Становлення та розвиток німецької етнології як науки

ВСТУП

Етнологію з легкістю можна віднести до однієї з найдавніших галузей наукового знання. Відома нам історія людства з періоду виникнення родів і до наших днів свідчить, що у людей виникала потреба в знаннях не тільки про життя, традиції і звичаї свого роду-племені, але і про побут і культуру оточуючих народів. Протягом тисячоліть накопичувалися відомості і дані про етнічну сторону життя багатьох народів світу. З плином часу вони поглиблювалися і розширювалися, складаючи все більш повну картину етнічного образу народів. Початок Нового часу пришвидшив не лише розвиток соціально-економічної галузі, але й призвів до бурхливого розвитку тих галузей знання, які могли б допомогти європейцям пристосуватись до нових умов життя.

З кінця XVIII століття знання про навколишні та свій власний народи почали перетворюватись із суто фактологічного матеріалу у матеріал теоретичний, тобто такий який підлягав науковому осмисленню. Приблизно з цього часу можна говорити про зародження етнології як науки. Щодо Німеччини, то, необхідно зауважити, що вона, порівняно з іншими країнами Європи, знаходилась в особливому становищі: була розділена на десятки і сотні міжусобних володінь, не мала спільного економічного ринку, а також заморських володінь. Можливо саме ці обєктивні обставини спричинили те, що саме німецька наукова думка почала випереджати наукові школи інших держав, зокрема і в щойно зародженій етнологічній науці.

Метою нашої курсової роботи є дослідження становлення етнології як науки у Німеччині. Відповідно до поставленої мети нами були сформульовані наступні завдання:

визначити передумови та причини зародження етнології як науки у Німеччині;

охарактеризувати діяльність та творчий спадок піонерів німецької етнології - філософів та фольклористів;

докладно розглянути розвиток етнології як науки у Німеччині;

дослідити особливості теорій різних представників німецьких етнологічних шкіл;

проаналізувати вплив досягнень німецьких етнологів на розвиток світової етнологічної думки.

Обєктом даного дослідження є німецькі етнологи та фольклористи XVIII-ХХІ століть.

Предметом нашої курсової роботи є становлення та розвиток німецької етнології як науки.

Хронологічні рамки охоплюють період XVIII-ХХ століть, тобто період від зародження німецької етнології до наших днів.

Основною джерельною базою нашої курсової роботи стали праці тих дослідників, яких ми розглядали. Передусім слід згадати двухтомну працю Ф. Ратцеля «Народознавство», видану ще на початку минулого століття, у якій фактично розкрито усі основні погляди німецького етнолога. Іншими, не менш важливими джерелами є Марков Г. Є. «Від витоків німецької етнології до її розквіту». та Марков Г. Є. «Німецька етнологія в кінці тисячоліття: криза чи новий розквіт?», у яких ці відомі філософи одні із перших піднімали питання напряму повязані зі становленням етнології як цілісної наукової галузі. Також варто згадати фундаментальну працю із німецької міфології, що фактично поклала початок розвитку сучасної етнології у Німеччині «Німецька міфологія» Я. Грімма.

Основоположними працями монографічного характеру відносно нашого дослідження стали: «Основи етнографії» А.Н. Зоріна, «Етнологія» Г.Т. Тавадов, «Етнологія» М.П. Тиводара та «Етнологія» під редакцією Г.Є. Маркова та В.В. Пімєнова. Не зважаючи на те, що ці наукові доробки носять переважно навчальний характер, але у них зібрано цінний фактологічний й оціночний матеріал, який, на жаль, не доступний у будь-якому спеціалізованому виданні.

Певний матеріал, що стосується стану розвитку етнології у країнах Заходу, зокрема Німеччини в останні десятиліття минулого сторіччя, ми відшукали у двох виданнях під редакцією класика радянської етнографії Ю.В. Бромлея «Концепції зарубіжної етнології» та «Сучасні проблеми етнографії (нариси теорії та історії)».

Щодо власне історії етнології як науки, то найбільш цікавими та корисними з нашої точки зору виявилися праці двох російських дослідників, основною темою яких і є власне розвиток наукових знань про людину, як носія культури: «Історія антропологічний вчень» Е.А. Орлової та «Лекції з історичної етнології» Я.В. Чеснова.

Виходячи з того, що етнологія як наука велику увагу приділяє вивченню релігійних вірувань та обрядів, ми скористались працею з історії релігії «Основи релігієзнавства» під редакцією І.Н. Яблокова. Особливістю цієї монографії є те, що у ній розміщено матеріал про розвиток наукових етнологічних знань у Німеччині у ХІХ столітті. Також нами було розглянуто ще одну наукову працю «Етнологію» авторства А.П. Садохіна.

Важливу частину нашого дослідження ми змогли опрацювати завдяки матеріалам Інтернет-ресурів. По-перше хотілось би наголосити на такій важливій для даної курсової роботи монографії як «Історична етнологія» С.В. Лурьє, яка доступна нам лише в електронному форматі на одному із сайтів в Інтернеті, але так чи інакше несе в собі корисну та необхідну інформацію. Іншими важливими Інтернет-джерелом стала статті А.А. Бєліка «Культурна міфологія Л. Фробеніуса. Теорія культурних кіл Ф. Гребнера», І. Бестужева «Німецька етнологія у ХХ столітті», а також стаття без автора «Дифузіонізм як спосіб вивчення культур».

Розділ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ЕТНОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В нІМЕЧЧИНІ

Початок накопичення етнологічних знань у Німеччині, так само, як і в ряді інших країни Європи припадає на кінець XVII - початок XVIIІ століття. Втім, зрозуміло, що на початкових етапах розвитку етнологія як наука не носила системного характеру і мала скоріше описовий зміст. Саме тому поряд з терміном «етнологія» повсюдно і широко впродовж XVII-XX ст. використовувався термін «етнографія», що складається з поєднання двох грецьких слів: ethnos - народ, плем'я і grapho - пишу. Буквальний переклад терміна - народоопис. Слушно було б зауважити, що таке розуміння терміну «етнографія» виправдане лише для початкових етапів її становлення, коли основна увага вчених зосереджувалася на збиранні, фіксації й описі фактичного матеріалу.

