Экологические катастрофы и кризисы в истории Земли

Зміст


Вступ

. Власність, її історична і економічна сутність

.1 Ставлення до власності в історичні часи

.2 Вагомий вплив предметів виробничого призначення на власність

.3 Поняття відносин власності

. Власність як економічна категорія. Типи, форми і види власності

.1 Власність у системі виробничих відносин

.2 Типи: приватна і суспільна власність

.3 Види та форми власності. Форми власності в Україні

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Власність - одна з найважливіших і найскладніших категорій економічної науки. Оволодіти знаннями про власність, зрозуміти історію її розвитку, усвідомити її економічну і юридичну сутність означає оволодіти основою економічної науки.

Економіка - це передусім господарство. Проте там, де є господарство має бути і господар. Все, що збудовано на землі, видобуті природні ресурси, вироблені продукти повинні комусь належати, мати свого господаря або хазяїна. З економічної точки зору, хазяїн - це особа, що залучає господарські об'єкти до економічних процесів, з юридичної - має права на об'єкти, майно, які їй належать. Таку особу називають власником, а усі будівлі ресурси, продукцію тощо - власністю. [2] Власність завжди пов'язана з певними речами, адже без об'єкта присвоєння не може бути власності. Як тільки людина взяла в руки палицю або камінь, щоб розбити горіх, вони стали не тільки знаряддями праці, а і його майном, власністю. Тому на перший погляд здається, що власність - певна річ, товар або гроші.

Однак - це спрощений погляд на власність. Насправді власність за своєю економічною сутністю, з одного боку, відображує відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - це спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

Людське суспільство - категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку.Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності.

Власність - основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми.Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи. Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті - решт соціальну структуру суспільства. [4]

Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення людського суспільства.На привласненні різноманітних обєктів власності ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на раба - безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва - на праві власності на землю, а в період феодалізму - на праві власності на землю і людину одночасно. Але всі вищенаведені методи примусу до праці мають позаекономічний характер, економічний же примус до праці ґрунтується на власності на капітал і на умови виробництва. Таким чином в розвиненій системі економічних відносин власність відображає найглибинніші звязки та взаємозалежності, тобто складає сутність економічного буття [3].

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених - економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є обєктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації.

Власність - соціологічна категорія, яка містить низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Двома найважливішими підсистемами власності э економічна та юридична власність. Економічна власність має кількісну та якісну сторони. Перша означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних обєктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в т.ч. обєктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). друга виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення обєктів власності в усіх сферах суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). В діалектичній єдності цих двох сторін власність (тобто економічна власність) означає привласнення індивідом, колективом, державою та іншими субєктами засобів виробництва, предметів споживання, послуг та інших обєктів власності в усіх сферах суспільного відтворення. Вона належить до базисних відносин і не залежить від волі та свідомості людей (див.: Власність економічна). Юридична власність - загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Право власності та його модифікація опосередковано впливає на процеси привласнення (див.: Власність юридична). [4]

Соціальний аспект власності розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави залежно від привласнення засобів виробництва, інших обєктів власності. Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у працівників або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої


1. Власність, її історична і економічна сутність


.1 Ставлення до власності в історичні часи


Власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не сформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхнього розподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічної влади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю і результат Були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назвати об'єктом власності природне середовище - землю, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення - первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності. [3]

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття Дж. С. Мілль писав: Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю.

Тому держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору[1] <#"justify">1.2 Вагомий вплив предметів виробничого призначення на власність


У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволючійніша частина - знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею і власністю, відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною в економічній системі. [4]

Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля і металеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейні виробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, що усвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має не менше історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і її фізичного носія, найнятого працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої худоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностей фізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зроблених матеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткування і засобів праці. [3] У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні з предметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобах праці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному технічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці приватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природними потребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншими витратами.

Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих кооперацій у складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами в характері приватної власності. Переважно це обмежується розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва).

Масове застосування цих винятково високовиробничих, "скорострільних" і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються компютерами, призвело вже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідної кооперації праці. [6]

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 % усього ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні подвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості "партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсім не є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усі перераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною об'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільш ефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності, початок ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної власності. [7]

Що ж до інформації як фактора самоспростування приватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною "нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільну форму відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світу духовних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічного винаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки в загальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності і відповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається не витратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.

