до відповідальності Державним трибуналом. Постанова про притягнення Президента до відповідальності може бути прийнята Національними зборами не менш як двома третинами голосів від законної кількості членів і за умови, що пропозиція про це буде внесена не менш як однією чвертю всіх членів Національних зборів. Від моменту прийняття постанови про висунення обвинувачення проти Президента він відсторонюється від виконання своїх функцій. Рада міністрів. Компетенція Ради міністрів. Конституція передбачає порядок формування, повноваження та відповідальність Ради міністрів. Право формування уряду доручається тій політичній партії або партійній коаліції, яка перемогла на виборах і дістала більшість депутатських мандатів у Сеймі (парламентський спосіб формування уряду). Схематично Конституція передбачає такий порядок формування уряду: Президент доручає сформувати уряд лідеру партії або партійної коаліції, яка має більшість депутатів у Сеймі, - майбутньому кандидату на посаду Голови Ради міністрів. Утворений уряд подає Сейму програму своєї діяльності, яка повинна бути схвалена абсолютною більшістю депутатів. Якщо уряд не дістав вотуму довіри, призначення кандидатури на посаду Голови Ради міністрів, якому доручається формування уряду, переходить від Президента до Сейму. Склад такого уряду також вимагає абсолютної більшості голосів депутатів. А якщо й цей уряд не дістав вотуму довіри, право рекомендувати кандидатуру на посаду Голови Ради міністрів знову переходить до Президента. Утворений в такий спосіб уряд може бути затверджений не абсолютною, а простою більшістю голосів депутатів. Такі самі вимоги пред'являються Конституцією і до уряду, створеному Головою Ради міністрів, кандидатура якого висунута Сеймом. Якщо Уряд не створений, Президент розпускає Сейм і призначає нові вибори. Сейм за пропозицією не менш як 46 депутатів (одна десята частина всього складу) може прийняти вотум недовіри уряду абсолютною більшості голосів й одночасно обрати нового Голову Ради міністрів, якому Президент доручає створити уряд. Президент, приймаючи відставку Ради міністрів, доручає голові виконувати обов'язки до часу призначення нової Ради міністрів На відміну від конституцій, наприклад Франції, Італії, Іспанії та інших країн, які лаконічно закріплюють компетенцію уряду, Конституція Польщі закріплює її дуже докладно (ст. 146). Рада міністрів здійснює внутрішню та зовнішню політику, керує всією державною адміністрацією, схвалює рішення з питань державної політики, якщо Конституція не відносить останні до компетенції Президента або іншого державного органу чи територіальних органів самоврядування; забезпечує виконання законів; приймає постанови; здійснює законодавчу ініціативу щодо бюджетного законодавства, закону про тимчасовий бюджет тощо.

США (президентська республіка)

Відповідно <#"justify">Специфіка написання кваліфікаційної роботи з політології передбачає безліч факторів небезпеки, що зумовлені як безпосереднім процесом розробки проблеми та її вирішення через наукову концептуалізацію, так і через виконання функціональних обовязків, цим процесом зумовлених.

Аналізуючи стан умов праці необхідно зупинитись на кількох важливих моментах. Оскільки робота виконувалась на компютері, то і умови праці були облаштовані у відповідності до вимог щодо такого роду праці. Робота з комп'ютером вимагає значної розумової напруги і супроводжується нервово-емоційним навантаженням.

Процес праці в такому контексті передбачає наступні моменти:

.Фізичне навантаження. В даному положенні варто зазначити, що переважна частина роботи виконується у сидячому стані і основне навантаження спрямовується на спину.

.Нервово-психічна напруженість праці. Основна напруга спрямовується на зір, а також зумовлюється великим обсягом та складністю оброблюваної інформації. Водночас варто зазначити і те, що тривалість такої зосередженої роботи теж велика і її складно підрахувати, адже на протязі затвердженого терміну для її виконання часто поєднується із семестровим навантаженням на виконавця. Така ж неоднозначність стосується і тривалості техноічних перерв протягом робочого дня - такі перерви носять нерегламентований характер. Щодо шумового забруднення, то останнє часто зумовлюється і потребою урізноманітнити робочий процес.

Описуючи організацію робочого місця і роботи варто зупинитись на кількох моментах, зокрема стосовно санітарно-гігієнічних та ергономічнімх вимог до параметрів робочого місця, розміщення обладнання, пристроїв та персонального компютера на ньому, психофізіологічних особливостей праці.