Важливим для нашої роботи є те, що саме Німеччину можна вважати країною, звідки бере свій початок етнологічна наука. Власне термін «етнографія» вперше вжив у 1607 р. німецький письменник Й.Зоммер. У 1791 р. в м. Нюрнберзі з'явилося перше етнографічне видання, а з 1808 p. у Німеччині почав видаватися «Журнал з етнографії та лінгвістики» («Magazin für Ethnographie und Linguistik»).

Таким чином, у кінці XVIII ст. у Німеччині виникли терміни «етнологія» і «етнографія», проте в самостійну дисципліну наука про народи в той час ще не виділялася. Особливо велике значення для виникнення та зародження етнології як науки мали погляди ряду німецьких істориків і філософів кінця XVIII - початку XIX ст. про універсальні закономірності всесвітньо-історичного процесу і етапи розвитку культури від дикості і варварства до цивілізації, а також поширення методу історичного аналізу.

Втім, до XVIII ст. побут народів Європи практично не описувався. Ситуація змінилася, коли в заморських землях було відкрито «благородного дикуна» і просвітителі почали ідеалізувати умови життя «дітей природи» (таітян, ірокезів та ін.). Мимоволі напрошувалися аналогії з побутом нижчих класів європейського населення. І якщо Вольтер писав, що дикунами треба вважати не аборигенів Канади та Африки, які, на його думку, вільні, горді, захищають свою честь, а швидше французьких селян, які покірливо терплять феодальний гніт, то німецький історик Юстус Мезер приблизно в ті ж роки в своїй «Оснабрюкській історії» захищав усі без вийнятку старі звичаї і традиції німецького селянства та виступав проти будь-яких реформ. Навіть співець «національного духу» Гердер не виявляв такого консерватизму.

У той же час великого приросту етнографічних знань про позаєвропейські країни до першої половини XIX ст. не було. Період великих морських подорожей підходив до кінця, населені материки були відкриті, їх береги обстежені, а проникнення вглиб материків відбувалося повільно. Дослідження нових територій здійснювалися переважно з географічних і природничих цілей. Зате надзвичайно зріс інтерес європейців до вивчення власних країн і народів.

Подальше заглиблення науковців у проблеми походження та історії різних народів й етносів, а відповідно й поширення термінів «етнологія» і «етнографія» ознаменували появу нової науки, що в різних країнах іменувалася різними термінами. Власне у Німеччині етнологію (етнографію) часто розділяють на дві дисципліни, що називаються двома термінами:

а) Volkskunde - дисципліна, що займається вивченням історії та культури власного народу (в українській мові майже повністю цьому терміну відповідає «українознавство» - наука про етногенез українського народу, його історію, традиційну культуру і побут, ментальність і етнічні стереотипи, про джерела, історичні форми і генезис сучасної української культури);

б) Völkerkunde - дисципліна, що вивчає неєвропейські, переважно неписьменні, відсталі в соціально-економічному і політичному розвитку етноси. Цей термін запропонував німецький історик А. Шльоцер у 1772 р., а через два роки його почав вживати Й. Гердер. З 30-х років XIX ст. німецькі дослідники почали замість них вживати термін «етнологія», що згодом набув однозначного тлумачення.

Етнологія як самостійна наука зі своїми організаціями, інституціями, виданнями і термінологією почала складатися лише з кінця 20-х-початку 30-х років XIX ст. Але визначення її предмету як самостійної науки почалося ще в 1772 р., коли німецький дослідник А. Шльоцер дійшов висновку, що людство, складаючись з великих і малих народів, є неподільним. Уже наприкінці XVIII ст. німецькі дослідники поставили цю тезу в основу Völkerkunde. Визначаючи його предмет, вони вважали основним своїм завданням вивчення «народів як людей», дослідження «фізичних, моральних та інтелектуальних особливостей народів», а основною метою - «дати загальну картину людства».

У Німеччині у 1785 р. побачив світ багатий на етнографічний матеріал «Загальний нарис історії людства» письменника, філософа та історика Христофа Майнерса. Інший німецький філософ і літератор Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) в «Ідеї до філософії історії людства» передбачив та навіть випередив еволюціонізм середини XIX ст. Гердер обстоював єдність всього людства, відмінності в побутовому укладі пояснював відмінностями в середовищі існування, яке визначало тип господарської діяльності. Як ми знаходимо порядок висхідних форм у природі, писав він, так і розвиток людства малюється як величезний поступальний рух. Гердера відрізняли уявлення про певний містичний «національний дух», що нібито надає кожному народу неповторної своєрідності і проявляється в народній творчості та народних звичаях. Ідеї Гердера практично стали прапором німецького, а потім і слов'янського націоналізму.

Варто зауважити, що з перших десятиліть XIX ст. у Німеччині велися дискусії про предмет етнології. Одні вчені вважали, що її об'єктом є людина, другі - культура, треті - суспільство, четверті - неписьменні (неєвропейські) народи, які перебувають на ранніх ступенях соціально-економічного розвитку і т. п. Відповідно до цього в XIX ст. в Німеччині сформувалися два основні підходи до визначення її предмета: етнографія - описове народознавство та етнологія - теоретичне народознавство, наука про етноси, їх етногенез, культуру і побут.

Посилення інтересу до європейської народної старовини відбулося на тлі антинаполеонівського руху в німецькомовних країнах (1805-1813 рр.). У роки окупації Пруссії Наполеоном філософ Йоганн Готліб Фіхте виступив з «Промовами до німецької нації» (1807-1808 рр.), де проповідував німецьку єдність, німецьку велич і вимагав виховання молоді в дусі беззастережного підпорядкування державі та інтересам нації. У 1810 році з'явилася книга «Німецька народність» німецького письменника і громадського діяча Фрідріха Людвіга Яна, де він безмірно оспівував свою батьківщину. Він запевняв, що Німеччина, розвинувши свої величезні сили, зуміє стати засновницею вічного миру в Європі та ангелом-хранителем всього людства . Ф. Ян намітив програму політичного і культурного об'єднання Німеччини, заснування народних видовищ та охорони національних пам'яток.

Піднесення націоналістичних ідей у середовищі німецьких філософів та літераторів сприяло збиранню та поглибленому вивченню фольклору. До цього часу здійснювалися тільки нерегулярні публікації пам'яток німецької народної творчості, поезії та традицій.

