Зовнішньополітичні аспекти "нових лейбористів" Великої Британії


Кваліфікаційна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра

на тему: "ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ "НОВИХ ЛЕЙБОРИСТІВ" ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ"


ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ "НОВИЙ ЛЕЙБОРИЗМ"

.1 Особливості формування зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів"

.2 "Новий лейборизм" як основа зовнішньої політики Великої Британії

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ "НОВИХ ЛЕЙБОРИСТІВ"

.1 Аналіз традиційних елементів зовнішньої політики представників "нового лейборизму"

.2 Інноваційні нововведення зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму"

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. "ПЕРШЕ КОЛО" ПРІОРИТЕТІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ "НОВИХ ЛЕЙБОРИСТІВ"

.1 Європейська політика "нових лейбористів" Великобританії

.2 "Особливі відносини" Великої Британії та США - традиційна основа зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів"

Висновки до розділу 3

РОЗДІЛ 4. "ДРУГЕ КОЛО" ІНТЕРЕСІВ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ ПРЕДСТАВНИКІВ "НОВОГО ЛЕЙБОРИЗМУ"

.1 Особливий характер відносин Великої Британії з державами Співдружності націй

.2 Політика Великобританії у країнах Африки

.3 Зовнішня політика "нових лейбористів" у країнах Латинської Америки

Висновки до розділу 4

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК


ВСТУП


Актуальність теми дослідження: Глобальні зміни на міжнародній арені та зміна правлячої партії суттєво впливають на формування зовнішньополітичних пріоритетів Великої Британії. В основі британської зовнішньої політики продовжує бути актуальною доктрина "трьох кіл" або "трьох сфер впливу", запропонована У. Черчиллем у 1948 році, згідно якої, Велика Британія має бути головним партнером США, світовою державою в центрі Співдружності націй та західноєвропейською державою з сильними позиціями на континенті.

Політична система Великої Британії функціонує таким чином, коли до влади поперемінно приходять дві партії: Консервативна або Лейбористська. З приходом до влади у 1997 р. після довгої перерви, Лейбористська партія формально проголосила відмову від багатьох установок своїх попередників. Формування зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" Великої Британії здійснювалося в період після закінчення холодної війни та трансформаційних процесів всередині Лейбористської партії.

Поява "нових лейбористів" у Великій Британії безперечно становить значний інтерес для дослідників в контексті вироблення оригінального зовнішньополітичного курсу, який поєднав у собі традиційні та інноваційні елементи. Оновлення зовнішньополітичних цілей вплинуло на міжнародний авторитет Великої Британії у світі. В свою чергу, переоцінка колишньої стратегії була повязана з усвідомленням нового місця Великої Британії в світі і домінуванням прагматизму в зовнішній політиці нового кабінету. Таким чином, актуальність обраної нами теми магістерської роботи визначається особливим статусом Великої Британії в світі та оригінальною зовнішньополітичною концепцію, яку сформували представники "нового лейборизму".

Стан наукової розробки проблеми. Аналізуючи стан наукової розробки проблеми, слід вказати, що вона є достатньо широкою та стосується багатьох аспектів зовнішньої політики "нових лейбористів". Зовнішня політика лейбористського уряду викликає достатньо високий інтерес як у вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дослідження українських науковців в основному присвячені загальній характеристиці зовнішньої політики та європейському напряму міжнародної стратегії Великої Британії.

Українські науковці, О.А. Неприцький, Н.Л. Яковенко, Л.М. Ямпольська, у своїх дослідженнях проаналізували основні аспекти трансатлантичної та європейської інтеграції Великої Британії у 90-х рр. ХХ ст. Безпосередньо "особливим відносинам" присвячена робота львівської дослідниці С. М. Пик. Найбільший інтерес ця робота становить з точки зору розуміння сутності "особливих відносин" та основних етапів їхнього розвитку. Т. Ю. Кандуба у своїх працях здійснила глибокий аналіз зовнішньополітичних аспектів "нового лейборизму".

Серед сучасних російських дослідників зовнішньої політики Великої Британії відзначимо О. А. Громико, який проаналізував основні напрямки зовнішньої політики Великої Британії, зосередив увагу на політиці лейбористської партії та її вплив на зовнішньополітичну стратегію Великої Британії, охарактеризував "новий лейборизм" та концепцію "третього шляху." Автор детально дослідив діяльність Т. Блера та її вплив на становище Великої Британії на міжнародній арені.

Також аспекти зовнішньої політики Великої Британії можна простежити у працях С. П. Перегудова та Н. К. Капітонової, які проаналізували діяльність лейбористської партії. А. В. Валуєв приділив увагу особливостям європейської політики "нових лейбористів". Політику Великої Британії у країнах Африки за премєрства Т. Блера висвітлила О. С.Кулькова.

Зарубіжна історіографія по проблемах зовнішньополітичної діяльності "нових лейбористів" є обширною. Безліч статей та монографій присвячено критичним оцінкам діяльності лейбористського уряду Р. Літл, М. Вікхем-Джоунс "Зовнішня політика "нових лейбористів": новий моральний хрестовий похід". Зовнішню політику Т. Блера дослідив Е. Селдон у працях "Британія Блера", "Ефект Блера". Цікавою є праця Дж. Кемпфнера "Війни Блера", яка стосується політики "нових лейбористів" в Іраку. В свою чергу, необхідно відмітити автобіографічну працю Т. Блера "Шлях", в якій Т. Блер розповідає про ведення зовнішньої та внутрішньої політики Великої Британії, про процес оновлення Лейбористської партії та про події в Іраку: пліч-о-пліч.

Таким чином, можна констатувати наявність широкого кола досліджень, спрямованих на осмислення умов та факторів (внутрішньополітичних та зовнішньополітичних), що впливали на формування та здійснення стратегії зовнішньої політики "нових лейбористів" Великої Британії. Разом із тим, характерна для його політичної доктрини ідея моралізму й інтервенціоналізму в зовнішній політиці потребує подальшого дослідження в рамках окремих напрямків діяльності цього уряду. Також необхідно більш детально дослідити зовнішню політику, яку здійснював Г.Браун, адже вона є малодослідженою.

Метою дослідження є аналіз зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" Великої Британії.

Завдання дослідження. Основними завданнями дослідження є:

аналіз сутності поняття "новий лейборизм";

формулювання основних складових зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів";

окреслення пріоритетних напрямків зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму";

визначення другорядних напрямків зовнішньої політики "нових лейбористів".

Обєктом дослідження є зовнішня політика Великої Британії в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Предметом дослідження виступає зовнішньополітична концепція "нових лейбористів" Великої Британії.

Хронологічні рамки обмежені періодом з 1997 р. по 2010 р. Нижня межа повязана з перемогою лейбористської партії на парламентських виборах і формуванням першого уряду на чолі з Т. Блером. Верхня зумовлена відставкою його наступника Г. Брауна з посади премєр-міністра, що ознаменувало закінчення 13 річного перебування "нових лейбористів" при владі.

Методи дослідження були обрані згідно зі специфікою обєкту вивчення. Зокрема, використовувались наступні методи: за допомогою історико-політологічного методу проведено аналіз звязків та позицію Великої Британії стосовно формування зовнішньополітичної концепції, до європейської інтеграції. Історичний метод дослідження полягає в послідовному й детальному описі подій зовнішньополітичної історії Великобританії. Структурно-функціональний метод, геополітичний і факторний аналіз допомогли визначити зовнішньополітичні стимули й вимоги, що виходять з особливостей політичного, економічного й соціального розвитку Великої Британії, географічного розташування. Також у дослідженні використовувалися метод системного аналізу та загальнонаукові методи: аналіз, синтез, дедукція, індукція задля аналізу складових зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів".

Аналіз джерельної бази: Джерельну базу дослідження складають різного роду багатосторонні документи ЄС та додаткові протоколи до них, зокрема Амстердамський договір та протоколи до нього, Ніцький договір, Лісабонський договір. За допомогою аналізу даних договорів визначалося ставлення представників "нового лейборизму" до європейської інтеграції. Також під час написання роботи досліджувались програмні документи зовнішньої політики Великої Британії, підготовлені лейбористським урядом: Стратегічна оборонна програма (Strategic Defence Review), за допомогою яких здійснювався аналіз зовнішньополітичної концепції Великої Британії.

Теоретичне і практичне значення роботи Теоретичне та практичне значення дослідження визначається як його актуальністю, так і науковою новизною. Результати дослідження знайшли практичне застосування під проведення науково-практичних конференцій "Міжнародні відносини і туризм: сучасність та ретроспектива", "Актуальні питання історії та культури України. Україна і світ". Матеріали, основні положення та висновки дослідження можуть бути використані в діяльності зовнішньополітичних установ України, науково-дослідних інститутів, зокрема у питаннях використання теоретичного та практичного досвіду Великої Британії у формуванні зовнішньополітичної концепції, при аналізі та прогнозуванні зовнішньої політики Великої Британії, врахування можливих прорахунків під час визначення пріоритетів зовнішньої політики. Матеріали роботи можуть бути використані при підготовці праць із сучасної історії Великої Британії, історії міжнародних відносин, читанні лекційних та спеціальних курсів, проведенні семінарів, розробці методичних рекомендацій, підручників, популярних нарисів, під час організації наукових конференцій із відповідної проблематики.

Апробація результатів дослідження

За матеріалами роботи опубліковано 2 наукові статті:

.Андрукевич, Я. О. Трансформація європейської політики Великої Британії з приходом до влади Тоні Блера [Текст] / Я. О. Андрукевич// Міжнародні відносини і туризм: сучасність та ретроспектива. Збірник матеріалів Першої міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих вчених - Острог: Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2013. - Вип. 3. - С. 53-56.

.Андрукевич, Я. О. Визначальні риси зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму" Тоні Блера [Текст] / Я. О. Андрукевич// Актуальні питання історії та культури України. Україна і світ. Збірник матеріалів Четвертої Регіональної наукової конференції - Острог: Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2013. - Вип. 3. - С. 170-174.

Новизна отриманих результатів магістерської роботи полягає в масштабності поставлених завдань та в засобах їх розвязання. Виявлені внутрішні та зовнішні фактори формування оригінальної зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму" Великої Британії, визначено та проаналізовано традиційні та інноваційні складові концепції зовнішньої політики Великої Британії та їх вплив на міжнародний авторитет Великої Британії. У дослідженні здійснено комплексний аналіз доктринальних засад у порівнянні із реальною політикою, яку здійснювали "нові лейбористи" Великої Британії. Визначено реалізацію зовнішньої політики "нових лейбористів" Великої Британії.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатка.


РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ "НОВИЙ ЛЕЙБОРИЗМ"


1.1 Особливості формування зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів"


В другій половині ХХ століття зовнішня політика Великої Британії безперечно зазнавала змін, трансформувалася та удосконалювалася. Однак, в основі загальної концепції Великої Британії залишалися традиційні елементи, а саме дотримання концепції "трьох концентричних кіл", яка полягає у тому, що Велика Британія має бути, по-перше, "головним партнером США", по-друге - "світовою державою в центрі Співдружності націй", по-третє - "західноєвропейською державою з сильними позиціями на континенті". Події на міжнародній арені за минулі роки суттєво вплинули на зовнішньополітичну ситуацію, змінювалися проблеми, пріоритети, напрямки, однак цей своєрідний "скелет" зовнішньої політики Великої Британії міцно закріпився у зовнішньополітичному житті Великої Британії.

Партійна система Великої Британії являє собою "політичний маяк", коли до влади в країні приходять поперемінно або консерватори, або лейбористи. Період з 1979 р по 1997 р. в Великій Британії можна назвати безроздільним правлінням консерваторів. В результаті виборів 1992 року торі отримали незначну перевагу у парламенті і залишились при владі, що стало несподіванкою для британських соціологів, які передбачали згідно за результатами опитувань громадської думки перемогу лейбористам. В перемозі лейбористів 1997 року вже не сумнівалися ні політологи, ні соціологи, ні представники засобів масової інформації, але, тим не менше, результати перевершили усі очікування. Тим не менше, на формування зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" вплинули зміни як всередині Лейбористської партії, так і зміни на міжнародній арені. Саме це комплексне поєднання допомогло видозмінити ідеологічне підґрунтя лейбористської партії, яка з 1979 року знаходилася в опозиції.

Після чергової поразки лейбористської партії на виборах 1992 року, всередині партії розпочалися суперечки щодо майбутньої політики та ідей. Керівництво лейбористської партії розуміло, що необхідно проводити еволюційні міри та представити для виборців нову позитивну програму. Розробкою економічної політики займався міністр економіки тіньового кабінету Г. Браун, а Т. Блер, міністр внутрішньої політики тіньового кабінету був зайнятий створенням нової інтернаціональної доктрини. Передчасна смерть лідера лейбористів Дж. Сміта у 1994 р., на зміну якого прийшов Т.Блер додала проблем для консерваторів. Дж. Сміт був "поміркованим", "старим лейбористом", Т. Блер у свою чергу проголосив курс на "новий лейборизм".

У своїй статті "Виковуючи новий порядок денний", опублікованій в жовтневому номері журналу "Marxism Today" за 1991 р., Т. Блер позначив ряд ідей, які лягли в основу "нового лейборизму". По-перше, на думку Т.Блера, традиційні політичні доктрини (соціалізм і консерватизм) вичерпали себе і не можуть більш служити "надійним притулком" в умовах, коли "все має бути обдумано і переосмислено". Таким чином, з середини 90-их років країна вступила в епоху нового ідейно-політичного циклу, який, в плані гіпотези, можна назвати постмодерністським, або ліберально-соціалістичним. Його суттю є концепція "третього шляху", а її носіями - "нові лейбористи".

Оголосивши про початок ери "нового лейборизму", що пориває їх з минулим, то саме тепер в очах виборця лейбористи більше не були закостенілими і архаїчними прихильниками застарілої поміркованої політики, противниками бізнесу, та й просто несучасними. Від колективізму вони перейшли до проринкової політики. Все це стало наслідком очевидного успіху тетчеріанской революції, адже якби лейбористи продовжували заперечувати досягнення М. Тетчер, їх би чекала неминуча маргіналізація.

У 1980-ті роки тетчеристи розчистили політичне поле від завалів, утворених застарілими механізмами післявоєнного міжпартійного консенсусу, але британську культуру помірного індивідуалізму і центризму змінити не змогли. У роки тетчеризму Лейбористська партія опинилася у важкій кризі, але змогла скористатися його уроками і відродитися як провідна сила британської політики. У другій половині 1990-х років партії помінялися місцями, і на цей раз глибока організаційна та ідейна криза наздогнала консерваторів. Тетчеризм поставив завдання модернізувати Велику Британію і досяг певних успіхів, проте одним з побічних продуктів цього процесу стало різке ослаблення Консервативної партії. Її ідеологічна дезорієнтація зіграла в цьому істотну роль.

Не так давно Консервативна партія настільки домінувала на політичній сцені, що відомий англійський політолог Е. Кінг заявив в 1992р.: "У Великій Британії більше не існує двох провідних політичних партій. Є тільки одна головна партія - консерватори, одна молодша партія - лейбористи, і одна додаткова - ліберальні демократи". Однак уже через кілька років картина кардинально змінилася. Досвід трансформації однієї з найстаріших сучасних західних ліберальних демократій дуже показовий в процесі реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Перемозі "нових лейбористів" у 1997 р. з точки зору співвідношення між державою і ринком однозначну оцінку дати складно. З одного боку, поряд з 1905р., коли до влади прийшли "нові ліберали", і з перемогою в 1945р. лейбористів на чолі з К. Еттлі, і з приходом тетчерістів в 1979р., парламентські виборах 1997р. поклали початок четвертої реформаторської хвилі в історії Великої Британії XX в. З іншого боку, - не відбулося повного розриву з минулим. Швидше, 1997 р. ознаменував період "мякого розриву": тепер уряд керувався не формулою "новий лібералізм з доданою вартістю", а формулою "ринкова економіка з доданою вартістю". Її інгредієнтами стали квазітетчерізм, квазісоціал-демократія і конституційні реформи - те, що стали іменувати "третім шляхом".

Формування "нового лейборизму" було досягнуто шляхом злиття ідей та ідеологій, повязаних із американською прогресивною традицією та їх узгодження із європейською соціальною демократією. Ідея полягала у необхідності внутрішньополітичних змін, а саме економічної ефективності із сильним соціальним захистом та підходом до соціальної справедливості, що забезпечувала добробут громадян.

Маніфест нової лейбористської партії показав, що змінилася мова подачі ідей, зокрема, ключовими слова "нових лейбористів" були "особистість", "обовязки особистості та її права", "різні можливості для всіх". Т. Блер та його колеги дали ясно зрозуміти, що на майбутніх виборах лейбористи будуть виступати не під лозунгами соціалізму, а під лозунгами соціал-демократії, що говорило про значний вплив на політичні погляди лідера "нових лейбористів" таких відомих ліберал-реформаторів як Д. Ллойд Джордж, Дж. М. Кейнс і У. Беверідж.

Отже, на виборах до британського парламенту 1 травня 1997 р. лейбористська партія на чолі з Т. Блером одержала блискучу перемогу, зайнявши в нижній палаті парламенту 419 місць з 659. Ця перемога, як вважають численні аналітики і що повністю підтвердилося подальшим розвитком країни, не була простою зміною влади. До керівництва Великою Британією прийшла нова модернізована лейбористська партія, невипадково за домінуючим в ній угрупуванням закріпилася назва "нові лейбористи".

Поняття "новий лейборизм" на довгий період часу закріпилося у Великій Британії. Безперечно, поява "нового лейборизму" є цілком виправданою та відповідала сучасним реаліям як всередині Великої Британії, так і на міжнародній арені. Творці нового лейборизму здійснили плідну працю, врахувавши помилки своїх попередників, недоопрацювання конкурентів і як наслідок беззаперечна перемога. Світ змінився, змін і потребувала лейбористська партія Великої Британії. Нові гасла, ідеї, поява "третього шляху", нові акценти у зовнішній політиці, а також, що є головним - правильно розставлені акценти закріпили появу такого терміну як "новий лейборизм", а тодішній премєр-міністр Т. Блер постав як політик нового покоління.

Повернення лейбористів до влади відбулося лише після тривалого періоду боротьби за оновлення програмних засад партії. Основна причина такого тривалого відсторонення від влади - відсутність у лейбористів програми, яка враховувала б економічні і соціальні наслідки НТР і передбачала реальні кроки для вирішення наболілих питань британського суспільства.

"Нові лейбористи", як назвав партію Т. Блер, проголосили курс на розвиток вільних ринкових відносин і приватизації, запозичивши у консерваторів багато прогресивних ідей у цій галузі, засвідчивши таким чином новий раціональний підхід до формування програми партії. Цей спосіб лейбористи перейняли в американських колег - демократів на чолі з Б.Клінтоном, які вдало будували свої передвиборні програми, залучаючи окремі ідеї республіканців. Після виборів Т. Блер подякував Б. Клінтону, за те, що президент своїм прикладом надихнув його і лейбористів обрати раціональний шлях розвитку держави в умовах, коли Європа і Велика Британія зіткнулися з проблемами глобалізації, економічної і політичної безпеки.

Отже, можна підкреслити, що саме завдяки внутрішньополітичним реформам в середині Лейбористської партії та оновленням своїх політичних ідей партія змогла постати зовсім в іншому світлі. Те ж саме і стосується зовнішньої політики та зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів", яка вибудовувалась, враховуючи зміни, що відбулися на міжнародній арені.

Основа зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" залежала від нових умов світового порядку, адже з закінченням холодної війни повністю змінилася розстановка сил та зовнішньополітичні цілі. У свою чергу, можна виокремити причини, які вплинули на розробку оновленої концепції Великої Британії:

посилення ролі США;

глобалізація у світі;

розпад СРСР та крах соціалістичного табору;

інтеграційні процеси у Європі, які значно посилились;

поява глобальних проблем - тероризм, нелегальна міграція, організована злочинність.

Консервативна зовнішня політика, яку успадкували "нові лейбористи" характеризувалася поєднанням реалістичної, сильної, тетчеристської концепції державності і суверенітету. Зовнішня політика була орієнтована в основному на політиці та економіці країн Європи, Середземноморя та Трансатлантичній сферах.

