Християнський етикет


Християнський етикет


Зміст


1. Виникнення і сутність християнського етикету

2. Моральні норми й принципи християнського етикету

3. Християнський етикет і його роль у практичному вихованні людини

4. Поширення християнського етикету в Україні та Росії

Список використаної літератури


. Виникнення і сутність християнського етикету


Християнство виникло у східній провінції давньоримської імперії Палестині ще у І столітті нашої ери у середовищі єврейського населення і середземноморської діаспори, а також у Вірменії, Сирії та Ефіопії, але вже в перші десятиліття й аж до IV століття нашої ери дедалі більше знаходило собі шанувальників і послідовників серед народів "поган", здебільшого серед пригноблених і знедолених. Поступово християнство в середовищі юдаїзму зійшло нанівець, і в V столітті євреї, перші носії християнства, зрештою залишилися єдиним нехристиянським народом посеред християнського світу. Головне в християнстві - вчення про Боголюдину Ісуса Христа.

Подальше поширення раннього християнства відбувалося за умов кризи античної цивілізації, грунтованої на рабовласництві, й занепаду її цінностей; громадянської етики, доповнюваної презирством до "чужинців", яка ігнорувала духовні запити індивіда; філософського раціоналізму, що піддався тискові астрології, окультизму та неопіфагорейства; і, нарешті, античного світогляду загалом - доволі абстрактного, всезагального й субстанційного, не відповідного новому рівню людської самосвідомості.

Християнство за цих умов прийняло новий шлях "внутрішнього порятунку" від зіпсованого світу, від брутальної чуттєвості, від гордовитості сановників і культу слави - заклик "думати не тільки про свої потреби й локальні інтереси, але й про долі цілого світу" (Мр 9:35).

Адміністрація цезарів тривалий час розглядала християнство як цілковите заперечення офіційної ідеології, інкримінуючи християнам (як вихідцям з упосліджуваних низів суспільства) "ненависть до роду людського"; відмова брати участь у язичницьких етикетних церемоніях (насамперед у культі імператора) тягла за собою репресії християн. Вплив цього факту на світогляд і специфічно емоційну атмосферу християнства виявився глибоким та універсальним: особи, які за свою відданість християнству зазнавали страти("мученики") або ув´язнення і катувань(сповідники), першими в історії християнства шанувалися як святі, ідеал мученика (співвіднесений з образом розіп´ятого на хресті Ісуса Христа) став центральною парадигмою християнської етики, що розглядає весь світ як такий, що підлягає неправій владі "князя світу цього" (а належна поведінка вбачалася у драматичному конфлікті зі світом і неодмінному прийнятті страждання).

Позицію опору християнства римській державності влучно схарактеризував християнський теолог і письменник Тер-туліан. Він наголошував прірву між біблійним одкровенням і грецькою філософією, він писав: "для нас немає справ більш чужих, ніж державні". Але незабаром виникла тенденція лояльності стосовно існуючого ладу ("той, хто противиться владі, противиться Божій постанові" - Рим 13:2).

Моральна свідомість християн спочатку постала як відображення безсилля рабів і поневолених Римом народів у боротьбі за свою свободу. Християнська мораль та її етикет у подальшому розвитку набули певної самостійності, яка виявилася в тому, що християнська моральна свідомість існує аж до наших днів і виступає могутньою силою, що сприяє загальному морально-естетичному прогресу людства.

Християнство від самого свого виникнення сповнене гуманістичного змісту, воно привнесло в духовне життя людини високі моральні засади, сформувало нову шкалу цінностей, ошляхетнило особистість досконалістю утверджуваних норм і принципів, наклавши такий відбиток на духовне життя, що всю цивілізацію останніх двох тисячоліть слід розглядати не інакше, як християнську.

Християнство в результаті "схизми" (поділу церков, датованому 1054 роком) розкололося на два віровизнання - православ´я і католицизм; з останнього за часів Реформації у XVI столітті виокремився протестантизм, до якого належать три напрями: євангелістичний (лютеранський), реформатський (кальвіністський) та англіканський. В основу поширення християнства була покладена діяльність місіонерів.

Християнська релігія розпадається на низку самостійних напрямів, найзначнішими з яких є православ´я, католицизм і протестантизм.

Православ´я (гр. 6рво8оЕ,іа- правовірність) і його зовнішня форма - етикет - виникли 395 року з поділом Римської імперії на Захід і Схід. Моральне підґрунтя православного віровчення становить символ віри, затверджений на перших двох Уселенських соборах 325 і 381 років.

Віровчення та організація православних Церков зазнали впливу історичного розвитку Візантійської імперії.

Православ´я виходить з визнання Триєдиного бога, існування потойбічного світу, посмертної винагороди. Разом із тим воно відкидає низку католицьких догматів (сходження святого духа також і від Бога-сина, чистилище, непорочне зачаття Ганною Діви Марії). Великого значення у ньому набувають свята і пости. Таїнство миропомазання здійснюється одразу після народження, а водохрещення - зануренням у воду.

Католицизм (гр. кавоХікдв - загальний, уселенський) оформився внаслідок розколу християнства у II столітті. Католицизм і його етикет є найпоширенішим напрямом у християнстві, що має прихильників усюди на земній кулі. Відповідно до дипломатичного протоколу Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами зі 135 країнами світу, маючи там свої нунціатури. Християнсько-католицький етикет приписує визнання непогрішності (у питаннях віри й моралі) Папи Римського і широке екзальтоване шанування Святої Богородиці. Таїнство миропомазання здійснюють у 7-8-річному віці; таїнство водохрещення робиться шляхом обливання водою.

Протестантизм (лат. protestans, protestantis - незгодний, той, хто заперечує, привселюдно доводить, висловлює протест проти чого-небудь) - загальна назва різних віровчень, що виникли за часів Реформації XVI століття як протест проти римсько-католицької церкви. Він об´єднує низку церков і сект (лютеранство, кальвінізм, англійську церкву, методистів, баптистів, адвентистів, старокатоликів, меннонітів, квакерів, мормонів, п´ятидесятників, свідків Єгови та ін.)

Один із засновників протестантизму в Німеччині Мартін Лютер (1483-1546) виступав проти індульгенції (лат. idulgentia - поблажливість, милість, грамота про відпущення гріхів, що її надавали за гроші), а також проти претензії католицького духівництва контролювати віру й совість на правах посередника між людьми і Богом. Кожному віруючому, згідно з етикою та етикетом протестантизму, можна вільно витлумачувати віру й совість за "Святим Письмом" (Біблією), виходячи із власних преференцій, пристрастей, звичок.

За цих умов християнський етикет, і особливо церква західного віровизнання, прагнули відновити відповідність обрядів, норм і правил реальності, що змінилася. Характерні для майбутнього тенденції ще наприкінці XIX ст. виявив Папа Лев XIII, який прагнув підняти міжнародний престиж християнського етикету в церкві й окреслив позицію у соціальних конфліктах (заклик до миру).

Християнський етикет як релігійний церемоніал є зведенням правил і норм поведінки віруючих, що сповідують вчення Ісуса Христа.

Засновником християнства є Ісус Христос, а головним джерелом християнського віровчення, що справляє величезний вплив на становлення і розвиток його етикету, - Біблія, поділена на дві головні частини: "Старий Заповіт" і "Новий Заповіт".

Перша частина Біблії, "Старий Заповіт", складається із 39 книг. Ці книги були написані давньоєврейською мовою, за винятком кількох уривків на спорідненій говірці - арамейській. "Старий Заповіт" оповідає про події, що відбувалися до Різдва Ісуса Христа. Книги Йова, Псалмів і Приповістей, книги пророків від Ісаї до Малахії - найвищий вияв людських почуттів, що набули літературної форми. За красою і глибиною ці твори не мають собі рівних. У них поеми переплітаються з літературними есе і драматичними уривками. Остання частина "Старого Заповіту" - книги пророків від Ісаї до Малахії.

"Старий Заповіт" поділяється на три великі цикли: / Тора, або П´ятикнижжя (5 хронікально-законодавчих книг, написаних пророком Мойсеєм); / кілька стародавніх хронік (книги Ісуса Навина, Суддів Ізраїлевих, дві книги Самуїла, чотири книги Царів), а також "пророцькі" твори, приписувані народним проповідникам VIII-V століть до нашої ери Ісаї, Єремії, Єзекіїлю, 12 "Малим пророкам" (V-IV ст.), і, нарешті, книга Даніїла, де йдеться про остаточну долю світу (II століття до нашої ери); / Агіограф, або Писання (гр.Hagios - святий, та гра-фія) - зібрання текстів, що належать до різних жанрів. Міркування про мету і сенс життя: книги Йова та Еклезіаста; обробка традиційних ритуально-етикетних весільних пісень: "Пісня над піснями"; повчальні повісті Рут та Естер; хронікальні тексти: книги Ездри й Неемії; а також дві книги Параліпоменон. Зрозуміло, що цей поділ умовний; наприклад, книга Ісуса Навина, котрий у біблійній міфології відомий як слуга Моисея, з другого циклу продовжує книгу "Вихід" із циклу першого, у зв´язку з чим саме й склався в біблійній літературі термін "шестикнижжя".

А якщо взяти навіть одну частину "Старого Заповіту" за назвою "Книга Приповістей Соломонових", що з´явилася задовго до виникнення християнства й увійшла до "Старого Заповіту", то її можна було б назвати "Збірником моральних висловів про божественну мудрість християнського етикету" стосовно земного життя, оскільки вона містить народні вислови, афоризми, сентенції, константи, норми й правила, які відображають мудрість Духа. За переказом, великий цар Соломон зійшов на престол 18-річним юнаком. На самому початку царювання Господь з´явився до нього уві сні й сказав: "Проси, що Я маю дати тобі!" Соломон попросив не влади, не довголіття й багатства, а мудрості. І дав Бог Соломонові мудрість і великий розум. І вирік Соломон приповісті, що живі й донині. Так, наприклад:

ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини (Пр 10:12);

хто погорджує ближнім своїм, той позбавлений розуму, а розумна людина мовчить ( Пр 11:12);

жінка чеснотна - корона для чоловіка свого, а засоромлююча - мов та гниль в його костях (Пр 12:4);

мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його (Пр 14:1);

насмішник не любить картання собі, - він до мудрих не піде (Пр 15:12);

серце розумне шукає знання, а уста безумних глупо-ту пасуть (Пр 15:14);

нужденному всі дні лихі, кому ж добре на серці, у того гостина постійно (Пр 15:15);

гнівлива людина роздражнює сварку, терпелива ж у гніві вспокоює заколот (Пр 15:18);

серце праведного розмірковує про відповідь, а уста безбожних вибризкують зло (Пр 15:28);

хто напучування не приймає, той не дбає про душу свою, а хто слухається остороги, здобуде той розум (Пр 15:32);

перед загибеллю гордість буває, а перед упадком - бундючність (Пр 16:18);

хто шукає любови - провину ховає, хто ж про неї повторює, розгонює друзів (Пр 17:9);

хто відплачує злом за добро, - не відступить лихе з його дому (Пр 17:13);

хто сварку кохає, той любить гріх (Пр 17:19);

язик нерозумного - загибель для нього (Пр 18:7);

хто відповідає на слово, ще поки почув, - то глупота та сором йому! (Пр 18:13);

розум людини припинює гнів її, а величність її - перейти над провиною (Пр 19:11);

коли віддалити безбожного з-перед обличчя царевого, то справедливістю міцно поставиться трон його (Пр 25:5);

якщо голодує твій ворог - нагодуй його хлібом, а як спрагненний він - водою напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі (Пр 25:21, 22);

як пташка літає, як ластівка лине, так невинне прокляття не збудеться (Пр 26:2);

не вихвалюйся завтрішнім днем, бо не знаєш, що день той породить (Пр 27:1).

Як бачимо, мудрість приповістей Соломона віддзеркалює моральну сутність біблійної етики та етикету. Приповісті Соломонові не втратили актуальності й донині, вони беруть за живе, дають величезний морально-естетичний заряд на все життя.

До 621 р. до нашої ери жерцями єрусалимського храму було написано книгу, що згодом увійшла до Старого Заповіту під назвою "Повторення Закону". У середині V століття до нашої ери Ездра і Неемія оприлюднили жрецький кодекс поведінки у вигляді "Закону Мойсеїва".

"Старий Заповіт" загалом був остаточно сформований до початку І століття нашої ери. Переклад його грецькою мовою, роботу над яким було розпочато з III століття нашої ери, за винятком кількох уривків, написаних спорідненою говіркою, - арамейською, тривав кілька століть.

Друга частина Біблії, "Новий Заповіт", складається з 27 книг. Стародавні рукописи, що дійшли до нас, написано давньогрецькою мовою.

Новий Заповіт - це Євангелія від Матвія, Марка, Луки й Іоанна. Так, наприклад, Євангеліє, написане Іоанном, називається "Святе Благовіствування від Іоанна". Слово Євангеліє означає "блага звістка", "радісна, благословенна новина". В усіх чотирьох Євангеліях ідеться про життя Ісуса Христа - про Його Народження, про Його людське походження, про Його отроцтво.

За чотирма Євангеліями слідом ідуть "Дії Святих Апостолів" - книга, яку іноді називають просто "Діяння". У ній змальовується Євангельське служіння багатьох апостолів, більшість із яких були учнями самого Ісуса Христа. Центральною постаттю перших 10 глав "Діянь" є апостол Петро, найвідо-міший з учнів Ісуса Христа. У Діяннях Апостолів розповідається про служіння апостола Павла.

У наступній частині Нового Заповіту йдеться про сімнадцять Послань Апостолів - це листи, адресовані християнським громадам найближчими послідовниками Ісуса Христа: Павлом, Петром, Іоанном, Яковом та Юдою.

Біблію писали упродовж 1600 років. Біблія була написана людьми, але створена й натхненна Духом Божим. Біблія, власне кажучи, була написана самим Богом. Усе письмо Бо-годухновенне (2 Тим., 3:16). От чому його називають "Словом Божим", бо ніколи пророцтво не було вимовлено з волі людини, натомість люди, Духом Святим спонукувані, вирекли його від Бога. У Біблії відбито всю історію людства, і тільки у Біблії людина може знайти вищі норми й правила християнського етикету.

Біблія - це найбільш читана і найвпливовіша книга, бо вона є істинна, важлива й сучасна. Впродовж багатьох років вона очолює список найцінніших джерел духовної культури всього людства. Будь-яка людина, що бажає мати фундаментальну освіту й виховання, відкинувши багато упереджень і забобонів, чи то інтелектуального, чи то релігійного характеру, не може оминути вивчення Біблії. її перекладено нині всіма мовами світу.

Основне місце в Новому Заповіті відведено центральній діючій особі - Ісусу Христу. Він є головним персонажем, осереддям і основою, центральною темою другої частини Біблії, де міститься опис Його життя й судження.

Біблія є для нас прикладом і суддею всіх наших учинків і помислів. Вона допомагає розв´язати всі наші суперечки, підбадьорює в стражданнях, розвіює сумніви, додає нам сили долати нещастя, спрямовує і веде нас шляхом праведності до всілякої доброї справи. З цього погляду Старий і Новий Заповіти нерозривно пов´язані морально-правовими зобов´язаннями, утворюючи єдине, гармонійне одкровення про Бога і Його призначення.

Новозаповітну концепцію Біблійної етики й етикету відбито в книгах "Євангелія" (тобто "благовісті" про життя й учення Христа) і Діяннях Святих Апостолів, що примикають до них - посланнях Якова, Петра, Іоанна, Юди (не Іскаріота!), і, нарешті, Об´явленні (передбаченні про останню боротьбу добра і зла наприкінці світу), що ввійшли до біблійного канону.

Загалом уся історія християнського етикету незмінно наголошує і стверджує, через норми, звичаї, правила, що розв´язання всіх суперечностей людського існування може бути тільки у Всемогутньому Господі Богу нашому Ісусі Христі. Бо ж Ісус Христос живий; а Біблія є істиною і сучасною книгою для формування духовного світу особистості. Ось чому так важливо бути глибоко переконаним у цих трьох аспектах єдиної істини, яку необхідно: знати (Бога, Біблію), мати (Віру, Надію, Любов) і вивчати в повсякденному житті (Біблію, Молитву, Свідчення).

Перша істина - Бог. Яка ж природа Бога? Хто Він? У широкому сенсі під словом Бог (гр. theos - образ, що лежить в основі релігійних вірувань), розуміють як надприродну істоту, у міфічних уявленнях - як верховну владу, а точніше, абсолютну владу над світом, або "всемогутність". Слово "монотеїзм" (від гр. моно- і theos - бог) означає єдинобожжя.

У християнському віровизнанні образ Бога посідає центральне місце. Виникає релігійно-філософське вчення про Бога (гр. theos - бог + -логія) - наука про Бога. Бог став не тільки основним предметом віри, а й зробився поняттям філософії. Вже у філософії стародавньої Греції було висунуто докази буття Бога.

Так, наприклад, було висунуто космологічний доказ (якщо існує наслідок - світ, космос, то має бути і його рушійна причина, а також кінцевий початок усіх речей), який зустрічається почасти вже у Платона. Цей доказ розвивав давньогрецький філософ Арістотель, який відводив Богові роль першорушія. Космологічний доказ буття Бога є основним аргументом, що міститься в Біблії. Надалі його розвивали Лейбніц, Вольф та ін.

Висували також теологічний доказ буття Бога. До цього вдавалися Сократ, Платон, стоїки, Ціцерон (які вказували на доцільність у природі як свідоцтво буття її розумного улаштовувача), а далі й онтологічний доказ Бога, що обґрунтовувався уявленням про Бога як істоту досконалу, яка передбачає наявність у неї такої ознаки, як існування. Цей доказ висунув Августин Блаженний.

Онтологічний доказ розвивали також Декарт і Лейбніц. Крім трьох основних доказів, філософія і теологія висували й інші докази буття Бога (гносеологічний, психологічний, моральний тощо).

Німецький філософ І.Кант у книжці "Критика чистого розуму" (1915 р.) висунув новий моральний доказ, розглядаючи Бога як постулат практичного розуму. Він переніс доказ буття Бога в царину моралі, зробив існування Бога нормою моральної поведінки.

Основна опора аргументації сучасних теологів, філософів перебуває у морально-психологічній сфері. Так, філософія цінностей М.Шелера містить прагнення нового морального обгрунтування буття Бога. За Шелером, Бог - це постулат свідомості, вища над усі неминущі, споконвічно дані людині цінності. Бог є корелятором світу, присутній у кожному релігійному акті, а тому існує.

Власне, Шелер повторює традиційно онтологічний доказ буття Бога, лише надаючи йому морального відтінку. Найважливішим доказом буття Бога є відкриття, пов´язані із визнанням Бога. 1915 року Римський Папа виступив у Ватикані зі спеціальною промовою "Докази існування Бога у світлі сучасної науки". Отже, Бог є Дух (Іоан. 4:24). Це означає, що ми не можемо доторкнутися до Бога, не можемо бачити Його очима, Бог - не тілесна істота, подібна до вас або мене, Він не обмежений часом і простором. Він поруч із нами зараз, коли ми читаємо цей текст, і Він водночас у безлічі щонайокреміш-ніших місць, у тисячах кілометрів від нас. Він був і є з нами зараз, і Він буде з нашими дітьми, і з онуками, і з онуками наших онуків. Бог незміненний. З погляду божественного судження, ми суть частина того, із чим одного разу зустрічаємося.

