Поняття контексту в прагма-діалектиці

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

Кафедра логіки


ПОНЯТТЯ КОНТЕКСТУ В ПРАГМА-ДІАЛЕКТИЦІ

Кваліфікаційна робота зі спеціальності 6.030100

(філософія)

на здобуття академічного звання бакалавра

(філософія)


Студент-виконавець

Тищенко Микита Валерійовичий курс, І-а група

Науковий керівник

Хоменко Ірина Вікторівна

Доктор філософських наук, професор

Шашкова Людмила Олексіївна


КИЇВ - 2012р.


ВСТУП


Актуальність роботи: у ХХ столітті поняття контексту починає привертати до себе увагу майже одночасно і в логіці, і в філософії. І після досить ефективного етапу розробки одночасно в обох галузях, інтенсивність досліджень трошки згасла. Попри це, важливість контексту була стверджена і зараз не викликає сумнівів. Зараз настала деяка пауза в інтенсивних дослідженнях контексту в «глибину», як у логіці, так і у філософії, і наступив час розповсюдження цього концепту на ширше наукове поле. В прагма-діалектику поняття контексту прийшло з розробок логічної прагматики, чому, власне, цей напрям і має таку назву. Саме через таку генеалогічну спорідненість цього поняття з логічною прагматикою, воно є актуальним для логіки. Адже по сутті розвиток цього поняття в прагма-діалектиці не обмежується самою прагма-діалектикою. Неможливо чітко провести межу, де поняття контексту більше стосується прагма-діалектичного підходу, а де - логічної прагматики та теорії смислу. Через це можна стверджувати, що використання та дослідження цього поняття в прагма-діалектиці безперечно важливе для логіки.

Одночасно з цим, філософія також не знаходиться обабіч. Сучасні філософські дослідження комунікації та функціонування суспільства потребують не лише поняття контексту, яке певним чином вже стверджено в філософії, але і тих діалектичних досліджень, які може запропонувати прагма-діалектика. І незважаючи на те, що наразі метою розробки поняття контексту в прагма-діалектиці є приближення прагма-діалектичної теорії до реального функціонування аргументативного дискурсу, крок до узагальнення цих проблем може стати кроком назустріч філософії.

Ступінь розробки: щоб дослідити ступінь розробки поняття контексту, нам потрібно звернутися як до філософії, так і до логічної прагматики, де це поняття неодноразово піднімалося та досліджувалося.

Отже, в філософії поняття контексту постає в постмодернізмі та пост структуралізмі, де займає центральне місце.

Наприклад, Жак Дерріда (Jacques Derrida) визначає контекст як принципово де центроване, інтуїтивно зрозуміле, але все ж таки невизначене поняття, яке відповідає за приписування смислу висловлювань. Проте цей термін у французького філософа виникає під впливом Джона Остіна (John Ostin), автора теорії мовленнєвих актів, який також використовує цей термін для визначення джерела значення. Іншими філософами, які використовували цей термін, стали Жіль Дельоз (Gilles Deleuze) і Пьєр-Фелікс Гваттарі (Pierre-Félix Guattari), які в рамках постмодерністського тлумачення тексту використовують контекст як те, що задає значення тексту. Серед інших філософів, які досліджували це поняття, варто згадати Пьєра Бурдьє (Pierre Bourdieu) та Мішеля Фуко (Michel Foucault), у їх концепції контекст розглядався найбільш загально, виступаючи як дискурс.

Серед логічної прагматики поняття «контексту» розроблялося ще більш плідно. Окрім вже згаданого Остіна тут варто зазначити доробок Джона Роджерса Сьорля (John Rogers Searle), який окрім розробки терміну «контекст» також розвинув поняття «бекграунду», або фону спілкування. Зазначивши цих представників теорії мовленнєвих актів, перейдемо до теорії релевантності, представниками якої є Герберт Пол Грайс (Herbert Paul Grice), Стівен С. Левінсон (Stephen C. Levinson), Ден Спербер (Dan Sperber) та Деірдре Уілсон (Deirdre Wilson). Що стосується дослідження цього поняття виключно в прагма-діалектиці, то тут перш за все варто відзначити Роба Гроотендорста (Rob Grootendorst) та Франса ван Еемерена (Frans H. van Eemeren). Перший з них виступив ініціатором ідеї дослідження реальних аргументацій них ситуацій, другий - втілив подібний погляд в життя. Також до дослідників цього поняття в прагма-діалектиці варто зарахувати Марчіна Левінскі (Marcin Lewi?ski), учня Ф.ван Еемерена, який досліджує конкретні прояви інституціональних контекстів в реальних аргументативних ситуаціях.

Обєкт дослідження: прагма-діалектична теорія аргументації.

Предмет дослідження: поняття контексту в прагма-діалектиці.

Методи дослідження: методи аналізу та синтезу, метод системного аналізу.

Мета роботи: визначити роль та тлумачення поняття контексту в прагма-діалектиці.

Завдання роботи:

·Зясувати еволюцію поняття «контекст» в прагма-діалектиці

·Визначити місце контексту в прагма-діалектичному аналізі аргументації

·Проаналізувати вплив контексту на характеристики стадій критичної дискусії


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КОНТЕКСТУ В ПРАГМА-ДІАЛЕКТИЦІ


1.1 Еволюція поглядів на термін «контекст» у прагма діалектиці


Як і будь яка інша наукова теорія, прагма-діалектика пройшла довгий шлях від локальної внутрішньоуніверситетської навчальної дисципліни до загальновизнаного наукового напряму. Десь з середини 80-х років інтереси голландських професорів Франса ван Еемерена та Роба Гротендоорста були спрямовані на побудову нової моделі сприйняття аргументації, яка б включала в себе не лише традиційні логічні (переважно силлогістичні) та риторичні підходи, але пропонували більш ускладнити досліджуваний предмет досягненнями з теорії мовленнєвих актів, критичного раціоналізму та формальної діалектики. Як зазначають самі дослідники, аргументація це такий тип активності, який складається з мовного, соціального та раціонального компонентів, через що його не можна розглядати виключно з точки зору логіки (яка на перший план ставить раціональний компонент) або риторики (який надає перевагу мовному компоненту)[29, 2].

Звичайно, створення нового напряму досліджень потребувало створення нового інструментарію та нових принципів цього підходу. Саме тому переважна більшість праць з прагма-діалектики була спочатку спрямована на формування правил аргументацій. Наслідком цього стало виникнення правил аргументативної дискусії, поняття стадії аргументації. Незважаючи на те, що всі дослідники визнавали принципову важливість створення подібної широкої теоретичної бази саме заради утвердження цього підходу як серйозного та наукового, вони застережу вали, що більшість подібних теоретичних побудов будуть змінюватися в залежності від конкретних умов практичної реалізації аргументації[26, 307].

І першим кроком в бік реалізації теоретичних побудов на практиці стало розроблення поняття «стратегічного маневрування», яке протягом тривалого проміжку часу більш за все цікавило прагма-діалектичну теорію. Наразі можна сказати, що після всіх зусиль, які були докладені для формування визначеної теорії цього маневрування, цей термін є досить визначеним і вже займає своє місце у вивченні теорії аргументації. І тому прагма-діалектика повинна зробити ще один крок до дослідження аргументації в конкретному випадку, і таким кроком є вивчення та внесення в теорію терміну «контекст аргументації».

Не можна сказати, що раніше ніхто з представників прагма-діалектичного підходу не зважав на реалізацію цієї теорії в різноманітних емпіричних контекстах. Наприклад, у системо-утворюючій праці «Crucial concepts in argumentation theory» останній розділ цілковито присвячений дослідженню аргументації в сфері права. Проте ця частина підтверджує теоретичні висновки теорії аргументації та обґрунтування її можливості, а не займається безпосередньо вивченням ролі теорії аргументації в сфері права. Іншими словами, Евелін Фетеріс досліджує не те, як змінюється прагма-діалектичний підхід в залежності від застосування його в галузі права, а те, як правнича аргументація виправдовує можливість цього підходу.

Саме тому висновок цієї глави виглядає як «увага у дослідженні юридичної аргументації змістилася від чисто логічного та риторичного підходу до підходу, в якому логічні, риторичні та комунікативні аспекти комбінуються в те, що можна назвати діалогічним підходом… У цій теорії увага зосереджується на стартових пунктах та правилах раціональних правничих дискусій, на методах для аналізу і оцінки використовуваних аргументів і на методах для конструювання раціонального правничого обґрунтування»[8, 214]. Тобто автор не намагається змінити деякі пункти загальної теорії прагма-діалектики заради того, щоб вони більше відповідали практичній застосовності в правничому дискурсі, він лиш підкреслює їхню застосовність та важливість на тому теоретичному рівні, яким він є.

Але необхідність реалізації аргументації в конкретному емпіричному вияві (вважаючи, що це було одним з головних завдань на початку формування прагма-діалектики) не полишала голландських науковців, і багато в чому саме завдяки активності Петера Хоотлоссера такий крок був нарешті зроблений. На початку 2000-х він почав збирати матеріал для втілення ідеї заглиблення аргументації в конкретний емпіричний контекст, проте не зміг власноруч видати цей доробок, померши від раку. Функцію ознайомлення громадськості з наслідками його роботи взяв на себе ван Еемерен, спочатку присвятивши цьому тематичний випуск журналу «Аргументація», а згодом і опублікувавши власну статтю, присвячену проблемам контексту, в якій поняття контексту розглядається відносно засадничих пунктів прагма-діалектичної теорії[26].

Власне, саме реалізація цього принципового намагання виробити такий теоретичний підхід, який був би повністю застосовним до практичного виявлення і змусила дослідників прагма-діалектики знову звернутися до вивчення контексту, проте цього разу не з метою ствердження адекватності власного підходу (це вже було доведено), а з точки зору вдосконалення його інструментарію та гнучкості, який дозволив би йому бути не просто довершеною теорію, а дійсним виявом людської аргументативної діяльності. Ще одним доказом того, що вивчення контексту є наступним логічним кроком поступу всієї прагма-діалектичної теорії є той факт, що з червня 2012 року буде публікуватися новий журнал за редакцією ван Еемерена, цілком присвячений проблемам аргументації в контексті.