1.3 Поняття відносин власності


Відносини власності виникають між людьми з приводу присвоєння матеріальних і духовних благ. Процес володіння власністю у кожному суспільстві здійснюється, умовно охоплюючи два етапи. На першому людина в процесі виробництва створює продукти, необхідні для споживання, і цим присвоює їх. Другий етап полягає в тому, що процес присвоєння і володіння охоплює вже все суспільство. Створені матеріальні блага розподіляються між членами суспільства відповідно до наявних капіталів, засобів виробництва та ресурсів. Виходячи з цього, в економічному змісті власності слід розрізняти дві сторони: матеріально-речову (об'єкт власності) та соціально-економічну (відносини між людьми з приводу володіння і користування майном). Хоча власність і присвоєння - поняття близькі, проте їх не слід ототожнювати. [4]

Присвоєння - це конкретний суспільний спосіб володіння річчю. Воно формує і виражає визначальну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів. Розмежування поняття «власність» і «присвоєння» є необхідним: кожне з них чітко фіксоване і посідає своє місце у економічних відносинах. Присвоєння - складний багаторівневий соціально-економічний процес. Він відповідає структурі господарського життя і розвивається разом з ним. Спочатку люди переважно присвоювали дари природи, збираючи їх та займаючись мисливством і рибальством. Пізніше виникли два типи господарства - привласнююче (те, що має справу з готовими дарами природи) та виробниче. Вони співіснують до цього часу, хоча роль кожного з них в економіці різних країн неоднакова. Обидва типи господарства можуть набувати форми натурального або товарного виробництва або суміщати їх.

Так, відносини присвоєння були доповнені виробництвом, розподілом і обміном. У разі якщо виробництво здійснюється в інтересах приватних осіб, то має місце та чи інша форма економічних відносин приватної власності (приватне присвоєння). Коли виробництво здійснюється в інтересах групи людей, то йдеться про економічні відносини групового (колективного) присвоєння. Отже, розглядаючи власність як економічну категорію, ми виходимо з того, що вона є економічною основою виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, становлення певної системи виробничих відносин. [7]

Власність як економічна категорія характеризує певну форму присвоєння матеріальних благ, передусім засобів виробництва в інтересах задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб суспільства. Коли власність в економічній теорії називають основним виробничим відношенням: по-перше, вона визначає характер функціонування як суспільно-економічних, так і організаційно-економічних й техніко-економічних відносин;

по-друге, визначає цілі та мотиви розвитку виробництва; по-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають розпочинатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Сутність власності виявляється в її об'єктах і суб'єктах. Потенційно об'єктом власності може бути все, що існує на землі. Однак для того щоб глибше засвоїти склад і зміст численних видів об'єктів власності. Найважливіші з них: земля, земельні ділянки, угіддя - один з найпоширеніших об'єктів власності, який використовується для будівництва і розміщення різних споруд, житла, комунікацій, а також вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби, використання ресурсів, лісів. [5]

Будинки і споруди соціально-культурного призначення, включаючи житловий фонд, належать до об'єктів власності у складі багатства, створеного людством. Матеріально-майнові цінності, що знаходяться і використовуються як у виробничій сфері (матеріали, сировина, паливно-енергетичні ресурси тощо), так і в побуті (домашнє майно, меблі, особистий автотранспорт, садові ділянки). Гроші, валюта, цінні папери - один з об'єктів власності, де провідну роль відіграє не матеріально-речове, а вартісне вираження. Коштовності - золото, срібло, платина, діаманти та вироби з них - є тим об'єктом власності, в яких однаково важливе значення мають і речова, і вартісна сторони. Духовно-інтелектуальні об'єкти власності - це твори науки, літератури, мистецтва, винаходи тощо. [6]

