Міжнародні міграційні процеси

ВСТУП


Актуальність теми. В умовах розширення світогосподарських звязків міжнародна міграція відіграє значну роль у соціально-економічному розвитку країн. З часом все більша частина держав приєднується до міграційних процесів. З одного боку міграція одночасно впливає на різноманітні аспекти суспільного життя: економіку, демографію, соціологію, політику, право. Але з іншого боку, аналіз розмірів і тенденції міжнародної міграції робочої сили ускладнений недосконалістю його інформаційного забезпечення, відсутністю уніфікованих національних і міжнародних показників. Статистична інформація, що публікується, як правило, фрагментарна і залежна від контексту.

Метою курсової роботи є обґрунтування теоретичних положень та визначення методичного інструментарію дослідження міжнародної міграції, дослідження міжнародної трудової міграції, визначення основних її центрів, їх якісний і кількісний склад та механізмів державного управління міграційними процесами та боротьби з нелегальною міграцією.

Об'єктом нагляду є міжнародна міграція робочої сили.

Предметом нагляду виступають сутність міграції, масштаби, напрями, види та форми залучення трудових ресурсів до світових міграційних потоків.

Досягнення мети зумовило необхідність постановки і вирішення таких конкретних задач:

.формулювати концептуальні положення і висновки щодо масштабів, ознак і чинників трудової міграції у світі та в Україні на етапі трансформації її економіки;

.визначити основні етапи руху міжнародної міграції робочої сили;

.сформулювати форми і основні тенденції розвитку міграції робочої сили;

.розглянути сутність міжнародного ринку праці та причини міграційних процесів;

.дослідити класифікації масштабів, напрямів, видів та форм міжнародної міграції робочої сили;

.проаналізувати етапи міжнародної міграції робочої сили та особливості сучасного етапу міграційних процесів;

.вивчити шляхи удосконалення державного регулювання міграції робочої сили.

.проаналізувати основні елементи міграційних процесів робочої сили в Україні

.дослідити та визначити регулятори щодо інтенсифікації міграційних процесів, як чинник безпеки держави;

Методи дослідження. У роботі використаний широкий спектр методів наукового аналізу та дослідження міжнародних економічних відносин, а саме: методи аналізу, синтезу та порівняння, історико-системний, системного підходу, соціологічних досліджень, якісного і кількісного порівнянь, математичного аналізу. Табличний метод використовувався для подання фактичного матеріалу, динамічний метод застосовувався для відслідковувався змін у часі.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.


Розділ 1. Концептуальні засади міжнародних міграційних процесів


Основні етапи міжнародної міграції

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.

І етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII - середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводжувалося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового ринку праці сприяло:

економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;
колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни. В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами. Особливість цього етапу - скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції класичної країни-іммігранта - США. Це було зумовлено такими причинами: ) наслідками світової економічної кризи 1929 - 1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів;

) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, котрий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині. Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Його характерні риси:

зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці;

зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "втеча мізків";

посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.

На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого "картопляного голоду". На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 р.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 р.). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.

На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

міграція з країн, що розвиваються, до промислове розвинутих країн;

міграція в межах промислове розвинутих країн;

міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислове розвинутих країн до країн, що розвиваються;

міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;

міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.

Сучасні центри притягання робочої сили Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними 00Н у 2002р. становила 175 млн. чол., у тому числі понад ЗО млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.). Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно - та Південноамериканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211 тис чол.).
Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високо розвинутої країни до іншої. У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 - 21млн. чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії;

,7% - громадянами країн Африки, 7% - Америки, 13,6% - Азії, 7,8% - країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн..чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.) Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. - 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання - країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих доменш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому.

Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці - Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти: Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили. Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів - понад 20%. "Відплив мізків" до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 - в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії - 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, - це головним чином міграція між НІК та країнами - членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, - з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн - малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються.

Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

Види та особливості міжнародних міграційних процесів

Під міграцією населення (лат. - переселення) розуміють переміщення людей по територіях, які пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи і призводять до механічного приросту населення. Залежно від причин міграції бувають економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні. За терміном міграції поділяються на: постійні, сезонні, тимчасові. Залежно від характеру переміщення населення розрізняють зовнішні міграції (переміщення людей із країни у країну - еміграція, імміграція) та внутрішні (переселення людей всередині країни, здебільшого із села до міста, що посилює процес урбанізації).

Особливе місце посідає так звана маятникова міграція робочої сили - переїзди від місць проживання до місця роботи і назад, яка поширена у приміських зонах. Міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (зарік). Різниця між числом прибуття та числом тих, що виїхали за цей період часу, - сальдо міграції, яке визначає збільшення чисельності населення даної території за вказаний період.

Формування міграційних потоків відбувається під дією специфічних закономірностей. Найстійкішими з них є:

.пріоритет економічних чинників у формуванні системи потоків добровільної міграції - основна маса переміщень у просторі викликана бажанням індивідів покращити свій матеріальний стан;

.диференціація рівня міграційної мобільності залежно від якісних характеристик індивідів підвищена ступінь участі в міграційному русі притаманна молодим, добре освіченим особам, які не перебувають у шлюбі, мають добрий стан здоровя. певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);

.функціонування двох протилежно направлених потоків - досить тривале існування потоку міграції внаслідок повернення частини мігрантів, яким не вдалося закріпитись на новому місці;

.інерційність потоків міграції-переміщення населення в установленому напрямку продовжується ще деякий час після того, як припиняється дія чинників, що зумовили формування відповідного потоку;

.визначальний вплив на формування обсягу переміщення міграційних можливостей регіону, виходу та міграційної ємності населення регіону, показниками яких є чисельність населення - міграційний потік тим маcсовіший, чим більше за чисельністю населення регіонів, між якими він проходить;

.залежність обсягів міграції від відстані - чим ближче розташовані регіони, тим, за інших рівних умов, інтенсивніші міграційні зв'язки між ними;

.взаємозв'язок міграційних процесів та ментальних особливостей населення - чим більший ступінь спорідненості менталітету жителів двох регіонів (схожість мов, звичаїв, релігії, переважаючих цінностей, репродуктивних установок), тим інтенсивніші міграційні контакти, а наявність тривалого та інтенсивного обміну населенням сприяє зближенню соціальних ознак.

