Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки


Курсова робота

Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки


Зміст


Вступ

Розділ І. Передумови та причини голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі

Розділ ІІ. Голодомор на Поділлі

.1 Голодомор за архівними документами

.2 Голодомор на Поділлі за свідченнями очевидців

.3 Документи ДПУ як джерело вивчення голоду 30-х років на Поділлі

Висновки

Список використаних джерел та літератури


Вступ


Двадцяте століття закарбувалось у долі українського народу, в тому числі населення Вінниччини, численними трагедіями: братовбивча громадянська та криваво-руйнівні Перша і Друга світові війни, спустошливі іноземні інтервенції, голод 1921-1926 та 1946-1947 рр., сталінські репресії, Чорнобильська катастрофа...

Однак з-поміж них особливим трагізмом виділяється голодомор 1932-1933 років. Для українців він за своїми масштабами і сутністю рівнозначний єврейському Холокосту чи вірменській різанині 1915 р. Промовиста деталь: від голоду 1932-1933 рр. загинуло вінничан навіть більше, ніж під час віроломної гітлерівської навали. Зіставимо хоч би такі факти: як повідують "Зведені дані про смертність населення по 16 районах Вінницької області", у 1932-1933 рр. тут померло 350404 чол. (Про решту 53 райони "Зведені дані..." інформації не містять; тому загальнообласний показник значно вищий, хоча, зрозуміло, далеко не всі смерті були наслідком голоду). У той же час до "Книги пам'яті" сучасної Вінниччини занесено 173400 персоналій тих, хто поліг у битві з німецько-фашистськими окупантами. Щоправда, тут не враховано імен цивільних громадян області, які загинули під час проходження фронтів Великої Вітчизняної війни через Вінниччину, вінничан-жертв масових єврейських розстрілів, бранців, замучених на каторжних роботах у Німеччині...

Та про голодний апокаліпсис широка громадськість довідалася порівняно недавно, адже сам факт голодомору ретельно і свідомо замовчувався. Ставитися до масової голодної смерті як неіснуючого явища розпорядився ще Й.В. Сталін, лицемірство котрого не знало меж. Як пригадував один із колишніх лідерів республіки Р. Терехов, якого в січні 1933 р. звільнили з посади секретаря ЦК КП(б)У, інформацію про голод вождь зустрів вкрай недоброзичливо: "Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор, - гнівався він. - Виявляється, що ви добрий розповідач - вигадали таку казку про голод, думаєте нас залякати, але не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до Спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати...".

Майже шість десятиліть знадобилося для того, щоб Україна вийшла із стану заціпеніння, порушила ганебне табу мовчання. Лише 26 січня 1990 р. керівний орган Компартії України - її Центральний Комітет - у постанові "Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів", нарешті, зробив те, чого народ чекав від нього стільки часу, - відмежувався від злочинної сталінської політики, засудив її провідників.

"ЦК Компартії України постановляє, - говорилося в згаданому документі, - визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку".

Лише тепер історики почали вивчати розсекречені архіви, друкувати науково-популярні статті, книги, збірники документів та матеріалів.

Насамперед на межі ХХ-ХХІ ст. створена чимала література про трагічну долю селян у роки колективізації сільського господарства на Поділлі, які стали предтечею голодомору. Мовою вилучених з архівів колишніх секретних документів і матеріалів, свідчень сучасників подій та аналітичних узагальнень зібраних історичних фактів об'єктивно відображені дійсне становище селян, примусові й репресивні заходи офіційної влади щодо них та форми їх непокори, протесту й боротьби проти насилля у монографіях і книгах відомих учених подолян І.Г. Шульги "Людомор на Поділлі" (К., 1993), "Гірка правда: Нариси з історії подільського селянства 1920-1933 рр." (Вінниця, 1997), П.С. Григорчука "Розкуркулення селянства в період насильницької колективізації сільського господарства" (Вінниця, 1992), В. Васильєва і Л. Віоли "Колективізація і селянський опір в Україні. (листопад 1929 - березень 1930 рр.)" (Вінниця, 1997), І.В. Рибака та А.Ю. Матвеева "Трагічний перелом: Колективізація і розкуркулення на Поділлі та Південно-Східній Волині" (Кам'янець-Подільський, 2001), С.Д. Гальчака "Білі плями" скорботи: причини голодомору 1932-33 рр. та голоду 1946-1947 років на Поділлі" (Вінниця, 1999).

Створено значну кількість документальних збірників, наукової і науково-популярної літератури про період голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі. Важливим досягненням української історичної та археографічної науки у висвітленні історичної правди про людомор у всіх регіонах України, в тому числі й на Поділлі, стало упорядкування й видання десятків документальних збірників. Серед них значимістю вміщених архівних матеріалів та освідчень учасників трагічних подій відзначаються книги "Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів" (1990), "33-й: Голод. Народна книга-меморіал" (1991), в якій упорядники Л. Коваленко та В. Маняк вмістили тисячу свідчень очевидців, у тому числі понад сотню і десятки документів з розсекречених архівів Вінниччини з власними і коментарями вченого-історика І.Г. Шульги, "Колективізація і голод на Україні: 1929-1933" та ін.

Особливо активно попрацювали над створенням документальних видань на Поділлі місцеві археографи, історики й краєзнавці. В 1993 році побачила світ книга свідчень "Голодомор на Поділлі, яку упорядкував В.П. Мацько, в 1998 році вийшли ще одне таке видання "Голод 1933 року на Поділлі: Спогади очевидців" та збірка документів "Голод 1932-1933, 1946-1947. Вінницька область", у 2001 році книга за матеріалами Державного архіву Хмельницької області "Чорна дошка" України (події 30-х рр.)". Невеликі добірки документів з архівів та свідчення учасників голодомору на Поділлі вмістили в 1990-2003 рр. практично усі місцеві часописи Вінницької і Хмельницької областей.

Таким чином, у 90-ті роки ХХ - на початку XXI ст. в Україні і, зокрема на Поділлі, був створений величезний опублікований джерелознавчий архів, без якого сьогодні не можуть обійтися дослідники голодомору й всі ті, кого цікавить цей злочин проти українського народу. Проте в державних архівах України, в тому числі подільських областей, зберігаються ще тисячі документів, які очікують дослідників і свого часу опублікування.

Водночас учені, архівісти і краєзнавці наполегливо працюють над створенням дослідницьких праць з історії голодомору 1930-х років (монографій, книг, статей), які повною мірою синтезували, узагальнювали й аналізували б трагічні події з позиції об'єктивізму та правди. Значним здобутком в історіографії даного періоду стали загальні наукові видання про голодомор в Україні з використанням джерел і матеріалів про Поділля, які створили Р. Конквест ("Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"), С.В. Кульчицький ("Ціна "великого перелому"), О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан ("Голодомори в Україні. 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947") та ін.

Ці видання стали поштовхом для створення міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференцій, симпозіумів, до видання на місцях книг та публікацій про трагічні події початку 1930-х років. До цього процесу залучилася значна когорта місцевих учених і краєзнавців зокрема, на Вінниччині І.Г. Шульга, П.С. Григорчук, Р.Ю. Подкур, в. Ю Васильєв, С.Д. Гальчак, В.І. Петренко, Ф.А. Винокурова, Л.Р. Кароєва В.П. Новосад, В.П. Вовкодав, І.А. Лановий, О.М. Воронцов та чимало інших, на Хмельниччині - С.В. Маркова, О.М. Завальнюк, І.А. Стасюк І.В. Рибак, А.Ю. Матвеев, В.А. Нестеренко, П.Я. Слободянюк, Ю.В. Телячий, Я.Д. Козельський, В.С. Прокопчук, М.І. Красуцький тощо. Зокрема, за ініціативою О.М. Завальнюка, М.Г. Філінюка, І.В. Рибака (Кам'янець-Подільський педінститут, нині державний університет) та інших науковців у м. Хмельницькому була проведена у червні 1993 року Всеукраїнська наукова конференція з нагоди 60-річчя голодомору "Голод 1932-1933 рр. на Хмельниччині: причини, наслідки, уроки" і видано під такою ж назвою науковий збірник матеріалів форуму. На той час це був перший масовий науковий захід на Поділлі з нагоди голодомору, який виявив і згуртував однодумців з дослідження цього злочину проти народу. Вже тоді на конференції відкрито йшла мова не просто про великий голод, а як про явище голодомору і геноциду. На жаль, на початку XXI ст., у 70-ту річницю цієї трагедії, ще знаходяться вчені і громадяни в Україні та в ряді держав за рубежем, які не визнають факту голодомору в нашій країні в 1932-1933 рр.

Важливою подією у науковому та суспільному житті Поділля став вихід у світ ряду монографій про голодомор у цьому регіоні. Пер такі видання здійснив у 1993 році професор Вінницького державного педінституту І.Г. Шульга під назвою "Людомор на Поділлі: До 60-річчя голодомору" та "Голод на Поділлі". У цих монографіях з повнотою використані розсекречені матеріали Вінницького та інших держав архівів і свідчення постраждалих від голоду селян. Проте у цих дослідженнях головна увага звернута на розгляд подій голодомору території Вінниччини. В свою чергу, більшу увагу у висвітленні трагедії на Хмельниччині приділила у підготовленій і успішно захищеній у квітні 2002 року кандидатській дисертації "Голодомор 1932-1933 рр. на Поділлі та у виданій у 2003 році однойменній науковій монографії С Маркова з м. Хмельницького. Тут використано головний масив документів ДАХмО. За її ініціативою на базі Хмельницького інституту МАУП 5 листопада 2003 року відбулася Всеукраїнська наукова конференція "Трагічні події 30-х років як засіб формування тоталітарної системи в Україні (у зв'язку із 70-ми роковинами голодомору в Україні)". Водночас такого напряму наукова конференція відбулася у м. Вінниці з ініціативи місцевого педагогічного університету, облдержархіву та інших організацій і установ. Виступи на цих форумах про події голодомору на Поділлі значно розширили наші знання про людську трагедію.

Вагомий фактичний матеріал та його наукове осмислення про голодомор у подільських областях зосереджені в численних інших публікаціях, які здійснили С.Д. Гальчак ("Білі плями" скорботи" й ін.), В.І. Петренко ("Трагедія українського селянства", "Червоний мор" та ін.), О. Малюта ("Голодомор на Поділлі як форма репресій щодо українського народу"), О.М. Завальнюк ("1932-1933 рр. на Хмельниччині (До 60-річчя голодомору)", "Голодомор 1932-1933 рр. - геноцид проти українського селянства (на матеріалах Поділля)"), С.В. Маркова ("Населені пункти Кам'янеччини в період голодомору 1932-1933 рр.", "Під грифом "таємно". Голод 1932-1933 рр. на Поділлі за документами Державного архіву Хмельницької області" та ін.), О.М. Воронцов і А.В. Кичак ("Подільські діти 1933-го року") та чимало інших.