Наукова організація робочого місця передбачала створення всіх необхідних умов для високопродуктивної і високоякісної праці за можливо менших фізичних зусиль і прагненні мінімізувати нервовову напруженість. Вона виявилась у оснащеності робочого місця відповідним основним і допоміжним устаткуванням, технологічною і організаційною оснасткою; раціональним плануванням; створенням безпечних і здорових умов праці.

Під час роботи з персональним компютером було дотримано наступні вимоги.

Площа приміщення, в якому розташовувались персональний компютер та технічні засоби, визначались за наступними параметрами: площа - не менше 6,0 м2; обєм - не менше 20,0 м3. Робоче місце розташовувалось на відстані 1,5 м від стіни з вікном.

Конструкція робочого місця забезпечила підтримання оптимальної робочої пози з такими ергономічними характеристиками: ступні ніг - на підставці для ніг; стегна - в горизонтальній площині; передпліччя - вертикально; лікті - під кутом 70-90° до вертикальної площини; запястя зігнуті під кутом не більше 20° відносно горизонтальної площини; нахил голови - 15-20° відносно вертикальної площини.

ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер) розміщувались на основному робочому столі, з лівого боку. Висота робочої поверхні столу для ПК складала 700 мм. Розміри столу: висота 750 мм, ширина 900 мм, глибина 900 мм.

Робочий стіл для ПК мав простір для ніг висотою 700 мм, шириною 600 мм, глибиною на рівні колін 500 мм, на рівні витягнутої ноги - 750 мм. Робоче сидіння ПК було оснащено такими елементами: сидіння, спинка. Воно було підйомно-поворотним, таким, що регулюється за висотою, кутом нахилу сидіння та спинки, за відстанню спинки до переднього краю сидіння, висотою підлокітників.

Монітор та клавіатура розташовувались на оптимальній відстані від очей. Діагональ монітору склала 43 см (17"), відповідно відстань до очей складала 750 мм. Клавіатура розміщувалась на поверхні на відстані 100-300 мм від краю. Кут нахилу клавіатури в межах 5-15 градусів. Розміщення принтера не перешкоджало добрій видимості монітору, зручність ручного керування пристроєм введення-виведення інформації в зоні досяжності моторного поля: по висоті 1200 мм, по глибині 450 мм.

З метою запобігання перевантаження організму як в цілому, так і окремих його функціональних систем, передусім зорового та рухового аналізаторів, центральної нервової системи, загальний час щоденної роботи з ПК було обмежено 50 % часу робочого дня.

З урахуванням характеру трудової діяльності, напруженості та важкості праці з використанням ПК під час основної роботи за восьмигодинної робочої зміни було встановлено додаткові регламентовані перерви тривалістю 10 хв через кожну годину роботи.

Санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці під час виконання роботи було дотримано у повному обсязі. Параметри мікроклімату у приміщенні забезпечили комфортне самопочуття організму.

Світло розташовувалось з лівого боку та забезпечило коефіцієнт природної освітленості не нижче 1,5 %. Освітленість за штучного освітлення в площині робочої поверхні становило 300-500 Лк. Щоб уникнути світлових відблисків від екрану та клавіатури використовувалось компютерне обладнання з матовою поверхнею. Для захисту очей від прямого сонячного світла чи джерел штучного освітлення застосовувались жалюзі на вікнах.

Вимоги до рівнів шуму та вібрації було дотримані. «Гігієнічна регламентація шумів ґрунтується на критерії збереження здоров'я та працездатності людини» [1], відповідно рівень шуму, що супроводжував роботу, коливався у межах 40-50 дБА. Вимоги до рівня електромагнітних випромінювань, електростатичних та магнітних полів також були дотримані, оскільки не перевищували допустимих норм.

Облаштовуючи приміщення для роботи з ПК, було передбачено припливно-витяжну вентиляцію, кондиціювання повітря, оскільки «вентиляція є одним із найважливіших санітарно-гігієнічних заходів, що забезпечують нормалізацію повітряного середовища у приміщенні» [1].

Заходи особистої гігієни на робочому місці передбачали щоденне вологе прибирання, утримання у чистоті робочого місця, наявність на робочому місці тільки необхідних для роботи засобів. На робочому місці було дотримано вимог правил внутрішнього розпорядку, зокрема, заборонено приймати їжу, пити, курити та інше.