Головна їхня цінність полягає у матеріально-естетичному відтворенні дійсності, хоч є твори мистецтва, які не можна оцінити. Інформаційні засоби - специфічний об'єкт власності, головна цінність якого полягає у втіленні сучасної науки і технології в електронно-технічних засобах, а також у змісті та якості самої інформації. Робоча сила - здатність людей до трудової діяльності, потенціал праці, закладений у людині, який виступає об'єктом її особистої, індивідуальної власності. Отже, до об'єктів власності відносять засоби виробництва, робочу силу, вироблені продукти (предмети споживання або послуги), інтелектуальну власність (патенти на винаходи, ліцензії тощо), власність на джерела інформації та на додатковий продукт. Стосовно суб'єктів власності розрізняють власність окремих індивідуумів, приватних осіб, сімейну власність, власність трудових колективів, місцевих органів державної влади, націй і народностей, а також міждержавних або національних організацій та спільних підприємств. Оскільки існує досить багато видів суб'єктів власності, назвемо деякі з них. Передусім до суб'єктів власності належить сама людина, особистість. Вона володіє своєю статурою, здібностями, робочою силою. Сім'я також є суб'єктом власності. [7]

Усі члени сім'ї спільно володіють сімейним майном на однакових або дольових засадах. Водночас частина сімейних об'єктів власності може бути особистою, індивідуальною. Соціальна група - сукупність людей, яка добровільно об'єдналася на основі спільності інтересів, цілей, устремлінь (громади, фонди, партії, профспілки, асоціації) - також виступає суб'єктом власності. Населення регіону є загальним власником щодо деяких природних об'єктів, розташованих на цій території, а також власником муніципального майна. Населення країни виступає в цілому як власник певної частини м національного багатства, яке визначається за конституцією загальнонародною власністю, існують також інші суб'єкти власності. До них, зокрема, відносять органи управління усіх рівнів (від керівників підприємств, установ, державних і громадських організацій до вищих органів законодавчої влади, уряду, міністерств і відомств), яким надано право володіння, розпорядження та користування певними об'єктами власності. [6]

На цій основі різноманітних суб'єктів та об'єктів власності формується система економічних виробничих відносин. Проте для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування понять «відносини власності» та «економічні відносини». Незважаючи на спорідненість, ототожнювати їх не слід. Передусім тому, що, з одного боку, відносини власності не відбивають усієї різноманітності процесів суспільного відтворення, їх вторинних та похідних форм; а з другого - власність як категорія характеризує діалектику взаємозв'язку не тільки економічних, а й юридично-правових відносин і форм. Отже, власність одночасно є і економічною, і юридичною категорією. Тому у відносинах власності, крім економічної сторони, слід виділити ще юридичну (правову) сторону. [5]

Економічний аспект власності полягає в тому, що від форм і відносин власності переважно залежать способи і методи господарювання, економічне використання об'єктів власності з метою задоволення суспільних потреб необхідними матеріальними благами. У юридично-правовому розумінні власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних). Право власності захищає її від посягання інших осіб, регулює відносини, що виникають при розподілі власності, сумісному володінні кількома власниками одним об'єктом. Уперше в історії юридичний аспект власності найповніше було оформлено в Стародавньому Римі у «римському праві», яке мало чітко розроблену систему норм регулювання різних видів майнових відносин, речових прав у суспільстві, заснованому на приватній власності. Юридичні відносини власності характеризують відношення її суб'єктів (власників) до об'єктів власності (майна). Відносини власності окремих громадян регулює цивільне право. Організації і підприємства, що створюються громадянами (за умови їх відповідної реєстрації в органах державної влади), отримують статус юридичних осіб. Відповідно і майно, що передається у власність таких організацій, становить власність юридичних осіб. Якщо це майно використовується в процесі підприємницької діяльності, то (поряд із власністю громадян) зазначені майнові відносини повинні регулюватися приватним правом. Майно, щодо якого правові функції власника здійснюють державні органи, є державною власністю. [7]

