Основи підприємницької та управлінської діяльності

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКДЕМІЯ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ ТЕХНІКУМ


ЗАТВЕРДЖЕНО:

Заступник директора КТНМетАУ

з навчальної роботи

________________ Т.О. Сердюк

«_______» _______________2010 р.


Напрям: 090404 «Металургія і металознавство»

Спеціальність: 5.090404 «Обробка металів тиском»

Дисципліна: Основи підприємницької та управлінської діяльності


МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

для самостійної роботи


Розробник: викладач КТНМет АУ

Новікова О.В.

Розглянуто і схвалено на засіданні

предметно-циклової комісії

«Економічних дисциплін»

Протокол № ___від «___»____2010 р.

Голова ЦК ________ З.В. Мамонтова


м. Кривий Ріг

р.


ЗМІСТ


Тема «Закон України «Про підприємства».

План

. Поняття підприємства, його види за формою власності

. Утворення і майно підприємства, господарська, економічна та соціальна його діяльність.

. Ліквідація і реорганізація підприємства.

Тема «Закон України «Про підприємництво».

План

. Організація підприємницької діяльності: субєкти, обєкти, види підприємництва. Права та обовязки підприємця.

. Відповідальність підприємств.

. Підприємство і держава.

Тема «Загальні положення підприємництва».

План

. Основні субєкти підприємницької діяльності, свобода підприємницької діяльності.

. Рушійні сили підприємництва. Форми економічної свободи.

. Умови і принципи управлінської діяльності, обмеження у підприємництві.

Тема «Етика і культура підприємницької діяльності».

План

. Психологія та етика ділової якості підприємця.

. Культура підприємницької діяльності.

Тема «Організаційно правові форми підприємництва».

План

. Одноосібне володіння, товариства, корпорації. Добровільні обєднання підприємців.

. Франчайзинг, як особлива форма організації бізнесу.

Тема «Типологія підприємництва».

План

. Підприємництво у фінансовій сфері.

. Виробнича підприємницька діяльність, посередницька діяльність.

Тема «Конкуренція і підприємництво».

План

. Сутність конкуренції. Форми та методи конкурентної боротьби.

. Конкурентоспроможність підприємства.

Тема «Ризик і страхування підприємницької діяльності».

План

. Сутність і основні види ризиків.

. Управління економічними ризиками.

Тема «Як організувати свою справу і стати бізнесменом».

План

. Вибір сфери бізнесу. Бізнес - план підприємницької діяльності.

Тема «Поняття, рівні та функції управління».

План

. Поняття про управління як систему знань. Рівні управління.

. Взаємозв'язок між рівнями управління.

. Класифікація управлінського персоналу.

. Функції управління та взаємозвязок між ними.

Тема «Організаційні структури управління».

План

. Поняття організаційної структури управління та її види.

. Дільниця і бригада первинні ланки організації виробництва та їх місце в структурі управління підприємством.

Тема «Органи управління підприємством і цехом».

План

. Сучасні структури органів управління підприємством та цехом.

. Майстер - організатор виробництва, лідер трудового колективу.

Тема «Принципи та методи управлінської діяльності».

План

. Поняття принципів управлінської діяльності, їх суть та зміст.

. Методи управлінської діяльності, їх види і сутність.

. Соціально - психологічні методи управління.

Тема «Керівник трудового колективу. Основи психології особистості та малих груп».

План

. Основні вимоги, які предявляються до керівника в сучасних умовах.

. Стиль керівництва трудовим колективом.

. Поняття особистості і колективу. Структура особистості.

. Основні типи темпераменту особистості.

. Формування трудового колективу, етапи його розвитку

. Формальна та неформальна організаційна культура.

. Вивчення і оцінка кадрів підприємства.

. Конфліктні ситуації в колективі та роль керівника в їх розвязанні.

Тема «Планування та організація особистої праці керівника».

План

. Основні напрямки наукової організації праці керівника. Основні вимоги до організації основного місця керівника.

. Методика роботи зі спеціальною апаратурою. Робота керівника з документацією. Складання індивідуальних планів роботи керівника. Телефон та ділове спілкування.

. Задачі і практика ділових нарад, їх підготовка і проведення.

. Використання засобів звязку, промислового телебачення, персонального компютера у роботі керівника.

Тема «Інформація в управлінській діяльності та прийняття управлінських рішень».

План

. Сутність комунікацій і їх роль у системі управління.

. Способи комунікацій. Комунікаційні канали.

. Управлінські рішення, та їх типи. Технологія прийняття управлінських рішень.

Тема «Сутність маркетингу та основні поняття».

План

. Сутність і розуміння сучасного маркетингу.

. Основні поняття сучасного маркетингу.

Тема «Сутність маркетингових досліджень. Аналіз первинної і вторинної інформації».

План

. Сутність маркетингових досліджень.

. Аналіз первинної і вторинної інформації.

Тема «Маркетингова товарна політика її сутність та значення. Життєвий цикл товару, види товару. Маркетингова цінова політика».

План

. Маркетингова товарна політика її сутність та значення.

. Життєвий цикл товару, види товару.

. Маркетингова цінова політика

Тема «Маркетингова політика розподілу товарів. Канали розподілу їх функції. Оптова і роздрібна торгівля».

План

. Маркетингова політика розподілу товарів.

. Канали розподілу їх функції. Оптова і роздрібна торгівля.

Тема «Суть, завдання і функції управління маркетингом».

Перелік використаної літератури


Тема «Закон України «Про підприємства»


План


1. Поняття підприємства, його види за формою власності

. Утворення і майно підприємства, господарська, економічна та соціальна його діяльність.

. Ліквідація і реорганізація підприємства.


Необхідно знати: загальні положення Закону України «Про підприємства», поняття підприємства, його види за формою власності; порядок утворення підприємства; механізм формування капіталу підприємства; господарську, економічну та соціальну його діяльність; порядок ліквідації і реорганізації підприємства.

Необхідно вміти: давати загальну характеристику підприємств відповідно до їх класифікації.


1.Поняття підприємства, його види за формою власності


Підприємство - це організаційно відокремлена й економічно самостійна ланка виробничої сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб ринку в його продукції або послугах з метою одержання прибутку.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є Закони України: «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

Зокрема, Закон України «Про підприємства в Україні» визначає види та організаційні форми підприємства, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, механізм здійснення підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки. Цим Законом визначені рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від організаційної форми та форми власності на майно; він спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність за результати своєї господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими суб'єктами господарювання, органами державного управління та ін.

Структура Закону України «Про підприємства в Україні»:

Розділ І. Загальні положення

Розділ II. Створення підприємства і порядок його реєстрації

Розділ III. Майно підприємства

Розділ IV. Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

Розділ V. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства

Розділ VI. Підприємство і держава

Розділ VII. Ліквідація і реорганізація підприємства

Розділ VIII. Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства

Підприємства мають такі ознаки:

виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме:

. Мета і характер діяльності:

комерційні, метою яких є одержання прибутку;

некомерційні, які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організації).

. Форма власності:

приватні (індивідуальні, засновані на власності однієї особи без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на власності однієї особи з правом найму робочої сили);

колективні (засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації);

державні (засновані на власності держави, в тому числі казенні);

муніципальні (державні комунальні підприємства, засновані на власності громади адміністративно-територіальних одиниць);

спільні підприємства (засновані на власності фізичних або юридичних осіб різних держав);

іноземних громадян або організацій (засновані виключно на власності фізичних або юридичних осіб іноземних держав).

. Правовий статус і форма господарювання:

одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

Перевагами такої форми підприємства є простота заснування, незначні випрати на засновницько-реєстраційні операції, повна самостійність, оперативність і свобода підприємницьких дій, відносно низькі витрати на організацію виробництва, власникові повністю належить прибуток підприємства.

Недоліки: обмежені можливості для розширення капіталу, повна відповідальність за борги, відсутність спеціалізованого менеджменту, невизначеність термінів функціонування, оскільки підприємство юридично припиняє свою діяльність у разі смерті, позбавлення волі або психічного захворювання одноосібного власника.

Кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

Перевагами є збільшення економічних можливостей підприємства щодо розширення бізнесу, диференціація виконуваних функцій окремими працівниками (виробничих, збутових, адміністративних).

Недоліком - протиріччя економічних та інших інтересів окремих членів кооперативу.

Орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном.

Переваги: не вимагає значних коштів для придбання майна, немає ризику за техніко-економічне старіння основних фондів, його несе орендодавець.

Недоліки: обмежується підприємницька свобода орендаря, який не є власником майна.

Господарські товариства - передбачають об'єднання капіталів двох або більше юридичних або фізичних осіб за умов спільного розподілу прибутку, контролю результатів бізнесу, активної участі у здійсненні бізнесової діяльності.

Основою взаємовідносин між партнерами є договір.

За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізняють:

товариство з повною відповідальністю (всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за її результати не лише своїми частками у статутному фонді, а й власним майном);

товариство з обмеженою відповідальністю (учасники несуть відповідальність за господарську діяльність у межах своїх внесків у вигляді майна, грошових коштів, продуктів інтелектуальної власності тощо);

командитне товариство (поряд з учасниками, які несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність якого обмежується внеском у майно підприємства, але не особистим майном; такий учасник називається командитом);

акціонерні товариства (відкритого і закритого типу) (власність підприємства розподілена на частини і власниками вважаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал; весь прибуток належить акціонерам і поділяється на дві частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування; функції власності і контролю поділені між власниками (акціонерами) і менеджерами.

Перевагами господарських товариств є:

Більш широкі можливості для розширення виробництва, збільшення фінансової незалежності та дієздатності шляхом злиття капіталів партнерів, можливість залучення до управління професійних менеджерів; для акціонерних товариств - реальна можливість залучення необхідних інвестицій через ринок цінних паперів, акціонери не можуть зазнати більших втрат, ніж ними було вкладено в акції, простіше збільшувати обсяги виробництва і суми прибутку.

Недоліки: виникнення протиріч між інтересами партнерів спричиняє малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління виробництвом; для акціонерних товариств - притаманні розбіжності між функціями власності та контролю, інколи виникають суперечності між акціонерами і менеджерами, наявність подвійного оподаткування (спочатку прибутку акціонерного товариства, а потім дивідендів акціонерів).

. Національна належність капіталу підприємств:

національні (капітал підприємств належить підприємцям своєї країни);

іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних громадян);

змішані (капітал підприємств належить громадянам різних країн).

. Галузево-функціональні види діяльності:

промислові;

сільськогосподарські;

будівельні;

транспортні;

торговельні;

лізингові;

банківські

та ін.

. Розміри підприємств за чисельністю працівників:

малі, до яких належать (за чисельністю працюючих):

) у промисловості та будівництві - до 200 чол.;

) у інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.;

) у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.;

) у галузях невиробничої сфери - до 25 чол.;

) у роздрібній торгівлі - до 15 чол.;

середні;

великі.

Розміри середніх і великих підприємств за чисельністю працюючих законодавчо не регулюються.

Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, наприклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації, але перелічені є найважливішими.

Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціації, корпорації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи.

В Україні найбільш поширеними формами об'єднання підприємств є:

асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову діяльність своїх членів;

корпорація - договірне об'єднання господарських суб'єктів на засадах інтеграції та виробничих інтересів з делегуванням їй окремих повноважень;

консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту;

концерн - об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю, найчастіше з використанням принципу диверсифікації виробництва;

холдинг - організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів; утворення, яке безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств.

Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки і може використовуватись залежно від умов внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства (ринку). Ринок, як сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин між виробниками і споживачами складається з певних елементів.

Основними видами ринків за суб'єктним складом є:

ринок виробників;

ринок споживачів;

ринок посередників;

ринок державних установ;

ринок міжнародних установ, покупців і споживачів.

За елементно-технологічним складом ринки поділяються на:

ринок засобів виробництва;

ринок предметів споживання;

ринок інвестицій;

ринок фінансово-кредитних ресурсів;

ринок інновацій та інформації;

валютний ринок.

За територіальною ознакою ринки класифікуються на:

місцевий;

регіональний;

національний;

транснаціональний;

світовий.

Функції ринкової інфраструктури виконують товарні і фондові біржі, страхові компанії, венчурні фірми, інформаційні центри, транспортні мережі, банки.

Економіка сучасних вітчизняних підприємств має ряд особливостей, які пов'язані з неузгодженістю рішень на державному рівні, нестабільністю законодавчої бази, високим рівнем податків, «втечею» кваліфікованих кадрів. Такі негативні моменти спричиняють низький рівень іноземного інвестування в економіку України, обертання значної маси грошових коштів поза банками, «перелив» капіталів зі сфери виробництва у сферу торгового бізнесу через відсутність стимулів і пільг для вітчизняних товаровиробників та ін.

Усунення таких негативних явищ дало б можливість поліпшити роботу вітчизняних підприємств, створити умови для стабілізації їх власного становища та для наповнення бюджету держави.


2.Утворення і майно підприємства, господарська, економічна та соціальна його діяльність


Формування капіталу підприємства

Підприємницька діяльність передбачає наявність стартового капіталу. Він забезпечує фінансування проектів придбання і використання господарських ресурсів з метою отримання прибутку. Таке нагромадження початкового капіталу має назву статутного фонду.

Статутний фонд - це сукупність вкладів (у вартісному вираженні) засновників у майно створюваного підприємства в розмірах, визначених установчими документами, для забезпечення його діяльності. Статутний фонд одночасно забезпечує фінансово-економічні умови (як стартовий інвестиційний капітал) та регулює відносини власників щодо частки майна, виробленої продукції і прибутку. Внески власників господарського товариства до статутного фонду можуть бути здійснені у таких формах:

- майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);

цінні папери (акції і облігації);

права на користування природними ресурсами, майном, об'єктами інтелектуальної власності та іншими майновими правами;

грошові кошти (у тому числі і ТКВ).

Іноземні інвестиції до статутного фонду можуть здійснюватися у такому вигляді:

- іноземна валюта, що визначається конвертованою НБУ;

грошові одиниці України - при інвестуванні в об'єкт початкового інвестування або інші об'єкти відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток;

будь-яке рухоме і нерухоме майно та пов'язані з ним майнові права;

акції, облігації і корпоративні права (права власності на частку у статутному фонді юридичної особи, створеної згідно з законодавством інших країн, виражені у конвертованій валюті).

На практиці найбільше проблем виникає у зв'язку із вкладами до статутного фонду у вигляді нематеріальних активів. Вартість залежить від виду нематеріальних активів, які умовно розподіляються на 5 груп:

- об'єкти інтелектуальної власності, до яких відносять право власності на винахід, на корисну модель, на промисловий зразок, на сорт рослин, на фірмове найменування, на програмне забезпечення і науково-технічну інформацію - засвідчені патентами;

об'єкт права користування природними ресурсами: право користування надрами, земельною ділянкою, користування геологічною, геоморфологічною та іншою інформацією про стан і можливості господарського використання природного середовища, право на використання водних, біологічних та інших ресурсів, яке може впливати на рівень екологічної безпеки підприємства і регіону;

право на здійснення будь-якої діяльності, яке засвідчене ліцензією або патентом;

гудвіл - вартість репутації фірми. Вартість цього нематеріального активу визначається як різниця балансової вартості активів підприємства і його ринкової вартості як цілісного майнового комплексу, яка визначається на підставі управлінських якостей і технологій. До цієї групи відносять і ноу-хау;

право власності на майно: квартира, телефон, право на місце на товарній або фондовій біржах.

Для окремих видів діяльності вводяться обмеження щодо організаційно-правової форми порядку внесення коштів учасниками. Так, страхові компанії можуть бути створені у формі акціонерного товариства, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Проте внески до статутного фонду цих компаній не можуть бути здійснені у формі нематеріальних активів, а частка грошових коштів у створеному статутному фонді має бути не меншою 60%. При цьому дозволяється сплата грошової частини внесків (не більше 25%) державними цінними паперами за їх номіналом.

Інвестиційна компанія може бути створена у формі акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю, а інвестиційний фонд - у формі закритого акціонерного товариства Внески засновників інвестиційного фонду можуть бути зроблені лише готівкою, цінними паперами і нерухомим майном. При цьому частка одного засновника не може перевищувати 25% статутного фонду.

При формуванні статутного фонду розрізняють два поняття - внески і додаткові внески засновників до статутного фонду, які відрізняються за економічно-правовим характером.

Основні відмінності початкових і додаткових внесків у статутний фонд (СФ):

- порядок формування СФ за рахунок внесків учасників є обов'язковим елементом установчих документів (ст. 4.51 Закону України "Про господарські товариства"). Порядок внесення додаткових внесків може і не передбачатися;

вартість оцінки внеску становить частку засновника у статутному фонді, додаткові внески, крім спеціально обумовлених випадків, не впливають на його розмір;

рішення про збільшення розміру СФ підлягає реєстрації, при додаткових внесках це не передбачається;

у випадку банкрутства учасники товариства відповідають за борги у межах своїх часток у статутному фонді. При цьому додаткові внески не беруться до уваги;

збільшення вкладів і розміру СФ вимагає внесення змін до Статуту товариства і одностайного рішення загальних зборів. При додаткових внесках рішення приймається на зборах простою більшістю голосів;

внесок, як частина учасника у СФ виконує такі функції:

. Інвестування діяльності підприємства.

. Регулювання відносин власності.

. Управління товариством.

Додаткові внески виконують тільки функції інвестування.

Створення, організація і реєстрація бізнесу

Після визначення джерел фінансування бізнесу і розрахунку початкового капіталу, ризиків, які будуть виникати при господарській діяльності потрібно виконати роботу по оформленню своєї справи.

Основними документами, які підтверджують статус юридичної особи, є статут, засновницький договір, тому що створення підприємства без цих документів неможливе.

При створенні малих підприємств, які мають індивідуальну форму бізнесу потрібен тільки статут підприємства. Для відкритого і розширеного командитного товариства розробляють і затверджують тільки засновницький договір. Для інших видів підприємств необхідні обидва документи.

Статут підприємства

У статуті підприємства наводиться така інформація:

- власник, назва підприємства його адреса;

предмет і цілі діяльності;

органи управління і порядок їх формування;

компетенція і повноваження трудового колективу і його виборних органів;

порядок утворення майна;

умови реорганізації і ліквідації.

Статут підприємства складається з таких розділів:

- загальні положення, предмет, основні цілі і напрями діяльності;

про зовнішньоекономічну діяльність;

про права підприємства і його майно;

про виробничо-господарську діяльність, управління підприємством і його трудовим колективом;

про організацію і оплату праці;

про розподіл прибутків і компенсацію збитків;

про облік, звітність і контроль;

про припинення діяльності підприємства.

Статут підприємства затверджується власником майна - засновником підприємства.

Засновницький договір

Засновницький договір складається з таких розділів:

предмет і мета діяльності;

юридичний статус підприємства;

статутний фонд і його частка у загальному обсязі витрат;

вклади учасників у майновій і грошовій формах в уставному фонді;

умови і порядок кредитування діяльності;

обсяги виробництва, у тому числі на експорт;

порядок нагромадження і розподілу прибутку і податку на прибуток;

права і обов'язки засновників;

структура управління;

система постачання і збуту;

форми контролю за якістю продукції та діяльністю підприємства;

комерційні таємниці;

відповідальність за порушення договору;

порядок ліквідації підприємства.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється у виконкомі міської, районної Ради народних депутатів, у районній Раді за місцем знаходження керівного органу або за місцем проживання підприємця.

Для того, щоб стати суб'єктом підприємницької діяльності із створенням юридичної особи, потрібно підготувати і подати за місцем реєстрації такі документи:

рішення власника про створення юридичної особи. Якщо власників два або більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів, його підписують голова і секретар зборів;

вибрати назву і узгодити її у виконкомі;

розробити статут підприємства. На реєстрацію подають три примірники (два оригінали і 1 копія);

установча угода. До установчої угоди вносять такі положення: строк діяльності товариства; дочірні підприємства, філії, представництва; участь в управлінні підприємством; участь у розподілі прибутку; вихід із товариства;

отримання інформації про діяльність товариства;

обов'язки членів товариства.

Особи, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без отримання статусу юридичної особи, повинні подати такі документи:

реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податку та інших обов'язкових платежів;

документ, що засвідчує сплату за державну реєстрацію;

дві фотокартки.

Реєстрація здійснюється протягом п'яти робочих днів з дня надходження документів. В цей термін органи державної адміністрації повинні внести усі дані до Реєстру підприємницької діяльності і видати свідоцтво про державну реєстрацію.

Після реєстрації підприємець повинен стати на облік в управлінні статистики, у яке від надає такі документи: статут (копію); квитанцію про сплату за реєстрацію; копію свідоцтва про державну реєстрацію; заповнює заяву у статуправління.

Після реєстрації підприємець повинен стати на облік у пенсійному фонді. У пенсійний фонд потрібно надати такі документи: копію свідоцтва про державну реєстрацію; довідку з банку про відкриття рахунку.

Потім підприємець стає на облік у центрі зайнятості. Він заповнює бланк, який йому запропонують, і можуть видати реєстраційну довідку.

Далі підприємець реєструється у податковій інспекції

Далі підприємець може відкрити розрахунковий рахунок у банківській установі і повідомляє особисто податкову інспекцію про відкриття рахунку за 3 робочі дні.

Підприємець реєструється в обласному відділі автодору і отримує дозвіл на виготовлення печатки в районному або міському відділі внутрішніх справ.


3. Ліквідація і реорганізація підприємства


Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму функціонування, об'єднуються з іншими підприємствами, відокремлюються з розподілом майна та ін. Проте в усіх цих випадках порушуються інтереси як власників, так і найманих працівників, які потребують допомоги, захисту і можуть розраховувати в цих випадках на державу.

Припинення діяльності суб'єкта підприємництва здійснюється двома шляхами - реорганізацією та ліквідацією.

Підприємство реорганізується у випадках:

Øзлиття з іншим підприємством та утворення в результаті ; нового підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов'язки обох підприємств;

Øприєднання одного підприємства до іншого. В результаті до останнього переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, ш;о приєднуються;

Øподілу підприємства. Новим підприємствам, що виникли, переходять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки розділеного підприємства;

Øвиділення з підприємства одного або кількох нових, яким переходять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства;

Øперетворення одного підприємства в інше. До нового підприємства переходять усі майнові права і обов'язки реорганізованого.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється:

vз власної ініціативи підприємця;

vу разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання;

vза рішенням вищого органу підприємства (фірми);

vна підставі рішення суду або арбітражного суду: за клопотанням банківських органів у разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; контролюючих органів за систематичне або грубе порушення чинного законодавства;

vза іншими підставами, передбаченими засновницькими документами та законодавчими актами України.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється ліквідаційною комісією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадку банкрутства - судом або арбітражним судом. За рішенням судових органів ліквідація може проводитися й органом управління підприємством (фірмою).

Ліквідаційна комісія або орган, який проводить ліквідацію, публікує в офіційній пресі інформацію про ліквідацію підприємства (фірми); повідомляє порядок і строк прийняття претензій; оцінює наявне майно підприємства; виявляє дебіторів і кредиторів (розраховується з ними); вживає заходів щодо сплати боргів третім особам; складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Майно підприємства (фірми), його кошти після розрахунків з бюджетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляються між засновниками (учасниками) пропорційно до частки їх у майні підприємства, у порядку та за умов, передбачених засновницькими документами і законодавчими актами України. Претензії, не задоволені у зв'язку з відсутністю майна, а також не визначені ліквідаційною комісією, вважаються погашеними. Спори, що виникають у процесі ліквідації між фізичними і юридичними особами, розглядаються в судовому порядку.


Питання для самоконтролю


. Що таке підприємство?

. Назвіть основні законодавчі актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні.

. Назвіть структуру Закону України «Про підприємства в Україні».

. Які ознаки мають підприємства?

. З а якими ознаками класифікуються підприємства?

. Які ви знаєте форми обєднання підприємств в Україні? Дайте їм характеристику.

. Яким чином формується капітал підприємства?

. Порядок створення і реєстрації бізнесу.

. Дайте визначення статуту підприємства? Яка інформація міститься в статуті підприємства?

. Яка інформація міститься в засновницькому договорі?

. В яких випадках проводиться реорганізація підприємства?

. В яких випадках проводиться ліквідація підприємства?


Тема «Закон України «Про підприємництво»


План


1. Організація підприємницької діяльності: субєкти, обєкти, види підприємництва. Права та обовязки підприємця.

. Відповідальність підприємств.

. Підприємство і держава.


Необхідно знати: основні положення Закону «Про підприємництво»; порядок створення, організації і реєстрації бізнесу; порядок ліцензування та патентування підприємницької діяльності; основні права та обовязки підприємця; сутність державної підтримки підприємництва; етапи формування державної підтримки підприємництва в Україні.

Необхідно вміти: надати повну характеристику процесу створення, реєстрації та ліквідації підприємницької організації.


. Організація підприємницької діяльності: субєкти, обєкти, види підприємництва. Права та обовязки підприємця


Відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Здійснення підприємницької діяльності регулюється Законом України «Про підприємництво» й іншими нормативними актами.

Підприємництво - це безпосередня, самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг із метою одержання прибутку, здійснювана фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Характерні ознаки підприємництва:

Самостійність - полягає у свободі підприємництва, його незалежності від державних органів, що можуть втручатися в діяльність підприємців тільки у відповідності зі своєю компетенцією (наприклад, при здійсненні контролю).

Ініціативність - означає заповзятливість, активне ведення господарської діяльності.

Систематичність - полягає в тому, що підприємництвом визнається не одноразова дія, а постійна діяльність.

Істотною ознакою підприємництва є його ризик, тобто можливість одержання негативних результатів, самостійне несення майнової відповідальності за результати своєї господарської діяльності, заподіяння збитків.

Законом передбачена свобода підприємництва, яка полягає в тому, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Принципи, на підставі яких здійснюється підприємництво:

вільний вибір діяльності;

залучення на добровільних началах до здійснення підприємницької діяльності майна й коштів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

вільне наймання працівників;

залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не забороняється або не обмежується законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Види підприємницької діяльності.

З урахуванням спрямованості підприємницької діяльності, об'єкта застосування капіталу й одержання конкретних результатів виділяються такі види підприємництва.

Виробниче підприємництво - це процес виробництва конкретних товарів, здійснення робіт і надання послуг для їх реалізації (продажу) споживачам (покупцям). Оскільки виробниче підприємництво здійснюється в сфері матеріального виробництва, воно класифікується в залежності від галузі господарської діяльності (промислове, будівельне, сільськогосподарське й ін.).

Відповідно виділяють підприємництво за підгалузями, наприклад, у промисловості організовується підприємницька діяльність у машинобудуванні, у верстатобудуванні й т. д.

Виробниче підприємництво з народногосподарського погляду є визначальним, так, в організаціях цього виду (фірми, компанії, підприємства) здійснюється виробництво продукції (товарів) виробничо-технічного призначення й товарів масового споживання, необхідних для домогосподарств, фірм, держави загалом. Усі види товарів, робіт і послуг для конкретних споживачів (населення, підприємницьких фірм, держави) виробляються суб'єктами виробничого підприємництва. Зрозуміло, виробниче підприємництво не є абсолютно самостійним (незалежним від інших видів підприємницької діяльності), але від його розвитку залежать економічний ріст і рівень соціального розвитку суспільства.

Другий вид підприємницької діяльності - комерційно-торговельне підприємництво. Ця діяльність мобільна, швидко пристосовується до потреб, тому що безпосередньо пов'язана з конкретними споживачами.

Вважається, що для розвитку торговельного підприємництва необхідними є як мінімум дві основні умови:

- відносно стійкий попит на товари, що продаються (тому обов'язковим є добре знання ринку);

нижча закупівельна ціна товарів у виробників, що дозволяє торговцям відшкодовувати торговельні витрати й отримувати необхідний прибуток.

Торговельне підприємництво пов'язане з відносно високим рівнем ризику, особливо при організації торгівлі промисловими товарами тривалого користування.

Третім видом підприємництва є фінансово-кредитне. Це спеціалізована область підприємницької діяльності, характерною рисою якої є те, що предметом купівлі-продажу виступають цінні папери (акції, облігації та ін.), валютні цінності й національні гроші.

Для організації фінансово-кредитного підприємництва створюється спеціалізована система організацій: комерційні банки, фінансово-кредитні компанії (фірми), фондові, валютні біржі й інші спеціалізовані організації.

Підприємницька діяльність банків й інших фінансово-кредитних організацій регулюється як загальними законодавчими актами, так і спеціальними законами і нормативними актами Національного банку України й Міністерством фінансів України.

Учасниками ринку цінних паперів є комерційні організації, які здійснюють емісію цінних паперів.

Фінансово-кредитне підприємництво здійснюють такі ринки:

- ринок цінних паперів;

ринок банківських послуг;

ринок страхових послуг;

ринок інших фінансових послуг.

У розвинутій ринковій економіці важливим видом діяльності є посередницька підприємницька діяльність. У процесі її організації самі суб'єкти економічної діяльності не виробляють і не продають безпосередньо товари, а виступають як посередники між виробниками й споживачами. Посередник - це особа (юридична або фізична), що представляє інтереси виробника або споживача, але сама такою не є. Посередники можуть вести підприємницьку діяльність самостійно або виступати на ринку від імені (за дорученням) виробників або споживачів. Як посередницькі підприємницькі організації на ринку виступають оптові постачальницько-збутові організації; брокери, дилери, дистриб'ютори біржі; комерційні банки й інші кредитні організації.

Посередницька підприємницька діяльність є значною мірою досить ризиковою, тому підприємець-посередник встановлює в договорі рівень ціни, з огляду на ступінь ризику при здійсненні посередницьких операцій.

Найважливішим видом підприємництва є спеціалізована страхова діяльність. При страховому підприємництві страхові організації відповідно до законодавства і договори гарантують страхувальникам відшкодування збитку при виникненні ризику втрати майна, здоров'я, життя й інших видів утрат. При цьому страхові компанії стягують плату при укладанні договору страхування і для одержання підприємницького прибутку й компенсації своїх витрат і ймовірного ризику. Страхове підприємництво є одним із найбільш ризикових видів діяльності. Одночасно організація страхової підприємницької діяльності дає певну гарантію страхувальникові (організації, підприємство, фізичні особи) одержати відповідну компенсацію при настанні ризику в їхній діяльності, що є однією з умов розвитку в країні цивілізованого підприємництва. Як страховики договори страхування можуть укладати юридичні особи, що мають дозвіл (ліцензію) на здійснення страхування відповідного виду.

Функції підприємництва

Підприємництво виконує загальноекономічну функцію, яка об'єктивно обумовлена роллю підприємницьких організацій та індивідуальних підприємців як суб'єктів ринків. Підприємницька діяльність спрямована на виробництво товарів (виконання робіт, надання послуг) і їх доведення до конкретних споживачів (домогосподарств, інших підприємців, держави), що насамперед і визначає загальноекономічну функцію. Причому підприємницька діяльність здійснюється її суб'єктами під впливом усієї системи економічних законів ринкової економіки (попиту та пропозиції, конкуренції, вартості й ін.), що є об'єктивною основою прояву загальноекономічної функції. Поступальний розвиток підприємництва є однією з визначальних умов економічного росту, збільшення обсягів валового внутрішнього продукту і національного доходу, а також проявляється загальноекономічна функція в системі господарських відносин.

Найважливішою функцією підприємництва ресурсна. Розвиток підприємництва припускає ефективне використання як відтворюваних, так і обмежених ресурсів, причому під ресурсами слід розуміти всі матеріальні й нематеріальні умови й фактори виробництва, насамперед, - трудові ресурси, землю і природні ресурси, усі засоби виробництва і наукові досягнення, а також підприємницький талант. Підприємець може домогтися найвищих успіхів, якщо зуміє генерувати науково-технічні ідеї, нововведення в тій сфері діяльності, у якій він створює власну справу, якщо використовуватиме висококваліфіковану робочу силу, ефективно споживатиме усі види ресурсів.

Підприємництву властива творчо-пошукова, інноваційна функція, пов'язана не тільки з використанням у процесі підприємницької діяльності нових ідей, але і з виробленням нових засобів і факторів для досягнення поставлених цілей. Творча функція підприємництва тісно пов'язана з усіма іншими функціями й обумовлена рівнем економічної свободи суб'єктів підприємницької діяльності, а також умовами прийняття управлінських рішень.

У процесі становлення ринкової економіки підприємництво здобуває соціальну функцію, що виявляється в можливості кожного дієздатного індивідуума бути власником справи, з найбільшою віддачею виявляти свої індивідуальні таланти й можливості. Ця функція все більше виявляється у формуванні нового прошарку людей - людей заповзятливих, які тяжіють до самостійної господарсько-економічної діяльності, здатних організовувати власну справу, переборювати опір середовища і домагатися поставленої мети. Одночасно збільшується чисельність найманих робітників, що, в свою чергу, економічно й соціально залежать від того, наскільки стійкою є діяльність підприємницьких фірм. Чим ефективніше функціонують підприємницькі організації, тим вагомішим є надходження їхніх коштів у бюджети різних рівнів і в державні позабюджетні соціальні фонди. Одночасний розвиток підприємництва забезпечує зростання числа робочих місць, скорочення рівня безробіття, підвищення рівня соціального стану найманих робітників.

Найважливішою функцією підприємництва є організаторська, котра виявляється в прийнятті підприємцями самостійного рішення про організацію власної справи, у формуванні підприємницького управління, у створенні складних підприємницьких структур, у зміні стратегії діяльності підприємницької фірми і т. д.

Отже, сутність підприємництва найбільш комплексно виявляється в поєднанні усіх властивих йому функцій, які об'єктивно властиві цивілізованому підприємництву, але багато в чому залежать від самих суб'єктів підприємницької діяльності, від системи державної підтримки й регулювання підприємництва.

Права підприємця:

створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва;

купувати повністю або частково майно і набувати майнових прав;

самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком;

укладати з громадянами угоди на використання їхньої праці;

самостійно встановлювати форми і системи оплати праці для осіб, які працюють за наймом;

отримувати будь-який не обмежений розмірами особистий дохід;

брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення та соціальним страхуванням.

Обов'язки підприємця:

- укладати трудові угоди (контракти) з громадянами, яких вони ведуть до роботи за наймом;

здійснювати оплату праці особам не нижче за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечувати охорону праці та інші соціальні гарантії;

дотримуватися правил для забезпечення законних інтересів споживачів;

забезпечувати високу якість і надійність виготовленої продукції;

отримувати ліцензії для деяких видів дозвільної діяльності у відповідності з чинним законодавством.


3.Відповідальність підприємця


Підприємець персонально відповідає за зобов'язання, пов'язані з його діяльністю, своїм майном, за винятком того майна, яке згідно з законодавством не може бути стягнено, за охорону навколишнього середовища, дотримання заходів щодо техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни, за завдану шкоду і збитки.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для покриття заборгованості та відсутня можливість для фінансового оздоровлення підприємства.

Найманому працівникові, який втратив працездатність, підприємець зобов'язаний відшкодувати витрати згідно з законодавством.

Формування підприємництва в умовах перехідної економіки визначається загостренням безробіття і іншими кризовими явищами. За цих умов розвиток підприємництва відбувається не еволюційним шляхом, а переважно штучно, під впливом зовнішніх чинників.

У першу чергу з'являються так звані "вимушені" підприємці. Це група населення, яка втратила джерела пристойного існування, вдається до дрібного бізнесу в торгівлі, сфері послуг та інших видах діяльності. Серед цих осіб значний прошарок складають колишні технічні працівники, представники науки і освіти. У разі стабілізації економіки вони можуть знову трансформуватися у найманих працівників.

По-друге, сформувалася відповідна категорія "вдалих" підприємців, які вміло скористалися недосконалим законодавством, мають доступ до бюджетних ресурсів, сформували джерела власних нагромаджень і інвестування. Це найбільш динамічна категорія підприємців, яка швидко реагує на ринкові зміни, вміло використовує принципи сучасного менеджменту і недоліки чинного законодавства.

Третьою групою підприємців є колишні або сьогоднішні директори, управлінський і партійний корпуси, тобто ті, які обіймали відповідальні посади у державному секторі управління економікою. Вони використовують заходи, які здійснює держава у процесі роздержавлення і приватизації, що дозволило їм швидко збагатитися і очолити монопольні структури. Але їх діяльність не вплинула на розвиток підприємництва, навпаки, переміщення державних коштів у приватні руки блокує продуктивне підприємництво, зокрема інноваційну діяльність.

На відміну від державних і змішаних підприємств підприємництво має такі властивості:

? вищий рівень економічної відособленості і господарської самостійності у виборі видів діяльності, формуванні виробничих програм, виборі постачальників і споживачів. Одночасно зростає їх залежність від загальної ринкової кон'юнктури, інформації і зовнішнього середовища;

? поєднання орієнтації на досягнення комерційного успіху з отриманням прибутку. Прагнення збільшити прибутковість може посідати підпорядковане місце в ієрархії тактичних цілей і потреб для створення передумов для досягнення стратегічного успіху (розширення ринку, підвищення цін на акції);

? підвищена майнова та особиста відповідальність за прийняття рішень, їх виконання і вміння передбачити та мінімізувати ризики від здійснення операцій.


4.Державна політика підтримки підприємництва


Державна політика підтримки підприємництва - це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого - створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатна.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної політики підтримки та розвитку підприємництва є: цілі, основні принципи, напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики.

Основними цілями державної політики підтримки підприємництва є:

забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

залучення суб'єктів підприємництва до розв'язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

Державна підтримка та сприяння розвитку підприємництва

-удосконалення структури суб'єктів підприємництва;

підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

формування соціального прошарку власників і підприємців.

Реалізація зазначених цілей забезпечується шляхом підтримки суб'єктів підприємництва за такими основними напрямами:

формування нормативно-правової бази;

удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

забезпечення інформацією;

сприяння впровадженню технологій та інновацій;

стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

підготовка та перепідготовка кадрів.

Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є:

-системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності;

цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Важливою умовою формування і здійснення політики державної підтримки підприємництва є визначення суб'єктів і об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики.

Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, мають бути працівники, зайняті у підприємництві, а також підприємці через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.

Безальтернативність виконання державою функцій підтримки підприємництва диктує необхідність створення спеціального державного органу, який повинен реалізувати цю функцію.


Питання для самоконтролю


. Що таке підприємництво?

. Назвіть характерні ознаки підприємництва.

. Які основні принципи на підставі яких здійснюється підприємництво

. Назвіть основні види підприємницької діяльності. Дайте їм характеристику.

. Назвіть основні функції підприємництва.

. Назвіть права та обовязки підприємця.

. Відповідальність підприємця.

. Дайте визначення державній політики підтримки підприємництва.

. Назвіть основні цілі державної політики підтримки підприємництва.

. Назвіть основні принципи державної політики підтримки та розвитку підприємництва.


Тема «Закон України «Про підприємництво»


План


1. Організація підприємницької діяльності: субєкти, обєкти, функції підприємництва.

. Права та обовязки підприємця.

. Відповідальність підприємств.

. Підприємство і держава.


Необхідно знати: основні положення Закону «Про підприємництво»; порядок створення, організації і реєстрації бізнесу; основні права та обовязки підприємця; сутність державної підтримки підприємництва; етапи формування державної підтримки підприємництва в Україні.

Необхідно вміти: надати повну характеристику процесу створення, реєстрації та ліквідації підприємницької організації.


. Організація підприємницької діяльності: субєкти, обєкти, функції підприємництва


Успіх у підприємництві базується на здатності підприємця приймати правильні (обґрунтовані) рішення. Підприємець є визначальною особистістю у підприємництві, ключовою (центральною) фігурою у ринковій економіці. Будь-який підприємець працює як ділова людина, але не будь-яку ділову людину можна назвати підприємцем. Хто ж такий підприємець? Чим він відрізняється від інших суб'єктів господарської діяльності?

Підприємцем прийнято вважати ділову людину, котра вигадує щось нове або поліпшує щось вже існуюче і реалізує це у практичній діяльності. Зміст самостійного прийняття інноваційного рішення підприємцем зводиться до організації виробництва і постачання на ринок товарів та послуг з певним зиском для себе. Таким чином, ми можемо дати визначення поняття підприємець.

Підприємець - це людина, яка здійснює самостійну, систематичну, ініціативну, ризикову діяльність, спрямовану на виробництво товарів та надання послуг з метою одержання прибутку або особистого доходу і передбачає здійснення нововведень. Отже, підприємець - це суб'єкт, що поєднує у собі комерційні, організаторські та новаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх нових якостей, нових сфер застосування капіталу.

Саме ініціатива, самостійність, творчість та динамізм, дозволяють енергійним людям, якими і є підприємці, перетворювати цікаві ідеї на реальність. Успіх підприємницької діяльності багато в чому залежить від здібностей і таланту людини, яка нею займається. Це, власне, й робить підприємця центральною постаттю ринкової економіки в цілому.

Поняття "підприємець" часто вживають як синонім таких понять, як "господар", "власник", "новатор", "бізнесмен". Людину, яка організувала свою справу і веде її, називають саме одним з цих понять. Але постає запитання: чи можна назвати підприємцем суб'єкта, котрий має свою майстерню або ферму, де виробляється певна продукція, реалізація якої дає йому змогу лише існувати? Певна річ, що ні. Підприємця від інших суб'єктів господарювання відрізняють специфічні функції, які він виконує (повинен виконувати) та визначальні (характерні) ділові якості його особистості.

Які ж основні функції виконує підприємець? Він виконує чотири функції, властиві саме цьому виду діяльності: ресурсну, управлінську, інноваційну, ризикову (рис. 1).


Рис. 1. Основні функції підприємця.


Ресурсна функція полягає у тому, що підприємець бере на себе ініціативу поєднання фінансових, виробничих, матеріальних, сировинних, людських, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів у процесі виробництва товару чи надання послуги, організовує виробництво, розподіляє засоби виробництва і трудову діяльність.

Управлінська функція підприємця полягає у прийнятті управлінських рішень на всіх стадіях виробничої та збутової діяльності, здійснення організації, планування, мотивації та контролю виробництва.

Інноваційна функція передбачає здійснення інновацій (нововведень), освоєння нової продукції, нових технологій та нових форм організації виробництва і праці, пошук нових ринків збуту, нових засобів задоволення потреб споживача, перехід від традиційних до нових форм господарювання, які не мають аналогів у господарській діяльності.

Ризикова функція полягає в необхідності прийняття рішень, які спрямовані на досягнення успіху, але не гарантують його через невизначеність та мінливість економічної ситуації. Підприємець ризикує не лише своєю власністю, вкладеними коштами, а й своєю працею, часом, діловою репутацією.

Функції підприємця є підставою для виділення підприємницької діяльності у самостійний фактор виробництва. Ось чому ми стверджуємо, що існує чотири фактори виробництва: земля, праця, капітал та здатність до підприємницької діяльності. Кожний фактор виробництва дістає винагороду. Так, земля - земельну ренту, праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а підприємець за здатність до підприємництва - підприємницький дохід.

Підприємницький дохід складається з двох частин: нормального (звичайного) прибутку та економічного прибутку (надприбутку). Нормальний (звичайний) прибуток - це відшкодування підприємцю за його працю з організації ресурсів та управління виробництвом, що пов'язано з ресурсною та управлінською функціями. Він визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції та витратами на її виробництво. Економічний прибуток (надприбуток) - це специфічна частина підприємницького доходу, одержання якого пов'язане з функціями ризику і особливо інновації. Це - винагорода за інноваційно-підприємницьку діяльність (рис.2).


Рис. 2. Складові підприємницького доходу


Характер підприємницької діяльності висуває певні вимоги до особистості підприємця. Тому підприємець повинен мати не лише бажання або нахил до підприємництва, а й певні ділові якості й риси характеру. За даними п'ятирічного проекту виявлення "профілю підприємця", організованого американською фірмою "Мак-Бер енд Компані", виділено 21 найважливішу рису "оптимального типу підприємця". Найбільш важливі серед них:

організаційно-господарське новаторство;

готовність та здатність до ризику;

пошук нових можливостей та ініціативність;

орієнтація на ефективність та якість продукції і обслуговування;

майнова відповідальність та цілеспрямованість;

висока інформованість та постійне спостереження;

здатність до "жертв" в інтересах справи;

чіткість, планомірність у роботі;

здатність переконувати людей, комунікабельність, чесність, надійність тощо (рис. 3).

Отже, деякі найважливіші характерні риси підприємця є результатом навчання та досвіду, а інші - продуктом розвитку природних даних людини. Звичайно, перелік позитивних ділових якостей підприємця можна було б продовжувати. Але й зазначеного вище досить для підсумку: підприємцем не народжуються - підприємцем стають. Тому підприємцем має бути людина не лише з яскраво вираженими рисами лідера, зі здатністю впливати на інших людей, а й професійно підготовлена. А для цього треба вчитися основам підприємництва і постійно збагачуватись практичним досвідом. Саме такі люди досягають підприємницького успіху.


Рис. 3. Найважливіші характерні риси підприємця.


Процес створення фірми (підприємства) завершує державна реєстрація.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом .

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи є розміщення (місцезнаходження) його постійно діючого керівного органу (правління, дирекція, адміністрація тощо).

Місцем проживання суб'єкта підприємницької діяльності є зареєстроване в установленому порядку постійне місце проживання громадянина-підприємця.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи - власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми підприємництва;

- реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;

- документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;

- документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадяни (фізичні особи), які мають намір займатися підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів, дві фотокартки, документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред'являють документ, що посвідчує особу.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання одного із засновників) або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів.

У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності й за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Банк, у свою чергу, зобов'язаний відкрити банківський рахунок і протягом трьох днів повідомити про це податкову інспекцію.

Перереєстрація суб'єктів підприємницького бізнесу здійснюється у порядку, встановленому для реєстрації.

Перереєстрація проводиться у разі зміни:

форм власності, організаційної форми чи назви суб'єкта бізнесу;

основних положень статуту.

Суб'єкти підприємницького бізнесу мають право відкривати філії (відділення), представництва без статусу юридичної особи. Відкриття цих підрозділів не потребує реєстрації. Суб'єкт бізнесу тільки сповіщає про це реєстраційний орган внесенням допоміжної інформації до своєї реєстраційної картки.

Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою заявою підприємця, на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках визнання дій підприємця недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, засновницьким документам, а також при здійсненні нестатутної діяльності.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності справляється плата (реєстраційний збір), яка становить: для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності справляється потрійний розмір відповідного реєстраційного збору.

Отже, фірма здійснила державну реєстрацію і внесена до державного реєстру. Засновникам видані відповідні документи, однак це не привід для відпочинку та розслаблення. Після того, як підприємство набуло статусу юридичної особи, організаційний період ще триває. Зокрема, відбувається остаточне формування органів управління фірми, розробляється та затверджується організаційна структура функціонування підприємства, виготовляються печатка і штампи, здійснюється відповідне планування підприємницької діяльності тощо.


2. Права та обов'язки підприємця


До підприємницької діяльності висуваються багатогранні економічні, соціальні, правові й навіть політичні вимоги. Підприємець має успішно вести справи на своїй фірмі, тобто його призначення - наповнювати ринок новими товарами і послугами, до того ж за якомога низькими цінами. Це вимагає від нього новаторського підходу.

Тому діяльність підприємців має бути ефективною і корисною. По-перше, підприємець особисто зацікавлений у своїй справі, тому він використовує свої знання для розширення масштабів власного бізнесу і завдяки цьому має більше шансів досягти успіхів. По-друге, підприємець може швидше і з меншими зусиллями задовольняти суспільні потреби і ринковий попит, оскільки завжди намагається вгадати цей попит ще на стадії формування і завдяки цьому отримати певний зиск раніше, ніж його конкуренти. По-третє, діяльність підприємця сприяє тому, ш;о задоволення ринкового попиту відбувається з меншими витратами для суспільства. Отже, підприємець виконує важливу суспільну функцію, його діяльність необхідна будь-якому суспільству.

Великої ваги у цьому зв'язку набуває чітке визначення правового статусу підприємця, тобто його прав, обов'язків і відповідальності, особливо визначення правового статусу підприємця в умовах формування підприємницького сектору. Зокрема, це насамперед стосується України, де підприємництво робить лише перші кроки і нинішні українські підприємці ще не досягли світового рівня. Більше того, підприємництвом часто називають діяльність, далеку від підприємництва, таку, що пов'язана з шахрайством, протизаконними діями тощо. Все це потребує розроблення законодавчих актів, у яких були б визначені права, обов'язки та відповідальність підприємців.

Сьогодні в Україні з метою забезпечення свободи розвитку підприємництва, встановлення правових гарантій його функціонування визначені певні права, обов'язки і відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності.

Розглянемо більш детально правовий статус підприємця, тобто його права, обов'язки та відповідальність.

Права підприємця. Право - це нормативна форма вираження принципу формальної рівності господарюючих суб'єктів в економічних відносинах, це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки. З метою реалізації господарської ініціативи підприємець має право:

створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва;

купувати повністю або частково майно та набувати майнового права;

самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників та споживачів, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком;

укладати з громадянами трудові договори щодо використання їхньої праці (контракти, угоди);

самостійно визначати форми, системи і розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють за наймом;

отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий дохід;

брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції;

-користуватися державною системою соціального забезпечення і соціального страхування.

Обов'язки підприємців. Обов'язки - це правові норми (правила), що підлягають обов'язковому виконанню. Основні обов'язки підприємців полягають у тому, щоб:

- укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадянами, які приймаються на роботу за наймом;

- здійснювати оплату праці осіб, які працюють за наймом, на рівні, не нижчому за мінімальні розміри, встановлені законодавством;

забезпечити відповідні умови і охорону праці, а також інші соціальні гарантії;

дотримуватися прав з метою реалізації законних інтересів споживачів, забезпечуючи надійну якість вироблених товарів (послуг);

отримувати ліцензію на діяльність у сферах, які підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.


. Відповідальність підприємця


Відповідальність - це правове та етичне відношення підприємців до суспільства (до господарюючих суб'єктів, до споживачів тощо), яке характеризується виконанням правових норм (правил). Відповідальність підприємця зводиться до того, що він відповідає:

за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів не може бути звернене стягнення;

за охорону навколишнього середовища;

за додержання заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії;

за заподіяну шкоду і збитки.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом або арбітражем банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для покриття заборгованості й немає перспектив для фінансового оздоровлення підприємства. Найманому працівникові, який втратив працездатність, підприємець забезпечує відшкодування витрат у випадках і в порядку, передбачених законодавством.