У 1806-1808 роках у Німеччині поети Людвіг фон Арнім і Клеменс Брентано випустили збірник підданих ними художній обробці старовинних німецьких пісень під назвою «Чарівний ріг хлопчика». У 1812 і 1814 рр. з'явилися два томи «Дитячих і домашніх казок», зібраних братами Якобом і Вільгельмом Грімм. У 1815 р. брати Грімм видали давньоісландський епос «Едду».

На основі вищезгаданих доробків німецьких дослідників-фольклористів перших трьох десятиліть XIX ст., що отримали назву «епохи романтизму», була сформована так звана «міфологічна школа» етнології, яка була теоретичною основою фольклористики. «Міфологічна школа» мала два основних джерела. Першим джерелом слугували успіхи порівняльного релігієзнавства. У 1795 р. французький вчений Шарль Дюпюї написав працю під назвою «Походження всіх культів». У ньому він намагався довести, що боги всіх релігій - всього лише уособлення Сонця та інших небесних світил. Ця ідея була взята німецькими фольклористами на озброєння та розвинена далі. Другим джерелом школи стали дані порівняльного індоєвропейського мовознавства. Німець Франц Бопп, данець Расмус Крістіан Раєк та інші лінгвісти зробили висновок про існування індоєвропейської мовної сім'ї. Ще у XVIII ст. були перекладені та опубліковані ведичні гімни Індії та іранська Авеста, дещо пізніше до них додалися результати вивчення германо-скандинавського епосу, а антична література і міфологія були відомі і раніше.

Філософською базою міфологічної школи став романтизм відомого німецького філософа Фрідріха Вільгельма Шеллінга (1775-1854), а також братів Августа Вільгельма Шлегеля (1767-1845) та Фрідріха Шлегеля (1772-1829), що сприймали міфологію як «природну релігію», необхідну умову та первинний матеріал будь-якого мистецтва, ядро та центр поезії. Остаточно міфологічна школа була сформована з появою роботи відомих дослідників німецької народної культури братів Вільгельма Грімм (1786-1859) і Якоба Грімм (1785-1863) «Німецька міфологія» (1835).

До прихильників міфологічної школи відносились: у Німеччині - А. Кун, В. Шварц, В. Манхардт, в Англії - М. Мюллер, Дж. Кокс, в Італії - А. Де Губернатіс, у Франції - М. Бреаль, у Швейцарії - А. Пікте, у Росії - А.Н. Афанасьєв, Ф. И. Буслаєв, А. А. Потебня, О Ф. Міллер, И. А. Худяков, А. А. Котляревський.

Зародження етнології як науки в цей період сприяло подальшому створенню етнографічних музеїв, що згодом ставали важливими центрами наукових досліджень. Уже в 1852 р. було відкрито Німецький музей (м.Нюрнберг), що демонстрував колекції традиційно-побутової культури і народного мистецтва німців. У 1855 р. було відкрито аналогічний Новий музей (м. Берлін), що мав великий етнографічний відділ. Нині це відомий Музей етнографії у Берліні. Впродовж 60-х років XIX ст. етнографічні відділи було відкрито майже в усіх великих європейських і американських історичних музеях. У 70-ті роки XIX ст. етнографічні музеї краєзнавчого напряму набули повсюдного поширення.

Проте, варто зауважити, що збиранням і вивченням фольклору в кінці ХVІІІ - на початку XIX ст. займалися здебільшого філософи, поети, письменники та літературознавці, тобто дилетанти в галузі знань про культуру та етноси. Вважаючи усну народну творчість вільними поетичними роздумами на астрально-метеорологічні теми, міфологи-збирачі фольклору часто не бачили нічого поганого у перекомпонуванні та літературній переробці джерел. Відтак, незважаючи на те, що обсяг зібраного представниками міфологічної школи фольклорного матеріалу був великим, він у значній своїй частині був фактично непридатним для наукової обробки. Таким чином, для етнографії міфологічна школа мала не надто велике значення,адже не могла значно збагатити її теоретичний і методичний арсенал, як цілісної науки.

Підводячи підсумки слід зауважити, що логіка розвитку наукових поглядів тогочасних вчених призвела до того, що XVIII століття у Німеччині на осново фольклористики зароджується перша наукова етнологічна школа - міфологічна, головною метою якої було пояснення релігійних обрядів європейців. Головною теорією була солярна, яка стверджувала, що більшість богів були уособленням сонця, а народна казка - деградований міф. Основними працями цього напрямку вважаються твори відомих німецьких фольклористів та казкарів Вільгельма і Якоба Грімм.

Втім, паралельно розвитку міфологічної школи і незалежно від нього в Німеччині в першій половині XIX ст. почало визначатися місце етнології у системі наук. У цей період етнологія почала розглядатися (і, що найважливіше для нас, розглядається досі) як частина антропології - науки або навіть комплексу наук про людину, її біологічні та соціокультурні властивості. Саме у цей час відбувається усвідомлення етнології як науки не лише практичної, повязаної зі збиранням фактичного матеріалу, а й теоретичної, головним змістом якої є аналіз та усвідомлення традиційної культури, звичаїв та свідомості різноманітних етносів.

Розділ 2. Розвиток етнології як науки в німеччині

Становлення етнології як науки у Німеччині припадає на 60-70-ті рр. XIX ст. і пов'язане із загальним успішним розвитком природознавства та гуманітарних наук в країнах Європи і Америки. На цей час запас етнографічних матеріалів досяг величезних обсягів і подальший розвиток етнології вимагав їх систематизації і узагальнення, розробки наукових концепцій, їх інтерпретації. На середину XIX ст. багато європейських держав перетворились на великі колоніальні імперії. Управління населенням колоній вимагало хоча б елементарних знань про традиційно-побутову культуру підкорених етносів. Інтереси колоніальної торгівлі також вимагали систематизованих і осмислених етнографічних знань. Ці практичні інтереси збігалися з науковими, суспільними та ідейними потребами формування наукових етнологічних центрів, товариств, часописів, виданням таких науково-популярних і теоретично-узагальнюючих праць з проблем етносів та їх традиційно-побутової культури, які спираються переважно на етнографічні матеріали.