Загалом, як свідчить новітній бібліографічний покажчик джерел і літератури "Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.", в ньому відзначено 695 назв книг, наукових збірників, статей та інших публікацій про лихоліття в цьому краї. Якщо ж додати майже стільки таких назв про Хмельниччину, то загальний список джерел і літератури про голодомор на Поділлі складатиме понад 1100 найменувань. Отже, за період 1390-2003 років створена своєрідна розгорнута і детальна енциклопедія голодомору на Поділлі, в якій вписано і реабілітовано чимало імен постраждалих від цієї трагедії.

Для повного висвітлення проблеми в історичних джерелах потрібна не одна тисяча документальних свідчень. Без них не може бути правдивої розповіді і про винуватців трагедії на місцях, і про масштаби і наслідки голоду та його вплив на політичне, господарське, демографічне та духовно-релігійне життя народу. Особливо важливо показати регіональні особливості голодомору, вплив на людей місцевих обставин. Голодомор 1932-1933 рр. на Поділлі - важлива трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому.

Цим, власне, і зумовлена актуальність даного дослідження.

Предмет дослідження - істотні зміни в Україні після відмови від непу та при переході до концепції планової економіки, запровадження якої призвело до голоду 1932-1933 рр. на Поділлі.

Об'єкт дослідження - голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки.

Мета роботи: на основі дослідження нових документів і матеріалів розкрити узагальнюючу картину причин, суті та наслідків голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі в контексті подій в Україні цього періоду.

Територіальні рамки дослідження охоплюють історико-географічний регіон України - Поділля. Подільська губернія на початку ХХ ст. складалась із 12 повітів. 1919 р. центром губернії стає м. Вінниця. У відповідності зі змінами адміністративного устрою краю (1919, 1922, 1923, 1925, 1932, 1937 років) змінювалися його кордони. Ті землі, що постійно перебували у складі Подільської губернії, утворили її "ядро," центральні регіони сучасних Вінницької та Хмельницької областей. Тому в роботі увага зосереджена саме на цих територіях. Це - Вінницький, Могилів-Подільський, Тульчинський, Кам'янець-Подільський округи за адміністративно-територіальним поділом 1925 р., які в 1932 р. були розділені на 71 район.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-х - початку 30-х років ХХ ст., коли уряд СРСР відмовився від політики непу і перейшов до реалізації концепції планової економіки через індустріалізацію промисловості, примусове об'єднання власності селян у колективні господарства, експропріацію ("розкуркулення") найзаможніших селянських господарств, примусову продрозкладку, яка призвела до голоду 1932-1933 рр. в Україні та на Поділлі зокрема.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.


Розділ І. Передумови та причини голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі


Голодомор 1932-1933 рр. за своїми масштабами і сутністю рівнозначний єврейському холокосту чи вірменській різанині 1915 р. Це - справді національна трагедія українського народу. Досить сказати, що на Вінниччині тоді померло від голоду людей більше, ніж під час гітлерівської окупації.

Якщо говорити про його причини, то слід відразу відкинути посилання на несприятливі погодні умови. Хоч 1933 р. справді виявився надміру дощовим, а літо на Поділлі - пізнім і прохолодним, що, безумовно, не могло не позначитись на врожайності сільськогосподарських культур, але не кліматичний фактор виявився причиною соціальної біди. Бідою для українського народу обернулася політика тодішньої держави, волюнтаризм її вождя та лакейство і безхребетність його оточення.

Проте голодомор не був суто українським явищем. Його межі простягнулись з Молдавії на Україну, від Кубані і Дону - до Поволжя, а звідти - до Північного Казахстану. Скрутно жили також селяни Росії і та Білорусії (хоч і не голодували). Та й в різних регіонах України він проявився по-різному. У Західній Україні, що входила ще до складу держав-сусідів, його, наприклад, не було, в поліських районах - прояви виявилися мінімальними.

Впадає у вічі, що лихо, в першу чергу, спіткало основні хлібосіючі регіони тодішнього СРСР. Це не було випадковістю. Адже саме на хлібові сфокусувалася тоді вся увага суспільства, саме він набув особливої ваги та значення, тим самим мимоволі породивши тут епіцентр біди, як це не парадоксально звучить.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни активних законів розвитку суспільства, не підміна їх свавіллям, революційною нетерпимістю, хоч умови, в яких доводилося йому працювати, справді характеризувалися винятковою складністю, вимагали неординарних дій.

Найбільше сталінське керівництво боялося зовнішнього нападу. Світ визнавав СРСР демонстративно неохоче. Так, у березні 1926 р. за активного сприянні Англії і прихильного ставлення Франції було поновлено антирадянський польсько-румунський договір. 16 вересня 1926 р. італійська фашистський уряд Муссоліні підписав з Румунією договір про дружбу і співробітництво, а також так званий "бессарабський протокол" про гарантію румунських кордонів.

Серйозну загрозу становила сусідня Польща, що межувала з Поділлям. Незважаючи на свою економічну відсталість, вона мала другу за величиною армію в Європі, а її керівництво мріяло про створення "великої Польщі від моря до моря" (від Балтійського до Чорного).

Загроза нової інтервенції особливо зросла у зв'язку із загостренням, англо-радянських відносин у 1927 р. Антирадянські дії уряду Великобританії активно підтримувалися американцями, котрі посилено фінансували та озброювали Польщу й інші прикордонні з СРСР держави.

В тих умовах у сталінського керівництва зародилось відчуття необхідності термінових і радикальних заходів для відвернення існуючої загрози, порятунку революції та здійснення пов'язаних із нею сподівань.

А між тим, країна була економічно слабкою, відсталою. Щоб виробляти танки, літаки, іншу необхідну зброю для захисту, потрібні було її індустріалізувати. Причому, у найкоротші строки. Будь-якою ціною. Такий підхід (досягнення мети будь-якою ціною) виявився одним із наріжних каменів майбутнього голодомору.

Найголовнішу мету - план форсованого розвитку промисловості як основи майбутньої могутності країни було проголошено на XIV зїзді ВКП(б) в грудні 1925 року.

Конкретні обсяги середньорічного приросту промислової продукти мали становити 16%. На 1929/30 господарський рік були продиктовані взагалі запаморочливі показники зростання - 32% в цілому і 46% - для важкої індустрії. І хоч життя незабаром продемонструвало їх нереальність та все ж завдяки неймовірним зусиллям радянських людей вдалося досягти високих темпів промислового розвитку. В Україні було збудовано понад 400 промислових підприємств. Деякі з них були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. Дніпрогес виявився найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод У Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні споруджувалось стільки нових заводів, що весь район виглядав як одна величезна будова.

На Вінниччині у 30-х роках були споруджені найбільший на той час в області Гніванський цукровий завод, Барський машинобудівний, Могилів-Подільські трикотажна та швейна фабрики, консервний, олійний, миловарний заводи, Вінницький м'ясокомбінат, мотороремонтний завод, паротурбінна електростанція, швейна фабрика ім. Володарського. Реконструйовано десятки підприємств, в тому числі Вінницький суперфосфатний завод, Турбівський, Бродецький, Томашпільський цукрозаводи та інші.

Зрозуміло, що для цього потрібні були неабиякі зусилля і кошти. Стосовно "мобілізації всіх сил" у сталінського режиму особливих проблем не виникало. А от коштів катастрофічно не вистачало. Сподіватись на якісь солідні зарубіжні інвестиції чи позики не доводилось. Тому розраховувати необхідно було лише на власні ресурси.

Вихід із становища Сталін та його оточення знайшли у безмірній експлуатації сільськогосподарського сектору економіки, вірніше, у цілеспрямованому систематичному пограбуванні власного селянства, хоч гасла революції проголошували рівність між ним і робітничим класом.

Одним із перших ударів по селянству стали так звані "ножниці цін", завищені податки. Суть механізму вилучення селянських коштів, зокрема, викладено У промові Й.В. Сталіна на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б):

"З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує Державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості, - це по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.

Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до "данини", щось подібне до надподатку"

На практиці це означало, що плуг коштував тоді від 20 до 40 пудів хліба, а Звичайні чоботи - 6 і більше пудів. Середня ж врожайність зернових культур становила у 1925-1928 рр. пересічно 54 пуди з десятини. Однак отримані таким чином кошти не можна було використати для забезпечення великих закупок імпортної техніки, устаткування і промислових товарів. Для цього годилося лише золото (його обмежені запаси теж не вирішували проблеми) і валюта. Цією "валютою" став стрімко зростаючий експорт сировини. Особливо, зерна. Хліб перетворився у винятковий стратегічний продукт. Він був потрібний як на зовнішньому, так і внутрішньому ринках - не лише як "розмінна монета" із зарубіжжям, але й як невід'ємний продукт харчування зростаючого населення міст (якщо до індустріалізації кожен п'ятий житель України жив у місті, то напередодні Другої світової війни - кожен третій), як сировина для вітчизняної харчової та переробної промисловості. Без нього не могло існувати й село. Взяти ж хліб держава могла лише в головного його виробника - селянина. У першу чергу, українського (подільського). Адже саме Україна була основною житницею СРСР. Так валовий збір зернових культур у 1922 р. тут становив 10,5, у 1923 р. - 15, у 1924 р. - 10,4, у 1925 р. - 16,8, у 1926 р. - 16,4, у 1927 р. -17,4 млн. тонн.

Проте не кожна селянська сім'я в Україні мала можливість вільно продавати свій хліб, оскільки його просто не вистачало для потреб самої сім'ї. Господарства, що мали до 3 десятин засіву, фактично не мали лишків. А таких господарств нараховувалося майже половина. Вони були натуральноспоживчими, тобто споживали те, що виробляли. Підвищення цін на промислові товари і низькі заготівельні ціни, що були у 2 рази меншими від ринкових, досить швидко призвели до втрати селянами матеріальної зацікавленості у реалізації хліба державним заготівельним органам. Виникла так звана криза хлібозаготівель.

У цій ситуації, щоб не зменшувати експортних поставок зерна за кордон, Сталін у значній мірі використав недоторканні стратегічні зернові запаси країни, які належало негайно поповнити. За таких умов потреба у зерні різко зросла. Перед Сталіним та його оточенням постало питання термінового пошуку нових форм і методів прискорення хлібозаготівель та збільшення зерновиробництва, а іншими словами - приборкання селянина.

Сталінське керівництво вирішило не церемонитись із селянством. Вже в 1928 р. воно запровадило випробувану в часи громадянської війни продрозкладку, офіційно названою хлібозаготівельним планом.