Прийшовши у 1997 році до влади лейбористи фактично продовжували зовнішню політику, здійснювану консерваторами. Проте саме через закінчення "холодної війни", поширенням глобалізації та інтеграції у світі зовнішньополітична концепція "нових лейбористів" у світі була представлена у новому форматі, ціль якої залишається незмінною - захист національних інтересів Великої Британії та підвищення її міжнародного статусу.

"Нові лейбористи", в особі Т. Блера розуміли необхідність акцентувати увагу на зовнішній політиці. В додаток до цього, глобалізація вплинула таким чином, що внутрішня та зовнішня політика тепер накладалися значно більше, ніж це було раніше. Велика Британія не стикається із видимою загрозою втручання, однак повинна бути готова взяти на себе більш активну роль у значно ширшому світі. Інтервенціонізм стає необхідною доктриною, коли поняття національного суверенітету набуває нового змісту та зявляються глобальні гуманітарні проблеми. Транснаціональний тероризм, саме існування глобалізації, являють значно більшу загрозу, ніж більш локалізовані форми тероризму, які раніше до цього існували.

Як зазначає Т. Блер у своїй автобіографії "Шлях": "Поділ політики на зовнішню і внутрішню завжди був трохи хибним. Закордонна криза вочевидь може мати серйозні внутрішні наслідки, і так було завжди. Два чинники роблять цю відмінність сьогодні ще більш оманливою: по-перше, світ набагато тісніше інтегрований, тож внутрішні справи і закордонні мають тенденцію поєднуватися; по-друге, з розвитком глобальних ЗМІ про закордонні кризи часто розповідають у реальному часі й показують на наших телеекранах. Вони швидко стають внутрішніми проблемами".

Таким чином, внутрішньо- та зовнішньополітичні причини вплинули на визначення нового вектору розвитку лейбористської партії, яка постала як "нова" лейбористська партія. Т. Блер також активно використовував формулу "третього шляху", сутність якої пояснюється у брошурі премєр-міністра "Третій шлях: нова політика для нового століття". Основна суть "третього шляху": перший шлях ? це шлях заснований на принципах індивідуалізму, неолібералізму та тетчеризму, другий ? традиційно орієнтований та одержавлений лейборизм, то "третій шлях" ? це рух до справедливого суспільного устрою, який базується на цінностях комунітаризму. Т. Блер так визначив ідейну позицію "нових лейбористів": "постмодерністська, постнеокласична політика пристосування до постідеологічної ери".

Таким чином, до 1997 р. Лейбористська партія Великої Британії зазнала значних змін, що виразилися в її модернізації і формуванні "нового лейборизму". Процес модернізації був початий при лідерах лейбористської партії Н. Кіннока і Дж. Сміті, остаточно завершений Т. Блером в 1994-1997рр. У результаті цих змін лейбористської партії відбулася трансформація внутрішньо- та зовнішньополітичних установок "нового лейборизму".

Незважаючи на те що аналіз практичних кроків уряду давав можливість судити про ідейні схильності "нових лейбористів", "третій шлях" і в теорії, і на практиці все ж не отримав чітких обрисів. Це дозволяло широкому спектру політичних сил всередині лейбористського руху пропонувати свою інтерпретацію цього проекту, виступаючи або його критиками, або адаптуючи його до своїх переконань.

Оцінюючи політику "нових лейбористів", існують як позитивні, так і негативні відгуки, однак якщо здійснити збалансований аналіз, то безперечно лейбористська партія змогла протриматися у влади 13 років, що говорить про певний успіх. Ідеологічні зміни, повязані із створенням терміну "новий лейборизм" були більшою частиною причин успіху на виборах. "Новий лейборизм" не був пустим звуком, який призначався для маскування у вакуумі, де повинна бути політика.

Доктрина "нового лейборизму", "третього шляху" була викликана усвідомленням лейбористами того факту, що їхня партія не здатна перемогти вибори, якщо вона буде продовжувати традиційну політику. Плюсом зіграло для них також втома населення від консервативної партії.

Проаналізувавши особливості формування зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" прослідковується цілий комплекс взаємопов'язаних причин та факторів, які і сприяли новому віянню лейбористської партії:

внутрішні зміни лейбористської партії;

особистісний фактор;

необхідність у трансформації партійної риторики;

втома населення від правління консерваторів;

зовнішньополітичні зміни, повязані із закінченням холодної війни та зміною зовнішньополітичних пріоритетів.


1.2 "Новий лейборизм" як основа зовнішньої політики Великої Британії


Після трансформації лейбористської партії постало питання якою ж буде зовнішньополітична концепція. Безперечно, "новий лейборизм" проголосив і про зміни у баченні зовнішньої політики Великої Британії та її пріоритетів. "Нові лейбористи" в особі Т. Блера багато уваги приділяли саме заявам, доктринам, ідеям. "Новий лейборизм" постійно звучав у промовах Т.Блера. Завдяки цьому, було досягнуто беззаперечного успіху та беззастережної підтримки "нових лейбористів" британським населенням.

Саме тому, після виборів 1997 року "нові лейбористи" обіцяли не лише радикальні зміни у внутрішній політиці, але також і новий підхід до зовнішньої політики. Розпочалися дебати з приводу того, як Велика Британія повинна шукати баланс між традиційними цілями у зовнішній політиці (національна безпека, добробут та процвітання) із етичною складовою, яка була ініційована міністром закордонних справ Робіном Куком. Поняття глобальної взаємозалежності відігравало ключову роль у цих дебатах. Віддалені події, йшлося у суперечці, можуть мати прямий і невідкладний вплив на щоденне життя британців, у той самий час як рішення та дії, прийняті урядом Великої Британії можуть вплинути на вибір та можливості інших держав та суспільств. Так як кордони між національним та міжнародним стають нечіткими, так і традиційна дистанція між зовнішньою та внутрішньою політикою змінилася. З 1998 року цей проект починає втілюватися у поняття "третій шлях".

Таким чином, "новий лейборизм" як основа зовнішньої політики Великої Британії полягав у поєднанні нових ідей "третього шляху" та підлаштування під глобальні зміни у світі. Т. Блер з першою перемогою на виборах зумів переконати світову громадськість, що він є політиком "нового покоління" з сучасним баченням зовнішньої політики та глобальних проблем.

Під керівництвом Т. Блера, та з допомогою Ентоні Гіденса та Уіла Хаттона, лейбористський уряд намагався транслювати цю скоріше туманну концепцію у конкретну політичну стратегію, здатну протидіяти із сучасними глобальними викликами. Т. Блер розглядав "третій шлях" як "нову політику, що виникла із попелу боротьби між традиційними поглядами на капіталізм та соціалізм", політику "яка прагне поєднувати економічний динамізм із соціальною справедливістю". Далі він заявляє, що "третій шлях виник на цінностях, які стимулюють політику більше ніж століття - демократія, свобода, справедливість, взаємний обовязок та інтернаціоналізм".

Основи подальшого зовнішньополітичного курсу "нових лейбористів" лунали під час виступів Т. Блера. Під час промови 15 грудня 1998 р. про "Зовнішню політику Великої Британії" Т. Блер наголосив такі аспекти:

розуміння раз і назавжди, що Велика Британія не повинна обирати чи бути сильною із США чи із Європою. Справді, "у Великої Британії має бути так: ми сильніші з США, тому що наша сила в Європі, що ми сильніші в Європі, тому що наша сила з США";

нова роль Великої Британії в Європі, яка, в свою чергу, не послабить трансатлантичний альянс;

Т. Блер зазначив про новий підхід до Європейського Союзу, бажання підписати Соціальну хартію, Амстердамський договір;

відносини із США є фундаментальними для зовнішньої політики Великої Британії;

ключові козирі у веденні зовнішньої політики Великої Британії - це постійне членство у Раді безпеки ООН, володіння ядерною зброєю, провідна роль у НАТО, Співдружності націй та ЄС.

Таким чином, у своїй промові Т. Блер знову ж таки підтвердив роль Великої Британії як мосту між Європою та США. Однак, новий акцент було здійснено на поглиблену співпрацю із ЄС, що відрізнялося від євроскептичних консерваторів.

"Новий лейборизм" вплинув на зміну підходу до формування зовнішньополітичної концепції, який став більш гнучким та комплексним. Саме поєднання традиційних та інноваційних методів дозволило для Т. Блера знаходити спільну мову як із американськими партнерами, так і з європейськими.

В свою чергу, "нові лейбористи" знову ж таки потрапили у складне становище своїми заявами про посилення європейської складової зовнішньої політики, урівноваження американського та європейського напрямку. "Новий лейбористи" значно переоцінили свої вміння у веденні збалансованої політики.

Таким чином, як зазначає українська дослідниця Т. Кандуба зовнішньополітична доктрина "нових лейбористів" характеризується наступними рисами:

нова концептуальна основа - ідеї "третього шляху";

оновлена доктрина є результатом реформування зовнішньополітичного бачення Великої Британії відповідно до реалій глобального розвитку у ХХІ столітті;

ведення політики, яка є продовженням політики консервативної партії, однак із підлаштуванням її під нові трансформаційні процеси на міжнародній арені;

посилення європейського напрямку у зовнішній політиці Великої Британії із збереженням трансатлантичних відносин.

Під час премєрства Т. Блера були представлені нові міри задля вдосконалення продуктивності уряду. Зокрема Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії підписало 4 Угоди про державну службу (PSAs). Перша охоплювала період 1999-2000 років (SR98). Друга охоплює період 2001-04 (SR00), третя угода охоплює період 2003-06 (SR02). Четверта охоплює період 2005-08 (SR04). Відповідно з першим PSA, було встановлено значну кількість цілей. У трьох наступних угодах кількість цілей зменшено, адже як було визнано, що занадто багато цілей може означатиме відсутність конкретних пріоритетів.

Щоб закріпити зовнішньополітичний курс новий лейбористський уряд розробив цілий ряд зовнішньополітичних документів, а саме Білі книги "Британські міжнародні пріоритети стратегія для МЗС" (2003), "Перспективи в Євросоюзі" (2005), "Активна дипломатія в змінюючому світі. Міжнародні пріоритети Сполученого Королівства" (2006), документи по боротьбі з бідністю у країнах, що розвиваються, щорічні доповіді про права людини.

Також, необхідно відзначити, що у 1998 році була прийнята Стратегічна оборонна програма (Strategic Defence Review). Тоді державний секретар з питань оборони Джордж Робертсон представив початкову оборонну політику нового уряду, з низкою ключових рішень, спрямованих на підвищення збройних сил Великої Британії. Стратегічна оборонна програма складається із вступу державним секретарем з питань оборони, 11 розділів та додатків.

Положення стратегічної програми перебували в руслі завдань зовнішньої політики. У ньому враховувалося стан країни як постійного члена Ради Безпеки ООН, визнавався той факт, що Велика Британія відіграє одну з провідних ролей в НАТО, що збройними силами накопичений великий досвід врегулювання конфліктів в умовах зростаючої нестабільності. Будучи лідером Співдружності націй, Велика Британія зобовязана нести відповідальність за розвиток ситуації в різних регіонах світу. Стратегічна оборонна програма надала характеристику майбутніх конфліктів, для ліквідації яких потрібна швидке перекидання військ у проблемний регіон, а також вказував на широкий спектр нових загроз у зоні британських інтересів.

Також, у другому розділі програми "Пріоритеті у сфері безпеки у світі, що змінюється" зазначено, що місце Великої Британії в світі визначається інтересами як нації і як одного з провідних членів міжнародного співтовариства, які нерозривно повязані між собою, тому що британські національні інтереси мають життєво важливий міжнародний вимір.

Таким чином, Стратегічна оборонна програма базується на сильних та слабких сторонах британських Збройних сил і забезпечує основу для всеосяжного процесу модернізації, який полягає у забезпеченні надійної оборони у довготерміновій перспективі, зобовязаннях Великої Британії перед НАТО, просуванні ширших інтересів у міжнародній безпековій сфері, а також сприянню розширення національних цілей. Отже, у Стратегічній оборонній програмі Великої Британії закладено основи для надійного захисту перед сучасними загрозами, які існують у зовнішній політиці та політиці безпеки сьогодні та у наступному столітті.

Оборонна політика Великої Британії знову стала здійснюватися по відношенню до зовнішньої політики (а не до зовнішніх загроз, як це було в роки "холодної війни"). Як зазначено у Стратегічній оборонній програмі політики "нових лейбористів": "Велика Британія як і раніше зберігає стратегічні позиції в світі. НАТО залишається наріжним каменем нашої оборони. Крім цього, ми виконуємо зобовязання з безпеки в рамках Європейського союзу і маємо намір і далі розвивати нашу співпрацю з Європою. Для протистояння загрозам нестабільного світу ми маємо в своєму розпорядженні добре оснащені і високомобільні сили. Вони здатні діяти спільно з військами інших держав під керівництвом штабів, також створених на багатонаціональній основі. Це справжні професіонали, готові до швидкої і ефективної інтеграції в будь багатонаціональне зєднання. Ми повинні застосовувати військову силу тільки після всебічного аналізу обстановки і, що найважливіше, витрати коштів на військові цілі в очах платника податків повинно бути виправданим. Велика Британія як і раніше повинна бути здатна "вдарити сильніше своїх можливостей".

Успіх політики партії багато в чому відбувся завдяки дисциплінованості і згуртованості, яку змогли забезпечити лідери "нових лейбористів". Автори позитивно оцінюють політику лейбористського уряду під гаслами "третього шляху" на багатьох напрямках. При "нових лейбористах", в цілому, відбувається активізація зовнішньої політики Лондона. На думку H.H. Міліна, "додатковий важіль свого впливу на міжнародній арені "нові лейбористи" бачать в самій концепції "третього шляху", розглядаючи її як базу співробітництва з соціал-демократичними партіями країн ЄС". Дослідник звертає увагу на дві ініціативи лейбористського кабінету в ЄС: сприяти подальшому розвитку Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також перемістити "головний фокус" прийняття рішень з органів ЄС на національний рівень (тобто "інтеграція, де необхідно, децентралізація у всіх інших випадках").

Немає жодних сумнівів у тому, що на основі ідеології "третього шляху" новими лейбористами було сформовано оригінальну модель зовнішньої політики. Попри те, що оригінальність включає незвичну для лейбористів схильність до використання "жорсткої сили", моралізм виступав одним з ключових елементів ідеологічного фундаменту блеризму. Моралізм безпосередньо вплинув на формування концепції "ліберального інтервенціонізму", а також надав потужну мотивацію багатьом діям уряду Т. Блера, в тому числі війні з міжнародним тероризмом, участі в іракські військовій кампанії.

Таким чином, аналізуючи ідеї "нового лейборизму" у сфері зовнішньої політики, то помічено поєднання акцентів на нових елементах зовнішньополітичної концепції та безперечно, інтерпретація традиційного зовнішньополітичного курсу в руслі реалій, що склалися на міжнародній арені. "Нові лейбористи" Великої Британії вдало підлаштувалися під потреби суспільства, і як наслідок протягом 13 років здійснювалася так звана "нова лейбористська" зовнішня політика.

Однак, тактичні та стратегічні прорахунки в політиці "нових лейбористів" призвели до того, що багато з тих, хто спочатку з ентузіазмом їх підтримував і вніс вагомий внесок у ідейне забезпечення їх повернення до влади, зазнали розчарування. У 2004 році з критичною роботою "Занепад суспільного", спрямованої проти спотворення "новими лейбористами" суті "третього шляху", виступив Девід Маркуенд, який в 1960-80-ті роках був одним з ідеологів правого крила лейбористської партії

На критичні позиції щодо практичної форми реалізації "третього шляху" переходили і ті, хто ще недавно захищав "нових лейбористів" від нападок критиків. Красномовним зявився відхід від їх безумовної підтримки Ентоні Гідденса - одного з головних архітекторів "офіційної" версії цієї концепції. У 2003 році в колективній монографії "Прогресивний маніфест". У цій роботі Гідденс повторив ряд своїх постулатів : що ідеї "третього шляху" зародилися в кінці 1980-х - початку 1990-х років, що "третій шлях" не був програмою конкретних дій "нових демократів" у США або "нових лейбористів" в Великій Британії і не позначав особливостей англосаксонського підходу до політичного аналізу і політичній практиці. У реальності він уособлював зусилля соціал-демократичних партій у всьому світі переглянути свої програмні положення після падіння соціалістичної системи. Він долає обидва ці явища, представляючи собою лівоцентристський проект з модернізації соціал-демократії. Завдання "третього шляху" полягали у вирішенні двох ключових проблем: повернення після довгої перерви соціал-демократичних партій до влади і пошук виходу з кризи, в якій опинилася соціально-економічна модель розвитку, заснована на ідеях кейнсіанства.

Отже, "новий лейборизм" як основа зовнішньої політики Великої Британії в кінці ХХ - на початку ХХІ століття вдало підлаштувався під зовнішньополітичні зміни. Протягом перебування при владі "нових лейбористів" змінювалася зовнішньополітична концепція саме в рамках практичної реалізації, а на теоретичному рівні "новий лейборизм" та ідеї "третього шляху" проголошували про роль Великої Британії як моста між Європою та США.


Висновки до розділу 1


У першому розділі проаналізовано сутність поняття "новий лейборизм" у зовнішній політиці Великої Британії. Поява "нового лейборизму" повязана із внутрішньо- та зовнішньополітичними факторами, які вплинули на оновлення Лейбористської партії та як наслідок, здобуття безпрецедентної перемоги.

Трансформаційні процеси на міжнародній арені, аналіз ключових тенденцій світового розвитку після закінчення "холодної війни", вплинули на оновлення зовнішньополітичної концепції Великої Британії. Ідейними авторами нової зовнішньої політики стали "нові лейбористи", а оригінальність їхнього курсу значною мірою зумовлена суттєвим впливом ідеї "третього шляху". Таким чином, "новий лейборизм" як основа зовнішньої політики Великої Британії полягав у поєднанні нових ідей "третього шляху" та підлаштування під глобальні зміни у світі.


РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ "НОВИХ ЛЕЙБОРИСТІВ"


Уже сама назва оновленої Лейбористської партії як "нові лейбористи" справляє враження, що партія дійсно трансформувалася і буде вкорінювати у свою політику інноваційні елементи. Безперечно, прихід до влади "нових лейбористів" ознаменувався новим етапом як у внутрішній, так і зовнішній політиці Великої Британії. Зовнішня політична концепція "нових лейбористів" сформувалася в нових умовах світового порядку, в основі якої є традиційні та інноваційні елементи. Однак, варто відмітити, що зовнішньополітична концепція видозмінилася в процесі перебування "нових лейбористів" при владі.

Водночас зовнішньополітична стратегія "нових лейбористів" нерозривно повязана й багато в чому обумовлена тією моделлю розвитку суспільства, що відстоює "третій шлях". Інноваційні аспекти зовнішньої політики урядів Т. Блера поєднувалися з її традиційними засадами. В свою чергу вибір зовнішньополітичної стратегії був здійснений історично, але також був підданий модернізації.

Перед "новими лейбористами" постало запитання: чи зможе Велика Британія відігравати важливу геостратегічну роль у новому столітті? Її амбітні наміри очевидні, адже країна має на руках такі козирі, як місце постійного члена Ради Безпеки ООН, членство в ЄС, НАТО, Співдружності націй, "Великій вісімці", ядерному клубі, привілейовані відносини з США. Тим не менш, виняткове становище в системі США - Західна Європа має свій вельми негативний для Великої Британії вплив, оскільки протягом не одного десятка років Велика Британія незмінно викликає підозри у європейських держав у односторонньо проамериканській орієнтації.


.1 Аналіз традиційних елементів зовнішньої політики представників "нового лейборизму"


Стратегія зовнішньої політики Великої Британії складається із двох складових: спадкоємності, яка враховує попередні здобутки та мінливості, і безперервної адаптації до змін світового порядку. Під спадкоємністю маються на увазі такі визначальні риси британського Форін-офісу як професіоналізм дипломатичної служби, глобальний характер інтересів країни, особлива роль Великої Британії у системі міжнародних відносин, принцип постійних інтересів і тимчасових союзників, а також принцип "розділяй і володарюй". Зворотний бік зовнішньополітичної стратегії - можливість до прояву гнучкості, постійне тактичне лавірування, пристосування до трансформації геометрії міжнародних відносин.

В свою чергу, варто відзначити, що британська зовнішня політика ніколи не була застрахована від "зовнішніх впливів": громадської думки, ЗМІ. Сьогодні це ще більше посилилося, зокрема через ерозію впливу Форін-офісу і появою цілої низки нових субєктів - внутрішніх та зовнішніх, державних та недержавних, які впливають на ведення зовнішньої політики та через збільшення складності ведення зовнішньої політики.