Розглянемо докладніше, що ж таке дух.

Дух (лат. апіта) - сукупність і осереддя всіх функцій свідомості, або філософське поняття, що означає нематеріальне начало, на відміну від видимого матеріального, природного начала.

Перші уявлення про дух були результатом перших - родових відносин, їх узагальнення і перенесення на природу й суспільство. На ранній стадії розвитку людини ще нема розчленування уявлень про дух (і душу) й тіло. На цих щаблях свідомість людини оточила себе цим духом (душами), які чи то прямо тотожні речам (фетишизм), чи то відокремлюються від них тією або іншою мірою (анімізм). Були духи кожної речі і явища - дерев, річок, лісу, гір, народження людини, його здоров´я або хвороб, його смерті, роду, громади, племені, Сонця, Місяця, зірок тощо. Але в межах цієї формації ще не існувало уявлень про якийсь чистий, нематеріальний дух.

Уперше поняття про дух закріпилося в індоєвропейських мовах за допомогою терміна "демон" (або, як у римлян, "геній"). У Гомера термін "демон" означав не тільки божество, а й смерть чи долю (див. "Іліада" VIII/16.6). Аналогічне значення терміна "дух" або "демон" зустрічається в Гесіода, Арісто-фана, Емпедокла, а в Геракліта характер людини є її "демон" (дух). У Демокріта термін "демон" означав "вищу духовну силу", в Сократа "демон" (дух) означав "совість" (демоніон).

Однак для позначення поняття "дух" греки використовували інший термін - "нус", що буквально означає "розум". Нус в Анаксагора протистоїть усьому матеріальному, у Платона й Арістотеля для поняття "дух" немає важливішого терміна, аніж "нус". Для них "нус" є першорушієм космосу, адекватно мислить сам, виливаючись своєю енергією в темну матерію. Іншим терміном для вираження поняття "дух" був у греків "логос". Зрештою, для позначення поняття "дух" греки вживали термін "пневма" (у римлян spiritos), пов´язаний із функціями дихання живої істоти, а в ранніх натурфілософських школах поняття "пневма" позначало або "повітря" (Анак-сімен, Анаксимандр, Демокріт), або "вітер" (Фалес, Емпе-докл, Ксенофан), або "подув" чи "дихання" (Філолай).

Те, чим є "нус" - "логос" - "пневма" для цілого космосу, те, що дає можливість дихати всьому, є теж розум, який активно споглядає самого себе, але водночас активно діє назовні, "чистим" мисленням, "самодостатнім" і "божественним".

Якщо античний "дух" космічний і є лише узагальненням світу, то середньовічний "дух" - надсвітове начало, яке не виникає на Землі, а існує раніше від Землі, природи, космосу і творить їх за власним зволенням. Дух творить світ тільки одного разу у вічності, і доля цього світу неповторна. І хоча "нус" (або латиною mens) є постійною характеристикою абсолюту, тим не менш дух ("дух святий") є необхідним моментом самого абсолюту, животворящою функцією (дух - є монотеїзм), що відбилося у поглядах таких мислителів, як Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін, Тома Аквінський.

Із розвитком капіталізму поняття "дух" стає найнеобхід-нішим і переконливішим вираженням "Я", ніж саме Буття. Розширюється поняття "дух". Декартівське "мислю - отже існую". Учення Лейбніца "Про монади" і про духа насправді цілком раціоналістичне і пов´язане з математичною теорією нескінченно малих величин (диференціальним численням), одним із творців якого був Лейбніц. Спіноза користувався для поняття "дух" латинським терміном "mens", що означає "дух", "душу" і "розум". Для Спінози "дух" рівнозначний "мисленню", у Гельвеція проблема esprit ("розум", "дух") розглядається як результат здатності мислити. "Розум" є лише сукупністю думок людини.

Змальовуючи остаточну долю людини на землі, апостол Павло говорить:

Тіло є тільки "земний храм", у якому до пори живе дух людський (1 Кор. 6:19). Щоправда, тіло так близько і внутрішньо поєднане з духом, що все, що б не робив дух: чи прославляє він світ, Бога (1 Кор. 6:20), або сподобляється причастя Святого Духа (Євр. 6:4), або взагалі чинить добре і лихе (2 Кор. 5:10), - він чинить разом із тілом.

Розглядаючи сутність духовного комфорту, що становить підґрунтя християнського етикету, кожен із нас відтоді, як починає усвідомлювати себе, відчуває, що він належить двом світам, що крім тіла він має особливе духовне начало, особливу відмітну від тіла сутність, яка керує різноманітними тілесними рухами, яка мислить, пізнає, почуває, згадує, тобто має душу як окрема, самостійна, невидима духовна істота, що криється під тілесною, матеріальною оболонкою. Ми підійшли до з´ясування такого поняття, як "душа" (звідси й "душевність").

Неможливо усвідомити мудрість християнського етикету без розшифрування такої нематеріальної субстанції, як душа.

Душа (лат. animus; термін запровадив англійський учений Е.Б.Тейлор) - це поняття, що виражає історично мінливі погляди на психіку і весь внутрішній світ людини; особлива нематеріальна субстанція (лат. substantia - сутність, першооснова всіх речей і явищ), незалежна від тіла; вона втілювалася в найважливіших процесах життєдіяльності організму (дихання), його органах (серце, голова).

Виникнення поняття "душа" пов´язане з анімістичними поглядами народів. Анімізм (від лат. animus - душа) - віра в існування душ і духів(апіта), обов´язковий елемент будь-якої релігії. Не володіючи засобами причинного пояснення подібних явищ, людина сприймала (сон, смерть, непритомність тощо) як безпосередньо сприйману видимість за дійсну сутність. Душа-двійник людини; її звички, потреби, умови існування ті самі, що й у живих людей.

Надалі, мірою розвитку суспільства виникли ідеї про позаматеріальну природу душі. З погляду натурфілософської картини світу Фалеса, Анаксімена, Геракліта душа трактується як животворяща людей і тварин форма елемента, який становить першооснову світу (води, повітря, вогню). Послідовне проведення цієї ідеї приводить їх до висновку про наявність душі в матерії загалом - гілозоїму (від гр. hyle - матерія, zoe- життя), філософського вчення про загальне одушевления матерії (термін у XVII столітті запровадив Р.Кедворт).

У Демокріта, Епікура й Лукреція утверджується думка про те, що властивості живого від нижчих функцій тіла і до психіки, розуму -суть властивості самої матерії. Платон, піфаго-рейці уявляли душу як начало, що втілює гармонію тіла, як особливу безсмертну сутність, внесену до тіла. Платон у діалогах "Федон" і "Тимей" будував цілу конструкцію творіння Богом душі, як носія розуму. Розум Бог вселив у душу, а душу -у тіло. Всесвіт Платон розглядав як одушевлене тіло. Розумну душу він уміщував у голову, почуттєву - у груди, черевну - нижчий вид - нижче від діафрагми. Всесвіт розглядав як місцеперебування світової душі, із головою - місцеперебуванням розумної душі.

Арістотель вважав душу невіддільною від тіла (матерії), він трактував душу, як матеріальне начало в серці, яке передає теплоту крові, що живить життєвий дух (рпеита) організму. Він тлумачить душу як "...причину і початок живого тіла...". Ентелехія (гр. entelecheia -цілеспрямованість) як рушійна сила, активний початок, що перетворює можливість у дійсність (нематеріальний життєве начало, що спрямовує розвиток організму). Таким чином, душа є довершення такого тіла. Арістотель заклав початок розвитку віталізму (лат. vitalis - життєвий; присутність в організмі "життєвої сили", "душі", ентелехії), інтелекту, розуму.

Концепція "душі", її характер пов´язаний з ідеєю єдиного Бога-творця. У філософських системах "Світовий розум" стоїть вище від "світової душі", і всіляка дія, активність пов´язані винятково із силою розуму, ідеальною за природою.

В античній філософії "душа" - як і тіло, є реальна частка світу (космосу), що витікає з єдиного Бога (світовий розум - світова душа) - як духовна першооснова. Душа пізнає Бога тільки шляхом "злиття" з ним. І очищення "душі" відбувається через знання "Слова Божого" (Євангелія). Індивідуальна "душа" - образ Бога в людині.

Для філософії доби Відродження питання про душу є важливою складовою проблеми особистості.

Міркування Декарта про мозок як місцеперебування душі привело Спінозу до розуміння душі як "мислячої речі". Для її позначення він ужив латинський термін "mens", що означає і "душу", і "дух", і "розум"; для Спінози ці поняття збігаються. Локк ("Дослід про людський розум") розуміє душу як певну "субстанцію якостей", на яку впливають відчуття, почуття, досвід.

У філософії Берклі та Гьюма душу трактовано як функцію мозку, Дідро й Робіне вважали психіку душею речовинності. Ламетрі, Гельвеціи, Радіщев вважали, що "душа" властива мозку. І.Кант виходив з положення: "Я мислю, отже я існую". Гегель: "душа є перша форма прояву духу". Душа виступає як ідеальність всього матеріального, бо між тілом і душею існує інтимний зв´язок. Людвіг Феєрбах стверджував, що душа - це функція людського організму, органом думки є мозок, а його душу й тіло він убачав у живій творчості.

Дюбуа-Реймон відніс душу до числа непізнаних у світі проблем. Душа (як певна субстанція) є закономірним зв´язком психічного, що відбувається в індивідуумі. Вол.Солов-йов, С.Франк, Т.Ліппс, Лопатін вважають, що душа - предмет не науки, а віри. Чернишевський, Сеченов, Павлов уживають поняття "душа" як синонім слова "психіка".

"Цілий світ не рівноцінний душі людській, - говорить преподобний Іоанн Лествичник. - Світ переходить, а душа нетлінна і залишиться нетлінною". Так дорогоцінна, за судом Божим, одна душа людська!

Душа розумна, за словами святителя Іоанна Златоуста, дорожча за весь усесвіт. А Ісус Христос сказав, що немає жодної користі людині, якби вона придбала весь світ із усіма його скарбами, але згубила б душу свою (Мф. 16:26).

Дехто не визнає душі, бо не бачить її. "Не бачу - не вірю!". Але вони не бачать також електричного струму, магнітних і радіоактивних хвиль, не бачать незліченних галактик, далеких зірок і щонайдрібніших атомів.

З усіх земних істот одна тільки людина створена за образом і подобою Божою. Вона поєднує в собі весь світ: вона має і душу рослинну, спільну з рослинами, і душу тваринну, спільну з тваринами; але при цьому є в неї "душа розумна, що робить її володарем землі". От чому треба постаратися й відкинути всі особисті упередження й забобони - чи то інтелектуального, чи то релігійного характеру. Нехай заговорить із Нами Бог безпосередньо, Його ж власними словами. Він багато чого може сказати нам - і все для нашого блага!

Православна етика та її етикет за допомогою норм і принципів християнського вчення стверджують: якщо дух підносить людину над усіма живими творіннями на землі, то це відбувається тому, що в її дусі закладено образ Божий, і що саме духу в людині дане переважне становище над душею і тілом. Нормальне життя людини має протікати так, щоб дух був у Богові, а душа перебувала б під керівництвом духу, а тіло перебувало б у підпорядкуванні тому й іншому (тобто - духові й душі).

Душа як життєве начало утворюється природною дією закладених у батьках, як і у всяких живих істотах, у цьому сенсі легко пояснюється подібність у благословенні на розмноження, дане Богом тваринам і людині. Духовна ж сутність душі дана Богом як "дихання життя" і робить людину образом Божим. От чому духовність (як образ безмежного розуму Божого); вільна воля (як образ безмежно вільної волі Божої); безсмертя (як образ вічності Божої); дар слова (як образ іпостасного Слова Божого).

В основі християнської етики та її етикету: Бог, Найчистіший Дух, є Єдиний за Суттю, але потрійний в Обличчях: "Як Бог у трьох Обличчях, - говорить святитель Дмитрій Ростовський, - так і розумна душа людська в трьох силах - розуму, слова й духу. І як слово від розуму і Дух від розуму, так Син і Дух Святий від Отця. Як розум без слова і Духа бути не може, так Отець без Сина і Духа Святого не був ніколи і бути не може. І як розум, слово і Дух - три сили душевні різні, а душа єдина, а не три душі: так Отець, Син і Святий Дух - три Обличчя Божі, а не три Боги, але єдиний Бог" (Прав. Догм. Бог. митр. Макария, т. 1. - С 455).

Господь зробив усе, щоб людина пізнала Його буття і пізнала Його; Він дарував людині високий розум, але водночас, покликавши її з небуття до буття, уклав дух її у малому тілі, що залежить від навколишнього світу, поставив її серед величезного всесвіту, що вражає своєю величчю і мудрістю свого устрою.

Християнська етика вчить, що Бог творить людину і закликає її до пізнання Себе, щоб їй бути другом Божим і розділяти Його блаженство. Бог творить людину від надлишку Своєї любові, залучаючи її до участі у Божественних благах, і відкриває велич образу Божого, духу.

"І власний твій дух, або розумна душа твоя, - говорить преподобний Сімеон Новий Богослов, - є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій - у всьому слові твоєму, і все слово твоє - у всьому дусі твоєму неподільно й неразом. Це є образ Божий".

От чому наш розум, маючи образ Божий, прагне пізнати Благість - Святу Трійцю, що є Розум, Слово і Дух. Розум - це образ Бога в людині.

Розрізняється в людині тіло, душа, дух - і в душі розглядаються три частини або сили: словесна (або словесності), дратівлива і хітлива. Словесну силу поділяють: розум, воля, почуття.

Святий Григорій Богослов чесноту уявної (словесної) сили назвав розсудливістю, віданням і мудрістю; чесноту сили дратівливої - мужністю і терпінням; чесноту сили почуттів - любов´ю, цнотливістю й утриманням; щоправда - в усіх силах тричастинної душі навчає благообразності, коли розум покірний Богу, а душа - розуму Боголюбивому.

Добре відома всьому світові теорія відносності німецького вченого, одного з фундаторів сучасної фізики, лауреата Нобелівської премії Альберта Ейнштейна (1879-1955), котрого релігія привела до формування такого поняття, як "космічна релігія". Ця релігія, як і будь-яка інша, визнає існування вищого Духа, що творить світову гармонію.

Теорія квантів, розроблена іншим німецьким фізиком, Максом Планком (1850-1947), привела вченого до переконання, що єдиним первинно даним для натураліста є зміст його почуттєвих сприйняттів і виведених з цього вимірів. Звідси, шляхом індуктивного дослідження, намагається він якомога наблизитися до Бога і Його світопорядку як до вищої, але повік недосяжної мети.

Далі М.Планк указує, що якщо ми приписуємо Богові, крім усемогутності й усевідання, ще й атрибути добра і любові, то наближення до нього надає пошуковцю розради, а також відчуття щастя у високій мірі своєї поведінки в будь-який етикетній ситуації.

Справжню сенсацію викликала праця німецького фізика-теоретика, лауреата Нобелівської премії Вернера Гейзенберга (1901-1996), який стверджував, що електрони існують, але ми не в змозі відрізнити їх одне від одного. Світ складається з чогось, сутність якого нам відома. Це "щось" виявляється то у вигляді ніби часток, то у вигляді хвиль і, якщо вже шукати назви, то це "щось" слід позначити словом "енергія розумного Творця".

Один із найвідоміших американських учених у Нью-Йорк-ській Академії Наук, А.К.Моррісон, доводячи буття Бога в статті "Сім причин, що пояснюють, чому я вірую в Бога", зазначає: "Ми все ще перебуваємо на зорі наукового знання. І чим ближче до світанку, чим світліший наш ранок, тим ясніш перед нами з´ясовується творіння розумного Творця. Тепер у дусі наукової смиренності, у дусі віри, заснованої на знанні, ми ще більше наближаємося до непохитної впевненості в бутті Божому:

Перше. Математичний закон доводить, що всесвіт створений Найвищим розумом. Безліч прикладів свідчать, що для випадкового виникнення життя на землі немає й однісінького шансу з багатьох мільйонів.

Друге. Багатство джерел, з яких життя черпає сили для виконання свого завдання, саме по собі є доказом наявності самодостатнього і всесильного Розуму.

Жодна людина не була дотепер у змозі збагнути, що таке життя. Воно не має ані ваги, ані розмірів, але воно достеменно має силу. Корінь, що проростає, може зруйнувати скелю. Життя - скульптор, що надає форми всьому живому; музикант, який навчив птахів співати про кохання; щонайтонший хімік, який надає смаку плодам, пахощів квітам, перетворює воду й вуглекислоту на цукор і деревину та одержує при цьому кисень, необхідний для всього живого; крапля протоплазми, прозора, схожа на желе, здатна рухатися й діставати енергію із сонця, ця примарна частка порошинки є зародком життя, її сила більша, ніж сила, сильніша за тварин і людей, тому що вона - основа всього живого.

Хто ж уклав життя в цю порошину протоплазми?

Третє. Розум багатьох тварин безперечно свідчить про мудрого Творця, який вселив інстинкт істотам, котрі без нього були б цілковито безпорадними тваринами.

Молодий лосось свій вік проводить у морі, потім повертається до своєї рідної річки і йде нею саме тим боком, яким йшла ікра, з якої він вивівся. Що ж веде його з такою точністю?

Четверте. Людина має більше, ніж тваринний інстинкт, вона має розум. Завдяки нашому розуму ми здатні міркувати про те, що ми таке, і здатність ця визначається тільки тим, що в нас закладено іскру Розуму Всесвіту.

П´яте. Чудо генів - явище, котре ми знаємо, але яке не було відомо Дарвінові, - свідчить, що про все живе було виявлено турботу. Ультрамікроскопічні гени і супутні їм хромосоми є у всіх клітинах усього живого і суть абсолютний ключ до пояснення всіх ознак людини, тварини і рослини. І про сумніви у цьому не може бути й мови. Якщо це так, то як же виходить, що ген містить у собі навіть ключ до психології кожної окремої істоти, вміщуючи усіх людей земної кулі в такому малому об´ємі, як наперсток.

Еволюція починається в одиниці, що є хранителькою і носієм генів. І ось цей факт, що кілька мільйонів атомів, вміщених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитися абсолютним ключем, який спрямовує життя на землі, є свідченням, що доводить, що про все живе виявлено турботу, що його хтось заздалегідь передбачив, і що передбачення виходить від Творчого Розуму. Жодна інша гіпотеза тут не може розгадати цю загадку буття.

Шосте. Спостерігаючи економіку природи, ми змушені визнати, що тільки гранично досконалий Розум може передбачити всі співвідношення, які виникають у вкрай складному господарстві. Так, наприклад, контролювальні взаємозв´язки спостерігаються всюди. Чому комахи, що неймовірно швидко розмножуються, не придушили все живе? Та тому, що вони дихають не легенями, а трахеями. І якщо комаха виростає, трахеї її не виростають у пропорції. Ця невідповідність утримує їхнє зростання. Якби не було цього фізичного контролю, людина не могла б існувати на землі. Уявіть собі ґедзя завбільшки з лева.

Сьоме. Той факт, що людина здатна сприйняти ідею про буття Бога, сам по собі є достатнім свідченням.

Концепція про Бога постає внаслідок тієї таємничої здатності людини, що її ми називаємо уявою. Завдяки досконалій уяві людини виникає можливість духовної реальності, що Бог живе скрізь і в усьому, що Він живе в наших серцях".