Середина ХІХ ст. стала часом інтенсивного розвитку етнології в Німеччині, а також низці інших західних країн. Для ефективного управління підкореними народами необхідні були знання про їхню культуру, традиції, звичаї, ритуали, вірування, психологію і т. п. Ці та інші відомості могла дати наука етнологія, і тому вона користувалася підтримкою офіційної влади. У зв'язку з цим потрібно зазначити, що в Німеччині вже в кінці XVIII ст. сформувався науковий напрям, що ставив собі за мету вивчення неєвропейських народів і культур. У 30-х рр. XIX ст. для загальної назви описів всіх народів, представлених німецькими мандрівниками і вченими, став використовуватися термін «етнологія».

Спочатку предметом етнології як науки стали народи, рівень культурного розвитку яких був значно нижче, ніж у європейців. Такий підхід був обумовлений тим, що до кінця XIX ст. практично всі європейські народи знаходилися на якісно новому етапі цивілізації. З точки зору цивілізованих європейців, існувала величезна дистанція між ними і культурно відсталими народами, які були певною мірою «живими предками», які заслуговували на ретельне вивчення. Європейці називали народи, що відстали в своєму розвитку від європейської цивілізації, примітивними. Виходячи з такого підходу, примітивні народи та їх культури стали головним об'єктом наукової дисципліни, що формувалась у цей час. Про це свідчать ранні роботи основоположників німецької етнології Т. Вайца і А. Бастіана, що присвячені вивченню «первісних народів», яким протиставлялися європейські «культурні народи», а також праці основоположників етнології XIX в. - Льюїса Генрі Моргана «Стародавнє суспільство», Едуарда Тайлора «Первісна культура».

У процесі становлення етнології як науки у Німеччині виникали наукові концепції, школи і напрямки, що закладали її основи. Перші теорії та наукові школи стали з'являтися з середини XIX ст., а концепції, що відрізнялися глибокою науковістю і логікою, ставали найбільш відомими і впливовими. До загального числа етнологічних напрямків відносяться еволюціонізм, дифузіонізм, структуралізм, американська школа історичної етнології, функціоналізм, культурний релятивізм та ін. Переважна більшість зазначених нами наукових шкіл та напрямків мали серед свої представників відомих німецьких науковців та дослідників.

Теорія еволюціонізму, яку можна вважати першою власне етнологічною теорією, стала формуватися з середини XIX ст. Спираючись на провідну наукову парадигму кінця XVIII ст., що знайшла своє відображення в природничих і суспільних науках того часу, а саме теорії розвитку, етнологи-еволюціоністи відкрили і обґрунтували загальні закономірності розвитку людської культури. Основоположником цієї школи був німецький історик Фрідріх Густав Клем, який опублікував в 1843-1847 рр. свою п'ятитомну «Загальну історію культури людства». Незабаром після цього австралійський юрист і етнолог І. Унгер опублікував в 1850 р. свою основну праця «Шлюб і його всесвітньо-історичний розвиток». У 1859 р. німецький історик Т. Вайц опублікував свою «Антропологію диких народів», де досліджувалися напрямки розвитку додержавного періоду.

Г. Клема, Т. Вайца та І. Унгера можна вважати першими представниками еволюціоністського погляду в етнології. Також у Німеччині формування еволюціонізму було представлено О. Пешелем, А. Бастіаном та І. Ліппертом. Ідеї німецького еволюціонізму були підхоплені в інших країнах і отримали подальше обґрунтування та розвиток.

Основоположником німецької етнології та еволюціонізму в Німеччині вважається Адольф Бастіан (1826-1905). Він був лікарем за освітою, мандрівником, який відвідав усі частини світу і зібрав великий етнографічний матеріал до очолюваного ним Берлінського музею народознавства. У своїй тритомній праці «Людина в історії» (1860) він виклав основні думки про закономірність розвитку людства від примітивного до досконалого стану, про єдність людської психіки, в основі якої лежить адаптація людських спільнот до природно-географічних та історичних умов. Чим міцніше етнос прив'язаний до навколишнього середовища, тим повільніше в ньому відбуваються історичні і соціокультурні зміни. Розвиток культури за А. Бастіаном - це результат взаємодії людських спільнот з навколишнім середовищем.

У своїй роботі «Загальні підстави етнології», що вийшла в 1871 р., Адольф Бастіан виходив з так званої клітинної теорії, яку він поєднував з концепцією географічних провінцій. Під клітинами він мав на увазі «елементарні ідеї», первинні культурні елементи. У його розумінні у гeoграфічних первісних людей однакова психічна структура, тому що вони володіють найпростішою системою адаптації до історико-географічних умов. Єдність людської психіки за А. Бастіаном виражається в елементарних ідеях, схожих у різних народів і відображає єдність людської культури. Кожен народ формує коло власних ідей, що визначає зміст культури даного народу, але при контактах з іншими народами запозичуються нові елементарні ідеї, які стимулюють розвиток культури. Культурний розвиток людства відбувається в процесі активних взаємовідносин з навколишнім середовищем.

Розвиток етнології у Німеччині наприкінці XIX ст. висвітлив і теоретичні слабкості еволюціонізму. Зокрема, еволюціоністи не могли і не прагнули пояснити самозародження людської культури та її етнічних складових. Ці та інші недоліки еволюціоністської теорії викликали розчарування. Одна частина колишніх її прихильників відмовилася від теоретичних узагальнень і зосередилась на етнографічних описах, а друга - почала шукати нові підходи до проблем виникнення, розвитку і поширення людської культури та її етнічних складових.

Отже, в силу подальшого розвитку науки, накопичення нових фактичних даних до кінця XIX ст. все в більшій мірі стали виявлятися слабкі сторони еволюціоністської теорії, які вступили в протиріччя з фактами реального життя. Зібраний новий етнографічний матеріал нерідко не підтверджував еволюціоністські концепції. Необхідні були пошуки шляхів в дослідженнях культури, її зміни та розповсюдження. І тоді з'явилися нові напрямки і школи, що мали, як правило, антиеволюційну спрямованість та піддавали сумніву теорії історичного шляху розвитку суспільних явищ.

