Соціал-демократія в українському і європейському контекстах

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1. Порівняльний аналіз соціал-демократії і лібералізму

.1 Політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

1.2 Спільні та відмінні риси соціал-демократії та лібералізму

.3 Застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму

Висновки до Розділу 1

Розділ 2. Європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

.1 Історія становлення соціал-демократії в Європі

.2 Політичні риси та ідеї європейської модерної соціал-демократії

.3 Основні проблеми та шляхи їх подолання на шляху створення сучасної європейської соціал-демократії

Висновки до Розділу 2

Розділ 3. Ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні

.1 Становлення та розвиток інституту соціал-демократії в Україні

3.2 Роль соціал-демократії у розвитку українського громадянського суспільства

.3 Сучасний стан соціал-демократичної ідеології в Україні

Висновки до Розділу 3

Розділ 4. Охорона праці

Оптимізація умов праці користувачів ПК

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

РЕФЕРАТ

Дипломна робота бакалавра: 78 ст., 72 джерела.

Обєктом дослідження є сучасна соціал-демократія.

Мета роботи дослідити місце та роль сучасної соціал-демократії в політичній модернізації суспільства.

Методи дослідження: історико-порівняльний, статистичний, системний аналіз, традиційний аналіз документів.

Одержані висновки. Соціал-демократія впливова політична сила, представлена на всіх континентах, активно бере участь у діяльності органів влади на різних рівнях, що бачить завдання побудови суспільства у дусі соціал-демократичних основних цінностей - свободи, справедливості, солідарності.

Соціал-демократична позиція полягає в широкому використанні державних механізмів з метою утвердження ринкових відносин та інститутів, а також такому перерозподілі суспільних благ, який би підтримував особисту ініціативу і водночас контролював би владу грошей, не допускаючи надмірної соціальної напруженості

Ключові слова. СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ, ПОЛІТИЧНА СИЛА, ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ, ЛІБЕРАЛІЗМ, ДЕМОКРАТІЯ, БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

RESUME

graduation research of the 5-year student Maxim Staynov.National University named after Oles Honchar, Social-humanitarian faculty, Department of Politology.

Deals with such an important theme as the place and role of modern social democracy in the political modernization of society.this paper the concept of social democracy and its place in modern society. Also, attention is paid to aspects of the social democracy in Europe, the process of its formation and main problems. Of course, it is not ignored the experience of Ukrainian social democracy , its main historical moments , problems and prospects.

Bibliography, 72

ВСТУП

Актуальність наукової розробки концептуальних положень сучасної соціал-демократичної теорії обумовлюється ще й тим, що протягом тривалого часу в дослідженнях присвячених цій темі робилися висновки про політичну "смерть" соціал-демократії за причини невідповідності її концептуальних положень змінам у сучасному світі. Подібної думки дотримуються окремі опоненти сучасної соціал-демократії і в Україні. На жаль, таке ставлення до неї, що й досі культивується політичними опонентами програми соціал-демократичних перетворень, часто спричиняє суттєві непорозуміння на рівні масового сприйняття соціал-демократичної політики. Про хибність подібного ставлення до соціал-демократичної теорії свідчить те, що її сутність це постійний пошук, критичний перегляд усталених уявлень, об'єктивний і вільний від ідеологічних упереджень аналіз сучасної ситуації при обов'язковому дотриманні етичних принципів та правил демократичного волевиявлення. Згадані спроби теоретичної фальсифікації сучасної соціал-демократичної концепції значно посилюють важливість і актуальність її об'єктивного науково-політичного дослідження.

Проблеми становлення і розвитку соціал-демократії в сучасній Україні, а також діяльності соціал-демократичних політичних партій в період після проголошення незалежності до цього моменту ще не набули висвітлення у ґрунтовних багатоаспектних наукових дослідженнях. Це зумовлює значний інтерес сучасних вітчизняних політологів до вивчення основних засад соціал-демократичної теорії, місця і ролі соціал-демократичних партій в процесі становлення політичного плюралізму, специфіки партійного представництва соціал-демократичного руху в політичній системі сучасної України.

Здебільшого ті праці, що стосуються дослідження цих проблем теорії політичних процесів та інститутів торкалися, як правило, лише певних аспектів пов'язаних з діяльністю соціал-демократичних партій. Так, зокрема, окремі питання визначення місця соціал-демократичних партій в ході становлення в Україні багатопартійної системи було розкрито у працях С. Бабія, Є. Базовкіна, А. Білоуса, В. Кременя, В. Полохала, В. Ребкала, Ф. Рудича, С. Рябова, В. Ткаченка, П. Шляхтуна та ін. Проблеми соціал-демократичної теорії пов'язані з впровадженням концепції соціальної і правової держави аналізувалися у працях В. Бабкіна, В. Копєйчикова, М. Михальченка, О. Скрипнюка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка.

При цьому слід звернути особливу увагу на те, що в західній політичній науці на сьогоднішній день чітко визначилися два основні напрямки дослідження соціал-демократії. З одного боку, це розробка загальних проблем соціал-демократичної теорії, питання адаптації соціал-демократичної політики до змін у сучасному світі, створення нових механізмів реалізації соціал-демократичних цілей, дослідження історичного розвитку соціал-демократичних партій тощо. Це, перш за все, праці таких теоретиків, багато з яких одночасно були й провідними діячами європейських соціал-демократичних партій, як Х. Хайман, Х. Брундтланд, Г. Папп, М. Гаррінгтон, Н. Кіннок, С. Міллер, Ж. Атталі, Т. Нейджел, Т. Фіхтер, О. Лафонтен, Й. Рау та ін. А, з іншого боку, це цілий ряд досліджень присвячених проблемам розвитку соціал-демократії.

Мета даного дипломного дослідження є розглянути соціал-демократію в українському і європейському контекстах.

Існує ряд досліджень по певних періодах становлення соціал-демократичних партій, а також праць теоретико-ідеологічного характеру з основних проблем соціал-демократії.

Усю цю літературу можна поділити на три групи: довідкова, історико-політологічна і теоретико-ідеологічна.

У працях першої групи, якими є різноманітні довідники, подається коротка історія створення політичних організацій, інформація про їх представництво в органах влади, кількість членів, витяги з програмних документів. Ці роботи суттєво розширюють загальну картину еволюції соціал-демократичних партій, дають можливість порівняти тенденції їхнього розвитку, ознайомитись з головними ідеологічними засадами. Але разом з цим, у них не проаналізовано важливих деталей зїздів, конференцій, їх резолюції та постанови.

Досить критично і багатосторонньо висвітлено політичне життя України, роль і місце у ньому керівників держави, партій та їх лідерів, громадських організацій у дослідженнях другої групи. Їх цінність полягає у тематичному охопленні значної кількості аспектів становлення політичних структур, порівнянні між собою, вивченні основних тенденцій участі у національно-державному будівництві. При цьому, суттєвий інтерес спостерігається до соціал-демократичного напрямку.

Першими науковими роботами по історії соціал-демократичних партій України початку 1990-х рр. є статті В. Литвина та О. Висоцького. Вони мають особливе значення, оскільки в них ґрунтовно описано процес відродження соціал-демократії в Україні, створення гуртків, клубів, їх обєднання в партії.

Окремим аспектам організаційного та ідеологічного становлення соціал-демократії в Україні в 1990-х - поч. 2000-х рр. присвячено статті та дисертаційна робота Л. Глушкової. Проте, Л. Глушкова не використала матеріали архіву управління легалізації обєднань громадян Міністерства юстиції України, поточних архівів УСДП, СДС, багатьох документів СДПУ, деяких важливих робіт по теорії та історії світової і української соціал-демократії, в тому числі й праць самих соціал-демократів, що негативно вплинуло на глибину її досліджень.

Роботи теоретико-ідеологічної групи представлені переважно у вигляді монографій та статей ідеологічно-пошукового змісту лідерів і рядових членів партій, науковців. У них аналізуються можливості української соціал-демократії, визначаються її основні ідеологічні і практичні завдання, обґрунтовуються історичний та духовний звязок з вітчизняними есдеками початку ХХ ст. і сучасними європейськими лівоцентристами. Ці праці є основою для розуміння ідеологічних постулатів нинішніх соціал-демократів України, поясненням багатьох аспектів їх діяльності.

Одинокими прикладами комплексного викладу історії виникнення сучасних соціал-демократичних партій України є статті С. Грабовського та Ю. Мостової і С. Рахманіна, з характерним для журналістів публіцистичним викладом матеріалу, що у деяких моментах відзначається певною недостовірністю та субєктивністю.

Отже, стан розробки теми у сучасній історіографії представлено не в достатньо широкій мірі і лише трохи дає змогу дослідити еволюцію соціал-демократичного руху в Україні.

Обєктом дослідження є роль соціал-демократії в політичній модернізації суспільства.

Предметом дипломної роботи є соціал-демократична модель політичної модернізації.

Основними завданнями є:

- розглянути політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

- розглянути застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму

проаналізувати європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

дослідити ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні.

Методи дослідження.

У роботі застосовано загальнонаукові і спеціальні методи дослідження, що забезпечує єдність гносеологічного, соціально-економічного та політичного аналізу інтеграційних процесів соціал-демократії, зокрема, використано системний, структурно-функціональний, порівняльний, проблемно-історичний та емпіричний методи. Різноманітність методів забезпечила, з одного боку, цілісне сприйняття обєкта дослідницької роботи у всій системі його звязків і взаємозалежностей з іншими елементами політичного життя, а з другого - адекватний розгляд складних, а подекуди і непередбачених ситуацій взаємодії доцентрових і відцентрових процесів соціал-демократії. Емпіричну базу роботи складають документальні джерела, статистичні дані, результати соціологічних досліджень сучасних політичних процесів.

Новизна роботи. Практична значущість дослідження вбачається у можливості використання деяких її положень і висновків: при підготовці аналітичних матеріалів, пов'язаних з проблематикою, яка становить предмет дослідницької роботи; для подальшого вивчення розглянутих в роботі та суміжних у ній тем; а також, певною мірою, при вирішенні відповідних питань з метою реалізації практичних завдань .

Розділ 1. Порівняльний аналіз соціал-демократії і лібералізму

.1 Політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

Соціал-демократія - ідейно-політична течія і соціально-політичний рух, що виникла в рамках соціалізму і потім перейшла на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою затвердження більшої свободи, солідарності та справедливості. С.-д. складалася під впливом Французької революції 1789 і ідей соціалістів К.А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Р. Оуена; надалі істотний вплив на С.-д. надав марксизм, від якого вона сприйняла ідеї пролетарської революції та диктатури пролетаріату, загальної рівності, усуспільнення засобів виробництва і т.д. В кін. 19 - поч. 20 в. під впливом успіхів робітничого руху в індустріально розвинених країнах Заходу С.-д. поступово відійшла від марксизму і зосередилася на еволюційному вдосконаленні старої суспільної системи. Збереження в програмах соціал-демократичних партій революційних гасел і вимоги встановлення соціалізму поєднувалося з прагматичною політичною практикою. Після Жовтневої революції в Росії С.-д., що проголосила своєю метою побудову «демократичного соціалізму», і комунізм виявилися супротивниками [33, с. 432].

Основні установки «демократичного соціалізму» були розроблені Е. Бернштейном (1850-1932), що вважав соціалізм «законним спадщиною» лібералізму і називав його «організаторським лібералізмом». Бернштейн піддав різкій критиці положення марксизму про революцію, класової боротьби і диктатури пролетаріату і висунув програму переходу С.-д. на грунт парламентської діяльності. Демократія, за Бернштейн, є «засіб і в той же час мета. Вона є засіб проведення соціалізму, і вона є форма здійснення цього соціалізму ». Активно виступали проти більшовизму і ленінізму теоретики С.-д. О. Бауер, М. Адлер, К. Реннер та ін

Після Другої світової війни під впливом досвіду комунізму і націонал-соціалізму С.-д. остаточно утвердилася у визнанні неперехідної цінності правової держави, демократичного плюралізму і «демократичного соціалізму». Зокрема, в Годесбергской програмі Соціал-демократичної партії Німеччини, прийнятій в 1959, в якості основних цілей «соціалістичного прагнення» проголошуються свобода, справедливість і солідарність. Свобода означає самовизначення кожної людини; рівність дає сенс свободи, роблячи її дійсною для всіх людей; справедливість висловлює взаємообумовленість свободи і рівності і є не чим іншим, як рівною для всіх свободою. У програмах ряду інших соціал-демократичних партій, що також входять в Соціалістичний інтернаціонал, соціалізм як нова соціально-політична система, що протистоїть капіталізму, взагалі не позначений; іноді йдеться про «функціональному соціалізмі», при якому демократична д-ва здійснює функції перерозподілу національного доходу з метою забезпечення більшої соціальної справедливості.

У статуті англ. лейбористської партії, прийнятому в 1918, довгий час була стаття, яка твердила, що своєю головною метою партія вважає встановлення «суспільної власності на засоби виробництва, розподілу та обміну». У 1995 замість цієї вимоги радикального усуспільнення була прийнята стаття, що визначає лейбористську партію як «демократичну» і «соціалістичну». Ця спільна мета повинна втілюватися в життя шляхом створення: динамічною, заснованої на конкуренції і служить загальному благу економіки; справедливого суспільства, забезпечує рівність можливостей і дає гарантії проти бідності, забобонів і зловживання владою; відкритої демократії, де уряд відповідально перед народом і де гарантуються фундаментальні права особистості; здорової навколишнього середовища; умов для адекватного захисту британського народу в кооперації з європейськими ін - тами ООН, Співдружністю націй та ін міжнародними організаціями та ін-тами [38, с.145].

Ця зміна основного орієнтира лейбористів показує, що вони, зберігаючи акцент на колективістських, солідаристські засадах, втратили спільне з соціалізмом, що мають намір підірвати й зруйнувати капіталізм.

У «Соціал-демократичному маніфесті», підписаному в 1999 керівниками англ. лейбористів Т. Блером та нім. соціал-демократом Г. Шредером, йдеться про те, що соціал-демократи ні в якому разі не повинні відмовлятися від своїх головних цінностей: «чесне ставлення, громадська справедливість і рівність можливостей, свобода, солідарність та відповідальність по відношенню до інших ». У маніфесті проводиться грань між соціал-демократами і лібералами: соціал-демократи вважають, що економіка, яка є фундаментом суспільства, повинна бути ринковою, але саме суспільство не можна будувати в 21 ст. як ринкове. Нав'язати ринковій економіці «соціальну орієнтацію» і тим самим створити новий, відмінний і від капіталістично-ринкового, і від державно-соціалістичного тип суспільства покликане д-ва. Воно іменується «д-вою матеріального добробуту (д-вою соціального забезпечення)», і йому ставиться в обов'язок підтримувати заповзятливість, ні на хвилину не піддаючись ілюзії, що воно саме може цю заповзятливість замінити. Головне спрямування зусиль д-ви - «як зробити загальнодоступним добробут і доступ до зайнятості народу, як надати йому можливість реалізувати прогрес і зберегти природне середовище, у свідомості боргу, відповідальності перед майбутнім поколінням, як спільно долати злочинність і наркоманію ...» [44, с. 525].