Знаменитий хірург, колишній професор Кельнського, Боннського і Берлінського університетів, Августин Бор стверджує: "Якби навіть довелося науці й релігії утрапити в суперечність, гармонія в їхніх взаєминах незабаром відновилася б через взаємопроникнення на основі точніших даних".

Людина визнає необхідність етичних моральних принципів, у ній живе почуття обов´язку тому, що з цього виникає її віра в Бога й дотримання нею правил етику.

Повага, жертовність, сила характеру, моральні засади, уява не народжуються із заперечення й атеїзму, цього надзвичайного самообману, що замінює Бога людиною. Без віри культура зникає, порядок руйнується, і переважає зло.

Істинне знання несумісне із гордовитістю. Смиренність - неодмінна умова пізнання Істини. Тільки смиренні люди, які пам´ятають слова Спасителя: без Мене не можете творити нічого, і Я є шлях, і істина, і життя - здатні йти вірним шляхом до пізнання Істини. Адже Бог гордим протистоїть, а смиренним дає благодать.

Християнська етика вчить, що у свідомість людини Бог уклав щось божественне, що приносить людині полегшення - це совість, котра, подібно до Іскри й Світла, просвіщує розум і показує йому, що таке добро і зло. Від розташування совісті, котра, як міркують святі отці церкви, визначається ставлення людини до Бога і Його творіння, залежать і життя душі, її молитовний стан та міра досконалості особистості.

Християнська мудрість етикету вчить: / Бог є Особистість. Він не є кимось чужим, хто не розуміє наших почуттів, суму, радощів або наших роздумів. Бог не є якоюсь страхітливою, холодною і безликою істотою, що не має жодного відношення до наших повсякденних справ і турбот. Таке уявлення про Бога - хибне. Бог знає, почуває, Він має бажання. Отже, Він розуміє нас, він почуває і співчуває нам,, зичить нам щастя.

Бог єдиний, інших богів немає. "Один бо є Бог" (1 Тим. 2:5). Які Божественні риси, і яка вдача Бога?

Бог всюдисущий. "Якщо заховається хто у криївках, то Я не побачу Його?.. Чи Я неба й землі не наповнюю?" Так говорить Сам Бог (Єр.23:24);

Бог усевідаючий. "Очі Господні на кожному місці, - позирають на злих та на добрих" (Пр. 15:3). Це значить, що Бог знає про нас усе. Кожна щонайдрібніша думка, яку, здавалося б, можна було б сховати в потаємному кутку серця, відома Богові;

Бог усемогутній. Для Нього нема нічого неможливого. Ісус, Син Божий, сказав: "Можливе все Богові". (Мт. 19:26);

Бог вічний. Він не обмежений часом. Він прийшов з нескінченності й іде в нескінченність. "Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти - Бог!" (Пс. 90:2);

Бог незміненний. Ми постійно змінюємося під впливом обставин і оточення. Але Бог не змінюється ніколи. "Бо Я, Господь, не змінююся..." Таке твердження Самого Бога (Мал. 3:6);

Бог святий. У ньому немає ні гріху, ні зла, ні розбещення, ні неправди. "Господові огида - дорога безбожного... Думки злого - огида для Господа..." (Пр. 15:9, 26). "...Переступи Ваші відділювали вас від вашого Бога" (Іс. 59:2). Бог святий, і тому не може дозволити, щоб гріх став між Ним і людиною;

Бог праведний. Під цим мається на увазі, що Бог справедливий і безсторонній "Ти праведний, Господи, і прямі твої присуди" (Пс. 137:137);

Бог є любов. Це найважливіша з усіх характеристик Бога - у тому, що стосується нашого з вами повсякденного життя і практичного застосування норм і принципів християнського етикету. Бог любив нас ще перш ніж ми народилися. Він любить нас і зараз. І він завжди любитиме. Люблячи, Він піклується про нас. ВІН хоче, щоб ми принесли до Нього всі свої прикрості і сум, Він хоче й може дати розраду і розв´язати наші труднощі.

Адже справжні причини трагізму людського буття лежать у нерозв´язній суперечності між абсолютною істиною Бога і недосконалістю гріховної за своєю природою людини. Людина не може не прагнути зрозуміти Бога, але ці її спроби марні: для людських почуттів і розуму Бог назавжди залишається незбагненною таємницею.

Розібратися в сутності християнського етикету можна тільки за умови пізнання самого себе як людини. Існує два підходи до відомої проблеми походження людини. Один говорить про те, що людина є продуктом природної еволюції, пояснюючи, що в результаті розвитку з менш досконалих біологічних видів з´явилася людина. Біблія стверджує, що людина є безпосереднім творінням Бога. Слово Творця таке - ми всі створені Богом. Бог, створюючи людину, побачив, що творіння Його вельми добре (1 М. 1:31). Бог створив людину незалежно від інших творінь. "Кожного, хто тільки зветься Іменням моїм, і кого Я на славу свою був створив, кого вфор-мував та кого Я вчинив" (Іс. 43:7). Створивши людину, Бог дарував їй дві переваги перед іншими творіннями. Одна з них полягає в тому, що людина панує над усім живим. Бог сказав: "...і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі" (1 М. 1:26).

Перевага людини в тому, що вона користується свободою вибору. Ми не створені, подібно до робота чи машини, що рухається, але не має власної волі. Ми створені, відповідно до християнської етики, щоб здійснювати вільний вибір між добром і злом, будучи образом і подобою Божою.

Дивно розуміти, а ще більш, усвідомлювати, що людина, незважаючи на свою гріховність і недосконалість - подібна Богу. У Святому Письмі (Біблії) сказано: "Створімо людину за образом Нашим (Бога), за подобою Нашою...І Бог на Свій образ людину створив..." (1 М. 1:26, 27). Бог дав нам волю - щоб гартувати її; розум - щоб мислити; почуття - щоб сприймати світ.

Яка ж людина? Якою вона має бути? Ми всі знаємо, що людині дано свободу й волю вибору.

Православний етикет приписує віруючим усвідомлення трагедії свого гріхопадіння, що прирікає їх на смерть, бо не знаючи і не розуміючи, що таке гріх, неможливо зрозуміти ідею порятунку через Ісуса Христа. Гріх і грішники постійно згадуються в Біблії.

Під гріхом, за християнською етикою та етикетом розуміються не тільки такі вчинки, як крадіжка, обман або вбивство, але й усвідомлення того, що ж саме є основою первинного гріху, що змушує нас чинити всі інші трагедії гріхопадіння. Очевидно, нам варто поглянути глибше на причину, а не на наслідок.

Що ж таке гріх? Гріх - це:

нездатність задовольнити вимоги Господа Бога. "Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави" (Рим. 3:23). Це значить, що всі ми, люди, грішні й позбавлені можливості досягти славної мети, поставленої перед нами Господом Богом. "Слава Божа" означає абсолютну досконалість. Господь Бог висуває вимоги до наших помислів, справ, учинків, висловів і, звичайно, до нашого способу життя й психології поведінки. Всі слова, справи й думки, що не відповідають принципам і нормам християнського етикету - це гріх;

недотримання закону Божого. Бог установив певні норми й правила для нас, щоб ми їх дотримувалися і були щасливі. І той факт, що більшість із нас нещасливі в житті, є показник неслухняності щодо Бога;

коли ми знаємо, що маємо зробити добру справу і не робимо її - це теж гріх. Бо християнство - релігія людей діючих, а не таких, хто утримується від дії. Христи-янсько-євангелійський етикет вимагає і спонукає робити добро. Уникати зла недостатньо. "Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить - той має гріх" (Як. 4:17).

Біблія є нашим остаточним авторитетом, вона вчить, а ми маємо пам´ятати про те, що "хто всього Закону виконує, а згрішить в одному, той винним в усьому стає" (Як. 2:10). Якщо навіть ми намагалися дотримуватися заповідей Божих і правил християнського етикету, ніколи не таїли злих помислів і ніколи не заподіювали лихо - але не робили добро, знаючи, що нам треба було робити добро - ми порушили закон Божий загалом.

Давайте уважно придивимося до самих себе, прислухаємося до своїх слів під час своєї мови: чи не лихословили ми, чи не вживали образливих висловів, жартуючи чи навмисне, з метою скривдити або принизити іншого (або інших), тому що, як свідчить апостол Павло: "Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших... і гидота, і марнослівство або жарти, що не пристойні вам..." (Ефес, 4:29, 5:4).

Ось чому дуже важливо переглянути, відчути своє серце: чи не прихильне воно осуду, безчестю навколишніх, навіть якщо обвинувачення ці відповідають дійсності? "Це - серйозний гріх, - говорить архімандрит Серафим (Папакостас, Греція), - і кожен осудливий піддасться Суду Божому тією мірою, якою засуджував ближніх своїх".

За християнським етикетом, блюзнірство стосовно святині - найстрашніший гріх, що опоганює і мову (яка є дійсністю нашої думки), і душу (бо людина завдає образи своєму Творцю і Попечителю, перед Яким тремтять ангели, архангели і всі Небесні Сили).

Тоді постає природне запитання: "Хто ж у такому випадку не грішний?" У Біблії сказано: "Всі згрішили..." (Рим. 3:23); "...нема праведного ані одного..." (Рим. 3:10). Ані рівень нашої освіти, соціального стану, походження, багатство чи бідність, талант і здібності, вік, або сувора дисципліна, - ні на йоту не замінить той факт, що ми грішні. Всі ми вчинили гріх перед Богом, відплатою за який є смерть.

Здавалося б, наскільки безнадійне й трагічне становище грішної людини, котра безпомічна сама по собі, але Біблія твердить: "...дар Божий - вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 6:23). Це говорить про те, що Бог дарував нам вихід із цього безпорадного й безнадійного стану - дарував не тому, що ми на це заслужили, а через Свою любов до нас. Божа любов така, що наш розум не в змозі осягнути цю любов. Злюбивши нас, Бог приніс найбільшу жертву, щоб позбавити нас від смерті. "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Одно-родженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (їв. 3:16).Постає логічне питання: "що мені робити, щоб врятуватися? Сама людина не може відповісти на це запитання. За людину (за нас із Вами) відповідає Бог, оскільки Він (Ісус жив у цьому світі, їв, спав і працював як людина, Йому зрозумілі наші сум і радощі, сподівання й розчарування, поразки й перемоги. Ісус Христос піклується про нас в усьому. От чому людина знаходить вищу морально-естетичну радість, коли звертається до Бога. Однак найчастіше гріх, як ми вже знаємо, заважає їй знайти шлях порятунку. От чому Ісус Христос сказав: "Я - дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене." їв. 14:6) "Віруй в Господа Ісуса, - і будеш спасений ти сам та твій дім" (Дії 16:31). Вірити - це значить покаятися у своїх гріхах. Покаяння включає три етикетно-християнські правила, за котрими потрібно:

сказати "Я грішний". Ми повинні визнати всі гріхи нашого минулого, скоєні довільно або мимоволі; гріхи, відомі іншим, і таємні, про які знаємо тільки ми, гріхи подумки і гріхи у справах - усі гріхи взагалі;

сповідатися у своїх гріхах перед Господом Богом нашим;

молити Бога про прощення гріхів - ім´ям Ісуса Христа. І "не грішити надалі", Прийняти Ісуса Христа всім серцем як Спасителя свого. Не за допомогою батьків, або друзів, учителів, наставників, а за своєю волею відкриємо своє серце Ісусу. Чому? Та тому, що це суто особиста справа, Ісус не ввійде в наше серце з примусу. Треба тільки особисто побажати прийняти Його. Якщо в когось нема такого бажання - Ісус може стати Рятівником для інших, але не для вас! Але це зовсім не означає, що Ісус не хоче порятунку всіх людей. Навпаки, всі ми згрішили, і Він хоче врятувати нас усіх, а для цього потрібно тільки одне - бажання. "Ось Я стою під дверима та стукаю, - говорить Сам Ісус Христос, - коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду..." (Об. 3:20).

Норми і правила християнського етикету, висловлюючи дух Святого Письма, приводять нас до того, що прийняття Ісуса Христа як Спасителя - поворотний пункт у житті кожної людини, найвище, піднесене і важливе рішення. Зі знедоленого грішника кожен із нас може перетворитися на дитя Боже і перебувати з Богом у близькому й повному спілкуванні, а це і є основа нашого щастя.

Із людиною, що покаялася в гріхах своїх і прийняла Ісуса Христа як свого Спасителя, відбувається славне перетворення, яке настільки переповнює її, що людська мова не може його цілком висловити. У Біблії говориться: "А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у імення Його" (їв. 1:12). Ісус Христос говорить: "...Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю" (Лук. 23:43). "Що маємо в ньому викуплення кров´ю Його, прощення провин, через багатство благодаті Його (Еф. 1:7). "Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний і праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої" (1 їв. 1:9).

Святе Письмо через християнську етику й етикет проголошує:

"... переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім... і Я тобі дам вінця життя!" (Об. 2:7-10);

"Життя вічне через Господа Бога нашого Ісуса Христа" - є дарунком Божим, дарунок Його нескінченної любові. Приміть же Його сьогодні - з каяттям у серці, охоче, зі смиренністю і довірою.

Тільки за цієї умови ми будемо "породжені наново" і ввійдемо до Царства Божого. Ці приголомшливі істини є основою християнської етики, що допомагають глибше зрозуміти практичну значущість розгляду основних норм і принципів християнського етикету.

Отже, ми підійшли до розгляду основних принципів християнського етикету, що входять у його структуру. В Біблії, у главі 13 Першого Послання св. апостола Павла до коринтян ідеться: "А тепер залишаються віра, надія, любов, - оці три. А найбільша між ними - любов". Кожна людина повинна мати ці якості у своєму духовному житті, у своїй сфері духовного комфорту.

Що ж таке віра? Одна з перших істин, що їх треба мати кожному християнинові - це віра.

Віра - це такий стан психіки, за котрого отримана інформація, пройшовши через практику й досвід, приймається за істину. Християнська релігія, як і будь-яка інша, потребує віри, оскільки ми всі діти Божі, живемо в згоді з волею Божою, а не за своїм бажанням і на свій розсуд. Щоб утямити волю Божу, треба чогось більшого, ніж просто знань, розуму або інтелекту. Кожному потрібна віра.

Як і з чого народжується віра й упевненість? "...Людина нічого приймати не може, як їй з неба не дасться" (їв. 3:27). "Але як покличуть Того, в Кого не ввірували?" (Рим. 10:14). Віра не приходить завдяки зусиллю волі або рішенню. Віра - дар Божий всім, хто приймає Ісуса Христа Спасителем своїм. І тільки така віра істинна, міцна і вічна. Віра, почерпнута з інших джерел, не отримана безпосередньо від Бога, підвладна змінам під впливом різних обставин і коливань у зв´язку з душевними хвилюваннями людини.

Оскільки "Віра -дарунок Божий", то як же його дістати? У наведеному вище вірші з Послання до Римлян, 10:14, є такі слова: "...що про Нього не чули?", а далі, в 17-му вірші, читаємо: "...віра від слухання, а слухання через слово Христове". Як бачимо, наша віра народжується, живиться і зміцнюється щоденним читанням Біблії і міркуванням над кожною прочитаною главою, над кожним віршем.

Святе Писання, християнська етика допомагають нам глибше усвідомити і зрозуміти себе, а також запитати: у що й у кого ми віруємо. Відповідь наша буде такою. Ми віруємо: у те, що Біблія є Слово Боже; Ісус Христос є Син Божий; і постраждав Він за наші гріхи; воскрес із мертвих на третій день і піднісся на Небо; і що Він знову прийде в цей світ, щоб судити мертвих і живих; Він кров´ю своєю спокутував наші гріхи, і тільки через Нього, вірою в Ім´я Його, ми врятуємося!

Християнський етикет наказує нам, що керувати всіма нашими помислами та вчинками має віра. Бо, як записано в Біблії: "Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду" (Євр. 11:6).

Друга з трьох істин, що їх слід мати кожній людині, - це надія. На що ж ми надіємося? Християнська етика вчить тому, що ми надіємося:

на здійснення біблійних істин;

на благодать і Боже милосердя, на те, що наше життя з вами - у Його руках;

з упевненістю очікуємо Його милості серед земних страждань і випробувань;

на те, що воля Божа здійсниться в нашому житті. Тому що "Воля" - це "план", "бажання", "задум". Бог створив людину з певною метою. І Бог приготував особливу долю для кожного з нас. Вся історія людства, закони розвитку Вселенського життя - все це визначено волею Божою і кероване нею. Навіть крихітна пташина, що пурхає в повітрі, не може впасти без волі Божої (Мт. 10:29). Наш прихід у цей світ, розвиток, страждання і радості, випробування і благополуччя, невдачі й успіхи, і навіть смерть - у всьому цьому Боже приречення. Його воля має здійснитися як у житті, так і в нашій смерті. Його воля доконана й абсолютна, і вона - добро. Сподіваючись на здійснення Божої волі в нашому житті, ми володіємо найвищою і найшляхетнішою з усіх надій;

ми покладаємося на праведність і справедливість Бога. Нам відомо, що Бог єдиний і всюдисущий, Він не може не помічати лиха й беззаконня. Ми покладаємо сподівання на Його справедливий суд. Живучи в згоді зі Словом Божим, ми часто зазнаємо страждань, постійного нерозуміння друзів і родичів - ми повинні і зобов´язані нести свій хрест. Але ми не розчаровуємося і не втрачаємо надії не тому, що ми досить розумні й сильні, щоб витривати в складних випробуваннях, а тому, що ми сподіваємося на праведність і справедливість Бога; Надія вмирає останньою;

ми сподіваємося на любов Бога. Християнський етикет наказує нам постійно пам´ятати про те, що Бог є любов, що Він полюбив нас і пожертвував Своїм Од-нонародженим Сином, щоб урятувати і привернути нас до Себе. Божа любов чиста і не залежить від обставин, вона безмежна. Він полюбив грішників, що занурилися у пороки, ницих і упосліджених суспільством. Він любить однаковою мірою багатих і бідних, невігласів і освічених, Він любить нас усіх. Його любов вічна й незмінна. Вона не вгасає, подібно до людської, не змінюється під впливом обставин і часу. Бог любить завжди, кожного грішника, що покаявся, попри все.

Ми покладаємо свої сподівання на волю Божу, на правосуддя Боже і на Його любов! Воістину Бог гідний наших сподівань. Завдяки Йому ми маємо такі моральні якості, як терпіння, смирення, упевненість. І Бог дарує нам силу зносити випробування й очікувати на здійснення волі Його. Один з основних принципів християнської етики й етикету- терпіння. Упевнені в справедливості Бога і шляхом смиренності ми зможемо домогтися збагачення духовного світу особистості християнина. Сподіваючись на любов Бога, ми почуваємо впевненість у тому, що доможемося прощення гріхів у Бога, набудемо миру і спокою в житті. Як бачимо, любов, терпіння, смиренність і впевненість необхідні на шляху до радості. З цього починається багате духовне життя християнина.

Остання з трьох істин, що їх потрібно мати кожному, - це любов.

Вище ми говорили про віру і надію, які знаходять свій спільний знаменник у любові. Ви знаєте, що 13 главу Першого Послання апостола Павла до коринтян називають "Главою любові". Справді, це особлива глава Святого Письма Біблії, вона оповідає про божественну любов у нашому повсякденному житті. Оскільки Біблія не тільки істинна, то й сучасна.

У перших трьох віршах 13-ї глави Першого Послання апостола Павла ясно розкривається, до чого подібне духовне життя християнина без любові.