У тих випадках, коли ці функції здійснюють місцеві органи державної влади, власність визначається як комунальна (муніципальна). Звичайно, економічні та юридичні аспекти власності тісно пов'язані між собою. Правові відносини власності закріплено в юридичних законах, Нормативні акти регулюють ті економічні відносини, які виникають між Учасниками виробництва. Правовим та економічним відносинам власності притаманний самостійний рух, тому не можна безпосередньо виводити перші з других. Зауважимо, що власність не може бути безсуб'єктною. Немає власності без власника. Вислів, який іноді зустрічається яку пресі, так і в розмові, - «нічийна власність» - позбавлений змісту. «Нічийна» власність - це просто не власність. Скажімо, сонце, зірки, небо не належать нікому, а отже, і не є власністю. Що ж стосується безгосподарних об'єктів, предметів, речей, які втратили свого власника, то вони або перестають бути об'єктами власності, або переходять до інших суб'єктів. Внутрішня побудова відносин власності розкривається через такі процеси, як привласнення та відчуження. Привласнення - це процес, спосіб перетворення предметів, ресурсів природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів складають основу відносин власності. Складовими привласнення є відносини володіння, користування і розпорядження об'єктами власності. Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту. [7]

Правом володіння визначається юридичне забезпечена можливість фактичного панування власника над своїм майном. Користування - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ. Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні можливості. Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншому суб'єкту право прийняття рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість власника визначати частку належного йому майна. Згідно із законодавством України, власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на свій розсуд. [8]

Це означає, що він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати його для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати майно безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам, віддавати в заставу тощо. Усім власникам держава має забезпечувати рівні умови для здійснення їхніх прав. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. [6]

Особливості здійснення власності на національні, культурні та історичні цінності визначає спеціальне законодавство. У випадках і в порядку, встановлених законами України, дії власника можуть бути обмеженими, припиненими або власника може бути обмежено в користуванні його майном іншими особами. Протилежною категорією привласнення є відчуження. Суперечності у взаємозв'язку «привласнення - відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Обирати ті чи інші форми привласнення та відчуження економічних й інших суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні умови й обставини. Процеси привласнення і відчуження як дві діалектичні сторони відносин власності відбивають історичні зміни відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ. [5] Якщо соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується у площині взаємодії «людина - людина», то власність у юридично-правовому розумінні відтворюється системою зв'язків «людина - річ». Тому надзвичайно важливо визначити поняття «право власності» в економічному аналізі змісту власності та її форм.


2. Власність як економічна категорія. типи, форми і види власності


.1 Власність у системі виробничих відносин


Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говоритися про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Що ж розуміється під власністю? Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ. [7]

Ми ж, розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічному змісті будемо розрізняти два аспекти: а)матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності і б)соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).

Зумовлено це тим, що в практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об'єктів власності з, відносинами людей до самих об'єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою.

Власність - це сукупність виробничих відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.

Проте значення власності визначається не лише тим, що вони породжує право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).

А конкретно вона визначає:

умови поєднання робітника з засобами виробництва;

- умови розпорядження й використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності. [6]

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо, на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Еволюція власності.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?

Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність. [3]

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми, власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки (про що мова піде далі), яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо), її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління. [5]

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш.суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної. Див. Рис 2.1.

У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків і економістів про те, що завдання економічної реформи в "Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної. Чому? Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрямку. По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільноїконкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підцриємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності. [3]

Рис.2.1.


Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю е звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.


.2 Типи: приватна і суспільна власність


В процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності: а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів. Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову. [6]

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична. Див. Рис 2.2.

Приватна власність характеризується тим, що основні чинники виробництва (земля, засоби виробництва, капітал, природні ресурси), а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Приватна власність може бути трудовою і нетрудовою.[7]

В економічній літературі розглядаються два закони власності і два закони присвоєння, які діють у взаємозв'язку. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон присвоєння - праця початковий спосіб присвоєння. Вона створює власність та її ціну. На основі першого закону власності функціонує натуральне і просте товарне виробництво. Присвоєння тут здійснюється подвійно: безпосередньо через працю і через обмін продуктами своєї праці на ринку. Власність на створений продукт виступає при такому присвоєнні як така, що безпосередньо виникає з праці її власника. Це трудова власність. На цьому виді власності засновано так зване трудове право.