Кожний новостворений уряд зобовязаний виробити свою зовнішньополітичну стратегію, від якої залежатиме імідж держави на міжнародній арені та стабільність всередині країни. Коли у Великої Британії до влади прийшла лейбористська партія у 1997 року, то зовнішньополітична стратегія безперечно стала поєднанням традиційних та інноваційних рис у дусі "нового лейборизму". Однак, необхідно відмітити, що сама стратегія та реалізація не завжди співпадали на практиці, що є поширеним явищем у зовнішній політиці. В загальному, зовнішньополітична концепція "нових лейбористів" керувалася ціллю підтримувати авторитет Великої Британії у світі як важливого гравця на міжнародній арені.

Консервативна партія відіграла важливе значення для створення зовнішньополітичного курсу Великої Британії. В 1979 році розпочався якісно новий етап у розвитку Великої Британії, що отримав назву "тетчеризм", відбулося зміцнення позицій Великої Британії на міжнародній арені та відновлення її впливу. Саме під керівництвом М. Тетчер Велика Британія повернула свою могутність. Трансатлантичний і західноєвропейський напрямки складали основу зовнішньої політики Великої Британії. Однак з часом твердість і безкомпромісність М. Тетчер, особливо в європейських справах, знаходили протиріччя у суспільстві, що й спричинило повну поразку торі на виборах 1997 року. Навіть подальші спроби Дж. Мейджора не змогли підняти позиції консервативної партії. Однією з причин різкого падіння правлячої партії буди невдачі саме на зовнішньому напрямку: складний процес ратифікації Маастрихтського договору, протиріччя в самій партії .

Традиції Лейбористської партії розвивалися з плином часу, безперечно враховуючи досвід своїх попередників. Що стосується зовнішньополітичної концепції, то представники "нового лейборизму" чудово продемонстрували формування концепції під впливом різних політичних традицій.

Політичні традиції у британській зовнішній політиці тісно взаємоповязані із культурними традиціями. Зокрема, сформувалося 3 найбільш очевидних культурних традиції у зовнішній політиці: Атлантизм, європеїзм, ідеї Співдружності націй. Атлантисти надають перевагу відносинам із США, європеїсти - глибока прихильність до ЄС. Прихильники Співдружності націй у зовнішньополітичних пріоритетах Великої Британії закликають більш серйозно ставитись до свого звязку із колишніми володіннями та домініонами, однак їх сьогодні значно поменшало у порівнянні з 1950-60-ми роками.

Як зазначає українська дослідниця Т. Кандуба традиційну основу зовнішньополітичної доктрини "нових лейбористів" становлять такі атрибути британської державності, як:

володіння ядерним потенціалом;

постійне членство в Раді Безпеки ООН;

"особливі відносини" із США;

місце Великої Британії в Єдиній Європі;

участь у "Великій вісімці" й провідних угрупованнях Заходу (НАТО та ЄС);

солідний вплив у своїх колишніх колоніях.

Безперечно, основа зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" містить у собі в основному традиційні елементи, адже, як відомо, кожен новостворений уряд прагне видозмінити та вдосконалити внутрішню та зовнішню політику. У контексті діяльності "нових лейбористів" прослідковується традиційна зовнішня політика із інноваційними елементами, які, в свою чергу, сформульовані через зміни світового порядку.

"Особливі відносини" із США, участь у ЄС та Співдружності націй, НАТО, ООН стали основою концепції зовнішньої політики Великої Британії, здійснюваної "новими лейбористами". Дані елементи зовнішньої виокремились в контексті реалізації зовнішньої політики, адже імідж, який створили для себе "нові лейбористи" та реальна політика, яку вони проводили були відмінними.

Таким чином, однією з ключових засад зовнішньої політики британських лейбористів залишився військовий потенціал Великої Британії, основою якого є ядерна зброя. В липні 1998 р. була прийнята державна програма будівництва збройних сил, що передбачає проведення ряду організаційних заходів, спрямованих на зміну структури, чисельності, переоснащення з метою розширення можливостей національних збройних сил по виконанню бойових завдань. Ціль перебудови - не тільки вирішувати проблеми, що зявилися в контексті нової геополітичної ситуації, але й дозволити британському керівництву вчасно й адекватно реагувати на проблеми, які можуть виникнути в ХХІ ст.

За два десятиліття істотно змінилося становище Великої Британії на міжнародній арені. Переміщення "зони зосередження інтересів" в Західну Європу поставило перед Лондоном питання про долю його "особливих відносин" з США. І все ж, незважаючи на зростання ролі західноєвропейського компонента в системі зовнішніх звязків Лондона, модифікований варіант англо-американських "особливих відносин" продовжує діяти. У ряді сфер звязки Великої Британії з США залишаються тіснішими, ніж з континентальними сусідами.

Саме тому, не дивно, що лейбористи продовжували активно розвивати "особливі відносини" із США. Відносини, які ще почали складатися під час Другої світової війни і, незважаючи на складний шлях еволюції, продовжують розвиватися особливим чином. Майже кожен керівник англійського уряду по-своєму визначав ці "привілейовані" відносини. У.Черчілль і Г. Макміллан називали їх "особливими", Г. Вільсон говорив про "тісні відносини", а М. Тетчер називала їх "екстраординарними". Для Т.Блера ці відносини були "базовими" та "особливими". Лише премєр-міністр Е. Хіт називав їх "звичайними", коли Велика Британія прагнула приєднатися до Європейського економічного співробітництва, відповідно демонструючи певне дистанціювання від США.

Однак закінчення "холодної війни" і зникнення "радянської загрози" поклали початок процесу трансформації "особливих відносин" між США і Великою Британією, ослаблення позицій і впливу останньої в порівнянні з іншими європейськими континентальними державами. Не останню роль у цьому відіграють двозначна позиція Великої Британії в справі європейської інтеграції. Однак при "нових лейбористах" проявилася беззастережна підтримка політики США, зокрема після подій 11 вересня 2001 р., коли Тоні Блер послідкував за США.

Наступною складовою зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" є участь Великої Британії в НАТО. Зміцнення звязків Західної Європи із США в рамках НАТО залишалось однією із важливих завдань усіх британських урядів.

Будучи однією із країн-засновниць блоку, Велика Британія сприймає НАТО як один з інструментів гарантованого захисту власної незалежності та територіальної цілісності. В цьому контексті слід зазначити, що етапи розвитку оборонної стратегії Великої Британії досить точно збігаються з еволюцією стратегічних концепцій НАТО, ініціатором яких було американське керівництво. В цьому контексті не стала винятком і Стратегічна оборонна програма, прийнята "новими лейбористами" у 1999 р., адже в цей час була прийнята нова концепція Північноатлантичного альянсу.

Що стосується європейської складової зовнішньополітичної концепції Великої Британії, то це є складним питанням, яке викликає дебати як у консерваторів, так і в лейбористів. Як зауважує В. Крушинський, європейська політика Великої Британії являє собою специфічний комплекс внутрішньополітичних і зовнішньополітичних принципів, норм і стратегій, реалізованих в умовах динамічного європейського інтеграційного середовища. Така складність європейської політики Великої Британії як обєкта дослідження зумовлює різноманітність підходів: аналітичних - до вирішення конкретних наукових завдань та методологічних - до розвязання складних наукових проблем, які водночас не виключають один одного.

Вступ Великої Британії в ЄС відбувся через 16 років після підписання шістьма західноєвропейськими країнами Римського договору про створення Спільного ринку. "Спізнившись" з підключенням до західноєвропейського інтеграційному процесу, Лондон знехтував можливістю внести в структуру ЄС на першому етапі його розвитку елементи, які б найбільшою мірою відповідали історично сформованій структурі британського господарства. Затримка "повороту до Європи" обернулася для Великої Британії в наступні роки досить істотними ускладненнями відносин з партнерами по спільноті.

Таким чином, стосовно ведення європейської політики у британській науковій думці є поширеними два напрямки: єврооптимістичний і євроскептичний. Отже, якщо принципом ЄС є його поглиблення та розширення, то Великої Британії в її відносинах зі спільнотою - розширення замість поглиблення.

Представники "нового лейборизму" першочергово обрали єврооптимістичний шлях ведення зовнішньої політики, що є цілком зрозумілим. Оновлення поглядів щодо європейської політики Великої Британії чудово вписувалося у новий формат Лейбористської партії, плюс це було чудовою стратегією протиставити себе євроскептичним представникам Консервативної партії.

При здійсненні своєї зовнішньої політики "нові лейбористи" прагнули врахувати відносини із Співдружністю націй, яка бере свій початок із Вестмінстерського статуту 1931 р. В Співдружність націй входять 54 держави і територій з населенням, яке складають близько 30% населення світу. Як зазначив Т. Блер: "Співдружність націй являється важливим міжнародним інститутом для Великої Британії в плані підтримання відносин в рамках "північ-південь". В області економічної політики можливості Великої Британії звузились через членство в ЄС.

Важливість Співдружності націй як традиційного елемента зовнішньополітичної складової Великої Британії полягає у можливості збереження відносин із країнами, що розвиваються в рамках різних партнерств та ініціатив, щорічних зустрічей на високому рівні. Таким чином, це є взаємодоповнюючим фактором британської зовнішньої політики.

В даний час Співдружність не виступає як єдиний актор на міжнародній арені. Звязки між його державами-членами носять скоріше символічний характер, при цьому кожна країна користується беззаперечним правом одностороннього виходу з обєднання. Особливе становище Великої Британії в Співдружності визначається не юридичними нормами, а політичними та економічними відносинами між нею та відповідними країнами. Однак, все таки, при "нових лейбористах" Співдружність націй не була на рівних із американським та європейськими напрями. Основна ціль зовнішньополітичної концепції полягала у пропагуванні ролі Великої Британії як моста між США та Європою.

Незважаючи на гадану розпливчастість цього обєднання, ослаблення економічних звязків між його учасниками, Співдружність, як міжнародний інститут, все ж не варто ігнорувати і скидати з рахунків. За своєю площею Співдружність є найбільшим міжнародним обєднанням - вона займає близько чверті земної суші, тут проживає третина населення планети (більше 1,6 млрд. людей). Англійська мова в ряді багатонаціональних регіонів грає роль інтегруючого фактора, залишаючись "нейтральним" і загальновживаним.

У рамках проголошення курсу на посилення ролі Великої Британії у глобальних справах "нові лейбористи" використали традиційні елементи зовнішньої політики Великої Британії, які перевірені часом. Правильно розставлені акценті та взаємодоповнення їх новими складовими в підсумку створили прогресивну стратегію ведення зовнішньої політики.


2.2 Інноваційні нововведення зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму"


В вузькому значенні процес вироблення зовнішньої політики держави - це розробка і узгодження в рамках державного апарату основних напрямків і пріоритетів зовнішньої політики країни, які відповідають національним інтересам держави. Основний контроль зовнішньої політики Великої Британії зосереджений в руках виконавчої влади. Центральним інститутом виконавчої влади в політичній системі Великої Британії є премєр-міністр як головний координуючий інститут уряду.

При нових лейбористах склалася процедура прийняття зовнішньополітичних рішень, і закріпила за кабінетом міністрів ключову роль. В той же час, це привело до того, що міністр закордонних справ та Форін-офіс відігравали чисто технічну роль в визначенні ключових напрямів зовнішньої політики і практично не мали впливу на прийняття рішень.

Таким чином, прихід "нових лейбористів" до влади ознаменувався трансформацією зовнішньополітичних пріоритетів. У контексті оновлення внутрішньополітичних цілей, по-новому зазвучали і цілі зовнішньої політики. Можна констатувати той факт, що оновлення Лейбористської партії є наслідком взаємоповязаних факторів, а поява "нового лейборизму" була невідворотним процесом у політичному житті Великої Британії.

В основу зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" було покладено традиційні напрямки зовнішньої політики, наповнені новим змістом та термінами. Зокрема, "нові лейбористи" додали такі інноваційні складові до концепції ведення зовнішньої політики як:

етичний аспект зовнішньої політики;

гуманітарний інтервенціонізм;

набір ідей та цінностей "третього шляху";

новий підхід до європейської політики Великої Британії;

врахування впливу глобалізації на міжнародні відносини.

Проте, проаналізувавши реалізацію зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів", то можна простежити зміни пріоритетів та риторики, адже лише на початку прослідковується якесь нове віяння, бажання дійсно повернутися в Європу, а далі - ми бачимо беззаперечне партнерство з США, що показали події після 11 вересня 2001 р. Це говорить про пріоритетність "особливих відносин" із США як безпрецендетного феномену політичної співпраці, що підсилюється силою особистої співпраці між лідерами двох держав.

Якщо ж говорити про складові зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів", то розробка ідей "третього шляху" дозволила Великій Британії вибудувати чудові відносини з США і Німеччиною. Її всебічна підтримка країнами "нової Європи" примножувала ряди її прихильників. До кінця 1990-их рр. Т. Блер, здавалося, повернув країні почуття впевненості та лідерські амбіції. Не дивно, що саме він виступив з ідеєю "доктрини міжнародного співтовариства" і актуалізував принцип "гуманітарної інтервенції". Вони покликані були підтвердити і закріпити уявлення про те, що моральна мета стає орієнтиром у міжнародних відносинах, а Велика Британія - її ведучий носій.

Заяву Робіна Кука про те, що британська зовнішня політика буде мати етичний аспект "з правами людини в серці" було визнано радикальною трансформацією вченими та засобами масової інформації. Р. Кук зазначив, що британська зовнішня політика повинна підтримувати також демократичні права інших народів, на які ми наполягаємо для себе.

Р. Кук виокремив наступні стратегічні цілі зовнішньої політики "нових лейбористів":

забезпечення для Великої Британії статусу одного з провідних гравців у Європі;

зміцнення Співдружності націй;

реформування ООН в цілях підвищення її ефективності;

активізація дипломатичної діяльності, скоординована робота дипломатичних відомств;

етичний аспект зовнішньої політики.

Однак, якщо проаналізувати зовнішню політику, то можна простежити, що ідеї етики та моральності не обмежуються лише політикою у Великій Британії. Наприклад, дискусії про етичну зовнішню політику розпочалися в Австралії в кінці 1980-их - на початку 90-их років, подібні дискусії розпочалися і в Канаді. США теж намагались реалізувати зовнішню політику, посилаючись на її моральне наповнення.

На практиці етичні заяви виконувалися зовсім у іншому контексті і як наслідок етична тема у зовнішній політиці країни не протрималася і року. Незважаючи на конфлікти в Східному Тиморі і Курдистані, які супроводжувалися масовими порушеннями прав людини, Велика Британія продовжувала постачати військову техніку до Туреччини та Індонезії, а також Колумбії і Саудівської Аравії. Варто сказати і про те, що в 1997 р. Велика Британія вийшла на третє місце в світі з експорту звичайних озброєнь. У вересні 1999 р., коли в Джакарті відбувалися масові сутички з силами правопорядку, що спричинили людські жертви, до Індонезії були продані британські винищувачі "Хоук". Справа ускладнювалася тим, що за тиждень до відправки літаків до Індонезії, ООН наклало ембарго на постачання військової техніки в цю країну. На свій захист британський уряд заявив, що контракти були підписані ще при консерваторах, і вони не підпадають під дію ембарго. Робін Кук, зі свого боку, стверджував, що уряд не постачає до Індонезії зброю, яка може бути використане для придушення демократії. Але факт залишається фактом: наприкінці 1999 р. лише близько 3% заявок на продаж зброї Індонезії були відхилені британським урядом.

В свою чергу, Т. Блер був яскравим провідником гуманітарного інтервенціонізму. У своєму виступі в Економічному клубі в Чикаго в 1999 році, Т. Блер виклав пять критеріїв, що дозволяють вдатися до гуманітарної інтервенції: чіткість та конкретність справи; вичерпання дипломатичних рішень; військові можливості; життєздатність перебування в довгостроковій перспективі і, нарешті, відсутність національних інтересів. Однак дану заяву критикували через "кричуще упущення" з цього списку критеріїв питання повноважень ООН. Натомість премєр-міністр використовує таке твердження "У доктрині міжнародного співтовариства існує переконання, що партнерство і співпраця мають важливе значення для просування власних інтересів для забезпечення глобальної безпеки та роззброєння".

Існує небезпека, думаючи, що у Великій Британії існує лише одна стратегія ведення зовнішньої політики. Як стверджує П. Вільямс, є кілька стратегій зовнішньої політики, що охоплюють широкий спектр питань і режимів. Тим не менш, один з інтригуючих аспектів десятиліття Т. Блера була поява доктрини ліберального інтервенціонізму. Така доктрина була розроблена із прагнення до морального прогресу у світі, в якому є багато ворогів лібералізму. У цьому відношенні Ірак не було відхиленням. Шлях до війни був закладений як місіонерський - відмінності між поміркованою або фундаменталістською релігією, терпимі або деспотичні уряди, товариство, сповнене рішучості викорінити загрозу тероризму.

Таким чином, "нові лейбористи" на доктринальному рівні активно пропагували гуманітарний інтервенціонізм, як необхідну основу забезпечення добробуту та стабільності у світі. На практиці втілення ідей гуманітарного інтервенціонізму було здійснено під час конфлікту в Косово у 1999р. та Сьєрра-Леоне. Як зазначив Т. Блер: "Пробудження до зовнішньої політики було раптовим. Воно сталося через Косово".

Натхнена очевидними успіхам в Косово та Сьєрра-Леоне, прихильність Т. Блера до інтервенціонізму підсилилася після терористичних атак у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, невдовзі реалізувавшись на практиці в участі у військових діях проти "Аль-Каїди" та руху "Талібан" в Афганістані. Але після 11 вересня 20001 р. мотивація Т. Блера на підтримку інтервенціонізму все частіше виражається через парадигми "міжнародної безпеки" та "війни з терором". Критики його політики стверджують, що повага до прав людини та міжнародного права на практиці нерідко стають факторами другого та навіть третього порядку. Як доказ наводяться співучасть в створенні вязниці на американській військовій базі Гуантанамо, надмірно жорсткі обмежувальні (щодо громадянських прав та свобод) заходи по боротьбі з тероризмом всередині самої Великої Британії.

Кінцевим результатом є те, що доктрина гуманітарної інтервенції смертельно дискредитована, і, ймовірно, буде залишатися такою протягом покоління, з жахливими наслідками для деяких з найбільш вразливих людей у світі. Модель втручання розроблена в 1990-их роках, хоча і не ідеально, еволюціонувала від цинічної політики національних інтересів на користь універсалізму. Вплив війни в Іраку, і зловживання Т. Блером гуманітарних аргументів спричинило як наслідок, те, що однин з важливих напрямків ліберального інтервенціонізму був забруднений у звязку з інтересами американської потужності.

Інтервенціонізм мав як своїх прихильників, так й критиків. Критику інтервенціоністської зовнішньої політики "нових лейбористів" можна звести до трьох ключових тез: наміри були щирими, але принципово помилковими; в цілому наміри хороші, але їхнє втілення було іноді непослідовним; цинічна димова завіса прагматичної політики. Критиками виступили як консервативні "ідеалісти", так й традиційні "реалісти". На захист інтервенціонізму також висовувалися достатньо переконливі аргументи: неефективність ООН, недооцінка "жорсткої сили"; послаблення "мякої сили", недооцінка масштабів порушень прав людини, загрози розповсюдження зброї масового знищення та міжнародного тероризму.

Якщо ж говорити чи була зовнішньополітична концепція "нових лейбористів" успішною, то тактичні та стратегічні прорахунки в політиці "нових лейбористів" призвели до того, що багато з тих, хто спочатку з ентузіазмом їх підтримував і вніс вагомий внесок у ідейне забезпечення їх повернення до влади, зазнали розчарування.

В свою чергу, варто відзначити, що в рамках політики "нового лейборизму" виділяють різні "фази": конструктивні або ж деструктивні, а часом і дестабілізуючі суперечки між двома творцями лейборизму Т. Блером та Г. Брауном. Також, невдачі у зовнішній політиці не варто накладати лише на події в Іраці, адже це була лише одна з найпомітніших точок.

