Міжнародно-правова охорона інтелектуальної власності

Вступ

інтелектуальний власність міжнародний правовий

Стан на перспективи розвитку проблем, які досліджуються, їх актуальність, наукове та практичне значення.

У наш час роль і значення інтелектуальної власності інтенсивно зростають, вона давно вже стала найбільш цінним капіталом людства. В усьому світі інтелектуальна власність є об'єктом цивільного обороту. У міру істотного значення інтелектуальної діяльності, особливо її результатів для соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства, попит на неї також інтенсивно зростає. Вона часто стає об'єктом неправомірних дій, зловживання, недозволеного використання, тому потребує надійної й ефективної правової охорони.

З огляду на зазначене, питання міжнародно-правового регулювання охорони інтелектуальної власності є досить актуальними на даний час та мають досить вагоме як наукове, так і практичне значення як для України, так і загалом у міжнародному масштабі. Саме проблеми охорони інтелектуальної власності, і насамперед її правового регулювання на міжнародному рівні, сьогодні виступили у світі на перший план і стали вже не просто юридичним або комерційним питанням. Так, внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони усе більше стають політичною проблемою, що пов'язана з економічною безпекою і вимагає стратегічних підходів до їхнього рішення.

Важливо також враховувати, що в основному вже сформувалася глобальна система правового регулювання охорони інтелектуальної власності. Оскілки Україна має намір розвиватися як складова частина світового господарства, а не як економіка, відгороджена від світових тенденцій соціально-економічного й технологічного розвитку, вона повинна адаптуватися до міжнародної системи регулювання охорони інтелектуальної власності, що у свою чергу диктує необхідність та актуальність всебічного дослідження питань міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності. Слід також звернути увагу на те, що за останні роки Україна значно активізувала процес входження у світові структури, що регулюють інтелектуальну власність, і вже є учасницею 18 з 26 універсальних міжнародних конвенцій і договорів у цій сфері.

Актуальність дослідження питань міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності повязана також із необхідністю посилення правової охорони інтелектуальної власності, оскільки інтелектуальна діяльність, як показує досвід країн з розвиненою економікою, здебільшого буде визначати стратегію і тактику соціально-економічного розвитку країни. Визначальне, пріоритетне місце буде посідати не виробництво, а саме наука, культура і техніка.

Мета та завдання дослідження.

Метою цієї роботи є теоретичне дослідження усієї системи міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності та основних правових засад забезпечення охорони прав інтелектуальної власності на міжнародному рівні.

Для досягнення цієї мети були визначені наступні завдання:

дослідити та розкрити історичні передумови виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, її роль у соціально-економічному розвитку суспільства, а також визначити поняття та види інтелектуальної власності;

проаналізувати стан міжнародно-правового забезпечення охорони прав інтелектуальної власності, провести огляд міжнародно-правового законодавства в сфері охорони інтелектуальної власності та міжнародних органів і організацій, що займаються охороною інтелектуальної власності;

розкрити зміст міжнародно-правової охорони авторських прав і суміжних прав, промислової власності та засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, а також провести огляд основних міжнародно-правових документів, які забезпечують охорону зазначених видів прав інтелектуальної власності.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження є норми універсальних міжнародних договорів, що стосуються міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності, та практика їх застосування.

Обєкт дослідження.

Обєктом дослідження є правові відносини щодо міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності, які регулюються основними універсальними міжнародними договорами щодо охорони інтелектуальної власності.

Методи дослідження.

Для досягнення наукової обєктивності результатів роботи було використано комплекс методів дослідження, які застосовуються в сучасній юридичній науці. В роботі використані діалектичний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, формально-логічний методи дослідження, а також метод системного аналізу, що допомогло висвітлити найбільш важливі риси правового регулювання міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності.

Інформаційна база дослідження.

Проблеми, повязані з міжнародно-правовою охороною інтелектуальної власності, досліджувалися як вітчизняними, так і іноземними вченими. Загальні питання правової охорони інтелектуальної власності вивчалися такими вітчизняними вченими як Драпак Г., Скиба М., Підопригора О., Бутнік-Сіверський О., Святоцький О., Федченко Л., Харитонов Є., Андрощук Г., Богуславский М.М., Буряк Е.М., Жаров В.О., Цибульов П.М., а також такими іноземними науковцями, як Сакайя Т., Комаров І., Матвеев Ю.Г., Стюарт Т. та іншими. Роботи зазначених авторів заклали підґрунтя для вивчення широкого кола напрямків у сфері міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності. Хоча вони не присвячуються дослідженню конкретних проблем, поставлених в цій роботі, та не завжди торкаються питань саме міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності, їх положення були використані при досліджені окремих питань, зокрема - для дослідження історії виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, розкриття поняття інтелектуальної власності, дослідження рівня правової охорони окремих інститутів права інтелектуальної власності як в Україні, так і на міжнародному рівні, у тому числі відповідності норм українського законодавства нормам міжнародного права у цій сфері, а також аналізу міжнародних договорів щодо міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності.

Новизна та практична значимість дослідження.

Обумовлена поставленими завданнями та засобами їх вирішення, зокрема, щодо комплексного дослідження сучасного стану міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності як у глобальному масштабі міжнародно-правової системи охорони інтелектуальної власності, так і у розрізі регіональних систем охорони інтелектуальної власності, у тому числі із порівнянням з окремими актуальними аспектами охорони прав інтелектуальної власності в Україні та відповідності норм українського законодавства діючим у цій сфері нормам міжнародного права, а також сучасного рівня інтеграції України у світові структури охорони інтелектуальної власності.

Крім того, у роботі набуло подальшого розвитку дослідження правової природи окремих обєктів та інститутів права інтелектуальної власності та особливостей їх міжнародно-правової охорони, як із врахуванням норм чинних міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, так і норм українського законодавства та розробок українських та зарубіжних науковців.

Результати дослідження, викладені у даній роботі, можуть бути використані як у науково-дослідницькій та навчально-методичній діяльності - для проведення подальших теоретичних досліджень у сфері права інтелектуальної власності, підготовки розділів підручників з таких дисциплін, як цивільне право, міжнародне приватне право, міжнародне авторське право, право міжнародних організацій, право міжнародних договорів.

Описання структури роботи.

Магістерська робота включає титульний лист, реферат, завдання на магістерську роботу, зміст, вступ, основну частину, висновки та перелік літератури.

Основна частина роботи складається з трьох глав, кожна з яких присвячена окремим питанням міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності.

У главі 1 магістерської роботи йдеться про історію виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, причому дана глава містить у собі три підрозділи. Перший підрозділ містить положення про поняття та види інтелектуальної власності, у другому підрозділі йдеться про роль інтелектуальної власності у соціально-економічному розвитку суспільства, третій підрозділ розкриває історичні передумови виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності.

Глава 2 магістерської роботи досліджує питання міжнародно-правового забезпечення охорони прав інтелектуальної власності та включає в себе підрозділи, які розкривають наступні питання:

міжнародно-правове законодавство в сфері охорони інтелектуальної власності;

всесвітня організація інтелектуальної власності як основний міжнародний орган охорони та захисту інтелектуальної власності;

діяльність Європейської патентної організації як міжнародної організації у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності.

Глава 3 магістерської роботи розкриває основні правові засади міжнародної охорони інтелектуальної власності, а саме порядок міжнародно-правової охорони авторських прав і суміжних прав, положення щодо міжнародно-правової охорони промислової власності та засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту.

Глава 1. Історія виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності


.1 Поняття та види інтелектуальної власності


Вся історія людства є найкращим свідченням тому, що інтелектуальна діяльність притаманна виключно людині, адже разом з людиною виникла і творчість.

Створене людиною навіть у дуже далекі часи усвідомлювалося, як її власність. Уже в ті далекі часи власність визнавалася священною і недоторканною. Отже, засоби охорони власності, у тому числі і результати творчості людини, існували з давніх давен.

Як свідчить історія, не тільки права людини на результати її творчої діяльності, але і порушення таких прав інтелектуальної власності почали зявлятись у суспільстві ще від найдавніших часів.

Наприклад, факти існування одного з найпоширеніших порушень авторського права - плагіату (оприлюднення чужого твору під іменем особи, яка не є його автором) мали місце ще у стародавній Греції та Римській імперії. Зокрема, у трактаті Вітрувія „Про архітектуру" є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона (міфологічного покровителя мудрості) та Муз (девяти богинь - покровительок мистецтв і наук), які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченням М. Вітрувія, суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не ліпшому письменнику, мотивуючи подібне рішення тим, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті, були вигнані з Олександрії...

З іншої сторони, в усі історичні періоди плагіат різко засуджувала громадська думка. Про творчу діяльність людини та необхідність її охорони висловлювались відомі філософи, письменники, поети самих різних країн та поколінь, які черпали відповідні джерела із свого повсякденного життя.

Так, філософ стародавньої Греції Платон (427-347 рр. до н. е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів - творцями. Інший відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй "Метафізиці" зазначав, що "будь-яке мислення спрямоване на творчість...".

Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70-19 рр. до н. е.), автор славетної "Енеїди", очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: "я написав вірші, а слава дісталась іншому", який на сьогоднішній день вже увійшов до скарбниці античної мудрості.

Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. У ті далекі часи ні в кого не було сумніву щодо приналежності створеного людиною - воно визнавалося власністю його творця. І це було справедливо.

Виникнення самого терміну "інтелектуальна власність" пов'язують з французьким законодавством XVIII століття та французьким підходом до авторських та патентних прав. Логічним наслідком такого підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять "літературна власність", "промислова власність", "інтелектуальна власність". В законах декількох штатів США, законодавстві Саксонії, Прусії, Данії, Норвегії та декількох інших країн авторське право визначалось як "найсвятіший вид власності". У своїй основі цей підхід, по-перше, спирався на теорію природного права, а по-друге, був зумовлений розквітом капіталістичних відносин, для яких необхідним став вільний обіг прав на результати інтелектуальної діяльності.

Подальший розвиток права інтелектуальної власності виявив багато відмінностей між правом власності та правами на результати інтелектуальної діяльності, особливо гостро це відчувалось в авторському праві. З'явилися філософські концепції, що розглядали авторське право як продовження та відображення особистості самого автора, основоположником яких став Кант та на підставі яких була побудована теорія особистих прав. Практичним наслідком розвитку даної концепції стало закріплення в романо-германській правовій системі групи особистих немайнових прав.

Іншою поширеною теорією стала теорія інтелектуальних прав, яка обґрунтовує, що весь комплекс прав інтелектуальної власності істотно відрізняється від права власності на речі. Пізніше на підставі теорії інтелектуальних прав розвинулась теорія "виключних прав", яка визначала, що інтелектуальні права складаються з двох елементів: особистого немайнового та майнового, економічного.

Сьогодні англо-американська правова система розглядає право інтелектуальної власності як право власності, а для романо-германської системи характернішим є визнання специфічного права на об'єкт інтелектуальної праці, що складається із майнового та особистого немайнового права.

Розробки щодо визначення поняття інтелектуальної власності є і в українській науці, зокрема, О. Святоцький та Л. Федченко вважають, що "інтелектуальна власність" - це умовне поняття, яке використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної і, насамперед творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт та послуг. Саме ж поняття "право власності" або "передача права власності" щодо результатів інтелектуальної діяльності містить не звичайні правомочності володіння, користування та розпорядження, а комплекс інших прав, які не є суто майновими". Р.Шишка також зазначає: "Інтелектуальна власність охоплює тільки виключні майнові права, а саме - право використовувати самому ідею в своїй підприємницькій діяльності, право забороняти це робити іншим особам, за винятком тих випадків, коли законодавством встановлені обмеження, та право дозволяти на підставі угод використовувати висловлені іншими особами ідеї, як правило, на оплатній основі в підприємництві".

Однак відповідно до Стокгольмської конвенції 1967 року, якою утворено Всесвітню органызацыю ынтелектуальноъ власності (ВОІВ), інтелектуальна власність є одним із видів власності, об'єктами якої є результати інтелектуальної діяльності, витвори людського розуму, людського інтелекту. Характерною ознакою інтелектуальної власності є її творчий характер. Запозичений без дозволу автора результат творчості не може бути об'єктом інтелектуальної власності іншої особи. Проте, сам результат як об'єкт інтелектуальної власності може бути предметом будь-яких цивільно-правових правочинів. Інтелектуальна власність має свої особливості та істотно відрізняється від звичайної власності, однак в той же час є одним із видів власності.

Інтелектуальна власність у найширшому розумінні - це власність на результати інтелектуальної діяльності. Субєктивне розуміння інтелектуальної власності можна виразити як "закріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній та художній галузях". Це права, що стосуються літературних, художніх і наукових творів; виступів виконавців, фонограм і програм ефірного мовлення; винаходів у всіх галузях людської діяльності; наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування та торгових назв і позначень; запобігання недобросовісній конкуренції; а також усіх інших прав, що є результатом інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній і художній галузях.

Чинне цивільне законодавство України визнає право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності людей, що відповідає сучасним реаліям. Як наводить О.О. Підопригора, будь-який витвір людини - це його власність, а якщо є власність, то має бути і право власності. Отже, інтелектуальна власність - це власність на будь-які результати творчої діяльності людей, що відповідають встановленим чинним законодавством вимогам.

Є.О. Харитонов визначає інтелектуальну власність як "власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона. Даний вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридично за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій обєкт творчості перетворюється на особливий вид власності".

Поняття "право інтелектуальної власності" слід розглядати у двох аспектах: як цивільно-правовий інститут (в обєктивному розумінні) і як суб'єктивне право винахідників, раціоналізаторів, селекціонерів тощо.

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут є сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання і охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб'єктивне право інтелектуальної власності є право його суб'єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому результатом інтелектуальної діяльності.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним правом творця або інших осіб на обєкт права інтелектуальної власності, так і мати зобовязальний характер у правовідносинах, повязаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.

На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком, який встановлюється нормами спеціальних законів окремо для різних видів обєктів права інтелектуальної власності.

Субєктам права інтелектуальної власності належать права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної діяльності. Субєктами права інтелектуальної власності можуть бути як творці обєкта права інтелектуальної власності, так і інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності.

Враховуючи положення міжнародного законодавства, а саме п. 8 ст. 2 Стокгольмської конвенції 1967 року, можна встановити таке коло об'єктів права інтелектуальної власності:

- твори науки, літератури й мистецтва, відображення об'єктивній формі;

виконання, що мають за мету фіксацію, відтворення й поширення результатів творчої діяльності за допомогою технічних засобів;

записи творчого виконання та інші записи за допомогою технічних засобів;

кабельна і безпровідна трансляція творчого виконання;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг та інші атрибути комерційного характеру, зазначення походження товарів, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин, раціоналізаторські пропозиції, науково-технічна інформація у вигляді ноу-хау та ноу-хау.

Важливим є те, що перелік згаданих обєктів не є вичерпним, але слід враховувати, що обєктом права інтелектуальної власності є не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам закону.

Для того, щоб встановити коло відносин з використання та охорони прав інтелектуальної власності, необхідно розглянути питання щодо поділу самої інтелектуальної власності на види. З цією метою слід розглянути питання творчості як елементу поняття інтелектуальної діяльності.

Творчість - це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. За своєю цілеспрямованістю творчість можна умовно поділити на два основні види: духовна творчість і науково-технічна творчість. Творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, можна вважати духовною творчістю. Вона охоплює літературу, науку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої діяльності гуманітарного характеру. До результатів науково-технічної творчості належать винаходи в усіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо.

