Методи використання мистецтва аргументації на телепрограмі "Шустер-лайф"

Дипломна робота

Методи використання мистецтва аргументації на телепрограмі «Шустер-лайф»

Вступ

Великим інструментом людського спілкування та безмежного впливу на свідомість завжди вважалося «слово». Слово - чи не єдиний компонент, який відрізняє нас від світу тварин, рослин, абстрактних понять. Вміння розмовляти і правильно висловлювати свою думку, бажання, почуття дає можливість людині влаштовувати своє місце серед суспільства як такого. Недарма, наділивши мовлення великими масштабами впливу на життя людини, зараз виділяють ціле мистецтво публічного мовлення. Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв'язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Велике значення красномовності надавалося ще у Стародавній Греції. Греки вважали її невідємним компонентом суспільного життя, і вже тоді вивчали як мистецтво. Адже вміння розмовою вплинути на свідомість суспільства давало можливість підніматись до найвищих звань в політиці, а отже, тримати владу, керувати народом. Можливість вивчати мистецтво слова отримували лише обрані - здебільшого еліта держави, що ще раз доводить силу мовленнєвого впливу.

Однак, змінювалися століття, все стрімко розвивалося, прогресувало під впливом глобалізацій них процесів. Цей період не оминув і питання усного мовлення, яке перетворилося у цілу науку - риторику, яку, на цей час, вивчають в навчальних закладах, а вчені не припиняють її досліджувати. Риторика - це наука та мистецтво переконувати співрозмовників, наука красномовства. Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова - найголовніша зброя. Ораторство - найсильніший важіль культури.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з'явилося і поняття «дискурсивна риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування щодня у різних сферах життя. Саме риторика дискурсу становить собою мистецтво суперечки. Будь-яка суперечка передбачає розходження в думках, зіткнення позицій. Кожна сторона активно відстоює свою точку зору та намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає й самого спору, а є якась інша форма комунікації. Наприклад, проповідь, молитва, лекція, інформаційна доповідь - це не суперечки. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які байдуже або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Для того, щоб суперечка була наповнена певних сенсом і логічною частиною, учасник розмови повинен володіти певними доказовими фактами своєї думки, а саме аргументами, які б доводили його точку зору. Суперечка без аргументів вже не буде вважатися повноцінною розмовою двох чи більше опонентів. Ось саме через цей аспект сучасне суспільство розпочало вивчати компонент риторики - аргументацію, як ціле мистецтво впливу на свідомість людини.

Актуальність досліджуваної теми зумовлена тим, що відбувається широке розгортання процесів демократизації суспільного життя в нашій країні, яке створює сприятливі умови для взаємного обміну думками між представниками різних верств суспільства, груп, рухів. Найкраще цей процес можна побачити в політичному житті держави. Політикам, щоб захистити свою позицію необхідно вміти переконувати опонентів і слухачів, приводити вагомі аргументи на користь своїх тверджень і висувати контраргументи проти опонентів. Крім того, засоби масової інформації також активно розпочали виводити тему аргументації на вищий рівень, адже це дозволяє їм отримувати довіру від глядачів (читачів), якісно, з боку фактичності, висвітлювати інформацію, а також правильно доносити її до споживача, деякою мірою впливати на певні аспекти суспільного життя, його державного настрою. Краща аргументація веде до кращих результатів.

Огляд літератури. Проблема вивчення аргументації не є новою. Її частковим вивченням займалися ще при дослідження риторики, адже вона входить до неї як важлива складова. Свої витоки аргументація має ще в античній риториці, яка виникла як мистецтво переконання співрозмовника у правильності своєї думки. Про це говорив ще сам філософ Арістотель. У XX сторіччі риторика отримала «друге дихання», але під назвою «неориторика». У сучасному мовознавстві неориторика ототожнюється з теорією аргументації Х. Перельмана, Л. Ольбрехт-Титека. Всупереч формально-логічному підходу до аргументації, лінгвістика порівняно недавно почала займатися її вивченням і описом. Неможливо описати ментальні процеси самі по собі, але їх можна змоделювати, спираючись на їх відображення в природній знаковій системі - людському мовленні. Такий підхід став можливим завдяки розумінню мови як цілеспрямованої соціальної діяльності - дискурсу. Дослідники аргументації нового покоління дійшли висновку, що аргументація як засіб мислення не існує іманентно, подібно до математичних рівнянь, які потребують лише підставити конкретні дані.

Аргументативна проблематика набула особливої актуальності також в рамках логічного знання. Проблематика щодо логічного аналізу аргументації цікавила логіків протягом всього розвитку логічного знання. На традиційному етапі обговорення цієї проблематики можна знайти в роботах Арістотеля, Р. Агріколи, Л. Вали, П.Іспанського, П. Абеляра, А. Арно, П.Ніколя, Г. Лейбниця, І. Канта та інших. На сучасному етапі розвитку логіки у зарубіжній літературі аргументативна проблематики розглядається в рамках формальної та неформальної логіки. Принципові проблеми щодо природи формальної логіки як теоретичної дисципліни розроблялися у роботах Л. Вітгенштейна, Г.Х. фон Врігта, Д. Гільберта, Г. Фреге, Б. Расела, А. Тарського, А. Черча та інші. Суттєву роль у розробці цієї проблематики відіграли також російські та українські логіки Є.К. Войшвілло, В.О. Бочаров, Ю.В.Івлєв, А.Т.Ішмуратов, В.Й. Омельянчик, А.І. Уйомов, С.Б. Кримський, М.В. Попович, В.О. Смірнов, О.Д. Смірнова та інші.

Неформальна логіка у зарубіжній літературі представлена достатньо широко, однак головним чином навчальною літературою з численними вправами щодо аргументативних процесів. Теоретичних досліджень у цій галузі небагато. Це переважно матеріали симпозіумів і конференцій та окремі наукові статті. Основна мета наукових праць в цій області - дослідження міркувань, які застосовують люди на практиці, в реальних процесах мислення та комунікації. Якщо розглядати неформальні дослідження в рамках сучасного логічного знання у географічному аспекті, то треба назвати насамперед такі країни, як Нідерланди, Канада і Сполучені Штати Америки. Саме там відбулися основні конференції, симпозіуми, семінари, де розглядалася проблематика, повязана з теорією аргументації в рамках неформальної логіки. Серед них численні симпозіуми з неформальної логіки, що проходили у Віндздорі (Канада); Міжнародні конференції з аргументації, що проходили в Амстердамі тощо. У результаті проведення цих форумів були створені Міжнародне товариство по вивченню аргументації і Асоціація з неформальної логіки і критичного мислення. Окрім того, саме ці країни репрезентують науковці, котрі плідно працюють в рамках досліджуваного напрямку. Так, наприклад, всесвітньо відома нідерландська школа аргументації. Серед її представників Франс ван Єємерен, Роберт Гроoтендорст, Евелін Т. Фетеріс, Пітер Хутлоссер, Ерік С.В. Краббе та інші. Проблематика щодо сучасної теорії аргументації в рамках неформальної логіки активно обговорюється представниками канадської школи. Серед них - Ентоні Блейр, Ральф Джонсон, Дуглас Уолтон, Джон Вудс, Роберт Пінто, Ендрю Ірвін, Майкл Гільберт, Труді Гувер, Лео Грорке, Крістофер Тіндейл, Ханс Хансен, Девід Хічкок та інші.

У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К.К. Жоля, А.Т.Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омельянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших. Логіко-філософська природа різноманітних видів аргументації, її інтерсубєктивний характер розглядалися у роботах В.Ф. Беркова, С.С. Гусєва, А.Т.Ішмуратова, О.І.Мігунова, В.І. Чуєшова, Я.С. Яскевич та інших.

У рамках міжнародної конференції «Сучасна логіка: проблеми теорії, історії і застосування в науці», яка проходить раз на два роки у Санкт-Петербурзі працює секція «Проблеми аргументації». Амстердамський і Санкт-Петербурзький університети започаткували періодичне видання - альманах «Мовленнєве спілкування і аргументація». Побачили світ декілька російськомовних випусків, в яких розглядалися різноманітні аспекти аргументативної проблематики.

Однак, не зважаючи на науковий доробок у царині теорії аргументації, у вітчизняній логічній літературі відсутні цілісні дослідження різноманітних підходів до аналізу аргументації в логіці, чітко не визначені основні поняття цього проблемного поля.

Мета і завдання дослідження зумовлені необхідністю створення обєктивної картини проблем вивчення мистецтва аргументації як окремої дисципліни в сучасному науковому світі та використання цих знань на практиці.

Головна мета проведеного дослідження - визначити головню нюанси та методи використання мистецтва аргументації у телевізійному просторі, а саме телепрограмі «Шустер - лайф».

Для досягнення поставленої мети визначені такі завдання:

.Дослідити історію вивчення мистецтва аргументації;

.Визначити основні характеристики аргументації як науки;

.Виділити види, класифікації та напрямки використання аргументації;

.Визначити методи застосування аргументації як напрямку доведення в різних галузях суспільного життя;

.Дослідити застосування мистецтва аргументації в засобах масової інформації;

.На телевізійних програмах визначити доцільність використання мистецтва аргументації.

Обєкт дослідження - програма «Шустер live» на телеканалі «Інтер» у порівнянні з програмою «Шустер live» на телеканалі «Перший Національний».

Предмет дослідження - використання та застосування способів аргументації учасниками телевізійних програм.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети були використані загальнонаукові, спеціальні та конкретно наукові методи дослідження. Також було використано теоретичний та емпіричний методи. Теоретичний метод використаний у першому та другому розділах, а емпіричний у третьому та четвертому. З теоретичного було обрано часткові методи - аналіз та узагальнення. До того ж застосувалися загальнонаукові логічні методи дослідження, такі як аналіз, синтез, дедукція та індукція. Саме на логічному (порівняльному) методі розроблена основна частина роботи.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому, щоб детальніше дослідити значення аргументації як:

·Важливого компонента публічного усного мовлення;

·Впливу на свідомість людини за допомогою засобів масової інформації;

Теоретичне значення результатів дослідження. Представлений у роботі теоретичний матеріал покаже нам чіткішу картину мистецтва аргументації як такого, а також дасть нам змогу виділити основні деталі аргументування в мистецтві суперечки та як важливого компонента науки риторики.

Практичне значення одержаних результатів. Визначення та характеристика основних методів застосування аргументації в телевізійних програмах дасть нам змогу дослідити їх доцільність в ЗМІ та покращити їх використання в подальшому інформаційному застосуванні.

Структура роботи. Дипломна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження - 85. Список використаних джерел містить - 56 позицій.

1. Мовлення як загальний компонент доведення людської думки

1.1 Засади використання ораторського мистецтва в суспільному житті

«На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1). Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього (Ів. 1:3).» Так звучать перші рядки Євангелії від Івана. Саме Слово було початком створення світу, а вже пізніше воно перейшло до рук оперування людиною. З часом воно піддалося впливу форматування і розвитку - з монологу перейшло в бесіду. Розмова між двома і більше індивідами в науковому контексті отримала назву - комунікація. Комунікація (від лат. communicatio - єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico - роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis - спільний) - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Комунікація зумовлює виникнення нових інформаційних звязків, структур та механізмів впливу на розвиток суспільства, що зумовлює трансформацію різних ціннісних систем, на яких базуються ідеологічні доктрини існування людства. Вона є рушійною силою для змін та оновлень вже встановлених знань про певні явища та інші абстрактні та неабстрактні поняття, що відкрито показує її важливість не лише для суспільства, а й для окремого індивіда загалом. Розрізняють декілька етапів комунікації (процес спілкування):

.Потреба у спілкуванні (необхідно повідомити або дізнатися інформацію, вплинути на співрозмовника тощо) - спонукає людину вступити в контакт з іншими людьми;

.Орієнтування з метою спілкування, в ситуації спілкування;

.Орієнтування в особистості співрозмовника;

.Планування змісту свого спілкування - людина уявляє собі (звичайно несвідомо), що саме скаже;

.Несвідомо (іноді свідомо) людина вибирає конкретні фрази, якими буде користуватися, вирішує як говорити, як себе вести;

.Встановлення контакту;

.Обмін думками, ідеями, фактами;

.Сприйняття і оцінка відповідної реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв'язку.

.Коригування напряму, стилю, методів спілкування і способів їх взаємодії.

На сьомому етапі людина обирає способи обміну думками, ідеями та фактами. Саме тут їй потрібно аргументувати свої думки, тобто навести певні «докази», або «доведення» власної правоти своєму співрозмовнику. Доведення - є важливим чинником у спілкуванні, яке вимагає свідомі чи несвідомі навики. Від правильності подачі власних ідей та думок залежить результат вашої розмови. Для кращого донесення субєктивної інформації співрозмовники використовують багато методів комунікації. Але найбільш ефективним є аргументація власної думки.

Академічний тлумачний словник (1970-1980 рр.) подає такі два визначення аргументації:

. Те саме, що аргументування. Приклад - «Відчуваєш силу в його такій грубій, але й незаперечній аргументації (Іван Ле, Міжгір'я, 1953» 342)».

. Сукупність аргументів. Приклад - «Властивої полемічної аргументації в його [І. Вишенського] писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста (Іван Франко, XVI, 1955, 426)»; «Галілей розробив філософську й фізичну аргументацію на користь системи Коперника про обертання Землі навколо Сонця (Наука і життя, 10)».

Натомість, аргумент - це підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження чого-небудь.

Отже, аргументація (лат. argumentum - логічне доведення, argumentatio - наведення аргументів) - обгрунтування будь-якого положення, судження, з допомогою аргументів.

В науковій літературі часто вживають синоніми до аргументації - суперечка, дискурс, переконання, доведення. Довгий час проблема аргументації майже зовсім не розроблялася в логіко-методологічній, психологічній та філософській літературах. Цьому багато в чому заважав встановлений догматичний стиль в гуманітарних науках, який насаджувався зверху і перешкоджав вільному обговоренню нових створених проблем й приєднанню до інтелектуальних цінностей, накопичених світовою культурою.

