Формування іміджу сучасної української еліти


Формування іміджу сучасної української еліти


Вступ


Політична еліта - внутрішньо згуртована, соціальна спільність, яка виступає суб'єктом підготовки і прийняття найважливіших стратегічних рішень у сфері політики та володіє необхідним для цього ресурсним потенціалом. Її характеризує близькість установок, стереотипів і норм поведінки, єдність (найчастіше, відносне) поділюваних цінностей, а також причетність до влади (незалежно від способу та умов її здобуття). Використані політичною елітою ресурси як правило різноманітні і не обов'язково мають політичний характер. Для характеристики ресурсного потенціалу політичних еліт є ефективним використання концепції багатовимірного соціального простору П. Бурдьє. Найважливішою її характеристикою є спосіб легітимації влади, який зумовлює механізми вироблення та прийняття політичних рішень, а також трансляції прийнятих рішень на рівень масової свідомості та поведінки. Існує три основних підходи до процедури виділення політичної еліти в загальній елітарній структурі суспільства: позиційний, що полягає у визначенні ступеня політичного впливу тієї чи іншої особи на основі займаній ним позиції в системі влади; репутаційний, заснований на виявленні рейтингу політика на базі відомостей, що подаються про нього іншими завідомо пануючими особами; заснований на участі в прийнятті стратегічно важливих політичних рішень. Відмінність останнього, згідно з яким політична еліта включає осіб, що приймають стратегічно важливі рішення, в тому, що в його основі не вивчення феномена політичного лідерства (виходять з розуміння влади як здатності впливати на осіб, визначати їх дії), а використання уявлень про природу політичної влади в суспільстві як здатності впливати на прийняття рішень. Як певна система поглядів теорія еліти була розроблена на початку XX ст. В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс. У розробці окремих напрямів теорії еліти брали участь Х. Ортега-і-Гассет, А. Тойнбі, Й.А. Шумпетер, К. Маннгейм, ч.р. Міллс, Г. Ласуелл та ін. З позицій Г. Моски суспільство незалежно від свого суспільно-політичного будови одвічно поділено на два класи: пануючий політичний клас (монополізує функції управління) і керований клас, неорганізована більшість. У цій схемі більш численний (в західному суспільстві) середній клас виступає підніжжям і опорою правлячого. Разом з тим, без оновлення еліти неможлива соціальна стабільність. Запобігти виродження еліти можливо за допомогою поновлення політичного класу. Відповідні процеси описуються з використанням уявлень про механізми і каналах рекрутування еліти, різних за залежно від типу суспільства. В рамках сучасної політичної системи до таких каналах відносяться державний апарат, органи місцевого управління, політичні партії, армія, релігійні організації, система освіти. Переважне значення того чи іншого каналу обумовлено історичними традиціями політичного розвитку, особливостями політичної системи, специфікою політичного режиму і т.д. Важливі також поняття персонального складу та якісного складу політичної еліти. Принцип рекрутування є в сучасній політичній науці одним з найбільш значущих підстав типологізації еліт. Іншою найважливішою категорією елітології є контреліта. Це поняття включає осіб, за статусом не входять у владні структури, але роблять істотний вплив на прийняття стратегічних політичних рішень. В якості контреліти традиційно виступає вищий ешелон політичної опозиції.


1. Умови виникнення сучасної політичної еліти


Формування нинішньої української еліти проходило в кілька етапів. Початкова стадія цього процесу припала на 80-і роки, коли сприйняття дефіциту на товари широкого споживання і низького рівня життя паралельно супроводжувалося проникненням західного стилю одягу, музики, інтер'єру, іншими словами капіталістичного способу життя. Своєрідною точкою відліку можна вважати 1990 р., коли був обраний новий склад Верховної Ради Україні, що проголосив суверенітет і незалежність, який об'єднав у своїх рядах партійну верхівку: найбільш активних представників господарської та регіональних еліт, лідерів опозиції, дисидентів. Саме Верховна Рада була тим політичним полем, на якому здійснювалося зміна ідей, зміна гасел і організаційне переоформлення номенклатури. А перший президент України Л. Кравчук був одним з тих, навколо кого почала формуватися група будівельників суверенітету і незалежності. Ядро цієї групи склали люди, для яких влада була притягальною силою, заради якої в жертву були принесені ідеологічні догми радянської системи. Ідеї суверенітету і незалежності стали для них «ідейно-політичним містком з номенклатурного минулого в посткомуністичний завтра».

