Народні політичні партії в сучасному ЄС, шляхи розвитку і структура трансформації

Зміст


Вступ

Розділ 1. Теоретичне дослідження особливостей Створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу

1.1 Визначення та головні засади створення европартій

1.2 Основи діяльності та організація роботи європартій

1.3 Транснаціональні партії та групи. Вплив европартій на формування політики ЄС

Висновок до розділу І

Розділ 2. Партійна система ЄС

2.1 Структура партійної системи європейського парламенту

2.2 Партійна організація ЄП та рівень єдності партійних групп

2.3 Партійна конкуренція та формування коаліцій

Висновок до розділу 2

Розділ 3. Шляхи розвитку Европейської народної партій та рухів Европейського Союзу

3.1 Виникнення та розвиток Європейської народної партії

3.2 Ідеологічні засади Європейської народної партії

3.3 Діяльність Європейської народної партії в Європейському парламенті

3.4 Місце молодіжних організацій Європейської народної партії в Європейському молодіжному русі та їх вплив на молодіжний рух України

Висновок до розділу 3

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

4.1 Аналізумов праці на робочому місці

4.2 Розробка заходів охорони праці

4.3 Заходи безпеки в аварійних ситуаціях

4.4 Організація евакуаційних заходів

4.4.1 Розподіл і планування функціональних обовязків на випадок надзвичайної ситуації

4.4.3 Розрахунок часу на проведення евакуації

Висновок до розділу 4

Загальні висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ


Актуальність теми дослідження обумовлена виникненням на рубежі століть нового виклику для політичної науки і практики у вигляді появи політичних партій на європейському рівні (європартій). Європартії виникли в умовах європейської інтеграції, результат якої унаслідок провалу спроби ухвалення європейської конституції став неясний, що багато в чому актуалізує теоретико-емпіричне вивчення даної проблеми. У зв'язку з цим виявлення особливостей формування народних політичнихх партії в сучасному ЄС, шляхи розвитку і структура трансформації дозволяє значно прояснити перспективи європейської інтеграції, визначивши прогнозовану вірогідність кожного з її можливих сценаріїв.

Науково-теоретична актуальність теми обумовлена потребою політичної науки в поглибленні знань про вплив політичних партій на політичні процеси, його тенденціях і закономірностях, а також доцільністю вивчення можливостей зіставлення цього впливу на матеріалі емпіричних даних різних країн. У зв'язку з цим вивчення впливу політичних партій як одного з найважливіших інститутів демократії на масштабний політичний процес, що охоплює 28 держав, дозволяє значно просунути наукову розробку даної проблеми.

Практична актуальність теми дослідження обумовлена її важливістю з погляду української політичної практики в умовах розвитку багатопартійності і зміцнення демократичних процесів в Україні. Вивчення досвіду стабільної і стійкої партійної системи на матеріалі Європейського Союзу може сприяти освоєнню найбільш продуктивних, таких, що довели свою ефективність і що витримали перевірку часом способів впливу партій на політичний процес на користь розвитку в України стабільної, стійкої і ефективної партійної системи.

Серед учених, що вклали внесок до розробки проблем політичних партій і партійних систем, слід зазначити Г.В. Голосова, М.Н. Грачева, С.Е. Заславського, А.Н. Куліка, Ю.Г. Коргунюка, Е.Ю. Мелешкину, П. B. Сморгунова, С.І. Чернишова, Т.В. Шмачкову і ряд інших, чиї роботи сприяли розвитку партології. Навчальний посібник Г.В. Голосова і Е.Ю. Мелешкиной "Політичні партії і вибори" відобразило основні теоретичні положення про політичні партії і електоральну поведінку застосовно як до зрілих, так і до нових демократій, сприяло розвитку однойменної учбової дисципліни. Г.В. Голосів, будучи членом редакційної ради спеціалізованого наукового журналу Party Politics, вніс внесок до розвитку уявлень про останні тенденції в зарубіжних дослідженнях партійної політики.

Також із зарубіжних учених основний внесок в наукову розробку проблеми дослідження внесли Саймон Хікс (Simon Hix), Паскаль Дельвіт (Pascal Delwit), Камілла Сендстром (Camilla Sandstrom), Крістофер Лорд (Christopher Lord), Даниэль-Луї Сейле (Daniel-Louis Seiler), Лучано Барді (Luciano Bardi), Оскар Нідермайер (Oskar Niedermayer), Томас Дітц (Thomas Dietz), Стівен Дій (Stephen Day), Джо Шоу (Jo Shaw) і інші дослідники. Аналізуючи розвиток партійної системи ЄС, учені досліджують участь європартій в діяльності європейських інститутів (особливо в Європарламенті), проблеми їх внутрішнього становлення як організацій і як інституту, а також показники їх внутрішньої стабільності, інтегрованості, стану позапарламентських організацій. У роботах вищеперелічених авторів містяться корисні відомості і висновки, що стосуються положення європартій в політичній системі ЄС.

Одним з перших досліджень, присвячених європейським партійним федераціям, є робота французького політолога Д. - Л. Сейле "Партійні федерації на рівні Співтовариства". У ній він зробив спробу застосувати концепцію соціальних розмежувань С.М. Ліпсета і С. Роккана до європейських партій.

Одним з основоположників порівняльних досліджень європартій можна вважати британського політолога, професора Лондонської школи економіки і політичної науки С. Хікса. Він розробив класифікацію європейських партійних федерацій, досліджував ступінь організаційної єдності в їх поведінці в Європарламенті. У монографії "Політичні партії в Європейському Союзі" С. Хікс спільно з іншим британським дослідником, К. Лордом, проаналізував діяльність європартій як на парламентській, так і позапарламентською аренах єдиної Європи. Хікс і Лорд сформулювали ключові проблеми, що стоять перед дослідником при аналізі тенденцій розвитку політичних партій на європейському рівні.

Значний внесок в розвиток порівняльних досліджень європартій вніс "Центр по вивченню політичного життя" Вільного університету Брюсселя (Centre d'etude de la vie politique de l'Universite libre de Bruxelles) під керівництвом професора П. Дельвита. Останній є - керівником і учасником багатьох досліджень європартій. Роботи, виконані під його керівництвом, внесли відчутний внесок до розуміння природи і специфіки політичних партій на європейському рівні.П. Дельвит і його колеги одними з перших запропонували розглядати дослідження європартій як автономну область.

Вагомий внесок до наукової розробки проблеми внесли британські учені С. Дей та Д. Шоу. Вони реалізували проект Британського дослідницького раника з економіки і суспільних наук (ESRC) під назвою "Констітуционалізация транснаціональних партій в Європейському Союзі". У своїй доповіді "Розвиток концептуального розуміння європейських транснаціональних політичних партій (із спеціальним акцентом на Партії європейських соціалістів)" дослідники запропонували модель внутрішньої структури європартії з погляду конфігурації сил між різними течіями, що класифікуються за принципом бачення шляхів подальшої інституціоналізації європартії.

Істотний внесок в наукове розуміння європартій вніс італійський політолог JI. Барді. Його стаття "Транснаціональні партійні федерації, партійні групи в Європейському парламенті і будівництво європартій" у відомій збірці "Як партії організовуються" під редакцією Р. Катца і П. Меіра пролила світло на феномен європартій як нового актора європейської політики.

Значний внесок до розробки методики дослідження інституціоналізації європартій внесли німецькі учені О. Нидермайер і Т. Дітц.О. Нидермайер запропонував систему індикаторів, що відображають рівень інституціоналізації європартій на трьох стадіях, - контакту, кооперації і інтеграції. На кожній з цих стадій німецький дослідник аналізував такі показники, як можливість індивідуального членства, інкорпорація субодиниць в процес ухвалення рішень, склад органів, що управляють, і схема ухвалення рішень в них, формулювання публічної політики.Т. Дитц додав в цю систему індикаторів новий показник - наявність у європартії власних фінансових коштів.

Шведський дослідник К. Сендстром успішно застосував концепцію О. Нидермайера і Т. Дитца при аналізі Європейської ліберально-демократичної і реформіста партії.

Таким чином, наукова розробка проблеми європартій значно інтенсифікувалася останніми роками, внаслідок чого в науковому середовищі намітилася тенденція розгляду "досліджень європартій" як автономного напряму, оскільки необхідність систематичного вивчення цієї теми не викликала сумнівів.

В той же час, не дивлячись на те, що в дослідженнях європартій накопичений значний науковий потенціал, їх головною проблемою залишається недостатня кумулятивність і зайва фрагментарність. Це не дозволило в попередніх дослідженнях повною мірою охопити такий значущий аспект діяльності європартій, як боротьба європартій навколо сценаріїв європейської інтеграції.

Мета дослідження полягає у виявленні структури, трансформації та шляхів розвитку народних політичних партії в сучасному Європейському союзі

Для реалізації цієї мети потрібно вирішити наступні завдання:

·виявити головні засади створення европартій;

·характеризувати основи діяльності та організацію роботи європартій;

·дослідити еволюцію європейських партій;

·проаналізувати вплив европартій на формування політики ЄС;

·зробити аналіз основних тенденціі розвитку транснаціональних політичних партій ЄС;

·дослідити структуру партійної системи європейського парламенту;

·зробити аналіз механізмів функціонування партійної ситеми Европейського Союзу;

Об'єктом дослідження є партійна система Європейського союза як віддзеркалення розстановки політичних сил в ЄС.

Предметом дослідження є партійна система ЄС як віддзеркалення боротьби політичних акторів (європартій і внутріпартійних груп) в різних питаннях, що використовують в ході боротьби різні політики і що спираються при цьому на різні ресурси.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Теоретичною основою дослідження є теорія партій, розроблена М. Острогорським, М. Вебером, Р. Міхельсом, М. Дюверже, К. Джандой, К. фон Бойме і іншими ученими, а також теоретичні моделі партій М. Дюверже, О. Кирхаймера, А. Панебьянко, Р. Катца і П. Меіра, Дж. Хопкіна и К. Паолуччи, Е. Маргеттс.

Методологічну основу дослідження склали наступні підходи: порівняльний підхід, що дозволив порівняти європейські партії між собою по різних ознаках; конвенціональний підхід, що дозволив розглянути європартії як продукт домовленостей, а також консоціальний підхід, що дозволив врахувати зовнішні умови діяльності європартій у вигляді багатоскладних суспільств. У методологічну основу дослідження також включені філософські підстави досліджень партій, концепції федералізму і інтерговерменталізму, концепції внутріпартійних груп, моделі інституціоналізації політичних партій в цілому і європартій зокрема, моделі внутріпартійних течій і ухвалення рішень в європартіях.

У дослідженні застосовані наступні методи: метод аналізу ієрархічних процесів, що дозволив побудувати модель багаточинника впливу партійної системи ЄС на розвиток ЄС; метод експертних оцінок, що дозволив оцінити відносну релевантність.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому розроблена і застосована модель багаточинника впливу партійної системи ЄС на процес розвитку ЄС. Наукова новизна роботи також полягає в тому, що в ній запропонована нова модель розгляду партій.

європейський союз політична партія

Розділ 1. Теоретичне дослідження особливостей Створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу


1.1 Визначення та головні засади створення европартій


Політична система Європейського Союзу ґрунтується на базових договорах, виведених із загальних інститутів, з компетенцією і організацією роботи яких ви вже познайомилися вище. Партії діють, відштовхуючись від цих основних принципів. В той же час важливий враховувати те, що не обмовляється в правових актах.

В основному, в правових основах Євро Союзу, залишаються партії Європейського Союзу (або європартії), непоміченими. Проте, європартії - важливі політичні діячі, які змінюють початкові ухвали, роблять виробництво застосовним на практиці. Як і в державі, в Європейській політиці переплітаються формальні і неформальні сторони. Євросоюз, як політичне ціле, складно зрозуміти, не знаючи європартій [3, с.41].

Порівняно з правом, адміністрацією і економікою, політика - це область в якій для розуміння діяльності Європейського Союзу потрібно уміти об'єднувати два рівні: рівень Європейського Союзу і рівень союзних країн. Велика частина Європейської політики діє на рівні союзних країн як внутрішньо, так і трансграничний. Об'єднані інститути не складають повністю національної держави, оскільки це і не було метою під час їх створення. Переважна частина демократичного процесу і політичної легітимності виходить з рівня союзних країн.

Далі розглянемо різнобічну діяльність Європейського політичного простору на прикладі європартій.

Для розуміння європартії потрібно спочатку зрозуміти що таке партія. Партії - це політичні об'єднання громадян, які включають людей з близькими світоглядами і інтересами по виконання влади. Вони оповістили суспільні цілі ширшого круга інтересів, виділяють нових державних діячів, і пропонують виборцям інформацію, ясність і можливість участі, об'єднуючи їх з політичною системою. Зазвичай партії діють в рамках держави або деякого - або іншого політико-суспільного простору (країни-союзники, частини держав і т.д.), створюючи систему партійного правління [8, с.35].

Європартією називається об'єднання партій країн-союзників у фракцію або зонтичну організацію. Партії з схожими поглядами об'єднуються в Європейському Парламенті в групу депутатів, і пробують записати на папір загальні цінності і сформувати для виборів в Європарламент єдину платформу. Члени правління фракцій збираються 1-2 рази на рік на загальних зборах і створюють структуру для сумісної дії, правління Європартії, і центральної контори. Ті, у свою чергу, можуть почати подальші, специфічні для європартій сумісні дії.

Таким чином, європартія виявляється не просто державною партією, а об'єднанням, яке поза Європейським Парламентом в основному діє через партії-союзники. Все ж таки спільна робота продуктивно, в міжнародних партійних союзах (інтернаціоналі) з довгою історією. Інтернаціонал - перш за все - місце для обміну інформацією: через європартії проходить необхідна політична координація і щоденна діяльність в суспільних інститутах.

Початком народних європартій можна вважати спільну роботу в Європейському Парламенті. Якщо спочатку парламент був більший для декорації, і посли об'єднувалися в групи по країнах членам Європейського Союзу, то тепер повноваження парламенту збільшилися, і винесені ухвали включають світоглядні вибори. Не дивно, що раніша поверхнева спільна робота на сьогоднішній день змінилася парламентарними процесами на глибокому державному рівні. Важливими етапами розвитку можна вважати прямі вибори до Європейського Парламенту починаючи з 1979 року, і загальних інститутів, зокрема швидке зростання повноважень у зв'язку з Маастрихтським договором 1992 року [3, с.42].

Народні европартії також прописані в праві Європейського Союзу. У параграфі 10 пункті 4 договору про Європейський Союз декларується, що на Європейському рівні партії допомагають створенню загальноєвропейської політичної свідомості і виразу волі громадян союзу. У параграфі 224 указується, що Європейський Парламент і Рада приймають діловодство законів, відповідне Європейському рівню, регулюючому дії партій.

Для того, щоб бути визнаною, європартія повинна відповідати наступним вимогам:

бути юридично зареєстрованою в тій країні, де знаходиться;

бути представленою принаймні в чверті країн-членів Європейського Парламенту, або в парламентах країн, або в районних парламентах або районних асамблеях або повинна досягти в чверті країнах-членах трьох відсотків голосів в кожній країні на виборах до Європейського Парламенту.

слідувати (особливо в своїй програмі і діяльності) головним принципам Європейського Союзу, а саме свободі, демократії, пошані прав людини, і основним свободам і законам;

партія повинна була брати участь у виборах до Європейського Парламенту або виявити бажання бути вибраною.

На виборах до Європейського Парламенту сума, що виділяється, не повинна перевищувати 75% бюджету, що передбачається європартією, а підтримка приватних осіб 40% бюджету. Обмеження накладаються і на пожертвування [5, с.23].

Головним полем для дії європартії є об'єднання послів Європейського Парламенту. Сьогодні можемо говорити про п'ять груп послів, що сформувалися і стабільних: консерватори (народна партія), соціал-демократи, ліберали, зелені, і ліві партії. Досить тривалою історією володіють також євросупротивники і євроскептики. Проте ці групи нестабільні. Супротивником євро може бути представник різних партій: праві і ліві, помірні або народні і т.д., з цієї причини міняється назва груп послів і платформа залежно від того які сили зараз проходять до Європейського Парламенту. Декілька груп послів, що балотуються, може утворитися і в тому випадку, якщо яка-небудь сила отримує представництво, і всі партії, що потрапили до парламенту, не приходять до єдиної згоди. Так це відбулося з консерваторами, де поряд з основною групою народної партії знаходиться менша група послів, що насторожено відноситься або менш відповідна по передвиборній платформі партія [5, с.24].

Групи депутатів в Європейському Парламенті і їх партнери

Європейська Народна Партія (European Peoples Party, EPP) - 265 [IRL]

Соціал-демократи (Progressive Alliance of Socialists and Democrats, S & D) - 184 [SDE]

Союз Лібералів і Демократів Європи (Alliance of Liberals and Democrats for Europe, ALDE) - 84 [KE, RE]

Зелені/Союз Вільної Європи (European Greens-European Free Alliance, GREENS-EFA) 55 [EER]

Консерватори Європи і Реформісти (European Conservatives and Reformists, ECR) - 54 [ERL]

Ліва Партія Европы/Нордичний Зелений Союз Лівих (European United Left-Nordic Green Left, EUL-NGL) - 35 [Eesti Vasakpartei]

Вільна і Демократична Європа (Europe of Freedom and Democracy, EFD) - 32 [Libertas Eesti]

Без фракції - 27

Робота народних європартії ґрунтується на співпраці різних членів союзу з схожим світоглядом. Основні ідеології сучасного суспільства вже давно досліджені - ще до створення Європейського Союзу - підсумком чого є проголошене зближення партійних сімейств, яке допомагає зрозуміти основи спільної роботи.

Партійне сімейство - це група різних партій з схожими поглядами. Така група може бути присутньою практично, але також бути як узагальнення для дослідника. Так, з робіт німецького вченого Клауса фон Бейме, що стали відомими партійні сімейства через зближення, розглядаються зазвичай як зміна домінантних світоглядів [9, с.12].

Партійна ідеологія відрізняється від ідеалу партійної філософії своєю практичною націленістю: виходячи з однодумчої традиції, партійну ідеологію прив'язують до суспільних поглядів і необхідності політичної конкуренції.

Ідеологія діє в гнучкому середовищі протистояння іншим політичним рухам і впливам правління, таким як відсутність голосу і зважування сил, що знаходяться в уряді; конкуренція різних профспілок і елітних груп, або ж просто самореклама і потреба висловитися.

Партійна сім'я охоплює партії з найбільш близькими політичними поглядами, чиї погляди міняються в загальному напрямі. Така зміна в поглядах може з часом привести і до протилежного політичного бачення. Так, чверть століття назад, соціал-демократи в своїх поглядах були обережніші за консервативну партію, на сьогоднішній день же навпаки. Все ж таки обидві партії намагаються максимально зближувати своїполітики, виділити свій вибір, таким чином, підтримуючи як загальну партійну сім'ю, так і політику в цілому [6, с.22].

Зазвичай виділяється 8 партійних сімейств (фракцій):

·консервативні партії;

·соціалістичні і соціал-демократичні партії; ліберальні і радикальні партії; христиано-демократичні партії; зелені партії; комуністичні партії; аграрні партії;

·регіональні і етнічні партії; украй праві партії

На сьогодні найсильнішими є сімейства соціалістів і консерваторів. Відносно впливовими є також ліберали, християнські демократи, зелені, і нові ліві. Найпоширенішими є соціалісти, які представлені практично у всіх країнах. У кожній країні партій більш ніж з одного сімейства: у деяких 2-3, в інших 6-7. Відсутність якого-небудь представника примушує інших покривати ідеологічні переваги бракуючої ланки. Наприклад, німецькі христиано-демократи представляють також консерваторів, у яких відсутня парламентарська партія [5, с.12].

Історія розвитку консервативних партій пістрявить великою різноманітністю. Аж до Другої Світової війни консерватори підтримували права дворян і королівську владу, і були протилежні по відношенню до демократії. Пізніше вони пристосувалися до демократії (мабуть, навіть краще, ніж їх суперники - ліберали). Розширення можливостей права голосу консерватори змогли пережити, розвиваючи патріархальну соціал-консервативну ідеологію. За останнє десятиліття на консерваторів сильно вплинув рух нових консерваторів і ще сильніше - виникнення нових правих.

Це означає знаходження компромісу з правими лібералами і відмову від історичної політики консерваторів - протекціонізму. Консерватори і на сьогоднішній день досить строкате сімейство, яке варіює від країни до країни. Також в деяких державах консерватори представлені партіями християно-демократів, тому грані відмінностей їх сімейства практично стерті [33, с.52].