До списку таких цінностей безсумнівно належить мистецтво аргументації та переконання, що досягло свого розквіту ще в Античній Греції. Розвинене політичне життя в грецьких державах-полісах, боротьба різних партій за вплив на розум і серця своїх співгромадян, демократичний дух, який панував на всіх громадських зібраннях - все це не могло не сприяти вдосконаленню майстерності публічної промови. Стародавні греки вперше задумалися над такими основними питаннями: чому одна мова переконує, а інша - ні? Чому з одним ми погоджуємося, а проти іншого заперечуємо? З відповідей на них виникли не тільки антична риторика, але і діалектика Сократа і логіка Аристотеля.

Починаючи з античних греків, у розвитку риторики, як мистецтва переконання, ясно простежуються дві тенденції. Одна з них пов'язана з методом діалогу, який практикувався Сократом і детально розроблений в блискучих за формою і глибоких за змістом діалогах Платона. В наш час цей метод називають сократівським прийомом постановки систематичних питань і аналізу отриманих відповідей для спільного пошуку істини і уточнення та узгодження своїх позицій з обговорюваного питання.

Інша тенденція, що стала традиційною у класичній риториці, пов'язана з ім'ям Аристотеля і змістом його праці «Риторика». У ній риторика розглядається як вчення, що сприяє знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета, в той час як кожна інша наука може навчати і переконувати тільки щодо того, що належить до її області. Ця мета досягається шляхом застосування логічних умовиводів до «нетехнічних», за висловом Аристотеля, засобів переконання, до яких він відносить факти, свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, отримані під тортурами.

Відхід від античної традиції в риториці, хоча і позначився в пізнішій римській риториці, проте він не був виражений в явній і тим більш різкій формі. Тому цей етап розвитку риторики можна охарактеризувати як перехідний від античності до середньовіччя, коли на місце переконання прийшла віра, яка, на думку «отців церкви», повинна була замінити і всі раніше створені засоби переконання.

Антична традиція в риториці, що сформувалася під впливом праць Платона і Аристотеля, характеризується органічним поєднанням логіко-філософських, емоційно-психологічних і моральних принципів переконання. Однак у пізніший період поступово відбувається відхід від цієї традиції, яка виразилася у перемиканні інтересу від дослідження загальнотеоретичних проблем до питань розробки стилю промов, пошукам особливих риторичних фігур, прийомам виголошення промов, використання різних засобів для їх прикраси і т. п.

З іншого боку, в Середні віки на місце переконання все сильніше висувається віра. Так, наприклад, Августин Блаженний у своїй книзі про християнство, хоча і допускає можливість запозичення деяких принципів язичницької риторики Цицерона, але наполягає на тому, що переконливість промов християнського проповідника більшою мірою залежить від його моральної чистоти і віри, ніж від красномовства. Тому він посилено рекомендує ораторам застосовувати простий стиль, який повинен ґрунтуватися «на твердому авторитеті і природному красномовстві Священного Писання».

Як самостійний напрям досліджень теорія аргументації стала формуватися в 40-ві роки минулого століття. Її виникнення, однак, було підготовлено тривалою історією розвитку тих засобів і методів переконання, які почали застосовуватися ще в рамках риторики, особливо античної логіки і діалектики. Значний імпульс до появи вчення про аргументацію як особливого напрямку в логіці та методології наукового пізнання отриманий під впливом тих досліджень, які були зроблені в області аналізу процесів наукового відкриття. Перший напрямок досліджень у створенні вчення про аргументацію йшов по лінії пошуку адекватних логічних засобів і методів переконання. Мова тут йшла не стільки про висунення нових типів умовиводів, скільки про їх застосування до реальних випадків аргументації, які не зводяться тільки до формального процесу дедукції і індукції, а обов'язково містять аналіз тих аргументів, доказів, на основі яких робиться достовірне або ймовірнісне укладення.

Переходячи до розгорнутого обговорення природи аргументації, слід підкреслити, що вона становить собою специфічну форму комунікативної діяльності, нерозривно і органічно пов'язану з процесом переконання. Тому аргументацію слід розглядати, в першу чергу, з точки зору діючого підходу. Відповідно до такого підходу, в будь-якому процесі аргументації необхідно розрізняти, по-перше, суб'єкт аргументації, тобто особу або групу осіб, що намагаються впливати на інших людей і переконати їх в істинності або, принаймні, обґрунтованості своїх тверджень, припущень і рішень. По-друге, об'єкт, або адресат аргументації, яким вона призначена, по-третє, схему або структуру діяльності, яка включає до свого складу мету аргументації та можливі способи її реалізації; по-четверте, засоби, методи і прийоми впливу на об'єкт аргументації, за допомогою яких досягається переконання аудиторії та її згода з висунутими твердженнями, тезами або рішеннями. При комунікативному підході підкреслюється передусім діяльність суб'єкта, орієнтована на зміну поглядів, думок і переконань інших людей. У сфері пізнання і духовної діяльності аргументація спрямована саме на перебудову свідомості, зміну уявлень, понять і суджень людей. При прийнятті рішень у практичній діяльності аргументація орієнтована на таку зміну поглядів і суджень людей, які можуть спонукати їх до здійснення тих чи інших дій, вчинків або поведінки. Кінцева мета суб'єкта або аргументатора полягає в тому, щоб домогтися згоди або прийняття об'єктом або респондентом (аудиторією слухачів, читачів, глядачів) не тільки висунутих тверджень, тез чи рішень, але і тих аргументів, або доводів, які їх підкріплюють, підтверджують або так чи інакше обґрунтовують. Дійсно, переконання можна вважати досягнутим, якщо аудиторія погоджується чи приймає аргументи. Цей процес взаємодії аргументатора і респондента, оратора і аудиторії, опонента та пропонента, що завершується отриманням згоди респонедента з твердженнями і доводами аргументатора, і спирається на раціонально-критичні форми обґрунтування, має істотне значення для правильного розуміння характерних особливостей аргументації.

Аргументація складає найбільш важливий, фундаментальний компонент переконання, так як вона спирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати. По-друге, в самому значенні раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилань на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації, пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилань як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності. Звичайно, в ході суперечки чи дискусії використовуються і дедуктивні міркування, але на практиці аргументація спирається, насамперед, на міркування недедуктивних, висновки яких небезперечні, неостаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна оцінка, критика і корекція доказів, підстав чи аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. Хоча результат чи висновок аргументації у різних областях називають по-різному, наприклад, у праві - вердиктом, в науці - підтвердженням гіпотези, на практиці - прийняттям рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє собою підсумок міркування, доказ або підтвердження тези.

Аргументація може здійснюватися різними способами. По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого - свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму - змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого - на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.

Аргументація, як і процес переконання в цілому, являють собою мистецтво і опанувати їм можна тільки на практиці, поступово і наполегливо вдосконалюючи свою майстерність. Значну допомогу тут може надати аналіз типових помилок і вивертів, що допускаються під час аргументації та переконання.

Аргументація в реальних суперечках, дискусіях і полеміці відбувається під впливом психологічних, моральних, естетичних, ідеологічних чинників та засобів переконання. Таке взаємне переплетення засобів і способів переконання значно ускладнює аргументацію і діалог у цілому. При цьому виникають різного роду помилки і відхилення, які можуть бути як навмисними, так і ненавмисними. Перші розраховані на те, щоб домогтися з їхньою допомогою перемоги в суперечці. Другі ж виникають спонтанно і не ставлять перед собою завдання запровадити опонента в оману.

У вітчизняній логіко-методологічній і філософській літературі проблеми аргументації довгий час майже не розглядалися. Помітний інтерес до них виник у зв'язку з процесами демократизації громадського життя, що створили сприятливі умови для взаємного обміну думками між представниками різних громадських рухів. Швидкий розвиток все нових сфер громадського життя, а також завдання підготовки фахівців у ряді професійних областей, пов'язаних з необхідністю дії на переконання людей, таких, наприклад, політика, юриспруденція, викладання, філософія, психологія, теологія актуалізували необхідність спеціального вивчення прийомів переконливої дії. Останнє, як відомо, є предметом теорії аргументації. Саме вона досліджує різноманітні способи переконання аудиторії в ході мовної дії шляхом приведення аргументів з метою зміни позиції іншої сторони. Переконання, як відомо, це не лише уявлення про реальність, але і оцінки, ідеали, норми, цілі. Впливаючи на них можна змінювати поведінку людей. А це дуже необхідно в сучасному суспільстві, де велику роль відіграють електронні ЗМІ.

Попри те, що аргументація як практичне мистецтво існує дуже давно, суспільство розвивається, соціальний фон істотно міняється, з'являються нові форми аргументативних дискурсів і полемічних взаємодій, що висувають інші, ніж, наприклад, в античності, вимоги до суперечки, дискусії, напрацьовуються і накопичуються точніші способи аналізу переконливої мови. Усе це вимагає розробки сучасної теорії аргументації.

Початком цього процесу стала поява у 1940-их роках двох дисциплін - логіки і риторики. Це означало не лише відродження інтересу до процесів діалогу, переконання, комунікації в цілому, але і фактично стало основою роботи над створенням сучасної теорії аргументації. Важливу роль зіграла в цьому книга англійського вченого А. Річардса з примітною назвою «Філософія риторики» (1936). І хоча вона не могла у момент появи конкурувати з працями по популярній тоді структурній лінгвістиці, інтерес до проблем семантики, якою лінгвістична теорія не займалася, при вів до появи «другого дихання» в дослідженнях по аргументації, особливо в таких країнах як Бельгія, Франція, Італія.

У становленні теорії аргументації в ХХ олітті виділяються дві хвилі. Перша - це початок досліджень про суть аргументації не на прикладі абстрактних математичних моделей, а стосовно мовної аргументації, яка використовується в гуманітарних дисциплінах, наприклад, така як юриспруденція. Друга пов'язана з іменами голландських дослідників таких як Ф. ван Еемерен, Р. Гроотендорст, Ф.С. Хенкеманс. Вони розглядали аргументацію як спробу змінити думку аудиторії. Ними була запропонована концепція так званої «прагмадіалектичної теорії аргументації», в якій аргументативний дискурс вивчається з точки зору критичної оцінки. Цей підхід поєднує елементи діалектики з нормативною побудовою теорії. Вони виходять з припущення, що аргументація є частиною критичної дискусії, націленої на вирішення відмінностей в думках.

ораторський аргумент невербальний суперечка

1.2 Слово як початковий базис до вивчення науки аргументації

Слово - великий інструмент людського спілкування та безмежного впливу на людей. Що, наприклад, мається на увазі, коли мова йде про техніку словесного переконання? Це дикція (чітка вимова звуків), виразне вимову (зокрема правильне оперування логічними наголосами), гучність (залежно від аудиторії), вміння керувати своїми жестами й мімікою, чітка логічна структура мови, наявність пауз, коротких перерв. Вміння правильно використовувати свій дар спілкування відкриває перед людиною багато можливостей як для власного розвитку, так і для суспільного. Велике значення має і обраний механізм впливу, в якому буде використатися словесна аргументація.

Найчіткіше її можна розгледіти з допомогою соціально-психологічних механізмів. Коли йдеться про соціально-психологічні механізми впливу, мається на увазі, що один субєкт психічної активності своїми діями може викликати потрібну йому психічну (душевно-духовну) активність іншого субєкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові дії тощо. Найбільш відомими в соціальній психології є такі механізми, як переконування, навіювання, примушування, санкціонування, вправляння, наслідування, психічне зараження тощо (В. Бехтерєв, Т. Володимирський, В. Куликов, Б. Паригін, Б. Поршнєв, Г. Тард, Ф. Тома та ін.).

Однак, у демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною. Часто у важливих життєвих ситуаціях людям бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг не сформованістю естетичних смаків.

У практиці організації впливів відомо чимало випадків, коли правильно застосований механізм дозволяв досягти справді дивовижних результатів, а соціально-психологічна некомпетентність призводила до ефектів, протилежних очікуваним. Вплив на свідомість - це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово - найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок - зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне - приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…».

Основним етапом і змістом переконання (впливу на свідомість) є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Як вже згадувалося раніше, аргументація тісно повязана із суперечкою, або ж інколи їх зводять до синонімічних понять. Остання неможлива без відповідної аргументації, хоч аргументація існує і як самостійне явище. Полеміка (походить від грец. слова, що в буквальному перекладі означає військову майстерність) - зіткнення поглядів, ідей, концепцій і теорій, вчень. Полеміка - похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Суперечка е постійним супутником людського спілкування. Вона може вестись досить бурхливо, адже не розрахована на публіку. Полеміка становить собою абстрактну територію для розповсюдження аргументів.

У полеміці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції-це підбір матеріалу, в диспозиції-його розташування, в елокуції-добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії - запам'ятовування найважливішого, в акції-характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінесика, жести). Це підтвердження і спростування певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції.

Тому найбільш розробленою проблематика аргументації постає в логіці. Поняття логічної та риторичної аргументації відрізняються між собою. Логічна аргументація - це лише окремий випадок риторичної аргументації. Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модулів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до царини логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зосереджується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє себе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).

Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру обґрунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на підтримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другомуетапу риторики «Диспозиція». У ньому аргументація виступає вже як певна частина ораторської промови.

Ми часто зустрічаємося із ситуацією, коли необхідно не тільки мати істинне положення, але й продемонструвати чому це положення істинне чи хибне, в чому полягає його доцільність або недоцільність. Це також є важливою метою аргументації у її вжитку.

Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається із доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора, так і в опонентів.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різноманітних галузях людської діяльності. Але лише у логіці розкривається природа доведення і спростування, описується їх структура, визначаються спеціальні правила.

Термін «доведення» має декілька значень. По-перше, «доведенням» називають факти, за допомогою яких встановлюється істинність певного положення. По-друге, «доведенням», позначають джерела доказів, наприклад, літописи, архіви, оповіді очевидців, мемуари тощо. Нарешті, по-третє, «доведенням» називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істинність певного положення за допомогою положень, істинність яких уже встановлена раніше.