Як бачимо, підприємництво спрямоване на ефективне ведення господарства, сприяє вияву і розвитку особистості людини, її здібностей і потреб, передбачає персональну економічну й адміністративну відповідальність підприємця. Воно несумісне з втратами, некомпетентністю, крадіжками. У підприємницькій діяльності повною мірою використовуються комерційний талант людини, її честолюбство. Особливе місце в цивілізованому підприємництві у партнерських відносинах займають чесність і порядність.

Тому є очевидним, що не варто займатися підприємницькою діяльністю людині, яка не схильна до сумлінної праці, ігнорує свої права, не виконує відповідні обов'язки, не несе ніякої персональної відповідальності, не відчуває необхідності постійно вчитися і поповнювати свої знання, не має особистого тяжіння до творчої праці та ініціювання нових ідей і проектів, не здатна до самопожертви заради свого бізнесу. Справжній і відчутний підприємницький успіх не прийде до людини, котра не вірить у себе, свою підприємницьку ідею, ставиться з підозрою до людей і не здатна на повагу, партнерство і дружбу, не утруднює себе виваженою аналітичною діяльністю, не сприймає чужих думок і пропозицій.

Це ще раз підтверджує об'єктивну необхідність висунення надзвичайно великих вимог до фігури підприємця, що у свою чергу обумовлює високу професійну та морально-етичну підготовку людей, які мають намір займатися підприємницькою діяльністю. А з іншого боку, це можливо лише за умов активного сприяння держави підготовці підприємницьких кадрів, навчанню майбутніх підприємців, інформованості їх з питань підприємництва, що, відповідно, вимагає відкриття спеціальних навчальних закладів, організації інформаційних центрів, бізнес-інкубаторів. Підготовка і підвищення кваліфікації підприємницьких кадрів набувають особливого значення на етапі активного реформування економіки України на ринкових засадах. Саме висококваліфікований, економічно та юридично підготовлений майбутній підприємець повинен стати ключовою постаттю (фігурою) ринкової економіки.

Для входження у світ підприємництва підприємцям-початківцям необхідні знання, ентузіазм, велике вміння та бажання знайти своє місце у складному світі бізнесу. Велике значення у цьому має знання таких основних заповідей підприємця.

1. Постійно генеруйте ідеї.

. Вмійте збагачувати власність.

. Не бійтесь конкуренції.

. Працюйте на споживача, його вимоги.

. Не бійтеся зменшити ціну, бійтесь її збільшити.

. Створіть команду на довірі.

. Складіть бізнес-план.

. Рекламуйте не стільки товар, скільки імідж своєї фірми.

. Не бійтесь брати кредити (якщо їх дають).

. "Не тримайте всі яйця в одному кошику" (здійснюйте диверсифікацію виробництва).

. Будьте доброзичливі.

. Безперервно вчиться і творіть.

. Пам'ятайте, найголовніший ваш капітал - це ви самі.


. Підприємство і держава


Державне регулювання підприємництва - це об'єктивна потреба, яку слід знати та враховувати. Роль держави в економічному житті суспільства сьогодні значно посилюється. Це виявляється у розробці системи нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання ринку, підприємницької діяльності, митних правил, банківської діяльності, цін і заробітної плати, соціального захисту населення.

З розвитком товарного виробництва, його монополізацією і ускладненням відтворювальних процесів обмежуються можливості регулювання ринкового механізму. В економіці починають виявлятися суттєві недоліки - тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. Усе це позначається на функціонуванні підприємницьких структур. Не всі суб'єкти підприємницької діяльності можуть пристосуватися до такої економічної ситуації. У цих умовах виникає об'єктивна потреба активізації ролі держави в регулюванні економіки та у функціонуванні суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання підприємництва - це вплив держави на діяльність підприємницьких структур із метою сприяння та забезпечення нормальних умов їх функціонування.

Об'єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні в Україні зумовлена цілями економічної політики держави, зокрема:

поступовим переходом до ринкової економіки;

створенням сприятливих умов для вільної творчої праці, реалізації підприємницької ініціативи;

підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтересам людей;

підвищенням престижу підприємництва;

забезпеченням високої ефективності діяльності підприємницьких структур та ін.

Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається байдужою, ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих економічних і соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно вирішувати складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення потрібне втручання держави, її відповідна регіональна політика.

Отже, без втручання держави, без державного регулювання підприємництво ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати реалізацію соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорції та ін.

Для здійснення ефективного державного регулювання підприємництва необхідні відповідні механізми.

Механізми державного регулювання підприємництва - це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, державні органи та фонди, покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, які регламентують поведінку суб'єктів підприємницької діяльності, як використовуючи адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і через систему економічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські проценти, пільги, санкції та ін.).

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) та відповідні органи (рис.4).


Рис. 4. Чинники, що впливають на суб'єктів підприємницької діяльності.


Основні функції державного регулювання підприємництва такі:

) підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

2) підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;

3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

До інструментів, або методів державного регулювання підприємництва, належать:

податково-бюджетна система (фіскальна);

цінове регулювання;

кредитно-грошове регулювання;

зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої влади, а також місцеві органи виконавчої влади та органів самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, зокрема функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економіки України, функції контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту суб'єктів підприємництва й споживачів від його порушень - Антимонопольний комітет України тощо.

За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів, на яких ґрунтуються дії виконавчої влади, та непрямими, котрі ґрунтуються на використанні різних економічних, фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

- податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення - ставок податків і процентів за державними кредитами;

податкові пільги, ціни і правила ціноутворення, цільові дотації;

валютний курс; розміри економічних санкцій;

державне мито і систему резервів, ліцензій, лізинг, соціальні, економічні та інші норми і нормативи;

науково-технічні, економічні та соціальні загальнодержавні й регіональні програми;

договори на виконання робіт і постачань для державних потреб.


Питання для самоконтролю


. Що таке підприємництво?

. Назвіть характерні ознаки підприємництва.

. Які основні принципи на підставі яких здійснюється підприємництво

. Назвіть основні види підприємницької діяльності. Дайте їм характеристику.

. Назвіть основні функції підприємництва.

. Назвіть права та обовязки підприємця.

. Відповідальність підприємця.

. Дайте визначення державному регулюванню підприємництва.

. Назвіть основні функції державного регулювання підприємництва.

. Назвіть основні органи державного регулювання підприємництва.


Тема «Загальні положення підприємництва»


План


. Основні субєкти підприємницької діяльності, свобода підприємницької діяльності.

. Рушійні сили підприємництва.

. Форми економічної свободи.

. Умови і принципи управлінської діяльності.

. Обмеження у підприємництві.


Необхідно знати: хто є основними субєктами підприємницької діяльності; обмеження підприємницької діяльності; принципи підприємницької діяльності: вільний вибір виду діяльності, самостійне регулювання економічної діяльності, вільний найом робітників.

Необхідно вміти: визначати основні шляхи підприємницької діяльності.


. Основні субєкти підприємницької діяльності, свобода підприємницької діяльності


Підприємницька діяльність здійснюється від імені й під майнову відповідальність певними суб'єктами. Хто ж може в Україні здійснювати підприємницьку діяльність?

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) в Україні можуть бути:

громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність";

об'єднання юридичних осіб, щ;о займаються в Україні діяльністю на умовах угоди про розподіл продукції.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.


. Рушійні сили підприємництва


Підприємництво відображає відносини, що склалися в суспільстві, джерелом розвитку яких є внутрішні суперечності способу виробництва. Як відомо, суперечності - рушійна сила будь-якого розвитку, в тому числі й підприємництва. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами - найбільш загальна суперечність економічної системи суспільства і підприємництва, які містять у собі цілу систему суперечностей, що виникають між різними їх елементами (між виробництвом і споживанням, зростанням потреб і можливістю задоволення їх, між різними формами власності, інтересами, попитом і пропозицією, технікою і технологією, робочою силою і засобами виробництва.

Як рушійна сила підприємництва, суперечності водночас самі потребують розв'язання, оскільки, нагромаджуючись до "критичної маси", вони можуть виплеснутися у вигляді різних криз. Формою розв'язання суперечностей як внутрішніх чинників саморозвитку економічних процесів і явищ виступає підприємництво, яке є системним явищем і має власні внутрішні імпульси розвитку (конкуренція), систему забезпечення і відтворення (прямі зв'язки суб'єктів ділових відносин), інфраструктуру (біржі, банки, інформаційні системи, консалтингові та аудиторські компанії, навчальні заклади тощо), систему управління (менеджмент), систему вивчення контрагентів (маркетинг), систему оцінки діяльності (гроші). Отже, володіючи власною внутрішньою логікою і здатністю до саморозвитку, підприємництво само собою стає рушійною силою. Підприємництво - це соціально-економічна і ділова творчість людини. Саме в ній, у самій людині, в її особистій ініціативі, енергії, активності, відповідальності, порядності, винятковій працьовитості закладені рушійні сили підприємництва. Прагнення людини реалізувати свої ідеї, винаходи, виявити себе, задовольнити своє здорове честолюбство, залишити після , себе слід на землі спонукають її до підприємницької діяльності. Історія розвитку підприємництва показує, що без ризику бізнесу не буває. Ризик притаманний тільки людині. Це інтуїція, гра, обґрунтований розрахунок, змагання в конкурентній боротьбі. Це радість перемоги розуму і розрахунків або гіркота поразки і прорахунків, але те й інше стимулює бізнес. Одних ризик надихає, інших - загартовує, але виграє, як правило, І суспільне виробництво, оскільки неухильно створюється багатство для людей і суспільства.

Прагнення до створення матеріальних і духовних благ, до збільшення багатства також є рушійною силою підприємництва, тому що задовольняє потреби не тільки самого підприємця, а й суспільства. Потреби мають здатність випереджати рівень виробництва. Це пояснюється тим, що розвиток суспільства, а отже, і підприємництва, породжує такі потреби, які не можуть бути задоволеними наявними продуктивними силами. Зростання цих потреб наштовхується на вузькі рамки можливостей задоволення їх, що зумовлює потребу в нових продуктивних силах (технологія, техніка, впровадження нових професій та ін.). Таким чином, потреби виступають рушійною силою як суспільства в цілому, так і підприємництва зокрема.

Важливими рушійними силами підприємництва є також економічний інтерес та економічна конкуренція (рис. 1).


Рис. 1 Основні рушійні сили розвитку підприємництва.


Економічний інтерес - це форма реалізації потреби, це користь, вигода, яка досягається у процесі реалізації економічних відносин. Якщо економічні відносини не реалізують економічних інтересів, суб'єкти господарювання намагаються досягти своєї вигоди поза діючими економічними відносинами (порушують закони, розвивають тіньову економіку тощо).

Особистий економічний інтерес винятково багатогранний, варіативний, як і потреби, що лежать у його основі. Людина є носієм всіх економічних інтересів - особистого, колективного, суспільного, групового, сімейного та ін. Через особистий економічний інтерес можна реалізувати інтерес сім'ї, колективу, суспільства, ефективно вирішити суперечності між ними. Особистий інтерес являє собою усвідомлене відображення об'єктивних економічних відносин у діяльності суб'єктів підприємництва. Ігнорування його є основним гальмом розвитку підприємництва. Реалізувати свій інтерес людина може, лише включившись у суспільне виробництво.

Цільова спрямованість ділової діяльності людей полягає у задоволенні потреб та інтересів. У цих двох категоріях перехрещуються всі аспекти підприємництва, і з цього погляду вони є загальними, тобто наявними скрізь, де розвивається підприємництво. Специфіка потреб та інтересів, а отже, і підприємництво визначаються економічним та соціальним становищем людей. Підприємництво є водночас реалізацією їх інтересів і задоволенням потреб. Бажання підвищити свій добробут заохочує людину працювати ефективніше і продуктивніше, і це зрозуміло, тому що така праця, як правило, дає кращі результати. Система стимулів - надзвичайно важлива характеристика системи підприємництва. Очікування винагороди виступає як рушійна сила підприємництва, що стимулює підприємців виробляти більше, а роботодавців - витрачати ресурси раціонально. Стимули, виконуючи свою роль з обслуговуванням підприємництва, мають різний вплив на ставлення людей до праці. Так, матеріальні стимули спонукають до праці в надії на винагороду, духовні - на суспільне визначення, соціальні - на кращі умови. Проте, незважаючи на різні способи впливу на суб'єктів підприємництва, функція у стимулів одна - активізувати підприємницьку діяльність. Саме в умовах підприємництва у людини з'являється можливість створити власну справу, зайнятися тією працею, яка їй подобається, де вона може реалізувати власні ідеї, інтереси, потреби, де праця стає стимулом її діяльності.

Економічна конкуренція - це суперництво, змагання за досягнення найкращих результатів, економічна боротьба між фірмами (підприємцями) за найбільш вигідні умови виробництва та збуту товарів. Економічна конкуренція - це суперництво між підприємцями щодо задоволення власних інтересів, пов'язаних із продажем виробленої продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

У своєму прагненні до задоволення потреб споживачів підприємець реалізує власний економічний інтерес, лише вступаючи у змагання за споживача, намагаючись виштовхнути свого суперника зі сфери виробництва. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення і розвитку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному перегрупуванню ресурсів, захищає споживача від диктату виробників.


. Форми економічної свободи


Економічна свобода на практиці означає право розпочинати або припиняти власну справу, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти на власний розсуд. Слід розуміти, що ці права-свободи не гарантують успіху для кожного підприємця. Він може виробляти будь-яку продукцію, встановлювати на неї будь-яку ціну. Проте немає гарантії, що хтось її купить, оскільки споживачі також користуються економічною свободою, тобто свободою особистого вибору, яка не менш важлива, ніж свобода підприємництва. Кожний споживач має право вільно купувати будь-який товар або послугу, пропонувати свої послуги для виконання будь-якої роботи, відмовлятися від будь-якої роботи, використовувати власні ресурси за умови, що не порушує прав інших людей. Ці права-свободи також не дають ніяких гарантій, тобто підприємець має право запропонувати свої послуги, але нікого не можна змусити прийняти їх. Економічні свободи підприємців тісно взаємопов'язані. Коли підприємство у приватному володінні, то зазіхання на свободу підприємництва - це фактично зазіхання на свободу володаря власності. Без економічної свободи не може бути свободи особи.

Підприємцем може бути лише економічно відокремлений, самостійно господарюючий суб'єкт. Свобода господарської діяльності (економічна свобода) неможлива без ринку так само, як ринок не може існувати без економічної свободи. Саме ринок через різні механізми функціонування забезпечує реальні умови для економічної самостійності підприємця. Іншими словами, ринковий механізм господарювання об'єктивно передбачає свободу господарювання.

Складовими економічної свободи є: економічна самостійність, економічна відповідальність, економічна рівноправність.

Економічна самостійність полягає у наявності у підприємців права на власність, права на самостійний вибір форми власності та форми господарювання, на самостійне планування своєї фінансово-господарської діяльності, вільне розпорядження прибутком, самостійний вибір ресурсів, постачальників та споживачів виробленої продукції, встановлення різних форм, систем і, головне, розмірів оплати праці.

Економічна відповідальність полягає у відповідальності підприємця своїм майном за результати господарювання: продукцією (послугами), які підлягають реалізації на ринку, та прибутком, який залишається у розпорядженні підприємця після внесення платежів, встановлених законодавством. Невиконання договірних зобов'язань за строками та якістю повинне покриватися штрафними санкціями, які включатимуть не лише прямі збитки, а й вигоду, що упущена. За завдані шкоду і збиток підприємець несе майнову та інші види відповідальності, встановлені законом.

Економічна рівноправність. Йдеться про рівні (однакові)! економічні умови для будь-якої господарської діяльності, незалежно від форми власності та форми господарювання. Під рівними економічними умовами маються на увазі однакові для всіх ціноутворення, оподаткування, розподіл прибутку, інвестиційна та кредитна політика, держконтракт тощо. Держава повинна гарантувати всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і створювати рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Слід зазначити, що деякі сфери діяльності або організаційні форми мають (або можуть мати) певні пільги. Так, певні пільги в оподаткуванні мають суб'єкти малого підприємництва або підприємства, що займаються виробництвом сільськогосподарської продукції, та ін.

Саме через ці основні принципи (економічна самостійність, економічна відповідальність та економічна рівноправність) реалізується в певному обсязі свобода господарської діяльності, яка є основною передумовою розвитку підприємницької діяльності.


. Умови і принципи управлінської діяльності


Принципи підприємництва - це вихідні (первісні) засади, норми, правила, через які реалізується свобода підприємницької діяльності. Підприємницька діяльність відбувається на основі таких принципів:

вільний вибір видів діяльності, які не заборонені чинним законодавством (окремі види діяльності можуть здійснюватися тільки державними підприємствами і організаціями, а деякі - лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії));

залучення на добровільних засадах до заняття підприємницькою діяльністю майна та коштів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності;

самостійний вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

самостійне встановлення цін відповідно до законодавства;

вільний найом працівників;

залучення і використання матеріально-технічних фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, ш;о залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності;

використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у певному, соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Можна виділити чотири групи цих передумов - правові, економічні, політичні, психологічні.

Правові передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для всіх учасників ринкових відносин однакові "правила гри", тобто надати однакові права і повну економічну свободу, не допускати втручання органів державного управління у господарську діяльність будь-якого суб'єкта за винятком законодавчо обумовлених випадків. Отже, йдеться про те, що підприємці можуть діяти "самостійно", "вільно" в межах закону. Зі зміною умов економічного, соціального життя змінюються закони, "правила гри", а отже, і поняття "самостійно" і "вільно" наповнюються новим змістом.

Економічні передумови підприємництва полягають у тому, що в суспільстві мають функціонувати багато субєктні власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибір господарських контрагентів. У зв'язку з цим шляхом створення економічних передумов у нашій країні відбуваються приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні передумови підприємництва полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Цього можна досягти на основі розробки і здійснення стабільної політики в країні. Така політика має надати всім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури мають захищати всі види власності, у тому числі інтелектуальну (винаходи, новаторство, нові методи організації), |а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній політиці тощо. І Слід мати на увазі, що у сфері бізнесу крім суворо формалізованих зв'язків, які ґрунтуються на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб'єктами: довіра, джентльменство, слово честі тощо.

Психологічні передумови підприємництва полягають у позитивній суспільній думці стосовно підприємницької діяльності, адже відсутність її стримує розвиток останньої. В цьому плані існує багато проблем, оскільки життя кількох поколінь проходило в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення більшості нашого народу є консервативним і змінити його в одну мить не вдасться.


. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності


У Конституції України записано, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом" (ст. 42). Тобто, підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству. Разом із тим законодавчими актами передбачено обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, зокрема законодавчо встановлено перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується.

Так, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів". Виготовлення і реалізацію військової зброї та боєприпасів до неї, видобування бурштину, охорону окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язану з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, можуть здійснювати тільки державні підприємства та організації, а проведення ломбардних операцій - також повні товариства.

Діяльність, пов'язана з виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами зв'язку.

Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 % високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етилтретбутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Діяльність, пов'язана з виробництвом високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Окремі види потребують спеціального дозволу (ліцензії). Ліцензуванню підприємницької діяльності підлягають лише ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище та безпеку держави.

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензіат - це суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно отримати відповідну ліцензію та дотримуватись певних умов та правил здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови).

Ліцензійні умови - це встановлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Верховною Радою України 1 червня 2000 р. було ухвалено Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності:

пошук (розвідка) корисних копалин;

виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;

виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

видобування уранових руд;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами;

виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами;

виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони;

розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації;

розроблення, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації, торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації;

розроблення, виробництво, впровадження, сертифікаційні випробування, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів;

розроблення, виробництво, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг у галузі технічного захисту інформації;

виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності;

- транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

- постачання природного газу за регульованим, за нерегульованим тарифом;

- зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, установлюваний ліцензійними умовами;

централізоване водопостачання та водовідведення;

розроблення, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем;

розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби для промислових цілей;

проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт;

медична практика;

переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів;

ветеринарна практика;

організація та утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск та проведення лотерей; (п. 29 ст. 9 зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 21 вересня 2000 р. № 1969-ІІІ);

виготовлення, монтаж несучих конструкцій, монтаж конструкцій у будівельній, ремонтно-будівельній діяльності;

надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом;

надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом;

надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;

надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом;

заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів;

збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

заготівля, обробка окремих видів ресурсоцінних відходів, збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України);

операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими навчальними закладами;

проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінка протипожежного стану об'єктів;

проведення випробувань на пожежну небезпеку речовин, матеріалів, будівельних конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки, пожежно-технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на відповідність встановленим вимогам;

надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;

виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт;

виконання авіаційно-хімічних робіт;

пересилання грошових переказів;

надання послуг радіозв'язку (з використанням радіочастот);

надання послуг телефонного зв'язку (крім відомчих об'єктів);

технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової експлуатації;

організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму; екскурсійна діяльність;

фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність:

організація та проведення спортивних занять професіоналів та любителів спорту;

діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні;

виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, оптова торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, оптова, роздрібна торгівля алкогольними напоями;

виробництво тютюнових виробів, оптова, роздрібна торгівля тютюновими виробами;

страхова діяльність;

діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

професійна діяльність на ринку цінних паперів;

проведення землевпорядних та землеоціночних робіт;

проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних систем та окремих об'єктів інженерної інфраструктури;

діяльність, пов'язана з промисловим виловом риби на промислових ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств;

посередницька діяльність митного брокера та митного перевізника.

Порядок ліцензування підприємницької діяльності.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії мають міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника:

- найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

) вид господарської діяльності вказаний згідно зі ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

документи оформленні з порушенням вимог чинного законодавства.

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявникові повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду в строки, передбачені для видачі ліцензії.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів із дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом 3 робочих днів із дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через З місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Бланк ліцензії єдиного зразка затверджується Кабінетом Міністрів України. Бланки ліцензій є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У ліцензії зазначаються:

- найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

вид господарської діяльності, на право провадження якого видається ліцензія;

найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів;

місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

строк дії ліцензії;

посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

дата видачі ліцензії.

Орган ліцензування має оформити ліцензію не пізніше ніж за З робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийнятті заяви про видачу ліцензії.

Якщо заявник протягом 30 календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж 3 роки.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України. Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території і відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, що реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії. За видачу копії ліцензії справляється плата в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Плата за видачу копії ліцензії зараховується до Державного бюджету України.

Нова ліцензія видається органом ліцензування не раніше ніж в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії. Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

Десять відсотків коштів, ш;о надходять до Державного бюджету України як плата за видачу ліцензії, зараховуються до спеціального фонду Державного бюджету України і використовуються на відшкодування витрат, повязаних із веденням Єдиного ліцензійного реєстру та виготовленням бланків ліцензій,

Патенти займають окреме місце, тому ш;о їх наявність дозволяє власнику займатися наданням побутових послуг, обміном валюти, гральним бізнесом, здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Окрім цього наявність патенту засвідчує право особи на винахід, корисну модель, промисловий зразок і сорт рослин.

Існуючі патенти поділяються на три групи:

- патенти на право здійснення торгівельної діяльності;

патенти на право інтелектуальної власності;

інші патенти (рис. 2).


Рис. 2. Види торгових патентів


Патент, який отримує підприємець, повинен бути розміщений на видному місці, а також відкритий до доступу.

Максимальна вартість торгового патенту 320 грн. На території міста Києва, обласних центрів вартість торгового патенту складає 60-320 грн. На території м. Севастополь, міст обласного підпорядкування вартість патенту складає 30 - 160 грн. На території інших населених пунктів - 80 грн.

Вартість короткострокового патенту встановлена у розмірі 10 грн. за один день.

У гральному бізнесі вартість патенту складає:

- автомат з грошовим або майновим виграшем - 1400 грн.;

рулетка - 64000 грн.;

інші гральні столи, окрім більярду - 48000 грн.;

кегельбани - 2000 грн. за кожний жолоб;

кожний більярдний стіл - 600 грн.;

інші види грального бізнесу - 2400 грн. за кожний вид.

Суб'єкт підприємницької діяльності не сплачує ПДВ і різні

збори, які встановлюються державою.

Для деяких видів підприємницької діяльності патент не потрібний. Це такі види підприємництва: заготівельна діяльність; продукція власного виробництва фізичними особами, які перебувають з іншими у трудових відносинах і пункти торгівлі знаходять у приміщеннях цих суб'єктів; сфера громадського харчування, в тому числі у навчальних закладах, а також продукція вітчизняного виробництва у такому асортименті: хліб і хлібопродукти, борошно пшеничне і житнє, сіль, цукор, олія соняшникова, кукурудза, продукти дитячого харчування, безалкогольні напої, морозиво, яловичина і свинина, домашня птиця, яйця і риба, ягоди і фрукти, картопля і овочі, комбікорм для продажу населенню.


Питання для самоконтролю


. Чому економічна свобода є основною передумовою розвитку підприємництва?

2. Що означає економічна свобода на практиці?

. Які основні складові свободи господарської діяльності?

. У чому полягає суть економічної самостійності, економічної відповідальності та економічної рівноправності підприємців?

. Які головні рушійні сили підприємництва?

. Що таке економічний інтерес?

. У чому полягає сутність економічної конкуренції?

. Що таке принципи підприємництва?

. На підставі яких основних принципів здійснюється підприємницька діяльність?

. Які передумови необхідні для становлення та розвитку підприємництва?

. Який порядок ліцензування підприємницької діяльності? Обмеження підприємницької діяльності.


Тема «Етика і культура підприємницької діяльності»


План


1. Психологія та етика ділової якості підприємця.

. Культура підприємницької діяльності.


Необхідно знати: поняття ділової етики, етичний кодекс бізнесмена, імідж бізнесмена, етичні критерії бізнесу, основні правила підприємницької етики умови формування цивілізованої етики.

Необхідно вміти: обґрунтувати необхідність психології та етики у підприємницькій діяльності.


. Психологія та етика ділової якості підприємця


В серцевині проблеми соціальної відповідальності знаходяться особисті цінності, загальні переконання щодо добра і зла. Люди, що вважають, що організації повинні максимізувати прибуток, підкоряючись закону, швидше за все, додадуть високу цінність максимізації прибули, ефективності і жорсткому проходженню закону і низьку цінність - альтруїзму. Такі люди вважають, що організація поводиться правильно і є соціально відповідальною, поки її дії відповідають даній системі цінностей. Щоб зробити вибір на користь правильної поведінки, важливо мати початкове уявлення про етику. Етика має справу з принципами, що визначає правильну і неправильну поведінку.

Проте етика бізнесу зачіпає не тільки проблему соціально відповідальної поведінки. Вона зосереджена на широкому спектрі варіантів поведінки що управляють і керованих. Більш того, у фокусі її уваги - і цілі, і засоби, використовувані для їх досягнення тими і іншими. Наприклад, майже всі американці, швидше за все, визнають, що неетично давати чиновникові хабар ради отримання контракту. В цьому випадку неетичний засіб. Представимо, проте, що йдеться про контракт на закупівлю шкур котиків, використовуваних на виробництво одягу. Деякі люди, для яких захист тварин стоїть на високому місці, можуть вважати, що використання котикових шкур неетичне, навіть якщо їх можна отримати, не даючи хабара. Тут неетичною є мета. Дії керівників або рядових працівників, що порушують закон, також слід розглядати як неетичні.

Крім старших керівників, часто демонструючих неетичну корпоративну поведінку, будь-яке обличчя організації може також діяти неетично. Розглянемо наступні ситуації. Ви агент по закупівлях, і один з постачальників, з яким ви ведете справи, пропонує вам ящик хорошого вина. Чи прийняти вам його? Ви бачите, як деякі ваші колеги ведуть міжміські розмови з особистих питань. Чи слід вам робити теж саме? Слід підкреслити, що в цих прикладах немає мови про порушення закону, проте, відповідні дії можуть бути розцінені багатьма як неправильні.

Підвищення показників етичності поведінки

Організації роблять різні заходи в цілях підвищення характеристик етичності поведінки керівників і рядових працівників. До таких заходів відносяться розробка етичних нормативів, створення комітетів з етики, проведення соціальних ревізій і навчання етичній поведінці.

Етичні нормативи описують систему загальних цінностей і правила етики, яких, на думку організації, повинні дотримуватися її працівники. Етичні нормативи розробляються з метою опису цілей організації, створення нормальної етичної атмосфери і визначення етичних рекомендацій в процесах ухвалення рішень.

Комітети з етики. Деякі організації створюють постійні комітети для оцінки повсякденної практики з погляду етики. Майже всі члени таких комітетів - керівники вищого рівня. Деякі організації не створюють таких комітетів, але наймають фахівців з етики бізнесу, званого адвокатом по етиці. Роль такого адвоката - вироблення думок з етичних питань, пов'язаних з діяльністю організації, а також виконання функції соціальної совісті організації.

Соціальні ревізії запропоновані для оцінки і складання звітів про соціальний вплив дій і програм організації. Прихильники соціальної ревізії вважають, що звіти такого типу можуть свідчити про рівень соціальної відповідальності організації. Хоча деякі компанії намагалися скористатися принципами соціальної ревізії, але проблеми вимірювання прямих витрат і вигод від реалізації соціальних програм поки не вирішені.

Навчання етичній поведінці. Ще один підхід, використовуваний організаціями для підвищення показників етичності поведінки, - навчання етичній поведінці керівників і рядових працівників. При цьому працівників знайомлять з етикою бізнесу і підвищують їх сприйнятливість до етичних проблем, які можуть перед ними виникнути. Вбудовування етики як предмету в курси навчання бізнесу на університетському рівні є ще однією формою навчання етичній поведінці, завдяки чому ті, що навчаються починають краще розуміти ці проблеми.

Згідно дослідженню Центру Етики бізнесу, корпорації набагато стурбованіші етикою сьогодні, ніж у минулому, вони зробили конкретні кроки по впровадженню етики в свою практику . При цьому щоденні газети рясніють прикладами неетичної поведінки працівників організацій будь-якого типу; проте, ми вважаємо, що самі організації не відчувають нестачі в протилежних прикладах етичних дій своїх співробітників. Продовжуючи упроваджувати різні програми і методи, описані вище, і добиваючись, щоб керівники високого рівня служили ролевими моделями належної етичної поведінки, організації повинні мати можливість підвищити свої етичні стандарти.


. Культура підприємницької діяльності


У наш час велика увага приділяється таким поняттям, як «культура мови», «культура мовлення», «культура спілкування», «культура управління», які є синонімами.

Культура мови - розділ мовознавчої науки, що вивчає нормативність мови, її відповідність вимогам, які ставить перед нею суспільство; вміння правильно добирати мовно-виражальні засоби мовлення відповідно до мети, змісту й обставин спілкування.

Норми культури мови:

-лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності);

граматичні (використання правильної граматичної форми);

стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у певному мовному оточенні);

орфоепічні (правильна вимова);

орфографічні (правильне написаним).

Отже, культура мовлення - досконало володіння мовою, ефективне дотримання її норм у процесі спілкування.

Основні ознаки культури мовлення: змістовність, точність, доречність, логічність, послідовність, правильність, виразність, нормативність.

Культура спілкування - сукупність загальновизнаних норм і правил спілкування людей, стиль використання мовних засобів людьми відповідно до ситуації спілкування.

Звичайно, усі працівники повинні мати загальну культуру, інтелект, порядність. Проте особливе значення має їхній моральний потенціал. Основною етичною вимогою, якої слід дотримуватись у службових взаємовідносинах, є збереження гідності людини незалежно від того, яке місце вона посідає в службовій ієрархії.

Культура управління - це сукупність вимог, що виникають перед зовнішньою стороною процесу управління, - вимог, зумовлених нормами і принципами загальнолюдської та професійної моралі й естетики, принципами ефективної організації і методик управління.

Вона являє собою складний і багатогранний комплекс проблем, що стоять перед адміністративно-управлінським апаратом. Зокрема, вона органічно включає в себе і уважне, зацікавлене, дбайливе ставлення до потреб і проблем працівників, оперативний розгляд їх звернень і прохань. Саме спрямованість на іншу людину надає спілкуванню гуманного забарвлення, тобто є свідоцтвом наявності певного етикету, тобто у нашому випадку - професійного.

Слово «етикет» прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської - ярлик, етикетка з написом, а у XVIII ст. - церемоніал. На початку XX ст. це слово на слов'янському ґрунті знову набуває первісного значення «ярлик», «наклепка».

Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття «мовний етикет», «мовленнєвий етикет», «спілкувальний етикет».

Мовний етикет - загальномовне явище, яке характерне для усіх стильових різновидів будь-якої мови.

Мовленнєвий етикет - це національно специфічні правила мовної поведінки, що реалізуються в системі стійких правил і висловів, рекомендованих для використання в різних ситуаціях ввічливого спілкування зі співрозмовником (зокрема, під час вітання, висловлення подяки, звертання, знайомства, прощання тощо).

Отже, якщо мовний етикет - це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет - це вибір цих засобів, використання засобів у процесі спілкування. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів Фердинанда де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша - його виконання. У другому випадку важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця.

Взагалі поняття «мовленнєвий етикет» ширше за поняття «мовний етикет», бо мовлення може бути етикетним (або неетикетним) і тоді, коли воно стосується ситуацій, які не потребують уживання формул мовного етикету.

Мовний і мовленнєвий етикети можна розглядати як єдиний феномен - лінгвоетикет лише в тому випадку, якщо немає потреби протиставляти ці явища. Етикетне ж використання мовних і позамовних засобів спілкування можна назвати спілкувальним етикетом. Отже, спілкувальний етикет вбирає в себе лінгвоетикет(мовний і мовленнєвий).

Правила етикету залежать від змісту моральної культури особистості. Вони значною мірою відбивають її суть, тобто мотиви, потреби, цілі, цінності, настанови тощо. Щоб уникати непорозумінь, прикрих випадків, для користування повагою серед колег потрібно не забувати (і навчитися ними користатися) про такі формальні, але обов'язкові для всіх моральні основи, як ввічливість, тактовність, коректність (делікатність), вихованість, толерантність. Ці основи, вироблені історією людського спілкування, не втрачають своєї актуальності і мають під собою мудрі підстави.

Ввічливість - форма культури поведінки особи, для якої повага до людей стала звичною нормою спілкування.

Брутальність - зневажливе ставлення до оточуючих у процесі взаємодії.

Тактовність - це здатність людини знаходити оптимальну і толерантну форму спілкування з іншими людьми залежно від конкретних обставин, ситуації.

Особливий відтінок тактовної поведінки - делікатність. Це вміння витончено відчувати і реагувати на емоційний етап людини, коли вона (знайома чи близька людина) виявилася в скрутному (як говорять, «делікатному») становищі.

Інтелігентність - це категорія моральна, рівень якої визначається не освітою, а культурою мислення, поведінки та діяльності.

Звичайно, критерії поведінки, спілкування та діяльності людини закладаються в певному середовищі, залежать від способу її життя. Проте більшість норм і правил сучасного етикету мають універсальний, загальнолюдський характер, поширюються на всі соціальні групи й прошарки суспільства. Водночас будь-яка професійна діяльність передбачає обов'язкове дотримання кожним працівником правил і норм поведінки і діяльності, які зумовлені особливостями цієї діяльності.


Питання для самоконтролю


. Назвіть основні норми культури мови.

. Дайте визначення культурі спілкування.

. Дайте визначення культурі управління.

. Що таке мовленнєвий етикет?

. Назвіть моральні основи, та дайте їм характеристику.


Тема «Організаційно правові форми підприємництва»


План


1. Одноосібне володіння, товариства, корпорації. Добровільні обєднання підприємців.

. Франчайзинг, як особлива форма організації бізнесу.


Необхідно знати: класифікацію основних форм підприємництва: одноосібне володіння; товариство (партнерство), корпорація, загальну характеристику і особливості малого підприємництва, тенденції, особливості та проблеми розвитку малого підприємництва в Україні.

Необхідно вміти: складати коротку характеристику підприємствам у залежності від форм організації бізнесу в Україні.

Форми організації підприємництва характеризують те, яким чином підприємці організують свою справу, як вони взаємодіють один з другим та з одними учасниками підприємництва. Форми організації підприємницької діяльності, що визначені юридично, називаються організаційно-правовими формами підприємництва.


.Одноосібне володіння, товариства, корпорації. Добровільні обєднання підприємців


Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об'єктивними умовами - сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, із чого можна вибрати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма - це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку. Як фірми можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об'єднання.

Компанія - це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших форм організації бізнесу.

Це лише загальні назви, що використовуються стосовно будь-якого підприємства. Вони відбивають тільки той факт, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи (громадяни-підприємці). Проте поняття "фірма" або "компанія" не відображають організаційно-правового статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність організаційних і економічних засад діяльності суб'єкта підприємництва.

Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

кількість учасників створюваного господарського суб'єкта (об'єднання);

хто є власником використаного капіталу;

джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

межі майнової (матеріальної) відповідальності;

спосіб розподілу прибутку і збитків;

форма управління суб'єктом господарювання.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності.

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності (рис. 1):

) одноосібні володіння;

) партнерства (товариства);

) корпорації.

Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов'язання фірми. Одноосібні володіння мають свої переваги.


Рис. 1 Організаційно-правові форми підприємництва.


По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва є невеликими. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення самого підприємця.

Проте, ця форма підприємництва має і значні недоліки.

. Мають місце труднощі із залученням великих капіталів, а власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку своєї справи. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.

. Повна відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.

. Відсутність спеціалізованого менеджменту, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні не це.

. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника (рис. 2).

Партнерство (товариство). Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більш окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю.


Рис. 2 Переваги та недоліки одноосібного володіння.


Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З'являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професійних менеджерів.

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки, через що він інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.

. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.

. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління товариством.

. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску (рис. 3).


Рис. 3 Переваги та недоліки партнерства (товариства).


Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) є достатньо відомими.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає добру можливість отримувати прибуток, що постійно зростає.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте, корпорація - це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші, має недоліки.

. Мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і акціонерами корпорації.

. Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім - дивіденди акціонерів, тобто фактично є проблема подвійного оподаткування.

. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок (рис. 4).


Рис. 4. Переваги та недоліки корпорацій.


. Франчайзинг, як особлива форма організації бізнесу


В останні десятиріччя в країнах з розвинутою ринковою економікою значного поширення набула система договірних відносин щодо кооперації господарської діяльності великих, середніх і малих фірм у галузі розподілу продукції та послуг яка нині широко відома у світі під назвою франчайзинг.

Франчайзинг - це спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації та здійснення підприємницької діяльності на підставі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств.

Франчайзинг - це угода, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції або послуг, захищених товарним знаком, дає ексклюзивні права на розповсюдження на певній території своєї продукції або послуг незалежним підприємцям (роздрібним торговцям) в обмін на отримання від них платежів (роялті) за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Найбільша кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна та реконструкційна діяльність, автосервіс тощо. Активно використовується франчайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різного роду послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватися на будь-яку господарську діяльність, для котрої розроблені процеси виробництва, переробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії "Кока-Кола", "Пепсіко" і "Севен-Ап" завдяки франчайзингу дістали можливість виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливу, володарі яких у кінцевому результаті ставали керівниками місцевого роздрібного продажу. Компанія "Соса-Соlа Аmatil Ukraine Ltd" вже вклала в економіку України понад 300 млн. дол. США, завершено будівництво заводу з виробництва цього напою в Броварах (Київська область). Компанія пропонує будівництво ще одного заводу в Дніпропетровську. В згаданій компанії працює 2050 чол., у найближчі два роки кількість працівників у ній перевищить 4 тис. чол.

У сфері громадського харчування розвитку та значного зростання бізнесу на засадах франчайзингу набула компанія "Мак-Дональдс" з новою стратегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших країнах, у тому числі й в Україні. Перший ресторан "Мак-Дональдс" відкрився в м. Києві у травні 1997 року, до Дня міста, наступний - 24 серпня, до Дня незалежності. Всього ж в Україні відкрито майже 100 ресторанів, що дозволило додатково створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України склав майже 100 млн. дол. Для організації та ефективного функціонування проекту побудовані сучасні заводи з переробки м'яса та картоплі.

Реалізація специфічних переваг франчайзингу стає основою підвищення життєздатності всіх суб'єктів підприємництва. Завдяки винятковій ринковій мобільності франчайзинг довів свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації малого бізнесу США, на кінець п'ятого року існування ліквідувалися лише 14 % франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних малих форм господарювання цей показник становив більше 65 %.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду та стійкого фінансового стану франчайзера - організатора справи, володаря генеральної ліцензії, власника "ноу-хау" або патенту, головного консультанта і досвідченого постачальника необхідних продуктів, матеріалів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення підприємницької діяльності, - та франчайзі - енергійного підприємця, менеджера, діяльність якого є повністю самостійною, але його підприємство функціонує не як відособлений суб'єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу, об'єднаного франчайзером, котрий є власником нематеріальних активів підприємства, що належить франчайзі.

Нематеріальні активи (тобто інтелектуальна власність) є причиною, заради якої сотні тисяч підприємців-франчайзі погоджуються платити за право користування системою франчайзера навіть у тих не багатьох випадках, коли вони знають її в усіх деталях. Інтелектуальна власність охоплює широке коло об'єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Всі ці об'єкти за всього їх різноманіття-захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видані державними органами влади. Саме тому, що вони захищені, й у разі неправомірного запозичення права власності на них його можна захищати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати угоди і отримувати право використання відповідних об'єктів інтелектуальної власності за платню.

Правові та ділові взаємовідносини між суб'єктами франчайзингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), котра має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду (компенсацію). Ця система має назву франшизна система, або франшиза (привілей, пільга, особливе право).

Формування та подальший розвиток системи франчайзингу в Україні сприятимуть вирішенню багатьох проблем становлення суб'єктів підприємництва, зокрема залученню в мале та середнє підприємництво широкого кола осіб, які не насмілюються займатися бізнесом без підтримки та навчання. У наших умовах основу потенційних франчайзі можуть скласти представники військово-промислового комплексу та науково-технічна інтелігенція, військовослужбовці, звільнені в запас та ін., тобто ті, хто залишився без роботи і бажає зайнятися більш надійним та ефективним бізнесом. До цієї категорії також слід віднести підприємців-початківців та інших осіб, здатних займатися підприємницькою діяльністю "під керівництвом". Крім того, франчайзинг сприятиме опануванню малим та середнім підприємництвом нових технологій, створенню додаткових робочих місць, підвищенню якісного рівня підготовки кадрів, розширенню сфер діяльності суб'єктів підприємництва.


Питання для самоконтролю


. Як співвідносяться поняття "фірма" і "підприємство"?

. Які існують основні організаційно-правові форми підприємництва?

. Які основні переваги та недоліки одноосібного володіння?

. Визначте, що розуміється у бізнесі під словом "партнерство".

. Які основні переваги партнерства порівняно з одноосібним володінням?

. У чому полягають переваги та недоліки корпоративної форми організації підприємництва?

. Що таке франчайзинг?


Тема «Типологія підприємництва»


План


1. Підприємництво у фінансовій сфері.

. Виробнича підприємницька діяльність, посередницька діяльність.


Необхідно знати: за якими видами класифікується підприємницька діяльність, сутність виробничої, комерційної, посередницької та фінансової підприємницької діяльності.

Необхідно вміти: аналізувати основну типологію підприємницької діяльності.


. Підприємництво у фінансовій сфері


Кожний підприємець вільно обирає вид діяльності згідно з чинним законодавством України. Зокрема він може здійснювати виробничу, торгівельну діяльність, діяльність у сфері послуг, займатися комерційним посередництвом, торгово-закупівельною діяльністю, діяльністю у сфері будівництва, інновацій, інвестування та ін.

Підприємницька діяльність класифікується на такі види (табл. 1).


Таблиця 1

За функціональними ознакамиЗа законодавчими обмеженнямиЗа фазами відтворення1. Виробництво товарів1. Вільна діяльність 1. Виробниче підприємництво2. Торгівля2. Дозвільна (ліцензія) 2. Комерційне3. Надання послуг3. Державна діяльність 3. Фінансове4. Виконання робіт

Вільна підприємницька діяльність надає право підприємцю без обмежень здійснювати самостійну діяльність, що не суперечить законодавству.

Дозвільна діяльність передбачає отримання дозволу (ліцензії) на здійснення підприємницької діяльності і поділяється на чотири групи:

виготовлення та реалізація нових продуктів і речовин (алкогольних напоїв, тютюнових виробів, ліків, хімічних речовин);

транспорт і зв'язок (міжнародний, внутрішні перевезення, міжнародні і міжміські поштові перевезення та ін.);

спеціальні роботи (геологорозвідка корисних копалин, виготовлення зброї і грошових знаків);

надання громадянам спеціальних послуг (медичних, ветеринарних і юридичних).

Перелік видів державної діяльності наведений у частині 1 ст. 4 Закону України "Про підприємницьку діяльність". Державна діяльність здійснюється у таких сферах: виготовлення і реалізація наркотичних, психотропних і вибухових речовин, військової зброї і боєприпасів, ракетно-космічна галузь.

Проведення ломбардних операцій поряд із державними підприємствами можуть здійснювати товариства з повною відповідальністю.

За фазами відтворення (виробництво, обмін, розподіл, споживання) виділяють три види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове.

Виробниче підприємництво є діяльністю, пов'язаною з виробництвом продукції, послуг, інформаційного забезпечення, духовних цінностей, які підлягають наступній реалізації споживачам. При здійсненні виробничої діяльності виробництво є основною, а збут продукції другорядною діяльністю.

Частково фактори виробництва можуть належати підприємцю (робоча сила, накопичені ресурси), а інші потреби задовольняються шляхом їх придбання на стороні. У процесі виробництва підприємець може звертатися до послуг сторонніх організацій для виконання будівельних, монтажних робіт, транспортних і інтелектуальних послуг. У цьому випадку сторонні організації виступають як посередники між підприємцем і споживачем.

Для успішної підприємницької діяльності виробник повинен аналізувати кон'юнктуру ринку, визначити конкурентні переваги товару, який пропонує ринку. Якщо виробник пропонує інноваційний товар, він повинен враховувати його життєвий цикл і визначити ефективність товару, порівнюючи майбутні витрати і доходи, які підприємець сподівається отримати у майбутньому.

У комерційному підприємництві визначальну роль відіграють товарно-грошові і товарно-обмінні операції, які визначають його зміст. Основу комерційної діяльності складають операції і угоди купівлі-продажу товару. Ефективність комерційної діяльності визначається співвідношенням витрат і надходжень на придбання і реалізацію товару та надходженнями від його реалізації у відповідні періоди.

Комерційна діяльність ґрунтується на таких принципах:

- організаційно-господарська незалежність, самостійність і свобода вибору суб'єктами господарювання організаційно-правових форм і видів торгівельної діяльності, спеціалізація з асортиментного профілю підприємств та методів обслуговування покупців;

відсутність дискримінації, доступність комерційних послуг для усіх категорій клієнтів, пріоритетне врахування їх інтересів;

цивілізованість - високий рівень обслуговування;

конкурентоспроможність - ефективне функціонування в умовах конкурентного середовища за умов дотримання антимонопольного законодавства.

Фінансове підприємництво є особливим видом комерційного, полем діяльності якого є комерційні банки, фондові біржі, інвестиційні компанії. Цей підвид діяльності виділяється окремо, враховуючи, що об'єктом купівлі-продажу є специфічний товар - гроші, валюта, цінні папери, які не тільки опосередковують товарообмінні операції, а й є головними об'єктами товарно-грошових відносин, трансформуючи їх у грошово-грошові або валютно-валютні. Існує особливий вид фінансового підприємництва, коли підприємець виконує роль емітента цінних паперів, тобто у юридичному порядку емітує цінні папери акцій або облігацій.

Для ефективної фінансової діяльності підприємець повинен мати таку інформацію: дані щодо потенційних покупців грошей, валюти, цінних паперів, курсів валют, рівня інфляції, кредитних ставок, умов проведення фінансово-кредитних операцій, порядку їх оформлення та джерел фінансових ресурсів.


. Виробнича підприємницька діяльність, посередницька діяльність


Комерційне підприємництво

Торгівельна діяльність та комерційне посередництво

Основою комерційної діяльності є торгівельна діяльність, зміст якої визначається Постановою КМУ №108 від 08.02 1995 р., як "ініціативна, самостійна діяльність юридичних осіб або громадян із здійсненням купівлі-продажу товарів народного споживання з метою отримання прибутку". Заміна або покращання товару при цьому не відбувається.

Торгівельне підприємство укладає договір купівлі-продажу, умови якого регулюються ст.ст. 655-711 Цивільного кодексу України. Згідно з договором продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець - прийняти товар і сплатити за нього грошову суму згідно з угодою. Умовами контракту є майно - товар і ціна, сторонами - продавець і покупець, якими можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.

У комерційному підприємництві мають місце і посередницькі угоди: договір комісії, договір доручення і консигнаційний договір.

За договором комісії, 1011 ЦКУ одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити одну або кілька операцій від свого імені, але за рахунок комітента.

За договором доручення, згідно зі ст. 1000 ЦКУ, одна сторона (повірений) здійснює від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Консигнаційний договір ґрунтується на консигнаційних операціях. Це господарські операції суб'єктів підприємницької діяльності (консигнантів), що передбачають експорт матеріальних цінностей до складу іншого підприємця (консигнатора) з дорученням реалізувати їх на комісійних засадах.

Консигнаційні операції є різновидом комісійних і найчастіше використовуються у зовнішньоекономічній діяльності, при освоєнні нового ринку збуту або при поставках нових товарів, щодо яких клієнти не мають достатньої інформації і тому експортер не впевнений у їх швидкому збуті.

При укладанні угоди консигнації сторони узгоджують терміни продажу товару, умови повернення консигнанту непроданих залишків товару і відшкодування витрат, пов'язаних з поверненням товару.

Сторони узгоджують також обов'язки щодо маркетингових досліджень ринку збуту, зміст у реклами і рекламних заходів. Товари поставляються на склад консигнатора, який несе відповідальність за їх зберігання, тому у договорі консигнації не встановлюється право консигнатора на відшкодування йому витрат на зберігання товарів консигнатором, їх несе консигнатор. Як і у договорі комісії, право власності на товар до моменту його продажу за договором консигнації належить консигнанту.

Консигнатор за свої послуги отримує комісійні, розмір яких визначається контрактом. Це може бути відсоток від вартості контракту або різниця між ціною призначеною консигнатором і ціною продажу товару.