Значне місце у зовнішньополітичній концепції "нових лейбористів" займає використання терміну "осьова держава", коли йде мова про можливості Великої Британії. Під терміном осьовий, Т. Блер мав на увазі головну країну, яка знаходиться в центрі альянсу, формує світ та його майбутнє. Якщо ж використовувати термінологію теорії міжнародних відносин щодо категорій держав, то можна стверджувати, що осьова держава означає такі ж повноваження і права як і в великої держави, однак дещо обмежені. Осьова держава - це регіональна велика держава із здатністю проектувати свої збройні сили у близькому зарубіжжі. Це відрізняє її від категорії середніх держав, у яких немає шансів стати провідним військовим гравцем у своєму регіоні. Прикладами інших осьових держав можуть бути Австралія, Бразилія, Ізраїль, Індія,Індонезія, Іран, Франція, Японія тощо.

Обговорення з приводу того, які ж важелі влади повинна застосовувати Велика Британія, щоб досягнути змін у світовій політиці призвели до виділення трьох цілей зовнішньої політики при "нових лейбористах". Першою ціллю, що лягла в основу зовнішньої політики лейбористів стає принцип багатосторонніх відносин. Принцип мультилатералізму цілком сумісний із вірою лейбористів у інтернаціоналістські цінності та інститути, які їх підтримують. Крім того, враховуючи підтримку щодо застосування мякої сили в країні, в цьому є сенс, щоб використовувати дипломатичні ресурси країни, для того щоб формувати міжнародний порядок.

Поряд із багатосторонньою політикою та інноваційними елементами у зовнішній політиці, а іноді в протиріччя з ними, лейбористський уряд під керівництвом Тоні Блера (1997-2007) і Гордона Брауна (2007-2010) продемонстрував чітке уявлення, що інтереси Великої Британії в найкращій мірі реалізуються, підтримуючи особливі відносини з США. Однак історики по дві сторони Атлантичного океану довго сперечалися про те, що у Великій Британії значно більше розмов з приводу "особливих відносин", ніж у США. У літературі існує широке та вузьке тлумачення "особливих відносин" між США та Великою Британією. Вузьке тлумачення базується на тісному співробітництві в сфері оборони, включаючи обмін військовими технологіями та обєднання інформації спецслужбами двох країн. Широке тлумачення виходить за рамки військової співпраці, яке визначає "особливі відносини" як спільні цінності та історичні звязки.

Третя ж характеристика зовнішньої політики Великої Британії це прихильність до неоліберальних поглядів у політичній економіці. На міжнародному рівні, це означає підтримання позиції з питань торгівлі, економічного розвитку та допомоги в рамках співпраці у ключових міжнародних інституціях як Всесвітній Банк та Світова організація торгівлі. З самого початку Т. Блер взяв до уваги реалії глобалізації та необхідність для Великої Британії тримати курс між послідовним світовим ринком при збереженні достатнього соціального захисту щоб попередити суспільство від наслідків економічної недостачі. Таким чином, на практиці зовнішня політика "нових лейбористів" базувалася на досить традиційних і часто суперечливих зобов'язаннях щодо багатосторонності, атлантизму та неолібералізму.

Центральною темою лейбористського уряду були заяви про глобалізацію та взаємозалежність, які поставили багато питань, вирішення яких не залежить лише від зусиль національного уряду. У цьому контексті, "нові лейбористи" наслідували ідеї Р. Кохена та Дж. Ная щодо взаємозалежності, яка полягає у спільній чутливості та вразливості до подій, які відбуваються в іншому місці у міжнародній системі. Як результат, для "нових лейбористів" мультилатералізм став необхідною умовою для досягнення зовнішньополітичних цілей Великої Британії.

Як зясувалося, "нові лейбористи" створили більше гасел у зовнішній політиці, ніж це навіть могли передбачити найточніші політологи під час передвиборчої кампанії 1997 року. "Нові лейбористи" стверджували: уряд Великої Британії буде силою добра, другом демократії, Велика Британія в серці Європи. Ми чули як етичний аспект буде виходити за рамки вузької реальної політики, як він вплине на просування прав людини у серце дипломатії, як знайде третій шлях між соціалізмом та капіталізмом. Це дозволить усунути бідність у світі, це змусить глобалізацію працювати на благо бідних, Велика Британія є осьовою державою, мостом між США та Європою, чемпіон нової доктрини міжнародної спільноти, це буде боротьба за цінності, а не за території, скасування боргів для бідних країн, боротьба з тероризмом, кроки для покращення становища Африки. Однак, ці гасла більшою мірою трактуються як прагнення, а не як політика. Більше того, багато з них використувалися короткий проміжок найбільшого сприяння у зовнішній політиці лейбористів.

Після закінчення епохи тетчеризму Велика Британія знову задалася питанням: чи може вона одночасно бути і європейською, і англосаксонською країною? На початку XXI століття, особливо на тлі ситуації в Іраку, значна частина інтелектуальної та ділової еліти Великої Британії гостро відчуває хиткість становища країни, однією ногою стоїть в США, а іншою - в Європі. Європеїзації Великої Британії чинять опір в основному праві кола політичної еліти і частина військового істеблішменту. Більшість британських політиків вважають "особливі відносини" з США проектом, який себе вичерпав. Однак проблема полягає в тому, що англійці, що складають 80% населення країни, насторожено відносяться і до Європи. Це посилює нерішучість лейбористів і підживлює антиєвропейські настрої Консервативної партії. Зростає попит на популістські рухи, що спираються на два взаємовиключних властивості англійської самоідентифікації: з одного боку, нездатність змиритися з падінням глобальної ролі Великої Британії, з іншого - комплекс вразливої "маленької Англії".

І якщо перший уряд "нових лейбористів", принаймні, намагався робити вигляд, що Велика Британія дійсно має намір стати ближче до Єдиної Європи, трансформувати зовнішньополітичні цілі, то другий термін правління поступово переносить акцент з європейської політики на іншій - мова йде, зрозуміло, про розвиток "особливих відносин", всілякої підтримки інтересів США. Якщо ж говорити про діяльність третього уряду Т. Блера, то очевидно, що зовнішня політика "нових лейбористів" у Європі остаточно втрачає чіткі контури. Пріоритети Великої Британії в Європі поступаються місцем глобальним темам і проблемам.

Безперечно, міжнародна стратегія "нових лейбористів" була безумовно прогресивною та своєчасною. Творці зовнішньополітичної концепції зуміли створити ореол могутньої Великої Британії, яка прагне розширити свої пріоритети зарази досягнення добробуту процвітання нації та громадян у світі. В цілому, інноваційні складові у концепції зовнішньої політики "нових лейбористів" були успішними в теорії та на початкових етапах їх реалізації.


Висновки до розділу 2


У другому розділі здійснено аналіз основних складових зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів". В ході здійснення дослідження було розглянуто оригінальну стратегію зовнішньої політики, яка полягала у поєднанні традиційних елементів зовнішньої політики Великої Британії та інноваційних нововведень, таких як моралізм у міжнародній політиці, гуманітарний інтервенціонізм, взаємодія реалістичної та ідеалістичної традицій зовнішньої політики.

Особливістю зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" є вміння видозмінювати традиційні зовнішньополітичні пріоритети Великої Британії та підлаштовувати їх під геополітичні зміни на міжнародній арені. В процесі формування концепції зовнішньої політики, у свою чергу, прослідковувалася зміна акцентів та ключових пріоритетів.


РОЗДІЛ 3. "ПЕРШЕ КОЛО" ПРІОРИТЕТІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ "НОВИХ ЛЕЙБОРИСТІВ"


.1 Європейська політика "нових лейбористів" Великобританії


У 70-ті роки, після довгоочікуваного вступу Великої Британії в ЄС, Європа у зовнішньополітичних пріоритетах Лондона перемістилася на друге місце. У 90-ті роки, після приходу до влади уряду лейбористів на чолі з Т.Блером, активізувався європейський напрям зовнішньої політики Великої Британії. ЄС і США стали розглядатися як рівні величини з точки зору національних інтересів Великої Британії. Пояснень цьому було достатньо. ЄС з часом все більше перетворювався на провідний світовий центр сили. За кількістю населення, як і по ряду ключових соціально-економічних показників, він перевершив США. Після розвалу СРСР західні країни перестали бути повязаними спільним завданням з протистояння радянському блоку. Крім того, з часів Рональда Рейгана в США набирали обертів ідеологія і практика американського консерватизму, принципи якого істотно розходяться з європейськими постулатами соціального ринку.

Аналізуючи накопичений європейський досвід Великої Британії до "нових лейбористів", можна припустити, що з 1979 року і аж до поразки на виборах 1997 року британським консерваторам, загалом і в цілому, вдалося сформувати універсальну антифедералістську системну стратегію щодо ЄЕС, а потім і Європейського Союзу. Серед тих, хто займається проблемами Європейського Союзу, і в ньому самому, існує ряд стійких стереотипів, наприклад, що Велика Британія є євроскептиком та гальмом європейської інтеграції. "Незручний партнер" - так називається книга відомого британського вченого Стефана Джорджа.

Дійсно, уже багато років європейське питання стоїть на порядку денному у зовнішньополітичних дискусіях Великої Британії. Європа розділяла Лейбористську партію Великої Британії протягом більшої частини останніх 60 років. На відміну від консерваторів, які мяко підтримували початковий процес інтеграції, премєр-міністр К. Еттлі був явно проти, тоді як Х. Гейтскелл стверджував, що тисячі років британської історії буде відкинуто, якщо Велика Британія приєднається до Спільного Ринку. До кінця 1960-х років інший лейбористський премєр-міністр Г. Вільсон, був готовий приєднатися до Спільного Ринку, хоча, по суті, з прагматичних міркувань: Велика Британія втратила свою роль як світового лідера і її економіка перебувала в занепаді.

Програвши консерваторам на виборах 1970 року, лейбористи не змогли перешкодити уряду Е. Хіта подати третю заявку на участь Великої Британії в "Спільному ринку". З січня 1973 р. Велика Британія стала повноправним членом ЄЕС. Щоб заспокоїти противників інтеграції в лавах лейбористів, Г.Вільсон пообіцяв, що як тільки лейбористська партія повернеться до влади, умови участі Великої Британії в "Спільному ринку" будуть переглянуті. Вигравши вибори в 1974 році, Г. Вільсон дотримав обіцянку і вступив у переговори з європейськими партнерами. Однак, хоч і країна проголосувала 2:1 на користь залишатися у Спільноті та погодилась з умовами вступу, питання щодо ставлення до європейської інтеграції було суперечливим. На думку британського дослідника Ендрю Гембла, причина полягала в тому, що в 1970-ті роки поглиблюється економічна і політична криза, яка відбивалася на розстановці сил у партії: політику диктували ліві, які були затятими супротивниками інтеграції.

До середини 1980-их років Лейбористська партія переглянула свої погляди, так як консерватори під керівництвом М. Тетчер ставали виразно євроскептичними. Плюс до того Лейбористська партія була добре представлена у Європарламенті - на виборах 1984, 1989 роках - виграли 62 із 87 місць. Так само, лейбористські європарламентарі мали більший вплив, адже були головами ключових комітетів.

Лейбористська партія прийняла прагматичну проєвропейську позицію під керівництвом Ніла Кіннока. Еволюцію європейської політики партії було здійснено у звязку з виборами в якості лідера Джона Сміта, який був глибоко прихильний європейським ідеалам, як ніхто із його попередників. Після передчасної смерті Дж. Сміта в 1994 році, "нова" лейбористська команда Т. Блер, Г. Браун і П. Мендельсон вийшли на перший план. Г. Браун і П. Мендельсон були помічені як проєвропейські; у Т. Блера статус проєвропейського політика був одразу менше помітний, однак він швидко проявив прагматичну підтримку європейської інтеграції.

Як зазначає російська дослідниця Л. Кузьмичева позитивний підхід лейбористської партії до процесу європейської інтеграції склався під впливом кількох чинників:

. З кінця 1988 років відбулися істотні зміни в політичній платформі партії, особливо з питань економічної політики.

. Структурні зміни в організації лейбористської партії. Лідери партії ставали основними фігурами у визначенні партійної платформи.

. На рубежі 1980-90-х років настає і новий, динамічний етап європейської інтеграції. Країни-члени ЄЕС рухалися до завершального етапу складання єдиного ринку, включалися нові сфери компетенції та постало питання про розширення Спільноти.

. Розбіжності консерваторів з проблем європейської політики наростали з кінця 1980-х років. Розкол торі, який ставав все очевидніший, сприяв впевненому поводженню лейбористів до питань англо-європейського співробітництва в міжпартійних публічних дебатах. У кожному разі, лейбористська партія виглядала більш вигідно і організовано на тлі консерваторів.

. Після серії поразок на національних виборах для лейбористів ставало вкрай важливо здобути перемогу і сформувати уряд. Європеїзація лейбористської партії була частиною широкої виборчої стратегії.

. Нарешті, проєвропейський компонент добре вписувався в загальну риторику "нових лейбористів", які постійно говорили про оновлення, нової Великої Британії, соціальному добробуті, розвитку освіти, лідируючої ролі у світі.

Саме тому, прийшовши до влади "нові лейбористи" намагалися з різним ступенем успіху і далі балансувати між двома потенційними геополітичними конкурентами. Т. Блер закликав не попадатися в пастку міфології про необхідність вибору між ЄС і США і вважав, що тісний звязок Великої Британії з Європою означає тісний звязок з США. На тлі глибоких особистих симпатій між М. Тетчер і Р. Рейганом, а пізніше між Т. Блером і Б.Клінтоном, подібні побажання здавалися обґрунтованими.

В 1996 році Т. Блер опублікував памфлет "Нова Британія", в якому детально висловив свої думки з приводу того, яка переформатувати країну на європейський лад і впевнено крокувати в епоху глобалізації та високих технологій. В памфлеті Т. Блер виділяє стратегічні пріоритети, які повинна відстоювати Велика Британія в Європі:

розширення Європейського Союзу;

скоріше включення в орбіту впливу Європейського Союзу "молодих" демократій країн Центральної та Східної Європи;

реформа Спільної аграрної політики;

економічний зріст, зайнятість, освіта, охорона здоровя, боротьба з міжнародною злочинністю.

Таким чином, коли у 1997 році перемогу здобула лейбористська партія на чолі з Т. Блером зміни у баченні європейської політики були завершені. Лейбористська партія розглядалася як проєвропейська, а Т. Блер постав як найбільш проєвропейський премєр-міністр після Е. Хіта.

У Вашингтоні із задоволенням була сприйнята перемога лейбористської партії на виборах і її зовнішньополітична платформа. Проголошений новим урядом відхід від позицій дистанціювання в ЄС і прагнення Великої Британії відігравати провідну роль в інтеграційних процесах ЄС зустріли схвалення американської адміністрації, оскільки за правління консерваторів саме неконструктивна позиція уряду Дж. Мейджора у питаннях європейської інтеграції вносила деякий дисонанс в "особливі відносини" Великої Британії і США, позаяк Вашингтон завжди хотів бачити свого стратегічного союзника серед лідерів ЄЄ.

Лондон постарався зберегти своє реноме медіатора, але цього разу між Європою і США. Від посередництва на міжцивілізаційному просторі Велика Британія перейшла на внутрішньоцивілізаційний кордон. Було проголошено гасло - "Чим Велика Британія сильніша в Європі, тим вона потрібніше США, чим Велика Британія ближче до США, тим вона потрібніша Європі".

Отже, працюючи над реалізацією оновленої зовнішньої політики у напрямку відносин з ЄС, "нові" лейбористи зіткнулися з низкою проблем, які перейшли до них від консерваторів, і вимагали невідкладних дій. Т. Блер і кабінет міністрів розробили нову стратегію європейської політики. Ставка була зроблена на залучення особливої уваги до проблем глобального характеру, які зачіпають політичні інтереси всіх держав ЄС, серед яких новий британський лідер окремо позначив: боротьбу з безробіттям, спільне протистояння організованій злочинності; захист навколишнього середовища; активне транскордонне співробітництво; завершення будівництва єдиного внутрішнього ринку; розширення ЄС (країни Центральної та Східної Європи); реформи спільної аграрної та загальної рибальської політики; співробітництво у сфері спільної зовнішньої політики (СЗБП).

В цілому, можна виокремити такі основні питання, які намагалися врегулювати "нові лейбористи" на чолі з Т. Блером на європейському напрямку:

підписання Амстердамського, Ніцького договорів;

Економічний та Валютний союз;

розширення Європейського Союзу;

головування у Європейському Союзі;

становлення зовнішньої політики та політики безпеки ЄС.

Однак, прийшовши до влади в 1997 р. уряд лейбористів на чолі з Т.Блером продовжив двозначний курс консерваторів. Його позиція зводилась до того, що Велика Британія повинна активно приймати участь в європейських інтеграційних процесах і в той самий час зберігати достатньо суверенний політичний та економічний курс. Ще до парламентських виборів лейбористський уряд висловлювався за те, щоб Велика Британія відігравала провідну роль в ЄС. Через місяць після виборів уряд підписав Амстердамський договір, в якому були розширені положення про Європейський Союз. В ньому було зафіксовано приєднання Великої Британії до Соціальної глави Європейського Союзу.

За вимогою лейбористів у договір були внесені положення про зберігання за Великою Британією контролю за своїми кордонами, імміграцією, видачею віз і надання притулку. Крім того, Лондон виступав за те, щоб при розширенні ЄС система голосів була змінена на користь більших країн.

Ці зауваження Великої Британії були зафіксовані у спеціальному протоколі до Амстердамського договору. Протокол "Про застосування деяких аспектів статті 7а Договору про заснування Європейського співтовариства у Сполученому Королівстві та Ірландії" "Про позицію Великобританії та Ірландії".

Наступним етапом оновлення роботи над нормативно-правовою базою ЄС було підписання Ніцького договору, який вступив в силу 1 лютого 2003 року. Велика Британія теж підписала та ратифікувала Ніцький договір. Основні дискусії в ході Ніццького саміту розгорілися з питань інституційної реформи. Йшлося про чотири важливих новації, кожна з яких виявилася вирішена частково. По-перше, відбулося подальше розширення сфери застосування кваліфікованої більшості при голосуванні в Європейській Раді. Проте за наполяганням Великобританії і низки інших держав право вето було збережено при голосуванні з питань оподаткування та соціального забезпечення. Після розподілу голосів в Європейській Раді Велика Британія отримала 29 голосів. Таку ж кількість отримали Німеччина, Франція, Італія.

Також, варто відзначити, що у першій половині 1998 року припало головування Великої Британії у ЄС. Це була чудова можливість продемонструвати реальні дії "новим лейбористам" на шляху повернення у Європу. Говорячи про цілі головування, то міністр закордонних справ Р. Кук у промові 14 січня 1998 р. перед Європейським Парламентом окреслив наступні цілі:

підвищення впливу ЄС у світі, розвиток та покращення Спільної зовнішньої політики та політики безпеки;

початок переговорів щодо розширення ЄС;

сприяння миру та процвітанню людей;

розширення відносин ЄС та Туреччини;

повернення віри для людей, що ЄС може діяти від їхнього імені та захищати їх у світі;

вироблення узгодженого підходу щодо захисту громадянських прав, початок діалогу та партнерства;

допомога у виробленні мирної угоди у Боснії;

покращення зусиль ЄС щодо надання допомоги на Балканах.

Його зусилля були зосереджені на розробці нової економічної стратегії ЄС, якнайшвидшому створенні Європолу, заснуванні Європейського центрального банку і виборах його президента, початок переговорів з країнами-кандидатами. У цілому британське головування було успішним.

Все ж були зроблені спроби, особливо під час Кардиффської зустрічі на вищому рівні в червні 1998 року, затвердити нове економічне мислення у сфері проблем зайнятості та соціального ексклюзії. Була ратифікована конвенція Європолу і зроблені кроки для досягнення взаємного визнання рішень національних судів з питань про міжнародні злочини.

Цікавим фактом стало те, що із головуванням Великої Британії співпав процес введення спільної валюти євро. Велика Британія сприяла тому, щоб старт створення Економічного та Валютного Союзу був успішним. Якщо ж говорити про позитивні зрушення у відносинах Великої Британії із ЄС, не варто забувати і про проблеми, зокрема, приєднання до Єврозони. У цьому питанні, Велика Британія залишилась осторонь поглиблення євроінтеграційних процесів в економічній сфері. Безперечно, на це рішення повпливали як економічні, так і політичні причини.