Погляди сучасної соціал-демократії У цілому, соціал-демократи підтримують: Дотримання загальним принципам соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства.

Захист прав людини.

Принцип рівних прав та можливостей (а не тільки рівних можливостей, як у консерватизмі).

Політичний і ідеологічний плюралізм.

Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизованої вільного ринку.

Обмежене державне регулювання економіки.

Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників і дрібного підприємництва.

Принцип чесної торгівлі.

Рівноправність і захист усіх форм власності.

Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.

Націоналізацію стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічної, металургійної, нефтеообрабативающей промисловості та енергетиці.

Соціальне партнерство між трудящими і роботодавцями

Співпраця з профспілками.

Скорочення розриву між багатими і бідними.

Підтримку незаможних верств населення.

Створення «держави загального добробуту».

Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає: o Обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).

·Поліпшення умов праці робітників.

·Підвищення мінімальної зарплати.

·Захист від невиправданого звільнення.

·Боротьбу з безробіттям.

Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає: o Загальне безкоштовну освіту, рівний доступ до якого має все населення країни.

Державну систему загальної безкоштовної охорони здоров'я для всіх громадян країни.

Державну допомогу у формі пенсій та допомог по інвалідності та безробіття [36, с. 231].

Державну допомогу для догляду за дітьми.

Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.

Введення нових законів з охорони природи і навколишнього середовища (хоча і не настільки радикальних, як проекти «Зелених»).

Зняття обмежень з імміграції і мирне співіснування культур і цивілізацій.

Секуляризоване і відкриту прогресивну соціальну політику.

Зовнішню політику, відповідну принципам мультилатералізму та участі в міжнародних організаціях типу ООН.

демілітаризацію, скорочення військових арсеналів і неучасть в агресивних військових блоках.

Захист інтересів трудящих - робітників, селян, фермерів, інтелігенції та середнього класу.

Лібералізм фр. <#"center">1.2 Спільні та відмінні риси соціал-демократії та лібералізму

Соціал-демократія спочатку поділяла найважливіші установки марксизму на ліквідацію капіталізму і корінне перевлаштування суспільства на засадах диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності і т.д. Деякі члени цих партій підтримували ідею марксистів про революційний шлях ліквідації капіталізму і перехід до соціалізму. Але в реальному житті вийшло так, що соціал-демократія в цілому визнала існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті правила політичної гри. Партії соціал-демократичної орієнтації інституціалізувались, стали парламентськими партіями. З цієї точки зору всю наступну історію соціал-демократії можна розглядати також і як історію поступового відходу від марксизму.

Реальна практика змусила керівників соціал-демократії переконатися у безперспективності революційного переходу від старої суспільної системи до нової, в необхідності трансформувати, вдосконалити її.

В економічній та політичній боротьбі тієї епохи вони переконалися, що багато вимог робітничого класу можна реалізувати мирними засобами, в процесі повсякденних і поступових змін. Мало не всі соціалістичні та соціал-демократичні партії ставили собі за мету 'розрив з капіталізмом'. Їх програми кінця XIX - початку XX ст. не були революційними в повному розумінні цього слова, хоча і містили відомий набір радикальних гасел. З самого початку для більшості соціал-демократичних партій було характерно поєднання революційних гасел з опортуністичною, прагматичної політичною практикою. Поступово в програмах більшості соціал-демократичних партій брали гору опортунізм, прагматизм, реформізм. Особливо прискореними темпами цей процес пішов після більшовицької революції в Росії, яка перед усім світом на власні очі продемонструвала згубність того революційного шляху, який пропонувався марксизмом (а в його крайніх формах - марксизмом-ленінізмом).

Отже, ході свого історичного розвитку соціал-демократична та ліберальна політичні ідеології зазнали багатьох змін. Ці політичні ідеології починали формуватись маючи на меті різні цілі та завдання, але межі між даними ідеологіями поступово стираються і в наш час соціал-демократія займає проміжне положення між соціалізмом та лібералізмом. Видатний вчений та ідеолог соціал-демократії Бернштейн поєднав цінності соціал-демократії та лібералізму. Отже ці дві ідеології мають низку спільних ідей, поглядів та цінностей. Основними спільними цінностями для цих ідеологій є:

·Свобода та самовизначення кожної окремої особистості

·Рівні права на самовизначення та індивідуальні інтереси

·Справедливість та рівна для всіх свобода

·Плюралізм в усіх сферах суспільного життя

Основними спільними принципами та ідеями, на яких ґрунтуються соціал-демократія та лібералізм є:

·Неолібералізм та соціал-демократія виступають за правову державу, що має регулювати ринок в інтересах людей

·Ідея правової держави, тобто панують в державі не окремі особистості, а закони

·Всі члени суспільства перед законом рівні

·Громадяни мають право вибору між різними політичними альтернативами

·Принцип гарантії недоторканості прав особистості

·Можливість зміни уряду цілком мирним шляхом

·Гарантії прав меншості в суспільстві

·Принцип високих соціальних стандартів, що передбачає покращення умов праці та надання можливості працювати, доступ всіх верств населення до якісної освіти та духовних цінностей, боротьба з екологічними проблемами

·Наявність вільних, чесних, змагальних виборів

·Співробітництво всіх держав у боротьбі за мир

·Ідея парламентського устрою

Але, не зважаючи на значну подібність, соціал-демократія та лібералізм мають ряд відмінностей, що характеризують їх як окремі не залежні одна від одної політичні ідеології:

·Соціал-демократи на відміну від лібералів виступають проти ринкового суспільства. Ринок має стосуватись лише економічної сфери в державі.

·Ліберали виступають за принцип мінімального втручання держави в економіку, в той час соціал-демократи проводять політику державного регулювання ринку в інтересах людей [47, с.111].

1.3 Застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму

Соціал-демократія - це партії, що мають різні назви-соціал-демократичні, соціалістичні, лейбористські, робітники. В даний час у світі налічується понад 80 партій цієї орієнтації, що мають близько 20 мільйонів членів, за яких голосують понад 200 мільйонів виборців. Половина цих партій чи очолює в останнє десятиліття уряду відповідних держав, або входила до різного роду правлячих коаліцій. Так, однопартійний уряд в різний час формували Австралійська лейбористська партія, Соціалістична партія Австрії, Демократична дія Венесуели, Іспанська соціалістична робоча партія, Норвезька робітнича партія, Соціал-демократична робітнича партія Швеції та ін. У коаліції входили Партія праці Ізраїлю, Італійська соціалістична партія, соціал-демократична партія Фінляндії і т.д. Як ідейно-політична течія соціал демократія-виникла на певній стадії розвитку буржуазного суспільства в країнах, що досягли середнього рівня промислового розвитку.

Соціал-демократичні партії мають ряд, що їх об'єднують ознак: 1.Іх ідейна спільність - висунення концепції демократичного соціалізму, що трактувалася не тільки як ідеал, але і як процес діяльності; 2. Стійкі зв'язки з профспілковим рухом, з різними категоріями работополучателей як фізичної, так і розумової праці; 3.Принцип політичного консенсусу при вирішенні різних проблем, властивих ту чи іншу державу; 4.Ідея визнання пріоритету соціальної мети над економічною притаманна всім різновидам соціал-демократичної думки і практики [51, с. 3-4].

Теоретики, що досліджують соціал-демократію, виділяють дві групи партій, кожна з яких має спільні риси. Так, в соціалістичних партіях Північної Європи, Великобританії, Австрії, Швейцарії та ФРН набула поширення концепція 'функціонального соціалізму'. У ній проблема форм власності вже не стоїть у центрі соціалістичної стратегії, кінцевої мети. Головне - це вплив різних громадських інститутів на реальне економічне право розпорядження в умовах ринкових відносин.

Друга група соціалістичних партій, що діють в західноєвропейських країнах Середземномор'я і пізніше у Великобританії, орієнтовані на теорію розриву з капіталістичною логікою. Відповідно до цієї теорії ключові галузі промисловості усуспільнюється, створюється домінуючий суспільний сектор і використовуються переваги державного планування. Така економічна логіка, на думку цих партій, тільки й може бути визнана соціалістичної. Програми соціальних реформ включають в себе три основних моменти: 1. Постійність високих темпів економічного зростання; 2. Створення та розвиток системи соціального забезпечення і обслуговування ('держава добробуту'); 3. Широке використання механізмів державного регулювання економіки.

Не можна не помітити, що реалізація цих основних соціально-економічних установок соціал-демократії посилюють кризові процеси в економіці, ведуть до руйнування ринкового механізму. Соціальні реформи здійснюються за рахунок зростання податкового преса і інфляційної політики, шляхом перерозподілу коштів від 'багатих' до 'бідних', скорочення інвестиційної активності, розмивання капіталів, зростання розмірів державної заборгованості і т.д. Переслідуючи соціальні цілі формування "держави добробуту ', соціал-демократія послаблює економічний фундамент того ж самого зростання добробуту [55, с. 443].

Сьогодні не викликає серйозних наукових розбіжностей теза про множинність проявів лібералізму для різних епох (традиційний і новий), стадій (ранній і пізній), регіонів (західноєвропейський і східноєвропейський), ідеологій соціальних шарів (дворянський, буржуазний) або різних течій (християнський, національний або навіть соціалістичний). Тут можна відзначити таку рису лібералізму, як недостатність систематизованості принципу і доктринальної строгості.

У політологічної літератури, є як мінімум три основні підходи у вивченні лібералізму. Лібералізм як ідеологія представлений в різні періоди різними соціальними силами, але прихильними все ж таки до початкових його канонів, по-друге, як соціально-політичний (організаційно-політичний) рух, по-третє, як сукупність певних інститутів, процедур та принципів управління, що створюють можливість проводити ліберальну політику на державному рівні в усіх сферах суспільного життя.

Теоретичні коріння лібералізму виростають в ідеології висхідного класу буржуазії в XVII столітті, тобто коли буржуазія безпосередньо виходить на історичну арену і заявляє свої права. Ідея індивідуальної свободи як найважливіший концепт лібералізму знайшла своє відображення в працях Дж. Локка, в поглядах просвітителів - Вольтера, Руссо, Монтеск'є, в ідейних течіях французької революції, а також у навчаннях XIX ст., зазначеному як 'золотий вік лібералізму', - А. де Токвіля (Франція), Дж.С. Мілля (Англія), В. Гумбольдта (Німеччина) та ін. [59, с. 209].

Автономія особистості та її первинність по відношенню до суспільства і держави є визначальною ідеєю для даного напрямку. Ранній лібералізм дав трактування людини як суверенної особистості, якої не можна нав'язати привнесені ззовні або "нагорі 'правила.

Яскравим представником ліберальної демократії був англієць Д. Локк (1632-1704), для якого важливе значення мало обгрунтування приватної власності як невід'ємного атрибуту самої людини. 'Основною метою вступу людей у суспільство, - пише Локк, - є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а основним знаряддям і засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві '.

Теорія поділу влади (Локк виділяє законодавчу, виконавчу і федеративну) поклало початок ідеології лібералізму. Законодавча та виконавча влади не повинні знаходитися в одних руках, бо в противному випадку носії такої влади набувають інтереси, відмінні від інтересів усього суспільства і суперечать цілям суспільства і правління. Поділ влади служить гарантом громадянського суспільства від свавілля всякої авторитарної влади.

Основоположна ліберальна ідея суспільного устрою - ідея соціального контракту, в який добровільно і свідомо вступають члени соціальних груп з метою контролю та впорядкування ризику, яка властива будь-яким відносин між людьми, особливо в сфері обміну. Таким чином, звільнення особи супроводжувало збільшення договірних відносин.

В останній чверті XIX століття даний напрямок отримує назву неолібералізму. Від первинного заперечення державного регулювання і втручання держави в економіку неоліберальні ідеологи починають переходити до визнання допустимості, навіть необхідності втручання держави в соціально-економічній сфері. Неоліберали прийшли до висновку, що внутрішні сили буржуазного суспільства не в змозі самі по собі забезпечити нормальний процес відтворення, і настає необхідність стабілізуючого втручання 'ззовні'. Зростає розуміння небезпеки в тому, що реалізація доктрини природного права, концепції нічим не обмеженої конкуренції і т.д. може призвести до загрози добробуту більшості населення. Особливо зосереджені вони на другій групі відносин. Російські неоліберали в особі П. Новгородцева, І. Покровського, Влад.Гессена, Л. Петражицький, Б. Кістяківського, С. Гессена набагато раніше від своїх англійських колег висунули серйозну додаткову аргументацію на користь посилення соціального начала в лібералізмі [34, с. 112].

Висновки до Розділу 1

Таким чином, соціал-демократія за свою більш ніж столітню діяльність підтверджує, що вона постійно пов'язана з пошуками відповідей на виклики соціальної та політичної дійсності, що складається в різних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається відповідати цим викликам сучасними способами, не втрачаючи тим самим громадської актуальності.

Розділ 2. Європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

.1 Історія становлення соціал-демократії в Європі

Щоб правильно оцінити причини і можливі наслідки нових проблем, від вирішення яких вирішальною мірою залежать не тільки нинішні позиції європейської соціал-демократії, але і її майбутнє як впливової політичної сили, важливо усвідомити їх зміст і форми.

Спочатку молода соціал-демократія робила основний акцент на вирішення гострих проблем трудових відносин. Однак у міру накопичення практичного досвіду в її діяльності стали переважати політичні аспекти, оскільки стало очевидним, що корінне рішення цих, як і решти соціальних проблем вимагає зусиль на політичному рівні.

Передбачалося, що подальший промисловий розвиток супроводжуватиметься безперервним зростанням чисельності індустріального загону найманих працівників, що перетворить їх в кінцевому рахунку в більшість самодіяльного населення. У результаті соціал-демократія, спираючись на це більшість, зуміє опанувати важелями влади і, використовуючи їх, домогтися бажаних соціальних і політичних перетворень.

Незабаром, однак, стало очевидним, що розрахунки на безперервне зростання загону індустріальних робітників не враховують реальних складнощів і суперечностей економічного розвитку. Вже до початку 20 століття зростання чисельності індустріальних робочих сповільнилося, а до середини століття в окремих країнах почалося її пряме скорочення. При цьому, чим вище був рівень економічного розвинена, тим помітніше зменшувався питома вага індустріальних робітників [24, с. 231].