Проте звернімося ще раз до історії прагма-діалектики, згадавши, що слово «контекст» активно використовувалося ще до початку розроблення прояву аргументації на конкретних рівнях, і стосувалося воно вже згаданого нами терміну «стратегічне маневрування». Прикладом цього може служити книга «Examining Argumentation in Context: Fifteen Studies on Strategic Maneuvering» за редакцією ван Еемерена, майже цілковито присвячена проблемам стратегічного маневрування. Особливостями її підходу стали вивчення зміни принципу стратегічного маневрування відносно до ситуації, в якій воно застосовувалося. Це позначає наступний етап в переході до зясування безпосереднього впливу інституціональних контекстів на склад та форму аргументації. А саме те, що в рамках подібного підходу роль контексту зводилася до середовища, яке підштовхувало учасника аргументаційного дискурсу до вибору тих чи інших аргументів чи тієї чи іншої схеми аргументації. Тобто, на перший план виводився прагматичний чинник контексту, який впливає на учасника діалогу, а не на саму форму. На цьому етапі не приділялося достатньої уваги тому, як змінюється сама структура аргументації відносно до того, в якій сфері вона реалізується.

Отже, рух поняття «контексту» у прагма-діалектиці виглядав таким чином: від використання контексту для підтвердження адекватності теоретичної системи прагма-діалектики до використання контексту як умови вибору того чи іншого аргументу або тієї чи іншої схеми аргументації. Проте подібний розвиток все ще не задовольняв засновників прагма-діалектичного підходу, які прагнули ще більшої реалізації своїх методів на практиці. Саме для цього і було сформоване та включення в прагма-діалектику поняття «інституціонального контексту», яке, як зазначає ван Еемерен, «вживається у найбільш широкому сенсі і означає будь-який визначений макро-контекст, в якому розвинулися певні комунікативні умови»[25, 148]. Саме таке, здавалося б, загальне та не надто наукове визначення, визначає новий етап у розвитку прагма-діалектики, причому його приблизність та не академічність і становить його цінність для практичного аспекту прагма-діалектики. Адже в цій теорії вже достатньо теоретизованих та чітко визначених абстрактних понять, і тому подібне розпливчасте тлумачення наближає її до реальної практики, де не місце жорстким визначенням та аксіоматичним законам.

Власне, намагання заперечити аксіоматичність деяких абстрактних побудов та їхню віддаленість від реального дискурсу і стало безпосередньою причиною розвитку Еемереном поняття «інституціонального контексту». В 1995 році Дуглас Уолтон запропонував поняття «діалогічних типів» як варіант «розмовних контекстів аргументації», виокремивши шість таких загальних різновидів, а саме: переконуючий діалог (persuasion dialogue), переговори (negotiations), розпитування (inquiry), обговорення (deliberation), інформаційний діалог (information-seeking dialogue) та суперечку (eristics).

На його думку, ці різновиди справляють вплив на те, яким чином відбувається аргументативна діяльність, якими правилами керуються сторони, які беруть в ній участь. Тобто ця форма справляє вплив майже на всю систему аргументації, обумовлюючи її вигляд. Також на їхню думку подібний підхід дозволяє наблизити вивчення аргументативної діяльності до конкретного контексту, вирішивши цим питання аргументативних помилок та аргументативних цілей. Наприкінці дослідники приходять до висновку, що кожен з цих діалогічних типів в результаті утворює окрему аргументативну модель, яка лише умовно базується на тій загальній теоретичній схемі, яку пропонує прагма-діалектика.

Подібна претензія на практичну застосовність та необхідність не могла залишити байдужим ван Еемерена, який давно прагнув досягти подібного в своїй концепції прагма-діалектики, але за допомогою «стратегічного маневрування» лише наближувався до цієї мети. Саме з критики концепції Уолтона-Краббе і починає виклад своєї теорії інституціональних контекстів голландський науковець.

Саме це постульоване безпосереднє відношення цих шести видів діалогу до реальності і змушує ван Еемерена задати питання стосовно актуальності саме такого підходу. На його думку, зведення всього багатоманіття аргументативної діяльності до якихось шести типів (навіть якщо їм дозволено, як в теорії Уолтона, перемішуватися між собою) неприпустимо та обмежує можливості прагма-діалектики. Другою причиною невдоволення ван Еемерена таким засобом тлумачення втілення аргументативної діяльності на практиці став не пророблений механізм виявлення помилок в аргументації. Так, Уолтон пропонує оцінювати помилки відповідно до того, під час якого типу діалогу вони були зроблені. А як в такому разі діяти у випадку, коли аргументативна дискусія міняє свій тип?

За теорією Уолтона, зміна типу діалогу може відбуватися умисно або неумисно. Умисна зміна взаємно погоджується обома сторонами і називається «легітимною». Зміна типу діалогу одним учасником, свідомо і без інформування опонента називається «нелігитмною» і є сама по собі інформаційною помилкою, тобто порушенням правил ведення критичної дискусії. Ван Еемерена не влаштовує той факт, що, по-перше, жодна дискусія не прописує офіційно сам факт зміни свого типу і напряму і відбувається це переважно імпліцитно, а отже відслідкувати момент, в який треба змінювати критерії ведення та оцінки дискусії, що змінює і аналіз дій та логічних помилок, що припускаються учасниками. По-друге, навіть якщо нам вдасться визначити той момент, коли дискусія змінює свій тип, через імпліцитність такого переходу нам неможливо визначити, чи є така зміна взаємною і якщо ні, то чи знає одна зі сторін, що така зміна відбулася і відтепер до самого процесу аргументації висуваються трохи інші вимоги і відповідно від нього очікується виконання різних завдань.

Це спонукає дослідника до віднайдення більш очевидного чинника, який би обумовлював відмінності в процесі аргументації. І таким чинником стає для нього комунікативне середовище, в якому проходить процес аргументації, а саме те, що він називає інституціональним контекстом, визначення якого ми вже наводили вище. Але для того, щоб визначити значення цього контексту для змісту дискусії, потрібно спочатку знайти місце для контексту в структурному аналізі аргументативного дискурсу.


1.2 Місце контексту в «аналітичному огляді» та прагма-діалектичному аналізі аргументації


В прагма-діалектичній концепції структурний аналіз є необхідною частиною реконструктивного аналізу, спрямованого на виявлення повної схеми аргументативного дискурсу та оцінки її релевантності відносно до теми. Для правильного виконання такої процедури необхідно повністю відновити хід критичної дискусії, експлікувати приховані засновки чи точки зору, визначити мету аргументації та питання, стосовно яких виникли розбіжності. І в теоретичній моделі аргументації, яка, як було сказано вище, активно розроблювалася на початку, подібна процедура відбувалася за допомогою чотирьох операцій, які були названі «реконструкційні трансформації» [29,103]. До їх складу відносили виключення, додавання, заміну та перестановку. Зупинимося на них трохи докладніше.

Трансформація видалення (deletion) полягає в тому, аби усунути ті частини аргументації, які не стосуються вирішення суперечки між учасниками і є іррелевантними відносно до розвязання розбіжності в точках зору. Звичайно, для здійснення подібної трансформації потрібно спочатку визначити, в чому саме полягає це розходження, і для цього ми повинні спиратися на першу стадію аргументативного процесу, а саме стадію конфронтації. Наприклад, в наведеному в книжці прикладі такою видаленою частиною стало прохання Джона подати йому пиво. До цієї ж трансформації відноситься усунення з тексту одного і того самого повідомлення, яке, проте, може виглядати по-різному. Головним критерієм є його наповненість змістом, який до того ж є релевантним стосовно розходження у думках. Причому цей зміст має бути новим, інакше повідомлення буде відкинуто як інформаційний шум, який заважає повному аналізу аргументації.

Трансформація додавання (addition) полягає в експлікуванні прихованих до того, імпліцитних аргументів або точок зору. Причому це стосується не лише суто текстуальної частини (що таке текст, ми зясуємо пізніше), а й питання приписування ролей. Наприклад, якщо в процесі дискурсу один з учасників стверджує точку зору, протилежну тій, яка до цього біла висунута іншим учасником, йому автоматично приписується критичний сумнів та роль опонента, навіть якщо він прямо не заперечував думки іншого співбесідника.

Трансформація заміни (substitution) полягає у видаленні з аргументації неясних речень та додавання замість них чітких та ясних висловлювань. Причому під чистотою та ясністю тут мається на увазі не граматична форма висловлювань, а їхня релевантність відносно до суперечності. Найпростішим та найпоширенішим випадком такої заміни є суто формальна, але від цього не менш важлива операція підстановки замість займенників або неповних речень завершених побудов, які стосуються теми діалогу та висловлюють аргументи на користь тієї або іншої точки зору. Найпопулярнішим прикладом такої трансформації є заміна «саме так», або «неодмінно треба це зробити» на «моя точка зору відповідає озвученій і я її розділяю».

Четверта трансформація називається трансформацією перестановки (permutation) і полягає в тому, що висловлювання, в яких учасники дискусії виражають свої аргументи та точки зору, змінюються місцями для того, щоб відповідати моделі ідеальної критичної дискусії. Наприклад, в процесі аргументації спочатку можуть висуватися аргументи, а потім точка зору, яка на них базується. В такому разі ствердження точки зору може переставитися на початок заради прояснення фази конфронтації. [29,104-105]

В результаті правильного проведення цих операцій ми отримаємо максимально повну та точну структуру аргументації, яку ми зможемо аналізувати. Саме тому процес реконструкції аргументації також називається «аналітичним оглядом» [29,96]. Разом з цим дослідник підіймає питання адекватності подібних дій. Адже коли ми проводимо подібні аналітичні процедури для зясування якнайповнішого вигляду аргументації, ми повинні забезпечити виправданість кожній нашій трансформації. Інакше кажучи, трансформація будь-якого мовного акту не повинна керуватися наївними уявленнями про те, яким саме чином відбувається процес аргументації. У людини, яка претендує на глибинний аналіз такої теми, повинна бути чітка методологія та інструментарій заради того, щоб це зробити. Саме тут на допомогу прагма-діалектиці приходить теорія мовленнєвих актів, в тому числі і зі своїми поняттями контексту. Проте на той момент ще не було потреби адаптувати цей термін всередині прагма-діалектики, тому ван Еемерен фактично користується вже готовим концептом, розробленим в прагматиці. Він робить це за допомогою залучення теорії мовленнєвих актів та усталених в ній елементів.