Ідея національно-державного будівництва з'явилася «ідеологічною основою досягнення стратегічного єдності комуністів і частини національно-демократичної опозиції». Перехід від комуністичного номенклатурного тоталітаризму до номенклатурного авторитарного режиму для правлячої еліти пройшов безболісно, навіть, органічно, оскільки Україна була найбільш «законослухняною» з колишніх радянських республік, а номенклатура мала «глибокі коріння» і всілякі економічні, політичні та інші засоби для збереження влади на її території. До того ж більшість населення країни не могло протягом короткого періоду часу змінити стереотипи своєї свідомості і спосіб життя, сприйняти альтернативні цивільні цінності, а «нова» посткомуністична номенклатура не була зацікавлена в появі демократичних інститутів, здатних забезпечити ефективний громадський контроль над прийняттям політичних рішень і стимулювати демократичний процес в суспільстві.

Перші 10 років незалежності Україна характеризуються занепадом підприємств. В цей період проходить жорсткий поділ і перерозподіл сфер впливу за територіальною ознакою, формуються регіональні еліти, які до кінця 90-х виходять на новий рівень - політичний, необхідний для закріплення придбаної власності та легалізації власного бізнесу. В Україні на перехідному етапі пострадянського розвитку виникло багато проблем.

Функціонування політичної еліти, особливо на даному етапі, становилось одну з ключових ролей в суспільстві. Від того, якою є дана соціальна група, її механізми функціонування, тенденції розвитку, залежить і внутрішній розвиток країни, і зовнішній. Політична незалежність держави повинна бути підкріплена економічною незалежністю, роль політичної еліти у відстоюванні національних економічних інтересів є дуже важливою, особливо на даному етапі.

Елітарність сучасного суспільства є достатньо доведеним фактом. Для демократичної держави має першочергове значення не боротьба з елітарністю, а формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її соціальної «представницькості», своєчасне якісне поновлення, мінімізація тенденцій олігархізації, перетворення в зачинену панівну привілейовану касту.

Також можна виділити загальновідомий і загально застосований принцип циклічності процесів.

«В частности, есть циклическая парадигма. Легко понять, что не только спортсмены живут по олимпийскому циклу, раз в 4 годасобираются на соревнования, но и политики проводять свои соревнования на должности в Верховной Раде, соревнования по поводу получения поста президента, эта цикличность задает жизнь социуму, жизнь научным работникам.»

Якщо слідувати логіці цього напрямку, то виникнення сучасної політичної еліти є одним з наслідків розпаду Радянського союзу і переходом держави до ринкового типу економіки і європейських засад формування суспільства. Цей цикл розпочався ще після смерті Сталіна і по суті являв собою руйнування комуністичних ідеологій під впливом Заходу.

Вивчення соціальних якостей політичної еліти підпорядковане необхідності дослідження ефективності діяльності політичних еліт, до критеріїв якої відносять досягнутий рівень прогресу та добробуту свого народу, політичну стабільність, національну безпеку, оптимальне співвідношення між громадянським суспільством та державою, інші критерії.

Соціальні якості нової політичної еліти України не зявилася безпідставно, а виникли на певних соціально-історичних засадах. Ці властивості стають не останнім фактором для розуміння трансформації суспільства після помаранчевої революції і тенденцій соціальних змін. Зароджується необхідність розробки концептуальних підходів до вивчення політичної еліти України, критичного аналізу її суспільно-історичних детермінант задля розуміння політичного майбутнього нашої держави і здійснення контролю за діяльністю еліти з боку громадянського суспільства.

Визначений стратегічний курс до інтеграції в Європейський союз, нові реалії створення нової вісі Київ-Тбілісі-Кишенів на противагу Москві, диктуються поведінкою, якостями саме сучасної політичної еліти.