Міграційні процеси впливають на природне відтворення населення шляхом зміни вікової структури регіонів виходу та населення, трансформацію репродуктивної поведінки контингентів населення, зміни умов життя переселенців, що відбивається на стані їх здоров'я. Міграція впливає і на функціонування та розвиток ринку праці; міграційні процеси сприяють розвитку розширеного світогляду особи, зумовлюють підвищення пристосовності до різноманітних умов життя, а також обмін навиками та досвідом між жителями різних регіонів, поширення корисних знань. Вони призводять до перерозподілу виробників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами, змінюють якісні характеристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

Міграційні процеси часто призводять до заповнення робочих місць, що не користуються попитом у корінного населення - коли окремі спеціалісти мігрують за кордон, а там працюють на рядових роботах (особливо жінки - домогосподарками, покоївками, доглядають за перестарілими тощо).

Міграційні процеси, таким чином, є свого роду демографічною та демоекономічною "інвестицією" в регіони-реципієнти і, навпаки, викликають старіння населення та погіршення трудоресурного потенціалу в регіонах-донорах. Особливо велике економічне значення міграція має як фактор урбанізації, що є невід'ємним джерелом кількісного і якісного зростання. Отже, процес міграції завжди є географічним за формою прояву та соціально-економічним за змістом.

В економічному аспекті міграції передусім виокремлюють такі її форми:

.міграція, пов'язана зі зміною місця проживання (стаціонарна міграція);

.трудова міграція, яка переважно має зворотний характер. Такий розподіл є суто теоретичним. На практиці, як правило, розділити акти переїзду за ознакою зворотності можна лише умовно. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитися на постійно, може через певний час повернутись до місця народження і, навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці. До того ж цілі осіб, які мігрують, можуть істотно відрізнятись від оформлених декларацій.

Міграційні процеси переїзду за своїми причинами можна об'єднати у дві великі групи:

.добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматична, договірна міграція тощо);

.вимушені (екологічні міграції, насильницькій виїзд, втеча населення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів). За способом реалізації міграції поділяються на організовані і індивідуальні.

Зовнішні міграції класифікують також за принципом легальності (легальні та нелегальні) і за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу вирізняються:

.особи, що переїжджають на постійне проживання;

.трудові мігранти, які переїжджають на роботу за контрактам (на строк дії контракту);

.висококваліфіковані спеціалісти;

.працівники транснаціональних компаній та спільних підприємств, які за характером діяльності переїжджають з країни в країну;

.нелегальні трудові мігранти;

.особи, що шукають політичного притулку, біженці.

Характерними рисами сучасної міграційної ситуації в Україні великою мірою є ліквідація наслідків (помилок) міграційної політики колишнього Радянського Союзу, зокрема:

.репатріація представників депортованих народів та етнічних українців - жертв політичних репресій;

.поступове згасання міграційних контактів з державами Балтійського регіону, Закавказзя, Центральної Азії разом з поглибленням зв'язків з країнами, що не входили до складу колишнього СРСР;

.зменшення інтенсивності стаціонарних міграцій (які пов'язані зі зміною місця проживання і реєструються державною статистикою) разом із становленням і розвитком нового для України виду міжнародного руху населення - трудової міграції

Широкомасштабні коливання міграційного приросту відбуваються на тлі стабільного зниження інтенсивності стаціонарних міграцій населення.

В абсолютному виразі головним міграційним партнером як прибуття, так і вибуття є Росія. На неї припадає близько 55 % загального зовнішньоміграційного обороту.

За відносною інтенсивністю вибуття з України перше місце посідає Ізраїль (у 1999-2000 рр. близько 300 вибулих в розрахунку на 100000 мешканців цієї країни в середньому за рік), далі йдуть Молдова, Росія, Білорусь (30-50 чол на 100000 населення), Німеччина та більшість країн СНД Основними міграційними партнерами з прибуття населення до України є Молдова (понад 100 осіб на 100000 мешканців), Російська Федерація (28), Вірменія, Ізраїль, Білорусь (17-18).

За 1994-2000 pp. Україна за офіційними даними втратила понад 600 тис. осіб внаслідок міграції, переважно молодого і середнього віку. Сьогодні легально і нелегально за межами України перебувають і працюють близько 5,5- 6,0 млн. осіб, серед яких значна кількість висококваліфікованих спеціалістів і науковців різноманітних спеціальностей. Однак щорічна кількість вибулих до економічно розвинутих країн поступово зменшується:

.по-перше, через вичерпання етнічної складової цього потоку;

.по-друге, внаслідок пом'якшення дії чинників, які стимулюють від'їзд;

.по-третє, завдяки розширенню можливостей проведення зворотної трудової міграції до цих країн без зміни місця проживання.

Підвищення рівня життя населення поступово знівелює цей міграційний процес, враховуючи, що владою держави буде прийнята програма щодо створення додаткових робочих місць і працевлаштування працездатного населення з доведенням до мінімуму наявного безробіття. Сьогодні за умов практичного вичерпання потенціалу демографічного зростання чи не єдиною можливістю збільшення загальної чисельності населення України залишається активна міграційна політика. Саме міграційний приплив може компенсувати природне зменшення населення і забезпечити збалансування статево-вікової структури населення.

Масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів.

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.
Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північне - та Південноамериканський регіон. Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб. На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду - більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. -4 млн., або 44 % загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945-1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в СІЛА виїхало 6,6 млн. європейців, у тому числі 1,8 млн. - із Великої Британії, майже 1,5 млн. - з Італії, більш ніж півмільйона - з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. - із ФРН. Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960-1969 рр.) із 17 мли чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 мли) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в ЗО млн. чол.

На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн - Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн. Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи - Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високо розвинуті держави Західної й Північної Європи - Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.

І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї високо розвинутої країни Європи в іншу. Мета міждержавного переміщення робочої сили - прагнення до поліпшення матеріального стану - залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції. Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним. Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки. Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж ЗО % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Наслідки переміщення трудових ресурсів.

Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різноманітні.

Вони проявляються як у країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експортерах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виграє, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги:

а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;

г)значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії - іммігранти;

д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу;

е) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії - 24%, у Люксембургу - 38%.

До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.

Зміни густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ".

Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:

після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталеливарній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні);

поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу;

значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "нелегалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 рр. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії.

Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди:

а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, - соціального напруження в країні;

) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо;

в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.

Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів. Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг - 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів становили понад 3 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу -970 млн.. дол. У Имені перекази емігрантів в окремі роки у ЗО разів перевищували надходження від експорту товарів і послуг. За даними на початок 90-х років близько 40 країн світу мали надходжень від мігрантів не менше як 100 млн. дол., а 10 країн -понад 1 млрд.. дол. Це - один бік наслідків міграції для країн-експортерів робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через зменшення числа платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд.. дол. Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

заборона еміграції;

введення податку на "відплив кращих голів", компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів;

створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високоприбуткову галузь економіки - експорт робочої сили, яка займається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного законодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки.

П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок позитивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників" [39, с. 442].

Оцінюючи зовсім нову для України проблему безробіття, слід зважати на один важливий урок, що випливає з досвіду західних країн: довготривале безробіття приховує надзвичайно високу соціальну небезпеку. Зростання армії довготривала безробітних призведе не тільки до великих матеріальних і психологічних утрат та збільшення затрат держави, а й до цілковитої дискваліфікації безробітних, що позбавить їх будь-яких шансів знайти роботу. Досягнення в найближчий період оптимальної зайнятості є для України нездійсненним завданням, і передусім через те, що якість наявної робочої сили не відповідає суспільним потребам. Проблема масового безробіття і зубожіння широких мас населення може бути частково вирішена за рахунок міграції, виїзду частини громадян України за її межі в пошуках роботи і засобів проживання. Не секрет, що через постійне погіршення соціально-економічної й морально-психологічної ситуації в Україні еміграційні настрої в населення зростають. Але якщо раніше основним мотивом еміграції був етнічний, то в останній період таким став економічний фактор.

Після зняття штучних перешкод на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. - вже 17,7 тис., а в 1989 р. - 50 тис., у 1990 р. - 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. чол. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого - про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів.

У 1995 р. чисельність емігрантів з України становила 420 тис. чол. (у 1994 р. - 550 тис. чол.). До країн далекого зарубіжжя прямував кожний п'ятий емігрант. Упродовж 1994-1998 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), СЩА (69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис. чол.).

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Спробувати працевлаштуватися за кордоном в період поїздки за особистим запрошенням прагне половина тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки, діставши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на отримання роботи, але в нелегальний спосіб усе-таки отримують її.

Загалом у найближчій перспективі є підстави очікувати безпрецедентного відпливу за кордон продуктивної робочої сили з усіх регіонів України, що загрожує підривом трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.

Головні чинники масової еміграції:

велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

відсутність перспектив професійного зростання для багатьох здібних людей;

економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості. Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, намагається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигід:

по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25-ЗО млрд дол. США);

по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн - можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції - важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статевовіковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням. Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережу вати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають. Необхідно створити спеціалізовані біржі праці - для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає. Міграція - це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СП, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.
В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів; по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців). Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.


Розділ 2. Глобальні виміри міжнародних міграційних процесів та механізми їх регулювання


Міграційні процеси в Європі.

Протягом останніх століть статус країн імміграції мали США, Канада, Австралія і Нова Зеландія. Але фактично багато країн Європейського Союзу зараз уже можна віднести до країн імміграції, серед яких, передусім, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Норвегія, Швеція тощо. Сьогодні в Європі спостерігається наявність досить значної питомої ваги європейців у першому поколінні. На 2002 рік 41% усіх іммігрантів у країнах ЄС за своїм походженням були не європейцями [22, с. 22]. На початку 1980-х років в усіх країнах Західної Європи спостерігалось зменшення обсягів міграції, яке після 1985 р. змінилось різким зростанням рівня міграції. Демократичні зміни в Центральній і Східній Європі, розпад Радянського Союзу спричинили масові потоки шукачів притулку, нелегальних мігрантів та повернення етнічних мігрантів [23, с. 139]. У пяти європейських країнах (Бельгія, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швеція) середньорічне сальдо міграції збільшилось з негативного показника у - 13 тисяч осіб у 1980-1984 рр. до 456 тисяч і до 784 тисяч відповідно в 1985-1989-х та 1990-1994 роках [24, с.11].

Кількість звернень до країн ЄС про надання притулку зросла на 487% за 1986-1991 рр. і становила майже 700000 заяв на рік [25, с. 153]. У західноєвропейських країнах кількість прохань про притулок зросла з 66,9 тисячі в 1983 році до 694 тисяч у 1992 році. У період 1983-1989 рр. серед прохань про надання притулку 30% були подані вихідцями з розвинених країн (переважно з країн Східної Європи та Радянського Союзу), 70% - вихідцями з країн, що розвиваються (Іран, Шрі-Ланка, Туреччина). Наприкінці 1980-х рр. до 20% зросла кількість прохань від вихідців з Польщі та Румунії [26, с. 11].

Запровадження країнами Західної Європи більш жорстких умов вїзду призвело до зростання кількості нелегального перетину кордону. Нелегальна міграція з метою працевлаштування стає ще однією хвилею іммігрантів до Європи.

Період з 1990-х років характеризувався зростанням масштабів та інтенсивності міграційних потоків. Так, кількість мігрантів з країн, що розвиваються, зросла в 1990-х рр. майже до 200 тисяч осіб; з розвинених країн - до 584 (включаючи мігрантів зі східно-європейських країн, звідки значно посилився міграційний відтік у країни Західної Європи) [27, с. 11]. Найбільше звернень надходило у

р. та 1997 р. внаслідок війни в колишній Югославії та виникнення інших збройних конфліктів по всьому світі [28, с. 153]. Проте завдяки заходам, вжитим основними країнами-реципієнтами щодо обмеження прийому прохань про надання притулку, загальна кількість прохань скоротилася в 1994 році до 330,6 тисячі і зберігалась приблизно на такому рівні до 1997 року [29, с.11].