Так, полем для визначення релевантності аналітичного огляду виступає мовне середовище дослідника як контекст дослідження. Намагаючись повно розкрити зміст аргументації, вчений повинен знати певні патерни у використанні мови, деякі конвенційні структури та навіть етнографічні різновиди[29,111]. Дуже важливим є той факт, що в цьому випадку використовується докорінно інше тлумачення контексту, аніж те, яке буде використано через кілька років. В цьому випадку контекст грає надважливу роль не всередині аргументаційного процесу, він не задає його норми і не визначає його зміст та форму. Він використовується перш за все дослідником, людиною, яка безпосередньо в цьому процесі участі не бере. Саме досконало осягнувши контекст, операції з вдосконалення тексту будуть виваженими та виправданими.

Зважаючи на це, дослідник приходить до висновку, що неможливо стверджувати про певну єдину точку відліку, від якої ми можемо відштовхуватися для аналізу. Насправді джерелом цього аналізу є безпосередній процес аргументації зі своїми власними особливостями. Така відсутність «обєктивності» цілком логічно призводить нас до ситуації, в якій у нас, незважаючи на начебто готовий інструментарій для аналізу тексту, фактично немає позиції, з якої ми маємо робити висновок про релевантність тих чи інших частин тощо. Ця позиція заглиблена в сам процес аргументації.

Не будучи здатним розвязати це питання з прагма-діалектичної точки зору, ван Еемерен знову звертається до теорії мовленнєвих актів, за допомогою інструментарію якої знаходить певну стартову позицію, з якої ми можемо робити висновки про виваженість та виправданість реконструкції. Він визнає, що критично-раціональна філософія є базисом для прагма-діалектики, саме тому не бачить нічого поганого в тому, щоб звернутися до неї по допомогу. Результатом такого симбіозу є стратегія «максимально раціональної реконструкції» (maximally reasonable reconstruction), яка полягає у тому, що аргументація визнається такою, яка спрямована на вирішення розбіжності думок, а мовленнєві акти, в якості яких розглядаються аргументи, визнаються такими, які спрямовані на досягнення цієї мети[29,115]. За допомогою цього ван Еемерен спрощує роботу для дослідника, який бажає провести максимально виправдану реконструкцію аргументації. Перевагою такого підходу є те, що це не відміняє попередніх настанов щодо урахування контексту, мовних патернів та контекстів аргументації.

Ще більше звертаючись до теорії мовленнєвих актів, ван Еемерен пропонує інший погляд на реконструкцію аргументації, а саме стратегію «максимально аргументативної інтерпретації» (maximally argumentative interpretation). На відміну від попередньої стратегії, такий підхід працює не з асертивними мовленнєвими актами, а з директивами, декларативами чи експреси вами, які неможливо раціоналізувати з точки зору їхнього відношення до діалектичної мети суперечки.

Проте і це ще не вичерпує всього потенціалу поєднання прагма-діалектичної реконструкції з теорією мовленнєвих актів. Стратегія «максимально аргументативного аналізу» (maximally argumentative analysis) спрямована на дослідження кожного аргументу (або мовленнєвого акту) як такого, який володіє повною аргументативною силою і сам по собі є таким, який підтримує точку зору та спрямований на усунення розбіжності думок. Обидва вищенаведені підходи є, тим не менш, лише частинами більш загального підходу «максимально раціональної реконструкції», який вситупає керівним відносно цих двох. Власне, наведені стратегії є додатковими і використовуються лише за певних, вищезазначених обставин.

Але значною проблемою такого інструментарію є його «діалектичність». Як визнає сам ван Еемерен, на відміну від логічного аналізу та логічної реконструкції, від яких очікуються завжди визначені результати, які будуть чітко неодмінними незважаючи від того, хто саме буде робити ці операції та в якій саме ситації, прагма-діалектичний аналіз такої точності не надає. Незважаючи на зазначені регулятиви, процес аналітичної, прагма-діалектичної реконструкції є багато в чому творчим та динамічним. Під час відтворення прихованих засновків та аргументів може виникати безліч нових смислів, здатних по-іншому визначити характер та вид аргументації. Тому зважання на контекст, мову та конвенційні практики є неодмінними для прагма-діалектичного аналізу аргументативного дискурсу.

Здавалося б, подібна схема та методика здатна уможливити якнайповніший аналіз аргументації та надати нам потужний інструмент задля прийняття рішення стосовно наявності помилок в аргументації та релевантності використаних аргументів. Проте ван Ееемерен вже через сім років після публікації цієї праці заявляє, що подібний аналіз є лише одномірним розрізом всієї повноти аргументації і задля повного розуміння процесу аргументації, дослідник повинен взяти до уваги всю структуру, в межах якої відбувається аргументація. І саме до складу цієї структури і входить поняття контексту, що отримує нове життя.

Проте, звичайно, першим і найдослідженішим компонентом цієї структури є текст, аналіз якого і проводиться за допомогою вищенаведених операцій. Він є основним джерелом у формуванні вищенаведеної реконструкції, проте неможливий без доповнення в боку інших компонентів, якими є контекст, процес логічного висовування та бекграунд аргументації.

Контекст, за ван Еемереном, складається з мікро-контексту, мезо-контексту та макро-контексту. Перший з них відсилає реконструктора до попередніх речень або до інших слів у реченні, за допомогою яких визначається сенс цього висловлювання. Такий контекст називається лінгвістичним. Саме на нього зазвичай зважають під час перекладу з різних мов, або ж для того, аби зрозуміти значення невідомого слова у тексті. Другий з них є контекстом «ситуативним», який залежить від конкретної ситуації. На жаль, ван Еемерен не надає точного визначення цьому різновиду, посилаючись на те, що його зазвичай називають екстра-лінгвістичним, плутаючи при цьому з наступним рівнем, а саме макро-контекстом. Також він застерігає стосовно сплутування його з інтертекстуальним контекстом, який вже є цариною мікро-контексту. І третім, найбільшим компонентом контексту є макро-контекст, або тип комунікативної активності.

Повний реконструктивний аналіз повинен зважати на ці три різновиди контексту, проте тут постає проблема в неможливості якимось чином систематизувати та теоретизувати роль та види перших двох типів. З позиції відстороненого теоретика, який цікавиться аргументацією як загальним процесом, неможливо вказати ті обставини, які можуть відігравати роль лінгвістичного та ситуаційного контекстів, адже вони настільки різняться залежно від різних ситуацій, що будь яка спроба їхнього систематизування спричинить досліднику більше проблем, аніж надасть реальних відповідей та можливостей для більш повного аналізу. Саме тому ван Еемерена перш за все цікавить макро-контекст, який не володіє настільки великою кількістю різновидів і який через це можливо класифікувати і, відповідно, визначити вплив, який той чи інший макро-контекст матимуть на процес аргументації. Як зазначає ван Еемерен, саме макро-контекст має особливу роль у питанні конвенціоналізації, тобто формування процесу, однаково зрозумілого для обох учасників аргументації .

Бекграунд (дослівно «фон») визначає умови, за яких інформація може тлумачитися учасниками комунікації як така, що є або не є істинною. Іншими словами, до обсягу бекграунду входить весь масив інформації, яка допомагає співбесідникам зрозуміти одне одного та власне вести дискусію. Відсутність спільного бекграунду автоматично робить неможливою будь-яку комунікацію між двома сторонами та перетворює дискусію на суперечку глухонімого зі сліпим. Примітним прикладом є досить поширена у наш глобалізований час ситуація інтернет-спілкування між людьми, які за допомогою сучасних технічних досягнень здатні розуміти одне одного, але через принципову відмінність у поглядах на світ, обумовлену їхнім вихованням та життєвим досвідом, не здатні прийти до позитивних результатів. Таким чином, для того щоб уможливити спілкування, треба перш за все домогтися спільності у бекграунді, адже лише виходячи з нього можна визначати пункти, з приводу яких і буде вестися суперечка.

Бекграунд, так само як і контекст, складається з декількох різновидів, а саме загальна інформація, внутрішня інформація та експертна інформація. Перший з них стосується норм та правил, прийнятих в суспільстві або в тій культурі, в межах якої відбувається аргументація. Подібний бекграунд може відсилати до уявлень, які повязані з пануючою релігійною культурою, або до певних особливостей менталітету опонентів. Бекграунд внутрішньої інформації повязаний з тим, що співбесідники спільно володіють певним знанням, яке доступно лише певному обмеженому колу людей, але яке впливає на аргументацію. Так, наприклад, вирішуючи, чи включати в список запрошених на вечірку свою колегу, той факт, що вона є зарученою, і всі учасники аргументації про це знають, виступає бекграундом внутрішньої інформації. Бекграунд експертної інформації полягає в спеціальних знаннях, які потребуються від співбесідників, або впливають на розвиток аргументації. Найяскравішим прикладом подібного бекграунду є відомі підбірки на кшталт «фізики жартують», «філософи жартують» і т.д. Для того, щоб зрозуміти викладені там жарти, людина повинна володіти певними знаннями з цієї галузі. Звичайно, це не є прикладом аргументації, проте є найяскравішим виявом цього різновиду бекграунду.

Зясувавши місце контексту в реконструктивному аналізі аргументативного дискурсу, варто розглянути ті його різновиди, які є релевантними для аналізу аргументації. Як вже було зазначено, з огляду на принципову неможливість системного аналізу перших двох типів контексту, ван Еемерен зупиняється на аналізі макро-контексту, прирівнюючи його до інституціоналізованих типів комунікативної діяльності. Автор зазначає, що вживає термін «інституціоналізований» в найзагальнішому значенні, маючи під цим на увазі будь-який усталений макро-контекст, в якому розвинулися деякі комунікативні конвенції [25,148].

