Аналіз редакторських статей

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «GQ»


.1 Життя та творчість Михайла Ідова


Михайло Ідов - американський і російський письменник і журналіст, оглядач ліберального політичного журналу «New York Magazine». Народився 9 липня 1976 Закінчив Мічиганський університет. У 2009 вийшов роман Ідова «Ground Up». У 2007 і 2009 рр.. удостоєний премії National Magazine Award. У 2010 році названо «письменником року» за версією російського видання журналу «GQ». Біль того, саме завдяки журналу «GQ» світ (особливо російськомовний) пізнав М. Ідова, як колумніста. [1]

Колумніст (англ. column - колонка) - автор, одноосібно провідний колонку (розділ, рубрику) в будь-якому виданні, або що є одним з декількох постійних авторів цієї колонки. Ще в 1926 році в США була видана книга «Колонка» (англ. The Column), в якій детально описані особливості цього ремесла. Колумніст може вести персональну рубрику, але найчастіше колонку веде кілька постійних авторів.

Колумніст необов'язково працює штатним журналістом. [2]

Крім журналістики Михайло Идов займається письменницькою діяльністю. У 2009 році спочатку англійською, а потім і російською (у власному перекладі) вийшов його перший роман Ground-up («Кофемолка»). У ньому розповідається про спробу сімейної пари, що належить до молодої нью-йоркської богеми, відкрити заклад своєї мрії - невелику віденську кав'ярню. Зараз Идов працює над другою книгою під робочою назвою Made in Russia.

Крім цього, Михайло Идов грав у власній групі Spielerfrau, займався зйомкою відеокліпів, був господарем кафе.

«Кофемолка» - перший роман журналіста Михайла идов, іронічне оповідання про життя Нью-Йоркської богеми - і про те, куди приводять мрії про власний заклад «тільки для своїх». Роман Ідов в липні був виданий у США в знаменитому Нью-Йоркському видавництві Farrar, Straus&Giroux - тепер же він виходить російською у видавництві Corpus в авторському перекладі самого Михайла Ідова та за участю його дружини Лілі.

Видавництво «Корпус» випустило у світ роман Михайла Ідова «Кофемолка». Досить кумедна ситуація з цим романом і її автором.

«Что любопытно, бедным я при этом себя все равно не считал. Меня очень быстро осенило, что весь Манхэттен кишит персонажами, умудрившимися отцепить свой социальный статус от экономического. С этой целью многие из них стали журналистами. В отличие от рок-музыки, в которой показное нищенствование служило своего рода способом разбогатеть, журналистика была идеальной профессией для тех, кто хотел сойти за богатых, как в недобрые старые дни светлокожие негры пытались сойти за евреев, а светловолосые евреи - за англосаксов. Нью-Йорк был для этого идеальным местом - в основном благодаря своему уникальному переплетению денег и СМИ». [4]

Михайло Ідов живе в Нью-Йорку і пише для Нью-Йоркської преси (втім, друкується і в Росії, у високому глянці, так би мовити). Його роман написаний по-англійськи, в Америці і вийшов спочатку. Російський читач має справу з авторським перекладом на російську. Однак і це ще не все. У центрі роману молода пара. Він - син емігрантів з Ленінграда, вона народилася в сім'ї малайських китайців. Обидва - представники Нью-Йоркської богеми. Користуючись золотим часом зростання цін на нерухомість , молоді люди вирішують відкрити кафе . Точніше кав'ярню. Так от кафе вони вирішили відкрити віденське. Приміщення орендують у єврея, який зробив бізнес на продажу спортивних костюмів. Ремонт їм роблять два поляка і два домініканця. Тістечка та іншу хлібобулочну продукцію закуповують у француза. Ну і так далі. У цій історії наче зливається в барвистий калейдоскоп строкатий соціально-національно-культурний світ Нью-Йорка, і власне, вже з однієї цієї причини роман заслуговує на увагу.

- Я сегодня иду пить с парнями, - объявил я.