У комерційному підприємництві є один із його підвидів посередництво. Головними посередниками на ринку є брокери, дилери і дистриб'ютори.

Брокер - це комерційний посередник, який укладає угоду від імені і за рахунок клієнта, не вступає у фізичне володіння товаром і не несе відповідальності за укладену угоду.

Дилери працюють за доручення клієнтів від свого імені, за власні кошти і відповідають за результати угоди.

Дистриб'ютори - окрім брокерських і дилерських функцій забезпечують зберігання, транспортування і, якщо потрібно, переробку товару.

Співвідношення витрат праці між цими категоріями посередників складає 1:5:10, і відповідно за свої послуги вони отримують 2%, 5% і 10% комісійних від вартості контракту.

Документи, які регламентують дальність у сфері комерційного підприємництва

Для отримання дозволу на здійснення діяльності у сфері комерційного підприємництва юридичним особам потрібно підготувати такі документи:

- дозвіл на розміщення об'єкта торгівлі (рішення сесії місцевої ради) або договір оренди;

електронний контрольно-касовий апарат (ЕККА №6) при торгівлі у стаціонарному приміщенні або товарно-касову книгу. До ЕККА №6 потрібно вести журнал, мати реєстраційне свідоцтво, акт опломбування, ключі "X" - звіт;

ліцензії (копії), затверджені відповідним органом, який їх;

торгівельний патент на кожну торгову точку, звичайний або пільговий залежно від асортименту товару (Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності");

квитанцію про сплату ринкового збору при торгівлі на території ринку.

Підприємці, фізичні особи повинні мати такі документи:

- самоврядування за місцем реєстрації громадянина;

дозвіл на розміщення торгової точки або договір оренди приміщення;

квитанція про сплату ринкового збору;

електронний контрольно-касовий апарат або товарно-касову книгу;

книгу обліку доходів і витрат;

торгівельний патент на кожну торгівельну точку. При лотковій торгівлі громадяни можуть сплачувати фіксований податок.

Головним завданням комерційного підприємництва є створення повноцінного споживчого ринку.

Інфраструктура комерційного підприємництва

Полем діяльності комерційного підприємництва є мережа торгівельних закладів, яка розподіляється на стаціонарну і пересувну.

До стаціонарних належать торгівельні підприємства, розташовані у спеціально побудованих приміщеннях, або додатково обладнаних.

До пересувної мережі відносять різні пристрої для торгівлі на винос та на виїзд (автомагазини, цистерни, лотки, прилавки та ін.).

Основною формою організації роздрібної торгівлі є торгівля через стаціонарну мережу, яка поділяється на дві групи - магазини і кіоски.

До магазинів належать торгівельні заклади, що займають окреме приміщення і мають торгівельну залу для покупців. Магазин, який має кілька приміщень в одній будівлі і підпорядковується одній адміністрації, вважається одним магазином. Якщо магазин має кілька відокремлених приміщень, то кожне приміщення вважається окремим магазином, навіть у випадку підпорядкування одній адміністрації.

До кіосків належать роздрібні торгівельні підприємства, які мають окреме приміщення, але не мають зали для покупців. Кіоск, який належить одній торгівельній організації, але розташований у приміщенні магазину іншої, є самостійним підприємством. До самостійних належать також кіоски, що перебувають на балансі магазину.

Павільйони не належать до окремого виду торгівельних організацій, ті із них, які мають залу для покупців, відносять до магазинів, а без зали - до кіосків.

Стаціонарними приміщеннями вважаються також будівлі і внутрішні приміщення метрополітену.

Лоткова торгівля у вуличних переходах перед станціями метро не належить до торгівля у стаціонарних приміщеннях.

Створення конкурентного середовища у сфері комерційного підприємництва потребує розвитку відповідних його форм, залучення до цієї діяльності господарюючих суб'єктів, розвитку нових форм діяльності, таких як спільні незалежні підприємства, які здійснюють закупівлю і зберігання товарів, "ланцюгових" фірм, які є об'єднанням незалежних магазинів, багато профільних фірм із незалежною стратегією, суперроздрібних фірм, що здійснюють торгівлю під власною торгівельною маркою, та ін.

У комерційному підприємництві функціонують фірми, які набувають права власності на товар, фірми, що спеціалізуються на торгівельній діяльності з повним комплексом закупівельно-збутової діяльності, підприємства, які набувають право власності на товар і здійснюють посередницьку діяльність

(фірми-брокери, фірми-дилери, фірми-комісіонери). Завданням фірм-посередників є інформаційне забезпечення торгівельних операцій і налагодження комерційних зв'язків між ними.

У сфері комерційної діяльності функціонують також торгівельно-закупівельні бази, склади, кооперативи, які здійснюють спільну закупівлю товарів. У комерційній інфраструктурі є організатори оптового обороту, які не є суб'єктами торгівельної діяльності (товарні біржі, ярмарки, аукціони, склади гарантійного зберігання товарів, склади-готелі). Завданням цих інфраструктурних підрозділів є створення сприятливих умов для організації комерційної діяльності, стабілізації цін і створення ліквідного ринку.

Розвиток комерційного підприємництва вимагає постійного розвитку ринкової інфраструктури, особливо сервісних центрів (холодильне, тарне, складське, транспортне господарства), інформаційних систем з базою даних для оперативного управління переміщенням товарів, посередницьких служб (маркетинг, консалтинг, аудит, експертні служби контролю якості товару, фінансового-кредитні установи, страхові компанії), які спрощують процес укладання контрактів, пошук продавців і покупців та здійснюють інші консультативні послуги.

Ефективна організація комерційної діяльності ґрунтується на системі інформаційного забезпечення, яка надає інформацію щодо мікро- і макросередовищ.

Інформація щодо мікросередовища забезпечує підприємців даними про постачальників, посередників, конкурентів, клієнтів і контактні аудиторії. Щодо клієнтів підприємця цікавить така інформація: виробники, продавці, ринкові споживачі, державні установи і міжнародні ринки.

Важливою для підприємця є інформація щодо конкурентів і контактних аудиторій. У структурі цієї інформації повинні бути також дані про фінансові і державні установи, засоби масової інформації, громадські організації.

Інформація на макрорівні дозволяє отримати дані щодо демографічного, економічного, природного середовищ, науково-технічної, політичної та соціально-культурної сфер, у яких здійснює свою діяльність підприємець.

Підприємництво у сфері послуг

Туристично-готельний бізнес

Динамічний розвиток туристично-готельного бізнесу є привабливим для підприємців і вони охоче інвестують розвиток його інфраструктури. Але здійснення діяльності у цій комерційній сфері потребує обізнаності з законодавчим полем, яке регламентує цю діяльність.

Законодавчо туристична діяльність регулюється Конституцією України, Законом України "Про туризм" № 324/95 - ВР, від 15.09.95 р., "Положенням про державний комітет України з туризму" (постанова Кабміну № 625 від 12.08.93 р.), "Інструкцією про умови і правила провадження підприємницької діяльності, пов'язаної з організацією іноземного і зарубіжного туризму" (наказ Ліцензійної палати України і Державного комітету України з туризму № 5/1 від 12.01.99 р.) та іншими нормативними документами.

Законодавчі вимоги до діяльності туристичних фірм:

1. При організації обслуговування іноземних туристів та здійснення їх прийому, організації туристичних поїздок вітчизняних туристів за межі України туристична фірма повинна мати у банківській установі окрім розрахункового валютний рахунок з наявними коштами на ньому не менше 1000 дол. США (з підтвердженням банком), які складають фонд ризику;

. Туристична фірма повинна укласти страхову угоду зі страховою компанією на страхування туристів і осіб, які їх супроводжують, за усіма видами ризиків;

. При організації міжнародного туризму фірма повинна укласти угоди з іноземними партнерами;

. Фірма повинна надавати клієнтам достовірну інформацію про особливості турів, умови обслуговування, вартість додаткових послуг, гарантійні обов'язки, надавати клієнтам допомогу в оформленні паспортних, візових, митних, медико-санітарних, валютних та інших обов'язкових формальностей.

Особливості діяльності туристичних фірм

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємництво" туристична діяльність є дозвільною, тобто для її здійснення потрібно мати ліцензію. Ліцензія надається Державним комітетом України з туризму у порядку, встановленому Інструкцією. Дія Інструкції поширюється на усіх суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з наданням туристичних послуг: туристичні агентства, бюро подорожей та екскурсій, готелі, мотелі, кемпінги, туристичні комплекси і бази.

Більшість туристичних фірм в Україні, які імпортують туристичні послуги, працюють як турагенти, але ряд фірм будують свої відносини із замовниками як туроператори. У залежності від обраної форми діяльності складаються і договірні відносини.

Турагент (комісіонер) за договором комісії, укладеним з клієнтом, зобов'язується від свого імені і за рахунок коштів туриста (комітента) здійснити певні юридичні дії, а саме: знайти обсяг послуг, яких потребує клієнт і на найвигідніших умовах здійснити їх бронювання та оплатити надані послуги. При цьому отримані фірмою кошти і придбані не є послуги, а є власністю клієнта, тому що турагент не продає послуги, які надаються нерезидентами за межами України, не здійснює їх і не купує у свою власність у сторонніх організацій. Турпродукт фірми має таку структуру, наведену у табл. 2.


Таблиця 2

Складові послуг турпродуктуВласник послуг1. Проживання, харчування, екскурсійне обслуговування за кордономНерезидент2. Проїзд (авіа, авто, залізниця) Перевізник 3. Страхування і страховий полісСтрахова фірма4. Бронювання місця у готелі та інші документальні формальності (паспорт, віза, реклама).Турагент

Туроператор - суб'єкт підприємництва, який формує, пересуває та реалізує турпродукт.

Консалтингова діяльність

Консалтингова діяльність є привабливою і перспективною сферою підприємницької діяльності, професійний консалтинг - це діяльність спеціалізованих компаній, яка охоплює широке коло питань з економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв'язків, створення, реєстрації і реструктуризації підприємств, дослідження, аналізу і прогнозування тенденцій ринку товарів, послуг і інновацій. Загальна діяльність консалтингової фірми розподіляється на безпосередньо консалтингові послуги і суміжні. До суміжних послуг відносяться аудит, бухоблік, юридичні послуги та інвестиційне планування. Вони не належать до консалтингових, тому що не мають характеру рекомендацій і безпосередньо виконуються фахівцями фірми. Чисто консультаційні послуги відносяться до менеджмент-консалтингу. Найпоширенішими в Україні є такі види менеджмент-консалтингу:

- оцінка майна підприємства;

доприватизаційна підтримка;

бізнес-планування;

інвестиційна практика;

постприватизаційна підтримка;

реструктуризація;

мінімізація податків.

Головним полем діяльності консалтингових фірм є приватизаційні процеси, завдяки яким створені перші оцінювальні фірми. Оцінювальна робота і сьогодні є їх найпоширенішою діяльністю. Види оцінювальних робіт класифікують за такими напрямами: оцінка вартості пакетів акцій приватизованих підприємств, оцінка вартості застав під кредит, оцінка внесків у створення статутних фондів спільних підприємств, оцінка вартості майна при страхуванні, оцінка вартості інвестиційних проектів, оцінка ризиків і майна фірм-банкрутів, нематеріальних активів, початкової вартості інвестиційних зобов'язань при конкурсному продажу об'єктів приватизації.

Серед переліку консалтингових послуг особливо потрібними є постприватизаційні. Їх метою є створення передумов для розвитку виробництва на підприємствах, які змінили форму власності і здійснюють реструктуризацію. У межах постприватизаційної підтримки надаються послуги «під ключ» при формуванні нових виробничих і організаційних структур, формуванні стратегії розвитку, підготовки кадрів і створення управлінської «команди» за принципами рейтингового відбору.


Питання для самоконтролю


. Виробниче підприємництво та його характеристика

. Комерційне підприємництво та його характеристика.

. На яких принципах ґрунтується комерційна діяльність.

. Фінансове підприємництво та його характеристика.

. Назвіть основних посередників на ринку та дайте їх характеристику.

. Перелічіть основні документи, які регулюють діяльність у сфері комерційного підприємництва.

. Підприємництво у сфері послуг.

. Характеристика консалтингової діяльності.


Тема «Конкуренція і підприємництво»


План


1.Сутність конкуренції. Форми та методи конкурентної боротьби.

2.Конкурентоспроможність підприємства.


Необхідно знати: обєктивні основи конкуренції, значення якості продукції, витрати на виробництво, іміджу фірми у конкурентній боротьбі, основні форми конкуренції: внутрішньогалузева, галузева, міжгалузева, чиста, монополістична, олігополістична, сертифікат відповідності, управління конкурентоспроможністю продукції, державний нагляд за якістю продукції.

Необхідно вміти: визначати основні шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції.


1.Сутність конкуренції. Форми та методи конкурентної боротьби


Конкурентоспроможність - це характеристика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем задоволення конкретної потреби, так і за витратами на його забезпечення.



Перший чинник відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зручність у використанні;

Другий чинник - рівень ціни порівняно з іншими конкурентами, систему знижок, форми оплати та можливість відстрочки у платежах тощо;

Третій чинник - канали збуту - характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

Четвертий чинник відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання систем просування товару на ринок тощо;

П'ятий чинник - кваліфікаційний рівень персоналу підприємства, ефективність використання кадрового потенціалу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чинників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

. Аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних, технічних, економічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару - зразка для порівняння.

. Обчислення одиничних показників за окремими параметрами та визначення сукупності параметрів двох товарів для порівняння.

. Розрахунок групових показників на основі одиничних, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів.

. Визначення інтегрального показника з усіх груп параметрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспроможності аналізованого виробу.

Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови використання і функціональне призначення, бути характерним для вибраного ринку і мати максимальну кількість переваг для покупців. Товар-еталон повинен повністю відповідати нормативним вимогам майбутнього ринку.

Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурентоспроможності забезпечується за допомогою альтернативного методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

1 - якщо товар відповідає нормі;

- якщо не відповідає.

Визначення групового показника, що характеризує відповідність ринковим потребам технічних параметрів (Ітп) здійснюється за формулою:



де Рі - одиничний показник і-го технічного параметра;

Qі - вага і-го параметра в загальній їх сукупності;

п - кількість параметрів, що підлягають оцінюванню.

Аналогічні розрахунки здійснюються щодо товару-конку-рента (товару-еталону), і порівняння двох групових показників дозволяє визначити рівень конкурентоспроможності аналізованого товару за технічними параметрами. Такі розрахунки здійснюються за формулою:



де Ктп - показник конкурентоспроможності товару за технічними параметрами;

Ітп1, Ітп2 - відповідні групові показники технічних параметрів порівнюваних товарів.

Груповий показник конкурентоспроможності за економічними параметрами (Іеп) обчислюється за формулою:



де ?і, - одиничний показник і-го економічного параметра.

Співвідношення групових економічних показників аналізованого товару і товару-еталона визначається за формулою:



де Кеп - показник конкурентоспроможності товару за економічними параметрами;

Іеп1, Іеп2 - відповідні групові показники економічних параметрів порівнюваних товарів.

Інтегральний показник конкурентоспроможності товару (Ікс) обчислюється:



Якщо Ікс > 1 то виріб, що аналізується, має конкурентні переваги щодо товару-еталона;

Якщо Ікс < 1, то він «програватиме» товару-конкуренту.


2.Конкурентоспроможність підприємства


Управління конкурентоспроможністю - це встановлення оптимального співвідношення між чинниками забезпечення конкурентоспроможності (якістю, ціною, системою збуту, обслуговуванням та ін.).

В результаті цього мають вирішуватись завдання:

- поліпшення якості самої продукції;

зниження витрат на її виробництво;

підвищення економічності оперативності після продажного обслуговування.

Ефективним засобом управління якістю і конкурентоспроможністю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції.

Процес стандартизації продукції регулюється сукупністю нормативно-технічної документації.



Стандарт на продукцію є основним нормативно-технічним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

Стандартизація продукції охоплює:

встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;

- встановлення норм, правил в галузі проектування;

- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її контролю, випробувань, єдиних термінів і позначень;

створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.

Сертифікація продукції - один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відповідності продукції певним вимогам та видачу певного документа-сертифіката. Сертифікат - це документ, що засвідчує високий рівень якості продукції та її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація. Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єкта господарювання на договірних засадах.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, продавці) щодо продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, повинні:

) у визначений термін і в належному порядку проводити сертифікацію продукції;

) забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того стандарту, за яким її сертифіковано;

) реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

) припинити реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного стандарту або закінчився термін дії сертифіката.

Згідно з вимогами чинного вітчизняного законодавства сертифікація продукції в Україні здійснюється в рамках державної системи сертифікації - УкрСЕПРО.

Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри (ДВЦ) з найважливіших видів продукції. На сертифіковану продукцію видається сертифікат відповідності, який містить спеціальний знак відповідності. Аналогічним знаком позначається і сама продукція; він інформує споживачів про те, що продукція є сертифікованою за системою УкрСЕПРО.

Останнім часом почали формуватись міжнародні системи сертифікації, координацією яких займається спеціальний комітет із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІSO.

Державний нагляд за якістю продукції здійснює Державний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України), який є національним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об'єктом державного нагляду є продукція виробничо-технічного призначення і товари народного споживання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпортна продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.

На місцях державний нагляд за якістю продукції здійснюють територіальні органи Держстандарту - центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Система державного нагляду передбачає відповідальність суб'єктів господарювання за порушення стандартів, норм і правил, а саме: матеріальну відповідальність у формі штрафів, розміри яких коливаються від 25 до 100% вартості невідповідної стандартам продукції. Суми штрафів розподіляються таким чином:

60% - у Державний бюджет;

30% - у позабюджетні фонди місцевих органів влади;

10% - у Держстандарт України для розвитку матеріально-технічної та науково-дослідної бази.

Можливі шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції поділяються на:

- виробничо-технічні (вдосконалення проектування, використання найсучасніших техніки і технології, вхідний контроль якості сировини, матеріалів і комплектуючих, поліпшення стандартизації);

організаційні (вдосконалення організації виробництва і праці, методів технічного контролю, підвищення кваліфікації кадрів, дотримання технологічної і виробничої дисципліни, забезпечення загальної культури виробництва);

економічні (система прогнозування і планування якості, встановлення прийнятних для виробника і споживача цін, економічне стимулювання виробництва високоякісної продукції);

соціальні (правильна кадрова політика, створення належних умов праці і відпочинку, мотивація праці, активізація людського чинника).

Умови ринку вимагають комплексного використання перелічених можливостей забезпечення виробництва якісної конкурентоспроможної продукції.


Питання для самоконтролю


. Дайте визначання конкурентоспроможності.

. Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару.

. Управління конкурентоспроможністю.

. Дайте визначення стандартизації.

. Якою сукупністю нормативно-технічної документації регулюється процес стандартизації продукції?

. Сертифікація продукції.

. Сертифікат та його характеристика.

. Назвіть основні шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції.


Тема «Ризик і страхування підприємницької діяльності»


План


1.Сутність і основні види ризиків.

.Управління економічними ризиками.


Необхідно знати: що є джерелом та в чому полягає сутність підприємницького ризику; які специфічні фактори слід враховувати підприємцю під час оцінки фінансового ризику; завдяки яким методам досягається зниження ризику у підприємницькій діяльності; що таке диверсифікація ризику; від чого залежить ефективність заходів зі зниження ризику у підприємницькій діяльності.

Необхідно вміти: дати узагальнюючу характеристику складовим підприємницького ризику та пояснити, у чому полягають його причини та які наслідки підприємницького ризику можуть бути.


. Сутність і основні види ризику


Становлення ринкових відносин в Україні характеризується динамічною зміною економічної ситуації, зростаючою невизначеністю розвитку складових господарської системи. Звідси - поява невпевненості підприємця у досягненні кінцевих результатів діяльності, неясність у визначенні можливих прибутків або втрат. Особливо це притаманне інноваційному підприємництву, початковим стадіям будь-якого бізнесу або здійсненню нових підприємницьких задумів.

Ринкова система господарювання базується на економічній свободі підприємця. Регулювання підприємницької діяльності відбувається шляхом встановлення норм її здійснення, дією системи оподаткування. Все інше визначається інтересами виробників і споживачів, дією ринкових конкурентних сил. Але конкурентно-ринкове середовище вбирає свободу багатьох учасників підприємницької діяльності. За таких умов вигода для одних може обернутися збитками для інших. Це означає, що підприємець постійно стикається з невизначеністю, неповнотою інформації, а отже - з підвищеним ризиком.

Які ж дії мусить виконувати підприємець у такій ситуації? Найбільш легким варіантом відповіді може бути той, що підприємець повинен шукати справу без ризику, вести бізнес із заздалегідь визначеним результатом. Але така поведінка вступає у суперечність зі змістом підприємницької діяльності. За такого підходу взагалі дуже важко розпочати власну справу або вийти зі своєю продукцією на нові ринки, оновити товари та послуги. Тому правильною відповіддю може бути тільки та, що підприємець повинен не уникати ризику, а передбачати його, намагаючись уникнути.

Характерною особливістю підприємницького ризику є його пряма залежність від умов конкретної угоди або дії у виробництві, закупки чи реалізації продукції. Отже, висновок: найбільш вагомими складовими ризику виступають непередбачуваність ринкової кон'юнктури, обсягів попиту та його структури, поведінки споживачів, рівня цін.

Таким чином, підприємницьким ризиком слід вважати ризик, який виникає в усіх сферах діяльності бізнесмена: виробництві, реалізації товарів та послуг, фінансовому та торговельному посередництві, здійсненні науково-технічних і комерційних проектів, у кожній сфері підприємницької діяльності ризик пов'язується з можливою втратою (повною або частковою) ресурсів, що є у розпорядженні підприємця. Це можуть бути матеріальні, фінансові, інтелектуальні та інші ресурси.

Крім того, ризик пов'язується з можливою втратою доходів або їх недоотриманням порівняно з очікуваним результатом. Як правило, втрата або недоотримання доходів знаходяться у прямій залежності від раціонального використання ресурсів.


Рис. Структура підприємницького ризику.


Отже, ризик - це небезпека повної або часткової втрати ресурсів або доходів.

Іншими словами, ризик має якісну й кількісну оцінки. Якщо відбувається та чи інша подія в ринковому середовищі, то можливими можуть стати три економічні результати: негативний (програш, збитки), нульовий і позитивний (виграш, вигода).

Для визначення кількісної міри ризику застосовують базові показники, що використовуються для порівняння декількох альтернативних рішень. Це можуть бути розрахункові або очікувані показники прибутку, витрат, виручки. Вони представлені у бізнес-плані, техніко-економічному обґрунтуванні підприємницького проекту, розрахунках за тією чи іншою угодами. Звідси стає зрозумілим, що втратами у підприємництві слід вважати зниження прибутку або доходу порівняно з очікуваними величинами. Отже, обрання правильного рішення, детальне опрацювання підприємницького проекту, вивчення можливих втрат та їх величини виступає основою запобігання ризику.

Для оцінки можливості тих чи інших втрат, спричинених відхиленням реального ходу підприємницької діяльності від очікуваного, необхідно передусім добре знати усі види витрат, а після цього розрахувати їх як можливі прогнозні величини. При цьому підприємцю, потрібно враховувати принаймні два моменти: по-перше, оцінка кожного з видів втрат у кількісному вираженні не завжди дає змогу звести їх в єдину величину; по-друге, непередбачені зміни в підприємницькій діяльності можуть, з одного боку, викликати втрати у вигляді підвищених витрат ресурсів, зменшення доходу, а з іншого - зумовити економію певних видів ресурсів, що принесе, відповідно, непередбачений позитивний результат.

Втрати, що можуть виникнути у підприємницькій діяльності: матеріальні, трудові, фінансові, часу,

Матеріальні види втрат проявляються у непередбачених підприємницькими планами додаткових витратах або прямих втратах устаткування, сировини, транспортних засобів тощо. Ці види втрат можуть мати як натуральний вимір, так і вартісний.

Трудові втрати пов'язані з втратою робочого часу, викликаною непередбаченими обставинами, наприклад, простоєм устаткування, несвоєчасним надходженням сировини для виробництва тощо. їх виміром є години робочого часу.

Фінансові втрати - найбільш поширений вид втрат у підприємницькій діяльності. Вони поділяються на ризики, пов'язані з купівельною спроможністю грошей (інфляційні й дефляційні, валютні ризики, втрати від зниження цін на продукцію, що реалізується, або підвищення цін на сировину), та ризики, пов'язані з вкладенням капіталу (інвестиційні ризики).

Втрати часу зумовлені затримками у підприємницькій діяльності, викликаними несвоєчасним виконанням договорів, робіт, доставки товару. Випадкові втрати часу здатні суттєво вплинути на величину доходу, передбаченого бізнес-планом. Вимірюються як у натуральному, так і у вартісному вигляді.

Крім названих видів втрат існують втрати, які важко піддаються класифікації. Формами прояву цих втрат можуть бути збитки морального плану: втрата престижу підприємця, його фірми. Ці види втрат не завжди піддаються чіткому кількісному виміру.

Таким чином, ризики і втрати доцільно класифікувати, виявляючи найбільш вагомі за величиною та ймовірністю виникнення. Це дозволить заздалегідь передбачити втрати, неминучі витрати і враховувати їх у бізнес-план. Звичайно, низка факторів має випадковий характер, і їх врахувати заздалегідь практично неможливо. Але знання найбільш важливих причин, що їх викликають, дає змогу послабити їх негативний вплив.

Яким же чином можна передбачити випадкові втрати у підприємництві?

Розглянемо для прикладу деякі втрати у виробничому підприємництві, потенційна можливість яких породжує підприємницький ризик.

Можливі причини виробничого характеру - зменшення продуктивності праці, низький рівень використання устаткування, неритмічна поставка сировини.

Наслідки - зменшення запланованих обсягів виробництва, прибутку від реалізації.

Можливі причини змін ринкової ситуації - недостатня якість продукції, падіння попиту, інфляція.

Наслідки - зниження цін порівняно із запланованими. Для визначення втрат необхідно зіставити: у першому випадку - можливе сумарне зменшення обсягу випуску продукції у вартісному виразі із запланованим; у другому - зменшення валової виручки від реалізації продукції внаслідок зміни ціни одного виробу.

При фінансових операціях у специфічній товарній формі виступають гроші, цінні папери, валюта. Тому під час оцінки фінансового ризику підприємець повинен враховувати такі специфічні фактори, як зміна курсу грошей, валюти, цінних паперів, обмеження на валютно-грошові операції.

Основними видами ризиків у підприємницькій діяльності є: виробничі, матеріально-технічні, постачальницько-збутові, інвестиційні, кредитні, валютні, управлінські, маркетингові, економіко-правові та інші.

Виробничий ризик - ризик, безпосередньо пов'язаний з процесом виробничої діяльності, зокрема з можливістю технічних та виробничих неполадок, аварій тощо.

Матеріально-технічний ризик - ризик, пов'язаний з низьким або недостатнім рівнем матеріально-технічної бази фірми (підприємства), яка може не забезпечити випуск конкурентоспроможної продукції.

Постачальницько-збутовий ризик - ризик, зумовлений зривом чи зміною умов укладених договорів і своєчасної поставки або постачанням неякісних матеріалів, комплектуючих виробів; несвоєчасним постачанням товарів споживачу, їх недостатньою якістю тощо.

Інвестиційний ризик - ризик, пов'язаний з порушенням матеріально-речової структури інвестицій, незбалансованістю прямих (забезпечують володіння контрольним пакетом акцій) і портфельних (такого володіння не забезпечують) інвестицій тощо.

Кредитний ризик - ризик, зумовлений небезпекою неповернення, часткового або несвоєчасного повернення кредитів.

Валютний ризик - ризик, пов'язаний з непередбаченою зміною курсу національної валюти, а також курсів іноземних валют.

Управлінський ризик - ризик, зумовлений нераціональним характером прийнятих менеджерами різних ланок, особливо топ-менеджерами управлінських рішень.

Маркетинговий ризик - ризик, зумовлений неточними (недостовірними) прогнозуваннями обсягів досліджуваного ринку

тощо.

Економіко-правовий ризик - ризик, пов'язаний з недосконалістю та змінами у законодавстві щодо підприємницької діяльності, неправильним застосуванням державою чинного законодавства тощо.


. Управління економічними ризиками


Суб'єкт підприємницької діяльності, який мислить раціонально, не повинен покладатися на стихійний хід подій, він мусить навчитися управляти ризиками у підприємництві.

У підприємницькій практиці постійно розробляються і реалізуються заходи, спрямовані на зниження величини ризику.

У сукупності вони становлять єдиний механізм управління ризиком, так званий ризик-менеджмент. Останній становить собою систему управління ризиком і фінансовими відносинами, що виникають у процесі цього управління.

При цьому ризик-менеджмент базується на використанні таких методів зниження його в підприємницькій діяльності, як диверсифікація ризику; об'єднання ризиків або страхування; розподіл ризиків; пошук інформації.

Розглянемо ці методи.

Диверсифікація ризику - це метод зниження ризику шляхом розподілу його між декількома ризикованими товарами. Здійснюється в такий спосіб, що підвищення ризику від купівлі (або продажу) одного означає зниження ризику від купівлі (або продажу) іншого.

Об'єднання ризиків - це метод, спрямований на зниження ризику шляхом перетворення випадкових збитків у відносно невеликі постійні витрати. Останні становлять основу страхування.

Розподіл ризику відбувається під час розробки фінансового плану підприємницького проекту, підготовки контрактів, угод. Значно зменшує потенційний ризик детальна розробка бізнес-плану та прогнозування підприємницької діяльності. У бізнес-план закладаються можливі зміни й проблеми здійснення проекту, форми контролю поточних операцій, аналітична оцінка стану справ.

Ризик пов'язаний та багато в чому зумовлений невизначеністю ситуації, що складається на ринку. Методи аналізу ризиків передбачають використання інформації щодо відповідних операцій, запланованих підприємцем. Пошук інформації тим самим сприяє зниженню ризику. Для визначення кількості необхідної інформації доцільно порівняти очікувані майбутні вигоди з очікуваними запропонованими витратами, пов'язаними з її одержанням.

Ефективність заходів зі зниження ризику залежить від вирішення таких завдань: обґрунтування надійності ринків збуту; міцності матеріально-технічної бази підприємства; заходів, спрямованих на зниження ризику; вибору підприємницької стратегії, її інноваційності аналітичної оцінки товару, ринків, конкурентів.

Наприклад, для обґрунтування надійності ринків збуту потрібно визначити потенційну кількість покупців, виявити їхні споживацькі нахили, бажання. Міцність матеріально-технічної бази підприємства визначається величиною та станом виробничих фондів, наявністю сучасних технологій.

Інноваційність обраної підприємницької стратегії виражається у пошукові нових форм задоволення потреб споживачів, створенні новітніх товарів та послуг. Аналітична оцінка товару, ризиків, конкурентів дасть змогу уникнути зайвих витрат, знайти слушний час для розгортання бізнесу.

Попередня розробка цих заходів допоможе уникнути можливого банкрутства або інших негативних наслідків. Отже, внесення правильного рішення, детальне опрацювання підприємницького проекту з використанням засобів блокування та мінімізації ризиків у процесі його здійснення - основний спосіб вирішення питань ризик-менеджменту.

З цією метою формується ризикова політика фірми. Ризикова політика фірми - це комплекс захисних заходів від основних форм ризиків.

Найважливішими захисними антиризиковими заходами є:

- страхування ризику;

вивчення ринку;

вивчення клієнтів, зокрема перевірка їх платоспроможності;

здійснення диверсифікації виробництва та постачання;

поточний контроль;

використання застави;

вивчення конкурентів;

створення фінансових резервів;

створення страхових запасів найважливіших матеріалів;

удосконалення цінової політики тощо.

Питання для самоконтролю


. Що є джерелом та в чому полягає сутність підприємницького ризику?

. Які дії повинен виконувати підприємець в умовах ринкової невизначеності, неповноти інформації про стан ринку?

. Дайте узагальнюючу характеристику складовим підприємницького ризику та поясніть, у чому полягають його причини та які наслідки підприємницького ризику можуть бути.

. У чому полягає сутність окремих видів втрат у підприємницькій діяльності?

5. Які специфічні фактори слід враховувати підприємцю під час оцінки фінансового ризику?

. Завдяки яким методам досягається зниження ризику у підприємницькій практиці?

. Що таке диверсифікація ризику?

. Від чого залежить ефективність заходів зі зниження ризику у підприємницькій діяльності?

. У чому полягає сутність ризик-менеджменту?


Тема «Як організувати свою справу і стати бізнесменом»


План


1.Вибір сфери бізнесу. Бізнес - план підприємницької діяльності.


Необхідно знати: як організувати свою справу і стати бізнесменом; вибрати сферу бізнесу, визначити форму підприємництва; шляхи знаходження фінансових ресурсів, способи організації бізнесу.

Необхідно вміти: складати бізнес-план підприємницької діяльності.


1.Вибір сфери бізнесу. Бізнес - план підприємницької діяльності


Бізнес-план - це комплексний плановий документ підприємницької діяльності, в якому передбачені заходи, спрямовані на реалізацію підприємницької ідеї, на одержання прибутку.

Бізнес-план розробляється з метою:

- техніко-економічного обґрунтування доцільності створення і функціонування підприємства;

залучення зовнішніх інвесторів, у тому числі іноземних;

для обґрунтування пропозицій щодо доцільності приватизації підприємства.

Бізнес-план розробляється на тривалий термін, найчастіше на 3-5 років, хоча часові рамки бізнес-планування можуть бути значно ширшими.

Вихідною інформацією при розробці бізнес-плану є:

інформація про попит на продукцію (послуги) (про ємність ринку, географію ринку, демографічну характеристику потенційних споживачів);

виробнича інформація (про технологію виготовлення продукції, необхідні виробничі площі, обладнання, сировину, чисельність і кваліфікаційний склад персоналу та ін.);

фінансова інформація (про необхідні грошові кошти для реалізації проекту, джерела та умови їх одержання).

Структура бізнес-плану може відрізнятись залежно від мети його розробки. Для внутрішнього використання розробляється бізнес-план з досить високим ступенем деталізації техніко-економічних показників, а для пред'явлення інвесторам - наводяться найважливіші показники ефективності проекту.

Структура бізнес-плану, кількість форм та їх зміст не регламентуються.

Основними відмінностями між традиційним поточним планом і бізнес-планом є:

- поточний план розробляється в одному варіанті, а бізнес-план - у декількох;

поточний план розробляється лише на рік, а бізнес-план - на декілька років;

поточний план розробляється для внутрішнього використання, бізнес-план - для пред'явлення також зовнішнім інвесторам.

Типова структура бізнес-плану:

І. Резюме (зведений розділ)

У ньому обґрунтовується необхідність організації нового підприємства, переваги майбутньої продукції порівняно з продукцією потенційних конкурентів, прогнозні обсяги продажу на найближчі роки, виручка від продажу, витрати на виробництво, валовий прибуток і ефективність вкладеного капіталу, термін окупності капіталовкладень. Цей розділ часто називають «міні-бізнес-планом». Бізнес-план розпочинається з резюме. Резюме відкриває бізнес-план, але складають його тільки після того, як написано основні розділи бізнес-плану. Головне завдання резюме - показати, що підприємець добре усвідомлює основні положення бізнес-плану та здатний чітко й логічно їх викласти. Занадто детальне та великого обсягу резюме важко читати. Занадто стисле - може створити неадекватне уявлення про бізнес.

Резюме - це короткий (1-2 сторінки) огляд підприємницького проекту, його ключових, найбільш важливих та значущих аспектів, здатних привернути увагу потенційного інвестора та зацікавити його в подальшому детальнішому вивченні бізнес-плану.

Фактично резюме є гранично стислою версією бізнес-плану, не вступом до нього, а ніби "повідомленням про наміри".

Складання резюме - важливий та відповідальний етап завершення роботи над бізнес-планом. Потенційні інвестори отримують багато різних підприємницьких проектів. Вони, як правило, спочатку читають резюме і, якщо воно їх не зацікавило, бізнес-план далі не розглядають. Тому резюме обов'язково:

має бути написане так, щоб максимально зацікавити в подальшому ознайомленні з бізнес-планом;

має дати читачеві достатньо чітке уявлення про питання, детальніше розглянуті в основній частині бізнес-плану.

На практиці резюме складають, використовуючи вже написану основну частину бізнес-плану. З кожного його розділу вибирають найбільш суттєві та "яскраві" аспекти майбутнього бізнесу.

Орієнтовний перелік ключових аспектів бізнесу, які викладаються в резюме, такий:

- опис концепції бізнесу, його можливостей, які забезпечуватимуть переваги на ринку та стратегії їх реалізації;

відомості про цільовий ринок бізнесу (основні споживачі, особливості їх обслуговування, передбачувані обсяги продажу, частка ринку);

унікальні характеристики бізнесу, найсуттєвіші конкурентні переваги фірми, які мають місце або будуть створені внаслідок реалізації розробленої стратегії;

відомості про компетенцію й професіоналізм керівника фірми та членів команди менеджерів;

основні передбачувані показники фінансової діяльності фірми (прибутковість, період досягнення беззбитковості, термін повернення інвестицій тощо);

характеристика загальних потреб у коштах, бажаної форми їх отримання, порядку та напрямків їх використання, форм повернення інвестору.

Резюме завершується особистою оцінкою підприємцем шансів на успіх його проекту.

ІІ. Основна частина

Опис товару (послуги), характеристика фірми (характеристика товару, особливості продукції, патенти та свідоцтва, якими захищені ці особливості, зразок товару, орієнтовна ціна на продукцію або витрати на її виробництво, упаковка; характеристика виду і форм діяльності фірми, її репутація, засновники та ін.).

Аналіз галузі (темпи розвитку галузі, нові продукти галузі, перспективи її розвитку на найближчі роки, вхідні бар'єри, життєвий цикл товару та ін.).

Аналіз ринку (результати вивчення ринку збуту, дані, що характеризують структуру і сегменти ринку, потенційні споживачі, можливі конкуренти, їх товари, якість продукції, орієнтовні ціни та умови продажу).

Підрозділ Галузь, фірма та її продукція опрацьовується в бізнес-плані, щоб:

переконати читача в перспективності галузі, до якої належить вибраний бізнес;

породити довіру до даного бізнесу описом переваг та особливостей його продуктів (послуг).

У структурі цього підрозділу, як правило, виділяють такі основні складові:

- сучасна ситуація та тенденції розвитку галузі;

фірма, її продукти і (або) послуги;

патенти, товарні знаки, інші права власності на продукт
(послуги); - стратегія зростання фірми.

Бізнес-план оцінюється інвесторами за певними критеріями, одним з яких є галузь, що до неї належить фірма або в котрій вона має намір розпочати свою діяльність. Галузь із ринком, що швидко зростає, розглядається, звичайно, як сприятливіша для бізнесу. Тому цей підрозділ бізнес-плану починається, як правило, зі стислого аналізу стану справ у галузі. Для цього необхідно:

навести загальні відомості про поточний стан справ у галузі та тенденцій її розвитку;

стисло охарактеризувати нові для галузі продукти і ринки;

визначити нові чинники, які можуть у перспективі позитивно або негативно вплинути на розвиток галузі.

План маркетингу (засади ціноутворення, організація і вартість реклами, канали збуту продукції, форми продажу товару, методи стимулювання продажу та ін.). Центральне місце в стратегії будь-якої фірми займає стратегія маркетингу. Фірма для того й існує, щоб поставляти свою продукцію на ринок. Розвиток фірми та величина отримуваного прибутку залежать від того, наскільки повно й ефективно вона задовольнятиме потреби своїх клієнтів. Інші компоненти загальної стратегії фірми (фінанси, виробництво, дослідження й розробки) мають сприяти досягненню загальної мети маркетингу. Одночасно й сама стратегія маркетингу має враховувати наявні ресурси фірми та поєднуватися з іншими напрямками її діяльності.

У широкому розумінні стратегія маркетингу - це система конкретних стратегій щодо вибору і формування:

- цільового ринку фірми;

номенклатури та асортименту продукції;

системи збуту та реалізації продукції;

- політики ціноутворення;

- способів організації рекламної кампанії;

політики підтримки продукції фірми.

Бізнес-план як документ для внутрішньофірмового користування має бути детальним планом виробничої діяльності. Це дає змогу розв'язати багато проблем фірми заздалегідь, на папері, раніше, ніж підприємець перейде до конкретних практичних дій.

План виробництва (величина виробничих потужностей, умови їх нарощування, умови забезпечення виробництва сировинно-матеріальними ресурсами, види необхідних для виробництва ресурсів, устаткування підприємства, план його закупівель, кооперовані зв'язки із суміжниками, величина витрат на виробництво, організація контролю якості продукції). Невід'ємною складовою бізнесу, орієнтованого на виробничу діяльність, є оцінка того, як фірма вироблятиме свою продукцію. Основне завдання виробничого плану - довести, що фірма:

реально спроможна організувати виробництво;

здатна виготовляти необхідну кількість товарів відповідної якості;

має можливості придбати необхідні для цього ресурси.

Отже, виробничий план має дати відповіді на такі запитання.

Які виробничі операції будуть застосовуватись фірмою в процесі виготовлення продукції (надання послуг)?

Які конкретно матеріально-технічні ресурси потрібні для виготовлення продукції (надання послуг)?

Які зовнішні фактори впливатимуть (або можуть вплинути) на виробничий процес?

Виробничий план доцільно розпочинати з короткої характеристики виробничого процесу, тобто з опису основних виробничих операцій у їх послідовності.

У виробничому плані необхідно також вказати і на зовнішні фактори, які впливатимуть на виробничий процес або обмежуватимуть виробничі можливості фірми.

Отже, у виробничому плані, як правило, виділяють такі блоки (підрозділи):

- основні виробничі операції;

машини та устаткування;

сировина, матеріали і комплектуючі вироби;

виробничі та невиробничі приміщення;

вплив зовнішніх факторів.

Обсяг і ґрунтовність виробничого плану залежать від характеру бізнесу фірми та сфери, до якої він належить. Зрозуміло, що цей розділ бізнес-плану буде найдокладнішим для виробничого підприємства. Більше того, у певних випадках саме виробничий процес (особливості його технологій, унікальність обладнання тощо) може бути одним із найпривабливіших факторів для зовнішніх інвесторів. Навпаки, фірми, які займаються, наприклад, оптовою або роздрібною торгівлею, можуть взагалі обійтися без цього розділу.

Організаційний план (організаційна схема управління підприємством, професійно-кваліфікаційна характеристика персоналу, форми найму працівників та їх оплата праці, форми стимулювання працівників різних категорій). Привабливість фірми, віра в успіх її бізнесу багато в чому залежать від ділових навичок і професіоналізму персоналу фірми та команди менеджерів. Досвідчені керівники і кваліфіковані виконавці можуть вивести підприємство з кризи, а безпорадні, навпаки, здатні зіпсувати найліпшу справу. Тому організаційний план, в якому розглядаються кадрові питання, займає особливе місце серед інших розділів бізнес-плану.

Розробляючи організаційний план, підприємець має на меті:

-по-перше, переконати потенційних інвесторів і кредиторів у тому, що ним вибрано доцільну організаційно-правову форму бізнесу;

-по-друге, показати, з ким він збирається організовувати своє діло, тобто охарактеризувати менеджерів, які відіграватимуть провідні ролі в процесах становлення та управління фірмою;

-по-третє, довести, що він, його команда менеджерів та інший персонал фірми здатні практично реалізувати бізнес-план.

Розробку цього розділу бізнес-плану рекомендується починати з обґрунтування вибору організаційної форми бізнесу, оскільки вона позначається на всій подальшій підприємницькій діяльності й багато в чому визначає інші організаційно-правові аспекти бізнесу.

Далі в організаційному плані слід охарактеризувати потреби фірми в трудових ресурсах, тобто визначити, які саме працівники (основні, допоміжні, спеціалісти) необхідні для ведення справи.

Принципово важливо подати в організаційному плані відомості про власників та провідний управлінський персонал фірми. Організаційний план має містити короткі характеристики практично всіх тих працівників, від яких у кінцевому підсумку залежить успіх або невдача бізнесу фірми. Загальну характеристику команди менеджерів варто доповнити інформацією про використання зовнішньої допомоги в управлінні бізнесом. Ураховуючи, що багато фірм, особливо малих, залучають для виконання окремих функцій управління спеціалістів зі сторони, організаційний план треба доповнити описом консалтингових потреб фірми.

Кінцевий розділ організаційного плану містить пояснення щодо кадрової політики та стратегії фірми. З нього має стати, зрозумілим, як будуть здійснюватися добір, підготовка та оплата праці працівників фірми. Можна подати й відомості про передбачувані для працівників фірми пільги стимулюючого характеру.

Отже, організаційний план, як правило, складається з таких підрозділів:

- організаційна форма бізнесу;

потреба фірми в персоналі;

власники фірми, команда менеджерів і зовнішні консультанти;

організаційна схема управління;

кадрова політика і стратегія.

Оцінка ризику і страхування (типи ризиків, джерела ризиків і момент їх виникнення, заходи щодо зменшення ймовірності та масштабів ризику і мінімізації збитків від нього, програма страхування від ризиків). У бізнес-плані необхідно виділити й розглянути лише найбільш імовірні для даного бізнесу ризики. Найчастіше в бізнес-плані розглядаються ризики, що можуть виникнути як наслідки:

- несприятливих тенденцій у зовнішньому середовищ;і галузі, до якої належить даний бізнес;

реакції конкурентів (наприклад, можливе зниження цін на аналогічні види продукції чи послуг);

сезонної циклічності обсягів продажу;

недостатньої компетентності персоналу, який займається маркетингом, виробництвом чи управлінням;

появи нових технічних і технологічних досягнень, які можуть призвести до надто швидкого техніко-економічного старіння продукту даного бізнесу;

перевищення виробничих витрат над запланованими;

труднощів з одержанням сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, а також кредитів;

циклічності потоку готівки тощо.

З погляду можливого впливу на кінцеві результати діяльності слід розрізняти динамічний та статичний ризики. Динамічний ризик може бути зумовлений непередбачуваними змінами вартості основного капіталу внаслідок прийняття певних управлінських рішень або непередбачуваних змін у зовнішньому середовищі. Цей тип ризику може стати причиною як збитків, так і доходів (за сприятливих змін). Статичний ризик завжди призводить до збитків, оскільки його сутнісна характеристика пов'язана з утратою реальних активів, а також з утратою доходу через недієздатність суб'єкта господарювання.

Юридичний план (форма власності і статут підприємства, дольова участь партнерів, їх відповідальність; якщо підприємство є акціонерним товариством, то пояснюється розподіл капіталу між акціонерами, тими, хто володіє контрольним пакетом акцій).

Фінансовий план (прогноз обсягів реалізації, баланс грошових видатків і надходжень, зведений баланс активів і пасивів, графік беззбитковості).

ІІІ. Стратегія фінансування

У цьому розділі обґрунтовується план одержання коштів для організації підприємства, передусім кількість необхідних коштів для організації продажу, вказується, звідки надійдуть ці кошти і в якій формі. Також зазначається період повернення інвесторам вкладеного капіталу та доходу від нього, джерела розширення виробництва тощо).

Фінансовий план є ключовим розділом бізнес-плану. Головна мета фінансового плану - узагальнити основні положення всіх попередніх розділів бізнес-плану, зводячи їх в одне ціле у вартісній формі, та обґрунтувати доцільність реалізації даного підприємницького проекту з економічного погляду.

Особливий інтерес до фінансового плану пов'язаний з тим, що в ньому:

- узагальнюються у вартісній формі результати розробки решти розділів бізнес плану;

- кількісно визначається потреба даного бізнесу в інвестиціях;

обґрунтовується висновок щодо економічної доцільності реалізації підприємницького проекту.

Розрахунки, які містить фінансовий план, мають дати чіткі та ясні відповіді на такі запитання самого підприємця, потенційних інвесторів і кредиторів.

Звідки фірма отримуватиме кошти і на що конкретно останні будуть витрачені?

Як співвідносяться поточні потреби фірми у грошах з рухом готівки?

Яким буде фінансовий стан фірми на кінець прогнозованого періоду?

Чи зможе підприємець виконати взяті на себе зобов'язання?

Чи здатний підприємець належно розпорядитися отриманими коштами, щоб своєчасно повернути борги та забезпечити достатній прибуток на вкладений капітал?

У процесі розробки цього розділу бізнес-плану слід враховувати такі його особливості.

По-перше у багатьох відношеннях фінансовий план є найменш гнучкою за формою частиною бізнес-плану. На відміну від інших розділів він має містити відповідний перелік фінансових документів (у тому числі таблиць і графіків). Кожен із цих документів повинен мати стандартну форму. Жорсткі вимоги до опрацювання цих документів викликані необхідністю забезпечення єдиної методики розрахунків фінансових показників. Це означає, що потенційний інвестор або кредитор може самостійно за стандартною методикою провести аналіз фінансової інформації, яку містить бізнес-план, оцінити фінансовий стан даної фірми та прийняти рішення щодо вкладання своїх коштів у даний проект.

По-друге, інвестори та кредитори, як правило, вимагають, щоб фінансовий план складався з перспективою на три роки (до того ж із щомісячними показниками за перший рік та щоквартальними - за другий і третій).

По-третє, фінансовий план не може мати розбіжностей з іншими розділами бізнес-плану. Якщо, наприклад, у маркетинг плані йдеться про намір розгорнути широкомасштабну рекламну кампанію, то це обовязково має знайти відображення в плані доходів і видатків. Якщо на бізнес фірмі впливає фактор сезонності продажу, то його слід урахувати, проектуючи рух готівки, тощо.


Питання для самоконтролю


1.Що таке бізнес - план?

2.У чому полягає сутність та необхідність розробки бізнес-плану?

.Які основні цілі розробки бізнес-плану?

.Яка загальна методологія розробки бізнес-плану?

.Яка структура та стадії розробки бізнес-плану?

.Які вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану?

Тема «Поняття, рівні та функції управління»


План


1. Поняття про управління як систему знань. Рівні управління.

. Взаємозв'язок між рівнями управління.

. Класифікація управлінського персоналу.

. Функції управління та взаємозвязок між ними.


Необхідно знати: сутність термінів: «менеджмент», «система менеджменту», а також що є обєктом, субєктом та предметом менеджменту; основні сфери і рівні менеджменту; управлінський персонал підприємства та його класифікація; поняття і значення функцій менеджменту, основні функції менеджменту, сутність функції планування, систему планів підприємства, сутність функції організації, переваги і недоліки організаційних структур управління, механізм мотивування, сутність поняття контролю, ознаки класифікації управлінського контролю, процес контролювання поведінки працівників.