Усі зазначені результати творчої діяльності об'єднані поняттям інтелектуальної власності. З цього загального поняття інтелектуальної власності міжнародно-правові документи виділяють окремо промислову власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки або моделі, фабричні або товарні знаки, знаки обслуговування. Інші об'єкти інтелектуальної власності, які залишилися за межами поняття промислової власності, становлять групу результатів творчої діяльності, що охороняється авторським правом. Цю групу часто називають літературно-художньою власністю. Таким чином, склалося два самостійні правові інститути - авторське право і право промислової власності. До того ж, останніми роками намітилася тенденція до формування ще однієї групи результатів творчої діяльності, які не дуже вписуються в групу промислової власності, принаймні за своїм функціональним призначенням, яким є індивідуалізація учасників цивільного обігу товарів і послуг. Ними є такі інститути, як знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару, які відрізняються від інших об'єктів промислової власності не лише функціональним призначенням, але й і рівнем творчості - одна справа створити винахід, інша - знак для товарів і послуг, промисловий зразок чи фірмове найменування.

Отже, узагальнивши усе вищевикладене, можна дати загальне визначення інтелектуальної власності - це власність на результати інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній та художній галузях. В обєктивному розумінні право інтелектуальної власності є сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання і охорони результатів інтелектуальної діяльності людей, у суб'єктивному - це право суб'єкта інтелектуальної власності на володіння, користування і розпорядження належним йому результатом інтелектуальної діяльності.

Відповідно до наведених вище положень щодо поділу права інтелектуальної власності на види, систему та види права інтелектуальної власності можна представити у вигляді схеми. (схема 1.1.)


Схема 1.1. Система та види права інтелектуальної власності.


1.2 Інтелектуальна діяльність та її місце в соціально-економічному розвитку суспільства


Значення і роль інтелектуальної діяльності, а також належного правового регулювання охорони та використання результатів інтелектуальної діяльності важко переоцінити для соціально-економічного прогресу. Там, де належним чином сприяють інтелектуальній діяльності, досягається високий рівень добробуту народу. Світовий досвід свідчить: прогресу досягають там, де цінують інтелектуальну діяльність і уміло користуються її плодами. Проблема полягає також і в тому, що мало отримати бажані результати творчої діяльності, їх ще треба раціонально використати, а це часто не легше, ніж їх створити.

Відомо, що духовний і науково-технічний рівень того чи іншого суспільства формується з трьох складових - освіти, культури і науки. За сьогоднішніх умов позитивні зрушення у житті країни значною мірою залежать від рівня освіти та обсягу нагромаджених суспільством знань, від рівня і ефективності творчої діяльності. Наука не може успішно розвиватися, якщо виробництво не забезпечить її необхідними інструментами, приладами, обладнанням, а виробництво не може прогресувати без розвитку науки.

Розвиток науки, культури, техніки і виробництва, особливо у другій половині XX ст., свідчить про те, що людство у своєму розвитку підійшло до тієї межі, коли подальший прогрес буде зумовлюватися саме розумовою діяльністю суспільства. Тобто, саме результати інтелектуальної діяльності будуть визначати стратегію і тактику соціально-економічного розвитку будь-якої країни. Високий рівень інтелектуальної діяльності у тій чи іншій країні зумовлює кращий рівень життя її населення, адже досягнення інтелектуальної діяльності зумовлюють рівень виробництва, культури, освіти тощо. Зазначені досягнення, безперечно, будуть визначати рівень виробництва, що стане лише засобом чи способом реалізації здобутків науки, культури, техніки. Не викликає сумніву, що досягнення науки мають пріоритетне значення і можуть бути використані у будь-якій сфері діяльності людей. Науково-технічні досягнення формують рівень і характер виробництва. Інтелектуальні досягнення у сфері художньої літератури, мистецтва і культури в цілому формують моральні засади суспільства, його світогляд, ставлення до навколишнього середовища, його бачення, тобто ті засади, які ми називаємо людськими цінностями і які визначають духовний світ людини і суспільства.

Поняття інтелектуальної діяльності охоплює весь комплекс складових, що складають основу соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства. Науково-технічний прогрес - це поступальний рух у розвитку науки і техніки, що складається із певних стадій, що в своїй сукупності утворюють певний діалектичний виток по спіралі.

Сутність науково-технічного прогресу можна визначити як безперервний і поступальний, такий, що постійно вдосконалюється, взаємозумовлений процес пізнання закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу, їх перетворення і використання в доцільній діяльності людини.

Сутність технічного прогресу полягає в поступальному процесі перетворення і використанні пізнаних закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу в доцільній діяльності людини, що взаємозумовлений і постійно вдосконалюється. Отже, це процес добування і застосування нових наукових і технічних знань в інтересах задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства. Основна функція науково-технічного прогресу - забезпечити виробництво та іншу доцільну діяльність людини найбільш оптимальними засобами, способами, матеріалами, методами тощо для досягнення практичних цілей.

Важко переоцінити значення інтелектуальної, творчої діяльності і для розвитку технологій, нової техніки та виробництва. Уже безспірною стала теза: успішний розвиток виробництва в сучасних умовах можливий лише за належного його науково-технічного забезпечення. У свою чергу належне науково-технічне забезпечення можливе лише за умови ефективного, точного і своєчасного науково-технічного прогнозування розвитку техніки, технологій і виробництва.

Досвід країн світу з розвиненою ринковою економікою свідчить про те, що високий технічний рівень виробництва в сучасних умовах можливий за умови інтеграції наукової, технологічної та промислової політики країни. Усі ланки розвитку техніки і виробництва мають здійснюватися за єдиною технологічною схемою від зародження ідеї до її втілення у продукцію і реалізації на ринку.

Нова техніка, що зумовлює технічний рівень виробництва, має створюватися на науково-технічних розробках на рівні винаходів. Винахідництво - це один із найпотужніших двигунів науково-технічного прогресу, тому воно є одним із найважливіших напрямів інтелектуальної діяльності, що опирається передусім на досягнення науки. Одним із визначальних зрушень у світовій економіці наприкінці XX - початку XXI століття стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного економічного розвитку - з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, радикальних структурних зрушень, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формуванні стало високого рівня конкурентоспроможності. Завдяки чиннику інтелектуального капіталу, ринкова вартість високотехнологічних компаній може в 3-6 разів перевищувати їх балансову вартість, яка насамперед базується на вартості фінансового капіталу. Все це дає підставу для проголошення становлення якісно нового типу економіки - "економіки, що базується на знаннях", яку в США в 1990-х роках назвали "новою економікою". У цій економіці головна роль належить вартості, що створюється знанням.

Інтелектуальний капітал визначається як знання, формалізовані, зафіксовані та використовувані для виробництва більш інтелектуально містких продуктів й отримання конкурентної переваги. Інтелектуальний капітал - структурно складне явище. Поряд з елементами гуманітарного та споживчого капіталу, він охоплює так званий структурний капітал, який, у свою чергу, включає в себе інноваційний капітал, а останній - комплексоб'єктів, що становлять інтелектуальну власність. Отже, інтелектуальна власність є важливим елементом інтелектуального капіталу.

Сьогодні в світі процеси охорони інтелектуальної власності досягли надзвичайно високої інтенсивності, немислимої ще десятиріччя тому. Про це свідчать, зокрема, такі факти.

По показниках, які використовує Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності (ВОІВ), що щорічно публікує зведені дані по кількості патентів, виданих різними державами миру, в 2007 році у світі було видано більше 600 тис. патентів. Крім того, в останнє десятиліття помітна тенденція інтернаціоналізації патентів, коли свідоцтва в тій або іншій країні світу одержують нерезиденти - 74% подібних патентних свідоцтв видали США, Японія, Південна Корея, Китай і Європейський Патентний Офіс (обслуговує країни Європейського Союзу). По показнику кількості отриманих патентів на 1 млн. населення країни, світовим лідером є Японія (2 884 патенти на 1 млн. японців). У першу п'ятірку також входять Південна Корея (2189), США (645), Німеччина (587) і Австралія (479). Для України цей показник дорівнює 68. Крім того, ВОІВ в 2007 році одержала рекордне число міжнародних заявок на реєстрацію товарних знаків - 156,1 тис., що на 4,7% більше, ніж роком раніше.

Ефективна охорона інтелектуальної власностісприяє зростанню національного потенціалу високотехнологічного розвитку через наступні чинники:

створення передумов для комерціалізації знань і тим самим - фундаменту для самофінансування науково-технічної, винахідницької та інноваційної діяльності;

підвищення суспільної оцінки знань і престижу науково-технічної та взагалі творчої діяльності,що само по собі стимулює їх розвиток;перебудову системи відносних цін в економіціна користь наукомістких, високотехнологічних галузей і видів діяльності, що стимулює їх розвиток;

більш раціональне використання інтелектуальних ресурсів країни, що в умовах захисту інтелектуальної власності стають дорожчими, а отже їх нераціональне використання - збитковим;

створення належних умов для здійснення інвестицій у формі нематеріальних активів у високотехнологічні галузі та виробництва, що сприяє піднесенню на якісно новий рівень процесу трансферу технологій з-за кордону;

створення умов для налагодження ефективної міжнародної кооперації у високотехнологічних галузях і виробництвах, інтеграції країни в регіональний і світовий технологічний простір.

Водночас слід зазначити, що існують два шляхи забезпечення технологічного прогресу. Першийбазується, передусім, на розвитку власного науково-технологічного потенціалу; другий - на запозиченні інновацій з-за кордону. Дослідження показують, що активне патентування та взагалі захист інтелектуальної власності більшою мірою відповідає першому з названих шляхів, тоді як для другого шляху високий рівень охорони інтелектуальної власності є менш значимим фактором. Принаймні, такі країни, як Ірландія, Малайзія, Мексика та деякі інші досягли значного підвищення технологічного рівня та збільшення частки високотехнологічного експорту не завдяки активній діяльності в галузі патентування (особливо щодо нерезидентів), а, головним чином, за рахунок прямих іноземних інвестицій, супроводжуваних передачею технологій. Тобто, є підстави вважати, що за відсутності ефективної охорони інтелектуальної власності, саме шлях запозичень (імітаційного технологічного розвитку ) є для країни найбільш імовірним.

Актуальність питань охорони інтелектуальної власності зумовлюється також необхідністю забезпечення умов добросовісної конкуренції у будь-якій сфері національної економіки, без чого неможливо забезпечити права громадян як споживачів, боротися з фальсифікацією споживчих товарів, що часто маскуються товарними знаками відомих фірм.

Підсумовуючи усе вищезазначене, можна зробити висновки, що роль та місце інтелектуальної діяльності в соціально-економічному розвитку суспільства на сучасному етапі зумовлюється тим, що результати інтелектуальної діяльності будуть визначати стратегію і тактику соціально-економічного прогресу країн світу, оскільки високий рівень інтелектуальної діяльності зумовлює відповідно високий рівень життя суспільства, адже досягнення інтелектуальної діяльності зумовлюють рівень виробництва, культури, освіти тощо. Інтелектуальна діяльність е творчою діяльністю, результати якої обов'язково мають відповідати встановленим вимогам закону, тому що лише за цієї умови результати інтелектуальної діяльності можуть стати об'єктами інтелектуальної власності, щодо яких здійснюється правова охорона, яка в свою чергу забезпечує подальший розвиток, функціонування та захист інтелектуальної діяльності. У звязку із зазначеним сьогодні в світі процеси охорони інтелектуальної власності досягли надзвичайно високої інтенсивності, про що, зокрема, свідчать зведені статистичні дані, які щороку публікуються ВОІВ.


1.3 Історичні передумови виникнення та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності


Розвиток системи правової охорони інтелектуальної власності має свою складну історію, упродовж якої розвивались та удосконалювались засоби охорони творів науки, літератури, мистецтва, техніки тощо, однак у цілому щодо їх охорони можна виділити чотири етапи, які значно відрізняються один від одного і послідовно змінюють один одного.

Перший етап - найдавніший, який нам фактично невідомий, оскільки його правові засади в історичній літературі не простежуються. Ми можемо лише припускати, - якщо були результати творчості, то були і засоби їх охорони. Цей етап існував приблизно до XII ст.

Другий етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплює приблизно XII-XVIII ст. та характеризується привілеями, які надавали певній особі, як правило, наближеній до першої особи, певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Привілей був монопольним правом та засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, цар, імператор, князь та ін.).

Привілей міг полягати у самих різноманітних перевагах, полегшеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо, причому підставою для надання привілею могли бути різні причини. За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна, що приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.

Першою прийняла положення про привілеї "Парте Венеціана" Венеціанська Республіка у 1474 р. Разом з наданням привілеїв почали складатися їх правові засади. Основними з них були: корисність, новизна для держави, виключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила; покарання порушника наданого привілею.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія, де привілеї почали вже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями, які передбачали виключне право на їх використання і на одержані прибутки, підтримувалося заснування нових виробництв на імпортній технології. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв, кількість яких особливо зросла у зв'язку з промисловою революцією. Однак зростання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань з боку королівської влади, проти яких промисловці заявляли рішучі протести. У результаті королівська влада змушена була поступитися та дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.

У 1628 p., у Англії було прийнято Положення про монополії, яке встановило, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком "усіх патентних грамот і надання привілеїв строком на чотирнадцять років або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот і надання прав". Зазначеним Положенням був чітко визначений строк чинності наданих патентних прав та закладений конкретний принцип патентного права - виключність наданих прав.

Таким чином, в усьому світі складалася і розвивалася система привілеїв, що у свою чергу закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому системи привілеїв у різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічного розвитку.

Так, у Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою "Правила выдачи привилегии на заведение фабрик". Цим актом певною мірою було впорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. було прийнято Закон Росії "О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах". Цим Законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років.

Становлення системи правової охорони творів науки, літератури і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв почала складатися після виникнення друкування, у зв'язку з виникненням якого з'явилися фахівці цієї справи - виробники друкованої продукції та торгівці нею.

Правова охорона друкованої продукції почала складатися у формі привілеїв, які в Англії та Франції надавалися королівською владою, а у Німеччині - князями. Надані привілеї передбачали охорону виключних прав на друкування і поширення друкованої продукції на певний час. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.

Однак зазначені привілеї надавали захист прав лише друкарів, що було істотним недоліком системи привілеїв як форми охорони виключних прав друкарів та розповсюджувачів книг. Поза межами цієї охорони залишалися самі творці книг - їх автори, а весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві, але на одержаний ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це викликало справедливе обурення авторів творів і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.

У Англії у 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне положення про захист прав авторів - Статут Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг, основним положенням якого було визнання за автором книги виключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації.

Система привілеїв існувала також і в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою самою, як в Англії. Велика Французька революція скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) протягом усього його життя і 5 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам.

Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома декретами у Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшлося про права автора, а не видавців, як це було передбачено Статутом Анни. Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнавалися як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала право власності на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта.

Сполучені Штати Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 p. надавав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню.

Крім Англії і США, обов'язкової реєстрації опублікованих книг законодавство інших країн не вимагало. Ця принципова засада авторського права (необов'язковість спеціальної реєстрації та будь-якої експертизи творів) збереглася в усіх правових системах.

Щодо становлення правової охорони торговельної марки (товарних знаків), то вирізнення виробниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має давню історію, однак саме поняття "товарний знак" у сучасному значенні виникло лише у XIX ст. Спочатку такі позначення використовувалися як зазначення походження, приналежності виробу тому чи іншому виробникові.