Згодом міністром фінансів Г. Брауном був придуманий хитромудрий маневр - так звані 5 умов (тестів) переходу на євро, які сформульовані таким чином, що дозволяють Великій Британії невизначено довго ухилятися від приєднання до Єврозони:

попереднє вирівнювання британського і континентального економічних циклів;

перевірка здатності європейських ринків справлятися з економічними потрясіннями;

зясування впливу валютного союзу на приплив інвестицій до Великої Британії;

підготовка національного бізнесу до роботи з європейською валютою;

розробка законодавства для подолання негативних соціальних наслідків такого кроку.

Якщо ж говорити про політичні мотиви, то тут прослідковується бажання Т. Блера вдруге поспіль перемогти на виборах, а проведення ризикованого референдуму стосовно введення євро в умовах євроскептичного населення навряд чи було б позитивним. Це б показало невдачу Т. Блера стосовно його спроб змінити європейські настрої у суспільстві. Таким чином, Велика Британія зберегла національну валюту і можливість здійснювати самостійну кредитно-грошову політику.

Приєднання до економічного та валютного союзу стало однією із найскладніших проблем "нових лейбористів". Уряд лише на словах говорив про наміри приєднатися до Єврозони та провести референдум стосовно цього питання. У підсумку, референдум так і не був проведений і протягом наступних термінів правління лейбористів.

Аналізуючи політику "нових лейбористів" стосовно утримання від приєднання до Єврозони уже на початковому етапі їхньої оновленої проєвропейської політики прослідковуються традиційні настрої стосовно збереження винятковості Великої Британії. Подібні моменти ведення зовнішньої політики ще краще будуть прослідковуватися під час наступних зовнішньополітичних маневрів "нових лейбористів". Таким чином, головування Великої Британії у ЄС у першій половині 1998 року було успішним, однак введення євро та переговори щодо майбутнього розширення просто співпали із планами політики ЄС, а не було виключною заслугою Великої Британії.

Якщо говорити про пріоритети головування Великої Британії у ЄС у 2005 році, то уряд Великої Британії помістив свої очікування від головування у Білій книзі 23 червня 2005 р. "Пріоритети головування Великої Британії у Раді ЄС". Друга Біла книга була опублікована 30 червня 2005 року "Перспективи для ЄС у 2005 році: Головування Великої Британії у ЄС".

У Білій книзі були визначені такі пріоритети:

економічне реформування та соціальна справедливість;

безпека та стабільність;

роль ЄС у світі. За словами Т. Блера: "Європа є сильнішою, коли обєднана разом проти таких проблем як тероризм, організована злочинність та нелегальна міграція.

Однак, друге головування Великої Британії в ЄС містило в собі застій та частковий успіх. Особливо вагомі досягнення Великої Британії це угода по бюджету, переговори про вступ з Туреччиною. Британський стиль дипломатії відкрито піддавався критиці під час головування: внесення в останню хвилину поправок і пропозицій розцінювалося як форма балансування на межі зриву, покликана зірвати дипломатичний процес.

Однією із проблем, яку складно сприймають у Європі є питання розширення ЄС. Велика Британія традиційно виступала за підтримку розширення, таку ж позицію і зайняли "нові лейбористи", які підтримували ідею входження нових країн до ЄС.

Велика Британія активно підтримала розширення Європейського союзу в 2004 році через відповідність цього процесу своїм національним інтересам, що обумовлено кількома причинами: по-перше, розширення ЄС послаблює федералістські настрої у цій організації, що є вигідним для Великої Британії, яке не припускає федералізації ЄС; по-друге, включення нових держав до складу Європейського союзу мало дозволити більш ефективно вести боротьбу з тероризмом, транскордонною злочинністю, торгівлею людьми та наркотиками, забрудненням навколишнього середовища, а саме ці питання лейбористський уряд Великої Британії ставив в основу своєї політики

Час президентства Великої Британії в ЄС збігся з початком процесу переговорів з країнами-кандидатами зі Східної та Центральної Європи. Британський міністр у справах Європи Дук Хендерсон заявив, що центральною темою британського головування стане успішне ведення переговорів про прийняття нових країн до ЄС. Лейбористи мають намір були сприяти якнайшвидшому вступу країн-кандидатів до Європейського союзу.

До кінця 2000 року не спостерігалося помітного прогресу в політиці розширення. Нарешті, у грудні 2000 року відбувся черговий саміт Європейської ради в Ніцці, на якому був прийнятий новий договір, що регулює діяльність Європейського союзу з урахуванням включення до її складу нових членів.

І як наслідок, 1 травня 2004 року до ЄС приєдналося 10 країн Центральної і Східної Європи, Балтії і Середземноморя - відбулася пята хвиля розширення. Далі у 2007 році ще приєдналися Болгарія та Румунія. Таким чином, Велика Британія активно підтримувала цей процес розширення.

Обережне ставлення до інновацій завжди було притаманне для європейської політики Великої Британії. Проте, кардинально протилежна картина простежувалася у сфері спільної європейської політики в області безпеки та оборони, де Велика Британія, яка протягом тривалого часу була найбільшим супротивником включення воєнних питань до компетенції ЄС, перетворилась в одного з найбільш активних її захисників.

Із закінченням холодної війни настав новий етап у розвитку європейського співробітництва в галузі безпеки і оборони. Зміна політичної ситуації вимагала адекватної відповіді з боку ЄС і, в першу чергу, перегляду балансу сил в Атлантичному союзі. Якщо цілі холодної війни не допускали формування самостійної політичної та військової ролі для європейського обєднання, то на початку 1990- х це стало можливим і навіть бажаним. Були створені умови для якісної зміни співпраці в політичній сфері. Маастрихтський договір привязав загальну зовнішню політику та політику в галузі безпеки (СЗППБ) до союзних інститутів. СЗППБ була заявлена в якості другої, міжурядової за характером, основи Європейського Союзу, і всі рішення в цій галузі повинні були прийматися на основі одностайності. Крім цього, в Договорі вперше вказувалося на можливість створення в майбутньому спільної оборонної політики.

Прийшовши до влади в 1997 році, лейбористи з певною часткою скептицизму дивилися на можливості побудови самостійної системи оборони і безпеки в Європі. Саме таку позицію зайняла британська делегація на чолі з Т. Блером на саміті Європейського союзу в Амстердамі, відхиливши ініціативи європейських колег про розвиток європейської безпеки і оборони в рамках Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) і через вибір між зміцненням європейських звязків та продовженням структури ЄС. Традиційно британські лідери не хотіли робити важкий вибір між зміцненням європейських звязків та продовженням трансатлантичного партнерства. Тому Т. Блер з упевненістю заявляв, що основа європейської безпеки ґрунтується на блоці НАТО. Однак протягом 1998 року позиція лейбористського уряду помітно змінювалася, що було обумовлено конфліктами в Боснії і на Балканах. У грудні 1998 року була прийнята спільна англо-французька декларація у Сен-Мало, про необхідність розвитку європейської оборони.

В 1999 році британський уряд виступив з ініціативою формування "європейської оборонної ідентичності". 25 листопада 1999 р. під час франко-британського саміту в Лондоні було затверджено спільний проект утворення до 2003 року державами ЄС 50-60-тисячної мобільної армії, яка має самостійно функціонувати в тих регіонах континенту, де не задіяні сили НАТО. В травні 2000 р. було прийняте рішення про ліквідацію ЗЄС як військово-політичної організації та переведення її структур та функцій Європейському Союзу

Таким чином, усі прагнення розпочаті Т. Блером протягом двох термінів перебування при владі частково були спрямовані на поглиблення співпраці з ЄС, однак теракти у 2001 р. у США показали прибічність "нових лейбористів" до відносин із США і Т. Блер втратив інтерес до спільної європейської оборонної політики. Сьогодні, аналітики називають "іракське питання" невдачею у зовнішній політиці Т. Блера.

У 2007 р. Т. Блер пішов у відставку і новим премєр-міністром став його колега по партії Г. Браун. Якщо говорити про політику "нових лейбористів" Великої Британії, то вони асоціюються у першу чергу з Т.Блером, однак Г. Браун доклав не менше зусиль для оновлення лейбористської партії.

Г. Браун відомий як "архітектор і охоронець" пяти економічних умов приєднання країни до зони євро. В ході першого держаного візиту в липні 2007 р. до Німеччини він обіцяв, що Велика Британія перегляне своє рішення про відмову вступати в Єврозону. Але цього так і не відбулось через поразку на наступних парламентських виборах.

Якщо ж говорити про європейську політику Г. Брауна, то його адміністрація протистояла перед тими ж питаннями, як і всі останні британські премєр-міністри: ставлення Великої Британії до європейської інтеграції. В розпорядженні Г. Брауна три точки зору щодо ведення європейської британської політики: Велика Британія як незручний партнер, як прагматичний гравець, і Велика Британія в самому серці Європи. Вибір тієї чи іншої стратегії залежить від політики та позиції щодо Європи (і його реакції на розвиток європейської інтеграції) та розвитком внутрішніх, європейських та міжнародних справ.

Г. Браун заступив на пост премєр-міністра практично недосвідченим у міжнародній політиці, оскільки всі останні роки займався виключно економічними питаннями. Однак на посту глави уряду йому довелося займатися міжнародними питаннями, і перш за все, вибудовувати відносини з США і Європою. Першим закордонним візитом Г. Брауна стала поїздка до Берліна незабаром після цього він побував і у Вашингтоні. У Г. Брауна встановилися хороші відносини з президентом Франції Н. Саркозі і канцлером Німеччини А. Меркель.

Британський премєр опинився в складній ситуації з Лісабонським договором про реформи Євросоюзу. Г. Браун стверджував, що договір відрізнявся стосовно важливих моментів з Конституцією, і більше не було "Конституції", а залишився звичайний договір, який не вимагає референдуму. Він також відповів, що він вважає цей документ буде занадто складним, щоб бути вирішеним на референдумі. І в підсумку, Лісабонський договір було підписано.

Однак, це не допомогло покращити проєвропейський імідж Великої Британії та підвищити популярність лейбористів серед британського електорату. Цілком зрозумілим була майбутня поразка лейбористів на парламентських виборах, що і сталося у 2010 р. перемогу здобули консерватори на чолі з Д. Камероном.

Крім того, Великій Британії не вдалося приєднатися на повноправних засадах до осі Париж-Берлін - мотора європейської інтеграції та джерела ідей федералізації ЄС. Надії Великої Британії на входження в ядро європейської інтеграції так і залишаються надіями. Тертя між Парижем і Берліном за непрямими питань не похитнули їх рішучості не допустити треті країни на роль лідерів ЄС, тим більше, що Велика Британія опинилася на узбіччі Єврозони.

Російський дослідник А. Валуєв вважає, що "новим лейбористам", в цілому, вдалося сформувати оригінальну систему пріоритетів на європейському напрямку, однак невідповідність теоретичної та практичної європейської політики "нових лейбористів" є очевидною. Деякі важливі здобутки все ж присутні. Так, "нові лейбористи" приєдналися до Соціальної хартії Договору про Європейський Союз, ініціювали дискусію про розвиток Спільної зовнішньої політики безпеки, підтримали інституційну реформу і взяли безпосередню участь у процесі розширення ЄС.

У певному сенсі перший уряд Т. Блера характеризують як європейський в перспективі, другий ж як атлантистський. Неминуча реальність була більш складною. Новий лейбористський уряд, який прийшов до влади у 1997 році, звичайно, згідно реалізації Т. Блера, прагнув бути мостом між Європою та США, однак практична реалізація зовнішньополітичної концепції на європейському напрямку набула зовсім інших форм.

Таким чином, реалізацію європейської політики "нових лейбористів" можна охарактеризувати від значного піднесення до поступового спаду. Прагнення Т. Блера та Г. Брауна досягнути значних успіхів стосовно політики у ЄС були двозначними та суперечливими.


.2 "Особливі відносини" Великої Британії та США - традиційна основа зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів"


"Особливі відносини" США та Великої Британії традиційно лежать в основі зовнішньополітичної концепції правлячих партій. Партнерство між США та Великою Британією характеризують як таке, що базується на спільній історії, спільних цінностях та спільних інтересах по всьому світі. Термін "особливі відносини" найчастіше асоціюється з національною політикою у сфері безпеки, де національні інтереси та геополітичні чинники є набагато важливішими ніж почуття.

Після Другої світової війни, двосторонні англо-американські відносини були в центрі їхньої зовнішньої політики. Саме тому британські вчені та політики розробили відмінну лексику, щодо відтінення усієї глибини та важливості англо-американської співпраці, а саме термін "особливі відносини".

"Особливі відносини" з США довгий час компенсували неминуче ослаблення міжнародної ваги і престижу Великої Британії після закінчення Другої світової війни, а жорсткий корсет, в який була укладена система світового балансу сил у роки холодної війни, робив цілком природним становище Західної Європи в якості їх протекторату.

Термін "особливі відносини" використовується американцями та британцями, щоб описати унікальний тісний звязок між США та Великою Британією. Важливою ознакою успішності цього союзу є тісні дружні та робочі союзи між вищими керівниками. До них відносяться: відносини між прем'єр-міністром У. Черчиллем і президентом Ф. Рузвельтом, М. Тетчер і Р.Рейганом, Т. Блером та Б. Клінтоном та його наступник Дж. Бушем.

Однак, декларовані заяви Т. Блера все таки були двозначними. Англійський дослідник Данн вважає, що порядок денний Т. Блера такий як прийняття Великої Британії ближче до Європейського Союзу та врівноваження європейського та американського векторів зовнішньої політики було зміцнення відносин Великої Британії з США і закріплення становища Великої Британії як Атлантичного мосту.

"Особливі відносини" за період правління "нових лейбористів" багато в чому залежали від рівня особистої симпатії. В цьому контексті доцільно відзначити дружні відносини Т. Блера та Б. Клінтона. Американський журналіст С. Блументал відзначав, що Б. Клінтон та Т. Блер наче "політичні близнюки". Президент і премєр були представниками нового покоління політичних лідерів. Лейбористи на чолі з Т. Блером запозичили основні принципи політичної платформи команди Б. Клінтона, яка вже вдвічі перемагала на виборах США (у 1992 і 1996 рр.).

Візит Б. Клінтона до Великої Британії 29 травня 1997 р. на запрошення Т. Блера засвідчив, що у відносинах між двома державами відбулися суттєві зміни. Після зустрічі з премєр-міністром Великої Британії, Б Клінтон у виступі перед пресою назвав англо-американські відносини "унікальним партнерством". Т. Блер додав, що Б. Клінтон позитивно сприйняв прагнення Великої Британії займати сильні позиції у Європі. Під час першої зустрічі Б.Клінтон зазначив: "За 50 останніх років наш непорушний союз приніс мир, процвітання та безпеку, адже цей союз оснований на спільних цінностях та прагненнях".

Уряд нових лейбористів вирішив видозмінити тлумачення "особливих відносин" із США. Зокрема, ключовою думкою, яка, однак, не була новою, було відведення для Великої Британії ролі мосту між США та Європою. запропонував переосмислене тлумачення актуальності збереження особливих відносин. Проте, жоден попередній уряд не визначав цю ідею як основу для збереження тісного союзу між двома державами.

На практиці ж, Лондон продовжував активну підтримку США на міжнародній арені. Красномовним доказом цього стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 року, під приводом недотримання Багдадом санкцій, введених після війни 1991 року. Уряд Т.Блера також діяв в унісон з адміністрацією Б. Клінтона у широкомасштабних військових акціях НАТО проти Югославії, які, незважаючи на відсутність рішення ООН, почалися 24 березня 1999 року, серед європейських партнерів США Велика Британія займала найактивнішу позицію в питанні подолання цієї кризи за допомогою зброї. У війні проти Югославії провідна роль та відповідальність були покладені саме на Лондон. Рішуча позиція британського уряду визначалися як "особливими відносинами" із США, що традиційно зумовлює підтримку глобальних американських ініціатив, так і проголошеною лейбористами так званою етичною зовнішньою політикою.

Згідно встановленої традиції, премєр-міністр Великої Британії Т. Блер здійснив перший візит у 2001 р. до новообраного президента США Дж. Буша. Т. Блер підкреслив, що це є доказом того, що Велика Британія та США залишаються найближчими союзниками. Першочергово, складність візиту до Дж. Буша визначалася двома чинниками: по-перше, Т. Блер мав близькі особисті стосунки з попереднім президентом Б. Клінтоном і необхідно було переконати Дж. Буша, що ці відносини "вже позаду"; по-друге, лейборист Т.Блер і республіканець Дж. Буш належали до різних течій сучасної соціально - економічної ідеології. Однак, на практиці Т. Блер та Дж. Буш вибудували надзвичайно хороші відносин. Проте участь Великої Британії у спільній з США операції проти Іраку продемонструвало, що Велика Британія вважає необхідність підтримання особливих відносин з США центральним завданням зовнішньополітичної концепції Великої Британії.

Премєр-міністр Великої Британії Т. Блер практично одночасно з протокольними співчуттями американському Президентові з приводу трагедії 11 вересня 2001 р. заявив про повну підтримку і готовність зробити все можливе, щоб "подібне більше не повторилося". У США позиція Великої Британії не викликала особливого подиву і зустріла повне схвалення, адже Велика Британія вкотре довела стовідсоткову підтримку та підтвердила статус "молодшого брата" США. Незважаючи на розбіжності всередині Великої Британії стосовно підтримки війни в Іраку, премєр-міністр Т. Блера навряд чи вагався, адже його дипломатична підтримка залишалася постійною і енергійною.

Саме тому, підтвердження "особливих відносин" Великої Британії і США - це військова участь англійського контингенту в бойових діях в Афганістані, а згодом в Іраці. 20 березня 2003 року після закінчення терміну дії ультиматуму, де містилось попередження С. Хусейнові: уникнути війни можна лише шляхом негайного роззброєння або зречення влади, США і Велика Британія без санкцій ООН та підтримки таких гравців на міжнародній арені як Франція, Німеччина і Росія почали військову операцію проти Іраку. 9 квітня 2003 року війська союзників увійшли в Багдад і до середини місяця бойові дії завершилися. Підтримуючи США в їх політиці щодо Іраку, Велика Британія посилює загальносвітовий опір міжнародному тероризму. Проте саме участь в іракській військовій кампанії вважають найбільшим прорахунком зовнішньої політики лейбористського уряду, про те, що уряд і розвідка сфабрикували інформацію про наявність зброї масового знищення в Іраці і потім це набуло розголосу. Саме це і зумовлює непідтримку британцями антиіракської операції.

Однак з іншого боку, активна та добровільна участь Великої Британії у двох основних військових операціях проти Іраку та підтримка агресивної і деструктивної зовнішньої політики та риторики американських урядів, по суті, є не що інше як старий перевірений спосіб на час відключити увагу британської громадськості від того, що відбувається всередині країни за допомогою "маленької переможної війни" за її межами і найважливіше, компенсувати очевидні і прикрі невдачі на стратегічному європейському напрямку.

Не можна не помітити, що британська еліта заплатила дорогу ціну за цю міжнародну авантюру. Т. Блер, один з ідейних натхненників вторгнення в Ірак, в результаті падіння політичного рейтингу був змушений достроково піти у відставку з постів премєр-міністра і лідера Лейбористської партії в червні 2007 р. Його змінив екс-міністр фінансів Г. Браун.

Г. Браун продовжив розвивати відносини із США. Зокрема, він зазначав: "Ми не дозволимо людям відлучити нас від США в боротьбі зі спільними викликами з якими ми стикаємося по всьому світу, я думаю, люди повинні памятати, що відносини між Великою Британією і між США і британського премєр-міністра і американського президента побудовані на неминущих цінностях про важливість свободи, гідності особистості. Я буду продовжувати працювати, так як це робив Т. Блер зробив у дуже тісній співпраці з американською адміністрацією".

Ставши премєром, Г. Браун обіцяв зберегти спадкоємність курсу, але з урахуванням сумного іракського досвіду. Справедливості заради треба сказати, що план скорочення британської військової присутності в Іраку розроблявся ще за Т. Блера, однак рішення по ньому тоді прийнято не було. У вересні 2007 р. було оголошено про скорочення британської присутності в Іраку на 500 осіб - до 5 тис. військовослужбовців, що входило в план з поступового виведення звідти британських військ. При цьому обмовлялося, що графік виведення буде залежати від розвитку ситуації в цій країні. У 2008р. у звязку з тим, що закінчувався мандат ООН на перебування військових контингентів в Іраку, обіцянки скоротити британський контингент аж до повного його виведення, звучали все частіше. Що ж стосується британської присутності, то в грудні 2008 р. іракський парламент більшістю в 80 голосів проти 68 висловився за припинення британського мандата. Передбачаючи результати голосування, Г. Браун заявив, що почне швидке виведення військ з Іраку з липня 2009 р., залишивши там лише 400 військовослужбовців для надання допомоги іракській владі у підготовці військово-морського флоту.