При цьому частка працівників найманої праці продовжувала рости. Проте відбувалося це за рахунок інших загонів: найманих працівників так званої третинної сфери (торгівлі, транспорту, зв'язку, сфери виробничих і побутових послуг), представників масових інтелектуальних професій, державних і виробничих службовців (так званих "білих комірців") і т.д.

У результаті в більшості країн Європи електорат розділився приблизно навпіл. І перевага соціал-демократів або їх конкурентів праворуч зазвичай залежить зараз від коливань невеликої частини так званих "кочують" виборців з розмитими політичними уподобаннями. Поки, в перші роки нового століття в більшості розвинених країн Європи певна перевага залишається у соціал-демократів. Разом з тим не можна виключати, що за певних обставин, зокрема, несприятливому розвитку економічної кон'юнктури ситуація може змінитися.

У свідомості виборців стало складатися враження, що політичне протистояння - включаючи виборчий процес - це всього лише конкурентна боротьба різних елітних груп за право перебувати біля керма влади. Результатом цього стало:

Ослаблення інтересу значною частина дієздатного населення до політичних подій, політичної діяльності і насамперед - до виборчого процесу, як такого.

Різке падіння значення програмних установок і зростання ролі суто особистісних характеристик конкурентів за підтримку виборців.

Збільшена податливість виборчого корпусу технології маніпулятивного впливу.

Реальна небезпека втрати соціал-демократичними партіями підтримки усе більш помітної частини традиційного електорату.

Посилення всередині соціал-демократії розбіжностей між течіями, що орієнтуються на різні група інтересів, які утворюють її електорат.

Серед частини теоретиків, в тому числі близьких соціал-демократії, існує уявлення, згідно з яким, у міру поступального розвитку суспільства, соціальні суперечності слабшають, сходячи поступово нанівець [29, с.234].

Звідси постійне падіння їх значення як фактора суспільного розвитку.

Між тим досвід останніх десятиліть підтверджує, що подібна довготривала тенденція не фіксується в зоні так званого "золотого мільярда". ні в країнах з перехідною економікою, ні, тим більше, в регіонах відстав і наздоганяючого розвитку. Набагато більше підстав стверджувати, що людству доводиться мати справу з іншим - з вкрай нестійким станом, при якому, під впливом сукупності кон'юнктурно обумовлених обставин, відбуваються постійні коливання.

У результаті періоди загострення соціальних суперечностей змінюються більш-менш протяжними стадіями їх ослаблення, і навпаки. Одночасно перетворюються і форми соціальної напруженості. Тому на кожному новому етапі перед кожною політичною силою, яка має розвиненим почуттям самозбереження, а отже, і перед соціал-демократією, знову і знову постає завдання, по-перше, реально оцінити гостроту суперечностей і, по-друге, знайти ефективні засоби їх пом'якшення або зняття, вживаючи відоме гегелівське вираз.

Один, найбільш істотний з них, безпосередньо пов'язаний із соціальною складовою набирає все більшої сили технологічного вибуху. Аналізу цього вибуху та його наслідків присвячено незліченну кількість робіт. При цьому досягнуто суттєвих результатів. Набагато менше уваги звертається на те, що вплив відбувається на суспільне життя реалізується не безпосередньо, але, перш за все, через свідомість і поведінку соціальних спільнот. Тим часом ігнорування цієї обставини спотворює картину, надає аналізу знеособлений, а, отже, і асоціальний характер, і тим самим не тільки не допомагає вирішенню практичних проблем, що постають перед людством, але, навпаки, робить їх більш конфліктними і вибуховими. Серед найбільш важливих соціальних наслідків технологічного вибуху треба, перш за все, назвати явище, іменоване останні роки кризою зайнятості [50, с.123].

Перші ознаки цієї кризи стали помітні ще у другій половині 70-х років. На відміну від попередніх років, для яких було характерним інтенсивне розширення обсягу використовуваного живої праці (у зв'язку з чим у ряді промислово розвинених країн виник його дефіцит, покривав широкомасштабним імпортом закордонної робочої сили), приріст чисельності робочих місць почав сповільнюватися. В окремих розвинених країнах намітилося навіть абсолютне скорочення обсягу зайнятості.

Аналіз ситуації, проведений у той час, показав, що головною причиною того, що відбувається було широке впровадження у виробництво техніки і технології. Зрозуміло, таке впровадження здійснювалося і раніше. Однак перш воно було менш інтенсивним, мало частковий характер і компенсувалося, з одного боку, високими темпами загальноекономічного розвитку, а з іншого - швидким розширенням сфери промислових і особистих послуг.

У другій половині 70-х років ситуація стала змінюватися. Масштаби впровадження технологічних нововведень помітно розширилися, а вплив компенсуючих факторів ослабла. Відповідно, динаміка зайнятості розпочала у всі більшою мірою визначатися масштабами впровадження нової технології і техніки. Оскільки вони були великі, а приплив нової робочої сили на ринки праці, неабиякою мірою завдяки масовому реінтеграції жінок, залишався досить потужним, у ряді країн з високо розвинутим народним господарством (насамперед у Західній Європі) намітилося зростання безробіття.

На практиці все це виглядало наступним чином. При економічному спаді, у зв'язку з скороченням обсягу виробництва відбувався скидання стала зайвої робочої сили. Одночасно під впливом конкуренції, що загострилася інтенсивно оновлювалася техніка, впроваджувалися нові трудосберегающие технології. Коли наступала фаза підйому, зрослий обсяг продукції випускався на базі оновленого виробництва з меншою витратою живої праці. Вигнана робоча сила назад не поверталася [49, с. 320].

Іншими словами, система працювала за схемою насоса. Викид, холостий хід і знову викид. Статистика зайнятості в більшості промислово розвинених країн Європи в 70-80-ті роки переконливо ілюструє роботу цього насоса. До рецесії 1974/1975 років скільки-небудь помітної безробіття в цих країнах не відзначалося. У 1972 році вона становила у ФРН 1,1%, у Франції - 1,7%, в Іспанії - 2,5%, в Італії - 3,7%. у Великобританії - 3,8% економічно активного населення. Після цієї рецесії, в 1976 році відповідні показники виглядали наступним чином: ФРН - 4,6%. Франція - 4,4%., Іспанія 5,1%, Італія -3,7%, Великобританія 5,7%.

Потім настала рецесія 1980/82 років. Насос справив черговий качок і безробіття піднялася ще на один щабель. У 1983 році становище із зайнятістю характеризувалося такими даними: ФРН - 9,1%, Франція - 8,6%, Іспанія - 16,7%, Італія - 9,9%, Великобританія 11,7% [63, с.118].

Однак до середини 90-х рр.. криза зайнятості придбав додаткову динаміку. Крім наростала тенденції до економії живої праці, обумовленої технологічному вибухом, на положенні з зайнятістю в промислово розвинених країнах став позначатися ще один, цього разу зовнішній чинник.

Розрив в умовах існування населення розвинених і відсталих у розвитку країн, що придбав з часом важко доступні для огляду масштаби, викликав до життя потужні міграційні потоки. Додатково наростання цих потоків сприяло широке поширення інформації, що проникла в самі глухі куточки світу і створила у сотень мільйонів людей, що живуть в районах перманентного лиха, враження, ніби в економічно розвинених країнах їм можуть бути забезпечені доброзичливий прийом і безбідне існування.

Для соціал-демократії країн Європи це створює цілий комплекс вкрай складних проблем. Історично вона, за деякими винятками, завжди виступала і сприймалася як інтернаціоналістська сила, вважалася міцним оплотом проти шовінізму та расизму. Масовий приплив іноземної робочої сили, яка успішно конкурує з місцевим трудовим населенням, зробив цю позицію політично вразливою [52, с. 190].

Питання про конкурентоспроможність внутрішнього виробництва придбав в цих умовах життєво важливе значення. Місцевий капітал став все активніше переміщатися в держави з дешевою робочою силою. Інвестиції в економіку своїх країн почали помітно скорочуватися. Зменшення чисельності робочих місць під впливом нових технологій, і так досить інтенсивне, отримало найсильніший додатковий стимул.

Нинішня безробіття поширюється і на робочу силу зовсім іншого типу. Це, з одного боку, молодь з порівняно високим рівнем освіти, що не одержала можливості включитися у виробничий процес після закінчення навчання, а з іншого - напівкваліфіковані і кваліфіковані робітники масових професій, потреба в яких швидко скорочується [19, с.110].

На відміну від безробітних старого типу категорії, названі вище, характеризуються розвинутою структурою потреб, високим рівнем соціальних очікувань і громадської активності. Ситуація, в якій вони опинилися, сприймається ними особливо важко ще й тому, що перебування без роботи, на відміну від колишніх часів, коли воно мало тимчасовий, короткостроковий характер, набуває нині стійкі форми.

Відомо, що навіть недовге перебування здорових, працездатних людей поза трудового процесу глибоко деформує їх психіку. Втрачається почуття самоповаги, суспільної значущості, слабшають соціально-психологічні зв'язки з оточенням і суспільством в цілому, зростає почуття відчуженості, нерідко супроводжується підвищеною агресивністю.

З особливою силою позначається це на молоді, тільки вступає в самостійне життя. Не маючи можливості включитися у виробництво, самоствердитися в житті, не завершивши своєї соціалізації, вона опиняється перед обличчям важких випробувань.

Соціальні проблеми, в тому числі в гострій формі, зачіпають і економічно активне населення, не витіснене з виробничого процесу. Поряд з колишніми, традиційними вузлами протиріч, які існували у цій групі і визначали її відносини з іншими соціальними групами, виникли, щонайменше, два нових: між традиційним (переважно простим) і модифікованим сучасним (складним) працею в одному випадку, і між старими і новими індустріальними районами - в іншому.

Найважливіше значення з точки зору соціальних відносин набуло також глибока якісна зміна ролі праці в системі суспільного виробництва. Нерідко, говорячи про таку зміну, зводять справу до підвищення рівня освіти виробників матеріального і духовного продукту або до зростання частки інтелектуального і квазіінтеллектуального праці та їх превалюванню над працею фізичною. Ця констатація вже давно стала загальним місцем.

Проте істотно більш важливим є те, що нинішній технологічний вибух в корені міняє сформоване співвідношення між трьома основними факторами виробництва: природними ресурсами, уречевлена і живою працею - на користь останнього [11, с. 200].

Урбанізація людської спільноти триває, і мегаполіси не тільки не зникають, але і виникають знову. Єдине, що можна поки відзначити - це перетворення найбільших міст з центрів концентрації багатства в центри акумуляції злиднів [12, с.76].

Порівняно новим феноменом, породженим урбанізацією, стало свого часу виникнення так званих міських сіл. Їх поява пов'язана з тим, що вихідці з сільської місцевості, з працею адаптуючись до міського життя, повсюдно виявляли прагнення до збереження територіальних зв'язків: концентрувалися в рамках міста в одних і тих же районах, зберігали колишні соціальні зв'язки, форми звертання, типи поведінки.

У результаті складався своєрідний змішаний тип свідомості, при якому зовнішні форми міського поведінки співіснували з традиційними сільськими системами цінностей і соціально-політичними уподобаннями.

Оскільки село в більшості європейських країн традиційно вороже "міським новацій", можливості лівих, в тому числі соціал-демократів, завоювати позиції в цьому середовищі, були пов'язані з серйозними труднощами. У результаті деякі міста, здавна вважалися оплотом лівих, придбали консервативну політичне забарвлення.

Тепер же специфічну форму міських сіл, значення яких з часом зменшилася, утворюють міські національні анклави. Емігранти некорінних національностей також селяться разом всередині міських агломерації, створюючи тим самим закриті етнічні громади.

Багато в чому вони схожі на міські села, однак ступінь відчуження цих громад від звичайної міського життя набагато сильніше, адаптація до зовнішнього середовища відбувається значно повільніше, а політичні уподобання лише в слабкому ступені пов'язані з країною перебування. Нерідко виникнення міських етнічних загальних стимулює міжнаціональні конфлікти, створюючи додаткові проблеми, як для соціал-демократії, так і для суспільства в цілому.

Особливо гостро ця проблема постала у 20 столітті. Його перші дві третини були відзначені бурхливим зростанням впливу держави. Поширившись на різні сфери суспільного життя, вона була підтримана не тільки лівими, в тому числі соціал-демократичними партіями, але й іншими впливовими громадськими силами.

Ситуація змінилася лише в останній третині століття. Масштаби впливу держави в країнах високого промислового розвитку виявилися більшими, ніж вимагала реальна обстановка. При цьому з особливою силою проявилися витрати всевладдя державних інститутів - окостеніння управлінських механізмів, падіння ефективності їх рішень, чиновницьке свавілля і бюрократизм. Свою лепту в дискредитацію практики етатизму внесло поразка, яка зазнала склалася в СРСР і в ряді інших країн централізована патерналістське-бюрократична система управління.

Виникає небезпека, що на одному з не настільки далеких етапах глобалізації світової економіки розгалужена система соціального захисту, що є результатом багаторічної боротьби найманих працівників та інших громадян економічно розвинених країн, виявиться похованою під руїнами. Запобігти цьому в змозі лише створення наддержавних структур глобальної соціального захисту. Однак на цьому шляху неминуче виникнуть (а в якійсь мірі вже виникають) додаткові вузли соціальних протиріч.

Ослаблення таких протиріч і, відповідно, зняття соціальної напруженості відбувається зазвичай трояким чином: в одних випадках - у результаті усвідомлення правлячою елітою необхідності широкомасштабного маневру, пов'язаного з реальними поступками більшості суспільства, в інших - шляхом досягнення компромісу між ворогуючими один одному партнерами, в третіх - в результаті силової конфронтації. У всіх трьох випадках характер прийнятих рішень визначається реальним співвідношенням суспільних сил.

Закінчення "холодної війни", що стало визначним позитивною подією кінця 20 століття, ліквідувавши загрозу існуванню людства, одночасно зняло з порядку денного проблему суперництва конкуруючих суспільних систем в соціальній області. Зникнення конкурента призвело до посилення позицій правлячих кіл в економічно розвинених країнах по відношенню до більшості власного суспільства [12, c.156].

Людській свідомості властиве прагнення до такої організації гуртожитку і до такого способу життя, які в набагато більшою мірою, ніж реально існуючі, відповідали б інтересам і потребам особистості. На рівні буденної свідомості таке прагнення реалізується у вигляді мрії про краще життя, про краще майбутнє, якщо не для себе особисто, то, щонайменше, для нащадків. Ліві цінності, з якими зазвичай асоціюється соціал-демократія, являють собою своєрідну форму реакції на це прагнення, його конкретизацію у вигляді системи конкретних цілей і можливих способів їх досягнення. У цьому сенсі вони виконують функції, аналогічні тим, які властиві релігійним системам - за тим винятком, що не відносять реалізацію цілей за межі земного існування людини.