В цей час країни Південної Європи стають новими полюсами імміграційного тяжіння, поряд з Німеччиною. Так, у 1995 році в Італії та Іспанії кількість іноземців, що мали офіційний дозвіл на проживання, становила відповідно 1 мільйон і 500 тисяч осіб. В Італії біля 60% іноземців були вихідцями з країн третього світу, в тому числі 27% - з Африки. В Іспанії мігранти з країн, що розвиваються, становили 53% від загальної кількості іноземців-резидентів, більшість яких походили з Африки та Латинської Америки. Розширюється також географія країн-донорів іммігрантів для даного регіону. Скажімо, в 1991 році в Іспанії найчастіше звертались за дозволом на проживання громадяни Марокко, Аргентини, Перу, Домініканської Республіки. В Італії серед цієї групи переважали громадяни Марокко, Тунісу, Сенегалу, Філіпіни, колишньої Югославії [30, с. 13]. Серед основних ознак останньої декади ХХ ст. виокремлюють також зміну статтєво-вікової та кваліфікаційної структури міграції, зростання кількості біженців серед іммігрантів, зміну географії міграційних процесів (зі Сходу на Захід), а також набуття міграційними переміщеннями глобального характеру й охоплення всіх континентів.

Міграційна політика західних держав стає політикою швидкого реагування й акцентує свої зусилля передусім на короткотермінових завданнях, внутрішньодержавних цілях, імміграційному контролі (система ідентифікації мігрантів за відбитками пальців EURODAC, посилене патрулювання вертольотами й прикордонниками у штатському тощо) [31, с.3]. Цими заходами зменшено можливість легального вїзду в окремі країни, але вони не зменшили нелегальну міграцію, яка має своїх тіньових замовників в європейських країнах. Статистика останніх років показує, що кількість нелегальних мігрантів у ЄС зросла до 500000 осіб на рік [32, с. 10]. Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями:

.зростанням кількості країн, де зменшується

.кількість місцевого населення, і зростанням

.кількості країн з позитивним міграційним балансом.

У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині [33, с. 141].

Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн - членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн - членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн - членів ЄС [34, с. 276]. Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині [35, c. 146]. По-друге, більшість старих країн - членів ЄС запроваджували перехідний період для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років [36, с. 277]. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн - членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн - членів ЄС [37, с. 39]. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення.

Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн - членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення [38, с. 277-278].

Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн - членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія - 85 тис., Швеція - біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн - членів ЄС [39, с. 39]. Наявність значної кількості працівників з нових країн - членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силіз Центральної та Східної Європи.

Місце Кореї в міжнародній міграції робочої сили <#"justify">1.Ситуація в економіці та промисловому виробництві. Триваючий процес роздержавлення підприємств, «замовних банкрутств» та приватизації привів до виникнення нових суб'єктів господарювання на базі акціонерного і приватного капіталу, надмірної їх роздробленості, недобросовісної конкуренції. В результаті на сьогоднішній день в промисловості виникла велика кількість підприємств, які нездатні вирішувати серйозні виробничі завдання. Грошова реформа 1992 року і дефолт 1998 року, кризова ситуація в банківській сфері, відкликання ліцензій у цілого ряду банків в 2004 році породили недовіру народу до влади і невпевненість у завтрашньому дні.

. Провали в сільському господарстві та забезпеченні населення сільськогосподарською продукцією привели до створення величезного числа малопотужних фермерських господарств, які не здатні забезпечити країну продовольством; внаслідок держава, володіючи величезними посівними площами і пасовищами, стало імпортером найважливіших продуктів - хліба, м'яса, птиці. Вирішувати питання підйому врожайності, продуктивності праці в сільському господарстві сьогодні доводиться за допомогою «гастарбайтерів» - корейців, китайців та робітників інших національностей. Незважаючи на звуження агропромислового сектора в структурі російської економіки, криміногенна обстановка в ньому продовжує залишатися складною. Тут виявляється 8% від усіх злочинів економічної спрямованості.

. Криміналізація економіки. Тіньова економіка в сучасних умовах складає до 40-45% до внутрішнього валового продукту. З них приблизно 25% ВВП припадає на так звану неформальну економіку, тобто приховувану, але не заборонену законом діяльність, а близько 20% ВВП припадає на незаконну економіку. За експертними оцінками, організованими злочинними угрупованнями контролюється до половини всіх приватних підприємств і до 60% державних. Це стало можливим завдяки існуючим порядком акціонування промислових підприємств і включенню в реальні товарні та фінансові потоки фіктивних підприємств-посередників, контрольованих організованими злочинними угрупованнями. В даний час діє більше 550 тисяч такого роду фірм-посередників, не звітують перед податковими органами, або представляють «нульові» баланси [8, c. 65].

. Зниження рівня правосвідомості населення. На тлі зниження ефективності діяльності правоохоронних органів у Росії формувалася і розширювалася практика позаправового реагування фізичних та юридичних осіб на злочинність. Проведені в 2003 році дослідження показують, що довіряють роботі співробітників міліції тільки 16,7% населення, а не довіряють - 68,5% опитаних респондентів [6, c. 133].

Тому суспільству потрібна велика робота по боротьбі зі злочинністю, що включає, в тому числі, перегляд чималого числа суспільних відносин, сфер діяльності та призначення державних і суспільних інститутів, суспільної свідомості. На сьогоднішній день вкрай актуально формування правової культури не тільки основної маси населення, але і державних, і громадських діячів.

. Політична нестабільність в країні, використання брудних технологій в ході боротьби за владу, корумпованість державних чиновників на всіх рівнях влади та управління. У той же час використовуються і засоби шантажу, погрози, фізичного усунення неугодних посадових осіб, політиків. Поширене лобіювання конкретних рішень, відповідних кримінальним інтересам. Відзначається фактичне заміщення в регіонах, галузях, різних структурах реального впливу легітимних державних, інших політичних органів і посадових осіб керівним впливам лідерів кримінального середовища. Політична сфера життя суспільства на сьогоднішній день являє собою поле різноманітної злочинної діяльності різних суб'єктів.

. Криза в ідеології. Із зникненням головної мети - побудови комунізму, не відбулося її рівноцінної заміни, а відсутність національної ідеї, внутрішнього стрижня, завжди негативно позначається на всіх сферах життя населення. Поява замість мети двох глобальних завдань, позначених як «побудова правової держави» і «підвищення добробуту народу», не вирішує проблеми, оскільки готових рецептів для вирішення цих завдань ні в кого немає.

. Неспроможність держави в питаннях соціального захисту населення, особливо малозабезпечених верств. Високий прожитковий мінімум поряд із затримками виплати заробітної плати, систематичне підвищення цін за комунальні послуги призводять до зубожіння населення та зростання соціальної напруженості.