Мати "дарунок пророцтва", говорити "мовами людськими й ангельськими", пізнати "всі таємниці", володіти "всілякими пізнаннями й усілякою вірою", щоб "гори переставляти"... гарні якості, котрі непогано мати кожному християнину. Але зверніть увагу на слова, що перекреслюють все сказане... "...і не мати любові...". Віра, що пересуває гори, може бути холодною, байдужною міццю, що не має в собі любові: "...я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!.. Я ніщо!.. Пожитку не матиму жодного".

І тільки Бог - є любов. Ісус Христос став вищим виявом Божої любові. Християнство - є релігія любові. Все наше життя має бути наповнене любов´ю. Без неї ані віра, ані надія не мають жодного сенсу.

Християнська етика та її етикет тлумачать любов як завершення і втілення всіх біблійних істин. Яка ж ця безсмертна любов? До чого вона подібна? Для відповіді на ці питання варто прочитати вірші 4-8, де змальовується сила любові.

У Біблії ідеться: "Любов довго терпить, любов милосерд-ствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов ніколи не перестає!" (1 Кор. 13:4-8). Відповідно до християнського етикету:

той, хто істинно любить, намагається зрозуміти інших. Тому що розуміння - основа сприятливих взаємостосунків. Адже всі люди різні, нема абсолютно схожих. У всіх різний спосіб життя і психологія поведінки, нема абсолютно схожих. У всіх різні характери, смаки, оцінки, різне походження, статура, різна зовнішність. Є, звісно, схожі люди, але нема однакових людей.


. Моральні норми й принципи християнського етикету


Головною особливістю християнських етикету й етики є те, що основні положення їх ставляться в обов´язковий зв´язок із догматами віровчення. Оскільки "Богооткровенні" догмати християнського віровчення вважаються незмінними, то й основні норми та правила християнського етикету так само стають незмінними.

У найстислішому вигляді християнський етикет можна сформулювати як систему морально-естетичних уявлень, понять, норм, почуттів, правил і відповідної їм поведінки, тісно пов´язаної із догмами християнського віровчення.

Християнський етикет, як бачимо, містить певну сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми у родині, у колі віруючих і невіруючих. Такими є відомі старозаповітні заповіді, євангельські "заповіді блаженства" й інші новозаповітні морально-етикетні настанови. У сукупності вони становлять те, що можна назвати офіційним, схваленим церквою кодексом християнської етики.

Християнські філософи-богослови вважають біблійні заповіді богооткровенними за походженням і загальнолюдськими за їх морально-естетичним значенням, адже Бог один.

Незважаючи на істотні розбіжності у кодексах моралі різних класів, можна знайти певні загальні вимоги до поведінки особистості в будь-якому співтоваристві, найпростіші норми моральності й етикетних правил, без дотримання котрих неможливе існування жодної людської спільноти.

Так, наприклад, безглузда жорстокість стосовно ближнього, віроломство, зрадництво, розпуста, неповажне ставлення до старших, нехтування батьківським обов´язком і деякі інші подібні дії засуджувалися всіма кодексами моралі й моральності.

Природно, що, створюючи свій моральний кодекс, християнство включало в нього деякі прості загальнолюдські норми й правила етикету. Найпростіші загальні вимоги до поведінки індивіда в колективі, що дістали відображення у старо-заповітному десятислів´ї, були вироблені досвідом колективного життя задовго до внесення їх у тексти давньоєврейської Тори (давньоєврейська назва перших п´яти книг, "П´яти-книжжя Мойсеївого").

Такі звичаї, як засудження убивства родича або одноплемінника, заборона шлюбів усередині племені, зародилися у надрах родоплемінного ладу. Мойсееве десятислів´я, як і весь старозаповітний морально-правовий кодекс і відповідно, його етикет, формувалися жерцями Єрусалимського храму. Так деякі прості норми християнської моральності й правила етикету дістали вигляду божественних заповідей (IX-VII століття до нашої ери) у священних книгах Вихід і Повторення закону.

При ближчому розгляді заповідей старозавітного декалогу (дека - десять + гр. logos - слово, поняття) впадає в око, що вони далеко не вичерпують усіх можливих моральних настановлень християнського етикету, які мають загальнолюдське значення. Можна додати такі елементарні вимоги до поведінки людини: не лінуйся, шануй знання, мудрість, не ображай ближнього, шануй людську гідність інших, люби Батьківщину та інші істини, самоочевидність яких визнає більшість порядних людей.

У 5 главі Повторення закону Мойсей формулює десять моральних заповідей християнської етики й форми її етикету:

Я Господь, Бог твій, що вивів тебе... з дому рабства (5:6);

Не роби собі різьби й усякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею (5:8);

Не вклоняйся їм, і не служи їм, бо Я - Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, що ненавидять Мене (5:9);

і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто виконує Мої заповіді (5:10);

Не присягай Іменем Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто присягає його Ім´ям надаремно (5:11);

Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як наказав тобі Господь, Бог твій. Шість днів працюй, і роби всю працю свою, а день сьомий - субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій та дочка твоя, і раб твій та невільниця твоя, і віл твій, і осел твій, і всяка худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх - щоб відпочив раб твій і невільниця твоя, як і ти (5:12-14);

Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі (5:16);

Не вбивай! (5:17);

Не чини перелюбу! (5:18)

Не кради! (5:19);

Не свідчи неправдиво проти ближнього свого! (5:20);

Не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого! (5:21).

Привертає увагу й той факт, що перші чотири заповіді десятислів´я зафіксували віроповчально-обрядові етикетні приписи релігії. Вимога суворого єдинобожжя, заборона поклоніння іншим богам, культова вимога дотримання суботи мали регулювати взаємини людини із Богом, а потім уже з людьми й суспільством, однак перелічені заповіді справляли й досі справляють величезний вплив на моральність.

Моральне богослів´я християнства посилається на слова Євангелія, де любов до Бога проголошується як перша і найбільша заповідь, а друга найбільша заповідь - це любов до ближнього.

Так, заповідь головної любові до Бога стає основою на шляху морально-естетичного вдосконалювання людей (любові до ближнього), якщо під ним розуміти не зростання благочестя, а виховання в людині дійсно гуманних думок, почуттів і звичок. І чим більше вкладає людина у Бога, тим більше залишається в ній самій.

Безпосередній стосунок до християнської етики й етикету мають інші шість заповідей старозаповітного декалогу. В них знайшли відображення деякі елементарні правила й норми християнського етикету:

вимога шанобливого ставлення до батьків, заборона убивства, розпусти, злодійства, наклепу, заздрості. Так, наприклад, у п´ятій заповіді про шанування старших під "батьками" варто мати на увазі не тільки батька і матір, а й усіх тих, хто "заступає місце батьків", тобто "начальників, керівників як цивільних, так і духовних. Коритися владним особам не стільки зі страху, скільки за совістю; / шоста заповідь - "не вбивай!" не може кимось заперечуватися, євангельський Ісус Христос, Бог підтверджує й посилює заповідь, засуджуючи не тільки убивство, а й навіть думку про нього або просто почуття гніву на "брата свого" (див. Мр. 5:21-22).

Життя є найбільшим даром Божим, тому позбавляти самого себе або іншого життя є жахливим, тяжким і великим гріхом,

Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила іншу людину ненавмисно, без наміру; і таке убивство є тяжким гріхом, адже в цьому випадку убивця винний у своїй необережності.

Людина буває винною в убивстві й тоді, коли хоча сама особисто не убиває, але сприяє убивству або принаймні допускає інших до вбивства. Наприклад: суддя, який засуджує підсудного, невинність котрого йому відома; кожен, хто допомагає іншим учинити вбивство своїм визнанням, порадою, посібництвом, згодою, або криє і виправдує вбивцю, і тим самим надає йому можливість для нових убивств; кожен, хто не рятує ближнього від смерті, коли цілком міг би це зробити; кожен, хто тяжкою працею і жорстокими покараннями виснажує своїх підлеглих і тим самим прискорює їхню смерть; кожен, хто непомірністю й різними пороками вкорочує собі віку. Грішить проти шостої заповіді також той, хто бажає смерті іншій людині, плекає до інших ненависть, заздрість і злість, розпочинає з іншими сварки і бійки: "Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, той душогуб" (і; їв. 3:15). християнський етикет моральний душа

Крім тілесного убивства, є ще страшніше і відповідальні-ше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного убивства є спокуса, тобто коли хтось розбещує (спокушає) ближнього до невіри або штовхає його на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.

Спаситель сказав: "Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, тому краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити - і його потопити в морській глибині. ...надто горе людині, що від неї приходить спокуса" (Мт. 18:6-7).

Не можна прирівнювати до злочинного убивство, вчинене на війні. Війна - велике суспільне зло, але водночас війна є й великим лихом, що його допускає Бог для виправлення й напоумлення народу, як Він допускає також епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Свята Церква не розглядає як приватний гріх людини, тим більше, що кожний воїн готовий "покласти свою душу (віддати життя) за друзів своїх", для захисту віри і батьківщини.

Засудження перелюбства, тобто порушення подружньої вірності, про яку йдеться у сьомій заповіді закону Божого, стало загальним моральним правилом відтоді, як у суспільстві склалася парна родина.

Чоловіку й дружині Бог забороняє порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим же Бог велить дотримуватися чистоти думок і бажань - бути цнотливими у справах і в словах, у думках і бажаннях.

Для цього потрібно уникати всього, що збуджує в серці нечисті почуття: лихослів´я, безсоромних пісень і танців, спокусливих видовищ і картин, читання аморальних книжок, пияцтва тощо.

Слово Боже велить нам берегти наші тіла в чистоті, адже тіла наші - "то члени Христові" і "храм Духа Святого". Перелюбники грішать проти власного тіла, послаблюють здоров´я свого тіла, піддають його хворобам і ушкоджують навіть душевні здібності, особливо уяву і пам´ять.

Восьма за порядком у десятислів´ї заповідь закону Божого "Не вкради" стала воістину загальнолюдською нормою християнського етикету. Цією заповіддю Господь Бог забороняє крадіжку, тобто привласнення у будь-який спосіб того, що належить іншим.

Крадіжки дуже різноманітні: злодійство, тобто викрадення чужої речі; грабіжництво, тобто відбирання чужої речі насильством; святотатство, тобто привласнення того, ідо освячено належністю Церкві; дармоїдство; хабарництво (коли беруть гроші, користуючись чужим лихом); обман, тобто привласнення чужої речі хитрістю, приховуванням знайденого, не розшукуючи хазяїна, обмірювання або обважування при продажу; затримка зарплатні працівникам тощо. Ця заповідь наказує нам бути безкорисливими, чесними і працьовитими, милосердними, не чинити іншим того, чого сам собі не бажаєш. Цієї поради дотримувалися святий Антоній Великий, преподобний Павло Фавейський, святитель Миколай-чудотворець і багато інших.

Вимога "не свідчи неправдиво", виражена дев´ятою заповіддю, є елементарним загальнолюдським правилом. Брехня, наклеп, обман, віроломство завжди вважалися якостями, морально негідними людини. Гріх неправдивого свідчення розумівся як брехлива клятва ім´ям Бога - з остраху образити Бога, але це стосується і взаємин між людьми (тобто справжньої царини моралі). Тут не припустимий жодний "благочестивий обман" на користь нібито Церкви, який поєднувався б із "богооткровенною" заповіддю.

Християнський етикет наказує контролювати себе, свої справи, думки, вчинки. Починається цей самоконтроль з усвідомлення самого себе, з усвідомлення власної гріховності.

Чи говорили ми неправду, чи лукавили у спілкуванні з ближніми впродовж роботи, інших спільних справ? Крім того, чи не ввійшло це в нас у звичку? Дуже важливо, щоб кожен знав, що один з найтяжчих гріхів - брехня, яку ненавидить Господь і карає як породження диявола, котрий сам "неправдомовець і батько неправди" (їв. 8:44). Будь-яка неправда негідна звання християнина й несумісна із любов´ю і повагою до ближнього.

Найважливіше правило християнського етикету наголошує, що сповідуючись у такому гріху як брехня, слід бути конче обережним, аби не впасти ще в один гріх - самови-правдання, адже неправда набула такого поширення в сучасному суспільстві, що більшість людей перестали на неї зважати, переконані, що без брехні неможливо прожити.

Бажано кожному згадати, чи не приводила нас неправда до наклепу, ще більше погіршуючи цей гріх, адже наклеп може не тільки морально вразити честь і гідність, а й убити людину. Бо ж рана, що її заподіяно ножем, зарубцюється, рана, заподіяна кулею, якщо кулю витягти, загоїться, але рана, що її заподіяно неправдою, кривавится ціле життя. Практика всього життя переконливо підтверджує істину, що неправдиве свідчення - це страшний гріх, що заслуговує на вічне прокляття, бо в ньому бере участь не тільки той, хто бреше сам, а й закликає у свідки неправди Самого Господа Бога.

Давайте замислимося, чи не ввійшло в нас у звичку присягатися, навіть якщо сказане нами - щира правда? Будь-яка клятва розцінюється як неповага до Бога й суворо забороняється Його законом: "Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного" (Еф.4:25). Мудрість християнського етикету делікатно наказує: ніколи не докоряти і не засуджувати інших, якщо ми не покликані до цього за своїм становищем і посадою. "Не судіть, щоб і вас не судили", - говорить Спаситель.

При цьому бажано пам´ятати, що не осудом, не докором або глузуваннями виправляється ближній, а любов´ю, поблажливістю і доброю, делікатною порадою. При цьому пам´ятаючи, що кожен із нас має дуже багато важливих слаб-костей і вад.

Украй необхідно також завжди приборкувати свою мову, тобто завжди говорити тільки правду й утримувати себе від лукавства й марнослів´я. Слово є дарунком Божим. Ісус Христос сказав: "Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий, і за слів своїх будеш засуджений" (Мт. 12:36-37);

нарешті, десята заповідь закону Божого: "І не бажай жони ближнього свого, і не бажай будинку ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого!"

Десятою заповіддю Господь Бог забороняє не тільки заподіяти щось лихе іншим, оточуючим нас, ближнім нашим, але забороняє й лихі бажання і задуми щодо них.

Гріх проти цієї заповіді називається заздрістю. Той, хто заздрить, хто подумки бажає чужого, той від худих думок і бажань легко може дійти до лихих справ. Але й сама по собі заздрість опоганює душу, робить її нечистою перед Богом, як говорить слово Боже: "Думки злого - огида для господа" (Прип.15:26), заздрістю диявола гріх у світ увійшов (Прем. 2:24).

Одне з головних завдань істинного християнина полягає в очищенні своєї душі від будь-якої внутрішньої нечистоти, відповідно до умовляння Апостола: "Очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, - і творімо святиню у Божім страху" (2.Кор.7:1).

Щоб уникнути гріху проти десятої заповіді, необхідно берегти чистоту серця від усіляких пристрастей до земного, від будь-яких худих бажань і думок і бути задоволеним тим, що маємо: дякувати за це Бога, а чужого ніколи не бажати, але радіти за інших, якщо вони мають усього багато через працьовитість і старання.

Таким чином, десята заповідь "Не бажай нічого, що в ближнього твого" - забороняє не тільки дію, а й думку, намір відняти власність в іншого, тобто ця заповідь ближче за інші Мойсееві заповіді стоїть до новозаповітної християнської моралі й моральності. Заповіді старозаповітного десятислів´я мають великою мірою заборонний характер, вони перелічують те, чого людина не повинна робити й меншою мірою те, що вона має і зобов´язана робити з погляду позитивного ідеалу.

Новозаповітна християнська етика і її форма - етикет, зберігши здебільшого старозаповітний заборонний моральний кодекс, доповнили його низкою нових норм і правил, які й склали те, що можна назвати позитивним моральним ідеалом християнства.

У найконцентрованішому вигляді цей позитивний ідеал християнства змальований у Нагірній проповіді Ісуса Христа (Мт. 5). Блаженні, йдеться у ній, убогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спрагнені правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, вигнані за правду, усі ганьблені та гнані, і ті, на кого наговорюють, хто любить навіть ворогів своїх і не противиться лиху. Вони - "сіль землі", "світло для світу" - вспад-кують царство небесне.

Християнський етикет грунтується на постулаті про те, що людину створено як носія "образу і подоби Бога"; сенс вихідного стану людини і кінцевого задуму Бога про людину зводиться до того, що гідність належить не тільки людському духу, а й тілу. "Гріхопадіння" (перший акт непокори Богу, вчинений першими людьми) зруйнувало богоподібність людини - у цьому весь тягар провини "первородного гріху", змальованого в Старому заповіті.

Християнство створило розвинене мистецтво вбачання власної провини.

Найшанованіші християнські святі вважали себе великими грішниками. Ісус Христос переміг силу гріху і "спокутував" людей, ніби викупив їх із рабства в сатани, прийнявши катування і болючу смерть (образ цієї смерті на хресті - емоційний та ідейний центр усієї християнської символіки).

Християнство високо оцінює очищувальну роль морального страждання - не як самоцілі (призначення людини - райське блаженство, вільне від страждань), але як найсильнішого знаряддя у війні зі світовим злом. Бажаний з погляду християнства стан людини в цьому житті - не спокійна безболісність буддійського мудреця, але "серце страждуче", напруження боротьби із собою і страждання за всіх; лише "приймаючи свій хрест" людина, за вченням християнського етикету, може перемагати зло в собі й навколо себе. Нисходження Бога до людини є водночас вимогою сходження людини до Бога: людина має бути не просто приведена до слухняності Богу і виконанню заповідей, але перетворена й "обожнена". Якщо ж вона не виконає цього призначення і не виправдає жертовної смерті Христа, то загине на цілу вічність: середини між славою і загибеллю немає.

З цією концепцією пов´язане чуже іншим релігіям поняття "таїнства" як особливої культової дії, що виходить за межі обрядовості: якщо обряди символічно співвідносять людський побут із божественним буттям і цим гарантують стабільність рівноваги у світі й людині, то "таїнство", за християнським розумінням, реально запроваджує божественне в життя людини і слугує запорукою його перетворення.

"Таїнства" у християнстві - це магічні культові обряди, здійснення яких, за церковним віровченням, надає людям певної надприродної чудодійної сили - "Божественної благодаті". Таїнства використовуються християнством як засіб зміцнення віри. Християнство визнає сім таїнств: водохрещення, миропомазання, причащання, сповідь, церковний шлюб, елеосвящения, священство (посвята у священнослужителі).

Учені-теологи, служителі церкви стверджують, що всі сім таїнств суть специфічно християнське явище, бо всі вони пов´язані із різними подіями священної історії. Утім, насправді всі ці таїнства запозичені з дохристиянських культів і набули в християнстві деяких специфічних рис. Причому попервах християнська церква запозичила і запровадила до свого культу лише два таїнства - водохрещення і причащання. І лише згодом серед християнських обрядів з´являються решта п´ять таїнств.

Офіційно сім таїнств були визнані Другим Вселенським собором 381 року в Константинополі, за імператора Феодосія Великого.

Таїнство, як розуміють християнські філософи, реально вводить божественне в життя людини і слугує не тільки запорукою його вдосконалення, а й запорукою прориву есхатологічного (від гр. esxatoc - останній, кінцевий і logos - слово, навчання) часу в теперішній час. Найважливіше серед "таїнств", визнаних усіма віросповіданнями, - водохрещення.