Аргументація як метод обґрунтування й переконання - це множина логічних, риторичних і психологічних прийомів впливу на аудиторію з метою зміни позиції (поглядів, думок) і переконання її учасників.

Ознаки аргументації: цілеспрямованість та раціональність. Цілеспрямованість аргументації означає посилення або послаблення переконання конкретної особи, групи людей, великої кількості людей, а раціональність - здатність вмотивовано сприймати або не сприймати наведені аргументи (доводи) як істинні або хибні.

Аргументація виконує дві функції - доказову та переконуючу. Доказова функція аргументації - використання таких доказів, на підставі яких логічно визначають істинність або хибність конкретного твердження (тези чи антитези), яка реалізується за допомогою логічної операції доведення або спростування. Доказова сила або слабкість аргументації виявляється залежно від того, чи вдалося переконати учасників дискурсу. Термін «переконання» має психологічний і логічний смисл. Б. Рассел виокремив їх у такий спосіб - психологічний смисл: переконання - певний стан тіла або розуму, або того й іншого, коли людина діє стосовно того, що не присутнє чуттєво. Коли ми йдемо на станцію, очікуючи побачити там потяг, наша дія виражає переконання. Логічний смисл: переконання - такий стан свідомості, який може бути істинним або хибним. Отже, логічний смисл переконання - впевненість суб'єкта стосовно істинності певних тверджень (думок, поглядів).

Арістотель визначив, що переконання має свою раціональну підставу в системі «власна думка (погляд) - віра - переконання - розумна підстава (логос)». Згідно з ним, погляд є істинним або хибним. «Але з поглядом пов'язана віра (насправді не може той, хто має погляди, не вірити їм); хоча жодній із тварин віра не притаманна, уявлення ж - багатьом. Усякому супровідна віра, вірі - переконання; переконанню ж - розумна підстава (логос). А в деяких тварин хоч і є уявлення, але розуму (логосу) в них немає».

З визначення сутності переконання - впевненість суб'єкта х в істинності тих чи інших тверджень, підставою чого є, з одного боку, віра, з іншого - розум, випливає переконливість - властивість суб'єкта чи учасника дискурсу бути впевненим в істинності тих, чи інших тверджень.

Переконання в контексті дискурсу виникає в ситуації суперечки, в ситуації пропаганди, коли суб'єкт висуває певні ідеї, формулює принципи (дії, вибір, мораль, права, пізнання тощо), а інший учасник (учасники) засвоює ідеї та принципи й, отже, сприймає їх, або не сприймає. Переконання означає здатність суб'єкта (множини суб'єктів, учасників конкретного дискурсу): прийняти інші ідеї та принципи і визначити їх як істинні; прийняти певну тезу як істинне твердження, якщо воно строго підтверджене істинними аргументами, а якщо не підтверджене істинними аргументами, тоді виникає сумнів. Відповідно, щоб переконати суб'єкта, потрібно наводити аргументи «за» і «проти», тобто зазначати позитивні й негативні аспекти певного складного явища, позитивні й негативні наслідки певних дій і подій.

Переконання суб'єктів дискурсу стає особливою логічною та психологічною проблемою, а вміння переконувати - великою здатністю деяких особистостей. Це пов'язано з такими чинниками: конкретна особа, засвоївши одні ідеї та принципи, не поспішає їх змінювати. Вона дотримується настанови: чітко відстоювати свої позиції в дискурсі й не любить, коли навіюють певні ідеї та принципи, які суперечать її усталеним поглядам. Відповідно, для переконання виникає проблема пошуку аргументів, щоби змусити особу змінити позицію. Послідовність побудови доведення та спростування з метою переконання здійснюється для:

. Знаходження необхідних (доказових і переконливих) аргументів;

. Процедури доведення або спростування, тобто логічного виведення тези із аргументів;

. Логічної оцінки виведення тези чи антитези з аргументів (існує три варіанти виведення тези з аргументів: «необхідно слідує», «ймовірно слідує», «не слідує»).

Переконлива функція означає факт суб'єктивного прийняття окремою людиною або групою людей, учасників дискурсу, конкретного твердження як істинного або хибного на підставі наведених аргументів. Тому аргументи можуть бути переконливими або непереконливими для учасників дискурсу.

Переконливість аргументації має не лише логічні, а й соціокультурні та психологічні підстави. До соціокультурних належать культурні традиції, авторитети, прийнятні у певному людському середовищі, система навчання та виховання людей у певному дусі, звичаї, культура стосунків.

До психологічних - індивідуальні особливості людей: рівень розвитку мислення, сфери емоцій, відчуттів, суб'єктивна впевненість у власному погляді, наявність здорового глузду та ін. Велике значення для сприйняття переконливості аргументації мають такі риси мислення: критичність, здатність піддавати сказане сумніву або, навпаки, сприймати сказане «на віру». Особливість переконливої аргументації означає вплив не тільки на розум людини, а й на її відчуття, емоції, сферу її вірувань. Зв'язок доведення та переконання в аргументації зауважив ще Аристотель. На його думку, засіб переконання - це своєрідне доведення, оскільки ми тоді найбільше в чомусь переконуємось, коли уявляємо дещо доведеним.

Щоб певна аргументація була доказовою та переконливою, варто взяти до уваги:

. Специфіку аудиторії, учасників дискурсу, яким намагаються змінити позицію (думку). Одній аудиторії наголошують на логічній строгості й точності аргументів, оскільки вона не сприймає нічого «на віру», іншій - важливі не стільки строгість і точність наведених аргументів, скільки зв'язок із життям, досвідом людей, учасників дискурсу.

. Сферу діяльності людей - виробничу, адміністративну, політичну, юридичну, економічну тощо.

Для реалізації доказової та переконливої функцій у дискурсі використовують різноманітні методи аргументації, за допомогою яких апелюють до розуму людей, впливають на їхні вірування, погляди, думки з метою змінити думку, позицію, сприйняти потрібне для спільноти рішення.

Композиційно елементи аргументації можуть розташовуватися:

) прогресивно: спочатку висувається теза, що потім послідовно обґрунтовується аргументами;

) регресивно: спочатку висуваються аргументи, а теза формулюється на заключному етапі.

Крім композиційних елементів аргументації, варто враховувати і її лінгвістичні особливості. До прикладу, творення самого комунікативного акту, в якому, в подальшому, буде формуватися аргументування.

Згідно з основними положеннями комунікативної лінгвістики, будь-який комунікативний акт здійснюється в три етапи: кодування інформації, її передача й декодування. Перш ніж передавати ідею, комунікатору необхідно закодувати її за допомогою символів. Саме цим він перетворює інформацію на повідомлення. Кодування відбувається за допомогою коду, який зрозумілий і комунікатору, і реципієнту. Від того, наскільки вдало підібрано код відповідно до уявлення про реципієнта, значною мірою залежить успіх комунікації. Для комунікатора зміст інформації передує процесу кодування, оскільки мовець спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків. Для слухача зміст повідомлення, що приймається, розкривається водночас із декодуванням. За таких умов особливо чітко простежується значення ситуації спільної діяльності: її усвідомлення входить до самого процесу декодування; розкриття змісту повідомлення не мислиться поза цією ситуацією.

Одна й та сама інформація, за В. Лукіним, може бути закодована по-різному, і вибір коду залежить від каналу передачі й від намірів людини, що передає інформацію. Кодування й декодування - процеси, повязані з мовленням, і є, відповідно, оформленням інформації в словесне повідомлення адресантом і реконструкцією отримувачем повідомлення за сигналом.

На думку Р. Якобсона, «два погляди - кодувальника й декодувальника, або, іншими словами, роль відправника й роль одержувача повідомлень повинні бути чітко розмежовані». Мовець відбирає мовні засоби відповідно до обраної стилістичної тональності, орієнтуючись на ситуацію спілкування, офіційність чи неофіційність обстановки. Утворюючи висловлення, адресант орієнтується на адресата, зіставляє свій соціальний статус з його статусом. Висловлення є одиницями, на які реагує співрозмовник, отже, вони повинні включати й елементи, зорієнтовані на характеристики співрозмовників. Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомлення на тих умовах і з тією самою метою, що є інтенційно заданими адресантом цього повідомлення й визначаються цим типом дискурсу. Свідомість адресата інформації приймає сигнал, декодує його й реагує на отриману інформацію, якщо це потрібно. Точність розуміння слухачем змісту висловлення може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли реципієнт перетвориться на комунікатора й своїм висловленням повідомить те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Таким чином, кожний учасник комунікації кодує й надсилає, отримує й декодує інформацію.

Отже, чинники, що впливають на процес аргументації, концентруються навколо трьох основних компонентів: комунікантів, ситуації спілкування, коду висловлення.

В першому розділі дипломної роботи «Мовлення як загальний компонент доведення людської думки» ми дослідили історію виникнення мистецтва аргументації, та її розвитку та змін, починаючи з давніх часів до сьогодення. Визначили основні початкові витоки формування аргументування, зважаючи на інші предмети та дисципліни, та й мовного процесу загалом. Ми дійшли висновку, що проблема аргументування хоч і має свої витоки майже з початку існування людства, однак, помітного розвитку та зацікавлення вона досягла із розвитком суспільства та його компонентів, які в наш час намагаються займати перші керівні позиції, а тому і шукають всі можливі способи для цього. Аргументація як засіб впливу є ідеальним прикладом в цьому питанні.

Ми розглянули мистецтво «слова» - науку риторику. Також дослідили аргументацію в полеміці. Охарактеризували залежність цих понять одне від одного, їхню взаємодію та використання на практиці.

Також ми виділили функції та ознаки аргументації як засобу впливу на людську свідомість. Визначили основні критерії, які є обовязковими під час використання аргументації індивідом, та визначити доцільність використання та застосування елементів аргументування в житті.

Розглянувши механізми використання аргументації, дійшли висновку, що в залежності від вибору самого механізму, ми можемо отримати позитивний або негативний результат. Краще розуміння цього поняття дозволить використовувати всі елементи аргументування для досягнення власної мети під час спілкування. Обізнаність в цій темі дає великі переваги для формування певних маніпулятивних навиків.

2. Загальні положення мистецтва аргументації в сучасному використанні

2.1 Класифікації аргументів та суперечок, їх наукові різновиди

Аргументація у більш широкому розумінні слова - це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

? положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

? обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

Для того, щоб зрозуміти як утворюється аргументування, потрібно розглянути основні його складові.

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

.Теза (від давньогрец. «thesis» - «положення») - це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

.Аргументи - це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

.Форма (схема) - це спосіб зв'язку аргументів і тези.

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності, де вона найчастіше застосовується.

) Залежно від способу обґрунтування розрізняють:

·емпіричну аргументацію;

·теоретичну аргументацію.

) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

·симптоматичну аргументацію;

·причинну аргументацію;

·аналогійну аргументацію.

) Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:

·пряму аргументацію;

·непряму аргументацію.

Стосовно класифікації слід підкреслити, що навіть Арістотель поділив способи переконання - на нетехнічні та технічні:

«Нетехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше (без нас); сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічними ж (я називаю) ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно (попередньо) знайти».

На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:

Емпірична аргументація - це обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності (аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо). Теоретична аргументація - це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування (аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор).

Насправді, в ораторській практиці часто зустрічаються такі випадки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досвіду, і теоретичні міркування.

Початковим етапом створення доведення є теза. Теза потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза, ніби, має право на докази її істинності чи неістинності. Проте, практично більшість тез приймаються без доказів як, очевидно, істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне середовище», з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як «за» (pro), так і «проти» (contra) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку - істинності або неістинності.

Форма, або схема аргументації, - це спосіб, який застосовується для обгрунтування тези.

Аргументація за формою може бути:

? дедуктивною;

? недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація - це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань. Вона, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обгрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною. Її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба побудувати таку аргументацію в тій області, або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обгрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація - це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань. Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Останньою, але обовязковою вимогою аргументування є наявність аргументів. Аргумент - це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитетних людей.

Аргумент - це думка, істинність якої уже встановлена раніше, і яка може бути використана для обґрунтування істинності довільного положення.

До аргументів відносять:

) факти дійсності;

) закони;

) аксіоми;

) дефініції;

) раніше доведені положення.

Демонстрація - це спосіб, форма зв'язку тези і аргументів. Демонстрація не може бути виражена судженням. Самі по собі теза і аргументи, поза логічним зв'язком, ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргументом, коли із нього виводиться теза. Демонстрація як процес виведення тези із аргументів завжди має форму умовиводу.

Обов'язковими учасниками, або суб'єктами аргументації, є: пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонентом називають учасника, що висуває і відстоює певне положення. Без пропонента немає процесу аргументації, оскільки спірні питання не виникають самі по собі, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може виражати свою особисту позицію або представляти колективну думку - наукової школи, партії, релігійної спільноти, трудового колективу, звинувачення.

Опонентом називають учасника, що висловив незгоду з позицією пропонента. Опонент може безпосередньо бути присутнім та особисто брати участь в обговоренні. Але може і не бути безпосереднім учасником процесу аргументації. Наприклад, в лекції з історії політичних вчень оратор висловлює незгоду і піддає критиці погляди античного мислителя Платона, позиція якого несумісна з розвиненою оратором концепцією. У цьому випадку Платон з його поглядами виконує роль опонента.

Опонент - це не завжди явний і персоніфікований учасник обговорення. Бувають виступи, коли присутні не заперечують пропонентові, проте в аудиторії знаходиться неявний опонент, який згодом може виступити із запереченнями. Пропонент може також «винайти» собі опонента, міркуючи за принципом: «Нам ніхто зараз не заперечує, але можуть так-то і так-то заперечити». Потім починається розбір «заперечень» уявного опонента. Позиція в суперечках не така вже часта, але продуктивна.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт процесу аргументації, оскільки як пропонент, так і опонент бачать головну мету обговорення не тільки і не стільки в перепереконання один одного, скільки в завоюванні на свій бік аудиторії. Тим самим аудиторія - це не пасивна маса, що має своє обличчя, свої погляди і свої колективні переконання, а соціум, який виступає основним об'єктом впливу.