Рис. 2.2.Типи і види власності


Витоки сучасного ринкового господарства пов'язані з найманою працею і капіталом. Перетворення трудової приватної власності на капіталістичну відбувається на основі переходу першого закону власності у другий - в закон власності на продукт чужої праці. Йому відповідає вже другий закон присвоєння: товарний обмін - первісний спосіб присвоєння. На цих законах засновано велике суспільне виробництво. Присвоєння тут здійснюється через товарний обіг та розподіл доходів.[8] У процесі історичного розвитку відбувається модифікація закону власності. Дрібнотоварне виробництво допускає безпосереднє поєднання, зрощування працівника з умовами виробництва. Закон власності тут ґрунтується на єдності праці та власності. Велике виробництво передбачає кооперацію праці. Кожний тип власності за своїм процесом розвитку історичний. Виникнувши в часи первісного ладу, племінна власність відповідала нерозвиненій стадії виробництва, коли люди займалися мисливством і рибальством. Племінна власність у вигляді індивідуальної або групової складалася із примітивної зброї захисту або нападу, засобів та предметів праці, житла, одягу, домашнього майна. З виникненням скотарства і одомашнюванням тварин виникає власність і на них. Розвиток землеробства приводить до присвоєння людьми, сім'ями, племенами земельних угідь. Володіння землею і засобами праці стало однією з визначальних умов життя, виробництва необхідних засобів існування. Більш продуктивна праця давала змогу не тільки отримувати економічний продукт для задоволення простих на той період потреб, а й нагромаджувати його частину у вигляді власності.[9]

Виникнення майнової нерівності, намагання розширити свої володіння породжували війни за території, майно, багатство. Зростання чисельності населення потребувало все більше землі, худоби, природних ресурсів для розширення виробництва продуктів. Тому набута людьми власність все більше відокремлюється, загарбується, присвоюється, переходить із рук в руки. З виникненням античних держав зароджується державна власність. У рабовласницьких суспільствах крім общинної розвивалась приватна власність. Із збільшенням обсягу приватної власності на землю, чисельності рабів, розвитком засобів виробництва розвивалися відповідні суспільні відносини, відбувалося їх антагоністичне загострення. У феодальну епоху головною формою власності була, з одного боку, земельна власність феодалів з прикованою до неї працею кріпаків, а з другого - власна праця майстрів-ремісників, що володіли відповідними на той час засобами виробництва і мали кількох підмайстрів. [9]

Структура обох цих видів власності зумовлювалась обмеженими умовами виробництва - слабкою і примітивною обробкою землі та ремісничим типом промисловості. Під час промислової революції, становлення капіталістичних відносин приватна власність досягла апогею свого розвитку. В останній третині XIX ст. концентрація і централізація капіталу та виробництва призвели до виникнення та панування великих монополістичних об'єднань. Однак пізніше, у першій половині XX ст., приватна власність видозмінюється. Виникає акціонерна власність, зростає роль державної власності. Поряд з власністю на землю, природні багатства, будинки і споруди, устаткування і майно зростає роль власності на золото та дорогоцінності, грошові ресурси і цінні папери. [8]

Виникає проблема інтелектуальної власності на духовний продукт, власність на інформацію. Слід зазначити, що у розвинених країнах нині, крім приватної та державної форм власності, існують корпоративна (акціонерна, монополістична), а також різні види змішаних форм власності. Наявність різних видів власності дає змогу повніше реалізувати ефект конкуренції, змагання між різними видами господарювання. У країнах, у яких після 1917 р. відбулися так звані соціалістичні революції, було зроблено спробу ліквідувати приватну власність. Це означало виникнення нового виду власності, коли усі засоби виробництва перейшли у безроздільне володіння держави. Слід мати на увазі, що утвердження приватної власності та її панування завжди було джерелом антагонізму, експлуатації найманої праці, гострих суперечностей, намагання ліквідувати її, утвердити загальнонародну власність, з якою пов'язували надії на усунення суспільної несправедливості у розподілі доходів, поділу людей на бідних і багатих. Проте звільнення від «ярма» приватної власності на території Російської імперії після жовтневої революції означало, що вся власність і влада зосередилися в руках держави, яка володіла абсолютним правом визначати розмір особистих доходів і матеріальне становище кожної людини. [10]

Історичний досвід свідчить, що держава, яка зосереджує в своїх руках переважну частку засобів виробництва і землю, має необмежену владу і здійснює свою економічну і суспільну політику через апарат насильства. Закріплення функції володіння і управління власністю за одним суб'єктом неминуче породжує її відчуження від суспільства. В Україні, як і в колишньому СРСР загалом, упродовж багатьох десятиріч відбувався процес гіпертрофованого «одержавлення» усіх сфер і галузей, що негативно вплинуло на економічний розвиток. Переважна частина засобів виробництва (92 %) перебувала в єдиній формі власності - державній. Якщо до цього додати, що і наймасовіша на той час кооперативна форма власності - колгоспи - була поставлена фактично під повний контроль держави, то це означало повне одержавлення засобів виробництва. Все це призвело до деформації та відриву власності від безпосередніх виробників матеріальних благ. [9]