Необхідно вміти: охарактеризувати менеджмент як особливий вид діяльності, аналізувати та характеризувати основні функції менеджменту.


. Поняття про управління, як систему знань


Менеджмент як вид діяльності націлений на продуктивне використання організацією залучених із зовнішнього середовища ресурсів і досягнення поставлених цілей.

Менеджмент - вид діяльності, спрямованої на працівників організації з метою координації їх дій для досягнення поставлених перед організацією цілей.

Вирішення актуальних для бізнесу завдань забезпечується раціональною і гнучкою взаємодією всіх елементів організації, що можливо завдяки створенню ефективної системи менеджменту.

Система менеджменту - сукупність взаємопов'язаних елементів організації, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем для досягнення поставлених цілей на основі оптимального використання трудових, матеріальних, фінансових ресурсів.

У вітчизняній практиці поряд з терміном «менеджмент» використовують термін «управління», хоча сфера застосування його дещо ширша. Термін «управління» вживають щодо управління технічними системами (автомобілем, верстатом тощо); управління соціальними процесами (через інститути громадянського суспільства); управління соціально-економічним розвитком країни (через систему її органів державного управління та місцевого самоврядування), управління господарською діяльністю організацій, що функціонують у системі ринкових відносин.

Менеджмент охоплює процеси планування, організування, мотивації та контролю, у ході яких формуються і досягаються означені цілі. Характерною особливістю сучасного менеджменту є тісний зв'язок з соціологією, психологією, конкретними емпіричними дослідженнями організації.

Провідна роль у системі менеджменту належить менеджерам - керівникам нової формації, які мають всебічні знання у галузях економіки, психології, соціології, інноватики, володіють сучасними інформаційними технологіями, технікою ділового спілкування, завдяки чому вміють чітко визначити стратегічні цілі організації і консолідувати дії персоналу для їх досягнення. Зусилля менеджерів спрямовуються не лише на створення оптимальної архітектури організації, яка б сприяла раціональному розподілові праці, впорядковувала комунікаційні процеси, а й на формування високої культури людської співпраці.

Успіхи чи невдачі вітчизняних підприємств значною мірою зумовлені наявністю чи відсутністю знань специфіки управлінської діяльності у людей, які ними керують, причому не лише у професійних менеджерів, а й у фахівців економічних, маркетингових чи фінансових служб. Тому вивчення менеджменту як науки є обов'язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей у всьому світі, в Україні дисципліна «Менеджмент» є нормативною складовою напряму підготовки «Економіка і підприємництво» і входить у відповідний державний стандарт освіти.

Менеджмент як вид діяльності охоплює не лише технічний бік функціонування організації - виробничі процеси, а й її соціальну складову - людей, оскільки організація є соціотехнічною системою. Елементи, на які націлена ця діяльність, утворюють об'єкти менеджменту, що мають певні просторові й часові межі.

Об'єкт менеджменту (об'єкт управління) - виробничо-господарська організація та її зовнішнє оточення.

Організація складається з підрозділів, кожен з яких моє свою сферу діяльності, а отже, потребує застосування специфічних прийомів і методів впливу на нього. Такі підрозділи виступають також об'єктами управління, але до них частіше застосовують термін «керована система».

Здійснює функції управління суб'єкт менеджменту, яким може бути одна людина чи група людей.

Суб'єкт менеджменту (суб'єкт управління) - скеровувач управлінських дій.

Якщо управління має офіційний характер, то суб'єкт управління організаційно і юридично оформляється як посада чи сукупність посад, ш;о утворюють підрозділ управління. У такому разі він утворює керуючу систему.

Від суб'єкта управління слід відрізняти суб'єкт управлінської діяльності, яким може бути тільки фізична особа, індивід. Саме через суб'єктів управлінської діяльності, які можуть належати як до суб'єкта, так і до об'єкта управління, реалізуються управлінські відносини.

Суб'єкт управлінської діяльності - особа, що реалізує управлінські відносини.

Через управлінські відносини менеджери (суб'єкти управлінської діяльності) впливають на організацію та її зовнішнє середовище. Ефективність цього впливу залежить від раціональної побудови управлінських відносин, тому вони є предметом менеджменту як науки.

Предмет менеджменту - система виробничих відносин, яка формується в організації між працівниками керуючої та керованої систем у процесі створення продукту, призначеного для потреб ринку.

Види менеджменту - це спеціальні сфери управління діяльністю, повязанні з рішенням тих завдань, що виникли в процесі управління.

Основні види менеджменту:

. Генеральний менеджмент - це управління діяльністю організації в цілому або ж управління діяльністю її окремих підрозділів;

. Функціональний менеджмент - управління певними сферами діяльності організації або її підрозділів.

. Нормативний менеджмент - передбачає розробку і реалізацію філософії організації, її підприємницької політики, визначення політики, визначення позиції організації в конкурентній ніші ринку і формування загальних стратегічних намірів.

. Стратегічний менеджмент припускає вироблення набору стратегій, їх розподіл в часі, формування потенціалу успіху організації і забезпечення стратегічного контролю за їх реалізацією.

. Оперативний менеджмент передбачає розробку тактичних і оперативних заходів, направлених на практичну реалізацію прийнятих стратегій розвитку організації.

Використання теоретичних і практичних надбань західного менеджменту у вітчизняній практиці управління дасть змогу керівникам організацій посилити їх гнучкість, мобільність, забезпечить позитивні структурні зрушення, а значить, сприятиме підвищенню ефективності їх діяльності.

. Рівні управління та взаємозвязок між ними


Розподіл праці дає змогу працівникам виконувати свої функції кваліфікованіше і з меншими зусиллями, що сприяє зменшенню витрат організації. Розподіл праці може бути горизонтальним і вертикальним. Горизонтальний поділ праці передбачає утворення в організації підрозділів, які спеціалізуються на різних видах діяльності. Вертикальний - відмежовує безпосереднє виконання роботи від роботи з координування діяльності виконавців; відображається в ієрархії рівнів менеджменту.

Результатом вертикального поділу праці є утворення рівнів управління.

Найчастіше виділяють три рівні управління:

- технічний рівень (нижній рівень управління) - менеджери безпосередньо контактують з працівниками-виконавцями, вирішують конкретні питання;

управлінський рівень (середній) - (менеджери, відповідальні за перебіг виробничих процесів у підрозділах, що складаються з декількох структурних одиниць; менеджери штабних та функціональних служб апарату управління; керівники допоміжних та обслуговуючих виробництв, цільових програм та проектів);

інституційний рівень (вищий) - адміністрація підприємства, яка здійснює загальне стратегічне керівництво; вирішує питання стратегічного менеджменту - управління фінансами, вибору ринків збуту, розвитку підприємства, на цьому рівні зайнято всього 3-7% загального управлінського персоналу.

Вищий рівень управління розробляє довгострокові плани, формулює завдання для середнього рівня. Значне місце в інституційному рівні управління посідає адаптація фірми до змін ринкового середовища, управління відносинами між підприємством та зовнішнім середовищем. Вища керівна ланка може бути представлена президентом, генеральним директором, іншими членами правління.

Керівники середньої ланки координують і контролюють роботу молодших управлінців. Вони визначають проблеми виробничого, організаційного, фінансового характеру, розробляють творчі пропозиції, готують інформацію для управлінських рішень, що приймаються менеджерами вищої ланки. Це - керівники окремих підрозділів, служб, відділів підприємства.

Нижній рівень управління підпорядкований середньому. До управлінців нижнього рівня відносяться виробничі майстри, бригадири, керівники груп. Це вузькоспеціалізовані професійні менеджери, котрі виконують чітко регламентовані обов'язки з виробництва, збуту, маркетингу, управління матеріальним постачанням тощо. Вони відповідальні за раціональне використання виділених їм матеріальних ресурсів, робітників, обладнання. Така побудова організаційної структури забезпечує чіткість управління, використовує переваги вузької, поглибленої спеціалізації менеджерів. Проте водночас вона ускладнює визначення внеску кожного менеджера в загальний результат підприємництва, його відповідальності за прийняті рішення.

На малих та середніх підприємствах управління має дещо іншу організаційну структуру. Менеджери таких підприємств більшою мірою стикаються з проблемами нестабільного зовнішнього середовища, з непередбачуваними результатами діяльності. Тому в малому та середньому бізнесі припускається виконання менеджерами одночасно декількох функцій управління, взаємозамінність окремих керівників.

Побудова організаційної структури управління в цій групі підприємств залежить від організаційно-правової форми підприємницької діяльності, відносин між власниками та управлінцями. За цих умов від підприємницьких здібностей менеджерів, їхнього вміння працювати як одна злагоджена команда, залежить ефективність управління. Тому організаційна структура управління в малому та середньому підприємництві будується за горизонтальним принципом.

Характерною рисою горизонтальної структури управління є зосередження зусиль усіх без винятку менеджерів на вирішенні конкретної задачі, на успіхові фірми як єдиної системи. Це означає, що в малому та середньому підприємництві може не існувати суворого розмежування між управлінцями за рівнем їх повноважень та відповідальності. Лише декілька менеджерів вищої ланки мають у розпорядженні фінансові й трудові ресурси. Інші працюють спільно над вирішенням кардинальних питань. Завдяки цьому стає можливим досягнення таких переваг:

- зменшення витрат на управління;

скорочення виробничого циклу;

підвищення ступеня реагування на вимоги споживачів і ринкові потреби.

Окремі групи управлінців можуть нести відповідальність за певні напрямки діяльності. У межах цих груп особистий успіх визначається вмінням працювати на стику різних функціональних процесів, із фахівцями різних профілів.

Щоб організація могла досягти поставлених цілей, необхідно координувати роботу всіх працівників, тобто управляти (керувати) ними. Призначення управління - надати організаційній роботі системності, порядку, передбачуваності, логіки, постійності, незважаючи на мінливість і складність середовища, в якому вона працює.

Успішність управління організаціями великою мірою залежить від розуміння їх характеристик.


. Класифікація управлінського персоналу


Поділ управлінської праці в організації. Він є основою класифікації управлінського персоналу. Виокремлюють такі види поділу праці управлінців: професійно-кваліфікаційний, функціональний, структурний.

Професійно-кваліфікаційний поділ праці. Враховує види і складність виконуваних робіт. За цим критерієм управлінський персонал поділяють на керівників, спеціалістів, службовців (технічних виконавців).

Керівники - очолюють колектив, наділені необхідними повноваженнями приймати рішення з конкретних видів діяльності організації, несуть відповідальність за результати її роботи. Саме їх називають менеджерами. Залежно від того, які підрозділи вони очолюють - основні виробничі чи функціональні - розрізняють лінійних (директори, начальники цехів, майстри, бригадири) і функціональних (головний економіст, начальник відділу маркетингу чи кадрів тощо) менеджерів.

Спеціалісти - аналізують інформацію щодо стану організації та умов її діяльності і готують варіанти рішень для керівників відповідного рівня. До них відносять економістів, бухгалтерів, технологів, маркетологів, юристів та ін. Особливість їхньої діяльності полягає в тому, що вони працюють в умовах жорстких обмежень.

Службовці (технічні виконавці) - обслуговують діяльність спеціалістів і керівників, виконують інформаційно-технічні операції, звільняючи керівників і спеціалістів від рутинної роботи.

Приблизне співвідношення витрат часу на виконання названих видів робіт працівниками різних управлінських категорій подано у табл.



Функціональний поділ праці. Ґрунтується на формуванні груп працівників апарату управління, що виконують однакові функції менеджменту, зокрема, планування (плановий відділ), мотивування (відділ праці та заробітної плати), контролювання (бухгалтерія, відділ контролю якості) тощо. Очолюють ці служби функціональні менеджери, а до складу їх входять спеціалісти відповідного фаху.

Структурний поділ праці. Здійснюється відповідно до масштабів та сфери діяльності організації і відображає систему ієрархічних відносин у ній. За цим критерієм виділяють керівників трьох рівнів: вищого, середнього і нижчого.

Керівники вищого рівня - мають найбільшу владу і несуть відповідальність за діяльність усієї організації. Це директори та їх заступники. Вони визначають загальні напрями діяльності підприємства, приймають ключові рішення щодо поточних справ, розробляють стратегію, формують політику і представляють організацію за її межами. Від них залежать цілі фірми і способи їх досягнення (рис.)



Керівники середнього рівня - розробляють плани для здійснення загальних завдань, встановлених вищим керівництвом, вносять пропозиції щодо поліпшення роботи очолюваного ними підрозділу та організації загалом, координують роботу керівників нижчої ланки. У їхній діяльності переважає вирішення тактичних завдань.

Керівники низового рівня (менеджери-контролери) - відповідають за виконання виробничих завдань, за безпосереднє використання виділених ресурсів, контролюють роботу виконавців, реалізують плани, розроблені на вищих рівнях управління. Вирішують переважно оперативні завдання.

Характер головних рішень менеджера залежить від його місця в системі ієрархічних відносин організації, а також від кола функцій, закріплених за ним. Чим вищий ієрархічний рівень менеджера, тим більшою мірою його діяльність стосується стратегічного планування, а чим нижчий - безпосереднього виконання роботи.

Ефективність роботи менеджера залежить від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, а здатність впливати на перебіг подій - від притаманних йому ділових та особистісних якостей.

Діяльність у сфері управління характеризується певними особливостями:

- менеджер мусить мати глибші й різноманітніші знання порівняно з іншими працівниками;

діяльності менеджера властива більша організаційна свобода і самостійність, висока складність і нестабільність, тому він має бути здатним приймати ризиковані рішення;

втрати від низької якості праці керівника значно більші, ніж простого робітника; вони можуть зростати, якщо розглядати ієрархічну піраміду управління знизу вверх; тому управлінські рішення мусять бути ретельно обґрунтованими;

висока відповідальність, імовірнісний характер праці й часті стресові ситуації вимагають від менеджера уміння керувати своїм фізичним і емоційним станом, бути здатним до швидкої релаксації і відновлення сил.

Згідно з дослідженнями сучасного англійського економіста Майкла Армстронга успішним керівникам властиві такі якості:

вміння оперувати основними факторами (виділяти головне, визначальне) і мислити концептуально;

володіння відповідними професійними знаннями;

вміння аналізувати, приймати рішення і вирішувати проблеми;

вміння відстежувати ситуацію;

здатність швидко відновлювати фізичні й душевні сили;

випереджаюча активність;

здатність до творчості;

збалансовані навички і бажання вчитися;

соціальні (комунікативні) навички і здібності;

знання самого себе.

Вітчизняні науковці, аналізуючи досвід управління успішними українськими підприємствами, зазначають, що сучасний менеджер має володіти такими діловими якостями: високою ерудицією і професійною компетентністю; схильністю до лідерства в колективі; підприємливістю і здатністю ефективно діяти в умовах економічного ризику; практичним розумом і здоровим глуздом; комунікабельністю; заповзятливістю, ініціативністю й енергійністю; вимогливістю і дисциплінованістю тощо.

Ефективність управлінців великою мірою залежить і від рівня їх теоретичної підготовки. Сучасний менеджер повинен володіти фундаментальними знаннями з макро- і мікроекономіки, теорії управління, теорії особистості і лідерства, соціології, психології і права, інформаційних технологій та ін.

Водночас успішна діяльність менеджерів забезпечується:

- створенням ефективних систем і механізму управління;

правильним визначенням цілей і пріоритетів у роботі;

формуванням злагодженого колективу, досягненням взаємодії між працівниками і координацією їх діяльності;

вмілою організацією роботи людей, створенням спонукальних мотивів, забезпеченням розвитку людей, підтриманням їх ентузіазму;

постійним удосконаленням способів, методів і прийомів виконання управлінських операцій.

Усе це дає змогу менеджерам сформувати умови, за яких керована ними організація буде здатною гнучко реагувати на зміни зовнішнього середовища, досягаючи поставлених цілей


4. Функції управління та взаємозвязок між ними


Управлінська діяльність передбачає виконання певних функцій. Кожна функція націлена на вирішення специфічних проблем, з якими стикається організація у своїй діяльності. Нині в теорії управління існує кілька класифікацій функцій менеджменту. Найчастіше за основу класифікації беруть ступінь вияву функції в управлінській діяльності. За цією ознакою виділяють загальні та конкретні (часткові) функції.

Загальні функції. До них відносять прогнозування, планування, організовування, мотивування, контролювання і координування (регулювання). Вони визначають тільки вид управлінської діяльності незалежно від місця його виникнення; властиві управлінню будь-якою організацією і всім процесам в організації. Формують управлінський цикл, який охоплює стадії:

прийняття управлінського рішення;

реалізацію прийнятого рішення;

контроль за реалізацією рішення.

Найважливішими із загальних функцій управління є планування, організування, мотивування і контролювання.

Планування є відправною ланкою в циклі управління. Воно визначає цілі організації і способи її досягнення, тобто відображає рівень осмисленості діяльності організації.

Планування - вид управлінської діяльності, спрямований на визначення цілей і майбутнього стану організації, а також ресурсів, необхідних для їх досягнення.

Ефективність діяльності кожної фірми великою мірою залежить від того, наскільки професійно виконується функція менеджменту «організування». Сутність її полягає у формуванні певної системи відносин між окремими підрозділами підприємства, що дає змогу їм ефективно співпрацювати і досягати поставлених цілей, обираючи для цього відповідні засоби.

Організування - вид управлінської діяльності, спрямований на формування структури управління організацією, встановлення у ній системи зв'язків та відносин, що дає змогу ефективно працювати для досягнення поставлених цілей.

Одним із найважливіших завдань менеджменту є створення механізму приведення в дію всіх ланок організаційної структури фірми, який би забезпечував координацію діяльності працівників і заохочував їх до ефективного виконання заданих функцій згідно з визначеними цілями і завданнями. Таким механізмом є обґрунтована система мотивування, яка дає змогу цілеспрямовано впливати на поведінку людей відповідно до потреб організації.

Мотивація - сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, що спонукають до діяльності, задають межі і форми діяльності і спрямовують цю діяльність на досягнення певних цілей.

У менеджменті це психологічне явище використовують для виявлення важелів впливу на поведінку працівників, тобто з метою здійснення їх мотивування.

Мотивування - вид управлінської діяльності, спрямований на спонукання себе та інших працівників організації до діяльності, що забезпечує досягнення визначених цілей.

Неодмінною складовою ефективного управління є функція контролювання. Контролювання дає змогу суб'єкту управління регулярно отримувати інформацію про стан справ у керованій системі, на основі чого він приймає управлінські рішення, спрямовані або на закріплення досягнутого успіху, або на усунення причин, що перешкоджають його досягненню.

Контролювання завершує цикл управління. Суть його полягає у своєчасному виявленні відхилень в роботі, зумовлених низькою виконавчою дисципліною персоналу або впливом чинників зовнішнього середовища, внесенні коректив, а отже, створенні належних умов для реалізації стратегії організації.

Контролювання - вид управлінської діяльності, спрямований на забезпечення досягнення цілей організації за допомогою оцінювання та аналізу результатів її діяльності і внесення необхідних коректив у разі відхилення фактичних результатів від запланованих.


Питання для самоконтролю


. Дайте визначення таким поняттям як «менеджмент», «система менеджменту».

. Що виступає предметом менеджменту?

. Що витупає обєктом менеджменту?

. Хто є субєктом менеджменту?

. Назвіть основні види менеджменту. Дайте їм характеристику.

. Поділ праці та його класифікація.

. Назвіть основні рівні управління. Дайте їм характеристику.

. Класифікація персоналу підприємства, та його характеристика.

. Якими особливостями характеризується діяльність у сфері управління?

. Основні функції управління, їх характеристика.


Тема «Організаційні структури управління»


План


1. Поняття організаційної структури управління та її види.

. Дільниця і бригада первинні ланки організації виробництва та їх місце в структурі управління підприємством.


Необхідно знати: виробничу структуру, структуру апарату управління, організаційну структуру управління та її різновиди, а також її переваги та недоліки; структуру основної первинної ланки організації виробництва.

Необхідно вміти: будувати організаційну структуру апарату управління на прикладі підприємства.


. Поняття організаційної структури управління, та її види


Структура організації - логічні відносини рівнів управління і функціональних одиниць, побудовані у такій формі, яка дає змогу найефективніше досягати цілей організації.

Формування структури організації зумовлене багатьма факторами: специфікою діяльності, розмірами підприємства, технологією, масштабами діяльності, стратегією тощо (рис. 1).


Рис.1 Фактори, що впливають на структуру організації.

Розподіл праці, на якому ґрунтується побудова структури організації, може стосуватися роботи з машинами, людьми і з інформацією. Залежно від виду робіт, взятих за основу розподілу праці, відповідно говорять про виробничу структуру, структуру апарату управління і організаційну структуру управління.

Виробнича структура. Її формує горизонтальний розподіл праці, який ґрунтується на виділенні окремих стадій технологічного процесу.

Виробнича структура - групування конкретних завдань у межах виробничих підрозділів (цехів, дільниць), які між собою пов'язані єдиним технологічним ланцюгом.

Структура апарату управління. Ґрунтується на вертикальному розподілі праці, внаслідок якого встановлюється кількість рівнів управління, вибудовується управлінська вертикаль і формуються скалярні ланцюги (ланцюги команд), за якими здійснюється керівництво або передається інформація на вищі рівні управління.

Структура апарату управління - розподіл влади і відповідальності між управлінськими працівниками (рис. 2.).

Вона характеризується формальною підпорядкованістю осіб на кожному рівні. Менеджер вищого рівня безпосередньо керує кількома підлеглими середньої ланки, які працюють у різних функціональних сферах. Менеджерам середньої ланки підпорядкована певна кількість лінійних керівників ще нижчого рівня і так далі, аж до рівня простих виконавців.


Рис. 2 Структура апарату управління.


Працівники, підпорядковані одному керівникові, є сферою його контролю. За надмірної кількості підлеглих здатність менеджера раціонально скеровувати їх дії знижується. Але сфера контролю може бути розширена шляхом виділення однотипних видів робіт (наприклад, у торгівлі багато відділів, ш;о спеціалізуються на продажу різних товарів, але сам процес їх продажу однаковий. Тому директор мережі крамниць може мати багато заступників з числа завідувачів відділами цих крамниць.) Залежно від сфери контролю структура управління може бути багаторівневою (високою) структурою, наприклад в армії, або такою, що має мало рівнів (плоска структура).

Організаційна структура управління. Відіграє об'єднувальну роль щодо виробничої структури і структури апарату управління. При побудові організаційної структури передусім визначають функції персоналу організації. Якщо масштаби діяльності організації великі, то працівників, які виконують роботу в межах однієї функції, об'єднують у спеціалізовані відділи. Залежно від масштабів діяльності фірми ці функції можуть бути обсяговішими, охоплювати споріднені види робіт (наприклад, фінанси і бухгалтерський облік), або вузькоспеціалізованими. Від вибору функцій залежить успішність діяльності організації. Тому менеджер повинен створити таку організаційну структуру, яка відповідатиме вимогам функціональної спеціалізації і дасть змогу організації ефективно взаємодіяти із зовнішнім середовищем, продуктивно і раціонально розподіляти і спрямовувати зусилля працівників, задовольняти потреби клієнтів і досягати цілей з високою ефективністю. Спрощений вигляд організаційної структури управління подано на рисунку.


Рис.3. Схема організаційної структури управління


Особливість організаційної структури управління полягає в тому, що в її межах відбувається групування завдань управління і розподіл повноважень за підрозділами, а не окремими посадовими особами, тобто розподіляються повноваження, а не влада.

У межах організаційної структури відбувається взаємодія організації із зовнішнім середовищем, тому вона має бути гнучкою, здатною до постійних змін.

Види організаційних структур та їх застосування

. Лінійна організаційна структура. У її межах залежно від довжини ієрархічного ланцюга виділяють елементарну організаційну структуру та лінійну управлінську ієрархію.

Елементарна організаційна структура. Це найпростіша дворівнева структура, яка формується на невеликому підприємстві. Зумовлена необхідністю відокремлення управління від безпосереднього виконання роботи. Наявність невеликої кількості виконавців і одного керівника, який здебільшого і є власником бізнесу, забезпечує погодженість у взаємозв'язках між співробітниками. Доцільна на підприємствах, працівники яких виконують приблизно однакові дії (виготовляють один товар чи надають однотипні послуги, обслуговують один сегмент ринку тощо). Перевагою цієї структури є можливість швидко приймати рішення, реагувати на зміни у зовнішньому оточенні і забезпечувати неформальний підхід до мотивації і контролю діяльності співробітників. Але така структура може ефективно працювати лише за умов незначних масштабів діяльності.

Лінійна управлінська ієрархія. Формується при зростанні підприємства. У ній домінують вертикальні інформаційні потоки (рис.4).


Рис. 4. Лінійна структура управління.


Дотримуючись усталених правил, менеджери нижчих рівнів усі свої дії узгоджують з вищим керівництвом. Оперативність управління, а отже, і його ефективність, при цьому знижується, оскільки при кількісному збільшенні рівнів ієрархії ускладнюється процес оброблення даних і передавання інформації. У такому разі фірма втрачає можливість своєчасно реагувати як на внутрішні проблеми, так і на вимоги ринку. Зростання обсягів інформації зосереджує увагу керівника на поточних справах, не даючи йому змоги приділяти належну увагу майбутньому. Отже, за умов нарощування масштабів і урізноманітнення видів діяльності така конфігурація організаційної структури стає малоефективною.

Функціональна організаційна структура. Формується в організаціях з функціональним розподілом праці і функціональною спеціалізацією. Ґрунтується на «шахтному» принципі побудови і спеціалізації управлінського процесу за функціональними підсистемами (рис.5). Найважливіші для діяльності організації функції (виробництво, маркетинг, фінанси) закріплені організаційно. Для кожної з них формується ієрархія служб («шахта»), за якої основні функціональні служби поділяються на дрібніші підрозділи, ш;о вирішують вузькоспеціалізовані завдання. Це дає змогу підібрати у відділи кваліфікованих фахівців, що забезпечує організації мінімізацію виробничих витрат.


Рис. 5. Функціональна організаційна структура.


Результати роботи кожної функціональної служби оцінюють за відповідними показниками. Наприклад, робота виробничого відділу характеризується показниками виконання графіка випуску продукції, витрат ресурсів, продуктивності праці, використання обладнання топ];о. Відповідно будується і система матеріального стимулювання, яка зорієнтована на досягнення високих показників кожної служби. При цьому кінцевий результат ніби відходить на задній план, оскільки вважається, ш;о всі служби працюють на його отримання.

Перевагами функціональної структури є:

- ефективний централізований контроль за досягненням результатів у відповідних сферах діяльності;

висока якість управління операціями у відносно стабільних сферах бізнесу;

ефективне досягнення ефекту масштабу на базі функціональної спеціалізації.

Однак надмірне зосередження на вдосконаленні закріпленої функції звужує управлінське мислення, спричиняє розмежування в роботі окремих функціональних служб, ускладнює між функціональну координацію, перешкоджає залученню в організацію інновацій. Крім того, у працівників функціональних відділів розвивається «синдром вищості» щодо персоналу інших підрозділів, який проявляється у постійному намаганні втрутитися в їхню роботу. Це спричиняє надходження у виробничі цехи суперечливих вказівок з різних функціональних служб і виникнення між функціональних конфліктів. Порушується принцип єдиновладдя, ефективність управління знижується. Тому функціональна структура придатна для великих моно продуктових, моно ринкових організацій, що працюють у стабільних умовах, головним завданням яких є отримання конкурентних переваг через мінімізацію виробничих витрат.

Лінійно-функціональна організаційна структура. Найпоширеніша в середовищі підприємств, які переходять із категорії малих до категорії середніх. Управління ними вимагає більшого професіоналізму у виконанні окремих функцій, але централізація управління при цьому зберігається. Лінійно-функціональна структура дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор - начальник цеху - майстер). При цьому функціональні служби лише допомагають вищому керівництву кваліфіковано обґрунтувати певне управлінське рішення (рис.6).


Рис.6. Лінійно-функціональна структура управління.


Така структура управління завдяки лінійному підпорядкуванню забезпечує оперативну реалізацію управлінських рішень, сприяє підвищенню ефективності роботи функціональних відділів, дає змогу швидко маневрувати ресурсами, що вкрай необхідно на етапі зміцнення ринкових позицій фірми. Однак вона малопридатна для підприємств, що здійснюють технологічні зміни, оскільки терміни підготовки та прийняття управлінських рішень розтягуються.


. Дільниця і бригада первинні ланки організації виробництва та їх місце в структурі управління підприємством


Здебільшого підприємства підрозділяються на цехи, очолювані начальником. Начальник цеху організує виробничий процес у цеху й відповідає за господарську його діяльність. Він через майстрів, керівників ділянок очолює роботу колективу по виконанню планових завдань, оперативно регулює хід виробництва, відповідає за впровадження нової техніки, дотримання технологічної й виробничої дисципліни, правил техніки безпеки й поліпшення умов праці, затверджує премії робітником. На ряді підприємств начальник цеху в межах затвердженого плану по праці здійснює прийом працівників. Йому надане право дисциплінарних стягнень, перекладу працівників на іншу роботу (у межах цеху) і право ставити перед директором питання про звільнення окремих робітників та службовців.

У великих цехах у начальника є заступники (по виробництву, по підготовці виробництва й ін.). У розпорядженні начальників цехів є також невеликий апарат у вигляді відповідних бюро (груп) або окремих виконавців,

Так, планово-диспетчерське або планово-розпорядницьке бюро цеху становить місячні, декадні й змінно-добові завдання для всіх виробничих ділянок, стежить за завантаженням устаткування й робочих місць, забезпечує підтримка заділів на необхідному рівні, визначає черговість виконання робіт і підводить підсумки виконання завдань ділянками й цехом.

Технологічне бюро веде контроль за дотриманням прийнятої технології і її вдосконаленням, впровадженням механізації, автоматизації й передових методів роботи й т.д.

У великих цехах можуть бути також бюро (групи) праці, економіки, бухгалтерії, цехові служби механіка, енергетика, інструментального господарства й ін. Працівники ВТК у цеху не підлеглі начальникові цеху, вони перебувають у безпосереднім підпорядкуванні начальника ВТК заводу.

У цей час більшість цехів ділиться на виробничі ділянки. Ділянка - первинна ланка керування виробництвом. Те або інша побудова апарата керування підприємством і цехом має в остаточному підсумку метою забезпечення ефективного керівництва роботою виробничих ділянок.

На чолі ділянки коштує начальник ділянки, старший майстер або майстер. Вони підкоряються безпосередньо начальникові цеху. Керівництво майстрами є одним з найважливіших елементів діяльності начальника цеху. У тих цехах, де є старші майстри або начальники ділянок (змін), майстри підлеглі ім. Посада старшого майстра вводиться у виробництвах, де в їхньому підпорядкуванні є не менш трьох майстрів, що очолюють виробничі ділянки. Майстер повинен мати в підпорядкуванні не менш 20 робітників. При бесцеховій структурі підприємства начальники ділянок або майстри підлеглі безпосередньо директорові підприємства.

У ряді галузей промисловості (наприклад, у машинобудуванні) усередині виробничих ділянок робочі однієї зміни поєднуються в бригади. На чолі їх коштують не звільнені від роботи бригадири, що одержують надбавку до заробітної плати за керівництво бригадою. Бригадир призначається майстром і підлеглий йому.

У сучасному виробництві, що володіє складною системою машин й устаткування важливе значення має організація праці й виробництва. На підприємствах індивідуальні форми організації праці замінюються бригадними формами.

Бригадна форма організації праці є одним із основних напрямків підвищення ефективності роботи підприємств. Вона відповідає сучасним вимогам виробництва, науковій організації праці, створює умови для інтенсифікації суспільного виробництва, прискорення темпів росту продуктивності праці, покращенню використання робочого часу і устаткування, сприяє економному витрачанню трудових, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів.

Головне завдання розвитку бригадної форми організації праці в сучасних умовах заклечається у підвищеній ефективності праці як нових, так і діючих бригад шляхом перетворення їх у бригади нового типу, створення їм необхідних умов стабільної і високопродуктивної роботи.

Бригади нового типу - це укрупнені комплексні бригади (спеціалізовані) і скрізні бригади з оплатою по єдиному наряду із застосуванням коефіцієнта трудової участі.

Бригаді встановлюється робоча зона, яка охоплює технологічний процес, за нею закріплюється виробнича площа, устаткування, засоби праці; надаються виробничі ресурси і необхідна технічна документація.

Всі члени бригади зобов'язані дотримувати трудову і виробничу дисципліну, трудове законодавство, діюче на підприємстві положення і вимоги по організації праці і виробництва, технології, експлуатації машин і устаткування, правила користування інструментом, техніки безпеки, інші спеціальні інструкції.

Бригадна організація праці передбачає закріплення за групою робітників певного комплексу робіт, за виконання яких вони несуть колективну відповідальність. В залежності від характеру виконання робіт, умов і особливостей виробництва формують різні виробничі бригади.

Спеціалізовані бригади об'єднують робітників однієї спеціальності або професії, але які відрізняють один від одного рівнем кваліфікації (тарифним розрядом). Спеціалізовані бригади формуються в умовах коли переважає ручна праця і технологічна однорідність робіт.

Для виробництва робіт різних за технологічним характером, які вимагають участі робітників різних спеціальностей і професій створюються комплексні бригади. Розподіл робіт між членами таких бригад проводиться з врахуванням їх спеціальності і кваліфікації.

Змінні бригади об'єднують робітників однієї зміни.

Скрізні бригади об'єднують робітників декількох змін.


Рис. Класифікація виробничих бригад.


Питання для самоконтролю


. Дайте визначення таким поняттям як «структура організації», «виробнича структур», «структура апарату управління».

. Назвіть основні види організаційних структур.

. Лінійна організаційна структура, та її основні характеристики.

. Функціональна організаційна структура, та її основні характеристики.

. Лінійно-функціональна організаційна структура, та її основні характеристики.

. Ділянка - форма організації праці.

. Бригада - форма організації праці.


Тема «Органи управління підприємством і цехом»


План


. Сучасні структури органів управління підприємством та цехом.

. Майстер - організатор виробництва, лідер трудового колективу.


Необхідно знати: структуру апарату управління, організаційну структуру управління та її різновиди, а також її переваги та недоліки; структуру основної первинної ланки організації виробництва; роль майстра, як організатора виробництва та керівника трудового колективу.

Необхідно вміти: будувати організаційну структуру управління цехом на прикладі підприємства.


. Сучасні структури органів управління підприємством та цехом


Керівниками й організаторами виробництва на промисловому підприємстві є директор підприємства, начальник цеху, майстер, бригадир, які здійснюють керівництво кожний на своїй ділянці на основі єдиноначальності. Положенням про виробниче підприємство значно розширені права директорів, начальників цехів і майстрів підприємств.

Директор підприємства є уповноваженою особою, що володіє необхідними правами й несе повною відповідальністю за роботу підприємства. Директор діє від імені підприємства без доручення, представляє його у всіх установах й організаціях, розпоряджається відповідно до закону майном і засобами підприємства, містить договори, відкриває в банку розрахункові або інші рахунки підприємства.

Директор керує всією виробничою й господарською діяльністю підприємства, розробкою перспективних планів (з виділенням найважливіших завдань по роках) на основі встановлених вищестоящою організацією контрольних цифр, а також розробкою річних планів на основі встановленої спеціалізації підприємства, завдань вищестоящого господарського органа й договорів зі споживачами або збутовими й торгуючими організаціями й затверджує їх. Директор установлює кількісні і якісні показники плану підрозділам підприємства. Йому надане право змінювати за узгодженням з покупцем установлений у договорі асортименти, строки й інші умови поставки.

Директор має право самостійно списувати з балансу будинку й спорудження, а також застаріле й непридатне для подальшого використання встаткування, транспортні засоби, інвентар й інструмент, коли відновлення цього майна економічно недоцільно й воно не може бути реалізовано. Значно розширені права керівників підприємств по самостійному списанню збитків. Директорові надане право самостійне у встановленому порядку реалізувати невикористовуване, зайве встаткування. Директор може також здавати в оренду тимчасово невикористовувані будинки, спорудження й інші приміщення підприємства.

В області праці й зарплати директорам підприємств надане право затверджувати й змінювати структуру, штати, оклади й кошторис адміністративно-управлінських витрат підприємства, відносити ті або інші підрозділи підприємства до відповідної групи по оплаті праці інженерно-технічних працівників і службовців, а також переводити їх з однієї групи в іншу, дозволяти сполучення професій робітників з оплатою у встановленому порядку, установлювати форми оплати праці для окремих груп робітників, визначати форми матеріального заохочення, умови й розміри преміювання на основі галузевих типових положень.

Відповідно до Положення директор має право встановлювати висококваліфікованим майстрам й іншим інженерно-технічним працівникам надбавки до заробітної плати (до 30% посадового окладу) у межах планового фонду заробітної плати, витрачаючи на ці мети до 0,3% планового фонду заробітної плати підприємства, використати економію фонду заробітної плати, отриману в попередньому місяці, видавати окремим працівникам позаплановий аванс у рахунок заробітної плати (у розмірі до місячного заробітку), надавати працівникам на їхнє прохання короткострокові відпустки.

Першим заступником директора є головний інженер. Головний інженер здійснює керівництво технічною політикою на підприємстві, керує організацією виробництва, технічною підготовкою виробництва; займається питаннями використання й завантаження основних фондів, ремонту й модернізації встаткування, виробництва інструментів, енергії, розвитком раціоналізації й винахідництва, технікою безпеки, технічною інформацією.

Головний інженер поряд з директором і начальником ВТК відповідає за якість випускає продукції, що. Він керує виробничо-технічною радою підприємства, завданням якого є винесення рекомендацій з найважливіших питань удосконалювання техніки й широке поширення досягнень новаторів виробництва, науки й техніки. У безпосереднім підпорядкуванні головного інженера підприємства, як правило, перебувають технічні служби, допоміжні й експериментальні цехи й лабораторії по науковій організації праці.

Для поліпшення економічної роботи на багатьох великих підприємствах уведена посада головного економіста - заступника директори по економічних питаннях. Він керує основними економічними службами підприємства - планово-економічним відділом, відділом організації праці й заробітної плати, лабораторією економіки й організації виробництва й праці, нормативним бюро, а іноді й фінансовим відділом.

В обов'язку головного економіста входить керівництво економічною роботою підприємства й контроль за її здійсненням, організація й координація роботи всіх ланок підприємства по розробці планів, розробка й здійснення мер по розвитку спеціалізації й кооперування, удосконалюванню внутрішньозаводського й внутріцехового планування, створенню й поліпшенню нормативної бази планування, поліпшенню структури керування підприємством, проведення економічних досліджень й аналізу. На основі даних аналізу головний економіст із залученням відповідних служб, відділів і цехів розробляє заходу щодо виявлення резервів виробництва, кращому використанню виробничих потужностей, матеріальних і трудових ресурсів.

Відповідно до особливостей окремих підприємств на багатьох з них є заступники (помічники) директора, що відають постачанням, транспортом, капітальним будівництвом, кадрами, житло-побутовими й іншими питаннями.

Під керівництвом директори підприємства і його заступників працює функціональний апарат заводоуправління, що виконує окремі функції керування виробництвом (планування, організація праці, контроль якості продукції й т.д.). На різних підприємствах організаційна структура відрізняється значними особливостями. Вона залежить від галузевої приналежності підприємства, його розміру, типу виробництва, ступеня спеціалізації й інших факторів. Так, наприклад, на дрібних підприємствах організація керування більше централізована, а частина органів керування укрупнений; точно так само апарат керування на машинобудівному заводі відрізняється від підприємства гірничодобувної промисловості. Однак функціональні відділи повинні бути на будь-якому підприємстві. До таких відділів ставляться планово-економічної, виробничо-диспетчерський, організації праці й заробітної плати, технічний, матеріального постачання, фінансовий, бухгалтерія й ін.

Завданням планово-економічного відділу (ПЕВ) є організація роботи зі складання перспективних планів і річного плану підприємства, доведення планових завдань до цехів і ділянок, контроль за виконанням плану, збір оперативно-статистичної звітності й подання звітів вищестоящим організаціям, організація внутрішньозаводського госпрозрахунку, розробка проектів цін і тарифів, визначення економії від раціоналізаторських пропозицій і винаходів, розробка лімітів споживання матеріалів цехами, ПЕВ здійснює аналіз господарської діяльності підприємства, розробляє пропозиції по використанню внутрівиробничих резервів, по поліпшенню методики внутрішньозаводського планування, надає методичну допомогу суспільним економічним бюро (групам) підприємства.

Виробничо-диспетчерський відділ (ВДВ) здійснює повсякденне регулювання виконання плану, погоджує роботу цехів, ділянок і служб підприємства, вживає заходів по забезпеченню ритмічної роботи в заданому асортименті, контролює підготовку виробництва. Найважливішим завданням ВДВ є забезпечення своєчасної подачі деталей і матеріалів із цеху в цех, складання й контроль за виконанням змінних, добових, місячних графіків виробництва, забезпечення встановленої величини заділів. Диспетчерська служба відділу приймає оперативні рішення про переклад робочої сили з мало завантажених цехів або ділянок на більше завантажені, про використання резервного встаткування, про заміну відсутніх матеріалів і т.д.

Якщо на підприємстві немає ВДВ, функції оперативного планування виробництва здійснює планово-економічний відділ.

Відділ організації праці й заробітної плати підприємств займається виявленням і використанням резервів росту продуктивності праці, веде роботу з організації й нормування праці й заробітної плати, розвитку соцзмагання, стежить за дотриманням установлених показників чисельності робочої сили, підготовляє матеріали для висновку колективних договорів й ін.

Відділ кадрів (на ряді підприємств існує також відділ підготовки кадрів) зайнятий підбором, вивченням, підготовкою й перепідготовкою кадрів робітників, ІТП і службовців. Важливим завданням відділу є вивчення причин і розробка мерло по ліквідації плинності робочої сили, контроль за дотриманням трудової дисципліни, участь у складанні плану потреби в робочій силі по професіях і спеціальностям і т.д.

Залежно від галузевої приналежності й розміру виробництва на підприємствах створюються технічні відділи, відділи головного конструктора, технолога, хіміка, прокатника, геолога, механізації й автоматизації, стандартизації й нормалізації й т.д., підлеглі, як правило, головному інженерові.

На багатьох підприємствах створені служби надійності. У їхнє завдання входить збір інформації від споживачів, аналіз, оцінка й випробування виробів на надійність. Вони забезпечують методичне й організаційно-технічне керівництво підрозділами, що займаються рішенням питань надійності знову створюваних і виробів, що випускають. Служби надійності тісно пов'язані з конструкторськими й технологічними відділами підприємств, особливо з питань стандартизації, нормалізації й уніфікації продукції.

Завданням технічних служб і відділів є поліпшення якості конструкцій виготовленої продукції, проектування нових виробів, впровадження у виробництво прогресивної технології, забезпечення виробництва необхідною технічною документацією, здійснення комплексної механізації й автоматизації, впровадження передових норм витрати сировини, палива, електроенергії, поширення досвіду новаторів і досягнень науки. Іншими словами, найважливішим завданням цих органів є впровадження на підприємствах нової передової техніки, а також поліпшення використання діючого встаткування.

Відповідальність за надійність і високопродуктивну роботу встаткування, опалення, водопроводу, газопроводу й т.д. несуть відділи головного механіка й енергетика. У їхньому підпорядкуванні перебувають ремонтні й енергетичні цехи, паросилові й інші господарства.

На невеликих заводах, а також на підприємствах, що не розташовують значною енергетичною базою, все керівництво ремонтним й енергетичним господарством здійснює головний механік.

Відділ технічного контролю (ВТК) підприємств контролює й відповідає за якість і комплектність випускає продукції, що, і дотримання встановленого технологічного процесу, перевіряє якість матеріалів, що надійшли на завод, і напівфабрикатів, виявляє причини виникнення шлюбу й намічає заходу для їхнього усунення. Начальник ВТК підлеглий директорові заводу, але призначається й звільняється від посади вищим органом керівництва.

Облік господарської діяльності й фінансовий контроль за використанням виділених підприємству засобів здійснює бухгалтерія. Головний (а на підприємствах із числом робітників менш 300 - старший) бухгалтер відносно методів ведення бухгалтерського обліку й звітності підлеглий головному бухгалтерові вищестоящої організації. Всі фінансові документи обов'язково підписуються головним бухгалтером.

На великих підприємствах, крім бухгалтерії, створюються фінансові відділи. У їхнє завдання входить складання проектів фінансових планів і кредитних заявок, контроль за раціональним використанням оборотних коштів, спостереження за реалізацією продукції, за надходженням належному підприємству засобів і виконанням платіжних зобов'язань підприємства, ведення касових операцій і т.д.

Відділ постачання організує забезпечення підприємства сировиною, паливом, матеріалами й устаткуванням, організує їхнє зберігання, видачу в цехи, контролює їхня витрата. Реалізацією продукції на ряді великих підприємств займається самостійний відділ збуту. Однак у більшості випадків відділ збуту, об'єднаний або з відділом постачання, або з фінансовим відділом.

На підприємствах можуть бути утворені також відділи капітального будівництва, житлово-комунальної, адміністративно-господарський й ін.

Набуваючі в останній час все більше поширення економічні лабораторії підприємств покликані розробляти й впроваджувати конкретні пропозиції, що істотно поліпшують економічні показники роботи підприємств. Лабораторії повинні працювати в тісному контакті з інженерними службами й займатися переважно проблемними, перспективними питаннями.


2.Майстер - організатор виробництва, лідер трудового колективу


Майстер, старший майстер і начальник виробничої ділянки є повноправними керівниками-єдиноначальниками й безпосередніми організаторами виробництва й праці на своїй ділянці. Вони відповідають за виконання плану виробництва на своїй ділянці й за якість продукції. Майстри призначаються із числа інженерів, техніків і висококваліфікованих робітників наказом директора підприємства.

Майстрам надане право приймати на роботу й із твердження начальника цеху представляти до звільнення зайвих робітників або порушників трудової дисципліни, привласнювати робітником тарифні розряди, представляти робітників до преміювання й заохочень, накладати дисциплінарні стягнення й переводити на нижчеоплачувальну роботу. Майстер розставляє робітників на ділянці, має право преміювати їх за рахунок засобів преміального фонду, щомісяця виділюваного в його розпорядження, може проводити експерименти по вдосконалюванню технології й організації виробництва.

Майстер зобов'язаний установлювати виробниче завдання бригадам й окремим робітникам, проводити інструктаж й організовувати технічну службу робочих ділянок. Майстер відповідає за виконання планових завдань, приділяючи особливу увагу підготовці виробництва, строгому дотриманню на ділянці технологічного процесу, впровадженню передової технології й передових методів праці. Він бере участь у перегляді норм виробітку, домагається виконання їхнім кожним робітником і контролює витрату заробітної плати на ділянці. Майстер займається попередженням шлюбу й простоїв, усуненням втрат сировини, палива, енергії, забезпечує зниження витрат на одиницю продукції й випуск виробів високої якості. Майстер веде боротьбу за максимальне використання виробничих потужностей і правильну експлуатацію встаткування, не допускаючи роботи на несправному встаткуванні й використання сировини, що не відповідає технічним умовам.

В обов'язку майстра входить також сприяння розвитку винахідництва, створення умов для виконання робітниками соціалістичних зобов'язань, перетворення в життя рішень виробничих нарад, строгий контроль за дотриманням техніки безпеки й охорони праці.

Майстер повинен бути звільнений від канцелярської роботи й виконання інших, не відповідних йому функцій. Його основним завданням є технічне й господарське керівництво ділянкою. Разом з тим він повинен бути й вихователем робітників, керівником колективу ділянки й працювати в тісному зв'язку із громадськими організаціями. Вся діяльність майстра повинна бути спрямована на неухильне підвищення продуктивності праці працюючих, виявлення й використання резервів виробництва.

У розміщенні робітниках і розподілі між ними роботи, в інструктажі членів бригади й контролі за використанням устаткування й матеріалів, підтримці дисципліни й створенні інших умов для ефективної роботи бригади разом з майстром бере участь і бригадира. Його вказівки обов'язкові для робітників і можуть бути скасовані тільки майстром. Бригадир відповідає за виконання бригадою виробничих завдань і разом з іншими її членами несе матеріальну відповідальність за схоронність основних фондів, матеріалів і за якість продукції.


Питання для самоконтролю


. Директор підприємства та його основні завдання.

. Головний інженер та його основні завдання.

. Головний економіст та його основні завдання.

. Основна робота заступника (помічника) директора.

. Основні завдання планово-економічного відділу (ПЕВ).

. Основні завдання Виробничо-диспетчерський відділ (ВДВ.

. Відділ організації праці й заробітної плати та його основні завдання.

. Відділ кадрів та основні його завдання.

. Фінансові відділи та їх завдання.

. Майстер - організатор виробництва.

. Назвіть основні права та обовязки майстра виробничої дільниці.


Тема «Принципи та методи управлінської діяльності»


План


1. Поняття принципів управлінської діяльності, їх суть та зміст.

. Методи управлінської діяльності, їх види і сутність.

. Соціально - психологічні методи управління.


Необхідно знати: сутність принципів і методів управління; економічні адміністративні, оперативно-розпорядчі, соціально-психологічні та правові методи управління.

Необхідно вміти: характеризувати принципи та методи управління які найдоцільніше застосовуються для тої чи іншої організації.


. Сучасні принципи управління і методологія їх розроблення


Результативність і ефективність управління сучасною організацією значною мірою залежать від того, яких принципів дотримуються її керівники, приймаючи управлінські рішення, і які методи вони застосовують для їх реалізації. Правильний вибір забезпечить досягнення бажаного результату найменшими зусиллями.

Принципи управління в межах класичного підходу до управління

Важливість значення принципів управління полягає в тому, щ;о з їх допомогою керуюча система встановлює правила дій і поведінки, обов'язкові для всіх підпорядкованих їй суб'єктів, узгоджує, об'єднує, координує і регулює їхню діяльність, впливає на процес прийняття та реалізації управлінських рішень, забезпечує вибір адекватних ситуації методів управління тощо. їх формування відбувається під впливом системи пріоритетів та цінностей, що сформувалася в середовищі господарювання.

Принципи управління - правила, норми управлінської діяльності, відповідно до яких створюється, функціонує і розвивається система менеджменту організації.

Принципи управління є узагальненням практичного позитивного управлінського досвіду і ґрунтуються на певних законах і закономірностях суспільного розвитку.