Водохрещення

Водохрещення (ініціація - від лат. initiatio - здійснення таїнств) - це посвятні обряди в родовому суспільстві, пов´язані із переведенням юнаків і дівчат у віковий клас дорослих чоловіків і жінок. Деякі з обрядів ініціації, що втратили початкове значення, здійснювалися над особами молодшого віку. Пережитки ініціації - обрізання в юдаїзмі й ісламі - існують і донині, за вченням християнства запобігаючи інверсії (від лат. inversio - перестановка, зміна звичайного порядку для надання чомусь особливого сенсу), наприклад, спадкової гріховності.

Водохрещення - це одне з головних таїнств, що символізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Саме духівництво іменує водохрещення урочистим актом, внаслідок якого людина "вмирає для життя плотського, гріховного і зроджується в життя духовне, святе".

Ще задовго до виникнення християнства в багатьох язичницьких релігіях існували обряди ритуального обмивання водою, що символізували очищення від злих духів, демонів, від усілякої погані. Саме у стародавніх релігіях містяться витоки християнського таїнства водохрещення.

За християнським етичним віровченням та етикетом, у таїнстві водохрещення "прощається людині первородний гріх" (а якщо церемонія водохрещення проводиться над дорослою людиною, то і з неї знімаються всі інші гріхи, вчинені нею до водохрещення). Таким чином, очищувальний сенс обряду, як і в дохристиянських культах, цілком зберігається, хоча зміст водохрещення в християнстві суттєво видозмінюється.

У різних християнських напрямах обряд водохрещення тлумачать по-різному. В православній і католицькій церквах водохрещення належить до розряду таїнств.

Причащання

Таїнство причащання, або святої євхаристії (греч. eucharistia, що означає "вдячна жертва"), посідає важливе місце у християнській етиці та етикеті.

Одне з семи християнських таїнств, причащання (вку-шання хліба й вина, містично перетворених на плоть і кров Ісуса Христа) має на меті інтимно поєднати віруючого з Христом, щоб Він жив у ньому.

За християнським етичним віровченням та етикетом, обряд (ритуал) причащання був запроваджений на таємній вечері самим Ісусом Христом, який тим самим "Віддав хвалу Богу і Отцю, благословив і освятив хліб та вино і, залучивши своїх учнів, закінчив таємну вечерю молитвою про всіх віруючих".

Джерела причащання (євхаристії), як і багатьох інших обрядів християнської церкви, лежать у стародавніх язичницьких культах. Здійснення цього обряду в стародавніх релігіях грунтувалося спочатку на інтуїтивній вірі в те, що життєва сила людини або тварини міститься в якомусь органі або, щонай-певніше, у крові живої істоти. Звідси виникли в первісних народів вірування, що, вкусивши м´яса сильних, спритних, швидких тварин, можна набути якостей, котрі мають ці тварини.

Так, наприклад, ще в первісному суспільстві існувала віра в надприродне споріднення між групами людей (родами) і тваринами (тотемізм, від "тотем" - родич, друг). Ці споріднені тварини вважалися священними. Але за особливо важливих подій в житті людей священних тварин приносили в жертву, члени роду поїдали їхнє м´ясо, випивали кров і тим самим, за стародавніми віруваннями, ніби прилучалися до цих "божественних" тварин.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі вперше був запроваджений звичай куштувати хліб і вино, за допомогою чого нібито можна було прилучитися до божественної сутності небесних володарів.

У ранніх християнських творах не згадується про це таїнство. Деякі християнські богослови перших століть нашої ери визнали, що причащання (євхаристія) відбувалися в багатьох язичницьких культах, зокрема в містеріях (гр. mysterion -таємниця, таїнство) перського бога Мітри. Очевидно, тому запровадження причащання в християнстві чимало діячів церкви зустріли дуже насторожено.

Тільки у VII столітті причащання стає таїнством, яке беззастережно приймається всіма християнами. Сьомий Вселенський собор 787 року в Нікесі, за імператриці Ірини (удови імператора Лева Хозара), що складався з 367 отців церкви, офіційно закріпив це таїнство в християнському культі й християнському етикеті.

Догмат перетворення хліба і вина на тіло і кров Христові був остаточно сформульований на Тридентському соборі у 1545-1547, 1551-1552, 1562-1563 роках у місті Трендал (лат. Tridentum).

Християнська церква дуже зважає на вплив причащання на віруючих. От чому причащання посідає центральне місце в богослужінні - літургії. За християнським етикетом віруючим належить відвідувати богослужіння і причащатися не рідше разу на рік.

Миропомазання

Слідом за водохрещенням, відповідно до християнської етики, в православному храмі відбувається одне з семи християнських таїнств - "миропомазання" (християнський обряд "освячення" людей маслом (миром).

У християнських виданнях різних століть так роз´яснюють сенс миропомазання: "Щоб зберегти душевну чистоту, отриману в хрещенні, щоб зростати і зміцнюватися в житті духовному, треба особливої допомоги Божої, що саме й надається в таїнстві миропомазання". Полягає це таїнство в тому, що тіло людини змащують особливим ароматним маслом (миром), за допомогою якого передається Божественна благодать.

Перед миропомазанням священик читає молитву про сходження на людину Духа Святого, а потім змащує їй хрестоподібно чоло, очі, ніздрі, губи, вуха, груди, руки і ноги. При цьому він повторює слова, приписані християнським етикетом: "Печать Святого Духа". Етикетний ритуал таїнства красномовно засвідчує істинне походження миропомазання, яке прийшло в християнство зі стародавніх релігій. Наші далекі предки намащувалися жиром і різними маслянистими речовинами, вірячи в те, що це може надати їм сили, захищати від злих духів тощо.

Стародавні люди вірили, що, змастивши своє тіло жиром тієї або іншої тварини, вони можуть набути властивостей цієї тварини. Так, у Східній Африці воїни деяких племен натирали тіло лев´ячим жиром, щоб стати такими ж хоробрими, як леви.

Згодом ці етикетно-ритуальні обряди набули зовсім іншого сенсу. Помазання маслом стало вживатися при посвяченні жерців. При цьому стверджувалося, що в такий спосіб люди стають ніби носіями особливої "благодаті".

Обряд помазання при посвяченні жерців був поширений у Стародавньому Єгипті. При посвяті в сан іудейського первосвященика йому намащували голову маслом. Саме від цих давньоетикетних обрядів бере початок християнсько-етикетний обряд миропомазання (освячення).

Хоча в Новому Заповіті нема жодного слова про миропомазання, філософська мудрість етикету християнського віровчення запровадила у свій культ таїнств дари Святого Духа поряд з іншими таїнствами. Як "водохрещення" і "причащання", так і "миропомазання" слугує для прищеплення віруючим перевірених століттями уявлень про особливу силу релігійно-етикетної обрядовості, яка, поряд із іншими таїнствами, надає людині дари Святого Духа, духовно зміцнює її, залучаючи до Божества, чим увінчується хрещення.

Покаяння, або сповідь, відпущення гріхів ім´ям куса Христа

За християнською етикою та християнським етикетом прихильникам християнського віросповідання ставлять в обов´язок періодично сповідувати свої гріхи перед священиком, що є неодмінною умовою для "відпущення гріхів", прощення винного церквою від імені Ісуса Христа.

Етикетний ритуал сповідання й "відпущення" гріхів саме й становить основу й суть таїнства покаяння. Покаяння (сповідь) - найсильніший засіб морально-психологічного впливу на розум і серце віруючих, на їхнє духовне самовідродження. Використовуючи цей могутній засіб духовного самовдосконалення, християнські філософи, теологи, богослови, духівництво постійно навіюють людям думки про їхню гріховність перед Богом, про необхідність замолювати свої гріхи, про те, що цього можна домогтися лише за допомогою смиренності, покірного терпіння усіх прикрощів життя, страждань, беззаперечного виконання всіх приписів християнського етикету.

Ритуал сповідувати гріхи прийшов до християнства з первісних релігій, де існувала віра в те, що всякий людський гріх - від злих духів, від нечистої сили. Позбутися сатанинської сили гріху можна, тільки повідавши про нього іншим, адже слова мають особливу, чаклунську силу.

У християнській релігійній етиці покаяння набуло специфічного обгрунтування і було запроваджено в ранг таїнства. Спочатку сповідь була публічною. Віруючі, що порушили приписи церковного етикету, мали постати перед судом своїх побратимів у вірі й церковнослужителів і привселюдно покаятися в гріхах і вчинках. Публічний церковний суд визначав грішнику міру покарання у вигляді повного або тимчасового відлучення його від церкви, або ж у вигляді розпорядження дотримувати піст і постійно молитися впродовж тривалого часу.

І тільки з XIII століття до християнсько-церковного етикету остаточно запроваджується ритуал "таємної сповіді". Віруючий сповідується у гріхах, учинених ним не з розуміння чи задуму, своєму духівнику, самому лише священику. При цьому церква гарантує йому таємницю сповіді.

Надаючи величезне значення сповіді, християнська етика вчить, що сповідування гріхів духовно-морально очищає людину, знімає з неї важкий тягар, утримує віруючого в майбутньому житті від усіляких гріхів. У реальному житті покаяння далеко не завжди утримує людей від провин, від гріховних, за християнським уявленням, діянь, або навіть від злочину.

Важливе значення християнська етика надає покаянню не тільки в католицизмі й православ´ї, а й у протестантських течіях. Однак протестанти не розглядають покаяння як таїнство (сповіді) своїх гріхів обов´язково перед пресвітером, натомість віруючих зобов´язують постійно каятися в гріхах, повідомляти про свої гріхи духовним пастирям. Видозмінене за формою покаяння, таким чином, зберігає свій сенс і в протестантизмі.

Мудрість християнського етикету через норми і принципи попереджає, що таїнство сповіді може не відбутися, якщо:

священик здійснює таїнство сповіді, перебуваючи під забороною архієрея (воно недійсне);

ми прийшли на сповідь, жодного гріху не назвавши; / ми назвали всі гріхи, але над нами священик не прочитав молитву Господню; / ми всі гріхи назвали, але не дали Богу обіцянки виправитися;

ми всі гріхи назвали, але не примирилися з ближніми, перебуваємо з ними у ворожнечі;

гріхів багато, буває важко висловити їх одному священику, а то й соромно, тоді людина висловлює їх іншому, третьому, розносячи свій гріх по різних духівниках, тобто свідомо приховуючи свої гріхи на сповіді;

ми стали каятися, а в цей час священик з якихось причин відвернувся, або за старістю недочуває, а ми в цей час намагаємося швидше сказати йому свої гріхи, так, щоб він не розчув;

ми записали свої гріхи, а народу в Церкві (Храмі) багато, і священик не прочитав написане при нас.

(В усіх перелічених вище випадках таїнство сповіді не відбувається.)

Священство, або ординація

Священство - один з семи християнських обрядів (таїнств) посвяти в сан священнослужителя. Священнослужитель у православних і католицьких церквах - це особа, піднесена до духовного сану (єпископа, пресвітера, священика або диякона), який дає віруючим, за християнським етиком, духовну владу, а також має право здійснювати релігійні обряди і таїнства (крім диякона); ординація - піднесення до духовного сану, яке дає не тільки повноваження вчити і вести віруючих, але також, на відміну від "духівництва" юдаїзму й ісламу, владу "таїнства".

Християнсько-церковний етикет надає таїнству священства особливого сенсу. Цей особливий сенс полягає у тому, що відбувається воно при посвяті священнослужителя в духовний сан. За християнським етикетом, під час таїнства священства (або ординації) єпископ, який здійснює цей обряд, передає чудесним чином посвячуваному особливого роду благодать, яку з цієї миті новий священнослужитель матиме все своє життя.

Як й інші християнські таїнства, священство (ординація) своїми коренями сягає стародавніх язичницьких культів. Це особливо вияскравлюється при здійсненні одного з найважливіших ритуалів посвяти, котрий виражається в етикетній формі, - рукоположения.

Обряд у формі етикетного покладання рук має дуже довгу історію. Він існував у всіх стародавніх релігіях, адже й у далекому минулому люди наділяли руку чаклунською силою, вірили, що, підносячи руки, людина може впливати на сили небесні. Те саме можна сказати і про молитви, вимовлені над посвячуваним. За давнини наші далекі предки приписували магічну силу також слову. Саме тих далеких днів і сягає сучасна етикетна форма промовляти заклинання під час таїнства священства.

Церква не відразу запровадила це таїнство до християнського етикету. Воно знайшло своє місце в християнській культурі в процесі становлення церкви, зміцнення ролі духівництва - особливого стану, що присвятив себе культу служіння церкви.

Спочатку єпископи, тобто наглядачі у ранньохристиянських громадах, не мали жодних прав у керівництві громадами. Вони наглядали за майном, стежили за порядком під час богослужінь, підтримували зв´язок із місцевою владою. Тільки пізніше, мірою зміцнення церкви, її організації, вони починають посідати чільне місце в громадах. Духівництво відокремлюється від мирян.

За твердженням християнських філософів та богословів, церква має "достаток благодаті", необхідної для "освячення віруючих, для піднесення людини до духовної досконалості й найтіснішого єднання її з Богом".

Щоб "розумно вживати цих благодарованих засобів" на загальне благо церкви, встановлено особливий вид діяльності - "служіння", зване пастирським або священством. Пастирство довіряється далеко не всім віруючим, а лише деяким із них, "які в таїнстві священства закликаються до цього високого й відповідального служіння самим Богом і дістають для його проходження особливу благодать". Так обґрунтовують учені-теологи необхідність таїнства священства.

Як ми вже згадували, існують три ступені священства. Вищий ступінь священства - це ступінь єпископа. Церква розглядає єпископів як спадкоємців апостолів, іменує їх "носіями вищої благодаті священства". Від єпископів "усі ступені священства одержують і спадкоємство, і значення".

Пресвітери або священики, які становлять другий ступінь священства, "запозичують свої благодатні повноваження від єпископа". Вони не наділені владою рукоположения у священний сан.

До обов´язку дияконів, які становлять нижчу сходинку церковної ієрархії, належить допомога єпископам і пресвітерам (священикам) "у служінні слова, у священнодійствах, особливо в таїнствах, в управлінні і взагалі у справах церковних".

Надаючи величезного значення священству, церква через християнський етикет перетворює це таїнство на урочистий акт, що справляє сильний емоційний вплив.

У церкві, храмі панує святкова обстановка. Рукоположения в єпископи відбувається перед початком літургії.

Посвячуваний у єпископи, відповідно до християнського етикету, присягається дотримуватися правил церковних соборів, йти шляхом апостолів ісуса Христа, коритися верховній владі, беззавітно служити церкві. Він стає на коліна, поклавши руку й голову на престол. Присутні єпископи покладають йому на голову свої руки. Потім читають молитви, після чого посвячуваного вбирають у єпископські шати.

Весь цей церемоніал християнського етикету має переконати віруючих у тому, що священнослужителі - особливі люди, які після посвяти стають посередниками між Богом і всіма членами церкви. Саме в цьому головний сенс і головна мета таїнства священства, або ординації.

Шлюб (вінчання)

Християнське віровчення простежує все життя віруючої людини, починаючи з перших її кроків і закінчуючи смертним часом. Кожна більш-менш значна подія в житті людей обов´язково має відзначатися за церковними обрядами християнського етикету, за участю служителів культу, з ім´ям Бога на вустах.

Тож цілком природно, що така важлива подія в житті кожної людини, як шлюб, також виявилася пов´язаною із релігійною обрядовістю. До числа семи таїнств християнської церкви увійшло й таїнство шлюбу. Воно утверджувалося в християнстві пізніше за інші, лише у XIV столітті. Церковний шлюб був оголошений єдиною справжньою формою шлюбу. Світський шлюб, не освячений церквою, не визнавався.

Здійснюється таїнство шлюбу за обрядами християнського етикету. Під час таїнства молодих напучувано на спільне життя від імені Ісуса Христа, з тією метою, щоб їхній шлюб був щасливим і міцним на довгі роки. Утім, відомо, що крім цього прекрасного напучування, християнська етика й етикет наказують не забувати і про те, що підґрунтям дружної родини є взаємна любов, спільність інтересів, рівноправність чоловіка і дружини.

Мудрість християнського етикету завжди мала одну мету: залучення людей до церкви. Християнські обряди з їхньою урочистістю, пишністю, виробленими за століття ритуалами залучали людей, які прагнули і прагнуть донині щонайуро-чистіше відзначити таку знаменну подію у своєму житті, як вступ до шлюбу. А церква зі свого боку робить все можливе, щоб зберегти красу етикетного обряду, який справляє великий емоційно-естетичний вплив на людей.

Уся обстановка в церкві під час обряду вінчання пронизана високою морально-естетичною культурою, що надає особливої значущості цій знаменній події:

священики зустрічають молодих у святкових шатах. Звучать слова псалмів, що славлять Бога, ім´ям якого освячується шлюб;

читаються молитви, в яких священнослужитель просить у Бога благословення для нареченого і нареченої, миру і згоди майбутній родині;

на голови тих, хто бере шлюб, накладаються вінці. їм пропонують випити вина з однієї чаші. Потім їх обводять навколо аналоя;

і знову підносяться молитви до Бога, від якого залежить щастя новоствореної родини.

Велика заслуга християнської церкви в тому, що вона з першої до останньої хвилини життя людини делікатно прищеплює їй думку про те, що сімейне благополуччя залежить насамперед від Усевишнього. Народжується нова родина, і церква піклується про те, щоб вона була родиною християнською, щоб молоде подружжя були вірними чадами церкви, любили б одне одного і чесно трудилися б на благо родини й Батьківщини нашої. Саме спільна віра в Ісуса Христа є основою міцної родини.

Освячуючи шлюбний союз людей, християнська церква брала і бере нову сім´ю під своє святе заступництво. Сенс цього шляхетного заступництва зводиться до того, що но-востворена родина потрапляє під невсипущий і нелегкий контроль служителів церкви. Християнський етикет своїми настановленнями регламентує все життя тих, хто взяв шлюб.

Слід зазначити, що в останнє десятиліття число людей, що здійснюють церковний обряд, коли беруть шлюб, відчутно збільшилося, і це втішно, адже церковний шлюб робить родину стабільною і щасливою.

Єлеосвящення, або соборування

Важливу роль у християнському віросповіданні відіграє єлеосвящення (соборування), віднесене католицькою і православною церквами до числа семи таїнств. Воно здійснюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її "священною" оливою - єлеєм. За єлеосвящення на людину сходить "божественна благодать". За його допомогою зцілюються "немочі людські", як стверджують православні церковнослужителі. Католики ж розглядають таїнство єлеосвящення (соборування) як своєрідне благословення умираючого.

Кажучи про "немочі людські", християнське віровчення має на увазі не тільки "тілесні", а й "душевні" хвороби. Визначаючи це таїнство, вони заявляють, що в ньому "хворий через помазання тіла освяченим єлеєм дістає благодать Святого Духа, яка зцілює його від хвороб тілесних і душевних, тобто від гріхів".

Єлеосвящення супроводжується ритуальними молитвами, у яких священнослужителі просять Бога дарувати хворому одужання. Потім, відповідно до християнського етикету, читаються сім апостольських послань, вимовляється сім єктеній (прохань) про хворого. Помазується хворий освяченим єлеєм. Все це переконливо вказує на зв´язок таїнства єлеосвящення (соборування) зі стародавніми обрядами, де числам приписували магічну силу.

Таїнство єлеосвящення так само, як і решта християнських обрядів, сягає корінням стародавніх релігій. Запозичивши це таїнство зі стародавніх культів, християнська церква надала йому особливого сенсу.