Таким чином, і в теорії, і на практиці фактично відбулося ототожнювання так званої «загальнонародної» власності з державною, яка за відсутності демократії перетворилася на державно-монополістичну. А надмірна централізація та бюрократизація вбивають будь-яку господарську ініціативу. Ось чому, незважаючи на суперечливий характер приватної власності, вона, як свідчить досвід багатьох держав світу, стала гарантією свободи не тільки для власників, а й для тих, у кого власності немає. Оскільки в умовах приватної власності контроль над засобами виробництва поділений між множиною незалежних один від одного людей, ніхто не має над ними абсолютної влади, панує демократичний підхід до вибору своєї діяльності, отримання доходів, володіння і користування своєю власністю.

Суспільна власність - така, де три її функції (володіння, користування, розпорядження) належать не одному суб'єкту, а багатьом особам, групі, колективу чи суспільству в цілому. Ця форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління, інакше кажучи, суспільну власність можна розглядати як таку, що походить від слова «спільна», при якій здійснюються колективне володіння, користування, розпорядження капіталом (майном) і умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно із спільно прийнятим принципом розподілу. [10]

На шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання великої приватної власності окремих суб'єктів у індивідуальну власність багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність - це юридичне приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, спільному капіталі, економічний зміст якої реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування. Акціонерна форма власності, корпорації набули широкого розвитку в США, де перетворилися на головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині корпоративна форма власності в економічній системі США охоплює понад 90 % усіх власників (приватна - менше ніж 5 %). Із зростанням рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. В сучасних умовах суспільна власність реалізується у таких формах, як групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій - профспілок, партій, товариств, фондів тощо.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є однією із складних, оскільки безпосередньо пов'язана з відчуженням результатів спільної праці. У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох чинників трансформувалися в різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певна форма власності займала панівне становище, була стрижнем, навколо якого оберталася уся економічна система цього суспільства. А сутність її залежала від способу поєднання двох основних чинників виробництва - засобів виробництва і робочої сили.


.3 Види та форми власності. Форми власності України


Форма власності - стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення майна (благ), його володіння, користування та розпорядження. Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Україні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 1991 р., а також змінами до нього, внесеними Законом України від 14 жовтня 1992 р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної. [1]

Світовий досвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною. Щодо колективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має. Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства до колективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну з організаційно-правових форм господарювання власника майна. В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємств. [9]

Такі підприємства і дістали назву колективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те, що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які мали належати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно як неподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належало державі. Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності. Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так, майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестає бути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майно не поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить до колективних, але на основі приватної власності. Багато непорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективне підприємство», коли вони стосуються господарських товариств. [10]

Складається враження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном, власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товаристві власником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, або вони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усіма власниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованих приватних власників», а не «колективне підприємство». У деяких економічних виданнях кооперативну власність також відносять до колективної форми власності. Проте кооперативна власність (власність колективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, інших видів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формується за рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб'єктів права приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лише одним з видів приватної власності. Отже, колективна власність як самостійна форма не існує, її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство. [8]

У Конституції України (ст. 65) проголошено також два види власності: суспільну (державну і комунальну) і приватну. Розглянемо економічно-юридичну сутність основних форм та видів власності в Україні детальніше. Приватна власність громадян: а) особисту власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, коштів, вкладених у кредитні заклади, акції; б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство; в) власність селянського і особистого підсобного господарства. Право приватної власності належить громадянам і юридичним особам. Кожен громадянин і юридична особа мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю повною мірою. Ніхто не може бути незаконно позбавлений права приватної власності. [10]