Універсальні принципи менеджменту:

- відображають загальні положення, характерні для організацій різних типів і видів;

відповідають законам розвитку природи, суспільства і бізнесу;

об'єктивно відображають сутність явиш; і реальних процесів управління організацією;

є керівною установкою, визнаною суспільством.

Досліджував цю проблему і А. Файоль. Виділивши основні управлінські функції і визначивши взаємозв'язки між ними, Файоль розглядав управління як безперервний процес. Вивчаючи зміст цих функцій, він дійшов висновку, що ефективне управління неможливе без раціональної побудови структури організації та управління працівниками, і запропонував власні принципи управління




Недосконалість системи управління, яка ґрунтувалася на принципах жорсткої централізації, спричинила її низьку ефективність, що призвело до зниження конкурентоспроможності економіки Радянського Союзу і її руйнування. Стало очевидним, що розвиток країни можливий тільки на основі переходу до ринкової економіки і перегляду основних принципів управління, оскільки старі перестали «працювати» у нових умовах господарювання. У них була відсутня одна з найважливіших складових - ініціативність, підприємливість працівників, здатність організації залучати новації, які б поліпшували її конкурентні позиції.

Отже, нові умови економічної діяльності вимагають нових принципів, на основі яких вона може успішно здійснюватися.

Сучасні принципи управління і методологія їх розроблення

Світовий економічний розвиток вступив у нову стадію - постіндустріальну, яка має свої особливості і передбачає нове бачення процесів, що потребують управлінських дій. Головна увага в управлінні спрямовується на людей як носіїв інтелекту. Менеджмент зосереджує свої зусилля на тому, щоб навчити працівників спільно діяти і тим самим досягти синергізму в роботі; передбачає чесність і довіру в ділових відносинах - етику в бізнесі оголошено золотим правилом; прагне сформувати таку організаційну культуру, яка б стимулювала саморозвиток працівників і їх бажання бути рівноправними членами організації.

З огляду на це найважливішими стають ті принципи, які дають змогу повністю розкрити потенціал людини і спрямувати його на користь організації:

- розвиток творчих здібностей персоналу;

залучення співробітників до розроблення управлінських рішень;

опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу та особисті контакти працівників із зовнішнім оточенням;

використання таких методів співпраці з людьми, які забезпечують їх задоволення роботою;

постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної ініціативи працівників фірми і організацій, які з нею співпрацюють;

чесність і довіра в ділових відносинах;

орієнтація на високі стандарти роботи і прагнення до нововведень;

обов'язкове визначення розміру внеску працівника у загальні результати;

орієнтація на перспективу розвитку;

опора на загальнолюдські цінності та соціальну відповідальність бізнесу перед людьми та суспільством загалом.

Формування принципів управління здійснюється за певною методологією, яка полягає в:

- оцінюванні середовища, в якому працює організація (економічні, науково-технологічні, інституціональні аспекти, стан конкуренції і форми конкурентної боротьби, вид і структура ринку, існуючі способи формування споживацьких преференцій тощо);

визначенні місії організації, її цілей і завдань;

виділенні «ключових компетенцій» організації, які формують потенціал, необхідний для здійснення її місії (ринкові можливості, технічне лідерство тощо), що дасть змогу визначити, у якій сфері слід удосконалюватися, щоб зберегти лідерство;

формулюванні принципів, які мають стати основою системи управління, категоріями, зрозумілими всім працівникам організації;

доведенні принципів управління до всього персоналу;

постійному вдосконаленні й оновленні принципів управління відповідно до вимог часу.

Так, для малого підприємства, яке має на меті працювати на локальному ринку (сфера індивідуальних послуг, зокрема), актуальними є такі принципи:

- пріоритет споживача (надійне обслуговування, зручність, швидкість);

висока якість роботи;

доступні ціни;

наслідування лідерів;

ототожнювання співробітників із фірмою: кожен працівник - це «людина фірми»;

постійний пошук альтернативних варіантів діяльності фірми;

застосування новітніх способів стимулювання праці;

здійснення програм довготривалого професійного розвитку ключових працівників;

опора на особисті контакти працівників із зовнішнім середовищем;

постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної ініціативи працівників фірми.

Для компанії, що планує опанувати національний ринок, ключовими можуть бути такі принципи:

- високі стандарти діяльності;

орієнтація на перспективу розвитку (розширення сфери бізнесу, підвищення стандартів діяльності);

загострена відповідальність кожного за результати справи фірми;

опора на реальність ринкових ситуацій;

децентралізація управління фірмою і зростання числа співробітників, що залучаються до розробки управлінських рішень;

розширення і поглиблення зв'язків фірми із зовнішнім оточенням;

орієнтація на лідерів;

підвищення готовності кожного до інновацій, динамічного оновлення продукції;

застосування новітніх способів стимулювання праці, в тому числі через задоволення потреб у визнанні та успіху;

створення корпоративної організаційної культури менеджменту, що ґрунтується на спільних інтересах і загальнолюдських цінностях, партнерстві, співробітництві і взаємній вигоді;

соціальна відповідальність перед суспільством за результати своєї діяльності.

Компанії, які прагнуть вийти на зовнішній ринок, повинні керуватися, крім означених вище, такими принципами:

- концентрація зусиль на ключових напрямах діяльності;

ретельне обґрунтування кожного кроку з урахуванням особливостей міжнародного ринку;

не тільки вивчення, а й формування споживацьких преференцій;

орієнтація діяльності на загальнолюдські інтереси;

дотримання етики бізнесу.

Отже, актуальність принципів підприємства визначається цілями організації та зовнішнім середовищем. У своїй сукупності вони мають створити струнку систему правил, яка зумовить високу ефективність менеджменту.


2. Методи управлінської діяльності, їх види і сутність


Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою методів управління. Привести в дію організовану систему можливо лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. Для цього необхідні певні інструменти впливу, які використовуються менеджерами для активізації ініціативи, творчості персоналу фірми і забезпечують досягнення поставлених цілей. Такими інструментами є методи управління.

Методи управління - способи впливу на окремих працівників і виробничі колективи загалом з метою досягнення визначених цілей.

Ефективність функціонування підприємства та його підрозділів значною мірою залежить від правильності застосування методів управління, на що впливає рівень

досконалості інституційного середовища, форма власності, специфіка завдань та інші чинники.

Основою класифікації методів управління є мотиви, якими керується людина у процесі діяльності.

Мотив - спонукальна причина дій і вчинків.

Мотиви прямо або опосередковано впливають на поведінку, інтереси і потреби людей.

Потреба - фізіологічне або психологічне відчуття нестачі чогось.

Зв'язок між потребами, мотивами та методами управління зображено на рис. де виділено три основні групи методів: організаційно-розпорядчі (адміністративні), економічні та соціально-психологічні.

Методи управління використовуються не ізольовано, а в поєднанні один з одним. Тому управлінська діяльність постає як результуюча різноспрямованих методів і засобів їх реалізації. Водночас кожна група методів має специфічні особливості, власні форми вияву і межі застосування.

Економічні методи управління. Матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах реалізовують економічні методи управління.

Економічні методи управління - система економічних важелів і заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на керовані об'єкти з метою досягнення поставленої мети і забезпечення єдності інтересів суспільства, підприємства та окремих працівників.

Ці методи дають змогу впливати на поведінку об'єктів управління на різних рівнях - від індивіда до держави. Так, держава щодо підприємства використовує такі важелі, як політика заробітної плати, податки, кредити, а також система пільг, економічні санкції тощо. Підприємство, забезпечуючи єдність особистих і колективних інтересів, впливає на процес виробництва за допомогою планових показників, форм і систем оплати праці, економічних санкцій, організації внутрігосподарського розрахунку тощо.


Рис. Зв'язок методів управління з потребами та інтересами людини.


Ефективність економічних методів залежить не лише від обґрунтованості системи важелів, а й від контролюючих зусиль суб'єкта управління. Застосування економічних методів можливе тільки за умов дотримання схеми, зображеної на рисунку.


Рис. Порядок формування економічних методів управління.


Контролюючі зусилля мають бути наявні на кожній стадії. Так, на першій стадії слід оцінити реальність і досяжність поставлених цілей, на другій - дієвість і конструктивність економічних важелів (наприклад, розмір податку може бути зменшений за встановленими пільгами, якщо це вигідно економічній системі в цілому); на третій - своєчасність і повноту аналізу, на четвертій - відповідність розміру економічного стимулу ступеню досягнення цілі. Лише за таких умов можна забезпечити цілеспрямований вплив на поведінку об'єкта управління, не використовуючи при цьому прямого адміністрування.

Адміністративні методи управління. До функцій менеджера належить і вирішення оперативних завдань, які виникають унаслідок не завжди прогнозованої дії факторів зовнішнього або внутрішнього середовища. Жодні економічні методи не зможуть забезпечити чіткість, дисциплінованість і порядок роботи колективу. Тому арсенал економічних методів повинен бути доповнений адміністративними.

Адміністративні методи управління - система способів і прийомів організаційно-розпорядчої дії, яку використовують для організації й координації об'єктів управління з метою виконання поставлених завдань.

Ці методи забезпечують чіткий розподіл обов'язків в апараті управління, дотримання правових норм і повноважень у вирішенні питань господарської діяльності, а також застосування заходів примусу і дисциплінарної відповідальності.

Адміністративні методи управління поділяють на організаційні (впливають на структуру управління) та оперативно-розпорядчі (впливають на процес управління) рис.


Рис. Адміністративні методи управління.


Організаційні методи управління. Застосовуються в період створення нових організацій (підприємств), а також під час їхньої реорганізації. Це організаційне регламентування, нормування і організаційно-методичне інструктування.

Організаційне регламентування - встановлює правила, на основі яких діє підприємство, його підрозділи, окремі працівники. Ці правила визначаються статутом підприємства, положенням про відділи, правилами внутрішнього розпорядку тощо, в їх основі - законодавча база, тому застосовують їх з відповідним правовим обґрунтуванням.

Організаційне нормування - визначає межі дії технічних, технологічних, економічних і організаційних норм. Це норми витрат, норми виробітку, чисельності робітників, нормативи відрахувань у різні фонди тощо.

Організаційно-методичне інструктування - доведення до працівників найраціональнішого способу виконання робіт, а також перевірка знань та вмінь виконавців.

Оперативно-розпорядчі методи управління. Застосовуються за умови, коли вже визначені права і обов'язки структурних підрозділів і працівників. Націлені на деталізацію плану, оперативну ліквідацію відхилень від нього, регулювання виробничого процесу і господарської діяльності, забезпечення чітких дій апарату управління і злагодженої роботи всіх підрозділів підприємства. Забезпечують організованість та високу дисципліну, координацію трудових зусиль працівників шляхом прямого (адміністративного) спонукання їх до дій, а також контроль за роботою підприємства (організації) та окремих працівників.

Розпорядчі дії завжди зумовлені конкретними причинами і мають чітку адресність, односторонню спрямованість - від керівника до підлеглого. Вони існують у формі:

обов'язкових приписів (наказ, розпорядження);

узгоджувальних дій (наради, консультації);

рекомендацій (роз'яснення, вказівка).

Накази видає керівник підприємства або його заступник згідно з документами, що надійшли в організацію від вищих органів управління. Є обов'язковими для виконання у встановлений термін, навіть якщо це не влаштовує виконавця. Можуть бути усними і письмовими, але завжди чіткими і лаконічними проте завжди позбавленими зайвої категоричності. (За необхідності наказ доцільно формулювати у м'якій формі).

Розпорядження (у письмовій або усній формі) видають керівники підрозділів для виконання оперативних завдань у письмовій або усній формі. Вони мають бути зрозумілими і об'єктивними, не повинні завдавати шкоди авторитету працівника. їх слід віддавати з урахуванням індивідуальних якостей працівників. Розпорядження ефективні, якщо вони розвивають ініціативу і самостійність у підлеглих; ступінь деталізації розпорядження залежить від умов, що склалися, і здібностей працівників.

Наради проводять з метою опрацювання управлінських рішень тактичного або стратегічного характеру. Рішення нарад оформляють у вигляді протоколу. Вони мають обов'язковий характер. Строки проведення нарад, їх цілі та завдання, порядок ведення і техніку управління ними слід планувати заздалегідь. Це дає змогу розглядати різні питання діяльності підприємства, уникати дублювання. До порядку денного рекомендується додавати довідкові матеріали, а також проекти постанов. Готуючись до наради, керівник мусить продумати тактику її проведення (власну точку зору, пропозиції щодо порядку обговорення питань, методи активізації учасників, аналіз пропозицій, способи згладжування конфліктів, що виникають у ході обговорення, дотримання регламенту).

Консультації проводять за необхідності одержати додаткову інформацію щодо вирішення проблем. Для цього залучають експертів, що володіють необхідними знаннями або мають досвід розв'язання подібних проблем.

Вказівки дають при виконанні складних завдань. Вони носять характер рекомендацій; можуть містити докладне пояснення порядку виконання робіт або розподілу робіт між учасниками і призначення відповідального за виконання.

При застосуванні методів прямого адміністрування відбувається підпорядкування однієї волі іншій. Однак форми такого підпорядкування повинні мати доброзичливий характер, не викликати небажаних емоцій (відчуття залежності, приниження, роздратування, стресів), сприяти формуванню нормальних ділових відносин у колективі, які передбачають свідоме, внутрішньо обґрунтоване підпорядкування нижчих за ієрархією вищим.

Психологи рекомендують:

- використовувати ввічливу форму розпорядження, тоді увага підлеглого буде зосереджена на змісті розпорядження, а не на його емоційному забарвленні;

- не персоніфікувати розпорядження, не вживати займенників «я», «мені», «мене» та ін.;

- використовувати запитальну форму розпоряджень. Це знижує ймовірність відмови від виконання розпорядження.

Оперативно-розпорядча дія має включати: вид дії, адресата, завдання і критерії його виконання, відповідальність, інструктування, контролювання, стимулювання. Лише за наявності цих елементів розпорядчі методи будуть ефективними. Якщо випадає хоча б одна ланка, то процес управління порушується, отже, бажаного результату не буде досягнуто.

Соціально-психологічні методи управління. Використання менеджером лише адміністративно-розпорядчих методів може завдати великої шкоди організації, оскільки її працівники звикнуть бути пасивними виконавцями чужої волі або почуватимуться дискомфортно і стануть їй опиратися. З огляду на це слід застосовувати і соціально-психологічні методи.

Соціально-психологічні методи управління - сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв'язки між працівниками, а також на соціальні процеси в ньому.

Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов'язок, внутрішню потребу людини. Головна мета застосування соціально-психологічних методів - формування у колективі позитивного морально-психологічного клімату, який активізує ініціативність кожного працівника, творчу цілеспрямованість, самодисципліну. Японські соціологи стверджують, що залежно від настрою, бажання людини працювати і від морально-психологічного клімату в колективі продуктивність праці може зростати або знижуватись у 1,5 раза.

Застосування соціально-психологічних методів можливе за умов гнучкості менеджерів, розуміння ними внутрішнього світу людини і особливостей її психології. Це сприяє застосуванню найефективніших форм активізації колективу.

Соціально-психологічні методи за способом дії поділяють на соціальні і психологічні.

Соціальні методи управління. Ґрунтуються на врахуванні особливостей взаємодії людей, форм спілкування, культурних норм і цінностей. За їх допомогою здійснюється управління відносинами в колективах і між колективами. Забезпечують формування і розвиток трудових колективів шляхом управління свідомістю і поведінкою людей через потреби, інтереси, мотиви, ідеали, цілі, нахили тощо.

Залежно від специфіки управлінських цілей виокремлюють такі методи:

- підвищення соціально-виробничої активності (почин і новаторство, обмін досвідом, змагання, моральне заохочення, обговорення, ціннісні орієнтири, критику, визначення проблем і перспективних цілей);

соціально-історичного успадкування (соціально-виробничі традиції, обряди, ритуали - наприклад, свято праці, посвята у робітники, урочисті збори і вечори; вони виконують роль методів управління, якщо їх підтримують);

управління ролевою поведінкою. Професійна роль характеризується змістом, правами і відповідальністю, соціальним статусом, престижем). Роль завжди виступає фактором, що визначає діяльність людини. Ця особливість ролі використовується з метою вдосконалення соціально-виробничих відносин, яке досягається зміною характеристик виконуваної ролі. Наприклад, загроза зниження соціального статусу людини через звільнення з посади змушує її відповідальніше ставитися до своїх обов'язків;

удосконалення комунікацій (формування неформальних стосунків у групі, які сприяють розкріпаченню особистості, більшій довірі між членами колективу);

соціального регулювання (укладання угод, взаємні зобов'язання, використання різноманітних систем відбору, компромісу та об'єднання інтересів);

пропаганди та агітації (поширення і роз'яснення політики в галузі економіки, суспільного життя, формування переконань та ідеалів);

власного прикладу (менеджер має бути взірцем у роботі, поведінці, ставленні до підлеглих);

організуючих умов (формування певної організаційної культури).

Психологічні методи управління. Застосовують з метою гармонізації стосунків працівників фірми і формування такого психологічного клімату, який сприяв би активізації діяльності всього колективу.

Психологічні методи управління поділяють на такі групи:

- методи формування і розвитку трудового колективу. Вони дають змогу підтримувати на оптимальному рівні кількісне співвідношення між працівниками з урахуванням їхньої психологічної сумісності для регулювання групових стосунків усередині колективу;

методи гуманізації стосунків у трудовому колективі. Зорієнтовані на вироблення стилю керівництва, культури управління та організації праці, етики управлінської діяльності, створення оптимальних відносин між підлеглими і керівником, утвердження принципів соціальної справедливості щодо робочих умов тощо;

методи психологічного спонукання (мотивації). Спрямовані на формування у працівників мотивів до високопродуктивної праці через розвиток ініціативи та підприємливості. Найефективніші за умов зорієнтованості працівників на віддалені цілі, оскільки прийоми «короткої мотивації» при тимчасових невдачах можуть знизити активність працівника або навіть спричинити бажання змінити місце роботи;

методи професійного відбору і навчання. Передбачають відповідність психологічних характеристик людини роботі, яку вона виконує.

Для ефективного застосування соціально-психологічних методів управління необхідно володіти інформацією про міжособистісні та групові стосунки в трудових колективах, здібності й риси характеру кожного працівника, психологічну сумісність членів колективу, їхні симпатії та антипатії, вплив стилю керівництва на морально-психологічний клімат у трудових колективах тощо. Врахування всіх соціально-психологічних та індивідуальних особливостей працівників сприяє розвитку соціальних ресурсів організації, її можливостей, необхідних для ефективного виконання поточних завдань і досягнення її цілей.

Правові методи управління. Застосування адміністративних та економічних методів управління повинно ґрунтуватися на нормативних, законодавчих актах або законах. Так, розвиток підприємництва і формування механізмів його підтримки, наприклад в Україні, спирається на конституційні норми і закони, а також спеціальні закони з окремих видів і форм підприємницької діяльності. Зокрема, у Конституції України вказано: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль якості і безпечності продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій і споживачів» [ч. ІІ, ст. 42]. Закон України «Про підприємництво» визначає загальні положення підприємницької діяльності: принципи, суб'єкти, обмеження, відповідальність, законодавство. Отже, зважаючи на надзвичайну важливість законодавчого, правового регулювання діяльності економічних суб'єктів, виділяють методи, що ґрунтуються на господарському, фінансовому чи трудовому праві, тобто правові методи.

Правові методи управління - сукупність способів дії суб'єкта управління за допомогою правових норм, правових відносин і правових актів.

Правові норми визначають місце підприємства в системі народногосподарського комплексу країни, характер і зміст відносин, у які воно вступає з іншими організаціями і підприємствами; регулюють відносини власника, адміністрації і працівників. Підприємство, користуючись правами, закріпленими в законодавчих актах держави, організовує виробничу, комерційну та іншу діяльність, розпоряджається засобами, укладає угоди, видає доручення, створює підрозділи, філії, представництва, відкриває рахунки в банку, впроваджує право володіння, користування і розпорядження основними і оборотними засобами на свій розсуд. Правові норми встановлюють порядок та строки звітності та обов'язкових платежів, визначають види забороненої діяльності, покарання та санкції щодо порушників норм.

Правові відносини встановлюються у процесі укладання угод, контрактів з іншими підприємствами на постачання товарів, виконання робіт і надання послуг, перевезення вантажів, а також договорів оренди, купівлі-продажу. Виникають також при передаванні грошових засобів підприємством асоціації, корпорації (внески на утримання апарату управління, на підготовку кадрів та ін.).

Досконале вивчення системи правових норм і відносин дає змогу менеджеру приймати правильне управлінське рішення, вступаючи в економічні відносини з іншими суб'єктами господарювання.

Правові акти трудового і господарського законодавства регулюють діяльність адміністрації підприємства, відносини між керівниками і підлеглими і визначають міру відповідальності працівника за невиконання вказівок керівника, що забезпечує необхідний рівень ; трудової і виробничої дисципліни. Вони регулюють поведінку підлеглих, а також керівників, встановлюючи межі їх повноважень, захищаючи підлеглих від порушень законності й чистого адміністрування.

Ефективність методів управління залежить від їх мотиваційної спрямованості, системності та наявності механізму їх реалізації і передбачає кваліфіковану роботу з вивчення правового середовища, в якому працює організація, що забезпечуватиме її правову та економічну безпеку.


Питання для самоконтролю


. Розкрийте сутність принципів управління.

. У чому полягають відмінності між принципами управління ринковою та планово-адміністративною системами господарювання?

. Назвіть принципи управління, які є важливими для сучасних підприємств. Обґрунтуйте відповідь.

. Сформулюйте принципи управління для університету; невеличкої кав'ярні; машинобудівного підприємства; підприємства харчової промисловості, що планує вийти на міжнародний ринок; консалтингової фірми, що спеціалізується на маркетингових та юридичних послугах; туристичної фірми.

. Охарактеризуйте методологію розроблення принципів управління для організацій.

. Охарактеризуйте сутність та сферу застосування:

а) економічних методів управління;

б адміністративних методів управління;

в) соціально-психологічних методів управління;

г) правових методів управління.

7. Назвіть методи, які найдоцільніше застосовувати для управління -
студентською аудиторією; пожежною командою; науковим колективом;
бригадою будівельників; найманими працівниками фермерського господарства; працівниками сімейної фірми. Обґрунтуйте відповідь. Тема «Керівник трудового колективу. Основи психології особистості та малих груп»


План


1. Основні вимоги, які предявляються до керівника в сучасних умовах.

. Стиль керівництва трудовим колективом.

. Поняття особистості і колективу. Структура особистості.

. Основні типи темпераменту особистості.

. Формування трудового колективу, етапи його розвитку.

. Формальна та неформальна організаційна культура.

. Вивчення і оцінка кадрів підприємства.

. Конфліктні ситуації в колективі та роль керівника в їх розвязанні.


Необхідно знати: основні якості, яким повинен відповідати сучасний керівник та його відповідальність за формування трудового колективу; основні вимоги які предявляються до керівника в сучасних умовах; стиль керівництва трудовим колективом: директивний, демократичний, ліберальний; основні типи темпераменту та особливості їх поведінки; моделі включення людини в організацію, відмінність між формальними і неформальними групами, типи формальних груп в організації, чинники, що впливають на ефективність роботи групи.

Необхідно вміти: визначати рівень трудової дисципліни в колективі, розбиратися в структурі особистості; характеризувати формування, розвиток та діяльність трудового колективу організації.


. Основні вимоги, які предявляються до керівника в сучасних умовах


Ефективність роботи колективу залежить не лише від сформованих у ньому стосунків, що забезпечують успішну взаємодію людей у процесі спільної роботи, а й від того, яким чином спрямовується їх діяльність, які форми впливу використовують для того, щоб спонукати людей до продуктивної праці. Ці питання належать до компетенції керівника.

Керівник - індивід, який очолює колектив і використовує надану йому владу для впливу на поведінку людей, що у ньому працюють.

Керівник може використовувати формальні важелі впливу (у цьому разі поняття «керівник» ототожнюється з поняттям «менеджер», «керуючий») і неформальні (у цьому разі поняття «керівник» ближче до поняття «лідер»).

Між керівництвом і лідерством існує певна різниця.

Керівництво - процес впливу на підлеглих за допомогою формальних важелів для забезпечення виконання ними офіційно визначених доручень і вирішення певних завдань.

Основою керівництва є вплив і влада. Вплив -- це поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку, стосунки, відчуття іншої людини. Влада - це можливість впливати на поведінку інших.

Лідерство - здатність впливати на поведінку окремих осіб чи робочої групи особистими якостями, які відповідають зовнішнім і внутрішнім потребам групи.

Лідерство ґрунтується на соціальній взаємодії у групі людей, на визнанні професіоналізму та компетентності.

Керівника, який досяг влади лише завдяки своїй посаді і керує людьми винятково з цих позицій, відносять до формальних лідерів. Його влада поширюється переважно на виробничі відносини і здійснюється за схемою «начальник - підлеглий» (він має владу над підлеглими, оскільки вони залежать від нього у питаннях розподілу завдань, нарахування заробітної плати, просування по службі тощо).

Владні позиції керівника зміцнюються, якщо він, окрім формальних підстав керувати, завоює прихильність підлеглих завдяки особистим якостям - компетентності, рішучості, цілеспрямованості, енергійності, вмінню пробуджувати ентузіазм тощо, тобто виявить лідерські якості, що ґрунтуються на неформальній основі.

З позиції інтересів організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних основ влади. Менеджер, будучи лідером, здійснює свої управлінські функції через призму неформального лідера. У підпорядкованому йому колективі складаються стосунки «лідер - послідовник», які значно тісніші та результативніші, ніж відносини «начальник - підлеглий».

Лідерство підсилює керівні дії менеджера у таких сферах, як визначення цілей, координація зусиль підлеглих, оцінка результатів їхньої роботи, мотивування діяльності (через власний приклад, рішучість, впевненість, уміння вести за собою тощо), забезпечення групової синергії; відстоювання інтересів групи за її межами, визначення перспектив її розвитку тощо.

Однак, як свідчить досвід, ефективний менеджер не завжди є ефективним лідером, і навпаки. їхні основні характеристики перебувають ніби в різних вимірах.



Менеджер спрямовує роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати, вносить порядок і послідовність у роботу. Взаємодію з підлеглими він вибудовує переважно на фактах і в межах встановлених цілей. Лідер надихає людей, вселяє ентузіазм, передаючи співробітникам власне бачення майбутнього і допомагаючи їм адаптуватись до нового.

Менеджер переважно пасивні щодо цілей. Частіше вони орієнтуються на кимсь встановлені цілі. Лідери ж, навпаки, самі визначають цілі й спрямовують зусилля своїх послідовників на їх реалізацію.

Менеджери схильні розробляти свої дії в деталях і в часі, планувати залучення і використання необхідних ресурсів для підтримування організаційної ефективності. Лідери ж досягають цілей прогнозуванням майбутнього і шляхів його досягнення, не вникаючи в оперативні деталі й рутину.

Менеджери надають перевагу порядку у взаємодії з підлеглими, вибудовуючи стосунки з ними відповідно до ролей підлеглих у запрограмованому ланцюжку подій або у формальному процесі прийняття і реалізації рішень. Це зумовлено тим, що менеджери відносять себе до особливого соціального інституту. Лідери підтримують працівників, які розуміють і поділяють їхні погляди та ідеї, враховують їх потреби, цінності та емоції і не пов'язують повагу до себе зі своїм статусом.

Менеджери забезпечують досягнення цілей працею підлеглих, контролюючи їхню поведінку і реагуючи на кожне відхилення від плану. Лідери будують стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх.

Менеджери, використовуючи свій професіоналізм, здібності та вміння, концентрують свої зусилля у сфері прийняття рішень; намагаються звузити набір способів вирішення проблеми; рішення часто приймають на основі досвіду. Лідери розробляють нові й неоднозначні способи вирішення проблеми, беруть на себе ризик і виявлення нових проблем, особливо в тому разі, коли існують можливості для отримання винагороди.

Дослідження свідчать, що значна група менеджерів має лідерські якості. Але ситуація, коли менеджер не є лідером, трапляється в житті часто. Водночас лідер не завжди обіймає керівну посаду і його вплив на оточуючих може заважати менеджерові ефективно керувати.

. Стиль керівництва трудовим колективом


Директивний стиль керівництва (автократичний).

Відрізняється великою централізацією влади, самостійним рішенням більшості не тільки важливий, але і порівняно дрібних питань життя колективу, свідомим обмеженням контактів з підлеглими.

Керівник такого, стилю неодмінно прагне підпорядкування людей своїй волі, не терпить заперечень і не прислухається до думки інших, часто втручається в роботу підлеглих і жорстко контролює їх дії, вимагає пунктуального виконання його вказівок.

Критику, не виносить і не признає своїх помилок, але сам любить покритикувати. Притримується такої думки, що адміністративні стягнення - кращий спосіб впливу на підлеглих з метою досягнення високих трудових показників. Працює багато, примушуючи працювати і інших, в тому чеслі і в неурочний час. Може йти на ризик, але зважливо.

Вимагає від підлеглих все, що вважає потрібним, не рахуючись з тим, що його вимоги нерідко виходять за рамки чисто службових відношень і приводять до порушення трудового законодавства. Схильний підкоряти собі громадські організації, перетворюючи їх в простих виконавців своєї волі.

В спілкуванні з людьми інколи невитриманий, а то і грубий, але не обов'язково. Він може бути і коректним, уважно вислуховувати і на показ зважувати ідеї підлеглих, але знехтувати їх думкою при прийнятті кінцевого рішення, так що і в даному випадку стиль по суті своїй залишається директивним.

В цілому для керівника-автократа характерним являється недолік поваги до оточуючих. З'явлення керівника-автократа часто пов'язане з властивістю його особистості, з особистостями характеру. В більшості це люди, які люблять володарювати, завзяті, наполегливі, гонористі і зі збільшеною уявою про власні можливості з непомірно розвиненим прагненням перевершення і надмірним нахилом до зовнішніх атрибутів влади.

По темпераменту вони переважно являються холериками, але не виключено,що автократом може стати і людина будь-якого іншого типу темпераменту.

Одначе живучість автократа обумовлена також об'єктивними причинами. Цей стиль виникає перш за все в умовах, коли найбільш важливим визначається результат функціонування господарської системи, а засобам його досягнення не надається суттєвого значення.

При достатній культурі виховання керівник здібний і в тяжких обставинах удатися до вольового самообмеження і збереження своєї гідності.

Часто авторитарність служить маскуванням не компетентності керівника або відсутністю у нього організаторських здібностей.

Але не буде перебільшенням, якщо скажемо, що в наші дні бути автократом - ознака скоріше слабкості, а ніж сили.

Демократичний стиль

Демократичний стиль керівництва передбачає: надання підлеглим самостійності, заохочення творчої активності, створення атмосфери довіри і співробітництва, в якій люди в повній мірі усвідомлюють свою значимість і відповідальність в рішенні задач, які стоять перед колективом, дисципліна трансформується в самодисципліну.

Такий керівник особисто займається тільки найбільш складними і важливими питаннями, залишаючи підлеглим вирішувати всю решту. Взагалі-то він старається постійно радитись з підлеглими і прислуховуватись до думки колег, не підкреслювати свої переваги і розумно реагує на критику, не тікає від відповідальності ні за особисті рішення, ні за помилки виконавців.

Заохочуючи ініціативу знизу і підкреслюючи свою повагу до підлеглих, він дає вказівки у формі пропозицій, порад, прохань, не тільки прислуховується до їх думки, але і враховує її.

Добре розбираючись в достоїнствах і недоліках підлеглих, як і у своїх, спокійно вислуховує заперечення відносно власної позиції з тих чи інших питань, не вважає для себе ганебним піти на поступки, не поступаючись принциповими інтересами системи.

Конфлікти він сприймає як закономірне явище, старається одержати з них користь на майбутнє, зрозуміти їх першопричину і суть.

Будучи постійно добре інформований про дійсне положення справ і настрої підлеглих, він у взаємовідношеннях з ними завжди тактовний, з розумінням ставиться до їх інтересів і потреб, широко використовуючи свої можливості впливу на їх переконання психологічними прийомами.

Керівник демократичного стилю вважає своїм обов'язком постійно і відверто інформувати підлеглих про стан справ і перспективу розвитку колективу.

Але колективний стиль недопустимий в умовах, коли обставини вимагають негайного втручання.

Ліберальний стиль

Характеризується тим, що керівник не приймає активної участі в виробничій діяльності підлеглих. Він доводить до їх відома задачі, які стоять перед колективом, повідомляє необхідну інформацію, забезпечує документами і матеріалами, указує основні напрямки роботи, надаючи можливість працівникам самостійно добиватись кінцевих результатів. Роль керівника зазвичай зводиться до координації дій окремих співробітників, до загальних вказівок по ходу роботи і здійснення функцій контролю.

Як правило такий керівник дуже обережний, очевидно, з причини того, що не впевнений в своїй компетентності, а значить, і в положенні, яке займає в службовій ієрархії.

Непослідовний в діях, легко піддається впливу оточення, схильний уступати обставинам і упокорюватися їм, може без серйозних основ відміняти раніше прийняті рішення.

У взаємовідношеннях с підлеглими керівник ввічливий і доброзичливий, відноситься до них з повагою, намагається допомогти в розвязанні їх проблем. Готовий вислухати критику і міркування, але більш всього не зуміє реалізувати підказані йому розумні думки. Недостатньо вимогливий до підлеглих. Не бажаючи псувати з ними відношення, часто уникає рішучих дій. Здібний знехтувати своїми ж принципами, якщо їх додержання загрожує його популярності в очах вищестоящого керівництва і підлеглих.

Не може відстоювати свою позицію в складних і тим більше в екстремальних управлінських ситуаціях. Часто такий керівник посилається на те, що він обмежений в правах і тому не може дозволити собі прийняти те чи інше рішення. Спирається на безумовне виконання діючих положень і інструкцій. В цьому він знаходить засіб компенсувати відсутність у нього недостатніх здібностей до самостійних рішень. Підлеглі, маючи велику свободу дій, користуються нею на свій розсуд, самі ставлять задачі і вибирають засоби їх рішення.

Ліберальний керівник не проявляє явних організаторських здібностей, не регулярно і слабко контролює і регулює дії підлеглих, і, як правило, його рішення задач не відрізняються достатньою результативністю.

Наявність такого типу керівника можна пояснити багатьма причинами. І перш за все - це тип темпераменту і характер. Більш всього ці керівники по натурі люди нерішучі і добродушні, як вогню бояться суперечок і конфліктів. Друга причина може заклечатися в недооцінці громадської значимості діяльності колективу і своєї відповідальності перед ним. В кінці кінців, він може бути високо творчою особистістю, цілком захопленою якоюсь конкретною сферою своїх інтересів, але позбавлений організаторського таланту, внаслідок чого обов'язки адміністратора виявляються для нього непосильні.


. Поняття особистості і колективу. Структура особистості


У процесі діяльності, направленої на досягнення тієї чи іншої мети, формуються і виявляються вольові якості особистості.

Самостійність - це вміння ставити перед собою цілі й діяти. керуючись власними переконаннями, знаннями та уявленнями про те, як чинити у відповідних ситуаціях. Протилежна самостійності якість - це легке і некритичне запозичення чужих поглядів та форм поведінки.

Рішучість виявляється в тому, що людина своєчасно і без зайвих роздумів приймає достатньо обдумані рішення. Протилежна властивість -нерішучість.

Наполегливість - це якість, що забезпечує тривале і неослабне напруження енергії, спрямованої на досягнення мети. У викривленому вигляді наполегливість проявляється в упертості, тобто небажанні відмовитися від помилкового рішення

Близькою до наполегливості є витримка - вміння володіти собою.

Такі вольові якості. як сміливість, мужність, стійкість, дисциплінованість с вторинним по відношенню до названих вище.

Одним із найважливіших принципів психології є той, згідно якого психічні процеси та якості формуються в діяльності. Він особливо наявно підтверджується при знайомстві з вольовою сферою особистості. Завдяки тому, що людина виконує вольові дії, долає «бар'єр» у самому собі та в навколишньому світі, розвиваються її вольові якості.

Знання психічних процесів та станів дозволяє майбутнім спеціалістам краще розуміти людей і самих себе, демонструють, які психічні якості треба розвивати для того, щоб успішно працювати в обраній сфері людської діяльності.

Психологія особистості.

Людина являє собою біологічну істоту, що живе за законами природи. Вона народжується, дорослішає, розмножується, залишаючи собі подібних, хворіє, помирає.

Але разом із цим людина - це істота соціальна. З раннього дитинства вона підключається до встановленої системи суспільних відносин: засвоює знання, звичаї, правила поведінки, систему цінностей, виробляє певний світогляд.

Людина як член суспільства є особистість. Особистістю не народжуються, нею стають. Людині властиво не тільки пристосовуватись до умов життя але і активно їх змінювати. Змінюючи оточуючий світ своєю діяльністю, людина одночасно створює і свою особистість.

Отже особистість - це людина як член суспільства, яка пізнає, активно перетворює світ у процесі своєї діяльності.

Сукупність психологічних особливостей, таких, як темперамент, риси характеру, здібності, інтереси, переконання тощо утворюють психічний склад особистості. Він вирізняється певною постійністю. Однак все-таки стійкість психологічного складу відносна: вона може змінюватись під впливом умов життя, переміни діяльності, виховання тощо.


. Основні типи темпераменту особистості


Темперамент - це поєднання стійких вроджених психічних якостей, які визначають динаміку психічної діяльності людини.

Піл динамікою розуміють інтенсивність, темп і ритм процесів і станів, що складають психічну діяльність. Наприклад, одні люди енергійні, рухливі. інші -розсудливі, спокійні, холодні, треті - пасивні, повільні, в'ялі.

Стійкість властивостей темпераменту полягає в їхній відносній незмінності протягом значного періоду, а то і всього життя людини. Одні й ті ж самі властивості темпераменту виявляються в людині в різних видах діяльності й суттєво впливають на цю діяльність.

Типи темпераменту.

Розрізняють чотири типи темпераменту: холеричний, сангвінічний. меланхолічний та флегматичний.

Холерик дуже енергійний, поривчастий, неспокійний. Захоплюючись, працює напружено, із пристрастю, іноді марно витрачаючи сили. Йому притаманні швидкі, різкі рухи, поспішність у мовленні. Надзвичайно велика його емоційність, тому холерик, як правило, нетерплячий, запальний, але швидко відходить. Це людина гаряча, пристрасна, із настроєм, що швидко змінюється. Вона діє без вагань, швидко приймає рішення, які рідко переглядає чи змінює. Працювати і спілкуватись із нею не просто. Будь-які упущення, недоліки можуть викликати у холерика надто бурхливу реакцію.

Сангвінік енергійний, бадьорий, може довго працювати без утоми. Його рухи швидкі, міміка виразна. Він легко зосереджує увагу і швидко її переключає. Охоче береться за нову справу, але не завжди доводить її до кінця (легко захоплюється, - але швидко остигає). Часто поспішний у своїх рішеннях. Його емоційність підвищена: може сміятись із незначного приводу, може розсердитись через дрібницю. Але в цілому достатньо-врівноважений Настрій його нестійкий, але частіше сангвінік життєрадісний, комунікабельний, метикуватий. Із колегами він привітний,

Флегматик, як правило дуже спокійний. Його рідко можна побачити схвильованим. Настрій у нього стійкий, спокійний. Перед тим, як щось зробити, флегматик до дрібниць обдумує програму дій. Прийняті рішення виконує методично й невідступно. Замкнутий, погано почувається в незвичних обставинах. Його мовлення і рухи уповільнені. Міміка не виразна. Найчастіше він мовчазний, повільний. Віддає перевагу тому, щоб у всьому розібратися самостійно. Тільки в крайньому, випадку звертається по допомогу.

Меланхолік слабо активний, швидко втомлюється. Настрій його нестійкий, найчастіше сумний. Меланхоліку властиві глибокі переживання. Він дуже вразливий, часто ображається, некомунікабельний, стидається будь-якої незручності. Приймаючи рішення, коливається, розгублюється, не наважується звернутися по допомогу до товаришів у скрутній ситуації.

Найчастіше людина має не «чистий», а «мішаний» темперамент, тобто поєднує в собі в різних пропорціях властивості різних темпераментів. Ці обставини утруднюють розпізнавання темпераменту конкретної людини на практиці, а, значить, і вибір поведінки, і побудову відносин із людьми.

Темперамент і типи нервової діяльності.

Властивості темпераменту людини пов'язані з особливостями її нервової системи, в основі діяльності ЦНС лежать два процеси. Активізація нервових клітин у відповідь на зовнішнє або внутрішнє подразнення називається збудженням. Воно замінюється гальмуванням, під час якого відбувається відновлення речовин та енергії, які розтратилися при збудженні.

Обидва процеси можуть бути сильними або слабими, тобто, проходити енергійно або в'яло. Врівноваженими (приблизно однаковими)

і неврівноваженими (один процес відбувається більш інтенсивно, ніж інший). І нарешті, вони бувають рухомими (чергуються, легко змінюючи одне одного) або інертними.

Поєднуючись, ці особливості утворюють тип нервової діяльності Виділяються чотири типи нервової діяльності, кожному з них відповідає певний темперамент:

сильний, неврівноважений, рухливий- холерик.,

сильний, врівноважений, рухливий- сангвінік,

сильний, врівноважений, інертний- флегматик,

слабкий, неврівноважений, інертний - меланхолік,

Темперамент і трудова діяльність.

Будь-яка діяльність на різних етапах виконання ставить перед психічними властивостями людини різні вимоги. Тому важко уявити собі таку діяльність, успішному виконанню якої відповідав би один тип темпераменту. У даному випадку жодна професія не є винятком.

Так, сангвінік більш схильний до живої роботи, але йому важко виконувати одноманітні операції.

Холерик витримує великі обсяги і темпи роботи. На нього можна розраховувати у так звані години «пік», або «аврали,». Але в живій, роботі і роботі з людьми у нього часто виникають конфлікти,

Флегматик завжди спокійний, однак його повільність, а іноді і зовнішня байдужість можуть викликати роздратування колег і начальства.

Недостатня витривалість, повільність, здатність меланхоліка легко ображатись не сприяють успіху в роботі. Однак позитивним є той момент, що меланхолік у конфліктних ситуаціях намагається уникнути сутичок, виявляє коректність і благорозумність.

Хоча властивості темпераменту є вродженими, регулювання його окремих рис підвладно людині. Свідома робота над удосконаленням темпераменту тісно пов'язана їх тренуванням волі. Сильна воля дозволяє людині не бути рабом свого темпераменту, а керувати ним.

Характер.

Властивості темпераменту людини нічого не говорять про те, добра людина чи погана, корисна для суспільства чи шкідлива, як вона веде себе в тій чи іншій ситуації. Саме це визначається характером.

Характер - це поєднання найбільш стійких, істотних психічних властивостей людини. Вони виражають ставлення людини до дійсності й виявляються в її поведінці. Такі психічні властивості називаються рисами характеру. На відміну від властивостей темпераменту, риси характеру не є вродженими, вони розвиваються, виховуються в процесі життя й діяльності людини.

Головні риси характеру мають спрямованість, тобто потреби, інтереси, переконання, ідеали, що в сукупності складають зміст життя людини. Ця спрямованість може бути позитивною, коли людина прагне досягти особистого щастя і бути одночасно корисною суспільству, оточуючим її людям. А може бути негативною, коли всі зусилля людини спрямовані на безмірне особисте збагачення, прагнення влади, здобуття слави тощо. Спрямованість накладає відбиток на все життя людини і формування найважливіших рис характеру: принциповості, цілеспрямованості, оптимізму тощо.

Прямо залежні від спрямованості моральні риси характеру, в яких виявляється ставлення особистості до людей (доброта, щирість, пихатість, зарозумілість), до речей (акуратність, бережливість, марнотратство тощо), до праці (працелюбність, відповідальність, лінь тощо), до самого себе (скромність, себелюбство, гордість, зверхність).

Важливе місце в системі рис характеру посідають вольові якості: рішучість, витримка, наполегливість, сміливість, самостійність. Саме ці риси визначають постійність і твердість у досягненні поставленої мети

Деякі риси характеру (врівноваженість, комунікабельність, активність) формуються під впливом темпераменту. Так, дві людини можуть мати однакові переконання близькі вольові та моральні якості, але один працює пристрасно, поривчасто, а інший - спокійно, не поспішаючи. Холерик не може бути стриманим за різних обставин, а для флегматика стан стриманості природний. Так само меланхолік не може бути таким комунікабельним, як сангвінік.


. Формування трудового колективу, етапи його розвитку


Сутність, види і характеристика колективів (груп)

Кожна організація складається з невеликих груп (колективів), які взаємодіють між собою.

Група (колектив) - дві особи чи більше, які мають спільну мету і для її досягнення взаємодіють між собою таким чином, що кожна особа впливає на інших і одночасно перебуває під їхнім впливом.

Взаємодія членів групи відбувається на основі стабільних рольових стосунків і з дотриманням певних норм та правил поведінки. У межах організації щодо груп людей, які формуються для виконання виробничих завдань, доречно вживати термін «колектив».

Колектив характеризується такими ознаками:

- спільною метою. Вона може формуватися внаслідок взаємного впливу індивідуальних цілей членів групи або визначатися ззовні, відповідно до місії організації, але завжди буде єдиною для всіх;

психологічним визнанням членами колективу один одного і ототожнення себе з ним. у його основі - спільні інтереси, ідеали, принципи, подібність характерів тощо;

практичною взаємодією людей у процесі досягнення спільної мети. Внаслідок такої взаємодії потенціал колективу стає істотно більшим від суми потенціалів його членів (синергічний ефект), що досягається підсиленням інтелектуальних можливостей членів колективу, підвищенням продуктивності їхньої праці внаслідок раціонального розподілу робіт, кооперації тощо.

Колектив відіграє важливу роль у житті людини, даючи їй змогу задовольнити соціальні потреби - у спілкуванні, взаємодії, причетності до певного соціуму і беручи на себе частину її турбот про безпеку та благополуччя. Він впливає і на розвиток та становлення людини як особистості, формування її світогляду, системи цінностей тощо.

Чинники, що впливають на ефективність роботи групи

Групова діяльність здійснюється за тією ж схемою, що й індивідуальна. Вона охоплює процеси планування, організування, мотивації, контролю, координації. Однак групова робота характеризується певними особливостями. Передусім вона ефективна там, де потрібно оперативно вирішити проблему, яка виникла в організації. Тому істотне значення має спроможність групи виявити можливі альтернативи, вибрати найкращу, дійти згоди щодо способу її реалізації тощо. Для цього слід створити відповідні умови, врахувавши, що знаходження альтернативи можливе лише у процесі обговорення ситуації, аргументування позицій, обміну думок між членами групи.

Отже, ефективність групової діяльності залежить від багатьох чинників, найважливішими серед яких є: розмір, склад групи, групові норми, згуртованість групи, конфліктність усередині групи, статус членів групи, групові ролі.

Розмір групи. Вважають, що оптимальною для управління і міжособистісного спілкування в процесі діяльності є група, котра налічує 5 - 9 осіб. Такий колектив найменш конфліктний і найбільш оперативний. У групі, до якої належить менше п'яти осіб, творчий потенціал знижується, що зумовлено не лише зменшенням кількості ідей, а й відмовою від ризикованих рішень, оскільки відповідальність за прийняті рішення стає більш персоніфікованою. Групу, у якій більше 9 - 10 осіб, складно координувати, її члени можуть відчувати труднощі у висловленні та обґрунтуванні своїх думок перед іншими, що негативно позначається на вивченні проблем, які не мають однозначного вирішення. Крім того, збільшення кількості людей у групі посилює тенденцію до ухиляння від роботи, з'являються неформальні угрупування, дії і наміри яких часто є суперечливими.

Склад групи. Досвід свідчить, що група має складатися з людей з різними позиціями, ідеями, мисленням тощо. Така група працює ефективніше, висуває і розглядає більше альтернатив, а значить, приймає обґрунтованіші рішення.

Групові норми. Прийняті групою норми суттєво впливають на поведінку кожної особи. Норми підказують працівникам, якої поведінки і якої роботи очікують від них. Тільки дотримання норм дає змогу кожному розраховувати на причетність до групи, її визнання і підтримку. Однак групові норми можуть мати не лише позитивний, а й негативний характер (прогули, деструктивна критика діяльності фірми тощо). Тому керівнику слід формувати такі групові норми, які створювали б сприятливе для фірми мотиваційне середовище (відданість фірмі, захист її інтересів, турбота про якість продукції та обслуговування споживачів, колективна робота тощо). Досвід підтверджує, що добре приживаються і культивуються ті норми, які відповідають менталітету працівників, і погано - ті, що їм суперечать. Так, відданість фірмі й орієнтація на колективну роботу надзвичайно розвинуті у японському менеджменті (що відповідає переважно общинному характерові стосунків серед японців) і слабо - в американському. Там заохочується індивідуальна робота, оскільки вона забезпечує вищі результати, що є основою розвитку будь-якої фірми. Тому американський працівник змінює місце роботи, якщо не може себе реалізувати достатньою мірою на старому. Якщо групові норми і правила визнаються всіма членами групи беззастережно, то це свідчить про високу згуртованість групи.

Згуртованість групи. Високий рівень згуртованості групи підвищує ефективність діяльності всієї організації, якщо цілі обох узгоджуються, у згуртованих групах менше проблем у спілкуванні, менше непорозумінь, напруженості, недовіри, вища продуктивність. Водночас згуртованість може набути характеру групової одностайності, коли тиск групи на окремих її членів стає надмірним. Груповий тиск - чи не найсильніший спосіб впливу на поведінку індивіда в межах колективу, який, навіть маючи рацію, змушений поступитися, щоб не вступити у конфлікт.

Індивіди, залежно від характеру, по-різному ставляться до групових норм і групового тиску. Одні цілком їх приймають і намагаються їм відповідати. Інші, в душі не погоджуючись, змушені на практиці дотримуватись їх, щоб не втратити прихильності колективу, але лише доти, доки їм це вигідно (про таких кажуть, що вони мімікрують (лат. - удавання - здатність змінювати свої погляди залежно від кон'юнктури)). Треті їх не приймають і не приховують цього, що спричиняє високу конфліктність. Такі працівники або йдуть із колективу, або колектив змушений до них пристосовуватись, якщо вони мають для нього цінність.

Конфліктність групи. Наявність у групі несхожих людей сприяє підвищенню ефективності її роботи. Однак часто це є причиною конфліктних ситуацій. Щоб уникнути негативного впливу конфліктів на діяльність групи, необхідно скеровувати їх у функціональне русло.