До кінця XIX ст. етнографія як наука вступила на новий етап. Безпосередні етнографічні спостереження, які раніше здійснювалися здебільшого торговцями, місіонерами, мандрівниками, тепер стали проводитися спеціально підготовленими вченими за попередньо розробленими програмами. Почали готуватися великі, суто етнографічні експедиції - на острови Торрес Стрейт (1898 р.), в північну частину Тихого океану (1899-1902 рр.) та ін. Відповідно, не стояла на місці й теоретична думка.

Еволюціонізм таким чином втратив монопольне становище в етнографії, хоча його й далі продовжували сповідувати такі вчені, як Дж. Фрезер, Л. Нідерле, Л. Я. Штернберг. Однак, разом з тим з'являлося все більше фактів, непояснених з власне еволюційної схеми мислення. Відтак, потрібні були нові теоретичні моделі. Вони не змінювали одна одну, а співіснували, оскільки стосувалися різних сторін функціонування культур.

Отже, на межі XIX і XX ст. еволюціонізм почав втрачати своє монопольне становище в етнології. В цей час в Німеччині з'явилися так звані диффузіоністські школи, що протиставляли еволюціонізму дослідження локальних історичних проблем. Прихильники цього напрямку прагнули показати просторове поширення культур або окремих культурних елементів, виявити області їх походження, а також шляхи і способи їх розповсюдження.

Зародження теорії диффузіонізму пов'язано з ім'ям німецького вченого Ф. Ратцеля (1844-1904), який першим звернув увагу на закономірності розподілу явищ культури по країнах і регіонах. На думку Ратцеля, провідну роль у формуванні тієї чи іншої культури відіграє географічна середа, до якої пристосовуються, адаптуються людські співтовариства. Ці ідеї Фрідріх Ратцель виклав у своїх наукових працях «Антропогеографія» (1882), «Народознавство» (1885) і «Земля і життя» (1891).

Фрідріх Ратцель сформулював основні положення диффузіонізму як самостійного напряму у вивченні культур: принцип взаємовпливу культур, їх зміна шляхом запозичення, ідея одного або декількох центрів початку людської культури. У своїй концепції культури Ратцель відводив людині другорядну роль в культурі (носій етнографічних предметів) і вважав культуру відносно незалежною від неї.

Ідея про відносну незалежність явищ культури в подальшому отримала свій розвиток в працях представників інших шкіл німецького диффузіонізму: школи «культурної морфології» Фробеніуса, кельтської школи Гребнера і віденської школи Шмідта.

Німецькому етнологу Лео Фробеніусу (1873-1938), учневі Ратцеля, належить заслуга створення у рамках диффузіонізму концепції морфології культури і авторство теорії «культурних кіл». Він був спеціалістом з африканської культури, але досліджував не тільки культури народів Африки, але й Австралії та Океанії. Л. Фробеніус вніс величезний вклад у вивчення етнографії Африки, організував 12 експедицій на цей континент. Він був першим, хто широко і систематично застосовував метод картографування явищ культури. Складені ним карти і понині не втратили значення.

Свої матеріали і наукові висновки Лео Фробеніус виклав у фундаментальній праці «Походження африканських народів» (1898), де розглядав культури як живі організми, що народжуються і розвиваються в певних географічних умовах. Як живі організми культури переживають народження, дитинство, зрілий вік, старість і, нарешті, помирають. При цьому культури не створюються людьми, а ростуть самі по собі. Людина, згідно поглядів Фробеніуса, швидше продукт або об'єкт культури, а не її творець. Таке розуміння сутності культури, ототожнення її з біологічним організмом, Фробеніус представляв як відкриті ним природні закономірності в галузі вивчення культури, а значить, етнології.

Для ще одного відомого представника диффузіонізму в Німеччині, Фрітца Гребнера (1877-1934), головною проблемою етнології стала розробка методу дослідження культурно-історичних зв'язків або самостійного походження культур. Свою методологію і погляди з цих питань він виклав у роботі «Метод етнології» (1911). Гребнер також є творцем теорії культурних кіл, що представляє собою спробу глобальної реконструкції всієї первісної історії. Йому вдалося об'єднати культурні досягнення народів усієї планети на додержавній стадії розвитку в 6 культурних кіл (або культур), кожне з яких складається з 19-20 елементів. До числа останніх Гребнер відносив явища матеріальної і духовної культури. Гребнер зробив висновок, що в історії людства та його культури немає повторюваності, а отже, немає і ніяких закономірностей. Кожен елемент культури, згідно Гребнера, виникає тільки одного разу, в конкретному регіоні, належачи з самого початку до якоїсь однієї культури і разом з нею поширюючись на інші культурні світи.

Під впливом ідей Ф. Гребнера склалися погляди ще одного німецького дослідника - Вільгельма Шмідта (1868-1954) - католицького священика з широкою лінгвістичною і етнологічною ерудицією. Свої погляди Шмідт виклав у 1912 р. в праці «Походження ідеї Бога». Ідея Бога в нього була визначальною, тому автор прагнув довести давність тих культур, у котрих можна виявити ідеї віри в єдиного Бога, ознаки моногамії, патріархату, держави і т.ін. За Шмідтом розвиток культури і самої людини починається з малих форм, а від них до великих і складних йде розвиток з одного центра у вигляді «культурних кіл». Він весь розвиток людства розклав по порядку «культурних кіл» - від найдавнішого «пігмейського» (семанги, андаманці, бушмени, пігмеї Африки) до кола тасманійської культури, а від неї - до культури бумеранга і т.д. Виходячи з цього, В.Шмідт побудував загальну типологію етносів та їх культур за «культурними колами», що нібито представляють всесвітньо-історичні стадії послідовного (часового) поширення культур з одного центра.

До 20-х років XX ст. диффузіоністський напрямок став втрачати своє значення. Ставала очевидною невідповідність штучно сконструйованих «культурних кіл» та інших подібних теоретичних конструкцій емпіричним спостереженням.

В результаті в етнології зявляється цікавість до поєднання етнографії з психологією, відповідно виникає кілька психологічних напрямків. Увага до сфери психічного має глибоке коріння. У 1860 р. німецькими дослідниками, філософом Моріцом Лацарусом (1824-1903) і мовознавцем Хейманн Штейнталем (1823-1899), було проголошено створення особливої дисципліни «психології народів». Вони стверджували, що існує психічна схожість індивідів, що належать до певної нації, певний «народний дух». До психіки людини зверталися еволюціонізм і структуралізм, до групової психології - соціологічна школа. Визнавав психологічний аспект культури і Ф. Боас. У 1900-1920 рр. була видана 10-томна «Психологія народів» німецького психолога, фізіолога і філософа Вільгельма Вундта (1832-1920).