Зі сказаного неминуче випливає, що відправити подібні цінності в небуття просто неможливо. Вони вічні настільки, наскільки можна вважати вічним людська спільнота. Звичайно, в залежності від зміни уявлення людей про кращий, належному і ідеальному зміст цінностей піддається модифікації. Проте їх головний стрижень зберігає свої основні параметри. Поки соціал-демократія в принципі відповідає цим потребам, її перспективи, незважаючи на всі коливання, залишаються стійкими.

Ще один довготривалий фактор - соціальна диференціація людського суспільства. Протягом всієї писемної історії вона залишалася його константної характеристикою. У різний час, на різних етапах суспільного розвитку така диференціація набувала своєрідні обриси, була то більшою, то меншою. Варіювалося також співвідношення соціальних груп, розташованих на різних поверхах суспільної піраміди [20, с.311].

Однак завжди зберігалася масова категорія населення, найчастіше становила його більшість, умови існування якої було значно гірше, ніж рівень життя, прийнятий і усталений у даному суспільстві. Сприймаючи своє становище як безправне і принижене, ця категорія зазвичай відчувала гостру потребу в альтернативних формах громадської організації, при яких нерівноправність і соціальна ущемлення були б зведені до мінімуму, і, в ідеальному варіанті, ліквідовані. Для неї ліві цінності, ототожнюються багатьма з соціал-демократією, це, перш за все конкретна програма соціальних дій, що покращує умови праці та якість життя.

Звідси особлива важливість системи цінностей, на яку спиралася і має намір спиратися надалі європейська соціал-демократія.

Зараз серед соціал-демократичних теоретиків найбільш популярні два основні підходи до назрілої модифікації старої системи цінностей.

Перший виходить з того, що основна причина ряду серйозних невдач лівих в недавньому минулому полягає в необгрунтованому протистоянні ідеям лібералізму. Оновлення лівої теорії і практики цей напрямок бачить у далеко йде зближення (а, можливо, навіть злиття) ідей соціалізму і лібералізму в рамках своєрідною соціал-ліберальної амальгами.

Прихильники другого напряму не заперечують необхідності інкорпорувати в систему соціалістичних цінностей все те, що накопичено людською думкою протягом 20 століття, включаючи багато цінностей, що увійшли в арсенал лібералізму. Це тим більше природно, що соціалізм і лібералізм, як сукупність поглядів та ціннісні системи, вилетіли, подібно пташенятам, з одного і того ж гнізда - ідей і практики Просвітництва. Однак вони рішуче проти того, щоб оновлення лівого теоретичного багажу призвело до втрати ним ідентичності[17, с.3-8].

На їхню думку, необхідно чітко проводити відмінність між оновленням і поглинанням. І якщо роль лівої теоретичної думки буде зведена до того, щоб більш елегантно і доступно викладати ліберальні ідеї, до того, щоб краще й ефективніше реалізувати ліберальну політику, то який сенс існування лівої системи поглядів і лівого політичного руху? Злиття в екстазі далеко не ідентичних ціннісних систем могло б мати своїм наслідком лише виникнення лакун на значній частині політичного простору. А, як відомо, природа - і тому числі політична - порожнечі не терпить.

Ліві цінності, як і виражають їх теорія і політичні дії, потрібні суспільству як альтернатива існуючому. І якщо вони хочуть вижити і утвердитися в суспільній свідомості і політичній практиці, то повинні за всіх модифікаціях зберігати свою альтернативність. Це, природно, не повинно заважати ні дискусії з іншими теоретичними напрямами, ні компромісів, ні стратегічним і тактичним угодами.

2.2 Політичні риси та ідеї європейської модерної соціал-демократії

соціальний демократія лібералізм політичний

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль (1825-1864), який свої соціально-політичні погляди видавав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу - низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація тих негативних явищ пов'язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєїпраці.

Е. Бернштейн (1850-1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом [35, с.31-33].

Діяльність К. Каутського (1854-1938) також пов'язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах. Але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він висунув тезу, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.[11,с.58-59]

Тривалий час найважливішою причиною розмежування в соціал-демократії було питання про визнання чи невизнання марксизму як основної ідеї руху. Для соціал-демократів лівої орієнтації визнання марксизму - догма; для правих - заперечення (спочатку - часткове, а потім - цілковите). Разом з тим, інтерес до марксизму не зникає, а періодично навіть праві намагаються до нього звертатися, хоча б для того, щоб критикувати владу, відповідно звіряючи політичний курс.

Ставлення до марксистської ідеології і сьогодні розділяє соціал-демократичну течію. Та як би там не було, марксизм - родоначальник усієї соціал-демократії, хочеться з цим комусь погоджуватися, чи ні. У Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, схваленій в грудні 1981 року, у розділі „Наші історичні корені є така теза: „Духовним корінням демократичного соціалізму в Європі є християнство, гуманістична філософія, догмати епохи Просвітництва, вчення Маркса про історію і суспільство, а також величезна практика робітничого руху [4, с. 12].

Питання про власність, точніше, про її форми, постійно перебувало у сфері уваги соціал-демократії. В програмних положеннях абсолютної більшості партій соціал-демократичного спрямування завжди говорилося про ставлення до форм власності, націоналізації виробництва, а також економічного планування і розподілу бюджету, земельної реформи тощо. У міру відновлення (після Другої світової війни) і розвитку господарства найбільш революційні, кардинальні формулювання в програмах партій помякшувалися чи вилучалися зовсім. Наприклад, питання про суцільну націоналізацію було знято у програмах соціал-демократів Австрії, Бельгії, Данії; вже 1949 року на зїзді Норвезької робітничої партії було не тільки знято тезу про націоналізацію, але й тезу про класову боротьбу було замінено на тезу про класове співробітництво.

У Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, прийнятій 1989 року, ідея економічної демократії була вже не просто означена, а й представлена у формі чітко сформульованих положень. Зокрема, у програмі говорилося, що гідність людини і соціальна справедливість вимагають демократизації економіки, адже вона забезпечує й удосконалює політичну демократію, служить реалізації інтересів загального блага і здійснює контроль за усіма формами економічної влади. У цьому ж документі, в розділі про економічну демократію, є теза щодо прагнення до участі усіх в управлінні й володінні (sagen und haben), а це означає співучасть найманих робітників та їх профспілок в обговоренні питань управління на всіх рівнях і в участі всіх у володінні виробничим майном [4, с. 80-82].

В ідейному арсеналі європейської соціал-демократії закріпилися поняття: свобода, справедливість, солідарність. Кожне з них має вагомий політичний і філософський підтекст, значення якого важко переоцінити.

У широкому розумінні свобода сприймається як „реалізація вільного життя. У соціальному розумінні свобода повязана з добробутом людини, її можливостями і бажаннями. Якщо озирнутися в минуле, то свобода завжди розглядається в кількох її проявах, кожен з яких є складовою розуміння феномена волі. На біологічному рівні свобода може розумітися, як здоровя людини: здоровому доступно набагато більше, ніж хворому. Людина вільна, якщо може реалізувати свої бажання, за умови, що вони не суперечать глуздові. Тобто, свобода ніяк не означає можливість людини жити на всю повноту бажань і пристрастей. Природно, що на рівні свідомості свобода визначається можливістю вибору. Однак, треба врахувати, що вибір може виявитися „неможливим, якщо всі мотиви рівноцінні [5, с. 395].

Справедливість, яка є ідеалом соціал-демократії, категорія не тільки морально-правова, але соціальна й політична. Справедливість означає рівність, зокрема, й стосовно засобів виробництва, у реальних політичних і юридичних правах. Справедливість - це рівність можливостей, чого в реальному суспільному житті досягти непросто. Соціал-демократія розуміє справедливість як гармонійні відносини між субєктами і обєктами політики, інститутами і громадянами, і, що дуже важливо, між державою і особистістю.

Політична справедливість повязується з політичною свободою і демократією. Основою ж політичної справедливості є „рівність всіх членів суспільства перед законом… Формальна рівність і є підгрунтям політичної справедливості в умовах розвиненої західної демократії [6, с. 486].

Одним із батьків ідеї справедливого суспільного устрою став Дж. Ролз, автор теорії про справедливість на принципах ринкової економіки. 1971 року він опублікував працю „Теорія справедливості, у якій закликав переглянути трактування ліберальних цінностей. У книзі досліджуються проблеми співвідношення рівності і свободи, права і блага. Дж. Ролз розглядає свободу крізь призму справедливості, порівнюючи останню з чесністю. Свободи самі по собі уявляються Дж. Ролзу як щось настільки важливе для людини, що їх порушення мають компенсуватися „більшими соціальними та економічними привілеями [7, с. 690, 691].

Важливо підкреслити, що автор праці „Теорія справедливості все ж виокремив тезу про те, що будь-яка свобода не може бути абсолютною, однак, будучи „пристосованими одна до одної, вони (свободи - авт.) всі підлягають єдиній системі. Під системою Дж. Ролз розумів структуру суспільних відносин, що базується на справедливості. Головна ж його ідея формулювалася так: „…розподіл багатства й доходу, влади й відповідальності має поєднуватися як з основними свободами, так і з рівними можливостями [7, с. 691].

Особливою проблемою, що вже не одне десятиліття дискутується в середовищі соціал-демократії, є проблема насильницьких методів у політиці. Політичне насилля можна розглядати як засіб оволодіння, розподілу, використання і захисту влади, у першу чергу - влади державної . Згідно з теорією і практикою сучасної соціал-демократії, протиставлення насильницького і ненасильницького методів у політичній боротьбі визначає стан суспільства; природу його цінностей, що закріпилися на певному цивілізаційному рівні; рівень культури суспільства, обєднаного сприйнятою абсолютною більшістю населення метою; необхідною правовою базою; відповідний людським вимірам рівень життя [8, с. 355].

Французький соціолог і політолог А. Турен у праці „Що означає демократія сьогодні пише: „Свобода і демократія здавна ототожнювались з руйнацією соціальних барєрів та інтеграцією суспільства і нації. І далі: „Наш час є часом великих систем, багатонаціональних корпорацій, рекламно-пропагандистських кампаній і тоталітарних держав. Ось чому демократія опиняється тісно повязаною з свободою, зі здатністю протистояти приниженню і бюрократії… Та все більша частина світу все більше схиляється до дефініції демократії, що грунтується на особистісних, а не громадських уявленнях [7, с. 735].

Поки демократію, на жаль, можна розглядати як ідеал, що є орієнтиром політичного розвитку суспільства. Проте усі політичні системи, що називають себе демократичними (а до таких належить і Україна), прагнуть культивувати в себе, хоч і поступово, здатність вводити елементи власне демократії, розвивати її складові. До цих складових входить, передусім, політична демократія, що виступає гарантом розвитку інших форм демократії. Тут головна мета - створення громадянського суспільства, розвиток якого передбачає обовязковість правової держави.

Сучасна соціал-демократія успішно діє в країнах, у більшості з яких поняття „ринкові відносини ніколи не зникало. „Ринок же, у свою чергу, диктує відносини у всіх сферах людської діяльності. Відзначимо, що за минулі піввіку європейська соціал-демократія переглянула, багато в чому змінила свої погляди на зміст економічної політики. У багатьох документах партій соціал-демократичного спрямування зявилися виразні ознаки лібералізму.

Початок XXI століття для міжнародної соціал-демократії став новим періодом поглибленого і розширеного розвитку її ідей. В усіх країнах, де існує політичний плюралізм, багатопартійність, соціал-демократам доводиться активно боротися за свій пріоритет, за підтримку широких мас і, відповідно, мати можливість парламентським шляхом реалізовувати свої плани.

Найважливішим у теоретичних розробках залишається концепція „демократичного соціалізму. Як офіційна доктрина, вона існує вже понад сто років. Основний її принцип - парламентська боротьба в межах чинного законодавства. При цьому завжди підкреслюється, що „демократичний соціалізм -явище не статичне, це процес, у якому мають брати участь широкі маси, і не тільки однієї країни. Соціал-демократи порівнюють „демократичний соціалізм з новим ступенем людської цивілізації, аргументуючи це тим, що в його основу покладено загальнолюдські, а не класові цінності.

Існує і нова концепція соціал-демократії, так званий „Третій шлях. Автори „Маніфесту Третього шляху, Г. Шредер і Е. Блер, виступають проти соціальних зловживань, інфантильності, стверджуючи, що „неприпустимо, щоб людина перекладала з себе на державу відповідальність перед батьківщиною і місцевою громадою [9, 15]

2.3 Основні проблеми та шляхи їх подолання на шляху створення сучасної європейської соціал-демократії

У глобалізованому світі урядова відповідальність повинна бути адаптивною і розуміти потреби економіки та суспільства, які зазнали змін. З другого боку, соціал-демократія повинна знаходити відповідь на потреби саме найнижчого прошарку середнього класу, який очікує радикальніших механізмів захисту від суворих реалій ринку. Соціал-демократія посіла своє місце у спектрі політичних партій відповідно до традиції емансипації найманих працівників кінця XІХ та ХХ століть. Цю функцію та традицію вона зобовязана виконувати і зберігати й нині в нових контекстуальних умовах.

Тому виникає напруга, з одного боку, між лібералізацією та політичною спроможністю в умовах глобалізованого світу, а з іншого - між лібералізацією та представництвом класичного соціал-демократичного електорату, що є політично актуальним з моменту прийняття Плану дій 2010 і тепер, у звязку з фінансовою кризою, знову включене до порядку денного.

Питання сумісності модернізації та політики, що враховує інтереси всіх громадян, перебували в центрі Третього Шляху британської лейбористської партії, а також - у дещо послабленій формі - в її німецьких (на федеральному рівні) або європейських відгалуженнях у другій половині 90-их років. На практиці це часто була політика наступального використання інструментів лібералізації в надії на те, що активне застосування ринкових механізмів та пришвид-шена таким чином лібералізація економіки і держави врешті-решт піде на користь також слабшим учасникам ринкових відносин - або прямо через їхню інтеграцію в ринок праці, або опосередко-вано завдяки імпульсам для економічного зростання. У Великій Британії, де мажоритарна система виборів інституційно відтворює двопартійну систему, Третій Шлях призвів до того, що лейбористська партія успішно змогла посісти своє місце в центрі політикуму [14, 411].

Соціал-демократії не залишається нічого іншого, як знайти відповіді, яких очікують від неї на правомірне запитання щодо соціальної справедливості та участі навіть за нових, змінених умов, і закласти замість цих відповідей новий політичний фундамент - однодумців, союзи, союзників. Від вирішення цього питання взагалі залежатиме виживання соціал-демократії у ХХІ столітті. Без відповідей на це питання існує велика загроза того, що соціал-демократія з плином часу буде затиснута між соціалістичною периферією та консервативним центром політичного спектра; без політичного фундаменту її відповіді не зможуть витримати політичної конкуренції. Проте й досі ніхто не береться за розвязання цих обох завдань; немає навіть систематичного їх обговорення. Натомість виникає принаймні інтелектуальний вакуум, який заповнюється лише в окремих випадках. Це однаковою мірою стосується як подолання фінансової кризи, так і викликів, що перебувають поза її межами.