Так, з поширенням виробництва паперу виникла потреба певним чином позначати папір виробника. У XIII ст. вже з'являються перші позначення паперовиробників - ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.

У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали основною формою ремісницького виробництва. Статути гільдій уже містили приписи, за якими майстри золотих і олов'яних справ зобов'язані були застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.

Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції вони були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.

Найкращі ж умови для маркування товарів були створені ринковою економікою, оскільки бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кількості товарів різних виробників. Гостра ж конкуренція виробників зумовила потребу шукати свого споживача, свого покупця, для чого треба було підвищити якість свого товару, а тому виникла потреба його позначення певними знаками. Отже, зазначені позначення товару вказували на його виробника, виконували рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх не дуже якісних товарів стали використовувати чужі позначення. Виникла гостра потреба у правовій охороні позначень товарів.

Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції - в 1857 р., в США - у 1881 p., у Великій Британії - в 1883 p., Німеччині - в 1884 р. У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масштаби. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах рішуче вступає у силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають Сполучені Штати Америки, у 1791 р. такий самий закон приймає Франція. Французький патентний закон заклав принципово важливу засаду, згідно якої будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора. Ідея визнання за творцем права власності на його творчий результат була ще раніше проголошена у США - в законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. Цей принцип дістав своє визнання також у законодавстві Саксонії, Прусії, Данії, Норвегії та інших країн.

З принципу, закладеного у французькому патентному законі 1791 p., випливало кілька важливих засад: 1) будь-який творчий результат визнавався об'єктом права власності; 2) винаходом визнавався творчий результат у будь-якому виді доцільної діяльності людини за умови його відповідності вимогам закону; 3) держава гарантувала охорону прав творця шляхом видачі охоронного документа - патенту; 4) вводилася обов'язкова державна реєстрація винаходів попередньою експертизою заявки по суті.

Промислова революція, що відбулася у ряді країн наприкінці XIX - на початку XX ст., зумовила різке зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також невпинно збільшується. У період 1815-1820 p.p. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а в період 1850-1854 p.p. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.

Патентна система охорони промислової власності все більше поширюється у світі й одночасно удосконалюється, водночас розробляється і впроваджується принцип новизни винаходу.

Так поступово виникали і складалися передумови ідеї міжнародної охорони винаходів. Спочатку німецькі країни утворили Митний союз німецьких держав, відповідно до статуту якого патентовласник втрачав право забороняти імпорт товарів, у яких використано його винахід, за умови, що ці товари були виготовлені в одній із країн зазначеного Митного союзу. Ідея міжнародної охорони винаходів вступила у гостру суперечку з принципом свободи міжнародної торгівлі. Однак ідея міжнародної охорони промислової власності була реалізована 20 березня 1883 р. у формі Паризької конвенції, якою було засновано Союз із промислової власності.

Наступний етап у розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією, яка поширилася як на сферу промислової власності, так і на сферу літературно-мистецької діяльності. Так, у 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, якою був заснований Міжнародний союз про охорону літературних і художніх творів.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони прав на результати творчої діяльності почало особливо активно розвиватися в XX столітті. В 1925 році було укладено Гаазьку угоду пре міжнародне депонування промислових зразків. У 1952 р. в Женеві була підписана Всесвітня конвенція про авторське право. В 1958 році було підписано Лісабонську угоду про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію. В 1961 р. була підписана Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і органів радіо і телебачення. В 1989 р. підписаний Договір про реєстр фільмів (Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів). Було підписано також багато інших міжнародних договорів, угод, конвенцій, спрямованих на забезпечення надійної правової охорони результатів творчої діяльності в різних країнах світу - учасницях названих та інших договорів.

Наявність багатьох міжнародних конвенцій, договорів, угод тощо в галузі правової охорони результатів творчої діяльності не сприяла їх ефективній охороні. Мали місце розбіжності, неоднакові підходи, різне тлумачення одних і тих самих понять. Іншими словами, настала гостра потреба в координації, в узгоджених силах, в об'єднанні зусиль для досягнення необхідної правової охорони. Тому й виникла ідея створити окрему організацію, яка б певним чином координувала регулювання правової охорони в цій галузі, передбаченої численними міжнародними договорами. Виникненню цієї ідеї передувало підписання уже згадуваної Паризької конвенції по охороні промислової власності і Бернської конвенції по охороні літературних і художніх творів. Отже, було скликано Стокгольмську дипломатичну конференцію держав - членів Паризького і Бернського союзів, на якій в червні-липні 1967 р. було розроблено і прийнято конвенцію, яка заснувала нову міжнародну організацію. 14 липня 1967 р. було підписано документ під назвою "Конвенція, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності", який набув чинності в 1970 р., а в грудні 1974 р. набув статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй.

Отже, можна зробити висновки, що виникненню та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, у тому числі і на сучасному етапі, передували досить масштабні історичні передумови, які складалися у різних країнах та правових системах світу. Відповідно до змін у технології й суспільстві змінювалися і положення щодо охорони результатів інтелектуальної діяльності. Саме зміни в технології й спричинили найбільші виклики й найбільші можливості для системи інтелектуальної власності, що і стало причиною того, що норми в області інтелектуальної власності найбільш швидко розвивалися та вдсконавлювалися саме в XX столітті.


Глава 2. Міжнародно-правове забезпечення охорони прав інтелектуальної власності


.1 Міжнародно-правове законодавство в сфері охорони інтелектуальної власності


Процес глобалізації економіки, що набув надзвичайно високих темпів з 1990-х років, спричиняє потребу будь-якої країни гармонізувати національне законодавство з міжнародними нормами у сферах інвестицій, забезпечення ефективної конкурентної політики, стандартизації і сертифікації, функціонування інформаційних систем і систем комунікацій, а також забезпечення належної охорони інтелектуальної власності. Рівень захисту інтелектуальної власності є важливою передумовою нарощування інтелектуального капіталу та, як наслідок, - конкурентоспроможності компанії в умовах зростаючої конкуренції у галузі високих технологій.

Таким чином, на сьогодні в основних рисах оформилася глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності, базові характеристики якої мають бути враховані будь-якою країною світу, що намагається реалізувати інноваційну модель розвитку, базовану на знаннях.

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є низка угод, які регулюють правовідносини у сфері промислової власності та авторського права і суміжних прав, причому, слід зазначити, що Україна ратифікувала 18 із них. Адміністративні функції щодо цих угод виконує ВОІВ.

Крім такого універсального договору, як Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, умовно міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності можна поділити на такі групи.

Перша - це договори з охорони прав інтелектуальної власності, які визначають міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні, до числа яких, зокрема, відносяться Договір про патентне право, Паризька Конвенція про охорону промислової власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

У окрему групу можна виділити низку договорів, які забезпечують міжнародну реєстрацію або подачу заявки для кожної країни, що є учасницею таких договорів, до яких можна віднести Договір про патентну кооперацію, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків, Гаазьку угоду про міжнародне депонування промислових зразків, Лісабонську угоду про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.

Ще одна група - договори про класифікації - створює системи класифікацій, які організують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані структури для полегшення пошуку, та до якої відносяться такі договори, як Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію.

Одним із найважливіших міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, який регулює відносини щодо охорони авторського права, є Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів 1886 року. Дана конвенція складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів, термінів охорони, правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотографій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони, зворотної сили її норм та ін. Деякі норми регулюють діяльність органів управління Бернським союзом.

Країни - учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, а сама Конвенція ґрунтується на таких трьох принципах:

) на принципі "національного режиму", відповідно до якого створені в одній із країн-учасниць Бернського Союзу твори повинні отримувати в усіх інших країнах-учасницях Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає своїм громадянам;

) на принципі "автоматичної охорони", відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається у міру факту створення твору і не обумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;

) на принципі "незалежності охорони", відповідно до якого володіння наданими правами та їх реалізація не залежать від надання охорони в країні походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном "літературні і художні твори" охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається.

Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо. Міжнародно-правову охорону результатів інтелектуальної діяльності у сфері промислової власності забезпечує Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 року. Дана Конвенція застосовується для об'єктів прав промислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних марок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових найменувань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конкуренції. В наведених переліках нема деяких результатів творчої діяльності, які уже мають правову охорону, наприклад, секрети виробництва (ноу-хау), раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення, найменування місця походження товару, комп'ютерні програми, інтегральні мікросхеми, репрографія, біотехнологія та деякі інші. Але конвенція не ставить перепони для надання правової охорони і таким результатам інтелектуальної творчості, які можуть появитися в майбутньому чи вже появилися.

Головні положення Конвенції поділено на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав. Відповідно до положень про національний режим Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до Паризького Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Право пріоритету - принцип, який полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни-члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою.

Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн - 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, незалежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні-члені Союзу не зобов'язує інші країни-члени Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого закінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні-члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони..

Конвенція містить також інші положення стосовно регулювання правовідносин, пов'язаних з охороною прав інших об'єктів промислової власності зокрема промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань, географічних зазначень, назв місця походження.

Першою міжнародною угодою, основною метою якої є міжнародно-правова охорона суміжних прав, стала Римська конвенція 1961 року. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми). Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення. Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. За цією Конвенцією охороняються права виконавців (протидія фіксації та прямій передачі в ефір чи доведенню до загального відома їх виконань без згоди виконавця), права виробників фонограм (дозволяти чи забороняти відтворення фонограм, а також ввезення та розповсюдження примірників без їхнього дозволу), права організацій мовлення (дозволяти чи забороняти ретрансляцію, фіксацію і відтворення їхніх програм).

Основним принципом Римської конвенції є принцип національного режиму. Так, виконання охороняється за національним режимом країни-члена, якщо воно мало місце в іншій країні, що домовляється. Охорона фонограми надається за національним режимом країни-члена за умови, якщо виробник фонограм є громадянином іншої країни, що домовляється; перший запис звуку зроблено в іншій країні, що домовляється; фонограма вперше опублікована в країні, що домовляється. Кожна країна, що домовляється, надає організації мовлення національний режим за умови, якщо штаб-квартира організації мовлення знаходиться в іншій країні-члені або якщо передачу в ефір здійснено за допомогою передавача, що знаходиться в іншій країні-члені Римської конвенції.

Окрім вищенаведених угод, слід окремо визначити Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків 1891 року, яка здійснює міжнародно-правову охорону торговельних марок (товарних знаків). Країни, що підписали зазначену Угоду, утворили Спеціальний союз для міжнародної реєстрації знаків. Громадяни кожної країни, які є членами зазначеного Союзу, можуть забезпечити в усіх інших країнах-учасницях Угоди охорону своїх знаків, що застосовуються для товарів і послуг і зареєстровані в країні походження шляхом подання заявки на зазначений знак до Міжнародного бюро ВОІВ за посередництвом відомства країни походження. Відповідно до Угоди, країною походження вважається країна Спеціального союзу, де заявник має дійсне і не фіктивне промислове чи торговельне підприємство. Угода чітко визначає зміст міжнародної заявки. Заявка на міжнародну реєстрацію знака оформляється на спеціальному бланку, передбаченому Інструкцією. Відомство країни походження засвідчує, що дані, які наводяться в заявці, відповідають даним національного реєстру, зазначає дати і номери заявки і реєстрації знака в країні походження, а також дату подачі заявки на міжнародну реєстрацію. Від дати реєстрації знака в Міжнародному бюро відповідно до встановлених вимог кожна заінтересована країна зобов'язана надати охорону цьому знаку в такому самому обсязі, яку вона надає своїм заявникам. Заявник при подачі заявки на міжнародну реєстрацію знака повинен вказати, в яких країнах Спеціального союзу він бажає одержати правову охорону свого знака. Будь-який знак, який був предметом міжнародної реєстрації, користується правом пріоритету, визначеного Паризькою конвенцією про охорону промислової власності.

Характеризуючи міжнародно-правове законодавство в сфері охорони інтелектуальної власності, слід окремо виділити таку найважливішу міжнародну угоду у цій сфері, як Стокгольмська Конвенція про заснування ВОІВ 1967 року, якою було чітко встановлено види обєктів інтелектуальної власності та власне створено глобальну міжнародну систему охорони та захисту інтелектуальної власності, на чолі якої стоїть ВОІВ та метою діяльності якої є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами. Відповідно до цієї Конвенції інтелектуальна власність включає дві основні сфери прав: промислову власність, яка головним чином охоплює винаходи, товарні знаки і промислові зразки, і авторське право, що охоплює літературні, музичні, художні, фотографічні і аудіовізуальні твори.

Найважливішою в останній час подією в еволюції норм в області охорони інтелектуальної власності стало укладення Угоди по пов'язаним з торгівлею аспектам прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПВ), що є складовою частиною Установчого договору Всесвітньої торговельної організації (ВТО), що був підписаний у Маракеші 15.04.1994 р. і набув чинності 01.01.1995 р.

Угода ТРІПВ включає у себе практично усі види інтелектуальної власності, регламентує взаємовідносини між її володільцем і державою, встановлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародний угод у цій сфері, ТРІПВ встановлює конкретні строки приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з нормами даної угоди, передбачає жорсткий контроль за виконанням цих норм, створює механізм розвязання спірних питань на міждержавному рівні. Інтелектуальна власність розглядається угодою ТРІПВ як обєкт міжнародної торгівлі, а її захист представлений у якості одної з форм зовнішньоторговельного регулювання.

Угода ТРІПВ встановлює мінімальні стандарти, які повинні виконуватися членами ВТО, по наданню прав на охорону інтелектуальної власності й забезпеченню цих прав. Існують певні мінімальні умови, які всі країни повинні застосовувати у відношенні копірайту й суміжних прав, товарних знаків, географічних позначень, промислових зразків, патентів, компонувань (топографії) інтегральних схем і секретів виробництва. Угода також установлює стандарти по контролю за антиконкурентною практикою в контрактних ліцензіях. ТРІПС передбачає детальні зобов'язання відносно процедур по примусовому здійсненню прав і містить положення про співробітництво й технічну допомогу між сторонами, що підписали Угоду.

Слід зазначити, що Україна є учасницею більшості з універсальних міжнародних конвенцій і договорів у сфері охорони інтелектуальної власності, що свідчить про її прогресуюче входження до світових структур, які регулюють інтелектуальну власність. Проте, така участь все ще є недостатньою. Головною проблемою є відсутність участі України у ряді нових конвенцій і договорів, крім того, згідно з чинним Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p., Паризька конвенція, Мадридська угода, Договір про патентну кооперацію та Найробський договір мали б бути ратифіковані окремими законами України. В цьому разі була б забезпечена їх юридично бездоганна інкорпорація у національне законодавство України та розгляд їх судами у якості джерела чинного в країні права. Актуальним є і питання щодо приєднання України із вступом до СОТ до Угоди ТРІПС, а саме необхідності для України брати на себе додаткові зобовязання у відносинах із ЄС і який вплив матимуть ці зобовязання.

Говорячи про міжнародне законодавство у сфері інтелектуальної власності, слід також звернути увагу на регіональні договори, які діють у системі охорони інтелектуальної власності, зокрема, в регіоні Європейського Союзу. До основних з них належать:

Конвенція про видачу європейських патентів (Європейська патентна конвенція, прийнята в 1973р. в Мюнхені). На підставі Мюнхенської конвенції видаються європейські патенти. Здійснення прав, що випливають з європейського патенту, регулюється нормами національних законодавств країн-учасниць цієї конвенції;

Конвенція про європейський патент для Спільного ринку (Конвенція про патент Співтовариства, підписана в 1975 р. у Люксембурзі, згодом (1985 р.) отримала назву Угоди про патент Співтовариства). Люксембурзька угода про патент Співтовариства передбачає видачу єдиного європейського патенту з дією на території усіх країн-учасниць ЄС, однак вона ще не набула чинності;

Відомство з гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС), що працює у м.Аліканте (Іспанія) з 1994 р. та адмініструє систему товарних знаків співтовариства (Community Trade Mark);

Директиви та інші нормативні документи ЄС з питань охорони інтелектуальної власності.