Вона супроводжувалася репресивними заходами. За невиконання так званого "твердого завдання" (план вважався виконаним лише після того, якщо кожне село чи окреме господарство виконали особисте "тверде завдання") селян позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі. За невиконання обсягів хлібозаготівель їх судили ніби кримінальних злочинців. Така система хлібозаготівель виснажувала кожне селянське господарство, викликала справжній переляк у селян, означала кінець непу, котрий відіграв позитивну роль у відродженні повоєнного села. Та, незважаючи на крайню суворість, у 1928 р. з України було вивезено лише 4,1 млн. т зерна, або ж четверту частину валового збору. Заготівлі показали, що навіть силоміць хліба не заготовити у 5,2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір (переважно пасивний). Вони почали ховати хліб на "чорний день". Розкладка пробуксовувала, а репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову соціальну ситуацію.

І тоді було дано "зелене світло" колективізації. В її організаторів розрахунок був простим: ставши членом колгоспу, селянин тим самим втрачав свободу і перетворювався в найману силу, придатну для будь-яких маніпуляцій. До того ж забрати хліб у кількох десятків тисяч колгоспів швидше і легше, ніж у 5 млн. хазяїв.

В маси було кинуто гасло "шалених темпів колективізації". І подібні заклики відразу ж почали реалізовуватися. Якщо на 1 січня 1930 р. тільки 16,4% селянських господарств республіки було колективізовано, то уже на 1 березня 1930 р. їх стало 62,8% (на Поділлі, незважаючи на усі старання, цей процес загалом йшов дещо повільніше. Приблизно аналогічного показника - 61,4% тут було досягнуто лише У 1932 р.). Ясна річ, за таких темпів ні про яку добровільність, врахування психології селянина-одноосібника і мови не могло бути.

Слід сказати, що у більшості вчорашніх селян-одноосібників, які стали колгоспниками, не існувало, та й не могло ще існувати психологічної переконаності у перевагах спільного господарювання. Вони справедливо вважали, що у цьому зацікавлена держава. Тому напередодні вступу до колгоспу різали худобу та коней.

Психологія одноосібника виявилася і в низькому рівні виробничої дисципліни, безвідповідальному ставленні до громадського майна та худоби, їх розкраданні, байдужості до всього, що перебувало за межами власного господарства. Це вело до зниження продуктивності праці, а, отже, і валового недобору хліба, тому не випадково стратегічна лінія на "насадження" колгоспів з самого початку враховувала необхідність різкого посилення ролі примусу.

Щоб змусити селянина дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було на конкретних прикладах показати, що стане з непокірними. Особливо наочною і повчальною у цьому плані мала стати доля заможних верств сільського населення, перш за все куркульства, котре не сприймало колективізації і за вказівкою Сталіна мало бути ліквідоване як клас.

Вже на 1 червня 1930 р. в республіці було розкуркулено 90 тис. господарств. Всього ж за роки колективізації за найскромнішими підрахунками було експропрійовано майно більше 200 тис. сімей українців. Розправляючись із "останнім експлуататорським класом", влада суттєво підривала продуктивні сили села, адже серед приречених на загибель та страждання на чужині було чимало найпрацелюбніших, найдосвідченіших, найздібніших хліборобів.

В той же час невпинно зростали обсяги хлібозаготівель. Розпочаті у січні 1928 р. за розверсткою, яка, власне, відтоді не відмінялася, вони досягли свого апогею у 1932-1933 рр. Причому хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в українському селі зовсім не залишилося. Слід також відмітити, що у селян і колгоспників, в одноосібників і в колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу продукцію. Так в українське село прийшов жахливий голод, котрий супроводжувався надзвичайно високим рівнем смертності серед населення, спалахами епідемій, проявами масового жебрацтва і навіть трупоїдством та канібалізмом.

За підрахунками вінницького науковця І.Г. Шульги на Поділлі в 1932-1933 рр. померло 1669564 чоловіки. Підрахунки теперішніх дослідників (В.І. Петренко), виконані на основі аналізу документів центральних архівів столиці України, державних архівів Вінницької, Житомирської, Київської, Хмельницької, Черкаської областей, дають удвічі менший показник - приблизно 800 тис. чол. Причому мова йде про загальну смертність: і від голодомору, і від нещасних випадків, і від хвороб, і по старості. Проте якщо навіть відкинути природну смертність, кількість жертв голодомору все одно вимірюється сотнями тисяч. Це - жахливий показник!

Голод був багатонаціональним. Він шаленів як в українських, так і в польських селах, в єврейських містечках. Від нього гинули росіяни, євреї, поляки, вірмени, представники інших національностей, котрі жили в Україні, на Поділлі, але особливо українці. Він не рахувався ні з робітниками, ні з інтелігенцією. Проте найнещадніше косив селян-хліборобів - основну масу населення тодішньої України (Поділля).

Влада ж, особливо центральна, залишалася "глухою" і "сліпою" до людських страждань, всі свої зусилля зосереджувала лише на одному - безмірній заготівлі хліба будь-якою ціною.

липня 1932 р. у Москві було прийнято постанову про план хлібозаготівель. Україні визначався нереальний, надто завищений показник.

У телеграмі із союзної столиці категорично вимагалося: здачу в рахунок річних зернопоставок розпочати негайно. Республіка повинна була засипати в державні засіки: в липні - 4,5 млн., в серпні - 72,4 млн. пудів. Далі йшов розподіл по кожній області України, а також доводилося завдання радгоспам. Телеграма закінчувалася такими словами: "Никакого отклонения от установленного для вашего края плана заготовок не должно быть допущено ни под каким видом как относительно количества, так и сроков сдачи зерна".

Телеграму підписали Сталін і Молотов.

Досить часто такі "заготівлі" нічим не відрізнялись від відвертого грабіжництва, опирались на невпинно зростаючий арсенал репресивних заходів.

Так, коли навесні та влітку 1932 р. почався масовий вихід селян із колгоспів, було винайдено паспортизацію. Сільських мешканців немов би притинали до населених пунктів. Виїзд із колгоспів під будь-яким приводом опинявся під суворою забороною. А заклик до виходу з колгоспу став прирівнюватися до державного злочину.

Була також вигадана дворазова система оплати праці в колгоспах на вироблену кількість трудоднів - аванс і повний розрахунок наприкінці року. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату, проте її часто свідомо затримували (до 1 березня 1932 р. із 3739 колгоспів Вінницької області видали аванс тільки 585, у 8 районах розрахунки ще й не починалися; у березні 1933 року 48% колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками).

серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, власноручно відредаговану Сталіним, що була нібито спрямована на захист соціалістичної власності. В народі її охрестили "законом про п'ять колосків". Відповідно до цієї постанови за півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, можна було отримати 10 років концтаборів, а при "отягчающих" обставинах - розстріл з конфіскацією майна.

Згідно з прийнятою 20 листопада 1932 р. постановою Раднаркому країни "Про заходи посилення хлібозаготівель" заборонялося видавати зерно колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану. Проте ключовими серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження "натуральних штрафів", повернення розданого колгоспникам під час жнив авансового хліба.

Ще одним з надзвичайних методів "боротьби" за виконання хлібозаготівель стало занесення на "чорну дошку" тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на "чорну дошку" супроводжувались припиненням поставок будь-яких товарів у таке село. Крім того, на колгоспи накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба. Їх трудівники позбавлялись навіть надії на якусь допомогу.

Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року репресії поширилися на колгоспний актив, особливо комуністів, а також на керівників районної партійно-радянської ланки. Як зазначалося в документі, найзліснішими ворогами визнавалися "саботажники з партквитком у кишені", котрі "на догоду куркулям та іншим антирадянським елементам" провалюють завдання партії та уряду. Як міра покарання, передбачалося їх засудження на 5-10 років, заточення в концтабори, розстріл.

січня 1933 р. було встановлено "залізне кільце" на кордонах України. Потерпілі від голоду не могли без спеціального дозволу перетнути межі республіки. Селян затримували і повертали до місця проживання, яке в ті часи нагадувало резервацію.

Відповідальна за злочин перед народом і місцева влада. Адже більшість місцевих партійно-державних працівників були послушними "гвинтиками" сталінської диктатури. Викачували хліб, слали "на гору" заспокійливі телеграми (починаючи від села, району і кінчаючи столичним Харковом), що, мовляв, від голоду вмирають лише "ледарі", "нероби", "бандити", "петлюрівці", що його основна причина - погане господарювання, втрати, розкрадання хліба, саботаж куркульських елементів. Так, від імені українського керівництва 12 березня 1933 р. Сталіна було проінформовано, що у Вінницькій області голодує 625 родин а померло 59 чоловік. І це тоді, коли тільки в одному із 69 районів області, Калинівському, в трьох селах - Сальнику, Гущинцях, Великому Пикові - за 2,5 місяці загинуло 286 чоловік.

Замовчування правди або напівправда - це теж одна із причин голодомору.

Отже, голод не мав під собою об'єктивного підґрунтя. Його взагалі можна було уникнути, якби не злочинна політика сталінського керівництва стосовно власного народу.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни активних законів розвитку суспільства, не підміна їх свавіллям, революційною нетерпимістю, хоч умови, в яких доводилося йому працювати, справді характеризувалися винятковою складністю, вимагали неординарних дій.

Основною причиною голодомору є те, що Сталін та його оточення за потреби додаткових коштів знайшли вихід із становища у безмірній експлуатації сільськогосподарського сектору економіки, вірніше, у цілеспрямованому систематичному пограбуванні власного селянства, хоч гасла революції проголошували рівність між ним і робітничим класом.


Розділ ІІ. Голодомор на Поділлі


.1 Голодомор за архівними документами


В історії України не одна "біла пляма", а голодомор 1932-1933 рр. більш як півстоліття був закритою темою для дослідників. І тільки зараз, після семи з половиною десятиліть, ми можемо згадати мільйони замучених кістлявою рукою голоду наших співвітчизників.

Скільки ж з мільйонів померлих від голоду в Україні припадає на Поділля - сказати важко. Документи архіву дають лише розрізнені дані. Але цифри дають можливість вести мову про сотні тисяч людських життів. За підрахунками вінницького науковця І.Г. Шульги на Поділлі в 1932-1933 рр. померло 1669,564 чоловіки. Підрахунки теперішніх дослідників (В.І. Петренко), виконані на основі аналізу документів центральних архівів столиці України, державних архівів Вінницької, Житомирської, Київської, Хмельницької, Черкаської областей, дають удвічі менший показник - приблизно 800 тис. чол.

Голод не забирав людські життя вибірково - карав і заможних, і бідняків. Голод не минув ні тих, хто працював в колгоспі, ні тих, хто був одноосібником. Класового підходу голод не знав. Він був один на всіх. Документи свідчать, що голодна смерть не перебирала ні віком, ні статтю, ні національністю.

Тривала ізольованість Поділля позначилася на формуванні досить сталої регіональної самостійності його мешканців, які вважали себе подолянами. З червня 1925 р. за постановою ВУЦВК відбувся перехід на триступеневу систему управління. Внаслідок скасування губерній було утворено Вінницький, Кам'янець-Подільський, Могилів-Подільський і Тульчинський округи. 9 лютого 1932 р. в Україні було утворено п'ять областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську та Одеську. Територія Вінницької області становила 53 тис. км2 і поділялася на 71 район. Вона охоплювала 36 міських і 5008 сільських населених пунктів, у яких проживало 5 мли 206 тис. осіб. Господарське спрямування районів визначалося як буряко-зерно-тваринницьке.