Статус членів групи. Визначається місцем у службовій ієрархії, посадою, досвідом, інформованістю тощо. Ці фактори можуть впливати на підвищення або зниження статусу індивіда залежно від цінностей і норм групи. Як правило, на співробітників більший вплив має той, хто має вищий статус. Але не завжди його позиція є найкращою. Часто саме «новачки» мають цікаві, нестандартні ідеї, які можуть бути корисними організації. Тому для забезпечення високої ефективності роботи у групі необхідно створити такий клімат, щоб думка працівників з вищим статусом не домінувала над думкою інших.

Ролі членів групи. Поведінка кожного індивіда має сприяти соціальній взаємодії і досягненню цілей групи. Однак не кожна людина здатна до групової роботи. Є цілковиті індивідуалісти, котрі в команді працюватимуть нижче середнього рівня або навіть є причиною її руйнування. На групові ролі не призначають; вони зумовлені психологічними особливостями працівника.

З роллю завжди пов'язані певні права, обов'язки та очікування. Розрізняють три види групових ролей: цільові, підтримуючі і негативні ролі.

Цільові ролі. їх розподіляють таким чином, щоб була можливість відбирати і виконувати групові завдання, їх умовно називають: «голова», «генератор ідей», «комунікатор-добувач інформації», «скептик-аналітик», «контролер-фінішер ».

«Голова» - авторитетна людина з високою самодисципліною, яка вміє поставити перед командою стратегічні цілі та завдання. Досягає цього не за рахунок своїх прав і влади, а завдяки такій організації роботи, за якої члени команди реалізовують поставлені перед ними завдання як свої власні. Ініціює діяльність групи, відшукує нові сфери використання її можливостей, координує та інтегрує зусилля різних підгруп чи членів групи, керує виконавчою роботою, спрямовує творчий процес у потрібне русло.

«Генератор ідей» - індивід з найвищим рівнем інтелекту і найрозвинутішою фантазією. Автор оригінальних ідей, думок, пропозицій, нових підходів, нетрадиційних рішень. Радикальність його мислення, зорієнтованість на функціональні проблеми можуть «заносити» його в теоретичні хащі, з яких важко вибратися. Він може припускатися помилок у деталях через власну неуважність. Його основне завдання - ідеї. Може ображати інших членів колективу, особливо якщо їхні думки не збігаються з його. Інколи доводиться потурати певним його вчинкам, оскільки важливим для організації є кінцевий результат його діяльності.

«Скептик-аналітик» - людина з високим рівнем інтелекту і флегматичним характером. Рідко пропонує оригінальні ідеї, однак визначає критерії, за якими слід оцінювати подані ідеї, і обов'язково виявить допущені при їх обґрунтуванні помилки, що зробить обговорюваний проект реальнішим.

«Комунікатор-добувач інформації» - своєрідний розвідник з неабиякими здібностями і можливостями у міжособистісному спілкуванні. Інформує групу про всі події, підтримує стосунки з політиками і підприємцями, громадськістю і науковцями і в такий спосіб запобігає рецидивам групового мислення, коли рішення приймаються без урахування реалій навколишнього (для даної команди) світу.

«Контролер-фінішер» - це людина порядку, яка не любить розхристаності, змушує дотримуватись планів і відповідної якості в роботі. «Контролер» ніколи не заспокоїться, якщо сам не перевірить кожну деталь і не переконається, що все зроблено так, як слід. Має сильний характер і загострене відчуття ритму й часу. Орієнтований на кінцевий результат.

Підтримуючі ролі. Передбачають поведінку, яка сприяє підтримці та активізації діяльності групи. Такими умовними ролями є «секретар-оформлювач рішень»; «організатор»; «душа команди».

«Секретар-оформлювач рішень». Його основна функція - чітке оформлення результатів. Об'єднує всі ідеї і думки в один завершальний проект, тому заохочує усіх до участі у підведенні підсумків обговорення проекту, домагається чіткості формулювань, дбає про те, щоб висновки підтверджували реальність та вигідність проекту.

«Організатор». Його діяльність спрямована на практичне виконання завдань. Він раціоналізує виконання роботи і доводить справу до кінця.

«Душа команди». Індивід, який працює краще від інших і водночас добре знає і відгукується на проблеми своїх колег. Яскравий колективіст, дружелюбний, чуйний; «цементує» команду, емоційно підтримує ініціативу, позитивно оцінюючи внесок усіх в загальну справу. За його відсутності справи йтимуть значно гірше, особливо в кризових, стресових ситуаціях.

Негативні ролі. Виникають за обставин, коли позиція певних людей або властиві їм норми поведінки не збігаються з позицією більшості членів групи. Такими ролями можуть бути: «король», «кавалер», «красуня», «критикан», «блазень» тощо.

«Король» - це людина, яка звикла до головної ролі в групі і вважає, що має беззаперечне право на прийняття остаточного рішення, не зважаючи на сумніви інших: Своїм тиском придушує ініціативу і робить групу неспроможною до прийняття нестандартних рішень.

«Кавалер». У всьому підтримує лідера групи, перший підхоплює висунуті ним пропозиції. Внаслідок цього створюється враження, що рішення вже знайдено, тому робота групи завершується не оптимальним чином.

«Красуня» - претендує на роль «найкращого працівника». Охоче розповідає про досягнуті успіхи, про те, якими вдалими були її ідеї, наголошує, що готова із запалом взятись за вирішення нової проблеми. Але проект, яким займається група, їй нецікавий, тому вона не хоче витрачати на нього час. Така поведінка дезорієнтовує групу, оскільки її члени втрачають впевненість у перспективності справи, якою займаються.

«Критикан» - «скептик», який готовий заперечити будь-яку ідею, довести її ефемерність і неспроможність. Отримує задоволення від самого процесу критики, оскільки це викликає у ньому почуття самоствердження. Перетворення «скептика-аналітика» на «критикана» є небезпечним для групи, оскільки налаштовує її песимістично щодо можливості вирішити проблему.

«Блазень» - особа, ш;о звикла завжди бути в центрі уваги. Якщо в групі вона не може виділитися своїми професійними здібностями, то бодай тим, що жартуватиме - доречно і недоречно. Це розмагнічує групу, зумовлює зниження ділової експресії, уповільнення роботи, роздратованість. «Блазнем» може стати людина, яка претендувала на роль «душі команди».

Отже, керівник групи мусить пам'ятати:

- завжди існує вірогідність перетворень позитивних ролей на негативні, тому слід бути готовим вживати застережних заходів;

кількість людей у групі повинна приблизно відповідати кількості позитивних ролей;

надто велика кількість співробітників в одній ролі порушує баланс (претендування кількох осіб на одну роль породжує конфлікти); коли кількість людей для виконання всіх ролей замала - неефективно виконуватимуться групою поставлені завдання;

уся сукупність ролей потрібна, коли група працює в умовах швидких змін у зовнішньому оточенні; у стабільних умовах це не обов'язково.

Врахування впливу названих чинників на діяльність групи дасть змогу менеджеру уникати їх негативної дії і підсилювати позитивну.

Формування і розвиток колективу

Формування колективу відбувається під впливом багатьох чинників, незалежно від того, створення його є свідомим і цілеспрямованим чи спонтанним. До них належать:

) уявлення про мету створення колективу. Якщо воно чітке і відповідає внутрішнім переконанням і прагненням людей, то вони готові заради її досягнення цілком чи частково підкоритися груповій владі;

) позитивна оцінка організацією результатів діяльності колективу. Якщо колектив досяг певних успіхів і його оцінило керівництво, то члени колективу, впевнені у правильності свого рішення щодо входження у нього, з ентузіазмом працюватимуть далі;

) психологічна і соціально-психологічна сумісність членів колективу, в основі психологічної сумісності - темперамент членів колективу. У разі несумісності характерів чи позицій окремих індивідів колектив стає конфліктним і малоефективним.

Соціально-психологічна сумісність передбачає:

відповідність особистих здібностей особи структурі й змісту її діяльності, що забезпечує нормальне виконання нею роботи та позитивне сприйняття успіхів інших;

однакові моральні позиції, що є основою довіри між людьми;

однорідність основних мотивів діяльності членів -колективу, що сприяє їх кращому взаєморозумінню;

можливість реального взаємо доповнення й органічного поєднання можливостей і здібностей кожного у творчому процесі;

раціональний розподіл функцій між працівниками, що перешкоджає досягненню успіху за рахунок іншого;

) наявність сильного лідера (керівника), якому люди готові підкорятися заради досягнення мети;

) уміння колективу знаходити своє місце у формальній чи неформальній структурі організації, завдяки чому він міг би реалізувати свій потенціал і не перешкоджав у цьому іншим колективам.

Становлення і розвиток колективу має кілька стадій: формування, притирання, нормалізації і повної інтеграції.

. Стадія формування. Починається з відповідного рішення, оформленого юридично. На цій стадії стосунки формуються стихійно. Спершу індивіди поводяться обережно, кожен намагається знайти собі роль, що забезпечила б збереження його індивідуальності і водночас відповідала б вимогам групи. Кожен перевіряє себе, чи годиться він для роботи в цій групі, чи відчуває себе повноправним членом цієї групи, чи можуть бути стосунки у цьому колективі дружніми чи тільки діловими, хто з ким взаємодіє, хто до нього ставиться добре, а хто - погано, хто в групі має найбільший вплив. Люди намагаються діяти, не дратуючи колег, і такої самої поведінки очікують від інших. Виникає своєрідний психологічний цейтнот, який може бути ліквідований активнішою, ніж інші, людиною, що прагне якось спрямовувати діяльність групи. Однак такого активіста за спиною засуджують та критикують, а до тих, хто самоусувається від проблем, ставляться доброзичливо. Такий стан називається груповим позиційним негативізмом, який необхідно перебороти за допомогою зовнішнього впливу. У цьому разі природним чинником, що об'єднує членів групи, є нагальна робота. Вона повинна бути всім достатньо знайома, проста і настільки швидко виконана, щоб не було часу вникати у психологічні проблеми. Ефективність виконання цієї роботи залежатиме від чіткості вказівок керівника. Тому на цій стадії використовується переважно вказівний стиль управління. У процесі трудової діяльності члени групи пізнають одне одного, між ними встановлюється психологічна спорідненість.

2. Стадія притирання. Настає тоді, коли група працює над завданням, яке передбачає трудовий внесок кожного. У цьому разі з'являються конкретні проблеми. Ефективну співпрацю можуть гальмувати відсутність чітко визначених цілей, нераціональний розподіл праці, несприятливі зовнішні обставини. Перед індивідами постають запитання: хто краще знає про найближчі цілі? хто має уявлення про найкращі способи їх досягнення? чий стиль роботи є найкращим? Між членами колективу формуються певні стосунки, подальший розвиток яких значною мірою зумовлює здатність людей ефективно співпрацювати. Це:

- дружня кооперація, взаємодопомога, що ґрунтуються на повній довірі;

товариське суперництво в окремих сферах діяльності у межах позитивних відносин;

невтручання, дистанціювання одне від одного за відсутності і суперництва, і співробітництва;

агресивне суперництво, орієнтація на індивідуальні цілі навіть за умов спільної роботи, взаємна недовіра;

суперництво у межах спільної діяльності та негативне ставлення один до одного.

Для спрямування розвитку групи в необхідне організації русло потрібна авторитетна людина, лідер, який би брав на себе відповідальність за рішення і згуртовував людей для досягнення спільних цілей. Лідерство, як правило, завойовується професіоналізмом, компетенцією, досвідом, нестандартним мисленням тощо. Претендувати на лідерство можуть кілька осіб, кожна з яких прагне створити собі «групу підтримки». Це призводить до виникнення фракцій та коаліцій, боротьба між якими триває доти, поки не з'ясується картина лідерства у групі. Для управління групою на цій стадії доцільно застосовувати підтримуючий стиль керівництва, який допоможе швидше й чіткіше з'ясувати диспозиції.

. Стадія нормалізації. На цій стадії група вже по стає як команда, хоч і неідеальна. Командну роботу в сучасному менеджменті вважають ключовим чинником успіху багатьох фірм. Члени групи мають чіткі уявлення про інших працівників і їхні методи роботи. Ролі у групі часто пов'язані саме із завданнями, і всі прагнуть їх виконувати якнайкраще. На стадії нормалізації відпрацьовуються власні способи роботи, визначається взаємодія між працівниками, формується відповідна система стосунків. Група відзначається високою продуктивністю роботи, але менеджер прагне її ще підвищити, відшукуючи для цього резерви у сфері мотивації. Перед ним стоять питання: як підтримати досягнутий рівень продуктивності? як досягти більшої згуртованості команди? які цінності поділяють усі в групі? Який вид мотивації є дієвим для цієї команди? та ін.

Навіть якщо атмосфера у групі доброзичлива, існує певна система норм, що є основою контролю з боку колективу за поведінкою кожного. Зростання згуртованості групи підвищує її тиск і контроль (комусь із її членів можна керувати, іншому - жартувати, але робити і те, і друге можна далеко не кожному). Тобто формується внутрішньо групова неформальна ієрархічна структура стосунків. Це слід брати до уваги менеджерові, щоб ефективно керувати групою. Найкращим для цього є стиль співробітництва.

. Стадія повної інтеграції (єдності). Працівники визнають цінність кожного для групи. Атмосфера тепла, приятельська і безпечна. Всі пишаються своєю належністю до цієї групи. Таку команду називають ідеальною. Співробітництво і комунікації здійснюються гнучко і цілеспрямовано. Ролі й норми розмиті. До такої групи можна легко приєднатися. Група покладається як на власні, так і на інші ресурси; члени групи ініціативні, прагнуть постійно розвиватися і згодні працювати на загальне благо. Вся діяльність спрямована на пристосування до змін, оскільки статичний стан є неперспективним. Найкращим стилем для керування такою групою є делегування.

Однак і в такій групі є проблеми, що переважно стосуються змін у зовнішньому середовищі. Тоді виникає потреба у залученні нових людей, що може порушити баланс сил і призвести до розпаду існуючих коаліцій. Група опиняється у кризовому стані і може припинити існування. Та якщо її члени переглянуть свої позиції, не проявлятимуть агресії один до одного, цінуватимуть роботу в команді, вони знайдуть спосіб подолати труднощі й продовжити співпрацю.

Отже, на кожній зі стадій існують певні проблеми, пов'язані з налагодженням стосунків і усвідомленням кожним індивідом свого місця (ролі, статусу) у групі. Для усунення цих проблем керівник групи мусить застосовувати різні стилі управління.

Не кожна група у своєму розвитку досягає повної інтеграції, коли стосунки в ній стають ідеальними. Здебільшого розвиток завершується стадією нормалізації, що теж забезпечує ефективну роботу групи.

Щоб сформувати ідеальну систему міжособистісних стосунків у групі, яка відповідає поняттю «єдність», її керівникові потрібні час, чуття психолога, неабиякий досвід організаторської роботи, відповідні лідерські якості. Полегшити і прискорити цей процес може застосування соціоматриці (табл.). Вона дає змогу з'ясувати ставлення працівників групи один до одного, оцінити ступінь згуртованості, виявити її лідера, встановити соціометричний статус і емоційну експансивність членів групи. Щоправда, метод приховує у собі деяку небезпеку. По-перше, якщо результати опитування втратять конфіденційність, то колектив може бути розколотий конфліктом, оскільки кожен дізнається, що про нього думають інші. По-друге, результати опитування можуть вказати не на справжнього лідера, під керівництвом якого група буде ефективно працювати, а просто на популярну людину.

Досвід свідчить, що колективна робота може бути ефективною і неефективною. Це великою мірою залежить від того, чи достатньо уваги керівництво приділяє тому, щоб сформовані колективи у своєму розвитку дійшли до стадії повної інтеграції.



Чим більше способів використовує організація для вдосконалення колективної роботи, тим більша вірогідність повної інтеграції. До таких способів, зокрема, відносять системи професійного навчання та навчання з метою усунення психологічної несумісності членів команди. Навчальні програми не тільки забезпечують й учасників інформацією, якої вони потребують, а й сприяють формуванню позитивного психологічного клімату в колективі. Зокрема, при розробленні програм навчання для цільових груп слід враховувати специфіку їхньої діяльності: їх створюють для розв'язання складних, важливих для організації і нестандартних завдань. Отже, члени таких груп мусять бути здатними вести творчий пошук і досягати консенсусу в оцінці вигідності та доцільності поданих ідей (проектів).

З огляду на це програми навчання цільових груп передбачають евристично-професійне навчання (генерація і пошук нових ідей, нешаблонне мислення тощо), у процесі якого розкриваються інтелектуальні й творчі можливості працівників, і активне соціальне навчання, в основі якого - комунікаційні та навчальні тренінги. Такі тренінги спрямовані на виявлення прихованих здібностей людини, на самовдосконалення, зростання фахової майстерності, толерантності, формування і вдосконалення навичок колективної роботи.

Рівень розбудови і використання групової роботи в організації можна оцінити за такою шкалою:

1. Відмінний. Команди розвиваються, і їх використовують у ситуаціях, коли це має сенс, а індивіда поважають як у межах команди, так і поза нею. Спільними є цінності, мета і бажання досягти значних результатів. Переваги і недоліки групового прийняття рішень і способів досягнення консенсусу всім відомі, і колективне рішення приймається за відповідних обставин. Усі погоджуються з думкою, що той, хто слабше працює в команді, може значно переважати інших, працюючи самостійно. Таких працівників також цінують і заохочують. Інформацію (охоче надають усім, хто хоче і може нею скористатись.

. Посередній. В організації побутує переконання про прогресивність командного підходу. Багато часу, енергії та коштів витрачається на вивчення групової динаміки і формування працездатних команд. Випадкові слабкі рішення, щ;о є результатом прагнення тільки консенсусу, розглядаються як прийнятна ціна за інтеграцію зусиль. Підрозділи намагаються нагромаджувати колективні знання, оскільки вірять приказці, що знання - це сила.

. Неприйнятний. Немає прагнення сформувати робочі команди, окрім тих, що зумовлені формальною структурою фірми.

Отже, робота у команді сприяє повнішому використанню творчого потенціалу працівників. Однак команди доцільно створювати там, де групова діяльність має переваги.


6. Формальна та неформальна організаційна культура


У мінливому зовнішньому середовищі організація повинна бути максимально гнучкою, чого не можливо досягти лише шляхом змін, ініційованих керівництвом. Великою мірою це залежить від організаційної (корпоративної) культури.

Організаційна культура - сукупність норм, цінностей, традицій, поглядів, які часто не підлягають формулюванню і бездоказово приймаються й поділяються всіма членами колективу.

Вона забезпечує гармонізацію колективних та індивідуальних інтересів працівників, мобілізовує їх ініціативу, виховує відданість організації, поліпшує комунікаційні процеси, морально-психологічний клімат.

У межах організаційної культури кожен працівник підприємства усвідомлює свою роль у загальній системі виробничих відносин і очікування від його роботи; знає, що він отримає від підприємства, якщо належним чином виконуватиме свої обов'язки; розуміє, що коли порушить «писані» або «неписані» норми, то буде покараний, причому не обов'язково керівництвом, а колегами по роботі. Отже, організаційна культура - це своєрідна закрита мораль, покликана зміцнювати згуртованість соціальної групи, спрямовувати її діяльність у потрібному руслі, що забезпечує успішне функціонування і розвиток організації.

Складові організаційної культури. До них відносять:

філософію існування організації та її ставлення до співробітників і клієнтів;

домінуючі цінності, на яких ґрунтується організація і які стосуються мети її існування і засобів досягнення цієї мети;

норми, що приймаються членами організації і визначають принципи стосунків у ній;

правила, за якими ведеться «гра» в організації;

психологічний клімат в організації, який виявляється у характері стосунків між працівниками та при контактах із зовнішнім середовищем;

поведінкові ритуали (церемонії, використання певних виразів тощо).



Рівні організаційної культури. Переважно виділяють три рівні організаційної культури (рис.). При цьому кожен наступний є все менш видимим.

Перший рівень. Охоплює видимі об'єкти, артефакти культури: манери, одяг, правила поведінки, фізичні символи, організаційні церемонії, дизайн і розміщення офісів. Так, фірма ІВМ ввела у практику використання девізів, які вказують співробітникам, що має спрямовувати їх дії у кожному конкретному випадку. Це такі девізи, як: «Експериментуй першим», «Соромно, якщо гарне обслуговування є винятком», «У кожному працівникові треба вбачати джерело ідей, а не тільки пару рук», «Не починай справу, якщо не знаєш, як її вести» тощо.

Другий рівень. До нього відносять загальні цінності, що знаходять відображення у словах і справах співробітників організації, ними визнаються і свідомо культивуються. Наприклад, фірма «Тоуоtа» свідомо насаджує своїм працівникам такі цінності: «Тоуоtа» буде розвиватися, збираючи всі сили всередині і поза компанією»; «Гарантуємо якість кожному автомобілю «Тоуоtа»; «Будуємо автомобіль «Тоуоtа» для епохи, що змінюється»; «Фірма - це я».

Західні фірми все частіше зі своїх систем цінностей вилучають такі, як: дисципліна, слухняність, ієрархія, досягнення, кар'єра, достатність, влада, централізація та ін. їх заступають: самовизначення, участь, колективізм, розкриття особистості, творчість, здатність іти на компроміси, децентралізація тощо, тобто цінності, орієнтовані на якість людських ресурсів.

Третій рівень. Це базові, основоположні переконання, які є сутністю організаційної (фірмової) культури. Саме вони керують поведінкою і рішеннями людей на підсвідомому рівні. Наприклад, якщо на підприємстві ставлення керівників до підлеглих ґрунтується на переконанні, що всі люди мають глибоку антипатію до праці, а значить, за будь-якої нагоди ухилятимуться від її виконання, то тут панує загальна підозрілість, обмежується свобода дій підлеглих, встановлюється жорсткий контроль за виконанням дорученої роботи. У тих організаціях, де керівництво переконане, що кожна людина прагне бути відповідальною, працівники мають більшу свободу, довіряють один одному і працюють спільно. Базові посилання, як правило, мають у своїй основі глибокі переконання засновників фірми чи її перших керівників.

Цінності корпоративних культур. Вони знаходять своє вираження у символах, міфах, переказах, девізах, церемоніях тощо.

Символи - це об'єкти, дії чи події, наповнені певним змістом. Наприклад, символічний «Ключ знань», який підносять першокурсникам на посвяченні у студенти; фірмові куртки, у які одягнені учасники рекламних акцій провідних компаній.

Міфи, перекази - це часто повторювані оповідання, основані на реальних подіях, що відбувалися в компанії. Зазвичай вони відображають основні цінності корпоративної культури. Так, у торговій компанії Nordstorm можна почути переказ про те, як одному з покупців повернули гроші за неякісну автомобільну шину, хоча в її магазинах шини ніколи не продавалися. Ця розповідь наголошує на прийнятому в компанії правилі про приймання всіх неякісних товарів від покупців. У компанії Dayton Hudson популярна сага про виконавчого директора, що розпорядився подарувати покупниці нову пральну машину через те, що в старій зламалася пряжка її улюбленого пояса (заохочення самостійних рішень співробітників усіх рівнів щодо скарг покупців).

Девіз (слоган, лозунг) - у ньому лаконічно сформульовано основну цінність корпоративної культури. Наприклад, Харківська бісквітна фабрика своїм девізом обрала: «Ми працюємо для Вас сьогодні, завтра і завжди». Цей девіз, розміщений у всіх фірмових магазинах, наголошує на пріоритетності для фірми інтересів покупців. Компанія Elektronik Data Sistems намагається приймати на роботу тільки найкращих працівників, але оскільки знайти їх непросто, компанія керується лозунгом: «Орли не літають зграями. Більше одного за раз не спіймати». А компанія Рерsі Со, що намагається створити молодим працівникам, які подають надії, всі умови, щоб вони стали першокласними менеджерами, керується іншим лозунгом: «Ми відбираємо орлів і вчимо їх літати зграями».

Церемонії - особливі планові заходи для всіх членів колективу, покликані зміцнити віру працівників у цінності організації, сприяти їх об'єднанню тощо. Це, наприклад, урочисте вручення премій чи нагород, що здійснюється на загальних зборах і має велике виховне значення - працівники розуміють, що компанія цінує тих, хто досяг успіхів.

Формування організаційної культури. Відбувається під впливом багатьох чинників, які умовно поділяють на первинні та вторинні.

До первинних чинників належать:

- точки концентрації уваги вищого керівництва. Дуже часто предмет уваги керівників стає предметом уваги і турботи всіх співробітників організації, включається до норм, які утворюють базу критеріїв поведінки людей у ній;

- реакція керівництва на критичні ситуації, що виникають в організації. Від того, як керівництво підходить до вирішення кризової ситуації, чому саме воно надає перевагу, залежить формування системи цінностей в організації;

- ставлення до роботи і стиль поведінки керівників. Працівники організації свідомо чи несвідомо підлаштовують свої дії під ритм роботи керівника, дублюють його підхід до виконання своїх обов'язків і тим самим формують стійкі норми поведінки в організації;

- критеріальна база заохочень співробітників. Працівники організації, отримуючи винагороду чи покарання, формують для себе уявлення про те, що добре, а що погано в цій організації. Усвідомивши це, вони стають носіями певних цінностей, закріплюючи тим самим в організації певну організаційну культуру;

- критеріальна база відбору, призначення, просування і звільнення. Критерії, за якими керівництво відбирає працівників в організацію, просуває і звільняє, помітно впливають на те, які саме цінності поділятимуть співробітники організації.

До вторинних чинників належать:

структура організації. Залежно від будови організації, розподілу завдань і функцій між підрозділами і окремими співробітниками, рівня делегування повноважень у працівників організації формується думка про те, якою мірою вони користуються довірою в керівництва, наскільки організації притаманний дух свободи і як цінується ініціатива співробітників;

- система передавання інформації та організаційні процедури. В організації поведінка співробітників регламентована процедурами і нормами: працівники заповнюють різні циркуляри і форми звітності, за певною періодичністю і в певній формі доповідають про виконану роботу тощо. Всі ці процедурні моменти створюють певний клімат в організації;

зовнішній і внутрішній дизайн приміщення організації. Дизайн приміщення, принципи розташування в ньому робочих місць формують у працівників організації певне уявлення про її стиль, ціннісні орієнтири, про їхній статус;

міфи та історії. Сприяють тому, що система стійких уявлень про «дух» організації зберігається у часі і доходить до членів організації у яскраво емоційній формі;

положення щодо філософії та сенсу існування організації. Доведення до всіх членів колективу положень про філософію і цілі організації у вигляді принципів її роботи, цінностей, заповідей, яких необхідно дотримуватись, щоб зберігати і підтримувати дух організації, сприяє формуванню організаційної культури, адекватної місії організації.

Отже, усвідомлення використання менеджментом підприємства наведених чинників дасть змогу сформувати організаційну культуру, адекватну оточенню фірми, яка сприятиме реалізації її стратегії.

Типологія організаційних (корпоративних) культур. Залежно від основних завдань компанії у західному менеджменті найчастіше виділяють такі типи організаційних культур: «бейсбольна команда», «клуб», «академія» і «фортеця», кожна з яких має певний потенціал для розвитку компанії і по-своєму впливає на задоволення потреб і кар'єру працівників.

Культура «бейсбольна команда». Формується в компаніях, що працюють у динамічних галузях, рівень ризику в яких великий (реклама, розроблення програмного забезпечення) і майбутнє яких визначається рівнем новизни продукту, проекту. Цінуються (і винагороджуються) талант, новаторство і продуктивна праця. Найефективніші співробітники стають «вільними агентами», за їхні послуги борються різні компанії. Така культура притаманна багатьом успішним українським фірмам, що працюють у рекламному та інформаційному бізнесі (рекламна агенція «Чотири плюс», що завоювала багато престижних нагород; фірма «УкрСат», яка працює у сфері інформаційних технологій і, заявивши про себе у 1994 р. створенням мережі супутникового зв'язку для всіх українських митниць, нині є не лише провідним провайдером Інтернет-зв'язку, а й швидко-зростаючим технополісом, що здійснює багатогранну діяльність у сфері високих технологій).

«Клубна» культура. Характеризується вірністю, відданістю і бажанням працівників належати до певної групи. У стабільному і захищеному середовищі цінуються вік і досвід. Співробітники з великим стажем роботи в компанії одержують більшу винагороду, ніж «новачки». Стимулювання в «клубі» носить внутрішній характер. Від працівників очікують повільного, поступового прогресу: на кожному рівні ієрархії вони мусять набиратися знань і досвіду. Як правило, індивіди стають фахівцями загального профілю і здобувають досвід у різних функціональних сферах. «Клубна» культура сприяє розвитку гнучкості всередині організації, однак у зовнішньому середовищі вона має славу «закритої, нездатної до змін». За принципами цієї культури працює переважна більшість японських фірм.

«Академічна» культура. Передбачає довгострокове співробітництво і повільне, стабільне просування по службі. Але, на відміну від «клубної», працівники рідко переходять з одного підрозділу в інший. Кожен стає фахівцем у своїй сфері. Основою для винагороди і просування по службі є працьовитість і професіоналізм. «Академічні» культури характерні для багатьох «вікових» компаній: Соса-Соlа, For, GM, університетів, державних установ. Спеціалізація формує у співробітника почуття впевненості у власній необхідності для організації. Однак така культура обмежує розвиток працівників і взаємодію між відділами і підрозділами фірми. Ефективна вона у стабільних середовищах.

Культура «фортеці». Формується переважно в кризовій для організації ситуації, коли йдеться про виживання компанії. «Фортеця» не може гарантувати співробітникам збереження робочих місць чи професійне зростання у періоди реструктуризації і скорочення компанії, коли вона пристосовується до умов зовнішнього середовища. Така культура небезпечна для рядових працівників, але відкриває хороші можливості впевненим у собі менеджерам. Ті, хто досягає успіху в таких ситуаціях, стають відомими особистостями. Притаманна багатьом великим, колись успішним вітчизняним підприємствам, які в нових умовах ледве зводять кінці з кінцями, намагаючись знайти свою нішу. Але в тих підприємствах, керівники яких зуміли згуртувати колектив, довести, що труднощі слід долати разом, культура «фортеці» допомогла мобілізувати сили і налаштуватись на роботу в нових умовах. Про це свідчать їхні успіхи, в тому числі і на зовнішньому ринку (Новокраматорський машинобудівний завод, 80% продукції якого йде на експорт і успішно конкурує з продукцією провідних світових компаній; НВО ім. Фрунзе в Сумах, що успішно працює, виконуючи складні інвестиційні проекти за кордоном).

Наведеними типами організаційної культури не вичерпується їх різноманітність. Так, у межах культури «бейсбольна команда» виділяють ще кілька культур, відмінність між якими полягає у способах взаємодії з ринком. Зокрема, «мандруюча орхідея», лише заповнивши одну нішу, переходить до іншої; «косяк риби» у постійних пошуках нової ринкової ніші; «ліана» надає перевагу значному делегуванню повноважень і відповідальності своїм працівникам, внаслідок чого зростає їх мотивація і підвищується ініціатива. Фірми, яким властиві ці типи культур, спеціалізуються, як правило, на інформаційних технологіях і обслуговують інші фірми, що за високої якості роботи гарантує їм постійних споживачів.

Отже, стрижнем внутрішнього середовища організації, основою її потенціалу є організаційна культура. Вона дає змогу відрізнити одну організацію від іншої; з урахуванням філософії, взятої за її основу, формуються цілі та завдання організації; завдяки закладеним нею цінностям працівники організації згуртовуються, мобілізують свої зусилля у складний період і готові до сприйняття нового (як у сфері технологій, так і в принципах і методах) у відносно спокійний період. Саме завдяки високій організаційній культурі можлива така децентралізація управління, яка забезпечує гнучкість і оперативність фірми, краще використання її ресурсів, творчого потенціалу працівників, а також можливостей зовнішнього середовища.


7. Вивчення і оцінка кадрів підприємства


Стрижнем внутрішнього середовища підприємства є людські ресурси. Якщо донедавна конкурентна боротьба підприємств була зосереджена у сфері технічного прогресу, удосконалення технологій, організаційних структур, маркетингу, то нині до найважливіших факторів економічного успіху відносять ефективне управління людськими ресурсами. Передусім персонал відрізняє підприємство від його конкурентів. Адже успіх підприємства залежить від того, хто і як виробляє продукцію, від сформованого у працівників ставлення до праці, до своєї організації.

Поведінка, а отже, успішність працівників кожної організації залежить від кількох чинників: індивідуальних рис, особливостей організаційного оточення та факторів зовнішнього середовища (рис. 1.).



Часто працівники, володіючи такими рисами, що дають змогу виконувати роботу з високою продуктивністю і результативністю, не є активними в організаційному оточенні, оскільки воно не заохочує ініціативу і підприємливість. І навпаки, людина із середніми здібностями в певному організаційному оточенні може розвиватися і поліпшувати результати своєї діяльності. Це свідчить про те, що організація впливає на працівників, формує певні норми поведінки, створює ціннісні орієнтири і зумовлює відповідне їхнє ставлення до роботи. Багато в колективі залежить від лідера і стилю управління. Як правило, для людей нетворчих професій ефективним буде авторитарний стиль керівництва, для людей творчої праці - демократичний або навіть ліберальний.

Поведінка людини визначається і її матеріальним становищем. Працівник з високим рівнем доходів має змогу саморозвиватися, підвищувати свій рівень освіти, що поліпшує його фахову компетентність, а отже, зростає його цінність для організації. Відповідно він почувається впевнено і незалежно.

Істотний вплив на поведінку індивіда має зовнішнє середовище. Наприклад, за високого рівня безробіття організаційне оточення налаштоване конкурентно стосовно окремої людини, що змушує її працювати інтенсивніше. А поведінка людей із нестійким психологічним типом та високими амбіціями за таких умов може бути малокерованою і навіть антагоністичною щодо цілей організації.

На поведінці людей позначаються і звичаї, традиції, усталені практики виконання роботи, пануюча ідеологія та ментальні моделі дійсності, в тому числі уявлення про типову поведінку, яка гарантує успіх у діяльності. Вони можуть стосуватися безпосереднього оточення працівника в організації і мати опосередковану дію, виявляючись через ментальність людини, що належить до певної нації, народу. Наприклад, американцям притаманне прагнення до матеріального успіху, рішучість, схильність до ризику, індивідуалізм; японці характеризуються «трудоголізмом» та груповою активністю; західноєвропейці націлені на індивідуалізм у певних структурних межах, в яких працює команда, очолювана лідером (при цьому такі межі - стандарти, правила - засвоюються працівниками на рівні ментальності і реалізуються як обов'язкова запорука успіху). Отже, між поведінкою окремої людини та менталітетом народу існує глибокий сутнісний взаємозв'язок.

З огляду на це менеджери повинні приділяти значну увагу індивідуальним рисам працівників, які визначають особливості їх менталітету і виявляються у стосунках, ставленні до роботи, дотриманні загальноприйнятих моральних норм, визнанні суспільних цінностей тощо. Це узгоджується з тенденціями розвитку менеджменту в бік лібералізації та демократизації, які нині мають місце і обумовлені необхідністю переходу до постіндустріального суспільства. Ці тенденції полягають у тому, що:

у масштабах однієї фірми і усього суспільства менеджмент обов'язково враховує соціально-культурні передумови та національні особливості;

сучасний менеджмент набуває гуманітарного змісту, переходячи від стадії технократизму (з основною вимогою - кількість, масовість) до соціально-культурних новацій, що забезпечуються персонал-орієнтованими технологіями, врахуванням інтересів окремих індивідів та суспільства загалом, зміщенням акцентів зі спонукання на взаєморозуміння, зі стимулювання - на мотивацію;

підвищуються вимоги до управлінської компетентності працівника, його професіоналізму, здатності залучати технологічні та інформаційні новації тощо;

сучасний менеджмент постає як своєрідна культура зі своїми цінностями і традиціями. Цілі фірми набувають вторинності у цій системі цінностей, за шкалою яких і визначаються конкретні цілі.

Отже, на сучасному етапі зросла роль людського фактора в діяльності організацій, що зумовлює необхідність формування в кожній із них певної організаційної культури, яка б поєднувала інтереси її працівників і бажаний тип виробничих відносин.


. Конфліктні ситуації в колективі та роль керівника в їх розвязанні


Спільна діяльність людей супроводжується зіткненням різних поглядів на події, п];о відбуваються в організації і за її межами. Ці зіткнення можуть бути скороминучими і не мати негативного впливу на стосунки між людьми, а можуть поглиблюватися і ускладнювати співробітництво. Отже, для забезпечення ефективної роботи групи її керівнику необхідні навички управління конфліктами, які б допомагали спрямовувати їх перебіг у позитивне русло.

Конфлікт - відсутність згоди між двома або більше сторонами (особами або групами); зіткнення протилежних поглядів, позицій, інтересів.

Традиційно вважають, ш;о конфлікти в організації небажані, оскільки спричиняють антагонізм, сварки, протистояння і розрив відносин. Однак сучасний менеджмент стверджує, що конфлікт корисний за умови ефективного управління ним. Намагаючись довести свою правоту, сторони вишукуватимуть кращі аргументи, активніше діятимуть, що підвищить вірогідність прийняття правильного рішення. Отже, позитивними наслідками конфлікту є:

- досягнення консенсусу в спірному питанні;

поява нових ідей, альтернатив тощо;

готовність до співробітництва;

поліпшення стосунків між працівниками.

Якщо ж конфлікт некерований, то стосунки між конфліктуючими сторонами набувають форми «війни», яка завжди найбільшої шкоди завдає загальній справі. Дисфункціональні наслідки некерованих конфліктів полягають у:

ослабленні бажання співробітничати;

погіршенні взаємин між працівниками;

непродуктивній конкуренції з іншими групами чи працівниками;

наданні вагомішого значення перемозі, ніж вирішенню реальної проблеми;

зниженні продуктивності праці;

- зростанні плинності кадрів.

Зв'язок між рівнем конфліктності в групі й ефективністю її роботи зображено на рис.



Оптимальний рівень конфлікту посилює мотивацію, додає творчої енергії працівникам, підвищує їхню ініціативність, а значить, сприяє кращому виконанню ними роботи.

Виділяють три основні типи конфліктів: міжособистісний, між особою та групою, між груповий.

Міжособистісний конфлікт. Найпоширеніший, виникає на етапі визначення цілей, розподілу ресурсів, обов'язків, а також під впливом особливостей характерів працівників, їх знань, системи цінностей, сприйняття тощо. Основою такого конфлікту може бути персональна недовіра чи неприязнь між людьми, породжена різною мотивацією, відмінностями у сприйнятті або конкуренцією (наприклад, за посаду чи статус у групі).

Конфлікт між особою та групою. Породжується внаслідок порушення індивідом групових норм, загальних «правил гри», етики, культури взаємин, невиконання своїх обов'язків тощо. Часто в основі конфлікту є взаємозалежність робіт: невдалі результати роботи групи спричинені неякісним виконанням своєї роботи окремим індивідом. Поширеними є конфлікти, спричинені незадовільними комунікаціями, що перешкоджає працівникам своєчасно отримати повну і точну інформацію.

Міжгруповий конфлікт. Виникає між лінійним і штабним персоналом фірми, комітетом профспілки й адміністрацією, формальними і неформальними групами тощо. Причини цих конфліктів криються не в особистій незгоді, а в недосконалій координації дій чи цілей всередині організації.

Отже, головними причинами конфліктів є:

- розподіл ресурсів;

взаємозалежність завдань;

різне розуміння ситуації та цінностей;

відмінності в манерах, поведінці, життєвому досвіді;

незадовільні комунікації.

Якщо з якоїсь причини у соціальній групі (колективі) суперечності загострюються, це свідчить про виникнення конфліктної ситуації. Певна управлінська реакція на конфліктну ситуацію може дати такі наслідки:

- конфлікт не відбудеться;

конфлікт відбудеться і матиме позитивні наслідки, які сприятимуть досягненню певної мети;

конфлікт відбудеться і матиме негативні наслідки, які перешкоджатимуть досягненню мети.


Модель конфлікту як процесу


Конфлікт може бути явним чи прихованим. За явного конфлікту обидві сторони заявляють про свої суперечності. За прихованого - сторони замовчують ситуацію, але їхні дії і невербальна поведінка свідчать про перебування їх у стані конфлікту. Прихований період може тривати довго, однак обов'язково переходить у явний, якщо ситуацію не «розрядити». Втручання «третьої сторони» дає можливість скерувати конфлікт у позитивне русло і не допустити дисфункціональних наслідків. Дії «третьої сторони» реалізуються через управлінські прийоми.

Для того щоб ліквідувати конфлікт, необхідно встановити причини його виникнення, дослідити мотиви та цілі його учасників, визначити, наскільки далеко зайшли обидві сторони у своєму протистоянні. Це дасть змогу правильно підібрати метод управління конфліктною ситуацією.

Управління конфліктними ситуаціями. Виокремлюють структурні та міжособистісні методи управління конфліктними ситуаціями.

Структурні методи. До них належать: роз'яснення підлеглим вимог до роботи; координація та інтеграція спільної роботи; встановлення загально організаційних комплексних цілей діяльності; чітке структурування системи винагород.

. Роз'яснення вимог до роботи. Це бесіда, у якій акцентують на результатах, яких очікують від кожного співробітника або групи, з'ясовують, хто надає і хто отримує інформацію, характеризують систему повноважень та відповідальності, а також визначають правила і процедуру виконання робіт. Тобто кожен має розуміти, чого від нього очікують у конкретній ситуації.

2. Координація та інтеграція спільної роботи. Передбачає чітке визначення повноважень кожного, що упорядковує інформаційні потоки всередині організації, взаємодію людей і прийняття ними рішень. За таких умов полегшується використання ієрархії для вирішення конфлікту, бо підлеглий добре знає, чиї розпорядження повинен виконувати. З метою інтеграції діяльності створюють між функціональні та цільові групи, проводять спільні наради між відділами, яких стосується певна проблема.

. Визначення загально організаційних комплексних цілей. Сприяє об'єднанню зусиль працівників, груп або відділів, усуває причини, що можуть призводити до конфліктів.

. Структурування системи винагород. Конструктивно впливає на поведінку людей, спрямовуючи їх дії у потрібне русло. Особи, чий внесок у діяльність організації значний, які комплексно підходять до вирішення завдань, повинні отримувати додаткову винагороду (подяку, премію тощо). Це поліпшує мікроклімат організації. Але система винагород не повинна поширюватися на працівників з неконструктивною поведінкою.

Міжособистісні методи (моделі). Це уникання конфлікту; залагодження конфлікту; примушування (суперництво); компроміс; співробітництво.

. Уникання конфлікту. Передбачає намагання людини не потрапити у ситуації, що провокують виникнення суперечностей, ухилитися від участі в обговоренні питань, що містять розбіжності в поглядах. Це дає їй змогу не зазнавати стресів, вирішуючи проблеми. Така людина зазвичай займає пасивну позицію в групі і не зацікавлена у змінах.

. Залагодження конфлікту (пристосування до конфлікту). Це - переконання в тому, що не варто сердитися, бо «ми всі - одна команда, і не слід розхитувати човен». Менеджер, використовуючи такий спосіб, прагне загасити конфлікт, апелюючи до потреб солідарності. Учасники конфлікту поступаються один одному. Такий спосіб може запобігти гострому протистоянню, але причини конфлікту не ліквідовує.

. Суперництво (примусовий спосіб вирішення конфлікту). Передбачає нав'язування однією з конфліктуючих сторін чи «третьою стороною» власної точки зору. Особа, яка застосовує такий спосіб, не бере до уваги думок інших, веде себе агресивно, використовує формальну владу. Такий спосіб управління конфліктом може бути ефективним, якщо одна зі сторін (керівник) має реальну владу над іншою (підлеглими).

. Компроміс. Передбачає взаємні поступки або ж відкладення вирішення питання на якийсь час. Компроміс зводить до мінімуму недоброзичливість, дає змогу залагодити конфлікт, задовольнивши обидві сторони. Але питання вирішується не завжди оптимально.

. Співробітництво. Найкращий спосіб подолання конфлікту. Сторони готові прийняти рішення, що максимально задовольняє інтереси кожного. Цей спосіб найчастіше застосовують за довірливих відносин сторін і за достатністю часу для обґрунтування рішень. При цьому сторони визнають існування різних поглядів на проблему, виявляють готовність ознайомитися з ними для з'ясування причини розходжень та визначення оптимального варіанта вирішення проблеми.

Вирішення конфлікту значною мірою залежить від керівника, від методів, яким він надає перевагу при управлінні конфліктом. Зокрема, авторитарний керівник швидше використовуватиме методи примусу, ліберальний - невтручання та залагоджування, демократичний - компроміс. Але передусім керівник мусить виявити причини, що зумовили конфліктну ситуацію, мотиви кожної зі сторін, і виробити для себе таку стратегію поведінки, яка б не допустила екстремальних проявів конфлікту і не спричинила тривалого протистояння в групі.


Питання для самоконтролю


. Основні вимоги, які предявляються до керівника в сучасних умовах.

. Стиль керівництва трудовим колективом.

. Поняття особистості і колективу. Структура особистості.

. Основні типи темпераменту особистості.

. Темперамент і трудова діяльність.

. Властивості темпераменту людини та її характер.

. Трудовий колектив та етапи його розвитку.

. Чинники, що впливають на ефективність роботи групи

. Організаційна культура підприємства.

. Рівні організаційної культури

. Цінності корпоративних культур

. Вивчення і оцінка кадрів підприємства.

. Конфліктні ситуації в колективі та роль керівника в їх розвязанні.


Тема «Планування та організація особистої праці керівника»


План


1. Основні напрямки наукової організації праці керівника. Основні вимоги до організації основного місця керівника.

. Методика роботи зі спеціальною апаратурою. Робота керівника з документацією. Складання індивідуальних планів роботи керівника. Телефон та ділове спілкування.

. Задачі і практика ділових нарад, їх підготовка і проведення.


Необхідно знати: основні функції керівника різних рівнів управління, та зміст їх праці; основні напрямки наукової організації праці керівника; роботу керівника з документацією, задачі ділових нарад, їх підготовку та проведення; використання засобів звязку, промислового телебачення, персональних компютерів в роботі керівника.

Необхідно вміти: складати індивідуальні плани роботи та аналізувати використання часу.


. Основні напрямки наукової організації праці керівника. Основні вимоги до організації основного місця керівника


Основні напрямки наукової праці керівника.

Наукова організація управлінської праці - напрямок роботи, який дозволяє в най коротші строки підвищити рівень і ефективність управління. До основних напрямків НОУ відносяться:

  • його розподіл і кооперування;
  • підвищення кваліфікації управлінських кадрів;
  • нормування їх праці;
  • організація робочих місць;
  • раціоналізація праці працівників управління;
  • впровадження раціональних форм і методів матеріального і морального стимулювання управлінської праці;
  • покращення його умов;
  • укріплення дисципліни праці і розвиток творчої активності;

Наукова організація управлінської праці починається з вивчення витрат робочого часу співробітників апарату управління. Такий аналіз дає змогу виявити втрати, факти і причини нераціонального використання спеціалістів високої кваліфікації, виділити самі прості операції по управлінню, які піддаються механізації і автоматизації, тощо.

Розподіл і кооперація.

За кожним підрозділом і виконавцем в апараті управління повинна бути закріплена обмежена кількість в достатній степені однорідних видів робіт. В результаті підвищується продуктивність праці, якість робіт, накопичується досвід.

Розподіл праці відбувається на рівні галузі підприємств, цехів, виробничих груп.

Розподіл праці відбувається також по помноженням, якими наділений конкретний підрозділ.

Повноваження - організаційне закріплення прав і обов'язків приймати рішення при умові всієї повноти відповідальності за їх наслідки. Документальне закріплення повноважень відображається в положеннях, посадових інструкціях та інших ділових документах. Це придає чітку визначеність у відношеннях між працівниками, сприяє чіткий і погодженій діяльності, підвищує відповідальність виконавців.

Розподіл праці діє і на рівні конкретних підрозділів. Так, в управлінні підприємством виділяються функції: планування, організації, оперативного управління,тощо.

Кооперування праці сприяє об'єднанню різних, відносно відокремлених видів управлінської праці в єдиний процес управління, узгодженню діяльності окремих працівників, органів і служб в просторі і часі.

Розподіл і кооперування управлінської праці регламентується структурою данного апарату управління, положеннями про його структурні підрозділи, посадовими інструкціями. Тут важливо забезпечити єдиний підхід до найменування посад службовців, відповідно посадових характеристик і тарифно-кваліфікаційних довідників.

Підвищення кваліфікації управлінських кадрів.

Висококваліфікований працівник швидше оволодіває прогресивними методами праці, активніше використовує сучасну техніку, забезпечує високу якість роботи і економію матеріальних витрат.

Кваліфікацію кадрів постійно необхідно підвищувати. Тільки так можна підтримувати компетентність кадрів на рівні сучасних вимог, особливо в нових і новітніх областях техніки і технології.

Для підвищення кваліфікації спеціалістів і господарських керівників в нашій країні діє мережа учбових закладів, факультетів, курсів. Періодичність підвищення кваліфікації визначається з урахуванням темпів розвитку галузі.

Нормування праці.

До важливіших задач нормування управлінської праці відноситься визначення трудомісткісткості окремих видів робіт і чисельності працівників для її виконання.

Визначення трудомісткості окремих видів робіт проводиться при допомозі фотографії робочого часу працівника, аналізу даних витрат і складання проектного балансу робочого часу. При нормуванні праці працівників управління використовують норми часу, виробітку, обслуговування, управляємості, співвідношення, чисельності.

При розробці і впровадженню заходів по розширенню сфери нормування і його удосконалення вирішуються питання: на які види робіт і для яких посад (груп) повинні бути підготовлені і введені в дію норми, необхідно враховувати питому вагу подібних робіт (або посад) в загальному об'ємів робіт (або чисельності працівників).

Організація робочих місць.

Робоче місце службовця - обмежена площа службового приміщення, призначена для виконання певного виду робіт, обладнана необхідними засобами організаційної і лічильної техніки. Рівень організації і обслуговування робочих місць впливає на степінь тяжкості, виснажливості і привабливості праці. Чим більш раціонально організоване робоче місце, чим воно зручніше, чим краще забезпечене всім необхідним для безперервної і ритмічної роботи, тим вище працездатність і рівень продуктивності праці працівника. Управлінська праця має свою специфіку. Працівник апарату управління приймає участь у створенні матеріальних цінностей не прямо, а через організацію праці людей, безпосередньо зайнятих у виробничому процесі. Як предмет праці в управлінні виступає інформація, на обробку якої управлінський персонал витрачає до 70% свого часу. Як правило, носієм і джерелом інформації виступає документ. В зв'язку з цим раціоналізація робочих місць в напрямку компьютерізації дасть змогу удосконалити управлінську працю.