Відповідно до цього пропонується і визначення, що таке типи комунікативної активності: «це конвенціоналізовані комунікативні практики, чия конвенціоналізація слугує інституціональним потребам певної галузі комунікативної активності шляхом використання певного типу комунікативної активності». Якщо спростити це нагромадження іноземних слів, можна сказати, що це певні узгоджені в суспільстві норми, які накладаються на комунікативну активність задля її функціонування в межах визначених суспільних практик. Прикладами таких практик можуть бути юридична, політична, економічна, медична, наукова та інші царини суспільної інтеракції.

Як ми памятаємо, розгляд контексту Еемереном був стимульований аналогічними спробами Уолтона, тому тут і приходить час викласти свій власний погляд на розбіжності між типами активності. І якщо у Уолтона поділ ішов згори вниз, тобто від теоретичної системи до практичного втілення, то ван Еемерен пропонує підхід знизу догори, тобто від конкретних проявів до їхнього узагальнення в теорії. Автор зазначає, що типи комунікативної активності не обовязково повинні бути аргументативними, проте дуже часто тим чи іншим чином аргументація є невідємною частиною того чи іншого контексту. Розподіл різних видів комунікативної активності відповідно до контексту комунікації ван Еемерени пропонує в таблиці.

Спочатку виокремимо ті типи контекстів, які наводить дослідник.

Це правовий, політичний, спрямований на розвязання проблем (problem-solving), дипломатичний, медичний, науковий (scholarly), комерційний та особистісний (іnterpersonal) макро-контексти, або інакше галузі комунікативної активності.

Кожному з них відповідає певний вид комунікації, а саме: вирок (adjudication) для правової сфери, обговорення (deliberation) для політичної, посередництво (або, скоріше, консолідація) (mediation) для проблемної, переговори (negotiation) для дипломатичної, консультація (consultation) для медичної, диспут (disputation) для наукової, просування (promotion) для комерційної та спілкування (communion) для особистісної.

Зясуємо тепер, яким чином ці різновиди комунікативної активності впливають на аргументацію.


РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ КОНТЕКСТУ НА ХАРАКТЕРИСТИКИ СТАДІЙ КРИТИЧНОЇ ДИСКУСІЇ


2.1 Базові моделі інституціональних контекстів


Для того, щоб визначити вплив різновиду комунікативної активності на процес аргументації, варто спочатку звернутися до неодноразово згаданої нами теоретичної моделі аргументації, щоб зрозуміти яким чином автор бачить «стандартний» перебіг аргументації. В праці «A Systematic Theory of Argumentation: The pragma-dialectical approach»[29] ван Еемерен та Гроотендорст наводять градацію стадій вирішення розбіжності в поглядах, яку вони називають стадіями критичної дискусії. Їх виокремлять чотири: стадія конфронтації, стадія відкриття дискусії, стадія аргументації та завершальна стадія. Як зазначають дослідники, подібний розподіл не завжди може виражатися настільки відкрито, як сформульовано в теоретичній системі, але тим чи іншим чином всі ці стадії обовязково присутні в аргументативному дискурсі.

На стадії конфронтації учасникам стає зрозуміла наявність певної точки зору, яка не сприймається обома учасниками однаковим чином. Це породжує змішане або незмішане розходження в думках. Автори зазначають, що на практиці якраз саме ця стадія майже завжди залишається не проголошеною і приймається імпліцитно. Наявність цієї стадії необхідна для самого виникнення аргументації, тому що без розходження думок аргументація неможлива.

Стадія відкриття дискусії полягає в зясуванні учасниками, наскільки багато спільного вони мають, задля узгодження правил дискусії відносно цінностей, які вони поділяють, світоглядних позицій, які вони сповідують, і іншого подібного. В результаті цього зясування вони створять «зону узгодженості», тобто певний обсяг інформації, який всі учасники дискусії приймають. Залежно від того, наскільки ця зона буде широкою, визначається можливість насиченості дискусії. Фактично, це базис, апелювання до якого в процес дискусії визнаються всіма сторонами. Відсутність цієї зони унеможливлює критичну дискусію, навіть якщо наявне розходження думок, тому що учасникам не буде на основі чого будувати безпосередньо процес аргументації. Також саме на цій стадії учасники визначають собі ролі протагоніста (того, хто захищає певну точку зору) та антагоніста (того, хто критикує цю точку зору, або захищає протилежну їй). Як правило, ця стадія також відбувається імпліцитно, тому що в більшості практичних випадків аргументації спільні погляди навіть не потребують окремого визначення з огляду на те, що учасники аргументації знаходяться у спільному середовищі, або вважають, що їхні погляди автоматично розділяються іншим учасником. Ця стадія аргументативного дискурсу дуже сильно залежить від контексту, як буде вказано нижче.

На стадії аргументації протагоніст пропонує аргументи на захист своєї точки зору, причому вони повинні визначатися тими сумнівами, які виникають у антагоніста, і бути спрямованими саме на захист своєї позиції перед ним. Роль антагоніста полягає у визначенні, чи приймає він запропоновану аргументацію, чи вважає її достатньо переконливою, щоб зняти свої зауваження. У нього можуть бути сумніви в тому числі і в аргументах, запропонованих протагоністом, в такому разі він може висунути претензії і до них також. Подібні варіанти можуть призвести як до надзвичайно простої, тк і до надзвичайно складної моделі аргументації. Як правило, ця стадія є єдиною, яка є достатньо експліцитною і доступною для аналізу, хоча вона також потребує зміни відповідно до правил критичного аналізу, викладених вище.

Останньою, а точніше, підсумковою стадією аргументативного процесу є завершальна стадія, або стадія закриття дискусії. Вона полягає в вирішенні сторонами, до яких висновків вони прийшли за результатами аргументації. Це виражається або в тому, що точка зору протагоніста вважається захищеною і тоді антагоніст знімає всі свої заперечення, або ця точка зору повинна бути відкинута. На практиці це полягає в тому, що одна зі сторін приходить до висновку, стосовно якого у іншої сторони немає жодних заперечень. В разі, якщо такі заперечення наявні, вважається, що висновку не було досягнуто і, відповідно, аргументація не призвела до жодного результату. Також варто відзначити, що ця стадія може стосуватися лише якоїсь з позицій, які були поставлені під сумнів, і так само можливо, щоб нова аргументація почалася з приводу інших позицій. Але в такому разу це вже буде частиною іншого аргументативного процесу.

Вже в цій роботі, яка датована 2003 роком, дослідники зазначають, що у випадках інституціоналізованих контекстів на вищенаведену модель аргументації накладаються певні норми, залежно від виду комунікативної активності. І зазначається, що вплив їх на стадії дискусії неодмінно потребує подальшого розгляду, який ван Еемерен провадить у своїй статті «In Context»[25]. Для детального розгляду він обирає чотири жанри, а саме вирок, обговорення, посередництво та переговори, і зясовує, як саме змінюються стадії критичної дискусії в залежності від жанру.

Почнімо з вироку як виду комунікативної активності в юридичному макро-контексті. Варто зазначити, що в прагма-діалектиці аналізом юридичної аргументації займається переважно Евелін Фетеріс, яка вже до цього написала безліч праць з дослідження особливостей аргументації в цьому контексті, проте вона останнім часом зосереджувалася на розгляді питань стратегічного маневрування, не підходячи критично до стадій аргументативного дискурсу.

Як і кожна модель аргументації, судовий вирок як жанр комунікативної активності в правовому дискурсі починається зі стадії конфронтації. Як зазначає ван Еемерен, ця стадія проходить у формі регламентованого диспуту, при цьому визначається третя сторона (суддя), якій надається право виносити рішення стосовно результату аргументації. Після формування проблеми (тобто справи, стосовно якої виноситься рішення) та визначення точок зору, які захищаються сторонами (вони приписуються згідно з законодавством певної країни), розпочинається стадія відкриття дискусії. У юридичному макро-контексті особливістю цієї стадії є значною мірою експліцитна, відкрита та розгалужена система правил, які кодифікують більшість умов проведення аргументації. При цьому ті аргументативні дії, які здатні проводити обидві сторони, так само обмежені законодавством, в межах якого проходить процес судового вироку (або рішення). Експліцитність цього різновиду аргументативної активності повязана з тим фактом, що за нормами правової документації, сторони повинні якнайширше освітлювати свої дії, як схеми захисту, так і схеми звинувачення. В цьому контексті сторони не можуть замовчувати свої мотиви або певні засновки, тому що за це загрожує не лише порушення правил критичної дискусії, але і цілком реальна юридична відповідальність за порушення законодавства.

Стадія аргументації в цьому контексті полягає у відштовхуванні від фактів та їх інтерпретація в термінах, до яких застосовуються правові норми. Інакше кажучи, факти та дії, тлумачення яких стає безпосереднім предметом аргументації, тлумачаться якимось чином відповідно до чинного законодавства. І мета учасників аргументації на цій стадії - довести третій стороні (тому що аргументація спрямована на третю сторону, яка і приймає рішення про її результат), що подію слід тлумачити саме таким чином відповідно до законодавства, а не інакшим. Тобто має місце суперечка не стосовно наявності якоїсь події і не підіймається питання про зміну її або певних її елементів. Іде питання про те, яким чином ця дія накладається на законодавство. Майстерність учасника цієї аргументації буде проявлятися у здатності знайти якомога більш підходяще тлумачення для наявного випадку та довести, що саме це тлумачення є правильним.