Соціалісти і соціал-демократичні партії з'явилися в кінці 19 століття в робочих рухах, які билися за кращі життєві умови і правове суспільство, таким чином, перетворившись на домінуючу політику демократії. Досить тривалий час політику розвитку соціалістичних партій визначала внутрішня різноманітність партій і конкуренція з сильним комуністичним рухом, що відокремився від них, який відрізняв соціалістів з їх спокійними методами і надіями реформувати суспільство за допомогою парламенту. Починаючи з Другої Світової війни, вони грали важливу роль в уряді, і у встановленні держави благоденствування. З початком кризи держави благоденствування в 1970 році, соціал-демократія почала лібералізуваться, цінуючи самореалізацію і самовираження, права меншин, цивільне суспільство і активацію державної сили. Ці близькі соціал - лібералам ідеї пропонує і новий соціал-демократичний рух або, як його називають, третій шлях [3, с.56].

Почало ліберальним партіям поклали цивільні об'єднання в 18 столітті, які захищали свої інтереси, і вимагали дотримання цивільних прав. Поряд з ними стояли радикали, масові демократи, і зазвичай супротивники монархії і церкви (особливо в католицьких регіонах). Після 19 століття практично всі цілі лібералів були досягнуті, і почався період спаду. Також їх круг виборців порідшав. Новий виток в історії лібералів почався із застосування двох нових стратегій. Більшість партій концентрувалися на практичному застосуванні свобод і зрушилися наліво, утворивши соціальний лібералізм. Інша частина концентрувалася на розвитку ринку торгівлі, і наблизилася до консерваторів - звідси зародився рух правий лібералізм. На сьогоднішній день в Європі єдина ліберальна партія, будь то соціальні ліберали як у Фінляндії або Данії або праві ліберали як в Болгарії або Румунії. За відсутністю своєї партії, зазвичай соціал-ліберали входять в соціал-демократичну, а праві ліберали - в консервативну партію.

Розквіт християно - демократів припав на післявоєнний період, коли в Німеччині і Італії за допомогою церков утворилися протиборчі соціал-демократам украй праві народні партії. Християно - демократи роблять упор на цілісність суспільства, солідарність, протегують громадянству благоденствування і помірному розподілу соціально-економічних благ. Це стало новим поштовхом для консерваторів, і на сьогоднішній день велика частина партій з консервативними найменуваннями діє на платформі християно-демократів. Прикладом є Ісамаліїт до об'єднання з партією Республіка. У новій формі виникли також радикально християнські маленькі партії, наприклад в Північних країнах.

Зелені виникли в 1970-х роках спільно з комуністами і кризою соціал - демократії, і що отримали почало в різних цивільних рухах для захисту навколишнього середовища. Зелені - політична сила, яка за допомогою лівих активістів і соцяал-лібералів отримали визнання Європи, як політичній партії, наприклад в Германії і Фінляндії. Політичний вплив має зосереджений на людині соціал-екологічний напрям зелених, яке додатково до захисту навколишнього середовища, робить упор на участь громадян в життя держави, пряму демократію і терпимість по відношенню до народних меншин. Глибокий екологічний напрям залишається швидшим теоретичним, властивим людям з украй "зеленими" переконаннями [14 с.26].

Комуністи відокремилися від соціал-демократів на початку 20-го століття, намагаючись силою дістати владу. У Естонії добре пам'ятають негативний досвід спроби побудувати комунізм, а в Китаї - найчисленнішій країні - і на сьогоднішній день править єдина комуністична партія. У Західній Європі комуністи в 1970 році відмовилися від насильницьких революцій, і пішли шляхом співпраці з іншими партіями. Традиція єврокомунізму стала розвиватися після розпаду соцтабору і переросла в соціалістичні ліві партії, які займають важливе місце в Італії і на Кіпрі.

Аграрні партії були на піке популярності за часів великого народонаселення і розквіту сільського господарства. Після швидкого зльоту в кінці 19-го століття, під час відгуку ремісників на промислову революцію, велика частина аграрних партій зникла або маргіналізувалась після закінчення Другої Світової війни. Багато хто з них зміг прийняти ширший погляд і перетворитися в сильних консерваторів (Австралія) або соціал-лібералів (Фінляндія).

Регіональні і етнічні партії представляють яка-небудь певна ділянка або інтереси певної групи, і варіюють залежно від держави. Вони, в основному, - центристська сила, будь то з лівими схильностями як в Квебеке, Шотландії, Уельсі і Латвії або ж з правим відтінком як Флаамський блок в Бельгії [14, с.28].

Украй праві партії представляють направлені проти національних меншин і іноземних осіб сили; сюди входять групи з ностальгією по націоналізму, расисти і шовіністи благоденства. Їх підтримують консервативні і протекційно настроєні дрібні підприємці і робочі. Це спільний знаменник, який об'єднує в собі велику різноманітність сил: починаючи з Італійських нових фашистів, що ностальгують, продовжуючи помірно настроєними Австрійськими партіями свободи, і закінчуючи Данськими благоденства партіями-переможницями шовіністів.

1.2 Основи діяльності та організація роботи європартій


Беруче початок від депутатів Європейського Союзу, у європартій на сьогоднішній день, в більшості випадків, існують загальні зонтичні програми для виборів до Європейського Парламенту, невелика головна контора, відладжено працюючий орган правління (раз або два в рік проходять збори лідерів партій-союзників), і методи підтримки слабкіших союзників. Все ж таки кожна партія повинна бути здатною містити себе сама, і на всіх виборах справлятися самостійно. Точкою опори для політики є країни-члени, із-за чого європартії швидше є новим рівнем спільної роботи з партіями-союзниками, а не новими партіями-гігантами. Паралельно цьому ведеться робота і в світових партіях, об'єднаних по світоглядах. Найвідомішими є Соціалістичний Інтернаціонал і Ліберальний Інтернаціонал. Розглянемо створення європартій і організацію роботи на прикладі соціал-демократів, чия спочатку обережна позиція з вивіреною спільною роботою, ясно відображає розвиток союзу [17, с.43].

Коли в 1952 році було створено Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі (ЕОУС), належало початок спільній міжнаціональній роботі соціал-демократичних партій

Соціалістичний Інтернаціонал (СІ) з усесвітнього конгресу 1953 року, який, у свою чергу, сформував бюро по зв'язках (liaison bureau). Таким чином, на початок 1960 року розвинулася помітна широка міжнародна співпраця. Партії - союзника відчували необхідність показати лівобічну альтернативу технократичний-капіталістичному Європейському суспільству. Зрозуміло, депутати від соціал-демократів співробітничали також і в Європейському Парламенті, хоч і групувалися у той час, спираючись на країну походження.

Все ж таки залишалася кооперація соціал-демократів Європи, перш за все, на словах. Прийняті заяви не були безпосередньо зв'язані між собою, і деякі партії бажали тіснішої співпраці. Це бажання посилювалося, залежно від того, як розширювався простір і ваговитість політичних рішень в Європейському Економічному Союзі по розробці плану дій, і, врешті-решт, в 1973 настав час першого розширення ЄЕС. У 1969 рішення Європейського Парламенту перейти до прямих виборів (починаючи з 1979) підсилило необхідність об'єднати партії з схожим світоглядом і координувати їх роботу по всій Європі [14, с.53].

Так соціал-демократичні партії створили в 1973 році на конгресі в Бонні Конфедерацію Соціалістичних партій Об'єднаного Європейського Суспільства (Confederation of the Socialist Parties of the European Community, CSPEC), виходячи з якого, згодом в 1974 сформувався інформаційний центр для секретаріату CSPEC. У 1978 конфедерація прийняла першу виборну платформу, а в 1980 році на конгресі в Люксембурзі - і статут. У теж час багато партій, а особливо німецька СД, проявляли настороженість відносно передачі CSPEC великих повноважень. Спільну роботу уповільнювало і те, що партії декількох союзних країн (Об'єднане Королівство, Данія) були євроскептиками, тому створення загальних цінностей вимагало часу і переговорів. Таким чином, співпраця CSPEC залишалася на практиці помірною.

У другій половині 1980-х відомий в ЄЕС євроскепсис, що загальмовує дії, змінився новою хвилею інтеграції, якою управляли Єдиний Європейський Акт 1987 і що накладає обмеження на спільну роботу Маастріхтський договір 1992. Для звикання до нових правил, CSPEC створила спеціальну робочу групу, яку очолили Бен Файот і Тійс Уойтгенс. Виходячи з рапорту робочої групи, члени конфедерації вирішили на конгресі 1992 року в Гаазі скасувати CSPEC і заснувати Європейську Соціалістичну партію (Party of European Socialists, PES). Із слів генерального секретаря того часу - Аксела Ханіши - це означало перехід від слабкої кооперації до справжньої Європейської партійної системи. Хоч спочатку зміни і були невеликі, єдиний ідентитет разом з вкоріненням Європейського Союзу поступово привели до співпраці.

Найвищою організацією, що ухвалює рішення в Європейській Соціалістичній партії, є конгрес, який збирається двічі в п'ять років. Конгрес вибирає президента, змінює і приймає статут, і вирішує питання членів партії. Якщо конгрес відбудеться до виборів до парламенту, то на нім приймається виборна платформа. Щороку, коли конгрес не відбувається, проходять збори ради, розмір якої - чверть конгресу. Додатково до зборів ради, перед кожними зборами розділів Європи проходить конференція керівництва, де беруть участь PES, члени партій-союзників і головні міністри. Ці збори є, перш за все, спільною роботою людей з партій-союзників. Хоча вони проходять планово, але все таки рідкісні, представницькі, і покривають головні пункти стратегії [13, с.26].

Щоденна процедура роботи зборів ради є президентурою, яка зустрічається кожні 2-4 місяці і яку обирає конгрес. Її членами є президент і головний секретар, а також один представник з кожної партії-союзника і повноправного члена об'єднання (молодіжне об'єднання ECOSY, жіноче об'єднання PES Women, та інші - всього 5 об'єднань).

Політична виконавча влада складається з керівництва і секретаріату. У партії є президент, який є політичним керівником і представницькою особою (починаючи з 2004 Пол Нюруп Расмуссен, колишній міністр Данії), якій допомагають вибрані на конгресі заступники президента. Генеральний секретар партії керує організаційними роботами, за які відповідає секретаріат, і 4-5 разів на рік координуючу групу РЕБ, що збирається, куди входять партії-союзники і секретарі повноправних членів.

Секретаріат розташовується в Брюсселі, і організовує щоденну роботу РЕБ, перетворення рішень в життя і підтримку зборів. У секретаріаті, керованому генеральним секретарем, літом 2011 року працювало 26 чоловік, сфера діяльності яких приведена нижче:

·Відділення координації і планування (6 чоловік)

·Європейське політичне відділення (6 чоловік)

·Відділення міжнародної політики (3 людини)

·Відділ по зв'язках (6 чоловік)

·Відділ управління (4 людини)

·Додатковий 1 людина займається активами РЕБ.

Як узгоджуються європейські партії з європеїзацією? Європеїзацію (становлення європейської) можна зрозуміти по-різному, але найчастіше чинником впливу або що піддається впливу, є Європейський Союз. Європеїзація указує на цілий букет процесів, крізь який політична, соціальна, економічна динаміки охоплюються дискурсами, ідентитетом, політичними структурами, і логікою суспільної політики стан-співдружниць [34, с.46].

Європеїзація не обов'язково означає міжнародну дружбу або асиміляцію. Рішення на рівні країн-союзників можуть різниться, і так і було впродовж тривалої історії. Безліч досліджень, проте, указує на те, що один у одного вчаться, і вдалі рішення розповсюджуються - наявність союзу неминуче вносить свої поправки до політики і управління. Навіть євросупротивники обмінюються досвідом.

Говорити можна і про європеїзацію партій. Це поняття означає більше, ніж посилення європартій. Партії країн-союзників можуть обмінюватися передовим досвідом, стратегіями, і без втручання європартії. Велика частина авторів, все ж таки концентрується на європартіях, хоча вивчаються також зміни позицій відносно Європейського Союзу, і ширше - організацію партій, напрям діяльності та інші, пов'язані з Європейським Союзом зміни [5 с.29].пропонує п'ять вимірювань, за допомогою яких можна припускати, що європеїзація має місце:

Зміна в програмі: як у виборних платформах партії, так і інших програмах прискорена згадка Європейського Союзу (або Європи), посилання на нього, у тому числі і врахування Союзу в своїй внутрішній політиці.

Організаційні зміни: Європейський стандарт вніс поправки до формальної або неформальної структури, функцій, або настали інші зміни (наприклад, виконання партійного статуту, врахування членів Європейського Парламенту, переорганізації з урахуванням звичаїв партійного сімейства або організації на прикладі європартії).

Зміни в патернах конкуренції: чи намагаються дістати нових виборців настроєм "за" або "проти" Європейського союзу, чи є "карта Європи" важливим атрибутом політичних кампаній.

Зміна пріоритетів в правлінні партії: у разі розбіжності в поглядах правління партії з партійною програмою.

Виникнення партійних систем поверх що вже існують: зв'язки, співпраця, і об'єднання з партіями за межами держави спричинили за собою створення нових організацій, зміни в програмі, політичні кроки або змінили хід попередніх [4, с.77].


1.3 Транснаціональні партії та групи. Вплив европартій на формування політики ЄС


Реалізація євроінтеграційного курсу України потребує консолідації зусиль дипломатів та неурядових субєктів політики у просуванні інтересів країни в європейській спільноті. Значний потенціал у формуванні сприятливого для європейської інтеграції іміджу держави та досягненні політичної підтримки позиції країни у ЄС має міжпартійне співробітництво, зокрема, взаємодія із європейськими транснаціональними партіями, які стають дедалі впливовішим субєктом європейської політики.

Провідні політичні сили країн Західної Європи - консерватори та соціал-демократи - завжди мали значний вплив на процеси формування та розвитку Європейського Союзу. Так, ідейними натхненниками створення ЄС на початку 50-х років минулого століття були французький премєр-міністр, консерватор Р. Шуман та канцлер фРн, голова німецьких християнських демократів К. Аденауер. На рубежі XX-XXI ст. важливу роль у поглибленні процесів європейської інтеграції відіграв лідер французької правоцентристської партії Ж. Ширак, за часів президентства якого Франція підготувала проект Ницького договору, що поклав початок розширенню Євросоюзу. Чимало положень підготовленої французькими консерваторами концепції майбутнього політичного устрою ЄС знайшли відображення у проекті Конституції ЄС 2004 р. [33, с.77]. Хоча спроба ратифікації Конституції виявилася невдалою, основні її змістовні положення були запозичені Лісабонським договором, який набув чинності у грудні 2009 р.

Не менш важливу роль у становленні політичної системи та розвитку Європейської спільноти загалом відіграли й соціал-демократи. На початку 1950-х рр. західноєвропейські соціалістичні та соці - ал-демократичні партії активно включилися у процес євробудівництва, зокрема працювали у напрямі зміцнення статусу Європейського парламенту. Саме група європейських соціалістів наприкінці 1960-х років ініціювала розгляд питання щодо запровадження прямих виборів до Європарламенту та неодноразово виступала із пропозицією збільшення його повноважень [23, с. 193].

Зрештою, представники консервативних, соціалістичних, а також ліберальних європейських партій першими обєдналися у політичні групи відповідного ідеологічного напряму у Європарламенті.

З моменту заснування Європейського парламенту його позиції в системі керівних органів ЄС істотно зміцнились. Із набуттям чинності Лісабонським договором його повноваження розширились до повноважень Ради Міністрів ЄС майже в усіх сферах політики Євросоюзу. Нині прийняття більшості рішень у сфері загальноєвропейської зовнішньої політики потребує участі Європарламенту. Зокрема, попереднього схвалення Європарламенту вимагає укладення договорів про приєднання нових дер - жав-членів до ЄС, а також окремих міжнародних угод ЄС із третіми країнами (в тому числі й Угоди про асоціацію) або міжнародними організаціями [13, с.119].

Посилення ролі Європарламенту у законодавчому процесі та політичному житті ЄС прискорило розвиток європейських транснаціональних політичних партій [11, с.43], у яких зявилися реальні шанси для реалізації своїх політичних цілей. Їх політичні групи у складі Європарламенту ставали дедалі більш консолідованими, конкуренція між ними зростала. У процесі політичної структуризації Європар - ламенту інтеграція національних фракцій в європейські політичні групи відбувалася за принципом ідеологічної близькості. У парламенті сформувалося шість основних політичних груп, які обєднують представників наступних сімей політичних партій:

соціал-демократи - до складу цієї групи входять усі провідні соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські національні європейські партії.

правоцентристи - обєднує європейські християнсько-демократичні, консервативні партії;

ліберали - включає представників партій ліберального і центристського спрямування;

ліві - обєднує крайні ліві соціалістичні та комуністичні партії;

зелені та регіоналісти - поєднує національні партії екологістів та регіоналістів;

євроскептики та крайні праві - включає європейські націоналістичні партії та партії антиєвро - пейського спрямування.

Партійну систему Європарламенту часто визначають як "дво - плюс кілька" партійну, де домінують дві найбільші політичні групи (група Партії європейських соціалістів та група Європейської народної партії), що представляють найвпливовіші ідеології - соціал-демократичну та консервативну. Кожна з цих груп завжди контролювали не менш, ніж 30-35% місць у Європарламенті, в той час, як інші, менші за чисельністю політичні групи - від 3 до 10% [13, с.61]. Таким чином групи ліво - та правоцент - ристів найбільше впливають на формування політики у Європарламенті, проте кількість місць, що вони контролюють, не дає можливості жодній з них домінувати над іншою.

Вибори 2009 року суттєво не змінили розстановку політичних сил у Європарламенті. Як і в Парламенті попередніх двох скликань, нині найбільшими є група Європейської народної партії (EPP) (265 мандатів), група "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) (184 місця) та Європейська ліберально-демократична група (ALDE) (84 місця). Втім, усі три партії втратили певний відсоток місць порівняно з результатами виборів до Європарламенту 2004 р. При цьому найбільшої поразки на останніх виборах зазнали соціал-демократи, чия кількість зменшилась на 2,6% (правоцентристи втратили 0,7% місць, ліберали - 1,3%) [6]. Нинішнє представництво лівоцентристів у Європейському парламенті (25% місць) є найменшим за весь період його існування. Після виборів 2009 р. розрив між право - та лівоцент - ристами збільшився (у парламенті шостого скликання група Європейської народної партії мала 36,7% місць, соціал-демократи - 27,6%, нині правоцентристам належить 36% місць, лівоцентристам - 25%) [15; 19]. На відміну від трьох провідних європейських партій, менші партії на останніх виборах покращили свої результати. Так, кількість зелених і регіоналістів (група "Зелені-Європейський вільний альянс" (Greens/EFA) у Європарламенті сьомого скликання зросла на 2%. В цілому позиції правого флангу у нинішньому складі Європарламенту посилились: відсоток місць новоутвореної євроскептично налаштованої консервативної групи Європейських консерваторів та реформістів (ECR) * (7,5%) та групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) (4,3%) перевищує кількість місць, що мали групи "Союз за Європу Націй" (5,6%) та "За незалежність і демократію" (2,8%) у парламенті минулого скликання.

Таким чином, у Європарламенті сьомого скликання найпотужнішою залишається група Європейської народної партії. Її представники головують у 10 з 22 парламентських комітетах, ще в пятьох - обіймають посади заступника голови. Окрім Європейського парламенту правоцентристи мають сильні позиції у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії. Більшість міністрів Ради ЄС (18 з 27) є представниками правоцентристських партій, що входять до складу Європейської народної партії. Правоцентристи переважають і в Європейській комісії: 12 з 27 її членів та Голова Ж.М. Барозо, який за підтримки ЄНП вдруге був обраний на цю посаду у 2009 р. [5, с. 19].

Зазначимо, що європартії не лише формують політику Європарламенту, але й здійснюють непрямий вплив на прийняття рішень в інших інституціях ЄС. Так, провідні європартії (Європейська народна партія, Партія європейських соціалістів та Європейська ліберально-демократична та реформістська партія) регулярно проводять координаційні наради керівників партій із головами держав з метою узгодження їх позицій напередодні засідань Європейської ради. З метою вироблення членами однієї партії спільної лінії у певних сферах політики ЄС європартії також організовують зустрічі із міністрами в окремих галузях напередодні засідань Ради Міністрів ЄС. Окрім цього європартії підтримують тісні звязки із єврокомісарами, які представляють політичні партії, що входять до складу їх політичних груп в Європарламенті [10, с.12]. До того ж експерти відзначають тенденцію зростання впливу європарламентаріїв на внутрішньополітичні процеси в країнах-членах ЄС [2, с.56].