Як наслідок, 150 військовослужбовців зі складу Королівської морської піхоти в спішному порядку покинули базу Умм Каср під Басрой і були перекинуті до сусіднього Кувейту у 2009 р. Британський премєр-міністр Гордон Браун зобовязався повністю вивести війська з Іраку.

Що стосується відносин з США, які продовжують залишатися головним британським союзником, то "атлантист" Г. Браун по суті продовжив лінію свого попередника, але не так безоглядно. Він багато разів підкреслював, що Велика Британія не повинна робити вибір між партнерством з США або Європою - найважливіше значення для неї мають обидва напрямки зовнішньої політики. Тим самим, Г. Браун намагався згладити відчуття, що в контактах Лондона і Вашингтона настав проблемний період.

На сьогоднішній день двосторонні відносини Лондона і Вашингтона продовжують залишатися прикладом тісної співпраці для всього світу. До того ж не варто забувати, що Велика Британія і США є один для одного найбільшими інвесторами, а також що обидві держави - традиційні союзники, як у рамках Трансатлантичного альянсу, так і в операціях, що проводяться поза Європейського простору: у сферах військової співпраці, планування в галузі безпеки, двосторонніх комунікацій, узгоджених дій оборонних міністерств, ядерної зброї та її нерозповсюдження, проведення миротворчих операцій, боротьби з поширенням біологічної зброї і зброї масового ураження - у практично всіх областях підтримки або відновлення миру і міжнародної безпеки.

Таким чином, російська дослідниця А. Шамгунова виділила такі причини співпраці Великої Британії із США:

загальні культурні цінності, відсутність мовного барєру;

економічна складова;

США є на сьогоднішній день основним гарантом безпеки для Великої Британії як у рамках НАТО, так і на рівні двосторонніх відносин;

співпраця із США розглядається британцями як природна альтернатива обєднаній Європі.

"Майбутнє британської політики залежить від того, чи буде зроблено вибір на користь Європи або США", - так звучить популярна серед британських політологів теза, число прихильників якої тільки помножилося після війни 2003 року в Іраку. Однак, на сьогоднішній день "особливі відносини" представляються багатьом аналітикам доктриною, яка не тільки виробила свій ресурс, а й завдає шкоди інтересам Великої Британії, а відхід у минуле біполярності відкрив для обєднаної Європи можливість перетворитися на самостійний центр сили у світі. У цих умовах для Великої Британії стає практично неможливо і далі ритуально приписувати собі роль неупередженого медіатора між Європою і США, тим більше, якщо в ситуаціях розбіжності з принципових питань зовнішньої і оборонної політики він беззмінно віддає перевагу США.

Війна в Іраку показала обмеження здатності Т. Блера провести в США і Європі разом. Саме тому, помилкою у реалізації зовнішньої політики у американському напрямку "новими лейбористами" була завищена самовпевненість та беззастережна підтримка дій США. Зокрема, Т. Блер занадто переоцінив свої якості переконування громадськості та пропаганду "війни проти тероризму".

Прихід до влади "нових лейбористів" першочергово ознаменував зміни у зовнішньополітичній концепції Великої Британії. Новий премєр-міністр Т.Блер проголосив про намір зрівняти європейський та американський вектори у зовнішній політиці Великої Британії. Однак, реалізація зовнішньої політики Великої Британії вкотре довела важливість "особливих відносин" із США, а не повернення в Європу.


Висновки до розділу 3


У третьому розділі основну увагу було приділено комплексному аналізу практичної реалізації зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів". Як відомо, імідж та реальна політика мають тенденції до значних відмінностей, в цьому контексті було проведено паралелі між реальною та бажаною політикою Великої Британії на європейському напрямку та в рамках "особливих відносин" із США.

З приходом до влади "нові лейбористи" проголосили про повернення в Європу, що було підтверджено практичними діями під час першого кабінету лейбористського уряду підписанням Амстердамського, Ніцького договорів, приєднанням Соціальної глави ЄС, успішним головуванням. Однак прагнення врівноважити європейський та атлантичний напрямки, фактично, не вдалося, адже після подій 11 вересня 2001 р. відбувся поворот на 180 градусів в сторону США, які стали пріоритетом №1.


РОЗДІЛ 4. "ДРУГЕ КОЛО" ІНТЕРЕСІВ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ ПРЕДСТАВНИКІВ "НОВОГО ЛЕЙБОРИЗМУ"


4.1 Особливий характер відносин Великої Британії з державами Співдружності націй


Згідно концепції "трьох концентричних кіл" Велика Британія позиціонує себе як світову державу у центрі Співдружності націй, саме тому і сьогодні Співдружність націй продовжує відігравати важливу роль у зовнішній політиці Великої Британії, а відносини є особливими через значний взаємозвязок та історичне минуле. Однак, фактично на сучасному етапі зменшився рівень співпраці Великої Британії та країн Співдружності націй.

Співдружність націй - це асоціація незалежних держав, що раніше входили в Британську імперію. Співдружність націй не є політичним союзом, а є міжурядовою організацією, членами якої є 54 країни.

Саме поняття "співдружність націй" було вперше вжито лордом Розбері ще в 1884 р. Під час свого візиту до Австралії лорд зазначив, що країна вже по суті перестала бути колонією, а є автономним утворенням з правом самоврядування. Однак цей факт, на думку Розбері, не повинен служити причиною для віддалення від Лондона, адже Велика Британія тепер багато в чому і не імперія зовсім, а "співдружність націй". З часом термін "співдружність" став вживатися все більш широко особливо по відношенню до британських домініонів.

Коли Девід Ллойд Джордж став прем'єр-міністр Великої Британії в кінці 1916 року, він відразу ж скликав Імперські воєнні конференції і створив Імперський воєнний кабінет, 2 окремих органів, які зустрілися в 1917 році і 1918 році. Конференція 1917 року запамяталася Резолюцією ІХ, в якій говорилося, що домініони були "автономні народи Імперської Співдружності" з "правом на відповідний голос у зовнішній політиці та в міжнародних відносинах". Це стало першим офіційним використанням терміну "Співдружність".

На конференції премєр-міністрів домініонів в 1921 р. вперше зявилася назва "Британська Співдружність націй", а наступна імперська конференція 1926 р. ознаменувалася ухваленням декларації лорда А. Дж. Бальфура, яка визначила домініони як "автономні співтовариства Британської імперії, рівні за статусом, жодним чином не підлеглі одне іншому ні в одному з аспектів своєї внутрішньої чи зовнішньої політики, але при цьому обєднані загальною прихильністю короні і складають вільну асоціацію членів Британської Співдружності націй". Вестмінстерський статут 1931 р. закріпив положення декларації Бальфура, визначивши правовий статус Співдружності. Цей рік можна вважати датою офіційного оформлення Співдружності як міжнародного інституту.

Гнучка структура Співдружності - регулярні зустрічі глав держав та урядів, а також відсутність формальних домовленостей та зобовязань дозволяє Великій Британії, яка займає ключові позиції в економіці більшості країн асоціації і відіграє вагому роль в наданні допомоги даним державам, використовувати механізми Співдружності у сфері своїх інтересів.

Співдружність націй утворилася як наслідок складного і довготривалого процесу еволюції Британської Імперії, адже саме в контексті внутрішньоімперських взаємозвязків сформувалася початкова концепція функціонування Співдружності, де в рамках внутрішньоімперських відносин формувалася первісна концепція Співдружності. Формування Співдружності на основі імперії та її функціонування як якісно нового обєднання названо "унікальною подією в історії імперій". Особливою відмінністю, що відрізняє Співдружність націй від інших міждержавних обєднань, є те, що воно ніколи не було утворено жодною угодою чи договором. Консолідації Британської Співдружності націй сприяла її спільна участь у Другій світовій війні: Британська Співдружність націй виявилася єдиним в світі міжурядовим угрупованням, що пережило війну. На сучасному етапі саме Велика Британія займає лідерські позиції стосовно співпраці із країнами Співдружності націй.

Роль Співдружності в британській зовнішньополітичній стратегії з роками змінювалась: то збільшувалась, то зменшувалась. З приходом до влади лейбористів роль Співдружності для Великої Британії значно зросла. Ці зміни були повязані з намірами Т. Блера перетворити Велику Британію в ключового гравця на міжнародній арені, і з цієї точки зору організація, яка обєднує країни всіх регіонів та континентів, - суттєвий фактор в зміцненні британських амбіцій. Лейбористський уряд намагався зміцнити позиції в Співдружності шляхом посилення самої організації, яка під впливом Лондона почала реформуватися, набуваючи форму політичного та економічного блоку.

В ставленні головних політичних партій Великої Британії до ролі Співдружності в зовнішній політиці держави фактично не спостерігається протиріч. Історичні звязки Великої Британії з країнами Співдружності націй набули певних характерних для сучасного етапу рис:

різноплановість;

постійність та тривалість;

відчуття реальної відповідальності офіційним Лондоном як лідером Співдружності за подальший розвиток своїх колишніх володінь.

При активній участі Лондону Харарська декларація про демократичні права 1991 року була доповнена економічною декларацією, прийнятою на зустрічі глав урядів країн Співдружності в Единбурзі 1997 р. В ній були намічені міри по розвитку торгівлі, збільшення інвестицій, захист навколишнього середовища. Велика Британія при Т. Блері зіграла ключову роль при списанні боргів найбідніших країн Співдружності. Восени 1997 р. британський уряд заявив про наміри списати борги на суму 132 млн. ф.ст. Головним регіональним пріоритетом для Великої Британії стала Африка .

Саме з ініціативи Т. Блера учасники саміту домовилися підтримати зусилля країн Африки за рішенням проблем Чорного континенту. Ними прийнято "Генуезький план для Африки", в якому, зокрема, зазначається, що "до найбільш важливих викликів, з якими ми зустрічаємося в новому тисячолітті, відносяться мир, стабільність і викорінення бідності в Африці". Лідери "вісімки" вітають "Нову африканську ініціативу", яка заснована на принципі власної відповідальності з упором на демократію, прозорість, верховенство закону і права людини як основоположні фактори розвитку. Ця ініціатива, підкреслюється в Плані, створює основу для нового активного партнерства між країнами Африки і розвиненим світом.

Таким чином, щоб посилити вплив Великої Британії в світовій політиці "нові лейбористи" використовували усі можливості - вдало використали Единбурзький саміт Співдружності націй, щоб перетворити цю політичну консультативну структуру у впливову міжнародну організацію.

Отже, можна виокремити наступні аспекти політики "нових лейбористів" в рамках Співдружності націй:

реформування Співдружності націй та підвищення її ролі;

торговельно-економічний діалог;

співпраця на двосторонній арені;

гуманітарна та економічна допомога;

зниження конфліктності;

обговорення проблем держав Співдружності націй в рамках різноманітних міжнародних форумів.

Т. Блер активно розвивав відносини із африканськими, азійськими державами-учасницями Співдружності націй. При лейбористах інтерес до азійських країн ще більше виріс. Велика Британія активізувала відносини з Індією і являється значним експортером індійських товарів та послуг, інвестором в індійську економіку, розвиває програми співробітництва в науковій, освітній сфері.

У 2005 році створено Торгово-економічний комітет для поглиблення британо-індійських торговельно-економічних відносин. У 2006-2007 рр. обсяги експорту становили 5,6 млрд. дол., обсяги імпорту - 4,2 млрд. дол. Основні статті експорту Індії до Великої Британії - бавовна, одяг, нафта, обладнання та інструменти, вироби з металів, дорогоцінні камені та ювелірні вироби, фармацевтичні препарати та інші товари. Основні статті імпорту із Великої Британії до Індії - машини, електронні товари, срібло, руди та металобрухт, транспортне обладнання та інші товари.

Розглядаючи Індію як стратегічного партнера в Азії, здатного сприяти проведенню в цьому регіоні британської зовнішньополітичної стратегії, Т.Блер здійснив в січні 2002 р. візит в Індію. Переговори з індійським лідером Атал Біхарі Ваджпаї завершилися підписанням спільної декларації, в якій засуджуються усі форми міжнародного тероризму і ті, хто підтримує і фінансує терористів.

Основне завдання азійського турне 2002 р. британського премєр-міністра Т. Блера складалося у врегулюванні конфлікту між Індією і Пакистаном, хоча він знайшов також час відвідати і Бангладеш, і Афганістан. З приводу зростаючої напруженості навколо Кашміру Т. Блер заявив: "Все міжнародне співтовариство зацікавлене в тому, щоб цей конфлікт не вийшов з-під контролю. Необхідно досягти становища, коли підтримка тероризму у всіх формах припиниться, після чого можна буде почати справжній політичний діалог".

Наступним етапом поїздки Т. Блера став візит до Пакистану, де він провів переговори з главою держави генералом Первезом Мушаррафом. Результатом цих переговорів стала спільна прес-конференція, на якій премєр-міністр знову закликав Індію та Пакистан почати змістовний діалог про майбутнє Кашміру і особливо наголосив на важливості пакистанським урядом заходів по затриманню ісламських екстремістів, що базуються на території країни. Генерал Мушараф, у свою чергу, заявив, що його держава заперечує тероризм у всіх його проявах і повідомив, що планує почати нову кампанію проти ісламістських терористичних формувань.

При лейбористах також значно активізувалися англо-австралійські відносини. Велика Британія стала другим після США інвестором в австралійську економіку. Лондон і Канберра зайняли активну позицію по відношенню до Зімбабве, співпрацювали по відновленню демократії на Фіджі після державного перевороту в травні 2000р., врегулювання конфлікту в Східному Тиморі.

Під час самітів Співдружності націй Велика Британія отримувала хорошу можливість проявити свої лідерські амбіції та багатовекторність зовнішньої політики в інтересах зміцнення Співдружності у світових справах, ведення діалогу між країнами, що представляють різні культури, релігії та рівні економічного розвитку. На Лондонському саміті 2002 р саме з ініціативи Т. Блера було розглянуто такі питання: підтримка антитерористичної операції, зокрема, шляхом прийняття країнами Співдружності націй, спрямованого на боротьбу з відмиванням грошей і перекриття каналів їх отримання терористами, боротьба з глобальним потеплінням, економічні звязки між країнами-членами.

Велика Британія традиційно підтримує історичні зв'язки зі своїми колишніми колоніями в Карибському басейні. Однак у 80-х роках Велика Британія поступово уступала свої позиції Вашингтону. Т. Блер активізував контакти із країнами Карибського басейну. В 1999 р. в Нассау, Багамські острови, був впроваджений британо-карибський форум, який проводиться кожні два роки в Великій Британії і державах Карибського басейну. Він дав старт декільком програмам, серед яких - створення Загальнокарибського департаменту внутрішніх інвестицій.

За час премєрства Т. Блера Співдружність націй зіткнулася із рядом проблем. Події на Фіджі були врегульовані - Велика Британія прийняла проти влади міри: відміна державної допомоги, замороження двосторонніх відносин, призупинення членства в Співдружності сприяли врегулюванню конфлікту.

Вирішуючи свої локальні завдання, британські правлячі круги не упускають із виду основну ціль - інтегрувати країни, що розвиваються в систему західних країн, забезпечити ринки збуту і утримувати за собою старі сфери впливу. В 2002 р. міністерство фінансів Великої Британії проголосило основні напрямки політики країни, названі "Боротьба з бідністю: новий світовий курс" та "Сучасний план маршала для світу, що розвивається". Лейбористи признають, що лібералізацією торгівлі так, як і глобалізацією, необхідно турботливо управляти.

За десятиліття колоніальної епохи Велика Британія створила густу мережу шляхів проникнення та експлуатації Британської імперії. І по сьогоднішній день частина колишніх колоній залишається обєктом тяжіння для англійського приватного капіталу. На початок 1998 р. довгострокові активи в державах, що розвиваються, ділилися в пропорції 4:1 на користь Співдружності.

Т. Блер зазначив, що Співдружність націй співпрацює, "сприяти миру, демократії, розвитку і міжнародному взаєморозумінню". Т. Блер продовжував використовувати заяви задля підвищення іміджу Співдружності націй, зокрема, що Співдружність являється мостом, адже у ній представлені країни із 5 континентів.

Г. Браун продовжив політику Т. Блера у напрямку співпраці з країнами Співдружності та врегулюванні конфліктних ситуацій. Г. Браун активно займався врегулюванням ситуації в Пакистані. У столиці Уганди Кампалі у 2007 р. відбувся саміт Співдружності Націй. Основними темами зустрічі були: питання економічного і культурного співробітництва, боротьба з бідністю, глобальна зміна клімату й інші актуальні теми міжнародного порядку денного. На форумі може бути прийнято рішення про призупинення його членства в Співдружності через те, що президент Первез Мушарраф не виконав умови щодо термінів скасування режиму НС. Подібна міра покарання вже застосовувалася також стосовно Ісламабаду, Зімбабве, Нігерії, Сьєрра-Леоне, Фіджі і ПАР. На саміті у Кампалі,у листопаді 2007 року було прийнято правила для прийому нових держав-членів, які, серед іншого, вимагає від них, щоб бути сумісним з принципами Харарської декларації

З іншого боку, Співдружність націй не вписувалася в ідеї Т. Блера та Г.Брауна щодо модернізації зовнішньої політики Великої Британії. При "нових лейбористах" була проголошена ціль помістити Велику Британію в "серце Європи". Саме тому, прослідковується недостатня увага до Співдружності націй.

Більш активна участь у Співдружності націй надасть значно більші переваги ніж гадають політичні кола Великої Британії, адже економічні зв'язки з колишніми британськими домініонами є вкрай позитивними. В перспективі необхідно виносити відносини із Співдружністю націй на перше місце, адже саме це зможе повернути колишній авторитет Великої Британії.

Отже, "нові лейбористи" намагалися приділяти значної уваги розвитку відносин із державами Співдружності націй як на дво-, так і багатосторонній основі. Велика Британія продовжує займати лідируючі позиції у відносинах із державами Співдружності та бути регулятором відносин у забезпеченні стабільності та процвітання в регіоні.

4.2 Політика Великобританії у країнах Африки


Прихід до влади уряду "нових лейбористів" ознаменувався помітною активізацією зовнішньої політики Великої Британії в Африці. Саме Африку Т. Блер назвав регіональним пріоритетом зовнішньої політики та важливим елементом зовнішньополітичної стратегії.

В контексті ідей етичної зовнішньої політики Африка для Великої Британії виступала так званою "благородною справою", і як висловився сам Т. Блер "Політика на африканському напрямку буде корінитися не у британських інтересах, а у вищих принципах, визначених Р. Куком".

Британська дослідниця Дж. Галлахер розглядає політику Т. Блера в Африці з точки зору етики, філософії, психології, що призводить до цікавого наукового результату. Вона представляє африканську політику уряду Т.Блера як інструмент поліпшення внутрішнього самовідчуття британської політичної еліти та консолідації суспільства з урядом. У період першого кабінету Т. Блера (1997 - 2001 рр.) були закладені концептуальні основи нових взаємовідносин Великої Британії з Чорним континентом. Сам же "поворот до Африки" відбувся швидше під час його другого кабінету (2001 - 2005 рр.).

Було здійснено такі практичні кроки для активізації контактів на африканському континенті:

створення нових структур, сфокусованих на розвязанні африканських проблем;

залучення уваги британської та світової політичної еліти і громадськості до потреб континенту;

роботі в рамках міжнародних організацій та форумів з метою допомоги Африці.

Коли "нові лейбористи" прийшли до влади в 1997 році дві найперші ініціативи заклали основу для своєї політики в Африці: "етичний вимір" міністра закордонних справ Р. Кука та створення Департаменту міжнародного розвитку Великої Британії (ДМР). Саме ці ініціативи призвели до реальних зрушень стосовно Африки: збільшення допомоги більше ніж у два рази за премєрства "нових лейбористів"; списання двостороннього боргу для найбідніших країн Африки; британська військова підтримка, що допомогла покласти край громадянській війні в Сьєрра-Леоне і суттєва матеріальна підтримка з метою сприяння зміцненню та підтримці демократичного уряду; проголошення 2005 р. як "Року для Африки", що підвищило інтерес провідних країн світу до ситуації на Африканському континенті.