Аудиторія не є пасивним об'єктом аргументативної обробки й тому, що вона може активно висловлює свою згоду або незгоду з позицією провідних учасників - пропонента і опонента.

Як вже вище згадувалося, поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій. Суперечка - це процес обміну протилежними думками. Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути:

? дискусією;

? диспутом;

? полемікою;

? дебатами.

Дискусія - це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні і порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Вона вважається ефективним засобом переконання, тому що її учасники самі приходять до певного висновку.

Диспут - це публічна суперечка з приводу наукового або суспільно важливого питання. Раніше словом «диспут» позначали публічний захист наукового твору, який писали для отримання вченого ступеня.

Полеміка - це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

З цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією і диспутом - з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Дебати - це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо.

Окрім наведених вище, існують також інші класифікації суперечок. Так, залежно від мети, розрізняють такі види:

? суперечка заради істини;

? суперечка заради переконання;

? суперечка заради перемоги;

? суперечка заради суперечки.

Суперечка заради істини (діалектична суперечка) у чистому вигляді зустрічається рідко. У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються докази тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Як зазначав відомий філософ та логік С.І. Поварнін - цей вид суперечки «дає, окрім безперечної користі, істинну насолоду і задоволення і є насправді «розумовим бенкетом».

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. У цьому випадку говорять про суперечку заради переконання. Тут важливо зазначити два моменти. Людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить у те, що є предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча вона сама, насправді, не поділяє думку, яку відстоює.

Метою суперечки також може бути не дослідження чи переконання, а перемога. У цьому випадку говорять про суперечку заради перемоги. Мотиви проведення такого спору можуть бути різними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути, четвертому потрібно самозатвердитися тощо. Головне завдання, що стоїть перед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору» над «противником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Таку суперечку іноді називають ще еристичною суперечкою.

Досить часто зустрічається такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них - перебувати в стані сперечання. «Такий «спортсмен», - пише С.І. Поварнін, - часто не розуміє, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися про все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку відстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою».

За кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань, виділяють три види суперечок:

? суперечку-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);

? суперечку-діалог (сперечаються дві особи);

? суперечку-полілог (спір ведеться кількома особами).

У свою чергу суперечка-полілог може бути:

? масовою (усі присутні беруть участь в спорі);

? груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на:

? усні;

? письмові.

Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.

2.2 Дослідження методів аргументування

Для того, щоб доцільно вести власну розмову (суперечку) з опонентом потрібно звернути увагу на важливий момент - вибір методу аргументації. Усі методи аргументації поділяються на такі види: залежно від сфери впливу на аудиторію - універсальні (поширюються на всі аудиторії) й контекстуальні (ефективні лише в певній аудиторії); залежно від мети учасників суперечки, - логічні, риторичні, психологічні (позалогічні).

Логічні методи аргументації:

за формою побудови: дедуктивні, індуктивні, за аналогією;

за типом побудови аргументації та виведення тези з аргументів: аподиктичне (строге виведення тези з наданих аргументів), імовірнісне (нестроге виведення тези з аргументів);

за способом побудови - антиномічні («за» і «проти», наведення аргументів і контраргументів);

за способом спростування (критика тези, критика аргументів, критика демонстрації).

Риторичні методи аргументації, на відміну від логіки, наголошують на словах, які повинні виражатися і зафарбовуватися відчуттями. До них належать: красномовство оратора, що виступає з промовою, використання метафор, життєвих прикладів, ілюстрацій, дотепність, гумор (як елемент міркування); апелювання до здорового глузду, прийнятих у суспільстві традицій та ін.

Психологічні методи аргументації - це засоби, покликані створити певний емоційний стан, вплинути на відчуття учасників дискурсу, сферу їхніх вірувань, щоб змусити погодитися з поглядом того, хто використовує психологічні методи аргументації. До психологічних методів аргументації належать «аргумент до людини», «аргумент до публіки», «аргумент до авторитету», «аргумент до марнославства», «аргумент до жалю», «аргумент до сили», «залякування» тощо.

Риторичні й психологічні методи аргументації повинні створити емоційний стан в аудиторії, суб'єктивну впевненість у доцільності чи недоцільності висунутих доводів, навіяти певні погляди, думки всім іншим учасникам дискурсу. Риторичні та психологічні методи аргументації для деяких учасників можуть бути переконливішими, ніж логічні. На це звернув увагу французький філософ Д. Дідро. На його думку, «всі хитрощі метафізики не варті одного аргументу. Щоб переконати, інколи достатньо спровокувати відчуття - фізичне чи моральне. За допомогою палиці одному піроністові було доведено, що він помиляється, «заперечуючи існування палиці».

Визначимо особливості психологічних аргументів, які використовують у дискурсі. Латинські назви певних аргументів засвідчують, що змінюються предмети (теми) обговорення, проблеми, котрі дебатуються, суб'єкти (учасники суперечок), а визначені ще в епоху античності методи аргументації дотепер активно використовують.

«Аргумент, заснований на фактах» (argumentum ad rem) - істинний аргумент, відповідно, суперечність фактам не дає доведення (contra factum non datur argumentum). Оскільки факти є найважливішим доказовим і переконливим аргументом, то деякі учасники дискурсу навмисно здійснюють суб'єктивну гру з фактами: підтасовують їх, односторонньо добирають, замовчують певні факти, тенденційно висвітлюють їх. Мета такої гри - не дати скласти об'єктивної картини про предмет обговорення.

«Аргумент до авторитету» (argumentum ad verecundiam; argumentum ipse dixit - сам сказав) - спосіб обґрунтування істинності або хибності висловлювання (тези чи антитези) внаслідок посилання на авторитет. Залежно від контексту авторитетом може бути: загальноприйнята думка; релігійні догми; висловлювання з певних питань відомих діячів політики, науки, філософії, мистецтва тощо, які вважаються істинними й актуальними. Посилаючись на авторитет, використовують такі вислови: «Як написано в Біблії…», «Як відзначав філософ Н.», «Я лише повторюю думку великого вченого Р.»; «Як висловлювався мій учитель, якого я дуже поважаю…» «Аргумент до авторитету» не може замінити теоретичне обґрунтування певної тези через посилання на об'єктивні аргументи - наукові закони, наукові факти.

«Аргумент до жалю» (argumentum ad misericordiam) - позалогічний (психологічний) засіб, який використовують окремі особистості в дискурсі (міркуваннях, суперечках) з метою викликати співчуття в інших учасників, щоб схилити їх на свій бік (наприклад, студент, звертаючись до викладача, каже: «Не ставте мені «задовільно», бо я не буду отримувати стипендію»).

«Аргумент до здорового глузду» (argumentum ad Judicium) - спосіб обґрунтування певного твердження внаслідок звертання до здорового глузду: («Те, що він каже, суперечить здоровому глузду», «Ваше твердження суперечить здоровому глузду, отже, його не можна сприйняти»).

«Аргумент до більшості» (argumentum ad numerum) - засіб обґрунтування істинності висловлювання, посилаючись на те, що більшість людей так вважають, так думають: «Більшість завжди права», «Більшість людей підтримують мене, отже, те, що я кажу, - істинне»).

«Аргумент до людини» (argumentum ad hominen) - позалогічний метод, коли замість обґрунтування істинності чи хибності тези за допомогою істинних аргументів апелюють до людини, посилаючись на її інтелектуальні, моральні, естетичні й інші якості: «Мій підсудний не міг скоїти цей злочин, оскільки він - людина добропорядна»).

«Аргумент до марнославства» - позалогічний засіб, сутність якого полягає в тому, що один учасник дискурсу вихваляє іншого (інших), щоб змусити погодитися з його твердженням (тезою чи антитезою).

«Аргумент до незнання» (argumentum ad ignorantia) - спосіб обґрунтування висловлювання на істинність або виправдання певних дій суб'єкта: «Я не знав, що цього робити не можна».

«Аргумент до неосвіченості» (ignorantia поп est argumentum) - метод обґрунтування висловлювання на істинність або виправдання певних дій суб'єкта: «Ми університети не закінчували», «Що з них взяти, вони неосвічені».

«Аргумент до публіки (до аудиторії)» (argumentum ad populum) - психологічний засіб переконання в дискурсі з метою впливу на відчуття слухачів, щоб викликати певний емоційний стан і вважати його підтвердженням істинності того, що стверджує один із учасників дискурсу.

«Аргумент до скромності» (argumentum ad verecundiam) - посилання на морально-психологічні якості людини, щоб особа не дуже активно відстоювала свій погляд: «Скромнішим треба бути», «Поводьте себе скромніше».

«Аргумент до сили» (argumentum ad baculinum, дослівно - аргумент за допомогою палиці) - позалогічний спосіб тиску на опонентів у дискурсі; залякування про використання фізичної сили, якщо інші учасники дискурсу не погодяться з поглядом того промовця, який використовує «аргумент до сили».

«Все заперечувати» - поширений метод у дискурсі. Його мета - не погоджуватися з думкою інших учасників дискурсу, навіть якщо вона істинна.

«Це брехня» - засіб одного з учасників дискурсу. На всі аргументи, наведені іншими з приводу нечесності або інших негативних характеристик певної особи, він відповідає: «Це брехня».

«Не сперечатися» - маневр, який застосовують певні учасники дискурсу з метою промовчати й уникнути обвинувачення на свою адресу: «Ніколи не супереч. Стій на своєму - і баста!» (Б. Шоу).

«Образа». Поширений метод для принижування когось з учасників дискурсу, щоб «ображений» не використовував логічних доводів, а змовчав або виправдовувався: «Ти такий дурень, світ не бачив такого», «Мій супротивник - брехун, вірити йому не можна».

«Огульна критика». Її використовують певні учасники дискурсу з метою дискредитації інших учасників - деструктивно критикувати все, що промовив інший, і навмисно не бачити позитивного в промові.

«Подвійна мораль» - маневр, який активно використовують у сучасних дискурсах - за одні й ті самі дії критикувати інших (протилежну команду) і не критикувати себе, а лише виправдовувати.

«Свавільний аргумент» - суб'єкт наводить будь-які аргументи відповідно до його установ, логічно не зв'язаних із тезою, темою обговорювання.

Окрім згаданих аргументів, у дискурсі застосовують:

засоби пов'язані з використанням інтонації голосу, зокрема підвищення чи пониження тону мовлення; надання голосу «металевого», чи навпаки, «оксамитового» тону («довід слабкий, підвищити голос»), використанням міміки або жестів;

засоби, що засвідчують відсутність певної культури ведення дискурсу: підняти галас, перебивати, перекрикувати інших, підняти на сміх, свистіти тощо.

2.3 Невербальні засоби масової інформації як спосіб аргументування

Громадяни часто роблять помилку не звертаючи увагу на невербальне мовлення. На перший погляд, це додаткові деталі до самого мовлення, однак, насправді, вони містять в собі набагато більше інформації, так само як і «невербальну» аргументацію.

Вербальне спілкування, яке здійснюється за допомогою усної і писемної мови, не вичерпує усього багатства обміну інформацією. Складні психологічні процеси, які є основою спілкування, реалізуються і за допомогою невербальних засобів (безсловесної «мови тіла») - жестів, міміки, постав тіла, через які передають стан, почуття, психологічні установки учасників взаємодії. Навіть предмети, які оточують людину, мають для співрозмовника певну інформаційну значущість.

Результати досліджень засвідчили, що інформативне послання однієї людини іншій на 7% складається зі слів, на 38% - з інтонацій і на 55% - із жестів.

Невербальне спілкування - вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальне спілкування здебільшого супроводжує і доповнює мову, по-своєму відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. За твердженнями учених, приблизно 60-80% інформації передається у безпосередньому спілкуванні невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.

У невербальному діловому спілкуванні кінесичні засоби («мова тіла») є найуживанішими і найважливішими. Вони можуть бути підсвідомими (емоційний стан співрозмовника) або свідомими (набуті, осмислено відпрацьовані сигнали певними частинами тіла). У традиціях багатьох народів сформувалися свої поведінкові механізми привітання, прощання (рукостискання, поклони, потирання носами), реакції на інформацію (кивки головою «так» і «ні»), спрямування очей під час привітань і розмови тощо.

Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника і теми розмови, впевненість або невпевненість, довіру чи недовіру, симпатію чи антипатію, рівність або домінування, відкритість чи закритість тощо.

Жести - свідомі чи несвідомі рухи людини, які сигналізують про її внутрішній емоційний стан. Жести, які сприяють глибшому розумінню висловленого, називають ілюстраторами. Наприклад, розводячи руками, співрозмовник говорить: «Ось такої величини» або, навпаки, зводячи руки: «Зовсім крихітний». Жести, за допомогою яких регулюють відносини, називають регуляторами. Вони вказують напрям, скорочують чи збільшують дистанцію спілкування. Наказуючи: «Йди сюди», вказують рукою, куди йти. Коли під час спілкування намагаються символічно відтворити суть висловленого, користуються жестами-емблемами. Наприклад, підняті догори вказівний і середній пальці рук (умовно буква V) символізують перемогу. У скрутних ситуаціях людина вдається до жестів-адаптерів, які свідчать про внутрішнє хвилювання. Це несвідомі фіксовані реакції (посмикування, почісування, погладжування тощо).

Спостерігаючи за жестами, можна багато дізнатися про настрій людей, їх стосунки, потаємні цілі і бажання. Немало жестів є підсвідомими, тому реакція на них теж підсвідома. Наприклад, на жест, який видається ворожим, людина відповідає захисним або ще агресивнішим. Тому для кожної людини важливо вміти правильно оцінювати невербальні сигнали, перш ніж реагувати на них. За таких умов вона може керувати власною поведінкою, адекватно сприймаючи співрозмовника, оскільки іноді його жести можуть бути спричинені лише фізичними особливостями (наприклад, підморгування - як прояв нервового тику тощо).