Наднаціональний чинник (партійна приналежність) відіграє дедалі більшу роль при прийнятті рішень у Європарламенті. Аналіз результатів голосувань за останні 25 років свідчить про посилення ідеологічних кліважів у парламенті кожного наступного скликання, в той час, як вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань на вибір європарламентаріїв поступово нівелюється [13, с.43]. Нині саме партійна належність, а не національні інтереси або про/анти-євроінтеграційні позиції є визначальним чинником поведінки як окремих парламентаріїв, так і політичних груп Європарламенту.

Свідченням цього процесу є зростання консолідованості політичних груп європартій у Європарламенті кожного наступного скликання. У парламенті сьомого скликання показники згуртованості політичних груп є достатньо високими: від 0,82 до 0,93 (при максимальному значенні 1), за винятком групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) - 0,49). Вони значно перевищують коефіцієнт консолідованості європарламен - таріїв за національною ознакою [17. с.63]. Голосуючи, більшість європарламентаріїв дотримуються курсу своєї політичної групи, таким чином розподіл голосів здебільшого відбувається за ідеологічною лінією ліві/праві.

Найбільш згуртованою політичною групою із найсильнішою внутрішньопартійною дисципліною у нинішньому складі Європарламенту є група Європейської народної партії (EPP).

Ще одним фактором, що впливає на результати голосувань у Європарламенті, є формат утворюваних політичними групами коаліцій. Визначальну роль при створенні коаліції відіграє ідеологічна дистанція між партіями. Зазвичай у Європарламенті формується два типи коаліцій:

"широка коаліція", що створюється на базі груп Європейської народної партії (EPP), "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) та Європейської ліберально-демократичної групи (ALDE);

лівоцентристська та правоцентристська коаліції на чолі із групою Європейської народної партії та групою "Прогресивний соціал-демократичний альянс".

Аналіз коаліційної поведінки політичних груп у Європарламенті першого-пятого скликань показав, що ліво - та правоцентристи частіше обєднувались у широку коаліцію при голосування, якщо мали схожі партійні позиції у певній сфері європейської політики. При збільшенні ідеологічної дистанції між партіями частота утворення широкої коаліції зменшувалась [13. с 43].

У 2009-2011 році у Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики. Проте, у певних сферах політики ЄС (екологія, охорона здоровя, громадянські свободи, гендерна рівність, розвиток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилася [17, с.18]. Європейські експерти, прогнозують подальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.

Отже, європартії відіграють дедалі вагомішу роль у політичному житті ЄС. Вони не лише формують політику Європейського парламенту, але й впливають на прийняття рішень в інших інституціях ЄС.

Останні вибори до Європарламенту в цілому не змінили конфігурацію партійної системи ЄС. Проте, в Європарламенті сьомого скликання лівоцентристи контролюють меншу кількість місць порівняно із попереднім періодом, натомість посилились позиції правого флангу парламенту.

Незважаючи на втрату двох партій, група Європейської народної партії залишається найчисленнішою, найбільш консолідованою та найвпливовішою політичною силою у складі нинішнього Європарламенту. Сильні позиції ЄНП у Європарламенті підкріплюються підтримкою правоцентристської більшості у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії.

У Європарламенті сьомого скликання зберігається тенденція до посилення впливу наднаціонального фактору на процес прийняття рішень. Голосуючи, європарламентарії здебільшого дотримуються курсу своєї політичної групи. Натомість вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань при голосуванні європарламентаріїв поступово зменшується.

Зважаючи на зростання впливу європартій на формування політики ЄС, корисною з точки зору просування інтересів України у євроспільноті була б інтенсифікація звязків політичних партій України із європартіями та їх політичними групами у Європарламенті.

Обєднання депутатів у політичні блоки та групи є обовязковою передумовою для інтеграції і важливим елементом діяльності Європейського Парламенту. Вони кореспондуються з партійними групами, які діють у парламенті кожної держави-члена, але й суттєво від них відрізняються. Ці відмінності стосуються дії політичної групи в Європарламенті, а обєднання в масштабах Європи сприяє досягненню згоди з багатьох важливих питань політики держав-членів ЄС. З часів Маастрихтського договору формування політичних груп у Європарламенті відбувається не на основі національної чи національно-територіальної приналежності, а за політичними інтересами. Регламентом Європейського Парламенту визначено, що політична група має включати депутатів більше, ніж однієї країни. Мінімальна кількість членів для створення політичної групи: 23 особи, якщо група складається з представників 2х держав; 18 - якщо складається з представників 3-х країн; 14 - якщо до її складу входять представники 4-х і більше країн [38, с.86].

При цьому забороняється членство в іншій політичній групі. Формування політичних угруповань зумовлює виникнення потужних європейських політичних осередків, які політично структурують не тільки Європейський Парламент, але й парламенти держав-членів, розвиваючи при цьому підходи до міжнародної політичної партії як результату європейської інтеграції.

Варто згадати резолюцію Асамблеї ЄСВС, яка у 1953 році формально визначила існування політичних груп, а в червні того ж року на її основі конституювалося 3 політичні групи, які на сьогодні залишились найпотужнішими політичними осередками: група християнських демократів; група соціалістів; група лібералів, а також тих, що приєдналися.

Головною умовою було утворення групи з визначеним мінімумом депутатів (у 1958 році - 9, а потім - 17; у 1965 році - мінімум був знижений до 14). У 1973 році регламент Асамблеї передбачив нововведення і встановив звязок між чисельністю членів групи і кількістю країн, до яких вона належить. Таким чином, якщо до групи входять представники 3 держав - членів, то її чисельність має складати не менше 9 осіб. Одночасно зростала кількість груп: до 1965 року їх було вже 6, а після загальних виборів до Європарламенту в 1979 році - 7. Найчисленнішою була група соціалістів, другою - група християнських демократів, потім - група консерваторів, група комуністів, група лібералів, група європейських демократів за прогрес та група захисту незалежних депутатів. Вибори у 1984 році змінили склад Європейського Парламенту, а отже і політичних груп. Але найпотужнішою політичною силою все ж таки залишалась група соціалістів. У 1999 році кількість політичних груп збільшилась до 9, а після останніх виборів до ЄП кількість груп зменшилась до 7, як і у1979 році [15, с.73].

Вирішальним фактором у роботі парламентаріїв є транснаціональні фракції. У парламенті, обраному в 1999 році, скасована практика формування фракцій однією країною-членом.

Сьогодні у Парламенті представлено понад 70 національних політичних партій, обєднаних у сім багатонаціональних політичних груп.

ЄНП (ХД/ЄД) - група Європейська народна партія (християнські демократи) та Європейські демократи (Group of European Peoples Party (Christian Democrats) and European Democrats) (265 особ);

СДПЄ - група Соціал-демократична партія Європи (Socialist Group) (200);

ЄЛДП - група Європейська ліберально-демократична партія (Group of Alliance of Liberals and Democrats) (90);

група Зелені \ Європейський вільний Альянс (Group of Greens\ European free Alliance) (42);

ЄОЛ \ ЛЗС - група Європейські Об єднані Ліві - Ліві Зелені Скандинавії (Group of European United Left - Nordic Green Left) (41);

НД - група Незалежність та Демократія (Independence and Democracy Group) (24);

СЄН - група Союз за Європу Нації (Union for Union of Nations Group) (44);

ПФ - позафракційні (Non-attached members) (28).

Депутати кожної політичної групи зобовязані голосувати, керуючись власною позицією, а не виконувати чиїсь вказівки. Депутатські привілеї, що включають в себе правила імунітету, а також матеріальну винагороду за роботу, значною мірою схожі на привілеї національних парламентів. Але Європарламент не можна розглядати як аналогічну національним парламентам інституцію, бо він не обирає уряд, який би діяв на рівні ЄС і вважався структурою, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Певною проблемою залишається врегулювання статусу політичних партій в Європарламенті, про що свідчить відсутність на наднаціональному рівні чіткого механізму функціонування транснаціональних політичних партій. Хоча у березні 2006 року Європейський Парламент ухвалив переважною більшістю (498) голосів постанову "Про статус політичних партій". Звіт, на основі якого було ухвалено постанову, містить інформацію про поточний стан політичних партій у ЄС та пропозиції щодо того, як розвивати стабільність і фінансову автономність цих партій. Значна увага приділяється функціям та повноваженням європейських політичних партій, а отже наднаціональних груп депутатів, сформованих навколо політичних програм та цінностей. Європейський Парламент пропонує посилити стабільність і незалежність цих груп. Зокрема низка законодавчих пропозицій мають сприяти більшій фінансовій незалежності, адже досі вони мали набагато менше можливостей для самофінансування [29, с.141].

Договірні засади європейських партій регулюються ст. 191 Договору про Європейські Спільноти. Основою діяльності європейських партій є ухвалені ними статути. Сформовані відповідними європейськими партіями фракції діють на основі Розділу V Регламенту Європейського Парламенту, положення якого є обовязковими нормами внутрішньої організації діяльності цього органу.

Основними цілями європейських партій є насамперед втілення волі громадян Союзу, а в ідеалі - це формування європейської свідомості (ст. 191 Договору про Європейські Спільноти), ухвалення у виборчих програмах спільних дій, а також взаємодія з національними партіями держав - членів та партіями зі статусом спостерігача з інших європейських країн. Формами організації європейських партій є зїзд, правління або рада партії, президія та генеральний секретаріат. Сюди ж слід додати конференції партійних лідерів та голів урядів, а також положення, що стосуються діяльності фракцій в Європейському Парламенті [15, с. 19].

Практична діяльність європейських партій зосереджується на розробці виборчих програм, основних напрямів у роботі фракцій в складі Європейського Парламенту, узгодженні позицій між керівниками партій та лідерами урядів напередодні засідань Європейської Ради, а також на інформуванні засобів масової інформації про свою діяльність та позицію в органах ЄС.

Крім національних партій, в окремих організаційних структурах європейських партій представлені також відповідні фракції в ЄП, члени Комісії, якщо вони є членами однієї з політичних партій, що входить до складу фракції, голови фракцій Парламентської Асамблеї НАТО, Ради Європи, а також Комітету регіонів. Європейські партії поділяють свої членські організації на національні партії з повноправним статусом, асоційованим або статусом спостерігача. У чотирьох найбільших європейських партіях функціонують структурні підрозділи, які відрізняються між собою щодо процедур голосування, кворумів та повноважень. Всі сім груп багатонаціональних партій, які представлені в Європарламенті, проводять зїзди, мають правління, виконавчу дирекцію, секретаріат і влаштовують (за винятком фракції Європейської партії зелених) зустрічі партійних лідерів. Діяльність цих структур частково доповнюється радами партій або ж робочими групами з розгляду окремих проблем шляхом створення інших офіційних або неформальних комісій. Найвищим органом європейських партій, уповноваженим приймати рішення, є з їзд, який скликається щорічно (ЄЛДПР), кожні два (ЄНП/ХД та СДПЄ) або три (ЄФПЗ) роки. В його роботі беруть участь члени правління та певна кількість делегатів, що визначається або за результатами виборів до Європейського Парламенту (ЄЛДПР та ЄФПЗ), або за чисельністю відповідної фракції в ЄП (ЄНП/ХД та СДПЄ), причому спеціально враховується ще й кількість населення відповідної держави-члена [35, с.81].

На зїзді затверджують партійні статути та рамковий політичний курс, ухвалюють спільну виборчу програму та обирають нове правління. До його складу входять представники всіх членських партій. У СДПЄ відповідно до принципу рівності кожна партія має право делегувати двох своїх членів до складу правління. В ЄНП/ХД, ЄФПЗ та ЄЛДПР дотримуються принципу пропорційного представництва. В переважній більшості випадків ухвалення партійних рішень в ЄНП/ХД та ЄЛДПР здійснюється простою більшістю - 50 % + 1 голос (кворум в ЄНП/ХД становить більшість від кількості осіб, які мають право голосу, в ЄЛДПР - щонайменше третина голосів всіх членів), тоді як в ЄФПЗ вимагається більшість у дві третини голосів (без встановлення мінімального кворуму). В СДПЄ процедури голосування виглядають диференційованіше. Організаційні та адміністративні питання вирішуються простою більшістю. Політичні рішення, як правило, мають ухвалюватись одностайно. У тих сферах, де можливим є ухвалення рішень Радою ЄС кваліфікованою більшістю голосів, в СДПЄ вимагається 75 % кількості тих, хто взяв участь у голосуванні, за умови явки щонайменше 75 % кількості членів партії з правом голосу.

Правління партій покликані втілювати у життя рішення зїздів, представляти партії у міжнародних відносинах і визначати рамковий політичний курс у період між зїздами. Президії, що обираються із членів правління, репрезентують політичні партії в міжнародних відносинах, тоді як власне організаційна робота здійснюється генеральними секретаріатами.


Таблиця 1.1

Політичні групи в Європейському Парламенті

Політична партія/група (ідеологічний напрям) 19992004К-сть місць%К-сть місць%Європейська народна партія (Християнські демократи) і Європейські демократи (ЄНП (ХД) / ЄД); напрям - християнсько-демократичний, консервативний23337,226437,7Партія європейських соціалістів (СДПЄ); напрям - соціал-демократичний, соціалістичний18028,820027,3Європейська ліберально-демократична та реформ партія (ЄЛДП); напрям - ліберальний, центристський508,0909,0Група Зелені - Європейський вільний альянс (Зелені); напрям - екологічний, регіоналістський487,7425,7Група Європейських обєднаних лівих - Зелені ліві Скандинавії (ЄОЛ/ЗЛС); напрям - соціалістичний, комуністичний426,7415,3Союз за Європу Націй (СЄН); напрям - націоналістичний, консервативний304,8443,7Група за Європу Демократій та різноманіття (НД); напрям - антиєвропейський162,5242,1Незалежні кандидати274,3289,2Разом626100732100

Конференція партійних керівників та голів урядів (ЄНП/ХД, СДПЄ, ЄЛДПР), значення якої постійно зростає, не має жодних статутних повноважень щодо ухвалення рішень. Однак на практиці, зокрема напередодні засідань Європейської Ради, вона виконує важливу функцію генератора політичних імпульсів. Діяльність конференції партійних керівників та голів урядів доповнюється останнім часом зустрічами з міністрами в окремих галузях, щоб членами однієї з партій у межах відповідного блоку напередодні засідань Ради Міністрів економіки і фінансів виробити спільну лінію поведінки.


Таблиця 1.2.

Представництво держав-членів у політичних групах Європейського Парламенту

КраїнаЄНП/ХДСДПЄЄЛДПЄ I ЄЗеленіД НН Є иІншіЗагаломАвстрія671-2--218Бельгія775-2--324Великобританія2719121510-478Греція118-4-1--24Данія15421-14Естонія132-----6Ірландія5111-14-13Іспанія2424213---54Італія24151273-13578Кіпр3-12----6Латвія3-1-1-4-9Литва227---2-13Люксембург311-1---6Мальта23------5Нідерланди775242--27Німеччина49237713---99Польща1595--220354Португалія912-3----24Словаччина83-----314Словенія412-----7Угорщина1392-----24Фінляндія43511---14Франція173111363-778Чехія142-6-1--24Швеція653212--78Всього264200904142244428732

Як і в Парламенті минулого скликання, нині найбільшою залишається група Європейської Народної Партії (Християнські демократи) і Європейських Демократів чисельністю 264 особи (це єдина група, в якій представлені депутати з усіх 25 держав-членів ЄС). Друга за чисельністю - група Партії Європейських Соціалістів (200 осіб), а "третім полюсом" стала нещодавно створена група під назвою Альянс Лібералів і демократів за Європу (90 осіб). Далі представлені Ліві конфедералісти - 41, Зелені - 42, група Незалежність та демократія - 24 та група Союз за Європу Націй - 44 (табл.1.2).

Автори вважають доцільним навести дані щодо розподілу депутатських мандатів відповідної держави за політичними партіями (табл.1.1).

Як випливає з табл.1.2, головні партійно-ідеологічні угруповання Європарламенту зберегли стабільний відсоток місць порівняно з результатами виборів до Європарламенту у 1999 р. Майже 1 % втратили соціалісти й 1 % записали до свого активу ліберали. Зменшилася кількість інших лівих та екологів, а також націоналістів та так званих "анти європейців", більше як вдвічі зросла кількість незалежних депутатів.

Кількісні зміни представництва партій у політичних групах Європейського парламенту схематично зображено на рис. 1.1.


Рис. 1.1 Динаміка розвитку політичних груп в ЄП (порівняння за 1999 і 2013 рр.)


Такий розподіл сил у парламенті відбиває настрої громадян держав - членів ЄС. Імовірним варіантом розвитку подій є блокування європейських правих консерваторів з лібералами та реформістами (майже половина голосів, яка дає змогу перешкоджати будь-яким ініціативам лівих).

Вибори засвідчили, що громадяни ЄС виявляють найбільшу прихильність до політичних партій правоцентристського спрямування.

Для розуміння того, як функціонують транснаціональні політичні партії та яку роль вони відіграють у діяльності Європейського Парламенту зокрема і в євроінтеграції загалом, доцільно проаналізувати динаміку становлення й розвитку політичних груп і транснаціональних політичних партій через їхнє чисельне зростання чи зменшення (Табл.1.3).


Таблиця 1.3

Динаміка становлення й розвитку (збільшення чисельності) транснаціональних політичних партій з 1979 по 2004 рр.

Політична партія/група20041999199419891984\19861979\1981Народна Партія Європи264233181121116117Європейські Демократи346763Партія Європейських Соціалістів200180215180164125Європейська Ліберально - демократична та Реформ Партія905044495038Група Зелених / Європейський Вільний Альянс4248282820*-19*14*-Група Європейських Обєднаних Лівих/Зелені Ліві Скандинавії414234284748Коаліція Лівих---14Союз за Європу Націй4430* * 4 522**30*** * 2 2Група за Європу Демократій та Різноманіття241620***---Європейські Праві---1717-Інші28273110721

*Попередня назва "Європейський радикальний Альянс /Веселка" **Попередня назва "Союз за Європу / Об'єднання Європейських демократів"

***Попередня назва "Незалежні за Європу Націй"

Партії загальноєвропейського рівня мають суто декларативні ознаки. У звязку з еволюцією ЄС, очевидно, змінюватиметься і роль політичних партій під час підготовки та проведення виборів. Тим більше, що в абсолютній більшості країн-членів ЄС правлячі партії чи коаліції не змогли перемогти на виборах до Європарламенту. Узагальнено такий результат міг би бути оцінений як своєрідний вотум недовіри європейській політиці тих сил, що нині перебувають при владі. Проте це не така однозначна тенденція, як видається на перший погляд. У переважній більшості випадків відсутність успіху правлячих політичних сил обумовлена їхніми проблемами у внутрішній політиці, які не мають прямого відношення до позиції у європейських питаннях [15, с.75].

Поразка правлячих партій пояснюється тим, що громадяни використали вибори до Європарламенту як протест проти політики своїх національних урядів (зокрема така ситуація склалась у Німеччині, Австрії, Франції тощо). У багатьох державах-членах виборці несподівано віддали свої голоси за партії, які доволі скептично ставляться до ідеї розбудови Європейського Союзу. Наприклад, у Великобританії до трійки переможців увійшла Партія незалежності Сполученого Королівства, ключовою метою якої є вихід Великобританії з Європейського Союзу. Ці факти дають підстави говорити про поширення євроскептичних настроїв серед громадян ЄС. Важливим показником минулої виборчої кампанії є програш соціал-демократів (навіть враховуючи результати партнерів по внутрішній коаліції) у Німеччині, лейбористів у Великобританії, "Вперед Італія!" у Італії. Так само сумарна підтримка правлячої коаліції у Франції виявилась меншою, ніж електоральні здобутки опозиційної Соціалістичної партії. Серед нових членів ЄС та одночасно сусідів України вражає фіаско польської Соціал-демократичної партії, яка змогла мобілізувати менше 10 % голосів. Саме у цьому разі мотивації національного та загальноєвропейського рівня мають однаковий контекст - виклики перших часів членства в ЄС прямо кореспондуються із здобутками правління останніх років, яке практикували польські ліві. Правлячі сили у цій країні переживають досить складні часи, і європейські вибори стали індикатором непевності їхніх позицій у внутрішньопольській політиці [10, с.63].

Тому одним з важливих показників виборів 10-13 червня 2004 року стала справжня інвазія в Європейський Парламент політичних сил та діячів, які відверто критикують процес євроінтеграції у його нинішньому вигляді. Євроскептики та єврокритики, які поділяють переважно націоналістичні позиції, отримали нагоду гучніше задекларувати свої погляди у новому складі Європейського Парламенту.