Стадія закриття дискусії в цьому жанрі комунікативної активності полягає в винесенні третьою стороною мотивованого рішення стосовно проблемної дії. Вмотивованість цього рішення полягає в тому, що ця третя сторона повинна так само обґрунтувати та аргументувати свою позицію, як учасники стадії аргументації. При цьому ця третя сторона може бути не лише суддею, як було зазначено вище, але й іншими органами винесення судового рішення, які застосовуються в судовій практиці, наприклад, судом присяжних. В будь-якому разі, через те, що рішення приймається третьою стороною, аргументація сторін обовязково буде спрямована на неї, відштовхуючись від її власних уподобань, історії винесених вироків та поглядів на судочинство. Ще однією важливою рисою заключної стадії в цьому жанрі комунікативної активності є неможливість повернення до вихідної ситуації (initial situation). Це не означає неможливість оскарження вироку (для цього, як ми знаємо, використовуються апеляційні та касаційні судові інстанції), а лише неможливість встановлення такої самої ситуації, яка була наявна до процесу судової аргументації. Суддя може зняти обвинувачення або їх ствердити, може відстрочити термін винесення рішення, може навіть відмінити слухання, проте в результаті всіх цих дій повернення до стартової ситуації буде неможливим.

Наступним предметом аналізу автора стає політичний макро-контекст з таким видом комунікативної активності, як обговорення. Так само, як і в попередньому прикладі, автор розглядає вплив цього жанру на чотири стадії критичної дискусії. В цьому випадку на першій стадії, конфронтації, буде наявне змішане розходження думок, при цьому також рішення про результат дискусії буде покладатися на третю сторону, яка не присутня в дискурсі. Але на відміну від судового вироку та юридичного контексту, ця третя сторона буде позбавлена можливості бути активно присутньою в процесі аргументації. Йдеться про електорат, або ту аудиторію, яка має право голосу та може віддати його за одного з учасників аргументації. Неможливість настільки прямого контакту з третьою стороною, як в судовому процесі, змінює стиль цього аргументування, проте сучасні технології роблять можливим наблизити електорат до політиків, що, безперечно, неодмінно повинно бути зазначеним у аналізі цього контексту. Проте ван Еемерен поки що на це не зважає, а отже і ми обмежимося лише згадкою про це.

Стадія відкриття дискусії в політиці є дуже імпліцитною і покладається на інтерсубєктивні правила, встановлені між учасниками. Особливістю цих інтерсубєктивних правил є їхня невизначеність і залежність від місцевих традицій та того стилю поведінки, який використовують політики. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки в дебатах між кандидатами в президента прямі звинувачення в порушеннях законів є неприйнятними і за відсутності належних доказів засуджуються як наклеп, що тягне за собою юридичну відповідальність. В той час як існують країни, де політики майже не несуть відповідальності за ті слова та звинувачення, якими вони користуються в процесі аргументації. Через це, незважаючи на всю експліцитність, ця стадія в політиці завжди буде повністю обумовлюватися тими традиціями, які є не сформульованими формально, проте здійснюють визначальний вплив на процес аргументації. Іншою особливістю цього контексту є велика кількість імпліцитних і експліцитних поступок з боку учасників аргументації. В процесі публічної аргументації (а політична аргументація без публіки буде вже мати перед собою інші цілі, і тому не буде вважатися політичною) учасники неодноразово публічно або не зовсім відмовляються від власних слів, або переводять хід дискусії в іншу сторону. Подібна ситуація неможлива в юридичному контексті, де кожна відмова від своїх минулих тверджень або визнання правильності точки зору або певного аргументу опонента потребує обовязкового засвідчення. Проте в політиці часто учасники аргументації відмовляються визнавати навіть очевидні речі, а іноді навіть не погоджуються з тим рішенням, яке винесла третя сторона на заключній стадії. Проте про це буде сказано трохи пізніше.

Сам процес аргументації проходить як захист опонентами взаємовиключних або протилежних позицій шляхом критичного обміну думками. Відмінність цього етапу від аналогічного у інших контекстів полягає у більш вільному та більш критичному обміні аргументами, який, тим не менш, не настільки регламентований та фіксований нормами і виконує більше риторичні, аніж діалектичні цілі.

Завершальна стадія полягає у винесенні рішення третьою стороною шляхом виборів. При цьому можливе повернення до вихідної ситуації як наслідок вільного рішення кандидатів. Окрім того, можливий варіант одночасного винесення рішення з боку електорату і повернення учасниками аргументації до вихідної ситуації. Також можливою є відмова однієї з сторін сприймати результат, тому вони можуть продовжувати заперечувати точку зору опонента і стверджувати свою, навіть не зважаючи на фактичне завершення процесу аргументації.

Посередництво як жанр комунікативної активності в контексті проблемної аргументації також має свої особливості. Так, наприклад, стадія конфронтації починається з того, що конфлікт між учасниками зайшов у глухий кут, для виходу з якого необхідно звертання до третьої сторони, яка буде не зацікавлена не стільки в ствердженні якоїсь з точок зору, а у виході з ситуації, що склалася. При цьому третя сторона не матиме можливості якось впливати на результат аргументації. Особливий інтерес подібний вид комунікативної активності представляє з точки зору стратегічного маневрування, адже фактично складається ситуація, за якої два учасники аргументації настільки захопилися риторичними цілями, що зійшли з рельсів стратегічного маневрування (derailments of strategic maneuvering), і їм необхідне втручання третьої сторони, зацікавленість котрої в прийнятті певного рішення повинна допомогти сторонам у досягненні компромісу.

Що стосується стадії відкриття дискусії, то ван Еемерен визначає наявність імпліцитних, але суворих правил, згідно яких і буде регулюватися процес аргументації. Скоріше за все, ці правила визначаються третьою стороною та змушені бути прийнятими обома учасниками процесу заради досягнення згоди. Якщо у сторін і наявні якісь поступки, то вони відкрито не зізнаються, відмовляючись визнавати правоту опонента. Від повторного глухого куту сторони в такому разі спасає лише наявність третьої сторони та її жорсткі регулятиви стосовно аргументації.

Сам процес аргументації, який має місце на стадії аргументації, в цьому жанрі комунікативної активності є, на відміну від інших, досить спонтанним та полягає у вільному обміні зауваженнями та коментарями обома сторонами. Проте подібна спонтанність призводить і до відмінної від інших різновидів завершальної стадії, в котрій учасники аргументації мають можливість або погодитися з рішенням, запропонованим посередником-третьою стороною, або відхилити його і повернутися до вихідної ситуації. У випадку політичного контексту одна зі сторін також могла не погодитися з рішенням третьої сторони і форсувати повернення до вихідної ситуації, але рішення електорату все одно не втрачало чинності і завершувало процес аргументації. Тут, незважаючи на те, що третя сторона також може запропонувати варіант вирішення проблеми, подібна пропозиція не буде мати обовязковий характер і повинна бути визнана обома учасниками. Тобто право на винесення остаточного рішення тут все ще зберігається за учасниками аргументативного дискурсу.

Останнім різновидом контексту та жанру комунікативної активності, які розглядає ван Еемерен, є дипломатична комунікація та переговори. Починається вона з конфлікту інтересів, але без залучення третьої сторони - всі питання вирішуються між сторонами власноруч. Варто зазначити, що конфлікт інтересів відрізняється від інших різновидів конфронтації, наприклад, змішаної розбіжності думок в політиці, тим, що сторони суттєво зацікавлені у вирішенні цього питання і це стосується не лише їхніх поглядів на якусь проблему, а на розподіл певних матеріальних речей. Таким чином, мова вже йде не про захист точки зору, а захист власної претензії на якісь права.

Процес відкриття дискусії відбувається як формування набору напів-експліцитних правил, при цьому поступки, які можливі серед учасників дискусії, характеризуються своєю несталістю та змінністю. Проте вони зберігають свою експліцитність незалежно від характеру. Відповідно до цього відбувається і стадія аргументації, яка зводиться до обміну пропозиціями, контрпропозиціями або іншими зобовязаннями. На відміну від інших різновидів комунікативної активності, характеристикою цього різновиду є той факт, що зміна своїх пропозицій (аналогів аргументів) не означає відмову від захисту своєї позиції. Навпаки, позиція учасника аргументації залишається незмінною, хоча його пропозиції та реакція на пропозиції опонента може змінюватися протягом усього процесу. Але в аналізі цього жанру комунікативної активності ми виходимо за рамки прагма-діалектики в суміжні сфери, теорії прийняття рішень [див.3].

На завершальній стадії переговорів укладається висновок, визнаний обома учасниками аргументації. Якщо такого рішення не приймається, існує лише один інший варіант - повернення до вихідної ситуації. Рішення, прийняте без згоди опонента, вважається недійсним в рамках цього різновиду дискурсу і є порушенням правил дискусії.

Але як ми памятаємо, подібний підхід ван Еемерена виник на противагу шести різновидам діалогу, виокремленим Уолтоном. То в чому різниця між пропозиціями голландського дослідника та канадського? На думку Еемерена, приклади, які ми навели вище, дозволяють нам стверджувати той факт, що ми визначаємо різновиди комунікативної активності залежно від тих рис, якими вони володіють, а не навпаки - заганяємо якісь прояви комунікації у досить вузькі рамки теоретичної систематизації.

Марчін Левінскі у своїй праці «Internet political discussion forums as an argumentative activity type: A pragma-dialectical analysis of online forms of strategic manoeuvring in reacting critically» пропонує більш просту формулу для розуміння доцільності саме такого розподілення типів аргументативної практики: замість стадії конфронтації ми маємо вихідну ситуацію, замість відкриття дискусії - стартові позиції, замість стадії аргументації - цілі та норми аргументації, замість стадії закриття дискусії - можливий результат. Оцінивши ці умови, експліцитно або імпліцитно наявні у кожному акті комунікативної активності, і можна прийти до висновку стосовно різновиду цієї аргументації. Власне, розробку цього механізму і варто назвати головною заслугою ван Еемерена.