. Виникнення істотних перекосів в поданні функцій і завдань, що стоять перед правоохоронною системою. Правоохоронні органи повинні служити народу, спираючись на закон. Ситуація сьогодні складається таким чином, що ці органи головним чином служать тільки влади і собі. Про це говорить ціла низка аргументів - високий рівень латентної злочинності, зростання кількості порушень законності з боку працівників ОВС, зниження відсотка розкриття зареєстрованих злочинів, недовіра населення ОВС та правоохоронній системі в цілому, готовність громадян вирішувати конфлікти неправовими методами, без звернення в міліцію, прокуратуру, суд і т.д. За даними соціологічного фонду «Громадська думка», лише 3% росіян вірять в чесність і непідкупність правоохоронних органів, а 43% опитаних впевнені, що сьогоднішній стан правоохоронних органів являє для них реальну загрозу. Багато громадян сприймають правоохоронні органи як якусь організацію, працюючу виключно у власних комерційних інтересах. Тільки 23% опитаних сьогодні вважають, що в разі необхідності вони можуть розраховувати на допомогу правоохоронних органів [2, c. 122].

. Небаченого розмаху організованої та транснаціональної злочинності, що дозволяє їй робити істотний вплив практично на всі сфери життя суспільства. На тлі відносної стабілізації рівня злочинності мігрантів в 1998 і 1999 роках можна було б говорити про деякому ослабленні впливу на злочинність в Російській Федерації міграційних процесів, однак з 2000 року знову почали виявлятися негативні тенденції злочинності, пов'язаної з міграцією, і її вплив на кримінальну ситуацію в країні посилився [2, c. 123].

Зберігалися намітилися в останні роки тенденції залучення мігрантів в економічну злочинність, в більшості регіонів Росії спостерігається зростання кількості зареєстрованих злочинів, за видами діяльності, що вимагають виходу на міжнародний рівень і співпраці злочинних об'єднань різних країн.

Це - наркобізнес, незаконний обіг зброї, злочини в економіці та кредитно-фінансовій сфері та інші.

Відмінною рисою сучасної російської організованої злочинності є її етносоціальні особливості. Не менше половини виявлених організованих злочинних груп мають в якості лідерів або активних учасників представників закавказьких держав і північнокавказьких республік РФ.

Зростання поширеності і активна діяльність на території Російської Федерації організованих етнічних злочинних формувань, стали невід'ємним елементом сучасної російської організованої злочинності. Організовані злочинні групи, об'єднані за етнічною ознакою, діють в даний час практично у всіх суб'єктах Російської Федерації. Етнічні формування створюють неконтрольований ринок товарів і послуг, ухиляються від сплати податків, в основному, ведуть протиправну діяльність, в першу чергу щодо своїх співвітчизників, частина яких перебуває в Росії незаконно [1, c. 146].

Зазначені фактори і обставини справляють досить значний вплив на міграційні процеси в Російській Федерації і, безумовно, підлягають всебічному врахуванню при розробці заходів по наданню впливу на незаконну міграцію та попередження злочинності мігрантів.


Розділ 3. Міграційні тенденції в Україні


Розвиток міжнародної міграції робочої сили в Україні.

В ММРС бере активну участь і Україна. Основними країнами імпорту робочої сили для України є США і Канада. У сучасних умовах у США проживає 1 млн 200 тис. іммігрантів з України, у Канаді - 530 тис. іммігрантів.

Головними причинами еміграції населення з України є:

) низький життєвий рівень населення;

) незадоволеність роботою та умовами праці;

) недостатній рівень заробітної платні;

) національні причини (виїзд на історичну батьківщину, наприклад євреїв);

) екологічні причини;

б) політичні причини.

Ці причини еміграції робочої сили відповідають загальним причинам міжнародної міграції робочої сили, але разом з тим мають деякі особливості. Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

І етап - кінець XVIII ст. (1799 р.) - кінець XIX ст. (1899 p.). Він характеризується виїздом переважно сільських мешканців із Західних регіонів України. Населення емігрувало через економічні труднощі. Головні напрямки еміграції: США - більше 200 тис. осіб, Південна Америка - 300 тис. осіб.етап - з 1899 р. по 1914 р.

Основні особливості:

) еміграція робітників, селян, інтелігенції;

) напрямок еміграції - США, Канада, Південна Америка;

) кількість емігрантів - близько 400 тис. осіб.етап - з 1918 р. по 1939 р.

Основні особливості:

) еміграція робочої сили в основному з політичних мотивів;

) високий рівень освіти емігрантів;

) напрямок еміграції - США, Канада, Західна Європа;

) різке скорочення кількості емігрантів - близько 40 тис. осіб.етап - 1945-1960 pp.

Основні особливості:

) мотиви еміграції в основному політичні;

) зростання частки висококваліфікованих емігрантів;

) напрямок еміграції: США - 80 тис. осіб, Канада - 50 тис, Західна Європа - 70 тис, Південна Америка - 120 тис, Австралія - 21 тис. осіб.етап - з 1960 р. по теперішній час.

Основні особливості:

) виїзд кваліфікованих кадрів - "відплив інтелекту";

) напрямок еміграції: США - 52 тис. осіб (1990 p.); Західна Європа - 146 тис, Ізраїль - 230 тис осіб.

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном [14, с. 72]. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України - Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом - і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема - Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо. У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном - у промисловості, будівництві, сільському господарстві. Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців [14, с. 72] повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки - створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном. В цілому можна говорити про те, що розвиток в Україні міжнародної міграції робочої сили, яка призводить до значного відпливу трудових ресурсів, несприятливо впливає на розвиток трудових ресурсів нашої країни

Державне регулювання процесів трудової міграції в умовах загострення економічної ситуації в Україні.

Актуальність регулювання міждержавної трудової міграції, відповідного механізму її реалізації зумовлена необхідністю визначення стратегічних підходів, які закладаються в основу державної політики, спрямованої на регулювання трудової міграції українців за кордон; створення економічних і правових умов для реалізації їхнього конституційного права на територіальну зміну місця праці та проживання, у тому числі і виїзд на роботу за кордон; пом'якшення впливу глобалізаційних процесів, якими охоплені всі країни світу, на ринок праці України; соціальний захист українських трудових мігрантів за межами Батьківщини; усунення загрози безпеки України в соціально-економічній сфері.

