Буття суспільства

Реферат

З дисципліни «Соціальна філософія»

Тема:

Буття суспільства

ЗМІСТ

1. Поняття суспільства

. Специфіка соціального пізнання

. Соціальна філософія в системі суспільних наук

. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства

. Біосфера та ноосфера

. Природа як сукупність обєктивних умов існування людства

Список використаної літератури

1. Поняття суспільства

Суспільство - одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття «суспільство», «суспільне», «соціальне», «соціум» широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й на сьогодні поняття «суспільство» вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є «соціальним організмом».

Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття «європейське суспільство»).

- Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).

- Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди повязані з суспільством? Яка природа цих звязків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.

У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)

Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину - лише на рівень природної істоти, як «соціального атома», а суспільство - до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо «Людську комедію» О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).

У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А. Чижевського, Л. Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л. Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія).

Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина - як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К. Ціолковський).

Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип «Ідеї правлять світом»).

Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г. Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в «усвідомленні свободи» в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь).

Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких - ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.

В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям «суспільство».

Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей повязує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво - продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна «соціальна матерія», яка є реальним процесом життя людей.

Матеріалістичне розуміння історії спирається на обєктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує субєктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, обєктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних звязків знаходиться система матеріальних відносин.

Поняття «суспільні відносини» в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття «соціальне» є синонімом «суспільного».

Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті «соціум». Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).

Характеристиками соціальної системи є наступні:

- існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сімя та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;

- головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;

- людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сімєю;

- соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).

Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм, культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.

Соціальними нормами (латин. норма - керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це - регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, - мораль і право.

2. Специфіка соціального пізнання

Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується обєктом пізнання. Власне, суспільство «пізнає само себе», тобто водночас воно є і субєктом, і обєктом пізнання - пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: «Пізнай себе» і «Людина - міра всіх речей». В суспільстві діють люди, звідси - скільки людей - стільки й ідей, поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання полягає в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування субєктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.

Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний звязок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати субєктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.

Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне - їх обєктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи - і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, - закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони повязані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.

Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад, духовна атмосфера того часу, так звана «аура» тощо.

Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.

Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку (а особливістю законів суспільства є те, що вони проявляються як тенденції). Тому у минулому соціальне пізнання цікавить те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для сучасного українського суспільства.

Нарешті, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови - чіткі й однозначні - то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як «доброта», «благородство», «справедливість», «рівність» та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання обєктивна, повязана зі складністю предмету соціальної філософії.

До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання - обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничо-науковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумновідомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні.

3. Соціальна філософія в системі суспільних наук

Наголошуючи знову і знову на надзвичайній складності суспільства як природно-історичного процесу, на його динамізмі (а про це ще буде мова у наступних лекціях), можна зробити висновок, що його пізнання не може здійснюватися засобами якоїсь однієї чи декількох наук. Суспільство як соціальна система пізнається системою суспільних наук, його пізнання вимагає комплексного підходу. Ці науки (їх називають і соціальними, останнім часом - гуманітарними) мають один обєкт - суспільство, але їх роль у цьому пізнанні зводиться до того, що предметом дослідження є окремі сфери суспільства - матеріальні чи духовні.

Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:

процес виникнення суспільства (такими є антропологія як наука про виникнення й розвиток людини як суспільної істоти); історія первісного суспільства, археологія, яка вивчає памятки матеріальної культури минулих суспільств та інші;

процес функціонування суспільства у відповідності з видами суспільних відносин: економічні науки (від політичної економії до економік галузей виробництва - промисловості, її галузей, сільського господарства та інших); соціально-політичні науки (політологія); юридичні науки; психологічні науки тощо.

У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.

Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії. Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозвязку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.

Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же обєкт - суспільство, але з різних сторін, тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.

Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у зясуванні найбільш загальних законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний «стрижень» соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.

Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи - матеріальних та духовних факторів.

Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем відносяться:

проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та існування? Природне в людині та суспільстві тощо;

- проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;

- проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;

- проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництві;

- проблеми соціальних форм духовного, його обєктивації та індивідуального освоєння;

- нарешті, проблеми спрямованості людської історії.

Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідності суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, ґенези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.

4. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства

Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття «природа» є похідним від слів «при роді» (тобто родовій общину), «при родах», «при родильниці» (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.

У найширшому розумінні природа - це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття «природа» охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія». Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство.

В іншому розумінні природа - це обєкт науки, точніше - сукупний обєкт «наук про природу», природознавство.

Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності обєктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме у цьому розумінні поняття «природа» вживається для характеристики її місця і ролі в системі відносин людини і суспільства до обєктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства історичного змінювалося.

Таким чином, поняття «природа», «природне середовище» мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, обєктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.

Протилежне поняттю «природа» - поняття «культура». Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура - це освоєне, перетворене людиною, природа ж - те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.

Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої «матері-природи». Природа ж повязана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.

Але природа для людини - не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.

Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне - «довкілля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним обєктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натуральною природою»), і другу, тобто природу, яка вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати обєктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими обєктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття «географічне середовище» було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж. Реклю (1830-1905) та російським природознавцем Л.І. Мечніковим (1838-1888), братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього посібника.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, обєкти естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, повязані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» - природного й штучного.

На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.

Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним обєктом виробництва, а й обєктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.

суспільство соціальний матеріальний природа

5. Біосфера та ноосфера

Поняття «біосфера» вперше вжито австрійським геологом Е. Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання праці видатного українського природознавця В.І. Вернадського (1863-1945) «Біосфера».

Біосфера (від. грец. біос - життя і сфейрос - сфера) - це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енерго-інформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних енергій. Просторово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину атмосфери до 10-15 км; кору вивітрювання на 2-3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина - «біомаса» - важить приблизно 2.42.1012тонн.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука - пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос - розум і сфейрос - сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е. Леруа та Тейяром де Шарденом, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І. Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. В своїй останній праці «Кілька слів про ноосферу» він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному звязках; ноосфера - явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.

Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємоповязаних елементів: природа - людина - суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент - техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему - одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.

Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та буттєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно розрізняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства.

6. Природа як сукупність обєктивних умов існування людства

Людина, суспільство безпосередньо повязані не з усією природою, а з її певною частиною - географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами (наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.

В XVII-XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре - визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу. Його засновник французький мислитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) у своїй праці «Про дух законів» висловив глибоку на той час ідею про загальну закономірність, якій підпорядковані всі явища природи й суспільства, вважав, що характер народу, суспільно-політичний устрій країни, релігійні уявлення, становище жінки, форма сімї, тобто весь спосіб життя людей зумовлений передусім характером поверхні Землі, ґрунтами і особливо - кліматом. Влада клімату, вважав він, «сильніша від усіх влад». Представник цього ж напряму був також англієць Г. Бокль (1821-1862), який у своїй праці «Історія цивілізації в Англії» визначив вже чотири чинники життя та долі людства: клімат, ґрунт, ландшафт, їжа.

З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними. Водночас безсумнівним є той факт, що людина живе на Землі в межах її тонкої оболонки - географічного середовища. Більш того, сама людина є природною істотою, яка живе за законами природного світу. Адже людина у всіх видах діяльності, щоб вона не робила і що б не перетворювала, чинить як істота природна.

Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його. Ця залежність була особливо відчутною в період становлення людства - за первіснообщинного ладу. Адже надто сприятливі природні умови, які давали чи дають нині людям все необхідне для життя, не потребуючи певних зусиль від людей, як і надто суворі, що зумовлюють напруження всіх її життєвих сил для підтримання лише свого фізичного існування, негативно позначилися на бутті суспільства.

Зовнішні стосовно людини природні передумови поділяються на загальні, які діють протягом всієї історії на всі покоління (космічні явища, геологічні та кліматичні чинники), та специфічні, до яких можна віднести запаси мінералів, корисних копалин, пального, природні засоби комунікації та інші, які діють у різні періоди історії людства з різною силою і справляють неоднаковий вплив на народи, що існують одночасно.

Природні умови впливають на суспільство передусім своїми процесами, явищами, силами як постійними (склад атмосфери і води, припливи і відпливи, наприклад), так і тимчасовими, поодинокими (метеорити, зміна географічних і магнітних полюсів та інші), які діють і безпосередньо, й опосередковано, тобто самі собою й за участю людей.