Архіви засвідчують, що в подільському селі вже у першій половині 1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Близько третини населення не мали ніяких засобів для існування, майже 10% селян пухли від голоду.

Посівна кампанія на Поділлі затяглася до кінця червня 1932 р. Відведені під пар площі перетворилися на розсадники бур'янів. Просапні культури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Ситуація дедалі погіршувалася. Партійна верхівка почала приймати негайні заходи щодо виходу з кризи. 7 серпня 1932 р. було прийнято закон "Про охорону соціалістичної власності", згідно з яким вводили "вищу міру соціалістичного захисту" - розстріл з конфіскацією майна. Тисячі подолян були засуджені за цим законом.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, у багатьох районах Поділля розпочався голод. В архівах є багато документів з приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Але Сталін не бажав обговорювати проблему голоду. Це означало б визнання факту економічної катастрофи, до якої дійшла країна внаслідок політики "наступу соціалізму по всьому фронту". А вже потрібно було розпочинати жнива 1932 р.

У норму перетворилося те, що у 1929-1931 рр. вважалося "перегином": конфіскація зерна, одержаного на трудодні, подвірні обшуки, знущання над селянами, конфіскація будь-яких продуктів(картоплі, м'яса, сала), заготовлених селянами до нового врожаю. У 1932 р. в Україні, і на Поділлі зокрема, голод набував розмірів загальної катастрофи. Кульмінація трагедії, що найжорстокіше була розіграна на території Поділля, сталася у 1933 р. Проте хлібозаготівлі тривали навіть у першій декаді лютого 1933 р., коли селяни масово гинули від голоду. А уряд і партія обрали шлях злочинного замовчування становища па селі.

Люди вмирали впродовж усієї зими 1932-1933 рр. Але масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р. Особливо трагічні повідомлення про наростання явищ голодомору стали надходити протягом зими - весни 1933 р. Так, у листі секретаря Вінницького обкому партії Чернявського у ЦК КП(б)У від 17 лютого 1933 р. повідомлялось, що факти голодомору в області "починають набувати значних розмірів та характеру". Особливо тривожні сигнали в обком партії надходили із Копайгородського, Чудиівського, Стаиіславчикського, Пісчанського, Махновського, Вінницького, Дзержинського, Могилівського, Джуринського районів. Водночас на першому Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. у своїй промові "Шлях колгоспів - єдино правильний шлях" Сталін зазначав: "Є люди, які думають, що можна стати, окрім соціалістичного шляху - вперед і капіталістичного - назад, на якийсь третій шлях, особливо за нього хапаються хитрі товариші; вони хочуть, щоб ми вернулися до старого ладу, повернулися до одноосібного господарства... Спитайте-но селян, і ви взнаєте, який шлях вважає більшість трудящих селян єдино правильним шляхом. Кажуть, що шлях колгоспів - важкий. Але хороше життя даром не дається". Жителі України заплатили за це "хороше життя" найвищу ціну.

Голодом було повністю охоплено села Нагоряни, Бернашівка, Борщівці, Юрківці, Кукавка та багато інших. У с. Кукавка Могилів-Подільського району тільки в першій половині лютого померло 17 людей. Немирівський райком партії 21 лютого 1933 р. повідомляв Вінницький обком, що не тільки в таких селах, як Касапове, Вища Кропивна, Василівка, Юрківці, Рачки, Райгород, Мітлинці, Сорокотяжинці, Бондурівка, Рубань, Ситківці, голод, як епідемія, валить з ніг людей, а й у Немирові є пухлі серед кустарів єврейської бідноти. У складне становище потрапили сільські вчителі і медичні працівники. Ще з січня 1933 р. їм не видавали карток на хліб, мотивуючи це відсутністю борошна. Архівні документи стверджують, що в кінці лютого 1933 р. голод охопив всю територію Поділля.

Починаючи з весни 1933 р. смерть від голоду стала масовою. Майже всі органи ДПУ реєстрували випадки смертності від голоду, людоїдства і трупоїдства. Тоталітарна держава карала селян за небажання добросовісно працювати у громадському господарстві. Терор голодом був, як і експлуатація заможного селянства, "виховним" заходом. Зрозуміло, "виховувалися" тільки ті, хто мав змогу вижити. 15 березня 1933 р. С Косіор підписав адресовану ЦК ВКП(б) доповідну записку з інформацією про підготовку до весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: "Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах". Український генсек під "неблагополучними районами" розумів місцевості з підвищеною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно працювати на державу в колгоспі. І нікого не цікавило, що помирають "якісь там" українські селяни.

У квітні 1933 р., як повідомляв секретар Липовецького райкому партії, у с Лісова Лосіївка щоденно помирало по 30-35 селян. У с Вахнівка 10 квітня 1933 р. померло 37 осіб, 50 родин повністю знищила смерть, у с Зозів щоденно ховали по 15-20 колгоспників і одноосібників. У травні Вінницький обком партії інформував ЦК про те, що в кінці квітня продовольчі труднощі охопили 33 райони, 385 сіл, 24690 господарств, 103698 людей. За даними на 10 травня, тільки в 10 районах померло 8985 осіб.

З відомостей про охоплення продовольчими труднощами окремих районів Вінницької області станом на 15 травня 1933 р. добре простежується наростання явищ голодомору у подільських селах. Якщо 30 квітня 1933 р. голод лютував у 385 населених пунктах Вінницької області, то 15 травня - вже у 400. У них голодувало відповідно 11964 і 13852 особи. Загалом голодомором було охоплено 34 райони Поділля.

Картину піку голодомору па Поділлі зафіксувала доповідна записка обласної оздоровчої комісії про етап продовольчих труднощів у Вінницькій області від 17 травня 1933 р. У ній зазначається, що голодом охоплено 38 районів, 431 сільрада, 26895 господарств, 120903 людини.

Але Сталін наказав мовчати, і всі мовчали. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК слово "голод" не згадувалось. Хоча з областей ішли інформаційні листи із жахливою статистикою. Ось яка інформація надходила від уповноважених райкому КП(б)У про роботу па селі етапом на 25 квітня 1933 р.: "Найгірше стоять справи з харчування в колгоспі с Сахнів, в якому харчуються лише 2 рази в день, видаючи по 200 г хліба кожному працюючому робітнику. В Сахнові політстан явно незадовільний, населення веде різні розмови, і є випадки, коли вживають різну падаль (собак, котів), кору з дерева, тирсу, також є масові випадки визбирування насіння з полів. З травня до половини червня померло 25 душ різного віку. 50% всього населення опухло".

Аналогічна інформація надійшла із с Івашинці: "...Економічне забезпечення села погане, люди мруть з голоду, з 01.01.1933 р. по 03.04.1933 р. померло 22 душі, за травень місяць 10 душ, з 01.06.1933 по 2.06.1933 - 6 душ, з 3.06.1933 р. по 4.06.1933 р. - 5 душ в день. Нерідкими є випадки, коли селяни відмовляються хоронити померлих. Всього 90% одноосібників опухли від голоду".

Отже, аналіз офіційних повідомлень місцевих партійних і державних органів свідчить, що поступово явища голодомору у подільських селах наростали вже з весни 1932 р. У 1933 р. розширилась географія районів та збільшилась кількість жертв голодомору.

Траплялися випадки, коли люди не могли більше стримувати гніву, зважувалися на рішучі дії. 12 червня 1933 р. у с Макаравці Махнівського району зібралося понад 150 людей, напали на приміщення колгоспної їдальні, забрали 49 хлібин і відразу з'їли. Після погроз з боку голови колгоспу розлючений натовп кричав: "Треба вбити голову колгоспу та розібрати коней і реманент! Бий колгосп та забирай все, геть радянську владу, яка забрала в нас хліб".

Відбувалося не лише фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й духовне покріпачепня цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність - вадою, донос на ближнього - виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 років ще раз засвідчує народну трагедію. В окремих селах Поділля мали місце факти людоїдства і трупоїдства. Загалом по області зафіксовано 71 випадок людоїдства і 9 випадків трупоїдства.

Зрозуміло, такі випадки свідчили про зрушення психіки людей, адже нормальна людина на це не здатна. Це ще раз підтверджує намагання радянського керівництва знищити українську націю не тільки фізично, а й морально. Отже, маємо достатньо фактів для висновку про поширеність канібалізму в Україні, зокрема на Поділлі, коли лідери комуністичної партії вели народ "до світлого майбутнього". Всі відомості про смерть зберігалися у глибокій таємниці, а повідомлення телефоном передавалися спеціальним шифром. Точних даних про кількість з'їдених людей в архіві не знайдено. Згідно з експертними оцінками, всього протягом 1932-1933 рр. в Україні було з'їдено понад 2000 живих людей або ж їхніх трупів.

Вище політичне керівництво України мало повну інформацію про страхітливу картину у подільських селах. Так в доповідній записці секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору та голові РНК України Чубарю секретар Вінницького обкому партії В. Чернявский писав:

"В одном из прошлых писем я сообщал ЦК об отдельных случаях и фактах опухания, недоедания по отдельным сёлам области. За последнее время сообщения об этих фактах начинают принимать значительно более широкие размеры и характер. Всё больше возрастают сообщения о случаях опухания, появились сообщения о фактах смертей от голода. Как в городах и местечках, так и на селах, эти явления наблюдаются не только среди деклассированного элемента и кустарей, но даже среди рабочих.

Через місяць, 17 березня 1933 року Чернявський вже інформував ЦК КП(б)У, що голодом вражені 27 районів області, 180 населених пунктів. Він також писав про заходи місцевої влади щодо зменшення впливу голоду на населення: "В центре внимания своей работы по оказанию продовольственной помощи нуждающимся обком ставит мобилизацию продовольственных ресурсов в колхозах и у колхозников, с широким применением взаимопомощи между колхозами как внутри районов, так и между районами. Однако, возможности особо поражённых районов в этом отношении чрезвычайно ограничены. В силу этого обком партии вынужден поставить перед ЦК партии вопрос о немедленной материальной и продовольственной помощи. Помощь должна выразиться в 2 700 т хлеба, 50 т крупы, 3,5 т сахара, выделении питания для детей не в количестве 10 тыс., а 20 тыс. детей ...

Указанные мероприятия по дальнейшему разворачиванию детского питания требуют дополнительных ассигнований по линии Красного Креста". Але, на жаль, судячи з кількісних показників жертв, ця допомога була недостатньою.

Голод, по своїй суті, явище інтернаціональне. На Поділлі, за даними статбюро, тоді проживало 3 358 617 чол. За національним складом: українців 81%, росіян - 3,3%, поляків - 2,3%, євреїв - 12,2%, інших національностей - 1,2%.