У 30-ті рр. ХХ століття починається активна наукова діяльність відомих німецьких науковців Р. Турнвальда і В. Мюльмана, які сформулювали пізніше основні методологічні принципи нових етнологічних напрямів,серед яких етнопсихологія, етносоціологія, функціональна соціологія.

У 60-90-ті рр. в німецькій етнографії намітилися наступні напрямки дослідницької діяльності: вивчення локальних культур народів, що населяють країни «третього світу», інтерпретація каузальних зв'язків об'єктів; спроба визначення просторово-часового місця локальних культурних феноменів у загальній картині сучасного світу; осмислення і подальша організація міжкультурного комунікаційної взаємодії.

Для збору етнографічного матеріалу використовується метод «Teilnehmender Beobachtung» (присутнього спостереження), більше відомий на пострадянському просторі як метод «включеного спостереження». Простежується прагнення привести окремі відомості випадкової вибірки до систематичного стану, щоб за ними простежити загальну картину змін і зовнішніх впливів у локальних групах. Сучасні німецькі дослідники вважають, що сучасна етнологія повинна розгорнути аналітичний простір, займатися не локальними дослідженнями «третього світу», а тими відносинами, які дозволяють розкрити контекстуальність та історичність культурних явищ, що відбуваються. Сучасна німецька етнологія на противагу еволюціонізму і диффузіонізму являє собою систематичний погляд на культуру. Завдяки роботі етнологів, в сучасному суспільстві формується свідомість важливості пізнання чужорідних культурних явищ для повноцінного розвитку власної культурної формації. До рубежу 90-х рр. ХХ століття в етнології назріла необхідність розвитку дослідницьких прийомів історизації і контекстуалізаціі локальних культур у світовому масштабі міжкультурного порівняння, створення комплексної, контрольованої і реалістичної методології порівняння.

Розділ 3. вплив німецьких етнологічних шкіл на розвиток світової етнологічної думки

Наука про народи виникла в Німеччині у кінці ХVIII століття і спочатку поділялася на етнологію (Völkerkunde), народознавство (Volkskunde) і етнографію. До певного часу етнологія вивчала життя «природних» (первісних) народів, народознавство займалося побутом німецьких країн і областей, а етнографія збирала матеріальні свідчення минулих часів. Поштовхом до інтенсивного розвитку етнології спочатку послужила колоніальна діяльність метрополій. Півтора століття кардинально змінили світ, але ця наука продовжує існувати, незважаючи на постійні дискусії про неї. Численні напрямки і школи всередині німецької етнології, які спростовують один одного, лише підкреслюють необхідність точного визначення її предмета і методів.

Формування етнології як самостійної науки в Німеччині було спричинено як необхідністю теоретично осмислити відмінності культурного розвитку етносів, виявити механізми формування і розвитку етнічних культур, пояснити причини взаємозв'язків етнічних особливостей і суспільного устрою, їх розквіту і занепаду, так і практичними інтересами колоніального панування і торгівлі. Наукове розв'язання цих проблем привело до виникнення різних теорій і концепцій, формування наукових напрямів і шкіл, що поступово трансформувалось у науку про етноси - етнологію.

Упродовж всього XIX ст. етнологія розвивалась як наука про бездержавні («відсталі») етноси. Лише з перших десятиріч XX ст. починають вивчатися всі етноси, складається теорія етносу, що при характеристиці етнічних спільнот почала концентрувати увагу не лише на умовах їх соціально-економічного розвитку, а й на біологічних чинниках їх формування.

Розвиток еволюціоністської етнології в Німеччині в 40-50-х роках ХІХ століття супроводжувався виникненням у Франції, США, Англії, трохи пізніше в Росії, наукових товариств з етнології, історії первісного суспільства, антропології, виданням етнологічних журналів, частина яких існує і в наші дні. У найбільших університетах почали читатися спочатку окремі курси з етнології, а в третій чверті XIX ст. засновуються перші навчальні центри з підготовки етнологів у вигляді семінарів, кафедр, інститутів, які стають центрами науково-дослідної роботи. Організовувались етнологічні музеї, збирався в ході етнографічних експедицій широкий речовинний і інший матеріал. З'явилися перші дослідження і теоретичні роботи

Досліджуючи вплив німецьких етнологічних шкіл на розвиток світової етнологічної думки, ми дійшли висновку, що основне значення утворення та розвитку німецьких етнологічних шкіл полягає у тому, що саме Німеччина стала батьківщиною одного із найважливіших напрямів в етнології того часу диффузіонізму. Новий напрямок, який прийшов на зміну еволюціонізму пояснював розвиток культур головним чином шляхом запозичення культурних досягнень одне в одного, або міграціями народів. Водночас німецький диффузіонізм став логічною основою для подальших етнологічних пошуків на європейському континенті та за його межами.

Дифузіонізм (від лат. diffusio - поширення, розтікання, проникнення) в німецькій етнології сформувався наприкінці XIX ст. В етнології поняття «дифузія» почали використовувати для позначення процесів поширення явищ культури шляхом контактів (торгівлею, переселенням, завоюванням і т.п.) між етносами. Дифузіоністи заперечували висновок еволюціонізму про поступальний прогресивний розвиток культури, спростовували ідею самостійного розвитку подібних явищ культури в схожих природно-географічних умовах. Натомість вони доводили, що елементи культури е унікальними, виникають лише один раз у конкретних географічних умовах, а з центру свого виникнення поступово поширюються в просторі і часі. Диффузіоністи ідею прогресивного розвитку людства підмінювали принципом її просторового і часового поширення. Вони ставили перед собою мету - виявити області походження окремих культур чи культурних явищ, відтворити шляхи їх поширення у просторі і часі і точно їх фіксувати на мапах.