Отже, незважаючи на відчутні труднощі, абсентеїзм та доволі несподівані для багатьох результати, Європейський Парламент все ж було обрано. Його перша сесія розпочалась 20 липня 2004 року. Тому першочерговим постало питання про розташування сил у новообраному парламенті та створення наднаціональних політичних партій та політичних груп.


Висновок до розділу І


Виявлено, що європейською партією називається об'єднання партій країн-союзників в зонтичну організацію.

Досліджено, що європейські партії ґрунтуються на загальному світогляді. Довга історія у консерваторів, соціал-демократи, ліберали, зелені, ліві і євроскептики. Діяльність європартій ґрунтується на загальних зборах представників партий - союзників, політичного керівництва і секретаріату. На додаток до них, беруть участь в якійсь мірі об'єднання членів, такі як "молоді" або жіноче об'єднання, внесоюзніспостерігачі і представники дружних партій поза Європою.

Таким чином, європейські партії можна вважати головними чинниками впливу на європеїзацію країн-союзників. Проте, не кожен процес є результатом європеїзації за допомогою європейських партій, і на сьогоднішній день європеїзація партій підсилює європартії.

Отже, зважаючи на вищесказане, треба визнати важливу роль європартій в європеїзації, проте розвиток відбувається також поза межами держави. Переноситься також той досвід роботи, який в суспільних інститутах не пов'язаний з діяльністю партії, і щось витікаюче з особистого досвіду. У найближчому осяжному майбутньому усіляка європеїзація партій окріпне.

Розділ 2. Партійна система ЄС


2.1 Структура партійної системи європейського парламенту


Розширення повноважень Європейського парламенту внаслідок численних реформ установчих договорів значно пожвавило дискусії щодо особливостей його функціонування. Основними структурними одиницями Європарламенту є транснаціональні партійні групи, котрі являють собою коаліції ідеологічно близьких національних партій. У статті на базі численних емпіричних даних аналізуються закономірності діяльності партійних груп, рівень їхньої внутрішньої єдності та особливості формування коаліцій у Європейському парламенті [23, с.72].

Протягом останніх 20 років Європейський парламент (ЄП) перетворився з консультативного органу на повноцінного учасника законодавчого процесу ЄС, який згідно зі ст.14 Лісабонського договору ділить законодавчі повноваження з Радою ЄС. Він - єдина інституція ЄС, яка, будучи обрана на прямих виборах у державах - членах Спільноти, забезпечує безпосередній звязок громадян та процесу прийняття рішень на рівні Союзу, а також є єдиним органом, де діяльність та конкуренція політичних партій має безпосередній характер. На основі партійних груп ЄП утворилася стабільна партійна система, яка є предметом численних теоретичних та емпіричних досліджень.

У західній літературі чимало місця приділено вивченню партійної політики в рамках ЄП (П. Фрідманн, Г. Фрідманн, О. Нідермаєр, Л. Барді, С. Хікс, К. Лорд, Т Рауніо, А. Креппел, К. Магнуссен, А. Нурі, Г. Гаррет, Г. Тсебеліс), а також проблемам загальноєвропейських виборів (С. ван дер Ейк, К. Райф, Г. Шмітт, М. Франклін, Ж. Томассен). Особливу цінність мають праці Ф. Аттінни, М. Волтерсаа, К. Лорда, А. Креппела, М. Куанеля, А. Нурі, Т. Рауніо, Ж. Роланда, Г. Тсебеліса та С. Хікса, котрі, використавши підходи та методи досліджень національних парламентів, започаткували системні дослідження партійної структури та міжпартійної конкуренції в ЄП. В українській науці даній проблематиці приділено відносно мало уваги, а окремі джерела можна знайти в працях, які присвячені різноманітним аспектам європейської інтеграції (Н. Антонюк, В. Копійка, В. Посельський, В. Пятницький, Т. Шинкаренко), зокрема дослідженням Європейського парламенту (В. Довгань, І. Грицяк, Н. Грицяк), а також у працях, присвячених політичним партіям та партійним системам (А. Колодій, А. Романюк, Ю. Шведа) [6, с.52].

Основою ЄП, як і будь-якого парламенту, є організовані на основі ідеологічної спільності партійні групи. Однак порівняно з діяльністю партій у національних парламентах, партійні групи ЄП функціонують в умовах зовсім іншого політичного та інституційного оточення, що надає їм особливих характеристик. По-перше, відсутність прямого контролю Європарламенту за діяльністю виконавчої влади знімає необхідність формування стабільної коаліції, а відтак і дотримання жорсткої внутрішньопартійної дисципліни. По-друге, обрання депутатів ЄП на основі національних виборчих кампаній з числа національних політичних партій призводить до того, що до ЄП потрапляють близько 170 партій (2004). Все це разом із соціальною та культурною різноманітністю Союзу є причиною значної внутрішньої гетерогенності партійних груп [6, с.78].

Крім того, суттєвий вплив на функціонування партійної системи Європарламенту має складність та багатогранність політичного процесу в ЄС, для якого характерним є поєднання інтересів національного та наднаціонального походження. З одного боку, партійні групи формально представляють інтереси відповідних загальноєвропейських політичних партій - Європейська народна партія (ЄНП), Партія європейських соціалістів (ПЄС), Європейська ліберально-демократична партія реформ (ЄЛДПР) та ін. Однак, з іншого боку, вони зазнають безпосереднього тиску з боку національних партій та урядів.

Основними елементами, які визначають функціональні можливості партійної системи в рамках будь-якого парламенту, є організація політичних партій (наявність ієрархічної структури, механізму прийняття рішень, рівня політичної єдності) та характер міжпартійної конкуренції (особливості формування виграшних коаліцій) [6, с.30].


2.2 Партійна організація ЄП та рівень єдності партійних групп


Рівень організаційного розвитку парламентських партій та їхньої згуртованості під час голосування є наслідком впливу двох чинників: зовнішніх, що характеризуються відносинами між парламентом та виконавчою гілкою влади, та внутрішніх - наявності внутрішньопарламентських стимулів.

Якщо брати до уваги зовнішні чинники, то партії в парламентських системах мають вищий рівень організаційного розвитку та є більш єдиними під час голосування. Натомість у системах з чітким розподілом влади (президентських) партійна дисципліна має слабший характер. На наш погляд, інституційна структура ЄС більше нагадує саме систему з чітким розподілом влади, де виконавча влада (Європейська комісія) не потребує підтримки стабільної коаліції в Європейському парламенті, а також не може поставити йому питання про вотум довіри, що призвело б до розпуску ЄП та нових парламентських виборів [10, с.48].

Внутрішньопарламентські імпульси також можуть сприяти формуванню доволі міцної та ієрархічної організації партійних груп навіть у президентських системах. Законодавці зі схожими політичними позиціями можуть піти на компроміси задля утворення дієвої партійної організації, метою якої є своєрідний поділ праці: рядові депутати здійснюють парламентську діяльність за конкретними напрямками, а лідерство забезпечує координацію та розподіл повноважень у рамках партійної групи. Створюється своєрідний корпоративний дух - так, голосуючи всупереч позиції своєї групи, депутат ризикує в майбутньому залишитися без підтримки вже своїх законодавчих ініціатив. Це є загальні теоретичні концепції, які детально описані Е. Гаррі, Дж. Губером, В. Коксом, Г. Тсебелісом та ін., які можна успішно застосувати для пояснення особливостей функціонування партійних груп ЄП [26, с.211-213].

ЄП контролюють дві найбільші партійні групи: лівоцентристська група Партії європейських соціалістів (ПЄС) та правоцентристська група Європейської народної партії (ЄНП). Обидві мають стабільно значне представництво в усіх скликаннях Європарламенту і в сумі контролюють від 50 до 70 % місць у ньому [9, с.141]. Центристське положення в ЄП займає партійна група Європейської ліберально-демократичної партії реформ, котра з 2004 р. має назву Альянс лібералів та демократів за Європу (АЛДЄ). Частка лібералів у ЄП коливається від 7 до 13 % і протягом останнього часу має тенденцію до зростання. На лівому фланзі ЄП розташована група комуністичних та крайніх лівих партій - Конфедеративна група європейських обєднаних лівих/північних зелених лівих (GUE-NGL) і союз зелених та регіоналістів - група Зелені/ЄВА. Часка їхньої присутності в ЄП коливається між 4 і 7 % для кожної групи.

Правий фланг ЄП є доволі фрагментованим і нестабільним. Традиційно існувало дві групи консервативних партій. Одна базувалася на основі британських консерваторів, а інша - на основі французьких голістів. Перша припинила своє існування після того, як у 1992 р. Консервативна партія Великої Британії приєдналася до групи ЄНП, а друга, навіть після того як її покинули голісти, продовжувала існувати до 2009 р. під назвою "Союз за Європу націй". Після виборів 2009 р. залишки цієї групи разом з британськими та чеськими консерваторами утворили нову консервативну групу Європейських консерваторів та реформаторів (ЄКР) чисельністю 54 депутати (7,3 %). Ще одним сегментом політичного спектру ЄП є антиєвропейці, котрі у складі різних груп присутні в ЄП починаючи з четвертого скликання і на сьогодні формують групу "Європа свободи та демократії" (4,3 %). Найкращий спосіб визначення рівня єдності партійних груп - обчислення частоти, з якою група голосує як одне ціле. Для цього використовується так званий "індекс згуртованості" (agreement index). Його обчислюють на основі поіменного голосування депутатів певної групи за спеціальною формулою:



де AI - індекс згуртованості, Y. - кількість колосів "за" в партійній групі і, N - кількість колосів "проти", A - кількість депутатів, що утрималися. Індекс 1 означає, що група повністю єдина під час голосування, якщо ж індекс дорівнює 0 - група демонструє повну відсутність єдності [26, c.215].


Таблиця 2.1

Показники індексу згуртованості для партійних груп ЄП (1979 - 2010) Індекс згуртованості партійних груп (ІЗ)

Партійні групи (1979-1984) (1984-1989) (1989 - 1994) (1994-1999) (1999 - 2004) (2004 - 2009) (2009 - 2010)

ПЄС0,7570,8690,9000,9010,9010,910,94ЄНП0,8990,9340,9070,8980,8660,880,92ЄЛДПР0,8490,8490,8470,8610,8820,890,91Крайні ліві0,8120,8710,8610,8040,7980,850,82Голлісти та ін. 0,8000,8420,8490,7880,7480,76-Зелені та ін. 0,8130,8500,9130,9240,910,95Консерватори0,8940,9180,8920,87Крайні праві-0,9320,878Антиєвропейці-0,8340,6730,4990,470,48Регіоналісти-0,8720,907Незалежні Кількість0,7760,636голосувань8862146273237395760

Примітки: ПЄС (Партія європейських соціалістів): Група соціалістів, Група ПЄС, Прогресивний альянс соціалістів та демократів (СД); ЄНП (Європейська народна партія): Група християнських демократів, Група ЄНП, Група ЄНП-ЄД; ЄЛДПР (Європейська ліберально-демократична партія реформ: групи ЄЛДПР та АЛДЄ, Крайні ліві: Комуністична група, Ліва єдність, Європейські обєднані ліві, Конфедеративна група GUE-NGL; Голлісти та ін.: Європейський демократичний альянс, Обєднання для Європи, Союз за Європу націй; Зелені та ін.: Група "Веселка" (1984-89), Група зелених, Зелені/ЄВА; Консерватори (Британські консерватори та ін.): Група європейських демократів, Група європейських консерваторів та реформістів; Країні праві: Група європейських правих; Регіоналісти та ін.: Група "Веселка" (1989-94), Європейський радикальний альянс; Антиєвропейці: "Європа націй", Група незалежних за Європу націй, "Демократія та різноманіття", "Незалежність та демократія", Європа свободи та демократії; Незалежні: Група технічної координації та захисту незалежних груп і членів, Технічна група незалежних.

У таблиці 2.4 бачимо, що рівень єдності партійних груп ЄП є досить високим і має тенденцію до зростання [6, с.42]. Середній показник згуртованості для шести основних груп сягнув 0,823 в ЄП першого скликання (1979) і 0,902 - на початку роботи ЄП сьомого скликання (2009). Показники згуртованості партійних груп ЄП є дещо нижчими, аніж відповідні показники в національних парламентах у системах з парламентською моделлю управління. Однак, порівняно з Конгресом США, вони є більш згуртованими. В 16-му скликанні Конгресу коефіцієнт згуртованості для демократів і республіканців сягнув 0,78 та 0,82 відповідно, тоді як у ЄП шостого скликання коефіцієнт згуртованості трьох найбільших груп коливався від 0,88 до 0,91 [33, с.54].

Таблиця 2.2

Показники індексу згуртованості національних партійних делегацій у ЄП

Індекс згуртованості національних партійних делегацій в ЄПКраїниЄП 1 (1979 - 1984) ЄП 2 (1984 - 1989) ЄП 3 (1989 - 1994) ЄП 4 (1994 - 1999) ЄП 5 (1999-2004) ЄП 6 (2004 - 2006) Австрія0,6930,6810,661Бельгія0,6690,7310,6740,6370,6290,648Данія0,5690,7180,7380,6400,6100,659Фінляндія0,6200,6520,703Франція0,6470,6800,6140,5780,5090,642Німеччина0,7130,7480,7150,7260,7080,682Греція0,7260,7580,8000,7190,6540,684Ірландія0,7440,8220,7440,6630,6580,738Італія0,6930,7580,7190,6780,6110,635Люксембург0,8490,8240,8430,7480,6770,740Нідерланди0,6880,7340,7450,7140,6470,612Португалія0,7550,7620,6820,6670,732Іспанія0,8100,8000,7250,6780,730Швеція0,6780,6280,596Великобританія0,7790.7150,7720,8200.6120.551Словенія0,813Естонія0,802Угорщина0,800Литва0,785Латвія0,738Словаччина0,697Польща0,673Мальта0,671Кіпр0,643Чех я0.572ЄС - 15 ЄС - 250,6890,6410,667 0,688

Центрами лояльності для депутатів ЄП є не тільки їхні партійні групи, а також і національні делегації. Таблиця 2.5 демонструє рівень згуртованості національних делегацій ЄП. Як ми бачимо, ідеологічна орієнтація та приналежність до транснаціональних партійних груп для депутатів ЄП має більшу вагу під час голосування, аніж їхня національна приналежність. У середньому коефіцієнт згуртованості національних делегацій коливається між 0,6 і 0,8 і має тенденцію до зменшення [17, с.219].

Розширення ЄС у 2004 р. майже не вплинуло на рівень згуртованості партійних груп ЄП. Політичні партії з країн Центрально-Східної Європи загалом добре вписалися у вже наявну структуру партійних груп, посиливши більшою мірою правоцентристський блок та блок євроскептиків. Характерно, що депутати з нових країн-членів проявляють вищий рівень згуртованості в рамках національних делегацій, аніж це притаманно для депутатів зі старих країн-членів [7, с.162].


2.3 Партійна конкуренція та формування коаліцій


Конкуренція політичних партій є однією з основних особливостей ефективного функціонування демократії. Натомість ухилення партій від взаємної конкуренції і утворення "партійних картелів" веде до зростання апатії серед виборців та появи великої кількості протестних голосів [8, с.75].

Зростання повноважень ЄП поставило питання про те, чи відповідає даний законодавчий орган ЄС принципам демократичності в контексті наявності в ньому конкуренції між політичними партіями. На думку українських вчених А. Романюка та Ю. Шведи, від самого початку побудова Європейської Спільноти базувалася на принципі "нейтралізації ідеології", а відтак і виключення партійної конкуренції. Рішення приймалися на основі максимально можливого консенсусу та через процес порозуміння різних, часом протилежних і конфліктних національних інтересів [42, с.179]. Однак Маастрихтський договір значною мірою зруйнував технократичний характер функціонування ЄС, надавши йому імпульсів політизації та демократизації. Саме після Маастрихту розпочався активний розвиток транснаціональної та наднаціональної активності європейських політичних партій [1, с.26].

Рівень конкурентності партійних груп ЄП та особливості формування коаліцій визначаються чинниками, які мають переважно позапарламентське походження. По-перше, як і у випадку зі згуртованістю партійних груп, у звязку з відсутність в ЄС залежного від парламентської більшості уряду відпадає потреба в існуванні стабільної парламентської коаліції, яка б на постійній основі підтримувала діяльність уряду. Тому існування більшості в ЄП має ситуативний та багатоваріантний характер.

По-друге, тривалий час, коли ЄП у законодавчому процесі Євросоюзу відігравав другорядну роль, створилася практика, яка спонукала депутатів навіть протилежних поглядів знаходити компромісні рішення, для того щоб демонструвати спроможність ЄП бути ефективним та результативним гравцем у політичній системі ЄС. Наслідком цього стало формування широких коаліцій у складі груп ЄНП та ПЄС, до яких досить часто долучалися представники інших партійних груп.

По-третє, формуванню широких коаліцій сприяє і процедура прийняття рішень у ЄП абсолютною більшістю. А оскільки явка на засіданнях є вкрай низькою і становить приблизно 65-75 %, то для прийняття рішень потрібна навіть підтримка % присутніх на засіданні депутатів [9, с.41].

З іншого боку, як показують емпіричні дані, в міру зростання повноважень ЄП зростає і конкуренція між політичними партіями. Починаючи з середини 90-х рр. показник згуртованості Європарламенту як єдиного цілого має тенденцію до зменшення, як видно в рис.2.2 [11, с.137], внаслідок зменшення одностайного голосування та голосування переважною більшістю. Це свідчення руху в напрямку до більш демократичного парламенту з мінімальною виграшною більшістю та мінімально програшною меншістю.


Рис.2.1 Показник індексу згуртованості для ЄП як єдиного цілого (1979-2004)


У ЄП політичний процес відбувається в рамках двовимірної шкали. Першим виміром є традиційна для європейських країн шкала ліво-правої орієнтації, де конкуренція відбувається навколо соціоекономічних питань. Другий вимір полягає в протистоянні прихильників та противників подальшої інтеграції [22, с. 195].

Таблиця 4 демонструє відсоток разів, коли більшість однієї партійної групи голосувала таким же чином як і більшість іншої партійної групи в кожному з шести скликань ЄП. Результати показують, що в основному формування коаліцій відбувалося в межах виміру ліво-правої орієнтації, де партійні групи голосують разом з ідеологічно ближчими групами. Наприклад, у першому скликанні ЄП група ЄНП частіше голосувала разом з лібералами, ніж з соціалістами, і частіше з соціалістами, аніж з крайніми лівими. Схожим чином у пятому скликанні соціалісти більш охоче голосували з зеленими, ніж з крайніми лівими, і з лібералами - ніж з групою ЄНП. Відповідно до чисельності та рівня впливовості партійних груп (таблиця 1) можна визначити варіанти коаліцій, які можуть утворюватися в ЄП. На рис.2.2 зображено вісім конфігурацій коаліцій у ЄП шостого скликання (2004-2009).

Надширока коаліція, котра обєднує понад 70 % голосів, та широка коаліція з більш як 60% голосів є найефективнішими в процесі прийняття рішень. Однак вони не є ідеологічними. Окрім цих двох існують ще дві виграшні коаліції з чітко вираженим ідеологічним характером: лівоцентристська (51,1 %) та широка права коаліція (54,9 %). Для лівоцентристів здобути перемогу в голосуванні можна лише за умови майже стовідсоткової участі депутатів у голосуванні та їхньої одностайності, чого вкрай важко досягти.


Таблиця 2.2

Особливості спільного голосування партійних груп ЄП (1979 - 2006)


Широка права коаліція може існувати лише щодо економічних питань, адже в соціальних та інтеграційних питаннях існують суттєві розбіжності між лібералами та правими консерваторами. Ліберали щодо економічних питань схильні більше голосувати разом з правими групами, а щодо соціальних питань - з лівими.

Також у ЄП шостого скликання можна виділити існування ще однієї коаліції, яка виступала за подальше поглиблення інтеграції і контролювала близько 80 % голосів. Сюди належали групи ЄНП - ЄД (окрім частини євроскептиків), ПЄС, АЛДЄ та Зелені/ЄВА. На противагу їм існувала малочисельна (бл. 20%) коаліція євроскептиків у складі груп "Союз за Європу націй", Незалежність / Демократія, GUE-NGL, та неприєднаних депутатів, які в переважній більшості були представниками крайніх правих політичних партій.