Перепис міського населення 1923 р. (див. таб. 1) показав що євреї, в основному кустарі, були більшістю населення містечок, яких нараховувалось на Поділлі близько 110. Вони були розташовані у сільських районах і тісно пов'язані з селом.


Таблиця 1. Дані перепису міського населення 1923 р.

українцівросіянполяківєвреївВсього по Поділлю (в %)31,09,33,454,9Губцентр35,517,64,439,3окружні центри33,612,55,946,9інші міста51,59,83,334,1містечка17,64,52,175,1

Як тільки почався голод в українському селі, кустарі, не маючи ринку збуту своїх товарів та послуг, не маючи землі, теж почали вимирати. Так, секретар Іллінецького райкому партії писав Чернявському: "...Случаи голодной смерти на почве истощения и недоедания имеют тенденцию к увеличению с апреля месяца.

За последние дни случаи смерти людей от голода по сёлам района ежедневно доходят до 10. Неблагополучным является состояние и по еврейским местечкам - в Ильинцах, Жорнищах, Дашеве, Китайгороде - ежедневно от 5 до 10 случаев голодной смерти.

Всех артелей в районе 11, которые объединяют до 605 еврейских семей, централизованного снабжения они совсем не получают. Сейчас до 80 человек, членов артелей (жестянщики, портные, сапожники) опухли от голода, 12 человек умерло...".

У списках районів, які потерпіли від голоду, на 15 лютого значаться:

местечко Немиров - 20 опухших бедняцких еврейских семейств,

смертных случаев;

местечко Тульчин - 47 смертных случаев от голода среди еврейской бедноты местечка;

местечко Проскуров - в 22 еврейских семьях кустарей отмечаются случаи опухания от голода.".

Але, не дивлячись на доповідні записки про голодування в районах, обласне керівництво продовжувало хлібозаготівельну політику, забороняючи найбільш настирливим секретарям райкомів писати про голод. Так, секретар Уланівського райкому писав секретарю Вінницького обкому КП(б)у Чернявському:

"...Невзирая на Ваше запрещение, чтобы не писать о наличии голодающих, считаю, что будет преступным не поставить обком в известность о положении дел в районе. Местечко Уланов - большинство населения по национальности евреи, в прошлом - большая часть кустари, мелкие торговцы. Сейчас деклассированы. Голодающих до 95 человек. На 20 апреля 1933 года от голода уже умерло 35 человек...".Українське село і єврейське містечко - 2 половини одного цілого. Село сіяло і збирало хліб, годувало себе і містечко, а містечко, майстер на всі руки, - випікало хліб, одягало і взувало, ремонтувало і постачало необхідні побутові дрібниці селу.

Економіка і людські долі були тісно пов'язані між собою. Так що горе і біда, які прийшли на початку 30-х, відбилися і на українському селі, і на єврейському містечку.

Значний масив архівних документів про голод 1932-1933 рр. складають доповідні записки партійних органів та ДПУ про настрій населення у зв'язку з голодом (докладніше розглянуті в п. 2.3). Адже настрої суспільства - то є соціальний показник, за яким владні структури всіх рівнів орієнтуються у прийнятті своїх рішень. Населення чітко визначило причину голоду - вивіз хліба за кордон. Люди називали конкретних винуватців цієї трагедії. Так, робітник водоканалу м. Вінниці Лебедев Степан говорив: "Сталин довел рабочих до голода, народ умирает, во главе власти стоят аферисты". Робітник заводу "Молот" Порошенко, звертаючись до свого товариша: "...разве это допустимо, чтобы Украина голодала, ограбили страну, хлеб вывезли, а народ сдыхает. Вы только посмотрите, что делается возле базара, уже 2 дня лежат умершие голодной смертью и никто даже не обращает внимания. А со станции железной дороги каждую ночь тащут по 8-10 трупов, умерших от голода".

У висловах певної частини населення відчувається повна безвихідь. Одноосібниця з с Сальник Калинівського району Зубко говорила: "Я не вижу выхода, так или иначе должна умереть. Ибо земли нет и я не засею. В колхоз я бы пошла, но общественное питание начнётся через неделю-две, я до этого времени не доживу".

У доповідних записках цитувалися листи голодних селян та членів їх сімей до посадових осіб різного рівня з проханням про допомогу. Так, учень 7-ої групи Сальницької школи Свіргун, звертаючись до голови сільради, писав: "Кузьма Петрович! Тиждень як помер від голоду батько. Мати лежить хвора і вся попухла на печі. Окрім мене залишилося ще троє дітей. Вони попухли. На мою долю випало бути головою двору. Допоможіть чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилося і буряків. Рятуйте маму і дітей. Ми вступимо в колгосп. І буду я там з мамою працювати, щоб забезпечити цих малих дітей хлібом. Не відмовте, Кузьма Петрович. Невже я 7 років вчився, щоб померти голодною смертю".

Секретар Бердичівського міському партії писав: "...В последнее время участились обращения с письмами к Сталину, Калинину, Крупской, Пятковскому со стороны рабочих и кустарей, поражённых от полного истощения. Приведу выдержку из письма жены Рабочего 9 кожзавода Шрабер на имя Н.К. Крупской. "Это письмо ищет человек, который сидит в ожидании голодной смерти. Ох, то это за чувство, какие это муки, какой это ад - голодать и знать, что ничто за исключением гнусной голодной смерти не предстоит. Это тёмное как пергамент лицо, опухший. Хоть бы кусочек хлеба. Если бы скорее смерть, лишь избавиться от этих невыносимых мучений. Я сама лежу вся иссохшая, с отёками лица и ногами, жёлтая и меня ждёт та же участь, что и мужа - голодная смерть. Помогите нам, мы хотим еще жить и трудиться. Мы не хотим умереть голодной смертью, дать голоду нас победить. Не оставьте нас без помощи". Цей лист був пересланий Бердичівській міській раді з особистою резолюцією Надії Костянтинівни Крупської: "Уважаемые товарищи. Пересылаю Вам полученное мною письмо Х.М. Шарбер. Человек работал с раннего детства. Нужна скорая помощь. Её можно оказать на месте...". На жаль, доповідна записка не дає інформації, чи була надана допомога людині, яка гинула від голоду.

Інформації партійних органів та ДПУ констатували не лише голодну покірливість та безвихідь. Голод у певної частини населення стимулював захисну реакцію. Так, робітник заводу "Молот" Дахновський у розмові з іншими робітниками заявив: "Что вы сами сделаете? Попробуете что-нибудь сказать, то вас сейчас же посадят в Допр. Надо всем нам организоваться, тогда бы мы своего добились, а один человек ничего не сделает, расстреляют и всё". Доведені до відчаю робітники гайсинського цегельного заводу, 19 липня 1932 р., отримавши зменшену пайку хліба, відмовились від роботи і оголосили себе страйкуючими. Колгоспники Вовчанського колгоспу "Зразковий господар" Немирівського району подали заяву керівництву колгоспу з вимогою забезпечити їх потреби в харчуванні. Якщо їх вимоги не будуть виконані, то вони розпочнуть страйк.

Тяжке лихо, що спіткало хлібороба в 1932-1933 рр., тривалий час ховалось від людських очей, продовжуючи нищити село. Голодний, безсилий селянин не міг працювати так, як веліла його хліборобська совість. "В ряді випадків, - відзначалося в постанові бюро Вінницького обкому партії 11 травня 1933 р., - колгоспники виходять на роботу з великим запізненням, а закінчують раніше встановленого часу, працюють явно недобросовісно, а правління колгоспів і партійні осередки відносяться до цих грубих порушень трудової дисципліни благодушно, бояться порушити "единство" в колгоспах і цим самим потурають падінню трудової дисципліни".

Голодні хлібороби втрачали працездатність, а земля - господаря. За даними на 12 квітня 1933 р., Вінницька область засіяла ранніми зерновими всього 152963 га, що становило 7% загального плану.

Особливо відставали Тростянецький, Вороновицький, Тиврівський, Немирівський райони. Там план весняної посівної кампанії викопувався на 5-7%. Напевно, ця обставина примусила голову ВУЦВК Петровського відвідати Вінницю 13 квітня 1933 р. Він був присутній на засіданні бюро Вінницького обкому партії. Стенограми засідання не збереглося, а у рішенні бюро записано: "Констатувати, що за останні місяці, після посланих ЦК інформацій, продовольче становище в уражених районах області погіршало: число голодуючих за попередніми орієнтовними підрахунками охоплює біля 50 тисяч чоловік". Як видно з постанови бюро, ні всеукраїнський староста, ні обком партії не були у змозі допомогти голодуючим подільським селянам. Рішення приймала лише московська верхівка, очолювана Сталіним.

Посівна кампанія 1933 року затягнулася майже до жнив. За даними статистичного відділу, на 25 травня область виконала план сівби на 67,9%, а по індивідуальному сектору - на 57,9%. Брацлавський район засіяв 43,9% площі, Іллінецький - 48,8%, радгосп "Пролетар" Меджибізького району -25%, "Жовтневий" Кам'янець-Подільського району - 25%, "Більшовик" Копайгородського району - 25%, у с. Попівка було засіяно лише 9,3% відведених площ, "Осламів" Затонського району - 8,9%, "Дзержииський" Дзер-жинського району - 5,3%. У с Розсоші Липовецького району, де одноосібні господарства мали засіяти 1200 га ранніх ярих, протягом квітня було засіяно лише 30 га. У колгоспі "Вперед до комунізму" горох посіяли по стерні, а у бритавському колгоспі "Ленінські лани" Чечельницького району овес руками розкидали по ріллі і не заборонували. Таких прикладів було багато.

Владні органи застосовували каральні заходи до селян, які не вчинили злочину, а відмовились здавати свій хліб, якого здебільшого в них не було. Колгоспників і селян-одноосібників судили не за злочин, а за переконання, за відмову скоритися тоталітарному режиму.

Свого апогею на Поділлі голод досяг взимку і навесні 1933 р., коли вимирали цілі села. Перший секретар Вінницького обкому Чернявський у листі до Косіора писав: "...В області уражених у продовольчому відношенні районів тепер нараховується до 37, із них особливо важке у 20. Важке продовольче становище охопило до 300 сіл і близько 50000 чоловік. В останній час збільшилось число смертей і не припиняються факти людоїдства і трупоїдства. В деяких уражених селах щодня до 10 випадків смертей. В цих селах велика кількість хат забита. В більшості хат селяни лежать пластом і пі до якої праці за своїм фізичним етапом не здатні. В таких районах, як Немирівський, є окремі хутори, де одноосібники цілком усі лежать...". Продовжуючи далі характеризувати катастрофічне становище в районах області, Чернявський закінчує свій лист до Косіора так: "Прошу питання про продовольче становище нашої області терміново розв'язати і надати необхідну допомогу в тих мінімальних розмірах, про які я пишу". Косіор це питання вирішити не міг, а Сталін не хотів.