На довготривалу перспективу ще раз з усією гостротою постає описана вище дилема між лібералізацією та соціальною справед-ливістю. Чи можлива модернізація політики й суспільства без економічної лібералізації? Чи не слід повернутися до менш лібе-ральних форм ринкової економіки? Чи існують форми соціально збалансованої лібералізації, від якої б виграли всі? Чи не варто було б у час фінансової кризи та кризи лібералізації повернутися до старої традиції соціальної ринкової економіки? Яке взагалі зна-чення має соціальний ринок в умовах глобалізованої економіки? [14, 411]

Намагаючись знайти відповідь на ці запитання, бачимо, що тут нашаровуються одна на одну давні, ще не розвязані, й нові про-блеми. Стара соціальна ринкова економіка потребувала модер-нізації, однак не для того, щоб зберегти конкурентоспроможність на глобальних ринках, а передусім для того, аби подолати прита-манні їй консервативні риси, зокрема, дискримінаційне ставлення до жінок, іноземців та найманих працівників з неповним робо-чим днем. Питання щодо меж лібералізації, яке ставить фінансова криза, не слід ототожнювати з питанням про те, що таке сучасне суспільство. Необхідно знайти нові відповіді на питання про еко-номічні й соціальні зміни, викликані політикою лібералізації. Так само і Третій Шлях, і саме він, з його однобічним акцентуванням позитивних сторін лібералізації, не може нам у цьому допомогти. Натомість необхідно знайти інший шлях потойбіч подальшої еко-номічної лібералізації та повернення до старої рідної моделі соціальної ринкової економіки [14, 411].

Висновки до Розділу 2

Глибока політична, суспільна та економічна трансформація лібральних суспільств ставить перед соціал-демократією великий виклик - дати нове визначення співвідношенню сучасної політики й ринкової економіки. До того ж, свої акценти на цьому виклику розставляє фінансова криза, примушуючи багатьох учасників іще раз висловити свою позицію щодо принципових питань співвідношення між ринком і державою. Загалом, соціал-демократія стоїть перед дилемою. З одного боку, вона змушена продовжувати модернізацію й адаптацію суспільних інституцій до нових умов, якщо хоче отримати право на відповідальність за уряд.

Розділ 3. Ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні

.1 Становлення та розвиток інституту соціал-демократії в Україні

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. - Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП - Революційна українська партія (з 1905 р. - Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В. Винниченко, М. Вороний, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко та інші. Коли в Росії вибухнула Лютнева революція, УСДРП вже являла собою потужну політичну організацію, одну з найвпливовіших партій в українському національно-визвольному русі. Соціал-демократи відіграли ключову роль у заснуванні Центральної Ради у березні 1917 р., справляючи вирішальний вплив на революційні та державотворчі процеси 1917-1920 рр [6, c.145].

Інтерес до історії української соціал-демократії завжди був значним, причому не тільки на теренах самої України. Історіографія цієї проблеми репрезентована досить великою кількістю літератури, яка, проте, є надто неоднорідною і потребує певної систематизації. Найдоцільнішою видається її класифікація на основі паралельного застосування цілого ряду критеріїв, зокрема: час написання (хронологічна ознака), жанр, теоретичний та (чи) ідейно-політичний напрямок, що його репрезентує автор праці, його культурно-національна (чи у випадку радянської імперії - політико-культурна) приналежність.

Так, якщо використовувати останній критерій, то весь корпус літератури досить чітко розділяється на чотири основні групи: українська, російська, радянська та зарубіжна. Водночас, враховуючи теоретико-методологічні підходи авторів, які, як правило, віддзеркалюють їхні політичні переконання, бачимо, що кожна із щойно названих груп у цьому плані є неоднорідною. Тому варто послідовно розглянути кожну з чотирьох історіографічних груп окремо.

З іншого боку, треба враховувати, що жодна з них не розвивалася цілком ізольовано від інших, до того ж протягом значних періодів часу усі вони еволюціонували паралельно, під впливом і на тлі багато в чому ідентичних умов.

З цих причин, а також з метою подати панорамну картину історіографії проблеми, виклад матеріалу буде підпорядковано хронологічному принципу. Ми розглянемо, як розвивалася історіографія української соціал-демократії на таких її основних етапах:

а) кінець XIX ст. - початок 20-х рр. XX ст., тобто від зародження руху до кінця визвольних змагань;

б) міжвоєнний період (20-ті - 30-ті рр. XX ст.) - вивчення проблеми на теренах української еміграції та діаспори, зародження і розвиток радянської історіографії;

в) повоєнний період - подальша еволюція названих груп, поява низки західноєвропейських та американських студій відповідної тематики;

г) новітній період (з 1991 р.) - виникнення й інтенсивний розвиток сучасної української історіографії проблеми.

Перші публікації, що проливають світло на зародження і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст.[1, c.76], невдовзі після утворення РУП. Як правило, це праці, написані «на злобу дня»; вони не містять глибокого аналізу подій і мають полемічне, подекуди пропагандистське забарвлення, що дає певну підставу розглядати їх не тільки як історіографічне, але й як історичне джерело. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. До таких належать ранні студії провідних діячів українства Д. Дорошенка, С. Єфремова та І. Стешенка [2, c.21]. При цьому, якщо праця Д. Дорошенка є радше інформаційним повідомленням, то І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку національного суспільно-політичного руху, а також вперше здійснив його класифікацію, звівши українські політичні сили до трьох основних напрямків: радикально-демократичного, марксистського та націоналістичного. Дещо пізніше подібну класифікацію запропонував у своїй праці й С. Єфремов.

На початку XX ст. до питань становлення національної суспільно-політичної думки звертався і М. Грушевський [3, c.44].

Деякі цікаві фактичні дані щодо зародження національних політичних партій наприкінці XIX ст. знаходимо у статті В. Дорошенка - одного з діячів, який стояв біля витоків політичного українства [10, c.567].

Потужним стимулом до наукового осмислення історії національного суспільно-політичного руху, а в цьому контексті і соціал-демократичної течії, стала Українська революція і державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Щоправда, повною мірою цей процес розгорнувся уже після завершення визвольних змагань, передусім на теренах української еміграції (згодом діаспори) і радянської України.

Отже, при ознайомленні з українською зарубіжною міжвоєнною літературою потрібно враховувати ту принципову обставину, що у певному сенсі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків у середовищі української еміграції. Ця її специфічна риса набуває особливого значення, якщо згадати, що міжвоєнна історіографія проблеми творилася насамперед самими учасниками досліджуваних ними подій. Адже українська наукова еміграція була, по суті, складовою української політичної еміграції, оскільки здебільшого складалася з людей, тією чи іншою мірою причетних до зародження та розвитку національних суспільно-політичних рухів, визвольних змагань 1917-1920 рр. тощо. Як правило, вони мали більш-менш чітку політичну позицію і майже завжди - партійну приналежність.

У цей період тривала, за вдалим визначенням М. Шлемкевича, «внутрішня громадянська війна в духові,... вже не в житті, але в мислях еміграції» [14, c.31].

По суті, ми маємо справу з дискусією роst factum представників різних українських політичних таборів, які з точки зору своїх ідеологій відповідають на найболючіші питання, поставлені українською революцією, дають оцінку власній діяльності, діяльності своїх політичних опонентів, подіям національних визвольних змагань 1917-1920 рр. [9, c.121].

Попри те, що в цілому науковий рівень студій істотно зріс, процес вивчення проблеми обумовлювався не лише пошуком об'єктивної історичної істини, але й політичними поглядами авторів, їхньою партійною приналежністю, суб'єктивною позицією, поточними потребами ідейної полеміки та політичного суперництва. З цих причин навіть деякі наукові за формою капітальні студії цього періоду не є такими по суті.

Типовим продуктом міжвоєнних часів є, скажімо, ґрунтовні «Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років» П. Христюка [10, c.508]: залишаючись цінною збіркою документів і матеріалів, вони навряд чи витримують критику як наукове дослідження. Цій праці (загалом досить докладній і солідній) притаманні брак чіткої та повноцінно обґрунтованої концепції, відверто некоректний стиль викладу, очевидна методологічна нестриманість. Автор, член партії українських есерів, намагається в якомога.

З іншого боку, не можна не відзначити ретельність, із якою автор «реконструює» події: їх подано із винятковою докладністю, із широким застосуванням джерел. Крім того, у «Замітках» вперше в історіографічній традиції зроблено спробу здійснити порівняльний аналіз основних українських партій у добу визвольних змагань.

Окреме місце в українській історіографії належить капітальній «Історії України 1917-1923 рр.» Д. Дорошенка [31, c.452]. Ця праця є переконливою спробою комплексного дослідження та викладу історії українського державотворення 1917-1918 рр. Автор поставив собі за мету охопити всі основні аспекти проблеми, зібрати і систематизовано подати якомога більшу кількість фактичного матеріалу та джерел. Для дослідника проблеми праця Д. Дорошенка і сьогодні становить величезну цінність. За широтою проблемно-тематичного охоплення і кількістю закумульованого в ній фактичного матеріалу, джерел та документів вона посідає особливе місце в українській історіографії.

Політична боротьба й державотворча діяльність українських соціал-демократів досить широко висвітлена у працях самих лідерів УСДРП.

У цій системі координат український державотворчий рух опинявся на периферії магістрального історичного процесу, розглядався як явище не тільки другорядне, але й «буржуазно-націоналістичне за своєю суттю», контрреволюційне, а, отже, шкідливе. Відповідно, він ніколи не досліджувався систематично. Поза полем зору радянських істориків лишився цілий ряд кардинальних моментів, без яких повноцінне відтворення картини подій було абсолютно неможливим. Натомість створювалася штучна модель. І на цих засадах розробка проблеми тривала протягом десятиліть.

У міру згортання політики «українізації», утвердження сталінського тоталітаризму, кристалізації радянської ідеології на дослідження української соціал-демократії фактично було накладено табу, а на її провідників навішано «ярлик» буржуазних націоналістів. Знаковою в цьому плані є праця П. Пташинського [15, c.40], в якій із безмірним негативізмом і необ'єктивністю висвітлюється діяльність українських соціалістів у міжнародному соціалістичному русі. Ця робота підбила певний підсумок: після її виходу впродовж 30-х і до кінця 50-х років в СРСР не з'явилося жодної публікації з цієї проблеми [16, c.112].

Утім, історіографія проблеми продовжувала розвиватися у Галичині, яка, як відомо, була інкорпорована в Радянський Союз лише у 1939 р. Досліджуючи суспільно-політичний і культурницький рух в Україні XIX - початку XX ст., галичани нерідко зверталися і до історії національної соціал-демократії, і, зокрема, до вивчення спадщини одного з її «батьків-засновників» - М. Драгоманова [17, c.3-8].

В цілому у міжвоєнний період було закладено фактографічні та концептуальні основи вивчення української соціал-демократії як в еміграції, так і в СРСР. Українська зарубіжна література характеризується розмаїттям і складністю. В цілому тут панує плюралізм та прагнення до об'єктивності, хоча вистачає також емоцій, невиваженості, догматизму, а подекуди - свідомих фальсифікацій. Що ж до радянської історіографії, то певна наукова коректність (хоча і в жорстких рамках марксистської методології) притаманна хіба що названим уже працям М. Яворського, М. Равич-Черкасського та ін. Наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. історія українського соціал-демократичного руху в СРСР була, по суті, сфальсифікована, а подальше його вивчення на тривалий час законсервоване.

В українському зарубіжжі в повоєнні часи гострота ідейно-політичного протистояння поступово зменшилася. Сталося головне: значною мірою «розмежувалася» наука і політика у вивченні проблеми, виникла більш-менш чітка межа між академічними школами української історіографії і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; українознавство постало як суто теоретична галузь. У суто формальному плані стався більш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і корпус академічних студій.

Серед публікацій повоєнної зарубіжної української історіографії [18, c.128] слід насамперед відзначити глибокі дослідження В. Дорошенка, П. Феденка, М. Стахіва, І. Мазепи, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, І. Нагаєвського. Над цими істориками, на відміну від їх радянських колег, не тяжіла необхідність дотримуватись у своїх роботах ідеологічних «табу». Тож прагнення до наукової коректності, поєднане із високим професійним рівнем, привело до появи низки цікавих аналітичних студій. З іншого боку, повоєнні дослідники, відірвані від архівних фондів, які у переважній більшості лишилися на території УРСР, здебільшого мусили оперувати вже відомими з міжвоєнних часів фактами.

Українська соціал-демократія в радянській історичній науці 1950-1980-х рр. апріорі продовжувала розглядатися як дрібнобуржуазна, націоналістична і при цьому (як це не парадоксально) антинародна течія, яка нібито обслуговувала інтереси української буржуазії; у безумовно критичному ключі оцінювалися погляди та діяльність В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша, І. Мазепи, М. Грушевського та ін. Все це вимагало, як мінімум, відповідної селекції, а подекуди фальсифікації фактів [20, c.311]. До того ж із сюжетної точки зору в центрі уваги в цих роботах перебували більшовики, українська ж соціал-демократія переважно досліджувалась остільки, оскільки контакти з нею впливали на політику РСДРП(б).

З іншого боку, радянським історикам, в розпорядженні яких залишалася більшість (виключаючи, можливо, «спецхрани») українських архівів, саме у цей період вдалося знайти, систематизувати і залучити до наукового обігу величезну кількість нових матеріалів з проблеми. Саме з цієї точки зору являє безсумнівну цінність ціла низка видань [21, c.311], серед яких виділяються капітальні монографії І. Кураса [23, c.219].

Із початку 1960-х до першої половини 1980-х рр. було також опубліковано ряд праць, присвячених переважно персоналіям. При цьому у дослідженнях, що присвячувалися творчій спадщині та суспільно-політичним поглядам І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського замовчувалося їх критичне ставлення до радикально-революційних методів досягнення соціально-політичних цілей. У монографіях В. Лукеренко, Р. Іванової, М. Рудька, А. Волощенка [23, c.220] та інших розглядалася діяльність українських діячів (хоча і в рамках пануючих тоді ідеологічних доктрин), висвітлювалася роль М. Драгоманова в громадському і просвітницькому русі.

Як уже зазначалося, виділяти дану добу в окремий етап розвитку історіографії української соціал-демократії змушує поява наприкінці 1980-х рр. і бурхливий розвиток цілком нової історіографічної групи - сучасної української історичної літератури. З ідейно-концептуальної точки зору вона багато в чому базується на надбаннях еміграційної історіографії (хоча і має свій самодостатній зміст). Однак специфіку цієї групи визначає і те, що зароджувалася вона «у надрах» радянської історіографії.