Могутня морально-естетична сила християнсько-церковного етикету немов супроводжує обрядовість віруючого від його народження й до смерті. І хоч би що трапилося з людиною, у всіх життєвих ситуаціях вона має звертатися за допомогою до гуманізму і людинолюбства церкви. Лише там, учить християнська етика добра й добропорядності, люди можуть знайти допомогу, тільки в Божественній вірі лежить шлях людини до справжнього щастя і процвітання.

Проповідуючи неспростовні морально-естетичні, духовні цінності й шляхетні ідеї, церковнослужителі виконують вражаючі християнсько-етикетні обряди, які справляють величезний емоційний вплив на віруючих, надійно слугують силам добра, від яких залежить добробут і здоров´я людини.


. Християнський етикет і його роль у практичному вихованні людини


Мудрість вчення Ісуса Христа і святих апостолів підводить нас до думки про значення і роль християнського етикету в практичному вихованні людини впродовж усього її життя.

За вченням святих отців Церкви, що тлумачили виховання дітей у дусі християнського благочестя, наголошувалося, що найважливіший час у житті людини - це час виховання, адже він вирішує долю людини не тільки на все життя, а й на цілу вічність.

Найретельніше видатні мужі Святої Церкви трудилися над опрацюванням норм і правил християнського етикету, корисних для виховання дітей. Найліпшим посібником у справі виховання є вчення Ісуса Христа й Апостолів, бо в ньому міститься все, що потрібно для духовного зростання і шляхетного життя.

У вченні Спасителя й Апостолів ясно і повно пропонуються норми й правила християнського етикету, що дійшли до нашого часу в писаннях святих отців.

Керовані любов´ю до Бога, стародавні християни спрямовували всі свої зусилля в справі виховання не так до земних, минущих цілей, як до імені Бога. За їхніми уявленнями, діти суть застава, довірена вихователям і наставникам Богом, і храм Божий, що має бути святий (Св. Іоанн Златоуст. Бесід. 9 до Євр. послання 36). Вихователям християнський етикет наказував сувору відповідальність за опоганення і порушення святості. Відповідальність, що керувала у справі виховання дітей, грунтувалася не на рабському страху, що змушував людину діяти проти волі, без сердечного налаштування, без належної уваги й ретельності, а виникав зі щирої й святої любові до Бога і дітей.

У настановленнях християнського етикету також акцентувалася увага вихователів на те, щоб вони керувалися любов´ю, яка, очищуючи й підносячи природну любов до дітей, часто сліпу й безрозсудливу, запобігала б спонуканням зовнішнім і, навпаки, тріумфувала б над природними спонуканнями серця. Святі батьки церкви ставили запитання комусь із батьків: "Чи можна сказати, що ти любиш дітей своїх, коли все дозволяєш їм для їхнього задоволення? І самі відповідали: "Ні!" Тому що тільки тоді ти будеш істинно любити їх, коли станеш віддавати перевагу над ними Ісусу Христу і любити їх у Тому, Хто дав їх тобі любити. Якщо ти чуєш, що вони лихословлять, і мовчиш, ти - не батько"´.

Метою християнського етикету було виховання дітей для Бога. Ім´я Спасителя діти всотували в себе ще з материнським молоком. Разом із поняттям про Спокутувача, дітям прищеплювали вчення: "Про таїнства віри, правила християнського етикету, про єдиного Бога, силу смиренності й чистої любові до Бога і взагалі богоугодного життя" (Св.Амвр. про обов´яз. юнак. гл. 17, 18, 19, с 11). В обов´язки дітей входило: наслідувати Господу в смиренності, пошані до батьків і старших, виявляти терпіння, прощати образи, виявляти скромність, мовчазність, добродійність, цнотливість.

Християнський етикет тісно пов´язаний із процесом освіти і виховання розуму. Святе Письмо було першою навчальною книгою з християнського етикету: "Якщо ви хочете, - говорили вчителі Церкви батькам, - щоб ваші діти слухалися вас, то привчіть їх до Слова Божого". Душа, призначена бути храмом Божим, має привчатися слухати й говорити лише те, що збуджує й підтримує віру в Бога. Не дорогоцінні камені й не шовкові шати мають бути предметом любові для дітей, а Божественні книги. Після божественних книг радили давати їм для читання твори святих отців.

Глибока обізнаність отців Церкви у філософії, історії, природничих та інших науках показують, що й самі вони не були далекі, й дітей не хотіли відчужувати від ученості. Тому в багатьох училищах і родинах дозволяли дітям учитися поезії, музики, філософії, опановувати мови та інші корисні науки. Св.Василій Великий радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори письменників, із яких можна мати певну користь і повчання для душі. При цьому особливо радив читати Гесіода, Гомера, Феогні-да, Продіка й узагалі тих поетів і письменників, що хвалять чесноту і гудять порок.

Про моральне виховання дітей християни піклувалися куди більше, ніж про їхнє зовнішнє щастя. "Ми маємо думати переважно про те, як зробити дітей своїх благочестивими і доброчесними", - казали вони. Св.Іриней стверджував: "...все, що ми вивчаємо в дитинстві, неначе вростає у нашу душу й тісно поєднується з нею... не на папері, а в серці..." (Ириней. Apud Evseb 1.5.18).

Предметом уваги вихователів стосовно дитячого серця було те, щоб до добрих, природних потреб і налаштувань серця, зокрема почуття істини, добра і краси прищепити силу благодаті, придушити в ньому вроджений потяг до зла й охоронити його від шкідливих сторонніх впливів. Видатний український мислитель Памфіл Юркевич писав: "...настрої та схильності душі, що визначаються її загальним почуттям, слугують останній щонайглибшою підставою наших думок, бажань і справ: "як невизначувані, ледве всвідомлювані перші засновки, вони взасадничують усі наші погляди у житті, як і всі наміри й учинки". Ці самі істини відкриває нам біблійне вчення про серце як місце народження думок, бажань, слів і діл людини. Фізіологія відзначає у головному мозку фізичні умови, від яких залежить діяльність душі, натомість священні автори вказують нам безпосереднє, моральнісно-духовне джерело цієї діяльності в цілісному й нероздільному настрої та схильності душевної істоти. Наші думки, слова й діла є первинно не образи зовнішніх речей, а образи, або вирази загального поняття душі, породження нашого сердечного настрою. Звичайно, у буденному житті, сповненому турбот про перебіжну дійсність, ми надто мало звертаємо уваги на цей задушевний бік у наших думках і вчинках. А проте лишається правильним, що все, що ввіходить у душу ззовні, за допомоги органів чуттів і головного мозку, перероблюється, змінюється й дістає свою останню й постійну вартість завдяки особливому, окремо визначеному сердечному настрою душі, й навпаки, ніякі дії й збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі уявлень або почувань, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини. В серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини".

Вихователі прищеплювали дітям потребу і почуття добра, що згодом розвиваються у християнську любов до Бога і ближнього свого, що шануються як предмети Божественні.

У християнському етикеті розвиток почуття краси й задоволення природженої потреби серця у високому і прекрасному починалося, а для багатьох і завершувалося спогляданням, вивченням і засвоєнням предметів Божественної віри (читанням молитов, священної поезії, співом Давидових псалмів і християнських гімнів), і це не було долею обраних, а поширювалося геть на всіх. Музика, живопис, красномовство, поезія, зодчество, що слугували прикрасами храмів і засобом чи то до вияву, чи то до порушення благочестивих порухів серця, були для дітей і вдома, і в училищах, коледжах, ліцеях водночас предметом вивчення й вправляння.

За канонами християнської етики мистецтво мало: / бути найчистішим і піднесеним;

не перетворюватися на плід розкошів, на предмет насолоди, на іграшку примхливого й розпещеного смаку;

висувати за мету, з одного боку, представлення Божественної краси подібно до картин Леонардо та Ра-фаеля у речових, тільки її гідних етикетних формах, і виражати благочестиві відчування християнського серця, а з іншого -слугувати священним знаряддям благочестя і Церкви;

бути засобом пробудження й підтримки благочестя;

бути на заваді оспівуванню суєтності, безумства, брехні, марнослів´я й пихатих помилок нечестивих людей, котрі не пізнали благодаті Божої через Ісуса Христа, яка саме й звільняє нас від тіла смерті. Та найбільше слід було страшитися розпусти там, де її беззастережно рекламують, казав Св. Амвросій. Чи не конче актуальними і живими є й досі ці слова!

Під впливом християнської етики не лише мистецтво, а й ігри дитячого віку спрямовувалися й підживлювалися духом благочестя. У своїх іграх діти робили те, що бачили у церкві, наслідуючи священнослужителів, але передусім своїх батьків (які батьки, такі й діти). У дитячих іграх віддзеркалювалися тілесний і зовнішній боки дитячого життя. Дітей привчали дивитися на тіло як на тимчасове вмістилище духу, залишаючи на його долю задоволення його природних потреб, дотримуючись при цьому суворої помірності та простоти в їжі, питті, сні, одязі та й загалом у зовнішній поведінці.

Стосовно їжі та питва християнський етикет вимагав:

оберігати дітей від сластолюбства, ласощів, пишнот і надмірностей;

давати їм їжу, легку для шлунка, просту, корисну для зміцнення тілесних сил, узагалі таку, що здебільшого задовольняє потребу підтримання життя і здоров´я, аніж примхливий смак, нешкідливу для благочестивої діяльності духу.

Таку саме скромність, помірність, простоту й природність виховували стосовно одягу. Одяг, за нормами християнського етикету, мав дві мети, з якими й повинен був гармоніювати: по-перше - тримати тіло в належному теплі, захищаючи його від шкідливого впливу повітря, а по-друге - прикривати непристойні частини тіла й той сором, що його гріх завдавав людині. Тому одяг заради шику та пишноти рішуче заборонявся для дітей.

Згідно з християнським етикетом одяг дівчини мав гармоніювати із самоповагою обличчя, присвяченого Христу. Ми у тілесній вроді не продукуємо чеснот, позаяк скромність, що виказує на обличчі сором, робить їх приємнішими за найкоштов-нішу перлину, золото і срібло. Подібно тому, як митець управні-ше працює на матерії гарній, так і доброчесність у красі тіла вияскравлює свій відблиск. Але це в разі, якщо ця краса не удавана, природна, проста, коли ми вбираємо її не в дорогоцінний одяг, а в простий і скромний, аби тільки чесність або нужда не зазнавали жодної скрути, а до краси природної нічого б не додавалося, адже все природне краще за будь-що штучне.

У нормах і правилах християнського етикету відбивалася: / краса душі, прикрашеної радістю, правдою, розважливістю, мужністю, помірністю, любов´ю до добра і благочестя. Святий Климент Александрійський писав: "Ані на обличчі, ані в будь-якій іншій частині тіла юнака не має бути навіть найменшої ознаки зніженості, ані в рухах, ані в статурі його не має бути нічого, що може спотворити великий і піднесений дух;

хода лише тоді відбиває спокій духу, коли позбавлена удаваності, коли вона чиста й проста. Рухами має управляти сама природа. Швидку ходу не вважали чеснотою, хіба що того вимагає якась небезпека чи потреба;

скромність і приємність мають позначатися не лише у справах, а й у словах, аби ти в них не перевищив міру й не виказав чогось непристойного. Бо слова наші - це дзеркало нашого розуму. Вимовляти слова слід поштиво. Над усе треба боятися, щоб із вуст наших не вийшло чогось соромного, недоречного;

зовнішність юної дівчини - її обличчя має бути чисте, брови не насурмлені, погляд не потуплений, не звернений нагору, її шия не має занадто нахилятися, тіло варто тримати прямо й у належному напруженні. Вона щомиті має бути готовою слухати і добре запам´ятовувати те, що їй говорять. У рухах і статурі не має бути нічого, що здатне давати бодай якусь надію розбещеним і безсоромним людям. На її обличчі має царювати соромливість, а своїм поглядом вона повинна тримати чоловіка на пристойній віддалі;

турбота про збереження абсолютної цінності - здоров´я і міцності тіла дітей, придатного для належної діяльності;

суворе дотримання правил християнського благочестя в душі. "Юнакам потрібні тілесні вправляння. Не станеться жодного лиха, якщо вони вправлятимуть власне тіло в корисному для здоров´я, адже все це не лише зміцнює тіло, а й удосконалює дух;

прагнення не сахатися і не вважати непристойними прості справи, що належать до хатньої праці: "копати землю, носити воду, рубати дрова, - як це робили святі патріархи, котрі замолоду, попри багатство і знатність, не вважали для себе приниженням випасати овець і поратися по господарству;

помірність у праці й почуття міри в усьому. Разом із цим не варто забувати таке: наскільки похвальна і корисна для здоров´я праця помірна, настільки ж вона шкідлива і несхвальна, коли надмірна. Недарма предки вчили: що занадто, то не на користь!

Важливу роль у поширенні норм і правил християнського етикету відігравали домашні вчителі, няньки, годувальниці, товариші та подруги і навіть слуги. Домашніми вчителями зазвичай обирали людей зрілого віку й строгого життя, позбавлених честолюбства та пихатості, тих, що не переймалися гнівом, терплячих, великодушних, уклінних, благочестивих, працьовитих, які бажали дітям спасіння душі.

Годувальницями обирали жінок доброї поведінки, цнотливих, скромних, не розпещених; няньками, подругами і служ-ницямі - жінок статечних, знаних за чистотою віри, доброю удачею, які б своїм навчанням і прикладом привчали дітей до молитви і співу псалом зранку й увечері.

Проте, усвідомлюючи важливість обов´язку батьків і з батьківською любов´ю піклуючись про спасіння своїх дітей, батьки здебільшого самі займалися вихованням і освітою власних дітей.

Як правило, обов´язок виховання дітей на засадах християнського етикету перебирали на себе матері сімейств, адже сама природа сповнила їхні серця безмежної ніжності до дітей.

Першим предметом наставляння дітей за християнським етикетом було навчання Біблії, за нею вчили дітей читати, писати, запам´ятовувати потрібні фрагменти з Апостольських писань і Божественні вирази. І, зрештою, першою і єдиною метою християнського етикету було виховання християнського благочестя. Наставники в церковних училищах мали бути справжніми батьками для своїх учнів, тож батьки могли безперешкодно довіряти їм виховання власних дітей.

Церква захищала дітей від жорстокості необмеженого самовладдя (деспотизму) батьків, оберігала цнотливість юнаків і дівчат, піклувалася про чистоту православної віри синів Церкви, заступаючи їм шлях до поширення своїх помилок, забороняла торгувати людьми, тож діти діставали свободу і з´єднувалися зі своїми батьками.

Норми і правила християнського етикету вимагали:

виховання та формування у дітей істини віри і добрих вчинків;

для успішного навчання грамоти дітям пропонували вправлятися в читанні Біблії;

вдаватися до висловювань зі Святого Письма, задавати з нього уроки для запам´ятовування догматів;

вивчення Слова Божого шляхом залучення всіх органів чуттів: слуху, зору, мови і рук, призначених для повідомлення душі зовнішніх і внутрішніх відчуттів;

з метою морального виховання дітей уживати засоби як позитивні, так і негативні. Дітей намагалися захищати від усього, що могло розбурхати в них нецнот-ливі думки і рухи. Для цього, по-перше, не дозволяли їм бути присутніми на весільних бенкетах, видовищах та іграх, де вони могли почути непристойні розмови і побачити непристойні вчинки; по-друге, обмежували спілкування дітей із особами протилежної статі, негожої поведінки, котрі могли обурити тихе і чисте серце дітей і оселити у ньому нецнотливі відчуття; по-третє, не лишати своїм дітям великої спадщини, що підживлює дух пихатістю, заманює в порочні тенета неприродного смаку. Надмірна турбота про прикрасу тіла - це перешкода до прикраси душі християнськими чеснотами. Великий Художник світу, Творець нашої природи, гніватиметься, якщо ви незбагненну Його мудрість і досконалість почнете виправляти. Не обтяжуйте себе вигадуванням такої згубної краси, що часто-густо зумовлює моральне падіння. От чому треба зціляти не лише тіло, а й душу і серце від пихатості й суєтності, щоб вести життя чесне і благочестиве;

щоб одяг виражав пристойність у поєднанні з необхідністю та скромністю;

обмежувати в дітях грубу і нестримну хтивість шлунка, навчаючи помірності в їжі. Нестриманість і сластолюбство - одна з причин тілесних страждань і душевних мук;

тримати тіло в підкоренні, перемагати плоть і вмерщ-вляти земні наші пристрасті: розпусту, нечистоту, люту хтивість і користолюбність;

їсти помірно, щоб одразу після столу мати змогу читати, молитися і співати;

е дозволяти дітям сидіти за одним столом із дорослими і бути присутніми на бенкетах своїх родичів, щоб не бачити страв, здатних пробудити сластолюбне бажання;

не залишати дітей без захисту від нападів нечистого, для цього вихователі, крім поста оберігання дітлахів від усіляких спокус мирського життя, мали привчати їх до працьовитості, вправляння у Славі Божій, щоб діяльністю розуму придушити в них ці негативні спокуси;

Слово Боже вважати найміцнішим знаряддям для відсічі будь-якому ворогові, нехай він буде найлютіший і найшаленіший. Сила Божественної мудрості така велика, що одного разу ввійшовши у серце людини, здатна виженути з нього буйство і навіженство, в яких - початок безчесті й усіх вад;

наглядачам за поведінкою дітей запитувати якнайчастіше - чим вони займаються, до чого прикуто їхню увагу, і в такий спосіб спонукати їх бути уважними до своїх занять;

привчати дітей у період розвитку і зрілості розуму до самоуваги й роздумів про себе, про свою природу, про високу гідність людини в шерезі незліченних істот, про теперішній і минулий моральний свій стан, про майбутню свою долю.

Християнський етикет робить головний акцент на позитивних засобах під час виховання дітей, що безпосередньо слугувало вкоріненню у них християнського благочестя. За такого способу виховання етикету діти перебували у батьківській оселі, де чули і бачили взірець доброчинності: смиренність, помірність і скромність в одязі та зовнішніх прикрасах, помірне вживання їжі та питва, цнотливість, постійне вправляння у Слові Божому в Церкві, що була справжнім училищем усіх християнських чеснот і обов´язків як стосовно Бога, так і стосовно ближнього.