Неповнота та відсутність системного підходу у збиранні статистичної інформації щодо трудової міграції суттєво ускладнюють здійснення ефективної державної політики в цій сфері. За різними експертними оцінками, масштаби міграційних поїздок українських громадян за кордон коливаються в межах від 4 до 7 млн осіб, або становлять від 8,6 до 15,1 % чисельності усього населення України (станом на 2008 р.), та від 19,5 до 34,1 % економічно активного населення України працездатного віку. Таким чином, з України мігрує за кордон від п'ятої частини до третини економічно активного населення працездатного віку.

Найвагомішим чинником мотивів трудової міграції українців є відсутність у країні роботи взагалі та роботи, яка б приносила стабільний дохід, що забезпечував би гідний рівень життя для них самих та їхніх родин. Незважаючи на те, що в 2007 р. в Україні зафіксовано рівень безробіття 6,2 %, що нижче за середній по ЄС (7,2 %), за регіонами цей показник значно різниться. У півтори рази перевищує загальноукраїнські показники безробіття в окремих областях Західної України, звідки найбільше громадян виїжджають на заробітки за кордон. Абсолютна більшість українських трудових мігрантів працює за кордоном нелегально, одним із наслідків чого є наявність численних порушень їх прав.

Державне регулювання трудової міграції в Україні пов'язано з цілою низкою проблем. В Україні так і не сформовано державної міграційної політики, яка б відповідала інтересам держави та українського суспільства в цілому. У державі не створено законодавчо-нормативну базу, яка б регулювала всі питання трудової міграції українських громадян.

На сьогодні в Україні немає єдиного органу (Державної міграційної служби), який би мав усі важелі державного регулювання трудової міграції. Розв'язання проблем міграції населення належить до компетенції Держкомнацміграції, МЗС, МВС, Мінпраці, Адміністрації Державної прикордонної служби, Служби безпеки України. Усі вищезазначені органи мають різні дані щодо кількості потоків та розташування трудових мігрантів. Жоден з цих органів не відстежує умови перебування та соціального захисту українських трудових мігрантів у країнах імміграції.

Дані статистики навіть наближено не відбивають дійсних масштабів трудової міграції українців за кордон. Відсутність моніторингу міграційних процесів унеможливлює будь-яке управління ними. Неповною мірою задіяно важелі щодо досягнення домовленостей та укладання договорів України із сусідніми країнами щодо спрощеного візового режиму, умов перетину кордонів і перебування українських громадян прикордонних регіонів України на території сусідніх країн. В Україні не задіяно повною мірою такі важелі регулювання, як створення привабливого ринку праці та умов для гідної зайнятості. Основними напрямами регулювання процесів трудової міграції українців за кордон та іноземців в Україні мають стати такі:

а) у сфері правового забезпечення:

приєднання України до проекту Конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів та членів їх сімей держав-учасниць СНД;

розробка законопроектів про основні засади державної міграційної політики; про прикордонну трудову міграцію; про регулювання міждержавної трудової міграції; про соціальний захист трудящих-мігрантів;

удосконалення механізмів легального працевлаштування громадян України за кордоном на основі системи міждержавних угод та міжурядових договорів про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист, забезпечення їх реалізації;

продовження практики укладення договорів і досягнення домовленостей щодо спрощення візового режиму, умов перетину кордонів та перебування українських громадян на території інших країн;

поширення практики укладення угод про співпрацю прикордонних регіонів держав, що межують з Україною, з питань розвитку прикордонних міграцій і взаємного врегулювання трудової діяльності громадян, котрі працюють на прикордонних територіях за межами своїх держав;

розробка та реалізація державної програми щодо забезпечення комплексного підходу до регулювання різних видів і форм трудової міграції, оптимізації міграційних потоків для забезпечення стійкого соціально-економічного та демографічного розвитку країни; приведення нормативно-правових норм України у відповідність з положеннями ООН, МОП і СОТ відносно трудових мігрантів;

б) у сфері методично-інформаційного забезпечення:

розробка механізму статистичного, методичного та інформаційного забезпечення МТМ;

розробка Методичних рекомендацій щодо визначення обсягів МТМ;

розробка Методичних рекомендацій щодо визначення переліку професій і фахів, необхідних для задоволення потреб України в працівниках- імігрантах та кваліфікаційних вимог до них;

розроблення програм, спрямованих на донесення об'єктивної інформації до українських громадян - потенційних трудових мігрантів - про всі правила і ризики роботи за кордоном;

організація державних консультативних центрів для населення з питань трудової міграції при регіональних центрах зайнятості;

створення моніторингових центрів у сфері трудової міграції громадян України за кордон;

в) у сфері інстутиційного забезпечення:

формування окремого виконавчого органу (Державної міграційної служби) з реалізації державної трудової міграційної політики; здійснення контролю за виїздом трудових мігрантів з України, дотриманням укладених договорів і контрактів міжфірмами-посередниками та роботодавцями;

створення міжурядових робочих груп з питань регулювання МТМ з метою підвищення ступеня інформованості сторін щодо умов та особливостей використання праці трудящих-мігрантів з України;

відкриття у країнах, де працює найбільша частка українських заробітчан, у т. ч. нелегально, Центрів із нагляду за їх умовами зайнятості;

г) у сфері економічного забезпечення:

розвиток реального сектора економіки та підвищення її конкурентоспроможності; формування місткого і привабливого внутрішнього ринку праці, посилення мотивації до легальної зайнятості;

проведення заходів щодо раціоналізації регіональної соціально-економічної політики, вирівнювання умов життя населення у різних регіонах України, забезпечення можливостей продуктивної зайнятості;

здійснення заходів щодо розвитку соціальної, транспортної та ринкової інфраструктури в регіонах.