Жести відносно легко можна розшифрувати, тому співрозмовники за необхідності намагаються їх замасковувати діями, які мають протилежний зміст. Оскільки спілкування значною мірою полягає у взаємному вивченні, оцінюванні, здогадах і маневруванні, воно не передбачає активне використання елементів гри і маскування.

Територія - це зона чи простір, який людина розцінює як свій особистий. Він ніби є продовженням її тіла. У кожної людини є своя особиста територія. Це зона, яка існує навколо її майна - дім і сад, огороджений тином, салон автомобіля, спальня, улюблене крісло та повітряний простір навколо тіла.

Повітряний простір людини («повітряний ковпак») залежить від густоти населення, де виросла людина; визначається культурним середовищем, соціальним статусом особистості.

Дослідженнями встановлено, що радіус повітряного простору навколо людини середнього класу розвинутих цивілізованих країн практично однаковий. Його можна поділити на чотири основні зони:

·Інтимна зона (від 15 до 45 см). Це найосновніша з усіх зон, її людина сприймає як особисту власність. Лише найближчим людям дозволено в неї входити. Ними можуть бути батьки, діти, тобто члени сім'ї, близькі друзі та родичі. У внутрішню зону (ближче 15 см) можна входити лише під час фізичного контакту. Це найбільш інтимна зона.

·Особиста зона (від 46 см до 1,22 м). На такій відстані від інших ми знаходимося на вечірках, офіційних прийомах, дружніх зустрічах чи на роботі.

·Соціальна зона (від 1,22 до 3,6 м). Якщо ми зустрічаємося зі сторонніми особами, то хочемо, щоб вони тримались саме на такій відстані від нас. Нам не подобається, коли сантехнік, столяр, поштарка, новий колега чи просто малознайома людина підходить до нас на ближчу відстань.

·Публічна зона (понад 3,6 м). Якщо ви звертаєтеся до групи людей, то така відстань для нас є найбільш оптимальною.

Якщо ви дружньо обнімаєте людину, з якою щойно познайомились, і вона зовні посміхається, виявляючи до вас симпатію, в глибині душі вона може почуватися негативно, але не хоче вас образити. Якщо ви хочете, щоб люди почувалися комфортно у вашій компанії, тримайте дистанцію. Це золоте правило. Чим ближчі ваші стосунки, тим ближче ви можете підходити. У громадському транспорті, на масових заходах, у місцях великого скупчення народу людина підкоряється неписаним правилам, у результаті чого вона просто не реагує на інших, на їх вторгнення в інтимну зону. Інша ситуація складається під час мітингу, у натовпі, де люди об'єднані спільною метою. У міру того, як густота натовпу збільшується, особистісний простір зменшується, у людей виникає почуття ворожості та агресивності. Це добре відомо міліції, яка завжди прагне розбити натовп на невеликі групи. Отримуючи особистісний простір, людина робиться спокійнішою. Прагнення зберегти значну дистанцію - ознака недостатньої впевненості в собі, підвищена тривога. І навпаки - спокійна, впевнена в собі людина менше піклується недоторканістю «своїх кордонів». Людина напориста, агресивна, сильна прагне до буквального розширення своїх кордонів: про це свідчать, наприклад, витягнуті чи широко розставлені ноги, широкі жести, що ніби випадково торкаються людей чи предметів, які стоять поруч. Для людей, схильних до агресії, характерна загострена чутливість до порушення особистісного простору (враховуючи, що він вже є досить розширеним). Відомо, наприклад, що оратор часто зменшує дистанцію спілкування, щоб створити ефект довіри в слухачів, забезпечити більшу «відкритість» спілкування.

Людям не подобається мати за спиною неконтрольований простір. Тому, щоб почувати себе комфортно в будь-якій ситуації, намагайтеся зайняти таке положення, щоб не відчувати спиною пустоти. Якщо ви дозволите співрозмовнику зайняти таке саме «безпечне» положення, ви позбавите його неусвідомлених незручностей. За даними естонського дослідника М. Хейдеметса, якщо лейтмотивом спілкування є суперництво, то люди сідають напроти один одного, а якщо кооперація - то поряд. Тобто, за позою партнера по спілкуванню, дистанцією, на якій він перебуває, можна досить точно оцінити його настрій та наміри.

У процесі спілкування партнери також можуть черпнути корисну для себе інформацію, аналізуючи особливості постави та її динаміку. Постава може демонструвати внутрішню відкритість (поворот голови і тіла у бік співрозмовника, нахилений тулуб уперед, вільні плечі) і внутрішню замкнутість (відхилення спини назад, схрещення рук на грудях, переплетення пальців); домінування (нависання над партнером, руки на плечі співбесідника) і залежність (погляд знизу, згорбленість); гармонію у спілкуванні (однакові постави тіла, зверненість їх назустріч одна одній, розслабленість м'язів) або протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску, плечі спрямовані вперед).

За спостереженнями психологів, люди, які ходять швидко, розмахуючи руками, здебільшого готові негайно все зробити для досягнення своєї мети, а ті, які тримають руки в кишенях (навіть у теплу погоду), є переважно критичними і потайними, їм подобається тиснути на інших людей. Пригнічений внутрішній стан також виявляється у тому, що людина ходить, тримаючи руки в кишенях, тягнучи ноги і рідко дивлячись угору або у тому напрямку, куди йде.

Людина, яка при ходьбі тримає руки на стегнах, нагадує більше спринтера, ніж бігуна на далекі дистанції. Вона хоче досягти своєї мети найкоротшим шляхом і за найкоротший час, її раптові зблиски енергії змінюються періодами пасивності, коли ця особа планує наступний вирішальний крок.

Зайняті вирішенням проблем особи обирають медитативну позу, яку характеризують опущена голова, зчеплені за спиною руки. Хода у них дуже повільна, вони часто зупиняються, щоб щось штовхнути чи підняти, покрутити і знову викинути, начебто думаючи: «Подивимося на це з усіх боків». Самовдоволені, дещо помпезні особистості ходять з високо піднятим підборіддям, енергійно махають руками, їх ноги наче дерев'яні. Так крокує лідер, який вважає, що його підлеглі мають йти позаду в прямому і переносному значенні.

Під час спілкування важливо уміти розшифровувати повідомлення, які виражає міміка співрозмовника, однак варто пам'ятати, що співрозмовник також стежить і оцінює вирази обличчя партнера. Міміка - різноманітні вирази обличчя, рухи його частин. Відсутність міміки, невміння адекватно сприймати її і реагувати на неї суттєво ускладнюють спілкування, оскільки співрозмовникам непросто робити висновки про правдивість почутого, щирість намірів їх партнерів.

Міміка може виражати гнів (відкритий рот, опущені кутики губ, розкриті, примружені й блискучі очі, зближені до перенісся брови, вертикальні складки на лобі й переніссі, динамічне обличчя); презирство (рот закритий, кутики губ опущені, очі звужені, блискучі, брови зближені до перенісся, вертикальні складки на лобі й переніссі); страждання (рот відкритий, кутики губ опущені, очі широко розплющені, тьмяні, брови зближені до перенісся, обличчя статичне); страх (рот закритий, кутики губ підняті, блиск очей не виражений, брови підняті догори, горизонтальні складки на лобі, статичне обличчя); здивування (рот закритий, кутики губ підняті, очі примружені або розплющені, блискучі, підняті брови, динамічне обличчя, горизонтальні складки на лобі) та ін.

Під час ділових переговорів можна спостерігати різноманітні вирази обличчя. Агресивний вираз сигналізує співрозмовнику, що перед ним жорстка людина, яка вважає, що повинна за будь-яку ціну досягти своєї мети, як правило, вона дивиться в очі співрозмовнику, широко розплющивши свої, міцно стискає губи, брови насуплює і навіть говорить інколи через зуби, майже не рухаючи губами. Якщо співрозмовник демонструє вишукані манери, погляд немовляти з-під напівприкритих вій, завуальовану посмішку, його брови миролюбно вигнуті, на чолі жодної зморшки, ймовірно, він є здібною людиною, яка вірить в кооперацію як динамічний процес.

Багато про що інформують очі співрозмовника, які справедливо вважають дзеркалом душі людини. За твердженнями психологів, блискучі очі виражають радість, матові - сум. Широкі зіниці є свідченням страху, нерухомі - концентрації уваги, бігаючі - неспокою. Якщо людина короткочасно поглядає вбік, вона почувається винною, побоюється осуду свого оточення; дивиться вниз - відчуває несміливість, провину, страх.

Психологи стверджують, що рівний сміх, який звичайно називають сердечним, видає приязну, уважну людину. Надто голосний сміх, при якому обличчя деформується, свідчить про те, що людина погано володіє собою. Так звана закрита посмішка, за якої куточок вуст піднімається чи опускається, видає самовпевнену особистість, а також може свідчити про насмішку чи навіть про зневагу. Якщо співрозмовник не може вирішити, чи засміятися йому, почувши жарт, його вуста зімкнуті, а погляд нерухомий. Людину, яка сміється із закритими очима, можна вважати «тихим епікурійцем». Нестачу почуттів приписують людям, у яких під час сміху зморщується чоло. Уривчасто сміється людина, яка безкомпромісно йде до мети. Тихий регіт видає людину, яка любить товариство і легко завойовує дружбу.

Якщо жести й постава можуть певною мірою контролюватися співрозмовниками, то міміка практично неконтрольована. За допомогою міміки можна виявити різноманітні почуття.

Невербальними формами спілкування є жести, міміка, постави людей як прояви їхнього стану, почуттів, психологічних установок. Уміння читати ці безсловесні сигнали допомагає зрозуміти істинність чи неправдивість інформації, поданої у словесній формі. Знання форм невербальної комунікації є незамінними як в індивідуальному, так і в груповому діловому спілкуванні.

Багато політиків талановито користується мовою тіла, щоб переконати електорат повірити їх словам. Часто неправду приховують виразом обличчя (посмішка, кивок голови, підморгування).

Уміння читати мову тіла дає можливість розуміти істинні значення слів того, хто говорить. Уміння користуватися деякими відкритими жестами підвищує ефективність процесу спілкування.

Невербальне спілкування дає змогу зробити певні висновки про особистісні якості співрозмовника (темперамент, самооцінку, соціальний статус, рівень культури), про стосунки учасників взаємодії (близькість чи віддаленість, рівноправність чи домінування), ставлення до розмови (бажана чи небажана, комфортна чи дискомфортна, цікава чи нецікава). Уміння розшифровувати такі сигнали під час спілкування допомагає оцінити ступінь достовірності інформації, поданої у словесній формі. Знання форм невербальної комунікації допомагає менеджеру в індивідуальному і груповому спілкуванні.

У другому розділі дипломної роботи «Загальні положення мистецтва аргументації в сучасному використанні», ми намагалися чіткіше охарактеризувати кожен окремий елемент, який бере участь в процесі аргументації.

Розглянувши детально процес аргументування визначили його відмінність від суперечок, так як часто ці два поняття сприймають за синоніми. Однак, аргументація є цілим компонентом, а суперечка - процесом, в якому залучається аргументування. Доведення ми можемо використовувати під час спілкування загалом, коли комунікатори мають спільні думки, а ось суперечка характеризується зіткненням двох різних ідей чи поглядів.

Також ми виокремили методи аргументації - логічні та риторичні. Описали психологічні моменти, які залучаються при виборі аргументів-доказів. А також розділили їх на різновиди та детально описали кожен з них.

Враховуючи той факт, що мистецтво аргументації має широкі межі свого вжитку, в цьому розділі ми описали один із важливих моментів його використання - невербальна мова. Вербальна мова характеризується спілкуванням як таким, а ось невербальну потрібно відокремити і вивчати як окрему дисципліну. Тому що знаючи усі нюанси теми, можна отримати нові знання в питаннях впливу та маніпуляції, не лише для власного користування, а й в аспектах інформаційного захисту (ЗМІ).

3. Мистецтво доведення в телевізійній програмі «Шустер live»

3.1 Історія створення та розвитку телепрограми «Шустер live»

«Шустер LIVE» - популярна в Україні суспільно-політична телепрограма, яка за свій, відносно, недовгий період існування (майже 6 років) зайняла особливе місце на українському телебаченні і в серцях українців. Розповсюдження: ефірне - понад 90% території України, кабельне, супутникове, Інтернет. Головною особливістю і перевагою цього ток-шоу є прямий ефір тривалість чотири з половиною години, що дозволяє глядачу відчувати нібито власну присутність і при тому бачити все, що відбувається, без ніякої фальші чи вирізаних кадрів. Саме ця програма викликає довіру в українського глядача.

Популярні нині телевізійні ток-шоу стали чи не найпомітнішою ознакою сучасного телебачення. Політичні, розважальні, інтелектуальні… Сучасний авторитетний телеканал виробляє по кілька ток-шоу, охоплюючи провідні сфери суспільного життя. Їх диференціюють відповідно до видів аудиторії, ідеологічних цілей, а також маркетингових завдань. Так, у денному ефірі переважають ток-шоу для домогосподарок, шкільної та студентської молоді. Опівночі - для інтелектуалів. У цьому випадку менеджери свідомо йдуть на збитковість програмного виробництва, адже нічна аудиторія нечисленна і залучити достатньо реклами для самоокупності важко. Зате можна мати інший зиск - іміджевий. Вдало продумана тема і ретельно підібраний склад учасників її обговорення можуть шляхом резонансу (наприклад, цитування цікавих і нестандартних думок у пресі) надати телеканалу вигідного образу - осередку інтелектуальної еліти; тобто формується імідж інтелігентного та стильного ТБ. Телевізійні критики досить прискіпливо оцінюють новомодний формат, надто розважального характеру. Однак це не впливає на високий рейтинг розважальних ток-шоу. Суперечність між ставленням телекритики та смаками глядача, очевидно,

мотивована недостатнім розумінням ролі й суті популярного жанру.