Особиста гігієна була забезпечена через дотримання рядку положень:

1.Заходи безпеки під час експлуатації персонального компютера та периферійних пристроїв: правильну організацію робочого місця та дотримання оптимальних режимів праці та відпочинку під час роботи з ПК; експлуатацію сертифікованого обладнання; дотримання заходів електробезпеки; забезпечення оптимальних параметрів мікроклімату; забезпечення раціонального освітлення робочого місця; зниження рівня шуму та вібрації.

2.Заходи безпеки під час експлуатації інших електричних приладів: стеження за справним станом електромережі, розподільних щитків, вимикачів, штепсельних розеток, лампових патронів, а також мережевих кабелів живлення, за допомогою яких електроприлади підєднують до електромережі; постійним стеженням за справністю ізоляції електромережі та мережевих кабелів, не допускаючи їхньої експлуатації з пошкодженою ізоляцією.

Щодо можливості аварійних ситуацій на робочому місці техногенного характеру та загрози природного характеру, що можуть перерости у надзвичайні ситуації, то таких вдалось уникнути за рахунок проекту протипожежних і противибухових заходів.

Оскільки специфіка написання кваліфікаційної роботи з політології не передбачає використання пожежовибухонебезпечних речовин і матеріалів, то і аварійних ситуацій через їх використання вдалось уникнути.

Водночас і приміщення, в межах якого відбувалось виконання кваліфікаційної роботи, не підпадало під категорію пожежонебезпечності - оскільки процес виконання дослідження не вимагав використання швидко займистих та вибухонебезпечних речовин.

Пожеж вдалось уникнути за рахунок: дотримання пожежних норм і правил; виконання правил встановлення та експлуатації систем енергопостачання, опалення, вентиляції, правил експлуатації електричного та газового обладнання.

Також було розроблено схему евакуації з приміщення, у якому виконувалась робота.

Було розроблено схему, що передбачає наявність евакуаційних шляхів та виходів зокрема це: дверні отвори, що ведуть безпосередньо назовні, на сходовий майданчик з виходом назовні безпосередньо або через вестибюль, а також у сусідні приміщення того ж поверху, що не містять виробництв, які мають безпосередній вихід назовні або на сходовий майданчик.

Шляхи та виходи відповідали таким вимогам: вони утримувались вільними, не захаращувалися та у разі потреби могли забезпечити евакуацію; кількість та розміри евакуаційних виходів, їхні конструктивні рішення, умови освітленості відповідали протипожежним вимогам будівельних норм; двері на шляхах евакуації відчинялись в напрямку виходу з будівлі і замикалися лише на внутрішні запори, які легко можна було відімкнути.

Отже, підбиваючи підсумки означеним положенням техніки безпеки при виконанні кваліфікаційної роботи з політології варто зазначити, що специфіка організації простору її виконання повністю відповідали визначеним нормам. Умови санітарно-гігієнічних та ергономічних нормативів повністю дотримані. Все вищеозначене дає можливість констатувати, що робота виконана у відповідності до всіх існуючих норм техніки безпеки та безпечної організації праці.


ВИСНОВКИ


Отже, після вищенаведеного аналізу напівпрезидентської та президентської республік можна зробити наступні висновки.

Президентська республіка. її основні ознаки й особливості:

- президент об'єднує повноваження глави держави і главиь уряду (виконавчої влади);

- позапарламентський метод обрання президента: він обирається шляхом загальних виборів;

- позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

- відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв'язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

- президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

- президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

Однак цей тип республік має і недоліки:

- президент не залежить від вотуму довіри парламенту,

- не несе відповідальності перед ним;

- часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом.

Напівпрезидентська республіка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх чистих парламентських і президентських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і дозволяє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламентській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з другого - відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П'ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

- президент призначає голову уряду і за його пропозицією одночасно призначає склад уряду (наприклад, у Польщі);

- глава держави (президент) пропонує кандидатуру глави уряду, парламент його обирає, а президент призначає на посади і звільняє членів уряду за пропозицією голови уряду (наприклад, у ФРН);

- глава держави призначає главу уряду і за його пропозицією - склад уряду, а парламент його схвалює (наприклад, в Італії).