С какими парнями? С Виком? [4]

Про себе Михайло Ідов каже наступне: «По месту рождения я рижанин. Рига - единственный город, который у меня вызывает какие-то сентиментальные чувства. Я - ньюйоркец; Нью-Йорк - единственный город, в котором я могу жить. По своим убеждениям, политическим, философским, этическим, я - стопроцентный, классический нью-йоркский либерал. То есть практически все дилеммы, занимающие российское общество, кажутся мне дикими. Когда, например, животрепещущей темой оказывается гей-парад, у меня ощущение, что я на другой планете, - о чем здесь вообще можно говорить! В этническом плане я считаю себя евреем. То есть моя этническая и расовая идентификация - это ашкенази. Что позволяет мне считать себя евреем, не особо озабочиваясь еврейской культурой и традициями и будучи воинствующим атеистом. Для меня ашкенази - это именно набор генов. Когда я это говорю, американцы бледнеют и падают в обморок. Отношение к евреям как расе - очень непопулярный в Штатах подход к вопросу. В Америке еврейство понимают как религию и культуру». [3]


.2 Аналіз колекції колонок Михайла Ідова


Колекція колонок Михайла Ідова представлена у вигляді збірки авторських статей, які було надруковано в журналі «GQ». Колекція колонок головного редактора М. Ідова містить в собі статті, яким притаманна різноманітна тематика, проте авторський почерк відрізняє їх від статей інших авторів своїм унікальним засобам надання характеристики, а також вмінню висловлювати свою думку.

Лист головного редактора Михайла Ідова з листопадового номера 2013 року під назвою «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе» розповідає про стосунки між колегами, що працювали над зйомками фільму «Breaking Bad <#"justify">Слід сказати, що сарказм стосується лише фінансового боку. Крім того, У Михайла Ідова в даному випадку сарказм підкреслює позитивну сторону обєкту, який він описує. Доказом цього ствердження служать словосполучення «доли своего обаяния» - «частки своєї чарівності».

Дана письменницька робота нагадує рекламну статтю, бо в ній зазначені елементи так званої «хвалебної оди»: «К началу пятого сезона «Во все тяжкие» стал для города настоящей золотой жилой: здесь продают пончики и соль для ванной (понятно какого цвета) имени Уолтера Уайта, а по городу ездит автобусный тур для поклонников. 65 долларов за три с половиной часа, все 13 главных мест боевой славы: дом Уолтера (как писала местная пресса, за пять сезонов съемок AMC заплатила его хозяевам примерно 500 000 долларов), дом Джесси, автомойка, ресторан быстрого питания Los Pollos Hermanos (на самом деле там продают бурто Twisters)».[6]

Лист головного редактора Михайла Ідова з березневого номера 2013 під назвою «Дельные люди» говорить про нездатність людини сприймати критику: «В GQ есть несколько рубрик, гарантирующих споры, обиды и письма редактору. Но я никогда не думал, что к их числу примкнет безобиднейшая «Имидж», в которой разбирается на составные части гардероб той или иной иконы стиля в диапазоне от принца Чарльза до Райана Гослинга». [7]

Далі головний редактор пояснює причини свого ставлення до «Іміджу», причому ці пояснення не мають форми виправдання: «Дело в том, что мы, сами того не ведая, посягнули на святое. А именно - на Владимира Высоцкого, чьи фирменные (в обоих смыслах) джинсы клеш, джинсовую же рубашку и лоферы на высоком каблуке мы подвергли вполне доброжелательной переоценке <#"justify">РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «ESQUIRE»


2.1Життя та творчість Дмитра Голубовського


Головним редактором російської версії журналу Esquire призначений Дмитро Голубовський, який раніше займав пост заступника головреда. Такі його проекти, як: Легальний Бізнес loyalhotelside.com, Децл і Bad B Альянс вивели хип-хоп і RnB культуру на інший, більш якісний, рівень.

«Новый главный редактор российского Esquire Дмитрий Голубовский в журнале работает почти с 2005 года. За это время Esquire стал не просто качественным глянцем, а ввёл моду на критику власти. При этом журнал не терялся среди других оппозиционно настроенных российских СМИ, так как умел критиковать очень колко и язвительно». [17] Саме такими словами характеризують Дмитра Голубовського, як редактора.