Наприкінці 1980-х років українська радянська історіографія подій 1917-1920 рр. в Україні мала значний обсяг, струнку концепцію, чітку методологію, напрацювала певні традиції вивчення. Вади її, проте, були настільки очевидними і настільки серйозними, що навіть в умовах обережної горбачовської ідеологічної лібералізації історики ортодоксальної радянської школи почали публікувати матеріали, які, не зачіпаючи моноліт радянської історичної парадигми, репрезентували окремі замовчувані раніше факти, свіжі погляди, підходи, ідеї [24, c.347]. Можна стверджувати, що саме тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років починається новий етап у розвитку історичної науки.

Нова історіографія народжується в результаті поступової і обережної реформації української радянської історіографії. Ідеологічні та концептуальні її основи тривалий час залишалися незмінними, а мова йшла, головним чином, про залучення до наукового обігу деяких нових матеріалів, проте ні в якому разі не про відмову від методології історичного матеріалізму чи від радянської історичної парадигми. Було висунуто гасла «заповнення білих плям» та «переосмислення деяких сторінок минулого», причому цілий ряд кардинальних тем вітчизняної історії все ж лишався частково або повністю недоторканним. До «табуйованих» належала і переважна більшість сюжетів історії українських визвольних змагань 1917-1920 рр., оцінки діяльності національних суспільно-політичних течій.

У 1993 р. С. Білокінь висловив думку багатьох, коли констатував: «В історії України немає «білих плям», а є цілковито сфальшована картина»[25, c.189]. Почалося активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Обсяг подібних студій швидко зростав, причому у цьому напрямку працювали майже всі дослідники історії. Згодом, добре зорієнтувавшись у проблемі, чітко уявляючи її внутрішню структуру, фактологічний та концептуальний «кістяк», наші історики дістали змогу поглиблено вивчати окремі її аспекти, залучаючи ті самі архівні матеріали, яких свого часу бракувало дослідникам з діаспори.

3.2 Роль соціал-демократії у розвитку українського громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, різноманіття взаємин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Більш точно в сучасній соціально-політичній теорії це суспільство визначається як сукупність міжособистісних, сімейних, етнічних, економічних, культурних, релігійних, правових, моральних відносин, що відображають їх ідеї і закріплюють у суспільних інститутах, що розвиваються і функціонують поза межами держави і без її прямого втручання.

Громадянське суспільство формується "знизу", спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, перетворення їх у вільних громадян-власників, що мають почуття власної гідності й готові взяти на себе господарську і політичну відповідальність за свої дії. Для нього характерні насамперед горизонтальні зв'язки в економічній і культурній сферах.

Соціальною основою громадянського суспільства виступають соціальні групи (зокрема, класи), що мають різноманітні інтереси. Це зумовлює значну роз'єднаність громадянського суспільства і властиву для нього конкурентність і навіть боротьбу індивідів. Роз'єднаність громадян переборюється об'єднанням їх у різні партії, угруповання й асоціації, а індивідуалізм і конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри і співробітництва, здатністю йти на компроміси, поміркованістю і толерантністю. Їм не байдужі також суспільні проблеми, вони зорієнтовані на громадські справи.

І, нарешті, духовною, культурною і моральною основою громадянського суспільства є базові суспільні цінності, що слугують гуманізмові, формуванню особистості громадянина - вільного і діяльного, але такого, який дотримується загальноприйнятих суспільством соціальних норм [18, c.209].

У даній дипломній роботі пропонується провести аналіз ролі соціал-демократії у становленні громадянського суспільства, а для цього необхідно дослідити чи справді принципи громадянського суспільства можуть преплітатися з соціал-демократією.

Принципи справедливості і солідарності є тими особливостями ідеології соціал-демократії, які відділяють її від ліберально-консервативних партій. "Чисті" ліберали відстоюють принцип невтручання в економічне життя, наполягаючи на тому, що вирватися з бідності кожен повинен сам, - тоді суспільство буде ефективне, стане багатшим і даватиме бідним більше шансів. Соціал-демократія готова інколи пожертвувати ефективністю в ім'я справедливості. Вона прагне не допускати такого положення, коли успіх досягається сильнішим за рахунок слабшого, його коштом.

Західні соціал-демократії, якими б радикальними не були їх програми, завжди зупинялися перед кроками, що потребували авторитарної свідомості. Не відмовляючись від колективістської політичної моралі, вони надали їй толерантного щодо особистості характеру. Соціал-демократична ідеологія вимагає солідарності з бідними і слабшими - не тільки в своїй національній державі, а й у загальнолюдському масштабі. Не ігноруючи фактичної нерівності людей, неповторності кожного індивіда з його обдаруваннями і вадами, неминучої різниці в прибутках і життєвому везінні, соціал-демократія відстоює справедливість як рівність прав і можливостей для кожного члена суспільства[18, c.209].

Принцип свободи означає насамперед політичну демократію з усіма правами особистості, які вона передбачає. Соціал-демократія не відрізняється щодо цього від лібералів, - вона також вважає політичні свободи лише частиною того, на що має право людина у вільному суспільстві. Політичні свободи виражають, по суті, право людини на участь в управлінні державою і суспільством. Але, крім цього права, людині має належати ряд інших невідчужуваних прав. Від народження людина не тільки живе - вона має право на життя, і ніхто не може посягати на це право. Як ніхто не може порушувати право людини на фізичне і психічне здоров'я, тобто спричиняти їй фізичні або моральні страждання. Порушувати право на вибір середовища проживання, - як вибір місця проживання, так і людського середовища, тобто насильно відокремлювати людину від сім'ї і близьких. І порушувати право власності, тобто посягати на приналежні людині матеріальні і духовні цінності.

Все це добре, але достатньо проїхати на роботу в автобусі, щоб втратити якщо не здоров'я, то принаймні психічну рівновагу. Формулюючи принцип особистої свободи, соціал-демократи не граються в абстрактний гуманізм, а переносять проблему недоторканності індивіда в правову площину. Право чітко визначає, коли порушення невід'ємних прав людини є злочином. Право визначає покарання, яке для злочинця завжди буде позбавленням яких-небудь прав. У тому числі в найбільш демократичних країнах світу інколи і позбавлення злочинця права на життя.

Тому соціал-демократія в принципі підтримує право (приватної) власності на землю, однак розглядає проблему в більш широкому плані - не тільки з точки зору доцільності і ефективності, а й з позицій захисту прав і свобод селянина.

Історичний досвід людства показав, що найоптимальнішим з точки зору втілення зазначених принципів свободи, справедливості і солідарності є суспільство "західного" типу, яке грунтується на засадах парламентської демократії, ринкової економіки та національної державності[18, c.209].

Прийняття Конституції України підвело риску під принциповими суперечками про політичний устрій нашої країни. В цілому Конституція узгоджується з цінностями соціал-демократії. Проте з позицій, викладених вище, на перспективу можна говорити про реформу політичного устрою.

З соціал-демократичного погляду мають бути чітко визначені загальнополітичні рамки державного життя України незалежно від регіонів та їх специфіки, правопорядок має бути загальнонаціональний і підтримуватися загальнодержавними органами. Але стабільність системи має базуватися на широкій автономії регіонів (земель). Виконавча влада в містах має належати мерам, що обираються населенням, і здійснюватися створюваними мерами адміністраціями. Для країни з величезними традиційними відмінностями між історичними землями, якою є Україна, найбільш прийнятним був би устрій з широкою автономією земель. Відповідно до принципів регіональної автономії має формуватися і бюджет.

Будучи непримиренною до авторитарних тенденцій, соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як допоміжної сили в суспільному житті: уряд повинен "всього лише" вирішувати проблеми, які не можуть самі вирішити окремі громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Україна нині визначається з перспективами майбутнього розвитку: якщо збережеться принцип моноцентристської держави з домінуванням столиці і слабкістю регіонів, вона надовго стане в цілому провінційною країною з глухою "глибинкою". Є й інші цивілізаційні зразки - наприклад, США, Англія чи Німеччина, де культурно-політичні та науково-технічні центри розосереджені по всій країні[18, c.209].

Соціал-демократія і соціально орієнтована ринкова економіка - теми, що їх ризиковано торкатися побіжно. Найближчим часом буде опубліковано переклад документа, підготовленого західними соціал-демократичними фахівцями і присвяченого проблемам трансформації посткомуністичної економіки. Відзначу загальні особливості соціал-демократичного підходу до економічних реформ.

Як і ліберальні реформатори, соціал-демократи враховують ту незаперечну, підтверджену великим історичним досвідом істину, що тільки приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає, на мій погляд, в оцінці ролі держави в перетвореннях. За цим стоїть віра лібералів у те, що державні форми господарювання є просто щось неприродне, і достатньо звільнити суспільство від цих форм, як "всі джерела народного багатства заб'ють повними потоками". Таку фразу сказав класик "наукового соціалізму", який так само сліпо вірив у протилежний принцип - неприродність приватної власності.

Насправді державно-соціалістичний колективізм є формою господарювання, що органічно виростає з бідності, і бідність постійно заносить державу знов і знов на його шляхи, що ведуть до найпростіших і найменш ефективних, але все ж таки вирішень проблем. Й кинути підприємство і підприємця в ринкове середовище - зовсім не все, що потрібно для економічного виживання: ринкові відносини формують лише мікросередовище економіки. Макрорегуляція залишається за державою [54, c.675].

Прикладом може бути колективізоване сільське господарство. Соціологи, що виявляють прихильність двох третин селян до колгоспів, скаржаться на розпад традиційної ментальності під впливом десятиліть тоталітаризму, політики-антикомуністи вимагають негайно звільнити селян від колгоспного гноблення, щиро вірячи, що відразу все піде саме собою. А між тим практичні селяни бояться, що їх позбавлять колгоспного даху, і голосують за комуністів, які в Верховній Раді списують колгоспам нові і нові борги та виділяють кредити, що неминуче підуть у ту ж чорну дірку. Тим часом сільське господарство близиться до катастрофи, яка може добити нашу економіку.

Руйнування колгоспної системи саме по собі ніякого ринку не створить. Взагалі створювати ринок - це зовсім не означає дозволити всім торгувати чим і як хочеш. Ринок - це величезний і складний соціальний інститут, інфраструктура, що вимагає величезних зусиль, знань і коштів. Соціал-демократична політика полягала б у тому, що держава всі зусилля покладала б на утворення і плекання таких інфраструктурних механізмів. На ділі ж держава з фіскальних міркувань, під тиском бідності іде на найпростіші, антиринкові заходи. Так, для виробника зерна вирішальну роль відіграє реалізаційний ланцюжок - очищення, класифікація, сертифікація, зберігання, транспортування - аж до порту. Адже в Україні витрати на реалізаційні послуги становлять приблизно половину ціни за тонну пшениці, а в США - вдвоє менше. Який же вихід знаходить наша держава? Вона монополізувала цей ланцюжок за допомогою холдинґової компанії "Хліб України", щоб одержувати зиски!

Національна державність України є найбільш адекватною формою демократичної організації суспільства, але вона є і чимось більшим - реалізацією споконвічної мрії українського народу про незалежність. Державна незалежність є цінність такої ж ваги, як свобода, справедливість і солідарність, як добробут народу, і має оборонятися з такою ж самовідданістю. При цьому неправомірно протиставляти "право людини" "праву нації". Нація як суб'єкт права виступає тільки у вигляді держави. Держава ж зобов'язана захищати невідчужувані права людини незалежно від її соціального стану чи етнічної приналежності. Коли говорять про "право нації" порівняно з "правом людини", то або плутають національний і, відповідно, особистий інтерес, або ж містифікують ту просту річ, яка на демократичному Заході називається "утверджувальна дія" (affirmative action).

Держава може надавати підтримки тим чи іншим пріоритетам, наприклад, україномовній культурі, яка в Україні має надто слабкі позиції і без такої підтримки не виживе. Така утверджувальна дія чи політична програма не пов'язана ні з заборонами щодо інших культур, передусім російськомовної, або обмеженнями в правах на етно-національному грунті. При цьому ніхто не має права оголошувати українською і підтримувати як українську певну культурну течію, виходячи з політичних чи художніх орієнтацій [53, c.34].

Орієнтація на Європу зовсім не означає розриву з Росією. Чим більше ми будемо пов'язані з Європою, тим очевидніше буде вагомість культурного зв'язку України з Росією. Російська культура не є "зарубіжною" для України - в культурний розвиток імперії українці внесли свій великий доробок, часто неможливо визначити, чи є певний художник або композитор російським чи українським. На російській літературі зростали покоління українців. Розвиток сучасної української національної культури не повинен супроводжуватися культурними катастрофами.

У Стокгольмській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу відзначається, що, незважаючи на прогрес, у світі "...зберігається і одвічна несправедливість. Як і раніше, порушуються права людини, процвітає расова дискримінація та дискримінація за ознакою статі, а можливості людини в житті, як і раніше, визначені тим, до якого регіону чи класу вона належить від народження. Перед усіма цими принциповими проблемами Соціалістичний Інтернаціонал підтверджує вірність своїм основним переконанням. Як і раніше, він ставить собі за мету демократизацію економічної, соціальної та політичної структури в глобальних масштабах".

Існують політики, які не можуть повірити в щирість подібних декларацій. Тих, хто здатний тільки на практицизм і сприймає принципи як порожню риторику, неможливо переконати в можливості поєднання прагматичного реалізму і морально-політичного ідеалізму. Але демократичний соціалізм як практична політика, натхненна одвічними гуманістичними цінностями, живе і визначає людству життєві горизонти [57, c.89].

3.3 Сучасний стан соціал-демократичної ідеології в Україні

Ідеологічну ситуацію в Україні навряд чи можна визначити як таку, що відповідає вимогам сьогодення, імперативам докорінної демократизації політичної системи. У суспільстві виразно простежується тенденція до збільшення кількості людей, які проголошують, що їм бракує політичних ідеалів. Значно поширилися настрої песимізму, апатії, зневіри, втрати орієнтирів щодо визначення сенсу життя. Не в останню чергу це зумовлено тим, що політичні партії, особливо центристського спрямування, під час переходу від державної ідеології до партійного плюралізму, так і не спромоглися запропонувати українському народові ідеї та принципи, які б могли його, як то зовсім нещодавно казали, «надихнути на великі звершення».

Як би там не було, але зараз, за даними політологічних досліджень, в Україні повноцінно функціонують лише дві ідеології: комуністична та націонал-демократична. Кожна має свій набір відомої всім ідеологічної символіки (ті ж прапори: червоний та жовто-блакитний); кожна пропонує власне тлумачення історичного минулого українського народу (Жовтнева революція, голод 30-х років, Велика Вітчизняна війна, діяльність ОУН тощо). Кожна здатна поширювати власні політичні міфи, намагаючись у такий спосіб вкоренити певні норми поведінки та політичні ритуали (покладення квітів до пам`ятників В. Леніну чи М. Грушевському). Кожна апелює до пам`яті та спадщини діячів, яких вона вважає за «історичних героїв». Кожна створила свою особливу політичну «субкультуру», уособлюючи за її допомогою певний культурно-цивілізаційний вибір. Кожна творить своїм лідерам політично узагальнюючий, але й політично відокремлюючий образ. Нарешті, кожна претендує на здатність мобілізувати маси людей [58, c.109].