Отже, можна зробити висновок, що напівпрезидентська система має своєю основною характеристикою дуалізм виконавчої влади, тобто подвійну відповідальність перед президентом - главою держави та парламентом. Тому характеристики і домінація президента чи парламенту залежить не від шляху формування уряду а від політичної ситуації, яка склалась в державі. Якщо глава держави є лідером парламентської більшості, то він стає фактично і главою виконавчої гілки влади. Однак за умов існування в парламенті парламентської більшості опозиційної до глави держави - він втрачає майже весь політичний вплив.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1.Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. - М., 1994. - С.6.

2.Еллинек Г. Общее учение о государстве / Г. Еллинек ; вступ. ст. И. Ю. Козлихина. - СПб., 2004. - С. 632.

.Ильин М.В. Основные методологические проблемы сравнительной политологии // Полис. - 2001. - №6. - С.157.

.Каинов В.И. Президентская республика как форма правления:/ В.И. Каинов /Дисс. ... канд. юр. наук. - СПб., 1995. - 201 с.

.Керимов А. Д. Французский парламентаризм: конституционно-правовое исследование /А. Д.Керимов /Автореф. дисс. ... докт. юр. наук. - М., 1999. - 18 с.

6.Комаров С.А. Теория государства и права / С. А. Комаров. - М.: НОРМА, 2003. - 448 с.

7.Конституции зарубежных государств. - М.: БЕК, 1996. - 137 с.

8.Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О.Ріяка (керівник авт.кол.). - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С.141-155.

9.Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. - 4-е изд. - М.: Волтерс Клувер, 2003. - 624С.

.Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. - С.210-234.

.Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

12.Лемак В.В. Теорія держави і права: курс лекцій. - Ужгород, 2005. - С. 79.

.Мазур Д. В. Акти правотворчості президента в республіках зі змішаною формою правління (загальнотеоретичний аспект) Автореф. Дис…. канд. юрид. наук Харків - 2007. - 21 с.

.Новиков О.В. Польща в Європейському Союзі: функції президента країни в контексті законодавства ЄС // Тези наукових доповідей учасників ІІІ Міжнародної наукової конференції Від громадянського суспільства - до правової держави - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008 .- С. 67-72.

.Новиков О.В. Законодавче вето Президента Республіки Польща в політичній практиці країни // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій - Харків: нац. юрид. академ. України, 2007. - Вип. 87.- С. 156-160.

.Новиков О.В. Роль президента Польщі в системі вищих органів влади під час і після вступу країни в ЄС // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. / Харків, 2007. - Вип. 37. - С. 84-91.

.Новиков О.В. Еволюція статусу Президента Республіки Польща // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук.зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: нац. юрид. академія України, 2006. -Вип. 84. С. 226-232.

.Обушний М.І. Політологія: Довідник І М.І. Обушний, А.А. Коваленко, О.І. Ткач; За ред. М.І. Обушного. - К.: Довіра, 2004. - С.502.

.Політологічний енциклопедичний словник/Упоряд. В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. - 2-е вид., доп. і перероб. - К., 2004. - С.526.

20.Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. д. ю. н., проф. А.Я. Сухарев. - М.: Норма, 2003. - С. 517.

.Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем Західної Європи: інституційний вимір. - Львів: Тріада плюс, 2004. - С.7.

.Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем Західної Європи: інституційний вимір. - Львів: Тріада плюс, 2004. -С.17.

.Самбутян Ю.Г. Сравнительная политология как направление современной науки о политике // Вестник Российского университета дружбы народов. - Сер.: Политология. - 2004. - №1(5). - С.55-56.

24.Сарторі Д. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів / Джованні. Сарторі . - К: Артек, 2001. - 224 с.

.Сморгунов П.В. Современная сравнительная политология - М., 2002. - С.47.

.Харченко О.В. Уроки Веймарської демократії / Наукові записки. Історичні, політичні і філософські науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Вип.46. - Київ-Бердянськ. - 2002. - 174 - 181с.

.Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - 3-е изд., М.: Юрист, 2003. - С.300-313.

.Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К.: Програма Л, 1995. - С.112-134.

29.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: АртЕк, 2005. - С. 223.

30.Шаповал В.М. Державний лад країн світу. - К.: український центр правничих студій, 2009. - С. 182.

.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. - К.: АртЕк, 2002. - С.223-244.

.Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К.: Програма Л, 1995. - С.112-134.


Теги: Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках  Диплом  Политология
Просмотров: 47884
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках
Назад