Право приватної власності є непорушним. У власності громадян і юридичних осіб - суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке майно за винятком такого, яке відповідно до закону не може їм належати. Склад, кількість та вартість майна, що може бути у власності громадян і юридичних осіб - суб'єктів права приватної власності, не обмежуються, крім випадків, визначених законом. Громадяни України мають право приватної власності на цінні папери (акції, облігації, чеки тощо) і документи, що підтверджують право їхньої участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, якщо обмеження щодо цього не встановлені законом. Пай у кооперативі або господарському товаристві є майновим правом громадянина, яке належить йому за правом приватної власності. [8] власність економічний господарювання

Цінні папери і документи, які підтверджують право участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, не становлять частки майна цих організацій. Вони є приватною власністю громадян - учасників (членів) товариств, кооперативів і підприємств, підтверджують їхні майнові права і як такі можуть бути самостійним предметом договорів купівлі-продажу, застави. Важливим є питання про право приватної власності на земельну ділянку. Громадяни України мають право приватної власності на одну земельну ділянку в межах розмірів, передбачених законом. Можливість мати більшу кількість земельних ділянок також визначається законом. Громадяни, яким належить право приватної власності на земельну ділянку, можуть використовувати її для ведення селянського (фермерського) господарства, індивідуального житлового будівництва, ведення підсобного господарства у містах і сільських населених пунктах, а також садівництва, городництва, тваринництва та з іншою метою, передбаченою законодавством....Споживчим кооперативам як юридичним особам належить повною мірою право приватної власності на частку (пай) у господарських товариствах (підприємствах), які створюються ними для досягнення своєї статутної мети. У разі ліквідації споживчого кооперативу його майно, що залишилося після сплати членам кооперативу майнових та інших внесків і дивідендів на них, розподіляється згідно з законодавством. [10]

Юридичні особи, які мають організаційно-правову форму громадських об'єднань, благодійних та інших фондів, мають право приватної власності на належне їм майно повною мірою. До складу майна, яке належить юридичним особам, створеним у формі громадських об'єднань, благодійних та інших фондів, належать: - кошти та інше майно, передані їм засновниками (учасниками), державою, пожертвуване громадянами, товариствами, підприємствами, установами, а також майно, набуте внаслідок вступних та членських внесків та на інших підставах, не заборонених законом. У разі ліквідації громадського об'єднання його майно не поділяється між засновниками (учасниками, членами) і використовується із зазначеною в установчих документах метою, а у випадках, передбачених законом, за рішенням суду спрямовується в доход держави. Такі основні юридичні норми та правила, форми і види на які поділяються і за якими здійснюється право приватної власності громадян і юридичних осіб.


Висновки


Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських звязків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами. Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи формування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процессам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання - один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного субєкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна і та ж форма власності може реалізуватися через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація.

Сьогодні зявились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна і та ж сама форма господарювання може реалізовуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку власності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості.

Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності. Спеціальні звертання до неї можна знайти в історичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми людства.

Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Власність як економічні відносини почала формуватися ще на зорі становлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці.


Список використаної літератури


1.Закон України Про власність із змінами та доповненнями.

2.Економічна теорія: політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 7-ме вид., стереотипне. - К.: Знання-Прес, 2008. - 719 с.

3.О.І. Бутук., Н.І. Волкова. Економічна теорія: тренінг-курс: Навч. посіб. - К.: Знання, 2007. - 291 с.

.Політична економія / За ред. С.В. Мочерного. - Львів: Світ, 1990. - 680с.

.Політична економія : Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. - К.: Академія, 2007. - 672 с.

.Політична економія : Навчальний посібник / За ред. доктора Г.І. Башнянина і доцента Є.С. Шевчука. - Вид. 4-те, пероб. і доп. - Львів: Магнолія Плюс, 2006. - 308 с

7.С.В. Мочерний., Я.С. Ларіна. Політекономія: Підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2006. - 390 с. - Вища освіта ХХІ століття.

8.К. Макконнелл., Л. Брю. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2-х т.. Т. 1. - М.: Республика, 1992. - 399 с.

9.М. Блауг. Економічна теорія в ретроспективі. - К.: Основи, 2001. - 670с.

.Політекономія: Підручник / За ред. Ю.В. Ніколенка - К.: ЦУЛ, 2003. - 412с.


Теги: Экологические катастрофы и кризисы в истории Земли  Диплом  Экология
Просмотров: 28067
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Экологические катастрофы и кризисы в истории Земли
Назад