Сучасна соціал-демократична ідеологія взагалі, наскільки це можливо, не повинна живитися міфами. Як вже бкло сказано, вона має бути досить раціональною. Це стосується не тільки формування програми партійної діяльності, або, наприклад, визначення засад діяльності партійних фракцій у представницьких органах, але й нашого сприйняття історії.

Звернімо увагу на сучасне становище в ідеологічній сфері. Воно вочевидь має кризовий характер.

По-перше, триваюче зубожіння та поглиблення соціального розмежування спричиняють подальше відторгнення тих політиків, що обстоюють ліберальну систему цінностей. Сумнівно, що діяльність урядів, очолюваних ринковими фундаменталістами зможе призупинити цей процес.

По-друге, націонал-демократична (націоналістична) ідея дедалі більше виявляє ознаки кризи. Першопричиною цього є об`єктивна втрата сенсу подальшої боротьби за досягнення первинної націонал-демократичної ідеї - державної незалежності в умовах, коли національна державність існує і так чи інакше зміцнюється . Тепер на перший план у націонал-демократів вийшла боротьба за укорінення як офіційної ідеології своїх власних ідеологічних принципів. Так, націонал-демократам вдалося перетворити деякі з своїх ідеологічних символів на загальнодержавні, але при цьому й ототожнити себе в очах народу з владою, через що чимало співвітчизників покладають левову частку провини за усі теперішні негаразди саме на них. Але навіть за таких умов політика націонал-демократів залишається незмінною: останнім часом вони перенесли вістря своєї боротьби знову ж таки на зміну символіки - цього разу йдеться про герб колишньої УРСР на будівлі Верховної Ради та скасування Жовтневих свят. Змінювати та скасовувати, звісно, треба. Але ж не робити це головною метою ідеологічної політики в очах нашого народу, який вже звик до того, що усі реформи у нас починаються, та й закінчуються, символічними жестами[60, c.45].

По-третє, часи занепаду переживає й комуністична ідеологія. У своєму ортодоксально-радянському варіанті під назвою «марксизм-ленінізм» вона могла існувати лише за підтримки комуністичної держави. Зміна історичної ситуації й далі розхитуватиме підвалини комуністичної ортодоксії, стимулюючи ліве середовище до пошуку в напрямку соціал-демократичних ідей.

Наслідком суцільної ідеологічної кризи стало значне поширення у суспільстві почуттів байдужості, безнадійності, втрати критеріїв розмежування «добра» і «зла».

Існує ряд факторів, здатних сприяти подальшому зростанню соціал-демократичних симпатій в Україні. Нові спроби провести економічні реформи за рецептами лібералів-ортодоксів навряд чи досягнуть своєї мети. Бідність не щезне з країни, й вона підштовхуватиме тих виборців, що не сповідують ні комуністичну, ані націоналістичну ідеологію, до пошуку сили, здатної підтримати традиційні соціал-демократичні тези державного забезпечення мінімального доходу громадян, державної підтримки працевлаштування, державного регулювання доходів на користь незахищених верств населення.

Взагалі слід визнати, що в Україні, як і у багатьох інших країнах - колишніх республіках СРСР, кількість виборців, здатних зайняти послідовно ліберальну позицію, є мінімальною. На думку деяких політологів, сьогоднішній «щирий ліберал» - це інтелектуал щонайменше у другому поколінні, який має значний культурний капітал і здатний запропонувати на ринку свій власний інтелектуальний продукт, що користується попитом. Вочевидь у новому українському суспільстві, якому притаманні бідність, навіть злиденність, таких особистостей набереться небагато [60, c.45].

Якщо підходити до розгляду цієї групи з соціологічними мірками, одразу впадає у вічі її розмитість. Будь-яке твердження щодо її поглядів варто оцінювати лише статистично, оскільки людей з такими поглядами неважко знайти й серед тих, хто стоїть за соціалістів, націоналістів чи «зелених» (хоча їх частка там є меншою). Так само й серед симпатиків соціал-демократичної партії знайдуться люди з зовсім іншими поглядами. І все ж таки можна сказати, що «у середньому» для прихильників соціал-демократії є характерними такі риси:

за соціально-економічними поглядами вони виступають за регульований ринок. Від комуністів їх відрізняє готовність прийняти ринок, приватизацію (у поміркованому обсязі); від правих лібералів - обстоювання ролі держави та державного регулювання;

у ставленні до національного питання прибічники соціал-демократів є ближчими до «універсалістів» (інтернаціоналістів), хоча вони, на відміну від комуністів, не прагнуть возз`єднання з Росією, а відверто і без зайвого пафосу визнають незалежність України;

за морально-політичними переконаннями симпатикам соціал-демократів притаманний гуманізм - на відміну від властивого як комуністам, також і націоналістам «пошуку ворога»;

нарешті, у політично-правовому відношенні в альтернативі «демократія-авторитаризм» прибічники соціал-демократів чітко віддають перевагу першому варіанту.

Можна було б очікувати, що в умовах кризи конкуруючих ідеологій відсоток тих, хто симпатизує соціал-демократам, зростатиме. Однак, знову підкреслю, більшість прихильників соціал-демократичного вибору мають доволі невиразні поняття про соціал-демократію, а їх переконанням властиві невизначеність та двоїстість. Не буде великим відкриттям, що число виборців, які симпатизують соціал-демократам, є помітно більшим за число тих, хто реально голосує за них на виборах. Певною мірою це пов`язано з намаганнями противників соціал-демократії закріпити за нею образ структури, котра не опікується загальним добробутом, а дбає виключно про інтереси бізнесменів, представлених у керівництві партії [61, c.321].

Отже, потенційне коло виборців соціал-демократів є досить широким - аж до половини усіх українських виборців (до них точно не можна додати лише 20-25% переконаних прибічників комуністів та 15-20% - націоналістів), але у передбачуваному майбутньому практично можна розраховувати лише на його частину. У такій ситуації необхідно вірно розставити акценти у програмній творчості та практичній політиці соціал-демократії, спираючись у цьому на сподівання більшості населення.

Успіх подальшої діяльності соціал-демократів залежатиме від того, якою мірою їм вдасться об`єднати центристських та лівоцентристських виборців. В ідеалі це мало б бути таке становище, коли між соціал-демократами та комуністами не буде жодної іншої демократичної лівоцентристської сили.

Сьогодні певні сили наполегливо захаращують свідомість виборців уявленнями про існування в українській публічній політиці лише трьох таборів: 1) комуністи та соціалісти; 2)«чесні» праві; 3) «кланові партії або блоки». До речі, сили ці, які чомусь ототожнюють себе з «чесними правими», аж ніяк не «святі», тож їхню сьогоднішню моралізаторську критику наших позицій з цього погляду можна кваліфікувати хіба що як звичайнісіньке лицемірство. Якщо б донести справжній ідеологічний образ соціал-демократії до кожного громадянина, це значною мірою позбавило б наших опонентів підстав для формулювання таких «класифікацій».

Будь-яка ідеологія потребує теоретичного обґрунтування, яке створюється суспільними науками: історією, економічною теорією, філософією, соціологією, політологією. Приміром, основу партійних програм КПРС складали філософсько-економічні праці Маркса, Енгельса, Леніна, а вже з цих програм на засадах марксистських теорій формувався такий собі партійний «ідеологічний канон» (тобто «картина світу»). Згадаємо, наскільки значний вплив справили історичні дослідження М.Грушевського на ідеологію української націонал-демократії. У них сформульовані наріжні настанови, що зараз саме розповсюджуються націонал-демократичними ЗМІ. Ці настанови сьогодні певною мірою визначають зміст державних програм та підручників з історії.

Використовуючи досягнення суспільних наук, партійні ідеологи формують власну мову з властивою їй специфічною термінологією, підштовхуючи журналістське, викладацьке та наукове середовище до поширення вигідного цим ідеологам світосприйняття. Досвід минулого свідчить, що при цьому слід за будь-яку ціну уникати найменшої ідеологізації соціальних дисциплін, їх спрямування на виконання певного замовлення. Політичні сили демократичного напрямку, і зокрема соціал-демократи, зацікавлені у розвитку суто обєктивного суспільствознавства.

Відсутність такого спілкування із вченими-суспільствознавцями призвела, зокрема, до того, що до цього часу українська соціал-демократія не виробила власної «ідеологічної мови». Це, безперечно, є свідченням певної слабкості ідеології та партійної теорії. Вважається, науковцям у галузі суспільствознавства доведеться докласти чимало зусиль, щоб змінити ситуацію на краще [60, c.45].

Висновки до Розділу 3

Взагалі варто відзначити, що в нашій країні існують значні проблеми з формуванням української моделі соціал-демократичної теорії. Ні більшість інтелігенції, ані інтелектуально розвинена молодь не мають, на жаль, найменшого уявлення про потужні духовно-теоретичні корені соціал-демократії, про її зв`язок з вельми різноплановими теоріями в галузі економіки, етики, політики. До 1997 року в Україні не з`явилося практично жодної монографії, пов`язаної з європейською соціал-демократією. В Україні майже невідомі імена тих українських вчених (за винятком М.Поповича), які зосередили свій дослідницький інтерес на тлумаченні просоціал-демократичних філософсько-соціологічних настанов та їх пристосуванні до умов України. Через ізольованість нашої держави від зовнішнього світу ми й досі не маємо тієї соціал-демократичної «інфраструктури», яка існує навіть у Москві, де ще з радянських часів функціонують спеціальні науково-дослідницькі підрозділи, покликані узагальнювати досвід європейської соціал-демократії.

Розділ 4. Охорона праці

Оптимізація умов праці користувачів ПК

Виробничий мікроклімат

Під виробничим мікрокліматом розуміють стан повітряного середовища виробничого приміщення, який визначається температурою, відносною вологістю, рухом повітря та тепловим випромінюванням нагрітих поверхонь, що в сукупності впливають на тепловий стан організму людини. В процесі трудової діяльності людина перебуває у постійній тепловій взаємодії з виробничим середовищем. За нормальних мікрокліматичних умов в організмі працівника, завдяки терморегуляції, підтримується постійна температура тіла (36,6 °С) [65].

Кількість тепла, що утворюється в організмі, залежить від фізичного навантаження працівника, а рівень тепловіддачі - від мікрокліматичних умов виробничого приміщення. Оскільки робота за компютером характеризується малими фізичними навантаженнями, то цей вид діяльності належить до категорії легких робіт за критерієм енерговитрат організму. Для того, щоб фізіологічні процеси в організмі людини відбувалися нормально, теплова енергія, що виділяється під час роботи організмом, повинна повністю відводитись у навколишнє середовище. Порушення теплового балансу може призвести до перегрівання або ж переохолодження організму людини і, зрештою, до захворювання.

Віддача тепла організмом людини здійснюється, в основному, за рахунок випромінювання і випаровування вологи з поверхні шкіри. Чим нижча температура повітря і швидкість його руху, тим більше тепла віддається випромінюванням. При високій температурі значна частина тепла втрачається випаровуванням поту.

Вологість повітря істотно впливає на віддачу тепла випаровуванням. Через високу вологість випаровування погіршується і віддача тепла зменшується. Зниження вологості покращує процес тепловіддачі випаровуванням. Однак, надто низька вологість викликає висихання слизових оболонок, їх пересихання та розтріскування, забруднення хвороботворними мікробами.

Рухомість повітря визначає рівень тепловіддачі з поверхні шкіри конвекцією і випаровуванням. Різкі коливання температури в приміщенні, яке продувається холодним повітрям (протягом) значно порушують терморегуляцію організму і можуть викликати простудні захворювання.

Таким чином, для нормального теплового самопочуття людини важливо забезпечити певне співвідношення температури, відносної вологості та швидкості руху повітря, тобто певні мікрокліматичні умови. Такі умови визначаються, в основному, категорією роботи, що виконується, та періодом року і можуть бути оптимальними та допустимими.

Під оптимальними мікрокліматичними умовами розуміють таке співвідношення його параметрів, при якому в умовах тривалої та систематичної дії на людину створюються комфортні теплові відчуття та відбувається збереження нормального теплового стану організму без напруження механізмів терморегуляції. Допустимі мікрокліматичні умови передбачають можливість виникнення дискомфортних відчуттів та зміни теплового стану організму, однак вони швидко минають і нормалізуються за рахунок напруження механізмів терморегуляції в межах фізіологічних пристосувальних можливостей [66].

Проведені дослідження мікрокліматичних умов на компютеризованих робочих місцях показали, що зимою значення відносної вологості повітря часто є нижчими за встановлені норми і становлять в середньому 30-40% 9при оптимальному 40-60%). Це призводить не лише до надмірного висихання слизових оболонок очей, носа, горла, а й до нагромадження зарядів статичної електрики, що утворюються в процесі роботи компютера. Температура повітря в таких приміщеннях у теплий період року іноді перевищувала нормовані значення, особливо в приміщеннях, розташованих з південної сторони будівлі (оптимальне значення температури 23-250С). Швидкість руху повітря, як правило, була в межах норми (0,1м\с) . Встановлено, що нагріті поверхні компютера та лазерного принтера помітно не впливають на підвищення температури повітря на робочому місці, однак літом такий вплив може бути значно більшим.

Для забезпечення оптимальних мікрокліматичних умов в будь-який період року приміщення, в яких розташовані компютеризовані робочі місця повинні бути обладнані системами опалення. Однак найкраще вирішення цього питання - це встановлення кондиціонерів, які автоматично підтримують задані параметри мікроклімату.

Виробничий шум та вібрація

Відомо, що шум несприятливо діє на слуховий аналізатор та інші органи та системи організму людини. Визначальне значення щодо такої дії має інтенсивність шуму, його частотний склад, тривалість щоденного впливу, індивідуальні особливості людини, а також специфіка виробничої діяльності. Ті види діяльності, у яких поєднується напружена розумова робота та інтенсивне використання компютера (редагування тексту, верстка оригіналу, "запуск" та відлагодження програм тощо) характеризується відчутним впливом навіть незначних рівнів шуму. Цей вплив виражається у зниженні розумової працездатності, швидкій втомлюваності, послабленні уваги, появі головного болю та ін. Слід зазначити, що нормовим значенням рівня шуму для робіт розумової праці є 50 дБ [71] .