Крім вищенаведеного, слід також звернути увагу на основні інститути охорони інтелектуальної власності в регіоні СНД, серед яких можна виділити такі, як Євразійська патентна організація (ЄАПО), що включає дев'ять та функціонує у рамках Євразійської патентної конвенції, з 1997 р. видає євразійські патенти (Україна та Грузія підписали, але досі не ратифікували Конвенцію про ЄАПО від 9 вересня 1994 р.); Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав від 24 вересня 1999 р. (ратифікована Україною 27 січня 1995 р., діє з травня 1995 р); Угода про заходи з охорони промислової власності та створення Міждержавної ради з питань охорони промислової власності (ратифікована Україною 12 березня 1993 р.); Угода про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності від 6 березня 1998 р. (ратифікована Україною 21 вересня 2000 р.).

Враховуючи значення та вплив вищенаведеного регіонального законодавства у сфері інтелектуальної власності, Україна у свою чергу ставить за мету активний розвиток стосунків з регіональними об'єднаннями, з чого випливає необхідність активної співпраці з ними в питаннях охорони інтелектуальної власності. Насамперед, це стосується Європейського Союзу як головного напряму інтеграції України до європейських економічних структур, та СНД, з державами-учасницями якої Україна має чимало проектів спільного розвитку науково-технологічного потенціалу та охорони інтелектуальної власності. Необхідною є активна взаємодія з існуючими в рамках цих регіональних об'єднань органами та нормативно-правовими механізмами з питань інтелектуальної власності.

Слід також зазначити, що ефективність дії міжнародно-правового законодавства в сфері охорони інтелектуальної власності визначається пріоритетом міжнародних норм, що стало вкрай важливим в умовах глобалізації. За останні десятиріччя роль інтелектуальної власності значно зросла - по оцінкам деяких спеціалістів інтелектуальна власність як складова світового товарообігу становить близько 1%. До того ж, альтернативою міжнародному правопорядку є надзвичайно суперечливий конгломерат національних норм регулювання, що постійно створював би колізії у двосторонніх відносинах і фактично звів би нанівець усі переваги оперативного обміну, пов'язані із сучасною революцією у засобах комунікацій та інформатизацією.

Підсумовуючи зазначене, можна сказати, що на даному етапі у світі сформувалася глобальна система охорони інтелектуальної власності, що регулюється міжнародно-правовим законодавством в сфері охорони інтелектуальної власності, яке має пріоритет над нормами національних правових систем, та основою якого є міжнародні угоди, що регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а також авторське право і суміжні права.


.2 Всесвітня організація інтелектуальної власності як основний міжнародний орган охорони та захисту інтелектуальної власності


Потреба в прискореному розвитку міжнародних регулюючих норм зумовила становлення глобальної системи регулятивних органів, невід'ємною складовою якої є глобальна система охорони та захисту інтелектуальної власності, найважливішим компонентом якої стала Всесвітня організація інтелектуальної власності. ВОІВ являє собою міжнародну організацію, тобто обєднання держав, створене ними у повній відповідності до вимог міжнародного права на основі міжнародного договору, для здійснення координації комплексу заходів щодо міжнародного співробітництва, спрямованих на формування єдиних підходів до забезпечення охорони інтелектуальної власності в усьому світі.

Історія ВОІВ сходить до 1833 року, що ознаменувався народженням Паризької конвенції про охорону промислової власності, членами якої стали 14 держав, що створили Міжнародне бюро для виконання адміністративних завдань. В 1886 році було прийнято Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів і засновано Міжнародне бюро для виконання адміністративних завдань. В 1893 р. ці два невеликих бюро об'єдналися, щоб утворити міжнародну організацію за назвою Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності, яке, базуючись у Берні (Швейцарія) і маючи у своєму розпорядженні штат із семи осіб, стало попередником сьогоднішньої ВОІВ - динамічної структури з більш ніж 170 державами-членами й апаратом, що включає в себе приблизно 650 осіб із усього світу.

У міру того, як зростало значення інтелектуальної власності, структура й форма організації теж мінялися. В 1960 р. Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності переїхало з Берна в Женеву, щоб бути ближче до Організації Об'єднаних Націй та інших розташованих у цьому місті міжнародних організацій.

липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцією про заснування ВОІВ, яка визначила об'єкти інтелектуальної власності, права на які мають охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність - це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, права на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промислові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій і художній галузях.

У 1970 році, слідом за набранням чинності Конвенцією про заснування ВОІВ, Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності перетворилася у ВОІВ, піддавшись структурним і адміністративним реформам і надбавши секретаріат, відповідальний перед державами-членами.

В 1974 р. ВОІВ стала спеціалізованою установою системи організацій ООН з мандатом по керівництву питаннями інтелектуальної власності, визнаними державами-членами ООН. ВОІВ розширила свою роль і в 1996 р. та продемонструвала важливе значення прав інтелектуальної власності в регулюванні світової торгівлі, вступивши в угоду про співробітництво із Всесвітньою торговельною організацією.

Головними завданнями ВОІВ є:

поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до їх суверенітету і рівності;

заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;

модернізація та підвищення ефективності адміністративної діяльності міжнародних угод, що створені у сфері охорони промислової власності, а також охорона літературних і художніх творів.

Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність чотирьох керівних органів ВОІВ: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату).

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави-члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського Союзів, а також Швейцарської Конфедерації - країни місця перебування ВОІВ, є верховним органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету є 72 країни, у тому числі Україна. Координаційний комітет - це виконавчий орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні функції.

Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесії кожні два роки, Координаційний комітет - щорічно. Виконавчим головою ВОІВ є Генеральний директор, що обирається Генеральною Асамблеєю на шестирічний термін. Секретаріат ВОІВ має назву "Міжнародне бюро" та знаходиться в Женеві (Швейцарія).

Членом ВОІВ може стати будь-як держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН, або запрошена Генеральною асамблеєю ВОІВ приєднатися до конвенції про створення ВОІВ.

Основними цілями ВОІВ є:

сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією;

забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а також інших договорів, адміністративні функції стосовно яких виконує ВОІВ.

З метою сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ:

-заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законодавств у сфері охорони інтелектуальної власності;

-надає технічну допомогу країнам, що розвиваються;

збирає і поширює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків;

сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами.

ВОІВ виконує адміністративні функції 23 міжнародних договорів щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності.

Згідно із сучасною програмою діяльності ВОІВ, остання має вирішувати наступні завдання та стратегічні цілі.

. Надання допомоги державам-членам у зміцненні та адаптації системи інтелектуальної власності до цілей їхнього національного розвитку, що продовжує залишатися основним завданням ВОІВ.

. Друге головне завдання, що стоїть перед ВОІВ, - це зростаюча потреба в добре налагодженій системі інтелектуальної власності (у плані видатків, своєчасності та якості) на національному, регіональному й міжнародному рівнях. Глобальні системи охорони ВОІВ повинні відповідати потребам користувачів інтелектуальної власності у таких послугах і сприяти більш справедливому доступу до таких систем різноманітних користувачів. Незважаючи на нинішній спад темпів зростання в рамках Договору про патентну кооперацію (РСТ), базова тенденція зростання залишається незмінною. З іншого боку, міжнародна реєстрація в рамках Мадридської системи показує досить значне зростання через розширення її географічного і мовного охоплення. У цих умовах ВОІВ за допомогою подальшої раціоналізації процесів, більш інтенсивної підтримки в галузі інтелектуальної власності і розширення міжнародного співробітництва повинна забезпечити умови для надання більш широких за діапазоном і більш високих за якістю послуг стосовно глобальних систем охорони для сприяння більш справедливому доступу до міжнародної охорони інтелектуальної власності.

. Наступне завдання - це своєчасне інформування міжнародного співтовариства і користувачів про динамічні зміни в глобальному контексті інтелектуальної власності.

Вищезазначені завдання обумовлюють і такі стратегічні цілі діяльності ВОІВ на найближчу перспективу:

) створення основи для розвитку культури інтелектуальної власності у державах-членах шляхом співробітництва з урядами, міжурядовими організаціями, партнерами в приватному секторі та іншими зацікавленими співтовариствами;

) розвиток політики в галузі інтелектуальної власності та її інтеграція в плани й стратегію національного розвитку, адаптовані до потреб, умов і наявних ресурсів конкретних країн;

) подальший розвиток міжнародного права інтелектуальної власності, що відповідає потребам, які виникають, збалансовано враховує інтереси власників права інтелектуальної власності і відповідає меті державної політики;

) забезпечення надання якісних послуг глобальними системами охорони інтелектуальної власності;

) підвищення ефективності процесу управління ВОІВ.

Україна з 26 квітня 1970 р. є членом ВОІВ, приєднавшись у складі СРСР до Конвенції, що засновує ВОІВ. Участь в ній вона підтвердила 25 грудня 1991 р. як самостійна держава. До міжнародних договорів, адміністративні функції яких виконує ВОІВ та учасницями яких є Україна, належать, зокрема, Всесвітня конвенція про авторське право (дата набуття чинності для України - 27 травня 1973 р.), Паризька конвенція про охорону промислової власності (дата на буття чинності для України - 25 грудня 1991 р.), Договір про патентну кооперацію (дата набуття чинності для України - 25 грудня 1991 р.), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (дата набуття чинності для України - 25 грудня 1991 р.), Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (дата набуття чинності для України - 25 жовтня 1995 р.) та багато інших.

Говорячи про ВОІВ як складову частину глобальної системи охорони інтелектуальної власності, слід окремо визначити і Світову організацію торгівлі (COT), що утворена в 1995р. із штаб-квартирою у м.Женева, Швейцарія, та членами якої є 142 країни. СОТ дедалі більше поширює свою компетенцію на сферу охорони інтелектуальної власності та має спеціальну угоду про співробітництво з ВОІВ. Так, у рамках COT створена система врегулювання спорів з питань інтелектуальної власності, діє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС), створена Рада ТРІПС з функціями перевірки виконання Угоди та дотримання країнами-учасницями зобов'язань за означеною Угодою. Регулювання відносин у рамках ТРІПС поширюється на авторські та суміжні права, товарні знаки, географічні позначення, промислові зразки, винаходи, топології інтегральних мікросхем, охорону закритої інформації і контроль за антиконкурентною практикою через договірні ліцензії.

Отже, підсумовуючи усе вищенаведене, можна визначити, що ВОІВ є основним міжнародним органом охорони та захисту інтелектуальної власності, завданнями якого є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами, та виконання адміністративних функцій по міжнародним договорам щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності.


.3 Діяльність Європейської патентної організації як міжнародної організації у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності


Європейська патентна організація (ЄПО) була створена на основі Конвенції про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на базі уніфікованих правил (прийнята на Мюнхенській конференції в 1973 р., ратифікована в 1977 р.).

Європейський патент - це монопольне право на використання винаходу, що охороняється у відповідності із Європейською патентною конвенцією та надає його володільцю ті ж самі права, що й національний патент у кожній із країн-учасниць Європейської патентної конвенції, яке вказане заявником при подання патентної заявки.

Для здійснення процедури видачі європейського патенту ЄПО має адміністративну й фінансову самостійність. Її органом є Європейське патентне відомство, що перебуває в Мюнхені й має три дирекції, розташовані в Мюнхені, Гаазі й Берліні. Відомство проводить прийом, розгляд і публікацію заявок на винаходи, і видачу патентів на винаходи.

На даний час ЄПО нараховує 30 держав-членів організації, якими є практично всі великі Європейські країни, включаючи Німеччину, Великобританію, Францію, Італію й Іспанію. Ряди організації поповнили в 2002-2003 р.р. Болгарія, Чехія, Естонія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Румунія, а також Латвія, Литва й Польща.

З 1993 р. ЄПО укладає з державами-нечленами ЄПО договори про поширення дії європейських патентів на їхній території, у разі, якщо ці країни мають власне патентне відомство і прийняли закон про охорону інтелектуальної власності.

Активність у діяльності Європейського патентного відомства країн, що до нього відносяться, не однакова. Так, більше всього заявок на одержання європейського патенту реєструється із Японії, США, ФРН та Франції, набагато нижчий рівень активності, наприклад, Болгарії, Бельгії та Фінляндії.

Основними цілями ЄПО є видача європейських патентів, розширення співробітництва між європейськими державами в області охорони винаходів, посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів.

Європейське патентне відомство є авторитетним пошуковим органом і має високу репутацію серед національних і регіональних патентних відомств.

Європейська патентна конвенція регулює тільки процедуру видачі європейського патенту, що з дати його опублікування в тих країнах, для яких він був витребуваний, закріплює за патентоволодільцем ті ж права, які надаються національним патентом.

У конвенції закріплений принцип вільного доступу для представника будь-якої країни незалежно від її членства в ЄПО. Тому заявка може бути подана будь-якою особою незалежно від її громадянства й місця проживання (місця перебування). Заявка може подаватися із запитом конвенційного пріоритету.

Порядок видачі європейських патентів дає практичну перевагу, що полягає у подачі єдиної заявки на одній мові в одне патентне відомство. Отримання європейського патенту є вигідним, якщо заявнику необхідно охопити всі країни Європейського співтовариства. Даний патент чинний стосовно 31 країни Європи, що підписали Європейську патентну конвенцію, а також поширюється на Албанію, Боснію, Герцеговину, Хорватію, Македонію, Сербію і Чорногорію.

Заявка на отримання європейського патенту може бути подана на одній з трьох мов - англійській, французькій або німецькій у Європейське патентне відомство або національні патентні відомства країн-учасниць Європейської патентної конвенції. Заявка на європейський патент публікується разом із звітом про інформаційний пошук через 18 місяців з дати її подання. На протязі 6 місяців з дати публікації заявник має вирішити питання про подання клопотання про проведення експертизи по суті. У разі задовільного результату експертизи приймається рішення про видачу європейського патенту. Патент починає діяти у вказаних державах після перекладу на офіційні мови цих країн пунктів патентної формули. Після публікації даних про видачу заявки треті особи на протязі 9 місяців можуть подати протест проти видачі патенту.

Європейський патент діє 20 років, також як і національний патент у деяких або у всіх договірних державах. Може видаватися відповідно до міжнародної заявки, поданої відповідно до Договору про патентну кооперацію. (Підписана в 1989 р. 12 державами-членами ЄС угода про патенти Співтовариства дотепер не ратифікована).

Будь-який спір щодо правомірності дії патенту у кожній з країн Європейської патентної конвенції вирішується у відповідності із національним законодавством, а припинення дії патенту в одній із країн не означає автоматичного припинення його дії у інших країнах.

За матеріалами щорічних звітів Європейського патентного відомства про його роботу, більше половини заявок, поданих до відомства, відносяться до 10 класів міжнародної патентної класифікації: медицина, електротехніка зв'язку, електронна обробка даних, електричні блоки, органічна хімія, контрольно-вимірювальні прилади, біохімія й генна інженерія, транспортна техніка, органічні мушкетики з'єднання й деталі машин. Найбільша кількість заявок відноситься до області медичної техніки й техніку електрозв'язку.

Європейське патентне відомство виступає основним провідником ідеї створення єдиного Європейського патентного суду. До теперішнього часу досягнутий значний прогрес у роботі із заснування Європейського патентного суду. Так, ще у 2002 році почалась робота із вироблення міжнародної угоди про інтегрований судоустрій з вирішення спірних питань відносно європейських патентів.