Проте виховання дітей у християн не обмежувалося переліченими вище заповідями, що потлумачувалися в нормах і правилах християнського етикету. Адже наймудріші норми і правила нерідко залишаються марними в руках недосвідчених вихователів. Потрібна особлива розважливість із боку вихователів, щоб ці правила й норми в докладанні їх до справи принесли очікуваний результат. У цьому плані на особливу увагу заслуговують такі норми і правила християнського етикету:

у вихованні дітей найпліднішими вважалися перші роки дитинства. Щойно починала виявлятися в дітях свідомість, батьки першою чергою намагалися навіювати їм віру в Бога і любов до благочестя, щоб одразу правильно спрямувати юну душу. Ніжний вік легко сприймає і, наче печатка на воску, закарбовує в душі те, що бачить і чує; відтоді життя дітей спрямовується до добра або до зла;

мудрі вихователі щосили відводили дітей від зла і напроваджували на шлях правий, адже добру, спрямованому на панівну властивість, дуже важко перейти на бік зла, коли сама звичка наближатиме його до доброчинності, перемагаючи гріх;

батьки (вихователі), наставники намагалися поводитися з дітьми із любов´ю, сумирністю та лагідністю, та ясна річ, що не тотожні слабкості та потуранню дітям, якщо вони починали відхилятися від добрих норм і правил християнського етикету. їхнім правилом було таке: обов´язок учителя - вчити не того, що хоче знати учень, а того, чого потрібно вчити. Ця християнська любов до дітей була сповнена святим бажанням дати їм справжнє щастя й перепинити шлях до хибного й нехристиян-ського способу думок, відчуттів і вчинків. Зокрема заперечувалася упередженість, через яку одних наділяють благодіяннями, а іншими зневажають, що зумовлює у дітей взаємну недоброзичливість, суперечки, ворожнечу. Лише непокора дітей іноді змушувала батьків віддавати перевагу одним перед іншими, щоб у такий спосіб покарати й присоромити винних. Якщо діти сумлінно й успішно виконували покладені на них обов´язки, вихователі нагороджували їх, щоб вони із задоволенням і радістю прагнули призначених їм цілей; якщо діти збочували з праведного шляху, батьки попервах вживали усіляких лагідних заходів заради навернення їх на шлях істинний: переконували, благали, плакали, доводили не тільки те, як мерзенно їм віддаватися похоті, а й те, якою великою небезпекою загрожує вона душі. Та коли всі лагідні заходи були вичерпані, вихователі вдавалися до покарань. У самому покаранні за порушення норм і правил християнського етикету, якому вихователі піддавали дітей, виявлялося здебільшого бажання поводитися з дітьми як істотами розумними, вільними, котрі мають право на шляхетне й шанобливе поводження з боку інших, аніж із такими, на кого потрібно впливати страхом тілесного жорстокого покарання; вихователі ставили собі за правило - виправляти вади дітей батьківською милістю і влучним словом, щоб від нього було і духовне покарання за гріх і, водночас, привчання душі до безпристрасності.

У книзі "Приповістей Соломонових" містяться мудрі настановлення юнакові, грунтовані на пізнанні й засвоєнні норм етикету та правил благочинної поведінки. "Страх господній - початок премудрости, - нерозумні погорджують мудрістю та напучуванням" (Пр, 1:7). От чому, звертаючись до юнака, Соломон каже:

Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї, - вони бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою.

Мій сину, як грішники будуть тебе намовляти, -то з ними не згоджуйся ти!

Якщо скажуть вони:

"Ходи з нами, чатуймо на кров, безпричинно засадьмо на неповинного, живих поковтаймо ми їх, як шеол, та здорових, як тих, які сходять до гробу!

Ми знайдемо всіляке багатство цінне, переповнимо здобиччю наші хати.

Жеребок свій ти кинеш із нами, -

буде саква одна для всіх нас", -

сину мій, - не ходи ти дорогою з ними, спини ногу свою від їхньої стежки, бо біжать їхні ноги на зло, і поспішають, щоб кров проливати!

Бож недарма поставлена сітка на очах усього крилатого: то вони на кров власну чатують, засідають на душу свою!

Такі то дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника! (Пр. 1:8-19).

Сину мій, якщо приймеш слова мої ти, а накази мої при собі заховаєш, щоб слухало мудрости вухо твоє, своє серце прихилиш до розуму, якщо до розсудку ти кликати будеш, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів, - тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, - бо Господь дає мудрість, з Його уст -знання й розум! (Пр. 2:2-6).

Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, - бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина! (Пр. 3:11-12).

Не стримуй добра потребуючому, коли в силі твоєї руки це вчинити, не кажи своїм ближнім:

"Іди, і знову приди, а взавтра я дам", коли маєш з собою.

Не виорюй лихого на свого ближнього, коли він безпечно з тобою сидить.

Не сварися з людиною дармо, якщо зла вона не вчинила тобі.

Не заздри насильникові, і ні однієї з доріг його не вибирай, бо бридить Господь крутіями, а з праведниками в Нього дружба.

Прокляття Господнє на домі безбожного,

а мешкання праведних Він благословить, -

з насмішників Він насміхається, а покірливим милість дає.

Мудрі славу вспадковують, а нерозумні носитимуть сором (Пр. 3:27-35).

І далі Соломон каже: Лінівство веде до злиднів

Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її - й помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовлює літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зо сну свого встанеш? (Пр. 6:6-11).

Людина нікчемна, чоловік злочинний, він ходить з лукавими устами, він моргає очима своїми, шургає своїми ногами, знаки подає пальцями своїми, в його серці лукавство виорює зло кож-ночасно, сварки розсіває, - тому нагло приходить погибіль його, буде раптом побитий -- і ліку нема! (Пр. 6:12-15).

Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім - то гидота душі Його:

очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує, і хто розсіває сварки між братів! (Пр. 6:16-19).

Отже, Батькова заповідь - строж життя твого

Стережи, сину мій, заповідь батька свого, і не відкидай науки матері своєї!

Прив´яжи їх на серці своєму назавжди, повісь їх на шиї своїй!

Вона буде провадити тебе у ході, стерегтиме тебе, коли будеш лежати, а пробудишся - мовити буде до тебе! (Пр. 6:20-22).

Заклик мудрості: Ліпша мудрість за перли

Візьміть ви картання мої, а не срібло, і знання, добірніше

від щирого золота:

ліпша мудрість за перли, і не рівняються їй всі клейноди! (Пр. 8:10-11).

Мудрість - спервовіку

"Тепер же, послухайте, діти, мене, і блаженні, хто буде дороги мої стерегти!

Навчання послухайте й мудрими станьте, і не відступайте від нього!

Блаженна людина, яка мене слухає, щоб пильнувати при дверях моїх день-у-день, щоб одвірки мої берегти!

Хто бо знаходить мене, той знаходить життя, і одержує милість від Господа.

А хто проти мене грішить, ограбовує душу свою; всі, хто мене ненавидить, ті смерть покохали!" (Пр. 8:32-36).

І наостанок:

Син мудрий - потіха для батька, а син нерозумний - то смуток для неньки його (Пр. 10:1).

Поклади свої чини на Господа, і будуть поставлені міцно думки твої (Пр. 16:3).

Знову хочемо звернутися до Памфіла Юркевича, котрий писав: "У живій оцінці людей та їхніх переваг ми не обмежуємося вказівкою на їхні знання й поняття. Істина, позаяк вона існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при цій оцінці прямо й безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілось би перш за все знати, чи хвилює ця істина її серце, якими є її духовні потяги й прагнення, що викликає її симпатії, що її радує й засмучує та взагалі в чому полягає скарб її серця (Лк. 6:45)".


4. Поширення християнського етикету в Україні та Росії


Зародки українського етикету сягають сивої давнини. Після прийняття Київською Руссю християнства перший митрополит, філософ і письменник Іларіон у книжці "Слово про закон і благодать", спираючись на Старий Заповіт, сформулював концепцію "торжества божественного світла" (тобто Христа), називаного "Благодаттю й істиною", над темрявою язичництва. Вона дістає вияв у християнському ритуалі, обов´язковому для поводження при дворі київських князів.

Своєрідним кодексом, філософськими підвалинами українського етикету є "Повчання" Володимира Мономаха (XI ст.), в якому міститься кодекс правил поведінки мирян. Володимир Мономах виходив із того, що "правильне життя" кожної людини досягається "добрими справами" (молитвою, каяттям, сльозами, ритуальними формами поведінки).

Специфіку становлення суто українського етикету ви-яскравлено у творах: "Казаніє святого Кирила" Стефана Зі-занія; "Апокрисис" Христофора Філалета; "Палинодія" і "Писання до усіх обще в Лядській землі живучих" Захарія Ко-пистенського, "Послання до єпископів, що вийшли з православної віри" Івана Вишенського; "Мир із богом людині", "Про щиру віру" Інокентія Гізеля, упорядника "Синопсиса" (огляду), в якому йдеться про походження і побут слов´ян, історію України, етикет і моральні норми українців.

Подальший розвиток етикету в Україні безпосередньо пов´язаний із заснуванням 1632 року Петром Могилою першого вищого навчального закладу-Києво-Могилянської колегії, перетвореної 1701 року на академію. Серед викладачів були видатні вчені-професори Йосип Горбацький, Йосип Краков-ський, Лазар Баранович, всесвітньо відомий Феофан Проко-пович, який на прохання Петра І написав "Духовний регламент" (1720 p.), де критикував "князів церкви" за зловживання й порушення ними моральних засад ритуалу. Феофан Проко-пович за основу християнського ритуалу брав ісіхазм (грецьк. hesychia - спочинок, мовчання, відчуженість), що його сповідував ще Діонісій Ареопагіт. Людина - це мікрокосмос, образ і подоба Божа, а точніше, "намісник Бога на землі", покликана працею своєю і ритуалізованими формами поведінки розвивати та підтримувати гармонію і порядок у світі. Ф.Прокопович звертає також увагу на апокрифічний трактат (настанову) Аріс-тотеля "Таємна таємних" (Мистецтво керувати, владарювати), написану ним для молодого Александра Македонського.

Випускник Києво-Могилянської академії, видатний український філософ Григорій Сковорода, що викладав поетику в Переяславській семінарії, а потім й інші гуманітарні дисципліни у Харківській колегії у 1759-1768 роках, склав і прочитав курс "християнської ґречності", котрий можна назвати "християнським етикетом". Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу (людини) і символічного світу (Біблії). Ці три світи, на думку Сковороди, складаються з двох натур - видимої (етикету) і невидимої (Духа). У виявленні невидимої натури (Бога) через видиму (ритуальну форму) постає основна проблема людського існування, що дістає розв´язання в самопізнанні (у виявленні "внутрішнього", "серцевого" - Я). Ритуальні норми, правила є повноцінними тоді, коли їх супроводжують чесноти. Моральний ідеал Сковороди - суспільство, засноване на загальній праці, демократії та рівності.

Соціальні й педагогічні погляди Григорія Сковороди справили величезний вплив на формування національного етикету в Україні, вони грунтуються на вченні "про срод-ність", "сродну працю".

"Сродність" кожної людини до певного виду діяльності, фізичної чи духовної, виявляється через самопізнання. Тільки через духовну спрямованість окремої особистості можна прийти до ідеалу "досконалого" (завдання наставника при цьому не навіювання, не інтелектуальний диктат, а ненадо-кучлива, делікатна допомога учневі, захопленому пошуками справжнього покликання). Найсильнішим з усіх почуттів для Сковороди було прагнення свободи.

У XVI ст. в Україні й Росії широко відомим був звід правил поведінки "Домострой", складений для заможних родин. Згідно з ним глава сім´ї мав необмежену владу над членами родини, які мали беззастережно виконувати всі його розпорядження, часом вельми деспотичні.

Життєвий устрій був по вінця насичений аграрно-календарними обрядами. Ритм ритуальних обрядів диктувався зміною пір року. Мірою затвердження християнства до конкретних днів були приурочені церковні свята. Селянський побут відзначався замкнутістю, патріархальністю. Існували правила, що вимагали поваги до трударів, засуджували лінощі, розбещеність, цінували кмітливість, сміливість.

У період царювання Петра І відбулися суттєві зміни в життєвому укладі росіян. Петро І почав насаджувати правила поведінки, характерні для Європи, нерідко вдаючись при цьому до варварських методів. Про це свідчить низка його указів: "Про недоуків батьків славетних", "Про дружин і дівиць", "Про новий крій одягу" тощо.

Крім того, згідно з його розпорядженням, починаючи з 1717 p., тричі видавався посібник для молоді - переклад із французької книжки "Юності чесне зерцало, або Показання до життєвого обходження, зібране від різних авторів", де містилися правила спілкування та світської поведінки. Серед цих правил поведінки були, зокрема, й такі: як сидіти за столом, користуватися виделкою і ножем тощо. Книжка також містила поради стосовно того, як слід поводитися з батьками: "Батька і матір у великій пошані тримати". Якщо батько покликає сина, то пристойно було відгукнутися: "Чого зво-лите, государе панотець?" або "Що мені накажете, государ панотець?". Нечемною вважалася відповідь на кшталт: "Що, чого тобі, чого ти хочеш?".

Цікавими були рекомендації про поведінку в громадських місцях: "Ніхто не може, повісивши голову і потупивши очі долу, вулицею ходити, або на людей косо подивлятися, але прямо і не зігнувшись ступати", або за столом: "Над їжею не плямкай, як свиня, голову не чеши, не хапай перший зі столу, перстів не облизуй, не ковтнувши шматка не говори; часто чхати, сякати і кашляти не гоже" тощо. Необхідність виникнення таких правил поведінки свідчить насамперед про малокультурність людей навіть з привілейованих верств того часу.

Звичаї петровської Росії чудово описано в книзі О.Толстого "Петро І". Характерними рисами побуту вищого дворянського стану були: пишність, розкіш, найсуворіша станова замкнутість, до дрібниць розроблений етикет. Причому етикет вважався невід´ємною складовою загальної освіти.

Петро І усвідомлював, що витягти людину зі "шкаралупи" домашнього побуту не так вже легко і просто. Згідно з його указом від 26 листопада 1718 р. петербурзький обер-поліцмейстер Девієр опублікував розпорядження стосовно асамблей - вільних зборів, що відбуваються вечорами у домах знаті за встановленим порядком. У розпорядженні наголошувалося, що асамблеї влаштовуються не лише задля розваг, а й для справи: "Адже тут можна один одного бачити і про всяку потребу переговорити, також почути, що де робиться".

Вулиця була єдиним місцем розваг і спілкування молоді на селі. Молодь збиралася на галявині, де хлопці й дівчата знайомилися; танцювали під балалайку або гармошку; водили хороводи, співали пісень, грали в ігри; хлопці після гуляння проводжали дівчат додому, намагаючись нікому не попадатися на очі.

Восени і взимку дівчата справляли посиденьки, де займалися рукоділлям. Під час роботи розмовляли; слухали казки і розповіді літніх жінок; понадвечір приходили хлопці, яких у хату не запрошували, а дівчата час від часу виходили до них. Жодні вільності між молодими людьми не припускалися. Хлопець, проводжаючи дівчину додому, в дім до неї ніколи не заходив.

Наприкінці XVIII століття виокремлюється особлива верства городян - міщани. До них належали колишні посадські люди - ремісники, дрібні міські торговці, нижчі службовці, домовласники. Міщанство не було однорідним. У цьому середовищі культивувалися специфічні погляди, звичаї та правила поведінки, що відбивають психологію дрібного власника.

Вище дворянство виховувало своїх дітей вдома або в спеціальних військових і цивільних навчальних закладах. Домашніми вчителями і вихователями попервах здебільшого були німці, а згодом почали переважати французи. Ці гувернери самі часто-густо були не надто освіченими. От чому в царському указі від 12 січня 1755 року про заснування Московського університету йшлося про необхідність заміни негідних привізних педагогів гідними національними кадрами, тобто вітчизняними вихователями. Захоплення зовнішньою формою етикету було таким великим, що в університет діти дворян не йшли, побоюючись втратити там зовнішній лиск і гарні манери. Так, на момент відкриття Московського університету в 1755 році у ньому було лишень 100 студентів, а тридцять років потому тут навчалося 82 особи.

У другій половині XVIII століття в Росії з´явилися петиметри і кокетки. Кокетка (фр. coquette) - великосвітська дама, що здобула французьке виховання; петиметр (фр. petit-´maitre - дженджик) - великосвітський кавалер, вихований у французькому дусі. Нічого рідного для нього не існувало або було лише предметом цинічних глузувань і пишномовного презирства. Рідною мовою він цинічно нехтував як мовою кріпаків, а про свою Батьківщину й чути не хотів, не кажучи вже про те, аби бодай щось знати. Про систематичну й фундаментальну освіту таких "вихователів" годі й казати. Один із героїв комедії О.Сумарокова "Чудовисько" говорить: "Я не тільки не хочу знати російського права, я б і російської мови знати не хотів. Скорботна мова! Для чого я народився росіянином?!".

Весь життєвий катехізис (гр. katechesis - наставляння, повчання, стислий виклад християнського віровчення у формі питань і відповідей) кокетки полягав у тому, щоб зі смаком одягатися, граціозно ввійти і витончено вклонитися, вміти звабливо посміхатися, промовляти пусті слова тощо.

Уроки, що передували Вітчизняній війні 1812 року, французький вплив у Росії сягнув апогею. Під час прийомів, на званих вечерях, балах, маскарадах і приватних вечорах було прийнято розмовляти французькою мовою, хоча далеко не всі петиметри й кокетки знали французьку мову. Проте, не бажаючи залишатися осторонь від моди, вони вимовляли слова, що давно ввійшли в російську й українську, мови на французький манер - із наголосом на останній склад. Із непере-вершеною іронією у комедії Д.Фонвізіна "Бригадир" зображено звичаї дворянства, його пристрасть до всього французького. Фонвізинська радниця у "Бригадирі" каже: "Киньте такі розмови. Хіба не можна про інше диск´ютувати?" тощо

Час проведення прийомів, балів, публічних і приватних обідів і численних з´їздів був суворо регламентований. Гості, йдучи, дякували господарю; ближчих знайомих хазяїн обіймав, інших мав ляскати по плечу, дамам цілував руку. Най-почесніших гостей господар із господинею проводжали до східців ба й до карети.

Панас Мирний так описує атрибутику етикету під час прийому гостей у панському маєтку Костянтина Петровича Колесника: "Товкотнеча біля будинку, як на ярмарку: одні карети від´їжджали від високого ґанку, інші під´їжджали; біля розкритих дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотим галуном і в лівреї із широким позументом повз плече. Він приємно посміхався знайомим панам, що впізнавали його і віталися з ним, а з незнайомими тримався по-різному: якщо новоприбулий виступав поважно і вигляд у нього був гордовитий, швейцар витягався у струнку і шпиняв очима, чи не потрібно прислужитися; а якщо йшов такий собі... у строкатій поношеній сукні, то його він пропускав, зробивши стурбовану міну, начебто не помічаючи...".

Кількість присутніх на прийомі зазвичай була обмеженою, з´їжджалися тільки запрошені, і, звісно, особи одного стану. На маскаради в Зимовий палац Катерина II запрошувала тих, хто мав право носити шпагу, до них належали дворяни; запрошували також купців, але для них відводили "особливу залу". Бал починався заздалегідь призначеним танком, у якому брали участь усі, навіть літні гості. Найважливішою умовою вважалося вміння поводитися гідно й чемно.

У глибокій давнині почали виникати зводи правил, що регламентували поведінку під час застілля та дозвілля. За доби Ренесансу вони дедалі поширюються й урізноманітнюються. З одним із таких правил етикету можна ознайомитися в Державному Ермітажі. На дверях Зимового палацу були розвішані розпорядження всім, хто входив у ці двері:

Переступаючи поріг Зимового палацу, залиш усі чини за дверима, так само як і капелюхи, а найпаче шпаги.

Місництво і пиха, або їм що-небудь подібне, коли б те трапилося, залиш біля дверей.

Бути веселим, проте нічого не псувати і не ламати, і нічого не гризти.

Сідати, стояти, ходити, кому і як заманеться, не зважаючи ні на кого.

Говорити помірковано й не дуже голосно, щоб в інших, які там перебувають, вуха або голови не занедужали.

Сперечатися без серця і без гарячності.

Не зітхати, і не позіхати, і нікому нудьги або обтяження не спричиняти.

В усіляких безневинних намірах, що один замислить, іншим до того приставати.

їсти солодко і смачно, не обжераючись, а пити з помірністю, щоб кожен завжди міг знайти свої ноги, виходячи з дверей.

Сварки з хати не виносити, а що ввійде в одне вухо, то б вийшло в інше до того, як виступлять із дверей.