Рис. 2.2 Варіанти коаліцій у ЄП шостого скликання (2004 - 2009)


Примітки: Надширока коаліція - Група ЄНП-ЄД, Група ПЄС, Альянс лібералів та демократів за Європу (АЛДЄ); Широка коаліція - Група ЄНП-ЄД, Група ПЄС; Ліва коаліція - Група ПЄС, Зелені/ЄВА, ОиЕ-МОЬ; Лівоцентристська коаліція - Група ПЄС, Зелені/ЄВА, ОиЕ-МОЬ, АЛДЄ; Правоцентристська коаліція - Група ЄНП-ЄДАЛДЄ; Широка права коаліція - Група ЄНП-ЄД, АЛДЄ, Союз за Європу націй; Права коаліція - Група ЄНП-ЄД, Союз за Європу націй; Коаліція євроскептиків - Союз за Європу націй, Група Незалежність/Демократія, ОиЕ-МОЬ.

Як бачимо, сьогодні існування широкої коаліції між групою ЄНП та соціалістами, а також залучення до неї лібералів є практично єдиною можливістю для ЄП працювати ефективно та стабільно. Відсутність прямого впливу на діяльність виконавчої влади, принцип прийняття рішень абсолютною більшістю та гетерогенність партійного складу фактично унеможливлюють стабільну конкуренцію в ЄП правих і лівих політичних сил, як це відбувається в національних парламентах багатьох європейських країн.


Рис.2.3 Частота спільних голосувань груп ЄНП та ПЄС, (%)


Примітка: даний графік демонструє відсоток разів, коли більшість депутатів груп ЄНП та ПЄС голосували разом

Хоча дослідження показують, що спільне голосування груп ЄНП та ПЄС нині відбувається дещо рідше, аніж це було раніше (рис.2.4, [16, с.212]), потреба в союзі цих двох сил, на наш погляд, залишатиметься й надалі. За словами А. Креппела, співпраця двох найбільших груп ЄП є необхідною передумовою збереження впливу Європарламенту на законодавчий процес ЄС, і, якщо б широка коаліція перестала існувати, з великою ймовірністю відбулася б його маргіналізація та навіть зупинка інтеграційного процесу [16, с.360].


Висновок до розділу 2


Таким чином, викладене вище дає підстави дійти таких висновків. В Європейському Парламенті на сучасному етапі діють такі провідні партії, як Європейська народна партія / Християнські демократи, Соціал - демократична партія Європи та Європейська ліберально-демократична партія реформ. Ці політичні обєднання почали посідати ключові позиції в Європарламенті в 1980-х роках і відіграли вирішальну роль у становленні політичної системи Європейського Союзу та в його розвитку загалом.

Партійне представництво у Європейському Союзі, як власне і сам Європарламент, спроможні обстоювати інтереси своїх виборців й тим самим значно наблизити надбудовчі інститути Євросоюзу до громадян Європи. Досягнення цієї мети покликано сприяти розвитку демократії і подоланню кризових виявів (повязаних з прийняттям Конституції ЄС), які мають місце у цьому унікальному міждержавному обєднанні.

Отже, Європейський парламент за багатьма показниками нагадує національні парламенти, де основною формою організації є поділ на партійні групи, котрі функціонують на основі не національної приналежності, а ідеологічної спорідненості. Організація політичних партій у ЄП є наслідком інституційної конфігурації ЄС та внутрішньо-парламентських імпульсів. Починаючи з першого скликання 1979 р., основні партійні групи показують доволі високий рівень єдності, яка має тенденцію до зростання. Особливо це стосується груп ЄНП, ПЄС та АЛДЄ. Зростання індексу згуртованості відбувалося поступово внаслідок зростання повноважень Європарламенту. Водночас показник згуртованості Європарламенту як єдиного цілого має тенденцію до зменшення, що є свідченням руху в напрямі більш демократичного парламенту з мінімальною виграшною більшістю та мінімальною програшною меншістю.

Важливе значення для партійних груп у процесі конкуренції та утворення коаліцій мають ідеологічні та програмні засади. Кожна партійна група більш охоче голосує разом з тією групою, яка перебуває ближче до неї на шкалі ідеологічної орієнтації. Зростання ідеологічної відстані між партійними групами має негативний ефект на можливість коаліційної співпраці між ними.

Формування коаліцій у ЄП має ситуативний та мінливий характер. Існує можливість утворення різноманітних коаліційних конфігурацій як правої так і лівої орієнтації, однак найефективнішою з точки зору стабільності ухвалення рішень залишається широка коаліція християнських демократів/консерваторів (ЄНП) та соціалістів (ПЄС).

Розділ 3. Шляхи розвитку Европейської народної партій та рухів Европейського Союзу


3.1 Виникнення та розвиток Європейської народної партії


Європейська народна партія (англ. <#"justify">·об'єднує 72 правоцентристських партій-членів з 39 країн;

·має 16 керівників урядів (10 в ЄС + 6 в країнах, що не є членами ЄС);

·9 Єврокомісарів (включаючи президента Європейської комісії);

·має представника партії на посаді президента Європейського парламенту;

·має найбільшу фракцію в Європейському парламенті, яка включає 264 європарламентаря.

·Нинішній президент - депутат Європарламенту Джозеф Дол. Дол був обраний президентом у листопаді 2013 року. Почесним президентом є Саулі Нійністе, президент Фінляндії (з 1 березня 2012) [36].

Сучасний період формування політичних партій бере свій початок після закінчення другої світової війни, коли фашистські партії Європи, зазнавши політичного банкрутства, зійшли з політичної арени. Остання з них - іспанська Фаланга - остаточно була заборонена у 1969 році. Зі смертю іспанського генерала-диктатора Франко (1975 р.) можна говорити про формальне завершення панування фашистських режимів у Європі. Сьогодні в політичному житті цю традицію продовжують неофашистські політичні угруповання, які, хоча й послуговуються націоналістичною, антикомуністичною ідеологією, однак офіційно відмовляються від ідеології фашизму. Проте їхній вплив на політичне життя є незначним [4, с.73].

У повоєнні роки у всіх європейських державах виникли християнсько - демократичні партії. В Італії, Німеччині, Австрії протягом багатьох років вони перемагають на парламентських виборах. Соціал-демократичні партії тяжіють до правоцентристських партій. Водночас у перші повоєнні роки значно зросла чисельність і популярність комуністичних партій, збільшилося їхнє парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії цього періоду були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії, Італії вони навіть входили до складу коаліційних урядів [9].

У виникненні політичних партій прослідковується певна хронологічна послідовність, залежна від ідейної орієнтації. У свою чергу розглядаючи передумови розвитку політичних партій континентальної Європи, потрібно згадати концепцію сімей політичних партій. Процес виділення загальних типів політичних партій ґрунтується насамперед на тому, що вони відрізняються між собою певною самоідентичністю, яка є результатом відповідного історичного процесу розвитку. Саме історичний контекст процесу формування політичних партій впливає на характер та зміст політичних стратегій, які вони використовують. Концепція ця будується на трьох критеріях: генетичному, матеріальному та організаційному [5, с.32].

У 1953 році в Європарламенті існувало три організовані групи політичних партій - християнсько-демократичних, європейських соціалістичних та ліберальних партій.

У 1965 році французькі голлісти17 обєднуються з лібералами і формують Союз європейських демократів [42, с.18].

"Голлісти" походить від партії, створеної де Голлем, політику якої сьогодні продовжують французькі партії за республіку. У 1973 році Британська консервативна партія започатковує формування Європейської консервативної групи. Члени Ірландської партії "Солдат Свободи" обєднуються з Союзом європейських демократів під назвою Європейські прогресивні демократи. Тоді ж формується комуністична група.

У 1976 році ліберальна група змінює свою назву на групу лібералів та демократів.

У 1979 році, коли відбуваються перші прямі вибори до Європейського Парламенту, християнські демократи змінюють свою назву на Європейську народну партію. Європейська консервативна група трансформується у Європейську демократичну групу, яка пізніше об єднується з Народною партією. Тоді ж формується група технічної координації та захисту незалежних груп і членів.

У 1984 році на базі французького Національного фронту та італійського Соціального руху формується група Європейських правих. Зелені та ліві обєднуються з незалежними і формують так звану групу "Веселка". Група лібералів та демократів перейменовується на групу лібералів, демократів та реформістів. Після приєднання до Європейських прогресивних демократів португальських соціал-демократів вона починає функціонувати під назвою Європейський демократичний альянс.

У 1989 році з групи "Веселка" виділяється окрема група зелених, формується група об єднаних лівих, відновлюють свою діяльність комуністичний та лівий альянси [43, с.141].

У 1994 році на базі італійської партії "Вперед Італія!" формується група "Вперед Європа!". Європейські праві змінюють свою назву на Європейський радикальний альянс. Група об єднаних лівих бере собі назву Європейські обєднані ліві, формується група Європа націй, а також група 27 неприєднаних членів.

У 1995 році групи Обєднана Європа та Європейський демократичний альянс обєднуються і створюють групу Обєднання для Європи.

У 1999 році Європейська народна партія змінює свою назву на Європейська народна партія (християнські демократи) та європейські демократи. Формується група Європейських демократів за різноманітність [43, с.146].

Досить поширеною є класифікація політичних партій за типом політичної ідеології: консервативні, ліберальні, соціал-демократичні (або соціалістичні), комуністичні, фашистські або ультраправі, етнічні (національні), клерикальні. Політичними ідеологіями називають політичні концепції, що відіграють інтегруючу роль щодо політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді декілька) основну цінність - Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, свободу тощо. Ідентифікація партій за цими критеріями вимагає певних знань та аналізу програм і методів діяльності партій, оскільки їхні назви часто не дають уявлень про ідеологію та суть партії.

З поглибленням європейської інтеграції формуються транснаціональні партійні блоки, в яких національні партії держав-членів спільно працюють над втіленням волевиявлення громадян Союзу в життя: Європейська народна партія - Християнські демократи (ЄНП/ХД), Соціал-демократична партія Європи (СДПЄ), Європейська ліберально-демократична партія реформ (ЛДПР), Європейська федерація партії "зелених" (ЄФПЗ) [43, с.152].

В Європейському Парламенті сформувались та існують наднаціональні політичні обєднання - транснаціональні партії, що засвідчує його політичну структуризацію. Загалом в Європарламенті діє дев ять так званих партійних клубів. Проте лише три з них функціонують як позапарламентські міжнародні організації, що користуються спільними фінансами, бюрократичним апаратом, виборчими стратегіями: партії європейських соціалістів, об єднання ліберальних партій і об єднання християнсько-демократичних партій.

Європейська народна партія / Християнські демократи. Одна з найпотужніших політичних груп у Європейському Парламенті - Європейська народна партія / Християнські демократи (ЄНП/ХД) - була заснована 23 червня 1953 року. У квітні 1976 року в Брюсселі утворено блок з дванадцяти християнсько-демократичних партій семи держав - членів Європейської Спільноти під назвою Європейська народна партія. У створенні групи взяли участь такі найпотужніші політичні осередки Європи.

Італійська Християнсько-демократична партія - "партія відносної більшості", яка є постійною керівною політичною силою в країні після другої світової війни в коаліції з Соціалістичною, Соціал - демократичною, Республіканською та Ліберальними партіями [44, с.62].

Соціально-християнська партія Бельгії, яка відіграє роль однієї з політичних основ, оскільки з 1947 року вона не втрачала владних позицій, а лише змінювала партнерів по коаліції. Варто зауважити, що до 1970 року в країні діяли переважно загальнобельгійські партії, найпотужнішою з яких була Соціально-християнська (створена в 1945 році як спадкоємниця існуючої з ХІХ ст. Католицької партії).

Християнсько-соціальна народна партія Люксембургу - ХСНП. Заснована у 1870 році, ця партія захищає інтереси заможних верств населення. Починаючи з 1919 року, вона стає найвпливовішою партією країни; під час другої світової війни ХСНП очолювала керівництво державою, залишаючись при владі і після її закінчення. У період з 1945 року до 1947 року керувала країною разом з Люксембурзькою соціалістичною робітничою партією, Комуністичною партією та Патріотичним демократичним рухом. До 1958 року і в період 19641968 років ХСНП відігравала головну роль у блоці з соціалістами, а у 1959-1964 і 1969-1974 роках - в коаліції з демократами. Політична стабільність та ефективне законодавство у банківській сфері привернули потужні капіталовкладення у промисловість та сферу послуг Люксембургу [42, с.97].

Три Нідерландські Християнсько-демократичні партії - Католицька народна (створена в 1945 році), Антиреволюційна протестантська (створена в 1878 році) та Християнсько-історичний союз (реформаторського спрямування, створений у 1908 році). Ці партії заснували найпотужнішу політичну партію Нідерландів - Християнсько-демократичний Заклик, що є активним членом політичної групи ЄНП/ХД та членом міжнародного обєднання християнсько-демократичних партій.

Християнсько-демократичний союз (ХДС) і Християнсько - соціальний союз (ХСС) (Christlich Demokratische Union Deutschlands (CDUD) - нім., Christlich-Soziale Union in Bayern e. V. (CSUB). Це дві найвпливовіші політичні партії в Німеччині створені після другої світової війни. Німецький Християнсько-демократичний союз - це консервативна народна партія християнського світогляду, була заснована у 1945 році у Берліні та Рейнланді. На федеральному рівні діє з 1950 року. ХДС не висуває кандидатів в органи влади у Баварії, де функціонує ХСС, який є її союзником по парламентському блоку в національному масштабі. Обидві партії виражають передусім інтереси представників бізнесу, аграрного сектору і "білих комірців" (управлінців, технічних робітників та інших категорій службовців в основі "верхнього" та "середнього" прошарку) і користуються особливою підтримкою на півдні. ХДС та ХСС виступає за забезпечення гарантій прав приватної власності та подальший розвиток соціально орієнтованої ринкової економіки в Німеччині, а також поглиблення інтеграції країни в європейські економічні та воєнні структури. ХДС була правлячою партією у 1949-1969 роках, коли країною керували такі відомі політичні й державні діячі, як К. Аденауер і Л. Ерхард, і повернулися до влади у 1982 році під керівництвом Г Коля в коаліції зВільною демократичною партією [43, с.75].

Партія пережила стрімкий розвиток при К. Аденауері (1950-1963 роки). У 1957 році ХДС отримав абсолютну більшість у бундестазі, що стало єдиним випадком в післявоєнній історії Німеччини. За цей час ХДС не був, на відміну від СДПН, типовою партією, основою якої було індивідуальне членство, але завдяки успішній політиці К. Аденауера партія користувалась широкою підтримкою виборців. Лише після 1969 року, коли ХДС не отримав необхідної кількості голосів, партія почала агітацію, щоб привабити нових членів. У період з 1969 по 1978 роки чисельність ХДС виросла з 304 тис. до 675 тис. членів. Станом на 30 червня 1989 року вона складала 668 тис. осіб. Керівниками після К. Аденауера (до 1963 р.) були Л. Ерхард (до 1966 р.), К.Г. Кізінгер (до 1971 р.), Р. Барцель (до 1973 р.), Г. Коль (до 1998 р.), після нього - В. Шойбле і з 16 лютого 2000 року цю посаду обійняла А. Меркель. П'ять разів керівники ХДС були президентами Федеративної Республіки Німеччина: Х. Любке, К. Карстенс, Р. фон Вайцзеккер, Р. Херцог, Х. Кьолер, і пять разів - Федеративними канцлерами: К. Аденауер, Л. Ерхард, К. Г Кізінгер, Г Коль та А. Меркель [5, с.93].

ХДС завжди виступала за європейську інтеграцію Німеччини, її включення у західні структури безпеки, насамперед НАТО.

Союз на захист нової республіки (1958 р.) і Демократичний союз праці (1959 р.) у Франції, які у результаті злиття партій в 1962 році сформували Обєднання на підтримку республіки (Союз за президентську більшість). До 1967 року політичне обєднання мало назву Союз на захист нової республіки / Демократичний союз праці, а потім Союз демократів на захист Пятої республіки. З 1971 року до грудня 1976 року обєднання називалось Союзом демократів на захист республіки. Союз, заснований у 1976 році Ж. Шираком, проголошує себе послідовником голлістської традиції, започаткованої в 1947 році генералом де Голлем і орієнтованої на обєднання французького народу. Союз за президентську більшість - це правляча ліберально - консервативна партія у Франції, що виникла в 2002 році. її політичне кредо - активна зовнішня політика, консерватизм, стимулювання розвитку регіонів, інтеграції в Євросоюз.

Поміркована коаліційна партія Швеції та Християнські демократи. Система політичних партій Швеції тривалий час була однією з найстаріших у західному світі.

Слабка на початкових етапах співпраця ЄНП/ХД переросла згодом у тісну координацію зусиль, що знайшло своє відображення в її політичній програмі. У липні 1979 року, як раз перед першими виборами до Європейського Парламенту, партія змінила свою назву на Європейську народну партію (група християнських демократів). Варто також зазначити, що ЄНП/ХД - це "одне з європейських обєднань, яке взяла на себе сміливість назватися саме партією, а не обєднанням чи федерацією" [13, с.43].

До 1989 року вона функціонувала у формі двох окремих груп: група Народна партія та група Європейські демократи. У 1994 році ці дві групи обєдналися і створили потужний політичний осередок в Європарламенті, який переміг групу Європейських соціалістів, відтіснивши її на друге місце. Перемогу цієї політичної групи ще пояснюють відносною стабільністю політичних партій цього спрямування в державах-членах ЄС. Зокрема у переважній більшості держав-членів домінують саме партії консервативного, християнсько-демократичного або центристського напрямів.

Група Європейська народна партія (християнські демократи) та Європейські демократи складається, як зазначалося вище, з 264 представників держав-членів, що складає 37 % загальної кількості. Це найбільша політична група в Європарламенті та єдина політична група, яка включає представників 25 держав-членів: Німеччина (49 осіб), Великобританія (27), Італія (24), Іспанія (24), Франція (17), Польща (15), Чехія (14), Угорщина (13), Греція (11), Португалія (9), Словаччина (8), Нідерланди (7), Австрія (6), Бельгія (6), Швеція (6), Ірландія (5), Фінляндія (4), Словенія (4), Кіпр (3), Латвія (3), Люксембург (3), Литва (2), Мальта (2), Данія (1), Естонія (1) [70].

Повноправними членами ЄНП/ХД є тільки партії держав-членів. На противагу іншим партійним блокам, в ЄНП/ХД практикується й індивідуальне членство. Контакти з партіями такого самого спрямування поза межами Європейських Спільнот до 1988 року здійснювались через Європейський Союз Християнських Демократів (ЄСХД). До блоку входить 45 членських партій держав-членів ЄС. Після вступу Болгарії та Румунії до Євросоюзу ЄНП/ХД поповнилася однопартійцями із квотами та 10 осіб відповідно. Сьогодні у складі Європейської Народної Партії є лідери таких країн: премєр-міністр Іспанії, премєр-міністр Італії, премєр-міністр Люксембургу, канцлер Австрії, віце-премєр-міністр Фінляндії, премєр-міністр Португалії, премєр-міністр Данії, премєр - міністр Франції, премєр-міністр Нідерландів, премєр-міністр Мальти, премєр-міністр Норвегії, президент Кіпру.


3.2 Ідеологічні засади Європейської народної партії


Європейська народна партія (Християнські демократи) (англ. <#"center">3.3 Діяльність Європейської народної партії в Європейському парламенті


З моменту заснування Європейського парламенту його позиції в системі керівних органів ЄС істотно зміцнились. Із набуттям чинності Лісабонським договором його повноваження розширились до повноважень Ради Міністрів ЄС. Нині прийняття більшості рішень у сфері загальноєвропейської зовнішньої політики потребує участі Європарламенту. Зокрема, попереднього схвалення Європарламенту вимагає укладення договорів про приєднання нових держав-членів до ЄС, а також окремих міжнародних угод ЄС із третіми країнами (в тому числі й Угоди про асоціацію) або міжнародними організаціями [1].

Разом із зростанням ролі Європарламенту у політичному житті ЄС, посилюється вплив європейських транснаціональних політичних партій на європейські політичні процеси. Вони не лише формують політику Європарламенту, але й здійснюють непрямий вплив на прийняття рішень в інших інституціях ЄС. Так, провідні європартії (Європейська народна партія, Партія європейських соціалістів та Європейська ліберально-демократична та реформістська партія) регулярно проводять координаційні наради керівників партій із головами держав з метою узгодження їх позицій напередодні засідань Європейської ради. З метою вироблення членами однієї партії спільної лінії у певних сферах політики ЄС європартії також організовують зустрічі із міністрами в окремих галузях напередодні засідань Ради Міністрів ЄС [2]. Окрім цього європартії підтримують тісні звязки із єврокомісарами, які представляють політичні партії, що входять до складу їх політичних груп в Європарламенті. До того ж експерти відзначають тенденцію зростання впливу європарламентаріїв на внутрішньополітичні процеси в країнах-членах ЄС [3].