Критична дискусіяСтадія конфронтаціїСтадія відкриття дискусіїСтадія аргументаціїСтадія завершення дискусіїЖанр комунікативної активностіВихідна ситуаціяПроцедурні та матеріальні стартові позиціїЗасоби аргументації та критикиМожливий результатСудовий вирокДиспут; рішення приймається третьою стороноюЕкспілцитні кодифіковані правила; експліцитні усталені поступкиФакти та аргументи виражаються у формі, передбаченій законодавствомТретя сторона виносить вмотивоване рішення стосовно диспуту; повернення до вихідної ситуації неможливеОбговоренняЗмішане розходження думок; рішення приймається неактивною третьою стороноюГлибоко імпліцитні правила з обох сторін; експліцитні та імпліцитні поступки з обох сторінАргументація спрямована на захист суперечливих тверджень в критичному обміні думкамиРішення про результат аргументації приймається третьою стороною; можливе повернення до вихідної ситуаціїПосередництвоКонфлікт в глухому куті; третя сторона активна, але не має права вирішувати результатІмпліцитно навязані правила дискусії; жодних експліцитних поступокАргументація відбувається шляхом спонтанних розмовних обмінів думкамиВзаємоузгоджений висновок шляхом опосередкованої угоди між конфліктуючими сторонами; можливе повернення до вихідної ситуаціїПереговориКонфлікт інтересів; третя сторона відсутня, рішення приймається учасниками процесуНапів-експілцитні відкриті правила; змінні та умовні експліцитні поступкиАргументація відбувається шляхом висунення пропозицій, контрпропозицій або інших зобовязаньКомпроміс сторін у вигляді взаємоприйнятної угоди; за відсутності такого ситуація повертається до висхідної


2.2 Політичні інтернет-форуми як приклад інституціонального контексту


Як ми вже зазначали, вищеописана проблематика в прагма-діалектиці є відносно новою, хоча б порівняно зі стратегічним маневруванням, тому ґрунтовних робіт, які б так само досліджували цю проблематику, не так багато. Проте вони є, і однією з найперших серед них є згадана в попередньому розділі праця Марчіна Левінскі, його докторська дисертація, написана вже з урахуванням останніх доробків його нідерландського наставника (ван Еемерен є науковим керівником польського дослідника). Перевагою його роботи, корім її новітності та актуальності, є той факт, що вона розглядає не лише контекст політики, вже частково описаний ван Еемереном і детально розроблений іншими представниками прагма-діалектичного підходу як з точки зору ідеальної моделі, так і стратегічного маневрування, але і контекст інтернету, який також пропонує учасникам подібної комунікативної активності свої рамки та особливості, а також є набагато менш дослідженим, хоча і не менш важливим феноменом.

Починаючи з ознайомлення читачів з концепцією ван Еемерена, яка була викладена і нами в попередніх розділах, він починає з виявлення особливостей спілкування в інтернеті як різновиду комунікативної активності. Починаючи при цьому, що логічно, зі стадії конфронтації. Якої, як він виявляє, у форматі онлайн-дискусії з політичних питань немає. Точніше, експліцитно вона не виражається. Більше того, дискусії на форумах взагалі можуть не містити суперечки, а перетворитися в обмін думками, які не зустрічають супротиву і тому не породжують дискусію. Прикладом подібних випадків є ситуації вузько тематичних форумів, на кшталт форуму прихильників окремої музичної групи або футбольного клубу, або, як у випадку досліджуваної праці, певної партії, коли учасники дискусії погоджуються між собою в більшості моментів. Іншим прикладом є маленькі інтернет-форуми, де користувачі збираються майже «в сімейному колі», і для яких підтримання порядку та спокою на форумі є важливішим, аніж ствердження якоїсь думки. Але як зазначає сам автор, імовірність таких мирних обговорень неймовірно мала, враховуючи, що «від 10 до 76 відсотків повідомлень в політичних онлайн дискусіях містять той чи інакший прояв незгоди, який визначається як «дискусія» або «атака на постера (того, хто створив тему - наша примітка)»[17,85]. Та і взагалі більшість користувачів розглядають інтернет як місце для вираження своєї незгоди, аніж для вираження погодження. Це виглядає тим більш незвично, якщо брати до уваги той факт, що в повсякденному спілкуванні людина більше схильна до згоди з тим, хто виражає свою думку, аніж до конфронтації. Тим не менш, саме політика і саме в інтернеті не може не викликати суперечностей.

Причому, як зазначає автор, ці суперечності висловлюються дуже просто, без всілякого побоювання образити автора точки зору або розпалити дискусію. Тут автор також відзначає свободу оскаржувати будь-яку думку будь-якого учасника дискусії, яка одночасно тягне за собою велику кількість образ та висловлювань, які є неприпустимі в повсякденному дискурсі. Так званий «флеймінг», тобто провокування і розпалювання сварки за допомогою лайливих виразів та образ, є такою самою невідємною частиною онлайн-форумів, як і навязлива реклама по боках сторінки. Деякі користувачі можуть не бажати вступати в таку дискусію, хоча більшість учасників це не зупиняє, і вони продовжують процес аргументації на іншому рівні.

І ще однією особливістю такої виду комунікативної активності є різноманітність становища людей, які висловлюють свої точки зору. При цьому ці відмінності тут настільки великі, як в жодному іншому жанрі комунікативної активності, де опоненти переважно знаходяться на одному й тому ж рівні та становищі.

Ще одне правило, до якого привчає нас спілкування в інтернеті - «все, що ви скажете, може бути використане проти вас»[17,92], що значно спрощує як процес висунення своєї точки зору, так і її критику. Окрім того, це визначає деякі особливості правила тягаря доведення, проте мова про це буде йти далі. Як зазначає Левінскі, «я вважаю» чи «я думаю» як індикатори висловлення власної думки в інтернеті майже не використовуються, особливо якщо це стосується визначення стартової проблеми в політичній дискусії, а точніше, у відкритті нової теми. Часто вона можу бути просто цитуванням якоїсь інформаційної новини, супроводжуваної коротким коментарем постера про те, як він до цього ставиться. В разі, якщо це аналітична стаття, підписана кимось,то подібна оцінка може відноситися і до автора цієї статті. Часто подібна формула може спрощуватися настільки, що від усього повідомлення залишиться лише цитата. Тоді користувачі мають право, яким вони повністю користуються, приписати мовцю будь-яке ставлення до тієї новини, якою він ділиться, навіть не зважаючи на те, що єдиною його місію міг бути просто сам факт донесення до спільноти якоїсь новини. Часто подібний коментар виконує роль «збирача думок», коли постер зацікавлений не стільки в захисті якоїсь точки зору, скільки з ознайомленням з думками інших людей з цього приводу. Щоправда, в переважній більшості випадків користувачам значно цікавіше ділитися своїми думками, аніж читати чужі.

Окрім того, кожна точка зору, яка викликає дискусію, може розпадатися на декілька позицій, з приводу кожної з яких може точитися окрема дискусія. В такому разі на фінальному етапі неможливо зібрати якусь більш повну картину дискусії або навіть приблизну оцінку точки зору, оскільки наявна кількість суперечливих позицій може відчутно суперечити одна одній, створюючи неможливість їх звязати одне з одним.

Перед розкриттям особливостей стадії відкриття дискусії, автор пропонує нагадати нам, що вони полягають в ознайомленні усіх учасників з правилами дискусії, яке передбачається перед їх безпосереднім втручанням у цей процес. Левінскі припускає, що правила сервісу спільнот Google, де він і набирав емпіричний матеріал для своїх досліджень та правила конкретно політичного розділу і є тими джерелами, які визначають правила аргументації, встановлення яких і повинно відбуватися на цій стадії аргументативного процесу. Дослідник навіть намагається знайти аналогії між правилами користування інтернет-форумами та правилами критичної дискусії, сформованими в прагма-діалектиці. На жаль, 1 березня 2012 року компанія Google Inc. змінила правила користування своїми сервісами, а тому наразі ми можемо взяти матеріал, використаний польським дослідником, виключно з його власної праці та перекласти. Окрім того, та спільнота, яку він взяв за приклад для своєї праці, також припинила своє існування. Таким чином, вся інформація, за допомогою якої дослідник визначав цей етап міститься виключно в його роботі. Проте це не є принциповим ускладненням, оскільки правила в переважній більшості політичних форумів в інтернеті збігаються.

Так, наприклад, третій пункт наведених ним правил виглядає наступним чином: «Повідомлення, єдиною метою яких є образа, зневаження, атака або погроза іншому учаснику спільноти, не будуть толеруватися і підлягатимуть видаленню»[17,94]. Там само Левінскі вказує на те, що можливим засобом покарання є позбавлення користувача права висловлюватися (тимчасово), або ж взагалі видалення його зі спільноти. На думку автора, такі обмеження відповідають сформульованим в прагма-діалектиці порушенням, як то аргументи ad hominem і ad baculum.

Нагадаємо, що обидва ці аргументи порушують перше правило критичної дискусії, яке є правилом свободи. Аргумент ad baculum, або «аргумент до палки» - це помилка, яка має місце в суперечці, коли сперечальник погрожує супротивнику з метою перешкодити йому вільно аргументувати свою точку зору» [2,101]. Аргумент ad hominem, або «аргумент до людини» - це помилка, яка має місце в суперечці, коли сперечальник застосовує особисті напади на опонента з метою відвернути увагу від змісту того, що говорить супротивник, і подати його особу як предмет зауважень та критики»[2,102].

Також, на думку Левінскі, правило 4 («повідомлення, які містять приватну або особисту інформацію про іншого учасника спілкування, який бажається залишитися анонімним, будуть видалені і можуть призвести до видалення зі спільноти»[17,94]) призводить до того, що учасники суперечки абстрагуються від соціальних ролей та позицій в ієрархії заради дискутування з приводу певної проблеми. Таким чином, зазначає автор, зі спілкування усуваються фактори, здатні вплинути на раціональне вирішення процесу. Хоча тут, варто зізнатися, польський дослідник надто прагне привести усталені норми інтернет-спілкування до правил критичної дискусії. Адже відомо, щзо анонімність і повязана з нею свобода вираження думок - одне з головних джерел привабливості інтернету для користувачів. Особливо, звичайно, це стосується інтернет-форумів. Тому скоріше це забезпечення безпеки користувачів, аніж піклування про релевантність та раціональність дискусії. Також подібне обмеження дозволяє в черговий раз уникнути атак безпосередньо на співбесідника, усуваючи можливість аргументів ad hominem. І лише третьою причиною іде піклування про раціональність суперечки. І те радше виявляється збігом. Про подібну «натягнутість» дослідження потім будуть зроблені зауваження і ми до них повернемося.