Таким чином, архівні документи свідчать, що населення Поділля протестувало проти тієї політичної системи, яка розпочала економічну реформу, результатом якої були сотні тисяч людських жертв.

Архіви засвідчують, що в подільському селі вже у першій половині 1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Близько третини населення не мали ніяких засобів для існування, майже 10% селян пухли від голоду.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, у багатьох районах Поділля розпочався голод. В архівах є багато документів з приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Сталін не бажав обговорювати проблему голоду. Це означало б визнання факту економічної катастрофи, до якої дійшла країна внаслідок політики "наступу соціалізму по всьому фронту". А вже потрібно було розпочинати жнива 1932 р.


.2 Голодомор на Поділлі за свідченнями очевидців


Не тільки офіційні архівні документи донесли до нашого часу страшні сторінки голоду на Поділлі. Працівники державної архівної служби області зібрали чимало спогадів очевидців голодомору 1932-1933 рр. на Вінниччині.

Ці спогади - це просто диво, коли пам'ять виявилась дужчою від страху і заборон, міцнішою від змови мовчання. Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів.

Раніше, коли архівісти проводили непросту роботу - розсекречення документів, - свідчення очевидців голоду мали, за попереднім задумом, стати доповненням, ілюстрацією до матеріалів, видобутих зі спецсховищ колишнього партархіву з красномовним написом "Особая папка".

Спогади про голодомор в Україні 1932-1933 року - це енциклопедія горя і смутку, трагедія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Говорять документи, кожна сторінка яких омита сльозами українського селянина. Нелегко їх читати. Як проводилась ота колективізація, яка передувала голодомору, говорить Гордійчук Григорій Михайлович з села Долиняни Муровано-Куриловецького району: "Хто не пішов у колгосп до 1932 року, то взяли силою, прикладали пістолет до голови чи до грудей і казали - пиши заяву, що поступаєш у колгосп добровільно. Правління в той час було: голова колгоспу Юхим Олійник, Олійник Михайло - бригадир, а ще Щидловський Андрон Афтимонович і Рекунчак Матей. І прислуги, які ходили до селян, забирати не лишки, а все до крихітки. Це Столяри, Сянди, Лугани Сергій, Семен...

Правда, рік той був засушливий. Хліб, який вродив на колгоспних полях, загорнули весь до грама. І людям нічого не дали, кажуть неврожай. Не виконали плану державі. І тоді всі засновники колгоспу пішли в село збирати лишки, які в селян лишилися з городу. Пішли на обшуки, у кожного з тих Столярів була залізна палка, і вони тими палками почали клювати хата в хату.

А друга бригада - від сільради. Збирала налоги, які були великі для селян, і мясопоставку. Хто не в силі виплатити налогу, то забирали все, що було в хаті, подушки, верета, бо тоді кращого не було. І в 1933 році після тих ударних бригад, які ходили з залізними палками, після доброї прочистки, почали пухнути, хворіти і вмирати з голоду."

-річна Луцак Ганна, жителька с Погорілої Муровано-Куриловецького району, розповідає: "В 1933 я була вдовою з маленьким дитям. Коли попросила активістів, щоб мені залишили хоч кілька картоплин, "двадцятип'ятитисячник" сказав активістам: "Берите всё. Пусть подыхает кулацкая дочь..." Весною 1933 в селі померло 930 чоловік, залишилось багато дітей-сиріт, пустих хат."

Страшне і суворе питання задає у своїх спогадах Романовський Петро Кирилович, 1926 року народження, учасник Великої Вітчизняної війни: "Я бачив війну. Разом із своїми побратимами я штурмував Берлін - місто, звідкіля вороги принесли моєму народові стільки горя. На війні було мені не страшно. Я не боявся дивитись на трупи. Війна є війна.

А от як згадаю 33-й, то не була війна, той голод нам принесли не пришельці з-за кордону. То ж були "свої", "наші", хоч і прикро їх так називати.

Хто, чому, навіщо прирік людей на страшну голодну смерть?

Я подаю свій позов тому, кого колись називали "батьком". Я подаю свій гнівний позов деспоту Сталіну. Я читав у газетах, нібито селяни саботували хлібозаготівлі, і іншого виходу, як силою забирати У них хліб, просто не було. То неправда.".

Свідчить Михальчук Ганна Лук'янівна з села Заливанщина Калинівського району, 1913 року народження: "Почалося все у 32 році. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горшків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод, зимою 1932-33 року люди мерли. В сусіда Красноголового Василя померло два сини і дві дочки. У Красноголового Павла - вся сім'я (дівчинка Віра, два хлопці Іван і Петро). Прийшли з сільради виконавці, їх на підводу склали, викопали яму і всіх в одну яму.

Члени комнезаму витрусили зерно, але потім і вони померли від голоду. Активістку Зіну посадили в яму над померлими і казали: сиди і виконуй хлібопоставку.

За день вмирало в селі по 9-10 чоловік. На кутку помер Харитон з жінкою. Лишилося двоє дітей: дівчина і хлопець. Хлопець помер, а дівчина його, поки прийшли, об'їла.

Бондарук Василь взяв жінку з Чернятина. То вона розказувала, як зарізала свою дитину.

Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: "Що ти будеш, мамо, робити?.." - Нічого, нічого.

Сусід побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли - вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналась чоловікові, він не захотів її знати."

Воістину перевернувся тоді світ українського села: хто був нічим - став усім, хто був господарем - лежав в могилі. Трагічну хронологію знищення, загибелі своєї сім'ї, приводить у своїх спогадах Петро Макарович Соловищук з села Луки Дашівського району на Вінничині: "Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх трьох, туди ж до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько. І так від моєї родини ніякого сліду - ні могили, ні хреста".

Свідчить Джулай Марія Григорівна з села Городище Літинського району Вінницької області: "Помер чоловік мій, Ваня. За ним померли діточки: Павлик двох років і Віра - піврочку. Малесенька моя дівчинка хотіла ссати, але ж то був порожній мішок, з нього і капки не видушити. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свіжа ямка на чиюсь дитину. Я збоку видовбала дірочку та й поклала туди. А на Павлика вже сама копала".

Свідчить Анатолій Дмитрович Юревич, житель міста Бершаді, який працював у той час головним землевпорядником району: "... Мені довелося бачити голодуючих та вмираючих, опухлих від голоду людей у різних селах району... У сільраді мені секретар сказав, що сьогодні померло 15 чоловік, і голова колгоспу розпорядився ставити на один віз по кілька домовин, бо не вистачало тягла. Вулицями жалібно скрипіли вози, на яких везли до кладовища покійних. Мене вражало: найбільш страшне і несправедливе те, що першими голодують хлібороби".

На голодному Поділлі, у місцях масового вимирання селян, було вдосталь складів із хлібом, які посилено охоронялись.

Вчителька Олена Гінголь з Бершаді згадує: "... До кінця днів своїх не забуду своїх учнів - голодних, виснажених, з потухлими оченятами, впалими щічками, з простягнутими ручками, які благали кусочка хліба.

А тут же, на площі, де міститься автобусна станція, димів своїми трубами спиртзавод, де спирт виготовлявся з доброго зерна. До заводу зїжджалися люди з навколишніх сіл, розташовувались цілими родинами, брали брагу з спиртзаводу, проціджували і пекли так звані млинці на багаттях, які горіли вдень і вночі, і від цього вмирали... Це треба було отій владі так знущатись над власним народом."

Трагедія українського села, та й не тільки, як ми переконалися українського, бо сталінська політика не знала національних кордонів, була схована під таємним покровом різноманітних грифів. Але пам'ять людська не піддається засекречуванню.


.3 Документи ДПУ як джерело вивчення голоду 30-х років на Поділлі


Демократичні зміни, які відбулися у нашому суспільстві, дали змогу розсекретити архівні документи, які носили гриф "таємно", "цілком таємно". Це стосується в першу чергу масиву документів Державного Політичного Управління. До документів ДПУ довгий час існував один підхід - їм вірили, вони користувалися безмежним авторитетом. Сучасні історики використовують їх сьогодні як ілюстративний матеріал для опису історичних подій.

В умовах інтенсивного розвитку сучасного джерелознавства, удосконалення методики історичної обробки нових масивів документів, інтерес до подібних джерел як об'єктів дослідження цілком закономірний. Розкриття їх генезису, політичного, ідеологічного значення основних змістовних компонентів дозволить визначити місце цього джерела історичного дослідження серед інших джерел, а головне - більш повно і ефективно використати закладену в них інформацію.

Уже сьогодні дослідники зіткнулися з ситуацією, коли історичне джерело, документи ДПУ, створювалися завідомо з метою фальсифікації історичних подій. В таких випадках об'єктом дослідження винен стати сам момент фальсифікації, сама тенденційність джерела. Виявлення мотивів, цілей викривлення істини важливо для розуміння особистості, характеру творця самого джерела, тих соціальних груп партії, виразником інтересів яких він був.

Очевидно, що питання про співвідношення об'єктивного і субєктивного в джерелі, про рівень його достовірності є складним. Рішення його можливе лише на основі дотримання принципів наукової діяльності - об'єктивності та історизму.

Відродження національної самосвідомості супроводжується надзвичайним сплеском інтересу громадськості до історичного минулого, особливо до тих сторінок, які довгий час замовчувалися. До них, безперечно, належить проблема суцільної колективізації та голоду в Україні. Сьогодні в архівах йде інтенсивний пошук документальних свідчень цієї трагедії.

У багатьох офіційних документах ми не знайдемо навіть згадки про голод. Цього терміну намагалися уникати, замінюючи його таким визначенням, як "продовольчі труднощі", "прорив на господарському фронті", "бідування населення від недороду" тощо. До таких документів слід підходити особливо критично. Коли вони готувалися, спрацьовував механізм замовчування правди про дійсне становище голодуючих селян і причини, що призвели до трагедії.

Тематична спрямованість більшості архівних документів у своїй сукупності все таки досить об'єктивно розкриває суть сталінської аграрної політики. В цьому плані на окрему увагу заслуговують документи окружного, Вінницького оперсектору, обласного відділу Державного Політичного Управління з грифом "таємно", "цілком таємно", "не підлягає оголошенню". Їх автори не розраховували на стороннє око дослідника й досить відверто змальовували ситуацію, називаючи речі своїми іменами.

Прискорена постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" - колективізація мала закінчитися на Україні у стислі строки - восени, 1931 року або навесні 1932 року. Цей процес одразу взяв шалений старт тим більше, що листом від 24 лютого 1930 року ЦК КП(б)У вважав за можливе здійснити цю кампанію ще раніше - до осені 1930. Неабияку роль у цьому процесі повинні були відіграти органи ДПУ. Центральними, окружними, районними партійними комітетами їм було доручено під час масової колективізації розробити інструкцію про прядок складання списків, представити на розгляд трійки з ліквідації куркуля механізм виселення даної категорії населення з місць постійного проживання та контрольні цифри сімей, які виселялися, і найголовніше, здійснити цю по суті військову операцію з переселення великих людських мас.