Ще однією з ініціатив лейбористського уряду було створення у 2005 р. Комісії по Африці. Комісія по Африці була створена з метою вивчення ситуації у сферах економіки, освіти, вирішення конфліктів, охорони здоровя, боротьби з ВІЛ/СНІД, державного управління та культури в Африці та розроблення рекомендацій щодо заходів, які необхідно прийняти для запобігання погіршення стану справ на "чорному континенті". До складу комісії увійшли міністри фінансів і міжнародного розвитку Великої Британії Г. Браун і Х. Бенн, спецпредставник президента Франції по Африці М.Камдессю, премєр-міністр Ефіопії М. Зенаві, співробітники урядових установ США, ПАР, інших країн, а також високопоставлені представники ООН.

У 2005 р. Комісія по Африці представила доповідь "Наш спільний інтерес", яка стала важливою віхою у міжнародному розвитку. План Т. Блера вимагав глобального партнерства в цілях ліквідації бідності і конфліктів, і збільшення економічного зростання в Африці протягом наступного десятиліття. Зокрема, у доповіді здійснено ґрунтовний аналіз проблем на африканському континенті та рекомендації стосовно їх вирішення.

У доповіді обумовлено, що якщо Африка розпочне активні кроки із внутрішнього реформування, то міжнародна спільнота надаватиме більшу зовнішню допомогу. Зокрема, можливі такі заходи як списання боргів, надання фінансової допомоги, збільшення інвестицій в охорону здоровя, освіту та інфраструктуру, більш низькі торговельні барєри та інші протекціоністські заходи, які обмежують африканські товари на зовнішніх ринках, підвищення потенціалу Організації Обєднаних Націй щодо запобігання та врегулювання конфліктів.

Ще однією ініціативою "нових лейбористів" у 2005 р. став так званий "новий план Маршалла", мета якого була - відродження Африки. Даний план розробив міністр фінансів Великої Британії Г. Браун, який визначив три шляхи оздоровлення африканської економіки: повне списання державних боргів, допомога країнам і розвиток торгівлі. Г. Браун заявив, що немає ніяких підстав для Африки бути обтяженою боргами 20 чи 30-річної давності, і, саме тому, він запропонував списання всіх боргів африканських країн перед багатосторонніми інститутами, такими як Світовий банк, Африканський банк розвитку та Міжнародний валютний фонд. Було запропоновано також підвищення прямих виплат допомоги, продаж облігацій на міжнародному ринку для фінансування програм імунізації для боротьби з малярією та ВІЛ/СНІД та усунення торговельних субсидій, які ускладнюють для африканських країн конкурентоспроможність на світових ринках. Ці пропозиції представляли собою нову угоду між багатими і бідними країнами.

Якщо говорити про зменшення конфліктності в Африці, то тут варто згадати громадянську війну в Сьєрра-Леоне, яку було врегульовано за допомогою Великої Британії. Зокрема, на допомогу було відправлено 1500 британських військових, щоб захистити столицю Фрітауна від повстанської армії "Обєднаного революційного фронту". Т. Блера було проголошено верховним вождем Сьєрра-Леоне у 2007 р., як подяку у припинені громадянської війни.

Взагалі, варто відзначити, що приділення більшої уваги до Африки було під час другого кабінету "нових лейбористів". У контексті надання військової допомоги для стабілізація ситуації в Сьєрра-Леоне, успіх операції привернув увагу Т. Блера до Африки. Тим часом, були й інші фактори впливу на Т. Блера, які підштовхнули його по відношенню до Африки, всупереч порадам багатьох з його найближчих радників: зустрічі з Н.Манделою, поява динамічної, оптимістичної Південної Африки після апартеїду, позитивний розвиток Департаменту міжнародного розвитку в Африці. Також було повідомлено, що, під час останнього візиту в Лондон в якості президента США, Б. Клінтон сказав Т. Блеру, що він пошкодував, що не зробив більше для Африки і порадив йому зробити Африку пріоритетом зовнішньої політики.

На початку лютого 2002 р. Т. Блер відвідав країни Західної Африки: Гана, Нігерія, Сенегал і Сьєрра-Леоне. При цьому особливий акцент був зроблений на створення відносин нового партнерства з Африкою, що включають збільшення допомоги на підтримку зусиль самих африканців зі створення сприятливого політичного та економічного клімату. Наголошувалося також на готовність Великої Британії співпрацювати з країнами Африки у врегулюванні конфліктів. Для цієї мети було обіцяно продовжувати програми підготовки співробітників сектору безпеки (поліції, збройних сил, миротворчих контингентів) і докладати дипломатичні зусилля з метою розблокування криз.

В рамках двостороннього співробітництва необхідно виділити пріоритетні відносини для Великої Британії з ПАР. У період премєрства "нових лейбористів" з більшості питань двосторонніх відносин було досягнуто взаєморозуміння з президентами ПАР Н. Манделою, а потім Т.Мбекі. У цілому в період перебування Т. Блера на посаді премєр-міністра ПАР була однією з ключових точок африканської політики Великої Британії. Підтримуючи досить тісні стосунки з цим субрегіональним центром сили, кабінет Т. Блера прагнув забезпечити собі сприятливе поле зовнішньополітичної активності в межах не тільки півдня Африки, а й усього континенту.

До числа основних економічних і політичних партнерів Великої Британії в Африці в період правління лейбористів відноситься також Нігерія. Стабільність британсько-нігерійських відносин пояснюється такими факторами:

традиційність, що склалася ще в колоніальний період;

політичні, економічні, військові та культурні звязки;

членство Нігерії в Співдружності націй.

У свою чергу, Велика Британія розглядає відносини з найбільшою і впливовою країною Тропічної Африки як пріоритетні у своїй політиці на континенті. Англійські компанії займають міцні позиції у видобувній і обробній промисловості, внутрішньої торгівлі, будівництві, банківсько-страховій справі, у сфері сільськогосподарського виробництва країни .

Політика Великої Британії по відношенню до Зімбабве була наповнена проблемами. Як наслідок це призвело до того, що на саміті Співдружності націй у 2002 році було призупинено участь Зімбабве у організації, аргументуючи свою позицію відходом нинішнього керівництва Зімбабве від дотримання демократичних принципів, що ставить під сумнів можливість проведення в країні вільних і справедливих виборів. Як наслідок, у 2003 р. Зімбабве у відповідь повністю самостійно вийшла із Співдружності націй.

Г. Браун продовжував таку ж політику по відношенню до Зімбабве. Зокрема Г. Браун підтвердивши свої слова діями відмовився брати участі у саміті ЄС-Африканський Союз у Лісабоні 2007 р. через участь у ньому Роберта Мугабе, якого Велика Британія обвинувачувала в конфіскації частини земель, що належали нащадкам британських колонізаторів, а також у порушенні прав людини. У підсумку, ситуацію у Зімбабве так і не було врегульовано.

Проаналізувавши політику "нових лейбористів" у африканському напрямку можна виокремити співпрацю саме у таких напрямках та такому форматі:

двостороння та багатостороння дипломатія;

торговельно-економічні звязки;

взаємодія в рамках Співдружності націй;

участь у регулюванні конфліктів;

гуманітарна та економічна допомога.

Однак, особливістю лейбористського підходу до Африки було те, що Велику Британію було чути більше ніж Африку. Активізація африканського напрямку у зовнішній політиці Великої Британії використовувалась як арена задля посилення міжнародного авторитету Великої Британії, а не чисті та вищі цілі, про які було сказано багато представниками "нового лейборизму".

Образ Великої Британії як "рятівниці" Африки формувався лейбористами оточенням як важливий елемент позитивного міжнародного іміджу країни; цей образ допоміг підвищити привабливість африканської політики Великої Британії в очах африканців. Проте визначальним моментом стратегії Т.Блера та Г. Брауна, залишалися інтереси Лондон, як політичні, для яких досить значима позиція країн Африки, так і, перш за все, економічні, які диктуються зацікавленістю Великої Британії в африканській сировині та іншим потребам впливового британського бізнесу.

Отже, африканський напрям в період з 1997 по 2010 рр. зайняв важливе місце в зовнішній політиці Великої Британії. Акцент Великої Британії на проблеми Чорного континенту обумовлювався практичними інтересами (зацікавленість в отриманні африканських ресурсів), ідеологічними мотивами, а також особистими етичними та політичними поглядами "нових лейбористів".


4.3 Зовнішня політика "нових лейбористів" у країнах Латинської Америки

зовнішньополітичний лейборист великобританія

Латиноамериканський регіон в період правління "нових лейбористів" на початковому етапі реалізації зовнішньополітичної концепції викликав зацікавленість. Оновлена концепція зовнішньої політики передбачала підвищення ролі Великої Британії у світі. У цьому світлі відносини із країнами Латинської Америки були перспективними та недостатньо розвинутими.

Важливими кроками у даному напрямку стала шестиденна поїздка Т.Блера у 2001 році країнами Латинської Америки. Т. Блер відвідав столицю Ямайки Кінгстон, де провів переговори з премєр-міністром країни Е.Петтерсоном. Наступним етапом його турне стала Бразилія, де він зустрівся з президентом Ф. Кардозу та з представниками ділових кіл країни і відвідування ряду компаній. Саме з приходом лейбористського уряду відбулася активізація економічних відносин з Бразилією, основи якої було закладено під час візитів Т. Блера до Бразилії. Товарообіг між двома країнами перевищує 2 млрд. ф. ст. чи 0,4% торгового обігу Великої Британії.

Британський премєр провів тристоронню зустріч у прикордонному бразильському місті Ігуасу з президентами Бразилії та Аргентини - Ф. Кардозу і Ф. де ла Руа <#"justify">Сьогодні країни Латинської Америки видозмінили свою зовнішню політику і прагнуть змінити своє місце на зовнішньополітичній арені. Бразилія активно виступає за реформування Ради Безпеки ООН. Т. Блер під час зустрічі з президентом Бразилії Луїсом Інасіу Лулою да Сілвою запевнив останнього, що британці підтримають його країну в ході дебатів про нових членів РБ ООН. Основним конкурентом Бразилії на вступ в організацію від Латинської Америки є Аргентина.

Усвідомлюючи появу нових важливих гравців на міжнародній арені, Т. Блер також заявляв про необхідність реформування G8 в G13. До восьми країн, що вже входять в цей клуб, він пропонує приєднати пять найбільш динамічно розвиваючих країн - Китай, Індію, Південно-Африканську республіку, Бразилію і Мексику. На думку Т. Блера, ставши повноправними членами G13, ці країни зможуть забезпечити прорив в переговорах з глобальних проблем.

Таким чином, можна виокремити такі напрямки співпраці Великої Британії та країн Латинської Америки:

розвиток двосторонніх відносин під час контактів на високому рівні;

зацікавленість у розвитку торгівельно-економічних відносин;

співпраця в рамках ЄС, ООН, СОТ;

розширення сфер впливу Великої Британії;

реформування провідних міжнародних інституцій за рахунок країн Латинської Америки.

Фактично, практичні кроки для активізації відносин із країнами Латиноамериканського регіону були зроблені під час турне Т. Блера 2001 р. Далі спостерігається застій у відносинах, що пояснюється відносинами Великої Британії із США. Таким чином, "нові лейбористи" не використали увесь можливий потенціал та перспективність відносин із країнами Латиноамериканського регіону.

Фактично, Латиноамериканський регіон має значну роль у відновленні світової економіки. Це ринок, який британські та європейські експортери не можуть ігнорувати. Саме тому, в перспективі необхідно розвивати перспективні багатосторонні відносини з країнами Латинської Америки. Що стосується зовнішньої політики і глобальних проблем, то "нові лейбористи" підвищили співпрацю в рамках ООН, де було обговорено такі актуальні теми як зміна клімату, реформування Ради Безпеки ООН, ситуація на Близькому Сході, міжнародний розвиток.

Однак можна констатувати, що увага до регіону Латинської Америки недостатня і відзначається, що Латинська Америка - це континент, який майже зникнув з поля зору Великої Британії. Велика Британія не демонструє достатнього інтересу до регіону на відміну від США, Іспанії. Це пояснюється географічною віддаленістю та незначною кількістю діаспори.


Висновки до розділу 4


Отже, якщо говорити про регіональну складову зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів", то тут необхідно виділити співпрацю із країнами Співдружності націй, Африканського континенту та країн Латинської Америки.

Співдружність націй відіграє важливу роль у зовнішній політиці Великої Британії, а відносини є особливими через значний взаємозвязок та історичне минуле. Лейбористський уряд намагався зміцнити позиції в Співдружності шляхом посилення самої організації, яка під впливом Лондона почала реформуватися, набуваючи форму політичного та економічного блоку.

Концептуальна основа політики "нових лейбористів" включала заклик до нового партнерства з Африкою, "моральний контракт", згідно з яким африканські держави беруть на себе відповідальність за власний розвиток, за глобальне співтовариство - допомога їм за умови, що ті будуть слідувати по шляху миру, демократії, економічної лібералізації. В рамках оновлення інструментарію африканської політики важливим кроком адміністрації Блера стало створення нових урядових аналітичних структур Департамент міжнародного розвитку, Комісія для Африки, "План Маршала для Африки".

Проаналізувавши зовнішню політику Великої Британії із країнами Латинської Америки, можна зробити висновок, що Т. Блер започаткував вдалу тенденцію здійснювати візити на високому рівні саме для реального обговорення усіх важливих сфер. Ще одним важливим моментом політики Т.Блера у даному напрямку став візит до Аргентини, що поклав підвалини для нормалізації двосторонніх відносин. Т. Блер активно підтримував вихід країн Латинської Америки на міжнародну арену, реформуючи РБ ООН та Велику вісімку, адже цього вимагаюсь сучасні реалії.


ВИСНОВКИ


Традиційно зовнішня політика Великої Британії асоціюється із дотриманням концепції "трьох концентричних кіл", згідно якої пріоритетами зовнішньої політики виступають "особливі відносини" із США, Співдружність націй та ЄС. Зміни в кінці ХХ ст. на міжнародній арені ознаменували трансформацію зовнішньополітичних цілей Великої Британії.

З приходом до влади у 1997 р. лейбористів відбулася переорієнтація внутрішньої та зовнішньої політики Великої Британії. Оскільки, період з 1979 р. по 1997 роки в Великій Британії можна назвати безроздільним правлінням консерваторів, тому перемога лейбористів на виборах відбулася в результаті впливу ряду внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів. Перш за все, Лейбористська партія постала як "нова" Лейбористська партія, а формування "нового лейборизму" було досягнуто шляхом злиття ідей та ідеологій, повязаних із американською прогресивною традицією та їх узгодження із європейською соціальною демократією.

Основа зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" залежала від нових умов світового порядку, адже з закінченням холодної війни повністю змінилася розстановка сил та зовнішньополітичні цілі. Доктрина "нового лейборизму", "третього шляху" була викликана усвідомленням лейбористами того факту, що їхня партія не здатна перемогти вибори, якщо вона буде продовжувати традиційну політику.

Отже, в результаті дослідження визначено цілий комплекс взаємопов'язаних причин та факторів, які і сприяли новому віянню Лейбористської партії:

внутрішні зміни Лейбористської партії;

особистісний фактор;

необхідність у трансформації партійної риторики;

втома населення від правління консерваторів;

зовнішньополітичні зміни, повязані із закінченням холодної війни та зміною зовнішньополітичних пріоритетів.

Таким чином, "нові лейбористи" сформували оригінальну стратегію зовнішньої політики, яка полягала поєднанні традиційних елементів зовнішньої політики Великої Британії, таких як володіння ядерним потенціалом, членство в РБ ООН, Великій вісімці, НАТО,ЄС, відносини із США та вплив у колишніх колоніях та інноваційних нововведень, таких як моралізм у міжнародній політиці, гуманітарний інтервенціонізм, взаємодія реалістичної та ідеалістичної традицій зовнішньої політики. В свою чергу традиційні елементи були наповнені новим змістом, а ключовою ціллю зовнішньополітичної концепції постала ідея ролі Великої Британії як мосту між США та Європою. У ході проведення паралелей між ідеями та практичними кроками "нових лейбористів" було досягнуто висновку, що реалізація європейської політики мала як недоліки, так і переваги.

З приходом до влади "нові лейбористи" проголосили про повернення в Європу, що було підтверджено практичними діями під час першого кабінету лейбористського уряду підписанням Амстердамського, Ніцького, приєднанням Соціальної глави ЄС, успішним головуванням, ініціювання Спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Однак, "новим лейбористам" так і не вдалося приєднатися до Економічного і валютного союзу, що стало підтвердженням традиційних поглядів на європейську інтеграцію. Фактично, після подій 11 вересня 2001 р. відбулося повернення до "особливих відносин" із США.

Історично, термін "особливі відносини" використовується американцями та британцями, щоб описати унікальний тісний звязок між США та Великою Британією. На сьогоднішній день двосторонні відносини Лондона і Вашингтона продовжують залишатися прикладом тісної співпраці для всього світу. До того ж не варто забувати, що Велика Британія і США є один для одного найбільшими інвесторами, а також що обидві держави - традиційні союзники, як у рамках Трансатлантичного альянсу, так і в операціях, що проводяться поза Європейського простору: у сферах військової співпраці, планування в галузі безпеки, двосторонніх комунікацій, узгоджених дій оборонних міністерств, ядерної зброї та її нерозповсюдження, проведення миротворчих операцій, боротьби з поширенням біологічної зброї і зброї масового ураження - у практично всіх областях підтримки або відновлення миру і міжнародної безпеки

"Нові лейбористи" не стали винятком і продовжували розвивати англо-американське партнерство. Т. Блер зумів вибудувати хороші відносини із Б.Клінтоном та Дж. Бушем. Однак, недоліком зовнішньополітичної стратегії "нових лейбористів" стала беззастережна підтримка "війни проти тероризму", що перекреслила вироблений імідж зовнішньої політики Великої Британії, що асоціювався із моралізмом та етичною складовою.

Якщо говорити про регіональну складову зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів", то вони намагалися вибудувати відносини із країнами Співдружності націй, Африканського континенту та країн Латинської Америки.

Історично, Співдружність націй відіграє важливу роль у зовнішній політиці Великої Британії, а відносини є особливими через значний взаємозвязок та історичне минуле. Лейбористський уряд намагався зміцнити позиції в Співдружності шляхом посилення самої організації, яка під впливом Лондона почала реформуватися, набуваючи форму політичного та економічного блоку. В рамках оновлення інструментарію африканської політики важливим кроком адміністрації Т. Блера та Г. Брауна стало створення нових урядових аналітичних структур Департамент міжнародного розвитку, Комісія для Африки, "План Маршала для Африки".

Проаналізувавши зовнішню політику Великої Британії із країнами Латинської Америки, можна зробити висновок, що започатковано вдалу тенденцію для розвитку відносин: розвиток двосторонніх відносин під час контактів на високому рівні; зацікавленість у розвитку торгівельно-економічних відносин; співпраця в рамках ЄС, ООН, СОТ; розширення сфер впливу Великої Британії; реформування провідних міжнародних інституцій за рахунок країн Латинської Америки, однак весь потенціал не було реалізовано.

У підсумку, сутність зовнішньополітичної концепції "нових лейбористів" характеризується такими особливостями:

вплив ідей "третього шляху" як нової концептуальної основи;

поєднання традиційних та інноваційних елементів у веденні зовнішньої політики;

посилення європейського напрямку у зовнішній політиці Великої Британії із збереженням трансатлантичних відносин на початковому етапі реалізації зовнішньополітичної концепції;

підтвердження основних ідей зовнішньополітичними документами;

ведення політики, яка є продовженням політики консервативної партії, однак із підлаштуванням її під нові трансформаційні процеси на міжнародній арені;

мінливість зовнішньополітичних пріоритетів;

відмінність зовнішньополітичних ідей із практичною реалізацією;

беззастережний пріоритет "особливих відносин" із США;

ідея підвищення міжнародного авторитету Великої Британії за допомогою розширення регіональної політики;

вплив особистих переконань Т. Блера.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


А) Джерела:

1.Strategic Defence Review [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">2.Text of The Treaty of Lisbon [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.The treaty of Amsterdam Protocols [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">5.2005 Report Commission for Africa [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">6.Priorities for the UK presidency of the EU 2005 [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">Б) Література:

7.Андрукевич Я. О. Трансформація європейської політики Великої Британії з приходом до влади Тоні Блера [Текст] / Я. О. Андрукевич// Міжнародні відносини і туризм: сучасність та ретроспектива. Збірник матеріалів Першої міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих вчених - Острог: Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2013. - Вип. 3. - С. 53-56.