Є ще пяте правило: «поведінка, яка є руйнівною для форума, включаючи, але не обмежуючись зміною назви теми, не буде толеруватися. Єдиним виключенням з цього правила є випадок, коли автор теми вирішує змінити назву за власним уподобанням»[17,94]. Ці норми, на думку Левінскі, забезпечують релевантність діалогу та не дозволяють змінювати тему дискусії. Саме в цьому пункті можна застосувати доцільне зауваження, що фактично роль цих правил виконує адміністратор чи модератор групи, також дива людина, яка може мати власні погляди та переконання. Проте в Левінскі цей звід правил розглядається виключно як звід правил, не припускаючи втручання людського фактору.

Окрім того, окрім чітко прописаних правил дослідник виокремлює ще два важливі фактори, які обумовлюють поведінку на форумі: «нетикет» (netiquette), тобто етикет спілкування в мережі, та власні правила цього форуму. На думку автора, перший пункт, нетикет, був заснований ще на світанку широкого поширення інтернету і з тих пір є основою будь-якої дії, спрямованої на взаємодію з кимось в мережі. Він чітко не прописаний, повсякчас порушується, проте становить собою невідємне ядро спілкування в світовій мережі. Правила форуму також формуються з часом і справляють вплив як на форми спілкування між собою учасників форуму, так і на зміст. Наприклад, на одному форумі може бути прийнятна майже офіційна дискусія, де кожен учасник повинен поважати іншого і до кожного свого аргументи наводити вагомі посилання на підтвердження. Іноді навпаки, панує товариська та вільна атмосфера, де людина, яка буде надто повно та сухо викладати своїх думки, не буде сприйнята на форумі. Саме тому в інтернеті прийнято не починати брати активну участь в житті форуму, допоки новачок в режимі «луркінгу», тобто пасивного споглядання, не зрозуміє базові норми поводження в цій спільноті.

Щоправда, такі дії зустрічають певну пересторогу з боку інших дослідників, зокрема Пола ван Ден Ховена, який пише, що подібні аналогії є поспішними і уподібнюють спілкування в інтернеті, яке є переважно грубим, беззмістовним і безцільним, аргументативному дискурсу з чітко визначеними метою та результатом[22,257].

Проте автор, звичайно, з такою думкою був ще незнайомий, тому продовжує визначення стадії відкриття дискусії за допомогою визначення матеріальних умов проведення аргументації. Першою з них є покладання на здоровий глузд - передбачається, що більшість учасників дискусії не потребують специфічних знань для участі в цьому різновиді комунікативної активності.

Окрім того, значну роль відіграють референції та крос-референції - відсилання до інших джерел в інтернеті, думок поважних людей, аналітиків тощо. Хоча правило, що в інтернеті може бути оскаржене все що завгодно, діє і тут, і надалі дискусія може перейти в русло обговорення, наскільки можна вважати істинними слова того чи іншого авторитету, проте можна стверджувати однозначно, і автор на цьому неодноразово наголошує, що вимога підтвердження іншими посиланнями - обовязкова для інтернет-дискусій, навіть якщо авторитет цього посилання потім буде також поставлений під питання.

Додаткова незручність та невизначеність цієї стадії в цьому контексті полягає в тому факті, що по-перше, не можна зважати на наявність спільного «бекграунду» у всіх учасників дискусії, враховуючи, що вони можуть бути з різних країн (та навіть різниця між американцем з південно-західного штату та північно-східного буде досить відчутною, особливо в контексті деяких питань, що стосуються прав та свобод людини, враховуючи значний вплив пуританства на Північний Схід США). По-друге, кожен з учасників дискусії як правило підкріплений величезною кількістю власних новин, опитувань та авторитетних думок, які будуть захищати саме його думку. В разі, якщо він буде активно їх застосовувати в дискусії, суперечка може перейти на рівень оцінки тих чи інших джерел, а не формування думки з приводу конфліктного питання.

Що стосується безпосередньо регулятивів, які б обмежували порядок, в якому учасники дискусії наводять свої аргументи, критикують аргументи опонентів або хоча б визначали розмір повідомлення, не існує. Можливий якийсь формат, який би був характерний для певної спільноти, але він радше зберігає характер усталеної практики, аніж нормативу поведінки. З одного боку, подібна неструктурованість може вести до ускладнення задачі дослідника з приводу чіткого відтворення хоча б не всієї дискусії, а просто тих коментарів, які відносяться до теми, від тих, які лише загромаджують інтернет-простір. Щоправда, сам Левінскі зазначає, що користувачі, зацікавлені в аргументативному аспекті онлайн-форумів, самотужки намагаються спілкуватися таким чином, щоб можна було легше віднайти як власні думки, так і думки опонента. Таким чином, ця стадія залишається майже повністю на розгляд окремого користувача і всі рішення стосовно того, як буде відбуватися дискусія, приймаються імпліцитно та можуть бути не зрозумілі або не сприйняті опонентом.

Як зазначає автор, інструменти аналітичного огляду, про які йшлося в другому розділі нашої роботи, здатні перетворити хаотичне та невпорядковане на перший погляд тло аргументації на чітку реконструкцію аргументативного процесу, де аргументи будуть релевантними як стосовно точки зору, так і стосовно інших коментарів і виконуватимуть функції критики точки зору або контраргументів. Подібна система уможливлюється появою «колективного антагоніста», тобто компанії користувачів, які обєднуються разом заради критики точки зору. На противагу їм утворюється команда користувачів, яка ставить собі за мету захистити стартову точку зору. При цьому користувачі з однієї команди не обовязково повинні погоджуватися одне з одним по всіх пунктах. Окрім того, в процесі аргументації вони навіть можуть почати суперечку між собою з приводу інших позицій. Також особливість інтернет-дискусій полягає в тому, що початкова точка зору критикується не з одної, а з максимально можливої кількості сторін. Часто буває, що критика спрямовується не лише на зміст повідомлення, а і на його форму. Таким чином дискусія може однією «гілкою» зайти в зясування граматичної правильності написаного автором.

Іще однією особливістю онлайн-дискусії, яка полегшує командну стратегічну роботу, є той факт, що всі експліцитні, наявні аргументи збережені як набір послідовних повідомлень, що дозволяє користувачу, який щойно доєднався до дискусії і обрав собі одну з двох «команд», прослідкувати всю аргументацію від початку до кінця (що може зайняти досить довгий час), і піставити від сумнів якийсь аргумент, висунутий опонентом деякий час назад і сприйнятий як належний. Таким чином, подібна дискусія має в собі потенціал постійно підживлюватися новими учасниками, які можуть повністю увійти в курс справи, що не є можливим у випадку буденної аргументації, коли новоприбулий не здатен ознайомитися з попередніми етапами критичної дискусії.

Що стосується стадії завершення дискусії, якій на практиці відповідає фактичний результат, то Левінскі відверто визнає, що подібну стадію в цьому різновиді аргументативної активності виокремити неможливо. Причин цьому дві. Перша полягає в тому, що форуми не передбачають можливості певного закриття дискусії, як це, наприклад, пропонують інші жанри. Навпаки, та сама принципова відкритість діалогу, про яку було зазначено в розгляді по передньої стадії, передбачає, що дискусія ніколи не буває закритою. Деякі з учасників можуть завершити свою участь у дискусії, побажавши тим, хто залишився, доброї ночі, або сповістивши про відмову від претензій (що взагалі дуже рідко), проте це стається надто рідко. Більшість дискусій завершуються тим, що тема застаріває (а в інтернеті це відбувається досить швидко) і користувачі старчать інтерес до того, аби продовжувати щось там писати. Проте навіть якщо мав місце один з варіантів «завершення», то до загального висновку дискусії це не матиме жодного значення - це закриє лише одну з безлічі гілок та секцій, які мають місце під час кожного обговорення, в той час як всі інші так і залишаться незамкненими.

Завершує свій аналіз інтернет-спілкування Левінскі наступною схемою, створеною за подобою схеми ван Еемерена.


Критична дискусіяСтадія конфронтаціїСтадія відкриття дискусіїСтадія аргументаціїСтадія завершення дискусіїЖанр комунікативної активностіВихідна ситуаціяПроцедурні та матеріальні стартові позиціїЗасоби аргументації та критикиМожливий результатІнтернет-дискусії на політичних форумахОчікуване змішане або незмішане розходження думок з повагою до політичної прихильності; відсутність спрямованості на прийняття певного рішенняОсобливі умови інтернет-дискурсу; експліцитна регулятивні правила певного форуму та імпліцитні правила поведінки в мережі; завжди наявні точки зору, визначені ідеологічноЗахист певних точок зору у дуже критичному обміні думками багатьма учасниками під псевдонімами, які можуть обєднуватися в групи сперечальників; організовано у вигляді окремих темВідсутність необхідного експліцитного висновку; мовчазне вирішення розходження думок можливе для частини аудиторії, зокрема третьої сторони; можливе таке саме мовчазне повернення до вихідної ситуаціїВИСНОВКИ

діалектичний контекст інституціональний

·Прагнення наблизити ідеальну модель аргументації до реального аргументативного дискурсу довгий час не полишало представників прагма-діалектичної школи. Спочатку подібне намагання втілилося в дослідження поняття «стратегічного маневрування», яке вивчало, яким чином змінюється стиль аргументації учасника діалогу в залежності від обставин, в тому числі і в різних контекстах. Проте ці кроки стали лише першими на шляху поєднання теоретичної моделі з практикою, і ван Еемерен з колегами потребували іншого інструментарію. Поштовхом до вивчення впливу інституціональних контекстів на саму модель аргументації стала праця Уолтона і Краббе, в якій вони пропонували розрізнення типів аргументації в залежності від певних ознак. Саме критика ван Еемереном цієї праці і стала першим проявом довгоочікуваного наближення теоретичної моделі аргументації до реальних процесів.