Д. Голубовський став головним редактором, не маючи журналістської освіти. Зі слів самого редактору зрозуміло, що не освіта головне, а вміння писати, якому ніхто не навчить, якщо у людини немає до цього схильності. У Д. Голубовського освіта історика. І на питання, як з такою освітою він здобув слави у журналістській сфері, Дмитро відповів: «Со второго курса я работал в «Коммерсанте». А после этого меня позвал в Esquire мой друг Филипп Дзядко, с которым мы вместе учились в университете. Это было где-то через полгода после выхода первого номера Esquire». [18]

Головний редактор і колумніст водночас, Дмитро починав свою діяльність у журналі «Esquire» зі статті про девяту роту - фільм Бондарчука. Далі він зарекомендував себе, як грамотний колумніст рубрики «Правила жизни».

Сам же журналіст про цю колонку говорить, як про втілення моральних принципів щодо висвітлення правди. Він вважає, що краще взагалі нічого не писати, ніж писати те, що диктує влада або представники інших впливових сфер у суспільному житті країни. «Медведев мне лично, честно говоря, не очень интересен, Путин интереснее. Наша позиция всегда была такой, что, если тот или иной человек, который нам интересен, соглашается дать нам интервью на тех условиях, которые нас устраивают, то почему нет. Другое дело, не думаю, что Путин захочет и сможет ответить на все наши вопросы. У нас в «Правилах жизни» были самые разные люди: от Брюса Уиллиса до Усамы бен Ладена. Спектр очень широкий, и туда может попасть кто угодно» [18].


2.2 Аналіз статей Дмитра Голубовського


Стаття за 4 лютого «Спокойной Сочи, малыши» Дмитра Голубовського розкриває соціальну тему: «Мимо пустой школы проезжает полицейский патруль. За ним еще один. Их теперь много: военные и полиция буквально наводнили город. На каждом втором шагу КПП, люди выворачивают карманы. Проехать без пропуска невозможно, да и пешком пройти - тоже. Говорить по телефону надо осторожнее: за любым разговором могут следить спецслужбы» [19]. соціальний національний редакторський рубрика

Жах і паніка охоплює людей під час небезпечних ситуацій у суспільстві. Адже, страшно уявити собі присутність озброєних людей. Що саме відчуває людина, яка бачить порожню школу в оточенні військових та поліцейських? Що відчувають батьки школярів? Саме ці емоції та питання автор викликає своїми словами у цій статті.

«Осада одного из домов на окраине идет третий час. Внутри - три десятка человек. Переговоры ни к чему не привели, и начинается штурм. Когда удается нейтрализовать главаря, дело сделано. Уже к утру от дома не останется и следа» [19], - Дмитро Голубовський має дуже специфічну тенденцію висловлювання тому, що його фрази, прямо таки, викрикують о можливість погрози розповсюдитися.

Тема «штурму» більш ніж актуальна на сьогоднішній момент, а для деяких є дуже болісною. Під час облави можуть постраждати невинні люди, а іноді і діти. Шокуюча новина про події, які, мяко кажучи, є загрозливими для суспільства торкнулася сердець багатьох людей. А найстрашніше те, що це ще не все:

«Море бурлит. Гигантские девятибалльные волны крушат бетон. Пристани затоплены. Мол разрушен. Огромные строительные краны падают в воду. Четверо погибших. Изуродованное побережье, уничтоженные леса, сотни разрушенных зданий» [19].

Знищення лісів та розруха будівель - явища, які впливають і на економіку в країні. Проте подібні події - виправні. А щодо людського життя, нажаль, незмінне.

«Президент в бешенстве: «Ситуация очень плохая. Переселены чуть более полутора тысяч человек из запланированных сорока двух тысяч. Это просто недопустимо». Можно было бы подумать, что Владимир Путин произнес эти слова полтора года назад в Крымске или полгода назад на Дальнем Востоке. Но произошло это всего месяц назад, и говорил он про главный русский курорт. В городе Сочи начинается Олимпиада, и по всем признакам это самая серьезная чрезвычайная ситуация, которая здесь когда-либо случалась» [19]. Незмога тримати себе у руках (мова йдеться про Путіна) вже не вперше зустрічається в матеріалах засобів масової інформації. І тут автор не приховує свого ставлення до президента Російської Федерації. «Скажений» Володимимр Володимирович знов таки не виправдовує сподівань свого народу. Люди налякані, а президент не спроможний надати елементарну допомогу людям.