Основними заходами та засобами боротьби з шумом є:

зниження рівнів шуму в джерелі його утворення (застосовується, як правило, в процесі проектування);

використання звукопоглинаючих та звукоізолюючих засобів;

раціональне планування виробничих приміщень та робочих місць. На компютеризованих робочих місцях основними джерелами шуму є вентилятори системного блоку, накопичувані, принтери ударної дії. Для зниження рівнів шуму на робочих місцях рекомендується розмістити друкувальні пристрої ударної дії (матричні, шрифтові принтери тощо) в іншому приміщенні, або огородити їх звукоізолюючими екранами [67].

Оскільки зовнішні шуми (вулиця, суміжні приміщення) також можуть негативно впливати на функціональний стан операторів ВДТ, то стіни приміщень, в яких розташовані компютеризовані робочі місця бажано облицювати звукопоглинаючими матеріалами. Однак доцільність їх застосування повинна бути обґрунтована спеціальними інженерно-акустичними розрахунками. Звукопоглинаюче облицювання стін (іноді й стелі) необхідно здійснювати матеріалами, що мають максимальний коефіцієнт звукопоглинання в межах частот 31,5-8000 Гц і дозволені для оздоблення приміщень органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду.

Для зниження вібрації обладнання, пристрої, пристосування необхідно встановлювати на спеціальні амортизуючи прокладки, передбачені нормативними документами.

Електромагнітні випромінювання

Як вже було зазначено раніше, дисплеї на основі ЕПТ є потенційним джерелом випромінювання кількох діапазонів електромагнітного спектра:

рентгенівського;

оптичного;

радіочастотного.

Кожний вид випромінювання відрізняється своїми особливими характеристиками впливу на організм людини, тому розглянемо їх окремо.

Рентгенівське випромінювання. В багатьох країнах світу були проведені дослідження щодо можливого рентгенівського випромінювання відео терміналів компютерів. Встановлено, що джерелом "мякого" рентгенівського випромінювання є екран; з інших сторін ВДТ цього виду електромагнітного випромінювання взагалі не було виявлено. У більшості випадків вимірювання проводились на відстані 5 см від поверхні екрана гіри всіх можливих режимах роботи ВДТ. Дослідження проводились на відеотерміналах різних моделей та різних фірм-виробників. Найвищі рівні рентгенівського випромінювання зареєстровані при максимальній яскравості і при щільно заповненому екрані. Однак, у всіх випадках виявлене рентгенівське випромінювання від ВДТ не перевищувало фонового рівня [67].

Деякі дослідники спробували визначити реальне рентгенівське випромінювання, що генерується ВДТ. Свої вимірювання вони проводили в спеціальному приміщенні, екранованому від фонового випромінювання. В низці інших досліджень використовувались досить "тонкі" методи, засновані на використанні сцинтиляційного детектора на Маї та амплітудного аналізатора імпульсів.

В результаті проведення досить детальних та всесторонніх вимірювань переважна більшість дослідників вважає, що відеотермінал не несе небезпеки для користувача з точки зору можливого рентгенівського випромінювання, оскільки інтенсивність такого випромінювання значно нижча гранично допустимих норм.

У деяких дослідженнях довкола ВДТ були виявлені електромагнітні поля з частотою від 10 кГц до 1 МГц. Напруженість Е-поля становила 0,3- 150 В/м і Н-поля - близько 0,05 А/м на відстані приблизно 30 см.

Виробниче освітлення

Робота користувачів компютерів характеризується значним напруженням зорового аналізатора, тому виключно важливе значення має забезпечення раціонального освітлення робочих місць. Зоровий дискомфорт може бути викликаний:

неправильною орієнтацією робочого місця відносно світлових отворів (вікон);

неадекватними світловими характеристиками світильників (та/або) неправильним їх просторовим розташуванням відносно робочих місць;

засліплюючою дією яскравих предметів, що знаходяться в полі зору користувача (пряма блискість);

дзеркальним відбиттям на екрані предметів з високою яскравістю, що знаходяться за спиною користувача (відбита блискість);

неправильним розподілом яскравості в полі зору користувача;

засвіченням екрана прямим чи розсіяним світлом світильників або небосхилу через світлові отвори.

У забезпеченні максимально комфортних умов зорової роботи вагома роль належить оптимізації кількісних та якісних показників освітлення. Однак ці показники суттєво залежать від специфіки використання ВДТ. Якщо користувач постійно працює за ВДТ, то до такого робочого місця висуваються одні світлотехнічні вимоги. Коли на робочому місці ВДТ використовується короткочасно, або робота з ним має підпорядковане значення, як, наприклад, на робочому місці з переважно традиційною конторською діяльністю з епізодичним використанням інформації на ВДТ, то вимоги до освітлення повинні враховувати фактор переважно конторської діяльності. При такому виді діяльності домінують вимоги, що висуваються до освітлення конторських приміщень. При постійному використанні ВДТ рівень освітленості на робочому місці повинен бути дещо нижчим. Це обумовлено тим, що високі рівні освітленості знижують контрасність фону і обєктів, зображених на екрані, і підвищують імовірність відбиття добре освітлених вертикальних поверхонь на екрані ВДТ. Окрім того, може мати місце, так звана, вуалююча яскравість, яка виникає за рахунок розсіювання світла на мікроскопічних нерівностях скляної поверхні екрана і на частинках пилу, що осіли на ньому. В той же час, низький рівень освітленості призводить до зниження яскравості периферії поля зору. Це, в свою чергу, підвищує інтенсивність процесу переадаптації, що прискорює розвиток втоми зорового аналізатора користувача [69].

Важливо також забезпечити однакові рівні освітленості екрана, клавіатури та документа (паперового носія інформації). Підраховано, що при інтенсивній зоровій роботі з документом та ВДТ, зокрема, при компютерному наборі даних користувач до 20 тис. разів за зміну переводить погляд з документа на клавіатуру та екран. При неоднаковій освітленості цих трьох обєктів переведення погляду у користувача викликає неминучу переадаптацію зорового аналізатора. Тому інтенсивність освітлення поверхні, де знаходиться документ та клавіатура не повинна перевищувати яскравості екрана ВДТ. Нормований рівень освітленості на робочому столі в зоні розташування документа становить 300-500 лк [72].

Для забезпечення відносної постійності природного освітлення незалежно від погодних умов чи пори року необхідно вікна обладнати сонцезахисними регульованими жалюзі або світлорозсіюючими шторами з коефіцієнтом відбиття 0,5-0,7.

Розташовувати робочі місця з ВДТ необхідно таким чином, щоб в поле зору користувача не потрапляли вікна або світні поверхні світильників. Окрім того, вони не повинні також знаходитися безпосередньо за його спиною, щоб уникнути відблисків на екрані.

Штучне освітлення у приміщеннях з ВДТ необхідно здійснювати у вигляді загальної системи рівномірного освітлення. У приміщеннях, де переважають роботи з документами, допускається застосування комбінованого освітлення, коли на робочих місцях встановлюють світильники місцевого освітлення, які доповнюють загальне освітлення.

Для раціонального використання штучного освітлення необхідно в її електричній схемі живлення передбачити систему вимикачів, за допомогою якої можна регулювати інтенсивність штучного освітлення залежно від інтенсивності природного, а також освітлювати тільки потрібні для роботи зони приміщення [66].

Таким чином в даному розділі було проаналізовано негативний вплив потенційно шкідливих факторів ПК на організм користувача, а також запропоновано заходи щодо покращення умов роботи.

ВИСНОВКИ

Висвітлюючи місце соціал-демократичних партій в системі сучасної української багатопартійності слід відзначити те, що на відміну від багатьох інших партій та політичних рухів, соціал-демократію виділяє органічне сполучення функціонального і ціннісно-світоглядного аспектів політичної діяльності. Тобто, з одного боку, соціал-демократія відбиває реально існуючі в суспільстві настрої пов'язані з усвідомленням необхідності гармонізації суспільних стосунків в дусі основоположних цінностей свободи, справедливості та солідарності. А, з іншого боку, соціал-демократична програма передбачає застосування цілого ряду суто практичних заходів, які здатні забезпечити структурно-функціональну стабільність в державі і суспільстві, ріст суспільного добробуту, утвердження ідеалів демократичної, правової і соціальної держави.

Зосереджуючи увагу на тих проблемах, що постали на сьогоднішній день перед українським суспільством, і які стали змістовною завадою на шляху становлення соціал-демократії, слід наголосити на триваючому процесі "маргіналізації середнього класу". Справа в тому, що соціальною базою як партійної діяльності соціал-демократів в Україні, так і соціал-демократичної політики в цілому виступає саме міцний середній клас, який забезпечує стабільність і добробут у всіх сучасних демократичних розвинених країнах, і який лише створюється в Україні. При цьому наслідками зазначеної стабільності і масової підтримки таких політичних цінностей як політична свобода, справедливість, економічний розвиток, соціальні права, верховенство закону виступає, з одного боку, відмова від крайніх революційно-політичних заходів, а, з іншого боку, орієнтація всього суспільства на конструктивну політичну діяльність. Саме за цих умов соціал-демократія і набуває оптимального режиму для свого розвитку і практичного впровадження проголошуваних нею ідеалів.

Специфічною рисою сучасної соціал-демократичної концепції є те, вона передбачає у якості шляху до об'єднання і консолідації суспільства не лише низку заходів економічного характеру, але насамперед нові можливості ідеологічного та суспільного життя, що відкриваються в результаті встановлення соціал-демократичних ідеалів справедливості і соціальної солідарності як в національному, так і міжнародному масштабах. Саме така орієнтація сучасної соціал-демократії дозволяє їй більш адекватно реагувати на ті зміни, що відбулися останнім часом у зв'язку зі зміною соціальної структури модернізованих суспільств, а також тих загальних проблем, які виступили на передній план в контексті процесу модернізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Абетка українського політика. Довідник / М. Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

2.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки / Р. Арон. - К.: Либідь, 2004. - 204 с.

.Бабенко С.С. Соціологія тендеру: навч.-метод, посіб. / С.С. Бабенко. - X.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2008. - 44 с.

4.Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.

.Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

.Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.

7.Бойцова О.Ю. Основные теоретико-методологические подходы в политической мысли XX века / О.Ю. Бойцова. - М.: Schola, 2001. - 209 с.

8.Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

9.Брегеда А.Ю. Політологія: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисциплін. - К., 1999

10.Введение в тендерные исследования: учеб. пособие / под ред. И. Жеребкиной. - X.: ХЦГИ; СПб: Алетейя, 2001. - 708 с. - (Серия "Гендерные исследования").

.Віперман В. Європейський фашизм / В. Віперман; пер. В. Швед, Р. Дізер. - К.: Дух і Літера, 2008. - 278 с.

12.Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. Учебник. М., 2000

.Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994. - 144 с.

.Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

15.Дашутін Г. Політичний ідеал модернізації України. - К.: Знання України, 2006. - 40 с.

.Дубінін В.В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку політичної системи суспільства: Монографія. -Краматорськ: ДДМА, 2006. - 260 с.

17.Кармазіна М. Політичні інститути: питання методології дослідження / М. Кармазіна // Іст. журн. - 2004. - № 12. - С. 3-8.

.Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег / Дж. Кейнс. - Петрозаводск: Петроном, 1993. - 308 с.

.Кирилюк Ф.М. Політологія. Історія та методологія. К.: Здоровя. - 2000

20.Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності / Клаус фон Бай-ме; пер. з нім. М. Култаєвої та М. Бойченка. - К.: Стилос, 2008. - 396 с. - (Серія "Сучасна гуманітарна бібліотека").

.Консерватизм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 1998. - 598 с.

.Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С. Дмитрів, В.А. Кулик, О.М. Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. - 44 с.

23.Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. И. Э. Налетова. - М.: Прогресс, 1975. - 228 с.

24.Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки / Б. Кухта. - Л.: Кальварія, 2008. - 558 с.

.Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

26.Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

.Мельник В.А. Политология. - М., 1999

.Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. - СПб: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997. - 128 с.

.Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? - К.: Институт социологии НАНУ, 2001. - 440 с.

.Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.

.Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.

.Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с.

.Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 3. Політична сідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.

.Основы политологии / Под ред. А. Боднара. - К., 1991. - 144 с.

.Павко А. Соціал-демократичний реформізм С. Бернштейна: історичний досвід і сучасність // Віче. - 2011. - № 1. - С. 31-33.

.Піча В.П., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. К.: Каравела. - 2001

.Политические институты на рубеже тысячелетий / 2-е изд., стереотип. - Дубна: ООО Феникс, 2005. - 480 с.

.Политология: наука о политике /Под ред. В.П. Андрющенко. - К., Х., 1999

39.Політична історія України ХХ століття: У 6-ти т. / І.Ф. Курас (голов. ред.); Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - К.: Генеза, 2002. - Т. 6. - 694 с.

.Політичний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004. - 736 с.

.Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

.Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

.Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.

.Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І. Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.

.Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

46.Політологія. Посібник для студентів вузів /За ред. Бабкіної О.В., Горбатенко В.П.- К.: Академія. - 1998

47.Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

.Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.

49.Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / За заг. ред. Л.М. Герасіної, О.Г. Данильяна. - К.: Право, 2008. - 320 с.

50.Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А.С. Романюк. - Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. - С. 331.

51.Российская модернизация: проблемы и перспективы // Вопросы философии. - 1993. - № 7 - С. 3-4.

.Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192 с.

.Сазонова М.І. Політологія. Х.: Фоліо. - 1998

.Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с.

.Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

56.Сучасний словник із суспільних наук / О.Г. Данильян, М.І. Панов (ред.). - Х.: Прапор, 2006. - 432 с.

.Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

.Україна після президентських виборів 2010 р.: нові перспективи розвитку держави: Збірн. матер. «круглого столу» (Одеса, 22 квітня 2011 р. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень) / За заг. ред. О.О. Воловича. - Одеса: Фенікс, 2011. - 128 с.

.Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.

.Українське суспільство на порозі третього тисячоліття /Під ред. М.О. Шульги. - К., 1999

.Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В.Ф. Солдатенко (керівник). - К.: Парламентське вид-во, 2007. - 576 с.

.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. - М.: Изд-во АСП, 2003. - 603 с.

63.Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

.Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.

65.Основи охорони праці: Навчальний посібник / За ред. проф. В.В. Березуцького. - Х.: Факт, 2005. - 480с.

66.Закон України «Про охорону праці» від 21.11.2002р.

.ДСанПіН 3.3.2.007-98. Державні санітарні норми і правила роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин. - К.: МОЗ України, 1998. - 26с.

.ГОСТ 12.0.003-74*ССБТ Опасные и вредные производственные факторы. Классификация. - Введ. 01.01.76, измен. 1987г.

.ГОСТ 12.1.005.88 ССБТ. Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны. - Введ. 01.01.1989.

.ДСН 3.3.6.042-99 Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень. - Київ, 2000.

.ДСН 3.3.6.037-99 Санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку

.ДБН В.2.5-28-2006. Природне і штучне освітлення