За контрольними цифрами, які мало ДПУ, лише з Вінницького округу потрібно було розкуркулити та виселити 2959 сімей, з них за межі України - 1328.

Спираючись на розроблену ДПУ інструкцію та контрольні цифри, на кожний округ, район, сільраду, село, спускалася рознарядка на необхідну кількість розкуркулених.

Одночасно органи ДПУ інформували обласний партійний комітет та ЦК КП(б)У про хід розкуркулення, колективізації, реагування населення на ці переломні події на селі. Оперативні зведення дорожньо-транспортних відділів ДПУ надавали інформацію про невдоволення робітників-залізничників, що вони змушені брати участь в операції з депортації куркулів та їх сімей у північні райони. Залізничники вважали, що вивозять простих, працьовитих і чесних людей. Також робітники не могли зрозуміти, чому вивозять дітей, які в холодну осінь 1930 року просто не доїдуть до місця призначення.

Найсистематизованіший характер у висвітленні процесів колективізації носять інформаційно-аналітичні зведення обласного відділу ДПУ. Їх можна класифікувати за такими ознаками:

приналежності:

) інформаційні зведення Вінницького обласного відділу ДПУ;

) інформаційні зведення дорожньо-транспортного відділу ДПУ;

) інформаційні зведення окремих підрозділів ДПУ;

часу: періодичні одно-, п'яти-, семиденні, декадні, двотижневі, щомісячні інформаційно-аналітичні зведення Вінницького обласного відділу ДПУ

предмету: проведення розкуркулення, колективізації, виселення селян, голод серед населення області тощо.

Слід відмітити, що інформаційні повідомлення мають деякий субєктивний характер. Уповноважені відділів ДПУ - члени ВКП(б), і в їх аналізі поточних подій закладені ідеологічні позиції партії. Але субєктивність у сприйнятті дійсності автором цього джерела не означає його ілюзорність, неадекватність дійсності, недостовірність у передачі історичних подій. При всій неповторній сукупності індивідуальних рис і можливостей людей, при найбільш різкій відмінності класових, політичних поглядів, всі вони невідворотно відбивають в своїх уявленнях, образах різні сторони об'єктивної реальності. Таким чином, у будь-якому інформаційному зведенні може бути виявлено відбиток таких історичних явищ, які були зафіксовані поза бажанням волі автора джерела.

В інформаційно-аналітичних доповідних записках Вінницького обласного відділу ДПУ подаються зведені статистичні дані проведення розкуркулення по районах області. У Чечельницькому та Немирівському районах розпродано по 700 господарств, у Тиврівському районі - 265 господарств, з них 50% бідняцько-середняцьких. У Літинському районі з 15172 господарств було розкуркулено 446, в Іллінецькому районі з 15282 господарств розпродано у 1931 році 126 сімей, за шість місяців 1932 року - 241, з них 149 середняків. Як бачимо, під розкуркулення потрапила значна кількість середняцьких господарств. Такий же висновок зробив і заступник начальника Вінницького обласного відділу ДПУ Рахліс, підписуючи доповідну записку про ситуацію з розкуркуленням у Вінницькій області на адресу обкому партії.

Документи ДПУ свідчать, що розкуркулювали буквально за все: за невиконання хлібозаготівель, несплату податків, штрафів. Весь цей процес супроводжувався жахливими беззаконними діями представників місцевої влади. На місцях намагалися виправдати власне самоуправство і всіляко замасковувати дійсність. Селянину досить було елементарно висловити свій протест проти свавілля або в запалі обізвати конкретного представника місцевої влади, як він зараховувався до антирадянських елементів.

Ліквідація непу й сталінська аграрна політика були спрямовані передусім на те, щоб вилучити більше хліба з колгоспів та одноосібників для потреб держави. Ні колгосп, ні селянин-індивідуальник уже не були господарями своєї продукції. У вжиток ввійшло слово "план", як доводився до кожного колгоспу, села як обов'язковий. Розкладка хлібозаготівельного плану означала повернення до політики воєнного комунізму. По суті, з хлібозаготівлями були пов'язані всі головні події на селі, бо заради цього проводилась блискавична колективізація, накладався завжди підвищений план, застосовувалися репресії за невиконання. В багатьох документах відбито переплетіння цих про відображено їх у всій складності.

Інформаційні повідомлення обласного відділу ДПУ змальовують яскраву картину беззаконня, яке творилося на селі. Так, у квітні 1932 року секретар Вінницького обкому партії був проінформований, що цілий ряд сільрад Погребищенського району приймають на своїх пленумах та загальних зборах постанови про виселення за межі району або України осіб, які ведуть антирадянську агітацію. Свої постанови мотивують так: "Громадянин такий-то веде шалену агітацію проти засівної кампанії, чим веде розкладницьку роботу. Тому просимо вислати його за межі району чи України". Такі постанови надсилають до райвиконкому з проханням про затвердження. Начальник Вінницького обласного відділу ДПУ Левоцький писав, що подібні постанови лише шкодять загальній справі: "...Когда ставится вопрос открыто на пленуме сельсовета или общем собрании, то лица, в отношении которых выносятся постановления, узнавая об этом и боясь этих репрессий, не ждут, пока их вышлют, а просто удирают из села. Этим создается пополнение рядов антисоветского элемента. На лиц, о выселении которых ходатайствуют сельсоветы, в большинстве случаев компрометирующих материалов нет. Считаем целесообразным дать указание Погребищенским райпарткому и райисполкому, чтобы они запретили сельсоветам таким порядком поднимать вопрос о выселении граждан". Левоцький не був противником виселення селян - він проти такого гласного порядку проведення його.

Обласний відділ ДПУ постійно інформував партійне керівництво області про всі зловживання представників влади на місцях, часто з своїми рекомендаціями щодо подальших дій обкому КП(б)У стосовно того чи іншого керівника. В інформаційно-аналітичних довідках повністю розкривається механізм проведення хлібозаготівлі, цифровий матеріал щодо її виконання, розпродажу селянських господарств та зловживань сільських керівників майже по всіх 69 районах тодішньої Вінницької області. Таким чином, партійне керівництво області мало повну картину подій, що відбувалися на селі.

Відчувши на собі недоїдання 1931 року, селяни почали чинити опір такій аграрній політиці партії. Тема опору майже не висвітлена в історичній літературі. Між тим, про бунтування і протести селян під час суцільної колективізації йдеться майже в кожному архівному документі. Становлять інтерес поведінка, позиція, дії офіційних осіб та установ, селян у цей страхітливий час, коли навіть за одне необережне або сміливе слово саджали за ґрати, не кажучи вже про невиконання тих чи інших завдань. Зміну настроїв селян одразу зафіксувало у своїх спецзведеннях Державне Політичне Управління. Селяни, які мали антиколгоспні настрої, підпадали під розряд куркулів і підлягали арешту. Водночас з антиколгоспними настроями інформаційні повідомлення ДПУ зафіксували "...резкий рост религиозности населения. В Тепликском районе посещаемость церкви в 1932 году значительно возросла. Церковь посещали колхозники, члены коммуны, рабочие сахарного завода, комсомольцы..." самі аналітики ДПУ такий різкий ріст релігійності пояснювали не тільки відсутністю масової виховної роботи на селі, але і "...переживаемыми в настоящее врем продовольственными затруднениями на селе". Це теж було свого роду протестом проти заходів партії на селі.

Як відзначали інформаційні зведення, основним видом протесту був вихід селян з колгоспу, який мотивувався продовольчою незабезпеченістю. Винуватцями цих подій, за словами працівників секретно-політичного відділу обласного ДПУ, були куркулі та місцеві колгоспні керівники, які не змогли забезпечити хлібом селян.

Соціально-політичну напруженість в області погіршували численні страйки робітників, які теж вимагали хліба. До вересня 1932 року такі спецповідомлення частіше завершувалися рекомендаціями про поліпшення постачання робітників та посилення політико-виховної роботи. Надалі рекомендації припинилися - ДПУ одразу проводило пошук ініціаторів страйку і заарештовувало їх.

У липні 1932 року Вінницьке обласне ДПУ надало інформацію, що всі заходи уряду та партії стосовно села проходять у напруженому стані. Начальник обласного відділу ДПУ Левоцький звинувачував у цьому в першу чергу місцевих керівників за їх викривлення під час проведення колективізації, розкуркулення, хлібозаготівлі тощо. Місцеві керівники просто не враховували політичних особливостей Вінницької області, яка була прикордонною, а місцеве населення під час визвольних змагань початку 20 сторіччя інтенсивно підтримувало політику незалежності України...

Звинувачуючи місцеве керівництво у створенні продовольчих утруднень, незважаючи на масовий опір населення, сталінський уряд продовжував вилучення хліба. Населення почало масово вимирати. Документи обласного відділу ДПУ та партійних органів чітко дають хроніку моменту масової смертності та канібалізму серед населення України.

Найчастіше при інформуванні Вінницького обкому партії про випадки канібалізму в області або про різке збільшення смертності серед населення обласний відділ ДПУ користувався позачерговими спецповідомленнями, які в січні-травні 1933 року набули характеру майже щоденних.

Іноді для більшої наочності та концентрації інформації про голод третє відділення секретно-політичного відділу Вінницького облвідділу подавало її у вигляді таблиці по районах, селах області з кількістю голодуючих сімей колгоспників та одноосібників, кількістю смертних випадків серед них. У примітках вказувалися кількість опухлих селян, кількість померлих дітей тощо. голодомор поділля архівний очевидець

Періодичні інформаційно-аналітичні повідомлення ДПУ є також мінним джерелом щодо вивчення настроїв серед населення. При їх складанні використовувалися найбільш характерні та типові висловлювання різних верств населення. За цими повідомленнями також можна простежити динаміку зміни настроїв. Якщо в 1932 році було зафіксовано лише просто невдоволення міського населення, то в 1933 р. і настрої на фоні масової смертності стали войовничими, голодні люди почали втрачати страх перед системою. Різко збільшилася кількість розмов серед чисельних груп населення. Люди прямо вимагали зміни влади. З іншого боку, в цих же повідомленнях простежується змирення людей з ситуацією, яка склалася: "...Когда молодые рабочие в цеху во время работы говорили: "...бросай работу и будем спасаться, ибо на заводе всем грозит голодная смерть", старый кадровый рабочий Мушинский ответил: "...пусть уже домучают, всё равно не сегодня, так завтра подохнем. Нам спасенья уже нет".