Найвпливовішою політичною силою у складі нинішнього Європарламенту залишається група Європейської народної партії, чиї представники головують у 10 з 22 парламентських комітетах, ще в пятьох - обіймають посади заступника голови [5]. Сильні позиції Європейської народної партії у Європарламенті підкріплюються підтримкою правоцентристської більшості у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії [6].

Основні фактори прийняття рішень у Європейському парламенті

Наднаціональний чинник (партійна належність) відіграє дедалі більшу роль при прийнятті рішень у Європарламенті. Аналіз результатів голосувань за останні 25 років свідчить про посилення ідеологічних кліважів у парламенті кожного наступного скликання, в той час, як вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань на вибір європарламентаріїв поступово нівелюється [7]. Нині саме партійна належність, а не національні інтереси або про/анти-євроінтеграційні позиції є визначальним чинником поведінки як окремих парламентаріїв, так і політичних груп Європарламенту.

Свідченням цього процесу є зростання консолідованості політичних груп європартій у Європарламенті кожного наступного скликання. У парламенті сьомого скликання показники згуртованості політичних груп є достатньо високими: від 0,82 до 0,93 (при максимальному значенні 1), за винятком групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) - 0,49). Вони значно перевищують коефіцієнт консолідованості європарламентаріїв за національною ознакою [8]. Голосуючи, більшість європарламентаріїв дотримуються курсу своєї політичної групи, таким чином розподіл голосів здебільшого відбувається за ідеологічною лінією ліві/праві.

Найбільш згуртованою політичною групою із найсильнішою внутрішньопартійною дисципліною у нинішньому складі Європарламенту є група Європейської народної партії (EPP) [9].

Ще одним фактором, що впливає на результати голосувань у Європарламенті, є формат утворюваних політичними групами коаліцій. Визначальну роль при створенні коаліції відіграє ідеологічна дистанція між партіями [10]. Зазвичай у Європарламенті формується два типи коаліцій:

"широка коаліція", що створюється на базі груп Європейської народної партії (EPP), "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) та Європейської ліберально-демократичної групи (ALDE);

лівоцентристська та правоцентристська коаліції на чолі із групою Європейської народної партії та групою "Прогресивний соціал-демократичний альянс".

Аналіз коаліційної поведінки політичних груп у Європарламенті першого-пятого скликань показав, що ліво - та правоцентристи частіше обєднувались у широку коаліцію при голосування, якщо мали схожі партійні позиції у певній сфері європейської політики. При збільшенні ідеологічної дистанції між партіями частота утворення широкої коаліції зменшувалась [11].

У Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики [12]. Проте, у певних сферах політики ЄС (екологія, охорона здоровя, громадянські свободи, гендерна рівність, розвиток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилась [13]. Європейські експерти [14], прогнозують дальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.


3.4 Місце молодіжних організацій Європейської народної партії в Європейському молодіжному русі та їх вплив на молодіжний рух України


Молодь віком від 15 до 24 складає 18 % населення планети, а діти до 15 років - ще 30 %, що в цілому становить майже половину світового населення [1, с.3]. Ця група населення має свої специфічні потреби та проблеми, які потре бують особливої уваги та підходів до їх вирішен ня. Недаремно у "Всесвітній програмі дій Орга нізації Обєднаних Націй щодо молоді до2000 року та на наступний період" серед пріоритетних сфер, що вимагають вирішення (бідність, освіта, зайнятість, участь у процесах прийняття рішень, здоровя, злочинність), акцентується і розвиток молодіжного потенціалу [27]. Існують різні шляхи й підходи до розкриття та підтримки цього потенціалу, і серед них - ефективна молодіжна політика, що здатна стати інструментом для вирішення нагальних потреб молоді.

Залежно від інтересів та потреб молодь об єднується в різні групи, рухи, неформальні та формальні організації, і таким чином формується сучасний молодіжний рух. Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, а їхні зміст і форма діяльності значною мірою відображають соціокультурну, історичну, демографічну, політичну та інші складові специфіки кожної окремої країни, та ситуацій, які в ній виникають.

Молодіжні рухи завжди відігравали активну роль у розвитку суспільства та в утвердженні демократії. У світі такі рухи існуть уже багато десятиліть, всебічно підтримуються й активно розвиваються. Для України, що перебуває у процесі розбудови своєї державності, важливим для вивчення та запозичення є позитивний досвід інших країн.

Серед науковців, які розглядали питання європейського молодіжного руху, слід назвати таких: Х. Гиру, А. Дайфала, Л. Ландау, Г Сітара - ман, Р. Уоррен, К. Хансон. Для дослідження стану молодіжної політики в Європі створені спеціальні інституції, які проводять постійний моніторинг та аналізують цю проблематику. Однією з найвпливовіших серед них є Європейський центр знань з молодіжної політики [26]. В Україні аналогічною структурою є Державний інститут сімейної та молодіжної політики [2], котрий постійно передає дані до Європейського центру знань з молодіжної політики, а працівники обох структур регулярно проводять спільні заходи. Серед українських дослідників проблем молоді та розвитку молодіжних рухів треба назвати М. Головатого, Т. Ковалеву, О. Корнієв - ського, Н. Латову, Ю. Латова, Г. Лукса, В. Павловського, І. Селезнева, О. Тарасова.

Російські науковці пропонують ввести окрему науку ювенологію - комплексне міждисциплінарне знання про молодь, що використовує в своїй діяльності дані соціології, психології, політичних наук, педагогіки та філософії [19]. В Україні поки що ювенологія не набула поширення, а дослідження молодіжних рухів та молодіжної політики є стихійним.

Є різні підходи до визначення поняття молодіжного руху. Зокрема, дослідниця О. Арефєва визначає молодіжний рух як масову форму соці альної активності молоді, яка спрямована на зміну системи наявних громадянських відносин [10, с.124]. Є. Костенко вважає, що молодіжний рух - це масова організована соціально-політична активність, спрямована на реалізацію як специфічних вимог і цілей молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, обєктивні інтереси яких відповідають інтересам молоді [8, с.37]. На думку Н. Хохлової, молодіжний рух - це сукупність молодіжних організацій, що їх створюють активна частина молодих людей, лідери політичних партій з метою задоволення певних соціальних, політичних та особистих потреб, підготовки зміни політичної еліти [19].О. Корнієвський та В. Якушик пропонують таке визначення молодіжного руху: це один з елементів суспільно-політичної системи, представлений певним чином організованими молодіжними громадськими (в тому числі й політичними) силами, які тією чи іншою мірою усвідомлюють свою власну специфічність - особливості свого місця та ролі в суспільстві й своїх власних (групових, стратових) інтересів, здійснюють певну діяльність, спрямовану на реалізацію цих інтересів та ствердження своєї специфічності й власної ролі в суспільстві [6, с.7].

Найактивнішими учасниками молодіжних рухів є молодіжні організації. У Законі України "Про молодіжні та дитячі громадські організації" визначено, що молодіжні громадські організації - це обєднання громадян віком від 14 до 35 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів [3]. Молодіжна організація - це формальне чи неформальне об єднання молодих людей, метою якого є досягнення спільної мети, вирішення проблем, лобіювання власних інтересів у певних державних, громадських чи інших установах.

В основі типологій молодіжних обєднань можуть бути різні критерії (вибір яких залежить від пізнавальних та інтерпретаційних цілей дослідника), що розглядаються як важлива, суттєва ознака обєкта дослідження, на базі якої будують класифікацію [21, с.3-17].

З урахуванням територіальної сфери фактичної діяльності молодіжної організації можна розділити на:

) діючі на всій території країни (прикладом можуть бути чисельні громадські організації всеукраїнського рівня);

)"столичні (тобто такі, в яких практично відсутні осередки в "провінції);

) регіональні;

) локальні;

)"паперові - такі, що існують лише в текстах юридичних або політичних документів;

)"фантомні, які мають місце тільки в уяві їхніх "керівників чи "активістів. За політико-правовим статусом щодо територіальної сфери своєї діяльності організації поділяються на:

) наднаціональні, тобто такі, що в конкретній країні представлені "національним або регіональним підрозділом" міжнародної організації;

) загальнонаціональні (тобто такі, що діють на всій території країни;

) регіональні;

) локальні (суто місцеві)" [6, 22]. За територіальною ознакою:

) загальноєвропейські (тобто такі, що діють на всій території Європи),

) частково-європейські (які діють на території Європи, але в одній або декількох державах їхнього представництва немає або ж воно перебуває в зародковому стані),

) локально - європейські (які мають формальний статус загальноєвропейських організацій, але діють лише в декількох державах на території Європи). За статутно-організаційною ознакою:

) незалежні організації (тобто ті, в яких члени організації визначають сферу та напрямок діяльності),

) лояльні до політичної партії (які формально не є припартійними, але у своїй діяльності всіляко підтримують та популяризують ідеї певної партії),

) припартійні (які створювались та діють як молодіжне крило партії).

Також важливим чинником для побудови типології організацій є політична ідеологія. Приміром, В. Якушик виділяє організації, що базується на таких політичних ідеологіях:

) анархістські;

) комуністичні;

) соціалістичні;

) ліберальні;

) консервативні;

) традиціоналістські;

) фашистські [20, с.182-184]. На основі релігії:

) християнсько-консервативні,

) християнсько-демократичні; на основі політично-економічного вектору:

) соціалістичні,

) ліберальні,

) консервативні,

) демократичні. Хоча ці типи можуть поєднувати елементи різних класифікацій, основою політичної ідеології є демократія.

Окрім того, для дослідження діяльності молодіжних організацій як в Україні, так і в Європі можливо також використовувати таку класифікацію:

) молодіжні філії політичних партій; громадсько-політичні організації молоді; молодіжні фахові обєднання, організації за інтересами;

) благодійні фонди для молоді та молодіжні благодійні фонди;

) національні молодіжні організації;

) студентський рух;

) молодіжні партії [9, с.70-76].

Одними із найбільших у Європі молодіжними організаціями є припартійні молодіжні обєднання Європейської народної партії, що нині представлена найбільшою групою в Європейському Парламенті - Групою Європейської Народної Партії (ЄНП - Християнські демократи) [24]. Згідно з позицією ЄНП і задекларованими принципами та цінностями, партія належить до об єднань із консервативною соціально - політичною ідеологією.

До Європейської народної партії входить декілька молодіжних обєднань, у тому числі українських. На відміну від роботи з молоддю в українських партіях, ЄНП діє у двох рівнозначних векторах: робота зі студентством (припартійна студентська організація - Європейське демократичне студентство) та безпосередньо робота з молоддю (через Молодіжну організацію Європейської народної партії).

Так, Демократичний Альянс (у минулому Всеукраїнська молодіжна громадська організація "Християнсько-демократична молодь України") [16] є членом МЄНП (молодіжна організація Європейської народної партії, обєднує 48 організацій з 35 країн Європи) [22]. За час своєї діяльності в МЄНП Демократичний Альянс багато разів був ініціатором різних рішень та політичних резолюцій. Активність організації сприяла встановленню партнерських відносин із багатьма молодіжними організаціями європейських країн, які втілилися в десятки реалізованих про ектів в Україні й поза її межами. У складі МЄНП також є Молодий рух [15] та Батьківщина молода [17].

Європейське демократичне студентство (ЄДС) - студентська організація Європейської народної партії, що була заснована ще в липні 1958 р. у Відні [23]. ЄДС допомагала зробити перші кроки у великій політиці багатьом теперішнім посадовцям Європейського Союзу. Наприклад, колишній голова ЄДС (1974-1976 рр.) Карл Білдт був у 1992-1995 рр. премєр - міністром Швеції; Іан Тейлор (голова ЄДС у 1971-1972 рр.) став міністром, а згодом за досягнення в сфері політики отримав орден Єлизавети ІІ. Член бюро Лоуіз Галеа стала міністром освіти Мальти, а колишній голова ЄДС Торн Спенсор був нагороджений медаллю Роберта Шумана і сьогодні є депутатом Європейського Парламенту. Діяльність в ЄДС стала початком їхньої політичної карєри, там вони здобули перший досвід публічних виступів, виборів, побудови кампаній тощо.

Від України членом ЄДС є Всеукраїнська молодіжна громадська організація "Українська студентська спілка" (УСС) [14].

Нині в ЄДС криза управління. Поступово члени організації втрачають інтерес до активних дій та участі в керівних органах ЄДС. Це сталося через нову систему членства, прийняту в 2011 р., за якою збільшено суму членських внесків майже для 80 % організацій, що великою мірою стало перешкодою для діяльності деяких організацій, особливо з пострадянських країн. До того ж ця система дає змогу організаціям із "багатих" країн мати більшу кількість голосів за рахунок плати членських внесків вищої категорії, що робить систему виборів із самого початку дискримінаційною.

Для УСС Європейське демократичне студентство є джерелом постійних міжнародних проектів, контактів та здобуття досвіду побудови організаційної структури й проведення виборчих кампаній. Досвід, набутий під час діяльності в УСС та ЄДС, допоміг побудувати політичну карєру таким депутатам Верховної Ради України, як В. Кириленко та О. Доній. Теперішній голова УСС С. Куценко - екс-радник колишнього міністра молоді та спорту України Ю. Павленка, а голова Одеської філії С. Осауленко стала депутатом Одеської міської ради.

З-понад великої кількості громадських організацій, що діють в Україні, своє представництво в міжнародних організаціях має дуже малий відсоток. Переважно це організації, материнські партії яких входять до структур європейських політичних партій.

Європейські молодіжні припартійні організації мають багаторічну історію діяльності. За цей час вони набули власного досвіду та впливовості не лише в своїй материнській партії, а й у політиці як окремих країн, так і Європейському Союзі в цілому. Натомість українські припартійні молодіжні організації наразі не впливають не лише на порядок денний в українській політиці, а й на політичне керівництво материнських партій. Українські припартійні молодіжні організації не є ефективними виразниками захисту прав та потреб молоді, нездатні їх обстоювати та впливати на процеси прийняття рішень.

Членство в молодіжних припартійних європейських організаціях є однією з передумов успішної побудови політичної карєри в майбутньому. Цей принцип формувався роками та має успішну методику для перейняття українськими припартійними організаціями. Фактично молодіжні організації відіграють роль "соціального ліфта", який не лише формує майбутніх політичних лідерів, а й є своєрідною базою кадрів політичних активістів для материнської партії.

Загалом для України характерним є досить низький рівень розвитку припартійних молодіжних організацій, які розглядають радше як дешевий агітаційний ресурс, аніж виразник потреб молодих виборців. Саме тому перед науковцями постає завдання вивчення досвіду європейських молодіжних припартійних організацій, який сприятиме формуванню ефективної молодіжної політики, фахової політичної еліти та підвищить активність і політичну культуру молоді, а, як наслідок, - громадян України в цілому.

Висновок до розділу 3


Європейська народна партія (ЄНП) панєвропейска право-центристська загальноєвропейська політична партія. Заснована в 1976 році, ЄНП включає як колективні члени християнсько-демократичні, націоналістичні, консервативні та інші, орієнтовані в рамках право-центристської частини політичного спектру, партії країн Європи.

З представлених сьогодні в Європейському парламенті транснаціональних політичних партій пізніше за всіх передвиборний маніфест євровиборів обнародувала Європейська народна партія (ЄНП), найвпливовіша на сьогодні політична формація в масштабах ЄС. Думається, таке визначення - правда, з урахуванням реальної багатопартійності в Європі - недалеко від істини.

Сьогодні до складу ЄНП входять майже 40 партій, як правило, впливових у себе на батьківщині. Головним чином, це правоцентристські партії, багато хто має християнсько-демократичне коріння. Серед найбільш впливових можна назвати німецький ХДС, французький Союз за народний рух, італійський "Народ Свободи", іспанську Народну Партію, а також Національну коаліційну партію (Фінляндія), "Нову демократію" (Греція), "Фіне Гейл" (Ірландія), Християнсько-демократичний заклик (Нідерланди), Цивільну платформу (Польща), Соціал-демократичну партію (Португалія), Помірну коаліційну партію (Швеція). Поза всяким сумнівом, по величині "політичної ваги" в сучасній Європі закумульований в ЄНП правий центр домінує сьогодні в більшості вхідних в Євросоюз держав.

ЄНП це "об'єднання політичного центру, чиє коріння лежить в глибинах історії європейської цивілізації. Вона об'єднує національні партії з близькою ідеологією в державах-членах і асоційованих членах ЄС, а також підтримує близькі контакти з країнами можливими кандидатами".

ЄНП включає 16 розділів урядів країн членів Європейського союзу і 6 розділів урядів країн, що не входять в ЄС, також 13 членів Європейської комісії (зокрема голови Комісії), голова Європейської ради, голова Європейського парламенту і найбільша фракція в Європейському парламенті, яка складається з 265 членів. З 1990 року президентом ЄРР є колишній прем'єр-міністр Бельгії Вільфрід Мартенс.

Аналізуючи історичні передумови створення зазначеної європейської політичної групи, слід звернути увагу на те, що ідейними творцями ЄНП/ ХД стала група депутатів Парламентської Асамблеї, які знаходились під впливом ідей К. Аденауера та Р. Шумана. Виконуючи обовязки голови Європарламенту, Р. Шуман усіма можливими засобами намагався прискорити інтеграцію Європи.

Критичний аналіз платформи ЄНП показує, що підходи сучасних правоцентристів, при всьому "соціальному нальоті", лежать в руслі ідей неолібералізму і атлантізма. Власне, це відповідає реальній внутрішній і зовнішній політиці правих урядів в країнах - членах Союзу. Тому успіх ЄНП на прийдешніх євровиборах лише підтвердить нинішню домінуючу політику ЄС. А цей успіх цілком реальний.

У Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики [12]. Проте, у певних сферах політики ЄС (екологія, охорона здоровя, громадянські свободи, гендерна рівність, розвиток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилась [13]. Європейські експерти [14], прогнозують дальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.

До Європейської народної партії входить декілька молодіжних обєднань, у тому числі українських. На відміну від роботи з молоддю в українських партіях, ЄНП діє у двох рівнозначних векторах: робота зі студентством (припартійна студентська організація - Європейське демократичне студентство) та безпосередньо робота з молоддю (через Молодіжну організацію Європейської народної партії).

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях


4.1 Аналізумов праці на робочому місці


Відповідно до завдань цього розділу нами взято приміщення відділу роботи соціального працівника. Приміщення знаходиться на другому поверсі адміністративної будівлі. Загальна площа приміщення становить 29,25 м2, висота - 2,8 м, приміщення має одне вікно. Кількість працюючих у приміщенні - 4 особи. Отже, на одного працюючого в приміщенні припадає: 29,25: 4 = 7,3 (м2 /чол.) робочої площі.

Згідно із СНиП 2.09.04-87 на кожного працюючого в управлінських приміщеннях повинно припадати не менше 4 (м2/чол.) робочої площі. Висота приміщення - не менше 2,5 м. Отже, нормативи розмірів та забезпечення працюючих робочою площею в офісі дотримано.

У приміщенні розташовано 4 комп`ютери. Напруга джерела живлення компютерів у приміщенні - 220В. У приміщенні розміщені 4 письмових столів, одна шафа для зберігання документів.

За небезпекою ураження електричним струмом управлінське приміщення відділення належить до категорії приміщень без підвищеної небезпеки ураження електричним струмом працюючих, яка відповідає нормам ОНТП 24 - 86.

Аналізуючи стан охорони праці визначимо місця приміщення, де можливий вплив на працюючих небезпечних або шкідливих факторів та джерела їх виникнення.

Для офісних приміщень відповідно до ГОСТ 12.0.003-74 основними небезпеками можуть бути:

? небезпека ураження електричним струмом;

? небезпека отримання термічних опіків;

? небезпека виникнення пожежі;

? небезпека падіння з висоти при розташуванні приміщення стосовно поверхні землі на значній висоті (високий поверх);

? підвищений рівень шуму;

? відхилення санітарно-гігієнічних умов від нормативних вимог.

В аналізуємому приміщенні всі перераховані небезпеки можуть мати місце, в тому числі небезпеки падіння з висоти при розташуванні приміщення стосовно поверхні землі на значній висоті (високий поверх).


4.2 Розробка заходів охорони праці


Розглянемо, які заходи вжиті на підприємстві для дотримання вимог охорони праці.

Щодо небезпеки ураження електричним струмом:

електрична проводка вмонтована в стіни та стелю;

електричні розетки обладнані заземленням;

персональні комп`ютери обладнані заземленням;

електричні люмінісцентні лампи мають захисні чохли;

біля електричних розеток розміщені написи "220 В".