Варто зазначити, що жанр ток-шоу виник на американському телебаченні. В 60-х роках ХХ століття його творцем став журналіст Філ Донахью. Під час проведення інтерв'ю з гостем своєї студії, ведучий, у якого більше не виявилося запитань, підбіг до одного з глядачів студії: «У вас є запитання до нашого гостя?» Гість не розгубився, таким чином здобувши для Філа Донахью славу винахідника ток-шоу. Це було в 60-х. А вже наприкінці 80-х рр. жанр був настільки популярний, що практично на всіх телеканалах США - від великих, загальнонаціонального значення, до дрібних провінційних - з'явилися свої ток-шоу, де все менше приділяли увагу соціальним і політичним питанням і усе більше - скандалам, пліткам і тому подібним «запорукам рейтинговості». Цим шляхом американське телебачення іде і досі.

Принадність ток - шоу зумовлена ілюзією причетності до обговорення актуальної проблеми. Телевізійне ток-шоу задовольняє потребу аудиторії в спілкуванні. Не завжди у своєму середовищі щастить зустріти цікавого співбесідника, з яким можна обговорити щось актуальне чи поділитися наболілим. Ток-шоу дає таку можливість, щоправда, віртуальну. Нерідко автори надають програмі певної скандальності, створюючи подекуди диявольський театр абсурду, що є не менш необхідним. Психологи пояснюють популярність скандальної ознаки ток-шоу підсвідомим прагненням аудиторії грати роль судді. Тобто пересічному глядачеві імпонує позиція стороннього спостерігача. Головна мета сценаристів за получити якомога більшу аудиторію. А враховуючи той факт, що українське суспільство переживає не найкращі політичні часи, і тому хоче бути проінформованих в всіх причетних проблемах в цьому питанні, українське телебачення зробило крок на зустріч.

Телевізійні продюсери не помилилися в нашому випадку - створили цілком «апетитне» ток-шоу, яке на вечерю смакує український глядач. Це суспільно-політичне ток-шоу за участі відомих політиків, політологів, журналістів, діячів мистецтва, громадських активістів тощо. У програмі підводяться підсумки найважливіших подій тижня. Програма проходить у власній студії із аудиторією, що являла собою соціологічну вибірку та відображала структуру населення України. Запрошені гості сидять у дві лінії розташовані одна проти одної, та розсаджувалися, зазвичай, за приналежністю до політичних сил (парламентської більшості чи опозиції, правого чи лівого спрямування) чи позицією щодо обговорюваних питань. Між двох рядів гостей програми розташовувався головний мікрофон, до якого запрошувались ті чи інші гості. Під час ефіру проводиться опитування аудиторії, що дозволяє визначити позицію українських громадян щодо обговорюваних питань. Протягом усієї програми глядачі у студії також постійно голосують щодо того, чи підтримують вони слова поточного мовця чи ні. Частки присутньої аудиторії за позицією щодо поточних слів гостя відображуються у кутку екрану.

Програма має ряд інших унікальних особливостей. Одна з них - це VJ-коментатор, головне завдання якого - читати повідомлення, які надсилають телеглядачі на електронну адресу програми, а також слідкувати за новинами на інших телеканалах та повідомляти їх глядачам. Іншою особливістю ток-шоу є музична кінцівка, під час якої виступають відомі в Україні та світі виконавці.

Виходила на телеканалах ТРК Україна (з 5 вересня 2008 року по 24 грудня 2010 року), «Перший національний» (з 21 січня 2011 року по 15 лютого 2013 року) та «Інтер» (з 22 лютого по 20 грудня 2013 року). З 7 березня 2014 року знову виходить на «Першому національному».

«Шустер LIVE» - ток-шоу, яке характеризується обговоренням яскравих подій і наболілих питань і насичене «гарячими» суперечками і боротьбою протилежних думок. В ній глядач почує лише важливу інформацію та якісну аналітику, побачить впливових гостей студії і зможе сам зробити висновки з отриманої інформації.

За весь період трансляції змінювалися телеканали, студії, учасники програми, але єдине, що залишалося сталим - ведучий і автор програми. Савік Шустер - журналіст із канадським та італійським громадянством, який за свою довгу журналістську карєру добився високих висот, особливо, на українському телебаченні. Однак ставлення до нього є двозначним - одна частина аудиторії вважає його маніпулятором і провокатором, а інша свіжим подихом правди.

Дев'ять років із політичним ток-шоу Савіка Шустера, яке виходило в ефір на різних каналах і під різними назвами, - достатній термін, щоб посадити багатомільйонну аудиторію на «інформаційну голку»; тим більше, що з різних причин реальних конкурентів цього ток-шоу так і не з'явилося, хоча спроби були - і часом далеко не безталанні. Варто, втім, зауважити: потенційні конкуренти не претендували й не претендують на ту роль, яку відіграє програма Шустера: вони намагалися й намагаються зараз інформувати телеглядачів, проводити публічні дискусії, знайомити аудиторію з розумними людьми, з'ясовувати ті чи інші проблеми, пропонувати варіанти тих чи інших рішень. Тим більше, що можна простежити позитивні зміни в самих випусках програм, які в основному характерні в поведінці учасників дискусії. Якщо раніше було багато зайвих балачок та образ зі двох сторін, то зараз ми отримуємо від розмов лише велику кількість інформації для роздумів та кваліфіковані коментарі експертів.

Теленаркотик, як і наркотик звичайний, може залежно від дози та характеру спричиняти як негативний (галюцинації), так і позитивний (стимуляція чи знеболювання) вплив. Але не забуваймо, що доза залежить індивідуально від кожного глядача, тому надавати глобалізованих значень цьому ток-шоу не варто. Всьому є початок, всьому є і кінець.

3.2 Дослідження методів аргументування в випусках програми «Шустер live»

Для вивчення використання аргументації в засобах масової інформації ми обрали телевізійну програму «Шустер live», яка розглядає суспільно-політичні питання українського народу в прямому ефірі, з залученням компетентних і впливових осіб, які дискутують на певні теми. А де є дискусія, там є аргументація.

Для того, щоб подати більше інформації і видів використання аргументів в програмі, ми обрали два випуски «Шустер live», але на різних каналах і у великому часовому відрізку, щоб дослідити чинники, які впливають на якість використання мистецтва аргументації, звичайно, якщо такі будуть присутні.

Для дослідження було обрано випуск програми на телеканалі «Інтер» за 6 вересня 2013 року та випуск програми на «Першому Національному» за 23 травня 2014 року.

Телеканал «Інтер»:

Гості студії - Ірина Геращенко (депутат партії «Удар»), Юрій Мірошниченко (представник президента у Верховній Раді), Інна Богословська (партія «Регіони»), Петро Порошенко (Міністр закордонних справ), Олександр Єфремов (лідер фракції партії «Регіони»), Андрій Шевченко (партія «Батьківщина»), Вадим Карасив (політичний експерт), аудиторія (100 українців), трибуна професорів.

Перший же тип аргументування, який використовується в програмі Савіком Шустером, це подача даних опитування в студії, які виводяться на електронне табло. Дані ці отримуються від голосування всі телеглядачів, результати підраховуються і оприлюднюються в студії. Ці аргументи являють собою не як компонент дискусії в розмові, а як суто фактичні докази для підтвердження, в нашому випадку, питання «Яким шляхом повинна йти Україна». Звичайно, з іншого боку це можна розглядати як і комунікацію народу в електронному режимі, однак, відкритої комунікації ми не спостерігаємо.

Прослухавши вступне слово ведучого, робимо висновок, що Шустер використовує регресивну аргументацію. Тобто він наводить певні факти, цитати політиків і з них виводить тезу, яка буде обговорюватися протягом програми. Візьмемо до уваги, що саме питання не подається прямолінійно, а випливає з коментарів самого ведучого. До речі, можна помітити, що він сам певним чином підштовхує до розгортання масштабної суперечки. В програмі йде мова про підписання України альянсу з ЄС і відповідні дії Росії на цю співпрацю. При тому, що на цей час, самі дії не мали воєнного характеру, ведучий формулює думку так, що на верх випливає слово «війна», хоча про це мова не йде.

Наведені аргументи протягом всієї програми не мають чіткого розподілу. Тобто використовується як емпірична, так і теоретична аргументація. Крім наведених результатів спостереження, чого достатньо для доведення певної думки, які відносяться до емпіричної аргументації, наводяться також і приклади з історії (в нашому випадку приклади дружби з Росією), тобто досвід, що властиве для теоретичної аргументації. Така перемішка видів аргументування не є проблемою, однак для кращого розподілу думок варто використовувати лише один вид властивий гуманітарним наукам.

Дискусія між політиками, яка відбувається протягом програми, насичена різними аргументами, які наводять гості програми. Однак, вони є не дедуктивними, а правдоподібними. Тобто кожен аргумент немає чіткого підтвердження фактами, що означає його ймовірність, але не надає 100% впливу на аудиторію. Іншими словами - вся розмова немає чіткого грунту, фактів, які б дозволяли якісно використовувати вплив (доведення) на опонентів. В цьому й полягає основний мінус програми, хоча не стільки програми, скільки самих учасників дискусії - нечіткість вияву думок. Такий вид доказів використовують політики під час обіцянок народу перед вибору. По суті, аргументи є, але довіри вони не викликають.

Для кожної аргументації важливими субєктами є пропонент, опонент і аудиторія. В досліджуваному випуску програми немає чіткого розподілу і серед учасників. Аудиторія є сталою - це глядачі, присутні в студії, та глядачі, які переглядають програму онлайн по телебаченню. А ось пропоненти і опоненти змінюються в залежності від обговорюваного питання. Політики, крім того, що не мають власної чіткої думки щодо обговорюваного питання, також і змінюють її протягом програми. Тому з опонентів перетворюються в пропонентів і навпаки.

Також ми чітко бачимо, які психологічні аргументи використовують учасники дискусії в своїх виступах. Найкраще ними оперую Петро Порошенко та Олександр Єфремов. Найбільше вони використовують аргумент до публіки, аргумент до людини, аргумент до жалю і аргумент до незнання.

Цей випуск програми показує нам високу активність використання аргументації під час дискусії. Однак, ми чітко бачимо, що якість цього використання не є високою. Це мистецтво характеризується доведенням на фактах і чітких аргументах, а не на емоціях. А в цій програмі (саме цей випуск) ми спостерігаємо дзеркальний ефект.

Телеканал «Перший Національний»:

Гості студії: Ігор Сніжко (голова СБУ), Вадим Карасев (голова Інституту Глобальних Стратегій), Сергій Висоцький (політичний оглядач), Олександр Мартиненко (генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс»).

Ведучий програми розпочинає програму із прямого запропонування розпочати дискусію, яка буде ґрунтуватися на статті американського видання щодо позицій новообраного президента України - Петра Порошенка. Після певних термінологічних уточнень, Савік Шустер задає пряме питання до учасників дискусії. Звернемо увагу, що в попередньому прикладі ток-шоу, його манера аргументації відрізнялася від цієї. Адже, там він користувався маніпулятивним способом розгортання всієї дискусії, тим самим надаючи їй гострого характеру. Цього разу ми спостерігаємо прогресивну аргументацію, яка базується на поставленій тезі (стаття з журналу) з продовженням знаходження аргументів на її підтвердження чи спростування. Часто багато критиків скептично, а так навіть негативно, відносилися до Савіка Шустера і до його способу вести телевізійну програму. Звинувачення стосувалися переважно створення конфліктів, які загострювали відносини між опонентами та викликали негативні відчуття у глядачів. В цьому випуску програми такої тенденції ми не спостерігаємо.

Тут же даються в знаки і інші зміни - чітка теоретична аргументація, яка присутня в коментарі Ігоря Сніжка. Він обґрунтовує цитати з статті, спираючись на історію політичних взаємозвязків США та інших країн. Немає ніяких власних емпіричних припущень і думок, а лише факти.

Учасники дискусії, протягом програми, намагаються користуватися дедуктивним способом створення аргументації. Будуючи ланцюжок доказів, починаючи з минулого і закінчуючи сьогоденням, вони створюють краще сприйняття власної ідеї та думок щодо поставленого перед ними питанням. Дедуктивна аргументація дає високий результат довіри і сприйняття інформації аудиторією. При цьому, за аргументи вони беруть факти дійсності та закони.

Також активно використовуються логічні методи аргументації - за способом побудови (висуваються усі за та проти) і за способом спростування (критика тези). Майже не застосовуються риторичні методи аргументування - мінімум емоцій при виступі, гумору чи сатири, звернень до здорового глузду. Психологічні методи є присутніми, але не в такій великій кількості як у попередній програмі.

Перші випуски «Шустер live» носили більше характер розважального шоу, хоч і на суспільно-політичні теми. Запрошені гості програми дозволяли собі використовувати в повній мірі свої емоції - ненормативна лексика, схильність до бійок, відсутність етичних норм. Можна припустити, що це було повязане з бажання оволодіти як найбільшою кількістю глядачі. Але все змінилося після сумних, для українського народу, подій, які розпочалися у 2013 і тривають до сих пір. Можливо зміна політичної ситуації призвела до того, що програма набула серйозніших рис подачі інформації, проводження дискусій. Все відбувається без емоційної закраски (якщо вони і є, то мінімальні), що і є головною ознакою мистецтва доведення.

За використанням аргументації, вибрані нами дві програми для дослідження, кардинально відрізняються одна від одної. Відчутний прогрес у використанні аргументів, правильній постанові тез, чітко визначених методів. Що є причиною таких змін? По-перше, змінене політичне становище в Україні, нові потреби глядача у отриманні впливових думок, серйозне відношення до потреби дискусій самих її учасників.

В третьому розділі дипломної роботи ми досліджували телевізійну програму «Шустер live» як краще середовище для використання мистецтва аргументації.

Ми визначили усі застосовані різновиди та методи доведення в дискусії, які застосовувалися в цьому суспільно-політичному ток-шоу. Охарактеризували їхню доцільність і правильність застосування в різних контекстах розмови опонентів.

Ток-шоу як жанр телепередачі - найоптимальніший варіант для дослідження теми нашого диплому, тому що воно насичене великою кількістю дискусій, дебатів, диспутів та полеміки. Також активними суперечками, протистояннями поглядів, ідей та думок, які вимагають власного підтвердження.