Робоче місце керівника підприємства забезпечується широким набором засобів зв'язку: телефони, автовідповідачі, телефонні концентратори, диктофони а в даний час - індивідуальні комп'ютери.

В кабінеті і на столі керівника не повинно бути нічого зайвого, відволікаючого увагу. Доцільно прибирати зі столу всі матеріали, які не потрібні в даний момент для роботи. Зайві матеріали не тільки ускладнюють процес роботи, але і зменшують робочу площу столу, створюють враження не упорядкованості. Для створення оптимального мікросередовища в кабінеті керівника слід підтримувати температуру повітря 18-20°С, вологість на рівні 50-60%, рівень шуму не більше 75 децибелів. Особливу увагу при організації робочого місця керівника необхідно звернути на освітлення і забарвлення кабінету. Існує пряма залежність між освітленістю і продуктивністю праці працівника. Сила світла повинна відповідати нормі - 200 люкс, світло повинне мати відповідний відтінок, не осліплювати працюючого, падати на робоче місце зліва. Велике значення має кольорове оформлення робочого місця керівника. Яскраві і темні тони викликають передчасну втому, нерізкі - навпаки, сприяють підвищенню продуктивності його праці. Тому краще всього оформлювати робочий кабінет в світлі і мякі тона, наприклад ніжно-зелений, жовтий, бежевий або їх поєднання. Такі кольори добре відбивають світло, приємні для очей і заспокійливо діють на нервову систему.

Раціоналізація праці працівників управління.

Означає покращення планування діяльності органів управління, якісну підготовку і проведення нарад, засідань, покращення системи контролю виконання, тощо. Велике значення має удосконалення технології виконання управлінських робіт (розробка інструкцій, організаційних графіків, технологічних схем, та інше).

Раціональні форми і методи матеріального і морального стимулювання управлінської праці.

До рішення цих питань відноситься: розробка форм і систем організації зарплати кадрів управління; степінь наукового обґрунтування застосування схем посадових окладів; надання права трудовому колективу підвищувати (знижувати) рівень зарплати у відповідності с конкретним трудовим вкладом кожного працівника.

Оплата їх праці повинна бути пов'язана з кінцевими результатами роботи підрозділу в цілому. Наприклад, працівники відділу праці і зарплати повинні бути відповідальні за співвідношення темпів росту продуктивності праці і середньої зарплати.

Покращення умов праці.

Умови праці - зовнішнє середовище, в якому трудиться працівник, і стан виробництва. Ці фактори впливають на організм людини, її фізіологічні можливості, психіку, відповідно, на її працездатність, рівень продуктивності праці. Умови праці оцінюються комплексом параметрів: температурою, вологістю, тиском, швидкістю руху повітря, запиленістю, загазованістю, освітленням, шумом, вібрацією, ультразвуком, санітарно-гігієнічними умовами, культурно-побутовим обслуговуванням, соціально-психологічним кліматом.

Діяльність працівників управління переважно інтелектуальна, творча, тому НОУ передбачає створення достатньо комфортних умов праці у відповідності до установлених нормативів..

Укріплення дисципліни праці і розвиток творчої активності.

Аналізуючи причини, які викликають порушення дисципліни праці, можна визначити головні напрямки роботи по її укріпленню. Вони охоплюють посилення заходів впливу на працівників, які порушують дисципліну, а також удосконалення системи організації праці, виробництва і управління. Організованість, чіткість, старанність повинні стати законом для кожного.

Організація праці керівника

Об'єм роботи яку виконує керівник і одержані результати в значній мірі залежать від його вміння організовувати свою роботу, раціонально використовувати свій робочий час. Для цього необхідне чітке визначення виконуємих керівником функцій, планування робочого часу і особистих контактів.

Планування робочого часу керівника.

Планування робочого часу керівника заклечається в складані планів і графіків своєї роботи. Для складання реального режиму необхідно перш за все добре вивчити усі витрати часу впродовж дня, тижня, місяця. Частіше всього для цього застосовується самофотографія робочого часу керівника. Потім проводиться аналіз витрат часу, який дозволяє вияснити, які із виконуємих операцій повторяються частіше, скільки часу іде на їх виконання, яке співвідношення між поточними і перспективними питаннями, які із них можна було б передати для рішення підлеглим, де є резерви часу. Основним методом аналізу є порівняння фактичних витрат часу з нормативними, або середніми витратами часу інших керівників того ж рівня.

Планування часу керівника необхідно починати з розробки режиму робочого дня. При цьому передбачається виконання видів робіт, які повторяються в певний відрізок часу і непередбачені роботи.

Режим упорядковує щоденну діяльність, виробляє необхідні стійкі навички вносить ритмічність в роботу і значно економить час. Планування може бути довгостроковим (рік, квартал, місяць) і оперативним (тиждень, доба).

Можна виділити основні елементи організаційної роботи:

  1. Мета (в чому заключається мета або завдання роботи);
  2. Типи організації (яка форма організації являється найбільш підходящою для виконання наміченої роботи);
  3. Методи (якими організаційними методами можна буде досягти наміченої мети);
  4. Люди (при допомозі яких осіб і при використанні якої людської сили буде виконуватись робота);
  5. Матеріальні засоби (які матеріали необхідні для виконання роботи і які засоби);
  6. Час (впродовж якого часу робота може і повинна бути виконана; скільки часу необхідно для виконання кожної окремої операції; в якій послідовності повинні бути проведені всі операції);
  7. Контроль (яким чином вести облік і контроль за виконанням роботи).

Перед початком виконання будь-якої роботи необхідно її детально продумати, скласти план. План повинен передбачати і різні варіанти на всі можливі випадки обставин, які змінюються.

Основним принципом організації особистої праці керівника повинне бути правило: не витрачати час на те, що може виконати підлеглий, або без чого можна обійтися.

Характерно, що чим більше зайнятий керівник поточною роботою, чим більше він встигає вирішити оперативних питань, тим менше він займається вузловими проблемами, наприклад проблемами науково-технічного прогресу. І вже зовсім мало часу залишається у такого керівника на підвищення кваліфікації, зокрема на ознайомлення з науково-технічною інформацією по профілю роботи.


. Методика роботи зі спеціальною апаратурою. Робота керівника з документацією. Складання індивідуальних планів роботи керівника. Телефон та ділове спілкування


Обхід виробничих дільниць.

Частота обходів залежить від рангу керівника і стану справ. Наприклад, директор підприємства повинен появлятись в цехах відносно рідко. Начальнику цеха такі обходи необхідно проводити кожен день. Майстер зобовязаний проводити обходи своєї дільниці декілька раз впродовж робочого дня.

Обходи відбуваються як в певні часи, так і несподівано, але в будь-якому випадку повинні переслідувати певну мету. Тому перед обходом керівник повинен ознайомитися зі всіма матеріалами про роботу дільниці, продумати, на які сторони роботи йому необхідно звернути особливу увагу, з ким із співробітників провести бесіду, що вияснити. Регулярні обходи керівником виробничих дільниць підвищують відповідальність і дисципліну працівників, дозволяють керівнику бути постійно інформованим про дійсний стан справ.

Приймання відвідувачів.

Приймання відвідувачів по службовим і особистим питанням, розглядання скарг і заяв трудівників повинні проводитись регулярно. Для цієї мети повинні бути відведені певні дні і години, зручні для всіх працівників. Регламентація приймання дає змогу керівнику, по-перше, не відволікатись від основних справ, по-друге, краще підготуватись до розмови.

Починати приймання необхідно в точно визначений час. В цей час керівника не повинні відволікати інші відвідувачі, телефонні дзвінки, тощо. Обов'язковою вимогою являється реєстрація відвідувачів в окремому журналі, з вказівкою сутності питання, прийнятого рішення, відповідального за виконання, контрольного строку і відмітки про виконання. Різноманітність питань, з якими стрічається керівник в час приймання, потребує від нього проявлення максимальної чуйності і уважності при рішенні самих незначних особових питань підлеглих. Разом з тим він не повинен давати необґрунтованих запевнень і не здійснюваних обіцянок.

Телефоні розмови

У керівників підприємств, як показали обстеження, 15-20% часу витрачається на телефонні розмови. Те що керівник сам замість свого секретаря, бере трубку, довго розмовляє, нікому не відмовляє в роз'ясненнях, свідчить лише про його не ефективну роботу, а не про демократичний стиль, як деякі думають.

Незайве нагадати будь-якому співбесіднику, що телефонні розмови повинні бути короткими і діловими. Перш ніж запросити співробітника на прийом, корисно повідомити йому по телефону причину виклику, в протилежному випадку у нього можуть виникнути неприємні хвилювання, негативні емоції.

Підготовка виступу

Спілкування з підлеглими відбувається головним чином шляхом виступу, роз'яснень і різних повідомлень. їх дійовість залежить від змістовності і форми передачі. Задача керівника діяти на думки, бажання і почуття слухачів. А щоб діяти ефективно, необхідно старанно підготовляти виступи.

Така підготовка включає слідуючи моменти:

  • Уточняється круг слухачів, їх професіональна підготовка, інтереси;
  • Визначаються причини і мета випуску;
  • Формулюється тема виступу, розкривається її зміст.
  • Будь-який виступ будується по чіткій логічній структурі. У вступній частині виступу формулюється основна думка з метою налагодження контакту з слухачами. В основній частині доказується обґрунтованість і користь даної думки. При цьому повинні бути уміло показані як переваги, так і недоліки. Для аргументації виступу необхідно підготувати цифрові данні, приклади. Будь-який виступ закінчується заключною частиною, де приводяться висновки. При виступі повинні застосовуватись слова зрозумілі слухачам, язик повинен бути простим і ясним. Велике значення при цьому має граматична правильність і емоційна виразність мови.
  • Робота з кореспонденцією
  • Значна частина часу керівника (8-10%) витрачається на розборку ділової кореспонденції. Вся кореспонденція, яка надходить на підприємство реєструється в канцелярії, потім направляється відповідному виконавцю. Адресована керівнику, вона надходить до секретаря, який повинен мати певну професійну підготовку. Секретар сортує кореспонденцію по степеню її важливості, використовуючи для цього кольорові папки. Керівнику спочатку необхідно переглянути найбільш важливі документи, потім останні.
  • Проглядаючи документ, керівник ставить на ньому резолюцію. Резолюція - це своєрідний документ на документі, який являється обов'язковим для виконання працівниками підприємства. Така резолюція повинна бути чіткою і короткою.
  • Звичайно керівник в лівому верхньому куті документу ставить фамілію виконавця, дає коротку вказівку, розпис, дату. Слід уникати таких фраз "до відома і виконання", "прошу розібратись", тощо. Резолюція повинна містити конкретні вказівки.
  • Секретар повинен переадресувати іншим співробітникам інформацію (документи) по яким не обов'язкове рішення даного керівника.
  • 3. Задачі і практика ділових нарад, їх підготовка і проведення
  • Наради
  • Засідання і наради - один із самих дорогих видів службової діяльності. Люди відволікаються від безпосередньої роботи. Перш ніж проводити наради, необхідно уяснити, чи не можна ці питання вирішити іншими засобами. Якщо виясниться, що нарада потрібна, то необхідно визначити ії тематику, сформулювати повістку дня, установити приблизний склад її учасників, назначити дату і час проведення, установити орієнтовану тривалість, підготувати тезиси для короткого повідомлення, а в необхідних випадках і проект рішення.
  • Доцільно призначити спеціальну особу, відповідальну за підготовку наради в обов'язки якої повинна входити підготовка графіків проведення нарад, списки запрошених, координація діяльності осіб, які беруть участь в підготовці матеріалів до наради, ведення протоколів, тощо. На наради слід запрошувати тільки тих працівників, участь яких необхідна. На початку наради формулюється її мета, затверджується регламент виступів. У вступному слові керівник викладає свою точку зору з даного питання таким чином, щоб це сприяло конструктивним виступам учасників наради й служило в виробітку правильного рішення. Виступи повинні бути лаконічні, змістовні. Якщо на нараді обговорюється декілька питань, то важливо спочатку вирішити ті із них, котрі стосуються всіх учасників наради, а після їх вирішення відпустити тих працівників, присутність яких при обговорені інших питань не обов'язкова. Хід проведення нарад слід відображати у протоколах на основі яких проводиться контроль і виконання прийнятих на нараді рішень. Після закінчення наради такий протокол розмножується і роздається його учасникам, а також працівникам, які приймають участь в реалізації цих рішень. Зручно фіксувати хід наради на магнітофонній стрічці, щоб потім оформити з неї протокол.
  • В заключному слові керівник повинен підвести підсумок: сформулювати рішення, вказівки, доручення і сказати кому, що і коли виконати.
  • І накінець кілька практичних порад:
  • не дозволяйте курити на нараді, це дозволить скоротити її тривалість на 30-40%;
  • не економте на перервах, відмова від них збільшує час нарад;
  • критикуйте думку, а не людину, яка висказала її;
  • не скликайте нову нараду по тому ж питанню, поки не реалізується рішення попередньої.

Ділові бесіди

Для створення довірливої обстановки і одержання інформації краще проводити бесіди на робочих місцях. Для підсилення офіціального характеру бесіди їх краще вести в кабінеті керівника.

Слухачам одного із інститутів підвищення кваліфікації керівних кадрів було задано запитання: що запам'ятувалося в діловій бесіді з цікавим співрозмовником? Відповіді показали, що це - ерудиція, уважність, повага, доброзичливість, критичне відношення до себе. Важливіша якість керівника в бесіді - уміння слухати.

Починаючи бесіду, керівник повинен перш за все визначити її мету: знайомство з працівником, одержання інформації з питання, яке цікавить, винести стягнення, тощо. В залежності від того визначається орієнтовний план бесіди: попередньо вивчається предмет наступної розмови, продумуються запитання до співбесідника, визначається тривалість бесіди. При проведені бесіди дуже важливо створити довірливу, товариську атмосферу розмови. Підлеглий повинен бути впевнений, що керівник цікавиться його роботою, особистими справами, щоб він почував себе вільно і відверто висказував свою думку.

Керівник повинен уміти задавати запитання в такій формі, щоб вони спонукали співбесідника аргументувати свою думку, поведінку, позицію. В ході бесіди не рекомендується допускати оціночних зауважень, так як відношення керівника до питання може вплинути на об'єктивність підлеглого. Якщо дати оцінку необхідно, то краще це зробити в кінці розмови. Після того як мета бесіди досягнена, керівнику треба її тактовно закінчити. Для цього краще всього підвести підсумки розмови, зробити висновок, дати оцінку розмові, об'явити своє рішення. В будь-якому випадку у співбесідника повинно залишитись враження про користь розмови.


Завдання для самоконтролю


. Назвати основні напрямки наукової організації праці керівника

2. Охарактеризуйте такі напрямки НОП:

2.1Розподіл і кооперування праці управлінського апарату;

2.2Підвищення кваліфікації управлінських кадрів;

.3Нормування управлінської праці;

.4Організація робочих місць керівників;

.5Раціональні форми і методи матеріального і морального стимулювання управлінської праці;

.6Покращення умов праці працівників управління;

.7Укріплення дисципліни праці і розвиток творчої активності.

3. Охарактеризуйте організацію праці керівника

4. Планування робочого часу керівника;

5. Типові види робіт керівника та їх характеристика: наради, ділові бесіди обхід виробничих дільниць, приймання відвідувачів, телефонні розмови, підготовка до виступу, робота з кореспонденцією.


Тема «Інформація в управлінській діяльності та прийняття управлінських рішень»


План


1. Сутність комунікацій і їх роль у системі управління.

. Способи комунікацій. Комунікаційні канали.

. Управлінські рішення, та їх типи. Технологія прийняття управлінських рішень.


Необхідно знати: чинники які обумовлюють проблемну ситуацію; вимоги які ставлять до управлінських рішень; класифікація управлінських рішень, критерії вибору рішень; роль комунікації у системі управління фірмою; елементи комунікаційного процесу; структуру повідомлення для ефективності комунікацій; класифікацію комунікаційних каналів; види міжособистих комунікацій; вплив стилю керівництва на систему організаційних комунікацій.

Необхідно вміти: характеризувати стилі мислення керівника щодо прийняття управлінських рішень, аналізувати переваги та недоліки індивідуального та групового прийняття управлінських рішень; охарактеризувати основні підходи до створення систем інформаційного забезпечення в сучасних фірмах.


. Сутність комунікацій і їх роль у системі управління


Основою комунікацій є інформація. Це найважливіший ресурс, який дає змогу організаціям розвиватися, зміцнювати стратегічні позиції. В умовах поділу праці без своєчасного надходження інформації неможлива спільна робота. Без неї менеджер не може сформулювати цілі, оцінити ситуацію, визначити проблеми, підготувати і прийняти рішення і проконтролювати його виконання, тобто належним чином здійснювати управлінські функції.

В обсязі робіт менеджера робота з інформацією займає 50-90%. Це опрацювання документів, заплановані та незаплановані зустрічі, телефонні розмови, участь у нарадах та засіданнях тощо. Всі ці дії пов'язані з комунікаціями.

Комунікація - зв'язок, повідомлення; спілкування - передавання інформації від однієї особи до іншої (інших).

Комунікаціями пронизана вся система управління організацією (рис. 1).


Рис. 1. Комунікації в процесі управління.


Метою комунікацій є розуміння і осмислення переданої інформації. Часто інформація при передаванні може бути спотворена, що спричиняє неправильне розуміння її і, як наслідок, прийняття неправильного рішення. Тому ефективними є такі комунікації, за яких отримане повідомлення якомога ближче за значенням до первинного. Однак це ще не означає, що зміст повідомлення має однакове значення для всіх учасників комунікаційного процесу.

З огляду на це розрізняють поняття «дані» та «інформація».

Дані - неопрацьовані цифри і факти, що відображають окремі аспекти стану керованої та керуючої систем і зовнішнього середовища.

Даними, наприклад, є факти про те, що проектна виробнича потужність цеху становить 50 000 одиниць за зміну; за звітний місяць випущено 35650 одиниць порівняно з 40402 у минулому. Ці дані несуть таке смислове навантаження:

для виробничого відділу: обсяги виробництва скоротилися; виробничі потужності використовуються недостатньо; собівартість зросла; слід вжити заходів для її зниження; варто оцінити можливість диверсифікації продукції, якщо вона малоперспективна;

для відділу маркетингу: обсяги збуту скоротилися, необхідно з'ясувати причини; можливо, недостатній рівень якості; слід передбачити заходи для стимулювання збуту;

для відділу постачання: обсяги виробництва скорочуються, слід відрегулювати графік замовлень на матеріали;

для фінансового відділу: обсяги виручки скорочуються, фінансовий стан фірми погіршується; будуть проблеми з готівкою; можливий кредит.

Отже, одні й ті ж дані можуть давати різну інформацію для різних користувачів.

Інформація - надаю форму, створюю уявлення про щось - повідомлення, яке дає змогу усунути невизначеність знань користувача про стан об'єкта та розвиток подій.

Комунікація не обмежується простим передаванням. Вона має здійснюватися так, щоб надіслана інформація мотивувала дії того, кому вона адресована. А це можливо за умов, коли обидві сторони впевнені в тому, що рішення і відповідні дії на основі даної інформації змінять ситуацію на краще. Тому інформація повинна бути достовірною, своєчасною, повною і релевантною (тобто прямо чи опосередковано стосуватися об'єкта управління).

Вимоги до інформації неоднакові на різних стадіях процесу управління. Так, при визначенні цілей велике значення мають обсяг інформації, наукова і технічна її новизна, повнота. При оцінюванні ситуації - важлива структура інформації, що дає змогу використати системний підхід для аналізу ситуації. При розробленні управлінських рішень - її своєчасність, повнота, можливість автоматизованого оброблення тощо.

Комунікаційний процес, його елементи та етапи

Злагоджену роботу організації забезпечує чітко організований комунікаційний процес.

Комунікаційний процес - процес, у ході якого дві чи більше особи обмінюються й осмислюють отриману інформацію, мета якої полягає в мотивуванні певної поведінки чи впливу на неї.

Елементами комунікаційного процесу є:

  • відправник - особа, яка збирає і передає інформацію, генерує ідеї;
  • повідомлення - осмислена ідея, закодована певним чином для адресата;
  • канал - засіб передавання інформації;
  • отримувач - особа, група осіб, яким призначена інформація;
  • зворотний зв'язок - інформація відправнику про те, наскільки правильно інтерпретовано його вихідне послання.
  • Комунікаційний процес здійснюється в кілька етапів:
  • зародження ідеї;
  • кодування інформації і вибір каналу передавання;
  • передавання ідеї;
  • декодування (розшифровування символів відправника мовою отримувача);
  • здійснення зворотного зв'язку (відправник і отримувач міняються комунікаційними ролями).
  • 2. Способи комунікацій. Комунікаційні канали і сфери їх використання
  • Комунікації можуть відбуватися різними способами - письмово, усно, невербально. Кожен з них має свої переваги і недоліки, що і зумовлює сфери їх використання.
  • Письмові комунікації. Це передавання інформації на паперових, магнітних, лазерних носіях. Використовуються за необхідності передати або зафіксувати і зберегти інформацію точно. Найчастіше вдаються до них під час складання планів та звітів, написання доповідей та оформлення оголошень, інформування широкого загалу користувачів інформації, що перебувають поза межами безпосередньої досяжності (довідники, рекламні проспекти, відомчі інформбюлетені, газети тощо). їх перевагами є те, що вони дають змогу ґрунтовно підготувати повідомлення, привести його у відповідність до стандартних вимог (лаконічність, системність викладення, повнота, коректність) і зберігати інформацію протягом тривалого часу. Водночас вони мають суттєві вади: потребують ретельної підготовки і значних витрат часу для написання повідомлення, щоб викладену інформацію адресат сприймав однозначно, саме так, як того хотів відправник; зворотний зв'язок за таких комунікацій уповільнений (якщо в листі є незрозуміла інформація чи помилка, для її з'ясування необхідно кілька днів).
  • Усні комунікації. Передбачають спілкування за допомогою усного мовлення (бесіда зі співрозмовником наодинці, наради, виступи перед аудиторією, телефонні розмови). Перевагою таких комунікацій є економія часу, швидше порозуміння, яке забезпечується інтонацією, гучністю голосу, його емоційним забарвленням.
  • Інтонація служить індикатором психологічного стану того, хто говорить. Якщо вона повчальна, то в співрозмовника виникає внутрішній протест щодо неї; якщо довірлива - співрозмовник відчуває власну винятковість, що налаштовує його на сприйняття інформації та довіру до неї.
  • Гучність голосу впливає на увагу слухача. Зокрема, особливий наголос на певному слові означає важливість його для осмислення подальшої інформації.
  • Емоційне забарвлення голосу свідчить про обурення чи невдоволення людини тим, що відбувається. До цього засобу нерідко вдаються керівники, вказуючи підлеглим на допущені помилки. Однак іноді це спричиняє протилежний бажаному ефект. У деяких випадках підвищення голосу негативно впливає на слухача, погіршуючи взаєморозуміння. На Сході, наприклад, взагалі не прийнято підвищувати голос. Про обурення тут сигналізує перехід на шепіт.
  • Усні комунікації є доцільними за необхідності швидкого прийняття рішень. Вони забезпечують оперативний зворотний зв'язок. Це зумовлено не лише тим, що усна мова є майже миттєвим перетворенням думок на зрозумілі сигнали, а й тим, що при такій розмові можна уникати зайвих подробиць, особливо коли співрозмовники добре знайомі. У такому разі існує «розуміння з півслова», яке, до того ж, підкріплюється невербальними сигналами.
  • Невербальні (несловесні) комунікації. Це комунікації через міміку, жести, вираз очей тощо, що свідчать про ставлення співрозмовників один до одного і до інформації, якою вони обмінюються. Вчені встановили, що 55% повідомлень сприймаються через вираз обличчя, пози, жести; 38% - через інтонації голосу і лише 7% - через слова. Невербальні сигнали («мова тіла») можуть багато чого розповісти про внутрішній стан навіть незнайомої людини. Вони посилюють сприйняття співрозмовником почутого, підтверджуючи його достовірність (у разі адекватних символів) або спростовуючи (коли невербальні знаки вказують на обман). Вміле їх використання дає змогу розуміти людей, вести переговори, вирішувати конфлікти, виступати перед аудиторією, викликати довіру тощо.
  • Комунікаційні канали
  • Ефективність комунікацій великою мірою залежить від правильно обраного каналу передавання інформації.
  • Комунікаційний канал - шлях, яким передається інформація.
  • Класифікують комунікаційні канали за їх пропускною спроможністю і за придатністю для різних видів повідомлень. За цими ознаками виділяють: фізичну присутність (особистий контакт), інтерактивні канали, особисті статичні канали, знеособлені статичні канали.
  • Пропускна спроможність каналу - обсяг інформації, який може бути переданий через канал за одну комунікативну сесію (тобто за один прийом).
  • Вона визначається:
  • здатністю опрацьовувати декілька сигналів одночасно;
  • можливістю здійснювати швидкий двосторонній зв'язок;
  • здатністю забезпечити особистий підхід до комунікації.

Фізична присутність (особисте спілкування). Є найефективнішим каналом, оскільки гарантує пряму взаємодію, передавання багатьох інформаційних сигналів, миттєвий зворотний зв'язок і особистий підхід. Тому переважна більшість керівників надає перевагу особистому спілкуванню в ділових зустрічах, особливо щодо важливих питань, оскільки обмін думками відбувається не лише на вербальному рівні, а й на емоційному, підсвідомому, що сприяє глибшому і точнішому осмисленню ситуації.

Інтерактивні канали. Це спілкування по телефону, за допомогою електронних засобів зв'язку. Характеризується прискореним обміном інформацією. Але у цьому разі відсутній особистий контакт, через що з комунікаційного процесу випадає «мова тіла». Тому популярними стають відео конференції.

Особисті статичні канали. Це персональні письмові повідомлення - записки, листи, зауваження. Теж можуть мати особистісну спрямованість, але за їх застосування відсутній швидкий зворотний зв'язок.

Знеособлені комунікаційні канали. До них належать звіти, бюлетені тощо. Мають найменшу пропускну спроможність і не забезпечують ніякого зворотного зв'язку.

Отже, кожен комунікаційний канал має свої переваги й недоліки і, залежно від обставин, може бути ефективним або ні (рис. 2.).


Рис. 2. Класифікація комунікаційних каналів за пропускною спроможністю і придатністю для різних повідомлень.


Вибір каналу залежить від того, яким є повідомлення - звичайним, рутинним, чи нестандартним, складним. Звичайні повідомлення містять багато різних даних або просто закріплюють у письмовій формі те, про що вже є усна домовленість. Такі повідомлення можна передавати через менш місткі канали. Письмові комунікації доцільні й тоді, коли інформація є офіційною або коли учасники комунікації віддалені один від одного на значні відстані. Нестандартні повідомлення, як правило, є неоднозначними і можуть бути неправильно сприйняті. Часто їх передають за форс-мажорних обставин, тому слід обирати наймісткіші канали.

Правильний вибір методів комунікації і їх поєднання забезпечує ефективний обмін інформацією, а неправильний - ускладнює спілкування, призводить до непорозумінь, які навіть можуть спричинити конфліктну ситуацію.

підприємство товариство конкуренція

3. Управлінські рішення, та їх типи. Технологія прийняття управлінських рішень


Управлінські рішення є основою процесу управління.

Управлінське рішення - результат вибору суб'єктом управління способу дій, спрямованих на вирішення поставленого завдання в існуючій чи спроектованій ситуації.

Управлінські рішення спрямовані на розв'язання конкретних управлінських завдань, які характеризуються:

- невизначеністю, а в деяких випадках і суперечливістю умов;

недостатністю інформації про можливі способи їх вирішення та чітких алгоритмів вирішення;

необхідністю вирішення в обмежений час.

Виділяють три основні типи управлінських завдань:

) концептуальні (стратегічні завдання, пов'язані з довгостроковим плануванням, прогнозуванням);

) пов'язані з техніко-технологічним аспектом функціонування виробництва (створення і впровадження нової техніки, технології тощо);

) які виникають унаслідок дії людського фактора (кадрові питання, соціально-психологічний клімат у колективах тощо).

Прийняття рішення - творчий процес вибору однієї або декількох альтернатив із множинності можливих варіантів (планів) дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Управлінські рішення спрямовані на організацію колективної праці і приймаються людиною, яка має відповідні владні повноваження.

За допомогою управлінських рішень:

- встановлюють цілі діяльності;

закріплюють людей за посадами і робочими місцями;

визначають функції, права і відповідальність працівників;

встановлюють правила поведінки на роботі;

розробляють систему заходів щодо заохочення і адміністративного покарання працівників;

розподіляють ресурси - матеріальні, трудові, фінансові та ін.;

оцінюють якість продукції тощо.

Особи, які приймають рішення, є суб'єктами управлінського рішення. Це менеджери і групи працівників, що мають відповідні повноваження для прийняття рішень.

Розрізняють індивідуальні та групові рішення.

Індивідуальним рішенням притаманний вищий рівень творчості; їх приймають швидше, оскільки вони не потребують узгоджень. Але вони частіше виявляються помилковими, більш ризикованими, що пов'язано зі складністю та непередбачуваністю зовнішнього середовища. Саме тому нині віддають перевагу груповим рішенням. У групи залучають фахівців у тих сферах, які стосуються проблеми, що виникла в організації. Групова робота забезпечує різностороннє дослідження проблеми, підвищує мотивацію та відповідальність кожного, знижує процент помилок, забезпечує багатоваріантність розробок. Результати групової роботи зазвичай краще сприймаються працівниками, ніж індивідуальні рішення, оскільки відображають думку колективу. Водночас групові рішення мають і недоліки - більші витрати часу через необхідність узгодження різних точок зору на проблему та відсутність чіткої відповідальності за прийняття остаточного рішення.

Типи управлінських рішень та вимоги до їх прийняття

Необхідність прийняття управлінського рішення зумовлена або зовнішніми обставинами (припис вищої організації, регулювання відносин з підприємствами та організаціями), або внутрішніми (стратегічні цілі організації, відхилення від заданих параметрів виробництва, виникнення вузьких місць, виявлення резервів, порушення трудової дисципліни, заохочення працівників тощо), у кожній організації приймається велика кількість найрізноманітніших рішень, які в менеджменті класифікують за різними ознаками:

. За функціональним призначенням:

планові - стосуються планування діяльності організації та її підрозділів;

організаційні - структурують відносини в організації; визначають повноваження та відповідальність працівників, коло їх обов'язків; використовують для розподілу виробничих завдань;

регулюючі - регулюють перебіг процесів в організації, усувають відхилення від запланованого;

активізуючі - спрямовані на активацію певних дій персоналу, заохочують до кращого виконання роботи;

контрольні - стосуються вибору засобів і методів контролю за перебігом процесів.

. За змістом:

- економічні - спрямовані на вибір ефективних методів управління економічними процесами в організації (встановлення ціни, визначення форм і систем оплати праці, використання прибутку тощо);

соціальні - зорієнтовані на вибір ефективних методів управління соціальними процесами (управління конфліктами, розвиток персоналу, поліпшення умов праці тощо);

технічні - пов'язані з функціонуванням технічної складової (вибір технологій, налагодження, регулювання, вдосконалення техпроцесів тощо);

наукові - стосуються вибору напряму науково-дослідних робіт, впровадження інновацій тощо.

. За характером дій:

- директивні - потребують обов'язкового виконання;

- нормативні - служать орієнтиром, стандартом при прийнятті інших рішень у даній сфері;

методичні - у них дається детальний опис дій, які необхідно виконати у певній ситуації;

рекомендаційні - рекомендують, як краще вчинити в певній ситуації, але залишають право вибору іншого рішення;

дозвільні - дозволяють певні дії.

. За часом дії:

- стратегічні - спрямовані на визначення стратегічних цілей та завдань, розрахованих на тривалу перспективу (5-15 років чи більше);

тактичні - стосуються вибору способів і методів реалізації стратегії, розраховані на 1 - 2 роки;

оперативні - визначають конкретні заходи (розраховані на реалізацію протягом 1 року), за якими здійснюється організація і регулювання виробничих процесів.

. За напрямом впливу:

- внутрішнього спрямування - спрямовані всередину організації для впливу на стан чи функціонування її внутрішніх складових;

зовнішнього спрямування - визначають способи й методи взаємодії організації із зовнішнім середовищем.

. За способом прийняття:

- індивідуальні - приймаються одноосібно людиною, ш;о має на це повноваження;

колегіальні - приймаються після досягнення консенсусу групою фахівців;

колективні - приймаються всім колективом, якого стосується проблема.

. За рівнем прийняття рішень:

- організація в цілому - приймаються вищим рівнем менеджменту;

структурні підрозділи - приймаються лінійними керівниками середніх та низових рівнів;

функціональні служби - приймаються функціональними менеджерами;

окремі працівники - приймаються індивідами (наприклад, вибір способу виконання дорученого завдання).

. За ступенем ефективності:

- оптимальні - ставлять за мету вибір найкращого рішення;

- раціональні - передбачають вибір рішення, яке дасть змогу ліквідувати проблему, але не є найкращим; приймаються за умов обмеженості ресурсів.

. За методами підготовки:

- креативні - використовують творчий підхід для генерування ідей щодо знаходження способів розв'язання проблеми;

евристичні - прийняття рішення через «осяяння»;

репродуктивні - використовують відомі й раніше вживані способи розв'язання проблеми (відтворюються раніше прийняті рішення).

. За ступенем структурованості:

- структуровані;

слабоструктуровані;

неструктуровані.

Рішення можуть приймати:

інтуїтивно (з відчуттям того, що саме воно є правильним);

- на основі суб'єктивних суджень, зумовлених знаннями та накопиченим досвідом (спираючись на здоровий глузд, людина обирає альтернативу, яка принесла успіх у минулому);

- на основі раціонального способу вирішення проблеми, в основі якого - глибокий аналіз причин, що зумовили проблему, і логічні міркування щодо можливих способів її розв'язання. Цей спосіб найчастіше застосовують для вирішення складних і нестандартних проблем; потребує креативного мислення і застосування різноманітних засобів активізації творчого пошуку.

Управлінські рішення мають відповідати певним вимогам:

-здатність до реалізації;

-своєчасність;

наукова обґрунтованість;

однозначність;

обєктивність;

правомочність і законність;

простота, чіткість і стислість викладення.

Рішення лише тоді принесе користь, коли буде націлене на ефективне використання ресурсів організації і може бути нею реалізоване. Воно повинно прийматись особою, що має відповідні повноваження, і відповідати чинному законодавству. Прийняте рішення слід формулювати стисло і чітко для його однозначного розуміння. Своєчасно прийняте науково обґрунтоване рішення стимулює розвиток організації. Рішення слабке, прийняте передчасно або із запізненням, знижує результативність праці колективу та окремих виконавців.

Технологія прийняття управлінського рішення

Раціональна технологія прийняття і реалізації управлінського рішення передбачає такі етапи: підготовку, прийняття, реалізацію рішення.

. Етап підготовки - проведення економічного аналізу ситуації на мікро- і макрорівні; охоплює пошук, накопичення, опрацювання інформації, виявлення і формулювання проблем, що потребують вирішення
та ретельного вивчення чинників, що їх обумовили. . Етап прийняття - охоплює розроблення й оцінювання альтернативних рішень, визначення критеріїв вибору оптимального рішення, вибір і прийняття рішення.

З метою прискорення процесу прийняття рішень і підвищення їх якості доцільно дотримуватись таких рекомендацій:

- формулювання проблем, розроблення і вибір рішення мають бути сконцентровані на тому рівні ієрархії управління, де є відповідна інформація;

інформація має надходити від усіх підрозділів фірми, що знаходяться на різних рівнях управління і виконують різноманітні функції;

вибір і ухвалення рішення повинні врахувати інтереси і можливості тих ланок управління, на які буде покладено виконання рішення або які зацікавлені у його реалізації.

Щодо найскладніших і найважливіших рішень рекомендується розробляти спеціальні організаційні процедури, визначаючи:

на якому рівні слід приймати рішення;

хто готує інформацію, проект рішення та його обґрунтування;

з якими структурними підрозділами і працівниками узгоджуються рішення;

хто контролює і відповідає за виконання рішення;

хто наділений правом вносити корективи у зміст рішення і строки його виконання;

яка форма звітності про виконання рішень;

- хто оцінює рішення і дає висновок про ступінь досягнення поставленої мети (ефективність рішення).

3. Етап реалізації - розроблення заходів для конкретизації рішення і доведення його до виконавців; здійснення контролю за його виконанням; внесення необхідних коректив; оцінювання результату, отриманого внаслідок реалізації рішення.

Реалізація управлінських рішень - важлива ланка технології управління. Поки рішення не втілене у життя - це не рішення, а лише наміри. Потрібна велика організаторська робота, щоб досягти його реалізації.

Наведена схема прийняття та реалізації управлінських рішень відображає логіку та технологію управлінської діяльності. На практиці цей процес є значно складнішим і допускає паралельність виконання певних процедур, що може скоротити час прийняття рішень.


Питання для самоконтролю


. Охарактеризуйте чинники, які обумовлюють проблемну ситуацію.

. Назвіть вимоги, які ставлять до управлінських рішень.

. Наведіть класифікацію управлінських рішень.

. Вкажіть, якого типу управлінські завдання вирішуються на різних рівнях управління.

. Проаналізуйте переваги та недоліки індивідуального і групового прийняття рішень.

. Вкажіть, які стадії охоплює технологія прийняття управлінського рішення.

. Дайте визначення таким поняттям як «дані», «інформація», «комунікація».

. Що являє собою комунікаційний процес?

. Назвіть основні елементи комунікаційного процесу.

. Назвіть основні етапи комунікаційного процесу.

. Дайте характеристику письмовим комунікаціям.

. Дайте характеристику усним комунікаціям.

. Дайте характеристику невербальним комунікаціям.


Тема «Сутність маркетингу та основні поняття»


План


1. Сутність і розуміння сучасного маркетингу.

. Основні поняття сучасного маркетингу.


Необхідно знати: суть маркетингу, основні поняття маркетингу: потреби, запит, товар, обмін, угода, ринок; соціальні основи маркетингу; ринок і структуру ринка, ринок продавців і покупців, попит і його форми, стан попиту і завдання маркетингу.

Необхідно вміти: наводити приклади потреб, цінностей, негативного та нульового попиту; характеризувати види сучасного маркетингу.


. Сутність і розуміння сучасного маркетингу


Нині можна цілком підставно стверджувати, що в розвинутих країнах світу звички, наміри і в цілому поведінку економічних суб'єктів формує культура маркетингу (ринок, торгівля, продаж, комерційна діяльність; завоювання ринку). Належне місце завойовує маркетинг і в Україні. Іще на початку 90-х р. XX ст. це явище економічного життя було тут відоме здебільшого спеціалістам, проте тепер його розвиток - одна з головних умов виходу підприємств із кризи, формування ринкових відносин.

Ефективне запровадження і використання маркетингу на підприємствах України потребує насамперед правильного розуміння його суті, а це річ досить складна, бо навіть за приблизними оцінками самих тільки визначень маркетингу сучасна західна й вітчизняна література пропонує декілька тисяч. Це пояснюється різними методологічними підходами вчених маркетологів до характеристики маркетингу.

Найзагальнішим є концептуальний підхід, що розглядає маркетинг як:

- спрямування ділового мислення, інтегровану, орієнтовану на споживача і кінцевий результат діяльності підприємства (довгостроковий максимальний прибуток) філософію ділової активності (бізнесу) за умов ринкових відносин і конкуренції;

заснований на точному знанні, передбаченні та врахуванні вимог ринку і побажань споживачів комплекс науково обґрунтованих уявлень про управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства за умов ринкових відносин;

систематизоване і планомірне напрямлення всіх функцій підприємства на задоволення потреб споживачів і на можливості використання потенційних ринків, а також своєчасне реагування на управлінські імпульси з боку ринку, тобто орієнтацію на ринкове бачення - унікальну функцію бізнесу;

комплексно-системний підхід до розв'язання проблем ринку, який охоплює всі стадії руху товарів, починаючи з вивчення потреб і попиту, організації виробництва, надання різноманітних послуг, пов'язаних із продажем, і закінчуючи організацією післяпродажного обслуговування;

процес, завдяки якому суспільство, по-перше, забезпечує свої споживчі потреби, по-друге, створює і розвиває систему розподілу продукції, по-третє, виходячи із технічних, етичних і соціальних умов, сприяє пошукам тих товарів, які найліпше реалізуються завдяки ринковому розподілу праці.

Талановитий підприємець, що досягнув успіху, це той, хто перетворив філософію маркетингу на відповідні алгоритми способів практичної дії, практичного врахування впливу суб'єктів, сил та умов навколишнього середовища, тобто трансформував цю філософію в реальну успішну економічну діяльність.

З огляду на це значно конкретнішим є функціональний підхід до розуміння маркетингу на підставі виконуваних підприємством маркетингових функцій. Згідно з таким підходом маркетинг- це:

- торговельна діяльність, яка сприяє отриманню товарів чи послуг, їх просуванню від виробників до споживачів;

упорядкування потоку товарів чи послуг від виробників до споживачів чи користувачів;

мінімізація зусиль для збуту товарів чи послуг;

процес створення задоволених споживачів;

задоволення потреб і побажань людей;

забезпечення відповідного рівня життя в суспільстві, визначення його стандартів;

функція творчого використання ресурсів фірми для досягнення відповідності між її можливостями і попитом;

планування і втілення в життя задуму, оцінка попиту, ціноутворення і розподілу ідей, товарів чи послуг завдяки обміну, що здатний задовольняти людські потреби.

Товарний підхід трактує маркетинг як діяльність із розподілу товарів зважаючи на їхню цінність, а також як спроможність розв'язувати ті або інші актуальні проблеми споживачів чи управляти товарами згідно з концепцією їх життєвого циклу. Отож, основними питаннями маркетингу з погляду цього підходу є вивчення наявних і перспективних потреб і запитів споживачів, підбір такого комплексу товарних атрибутів, який забезпечує належну вигоду конкретному сегменту ринку, бо він (комплекс) є більш значущим для покупців, ніж інші товарні пропозиції.

Системно-поведінковий підхід репрезентує маркетинг через проблеми, пов'язані зі змінами у відповідних системах і здогадними характеристиками та наслідками таких змін. Цей підхід передбачає пошуки розв'язання проблем на основі використання чотирьох систем.

Система входу і виходу. Для випуску товарів необхідно впровадити у виробництво відповідні виробничі компоненти, з яких утворюється кінцевий продукт. Ця система розглядає процеси введення необхідних виробничих компонентів і виходу продукції, перебудови виробництва виходячи з потреб ринку, й отримання необхідних інгредієнтів за мінімальних витрат.

Система влади - це сила впливу різних підприємств на ринку. Займаючись однаковим бізнесом, підприємства намагаються посилити свою роль, збільшити свої доходи і прибутки. Для цього необхідно повсякчасно досліджувати ринок, що є необхідним для підвищення конкурентоспроможності, оптимізації ринкової поведінки.

Система комунікації - засіб, за допомогою якого підприємство надає та отримує необхідну інформацію з метою прийняття раціональних рішень, стимулювання купівельної активності.

Система адаптації до внутрішніх і зовнішніх умов. Вона досліджує характер реагування підприємства на зміну поведінки споживачів та власного внутрішнього середовища, визначаючи та розв'язуючи проблеми, пов'язані з такими змінами.

Інституційний підхід полягає в розумінні маркетингу як системи з багатьма елементами, що взаємодіють один з одним та з елементами зовнішніх систем. Відповідно до цього підходу маркетинг - це інтегрована організаційна структура, яка включає функціональні підсистеми, що відповідають існуючим маркетинговим підрозділам підприємства, а також сукупність суб'єктів (організацій, підприємств, фірм і т. п.), які беруть участь у ринковому русі товарів.

Національний підхід передбачає розгляд тих особливостей маркетингу, які визначаються національними традиціями, історично сформованими методами і способами торгівлі, ставленням до підприємницької активності в окремих країнах.

Так, на батьківщині маркетингу, у США, підприємці спрямовують свою діяльність на виготовлення і реалізацію максимальної кількості продукції, що можливо тільки за рахунок постійного розвитку виробництва, систем збуту, а особливо потужних систем просування. Без належного рекламування в США товари продані бути не можуть.

В Європі більше цінують надійність і стабільність. Це визначає й переважну орієнтацію європейського маркетингу на створення насамперед добротних товарів, належного іміджу їх виробників і продавців. Отож, на європейських підприємствах маркетинг є функцією не окремої групи працівників маркетингових організаційних структур (як у США), а всього персоналу.

В Японії задоволення смаків і побажань покупців підприємці сприймають як свій непорушний обов'язок. Це зумовлює необхідність «служіння» покупцеві, пропонування йому високоякісних надійних товарів, які говорять самі за себе і не потребують додаткової реклами. Основне завдання японського маркетингу - внутрішньовиробнича збалансованість, досягнення найвищої якості, зниження собівартості продукції.

Управлінський підхід до розуміння маркетингу передбачає його тісний зв'язок з процесом керування підприємством, яке функціонує за конкретних ринкових умов. Згідно з таким підходом маркетинг - це:

провідна галузь господарського управління всією сукупністю видів діяльності, пов'язаної з перетворенням купівельної спроможності споживачів на ефективний попит специфічних виробів чи послуг, їх доведення до кінцевого чи проміжного (виробничого чи торговельного) покупця для забезпечення бажаного прибутку або досягнення поставлених цілей;

метод управління торговельно-промисловою системою, який передбачає визначення, прогнозування, активізацію потреб і побажань, організацію ресурсів і можливостей підприємства з метою задоволення потреб, отримання найвищого прибутку фірмою;

орієнтована на потреби ринку система організації та управління всіма системами ділової активності підприємства: від перших начерків конструкції та технології виробництва нового товару до доведення його до споживачів і наступного обслуговування;

створення корисності товару за факторами часу, місця, форми і власності, яке здійснюється завдяки організації виробництва і просування товарів підприємства, забезпечення їх продажу та купівлі.

Предмет маркетингу - це відносини, які виникають між товаровиробниками і споживачами, а також іншими суб'єктами господарювання з приводу обміну цінностями на конкретному ринку.

Існує двоєдина мета таких відносин. По-перше, за ринкових умов кожний суб'єкт господарювання працює на ринку і для ринку, де головна дійова особа - споживач. Саме останній своїм «монетним бюлетенем» голосує за чи проти результатів господарювання товаровиробників, які конкурують між собою, змагаючись за споживача. Перемога в такій боротьбі забезпечується умінням якнайліпше задовольнити вимоги і потреби споживачів, пристосуватися до умов навколишнього бізнес-середовища. По-друге (завдяки першому), кожний товаровиробник намагається створити і зберегти комфортні умови своєї діяльності, стійкий позитивний (прибутковий) баланс між своїми можливостями і ринковими умовами.

Отже, об'єктом маркетингу є система «товаровиробник - споживач» за переважного впливу останнього.


. Основні поняття сучасного маркетингу


Маркетинг як наука і як практична діяльність оперує низкою понять. Серед них головними є такі.

Потреби - це специфічний стан людини (групи людей чи суспільства в цілому), який постає через те, що, по-перше, людина існує сама по собі як біологічна істота, по-друге, вона є частиною суспільної системи і, по-третє, вона завжди взаємодіє з навколишнім середовищем, тобто суспільством та природою. Потреби - це суб'єктивне відчуття недостатнього задоволення, завжди пов'язане з намаганням людини позбутися чи принаймні зменшити відчуття. Це намагання стає рушійною силою поведінки індивідуума на ринку. Потреби постають та існують незалежно від волі чи бажання підприємця, який лише намагається їх розпізнати, указати на них споживачеві чи задовольнити їх.

Потреби залежно від їх походження поділяються на первинні (родові або фізіологічні) та вторинні (соціально-культурні), від ставлення до них індивіда - на позитивні (ті, що приваблюють) та негативні (ті, що відштовхують), від міри конкретного виявлення - на явні та латентні, від міри зв'язку з інтроспективними процесами індивідів - на усвідомлені та неусвідомлені, від джерела стимулювання задоволення цих потреб - на залежні від внутрішнього та зовнішнього середовища, від стану, в якому вони перебувають - на рефракторні (жодний стимул не сприяє їхньому збудженню), стимульовані (потреба пасивна, але може бути збуджена) і активні (діючі).

Найвідомішою і найширше використовуваною є створена у 40-х р. XX ст. американським ученим А. Маслоу теорія, згідно з якою всі потреби людей розподіляються на дві категорії та п'ять рівнів. При цьому А. Маслоу не тільки класифікував потреби, але й розмістив їх у чіткій ієрархічній послідовності (рис. 1). Однак, якщо межу задоволення первинних життєвих потреб людини більш-менш чітко визначено, то вторинні потреби належать до вищого рівня і різниця між ними вже не така чітка. Потреби вищого рівня стають потужним фактором поведінки людини тільки тоді, коли будуть задоволені потреби нижчого рівня.


Рис. 1 Піраміда потреб А. Маслоу


Цінності - це важливі і значущі з погляду конкретної людини предмети, дії, спосіб життя, ідеї і т. п.; це загальні переконання стосовно того, що добре, що погано або що є несуттєвим у житті. Цінності визначаються культурою суспільства, організації й окремої людини і завжди існують у вигляді відповідних систем. Цінності можуть бути особисті і соціальні, матеріальні і духовні.

Згідно з теорією Рокича існують два типи цінностей: термінальні та інструментальні. Термінальні цінності - це переконання людей щодо мети і кінцевого стану, до якого вони намагаються наблизитись (наприклад, щастя, добробут, знання тощо). Інструментальні цінності - це уявлення про бажані методи поведінки з метою досягнення термінальних цінностей (наприклад, відповідальність, сміливість, талант, самоконтроль тощо).

Кайле визначив вісім сумарних цінностей, які можна в належний спосіб виміряти, а саме: самоповага, безпека, стосунки, відчуття гордощів від досягнутого, задоволення собою, повага з боку інших, належність (до чогось - соціальної групи, партії іншої певної спільноти тощо), радість.