Оскільки Європа є основним торгово-економічним партнером України, ефективний патентний захист присутності українських фірм на європейському ринку вкрай важливий. Переваги європейського патенту для захисту українських винаходів у порівнянні з патентним портфелем по декількох європейських країнах безперечні. Так, при європейському патентуванні на противагу національному провадиться лише одна процедура діловодства по європейській патентній заявці замість декількох (по числу країн), що радикально скорочує видатки на іноземних патентних повірених, які є основними в процесі одержання патенту. Хоча процедурні патентні мита по європейській патентній заявці трохи вище, ніж у кожній з більшості приймаючих участь держав, але вони в середньому нижче, ніж сумарні мита в трьох-чотирьох європейських країнах. Рівень проведення патентного пошуку й експертизи по європейській патентній заявці дуже високий, що забезпечує стабільність виданого європейського патенту. При цьому європейське патентне законодавство по процедурних питаннях значно більш ліберальне, чим у ряді європейських країн, що дозволяє ефективно відстоювати інтереси заявника при діловодстві за заявкою.

Зазначене дає підстави стверджувати про переваги отримання європейського патенту, які полягають у можливості подачі єдиної заявки на одній мові в одне патентне відомство та можливості за допомогою одного патенту захистити відповідні права у всіх країнах Європейського співтовариства.

Таким чином, діяльність Європейської патентної організації як міжнародної організації у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності спрямована у першу чергу на здійснення процедури видачі європейського патенту та розширення співробітництва між європейськими державами в області охорони винаходів, посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів. Документом, який встановлює порядок видачі європейських патентів, є Конвенція про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на базі уніфікованих правил 1973 р., яка, окрім іншого, закріплює і практичну перевагу для заявників при зверненні для отримання європейського патенту.


Глава 3. Основні правові засади міжнародної охорони інтелектуальної власності


.1 Міжнародно-правова охорона авторських прав і суміжних прав


ХХІ ст. справедливо називають століттям інтелектуальної власності. Адже щодоби зявляються нові літературні, художні, музичні твори різноманітних жанрів та напрямів, що зумовлює необхідність ефективної правової охорони авторського і суміжних прав.

До середини минулого сторіччя поняття "авторське право" не існувало як такого, право власності могло поширюватися лише на конкретні упредметнені твори мистецтва (картини, скульптури й т.п.). Але починаючи із середини 19 століття авторське право стає самостійною формою власності. Створення університетів, публічних бібліотек, розвиток книжкової торгівлі, вивчення іноземних мов, можливість вільного пересування усередині Європи, розширення циркуляції книг - все це створило нові умови для видавничої справи, що перетворилось у вигідний спосіб вкладення капіталу, а добутки інтелектуальної праці стали відповідати всім ознакам товару.

В широкому сенсі авторське право включає в себе положення про охорону авторського права в точному змісті цього слова, а також охорону так званих "суміжних прав".

Авторське право має відношення до художніх творів (поезія, романи, музика, живопис, кінофільми тощо). У більшості європейських мов використовується ще англійський термін (copyright - копірайт), що у буквальному перекладі означає - право на виготовлення копій. У терміні "копірайт" наголос робиться на основну дію, яка по відношенню до літературних або інших художніх творів може виконуватись лише самим автором або з його дозволу, а саме тиражування літературного або інших творів, таких, як книга, картина, скульптура, фотографія або кінофільм тощо. У терміні ж "авторське право" за головне взято особистість автора художнього твору, чим підкреслюється той факт, що у законодавстві багатьох країн визнається, що автор має певні правові повноваження по відношенню до свого твору, наприклад, перешкоджати його викривленому відтворенню, яке може бути зроблено лише виключно самим автором або з його волі. У той самий час інші права, такі, як право на виготовлення примірників, можуть здійснюватись іншими особами, наприклад, видавцем, який отримав для цього ліцензію від автора.

Як самостійний інститут авторське право вирішує конкретні завдання, які включають всебічну охорону майнових, особистих немайнових прав і законних інтересів авторів; забезпечення правовими засобами найбільш сприятливих умов для створення наукових і художніх творів, широке використання їх суспільством. Хоча й розвиток творчості є процесом природним і не визнає ніяких штучно побудованих рамок та обмежень, однак, права авторів та поширювачів інформації мають захищатись від піратства і несанкціонованого тиражування оригінальних творів. Адже, як свідчить світова практика, податки від об'єктів захисту інтелектуальної власності сягають у середньому 4-7% від валового національного продукту. Тому тіньові дії у цій сфері дуже дорого обходяться суспільству. Крім того, для подальшого стимулювання творчості людству потрібна гарантія справедливого матеріального і морального заохочення творців нового і прекрасного. З цією метою у світі створена система такої правової охорони у вигляді різноманітних міжнародних угод і конвенцій.

Так, ще у 1886 р. на рівні міжнародного співтовариства було прийнято Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, у 1952 р. - Всесвітню конвенцію про авторське право, у 1961 р. - Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, у 1971 р. - Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. Дані міжнародні акти проголошують необхідність створення національного режиму охорони прав авторів, інтересів виконавців, виробників фонограм.

Міжнародна система охорони авторського права являє собою складний механізм, в основі якого лежить, насамперед, Бернська конвенція "Про охорону літературних і художніх творів" у її численних редакціях. Одним з найбільш істотних правил, встановлених даною Конвенцією, є надання власникові авторського права можливості не виконувати формальності в країнах, де шукається захист, за умови, що він виконав такі в себе в країні (ст. 2-3).

Передбачений конвенцією мінімальний обов'язковий строк охорони авторського права, обчислювальний від дня смерті автора (post mortem autoris), з часу укладення конвенції мав тенденцію до збільшення і у цей час він становить 50 років (у порівнянні з 10 в 1886 році). Слід зазначити, що на конференції, яка відбувалась в Стокгольмі у 1967 році, представники деяких країн (ФРН, Італія) вносили пропозицію про встановлення більше тривалого строку, але ця пропозиція не була підтримана .

Максимальний термін охорони авторських прав охоплює весь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фотографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені, проте країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір. Об'єктом правової охорони згідно Бернської конвенції є будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном "літературні і художні твори" охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

На сьогоднішній день можна виділити наступні основні об'єкти міжнародного авторського права:

літературні твори, що становлять значну частину об'єктів авторського права та виражаються за допомогою слова в оригінальній композиції й оригінальному викладі;

літературна обробка - являє собою музичну або літературну обробку добутків авторів, які в силу деяких причин (відсутність навичок і ін.) не в змозі самі привести свій добуток у закінчений вигляд;

музичні твори - виражаються в сполученні звуків, що утворять мелодію й пов'язаних ритмом і гармонією;

хореографічні твори або пантоміми - твори мистецтва, що створюються за допомогою пластичних рухів людського тіла.

Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори. Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору. Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Авторські права поділяються на дві групи:

) особисті майнові та немайнові права, встановлені національним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охорони;

) спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції. До особистих немайнових прав за Конвенцією належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора. Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв'язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата (ст. llbls), право на публічне читання (ст. llter), право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12), право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14).

Обидві зазначені групи прав належать автору, що може здійснювати їх. Загальний принцип авторського права полягає в тому, що твори, які ним охороняються, не можуть використовуватися без дозволу правовласника не залежно від його громадянства. Однак, у національних законах про авторське право передбачені деякі виключення з цього правила. Наприклад, в Україні у статтях 21-23 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачене вільне використання творів у вигляді цитат, але з обов'язковим посиланням на першоджерело. Крім того, вільно відтворювати один примірник твору без згоди авторів можуть архіви, бібліотеки, а також навчальні заклади виключно з навчальною метою, а не з метою одержання прибутку. У принципі, у світі охорона, що надається авторським правом, як правило, діє протягом життя автора і 70 років по його смерті. Встановлені у такий спосіб терміни охорони надають авторам і їх спадкоємцям можливість одержувати економічну вигоду протягом розумного періоду часу. У рамках авторського права також передбачена охорона особистих немайнових прав, зокрема права вимагати визнання авторства тощо.

Нарівні з Бернською конвенцією, міжнародна охорона авторських прав здійснюється Всесвітньою конвенцією про авторське право, прийнятою на міжурядової конференції в Женеві у 1952 році. Основною причиною прийняття Всесвітньої конвенції про авторське право стало насамперед прагнення до цього Сполучених Штатів і, крім того, зацікавленість, виявлену цілим рядом інших країн, які хотіли бачити в міжнародній конвенції угоду з як умога меншою кількістю імперативних умов і формальностей.

Всесвітня конвенція про авторське право, на відміну від Бернської, не має зворотної сили, що випливає зі змісту статті 7, яка встановила принцип, відповідно до якого правила конвенції не застосовуються відносно творів, охорона яких на час набрання чинності цього документа в договірній державі, де шукається захист, остаточно припинилася або ніколи не існувала. На відміну від Бернської конвенції, де встановлення факту наявності або відсутності охорони походить із законів країни походження, Всесвітня конвенція пропонує встановлювати вищевказані факти за законами держави, в якій шукається захист. Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановила не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав.

Особливе місце у міжнародній системі охорони авторських прав займають так звані суміжні права, які означають права, суміжні з авторським правом. Зазвичай вважається, що існує три різновиди суміжних прав:

  • права виконавців на їх виконання;
  • права виробників фонограм та відеограм на їх фонограми і відеограми;
  • права організацій ефірного мовлення на їх радіо- і телепрограми.
  • Міжнародно-правова охорона суміжних прав здійснюється на підставі Римської конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 року. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми). Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення.
  • Основним принципом Римської конвенції є принцип національного режиму. Так, виконання охороняється за національним режимом країни-члена, якщо воно мало місце в іншій країні, що домовляється. Охорона фонограми надається за національним режимом країни-члена за умови, якщо виробник фонограм є громадянином іншої країни, що домовляється; перший запис звуку зроблено в іншій країні, що домовляється; фонограма вперше опублікована в країні, що домовляється. Кожна країна, що домовляється, надає організації мовлення національний режим за умови, якщо штаб-квартира організації мовлення знаходиться в іншій країні-члені або якщо передачу в ефір здійснено за допомогою передавача, що знаходиться в іншій країні-члені Римської конвенції.
  • Слід зазначити, що в останні десятиліття області авторського права і суміжних прав дуже розширилися внаслідок впровадження досягнень науки і техніки. Останнє, зокрема, дозволило розробити нові способи поширення творів за допомогою таких засобів глобальної комунікації, як супутниковий зв'язок і компакт-диски. Зовсім недавно з'явилася можливість поширення творів через Internet, що створило в області авторського права нові проблеми. Активну участь у міжнародній дискусії з питань розробки нових норм охорони авторського права в кіберпросторі приймає ВОІВ, що виконує адміністративні функції Договору ВОІВ з авторського права і Договору ВОІВ по виконавцям і власникам фонограм (більш відомих під загальною назвою "Договори ВОІВ по Internet"). У зазначених договорах містяться міжнародні норми, направлені на запобігання несанкціонованого доступу до творчої продукції в Internet і інших цифрових мережах і її незаконному використанню.
  • Так, Договір ВОІВ з авторського права, укладений у Женеві в 1996 р., визначає два обєкти, що підлягають охороні, а саме компютерні програми, якими б не були спосіб та форма їх вираження, та компіляції даних іншого матеріалу ("бази даних") у будь-якій формі, що у звязку із підбором і компонуванням є інтелектуальними витворами. Договір стосується таких прав авторів як право на розповсюдження, на оренду, на повідомлення загалу. Договір зобовязує сторони забезпечувати правові засоби проти видалення та зміни інформації, а саме певних даних, що ідентифікують роботу її авторів та забезпечують управління нею (наприклад ліцензування, збору і розподілення роялті). Кожна країна-учасниця договору має забезпечити виконання договору та дії проти актів порушення прав згідно договору.
  • Договір ВОІВ по виконавцям і власникам фонограм 1996 року стосується прав інтелектуальної власності виконавців (акторів, співаків, музикантів і т.д.) і продюсерів фонограм (фізичний і юридичних осіб, що беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за фіксацію звуків). Виконавцям договір надає такі економічні права у звязку із їх виконанням, зафіксованим у фонограммах, як право на відтворення, на розповсюдження, на оренду, на надання доступу. Також договір надає виконавцям немайнові права - право бути визнаним в якості виконавця, право запобігати будь-якому спотворенню, пошкодженню, та модифікації, що можуть завдати шкоди репутації виконавця. Договір передбачає, що виконавці і продюсери фонограм користуються правом на єдину справедливу винагороду за пряме і опосередковане використання фонограм, виданих у комерційних цілях. Строк дії охорони має складати не менш ніж 50 років.
  • Отже, підсумовуючи викладене у даному розділі, слід зазначити, на даному етапі у світі створена система правової охорони авторських прав і суміжних прав у вигляді різноманітних міжнародних угод і конвенцій, основними з яких є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, Всесвітня конвенція про авторське право, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Норми зазначених конвенцій закріплюють ряд правих повноважень автора по відношенню до свого твору, встановлюють всебічну охорону майнових, особистих немайнових прав і законних інтересів авторів та поширювачів інформації, а також забезпечують захист від піратства і несанкціонованого тиражування оригінальних творів авторів.
  • 3.2 Міжнародно-правова охорона промислової власності
  • Промислова власність являє собою результат науково-технічної діяльності, який у наш час є передумовою високого рівня виробництва та основою економіки будь-якої країни. Зазначене зумовлює необхідність забезпечення досконалої правової охорони об'єктів промислової власності не тільки на національному рівні, а й на міжнародному, оскільки ці об'єкти стали досить цінним товаром і на міжнародному ринку. Попит на цей товар постійно зростає, адже він зумовлюється інтенсивним розвитком промисловості і економіки в цілому.
  • Поняття промислової власності включає охорону винаходів та промислових зразків за допомогою патентів, захист певних комерційних інтересів за допомогою законодавства на товарний знак і торгову назву, а також законодавства з охорони промислових зразків тощо. Крім того, у поняття промислової власності входить боротьба проти недобросовісної конкуренції.
  • До об'єктів промислової власності, зокрема відповідно до Паризької конвенції про охорону промислової власності, належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки і моделі, фабричні і товарні знаки, знаки обслуговування, фірмове найменування і вказівки про місце походження або найменування місця походження, а також запобігання недобросовісній конкуренції. У цьому переліку не йдеться про раціоналізаторські пропозиції, секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення тощо. Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність до цієї групи об'єктів інтелектуальної власності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, комерційна інформація, селекційні досягнення, раціоналізаторські пропозиції.
  • Основним обєктом права промислової власності є винахід, який відповідно до документів ВОІВ можна визначити як нове рішення технічної проблеми. Винахід - це ідея, що робить можливим практичне розв'язання конкретної технічної проблеми у різних галузях. Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" визначає винахід як результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології. Винахід - це технологічне (технічне) рішення у будь-якій галузі суспільно корисної діяльності, що відповідає умовам патентоздатності, тобто є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним для використання.
  • Більшість країн світу, у тому числі і Україна, надають правову охорону винаходам за допомогою патентів, хоча є декілька країн, у яких використовуються і інші форми захисту винаходів, наприклад, авторське свідоцтво.
  • Отже, патент - це техніко-юридичний документ, виданий заявнику на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, що відповідає умовам патентоспроможності і підтверджує авторство, пріоритет і право власності на зазначені об'єкти. Видання патенту регулюється спеціальними процедурами, сукупність яких у світі створила певну патентну систему.
  • Так, оновна мета світової патентної системи - забезпечення прогресу у різних галузях промислових технологій. З цією метою передбачено заохочення авторів технічних удосконалень та сприяння розкриттю останніх для загального блага. Будь-яка особа, яка удосконалила той або інший оригінальний виріб чи спосіб його виготовлення, нову речовину тощо, може, після розкриття всіх деталей Патентному відомству своєї чи іншої країни, одержати певний набір виключних прав на обмежений час. По закінченню цього періоду винахід входить до загальнолюдської технічної скарбниці.
  • Окремо слід звернути увагу на види винаходів - зазвичай у світі розрізняються винаходи виробу та способу, тому відповідно і патенти мають назву "патент на пристрій" або "виріб і патент на спосіб". Охорона, що надається патентом на винахід, означає, що будь-хто з бажаючих використати винахід має спочатку одержати дозвіл на таке використання від особи, яка є власником патенту, тобто патентовласника. Використання запатентованого винаходу без такого дозволу власника є протизаконним. Строк охорони, що надається патентом, обмежений, і у більшості країн складає 20 років після дати подачі заявки на його одержання.
  • Слід зазначити, що Україна належить до авторської системи правової охорони, тобто право на одержання патенту перш за все фіксується за винахідником, а права всіх інших осіб є похідними. Права, які надаються суб'єктам права на винаходи та корисні моделі, поділяються на дві групи: особисті немайнові і майнові права. До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім'я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід або корисну модель. До майнових прав належать права, що надаються патентом і визначаються патентним законодавством країни, яка його видала. Ці права називаються виключними правами на використання винаходу і, як правило, означають:
  • у випадку патенту на пристрій - право виготовлення, використання, продажу і імпортування виробу, котрий містить у собі винахід;
  • у випадку патенту на спосіб - право використовувати спосіб, який включає винахід, а також право виготовляти, використовувати, продавати і імпортувати вироби, котрі були виготовлені за допомогою цього способу.