. Критерії формування нової політичної еліти та проблеми її розвитку на сучасному етапі функціонування


Після виборів 2004 року, разом зі зміною влади виникло і питання, хто має бути при владі. Звичайно, значну частину нинішніх можновладців поповнять переможці виборів, але фізично їхньої кількості недостатньо для обіймання всіх посад у структурі влади. Разом з тим принципи декларовані новою владою и запізніла в своєму часі спроба «люстрації», яка мала на меті усунути від влади старий номенклатурний апарат, встановлюють певні обмеження і вимоги до нової політичної еліти України.

Один з таких принципів - «бізнес і влада повинні бути роздільні». Лише він відкидає значну кількість можливих претендентів. Наведемо одне з висловлювань про колишню еліту:

«Сучасна політична еліта України - це швидше, не політики, а бізнесмени, які вклали значні ресурси в отримання влади, і намагаються максимально швидко повернути гроші та отримати дивіденди. У переважній більшості випадків українська політична еліта не бачить довгострокової перспективи, а має за найпріоритетніше завдання максимальне вирішення власних чи корпоративних інтересів за час перебування при владі» [17].

Другий принцип сформований владою - « у нас можуть працювати чесні професіонали незалежно від приналежності до партій чи певних політичних груп», дещо послаблює обмеження для колишніх чиновників. Але при цьому розвернута боротьба з корупцією і зокрема наголошується:

«Про професіоналізм можна буде говорити тільки через рік-півтора-два, коли будуть результати, - вважає Вінський (народний депутат України, член фракції СПУ). На його думку, деякі ознаки непрофесіоналізму в міністрів і ряду чиновників проявляються через те, що вони не могли набути досвіду через опозиційність. «Як могла Соціалістична партія, яка стільки років була в опозиції… провести на вищі щаблі влади свою людину, щоб вона набралася досвіду?», - запитав Вінський.

На його думку, першочерговим критерієм при оцінці теперішньої влади і її представників повинна бути порядність.

Від себе політолог Олександр Дергачов відзначив, що у владі «відбулася зміна, до якої ніхто не був готовий». На його думку, не можна розраховувати на те, що через якийсь час нова команда освоїться і стане більш професійною. «У них нема цього часу», - вважає Дергачов.

Він також зауважив, що зараз триває «стихійний саботаж на місцях», коли підлеглі нових начальників не знають, як працювати при новій владі, а також часткова непристосованість людей до нових умов роботи. Він зокрема навів приклад Державтоінспекції, коли антикорупційна політика держави ставить громадян перед питанням: «А як пройти техогляд моєму старому автомобілю?», тому що раніше вони могли це легко зробити, давши хабар».

Третій принцип - «у владу повинні прийти нові обличчя» є чи на найбільш проблемним. Звідки взяти ці нові обличчя? Тому деякі колишні політичні сили можуть влитись у нову: «По поводу условно новой силы, я рискну предположить, что мы имеем все шансы получить старые лица, которые будутпретендовать на это гордое звание. Если обратится к опыту предыдущей парламент ской кампании, провластный блок за «ЕДУ», который состоялиз 5 партий - 2 из 5 партий (Аграрии и партия промышленников и предпринимателей) довільно успешно вписались в конфигурацию новойвласти, поэтому я делаю такой неоптимистический прогноз по поводу новой силы» [15].

На основі цього виникає ще одна проблема - кадрова: «Мені вже доводилося якось говорити про те, що у нас існує величезний дефіцит високопрофесійних менеджерів-керівників. Але проблема не тільки в цьому: навчити, дати знання, допомогти придбати навички - це один бік медалі. Другий - чи любиш і поважаєш ти людей. Хто може ствердно відповісти на це запитання і підтвердити його вчинками, той і може, за моїм переконанням, претендувати на посади в органах влади» [16].

«Практически полная смена кадрового потенциала. Как показал вчерашний визит Президента в Донецкую область, он не собирается заигрывать ни с кем, в том числе и с Донбассом. Я думаю, что изменения куснуться практически всех направлений жизнедеятельности государства» [17].

Наведені принципи при практиці застосування викликають певну дисгармонію з їхнім змістом і в цьому не останню роль відіграє психологічна стереотипність людей при владі, економічній, державній чи партійній.

«В сучасних українських політиків чи бізнесменів стиль мислення і підхід до вирішення питань багато в чому передбачає домінування особистих, кланових та корпоративних інтересів над національними. Якщо у випадку конкретного бізнесмена домінування корпоративних інтересів є нормальним явищем, то для політика, це може означати зраду національних інтересів в угоду власній чи корпоративній користі» [18].