Засоби масової інформації використовують різні засоби впливу на свідомість суспільства, інколи навіть маніпулятивні, але одна з них - мистецтво доведення, яке ґрунтується на наведених фактах для підтвердження власної думки. Правильне використання аргументів буде викликати в глядачів ефект довіри до інформації, телевізійної програми та телеканалу. Отримання великої аудиторії - мета, до якої йде кожне ЗМІ.

4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

Вступ

Журналістська, редакторська та письменницька праця потребує синтезу знань і практики, визначного таланту, незвичних здібностей. Для редакторської та журналістської роботи «стрижнем» фаху є вміння нестандартно мислити, пропускати інформацію через призму свого інтелекту і робити з неї «гарячі» факти, а потім все це ще й оригінально викласти на папері.

Але тільки цього недостатньо для високо результативної діяльності навіть найосвіченішого спеціаліста. Для цілковитої зосередженості на роботі журналіст-редактор потребує певних умов.

Для успішної роботи публіцисту потрібні прийнятні умови, обширна база інформації, новітня техніка тощо. Це все значно спрощує і покращує результативність праці, і не тільки журналістської, а і будь якого спрямування. Якість журналістської праці напряму залежить від оперативності подачі інформації. Джерела, якими користується журналіст, повинні бути правдивими і своєчасними. Треба поважати і цінувати свої джерела інформації, цитувати їх при нагоді. Отже, гарні умови для роботи мають вагоме значення для результативності журналістської праці, вони безпосередньо впливають на творчий процес.

4.1 Стан умов праці

Для успішної роботи журналісту-публіцисту, редактору треба:

·Гарні умови (обладнання, засоби зв`язку, новітня техніка):

·Обширна база інформації (редакційно-інформаційна служба);

·Орг. техніка (цифрова техніка, канцелярське приладдя тощо);

·Робоче місце (добре обладнане + довідкова література, картотека досьє + техніка + телефон);

·Засоби занотовування інформації (диктофон, папір для друку, блокноти тощо).

·Результативність кожного працівника, а тим паче людей творчих професій - залежить безпосередньо від умов, у яких вони працюють.

·Швидкість і якість роботи залежить від того, яка атмосфера панує в колективі, від того, чи може фахівець зосередитися, чи є у нього під рукою все необхідне для праці.

Робоче місце - це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу, де взаємодіють три головні елементи праці - предмет, засоби і субєкт праці. На одному робочому місці можуть працювати два або кілька працівників, які виконують спільне завдання. Наукова організація робочого місця передбачає створення працівникові всіх необхідних умов для високопродуктивної і високоякісної праці за можливо менших фізичних зусиль і мінімальному нервовому напруженні та передбачає:

оснащеність робочого місця відповідним основним і допоміжним устаткуванням, технологічною і організаційною оснасткою;

раціональне планування, тобто найзручніше і найефективніше розміщення усіх елементів робочого місця для трудового процесу;

створення безпечних і здорових умов праці.

Просторова організація робочого місця повинна забезпечувати:

відповідність планування робочого місця санітарним і протипожежним нормам і вимогам;

безпеку працівникам;

відповідність просторових відношень між елементами робочого місця, антропометричними, біомеханічними, фізіологічними, психофізіологічними і психічними можливостями людини, що працює;

можливість виконання основних і допоміжних операцій в робочому положенні, що відповідає специфіці трудового процесу, в раціональній робочій позі і з використанням найбільш ефективних прийомів праці;

вільне переміщення працівника за оптимальними траєкторіями;

достатню площу для розміщення обладнання, інструменту, засобів контролю, деталей та ін.

Просторові та розмірні співвідношення між елементами робочого місця повинні дозволяти:

розміщення працівника з врахуванням робочих рухів і переміщень згідно з технологічним процесом;

оптимальний огляд джерела візуальної інформації;

зміну робочої пози і положення;

раціональне розміщення основних і допоміжних засобів праці.

Оптимальні робочі умови можна поділити на дві групи: загальноредакційні та індивідуальні (персональні). Головним чином про створення оптимальних умов для роботи має дбати засновник ЗМІ та керівництво редакції в особі головного редактора.

У системі внутрішньоредакційної інформаційної служби, яка є необхідною передумовою успішної роботи редакційного колективу, зосереджуються великий масив інформації з різних галузей суспільного життя, який вибудовуються у певній послідовності і використовується для підготовки журналістського твору. В науковій, довідковій літературі, словниках, збірниках є багато того, що може стати в пригоді журналісту.

Безпосередня функція інформаційної редакційної служби - це систематизація та аналіз інформації, необхідної в ході підготовки до випуску у світ видання. Основою цієї служби є редакційна бібліотека (каталоги, картотеки, довідкова література, різноманітні словники).

Але якщо редакція повністю оснащена комп'ютерами, якщо створена редакційна комп'ютерна мережа, то пошук і зберігання матеріалів та необхідної інформації зводиться до порпання в пам?яті комп`ютера.

Оргтехніка - обов`язковий супутник сучасного журналіста. Зараз існує велика кількість високотехнічних досягнень, зокрема це цифрові електронні прилади, ПК. Це підвищує ефективність праці кореспондента.

Але ж не всі обов`язки можна доручити машині. Тому в редакціях все ще й досі не обходяться без швидкозшивачів, діроколів, скріпкозшивачів і канцелярських скріпок. Всі ці фактори складають умови для роботи журналіста.

4.2 Організаційно-технічні заходи з поліпшення умов праці

Режим праці та відпочинку користувачів ПК встановлюютьз урахуванням психофізіологічної напруженості їхньої праці, динаміки функціонального стану систем організму та працездатності. Раціональний режим праці та відпочинку передбачає запровадження регламентованих перерв, рівномірний розподіл навантажень протягом робочого дня, регулярні комплекси вправ для очей, рук, хребта, поліпшення мозкового кругообігу та психофізіологічне розвантаження.

З метою запобігання перевантаження організму як в цілому, так і окремих його функціональних систем, передусім зорового та рухового аналізаторів, центральної нервової системи, загальний час щоденної роботи з ПК обмежують. Робота з персональним компютером вважається основною, якщо вона займає не менше як 50% часу робочого дня чи робочої зміни.

З урахуванням характеру трудової діяльності, напруженості та важкості праці з використанням ПК під час основної роботи за восьмигодинної робочої зміни встановлюють додаткові регламентовані перерви:

для розробників програм тривалістю 15 хв через кожну годину роботи;

для операторів персональних компютерів тривалістю 15 хв через дві години роботи;

для операторів компютерного набору тривалістю 10 хв через кожну годину роботи.

За жодних умов безперервна робота з ПК не повинна перевищувати чотири години.

За дванадцятигодинної робочої зміни протягом перших восьми годин регламентовані перерви встановлюють аналогічно до восьмигодинної робочої зміни, а протягом останніх чотирьох годин тривалістю 15 хв через кожну годину незалежно від характеру трудової діяльності.

Користувачі персональних компютерів, для яких ця робота є основною, підлягають медичним оглядам: попереднім - під час влаштування на роботу і періодичним - протягом трудової діяльності раз на два роки. Жінок з часу встановлення вагітності та в період годування дитини грудьми до роботи з ПК не допускають.

Обовязковою умовою є те, що на робочому місці повинні знаходитись лише ті технічні засоби, які необхідні для виконання робочого завдання, і розміщуватися вони повинні в межах досяжності з метою виключення частих нахилів і поворотів корпусу людини, що працює.

Під час роботи з персональним компютером повинні бути дотримані наступні вимоги.

Вимоги до приміщення. Площу приміщень, в яких розташовують персональні компютери, визначають згідно з чинними нормативними документами з розрахунку на одне робоче місце, обладнане ПК:

площа - не менше 6,0 м2;

обєм - не менше 20,0 м3, з урахуванням максимальної кількості осіб, які одночасно працюють у зміні;

робочі місця повинні бути розташовані на відстані не менше ніж 1 м від стіни з вікном;

відстань між бічними поверхнями компютерів має бути не меншою за 1,2 м;

відстань між тильною поверхнею одного компютера та екраном іншого не повинна бути меншою 2,5 м;

прохід між рядами робочих місць має бути не меншим 1 м.

Вимоги до організації робочого місця з ПК. Конструкція робочого місця користувача ПК має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з такими ергономічними характеристиками:

ступні ніг - на підлозі або на підставці для ніг;

стегна - в горизонтальній площині;

передпліччя - вертикально;

лікті - під кутом 70-90° до вертикальної площини;

запястя зігнуті під кутом не більше 20° відносно горизонтальної площини;

нахил голови - 15-20° відносно вертикальної площини.

Якщо користування ПК є основним видом діяльності, то ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер тощо) розміщується на основному робочому столі, як правило, з лівого боку. Якщо використання ПК є періодичним, то він, як правило, розміщується на приставному столі, переважно з лівого боку від основного робочого столу.

Кут між поздовжніми осями основного та приставного столів має бути 90-140°.

Висота робочої поверхні столу для ПК має бути в межах 680 - 800 мм, а ширина - забезпечувати можливість виконання операцій в зоні досяжності моторного поля.

Рекомендовані розміри столу: висота 725 мм, ширина 600 - 1400 мм, глибина 800-1000 мм.

Робочий стіл для ПК повинен мати простір для ніг висотою не менше 600 мм, шириною не менше 500 мм, глибиною на рівні колін не менше 450 мм, на рівні витягнутої ноги - не менше 650 мм.

Робочий стіл для ПК, як правило, має бути обладнаним підставкою для ніг шириною не менше 300 мм та глибиною не менше 400 мм, з можливістю регулювання по висоті в межах 150 мм та кута нахилу опорної поверхні - в межах 20°. Підставка повинна мати рифлену поверхню та бортик на передньому краї заввишки 10 мм. Застосування підставки для ніг тими, у кого ноги не дістають до підлоги, є обовязковим.

Робоче сидіння (сидіння, стілець, крісло) користувача ПК повинно мати такі основні елементи: сидіння, спинку, стаціонарні або знімні підлокітники. У конструкцію сидіння можуть бути введені додаткові елементи, що не є обовязковими: підголовник та підставка для ніг.

Робоче сидіння користувача ПК повинно бути підйомно - поворотним, таким, що регулюється за висотою, кутом нахилу сидіння та спинки, за відстанню спинки до переднього краю сидіння, висотою підлокітників. Регулювання кожного параметра має бути незалежним, плавним або ступінчатим, мати надійну фіксацію.

Хід ступінчатого регулювання елементів сидіння має становити для лінійних розмірів 15-20 мм, для кутових - 2-5°. Зусилля під час регулювання не повинні перевищувати 20 Н. Ширина та глибина сидіння повинні бути не меншими за 400 мм. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400-500 мм, а кут нахилу поверхні - від 15° вперед до 5° назад. Поверхня сидіння має бути плоскою, передній край - заокругленим. Висота спинки сидіння має становити 300±20 мм, ширина - не менше 380 мм, радіус кривизни в горизонтальній площині - 400 мм. Кут нахилу спинки повинен регулюватися в межах 0-30° відносно вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння повинна регулюватись у межах 260-400 мм.

Для зниження статичного напруження мязів рук необхідно застосовувати стаціонарні або знімні підлокітники довжиною не менше 250 мм, шириною 50-70 мм, що регулюються по висоті над сидінням у межах 230±30 мм та по відстані між підлокітниками в межах 350-500 мм.

Поверхня сидіння, спинки та підлокітників має бути напівмякою, з неслизьким, ненаелектризовувальним, повітро - непроникним покриттям та забезпечувати можливість чищення від бруду.

Монітор та клавіатура мають розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків та символів.

Розташування монітору має забезпечувати зручність зорового спостереження у вертикальній площині під кутом ±30 град. від лінії зору працівника.

Клавіатуру слід розміщувати на поверхні столу або на спеціальній, регульованій за висотою, робочій поверхні окремо від столу на відстані 100-300 мм від краю, ближчого до працівника. Кут нахилу клавіатури має бути в межах 5-15 град.

Робоче місце з ПК слід оснащувати пюпітром (тримачем) для документів. Пюпітр повинен бути рухомим та встановлюватись вертикально (або з нахилом) на тому ж рівні та відстані від очей користувача ПК, що і монітор.

Розміщення принтера або іншого пристрою введення - виведення інформації на робочому місці має забезпечувати добру видимість монітору, зручність ручного керування пристроєм введення-виведення інформації в зоні досяжності моторного поля: по висоті 900-1300 мм, по глибині 400-500 мм.

При потребі високої концентрації уваги під час виконання робіт з високим рівнем напруженості суміжні робочі місця з ПК необхідно відділяти одне від одного перегородками висотою 1,5- 2 м.

Заходи щодо усунення небезпеки ураження електричним струмом зводяться до правильного розміщення устаткування та електричних кабелів. Інші заходи щодо забезпечення електробезпеки, збігаються з загальними заходами пожежо - та електробезпеки.

В якості профілактичних заходів для забезпечення пожежної безпеки слід використовувати скриту електромережу, надійні розетки з пожежобезпечних матеріалів, силові мережі живлення устаткування виконувати кабелями, розрахованими на підключення в 3-5 разів більшого навантаження, включати й виключати живлення обладнання за допомогою штатних вимикачів. Треба регулярно робити очистку внутрішніх частин комп'ютерів, іншого устаткування від пилу, розташовувати комп'ютери на окремих неспалюваних столах. Для запобігання іскріння необхідно рідше встромляти і виймати штепсельні вилки з розеток.

Екран дисплея повинен бути розташованим перпендикулярно до напрямку погляду. Якщо він розташований під кутом, то стає причиною сутулості. Відстань від дисплея до очей повинна трохи перевищувати звичну відстань між книгою та очима. Перед екраном монітора, особливо старих типів, повинен бути спеціальний захисний екран. При його відсутності треба сидіти на відстані витягнутої руки від монітора. Ще одним моментом, який стосується зору, є необхідність створення неоднорідного поля зору. Для цього можна розвісити на поверхнях (стінах) плакати та картини, виконані у спокійних тонах. Наприклад, пейзажі.