За порушення одного з правил визначалося покарання - порушник мав випити склянку холодної води і голосно прочитати сторінку з поеми В.Тредіаковського "Телемахіда". Причому біля цього стенда завжди юрмилися люди. Читати починали з іронічною посмішкою, а завершували із шанобливими паузами.

Чимало приписів поведінки вже відійшли в минуле, втім, і донині не втратили актуальності описані у зводі правил принципи людських взаємин: моральна рівність; обов´язкова веселість; участь у "безневинних" розвагах і подолання нудьги; установка на вільність, розкутість поведінки обмежується ввічливістю; настанова їсти солодко і смачно, не обжераючись, а дістаючи від цього задоволення і радість; не чіплятися до слів там, де це сковує колективну ігрову дію.

Перелік придворних правил поведінки можна було б продовжувати, але далеко не всі вони слугували засобами виховання. Дотримання норм етикету розглядалося не як суспільний обов´язок, а як соціальний привілей панівних класів.

Діти багатіїв виховувалися так, щоб увічливість виявлялася лише до вузького кола рівних їм за становищем осіб. А в школах, де навчалися діти нижчих станів, їх привчали до сліпого шанування людей привілейованого стану, а не до вміння спілкуватися з усіма нарівні.

Катерина II наголошувала: "Черні не потрібно здобувати освіту, бо якщо вона знатиме стільки ж, скільки ви і я, то не коритиметься нам такою мірою, якою кориться тепер" (із листа до М.Салтикова). Обмежувалося також спілкування дітей зі знатних родин із простим народом. В одному з параграфів "Статуту виховного товариства шляхетних дівиць", затвердженому 1764 року, всім слугам заборонялося входити в житлові помешкання вихованок і спілкуватися з ними.

За царських часів у Росії зловживання етикетом призводило до раболіпства, схиляння перед іноземцями, нехтування народними традиціями й звичаями. "Усе, що в Парижі, те й у Києві, Москві, Петербурзі", - таким було гасло часопису "Листок для світських людей".

Кращі представники творчої думки намагалися розхитати станові обмеження, залучаючи до процесу виховання якомога ширші верстви населення. Культура поведінки ніколи не була монополією панівних класів. Тому, досліджуючи історію етикету в Росії, слід зазначити і другу, прогресивну тенденцію.

Так, неабиякого поширення набули перекладені з чеської "Правила поведінки, зібрані для юнацтва", написані 1653 року видатним чеським педагогом і філософом-гуманістом Яном Амосом Коменським. Його поради залишаються корисними і цікавими донині: вважай усіх товаришів по навчанню друзями і братами; не вступай у боротьбу ні через що, за винятком наук, але й у цьому разі не влаштовуй суперечок і не дозволяй собі ворожих витівок, але змагайся зі старанністю; якщо можливо, краще робити благодіяння, ніж приймати їх; не женися за похвалою, але щосили намагайся діяти похвально; при зустрічі з будь-ким привітай його; перед шановними особами навіть оголюй голову, поступайся їм місцем і засвідчуй їм свою повагу уклоном; зупинятися з будь-ким, пильно дивитися в очі незнайомій людині вважається непристойним, нетактовним і сприймається як нав´язливість ба й навіть образа.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. на балах і прийомах товариство у вітальнях поділялося на молодих і літніх. Старші говорили зі старшими, молодь слухала їх шанобливо, не насмілюючись втручатися в розмову. Найбільше шанувалося чемне ставлення до жінки: подати салоп; підняти носовичок (тепер це не прийнято); відшукати лакея; викликати карету для незнайомої дами і супроводити її до карети. Все це входило в обов´язок кожного чоловіка.

У цей період на балах і прийомах, на відміну від петровсь-ких асамблей, у шахи і шашки вже не грали, їх місце заступили карти. Карточні ігри стали модними за часів царювання Анни Іоанівни, а наприкінці XIX століття перетворилися на азартні.

Ще в середині XVIII століття образа дворянина не вимагала від постраждалого якихось дій для обстоювання зганьбленої честі. Проте в деяких випадках вважалося, що дати відсіч не можна інакше, як змити нанесену ганьбу кров´ю. Дуелі почали входити у дворянський побут. 1787 року царський уряд видає маніфест про покарання за дуелі: "Того, хто оголить зброю, судити яко порушника миру і спокою". Пізніше, у травні 1894 року, з метою зміцнення офіцерської честі спеціальним наказом по військовому відомству дуель між офіцерами узаконили. Втім, цей захід не міг підняти колишній престиж офіцерського звання. О.Купрін у повісті "Поєдинок" викрив непристойність і брутальність взаємин між офіцерами, насильницьке й дикунське ставлення їх до молодших чинів. Ці хиби офіцерського середовища зумовили духовну деградацію й навіть фізичну загибель героїв повісті (Ромашова і Назанського).

У XIX столітті нові правила етикету поширювалися головним чином серед вищих верств суспільства, натомість у провінції, та й у деяких великих містах і далі жили за "Домостроем". Ладу домі підтримувався старими методами. Прокидалися зі співом півнів. Влітку вважалося непристойним вечеряти із запаленим світлом. На свята "за обідами вузькими гуляли чарочки, чарки і склянки, нерідко гуляли вони по руках і в інший час". Свята тривали кілька днів поспіль. Вранці - святкові сніданки, "там обіди і за ними спочинок, там закуски і заїдки; після того чай, а там і вечеря. Спали всі на землі навалкою, а зранку, прокинувшись, приймалися знову за їжу та інше тому подібне".

Влада дворянина - глави сім´ї - над слугами-кріпака-ми була безмежною. Лупцювали геть усіх: і малолітніх козачків, і старців убогих, і двірських слуг, і талановитих малярів. І.Тургенев писав, що він народився і виріс в атмосфері, де панували запотиличники, щипки, стукалки, ляпаси.

Купецтво й у побуті наслідувало дворянство: на кухні - кухар, у приймальні - лакей для доповідей, біля під´їзду - елегантна карета. Здебільшого купці наслідували лише зовнішній бік пишного дворянського життя, а внутрішнє життя купецтва протікало доволі патріархально: крамниця, оселя, обжерливість, зустрічі з приятелями.

Купці, подібно до провінційних дворян, щосили намагалися надати своїй мові відтінок ввічливості в розмові з представником іншого (вищого) стану, доречно й недоречно вживаючи наприкінці слова частку "с": "Капітан-с, сідайте, от і стул-с"; "Товар-с наш найліпший-с".

У драмі О.Островського "Гроза" Марфа Ігнатівна Кабанова (Кабаниха), заможна удова купчиха, її син Кабанов Тихон Іванович, Савелій Прокопович Дикой та інші персонажі наводили жах на своїх дітей. Так, наприклад, у сім´ї Кабанихи невістку Катерину змушували дотримуватися "всіх етике-тів" старців. Головним при цьому була беззастережна покора дітей батькам, дружини - чоловікові. Перед від´їздом син зобов´язаний був вклонитися в ноги батькам. Дружина, проводжаючи чоловіка, мала повалитися на ґанок і голосити, висловлюючи тим свою вірність і любов до нього.

Наприкінці XIX ст. у багатьох багатих купецьких сім´ях вдягалися за останньою модою, а купці мали будинки в кращих кварталах міста. Багаті й розкішні інтер´єри цих будинків відповідали вимогам часу. Купці відвідували клуби, влаштовували прийоми, звані обіди, маскаради, бали. Для їх проведення навіть наймали спеціальні помешкання, яких у Москві, Петербурзі, Києві та інших містах було багато; для гостей друкували спеціальні запрошення; бал розпочинали хазяїн із хазяйкою; розпорядник бала повідомляв назву танка.

Іноді в програмі бала зазначалися танцюристи - виконавці російських і українських танків, спеціально найняті за плату; в сусідніх із залою кімнатах установлювалися столи з закусками. Молодь танцювала, а люди похилого віку підходили до столів із закусками, потім сідали за зелені столи, приготовані в особливих кімнатах, і починали гру в стукалку. Під ранок, годині о четвертій, починали вечеряти. Щоб додати вечері особливого шику, біля кожного прибору клали спеціально надруковане меню і програму музичних номерів. У меню й у програму намагалися включити що-небудь іноземне. Близько шостої ранку бал завершувався.

За свідченням Л.Толстого, у середовищі російського дворянства станове положення людини визначалося французькою ідіомою comme il faut і слугувало головним показником її моральних якостей. Буквально цей вираз означає "як треба", "як має бути", тобто те, що відповідає пристойності, гарному тону в зовнішньому вигляді, одязі, манерах і формах спілкування. "Comme il faut було для мене не тільки важливою заслугою, чудовою рисою, досконалістю, якої я бажав досягти, але це було необхідною умовою життя, без якої не могло бути ані щастя, ані слави, нічого доброго на світі... Я не шанував би ні відомого артиста, ні вченого, ні благодійника роду людського, якби він не був comme il faut", - говорить про себе один із героїв трилогії Л.Толстого "Дитинство", "Отроцтво", "Юність".

У романі "Анна Кареніна" Л.Толстой змальовує сцену, в якій Анна, представляючи Доллі гостей, що живуть на дачі Вронського, характеризує молодого лікаря: "Не те, що зовсім нігіліст, але, знаєш, їсть ножем". їсти з ножа або ножем означало не володіти світськими манерами, а отже, й не належати до вищого світу. Адже світська людина не тільки не може собі дозволити порушувати етикет, а й за своїм вихованням просто не здатна на це. Незнання правил етикету означало належність до нижчого стану.

Численні правила етикету нерідко виходять за межі станових відносин, оскільки формуються на основі загальних норм людського спілкування. Так, весь побут селян України і Росії аж до кінця XIX ст. відрізнявся замкнутістю. Турбота про господарство поглинала весь час і увагу селянина. Сімейні взаємини і всі суспільні норми поведінки в селі були зумовлені релігійними настановами й регламентувалися патріархальними традиціями. Порушення узвичаєного порядку викликало осуд з боку всіх мешканців села. У селянському середовищі вироблялися своєрідні правила поведінки, властиві українському, білоруському і російському народам. Це поважне ставлення до матері та батька (як до стовпів сімейства); чемне, шанобливе ставлення до старших (старші мають перевагу перед молодшими); гостинність (у російських, українських, білоруських народних прислів´ях і приказках знаходимо: "Хоч не багатий, а гостю радий"; "Що є в печі - усе на стіл мечі"; "Хата мала, а ми добрим людям раді").

Заходячи до оселі, селяни знімали головні убори (зняти шапку означало виявити повагу до господині, господаря та ікони, що висіла у кутку); за обідній стіл першим сідав глава сім´ї, брав ложку, потім за старшинством - всі інші члени сім´ї. їли мовчки, розмови під час їжі заборонялися. Розмовляючи, селяни говорили статечно, не переривали один одного. У розмови старших молодь не втручалася, виявляючи повагу до тих, хто більше попрацював на своєму віку. Гостя потрібно було зустрічати привітно, його саджали на почесне місце. Господарі були раді гостю і ділилися з ним усім, що було в хаті. Діти незалежно від віку і положення в сім´ї завжди в усьому корилися батькам. Ясна річ, це не завжди мало позитивний характер, бо нерідко подібні норми приховували деспотизм і різноманітні форми домашнього гноблення.

Найпоширеніші правила етикету відповідали найнагальні-шим людським потребам і передусім - чистоті й охайності. Про це цікаво розповів Тарас Шевченко в повісті "Варнак": "В усій хаті гувернантки панни Магдалени було видно убогість і злидні. Але попри те все було чисто й охайно. Стара хата була старанно вимазана, хоча і жовтою глиною, - білу глину потрібно купувати або на хліб вимінювати, а за жовтою варто лише сходити на берег Случі... Сорочки як на ній самій, так і на дочці, були чисті, білі. Усе в неї було в такому порядку, що й самі злидні здалися мені не такими відразними, як я собі їх уявляв".

Велике значення має також краса й доцільність дій:

"Коли я ввійшов до хати, - пише Т.Шевченко в повісті "Княгиня", - то бабуся здалася мені живою картиною Жера-ра Доу, а дитя - справжнісінький херувим Рафаеля. Мене вразила ця чиста, тонка краса малечі; мої очі зупинилися на цьому прекрасному створінні. Бабуся віднесла дитину вбік і перехрестила, напевно, від лихого ока".

У повісті Т.Шевченка "Музикант" ідеться про те, що немає нічого прекраснішого за образ щасливої людини. Таку саму думку він висловлює й у повісті "Художник": "Багато... прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і вінець безсмертної краси - це оживлене щастям обличчя людини. Піднесеніше, краще в природі я нічого не знаю. І цією принадністю лише раз у житті моєму вдалося мені насолодитися".

Розмірковуючи про доцільність дій, Т.Шевченко писав: "Я люблю, або краще сказати, обожнюю, все прекрасне як у самій людині, починаючи з її вродливої зовнішності, так саме, якщо не більше, і піднесеніше, витончений твір розуму і рук людини. Я в захваті від по-світському освіченої жінки і чоловіка теж. У них усе, починаючи від висловів до рухів, приведено в таку рівну, струнку гармонію. У них в усіх пульс, здається, однаково б´ється. Дурень і розумниця, флегма і сангвінік - це рідкісні явища, і навряд чи вони існують між ними. І це мені нескінченно подобається. Втім, ненадовго. Це, мабуть, тому, що я народився і виріс не серед них, а копійчаним вихованням своїм і поготів не можу рівнятися з ними. І саме тому, попри всю чарівну принадність їхнього життя, мені більше подобається простих людей домашній побут. Серед них я цілком спокійний, а там постійно чогось начебто боїшся".

Нагальною потребою співжиття за всіх часів було поважне ставлення до особистості.

Етикет назагал сприяв розвиткові культури людського спілкування, становленню культури в наиширшому сенсі цього слова. Але поважне ставлення до гідності людини поширювалося лише на людей свого кола, саме всередині цього кола етикет вимагав зважати на гідність іншого.

В етикеті кожного народу частково збережені давні форми спілкування й звертання один до одного. Так, шанування жінки, культ матері зустрічаємо ще за сивої давнини: матір ототожнювали із першоосновою всього, що родить, їй дарували квіти (символ любові), оголювали перед нею голову, підводилися перед нею під час розмови, поступалися їй місцем і виказували знаки уваги. Ці правила етикету походять не лише від лицарської поваги до прекрасної дами, а й від давнішого культу жінки ще за часів матріархату.

Свою історію має церемоніал підношення подарунків: за давніх часів подарунок був найбільшим знаком довіри; він неначе уособлював частину душі того, хто дарує, тож вручаючи подарунок, дарувальник начебто віддавав частку самого себе в надії, що людина, котрій зроблено подарунок, не скористається своєю владою над ним на шкоду дарувальникові.

Подальший розвиток етикету в Росії та Україні залежав від економічних досягнень у царині матеріальної культури та побуту, і зумовлювався появою спеціальних предметів, аксесуарів (фр. accessoire - характерна для чого-небудь ознака, предмет, супутня деталь оформлення, оздоблення), використовуваних для задоволення потреб у їжі, одязі, пересуванні тощо. Представники дворянської культури розглядали етикет як особливу знакову систему, що вирізняє цей нечисленний стан із загальної маси трударів.

Правила пристойності як різновид світського спілкування формуються у надрах єдиної народної культури, але вже не традиційної, а індивідуалістичної. Внаслідок цього виникає подвійна система норм поведінки, що передбачає, з одного боку, дотримання норм поведінки традиційної народної культури, загальної для всіх, бо є давнішою й природнішою, а з іншого - такі правила гарного тону, які є результатом свідомого облагороджування природних норм заради спілкування обранців. Такі правила пристойності не даються індивідові від народження, їх треба ретельно й свідомо вивчати, як, скажімо, іноземну мову.

Етикет як феномен культури демократизувався. Ввічливі форми спілкування, поведінки входять у побут, культуру від носин людей як невід´ємний компонент їхнього способу життя. Справжня, щира ввічливість стає своєрідним мірилом культури людини, адже в її основі лежать повага, вміння почувати і співчувати, переживати і співпереживати, відчувати милосердя і співчуття. "Ніщо не обходиться нам так дешево і не цінується так дорого, як увічливість", - писав іспанський письменник Сервантес. У ввічливості віддзеркалюється рівень вихованості людини.

"На мою думку, - писав А.Чехов у листі до брата, - виховані люди мають задовольняти такі умови.

. Вони шанують людську особистість, а тому завжди поблажливі, ввічливі, чемні... Вони не бунтують через молоток або зниклу гумку; живучи з кимось, вони не роблять із цього послуги, а йдучи, не докоряють: з вами жити не можна! Вони вибачають і шум, і холод, і пересмажене м´ясо, і жарти, і присутність у їхній оселі сторонніх...

. Вони співчувають не одним лише злиденним і кішкам. Вони переймаються й тим, чого не побачиш простим оком...

. Вони шанують чужу власність, а тому сплачують борги.

. Вони щиросерді, позаяк бояться брехні гірше вогню. Не брешуть вони навіть у дрібницях. Неправда образлива для слухача й опошляє в його очах того, хто говорить. Вони не хизуються, тримають себе на вулиці так само, як і вдома, не пускають пилюки в очі меншої братії... Вони не балакучі й не лізуть із відвертостями, коли їх не запитують... Через повагу до чужих вух вони найчастіше мовчать.

. Вони не принизяться заради того, щоб викликати в комусь співчуття. Вони не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і няньчилися з ними. Вони не говорять: "Мене не розуміють!" або "Я розмінявся на дрібну монету!...", бо все це б´є на дешевий ефект, вульгарне, застаріле, фальшиве...

. Вони не суєтні. їх не обходять такі фальшиві діаманти, як знайомство зі знаменитостями... Щирі таланти завжди приховуються в затінку, в юрбі, якнайдалі від виставки...

. Якщо вони мають у собі талант, то шанують його. Вони жертвують для нього спочинком, жінками, вином, суєтою...

. Вони виховують у собі естетику. Вони не можуть заснути в одязі, бачити на стіні щілини з клопами, дихати поганим повітрям, крокувати обпльованою підлогою... Вони щосили намагаються приборкати й облагородити статевий інстинкт... їм потрібні від жінки: свіжість, добірність, людяність, спроможність бути матір´ю. Вони не тріскають горілку мимохідь... бо знають, що вони не свині".

Правила етикету традиційні. Проте це не виключає розбіжностей між формами вияву етикету залежно від національних традицій і звичаїв. Норми і правила етикету діють в усіх без винятку сферах людського спілкування, не залежать від багатства, вони однаково можуть бути доступні людям різного статку.

Правила етикету віддзеркалюють історичний досвід людського спілкування і передаються з покоління в покоління. Вони відбивають потребу людей у налагодженні контактів спілкування незалежно від віку, професії, національності, статі. Найпоширенішими й нездоланними часом і відстанями виявляються правила, грунтовані на принципах гуманізму й людяності.

Завершити цей розділ хочемо одним із афоризмів Григорія Сковороди:

"І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні обдаровання, й науки неспроможні утвердити дружбу, лише серце, думками єдине, та однакова чесність людяних душ, що в двох чи трьох тілах живуть, це є справжня любов і єдність".


Список використаної літератури


Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: Финансы и статистика, 2010. - 208 с.

Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ Університетська книга, 2010. - 288 с.

Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.


Теги: Християнський етикет  Реферат  Этика, эстетика
Просмотров: 39470
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Християнський етикет
Назад