·Дослідження аргументації полягає якнайбільш точного та детального аналізу повної схеми аргументації. Для її відтворення використовується інструментарій під назвою аналітичний огляд (analytic overview), який за допомогою операцій видалення, додавання, заміни та перестановки відтворює повну картину аргументації. Лише визначивши всі приховані засновки, точки зору та аргументи, ми можемо розділити всю аргументацію на декілька частин: текст, контекст, бекграунд та процес логічного висновування. Контекст, в свою чергу, буде складатися з трьох частин: мікро-контексту, мезо-контексту та макро-контексту. Саме за останнім ван Еемерен закріпляє найбільшу можливість впливати на вигляд та властивості аргументації та дає йому імя інституціонального контексту.

·На думку ван Еемерена, інституціональні контексти впливають на ті властивості, які має кожна стадія аргументації. Він визначає наступне відношення стадій ідеальної дискусії до реальних ситуацій: стадія конфронтації - вихідна ситуація; стадія відкриття дискусії - процедурні та матеріальні стартові позиції; стадія аргументації - засоби аргументації та критики; стадія закриття дискусії - можливий результат. Окрім цього, іншими особливостями, які залежать від контексту є: участь третьої сторони та її вплив на перебіг та вирішення дискусії; імпліцитність або експліцитність як правил дискусії, так і конкретних аргументативних ходів (наприклад, поступок); форма проведення процесу аргументації; можливість повернення до вихідної ситуації.

·Марчін Левінскі пропонує застосування подібного підходу до розгляду політичних дискусій на інтернет-форумах як до окремого виду інституціолізованого контексту. Незважаючи на те, що деякими дослідниками така позиція здається поспішною, він пропонує розглядати спілкування в інтернеті як таку ж саму структуровану систему аргументації, як і судове засідання або ділові переговори. Саме для цього він наводить власну схему, яка відповідає аналогічній схемі аргументативних стадій у ван Еемерена.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


1.Andone C. The reasonableness of confrontational strategic maneuvering in political interviews// Exploring Argumentative Contexts. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins, 2012. P 3-22

2.Andone <http://www.springerlink.com/content/?Author=Corina+Andone> C. Comments on Legitimation and Strategic Maneuvering in the Political Field <http://www.springerlink.com/content/q544713gx2356h85/>// Argumentation №22. P. 419-421

.Andone C., Gâ?? A. Maneuvering strategically with dissociation in a political interview// Keeping in touch with Pragma-Dialectics. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, 2011. P. 5-20

.Atkin A., Richardson J.E. Constructing the (imagined) antagonist in advertising argumentation// Argumentation in Practice. - Amsterdam: John Benjamins Publishing Company, 2005. P.163-180

.Clark H. H., Schaefer, E. F. Contributing to discourse// Cognitive Science , №13. P. 259-294

.Clark H.H. Context and Common Ground// Concise encyclopedia of Pragmatics. - Oxford: Elsevier, 2009. P.116-119

.Clark H. H., Wilkes-Gibbs D. Coordinating beliefs in conversation// Journal of Memory and Cognition , № 31. P. 183-194

.Feteris E.T. Argumentation in the Field of Law// Crucial Concepts in Argumentation Theory. - Amsterdam: Amsterdam University Press, 2001. P. 201-226

.Feteris E.T. Strategic manoeuvring in the justification of judicial decisions// Examining Argumentation in Context Fifteen studies on strategic maneuvering. - Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. P. 93-114

.Feteris E.T. The Pragma-Dialectical Analysis and Evaluation of Teleological Argumentation in a Legal Context// Argumentation №22, p. 489-506

.Garssen <http://www.springerlink.com/content/?Author=Bart+Garssen> B. -Comments on Arguing for the Patient. Informed Consent and Strategic Maneuvering in DoctorPatient Interaction <http://www.springerlink.com/content/6020546j65311j04/>// Argumentation №22, p. 433-435

.Garssen B., Kienpointner M. Figurative analogy in political argumentation. // Keeping in touch with Pragma-Dialectics. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, 2011. P. 39-58

.Goodnight G.T., Pilgram R. A doctors ethos enhancing maneuvers in medical consultation. // Keeping in touch with Pragma-Dialectics. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, 2011. P. 135-152

.Hanks W. Context, communicative// Concise encyclopedia of Pragmatics. - Oxford: Elsevier, 2009. P.119-132

.Houtlosser P., van Rees A. Considering Pragma-Dialectics. - New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 2006. 317 p.

.Krabbe <http://www.springerlink.com/content/?Author=Erik+C.+W.+Krabbe> E.C.W. Strategic Maneuvering in Mathematical Proofs <http://www.springerlink.com/content/km3131r382406g72/>// Argumentation №22, p. 453-468

.Lewinski <http://dare.uva.nl/cgi/b/bib/bib-idx?sid=8ae133542aca4a2833da12c951f33497;c=uvadare;lang=en;debug=;type=simple;rgn1=dai;q1=304357952;pagelink=author> M. Internet political discussion forums as an argumentative activity type: A pragma-dialectical analysis of online forms of strategic manoeuvring in reacting critically. - Amsterdam: Rozenberg Publishers, 2010. 240 p.

.Mey J.L. Pragmatics: Overview// Concise encyclopedia of Pragmatics. - Oxford: Elsevier, 2009. P.786-797

.Mohammed <http://www.springerlink.com/content/?Author=Dima+Mohammed> D. Institutional Insights for Analysing Strategic Manoeuvring in the British Prime Ministers Question Time <http://www.springerlink.com/content/311j5x22844l6878/>// Argumentation №22, p. 377-393

.Snoeck Henkemans A.F. Manoeuvring Strategically with Rhetorical questions// Pondering on Problems of Argumentation. Twenty Essays on Theoretical Issues. - Springer, 2009. P.15-24

.Tonnard <http://www.springerlink.com/content/?Author=Yvon+Tonnard> Y. Comments on Strategic Maneuvering in Political Argumentation <http://www.springerlink.com/content/u521n6h05554t710/>// Argumentation №22, p. 331-334

.van den Hoven P. Marcin Lewinski: Internet Political Discussion Forums as an Argumentative Activity Type. A Pragma-dialectical Analysis of Online Forms of Strategic Manoeuvring in Reacting Critically// Argumentation №25, p. 255-259

.van den Hoven <http://www.springerlink.com/content/?Author=Paul+van+den+Hoven> P. The Unchangeable Judicial Formats <http://www.springerlink.com/content/f1075u8r6774082p/>//Argumentation №25, p. 499-511

.van Eemeren F.H. Fallacies// Crucial Concepts in Argumentation Theory. - Amsterdam: Amsterdam University Press, 2001. P. 135-164

.van Eemeren F.H. In Context Giving Contextualization its Rightful Place in the Study of Argumentation//Argumentation №25, p.141-161

.van Eemeren F.H. Special Issue on Strategic Maneuvering in Institutional Contexts Dedicated to Peter Houtlosser (1956-2008)// Argumentation №22, p. 305-315

.van Eemeren F.H. Strategic maneuvering: Examining argumentation in context// Examining Argumentation in Context Fifteen studies on strategic maneuvering. - Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. P. 1-24

.van Eemeren F.H. The State of the Art in Argumentation Theory// Crucial Concepts in Argumentation Theory. - Amsterdam: Amsterdam University Press, 2001. P. 11-26

.van Eemeren F.H., Grootendorst R. A systematic theory of argumentation: The pragma-dialectical approach. - Cambridge: Cambridge University Press, 2004. 216 p.

.van Eemeren F.H., Grootendorst R. The Pragma-Dialectical Approach to Fallacies // Fallacies: Classical and contemporary readings,1995

.van Eemeren F.H., Grootendorst R., Snoeck Henkemans A.F.. Argumentation. Analysis, Evaluation, Presentation. - New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 2002. 195 p.

.van Eemeren, F.H., Grootendorst R., Jackson S., Jacobs S. Reconstructing argumentative discourse. Tuscaloosa, AL: University of Alabama Press, 1993. 156

.van Poppel L., Rubinelli S. Try the smarter way: On the claimed efficacy of advertised medicines. // Keeping in touch with Pragma-Dialectics. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, 2011. P. 153-164

.Walton D.N. Conductive Arguments in Ethical Deliberation. - Режим доступу: <http://www.dougwalton.ca/papers%20in%20pdf/11CONDUC.pdf>

.Walton D.N., Krabbe E.C.W. Commitment in dialogue: Basic concepts of interpersonal reasoning. - Albany, NY: SUNY Press, 1995. 355 p.

.Westerman <http://www.springerlink.com/content/?Author=Pauline+Westerman> P. Arguing About Goals: The Diminishing Scope of Legal Reasoning <http://www.springerlink.com/content/x049166543847421/>// Argumentation №24, p. 211-226а

.Алексюк І.А. Логика и естественный язык (спецкурсы для студентов-философов) // Логика : перспективы развития : сб. науч. ст. / под ред. А.Е. Конверского. - К., 2006.

.ван Еемерен Ф.Х., Гроотендорст Р. Аргументация, коммуникация и ошибки - СПб.: Васильевский остров, 1992. 208 с.

.Деррида Ж. Подпись - событие - контекст. Режим доступу: http://rudocs.exdat.com/docs/index-471973.html

.Ивин А.А. Основы теории аргументации. - М.: Владос, 1997. 352 с.

.Колотілова H.A. Риторика. Навч. посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. 232 с.

.Конверський А. Є. Логіка традиційна та сучасна : Підручник. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. 440 с.

.Конверський А.Є. Логіка: Підручник для студентів юридичних факультетів. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. 304 с.

.Философский энциклопедический словарь. - М.: Прогресс, 1993. 836 с.

.Хоменко І.В. Еристика. - К.:Центр учбової літератури, 2008. 278 с.

.Шеллинг <http://www.ozon.ru/context/detail/id/3080723/> Т. Стратегия конфликта. - М.: ИРИСЭН, 2007. 376 с.


Теги: Поняття контексту в прагма-діалектиці  Диплом  Философия
Просмотров: 32353
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Поняття контексту в прагма-діалектиці
Назад