Не слід забувати, що до політичної еліти крім влади як такої, входить і опозиція, яка повинна бути протиставленням владі і викривати недоліки у її роботі. На жаль, на даний час стійкої опозиції з вираженими лідерами ще не існує.

«Действительно, новая власть активно взялась за перестройку государства. В то же время есть все основания согласиться с распространённым мнением, что в нынешней власти ещё не существует достаточно разветвленной и убеждённой оппозиции. То, что сей час принято считать оппозицией, скорее указывает на инерционность политического мышления участников политического процесса» [20].

«Мы много говорим, используем этот термин «новая оппозиция», а её нет, новой оппозиции. Оппозиционные заявления - это не оппозиция» [13].

В даний час ще значна частина депутатів коливається між владою та опозицією, створюючи тим самим певний дисбаланс сил і гальмування створення нової еліти:

«Дело в том, что, на мой взгляд, украинский политикум переживает сей час период неопределённости, разброда и шатаний. Причём это видно на поведении народных депутатов, 2\3 из которых просто не знают, что делать сейчас. Элементарно. Один мой коллега, предложил хороший психологический образ, говорит, раньше они ходили с чётким поводырём, как правило, с Банковой либо лидер фракции, котрому опять-таки давали указания с Банковой либо от определённых бизнес-политических групп. Сейчас поводыря нет» [13].

Процес формування основної частини еліти ще не завершений тому, що весь законотворчий орган України Верховна Рада все ще є сумішшю представників регіонів, певних провладних чи опозиційних груп, олігархів чи зовнішніх держав, зацікавлених в сприятливому для себе розвитку подій. Нема чітких позицій і розколи навколо тих чи інших законодавчих актів трапляються і серед союзників. Отже, потрібна ротація складу і повернення довіри людей.

«Второе - ожидают ли люди появление новой политической силы какой-то? Я не психолог, но, побывав в различных областях сейчас - и в Львовской, и в Полтавской и в Харьковской и т.д. - я вижу, что люди ждут новую политическую силу. Почему? Потому, что они интуитивно понимают, что те политические силы, которые уже есть, вот те все старые лидеры, они уже отыграли свои партии. Более того, поддерживая в этой президентской кампании то ли Виктора Андреевича, то ли Виктора Федоровича, и участвуя в разработке стратегии, все эти партии, они уже практически сделали то, что наше государство чуть-чуть не раскололось на пополам. Ничего нового от них люди не ожидают, потому они уже интуитивно ждут появления новой силы политической» [17].


3. Роль та значення особистості у формуванні загальної політичної картини


Можна по-різному трактувати роль особистості в історії, але заперечувати, що обличчя країни - це, перш за все, найбільш яскраві представники її населення, неможливо.

За роки незалежності в Україні відбулося сходження на громадський Олімп цілого ряду публічних людей, без яких уже не мислиться новітня історія держави. Визначити, хто з них найбільше заслуговує згадки в контексті підбиття підсумків пройденого за шістнадцять років шляху, досить складно. Оскільки історія країни включає дуже багато різноманітних сфер діяльності, скласти загальний рейтинг було б дуже цікаво, але практично неможливо. Можна лише зробити спробу розібратися в загальних рисах, в персоналіях, які персоніфікують сучасна українська держава, спорт, культуру і т. п.

Серед державних діячів періоду незалежності, найбільшої популярності досягли, мабуть, ті, хто перебуває у вирі політичних подій зараз. «Помаранчева революція», перш за все, «підстьобнула» інтерес до політики всередині українського суспільства, а крім того - з боку світового співтовариства, так чи інакше звернув увагу на нові віяння в Україну. Таким чином, «особами незалежності» є нинішній Президент Віктор Янукович і один з лідерів опозиції Юлія Тимошенко. Остання, щоправда, була досить помітною фігурою і до осені 2004 року. Так чи інакше, особистість Юлії Володимирівни, що включає в себе нестандартний імідж, що виділяється на тлі багатьох інших політикесс (у зовнішності яких так і читається совдепівські стандарти), харизму і впливовість, яким може позаздрити значна частина чоловічого політикуму, в центрі уваги вже не один рік. Її дії і заяви можна підтримувати або категорично не приймати, але не рахуватися з нею навряд чи можливо. Віктор Янукович, який опинився в центрі подій осені - зими 2004 року, пов'язаних зі скандальними виборами Президента, в силу ряду причин опинився втіленням лідера Південного Сходу країни. Як Прем'єр-міністр України і як Президент, Віктор Федорович привертав до себе увагу помилками у промовах та курйозними ситуаціями (знятими на камеру).