Щодо небезпеки отримання термічних опіків:

начальником відділення заборонено працюючим користуватись під час роботи та перерви на обід електричними чайниками, а також електричними обігрівачами (прийом їжі здійснюється в окремому пристосованому для цього приміщенні);

паління цигарок під час перерв здійснюється ззовні, а не в приміщенні.

Щодо небезпеки виникнення пожежі:

з метою запобігання пожежі будинок, в якому розташоване приміщення відділення, обладнане блискавкозахисним пристоєм, що забезпечує його пожежобезпечність;

біля дверей приміщення не розміщаються шафи та інші меблі, що забезпечує вільний доступ до приміщення на випадок пожежі;

щоденно здійснюється волога приборка підлоги, меблів;

робочі папки та ділові папери зберігаються в ящиках столів та спеціально обладнаній шафі;

на вікнах приміщення встановлена охоронна сигналізація, а не металеві грати, що забезпечує полегшений доступ до приміщення.

Щодо рівня шуму в приміщенні, який генерується роботою персональних комп`ютерів:

належний рівень шуму забезпечується своєчасним обслуговуванням ПЕОМ та заміною відпрацьованих механізмів.

Щодо виявлення відхилень санітарно-гігієнічних умов від нормативних вимог досліджено:

достатність природного освітлення;

достатність штучного освітлення;

достатність вентиляції;

метеорологічні умови на робочих місцях;

за наявності - джерела підвищеного рівня шуму, надлишкового тепла, електромагнітного та іонізуючого випромінювання;

стан підлоги і спосіб її прибирання;

забезпеченість працюючих санітарно-побутовими приміщеннями.

З метою створення безпечних і нешкідливих умов праці банківських установах здійснюються певні заходи. До цих заходів відносяться всі види діяльності, спрямовані на попередження, нейтралізацію або зменшення негативної дії шкідливих і небезпечних виробничих факторів на працівника.

Заходи здійснюються шляхом:

доведення до нормативного рівня показників виробничого середовища за елементами умов праці (технічні та технологічні рішення);

захисту працівників від дії небезпечних та шкідливих виробничих факторів.

Орієнтовний перелік заходів, спрямованих на доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці в соціальних установах є:

) встановлення нових, більш ефективних інженерно-технічних засобів охорони праці (огороджень, засобів сигналізації, контролю, запобіжних пристроїв тощо);

) реконструкція системи природного та штучного освітлення з метою досягнення нормативних вимог щодо освітлення робочих місць працівників;

) монтаж нових, реконструкція наявних вентиляційних систем та пристроїв, установка кондиціонерів у приміщеннях та кабінетах працівників;

) здійснення конструктивних рішень та заходів, що забезпечують на діючому устаткуванні запобігання або зниження до регламентованих рівнів шуму, вібрації, шкідливих випромінювань та інших негативних факторів;

) впровадження устаткування та пристроїв, які забезпечують застосування пониженої напруги з метою зниження можливості ураження електричним струмом;

) організація робочого місця працівника відповідно нормативним вимогам;

) формування у працівників банківської установи психологічної готовності до діяльності у можливих екстремальних ситуаціях;

) Організація професійного добору працівників;

) організація підготовки спеціалістів з охорони праці;

) організація спеціального навчання з питань охорони праці.

Результати дії заходів щодо поліпшення умов і охорони праці оцінюються за допомогою чотирьох груп показників: змін стану охорони праці, соціальних, соціально-економічних, економічних.

Зміни стану умов праці оцінюються за факторами:

а) зміна кількості машин і механізмів, виробничих будівель тощо, приведених у відповідність до вимог стандартів безпеки праці та інших нормативних актів;

б) поліпшення санітарно-гігієнічних показників, зменшення вмісту шкідливих речовин у повітрі; зниження рівнів шуму та вібрації, поліпшення освітленості тощо;

в) поліпшення психофізіологічних показників, зменшення фізичних і нервово-психічних навантажень, у тому числі монотонних умов праці;

г) поліпшення естетичних показників, раціональне компонування робочих місць і машин, упорядкування приміщень і території, поєднання кольорових відтінків тощо.

Здійснення заходів охорони праці призводить до певного соціального та соціально-економічного ефекту.

Соціальний ефект - це суспільно значимі наслідки поліпшення умов праці: зменшення кількості травм і захворювань, зменшення працівників зайнятих на важких, небезпечних та шкідливих умовах, підвищення працездатності, продовження періоду трудової активності, підвищення творчої активності особистості.

Соціально-економічний ефект - визначені у вартісній формі суспільно - значимі наслідки від поліпшення умов і охорони праці. Загальна оцінка ефективності заходів, що спрямовані на поліпшення умов і охорони праці, базується на зіставленні витрат (капітальних чи поточних) і отриманого результату (доходу чи прибутку).

Підсумовуючи аналіз виконання умов охорони праці у приміщення відділу соціальної роботи слід зазначити, що найбільш вразливими місцями, де існує потенційна небезпека негативного впливу на персонал, визначені автоматизовані робочі місця працівників обладнані комп`ютерною технікою.


4.3 Заходи безпеки в аварійних ситуаціях


Правове регулювання забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях має комплексний характер і поєднує норми різних галузей права (конституційного, адміністративного, кримінального, господарчого, фінансового тощо). Але відносини, які виникають під час здійснення виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності щодо забезпечення безпеки за надзвичайних ситуацій здебільшого регулюються адміністративно-правовими нормами.

Правову основу забезпечення безпеки за надзвичайних ситуацій складають Конституція України, Закони України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" від 17 грудня 1993 р., "Про пожежну безпеку"від 18 січня 2001 р., "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 28 жовтня 1996 р., Положення "Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи", тощо.

Під надзвичайною ситуацією розуміють порушення нормальних умов життя і діяльності людей, об'єктів або територій унаслідок аварій, катастроф, стихійних лих або інших чинників, що спричинили або можуть спричинити загибель людей та значні матеріальні втрати.

При аналізі протипожежних заходів, які вжиті визначимо:

категорію приміщення з пожежної небезпеки відповідно до ОНТП 24-86 (А, Б, В, Г, Д);

можливі причини пожежі і необхідні заходи щодо її попередження;

шляхи евакуації працівників і матеріальних цінностей;

наявність засобів пожежогасіння, пожежної сигналізації і звязку.

Аналізоване приміщення за небезпекою виникнення пожежі відповідно до ОНТП 24-86 належить до категорії В (пожеже небезпечні - в ньому наявні легкозаймисті речовини - папір, дерево).

Можливими причинами пожежі можуть бути:

коротке замикання в електричній мережі, що може спричинити загоряння наявних легкозаймистих речовин;

займання паперу, дерева через необережне поводження з вогнем;

поширення вогню з сусідніх приміщень.

Для попередження пожежі в приміщеннях розроблені правила безпечної поведінки із вогнем, усунені можливості виникнення короткого замикання, про перевірку протипожежного стану будівлі складений акт обстеження.

Для запобігання виникнення пожежі в будівлі встановлена пожежна сигналізація та вогнегасники.

План евакуації працівників та матеріальних цінностей на випадок пожежі наведений на рисунку Л.1. Як нами було зясовано, в цілому стан охорони праці відповідає численним вимогам затверджених правил та стандартів.

З метою поліпшення охорони праці в банківських установах до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійснені заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.

При розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства або банку Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці.

Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства, передбачених частиною другою ст.25 закону України "Про охорону праці, провадиться відповідно до законодавства про загальнообовязкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Кошти на заходи щодо охорони праці виділяються у встановленому порядку на 1 лютого поточного року. Витрата цих коштів на інші цілі забороняється.

Таким чином, у цілому охорона праці і безпека в надзвичайних ситуаціях здійснюється відповідно до Закону України "Про охорону праці, Рекомендаціями Державного комітету України по здійсненню охорони праці, Міністерства охорони здоров'я. Потрібно відзначити, що хиб і недоглядів у питанні охорони праці і навколишнього середовища немає.

Необхідно також відзначити, що в банківській установі діє колективний договір, укладений між профспілковим комітетом і керівництвом банку, який містить розділ з охорони праці і безпеки життєдіяльності.


4.4 Організація евакуаційних заходів


4.4.1 Розподіл і планування функціональних обовязків на випадок надзвичайної ситуації

Одним з основних способів захисту від вражаючих чинників НС є своєчасна евакуація і розосередження персоналу об'єктів і населення з небезпечних районів і зон лих.

Евакуація - комплекс заходів щодо організованого виводу або вивозу персоналу об'єктів із зон НС або вірогідності НС, а також життєзабезпечення евакуйованих в районі розміщення.

При проектуванні будівель і споруд одного із завдань є створення найбільш сприятливих умов для руху людини при можливій НС і забезпеченні його безпеки. Вимушений рух пов'язаний з необхідністю покинути приміщення або будівлю із-за виниклої небезпеки (пожежа, аварія і т.п.). Професором В.М. Предтеченським вперше розглянуті основи теорії руху людей як важливого функціонального процесу, властивого будівлям різного призначення.

Практика показує, що вимушений рух має свої специфічні особливості, які необхідно враховувати для збереження здоров'я і життя людей. Встановлено, що в США щорічно на пожежах гине близько 11000 чоловік. Найбільш крупні катастрофи з людськими жертвами відбулися за останній час саме в США. Статистика показує, що найбільше число жертв доводиться на пожежі в будівлях з масовим перебуванням людей. Число жертв на деяких пожежах в театрах, універмагах і інших громадських будівлях досягло декількох сотень чоловік.

Основна особливість вимушеної евакуації полягає в тому, що при виникненні пожежі, вже в самій його початковій стадії, людині загрожує небезпека в результаті того, що пожежа супроводжується виділенням тепла, продуктів повного і неповного згорання, токсичних речовин, обваленням конструкцій, що так чи інакше загрожує здоров'ю або навіть життю людини. Тому при проектуванні будівель приймаються заходи, щоб процес евакуації міг би завершитися в необхідний час.

Наступна особливість полягає в тому, що процес руху людей через загрозливу ним небезпеку інстинктивно починається одночасно в одному напрямі у бік виходів, при відомому прояві фізичних зусиль у частини тих, що евакуювалися. Це приводить до того, що проходи швидко заповнюються людьми при певній щільності людських потоків. Із збільшенням щільності потоків швидкості руху знижуються, що створює цілком певний ритм і об'єктивність процесу руху. Якщо при нормальному русі процес евакуації носить довільний характер (людина вольна рухатися з будь-якою швидкістю і в будь-якому напрямі), то при вимушеній евакуації це стає неможливим.

Показником ефективності процесу вимушеної евакуації є час, протягом якого люди можуть при необхідності покинути окремі приміщення і будівлю в цілому.

Безпека вимушеної евакуації досягається у випадку, якщо тривалість евакуації людей з окремих приміщень або будівель в цілому буде менше тривалості пожежі, після закінчення якої виникають небезпечні для людини дії.

Короткочасність процесу евакуації досягається конструктивно-планувальними і організаційними рішеннями, які нормуються відповідними Сніпамі.

З огляду на те, що при вимушеній евакуації не кожні двері, сходи або отвір можуть забезпечити короткочасну і безпечну евакуацію (тупиковий коридор, двері в сусіднє приміщення без виходу, віконний отвір і ін.), норми проектування обумовлюють поняття "Евакуаційний вихід" і "евакуаційний шлях".

Основними параметрами, що характеризують процес евакуації з будівель і споруд, є: щільність людського потоку (D); швидкість руху людського потоку (v); пропускна спроможність шляху (Q); інтенсивність руху (q); довжина евакуаційних шляхів, як горизонтальних, так і похилих; ширина евакуаційних шляхів.

Щільність людських потоків. Щільність людських потоків можна вимірювати в різних одиницях. Так, наприклад, для визначення довжини кроку людини і швидкості його руху зручно знати середню довжину ділянки евакуаційного шляху, що доводиться на одну людину. Довжина кроку людини приймається рівній довжині ділянки шляху, що доводиться на людину, за вирахуванням довжини ступні.


Рис.4.1 - Схема до визначення довжини кроку і лінійної щільності


У виробничих будівлях або приміщеннях з невеликою заселеністю щільність може бути більше 1 м/чола. Щільність, вимірювану довжиною шляху на одну людину, прийнято називати лінійною і вимірювати в м/чіл. Позначимо лінійну щільність Д.

Наочнішою одиницею вимірювання щільності людських потоків є щільність, віднесена до одиниці площі евакуаційного шляху і виразима в чел/м2. Ця щільність називається абсолютною і виходить шляхом ділення кількості людей на площу зайнятого ними евакуаційного шляху і позначається Ін. Користуючись цією одиницею вимірювання, зручно визначати пропускну спроможність евакуаційних шляхів і виходів. Ця щільність може коливатися від 1 до 10-12 чіл. /м2 для дорослих людей і до 20-25 чіл. /м для школярів.

За пропозицією кандидата технічних наук А.И. Мілінського, щільність потоків вимірюють як відношення частини площі проходів, зайнятої людьми, до загальної площі проходів. Ця величина характеризує ступінь заповнення евакуаційних шляхів такими, що евакуювалися. Частину площі проходів, зайняту людьми, визначають як суму площ горизонтальних проекцій кожної людини. Площа горизонтальної проекції однієї людини залежить від віку, характеру, одяг і коливається в межах від 0,04 до 0,126 м2. У кожному окремому випадку площа проекції однієї людини може бути визначена, як площа еліпса:


(4.1)


де а - ширина людини, м; з - його товщина, м.

Ширина дорослої людини в плечах коливається від 0,38 до 0,5 м, а товщина - від 0,25 до 0,3 м. Маючи на увазі різне зростання людей і деяку стисливість потоку за рахунок одягу, щільність може в окремих випадках перевищувати 1 м /м. Цю щільність назвемо відносною, або безрозмірною, і позначимо Do.

У зв'язку з тим, що в потоці зустрічаються люди різного віку, підлоги і різної конфігурації, дані про щільність потоків представляють до певної міри усереднені значення.


4.4.2 Розробка схеми евакуації з виробничого приміщення



4.4.3 Розрахунок часу на проведення евакуації

Тривалість евакуації людей до виходу назовні з будівлі визначають по протяжності шляхів евакуації і пропускної спроможності дверей і сходів. Розрахунок ведеться для умов, що на шляхах евакуації щільності потоків рівномірні і досягають максимальних значень.

Згідно ГОСТ 12.1.004-91, загальний час евакуації людей складається з інтервалу "часу від виникненняпожежі до початку евакуації людей", тн э, і розрахункового часу евакуації, tp, яке є сумою часу руху людського потоку по окремих ділянках (t) його маршруту від місця знаходження людей у момент початку евакуації до евакуаційних виходів з приміщення, з поверху, з будівлі.

Необхідність обліку часу почала евакуації вперше в наший країні встановлена ГОСТ 12.1.004-91. Дослідження, проведені в різних країнах, показали, що при отриманні сигналу про пожежу, людина досліджуватиме ситуацію, оповіщатиме про пожежу, намагатиметься боротися з вогнем, збирати речі, надавати допомогу і т.п. Середнє значення час затримки почала евакуації (за наявності системи сповіщення) може бути невисоким, але може досягати і щодо високих значень. Наприклад, значення 8,6 мкн було зафіксоване при проведенні учбової евакуації в житловій будівлі, 25,6 мін в будівлі Усесвітнього Торгового Центру при пожежі в 1993 році.

З огляду на те, що тривалість цього етапу, істотно впливає на загальний час евакуації, дуже важливо знати, які чинники визначають його величину (слід мати зважаючи на, що більшість цих чинників також впливатимуть впродовж всього процесу евакуації). Спираючись на існуючі роботи в цій області, можна виділити наступні:

  • стан людини: стійкі чинники (обмеження органів чуття, фізичні обмеження, тимчасові чинники (сон/неспання), втома, стрес, а також стан сп'яніння);
  • система сповіщення;
  • дії персоналу;
  • соціальні і споріднені зв'язки людини;
  • протипожежний тренінг і навчання;
  • тип будівлі.

Час затримки почала евакуації береться згідно додатку Д.

Розрахунковий час евакуації людей (tP) слід визначати як суму часу руху людського потоку по окремих ділянках шляху tf:


(4.2)


де - час затримки почала евакуації;

t1 - час руху людського потоку на першій ділянці, мін;

t2, t3ti - час руху людського потоку на кожному з наступних після першого ділянкам шляху, мин.

При розрахунку важ шлях руху людського потоку підрозділяється на ділянки (прохід, коридор, дверний отвір, сходовий марш, тамбур) завдовжки /, і шириною bj. Початковими ділянками є проходи між робочими місцями, устаткуванням, рядами крісел і т.п.

При визначенні розрахункового часу довжина і ширина кожної ділянки шляху евакуації приймаються за проектом. Довжина шляху по сходових маршах, а також по пандусах вимірюється по довжині маршу. Довжина шляху в дверному отворі приймається рівною нулю. Отвір, розташований в стіні завтовшки більше 0,7 м, а також тамбур слід вважати самостійною ділянкою горизонтального шляху, що має кінцеву довжину.

Час руху людського потоку по першій ділянці шляху (t;), хв, обчислюють за формулою:


(4.3)


де - довжина першої ділянки шляху, м;

- значення швидкості руху людського потоку по горизонтальному шляху на першій ділянці, визначається залежно від відносної щільності D, м2/м2.

Щільність людського потоку (D\) на першій ділянці шляху, м /м, обчислюють за формулою:


(4.4)


де - число людей на першій ділянці, чіл.;- середня площа горизонтальної проекції людини, Е, що приймається Е, м2/чел.;

і - довжина і ширина першої ділянки шляху, м.

Швидкість V/ руху людського потоку на ділянках шляху, наступних після першого, приймається по таблиці Е.2 додатку Е залежно від значення інтенсивності руху людського потоку по кожній з цих ділянок шляху, яке обчислюють для всіх ділянок шляхи, у тому числі і для дверних отворів, по формулі:


(4.5)


де Якщо значення визначуване по формулі (2.4), менше або рівно значенню qmax, той час руху по ділянці шляху () у хвилину: при цьому значення qmax, м/мін, слід приймати по таблиці 4.1.


Таблиця 4.1 - Інтенсивність руху людей

Вид шляхуІнтенсивність руху, м/мінгоризонтальний16,5дверний отвір19,6сходи вниз16сходи вгору11

Якщо значення qh визначене по формулі (4.5), більше qmax, то ширину bj даної ділянки шляху слід збільшувати на таке значення, при якому дотримується умова:


(4.7)


При неможливості виконання умови (4.7) інтенсивність і швидкість руху людського потоку по ділянці шляху i визначають по таблиці Е.2 додатку Е при значенні D = 0,9 і більш. При цьому повинен враховуватися час затримки руху людей із-за скупчення, що утворилося.

При злитті спочатку ділянки i два і більш людських потоків (малюнок 3) інтенсивність руху (}, м/мін, обчислюють за формулою:


(4.6)


де

- інтенсивність руху людських потоків, що зливаються на початку ділянки /, м/мін;

i - ширина ділянок шляху злиття, м;

- ширина даної ділянки шляху, м.

Якщо значення визначене по формулі (4.7), більше qmax, то ширину - даної ділянки шляху слід збільшувати на таку величину, щоб дотримувалася умова (4.7). В цьому випадку час руху по ділянці i визначається по формулі (4.6).

Інтенсивність руху в дверному отворі шириною менше 1,6 м визначається по формулі:



Де b - ширина отвору.

Час руху через отвір визначається як приватне ділення кількості людей в потоці на пропускну спроможність отвору:



Рис.4.3 - Злиття людських потоків


Висновок до розділу 4


Узагальнюючи все наведене вище, можна зробити наступний висновок. Надзвичайно актуальним є створення й впровадження в практику економічного механізму особистої зацікавленості як працівників так і роботодавців, у створення здорових і безпечних умов праці що, в свою чергу, дозволить переорієнтувати працівників на безпечне виконання робіт.

Згідно діючому законодавству, роботодавець повинен створити для працівників безпечні, сприятливі умови праці. Однак, менталітет сучасного роботодавця, особливо на підприємствах недержавної форми власності, не дозволяє розглядати питання охорони праці як першочергові. Це питання залишається на другому місці, тому що, на перший погляд, не сприяють прибутковості організації. При цьому слід відзначити, що міжнародний досвід свідчить - організація праці, при якої інформуються вимоги безпеки і гігієни праці, підриває економічну ефективність установи і не може бути основою для стійкої стратегії розвитку.

Одним із шляхів розвязання цієї проблеми є використання механізму колдоговірного регулювання питань охорони праці та захисту прав і інтересів працівників.