8.Андрукевич Я. О. Визначальні риси зовнішньополітичної концепції "нового лейборизму" Тоні Блера [Текст] / Я. О. Андрукевич// Актуальні питання історії та культури України. Україна і світ. Збірник матеріалів Четвертої Регіональної наукової конференції - Острог: Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2013. - Вип. 3. - С. 170-174.

9.Бабынина Л. О. "Великобритания - удобный партнёр?" [Электронный ресурс] / Л. О. Бабынина. - Режим доступу: www.ieras.ru/pub/doc/114.doc. - Название с экрана.

10.Баран 3. А. Новейшая история стран Западной Европы и Северной Америки [Электронный ресурс] / З.А. Баран - Режим доступу: <#"justify">16.Валуев А. В. "Иракский синдром" во внешней политике "новой" Великобритании: исторические уроки и современные параллели [Электронный ресурс] / А. В. Валуев. - Режим доступу: #"justify">17.Валуев А.В. Европейское направление внешней политики Великобритании при "новых лейбористах" [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Валуев А. В. Основные итоги внешней политики правительств "новых" лейбористов в Великобритании [Электронный ресурс] / А. В. Валуев. - Режим доступу: #"justify">.Великобритания вывела войска из Ирака и начала расследование своего участия в иракской войне [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Громыко А. А. Великобритания между Европой и Америкой. В: Россия и НАТО в новом контексте международной безопасности [Электронный ресурс] / А.А. Громыко. - Режим доступу: #"justify">.Великобритания не хочет видеть Зимбабве в Британском Содружестве [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Внешняя политика Великобритании на современном этапе [Электронный ресурс]. - Режим доступу : #"justify">.Глава Зимбабве "не пустил" Гордона Брауна на саммит ЕС-АС [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Годованюк И. Механизм принятия внешнеполитических решений Великобритании [Электронный ресурс] / И. Годованюк - Режим доступу: #"justify">.Гордон Браун: жертва финансового кризиса или собственных ошибок? [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Громыко А. А. "Третий путь" - что дальше? [Электронный ресурс] / А. А. Громыко - Режим доступу: #"justify">.Громыко А. А. Англия перед выбором [Электронный ресурс] / А. А. Громыко. - Режим доступу: #"justify">.Громыко А. А. Великобритания Эпоха реформ [Текст] / А. А. Громыко. - М.: Весь мир, 2009. - 536 с.

29.Громыко А. А. Великобритания: после захода солнца [Электронный ресурс]. - Режим доступу: <#"justify">35.Итоги поездки Тони Блэра в Индию, Пакистан и Афганистан [Электронный ресурс]. - Режим доступа: #"justify">43.Куликов А.А. Внешняя политика Великобритании: основные итоги (1997-2009) Великобритании [Электронный ресурс] / А. А. Куликов - Режим доступу: www.ieras.ru/pub/bulleten/250.docý. - Название с экрана.

44.Кулькова О.С. Политика Великобритании в странах Африки при лейбористском правительстве Т. Блэра (1997 - 2007 гг.) [Електронний ресурс] Автореф. дис. канд. ист. наук: 07.00.15 / Российская академия наук - Москва., 2011 Режим доступа: #"justify">45.Ломакин В. К. Внешнеэкономическая политика Британии [Текст]: [моногр.] / В. К. Ломакин. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. - 287с.

46.Меткаф У. Эволюция оборонной политики Великобритании [Электронный ресурс]. / У. Меткаф - Режим доступу: #"justify">.Морозов А. Великобритания и Общая европейская политика в области безопасности [Электронный ресурс] / А. Морозов. - Режим доступу: #"justify">."Новый лейборизм" завершил консервативную революцию [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Ниццкий договор: интеграция по всем направлениям [Электронный ресурс] /. - Режим доступу: #"justify">.О ходе саммита 21 июля 2001 года [Электронный ресурс]. - Режим доступа : #"justify">.Пакистан выгонят из Британского Содружества наций [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">52.Пик С.М. США - Велика Британія : "особливі відносини" [Текст] / С.М. Пик - К.: Знання, 2010. - 283с.

53.Политические режимы и внешняя политика Нигерии [Электронный ресурс]. - Режим доступу: #"justify">66.Шемятенков В. Г. Европейская интеграция [Текст] / В. Г. Шемятенков. - М.: Международные отношения, 2003. - 400 с.

67.Яковенко Н. Л. Європейська інтеграційна політика Великої Британії та міжнародні чинники її формування (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.) / Н.Л. Яковенко [Електронний ресурс] Автореф. дис. док. іст. наук: 07.00.02 / Донецький Національний ун-т. - Електорон. дан. (1 файл). - Донецьк., 2005. - Режим доступу: www.ucrainica.com.ua/downloads/?pub=803 <#"justify">73.Blair to visit Argentina [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Bourne R. The Commonwealth of Nations: Intergovernmental and Nongovernmental Strategies for the Protection of Human Rights in a Post-Colonial Association [Electronic resource] / R. Bourne. - Mode of access: #"justify">75.British foreign policy since 1997 [Electronic resource]. - Mode of access : #"justify">76.Chartist - on Labour's foreign policy [Electronic resource]. - Mode of access : #"justify">77.Commonwealth The Canadian Encyclopedia [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Daddow O. A retrospective of New Labour: the Blair-Brown years [Electronic resource] / O. Daddow. - Mode of access: #"justify">.Diamond P. The British Labour Party: New Labour Out of Power [Electronic resource] / P. Diamond. - Mode of access: #"justify">.Duce S. Acceccing the UK presidency: A second pillar perspective [Electronic resource] / S. Duce. - Mode of access: #"justify">81.Dunne T. Blairs Britain and the road to war in Iraq [Electronic resource] / T. Dunne. - Mode of access : #"justify">.Gardiner Nile, Ph.D., McNamara Sally The EU Lisbon Treaty: Gordon Brown Surrenders Britain's Sovereignty [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">83.Gardiner N., McNamara S. The EU Lisbon Treaty: Gordon Brown Surrenders Britain's Sovereignty [Electronic resource] / N. Gardiner., S. McNamara. - Mode of access: #"justify">84.Groves A. What have been the Central Objectives of British Foreign Policy since the end of the Cold War? [Electronic resource] / Groves A. - Mode of access : #"justify">85.India - UK trade and economic relations - backgrounder [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">86.Jacques A. Brazilian-British friendship [Electronic resource] / A. Jacques. - Mode of access: #"justify">87.Lidington D. Why Latin America matters to Britain [Electronic resource] / D. Lidington. - Mode of access: #"justify">.New Labours Foreign Policy: A New Moral Crusade? [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Oborne Peter The Commonwealth is vital to our interests [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">90.Odonnell C. M., Whitman G. R. European policy under Gordon Brown: perspectives on a future prime minister [Electronic resource] / C. M. Odonnell, G. R. Whitman. - Mode of access: #"justify">.Porteous T. British government policy in sub-Saharan Africa under New Labour [Electronic resource] / T. Porteous. - Mode of access: #"justify">92.Porter K. The Relationship of the United States with the United Kingdom [Electronic resource] / K. Porter. - Mode of access: #"justify">.Quilligan J. B. Our Common Interest: The Report of the Commission for Africa [Electronic resource] / J. B. Quilligan. - Mode of access: #"justify">.Seldon A. "Blairs Britain: 1997-2007" [Electronic resource] / A. Seldon - Mode of access: #"justify">.Smith J. A missed opportunity? New Labours European policy 1997-2005 [Electronic resource] / J. Smith. - Mode of access: #"justify">.Speech not critical of US - Brown [Electronic resource]. - Mode of access : #"justify">.The Gardian Robin Cook's speech on the government's ethical foreign policy [Electronic resource]. - Mode of access : #"justify">.Tony Blair in Latin America [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Tony Blair: "Bridging many of the worlds divides" [Electronic resource]. - Mode of access : #"justify">100.Tran M. Brown calls for African Marshall Plan [Electronic resource] / M. Tran. - Mode of access: #"justify">101.Two Cheers for the UKs EU Presidency [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Where do we go from here?: Transatlantic Relations after New Labour [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Why The Commonwealth Matters More Now than Ever [Electronic resource]. - Mode of access: #"justify">.Williams P. Whos making UK foreign policy? [Electronic resource] / P. Williams. - Mode of access : #"justify">.Wither J. K. British Bulldog or Bushs Poodle? Anglo-American Relations and the IraqWar [Electronic resource] / J. K. Wither. - Mode of access: #"justify">ДОДАТОК


Охорона праці в галузі

Відповідно до Закону України "Про охорону праці" "Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності".

З цього визначення випливає, що охорона праці - поняття інтегральне, яке включає знання різних напрямів науки і техніки, а саме:

інженерних наук;

наук про суспільство;

гуманітарних наук;

наук про людину;

природничих наук.

У Концепції ООН про "сталий людський розвиток" безпека праці розглядається як одна з основних (базисних) потреб людини, тому метою Концепції є створення умов для збалансованого безпечного існування нинішнього і майбутнього поколінь.

"Охорона праці в галузі" - нормативна дисципліна, яку вивчають у вищих навчальних закладах з метою формування в майбутніх фахівців знань про стан і проблеми охорони праці в галузі, що відповідає напряму їх підготовки, вивчення складових і умов функціонування СУОП, шляхів, методів і способів забезпечення здорових умов виробничого середовища і безпеки праці в галузі згідно з діючими законодавчими й іншими нормативно-правовими актами.

Система управління охороною праці в галузі (СУОПГ) - це сукупність органів управління галуззю, які на підставі чинних нормативно-правових актів здійснюють цілеспрямовану планомірну діяльність з виконання завдань охорони праці в галузі, скерованих на усунення неприпустимих ризиків; СУОПГ є складовою частиною системи управління галуззю.

Обєктом управління охороною праці в галузі є діяльність керівництва галуззю, структурних підрозділів і функціональних служб щодо здійснення правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів з виконання законодавства і нормативних вимог з охорони праці в галузі.

Загальне керівництво системою управління охороною праці в галузі здійснює міністр, а в структурних підрозділах - керівники структурних підрозділів і функціональних служб.

Організаційно-методичну й наглядову діяльність з впровадження і забезпечення функціонування СУОП у галузі, підготовки управлінських рішень та контролю за їх виконанням у центральному апараті здійснює відділ охорони праці, який у своїй роботі користується «Положенням про службу охорони праці».

Реалізація завдань охорони праці повинна бути заснована на системному підході шляхом обєднання розрізнених заходів у єдину систему цілеспрямованих, постійно здійснюваних дій на всіх рівнях і стадіях управління господарською діяльністю в галузі. Системний ефект отримується в результаті підвищення рівня організації виробничої системи, надбання нею більш високої інтеграції унаслідок сполучення багатьох сил в одну загальну.

Нормативною основою СУОПГ є Конституція України, Закон «Про охорону праці», Кодекс законів про працю України, закони, постанови та інші акти Верховної Ради України, Національна програма поліпшення безпеки гігієни праці та виробничого середовища, Закон України «Про пожежну безпеку», система стандартів з безпеки праці, правила з охорони праці в лісовій, деревообробній промисловості та лісовому господарстві, інші законодавчі й нормативні документи з охорони праці.

Будучи нерозривно повязаною з економікою та соціальним захистом населення та завдяки створенню безпечних для життя та здоровя умов праці, система охорони праці сприяє підвищенню її продуктивності та зниженню собівартості виготовленої продукції. Підвищення продуктивності відбувається за рахунок зниження рівня стомлюваності працюючих протягом робочого дня та його раціонального використання. Собівартість продукції знижується при зменшенні витрат та компенсації втрат робочого часу у звязку з тимчасовою або стійкою непрацездатністю, а також при зниженні витрат на оплату пільг за роботу в несприятливих умовах.

Дослідженням питання соціального захисту у системі охорони праці займалися А. Г. Антипов, Н. П. Борецька, А. О. Водяник, М. О. Лисюк, Протоєрейський О. С., Русаловський А. В., Лапін В. М., Яремко З.М. та ін. Крім того, питання соціального захисту регулюються законодавчими та нормативними актами і відображені в Конституції України, в Кодексі законів про працю, в роботах Міжнародної організації праці та Національного науково-дослідного інституту охорони праці.

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на охорону здоровя, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), належні, безпечні й здорові умови праці (ст. 43). Відповідно до ст.12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Серед основних трудових прав працівників, ст. 2 Кодексу законів про працю України передбачає право на безпечні умови праці.

Роботодавці повинні дотримуватися правил та установ зафіксованих у чинному законодавстві, що передбачає систему гарантій щодо охорони здоровя працівників на виробництві. В ст. 43 Конституції України зазначено, що кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Відповідно до ст.5 Основ законодавства України про охорону здоров'я, охорона здоров'я розглядається як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоровя у власній діяльності. Тому, згідно зі ст.28 Основ, для забезпечення сприятливих умов праці та високого рівня працездатності повинні бути встановлені єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю працівників. Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей. Крім цього, при укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Укладення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоровя - суворо заборонено.

Додатковою гарантією соціального захисту, згідно зі ст. 153 КЗпП, є право працівника відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для оточуючих його людей і навколишнього середовища. Підтвердити факт наявності такої ситуації можуть фахівці з охорони праці підприємства за участю представника профспілки й уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток. Також, у ч. 3 ст. 38, ст. 44 КЗпП зазначено, що працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше 3-місячного заробітку.

На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи. Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством. Більше того, на власника покладається обов'язок безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, - компенсувати йому витрати.

Серед гарантій прав громадян на охорону здоровя під час праці особливо необхідно виділити обов'язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.

Охорона праці та соціальний захист

У сучасному суспільстві, з його тенденціями до постійних змін, неможливо обійтися без соціального захисту для того, щоб і населення в цілому, і окремі соціальні групи отримували широку соціальну підтримку. Спричинені розвитком ринкових відносин, економічні перетворення країни обумовили відповідні зміни в галузі соціальної політики, розробку механізмів соціального захисту, які повинні ґрунтуватися на принципах саморегулювання та взаємопідтримки. Важливим компонентом у діяльності суб'єктів соціального захисту є соціальний захист працівників підприємств, реалізація ідей соціальної справедливості, задоволення не тільки матеріальних, але й інших потреб персоналу.

Неодноразово підтверджувався той факт, що дотримання норм соціального захисту співробітників належним чином дозволяє підприємству знизити плинність кадрів, брати участь у державних програмах розвитку. Без сумніву, така політика сприятиме підвищенню ефективності виробництва, стабілізації ситуації і збільшення прибутку підприємства. Таким чином, інтереси працівників і ротації керівництва для підприємства тісно взаємопов'язані, оскільки розмір прибутків і продуктивність праці працівників для підприємства перебуває у прямій залежності від рівня соціального захисту працівників. Із зазначеного слідує, що при взаємодії ринкових взаємин держави і соціального захисту необхідно враховувати не тільки рівень всього суспільства загалом, а розпочинати із рівня соціальних груп, конкретних робочих колективів (підприємств), сім'ї та індивіда. Головна мета соціального захисту у тому, щоб надати допомогу конкретній людини у складній життєвої ситуації.

Необхідність удосконалення та розвитку соціального захисту на підприємствах призвела до утворення складного комплексу відносин між працівниками та роботодавцями, суспільними організаціями та державою. Як правило, такі багатосторонні відносини пов'язані із мінімізацією впливу факторів, які позначаються на якості життя, умовах праці та соціальному статусі громадян. Від вирішення цих проблем залежить не тільки успішна робота конкретного підприємства чи галузі, але і вкрай необхідна сьогодні стабілізація економіки країни в цілому. Соціальний захист працівників на виробництві включає в себе наступні напрямки:

)запровадження необхідних заходів щодо охорони праці та соціального захисту громадян у випадку професійних захворювань та нещасних випадків, доступ громадян до національних систем охорони здоров'я, реабілітації та професійної освіти;

)забезпечення працівників та членів їх сімей прожитковим мінімумом матеріальних засобів у разі безробіття, втрати або зниження доходу внаслідок хвороби, народження дитини, нещасного випадку в побуті, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника;

)створення безпечних умов праці, які б давали можливість заробляти кошти для гідного існування та виключали отримання травм і професійних захворювань працівників на виробництві.

Основні функції, які виконує соціальний захист в системі охорони праці в Україні - це: зменшення негативних наслідків бідності шляхом надання короткотермінової допомоги малозабезпеченим верствам населення та запобігання бідності шляхом створення умов для участі громадян у соціальному страхуванні в працездатний період. Однак, залежно від економічної ситуації у країні, перевага надається почергово тій чи іншій функції, що і спричинює основну суперечність соціального захисту.

На сьогодні для України проблема створення здорових і безпечних умов праці, забезпечення протиаварійної стійкості народного господарства має особливе значення. За даними статистичних досліджень рівень виробничого травматизму в Україні за останні 15 років збільшився в 5-8 разів, порівняно з такими ж показниками в інших промислово розвинених країнах. Витрати на пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах у розрахунку на одного працюючого майже у 2 рази перевищили витрати на профілактику нещасних випадків і професійних захворювань. Статистика нещасних випадків свідчить, що в даний час на підприємствах України щоденно травмується в середньому 200 людей, із них 30 стають інвалідами, 22 - отримують професійні захворювання, а 5 - гине.

Складовою частиною цієї проблеми є всілякі порушення та свідоме ігнорування роботодавцями й працівниками правил безпечного ведення робіт та закону "Про охорону праці", що призводить до високого рівня травматизму. Якщо з приводу цієї проблеми в інших країнах світу на 680 загальних нещасних випадків приходиться один смертельний наслідок, то в Україні цей показник на таку ж кількість є у 34 рази вищим.

Економічний розвиток держави та суспільства не міг залишити сталими функції управління праці та соціального захисту. Соціальне спрямування політики держави розширило коло повноважень та компетенцію органів соціального захисту. До їх функцій стали входити питання соціального захисту широких верств населення - працівників підприємств, малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, ветеранів війни та праці.

Таким чином, на основі аналізу базових положень міжнародних документів і вітчизняної законодавчої бази з питань соціального захисту можна виділити найважливіші завдання соціального захисту населення на виробництві - це забезпечувати:

.дбайливе відношення до кожної особи, реалізацію її прав на працю, вільний вибір професії, місце роботи та навчання, захист здоров'я та життя, компенсацію у разі втрати працездатності;

.рівну винагороду за рівну працю, право на безпеку та гігієну праці, збереження здоров'я, працездатності громадян, на соціальну допомогу в разі захворювань, на високий рівень компенсації загубленої працездатності, забезпечення медичної, соціальної та професійної реабілітації постраждалих на виробництві;

.захист працівників від соціальних і професійних ризиків, їх права на соціальний захист як головний орієнтир соціально-економічного розвитку суспільства;

.мінімальний рівень соціальних і професійних ризиків, наявність відповідної інформації;

.багатосубєктність соціального захисту, суб'єктами якого повинні бути держава, роботодавці, професійні асоціації та об'єднання, регіональні органи управління;

.економічну та соціальну свободу працівників у галузі праці - вибір професії з мінімальним рівнем професійних та соціальних ризиків, можливість отримання професійної освіти, місця роботи;

.особисту відповідальність працівників за збереження свого здоров'я та працездатності.

Отже, Створення ефективної системи соціального захисту на підприємствах є невідємною умовою розвитку будь-якого суспільства, особливо в сучасних умовах, виступає необхідною платою суспільства та бізнесу за соціальний мир, стабільність соціальної системи та можливість нормальної господарської діяльності. В умовах сучасного виробництва окремі приватні заходи щодо поліпшення умов праці, для попередження травматизму є неефективними. Тому здійснення їх повинно проходити комплексно, створюючи в загальній системі управління виробництвом підсистему керування безпекою праці, спрямованої на збереження здоровя та працездатності людини. Розвиток цивілізованої держави може здійснюватись тільки разом із дією соціального захисту населення.


Теги: Зовнішньополітичні аспекти "нових лейбористів" Великої Британії  Диссертация  Мировая экономика, МЭО
Просмотров: 32110
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Зовнішньополітичні аспекти "нових лейбористів" Великої Британії
Назад