проведення заходів щодо зниження безробіття серед молоді (впровадити комплекс соціальних програм щодо посилення професійно-освітньої підготовки, підвищення кваліфікації, перекваліфікації, стимулювання самозайнятості та мікро-підприємництва);

стимулювання розвитку підприємництва, створення нових робочих місць у наукоємних галузях, у галузі туризму, в депресивних регіонах;

д) у сфері соціального захисту трудових мігрантів:

розроблення механізму обов'язкового соціального страхування українських трудових мігрантів;

укладення міжнародних та двосторонніх угод з країнами ЄС щодо запровадження солідарної відповідальності за пенсійне забезпечення громадян України, які працюють у цих країнах;

розробка механізму здешевлення послуг, які надаються трудовим мігрантам-громадянам України;

створення системи оподаткування трудових мігрантів-громадян;

розробка механізму звільнення від високого мита тих товарів, що привозять трудові мігранти своїм сім'ям до України;

створення трудовим мігрантам сприятливих умов для інвестування зароблених ними коштів за кордоном;

е) у сфері координаційного забезпечення:

розширення квоти для працевлаштування українців у тих країнах, з якими укладено міждержавні угоди;

розвиток інституту ліцензування господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном;

посилення контролю за діяльністю організацій-вербувальників вітчизняної робочої сили для роботи за кордоном;

є) у сфері політики трудової імміграції в Україну:

залучення обмеженої чисельності трудових мігрантів в Україну;

розвиток внутрішньої міграції населення в Україні;

законодавче врегулювання питання залучення трудових мігрантів з країн третього світу і визначення категорії іммігрантів, яким надаватиметься пріоритет у разі еміграції в Україну;

укладення двосторонніх угод із сусідніми країнами про координацію заходів прикордонних служб, спрямованих на боротьбу з транзитом нелегальних мігрантів.

Здійснення цих заходів дозволить:

виробити державну політику щодо регулювання трудової міграції українців за кордон та іноземців в Україну;

удосконалити нормативно-правову базу щодо соціального захисту українських трудових мігрантів;

створити економічні умови для зниження темпів трудової міграції українців за кордон та їх повернення на Батьківщину;

пом'якшити вплив глобалізаційних процесів на ринок праці України.

Отже, сьогодні міждержавна трудова міграція активно впливає на національний і регіональні ринки праці України. Її наслідки не можна оцінити однозначно. Поряд з позитивним впливом трудової міграції на ринок праці в частині підтримки рівноваги між попитом і пропозицією робочої сили та підвищення матеріального добробуту мігрантів, МТМ має цілу низку негативних аспектів, серед яких найбільш небажаними є суттєве збільшення чисельності трудових мігрантів, виїзд за кордон найбільш кваліфікованої робочої сили, неконтрольованість трудової міграції, поширення нелегальної трудової міграції, що збільшує ризики торгівлі людьми, соціальна незахищеність трудових мігрантів, вплив на розвиток корупції, тіньової економіки тощо. У зв'язку з цим проблема оптимізації МТМ та вдосконалення міграційної політики є надзвичайно гострою для України. При цьому завдання полягає не в подоланні такого явища, як МТМ, а у виробленні ефективного механізму регулювання цим процесом за напрямом полегшення і мінімізації її негативних наслідків, підтримки та направлення головних результатів міграції (досвід мігрантів, грошові перекази) на Батьківщину, що дозволить прискорити її соціально-економічний розвиток.

Проблеми та шляхи вирішення трудової міграції в Україні.

Упродовж усієї історії людства трудова міграція, або міграція робочої сили, відігравала значну роль у суспільному розвитку. Однак сьогодні вона ввійшла в якісно новий етап свого становлення. Міжнародна міграція стала одним з головних чинників соціально-економічних трансформацій і розвитку всіх регіонів. В звязку з цим виникає потреба у дослідженні особливостей трудової міграції в Україні.

На сьогоднішньому етапі економічного розвитку України глобальною проблемою є демографічна ситуація, саме негативна динаміка народжуваності, смертності, від'ємне сальдо міграції. У лютому 2009 року Відділ економічних і соціальних проблем ООН оприлюднив прогноз, згідно з яким до 2050 року населення України скоротиться майже вдвічі, з 46 до 26 млн. чол.

Трудова міграція відіграє провідну роль у даній проблемі. Україна - міграційний донор, а не міграційний реципієнт. Масова міграція є загальносвітовою тенденцією сучасності, в якій Україна відіграє провідну роль.

За даними на лютий 2009 р. від 150 до 175 млн. чол. (тобто понад 3% населення Землі) живуть за межами країни свого походження, із них українці становлять понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі, тобто понад 20 млн. українців постійно проживають за межами своєї батьківщини і є вже громадянами інших держав.

З прийняттям незалежності в економіці України відбулися значні структурні зміни, девальвувалися старі і з'явилися нові цінності. Тоді почалися еміграції чи не більшої частини працеспроможного населення в пошуках робочих місць. Наразі економічна ситуація не є кращою: падіння рівня і якості життя, нестача робочих місць, низька заробітна платня, інфляція, що веде до росту цін на продукти харчування, медичне обслуговування, навчання.

Але якщо раніше в міграції брали участь мешканці столиці, великих міст, де люди були більш інформованими і мобільними, існували зв'язки із зарубіжними країнами, поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, на сьогодні в потоках тимчасової трудової міграції за кордон найбільш широко представлено населення малих міст (33% виявлених домогосподарств мігрантів) та сільської місцевості (28%).

Україну покидають не лише вихідці із Західної України, економічна ситуація у якій є складною, а й жителі східних областей, що дає підставу стверджувати: причина виїзду за кордон є не лише недостатність робочих місць, а й значна різниця в оплаті на батьківщині й закордоном. Причиною емігрування українців є дискомфорт від загальної нестабільності в Україні, широко поширена корупція, відсутність можливостей для розвитку і самореалізації, незахищеність від зловживань з боку владних структур.

Метою виїзду за кордон у багатьох випадках є підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання, відкриття власної справи, удосконалити знання іноземної мови. Потреба у вивченні мови країни перебування є найсерйознішою для успішної трудової міграції.

Через малі квоти і високі податки іноземні роботодавці схильні до нелегального найму. Багато українців навіть не знають про легальний механізм виїзду і шукають нелегальні шляхи, що і ризиковані і більш дорогі. Мігранти масово використовують студентські візи, нехтуючи обмеженням на кількість робочих годин, туристичні візи.

Сьогодні серед "заробітчан" все більшою стає доля жінок, вона становить близько 63%. Негативними наслідками цього є зниження репродуктивної функції, наркоманія, збільшення ризику ВІЛ-інфікування. В результаті дівчата і жінки за своїми фізіологічними даними найбільш підготовлені до материнства не можуть брати участь у процесу відтворення населення України.