«Собственно, понятно это стало уже довольно давно. Штурм дома случился еще в 2011 году - судебные приставы выселяли из него Владимира Ткаченко, отца двоих детей и ветерана спецназа, за которого тщетно пытались заступиться его соседи. Строившийся к Олимпиаде порт был разрушен девятибалльным штормом в 2009 году, а в 2013-м это чуть не повторилось - к счастью, без человеческих жертв. А полицейские патрули и пустые школы - это то, что происходит в Сочи сейчас и будет продолжаться ближайший месяц» [19], - Д. Голубовський ще раз підкреслив про байдужість влади до людей. Читач задається питанням: як можна заплющувати очі під час реальної катастрофи? Батько двох дітей, ветеран не може дочекатися від своєї влади конкретних дій, порятунку.

Чим далі людина читає, тим сильніше її охоплює обурення: «Десятки законов, которые власти принимали специально к Олимпиаде, в деталях повторяют федеральный конституционный закон «О чрезвычайном положении» <#"justify">В своїй рубриці «Правила жизни» (14.03.2012) Дмитро Голубовський робить свій висновок у бік президента Росії: «Не думаю, что Путин сможет ответить на все наши вопросы». [22]

Таким чином журналіст ставить під сумнів репутацію президента. Читач задається двома питаннями: Д. Голубовський має на увазі, що Путін не чесний по відношенні до свого народу? Або Путін просто не встигає відповісти на таку велику кількість питань?

Головний редактор російського Esquire - про Путіна, Навальний, своєму графіку роботи, про те, звідки беруться теми для журналу, і інших цікавих речах

Новий головний редактор російського Esquire Дмитро Голубовський в журналі працює майже з 2005 року. За цей час Esquire став не просто якісним глянцем, а ввів моду на критику влади. При цьому журнал не губився серед інших опозиційно налаштованих російських ЗМІ, так як умів критикувати дуже уїдливо.

На відміну від Михайла Ідова Дмитро Голубовський має особливість бачити у всьому «погане» і передавати це вміння читачам. Дмитро хоче відкрити очі громадян Росії (які ще не побачили, хто є хто). Для тих, хто вже зрозумів істинну позицію Російської Влади, автор доводить, що вони не одні.

Кожний авторський принцип освітлення - це новий підхід до аудиторії. Завдяки його експресивності, інформація легко запамятовується і довго не забувається.

Читаючи статті Голубовського видно, що він піклується про свій народ і бажає йому кращого життя. Журналісту боляче дивитися, як росіяни шукають щастя на території інших держав. Він звертається до влади з проханням змінитися (зрозуміло, що не прямо). Він вірить, що коли-небудь до нього прислухаються.

Так само і у статті «Все это браки» (18.02.2014), розкриваючи соціальну проблематику, але тема э більш делікатна «сімя»: «Вам, наверное, знакомо это чувство: зима, вы наконец уехали в отпуск, сидите на балконе где-нибудь в теплых краях, все, как положено, и тут вам приходит сообщение: «Меня вызвали в Следственный комитет». Ну с кем нынче не бывает. Сплошь и рядом, по любому поводу. В случае с моей свояченицей Верой, которая прислала ровно такое сообщение несколько недель назад, повод заключался в том, что восемь лет назад она написала детскую книжку. Писательница Людмила Улицкая издавала серию о терпимом отношении к другим людям и попросила Веру, которая тогда была аспирантом-антропологом, написать про семью» [23].

Читач не встигає уловити думку письменника, бо на початку стикається із «зимою», потім зі «слідчим комітетом», потім із «сімєю»

«Книга называлась «Семья у нас и у других», и в ней рассказывалась история русского мальчика Кирилла и его одноклассника, абхазца Даута. Семьи у них были устроены очень по-разному: у одного - строгий, но обаятельный патриархат, у другого - веселое хитросплетение родных и приемных родителей, сводных, единокровных и единоутробных братьев и сестер. Параллельно описывались семейные обычаи и особенности разных народов и времен - от Библии и царя Эдипа до разрешения гомосексуальных браков в Голландии и запрета на браки однофамильцев в дореволюционной России. Следователи позвали Веру, потому что проверяли 200 жалоб от родителей, которые пришли на книгу. Но беспокоил их не царь Эдип, а африканский народ азанде (раньше их еще называли ньямньям, но сейчас это считается обидным)» [23]. У книжці ведеться розповідь про міжнаціональні стосунки. Ця тема на сьогодні є досить актуальною, оскільки зараз не існує жодної держави, де мешкала б одна національна категорія людей. Люди повинні толерантно ставитися один до одного, не зважаючи на національну різність. Кожен народ має свої традиції, свої звички, навіть у сімейних відносинах. Повага до чужої культури - є першим кроком у суспільному порозумінні.