В.Щелкунов вважає, що в Україні відсутній дійовий захист майнових прав на обєкти права інтелектуальної власності, що є однією з серйозних перешкод на шляху інвестицій в економіку України. Адже інвестори бажають захистити від несанкціонованого використання свої інтелектуальні здобутки, з якими вони виходять на український ринок, вкладати в них кошти та мати гарантію свого економічного зростання. Відсутність надійних гарантій стримує їхні дії.

Патентне законодавство більшості країн, і України також, передбачає випадки, у яких запатентований винахід може бути використаний і без згоди патентовласника. Наприклад, не вважається протиправним використання винаходу від імені держави особою, яка діє в інтересах суспільства на основі так званої примусової ліцензії. Примусова ліцензія є дозволом на використання винаходу, що видається уповноваженою на це урядовою установою, якою в Україні, зокрема, є Державний департамент інтелектуальної власності. За законодавством України це запроваджується тільки тоді, коли юридична особа, яка бажає використати запатентований винахід, не в змозі дістати прямий дозвіл патентовласника. Умови видачі примусових ліцензій докладно регулюються законодавством країн, де видали патент на цей винахід.

Іншою формою охорони винаходів є реєстрація та видача патентів на корисну модель. Вислів корисна модель використовується для назви певних видів винаходів. У більшості національних законодавств, і українського також, у цю категорію включаються винаходи в області механіки, а об'єктами корисних моделей є пристрої та пристосування.

До обєктів промислової власності, що підлягають міжнародній охороні, відноситься також і промисловий зразок, що може бути визначений як орнаментальне або естетичне зовнішнє оформлення конкретного виробу. У відповідності до законодавства ряду країн, для того щоб підпадати під охорону, промисловий зразок має бути новим; за законами інших країн, він має бути оригінальним тощо. В Україні промисловий зразок підпадає під охорону, якщо він відповідає умовам патентоспроможності, тобто - є новим (стаття 6 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки"). Однак законодавства з охорони промислових зразків багатьох країн містять таку умову, яка характеризує творчий, індивідуальний характер розробки - оригінальність. Так, 13 жовтня 1998 р. Європейським парламентом та Радою Євросоюзу була прийнята директива 98/71 ЄС з правової охорони промислових зразків, яка була покладена в основу Положення ЄС про промислові зразки від 5.05.2002 р. Даним положенням було введено таку умову правової охорони промислового зразка як "індивідуальність". Слід визнати, що законодавство України не дозволяє чітко визначити обєкти, яким надається правова охорона як промисловим зразкам, тому доцільно було б використати норми Положення ЄС про промислові зразки і в нашому законі та ввести до нього умову "індивідуальність" або "оригінальність", яка б підкреслювала творчий індивідуальний задум дизайнера при створенні такого художньо - конструкторського виробу як промисловий зразок.

Промислові зразки, за звичай, охороняються від недозволеного виготовлення виробів або їх імітації. Термін охорони у різних країнах різний і складає від 5 до 15 років. В Україні промисловий зразок, згідно статті статті 5 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки", охороняється патентом, строк дії якого становить 10 років від дати подання заявки. У світовій практиці документ, що засвідчує охорону промислового зразка, може зватися свідоцтвом про реєстрацію або патентом.

Отже, для правової охорони обєктів промислової власності на даний час створені відповідні патентні ситсеми, ефективність яких можна проілюструвати в такий спосіб:

·Патент окупає витрати часу, грошей і зусиль, пов'язані з дослідницькою роботою та стимулює подальші дослідження, оскільки конкуренти створюють альтернативи запатентованим винаходам, і заохочує інновації й інвестиції в запатентовані винаходи, тому що дозволяє компаніям відшкодовувати свої витрати протягом терміну дії виключних прав.

·Обмежений термін дії патенту сприяє й суспільним інтересам, тому що заохочує швидку комерційну реалізацію винаходів, тим самим роблячи їх доступними публіці раніше, а не пізніше. Патенти також припускають більш широкий обмін інформацією між дослідницькими групами, допомагають уникати наукового дублювання й, саме головне, збільшують загальну сукупність публічних знань.

Говорячи про правове забезпечення світової охорони промислової власності, слід наголосити, що сьогодні основним міжнародно-правовим документом, який визначає засади всіх інших міжнародних документів, що стосуються охорони промислової власності, є Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р., яка стала першою міжнародною угодою у сфері охорони промислової власності.

Об'єктами охорони Паризької конвенції є такі об'єкти промислової власності як винаходи, корисні моделі, товарні марки і промислові зразки, комерційні найменування, географічні зазначення і найменування місць походження товарів. Паризька конвенція визначила національний режим, за яким іноземний патентовласник в іноземній державі-учасниці користується тими самими правами, що і її власні громадяни. Для одержання правової охорони промислової власності її об'єкт необхідно запатентувати в країні, де передбачається одержати його охорону. Однак процедура патентування об'єкта промислової власності в зарубіжних країнах досить трудомістка, копітка, тривала і дорога. Це була і є на сьогодні одна із досить серйозних проблем правової охорони об'єктів промислової власності в міжнародному масштабі. Проте пошуки міжтериторіального патенту продовжуються - уже зараз із загального правила про необхідність патентування в кожній країні, де передбачається одержати охорону, є 7 винятків. Так, в Європі створене Європейське патентне відомство, що видає патент, який є чинним на території 17 європейських держав. Крім того, істотно полегшується реєстрація знаків - відповідно до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків її перевагами можуть користуватися 43 держави. Відомство Бенілюкс реєструє знаки з чинністю на території трьох держав - Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків поширює свою чинність на територію 35 держав, а Відомство Бенілюкс у цій частині на три держави - Бельгію, Нідерланди і Люксембург. Африканська організація промислової власності чинність своїх патентів і реєстрацій промислових зразків поширює на 11 африканських держав. Отже, виникає все більше міжтериторіальних патентів та реєстрацій.

Паризька конвенція передбачає ряд загальних положень щодо патентів, які є обов'язковими для країн-учасниць Конвенції. Першим таким положенням є положення про незалежність патентів, передбачене ст. 4bls., згідно якого патенти, видані на винахід в одній із країн-учасниць, повинні розглядатися як незалежні від патентів на винаходи, одержані на ті самі винаходи в інших країнах, включаючи країни-учасниці Конвенції.

Стаття 4ter Конвенції передбачає загальну норму про право винахідника на згадування його імені у патенті на винахід. Стаття 5(А) Конвенції передбачає обов'язкові норми щодо ввезення об'єктів, невикористання або недостатнього використання, а також примусових ліцензій.

Недобросовісною конкуренцією Конвенція визнає будь-яку дію, що суперечить чесним звичаям у промислових та торговельних справах. Відповідно до Конвенції мають бути заборонені:

) усі дії, здатні будь-яким способом викликати помилку щодо підприємства, продуктів або промислової чи торговельної діяльності конкурента; 2) неправдиві твердження при здійсненні комерційної діяльності, здатні дискредитувати підприємство, продукти або промислову чи торговельну діяльність конкурента;

3) вказівки або твердження, використання яких при здійсненні комерційної діяльності може ввести в оману громадськість щодо характеру, способу виготовлення, властивостей, придатності для застосування або якості товарів. Окрім Паризької конвенції, серед міжнародних документів, які здійснюють правову охорону промислової власності, слід визначити наступні.

Договір про патентну кооперацію (РСТ), підписаний у Вашингтоні 19 червня 1970 p., що утворив Союз для співробітництва у галузі подачі заявок на охорону винаходів, проведення за ними пошуку та експертизи, а також надання спеціальних технічних послуг. РСТ визначає спеціальну процедуру розгляду міжнародних заявок на охорону винаходів, які у будь-якій договірній державі можуть подаватися відповідно до цього договору як міжнародна заявка. Міжнародна заявка повинна містити заяву, опис винаходу, один або кілька пунктів формули винаходу, одне або кілька креслень (якщо це необхідно) і реферат та здебільшого подається до національного відомства, яке виступає як приймаюче відомство.

Система РСТ є тільки системою упорядкування подання міжнародної заявки, а не видачі патенту, що є виключно функцією національних відомств тих держав-членів Договору, в яких заявник передбачає одержати охорону свого винаходу.

Слід також окремо виділити Страсбурзьку угоду про Міжнародну патентну класифікацію 1971 р. (Угода МПК), якою була заснована Міжнародна патентна класифікація (МПК), що необхідна органам, які проводять патентну чи будь-яку іншу науково-технічну експертизу, та якою користуються розробники нової техніки, винахідники та інші творці науково-технічних досягнень, науково-дослідні, проектно-конструкторські та інші творчі установи. Відповідно до МПК галузь техніки поділена на вісім основних розділів, що містять у собі приблизно 67 тисяч дрібних рубрик, кожній з яких присвоєно спеціальний символ, що складається з арабських цифр і літер латинського алфавіту. Відповідним символом позначається будь-який патентний документ. За останні 10 років кількість зазначених документів щорічно досягає одного мільйона. Національні чи регіональні патентні відомства при публікації патентних документів проставляють на ньому відповідний символ.

Міжнародною патентною класифікацією, незважаючи на те, що Угоду про неї підписали лише 29 держав, насправді користуються понад 70 держав.

За повідомленням Всесвітньої організації інтелектуальної власності, з 1 квітня 2008 року набуває чинності нова версія Міжнародної патентної класифікації.

Важливою ткож є і Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків 1925 р., необхідність розробки і прийняття якої була зумовлена потребою спростити охорону промислових зразків на міжнародному рівні. Відповідно до цієї Угоди заявник позбавлений необхідності патентувати промисловий зразок у кількох країнах одночасно з метою одержання там правової охорони, оскільки достатньо заявити промисловий зразок. За Гаазькою угодою особа, яка має право на здійснення міжнародного депонування, може одержати охорону в договірних державах шляхом депонування одного промислового зразка. Міжнародне депонування здійснюється шляхом подання безпосередньо до Міжнародного бюро ВОІВ заявки депозитором або його повіреним на спеціальному бланку, що видається безкоштовно Міжнародним бюро. Міжнародне депонування може бути здійснене і через національне відомство договірної держави за умови, що це передбачено законодавством договірної держави.

До низки угод щодо промислової власності належить і Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків 1968 р., яка набагато полегшила реєстрацію промислових зразків, їх облік та користування. Дана угода складається із трьох частин. У першій частині викладено перелік класів і підкласів, всього 31 клас і 211 підкласів, у другій - в алфавітному порядку наводиться перелік товарів, до якого включені промислові зразки та який містить 6 тисяч найменувань. Третю частину складає пояснювальна записка. Оскільки кількість промислових зразків щорічно істотно зростає, без зазначеної класифікації користуватися ними було б важко.

Слід визначити і Міжнародну конвенцію про охорону селекційних досягнень 1961 p., що розроблена і прийнята з метою створення системи міжнародної охорони селекційних досягнень, які стали цінним товаром, у тому числі і в міжнародній торгівлі. Метою зазначеної конвенції є визнання і забезпечення за селекціонерами, які вивели новий сорт рослини, та їх правонаступниками, виключних права, зміст і умови яких і встановлює конвенція.

Крім того, до угод по охороні промислової власності відноситься Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури 1977 р., який встановив, що договірні держави, які дозволяють або вимагають депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури, визнають для таких цілей депонування мікроорганізмів у будь-якому міжнародному органі з депонування. Таке визнання включає визнання факту депонування даного мікроорганізму; визнання дати депонування даного мікроорганізму; визнання того факту, що виданий як зразок є зразком депонованого мікроорганізму.

Кожна договірна держава може просити видачі їй копії розписки про факт депонування, виданої міжнародним органом з депонування. Договір допускає можливість повторного депонування того самого мікроорганізму за наявності визначених ним умов. Договір встановлює правила щодо обмежень у разі експорту та імпорту. Кожна договірна сторона визнає дуже бажаним, оскільки існують обмеження на експорт чи імпорт деяких видів мікроорганізмів, щоб таке обмеження поширювалося на депоновані або приготовлені для депонування мікроорганізми відповідно до даного Договору тільки тоді, коли це обмеження зумовлене інтересами національної безпеки або в разі небезпеки для здоров'я людей чи навколишнього середовища.

Розглядаючи правові засади міжнародної охорони промислової власності, слід звернути окрему увагу на Угоду по пов'язаним з торгівлею аспектам прав інтелектуальної власності (ТРІПВ), яка визначає міжнародний стандарт відносно строку дії патенту, що становить 20 років з дати подачі заявки. Після 1 січня 2000 р. - дня, з якого починається виконання Угоди, - всі члени ВТО зобов'язані дотримувати цього стандарту. У всіх патентних системах після того, як зазначений строк минає, люди вільні використовувати винахід на власний розсуд. Хоча всі члени ВТО зобов'язані дотримувати патентних положень, що втримуються в Угоді ТРІПВ, патенти видаються по національних законодавствах, а отже, і відповідні права є по своєму обсягу національними. Стаття 27 Угоди ТРІПВ говорить, що держави-члени ВТО повинні надавати патенти на будь-який винахід, будь то продукт або спосіб виготовлення продукту, "за умови, що він є новим, відповідає рівню винаходу й допускає можливість промислового застосування". Іншими словами, для того щоб стати патентоспроможним, винахід повинен бути новим, корисним і неочевидним.