Великий бізнес в молодій державі переконливо відвоював собі право впливати на державні процеси, а нинішні товстосуми найчастіше намагаються позначити власну присутність в громадській сфері. Внаслідок цього особами незалежної Україні в тій чи іншій мірі є загальновідомі «олігархи». Мабуть, найбільш знаковий з них - Ринат Ахметов. Якщо користуватися парадоксальною термінологією одного з колишніх спікерів Верховної Ради Олександра Ткаченка, власника компанії SCM можна охарактеризувати як «не першого, але й не другої людини» в Партії регіонів, і вже тільки тому йому забезпечено пильну увагу з боку преси. Але Ахметов - це ще й найбагатша людина країни, а також власник одного з двох найбільш популярних і професійних українських футбольних клубів - донецького «Шахтаря». Таким чином, за рівнем популярності серед народних мас нардеп і бізнесмен перевершує більшість своїх колег. Ставлення до нього в суспільстві досить неоднозначне, але місце в історії як яскравого представника великого капіталу, збитого на зорі незалежності, Ахметов собі забезпечив.

Досить довгий час пересічні громадяни Європи помічали лише тих українців, які змогли «засвітитися» на спортивному поприщі. І тут при всій повазі до олімпійській чемпіонці з художньої гімнастики Лілії Подкопаєвої або самому юному чемпіону світу з шахів Руслану Пономарьову, принаймні, три персоналії стоять осібно. Мова про зірку футболу Андрія Шевченка та боксерів Віталія і Володимира Кличків. По-перше, згадана тріо досягло успіхів у двох найбільш популярних видах спорту, змагатися з якими може хіба що Формула-1 та баскетбол і хокей, причому не у всіх країнах. По-друге, успіхи ці справді видатні.

Однофамілець поета-основоположника української мови пройшов шлях від випускника футбольної школи до «зірки» спочатку київського «Динамо», а потім і легендарного італійського «Мілана», з яким виграв найпрестижніший клубний трофей Європи - Кубок чемпіонів - отримавши до того ж і приз «Золотий м'яч «в якості кращого гравця Старого Світу в 2004 році.

Брати Кличко, почавши сходження до вершин свого виду спорту в якості представників ще радянської школи боксу, здобули славу вже для незалежної України. Перераховувати, як і в якій послідовності завойовували всі чемпіонські титули в найпрестижніших версіях Віталій і Володимир, навряд чи зараз доречно. Важливіше інше - Кличко, виступаючи під українським прапором, здобули величезну популярність у Німеччині і популярність в загальновизнаному центрі світового боксу - Сполучених Штатах.

Незважаючи на те, що нинішній рівень розвитку українського мистецтва залишає бажати кращого, вигляд незалежної Україні не можна уявити і без представників цієї сфери. Звичайно, більш відомі в широких масах представники естради. Наприклад, імена Олега Скрипки, Святослава Вакарчука, Руслани Лижичко вже давно є «брендами» сучасної української музики.

Національна література в українців менше в честі, ніж простіша для сприйняття поп-музика. Проте імена Оксани Забужко та Юрія Андруховича, принаймні, на слуху. І якщо книги першого зі згаданих авторів вважається більш «мистецтвом для обраних», то проза івано-франківського автора, більшу частину часу нині проводить у Німеччині, в силу своєї багатогранності досить популярна в широких масах. Мова, безумовно, про тих громадян, які вважають за краще читання книг українською мовою ввозиться з-за кордону російськомовному літературному непотребу, типу «дамських романів» і невигадливих детективів.