У більшій частині вітчизняної та зарубіжної літератури засновником диффузіонізму прийнято вважати знаменитого професора Лейпцігського університету Фрідріха Ратцеля (1844-1904), творця перспективного вчення - «антропогеографії» (так називалась його капітальна праця). Дещо пізніше на основі робіт німецьких дослідників Ф. Ратцеля та Л. Фробеніуса склалася окрема школа власне культурних кіл, яка представляла спробу глобальної реконструкції первісної історії.

Важливим наслідком впливу німецького диффузіонізму на розвиток світової етнологічної думки стало те, що у Сполучених Штатах Америки в кінці XIX - на початку XX ст. виникло нове етнологічне вчення, що виходило з ідей німецької етнології та диффузіонізму - Американська школа історичної етнології. Її основоположником був виходець з Німеччини відомий дослідник Франц Боас (1858-1942). Ф. Боас і його послідовники ставилися негативно до широких теоретичних узагальнень і можливості виведення загальноісторичних закономірностей, до ідеї спільності людської культури. Боас вважав, що культурні цінності різних народів непорівнянні. Пізніше ця ж ідея лягла в основу іншого напряму в американській етнології - так званого культурного релятивізму. Головним завданням етнології Боас вважав вивчення всієї сукупності явищ соціального життя. Негативно ставлячись до спрощеного еволюціонізму і поверхневому диффузіонізму, він виступав за історичний метод дослідження. Школою Боаса було розроблено вчення про «культурні ареали», на основі якого створено великі узагальнюючі праці, головним чином, з етнології північноамериканських індіанців. Особливо відомі роботи Кларка Уісслера, Альфреда Л. Кребера, Роберта Лоуі і багатьох інших. Позитивною стороною вчення американської школи історичної етнології була послідовна боротьба з расизмом.

Ще одним досягненням німецької етнологічної думки була діяльність та наукові доробки найбільш яскравої фігури серед прихильників соціологічного, психологічного та функціонального напрямків у німецькій етнології, видатного вченого Ріхарда Турнвальда (1869-1954). Турнвальд починав роботу в Берлінському музеї етнології під керівництвом фон Луша. З цього часу посилився його інтерес до етнології, який остаточно визначився під час музейних експедицій в Океанію. В результаті польових досліджень у країнах Південних морів - колоніях Німеччини він опублікував кілька соціологічних робіт. З 1923р. Турнвальд викладав народну психологію в Берлінському університеті. Через два роки він заснував «Журнал народної психології та соціології», який отримав згодом міжнародну популярність та авторитет (з 1951 р. - журнал «Sociologus»). Беручи участь до 1932р. у багатьох експедиціях, Турнвальд вивчав вплив європейців на тубільне населення. До 1939р. учений випустив 326 книг і статей, а до кінця життя - понад 400 публікацій.

Одним із перших, пов'язавши етнологію з проблемами сучасності, Турнвальд проголосив новий напрямок в науці - етносоціологію. Велику увагу він приділяв етнопсихології, а в роботах 1910-12 рр. виклав основи функціонального методу в етнології, випередивши відомого антрополога Броніслава Малиновського, якого часто називають основоположником функціоналізму. Етнографія служила йому матеріалом для розробки нової функціональної етнології, що розглядала функції суспільства, історію його розвитку і пов'язані з цим соціально-психологічні теми. У 1931-35 роках вчений опублікував капітальну працю «Людське суспільство в його етносоціологічних засадах». Ймовірно, він був одним із небагатьох тогочасних етнологів, який поєднував біологічне мислення з соціологічним і історичним.

До кінця життя Турнвальд різко критикував конструкції абстрактних моделей культури, що саме входили в моду, а також еволюціонізм і культурно-історичне вчення за штучні схеми суспільного і культурного розвитку. Він заперечував однолінійні і однотипні ряди розвитку, вважаючи, що існують «варіаційні тенденції», що розумілися ним як складання певних «типів», вивчення яких вчений вважав найважливішим завданням етнології.

Підводячи підсумки, слід зауважити, що культурна динаміка теоретико-методологічних принципів етнологічної науки у Німеччині характеризується найтіснішим взаємодією із загальноєвропейською (сер. ХІХ ст. - 60-ті рр. ХХ ст.) та загальносвітовою (включаючи американські розробки з соціальної та культурної антропології з 1950-х років) культурною динамікою науково-методологічної діяльності. Разом з тим, культурна динаміка німецької етнології зберігає й донині суттєві відмітні ознаки. Так, через вплив диффузіонізму, еволюційний погляд на розвиток культури фактично не властивий для німецької етнології починаючи з середини ХІХ століття, хоча, на відміну від інших країн, «еволюціонізм» в Німеччині зберігав свої позиції значно довше, аж до початку ХХ ст. У німецькій традиції в науковому обігу «еволюціонізм» відомий як «теорія розвитку» (Entwicklungstheorie). Серед найвизначніших представників, що висували ідеї «теорії розвитку», були Т. Вайц («Антропологія первісних народів»), А. Бастіан («Людина в історії»), Ю. Ліпперт («Історія культури»), І.Я. Бахофен («Материнське право»). Культурна динаміка теоретико-методологічних принципів «теорії розвитку» характеризується як пояснення віддалених один від одного за часом і місцем, але подібних за зовнішнім виглядом культурних явищ за допомогою єдності людської психології, порівняльного аналізу різноманітних культурних фактів (залучення величезного пласту етнографічного матеріалу в якості основи достовірності інтерпретованих явищ чужої культури).

Таким чином, становлення та піднесення етнології як науки в Німеччині відіграло важливу роль у розвитку світової етнологічної думки. Видатні німецькі вчені, дослідники, фольклористи, етнографи, філософи залишили по собі значний науковий спадок, а зібрані ними матеріали та розроблені ними теорії лягли в основу сучасних етнологічних концепцій. Серед найбільш видатних німецьких етнологів слід згадати А. Шльоцера, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, братів Шлегелів, Г. Клема, Т. Вайца, А. Бастіана, Ф. Ратцеля, Л. Фробеніуса, Ф. Гребнера та Р. Турнвальда. Усі ці дослідники своїми ідеями, доробками та поглядами сприяли розвитку не лише німецької, а й загальносвітової етнологічної думки.