Отже, приймаючи до уваги вищенаведені положення щодо міжнародних угод, слід зазначити, що на даний час системи міжнародної охорони включають три різних механізми охорони конкретних прав промислової власності, а саме:

. в рамках системи РСТ - всесвітньої системи спрощеної подачі заявок на патент. Подаючи одну міжнародну патентну заявку в рамках РСТ, фактично робиться запит про охорону винаходу в кожній з великого числа країн-членів (у даний час більш 100 країн) в усім світі;

. в рамках Мадридської системи, яка істотно спрощує процедури реєстрації товарних знаків у багатьох країнах, що є її учасниками. Міжнародна реєстрація в рамках Мадридської системи приводить до таких же наслідків, що і подача заявки про реєстрацію товарного знаку, виконана в кожній країні, зазначеній заявником, і, якщо тільки вона не відхиляється відомством зазначеної країни протягом визначеного періоду, вона має в цій країні таку ж дію, що і реєстрація в реєстрі товарних знаків цієї країни;

. на підставі Гаазької угоди. Ця система дає власникові промислового зразка можливість одержати охорону для свого зразка в декількох країнах, шляхом простої подачі однієї заявки в Міжнародне бюро ВОІВ на одній мові зі сплатою мита в єдиній валюті.

Говорячи про систему охорони помислової власності в Україні та участь її у світових процесах охорони інтелектуальної власності, слід зазначити, що на даний час в Україні законодавча база у сфері інтелектуальної власності в основному приведена у відповідність до міжнародних норм, вона постійно розвивається та удосконалюється, що є вкрай важливим, враховуючи, що, як зазначав Підопригора О.О., що законодавство про інтелектуальну власність в значній мірі наближено до вимог ринкової економіки, воно оголосило результати інтелектуальної діяльності товаром, свободу розпоряджатися цими результатами на свій розсуд та дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством. Отож, з 2000 року Україна приєдналась до 6 міжнародних угод у сфері промислової власності: Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків, Договору ВОІВ про патентне право, Ніццької угоди про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Гаазького Акту про міжнародну реєстрацію промислових зразків, Женевського акту Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків. Наразі в Україні діють 6 спеціальних законів у сфері промислової власності, вона є учасницею багатьох багатосторонніх міжнародних договорів.

Зазначене позитивно вплинуло на процеси набуття, здійснення та захисту прав інтелектуальної власності. Так, за інформацією Державного департаменту інтелектуальної власності України, до Державного департаменту інтелектуальної власності за період з 2000 по 2006 рік надійшло понад 228 тис. заявок на обєкти права промислової власності, з яких більше 30 тис. заявок на 20-річні патенти на винаходи (у т.ч. майже 11 тис. заявок за процедурою РСТ); майже 23 тис. - на корисні моделі; більше 12 тис. - на промислові зразки; понад 90 тис. - на знаки для товарів і послуг за національною процедурою і майже 46 тис. заявок за Мадридською угодою. Кількість заявок, що надходили впродовж року від заявників і були розглянуті Державним департаментом інтелектуальної власності, збільшилась від 2000 року до 2007 року щодо винаходів і корисних моделей майже у 2,5 разів; щодо промислових зразків майже у 3 рази; щодо знаків для товарів і послуг майже у 4 рази.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновки, що на даний час у світі створена та діє ефективна міжнародно-правова охорона об'єктів промислової власності, до якої відносять ряд таких об'єктів, як винахід, товарний знак, торгову назву, промисловий зразок, а також боротьбу проти недобросовісної конкуренції. Міжнародна охорона винаходів, корисних моделей та промислових зразків забезпечується створеними у світі патентними системами, які передбачають отримання субєктом промислової власності охоронного документу - патенту, який підтверджує авторство, пріоритет і право власності на зазначені об'єкти. Основні сучасні системи міжнародної охорони прав промислової власності включають механізми охорони в рамках всесвітньої системи спрощеної подачі заявок на патент (РТС), в рамках Мадридської системи, а також на підставі Гаазької угоди. Основними міжнародно-правовими документами, які регулюють відповідні правовідносини у сфері промислової власності, є Паризька конвенція про охорону промислової власності, Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів, Угода ТРІПВ, Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків, Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків. Україна приєдналася то багатьох міжнародних угод у сфері промислової власності, крім того, триває процес приведення законодавства України у відповідність із міжнародними стандартами, що у свою чергу позитивно впливає на процеси охорони інтелектуальної власності в Україні.


.3 Міжнародно-правова охорона засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту


До групи обєктів права інтелектуальної власності, які охороняються чинним міжнародно-правовим законодавством, відноситься порівняно нова категорія, яка відокремилася від промислової власності в окрему групу - це такі результати творчої діяльності, як засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Зазначена група обєктів за своїм функціональним призначенням, яким є індивідуалізація учасників цивільного обігу, товарів і послуг, а також і рівнем творчості, значно відрізняється від обєктів промислової власності, та включає у себе такі інститути, як знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару. Як вважає О. Святоцький, в умовах ринкової економіки індивідуалізація учасників цивільного обігу, товарів і послуг вкрай потрібна, оскільки вона дає змогу товари одного виробника чи послуги однієї організації відрізняти від однорідних товарів і послуг інших виробників чи осіб, які надають послуги.

Хоча ідея товарного знаку не є новою, однак сучасні товарні знаки вперше з'явились у XVIII столітті у результаті розширення міжнародних зв'язків та прийняття законів, які гарантували свободу торгівлі. Подальше швидке зростання внутрішньої і міжнародної торгівлі об'єктивно потребувало більш широкого використання товарних знаків як засобу ідентифікації і визначення товарів в інтересах і виробників, і торгівців, і споживачів.

Товарний знак виконує такі функції, як передача споживачеві інформації про виробника і його товар, надання можливість виробнику упізнати свою продукцію серед інших аналогічних товарів після того, як вони перейшли у володіння третіх осіб, а також допомога державним органам, що відповідають за контроль якості або інші характеристики товарів.

Сьогодні товарні знаки широко використовуються практично в усьому світі та відіграють важливу роль в маркетингу і торгівлі. Кожна країна зацікавлена у створенні ефективно працюючої системи, яка забезпечує надійну охорону товарних знаків, оскільки її використання у повній мірі задовольняє законні інтереси споживачів і держави.

Право власності на знаки для товарів і послуг засвідчується свідоцтвом. Об'єктом права власності на знак можуть бути словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів.

В Україні право на знак охороняється державою і засвідчується свідоцтвом, а одержання та використання права власності на знак регулюються Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, зокрема Паризькою конвенцію про охорону промислової власності, Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знака, Договором про закони щодо товарних знаків, Найробськіим договором про охорону Олімпійського символу. Виключне право на товарний знак, яке набувається через його реєстрацію, можна визначити як право заборони іншим особам використовувати цей знак для комерційних цілей, "використання" знака означає відтворення його на товарах або при наданні послуг, або при рекламуванні, продажу, імпорту товарів із незаконним використанням знака, або при пропозиції і наданні послуг під таким знаком. Правова охорона знака в Україні може бути одержана лише через його реєстрацію у Укрпатенті та отримання відповідного свідоцтва, строк дії якого становить 10 років і продовжується, за клопотанням власника свідоцтва, щоразу на 10 років (стаття 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг).

Фірмова назва включає у себе назву, терміни або найменування, необхідні для впізнання фірми, її ділової діяльності. Крім того, фірмові назви допомагають відрізнити фірму від інших виробників подібних товарів. Одночасно фірмова назва є символом її репутації та реноме. Охорона найменувань, у рівній мірі відповідає як інтересам виробників, так і споживачів, оскільки усі зацікавлені в тому, щоб були передбачені правові інструменти, якими можна запобігати використанню фірмової назви способами, що можуть ввести в оману або призвести до їх змішування.

Паризька конвенція про охорону промислової власності у статті 1 проголошує, що вказівка на походження або найменування місця походження товару належить до об'єктів промислової власності і підпадає під дію даної конвенції. Географічні зазначення слугують захистом нематеріальних цінностей, таких як диференціація ринку, репутація та стандарти якості, які до того ж гарантують підвищення рівня культури виробництва. Продукція, що позначається за допомогою географічного зазначення, не призначена ні для продажу в якості товару споживання, ні для захисту переважного положення на ринку, вона лише презентує на ринку високу якість, а також ідентифікує національну культуру. Назва місця походження товару та географічне зазначення походження товару передають споживачам інформацію про географічне походження товарів та послуг, і у опосередкованій формі повідомляють про притаманну товару традиційно високу якість і певні специфічні характеристики. Географічне зазначення походження товару додатково допомагає споживачеві з прийняттям рішення про придбання тих або інших товарів і часто є потужним засобом впливу на це рішення.

В українському законодавстві термін зазначення походження товару складається з двох інших термінів, а саме: простого і комплексного зазначення походження товару. Просте зазначення походження товару - це будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару Кваліфіковане зазначення походження товару включає у себе ще два терміни, а саме: назву місця походження товару та географічне зазначення походження товару.

Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг є об'єктом охорони за законодавством більшості країн, однак правові режими, що регулюють їх використання, змінюються в широких межах від країни до країни. Як правило, вони визначаються комбінацією положень цивільного і торгового законодавств, а також законів, які регулюють діяльність компаній, використання товарних знаків і законів у галузі недобросовісної конкуренції, та спеціальних законів. У багатьох країнах передбачена система реєстрації, хоча між ними є значні відмінності за територіальним принципом, охопленням території, а також з точки зору правових наслідків реєстрації.

Міжнародно-правова охорона торговельних марок (товарних знаків) певною мірою здійснюється Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, яка визначає принципові засади міжнародно-правової охорони торговельних марок, які, у названій Конвенції називаються просто "знаки". Конвенція визначає загальні правила, відповідно до яких певні позначення не можуть бути зареєстровані як торговельні марки. Це можуть бути герби, прапори, емблеми, клейма тощо. Кожна торговельна марка, належним чином зареєстрована у країні походження, може бути заявлена в інших країнах Союзу і охоронятися такою, якою вона є. Країни Союзу зобов'язані охороняти також знаки обслуговування. Реєстрація знаків обслуговування не обов'язкова, тобто правова охорона надається за фактом використання знака обслуговування.

Принципові засади охорони торговельних марок, визначені Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, були покладені в основу майбутніх міжнародно-правових актів з охорони товарних знаків.

Розуміючи необхідність захисту товарних знаків на міжнародному рівні, світовим співтовариством з метою подолання труднощів міжнародної реєстрації товарних знаків було розроблено Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. Угода чітко визначає зміст міжнародної заявки, яка оформляється на спеціальному бланку, передбаченому Інструкцією. Відомство країни походження засвідчує, що дані, які наводяться в заявці, відповідають даним національного реєстру, зазначає дати і номери заявки і реєстрації знака в країні походження, а також дату подачі заявки на міжнародну реєстрацію. У заявці мають бути зазначені товари і послуги, для яких випрошується охорона знака, а також, якщо це можливо, відповідний клас або класи відповідно до класифікації, визначеної Ніццькою угодою про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків. Від дати реєстрації знака в Міжнародному бюро відповідно до встановлених вимог кожна заінтересована країна зобов'язана надати охорону цьому знаку в такому самому обсязі, яку вона надає своїм заявникам. Заявник при подачі заявки на міжнародну реєстрацію знака повинен вказати, в яких країнах Спеціального союзу він бажає одержати правову охорону свого знака. Реєстрація знака в Міжнародному бюро здійснюється строком на 20 років з можливістю продовжити цей строк.

Для подолання розбіжностей деяких країн по деяких аспектах реєстрації товарних знаків був підписаний Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1989 р., що надав можливість подання заявки на міжнародну реєстрацію знаків не тільки на підставі національних реєстрацій, а й на підставі національних заявок.

У цілому, сукупність цих двох процедур реєстрації товарних знаків одержала назву Мадридської системи міжнародної реєстрації товарних знаків. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків функціонує під егідою ВОІВ. Юридичні й фізичні особи країн, що підписали Мадридську Угоду й/або Протокол, можуть забезпечити у всіх інших країнах - учасницях Мадридської системи, охорону своїх товарних знаків шляхом подачі заявок на ці знаки в Міжнародне бюро ВОІВ, що здійснює таку реєстрацію.

На даний час активна інтеграція України у світовий господарський механізм та зацікавленість українських підприємств до закордонних ринків, що постійно підвищується, багато в чому визначають зростання інтересу до Мадридської системи міжнародної реєстрації товарних знаків. Мадридська система має велику кількість істотних переваг перед процедурами національної реєстрації в кожній окремій країні. Переваги Мадридської системи створюють сприятливий ґрунт для росту кількості міжнародних заявок в Україні і тим самим надійного захисту товарних знаків українських виробників на міжнародному ринку.

Мадридська система міжнародної реєстрації товарних знаків має такі переваги:

·міжнародна реєстрація товарного знаку має таку ж чинність, як і заявка на його реєстрацію, подана в кожній із зазначених заявником країн по національній процедурі;

·товарний знак одночасно одержує повну охорону в декількох країнах шляхом подачі тільки однієї заявки;

·заявка на реєстрацію товарного знаку подається на одній мові (це - англійська або французька мова);

·всі документи представляються в одне Відомство;

·оплата потребує тільки одного набору мит і тільки в одній валюті (швейцарські франки);

·якщо протягом певного строку (12 або 18 місяців) відповідне національне Відомство по товарних знаках зазначеної країни не відмовило в наданні охорони товарному знаку, то йому надається така ж охорона, коли б товарний знак був зареєстрований цим національним Відомством;

·якщо буде потреба збільшення числа країн, у яких забезпечується охорона знака, наприклад, у випадку експорту в ці країни товарів, можна зробити заяву про "територіальне розширення";

·Мадридська система значною мірою спрощує подальше керування знаком, оскільки є можливість реєструвати подальші зміни (такі, наприклад, як зміна власника або зміна імені або адреси власника) або продовжити строк реєстрації шляхом єдиної й простої процедури в Міжнародному бюро ВОІВ.

Для узагальнення вимог щодо товарних знаків світовим товариством були створені єдині правила ідентифікації товарів та послуг та укладена Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків 1957 p. Дана угода створила міжнародну класифікацію, що включає перелік класів, супроводжуваний за необхідності пояснювальними записками та який включає 34 класи товарів і 8 класів послуг; та алфавітний перелік товарів і послуг, що вказує клас, до якого належить кожний товар або послуга. Країни Ніццького союзу зобов'язані включати до офіційних документів і публікацій, що стосуються реєстрації знаків, номери класів відповідно до класифікації, до яких належать товари і послуги щодо яких зареєстровано знак. Проте кожна країна Ніццького союзу застосовує Ніццьку класифікацію на свій розсуд та може резервувати за собою право застосовувати Ніццьку класифікацію як основну або допоміжну. Ніццькою класифікацією товарів і послуг зараз користуються понад 100 країн.

Серед інших міжнародно-правових документів, які забезпечують охорону засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг, слід зазначити Віденську угоду про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків для товарів 1973 р., що заснувала загальну класифікацію зображувальних елементів знаків, основною метою якої є полегшення проведення попереднього пошуку; та Договір про закони з торговельних марок 1994 р.

Так, Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків для товарів встановлює класифікацію для знаків, що складаються із зображувальних елементів та містять такі. Компетентні відомства країн-учасниць мають зазначати у офіційних документах і публікаціях, що відносіться до реєстрації знаків та її поновлення, відповідні символи класифікації. Класифікація складається із 29 категорій, 144 разділів і 1796 секцій, в яких класифіковані зображувальні елементи знаків. Сторнами даної угоди є лише 13 держав, однак дана класифікація використовується відомствами по промисловій власності не менш як 30 держав, а також міжнародним бюро ВОІВ.