Ще однією «зоряної» професією в незалежній Україні є журналістика, в першу чергу, телевізійна. Ті, що прийшли на зміну «мовцем головам» радянського ТБ і телепрограм перших років незалежності багато професійні працівники мас-медіа за популярністю не відстають від перших осіб держави і найбільш видатних представників спорту. Непрямим підтвердженням цього факту є прагнення політичних сил «прикрасити» свої списки найбільш відомими діячами ЗМІ. Ще в 2002 році блок «Команда озимого покоління» залучила на свою сторону Миколу Вересня. Через чотири роки БЮТ включив у першу п'ятірку кандидатів Андрія Шевченка, «Наша Україна» - Ольгу Герасим'юк. На позачергових виборах-2007 працівників мас-медіа в списках ще більше.

До догляду журналістів у політику, так само як і присутності в передвиборчих списках політичних сил політологів, які намагаються «сидіти на двох стільцях», можна ставитися по-різному, проте очевидно, що залучити на свою сторону відомого ведучого для будь-якого суб'єкта виборчої кампанії - зайвий «плюс». Втім, особами сучасної Україні, звичайно ж, є не тільки «політизовані» журналісти, а й їхні колеги, що зберігають вірність першою професією.

Не можна стверджувати, що сучасна Україна - це лише згадані вище особи. Природно, життя в різних сферах більш багатогранна. Але в той же час Україні без наших героїв, або, якщо хочете, антигероїв була б вже іншою країною.


. Класифікація представників сучасної політичної еліти


Загалом за можна виділити чотири типи представників сучасної політичної еліти за її виникненням:

. Людей старої формації, але з новим баченням проблем

. Людей нової формації

. Люди старої формації

. Представники громадянського суспільства

Представниками другого типу дехто вважає є Ющенко и Тимошенко. Кожен з них працював при старій владі, але не сприйняли намагання тієї влади перейти до так званої «російської» імперіалістичної побудови суспільства з єдиним центром і висунули власні ідеї. Обидва також є вихованцями радянської системи, але, як вважалось, змогли трансформувати своє світобачення під демократичні принципи свобод людини. Тимошенко так виказала свою думку ще до помаранчевої революції:

«Чи виграє сильніший і чи буде в Україні якісна і сильна політична еліта, залежить від мобілізації і готовності до консенсусу демократичних сил на наступних президентських виборах. Сьогодні в Україні вже з явилася політична еліта європейського зразка, проте стара номенклатурна гвардія, яка формує сучасне політичне обличчя України, заважає її виходу на широку політичну арену. Президентські вибори дають шанс провести ротацію цих еліт» [21].

У свідомості населення, третій тип представляють такі політики, як Кравчук, Медведчук, Янукович, Симоненко. Типові представники старої влади, які мають, внаслідок особистих якостей, економічної чи політичної підтримки, ідей, що висувають, певний авторитет у деякої кількості громадян. У старших поколінь асоціюються зі стабільністю, яку вони відчували у радянські часи.

Четвертий тип зявився на тлі подій на Майдані у 2004. Представниками можна вважати громадянську організацію «Пора», трансформовану зараз у партію та подібних їм організацій. Це поки що найменш численна і організована частина еліти. На противагу від усіх вище зазначених типів ніколи відношення до влади не мала. Хоча зародком такої еліти був ще український Рух а представником Вячеслав Чорновіл.

Можна зробити висновок, що сучасна політична еліта України є сумішшю нової і старої влади з деяким числом представників громадянського суспільства. Існує багатопартійність і лише три напрямки розвитку основної ідеї функціонування: входження в ЄЄС, повернення до Росії або ізолювання в національному просторі з підняттям рівня життя до умов європейського.


Висновок


Таким чином, історія становлення української еліти являє собою перманентну боротьбу регіональних фінансових промислових груп за створення сприятливих умов для процвітання власного бізнесу. Політичне життя країни уподібнилася конкуренції між виробниками проектів українського розвитку.

При чому така нездорова конкуренція набула характеру протистояння не тільки в економічному плані але й у політико-ідеологічному. Крім усього, таке протистояння підтримується геокультурним фактором, тому що Україна ніколи в історії не була в такому територіальному вигляді, в якому вона є зараз. Її велика східна від Дніпра частина входить в геополітичний охоплення Росії, а населення цієї території тяжіє до російського культурного пласту. Українці, історично розділені, є важливим фактором протистояння по осі Схід-Захід.