Четвертий розділ роботи присвячено аналізу охорони праці. В цілому стан охорони праці відповідає численним вимогам затверджених правил та стандартів. З метою поліпшення охорони праці в банківських установах до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійснені заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.

Для поліпшення умов праці в досліджуваному приміщенні необхідно покращити природне освітлення шляхом застосування матеріалів, що підвищують відбиття світла від внутрішніх поверхонь приміщення, а також вилучити сонцезахисні жалюзі.

Загальні висновки


Отже, Європейська народна партія (ЄНП) панєвропейска право-центристська загальноєвропейська політична партія. Заснована в 1976 році, ЄНП включає як колективні члени християнсько-демократичні, націоналістичні, консервативні та інші, орієнтовані в рамках право-центристської частини політичного спектру, партії країн Європи.

З представлених сьогодні в Європейському парламенті транснаціональних політичних партій пізніше за всіх передвиборний маніфест євровиборів обнародувала Європейська народна партія (ЄНП), найвпливовіша на сьогодні політична формація в масштабах ЄС. Думається, таке визначення - правда, з урахуванням реальної багатопартійності в Європі - недалеко від істини.

Сьогодні до складу ЄНП входять майже 40 партій, як правило, впливових у себе на батьківщині. Головним чином, це правоцентристські партії, багато хто має християнсько-демократичне коріння. Серед найбільш впливових можна назвати німецький ХДС, французький Союз за народний рух, італійський "Народ Свободи", іспанську Народну Партію, а також Національну коаліційну партію (Фінляндія), "Нову демократію" (Греція), "Фіне Гейл" (Ірландія), Християнсько-демократичний заклик (Нідерланди), Цивільну платформу (Польща), Соціал-демократичну партію (Португалія), Помірну коаліційну партію (Швеція). Поза всяким сумнівом, по величині "політичної ваги" в сучасній Європі закумульований в ЄНП правий центр домінує сьогодні в більшості вхідних в Євросоюз держав.

ЄНП це "об'єднання політичного центру, чиє коріння лежить в глибинах історії європейської цивілізації. Вона об'єднує національні партії з близькою ідеологією в державах-членах і асоційованих членах ЄС, а також підтримує близькі контакти з країнами можливими кандидатами".

ЄНП включає 16 розділів урядів країн членів Європейського союзу і 6 розділів урядів країн, що не входять в ЄС, також 13 членів Європейської комісії (зокрема голови Комісії), голова Європейської ради, голова Європейського парламенту і найбільша фракція в Європейському парламенті, яка складається з 265 членів. З 1990 року президентом ЄРР є колишній прем'єр-міністр Бельгії Вільфрід Мартенс.

Аналізуючи історичні передумови створення зазначеної європейської політичної групи, слід звернути увагу на те, що ідейними творцями ЄНП/ ХД стала група депутатів Парламентської Асамблеї, які знаходились під впливом ідей К. Аденауера та Р. Шумана. Виконуючи обовязки голови Європарламенту, Р. Шуман усіма можливими засобами намагався прискорити інтеграцію Європи.

Критичний аналіз платформи ЄНП показує, що підходи сучасних правоцентристів, при всьому "соціальному нальоті", лежать в руслі ідей неолібералізму і атлантізма. Власне, це відповідає реальній внутрішній і зовнішній політиці правих урядів в країнах - членах Союзу. Тому успіх ЄНП на прийдешніх євровиборах лише підтвердить нинішню домінуючу політику ЄС. А цей успіх цілком реальний.

Встановлено, що трансформації національних політичних систем держав-членів ЄС, важливими елементами яких є політичні партії, які змушені адаптуватися до нових політичних реалій, породжених інтеграцією. Цей процес отримав назву європеїзації політичних партій і проявляється у змінах програмно-ідеологічних та організаційних аспектів їхнього функціонування, у трансформації характеру міжпартійної конкуренції в рамках партійної системи і змінах особливості взаємодії правлячих партій та уряду. Однак, найвідчутнішим наслідком європеїзації партій є активізація їхньої діяльності на загальноєвропейському рівні - інституціоналізація транснаціональних та наднаціональних партійних структур. Сьогодні на загальноєвропейському рівні функціонують два типи таких структур - загальноєвропейські партійні федерації (європартії) та партійні групи Європейського Парламенту. Їхня інституалізація розпочалася в середині 1950-х років, коли були утворені партійні групи в Асамблеї ЄСВС, а також позапарламентські організації християнських демократів, соціалістів і лібералів. У другій половині 1970-х рр. відбувалося поглиблення партійної співпраці шляхом створення більш інтегрованих федерацій політичних партій трьох вищенаведених партійних родин, а також шляхом налагодження кооперації в середовищі інших партійних родин (зелених, консерваторів, крайніх лівих, регіоналістів). В 1990-х та в 2000-х роках, внаслідок юридичного визнання статусу партій на європейському рівні та значного поглиблення інтеграції, відбувся перехід від транснаціональної партійної співпраці до формування наднаціональних партійних структур - європартій.

Існування усталених механізмів конкуренції та співпраці між партіями на рівні ЄС, їхній вплив на діяльність наднаціональних інститутів влади в ЄС, а також наявність в їхній діяльності чіткого програмно-ідеологічного підґрунтя дозволяє говорити про існування унікальної партійної системи Європейського Союзу, характерними ознаками якої є також цілісність, наявність власної структури, конфігурації, а також специфічних механізмів функціонування.

Партійна система ЄС складається з трьох важливих елементів: національних політичних партій, які беруть участь у роботі європартій, або мають своїх представників в інституціях ЄС, загальноєвропейських партійних федерацій (європартій) і партійних груп Європарламенту.

Встановлено, що тип або конфігурація партійної системи Європейського Союзу безпосередньо залежить від чинників інституційного оточення і соціополітичних поділів. Серед інституційних факторів слід назвати особливості політичної системи ЄС, яка є системою кооперативного федералізму з колегіальною виконавчою владою, консенсусний характер її функціонування, а також спосіб проведення загальноєвропейських виборів. Соціополітичні поділи, хоча і відрізняються в кожній окремо взятій державі, зважаючи на спільний історичний розвиток європейських держав, мають багато спільних ознак і зводяться до конкуренції партій у двовимірному політичному просторі ЄС на шкалі ліві-праві та інтеграція-суверенітет. На основі проведених досліджень вдалося показати, що партійна система ЄС є багатопартійною системою поміркованого плюралізму, де дві великі партії змагаються між собою на виборах, а згодом шукають підтримки в середовищі кількох менших партій, або ж утворюють коаліції між собою.

Європейський Парламент є єдиною інституцією ЄС, де діяльність політичних партій має безпосередній характер. Встановлено, що розвиток партійної системи в ЄП визначається позапарламентськими чинниками, які повязані з інституційною конфігурацією політичної системи ЄС і внутрішніми парламентськими імпульсами. Рівень розвитку партійної системи Європейського Парламенту залежить від трьох важливих показників: особливостей загальноєвропейських виборів, рівня згуртованості партійних груп ЄП та рівня конкуренції між ними.

Проведення прямих виборів до Європарламенту, починаючи з 1979 р., є важливим імпульсом для розвитку партійної системи ЄС. Однак відсутність уніфікованої виборчої системи, "другорядний характер" європейських виборів і домінування національної проблематики на цих виборах є негативним фактором для її подальшого розвитку.

Дослідження показало, що партійні групи з часом стають все більш гомогенними і показники їхньої згуртованості поступово наближаються до рівнів, які характерні для фракцій національних парламентів.

Також в процесі дослідження виявлено, що партійна система ЄП схильна до формування в ній так званої "великої коаліції" двох найбільших партійних груп ЄНП та ПЄС. Щоправда, дана особливість має тенденцію до зниження і протягом останніх 10 років частота спільних голосувань ЄНП та ПЄС зменшується.

На рівень єдності партійних груп та на їхню здатність конкурувати між собою суттєвий вплив мають наступні інституційні чинники: діяльність виконавчої влади в ЄС не залежить від підтримки постійної парламентської коаліції; значна фрагментація ЄП за національною ознакою (велика кількість національних партій); голосування в ЄП, яке відбувається за принципом прийняття рішень абсолютною більшістю, а також боротьба ЄП за нові повноваження в інституційній системі ЄС, що змушує партійні групи різних ідеологічних напрямків виступати єдиним фронтом.

Важливою властивістю загальноєвропейських партій є їхня здатність генерувати і пропагувати різноманітні ідеологічні та програмні позиції з основних питань розвитку Європейського Союзу. У дисертаційній роботі розкриті позиції чотирьох найбільших європартій як лівоцентриської (ПЄС, ЄПЗ), так і правоцентриської (ЄНП, ЄЛДПР) орієнтації з питань інституційного та соціально-економічного розвитку ЄС, фінансів, зовнішньої політики та політики безпеки, охорони навколишнього середовища, тощо.

Встановлено, що подальший розвиток партійної системи ЄС залежатиме від трьох чинників: вибору моделі політичної системи ЄС, розвитку правової бази, яка регулює утворення, діяльність та фінансування партійних структур на європейському рівні, а також від перспектив територіального розширення ЄС. Доведено, що найперспективнішою, з точки зору розвитку партійної системи ЄС, є запровадження парламентської моделі політичної системи ЄС з центральною роллю Європарламенту. За такої моделі партії відіграватимуть ключову роль у загальноєвропейських виборах, під час формування коаліцій більшості та в утворенні виконавчих структур.

Дослідження показали, що здатність європартій бути ефективними акторами європейської політики залежатиме і від правової визначеності їхньої діяльності. Існує потреба законодавчого закріплення внутрішньопартійної демократії, надання безпосереднього доступу європартіям до національних політичних систем, а також потреба у диференціації європартій, які функціонують на основі федеративних союзів національних партій, і європартій, що виникли в результаті ініціативи громадян Союзу та транснаціональних громадянських рухів.

Кожне розширення ЄС матиме різнобічний вплив на функціонування партійної системи, який полягає як у нових можливостях для окремих європартій збільшити свою чисельність і вплив, так і в загрозах зменшення гомогенності та єдності за рахунок приєднання нових партій. Процес розширення передбачає адаптацію національних партій, які прагнуть приєднатися до європартій. Глибина адаптації залежатиме від рівня наближеності політичних систем держав-кандидатів до політичних та правових цінностей ЄС.

Список використаної літератури та джерел


1.Абетка законодавства Європейського співтовариства. Пер. З англ. - К.: ТОВ "Віксам, 2001. - 112 с.

2.Антропов В.В. Экономические модели социальной защиты населения в государствах / В.В. Антропов // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - №10. - 143 с.

.Байковський П.Б. Інтеграційні процеси у програмних засадах Європейської народної партії / Петро Байковський // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2008. - Вип.25. - 96 с.

.Байковський П.Б. Загальноєвропейські партії в політичній системі Європейського Союзу / П.Б. Байковський // Історико - політичні проблеми сучасного світу: зб. наук. статей. - 2009. - Т. 19 - 20. - 189 с.

.Байковський П.Б. Європейський Союз як політична система / Петро Байковський // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2009. - Вип.26. - 153 с.

.Байковський П.Б. Партійна система Європейського парламенту / Петро Байковський // Сучасна українська політика. - 2010. - Вип. 20. - 112 с.

.Зінько І.З. Спільна міграційна політика ЄС в програмах загальноєвропейських партій / Ігор Зінько, Петро Байковський // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2010. - Вип.27. - 148 с.

.Воронкова В. Консерватизм // Політологічні читання. - 1992. - № 2. - 196 с.

.Воронкова В. Лібералізм // Політологічні читання. - 1992. - № 2. - 115 с.

.Гелен Даніель. У лабіринті Європейського Союзу. К.: Основи, 1995. - 132 с.

.Голосов Г.В., Мелешкина Е.Ю. Политические партии и выборы. М.: Борей-Арт, 2001. - 163 с.

.Грачев М.Н., Ирхин Ю.В. Актуальные проблемы политической науки. - М.: Экономическая демократия, 1996. - 188 с.

.Глухарев Л. Политические компоненты развития Евросоюза // Современная Европа, М. - 2003. - № 2. - 171 с.

.Джанда К. Сравнение политических партий: исследование и теория // Современная сравнительная политология М.: 2007. - 156 с.

.Дюверже М. Политические партии. М.: Академический проект, 2001. - 558 с.

.Европейский Союз: Основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями. - М.: Инфра - М., 2010. - 698 с.

.Европейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права. - К.: Заповіт, 2000. - 367 с.

.Иноземцев В. Специфические особенности европейской социальной модели / В. Иноземцев // Современная Европа. - 2004. - № 1. - 124 с.

.Кернз В. Вступ до Права Європейського Союзу. - К. - 2002. - 171 с.

.Колодій А. Політичний спектр: про деякі критерії "лівих" і "правих" політичних рухів у посттоталітарних суспільствах // Філос. і соціол. думка. - 1995. - № 9-Ю. - 164 с.

.Крентовська О. Дослідження моделі соціальної політики держави як складної функціональної системи /О. Крентовська // Вісник НАДУ. - 2010. - № 2. - 226 с.

22.Кулик В., Голобуцька Т, Голобуцький А. Молода Україна: сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива [Електронний ресурс] / В. Кулик, Т. Голобуцька, А. Голобуцький. - К.: Фонд "Відродження" Дж. Сороса, 2000. - Режим доступу: http://golob. narod.ru/kniga.html <http://golob.narod.ru/kniga.html>

.Малярчук В.А. Міжнародна політика: простір партійного змагання і співробітництва: монографія / В.А. Малярчук. - К.: Юридична думка, 2005. - 312 с.

.Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Антология мировой политической мысли. Т.2. М.: "Мысль" 1997. - 225 с.

.Ожиганов Э.Н. Стратегический анализ политики: Теоретические основание и методы: Учеб. пособие для студентов вузов. М.: Аспект Пресс, 2006. - 272 с.

.Острогорский М. Демократия и политические партии. М.: РОССПЭН, 1997. - 640 с.

.Парламентські вибори в Європейському Союзі / Ковриженко Д.С., Котляр Д.М., Євгенієва А.М., Асланян Г.П., Замсніус В.М. - К.: Міленіум, 2002. - 116 с.

.Партии и движения в Западной и Восточной Европе: теория и практика: Пробл. - темат. сб. / В. Нюбин (отв. ред. ); РАН. Ин-т науч. информ. по обще - ственньм наукам. - М., 1997. - 117 с.

.Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії: монографія / за заг. ред. д. і. н. проф. А.І. Кудряченка. - К.: НІСД, 2007. - 396 с.

.Представництво Європейської комісії в Україні. - К.: Міленіум, 2004-314 с.

.Пупыкин Н. Европейский вектор в идеологии и политике французьких правоцентристов / Н. Пупыкин // Ученые записки Орловского государственного университета. - 2009. - № 3. - 97 с.

.Розширення Європейського Союзу / Інститут регіональних та євро інтеграційних досліджень "ЄвроРегіо Україна". - К: К.І.С., 2004. - 154 с.

.Романюк А.С. Партії та електоральна політика / А.С. Романюк, Ю.Р. Шведа. - Львів: Астролябія, 2005. - 182 с.

.Сиджански Д. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества до Европейского Союза. - М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 1998. - 135 с.

.Словник - довідник Європейського Союзу. Ред Ю. Марченко. - К.: К.І.С., 2001. - 152 с.

.Служити Європі. Популярно про установи Європейського Союзу. Пер. з анг. - К.: К.І.С., 2000. - 40 с.

.Сморгунов JI. B. Современная сравнительная политология. М.: РОССПЭН, 2002. - 470 с.

.Сорон Ж-Л. Курс з європейських інституцій: європейська головоломка. - К. - 2001. - С.86.

.Стрежнева М.В. Проблемы социальной политики в Европейском союзе / М.В. Стрежнева // Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 8. - 141 с.

.Церкасевич Л.В. Современные тенденции социальной политики в странах Европейского союза / Л.В. Церкасевич. - СПб., 2002. - 256 с.

.Шаповалова О. Європейський Союз та Україна у 2010 році: підсумки політичного діалогу // Відносини Україна - ЄС: у вимірі року. - №4 (16). - 2010. - С.32.

.Шведа Ю. Теорія політичних партій, 2005. - 226 с.

.Шмачкова Т.В. Мир политических партий // Полис. 2002. - N1-2. - 324 с.

.Шутаева Е.А., Побирченко В.В. Модели социальной политики ЕС: основные направления трансформации / Е.А. Шутаева, В.В. Побирченко // Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского Серия: "Экономика и управление". - 2013. - Т.26 (65). № 1. - 224 с.

.Ярова Л.В. Особливості європейської соціальної політики / Л.В. Ярова / Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2010. - № 2. - 324 с.

.Borella. Les partis politiques en Europe. - Paris: Seuil, 2001.

.Dunkerley D. Changing Europe Identities, Nations and Citizens. - London: Routledge, 2006.

.Council of the European Union [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.consilium. europa. eu/council. aspx?

.Election results: the new Parliament, European Parliament, 16 July 2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.europarl. europa <http://www.europarl.europa>. eu/parliament/archive/elections2009/en/index_en. ht

.Election results 2004, European Parliament [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.europarl. europa. eu/ parliament/archive /elections2009/ en/hist _ composition_en.htmle

.EU Political Parties [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.civitas.org. uk/eufacts/download/CIT.3EU%20Political%20Parties. pd

.Nugent N.government and Politics of the European Union. - Oxford, 2005.

.Resolution of the European Parliament on the constitutional Status of European political parties adopted on 10.12.1996. D0C. PE.254.448.

.Hix S. A Supranational Party System and the Legitimacy of the European Union / S. Hix // The International Spectator. - 2003. - № - P.49-59.

.Hix S. The Party System in the European Parliament: Collusive or Competitive? / S. Hix, A. Kreppel, A. Noury // Journal of Common Market Studies. - 2003. - № 41 (2). - P.309-331.

.Hix S. Dimensions of Politics in the European Parliament / S. Hix, A. Noury, G. Roland // American Journal of Political Science. - 2006. - № 50 (2). P.494-511.

.Hix S. Power to the Parties: Cohesion and Competition in the European Parliament, 1979-2001/S. Hix, A. Noury, G. Roland // British Journal of Political Science. - 2005. - № 35 (2). - P. 209-234.

.Hix S. After Enlargement: Voting Patterns in the Sixth European Parliament / S. Hix, A. Noury // Legislative Studies Quarterly. - 2009.

.Kreppel A.rules, Ideology and Coalition Formation in the European Parliament: Past Present and Future / A. Kreppel // European Union Politics. - 2000. - Volume 1. - №.3. - P.340-362.

.Pp Group in the European Parliament [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.eppgroup. eu/home/en/aboutus. asp

.Kreppel, Amie The European Parliament and Supranational Party System: a study in institutional development [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://assets. cambridge.org/97805218/06251/sample/9780521806251ws. pdf

.Luxembourg: Publications Office of the European Union, 2010 - 298 p.

.Ministerial meetings European People's Party [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.epp. eu/party. asp? z=5E58

.The 2009 European Parliament Elections: A Disaster for Social Democrats, EUSA Review Forum: The 2009 European Parliament Elections, European Union Studies Association [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://eustudies.org/publications_review_fall09. php#list-1

.The members of the Barroso Commission (2010-2014), European Commission [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec. europa. eu/commission _2010-2014/index_en. htm

.Voting in the 2009-2014 European Parliament: How do MEPs Vote after Lisbon? VoteWatch Third Annual Report, 2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.votewatch. eu/blog/wp - content/ uploads/2011/01/ votewatch_report_voting_behavior_26_january_beta. pd

.Voting in the 2009-2014 European Parliament: Who Holds the Power? VoteWatch Report, July 2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.votewatch. eu/blog/wp-content/uploads/2011/07/votewatch_report-july - 2011-who-holds-the-power. pdf

.Titmuss R. Social Policy: An Introduction / Ed. by B. Abel-Smith & K. Titmuss. - London: Allen & Unwin, 1974. - P 272.

.General Block Exemption Regulation GBER) [Електронний ресурс] - Режим доступу: http // ec. europa. eu/ comm. /competition/state_aid/reform/reform. cfm.

.Офіційний сайт Європейської Комісії [електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec. europa. eu/index en. htm

.Офіційний сайт Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Українська Студентська Спілка" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.yss.com.ua/.

.Офіційний сайт Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Молодий рух" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.mr.org.ua/.


Теги: Народні політичні партії в сучасному ЄС, шляхи розвитку і структура трансформації  Диплом  Политология
Просмотров: 36529
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Народні політичні партії в сучасному ЄС, шляхи розвитку і структура трансформації
Назад