Метою Договіру про закони з торговельних марок 1994 р є те, щоб зробити національні та регіональні системи реєстрації більш зручними для користувача, що досягається за допомогою спрощення та гармонізації процедур та розбіжностей. Більшість положень даного договору відноситься до процедури, що передує реєстрації товарного знаку, яку можна розділити на три головних етапи: заявка на реєстрацію, зміни, що вносяться після реєстрації, та відновлення реєстрації. Правила, що відносяться до даного етапу, чітко встановлюють вимоги відомства до заявника.

Отже, узагальнюючи усе вищенаведене, слід відзначити, що засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, до яких відносяться знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару, відіграють важливу роль в маркетингу і торгівлі, та у цілому забезпечують законні інтереси виробників, споживачів і держави. Таким чином, як кожна країна окремо, так і взагалі світове співтовариство, зацікавлені у функціонуванні ефективної системи, яка забезпечує надійну охорону вищезазначених обєктів права інтелектуальної власності. На даний час таку охорону на міжнародному рівні забезпечує система міжнародної класифікації, реєстрації та захисту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що закріплена та регламентується низкою спеціальних міжнародних угод.


Висновки


Внаслідок стрімкого розвитку науково-технічного прогресу, інформатизації виробництва, глобалізації господарських зв'язків повноцінним об'єктом права власності у наш час стала інформація. Досвід розвинених країн світу доводить, що визначальним чинником зростання економічних показників стає наука та розвиток нових науково-містких технологій, що спричиняє у свою чергу постійне зростання значимості інтелектуальної власності в житті людей та відповідно її правової охорони.

Інтелектуальна власність, що охороняється зараз у більшості країн світу, в сучасних умовах є одним з наймогутніших стимуляторів прогресу в усіх галузях розвитку суспільства. Соціологи встановлюють взаємозв'язок між розвитком творчої діяльності, соціальним і науковим прогресом, економісти розглядають інтелектуальну власність як засіб підвищення ефективності виробництва, а правознавці вивчають її як об'єкт права у зв'язку із суспільною цінністю та пов'язані з нею правовідносини.

Отже, інтелектуальна власність - це власність на результати інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній та художній галузях. В об'єктивному розумінні право інтелектуальної власності є сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання і охорони результатів інтелектуальної діяльності людей, у суб'єктивному - це право суб'єкта інтелектуальної власності на володіння, користування і розпорядження належним йому результатом інтелектуальної діяльності. Міжнародно-правові документи виділяють окремі інститути інтелектуальної власності та відповідно види інтелектуальної власності, які входять до цих інститутів:

-авторське право або літературно-художня власність, до якої належать авторське та суміжні права;

-промислова власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки або моделі, а також боротьба проти недобросовісної конкуренції;

засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, до яких відносять знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару.

Роль та місце інтелектуальної діяльності в соціально-економічному розвитку суспільства на сучасному етапі зумовлюється тим, що результати інтелектуальної діяльності будуть визначати стратегію і тактику соціально-економічного прогресу країн світу, оскільки високий рівень інтелектуальної діяльності зумовлює відповідно високий рівень життя суспільства, адже досягнення інтелектуальної діяльності зумовлюють рівень виробництва, культури, освіти тощо. Інтелектуальна діяльність є творчою діяльністю, результати якої обов'язково мають відповідати встановленим вимогам закону, тому що лише за цієї умови результати інтелектуальної діяльності можуть стати об'єктами інтелектуальної власності, щодо яких здійснюється правова охорона, яка в свою чергу забезпечує подальший розвиток, функціонування та захист інтелектуальної діяльності. У звязку із зазначеним сьогодні в світі процеси охорони інтелектуальної власності досягли надзвичайно високої інтенсивності, про що, зокрема, свідчать зведені статистичні дані, які щороку публікуються ВОІВ.

Виникненню та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, у тому числі і на сучасному етапі, передували досить масштабні історичні передумови, які складалися у різних країнах та правових системах світу. Відповідно до змін у технології й суспільстві змінювалися і положення щодо охорони результатів інтелектуальної діяльності. Саме зміни в технології й спричинили найбільші виклики й найбільші можливості для системи інтелектуальної власності, що і стало причиною того, що норми в області інтелектуальної власності найбільш швидко розвивалися та вдосконалювалися саме в XX столітті.

Країни приймають закони з охорони інтелектуальної власності з таких основних причин:

по-перше, вони прагнуть законодавчо оформити немайнові та майнові права творців на їхні твори і право суспільства на доступ до цих творів; по-друге, уряди країн свідомо прагнуть заохочувати творчість, поширення і застосування результатів творчої праці, а також сприяти вільній торгівлі в інтересах економічного та соціального розвитку.

На даному етапі у світі сформувалася глобальна система охорони інтелектуальної власності, що регулюється міжнародно-правовим законодавством в сфері охорони інтелектуальної власності, яке має пріоритет над нормами національних правових систем, та основою якого є міжнародні угоди, що регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а також авторське право і суміжні права. Основним міжнародним органом охорони та захисту інтелектуальної власності, завданнями якого є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами, та виконання адміністративних функцій по міжнародним договорам щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності, є ВОІВ. Однією із впливових регіональних міжнародних організацій у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності є зокрема, Європейська патентна організація, діяльність якої спрямована у першу чергу на здійснення процедури видачі європейського патенту та розширення співробітництва між європейськими державами в області охорони винаходів, посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів. Документом, який встановлює порядок видачі європейських патентів, є Конвенція про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на базі уніфікованих правил 1973 р., яка, окрім іншого, закріплює і практичну перевагу для заявників при зверненні для отримання європейського патенту.

У цілому міжнародне та національне законодавство у сфері інтелектуальної власності прагне захистити інтереси авторів та інших творців інтелектуальних товарів і послуг шляхом надання їм певних визначених, обмежених у часі прав, що дозволяють контролювати використання їхньої творчої діяльності. Причому ці права стосуються не матеріального об'єкта, в якому може бути втілений результат творчої праці, а продукту діяльності людського розуму як такого.

Так, на даному етапі у світі створена система правової охорони авторських прав і суміжних прав у вигляді різноманітних міжнародних угод і конвенцій, основними з яких є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, Всесвітня конвенція про авторське право, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Норми зазначених конвенцій закріплюють ряд правих повноважень автора по відношенню до свого твору, встановлюють всебічну охорону майнових, особистих немайнових прав і законних інтересів авторів та поширювачів інформації, а також забезпечують захист від піратства і несанкціонованого тиражування оригінальних творів авторів.

Окрім того, у світі створена та діє ефективна міжнародно-правова охорона об'єктів промислової власності, до якої відносять ряд таких об'єктів, як винахід, товарний знак, торгову назву, промисловий зразок, а також боротьбу проти недобросовісної конкуренції.

Міжнародна охорона винаходів, корисних моделей та промислових зразків забезпечується створеними у світі патентними системами, які передбачають отримання субєктом промислової власності охоронного документу - патенту, який підтверджує авторство, пріоритет і право власності на зазначені об'єкти. Основні сучасні системи міжнародної охорони прав промислової власності включають механізми охорони в рамках всесвітньої системи спрощеної подачі заявок на патент (РТС), в рамках Мадридської системи, а також на підставі Гаазької угоди. Основними міжнародно-правовими документами, які регулюють відповідні правовідносини у сфері промислової власності, є Паризька конвенція про охорону промислової власності, Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів, Угода ТРІПВ, Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків, Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків. Україна приєдналася то багатьох міжнародних угод у сфері промислової власності, крім того, триває процес приведення законодавства України у відповідність із міжнародними стандартами, що у свою чергу позитивно впливає на процеси охорони інтелектуальної власності в Україні.

Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, до яких відносяться знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару, відіграють важливу роль в маркетингу і торгівлі, та у цілому забезпечують законні інтереси виробників, споживачів і держави. Як кожна країна окремо, так і взагалі світове співтовариство, зацікавлені у функціонуванні ефективної системи, яка забезпечує надійну охорону вищезазначених обєктів права інтелектуальної власності. На даний час таку охорону на міжнародному рівні забезпечує система міжнародної класифікації, реєстрації та захисту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що закріплена та регламентується низкою спеціальних міжнародних угод.

Необхідність ефективної охорони інтелектуальної власності для України зумовлюється обраною нею стратегією побудови цивілізованих ринкових відносин, забезпеченням соціальної орієнтації економіки та інноваційного соціально-економічного розвитку, що має спиратися, насамперед, на активізацію власного інтелектуального потенціалу. Необхідним елементом соціально-економічного прогресу держави є наявність сучасної, міжнародно-визнаної системи охорони об'єктів інтелектуальної власності.

Україна, що є державою із значним науково-технічним та інтелектуальним потенціалом, поступово створює саме таку систему.

Питання міжнародно-правової охорони і використання інтелектуальної власності в сучасних умовах глобалізації світових господарських процесів починають відігравати все важливішу роль, у звязку із чим треба досить чітко уявляти собі, що таке інтелектуальна власність, у чому полягає її сутність, як вона охороняється в сучасному світі, до яких серйозних матеріальних витрат може призвести порушення прав інтелектуальної власності.


Перелік літератури


1. Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14.07.1967 р. - ВОИС. Общая информация. Женева. 1993, С. 7.

. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. - Охорона інтелектуальної власності: Нормативно-правові акти / за ред. Святоцького О.Д. - К.: Видавничий дім. - 2004.

. Всемирная конвенция об авторском праве. Сборник нормативных актов. М.: ДЕ-ЮРЕ, 1994. - вып. 17. - С. 234-261

4. Закон України "Про авторське право та суміжні права" від 23.12.1993 р. №3792-XII (зі змінами та доповненнями) // Відомості ВРУ. - 2001. - №32.

5. Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р. №3687-ХІІ у ред. від 01.06.2000 р. (зі змінами та доповненнями) // ОВУ. - 2000. - №26.

. Закон України "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р. 3688-ХІІ // Відомості ВРУ. - 1994. - №7.

.Закон України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" від 16.06.1999 p. №752-XIV (зі змінами та доповненнями) // ОВУ. - 1999. - №28.

. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Відомості Верховної Ради України, 1994, №7 (15.02.94), ст. 36

. Аддор Ф., Тюши Н., Грациоли А. Географические указания - важный инструмент для развития экономики // Інтелектуальна власність. - 2004. - №9. - С. 42

. Андрощук Г. Про юридичну дійсність у національному праві міжнародних договорів з охорони промислової власності // Предпринимательство, хозяйство, право. - 2000. - №9. - С. 38-40

. Андрощук Г. Система права интеллектуальной собственности // Бизнес Информ. - 1995. - №43-44. - С. 18

. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне публічне право. К.: Алерта, 2005. - 424 с.

. Арков К. Патент - средство защиты изобретения // Week Survey, 04.05.2007 г., #"justify">. Богуславский М.М. Международная охрана произведений литературы и науки, - М.: "Наука". - 1973. - 340 c.

15. Буряк Е.М. Международное авторское право. М.: "ИНИЦ Роспатента". - 1999. - 95 с.

. Драпак Г., Скиба М. Основи інтелектуальної власності: Навчальний посібник. - Хмельницький: ТУП, 2003. - 135 с.

17. Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту прав. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. -188 с

. Звіт про діяльність Державного департаменту інтелектуальної власності за 2000-2007 роки, розділ "Правова охорона промислової власності".

. Інтелектуальна власність: словник-довідник. - У 2-х т. - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2000. - 356 с.

. Интеллектуальная собственность: Основные материалы: В 2-х т: Пер. с англ. - Новосибирск: Наука, 1993. - 356 с.

. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. - Науч.-практ. изд. / Под общ. ред. А.Д. Святоцкого. - К.: Издательский Дом "Ін Юре", 1999.

. Коваль А. Історико-правові аспекти захисту прав інтелектуальної власності за кримінальним законодавством України // Юридичний журнал. - 1996. - №8 - С. 29.

. Коваль И. Неправомерное использование знаков для товаров, услуг и недобросовестная конкуренция // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №4. - С. 7.

. Комаров И. Интеллектуальный капитализм // Персонал, 2000, с. 56.

. Кукурудз В. Субєктивні права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №4. - С. 52.

. Матвеев Ю.Г. Международные конвенции по авторскому праву.- 2-е изд., перераб. и доп.-М.: Междунар. отношения, 1978. - 176 с.

27. Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских прав. М.- Юридическая литература. - 1987.

28. Марченков С. Від заявника до винахідника - разом // Інтелектуальна власність. - 2007 №8, С. 8

. Д. Карро, П. Жюйар. Международное экономическое право. - Учеб. / Пер. с франц. В.П. Серебренникова, В.М. Шумилова. - М., 2002. - 608 с.

. Негрескул В. Природа права інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. -2003. - №3. - С. 3, 4.

31. Основы интеллектуальной собственности. - Киев, Издательский дом "Iн ЮРЕ",.-1999.- 456 с.

. Охорона промислової власності в Україні: Монографія / за ред. О.Д. Святоцького, В.П. Петрова. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 1999. - 400 с.

33. Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну власність. - X.: Фірма "Консум", 1997. - 192 с.

. Пічкур О. Проблемні питання правової охорони об'єктів права інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. - 2003. -№8. - С. 24, 25.

. Право інтелектуальної власності Академ, курс: Підручник для студентів вищих навч. закладів / О.А. Шдопригора. О.Б. Бутнік-Сіверський, В.С. Дроб'язко та ін.; За ред. О.А. ІІідопригори, О.Д. Святоцького. - 2-ге вид., - К.: "Ін Юре", 2004. - 672 с.

. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. - К: "Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. - 624 с.

. Работягова Л. Форми правової охорони промислових зразків // Інтелектуальна власність. - 2004. - №4. - С. 28, 29.

. Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знанием, или История будущего. В кн.: Новая индустрпальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. - Москва, 1999, с. 337-371.

39. Святоцький О., Федченко Л. Інтелектуальна власність - найважливіша складова нематеріальних активів // Право України. - 1998. - №7. - С. 33.

40. Святоцький О. Місце і роль інтелектуальної діяльності в економічному і соціальному розвитку України // Інтелектуальний капітал. - 2004. - №3. -С. 6.

41. Смирнова В. США: Основные тенденции развития международной торговли услугами, - БИКИ (Бюллетень иностранной коммерческой информации), 14 октября 2000г.; #"justify">. Стюарт Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организаций. В кн.: Новая индустриальная волна на Западе, с. 372-401

. Фелицына С.Б., Залесов А.В. "Изобретательство", №9, 2003, стор. 24-25

. Фелишина С.Б., Лаврова Ю.В. Новый порядок охраны промышленных образцов в ЕС // Патенты и лицензии. - 2003. - №6. - С. 12.

. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник.- К.: Істина, 2003. - 761 с.

46. Цивільне право України. Книга 1: Підручник / за ред. Дзери О.В., Кузнецової Н.С. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 720 с.

. Цибульов П.М. Основи інтелектуальної власності. - К.: ІІВП, 2003. - 172с.

. Шишка Р. Право інтелектуальної власності: погляд на проблему // Право України. -1999. - №1. - С. 58.

. Щелкунов В. Стратегічні аспекти у сфері інтелектуальної власності // Інтелектуальний капітал. - 2004. - №3. - С. 14.

. Anderson R., Gallini N. Competition Policy and Industrial Property Rights in the Knowledge-Based Economy. - Calgary: University of Calgary Press, 1998, p. 77.

. Офіційний сайт Всесвітньої організації інтелектуальної власності: #"justify">. Офіційний сайт ДП "Український інститут промислової власності" http://www.ukrpatent.org/


Теги: Міжнародно-правова охорона інтелектуальної власності  Диплом  Мировая экономика, МЭО
Просмотров: 29581
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Міжнародно-правова охорона інтелектуальної власності
Назад