Економічні ж еліти вміло користуються цим об'єктивним історичним фактом. Досить згадати з'їзд у Сєверодонецьку. Проросійський електорат, який перебував на гребені ейфорії поствиборчої кампанії, підтримав би в той час ідею про федералізацію і виходу зі складу України. Тому можна констатувати, що політкультурність Україна сама по собі підігріває протистояння, не кажучи вже вигоді від цього дисбалансу для економічних кіл регіонів країни.

Для поступального впевненого розвитку країни необхідний стратегічний план розвитку в усіх напрямках: в геополітичному, культурному, економічному, політичному і т.д. В сьогоднішніх умовах створення такого плану розвитку можливо, однак немає гарантій того, що він буде цілком підтриманий, і в підсумку реалізований. Для цього потрібно або домінування однієї політичної сили, або роздільне, почергове правління двох політичних сил загальнонаціонального масштабу, що в довгостроковій перспективі не очікується. На жаль, висловлювання «На одну Україна - два гетьмани» дуже точно символізує сьогоднішній стан нашої країни.


Список джерел

політичний еліта імідж український

1.Бронников В.В. Трансформация современной украинской политической элиты/ В.В. Бронников // Полiтична думка. - 2002. - №8. - 3 с.

.Выдрин Д. Украинская политическая элита: Особенности эволюций и эволюция особенностей / Д. Выдрин // Киевские ведомости. 2004. 3 сентября - 6 с.

.Гаран О. Мiстцева та региональнаэлiтаУкраiни // Вiче. 1999. №5

.Круглашов А. Мiсцева Елiта: Регiональна чи периферiйна? // Вiче. 2005. №5 - 30 с.

.Малахов В. Интеллигенция и элита: становление в современной Украине // Полiтична думка. 2004. №3 - 6 с.

.Миллс Р. Властвующая элита / Р. Миллс. M.: Иностранная литература, 2007. - 164 с.

.Партiйнi списки виморочних об'еднаньУкраiни // Полiтичний калiндар. Iнформацiонно-аналiтичний огляд. Специальний випуск. 2007. №5. - 8 с.

.Полохало В. Неототалитарные трансформации посткоммунистической власти в Украине // Полiтична думка. 2005. №3. 2 с.

.Пиховшек В. Вся президентская рать // Киевские ведомости. 2004. №50. 5 с., 51. 6 с.; 1995. №1. - 3 с.

.Рахманин С. В парламенте тройное пополнение // Киевские ведомости. 2005. 10 февр. - 4 с.

.Томенко М. Итоги парламентских выборов в Украине. Политические ориентации и предпочтения населения // Полiтична думка. 2007. №7 - 6 с.

.Федоров Н. Нарциссизм посткоммунистической украинской элиты // Полiтична думка. 2005. №3. - с. 20

.Фесенко В. Политическая элита Украины: противоречия формирования и развития // Полис. 2005. №9. - 2 с.

.Цимбал Д. Политическая элита или протоэлита Украины? // Украинская правда, №2, 2008. - 5 с.

. Рожкова І., Європейський інститут інтеграції і розвитку, голова департаменту політичної соціології, виступ на круглому столі «Ситуація після виборів в Україні: оцінки и прогнози» в приміщенні медіа-центру «Кандидат» від 11.02.05.

. Коментар: Анатолій Кінах, сайт Українського союзу промисловців и підприємців [Електронний ресурс] / Режим доступу: #"justify">. Зубанов В.А. Народний депутат України, партія Державного нейтралітету України, виступ на круглому столі «Ситуація після виборів в Україні: оцінки и прогнози» в приміщенні медіа-центру «Кандидат» від 11.02.05.

. Коментар: Іван Сікора, заступник голови правління з питань маркетингу та розвитку ВАТ UNITEL.

. Валевскій О., інформаційна агенція «Контекст-медіа», виступ на круглому столі «Ситуація після виборів в Україні: оцінки и прогнози» в приміщенні медіа-центру «Кандидат» від 11.02.05.

. Виступ Яковенко Ю.И, виступ на круглому столі «Ситуація після виборів в Україні: оцінки и прогнози» в приміщенні медіа-центру «Кандидат» від 11.02.05.


Теги: Формування іміджу сучасної української еліти  Реферат  Политология
Просмотров: 43570
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Формування іміджу сучасної української еліти
Назад