В 2009 році міждержавна міграція в Україні мала такий вигляд: прибуло - 38567 осіб, вибуло - 46182 осіб. Найбільше прибуло у Донецьку область (5525 осіб), найменше - у Закарпатську область (218 осіб). Найбільше вибуло з Донецької області (6384 особи), найменше - з Тернопільської області (544 особи).

Основними сферами, де зайняті працівники-мігранти є будівництво, сільське господарство (збирання врожаю), домашнє господарство (прибирання домівки, готування їжі, доглядання дітей та людей похилого віку), сфера торгівлі та сервісу (у т.ч. - готельний бізнес). Але виїжджають за кордон і вчені, викладачі, спеціалісти в області медицини і вищих технологій, програмісти (проблема «витікання умів»). Втрати у сфері науки унаслідок цього оцінюються в сумі, що на 2009 р. перевищувала $1 млрд. на рік .

На мою думку наступні заходи можуть допомогти з вирішенням проблем трудової міграції в Україні:

. Забезпечення умов для поширення легального працевлаштування, насамперед в тих країнах, куди виїжджає найбільша кількість громадян України. З цією метою слід активізувати підписання відповідних міждержавних угод та удосконалення чинного законодавства в частині ліцензування фірм для проведення працевлаштування за кордоном.

. Забезпечення прав та соціального захисту працівників-мігрантів.

. Здійснення постійного аналізу масштабів нелегальної трудової міграції за межі України та проведення всіх можливих, в рамках законодавства, заходів для попередження цього явища і запобігання торгівлі людьми.

.Усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;

. Створення дійової альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним;

. Сприяння проведенню в країнах зосередження української міграції моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідній країни.

Цілеспрямовано створювати робочі місця в таких галузях, як сільське господарство, легка, текстильна і хімічна промисловість, тобто там, де сьогодні використовується праця мігрантів в Європі. Слід радикально переглянути механізм оплати праці усередині країни.

Важливо не забувати, що чим стабільнішим буде національне бізнес - середовище і динамічнішим ринок, тим сильніші будуть мотиви іммігрантів повернутися на батьківщину.

Отже, міграція робочої сили України є складним і масштабним явищем, яке охопило весь світ та викликає неоднозначні результати: ліквідуючи дефіцит робочої сили в деяких регіонах, вона загострює конкуренцію на ринку праці.


ВИСНОВКИ


Проведений аналіз міжнародної мобільності робочої сили, а також виявлення основних міжнародних центрів тяжіння робочої сили дозволяє зробити наступні висновки:

. Під міграцією розуміють зумовлене економічними, а також політичними, соціальними причинами, інколи військовими подіями постійне або тимчасове переселення людей через існуючі державні кордони. Можна навести таке, більш формальне визначення цього явища. Міжнародна міграція робочої сили - це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами. Під цими поняттями розуміють такі явища, як:

·міграція (від лат. migratio - переселення, переміщення) - переміщення через кордон;

·імміграція (від лат. immigrare - вселення) це в'їзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

·еміграція (від лат. emifrare - виселення) - переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;

·реміграфія - це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.

2. В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн - експортерів і країн - імпортерів робочої сили. Міжнародний ринок праці - це складний механізм, система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні.

. У рамках глобалізації виробництва, зростання залежності в сучасному світі, національні ринки праці все більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру, котрі протягом довгого періоду сформували основні міжнародні центри тяжіння робочої сили, визначили їх склад, а також умовно поділили країни на донорів і реципієнтів робочої сили. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємозалежності.

. Міжнародний ринок праці, як складна соціально-економічна система складався поступово: в своєму розвитку він пройшов 4 етапи, які тісно повязанні з масовою міграцією населення, що в кінцевому результаті привело до формування міжнародних центрів тяжіння робочої сили.

. Сучасний світовий ринок, що є складовою ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англосаксонська і китайська. Вони відображають характер соціально-трудових відносин у різних країнах світу.

. В сучасній вітчизняній літературі прийнято виділяти 7 основних центрів міграції, серед яких найбільшими є країни Північної (США, Канада) і Південної Америки (Бразилія, Аргентина, Венесуела), країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (країни Перської затоки, Японія, Гонконг, Малайзія), а також країни Західної Європи (Німеччина, Великобританія, Франція, Бельгія і ін.)

трудовий міграція европа україна


Список використаних джерел


1. Варецька О. Соціально-економічне підґрунтя трудової міграції населення України // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 5. - С. 34-39

. Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.

. Довжук Б.Актуальне регіональне дослідження трудової міграці // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. - С. 37-39

. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. - С.138-143.

. Євтух В. Міграційна криза і як її побороти. Спроба державного регулювання // Віче. -1997. -№ 7. - С. 62-77

. Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. -К.: Знання-Прес, 2002. -382, с.

. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Праця і зарплата. -2006. -№ 19. - С. 6

. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. 2006. -№ 17. - С. 4

. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -405, с.

. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406, с.

. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак.. -К.: Либідь, 1992. -190, с.

. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. - С. 127-139

. Семенов Г.А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006 231 с

. Гнибіденко І. Проблеми трудової міграції в Україні та їх вирішення// Економіка України - 2008. - № 4.- с. 19-21.

. Гринкевич С.С. Міжнародна міграція робочої сили та її розвиток в Україні // Вісник ХНТУ - 2009. - №1. - с.12-14.

. Заклекта О.А. Трудова міграція як умова розвитку міжнародного ринку праці // Вісник КНТЕУ - 2008. - №4. - С. 9-13.

. Рєліна І.Є. Масштаби, форми та напрямки сучасних міграційних процесів // Науковий вісник. - 2009. - №2. - с. 14-17.

. Статистичний щорічник України за 2009 рік // Держкомстат України - К: Видавництво «Консультант», - 2010. - с. 156

. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения / Авдокушин Е.Ф. - М.: Экспертное бюро-М, 2007. - 226

. Смирнов В.В. Экспортно-импортные операции в международном бизнесе Смирнов В.В. - М.: Букавица, 2007. - 337 с.

. Уилсон Дж. Международная торговля в малом бизнесе / Под ред. Л.Е.Стровского. - М.: Аудит, ЮНИТИ, 2006. - 292с.


Теги: Міжнародні міграційні процеси  Курсовая работа (теория)  Мировая экономика, МЭО
Просмотров: 53748
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Міжнародні міграційні процеси
Назад