філософ фольклорист етнолог думка

ВИСНОВКИ

Виникнення самостійної науки про народи відноситься до початку XVIII - середини XIX ст. і пов'язане з багатьма практичними потребами того часу, в першу чергу з прагненням пояснити відмінності в культурному розвитку народів, зрозуміти механізми формування та особливості етнічної психології, з'ясувати причини расових відмінностей народів, встановити взаємозв'язок етнічних особливостей і суспільного устрою, визначити причини розквіту і занепаду культури та історичної ролі того чи іншого народу. У відповідь на ці проблеми і потреби стали виникати теорії та концепції, складатися наукові напрямки та школи, які поступово трансформувалися у єдину науку про народи - етнологію.

Зрозуміло, що на початкових етапах розвитку етнологія як наука не носила системного характеру і мала скоріше описовий зміст. Саме тому поряд з терміном «етнологія» повсюдно і широко впродовж XVII-XX ст. використовувався термін «етнографія», що складається з поєднання двох грецьких слів: ethnos - народ, плем'я і grapho - пишу. Варто зауважити, що саме у Німеччини зявляються поняття «етнографія» та «етнологія». У цей же час зароджується перша етнологічна школа у Німеччині - міфологічна.

З перших десятиліть XIX ст. у Німеччині починають вестися дискусії про предмет етнології. Одні вчені вважали, що її об'єктом є людина, другі - культура, треті - суспільство, четверті - неписьменні (неєвропейські) народи, які перебувають на ранніх ступенях соціально-економічного розвитку і т. п.

Відповідно до цього в XIX ст. в Німеччині сформувалися два основні підходи до визначення її предмета: етнографія - описове народознавство та етнологія - теоретичне народознавство, наука про етноси, їх етногенез, культуру і побут.

Середина ХІХ ст. стала часом інтенсивного розвитку етнології в Німеччині, а також низці інших західних країн. Для ефективного управління підкореними народами необхідні були знання про їхню культуру, традиції, звичаї, ритуали, вірування, психологію і т. п. Ці та інші відомості могла дати наука етнологія, і тому вона користувалася підтримкою офіційної влади. У зв'язку з цим потрібно зазначити, що в Німеччині вже в кінці XVIII ст. сформувався науковий напрям, що ставив собі за мету вивчення неєвропейських народів і культур. Першою науковою етнологічною школою став еволюціонізм (Т. Вайц, А. Бастіан та ін.). Наступником еволюціонізму став диффузіонізм, який окрім того, що був етнологічною школою виключно німецького походження, але й пізніше став основоположною системою не тільки для своїх відгалужень, а й для наступних етнологічних шкіл у Європі та за океаном. Прихильники цього напрямку (Ф. Ратецль, Л. Фробеніус) прагнули показати просторове поширення культур або окремих культурних елементів, виявити області їх походження, а також шляхи і способи їх розповсюдження.

У 30-ті рр. ХХ століття починається активна наукова діяльність відомих німецьких науковців Р. Турнвальда і В. Мюльмана, які сформулювали основні методологічні принципи нових етнологічних напрямів,серед яких етнопсихологія, етносоціологія, функціональна соціологія, ставши таким чином фундаторами багатьох сучасних наук. Починаючи із 60-их років ХХ століття німецька етнологічна думка іде в ногу зі світовою, досягаючи тих цілей, які ставить нове глобалізоване світове співтовариство.

Таким чином становлення та розвиток німецької етнології як науки дуже сильно вплинуло на загальносвітову етнологічну думку: німецькі еволюціоністи, диффузіоністи, соціологи та функціоналісти доклали чимало зусиль для аналізу історії багатьох народів, їх традицій, культури та побуту, увійшовши таким чином до плеяди найвизначніших вчених-етнологів ХІХ і ХХ століть.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Марков Г. Е. От истоков немецкой этнологии к ее расцвету. Вопросы теории. // ЭО. 2006. № 4.

2.Марков Г. Е. От упадка к возрождению. (Немецкое народоведение после второй мировой войны: проблемы теории). // ЭО. 1995. № 6.

3.Марков Г. Е. Немецкая этнология в конце тисячелетия: кризис или новый расцвет? // ЭО. 2010. № 4.

.Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества / Йоганн Готфрид Гердер. - М.: Наука, 1977. - 703 с.

.Ратцель Ф. Народоведение.Том I / Фридрих Ратцель. - CПб: Просвещение,1904. - 822 с.

.Ратцель Ф. Народоведение.Том IІ / Фридрих Ратцель. - CПб: Просвещение,1904. - 918 с.

.Фихте И.Г. Речи к немецкой нации / И.Г. Фихте; пер. А.А. Иваненко. - СПб.: Наука, 2009. - 349 с.

.Бромлей Ю.В. Концепции зарубежной этнологии / Юлиан Владимирович Бромлей - М.: Наука, 1976. - 215 с.

.Бромлей Ю.В. Современные проблемы этнографии (очерки теории и истории) / Юлиан Владимирович Бромлей - М.: Наука, 1981. - 390 с.

.Зорин А.Н. Основы этнографии / Александр Николаевич Зорин - Казань: Казанский Государственный университет, 2009. - 80 с.

.Историческая этнография: традиции и современность. - Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1983. - 184 с.

.Орлова Э.А. История антропологических учений / Э.А. Орлова. - М., 2010. - 621 с.

.Основы религиоведения / Под ред. И.Н. Яблокова. - М.: Высш. школа, 1994. - 368 с.

.Садохин А.П. Этнология. Учебник для студ. высш. учеб. заведений. 2-е изд., перераб. и доп. / А.П. Садохин. - М.: Гардарики, 2006. - 287 с.

.Тавадов Г.Т. Этнология. Учебник для вузов / Г.Т. Тавадов - М.: Проект, 2008. - 352 с.

.Тиводар М.П. Етнологія: Навч. посібн. / Михайло Петрович Тиводар - Львів: Світ, 2004. - 624 с.

.Чеснов Я. В. Лекции по исторической этнологии: Учебное пособие / Я.В. Чеснов. - М.: Гардарика, 2008. - 400 с.

.Этнология. Учебник. Для высших учебных заведений / Э.Г. Александренков, Л.Б. Заседателева, Ю.И. Зверева и др.; под ред. Г.Е.Маркова и В.В. Пименова - М.: Наука, 2009. - 383 с.