«Дело в том, что у этого народа были так называемые «мальчики-жены» - азанде практиковали многоженство, и женщин на всех не хватало, поэтому многие воины брали себе в жены юношей 12-20 лет, которые, повзрослев, сами становились воинами и мужьями. Уже после того, как Вера поговорила со следователем, оказалось, что ее книгу проверяют на предмет пропаганды гомосексуализма еще и в Ульяновске: в прокуратуру пожаловались, что книга оказалась в местной библиотеке» [23]. Проблема гомосексуалізму завжди турбувала людей, але в Росії новий закон забороняє розповсюджувати будь-які факти, повязані с нетрадиційно орієнтацією. Історія - є історія, навіть, якщо там є елементи анти моралі (саме так сприймає гомосексуалізм російська влада), неможна це приховувати від народу.

«Страшно представить, что бы случилось с родителями, следователями, прокурорами и библиотекарями, если бы они узнали подробности жизни азанде, которых в книге нет. Антрополог Эдвард Эван Эванс-Притчард рисует такую картину их быта: юноши собирали листья для ложа своих мужей, носили им воду, поддерживали очаг в доме и помогали на огородах. Они готовили маниок и сладкий картофель, а перед общей трапезой, по заведенному среди всех порядочных жен-азанде обычаю, припрятывали самые лакомые куски, чтобы муж мог поесть позже, когда снова проголодается» [23]. Сучасній людині дивно уявити собі ситуацію, коли чоловік-дружина піклується про свого коханого, і при цьому ніхто косо не дивиться. В наші часи завжди знайдеться особа, котра критично поставиться до одностатевих стосунків. Проте, якщо вдуматися, а що в цьому такого? Якщо людину влаштовують такі сімейні відносини, чом би і ні! Вона ж не краде, не ґвалтує, не вбиває. Все відбувається за взаємною згодою.

Вже вдруге ми стикаємося з тим, що Дмитро Голубовський засуджує сьогоднішнє керівництво Росії за антитолірантість. Він показує, що гомосексуалізм існував ще за довго до поняття «гомофобство». І цілком нормально, що і зараз геї і лесбіянки існують у суспільному життя.

«Лесбийские отношения у азанде тоже были, но тут их нравственные установки куда ближе к современным российским. Они считали это чем-то сродни черной магии, которую называли «адандара»: женщины, вступившие в связь друг с другом, наносят порчу на своих мужей. По преданиям несколько азандских королей - Базингби, Гбудве, Вандо и другие - умерли, узнав, что в их гаремах есть лесбиянки. Наверное, именно этого и боятся люди, которые пишут жалобы в Следственный комитет и требуют убрать книги из библиотек. Адандара - страшная штука. Увидишь или прочитаешь что-нибудь не то - так и умереть не долго» [23].


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


1.Ідов Михайло

2.Михайлов С. Колумністика // Журналіст. - 1998 №11-12

.Михаил Идов

4.Уривки з роману «Кофемолка»

5.Стаття «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе»

6.Cтаття «Там, где снимали «Во все тяжкие»»

7.Cтаття «Дельные люди» Cтаття «Наши мальчики устали»

8.Cтаття «Гадкий я»

.Cтаття «Как перестать стесняться своих побед и начать получать за них лайки»

.Cтаття «Олимпийское спокойствие»

.Cтаття «Тень победы»

.Cтаття «На смерть стритстайлу»

.Cтаття «Последний сеанс»

.Cтаття «Ладно, напьемся вместе. Полезно же»

.Cтаття «Жизнь других»

.Cтаття Про Голубовського

.Стаття Прохорової І. Про Д. Голубовського

18.Cтаття «Спокойной Сочи, малыши»

19.Cтаття «Вежливые люди»

20.Cтаття «Вглубь и вширь»

21.Стаття-Інтерв'ю <http://osvita.mediasapiens.ua/intervyu> Медіапросвіта <http://osvita.mediasapiens.ua/mediaosvita>

.Стаття «Все это браки»


Теги: Аналіз редакторських статей  Диплом  Журналистика
Просмотров: 41028
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Аналіз редакторських статей
Назад