Найвдалішою є теорія споживчих цінностей, створена у 1991 р. Шетом, Ньюма-ном та Гроссом. Тут усі цінності кваліфіковані за п'ятьма групами залежно від того, що саме зумовлює корисність блага. Отже, маємо цінності:

функціональні - корисність блага зумовлено його здатністю відігравати певну утилітарну роль;

соціальні - корисність блага зумовлено його асоціюванням з певною соціальною групою;

емоційні - корисність блага зумовлено його здатністю збуджувати почуття чи ефективну реакцію;

епістемічні (теорія пізнання) - корисність блага зумовлено його здатністю збуджувати цікавість, створювати нові поняття чи задовольняти потяг до знань;

умовні - корисність блага зумовлено специфічною ситуацією, що в ній діє той, хто здійснює вибір.

Побажання (запити) - це зовнішня форма виявлення потреб, тобто потреби, які набрали конкретної специфічної форми згідно із особистістю індивіда та його системою цінностей. Якщо потреби мають передекономічне походження, то побажання людей залежать від волі і поведінки підприємців і можуть формуватись ними.

Побажання споживачів можна трактувати як у вузькому (попит на конкретні товари чи послуги), так і в широкому розумінні цього слова: наприклад, основними побажаннями промислових споживачів є термін поставки (її своєчасність), специфікація (відповідність поставленого асортименту замовленому), кількість та якість продукції, її цілість (збереження в процесах транспортування), розміщення (доставка в потрібне місце), компетентність постачальників, їхня лояльність.

Основними побажаннями кінцевих споживачів є спокій і безпека, розв'язання їхніх проблем, зручність, можливість спілкування з продуцентом чи продавцем, партнерські стосунки з ним, якість товару, якнайбільший рівень задоволення ним, післяпродажні гарантії тощо.

Попит - це побажання споживачів з урахуванням їхньої купівельної спроможності. По суті, саме з цим поняттям повсякденно має справу підприємець, виконуючи тактичні та операційні маркетингові завдання. Розрізняють кілька видів попиту на товари, зокрема:

- негативний - покупець може, але не хоче купувати товару, оскільки ставиться до нього негативно (низька якість, недостатній сервіс тощо);

- нульовий - покупець може купити, але не купує товару, оскільки ставиться до нього байдуже або взагалі не знає про його існування;

що постійно зменшується - обсяги закупівель спадають (як правило, через утрату товаром ринкової привабливості);

непостійний (нерегулярний, сезонний) - обсяги закупівель товару зазнають значних коливань протягом року;

креативний - попит на товари, яких нема на ринку;

латентний (що зароджується) - попит, що виявляється тільки у вигляді запитів або незначної кількості закупівель;

повноцінний - досить високий з погляду комерційної вигоди продавця;

оманливий - повноцінний у короткий проміжок часу, але такий, що не має перспектив;

ажіотажний - досить високий, але штучно створений і тому нетривалий;

небажаний - на товари, небажані з етичних міркувань або соціальних стандартів суспільства (алкоголь, тютюнові вироби);

повсякденний - майже постійні обсяги продажу за короткі проміжки часу (день, тиждень);

особливий - на унікальні товари;

інфляційний - на товари, які купують для збереження грошей від знецінення.

Товар - це все, що може задовольнити потребу або побажання і пропонується ринкові з метою привернення уваги, придбання, використання чи споживання (вироби, послуги, особистості, політичні партії, ідеї, види діяльності, земельні ділянки тощо).

Маркетингова діяльність є значно ефективнішою, коли її диференційовано, а тому вся сукупність товарів має бути у відповідний спосіб класифікованою. Відповідно до цього маркетингова класифікація товарів поділяє їх на такі групи:

- за призначенням - товари виробничого та споживчого попиту;

- за терміном використання - товари короткотермінового та тривалого використання;

- за способом виготовлення - стандартні та унікальні товари;

- за рівнем ринкової новизни - традиційні, модифіковані, то-вари-новинки;

- за характером використання та рівнем ціни - товари регулярного та вибіркового попиту, престижні товари, предмети розкошів.

Товари споживчого попиту можна додатково класифікувати за такими групами:

- товари повсякденного попиту: їх купують регулярно, як правило, не обмірковуючи їхньої ціни чи якості і не порівнюючи їх з подібними товарами; виокремлюють три їхні різновиди -- основні товари (придбаваються постійно, не спричиняють сумнівів стосовно ціни, якості і призначення); товари імпульсивної купівлі (прості дешеві товари, які споживач купує випадково, під впливом неусвідомленого внутрішнього імпульсу); товари для екстрених випадків (наприклад, патентовані ліки);

товари попереднього вибору: перед купівлею споживач порівнює їх з іншими подібними товарами за показниками якості, ціни, зовнішнього вигляду, міри задоволення потреб тощо;

товари специфічного попиту: унікальні та марочні товари, які часто відносять до категорії престижних або предметів розкошів;

товари пасивного попиту: про них споживач нічого не знає або не замислюється над необхідністю їх придбання.

Товари виробничо-технічного призначення також можна умовно поділити на кілька груп:

- сировина - продукція добувних галузей промисловості та сільського господарства;

матеріали - продукція переробних галузей промисловості;

напівфабрикати - вироби, які перебувають на кінцевих етапах виготовлення;

комплектувальні вироби - готові вироби, що використовуються як складові для різних агрегатів;

будинки і споруди;

допоміжне обладнання і матеріали.

Різновидом товарів є послуги, тобто результати певних дій, що дають корисний ефект. Розрізняють послуги з технічного обслуговування і ремонту, консультативні, лізингові, виробничі (підготовка сировини чи матеріалів для виробничого споживання), навчальні, транспортні, інформаційні, рекламні, аудиторські, юридичні та інші.

Послуга як товар має низку особливостей, що позначаються на її маркетингу, як от:

- нематеріальність - послугу неможливо випробувати заздалегідь (до її придбання);

- зміна її якості в часі (якісна нестабільність через залучення в різний час різних людей до надання послуги);

невіддільність від постачальника;

неможливість зберігання (нагромадження запасів).

Маркетингова класифікація послуг передбачає їхній розподіл залежно від:

способу виконання - надання машинами чи людьми;

присутності клієнта - обов'язкової чи ні;

мотивів отримання - для задоволення особистих чи ділових потреб;

мотивів постачальника - комерційних чи некомерційних;

форми надання - індивідуальної чи масової (споживач - організація чи споживач - окрема особа);

матеріальності форми - відчутної чи невідчутної.

Вартість - це комплексне поняття, яке включає споживчу вартість та вартість споживання. Споживча вартість оцінюється якістю товару, його цінністю, створенням певної користі для споживача. Щоб отримати цю користь, покупець має чимось пожертвувати. Грошовим виразом вартості товару є його відпускна ціна. Вартість споживання - це витрати на експлуатацію чи комерційне використання товару, тобто на його технічне обслуговування та ремонт.

Задоволення - це факт вибору споживачем певного товару із сукупності інших подібних до нього. Вибраний товар дає задоволення, якщо має найвище з можливих значення корисності і забезпечує завдяки цьому досягнення високого рівня задоволення потреб.

Згідно з таким уявленням рівень задоволення визначається зіставленням позитивних якостей товару і сподівань споживачів. Коли позитивні якості товару перевищують сподівання - можна казати про задоволення.

Існують два типи задоволення товаром:

- функціональне - задоволення від придбання товару з більш високими функціональними характеристиками;

психологічне - задоволення від придбання товару, що значно підвищує престиж покупця, поліпшує його імідж.

Задоволення потреб споживачів відбувається через здійснення обміну.

Обмін - це отримання від певного об'єкта того чи того блага з пропозицією натомість чогось іншого. Розрізняють бартерний (товар - товар) і товарно-грошовий обмін (гроші - товар чи товар - гроші).

Комерційний обмін цінностями між двома сторонами називають угодою. Угода має місце тоді, коли кожен з її учасників визнає, що вона є вигідною для нього, тобто дає йому бажаний позитивний результат.

Для здійснення процесу обміну необхідні три умови: домовленість про цінність предмета; комунікація сторін; передавання цінностей.

Ринок - це інститут чи механізм, який об'єднує покупців і продавців товарів чи послуг, де покупці хочуть і спроможні щось купити, а продавці - заінтересовані в продажу товарів і згодні на обмін.

Як було вже сказано, залежно від співвідношення попиту і пропонування розрізняють ринки продавців (попит на товари перевищує їх пропонування) і покупців (пропонування перевищує попит).

За конкурентною ситуацією розрізняють ринки чистої конкуренції (велика кількість окремих продавців і покупців), монополістичної конкуренції (конкурують монополістичні об'єднання), олігопольні (на ринку кілька майже рівних за потужністю великих підприємств, між якими потенційно можлива конкуренція) і монопольні (на ринку панує тільки одне підприємство, що виробляє таку продукцію).

За характером товарного обміну розрізняють ринки товару, капіталу, робочої сили і цінних паперів; за взаємовідносинами між продавцями і покупцями - ринки вільні (відкриті), закриті (проникнення заборонене) і регульовані (регулюються державою); за методами і об'єктами товарного обміну - біржі, торги, аукціони; за національними кордонами - внутрішні і зовнішні; за типом клієнтури - виробничі, торгові (посередницькі), державних організацій, кінцевих споживачів, міжнародні; за напрямками товарного руху - ринки закупівель і збуту товарів.

Залежно від міри відповідності продукції підприємства побажанням споживачів і його можливостей задовольнити такі бажання розрізняють цільові ринки (одна або кілька груп споживачів, на які спрямовано маркетингову програму підприємства), побічні ринки (сукупність споживачів, які час від часу купують продукцію підприємства, але не є його постійними клієнтами) і так звану зону байдужості (споживачі, бажання яких не відповідають можливостям підприємства щодо їх задоволення).

Крім цього, ринки розрізняються за галузевою належністю, географією, розміщенням, комплексом потреб, групами покупців та ін.


Питання для самоконтролю


1. Дайте кілька визначень маркетингу.

. Що є предметом та об'єктом маркетингу?

. Дайте визначення та наведіть приклади потреб. Розгляньте їх види.

. Дайте визначення та наведіть приклади цінностей. Розгляньте їх види згідно з класифікацією.

. Дайте визначення побажань (запитів). Наведіть приклади побажань у вузькому і широкому розумінні.

. Дайте визначення попиту. Поясніть сутність.

. Дайте маркетингове визначення товару. Охарактеризуйте маркетингову систему класифікації товарів.

. Дайте визначення послуги. Охарактеризуйте особливості послуги, як товару та види послуг відповідно до їх класифікації.

. Дайте визначення вартості товару (послуги).

. Дайте визначення поняття «задоволення». Поясніть сутність функціонального та психологічного задоволення.

. Дайте визначення обміну, охарактеризуйте його види та умови здійснення.

. Дайте визначення поняття «ринок». Охарактеризуйте види ринків залежно від їх класифікації. Поясніть сутність понять «цільовий ринок», «побічний ринок» та «зона байдужості».


Тема «Сутність маркетингових досліджень. Аналіз первинної і вторинної інформації»


План


1. Сутність маркетингових досліджень.

. Аналіз первинної і вторинної інформації.


Необхідно знати: завдання маркетингових досліджень, порядок проведення досліджень, класифікацію маркетингових інформації, методи збирання та основні джерела інформації, ринкове сегментування, методи прогнозування збуту.

Необхідно вміти: визначати порядок проведення досліджень, розробляти рекомендації для прийняття рішень з удосконалення маркетингової діяльності.


. Сутність маркетингових досліджень


Маркетингові дослідження - це системне збирання і об'єктивний запис, класифікація, аналіз і узагальнення даних щодо поведінки, потреб, відносин, вражень, мотивацій і т.д. окремих осіб і організацій в контексті їхньої економічної, політичної, суспільної і побутової діяльності.

Роль маркетингових досліджень полягає в оцінці маркетингових ситуацій, забезпеченні інформацією, яка уможливлює створення ефективної маркетингової програми підприємства. Мета маркетингових досліджень полягає в ідентифікації як проблем, так і можливостей підприємства посісти конкурентну позицію на конкретному ринку в конкретний час, знизити міру ризику і невизначеності, збільшити ймовірність успіху маркетингової діяльності. Предметом маркетингових досліджень є конкретна маркетингова проблема, що стосується ситуації в мікросередовищі чи в зовнішньому бізнес-середовищі підприємства, а їх об'єктом - певний суб'єкт системи «підприємство-ринок-економіка» або певна його конкретна характеристика.

Основними принципами маркетингових досліджень є:

- системність: логічність, послідовність, періодичність проведення;

комплексність: урахування та аналіз усіх елементів і чинників у їхньому взаємозв'язку та динаміці;

цілеспрямованість: орієнтація на розв'язання актуальних, чітко визначених, суто маркетингових проблем;

об'єктивність: незалежність від суб'єктивних оцінок та впливів;

надійність: інформаційне та методичне забезпечення, точність отриманих даних;

економічність: перевищення вигід від реалізації отриманих висновків та рекомендацій над витрати, пов'язані з проведенням маркетингових досліджень;

результативність: наявність проміжних та кінцевих результатів, що допомагатимуть у розв'язанні маркетингових проблем;

- відповідність засадам добросовісної конкуренції.

Основними завданнями маркетингових досліджень є:

аналіз та прогнозні дослідження кон'юнктури ринку;

визначення величини і динаміки попиту та пропонування
товарів, співвідношення їх величин; - розрахунок місткості ринку в цілому та його окремих сегментів;

прогнозні дослідження обсягів збуту;

визначення конкурентних позицій, іміджу підприємства та його продукції;

дослідження поведінки споживачів, конкурентів, посередників, постачальників та інших суб'єктів ринку;

- аналіз результатів маркетингової діяльності підприємства;

оцінка ефективності маркетингових заходів;

розробка рекомендацій стосовно поліпшення товарної, цінової, комунікаційної та розподільної маркетингової політики підприємства;

розробка докладної програми маркетингу.

Структуру маркетингових досліджень зображено на рис.1.


Рис. 1. Структура маркетингових досліджень.


Залежно від мети використовуваної інформації, способів її отримання, техніки проведення та кінцевих результатів існують такі види маркетингових досліджень.

Кабінетні дослідження. їхньою метою є формування загальних уявлень про різні проблеми та аспекти маркетингової діяльності, поведінку суб'єктів ринку. Інформація для таких досліджень отримується через проведення цілеспрямованих експериментів, опитувань і спостережень за кон'юнктурою ринку, тенденціями його розвитку, станом конкурентного середовища тощо. Для здобуття інформації використовуються також офіційні друковані видання, інформаційні бази даних підприємств тощо. У процесі кабінетних досліджень висококваліфікованими експертами широко вживаються методи економічного аналізу.

Польові дослідження. Їхньою метою є отримання не загальних, як у попередньому випадку, а конкретних уявлень про різні проблеми та аспекти маркетингової діяльності, поведінку суб'єктів ринку. Інформація для таких досліджень отримується завдяки проведенню цілеспрямованих опитувань, спостережень та експериментів. Для обробки інформації, отримання відповідних висновків також часто вдаються до методів економічного аналізу.

Метод пробного продажу (пілотні дослідження). Використовується за браком повної інформації або за неможливості її збирання та узагальнення. Цей метод поєднує конкретні маркетингові дії (збут продукції, рекламування, зміна рівня цін) з досліджуванням процесів і їхніх результатів за відомим принципом «спроб і помилок».

Панельні дослідження проводяться на підставі регулярного спілкування з визначеною (завжди тією самою) групою споживачів, що робить можливим аналіз стану та динаміки їхніх запитів, мотивацій, ставлень тощо.

Метод фокус-груп - невимушене спілкування із 6-10-ма особами, які мають подібні характеристики (освіта, вік, сімейний стан, фах), з метою визначення їхніх поглядів, ставлення до певної маркетингової проблеми, до способів її розв'язання.

Ділові контакти. Метод передбачає спілкування з представниками інших підприємств чи зі споживачами під час виставок, ярмарок, презентацій, дружніх зустрічей тощо.

Переваги та недоліки названих видів маркетингових досліджень наведено в табл. 1.


Таблиця 1 - Переваги та недоліки маркетингових досліджень.


Одним із принципів і найважливішою передумовою досягнення цілей дослідження є дотримання логічної послідовності його етапів. Відповідно до цього алгоритм процесу маркетингового дослідження включає певну послідовність кроків (етапів), показану на рис. 2.


Рис. 2. Алгоритм процесу маркетингових досліджень.


Вихідний (початковий) етап процесу маркетингового дослідження - визначення проблеми (предмета дослідження). Такою проблемою можуть бути:

негативні симптоми (зменшення частки ринку підприємства, рентабельності, прибутковості, дохідності тощо);

причини негативних симптомів (невдала система управління маркетингом, незадовільна організація маркетингових досліджень, несприятливий стан конкурентного середовища тощо).

Для виявлення проблеми можна використати дані аналізу результатів виробничо-господарської та збутової діяльності підприємства, експертних опитувань, спостережень за виконанням маркетингових функцій.

Наступний етап процесу маркетингових досліджень - оцінка можливостей дослідження проблеми. Така можливість визначається реальністю отримання необхідної маркетингової інформації, достатністю часу та ресурсів, прогнозною оцінкою результативності досліджень, визначенням повного переліку альтернативних дій, які можуть бути використані для розв'язання проблеми.

Третій етап маркетингових досліджень - точне формулювання їх завдань та цілей (конкретний перелік дослідних робіт, які треба виконати). Завданням маркетингових досліджень є аналіз розробленого варіанта розв'язання певної маркетингової проблеми (чи забезпечить бажаний результат реалізація тих чи тих маркетингових заходів як порівняти із іншими варіантами розв'язання).

На четвертому етапі розробляють дослідницький проект. Тут визначається об'єкт дослідження, джерела інформації, методи її збирання, обробки та аналізу, а також те, хто, як і коли її збиратиме та інтерпретуватиме.

П'ятий етап процесу маркетингових досліджень - це збирання та систематизація маркетингової інформації. Цей етап потребує найбільших затрат часу і витрат коштів, є джерелом найбільшої кількості помилок. Через складності в налагодженні комунікацій з респондентами (неправильні відповіді, відмова від співробітництва, необхідність додаткових зустрічей тощо), проблеми зі збирачами інформації (упередженість суджень, низька кваліфікація, недобросовісність тощо).

Результатом названих етапів маркетингових досліджень є масиви інформації, тобто та «сировина», яку необхідно обробити, щоб вона стала придатною для прийняття відповідних рішень. Тому наступним етапом процесу маркетингових досліджень є аналіз отриманої інформації, розрахунки відповідних коефіцієнтів, індексів, рядів динаміки тощо.

Кінцевим етапом процесу маркетингових досліджень є підготовка звіту та його захист, а також прийняття конкретних маркетингових рішень.

Маркетингові дослідження підприємства можуть виконувати самостійно (власні організаційні форми) або з допомогою спеціалізованих дослідницьких організацій.

Для визначення того, хто саме виконуватиме маркетингові дослідження, ураховують такі чинники:

- вартість дослідження (що дешевше?);

наявність досвіду та відповідної кваліфікації персоналу;

знання технічних особливостей продукту;

наявність спеціального обладнання;

можливість збереження комерційної таємниці;

швидкість виконання.


. Аналіз первинної і вторинної інформації


Маркетингова інформація - це вихідний елемент маркетингових досліджень і найцінніший ринковий продукт. Цінність маркетингової інформації полягає в тому, що вона створює передумови для здобуття конкурентних переваг, допомагає знизити рівень комерційного ризику, визначити й урахувати зміни в навколишньому бізнес-середовищі. Належна інформація сприяє опрацюванню та координації стратегій, підтримці і обґрунтуванню відповідних рішень, підвищенню іміджу підприємства, дає можливість аналізувати його діяльність з метою підвищення її ефективності. Класифікацію маркетингової інформації подано в табл. 2.


Таблиця 2 - Класифікація маркетингової інформації.


Найціннішою для маркетингових досліджень є первинна інформація (переваги та недоліки первинної і вторинної інформації наведено в табл. 3).


Таблиця 3 - Переваги та недоліки первинної та вторинної маркетингової інформації.


Основними методами збирання первинної інформації є опитування, спостереження, експеримент та імітація.

Опитування - ще й досі основний і найпоширеніший метод збирання первинної інформації, хоч останнім часом він поступово здає свої позиції. Опитування - це інтерв'ю, узяте в респондента під час особистої зустрічі, телефоном чи поштою за допомогою опитувального листка (анкети). Переваги і недоліки різних способів опитування наведено в табл. 4.


Таблиця 4 - Переваги та недоліки способів опитування.


Спостереження - це реальна оцінка ситуації за допомогою систематичного обліку поведінки суб'єктів без словесної чи іншої комунікації і без впливу на об'єкт спостереження. Об'єктом спостереження є, як правило, споживач, його поведінка в крамниці, перед вітриною, рекламним оголошенням, його реакція на ті чи ті події. Спостереження використовується не так часто, як опитування. Воно здебільшого служить для визначення мети дослідження чи узагальнення суджень. Перевагами спостережень проти опитувань є їх незалежність від бажання чи небажання об'єкта співпрацювати, можливість реєстрації неусвідомленої поведінки, а також урахування впливу чинників навколишнього бізнес-середовища. Недоліками спостережень є складність забезпечення репрезентативності вибірки, суб'єктивізм спостерігача, неприродність поведінки об'єкта спостереження (якщо він здогадується, що за ним спостерігають).

Спостереження можна проводити як у реальних умовах (польові), так і в лабораторіях, з безпосередньою участю дослідника чи без нього (спостереження збоку), епізодично чи регулярно, з використанням спеціальних технічних засобів (приладів, реєстраторів) чи без них, із повним чи вибірковим охопленням споживачів.

Експеримент - це отримання інформації про взаємозв'язок між залежними і незалежними змінними, наприклад, між графіком рекламування і кількістю клієнтів, рівнем цін і обсягами продажу тощо. Об'єктами експериментів можуть бути ринки чи їхні сегменти, товари, ціни, процеси збуту, реклама та ін., а їх місцем - як реальні умови, так і спеціальні лабораторії.

Імітація - це відтворення дії різних маркетингових чинників за допомогою економіко-математичних моделей та ЕОМ. Саме імітація, незважаючи на певні складності (потреба у висококваліфікованих фахівцях, спеціальному обладнанні, програмах) останнім часом набуває пріоритетного значення в маркетингових дослідженнях.

У ході маркетингових досліджень можуть використовуватись такі джерела маркетингової інформації: друковані видання (періодика, монографії, брошури, огляди ринків, довідники, статистичні збірники), спеціальні дослідження (опитування, спостереження, експерименти, імітації), довідки офіційних організацій, експортерів, представників фірм, балансові звіти, каталоги, проспекти інших підприємств, виставки, ярмарки, конференції, презентації, узагальнені думки покупців, споживачів, клієнтів, постачальників, посередників, фінансових організацій, неформальні джерела(чутки, просочування інформації).


Питання для самоконтролю


. Що таке маркетингові дослідження? Охарактеризуйте їхню роль, межу, предмет та об'єкт.

. Назвіть основні принципи маркетингових досліджень. Поясніть їх сутність.

. Назвіть основні завдання маркетингових досліджень.

. Назвіть та охарактеризуйте основні види маркетингових досліджень. Поясніть їхні переваги і недоліки.

. Охарактеризуйте алгоритм маркетингових досліджень. Розкрийте зміст основних етапів таких досліджень.

. Назвіть та охарактеризуйте чинники вибору організаційних форм маркетингових досліджень.

. Наведіть класифікацію маркетингової інформації та охарактеризуйте її окремі різновиди.

. Поясніть сутність первинної та вторинної маркетингової інформації. Охарактеризуйте переваги та недоліки кожної з них.

. Поясніть сутність методів збирання первинної інформації.

. Назвіть основні джерела маркетингової інформації.


Тема «Маркетингова товарна політика її сутність та значення. Життєвий цикл товару, види товару. Маркетингова цінова політика»


План


1. Маркетингова товарна політика її сутність та значення.

2.Життєвий цикл товару, види товару.

3.Маркетингова цінова політика.


Необхідно знати: сутність та значення маркетингової товарної політики, поняття товару, основні рівні товару, основні види класифікації товару, основні етапи розробки товару, життєвий цикл товару та його основні етапи, основні чинники маркетингової цінової політики, методи ціноутворення, цілі маркетингового розрахунку ці, переваги та недоліки методів розрахунку цін, непряме маркетингове ціноутворення.

Необхідно вміти: аналізувати та визначати критичний обсяг виробництва продукції для підприємства, визначати попит та пропозицію на ринку.


. Маркетингова товарна політика її сутність та значення


Маркетингова товарна політика - це комплекс заходів зі створення й управління продукцією підприємства для задоволення потреб споживачів та досягнення підприємством власних цілей. Традиційно ця політика становить основний зміст маркетингової діяльності, бо коли підприємство не виготовляє корисних споживачам товарів чи не надає послуг, воно стає непотрібним.

Структуру маркетингової товарної політики зображено на рис. 1.


Рис. 1. Структура маркетингової товарної політики.


Найважливішою частиною маркетингової товарної політики є розробка товарів. Це поняття передбачає або планування (створення) нових товарів, які дадуть змогу підприємству вийти на нові ринки чи розширити існуючі, перемогти конкурентів, отримати відповідні доходи і прибутки, або модифікування існуючих товарів, тобто зміну їхніх властивостей та характеристик, що уможливить постійне привернення до них уваги споживачів і як результат - збереження протягом тривалого часу обсягів збуту і доходів.

Обслуговування - це забезпечення сталості відповідних характеристик товарів, їхньої відповідності встановленим стандартам. Основним у цій частині маркетингової товарної політики є контроль за якістю продукції, своєчасне інформування виробництва про необхідність її поліпшення, проведення заходів зі збереження характеристик товарів під час товарного руху та збуту.

Елімінування - це процес зняття застарілого (такого, який перестав користуватись достатньо активним попитом) товару з виробництва і ринку. Основне завдання цієї частини маркетингової товарної політики - оптимізувати процеси усунення з ринку застарілих товарів, тобто своєчасно відмовитись від їх виробництва, узгодити витрати підприємства на виробництво і збут товарів, попит на які постійно спадає, зі зменшенням доходів від їхнього продажу, котрі поки ще наявні і на котрі можна розраховувати принаймні в найближчому майбутньому.


2.Життєвий цикл товару, види товару


Життєвий цикл товару - концепція, яка характеризує розвиток обсягів збуту і прибуток від реалізації товару, пропонує заходи зі стратегії і тактики маркетингу з моменту надходження товару на ринок аж до його усунення з ринку. Уперше опублікована американським економістом Т. Левітом у 1965 р. концепція життєвого циклу товару - це, безперечно, лише теоретична модель життя товару в період його перебування на ринку. Проте ця модель широко використовується в маркетинговій практиці як така, що добре відповідає практичному досвіду, дає змогу описати, проаналізувати ринкове життя не тільки товарів, а й політичних партій, громадських діячів, ідей, послуг і т. п.

Класичну модель життєвого циклу товару можна побудувати у вигляді графіка, який ілюструє динаміку обсягів продажу і прибуток від реалізації за весь час перебування товару на ринку (рис.1.)


Рис. 1. Концепція життєвого циклу товару.- дослідження та розроблення товару;

II- запровадження товару на ринок;

ІІІ - розширення ринку збуту;

ІV- використання переваг;

V- зрілість товару;

VI- насичення ринку;

VII- витискування товару з ринку.


Увесь цей період можна умовно поділити на кілька етапів. Першим етапом уважають період, коли товару на ринку як такого практично нема. Ведеться тільки його розробка, дослідження ринку, апробація ідеї товару. Ані збуту, ані прибутку на цьому етапі ніхто не очікує. Навпаки, підприємство здебільшого інвестує значні кошти в розроблення товару, сподіваючись у майбутньому покрити їх доходами від його реалізації.

На другому етапі товар запроваджується на ринок, починається його реалізація. На цьому етапі здійснюються заходи з пробного маркетингу, а також розгортається виробництво і комерційна реалізація товару. Обсяги продажу зростають, збитки зменшуються. Згідно з концепцією життєвого циклу другий етап необхідно починати з відносно низького обороту, оскільки товар іще недостатньо відомий на ринку, а його збут перебуває на стадії організації. Саме тому на цьому етапі мають місце високі витрати на рекламу і збут, а також відносно високі - на виробництво. Основна мета підприємства на другому етапі - привернути увагу споживачів, витримати перші, «іспитові», сказати б, покупки товарів, налагодити контакти з торгівлею, розвіяти її сумніви щодо успіху новинки.

На третьому етапі здійснюється розширення ринку та збуту за рахунок збільшення обсягів виробництва товару, прискорення процесів його розповсюдження, посилення рекламної діяльності. Це потребує зміцнення відносин з торгівлею, розширення системи каналів розподілу, формування достатнього рекламного бюджету. Саме на цьому етапі життєвого циклу товару підприємство може перейти точку беззбитковості, а значить, мати відповідні прибутки. Як обсяги збуту, так і прибутки на цьому етапі мають сталу тенденцію до зростання.

На четвертому етапі підприємство повною мірою відчуває свої переваги, забезпечені вдалою ідеєю товару, правильним вибором цільового ринку, оптимальною маркетинговою програмою тощо. Тут обсяги продажу і прибуток набувають певної інерції за рахунок заходів, реалізованих на попередніх етапах. Товар стає відомим на ринку, привертає до себе все нові групи споживачів. Водночас рівень прибутку на цьому етапі наближається до максимуму, хоч обсяги збуту продовжують зростати. Така невідповідність пояснюється тим, що тут починає відчуватись вплив конкурентів. Приваблені успіхом товару, вони починають копіювати його, випускати товари-аналоги. У відповідь підприємство змушене посилювати свій рекламний вплив, модифікувати товар, зменшувати ціни тощо. Усе це призводить до зростання витрат і відповідного зменшення прибутку.

Наступним є етап зрілості товару. На цьому етапі обсяг його продажу досягає найбільшого значення, але стають усе помітнішими тенденції до його гальмування. Обсяги прибутку зменшуються, але вони ще настільки значні, що привабливість товару для підприємства зберігається.

Стан насичення - наступний етап життєвого циклу товару. Його особливістю є спадний рівень обсягів продажу і прибутку. Причинами цього є, з одного боку, насичення ринку збуту, а з другого - загострення конкуренції через наявність великої кількості конкурентів.

Останнім етапом життєвого циклу товару є його витискування з ринку. На цьому етапі обсяг продажу спадає до нуля. Недостатній попит, загострення конкуренції та цінової боротьби загрожують збитками. Головне завдання підприємства на даному етапі - своєчасно, у максимально короткі строки зняти товар з виробництва, мінімізуючи можливі збитки.

Головною ідеєю концепції життєвого циклу продукції є підтвердження тимчасового характеру ринкового життя товару. Навіть товари зі стрімким зростанням обсягів продажу і прибутку колись проходитимуть етапи зрілості, насичення і витиснення з ринку, у зв'язку з цим кожне підприємство мусить своєчасно потурбуватись про заміну своїх товарів новими.

Відповідно до зміни обсягів збуту і прибутку модифікується і маркетингова програма (табл. 1). Основна мета такого модифікування - продовження часу існування товару на ринку, збільшення віддачі від нього для підприємства.


Таблиця 1.

Особливості маркетингу на різних етапах життєвого циклу товару.


3.Маркетингова цінова політика


Маркетингова цінова політика - це комплекс заходів стосовно визначення відпускної ціни, знижок, умов оплати за товари чи послуги, управління цінами з урахуванням побажань та можливостей споживачів, а також одночасного забезпечення прибутку підприємства-товаровиробника чи продавця.

Ціна, яку платять за товари чи послуги споживачі, має різні назви: плата (за навчання, квартиру, оренду), проценти (за банківський кредит, посередництво), страховий внесок, гонорар, тариф (за проїзд чи перевезення вантажів), аванс, комісійні, заробітна плата. У будь-якому разі з погляду маркетингу ціна - це гроші, або якась інша компенсація, що її пропонують за перевідступлення права власності чи користування товарами (послугами).

Політика цін традиційно є одним із головних елементів маркетингу з кількох причин. По-перше, ціна - один із головних інструментів у конкурентній боротьбі. По-друге, відповідний рівень цін дає можливість виробникові продати товар, отримати відповідні доходи і прибутки, а споживачеві цей товар придбати і використати для власної потреби. По-третє, ціна - це просто і точно вимірювана змінна, яка традиційно використовується в усіх економічних розрахунках підприємства. По-четверте, ціна - важлива передумова досягнення підприємством своїх стратегічних цілей (освоєння ринків чи стратегічних просторів). По-п'яте, у ринковій економіці ціна є надійним зрівнювачем попиту та пропонування товарів.

Роль і значення маркетингової цінової політики в діяльності підприємства суттєво залежать від типу ринку. Найбільшою є її роль на ринку монополістичної (недосконалої) конкуренції, де кількість конкурентів відносно невелика, їхні сили приблизно однакові, але товари достатньо диференційовані. Монополістична конкуренція спонукає підприємства використовувати стратегію диференціації, яка базується на зовнішніх конкурентних перевагах, тобто відмітних якостях товарів, котрі створюють відповідну вигоду для покупців, а отже, мають бути запропоновані споживачам за відповідними цінами.

Дещо менша роль маркетингової цінової політики на олігопольному ринку. Невелика кількість продавців, які негайно реагують на цінову політику конкурентів, труднощі проникнення на такий ринок призводять до того, що кожен підприємець, бажаючи змінити ціну, орієнтується передовсім на можливу реакцію у відповідь інших підприємств.

Незначною є роль маркетингової цінової політики і на ринку чистої (досконалої) конкуренції. Головна причина цього - наявність ринкової ціни, яка встановлюється автоматично завдяки великій кількості продавців та покупців, актів купівлі-продажу, співвідношення попиту та пропонування. Головне завдання маркетингової політики на такому ринку - простежити за обсягами попиту і пропонування, динамікою цін.

Мінімальною є роль маркетингової цінової політики на ринку чистої монополії. Тут, ураховуючи те, що на ринку домінує один товаровиробник, якому протидіє велика кількість покупців, наявність державних обмежувальних нормативів, ціна може бути як нижчою, так і значно вищою за собівартість товарів.

У цілому, починаючи з 70-х р. XX ст., значення маркетингової цінової політики, однак, почало зменшуватися з кількох причин. Найголовнішим було те, що в уявленні споживачів ціна часто сприймалася як показник вартості. Тому зниження цін, яке диктувалося тією чи іншою маркетинговою ситуацією, не завжди збільшувало обсяги збуту. Низькі ціни багатьом споживачам здавалися показником низької якості, а тому вони відмовлялись від придбання таких товарів. До того ж можливість маркетингового маневрування під час прийняття цінових рішень часто обмежувалась умовами, що складалися в каналах розподілу, а також нормами і правилами, установленими чинним законодавством. Другою важливою причиною зменшення ролі маркетингової цінової політики стало те, що конкурентна боротьба між підприємствами в той час велася в основному через поліпшення якості товарів і супроводжувального сервісу. Однак з початку 90-х р. XX ст. товарні методи конкуренції в багатьох галузях майже вичерпали себе. А тому на перший план знову виходить цінова конкуренція а з нею і маркетингова цінова політика.

Залежно від форм реалізації розрізняють пряму й опосередковану маркетингову цінову політику. Пряма маркетингова цінова політика полягає в попередньому розрахунку цін і їх наступному регулюванні залежно від змін ринкової кон'юнктури. Опосередкована маркетингова цінова політика - в опрацюванні системи знижок, умов оплати, поставок, торговельного кредитування.

За рівнем гнучкості розрізняють маркетингову політику стабільних та гнучких цін, а за видом товарів - маркетингову цінову політику стосовно нових товарів і товарів, які вже тривалий час перебувають на ринку, стали для нього традиційними.


Питання для самоконтролю


. Маркетингова товарна політика та її характеристика.

. Структуру маркетингової товарної політики. Охарактеризуйте кожну складову структури маркетингової товарної політики.

. Життєвий цикл товару, та його концепція.

. Наведіть характеристику етапів концепції життєвого циклу товару.

. Маркетингова цінова політика та її характеристика.

. Класифікація цінової політики в залежності від форм реалізації.


Тема «Маркетингова політика розподілу товарів. Канали розподілу їх функції. Оптова і роздрібна торгівля»


План


1. Маркетингова політика розподілу товарів.

. Канали розподілу їх функції. Оптова і роздрібна торгівля


Необхідно знати: суть і роль маркетингової політики розподілу товару, товарорух і його основні елементи, сутність та характеристика класів які входять до каналу збуту: оптова торгівля, роздрібна торгівля; основні критерії що визначають ефективність діяльності каналів розподілу.

Необхідно вміти: дати характеристику основним каналам розподілу.


. Маркетингова політика розподілу товарів


Маркетингова політика розподілу - це діяльність підприємства з організації, планування, реалізації та контролю за фізичним переміщенням виробленої продукції від місць її видобутку чи виробництва до місць використання чи споживання з метою задоволення потреб споживачів і досягнення власних цілей. Якщо виробництво є «серцем» промисловості, то система розподілу - це її «кровоносна система». Завдяки їй купують і продають, зберігають і трансформують товари, здійснюють сервісне обслуговування споживачів, вивчають, генерують і задовольняють попит, компенсують витрати, які мали місце у процесі виробництва товарів. Корисність маркетингової політики розподілу полягає в забезпеченні: своєчасного пропонування товару (корисність часу), надходження товарів до місць попиту (корисність місця), змін форми і вигляду товарів з метою досягнення їх більшої привабливості для споживачів (корисність форми), можливості придбання товарів (корисність власності).

Ключовий момент маркетингової політики розподілу - конструювання каналів розподілу.


. Канали розподілу їх функції. Оптова і роздрібна торгівля


Канали розподілу - це маршрути, за якими продукція переміщується від місць виробництва чи видобутку до місць споживання чи використання, зупиняючись у певних пунктах, переходячи від одного власника до іншого, це сукупність фірм або окремих осіб, які беруть на себе обов'язок чи допомагають передати комусь іншому право власності на товари (послуги) на їхньому шляху від виробника до споживача.

Функції каналів розподілу можна об'єднати в такі групи:

а) функції, пов'язані з угодами:

- закупівля чи отримання продукції для відповідного, перепродажу або передання її споживачам;

продаж продукції, тобто контактування з потенційними покупцями, просування продукції, отримання і виконання замовлень;

взяття на себе ділового ризику (за наявності права власності на продукцію);

б) логістичні функції:

- підбір продукції, тобто створення необхідного асортименту для належного обслуговування споживачів;

збереження отриманої продукції, її якісних характеристик;

сортування, комплектування, поділ великих партій продукції відповідно до потреб споживачів;

транспортування продукції.

в) функції обслуговування:

- торговельне кредитування покупців;

- огляд, перевірка, оцінка продукції, визначення її ґатунку та якості;

проведення маркетингових досліджень;

планування продукції, тобто консультування товаровиробників стосовно потреб споживачів, динаміки попиту, місця товарів на ринку на підставі з умов конкуренції, стадій життєвого циклу товарів тощо;

визначення цін, націнок, знижок, інших умов продажу товарів;

надання інформаційних, виробничих, комерційних та інших послуг.

Основні критерії, які визначають ефективність діяльності каналів розподілу, наведено в табл.1.


Критерії ефективності каналів розподілу


Розрізняють два базисні типи каналів розподілу - прямі та опосередковані.

Прямі (без використання посередників) канали розподілу використовують підприємства, які бажають контролювати всю свою маркетингову програму, підтримувати тісний контакт зі споживачами, мають обмежену кількість цільових ринків, достатні засоби і досвід для організації збуту.

Опосередковані (переміщення товарів через посередників) канали розподілу підприємства використовують для розширення ринків збуту, ширшого їх охоплення, нарощування обсягів продажу товарів.

Існують канали розподілу прямого (від виробників до споживачів) і зворотного (від споживачів до виробників) ходу. Останні використовуються для розподілу ділових відходів, зворотної тари, некондиційної продукції та ін.

Приклади каналів розподілу товарів промислового і споживчого призначення показано на рисунках 1, 2.


Рис. 1. Канали розподілу на ринку промислових товарів.


Рис. 2. Канали розподілу на ринку споживчих товарів.


Основними характеристиками каналів розподілу є їхня довжина, ширина та типи суб'єктів.

Довжина каналу розподілу - це кількість наявних у ньому проміжних рівнів. Рівень каналу розподілу - це будь-який посередник, що виконує ту чи іншу роботу для наближення товарів і права власності на них до кінцевого споживача. Наприклад, довжина каналу, в якому товаровиробника і споживача зв'язують оптовик і роздрібний торговець, дорівнює двом. Так званий канал нульового рівня (довжина каналу дорівнює нулю), це канал, який зв'язує товаровиробника і споживача безпосередньо (неопосередковано).

Ширина каналу розподілу або його напруженість - це кількість посередників на кожному рівні каналу розподілу. Так, якщо продукція підприємства на першому етапі її розподілу надходить до трьох оптовиків, а на другому - до п'ятнадцяти роздрібних торговців, то ширина каналу розподілу відповідно дорівнюватиме З і 15 (рис. 3).


Довжина=2

О роздрібні торговці

Рис. 3. Напруженість (ширина) каналу розподілу.


Типи субєктів каналів розподілу



Питання для самоконтролю


. Охарактеризуйте основні особливості оцінки діяльності суб'єктів каналу розподілу.

. Охарактеризуйте сутність і зміст вартісної оцінки діяльності суб'єктів каналу розподілу.

. Охарактеризуйте сутність і зміст аудиту діяльності суб'єктів каналу розподілу.

. Поясніть сутність і наведіть приклади стандартів обслуговування.

. Назвіть причини горизонтальних і вертикальних конфліктів у каналах розподілу.

. Поясніть сутність та назвіть типи вертикальних маркетингових систем.

. Назвіть та охарактеризуйте способи мотивування діяльності посередників.

. Дайте визначення посередницької діяльності.

. Охарактеризуйте основні принципи посередницької діяльності в каналах розподілу.

. Наведіть класифікацію посередницьких підприємств та організацій; назвіть та охарактеризуйте основні типи таких підприємств і організацій.


Тема «Суть, завдання і функції управління маркетингом»


Необхідно знати: що собою представляє управління маркетингом, його основні завдання та функції, послідовність та критерії аналізу ефективності маркетингової діяльності.

Необхідно вміти: аналізувати основні аспекти управління маркетингом в організації.

Ефективна маркетингова діяльність підприємства неможлива без організації відповідних управлінських структур - відділів, бюро, секторів тощо. їхня діяльність має базуватись на таких принципах:

цілеспрямованість - відповідність місії, цілям, стратегії та політиці підприємства, спрямованість на розв'язання суто маркетингових проблем, пошук і задоволення потреб споживачів;

чіткість побудови - розумна спеціалізація, брак дублювання функцій, забезпечення єдності керівництва маркетинговою діяльністю, підконтрольність виконавців;

точна визначеність напрямів діяльності - орієнтація на конкретну концепцію, чіткий розподіл завдань та функцій кожного підрозділу й виконавця, вертикальних та горизонтальних зв'язків;

гнучкість - своєчасне реагування на зміни в навколишньому бізнес-середовищі;

- скоординованість дій - комплексність маркетингових заходів для досягнення ефекту синергії;

- достатня фінансова забезпеченість як з погляду виконання маркетингових дій, так і мотивації праці працівників маркетингових служб;

економічність - покриття витрат на маркетинг доходами від реалізації маркетингових заходів;

- висока кваліфікація кадрів та їх постійна спеціальна перепідготовка;

- активна політика - пошук ринків, споживачів, незадоволених потреб, творчі підходи до розв'язання поставлених маркетингових завдань.

Алгоритм створення відповідної маркетингової організаційної структури на підприємстві наведено на рис. 1.

На першому етапі проводиться дослідження ринку, на якому працює підприємство: визначається величина попиту і пропонування продукції, співвідношення між ними, реальна і потенційна місткість ринку та його сегментів, стан конкуренції, аналізується поведінка споживачів, тенденції та перспективи розвитку ринку тощо.

Доскональне знання ринку - головна передумова створення ефективної маркетингової організаційної структури на підприємстві.

Після цього аналізується власне підприємство, його сильні та слабкі сторони, з'ясовується концепція управління маркетингом, тобто основна ідея його організації.

Залежно від умов навколишнього бізнес-середовища і намірів підприємства можливі такі концепції організації маркетингу на підприємстві:

відділ збуту - маркетингові функції, як правило, виконуються спеціалістами, яких наймають тимчасово;

- маркетингово-збутовий відділ - збутові й окремі маркетингові функції виконують штатні працівник відділу;

відділ маркетингу - збутові функції виносять за межі відділу, працівники концентрують увагу на виконанні тільки маркетингових функцій;

сучасна схема управління маркетингом - виконання маркетингових і збутових функцій об'єднують у єдиний комплекс під керівництвом заступника директора зі збуту і маркетингу, а до виконання маркетингових функцій залучаються в разі потреби всі робітники і службовці підприємства.


Рис. 1. Алгоритм формування маркетингової організаційної структури підприємства.


Крім цього, в процесі організації маркетингу визначають, чи буде існувати інтегрований відділ маркетингу, чи його функції виконуватимуть різні підрозділи підприємств (не інтегрований маркетинг). Таке попереднє з'ясування концепції організації маркетингу на підприємстві дає змогу встановити його цілі та основні завдання, а також сформувати його організаційну структуру. При цьому можуть бути використані різні моделі побудови відділу маркетингу (рисунки 2, 3).


Рис. 2. Функціональна модель побудови відділу маркетингу.


Рис. 3. Товарна модель побудови відділу маркетингу.

Переваги та недоліки різних моделей зазначено в табл. 1.


Таблиця 1. - Переваги та недоліки побудови маркетингового відділу.


До тимчасових маркетингових структур належать:

ради з маркетингу - спеціальні структури при керівникові організації, куди входять його заступники і провідні фахівці підприємства;

цільові групи - спеціальні групи фахівців, які створюються на певний проміжок часу для розв'язання суто конкретних маркетингових проблем; різновидом цільових груп є так звані венчурні групи, що створюються для опрацювання цікавих, але водночас і ризикованих маркетингових ідей.

Для створення тимчасових маркетингових структур необхідно чітко сформулювати їх основне завдання, визначити відповідальність кожного працівника, організувати планування роботи, призначити керівника.

Одним із найскладніших і найвідповідальніших є наступний етап організації маркетингу на підприємстві - розподіл функцій між виконавцями.

Для цього можуть бути використані такі підходи:

витратний - виконавець має бути зайнятий повний робочий день, а між виконуваними функціями повинен існувати логічний зв'язок;

управлінський - створення умов для того, щоб процес виконання маркетингових функцій здійснювався послідовно і в одному напрямку;

соціальний - виконувані функції повинні відповідати статусу працівників;

гнучкий - створення можливостей для швидкого реагування на зміну умов навколишнього бізнес-середовища.

Останніми етапами формування маркетингової організаційної структури підприємства є розроблення та запровадження системи стимулювання праці та контроль за діяльністю, який дає змогу здійснювати відповідні коригувальні дії.

Щоб з'ясувати, наскільки раціональною є створена на підприємстві організація маркетингу, необхідно знати відповідь на такі запитання:

- чи працює структура цілеспрямовано (які цілі, чи вимірюються, реалізуються та контролюються вони)?

- чи достатньо гнучка структура (як швидко вона реагує на зміни; як швидко приймаються рішення)?

чи достатньо інформації?

-що є опорою організації?

-як працює організація з економічного погляду?

чи є в керівництва достатньо часу для прийняття стратегічних рішень?

чи існує в організації дух співробітництва?

Контроль маркетингової діяльності підприємства

Контроль - це процес визначення, оцінки та інформування про співвідношення фактичних показників (результатів реалізації планових рішень) і їх планових значень. Основними складовими контролю є:

- констатація дійсних (фактичних) значень параметрів;

порівняння дійсних значень із плановими;

визначення величини та причин відхилень (аналіз відхилень);

визначення заходів для виправлення відхилень;

формування висновків та звіту.

Процес контролю включає визначення його концепції, мети (правильності, регулярності, ефективності чи раціональності дій), об'єктів (методи, результати, показники, потенціали тощо), контрольованих норм, контролерів (внутрішніх чи зовнішніх), методів, обсягів (повний чи вибірковий), точок контролю, вагомості рішень, прийнятності допусків та похибок, ідентифікації причин відхилень, способів їх оцінки, формулювання пропозицій тощо.

Контроль маркетингової діяльності підприємства - це дослідження сукупності маркетингових дій, умов, зв'язків і результатів з метою з'ясування міри ефективності діяльності підприємства для досягнення маркетингових цілей. Він має сприяти такому:

- досягненню успіху і підвищенню продуктивності (контроль якості продукції, процесів реклами, розподілу, збуту тощо);

- дотриманню умовних обмежень (контроль річного балансу, бюджетів на рекламу, розподіл тощо).

Контроль маркетингової діяльності підприємства поширюється на виконання річних планів збуту, прибутковості та ефективності маркетингових заходів.


Питання для самоконтролю


. Назвіть та поясніть принципи організації ефективних маркетингових структур на підприємстві.

. Назвіть основні етапи процесу створення маркетингових організаційних структур на підприємстві.

. Назвіть та поясніть сутність моделей побудови відділу маркетингу на підприємстві, указавши їх переваги та недоліки.

. Назвіть та охарактеризуйте сутність тимчасових маркетингових

структур.

5. Назвіть та охарактеризуйте підходи до розподілу функцій між виконавцями у відділі маркетингу.

6. Назвіть вимоги до працівників відділу маркетингу.

. На які запитання слід відповісти, щоб з'ясувати раціональність створеної на підприємстві організації маркетингу.

. Назвіть основні складові контролю маркетингової діяльності підприємства.

. У чому полягає процес контролю маркетингової діяльності підприємства?


Перелік літератури:


1. Бойчик І.М., / Економіка підприємства. навчальний посібник. - К: Атака, 2002. - 480 с.

. Покропивний С. Ф. / Економіка підприємства, 2003 р.

. Стадник В.В. / Менеджмент. -К:, 2003 р.

. Бельгольский Б. П. / Економика, организация и планирование на предприятиях черной металлургии, -М: - 1979 г.

. Метс А.Ф., / Економика, организяция и планирование производства, -М: 1981 г.

. Психологія діяльності / Козлов В.А., - К: 2000 р.

. Павленко А.Ф. / Маркетинг.

. Акіліна О.В, /Основи підприємництва, 2006 р.

. Семенов Г.А, Станчевський В.К. та інш. / Організація і планування на підприємстві: Навч. Посіб. - к.: Центр навчальної літератури, 2006. - 538 с.


Теги: Основи підприємницької та управлінської діяльності  Методичка  Маркетинг
Просмотров: 35216
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Основи підприємницької та управлінської діяльності
Назад