Водночас природні передумови забезпечують можливість довготривалого існування і розвитку суспільства потрібними йому резервами. До них можна віднести запаси корисних копалин та енергетичних ресурсів Землі, а з часом - і Космосу, ресурси води та кисню в атмосфері тощо. Іншими словами, людство нерозривно повязане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в біосфері.

Матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям. Суттєвим є вплив природних умов на форми і темпи історичного процесу. Адже відомо, що природні цикли (доби, пори року) визначають ритм життєдіяльності людини, від них залежить продуктивність людської праці. Засухи, повені, виверження вулканів, землетруси можуть знищувати результати людської праці й гальмувати розвиток суспільства.

Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо повязані з природою людини.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.

Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ звязків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного. Розглянемо це на конкретних прикладах.

Починаючи з періоду розкладу первіснообщинного ладу, одним з первинних осередків людського суспільства є сімя - своєрідний мікроколектив, який має виняткову соціальну стійкість. Найважливішою ж функцією сімї є відтворення людського роду, тому цілком зрозуміло природне начало як найважливіша основа сімї.

Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.

Проявом природних визначальних чинників є расовий поділ суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас обєднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя - адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.

Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозвязок. Адже у сучасному світі відбувається своєрідний «етнічний ренесанс». Про характер цих спільнот мова буде далі, тому обмежимося лише констатацією того незаперечного факту, що нації, як правило, розглядаються лише як соціальне (або лише духовне) явище, у тіні залишається природність національних спільнот. Але ж нації складаються з людей, які, проживаючи, діючи на одній території протягом століть, постійно спілкуються між собою. Тому в процесі багаторічної етнонаціональної еволюції формуються певні природні характеристики людей - їх фізичний вигляд, фізіологічні характеристики, їх темперамент, менталітет тощо. Доречно зазначити, що одна з концепцій нації, запропонована Л.М. Гумільовим, ґрунтується на положенні, що нація має природне (біологічне) походження.

Врахування природної складової в національних спільнотах, можливо, проллє світло на особливу життєстійкість цих спільнот, високу прихильність до них людей.

Наявні певні аспекти природного і в соціально-класових поділах суспільства, хоча вони на сьогодні ще мало досліджені і не мають яскраво вираженого характеру. Можна лише констатувати певні аспекти розподілу праці між чоловіками й жінками, різну питому вагу цих груп у соціальному управлінні тощо.

Стосовно політичної сфери суспільства поширена думка, що політичні механізми соціального управління й самоуправління зовсім не повязані з природними чинниками, що вони функціонують лише як утворення суспільні. Дійсно, у самих політико-управлінських структурах проявів природного небагато, їх можна звести лише до територіально-природних факторів, регіональних особливостей території країни. Щодо природного обєкта політико-управлінської діяльності можна констатувати, що вона включає в себе природне як безпосередньо, так і опосередковано. Проблема освоєння нових земель і в цілому землекористування, захист здоровя людей і регулювання зростання народонаселення, організація суспільних форм захисту природи, рослинного та тваринного світу та інші - ці питання завжди входили в орбіту політичних інтересів і ставали метою діяльності і турботою політичних інституцій.

Змістовним є взаємозвязок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.

З розвитком людства - удосконалення знарядь праці, нагромадження знань - вплив природи на розвиток суспільства ставав менш значним. Водночас посилювався вплив суспільства на природу, зумовлений зростанням кількості населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним зростанням їх потреб.

Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:

неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоючої економіки» до виробничої);

промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);

- науково-технічна революція.

Відповідно до цих «вузлових точок» у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи.

Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період «присвоючої економіки», коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса - єдність людини і природи, - людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію.

Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях - скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою - людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, «незайманою» природою та штучним, «олюдненим» середовищем.

Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.

Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село - місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф. Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.

Четвертий етап повязаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, - накопичуються в її організмі. Але найголовніше - колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.

Сферою життя людини стала практично вся планета. Попередні, локальні чи регіональні, екологічні кризи стали передумовою для сучасної глобальної, всепланетної, загальнолюдської трагедії. Причинами ж глобальної екологічної кризи є: нераціональне, споживацьке ставлення людства до природи; забруднення людської свідомості хибними злочинними ідеями зверхності одних рас, народів над іншими; мілітаризація, а також підпорядкування цим ідеям наукових пошуків та досліджень.

Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою - або перейти до якісно нового (тобто пятого) етапу взаємодії з природою - практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.

Поряд з довкіллям природним чинником розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Цю складову природи людини вивчаєдемографія (від грец. демос - народ і графо - пишу). Але народонаселення має два рівні - власне соціальний і соціоприродний, тобто демографічний. Загрозливим у цьому аспекті є той неспростовний факт, який мовою ООН називається «парадоксом відсталості», адже сучасний «демографічний вибух» локалізований у регіонах Африки, Азії та Латинської Америки, тобто у найбільш відсталих країнах світу, що свідчить про парадоксальність поведінки людини. На сьогодні населення Землі складає вже 6 млрд. 100 млн. чоловік, а на 2050 р., за прогнозами, воно вже складатиме близько 10 млрд. чол., тобто досягне граничної для планети межі.

Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто памятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є: розгортання інформаційної (компютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації «виживання», подолання перешкод на шляху обєднання людства, тобто створення нової цивілізації.

Формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські звязки, вирішити глобальні проблеми.

- Становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей - тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.

- Необхідність обєднуючих процесів у духовному житті - як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.

- Інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.

- Насамкінець, вже можна бачити певні «прориви» у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.

Список використаної літератури

1.Алексеев Н.Н. Основы философии права. - СПб: Лань, 2010. - 256 с.

2.Бичко І.В., Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бузький М.П., Табачковський В.Г. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти.- Київ: Либідь, 2012.- 406 с.

3.Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.-Київ: Либідь, 2012.

.Бичко І.В., Бичко А.К., Бузький М.П. та ін. Філософія: Курс лекцій.- 2-е вид.- Київ: Либідь, 2012.- 574 с.

.Володимир Кондзьолка. Історія середньовічної філософії. - Львів: Світ, 2012.

6.Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій.- Київ: Наукова думка, 2013.- 286 с.

7.Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. - М.: Мысль, 2012. - 524 с.

8.Гоббс Т. Левиафан. Соч. В 2 т. - Т. 2. - М.: Мысль, 2012. - 678 с.

9.Заїченко Г.А. та ін. Філософія.- Київ: Вища школа, 2012.- 455 с.

10.Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: На вч. посіб. - Х.: Право, 2003. - 352 с.

.Історія філософії на Україні.- У 3 т.- Т. 1// В.М. Нічик, В.С. Горський, М.В. Попович, Б.О. Лобовик, В.О. Зоц.- Київ: Наукова думка, 2012.- 399 с.

.Історія філософії: Підручник. // А.К. Бичко, І.В. Бичко, В.Г. Табачковський. - Київ: Либідь, 2012.

13.Філософія: Підручник. // Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В., Єфімець О.П., Кремінь В.Г. Підберезський М.К., Рибалко В.К. / За ред. проф. М.І. Горлача, проф. В.Г. Кременя, проф. В.К. Рибалка. - Харків: Консум, 2011. - 671 с.

14.Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: Онтологія людини.- Київ: Абрис, 2012.- 335 с. <http://thales2002.narod.ru/nephtyt.html>

15.Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник.- Київ: Либідь, 2012.- 327 с.

16.Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. 2-е вид., виправл. і доопр. - К.: Каравела, 2012. - 544 с.

.Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI- першій третині XVII ст.- Київ: Наукова думка, 2012.- 128 с.

18.Скирбек К.Г., Гилье Н. История философии: Учеб. пособие / Под. ред. С.Б. Крымского: Пер. с англ. - М.: ВЛАДОС, 2011. - 800 с

19.Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю., Бичко І.В. та ін. Історія Філософії України: Підручник.- Київ: Либідь, 2012.- 413 с.

.Федів Ю.А., Мозкова Н.Г. Історія Української філософії.- Київ: Україна, 2011.- 510 с.

.Філософія: Навчальний посібник. - Київ: Каравела, 2002 - Львів: "Новий світ-2012.

22.Філософія: Навч. посіб. / За ред. І.Ф. Надольного, В.П. Андрущенка, І.В. Бойченка та ін. - К.: Вікар, 2012. - 578 с.

23.Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні.- Київ: Орій, 2012.- 229 с.