Важливою є форма спинки крісла, яка повинна повторювати форму спини. Висота крісла повинна бути такою, щоб користувач не почував тиску на куприк або стегна. Крісло бажано обладнати бильцями. Його потрібно встановити так, щоб не треба було тягтися до клавіатури. Періодично користувачу необхідно рухатися, вчасно змінювати положення тіла і робити перерви у роботі.

При напруженій роботі за комп'ютером щогодини необхідно робити перерву на 15 хвилин через кожну годину і треба займатися іншою справою. Декілька разів на годину бажано виконувати серію легких вправ для розслаблення. Наслідками регулярної роботи з комп'ютером без застосування захисних засобів можуть бути: захворювання органів зору (60% користувачів); хвороби серцево-судинної системи (20%); захворювання шлунково-кишкового тракту (10%); шкірні захворювання (5%); різноманітні пухлини.

Режим праці та відпочинку при роботі з персональною електронно-обчислювальною машиною (ПЕОМ) залежить від категорії трудової діяльності. Всі роботи з ПЕОМ ділять на три категорії. Перша - епізодичне зчитування і робота з інформацією не більше 2-х годин за 8-годинну робочу зміну. Друга - зчитування інформації або творча робота не більше 4-х годин за восьми годинну зміну. Третя - зчитування інформації або творча робота тривалістю більше 4-х годин за зміну.

Отже, щоб запобігти негативним впливам необхідно знати й небезпечні сторони самого комп'ютера і правила безпечної роботи, знати засоби запобігання небезпек. Вони пов'язані перед усім із загально відомими небезпечними факторами - поразками електричним струмом, пожежонебезпечністю.

4.3 Безпека в надзвичайних ситуаціях

Важливе значення для визначення рівня пожежної безпеки і вибору засобів та заходів профілактики і гасіння пожежі мають пожежовибухонебезпечні властивості речовин і матеріалів.

Пожежовибухонебезпека речовин та матеріалів - це сукупність властивостей, які характеризують їх схильність до виникнення й поширення горіння, особливості горіння і здатність піддаватись гасінню загорянь. За цими показниками виділяють три групи горючості матеріалів і речовин: негорючі, важкогорючі та горючі.

Негорючі (неспалимі) - речовини та матеріали, нездатні до горіння чи обвуглювання у повітрі під впливом вогню або високої температури. Це матеріали мінерального походження та виготовлені на їх основі матеріали - червона цегла, силікатна цегла, бетон, камінь, азбест, мінеральна вата, азбестовий цемент та інші матеріали, а також більшість металів. При цьому негорючі речовини можуть бути пожежонебезпечними, наприклад, речовини, що виділяють горючі продукти при взаємодії з водою.

Важкогорючі (важко спалимі) - речовини та матеріали, що здатні спалахувати, тліти чи обвуглюватись у повітрі від джерела запалювання, але нездатні самостійно горіти чи обвуглюватись після його видалення (матеріали, що містять спалимі та неспалимі компоненти, наприклад, деревина при глибокому просочуванні антипіренами, фіброліт і т. ін.);

Горючі (спалимі) - речовини та матеріали, що здатні самозайматися, а також спалахувати, тліти чи обвуглюватися від джерела запалювання та самостійно горіти після його видалення.

У свою чергу, у групі горючих речовин та матеріалів виділяють легкозаймисті речовини та матеріали - це речовини та матеріали, що здатні займатися від короткочасної (до ЗО с) дії джерела запалювання низької енергії.

З точки зору пожежної безпеки, вирішальне значення мають показники пожежовибухонебезпечних властивостей горючих речовин і матеріалів. ГОСТ 12.1.044-89 передбачає більше 20 таких показників. Необхідний і достатній для оцінки пожежовибухо-небезпеки конкретного об'єкта перелік цих показників залежить від агрегатного стану речовини, виду горіння (гомогенне чи гетерогенне) і визначається фахівцями.

При виникненні пожежі вже на першій стадії виділяється теплота, токсичні продукти згоряння, можливі обвалення конструкцій. Тому слід враховувати необхідність евакуації людей у визначені строки. Показником ефективності процесу евакуації є час, протягом якого люди можуть при необхідності залишити окремі приміщення і будинок загалом. Безпека евакуації досягається тоді, коли тривалість евакуації людей з окремих приміщень і будинку в цілому менша критичної' тривалості пожежі, що становить небезпеку для людини. Критичною тривалістю пожежі вважається час досягнення при пожежі небезпечних для людини температур і зменшення вмісту кисню у повітрі. Не вважаються евакуаційними виходи, що пов'язані з механічним приводом (ліфти, ескалатори), сходи, які не розташовані у сходових клітках. Евакуаційних виходів з приміщень кожного поверху має бути не менше двох. Мінімальна ширина шляхів евакуації - не менше 1 м, дверей - 0,8 м. Двері на шляхах евакуації мають відчинятися у напрямку виходу зі споруди. У кожному приміщенні (поверху) слід вивісити план евакуації людей і матеріальних цінностей (див. рис. 5). Первинні засоби пожежогасіння - це вогнегасники, пісок, ковдри, лопати, сокири та ін. Вогнегасні засоби наведено в табл. 15. Широко застосовують пінні, порошкові та вуглекислотні вогнегасники.

Журналістська, редакторська та письменницька праця потребує синтезу знань і практики, визначного таланту, незвичних здібностей. Гарний, високоосвічений автор повинен використовувати всю свою майстерність для якісної, продуктивної роботи.

Для успішної роботи публіцисту потрібні прийнятні умови, обширна база інформації, новітня техніка тощо. Це все значно спрощує і покращує результативність праці, і не тільки журналістської, а і будь якого спрямування.

Впровадження комп'ютерів у редакційну діяльність та журналістську працю сприяло революційним змінам як у журналістиці, так і в інших соціальних інститутах людського суспільства. Розвиток інтернету, який увібрав у себе більшість місцевих інформаційних технологій, зрештою, охопив своїм впливом майже все населення планети, зумовив смислове розширення поняття журналістської майстерності.

Однак якого б значення не мав чинник інформаційних технологій для творчості окремого журналіста, незрівнянно більше він позначився на редакційній діяльності, де можна спостерігати принципово нові методи та форми організації роботи й планування.

У редакційній діяльності все настільки тісно переплетено, що інформаційні технології допомагають журналістові вирішувати багато питань.

Втілення всіх цих умов сприяють успішній та плодотворній роботі журналіста.

Висновок

Головна проблема, якій ми присвятили своє дослідження, полягає в тому, що український науковий простір не приділяє достатньої уваги важливим компонентам певних інформаційних значень. Предмети або розглядаються поверхнево, або не розглядаються взагалі. При цьому, з часом, відкривається їхня значимість для суспільства, а достатньої інформації так і немає.

З таким питанням і зіткнулася проблема вивчення аргументування. Хоча саме поняття відоме нам ще з давніх часів, і навіть набуло значення як «мистецтво», однак, як не дивно, мало хто надає важливого значення аргументації в наш час. Ми користуємося нею, стикаємося щодня як і у власному просторі, так і в суспільстві, на свідомому чи підсвідомому рівні вміємо вміло користуватися, але не надаємо великою уваги її мінімальному і неякісному вжитку в своєму спілкуванні. Хоча це є потужний чинник впливу на свідомість людини, рушійна сила, яка дозволяє добиватися власної мети.

Вміння користуватися «словом» вже надає великі переваги у житті, а вміло використовувати факти і докази є відправною точкою для позитивного результату. Аргументація - мистецтво доведення, яке ми використовуємо під час спілкування - суперечки або ж просто ввічливої бесіди. Вона може бути прихованою, відкритою, позитивною чи агресивною. Так чи інакше, індивід завжди використовує певні докази для висловлення своєї думки, для її підтвердження.

Стрімка зацікавленість сучасного суспільства до аргументування як способу впливу на свідомість виникла через розгортання процесів демократизації суспільного життя, політичного прогресу, а також засобів масової інформації. Три основні ланки, для яких вміле використання цього мистецтва дає неабияку користь для власного розвитку та покращення.

Наприклад, політичне життя саме по собі вимагає від політиків вміти зацікавити свого виборця, щоб отримати його прихильність, а з цим і велику кількість голосів на виборах, тому і місце в владних рядах. Щоб захистити свою позицію необхідно вміти переконувати опонентів і слухачів, приводити вагомі аргументи на користь своїх тверджень і висувати контраргументи проти опонентів. Маючи стійку «базу» для підтвердження власних ідей, можна впевнено вступати в боротьбу з опонентом за «місце під сонцем».

Цим користуються не лише політики. Аргументування розглядають як засіб впливу і з психологічної точки зору. Спілкування - це не лише мовний процес, а й психологічний, який супроводжується не лише словесно, а й невербально. Процес аргументації варто розглядати у більших широтах, а не лише як набір словесних чи фактичних доказів. Наприклад, під час розмови індивідів, кожен з них може довести свою думку правильно сформованих набором мімічних процесів, а тобто суто фізичним характером. Це також є одним із видів аргументування.

Аргументація розповсюджується всюди і для цього не є обовязковим процес спілкування. Наприклад, реклама є одним із видів впливу. Тобто вона розглядається і як окрема дисципліна, але компоненти аргументації в ній є обовязковими. Тому, щоб заохотити покупця придбати саме цей продукту, потрібно навести причини і докази, що цей продукт є необхідним для покупця. Доведення в рекламі використовуються різними способами, але залишається основним компонентом аргументування.

Процес будь-якого спілкування, зокрема й масової комунікації - це пізнання того, що відбувається довкола нас на рівні подій і фактів, на рівні їх тлумачення, а також більш чи менш глибокого оперативного аналізу. Цим спеціально займається наука, для якої немає іншого завдання, крім якомога глибшого пізнання обєктивної реальності.

І в буденному житті, і в будь-якій із наук ту чи іншу інформацію, судження, висновок, концепцію чи теорію ми мусимо підтвердити, довести. Журналістика не є у цьому винятком. Тут теж діють загальні закони пізнання. Тому велику роль мистецтво аргументації відіграє і у журналістиці. Засоби масової інформації оперують фактами, які є опорою для подачі будь-якої інформації. Адже, якщо слухачу(глядачу) надається багато доказів певного явища, події, то зрозуміло, що інформаціє буде сприйматися з довірою, що є головною метою для отримання найбільшої кількості аудиторії. Аргументаційною базою можуть бути коментарі впливових осіб на радіо, а на телебаченні достатньо «картинки» з місця події., в газетних виданнях це може бути, наприклад, фото. Засоби масової інформації використовують аргументацію не лише як засіб впливу на свідомість, але й як засвідчення власної інформації.

В кожному із розділів, ми постаралися навести основну інформацію, яке надасть нам змогу зрозуміти усі складові частини аргументування, використання цього поняття у суспільному житті, а головне показали його важливість як засобу впливу.

Наше дослідження показує усю важливість вивчення мистецтва аргументації - її історії розвитку, різновидів, методів використання у різними компонентами суспільства. Особливу увагу ми приділили застосування аргументування на телебаченні, адже, використання доведення засобами впливу вимагають особливої уваги через власну значущість у суспільному житті. Мистецтво аргументація - це ціла царина ще малодосліджених чинників, якими повинен зацікавитися кожен індивід для подальшого вивчення і розвитку.

Список використаних джерел

1.Берон Р., Річардсон Д. Мистецтво аргументації [електронний ресурс] - Режим доступу: // #"justify">2.Екранне насильство: вплив мас-медіа (частина друга) [електронний ресурс] - Режим доступу: //

#"justify">3.Девід Маєрс. Соціальна психологія. Інтенсивний курс/ Девід Маєрс. - Санкт-Петербург: прайм - ЄВРОЗНАК, 2009.

4.Допира А.И. Воздействие экранного насилия на подростающее поколение: история социально-психологических исследований/ Допита А.И. // Практична психологія та соціальна робота: Науково-практичний та освітньо-методичний журнал. - №8., 2000. - 7-9 с.

5.Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. - Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954-1989.

6.Змановская Е.В. Девиантология /Змановская Е.В. - Москва: Издательский центр «Академия», 2003.-288с

7.Ляхова М. Вплив телебачення на людину [Цит. 2011, 23 лютого] [електронний ресурс] - Режим доступу: // http //lyakhova/info/2011/02/вплив-телебачення-на-людину-3/?

8.Мак-Квейл Д. Теорія масової комунікації / Д. Мак-Квейл; [пер. з англ. Оля Возьна, Галина Сташків]. - Львів: Літопис, 2010. - 538 с.

9.Потятиник Б. Екранне насильство. Вплив медіа / Потятиник Б. // Медіакритика. - 2008. - 5 груд.

10.Психологічний словник / під ред. В.П. Зінченко, Б.Г. Мещерякова. - Москва: Педагогіка-Прес, 1996 р.

11.Ролінський В.І. Агресивність на телеекрані та проблеми неповнолітніх / Ролінський В.І. // Теоретико-методичні проблеми: Мистецтво аргументації: Збірник наукових праць. - Київ-Житомир: ЖДУ, 2004.-Кн.1.-363 с.

12.Скуратівський В.Л. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція: у 2 ч. / В.Л. Скуратівський. - Київ.: КМЦ «Поезія», 1997. Ч. 1. - 1997. - 224 с.

13.Суховеева И.А. Криминальные программы на ТВ: влияние на образ современной России/ Суховеева И.А. // Relga. - 2011. - №18

14.Тарасов К.А. Глобализованное кино как школа насилия / Тарасов К.А. // Кино в мире и мир кино. М., 2003.

15.Федоров А.В. Мистецтво аргументації / Федоров А.В. - Таганрог: Изд-во Кучма, 2010. - 418 c.

16.Харрис Р. Психология массовых коммуникаций [електронний ресурс] - Режим доступу: http://evartist.narod.ru/text5/01.htm.