Особливе місце в інформаційно-аналітичних повідомленнях ДПУ займали повідомлення про настрої та найменші прояви діяльності колишніх представників інших політичних партій, бо вони, в разі виникнення непередбачуваних ситуацій, могли очолити рух протесту проти режиму. Але колишні політичні діячі тверезо оцінювали можливості народу, якому вже бракувало сил на боротьбу. У повідомленнях рідко зустрічалися настрої, схожі на сподівання колишнього меншовика Сегала, який тішив себе надією про повернення до ІІ Інтернаціоналу.

Огляд документів Державного Політичного Управління переконує: перед дослідниками велике поле діяльності, багато потенційних можливостей для аналізу подій 30-их років в Україні.


Висновки


Голодомор 1932-1933 рр. - це була безкровна, нерівна людожерська війна проти мирного, працьовитого народу. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею придушити опір сталінщині, колективізації. Прелюдією голодомору стали хлібозаготівельні кампанії 1931-1932 pp.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни об'єктивних законів розвитку суспільства, не підміна їх волюнтаризмом, екстремістськи-революційною нетерпимістю.

Двадцяті роки не були легкими для Радянської держави. Країна з величезними труднощами заліковувала рани, спричинені революційними потрясіннями, громадянською війною, вторгненнями численних інтервентів. Розруха і нестатки нагадували про себе буквально на кожному кроці, поставали серйозними перепонами на шляху до проголошеного кращого життя.

На XIV з'їзді ВКП(б), що проходив з 18 по 31 грудня 1925 р. був висунутий план форсованого розвитку промисловості.

"Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради будували щороку сотні заводів, - відзначається у відомій праці О. Субтельного "Україна. Історія". - ...Перші п'ятирічки досягли вражаючих темпів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року (Росії - у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці... Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи".

Зрозуміло, що для цього потрібні були неабиякі зусилля і кошти. Джерелом став стрімко зростаючий експорт сировини. Особливо, зерна. Хліб перетворювався у винятковий стратегічний продукт. Він був потрібний як на зовнішньому, так і внутрішньому ринках не лише як "розмінна монета" із зарубіжжям, але й як невід'ємний продукт харчування зростаючого населення міст, сировина для вітчизняної харчової та переробної промисловості. Без нього не могло існувати й село. Взяти ж хліб держава могла лише в головного його виробника - селянина. У першу чергу, українського.

Проте підвищення цін на промислові товари і низькі заготівельні ціни, що були у 2 рази меншими від ринкових, досить швидко призвели до втрати селянами матеріальної зацікавленості у реалізації хліба державним заготівельним органам. Виникла так звана криза хлібозаготівель.

У грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б), який прийняв рішення про "всемірне розгортання колективізації...". "Завдання полягало в тому, щоб, спираючись на бідноту, всебічно зміцнювати союз з середняками, розвивати наступ на куркульство, всіма засобами обмежувати розвиток капіталістичних елементів на селі, послідовно і наполегливо добиватись добровільного переходу індивідуальних селянських господарств на соціалістичний шлях розвитку".

грудня 1927 р. до ЦК КП(б)У надійшла телеграма від А.І. Мікояна про необхідність прискорити хлібозаготівлі в Україні до союзної комори. 28 грудня відбулося засідання комісії Політбюро з хлібозаготівель. Л. Каганович, що був тоді Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (невдовзі на цьому посту його змінив С. Косіор), запропонував відрядити на село комуністів для форсування темпів хлібозаготівель.

Та, незважаючи на крайню суворість, у 1928 р. з України було вивезено лише 4,1 млн. т зерна, або ж четверту частину валового збору. Заготівлі показали, що навіть силоміць більше хліба не заготовити з 5,2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір (переважно пасивний). Вони почали ховати хліб на "чорний день". Розкладка пробуксовувала, а репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову соціальну ситуацію.

І тоді було дано "зелене світло" колективізації. Причому суцільній, що ототожнювалося із поняттям "насильницької". В організаторів колективізації сільського господарства розрахунок був простим: ставши членом колгоспу, селянин тим самим втрачав свободу і перетворювався в найману силу, придатну для будь-яких маніпуляцій. До того ж забрати хліб у кількох десятків тисяч колгоспів швидше і легше, ніж у 5 млн. хазяїв.

Вже на 1 червня 1930 р. у республіці було розкуркулено 90 тисяч господарств. Всього ж за роки колективізації за найскромнішими підрахунками було експропрійовано майно більше 200 тис. сімей українців. Розправляючись із "останнім експлуататорським класом", влада суттєво підривала продуктивні сили села, адже серед приречених на загибель та страждання на чужині було чимало найпрацелюбніших, найдосвідченіших, найздібніших хліборобів.

Селу силоміць нав'язувалося життя, йому незрозуміле і чуже. Руйнувалися вікові традиції, хаос породжував беззаконня. Це сприяло нехтуванню елементарних норм моралі та прав людини. У селянській масі зрів протест, що переріс, врешті, у відкритий опір. В 1930 р. на Поділлі відбувалися повстання селян проти колективізації в усіх без винятку районах. Тільки в одній Тульчинській окрузі навесні 1930 р. відбулися повстання в 148 селах. Всі вони придушені збройною силою.

А тим часом, не зважаючи на впровадження сільськогосподарської техніки у виробництво, валові збори зернових зменшувалися, оскільки катастрофічно знекровлювались продуктивні сили.

В той же час невпинно зростали обсяги хлібозаготівель. Розпочаті у січні 1928 р. за розверсткою, яка, власне, відтоді не відмінялася, вони досягли свого апогею у 1932-1933 рр. У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу продукцію.

Так в українське село прийшов жахливий голод, котрий супроводжувався надзвичайно високим рівнем смертності серед населення, спалахами епідемій, проявами масового жебрацтва і, навіть, трупоїдством та канібалізмом. Причому голод зачепив своїм чорним крилом не лише села, а й міста, примноживши загальну кількість безневинних жертв. Він був багатонаціональним. Шаленів як в українських, так і в польських селах, в єврейських містечках. Від нього однаково гинули українці, росіяни, євреї, поляки, вірмени, представники інших національностей, котрі жили в Україні, області. Він не рахувався ні з робітниками, ні з інтелігенцією. Але особливо нещадно косив селян.

Влада ж залишалася "глухою" і "сліпою" до людських страждань, всі свої зусилля зосереджувала лише на одному - безмірній заготівлі хліба будь-якою ціною. Досить часто такі "заготівлі" нічим не відрізнялись від відвертого грабіжництва. Невпинно зростав арсенал репресивних заходів.

серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, власноручно написану Сталіним, що була нібито спрямована на захист соціалістичної власності. В народі її охрестили "законом про п'ять колосків". Відповідно до цієї постанови за півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, можна було отримати 10 років концтаборів, а при "отягчающих" обставинах - розстріл з конфіскацією всього майна.

Згідно прийнятої 20 листопада 1932 р. постанови Раднаркому України "Про заходи посилення хлібозаготівель" заборонялося видавати зерно колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану. Проте ключовими серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження "натуральних штрафів", повернення розданого колгоспникам під час жнив авансового хліба.

Ще одним з надзвичайних методів "боротьби" за виконання хлібозаготівель стало занесення на "чорну дошку" тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на "чорну дошку" супроводжувались припиненням поставок будь-яких товарів у дане село. Крім того на колгоспи накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу.

Згідно постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії поширилися на колгоспний актив, особливо комуністів, а також на керівників районної партійно-радянської ланки. Як зазначалося в документі, найзліснішими ворогами визнавалися "саботажники з партквитком у кишені", котрі "на догоду куркулям та іншим антирадянським елементам" провалюють завдання партії та уряду. Як міра покарання, передбачалося їх засудження на 5-Ю років, заточення в концтабори, розстріл.

січня 1933 р. було встановлено "залізне кільце" на кордонах України. Потерпілі від голоду не могли без спеціального дозволу перетнути межі республіки. Селян затримували і повертали до місця проживання, яке в ті часи нагадувало резервацію...

Отже, голод стався через соціально-економічну політику сталінського тоталітарного режиму - масовий терор, суцільну колективізацію, розкуркулення, хлібозаготівлі за розкладкою. Він стався тому, що упродовж 22 місяців селянам систематично не видавали хліба, позбавляли їх засобів до існування...

Голод 1932-1933 років, без сумніву, був найстрашнішим злочином Сталіна і його оточення проти українського народу. Антинаціональна спрямованість дає змогу назвати його "геноцидом", який є цілком адекватним для визначення характеру голоду 1932-1933 років в Україні. Сталінська модель організації сільськогосподарського виробництва мислилася і створювалась не тільки з метою викачування коштів для форсованої індустріалізації, а й розв'язання інших першочергових завдань. Ці плани передбачали вимогу черпати із села для потреб індустріалізації якомога більше, не зупиняючись ні перед чим. У всіх цих планах дано чи неявно селянство розглядалось як чужа соціалізму, небезпечна для нього маса, придатна тільки для того, щоб вилучити із неї будь-які, нічим не обмежені ресурси для розвитку соціалістичної індустрії. Усі ці плани виходили з того, що індустріалізація є метою, а селянство - засобом.


Список використаних джерел та літератури


Збірники документів:

.Голод 33 - народна книга-меморіал. Вінниця 2007р.

2.33-й: Голод. Народна книга-меморіал. К.: Радянський письменник, 1991. - С 28.

.Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів / Упорядн. Р.Я. Пиріг. - К., 1990. - 605 с.

.Голод 1932-33, 1946-47. Вінницька область: Документи і матеріали / Авт.-упоряд. Ф.А. Винокурова, Р.Ю. Подкур. - Вінниця: Антекс-У ЛТД, 1998. - 224 с.

.Колективізація і голод на Україні: 36. док. і матеріалів. - К., 1992. - 734 с.

Монографії:

.Васильев В., Виола Л. Коллективизация и крестьянское сопротивление на Украине (ноябрь 1929 - март 1930 гг.). - Винница, "Логос", 1997. - С. 91

2.Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні. 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. Злочини проти народу. - 2-е вид. - К.; Нью-Йорк, 2000. - 270 с.

.Винокурова Ф., Подкур Р. Голод 1932-1933, 1946-1947. Вінницька область / Вступ. стаття С. Гальчака. - Вінниця, 1998. - 224 с.

.Гальчак С. "Білі плями" скорботи (Причини голодомору 1932-1933 рр. та голоду 1946-1947 рр. на Поділлі). - Вінниця, 1999. - 51 с.

.Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матер. Всеукр. наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002 р. - К.: МАУП, 2003. - 280 с.

.Голодомор на Поділлі 1920 - 1940рр. м. Вінниця 2007 р.

.Голодомор як засіб політичного терору: Матеріали наук.-практ. конф. (Вінниця, 29 листопада 2002 р., 26 листопада 2005 р.) / Ред. кол.: С.Д. Гальчак (гол.), М.Г. Баландюк, В.I. Лазаренко та ін. - Вінниця: Книга-Вега, 2004. - 156 с.

.Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: Пер. з англ. - К., 1993. - 384 с.

.Кульчицький С.В. Ціна "великого перелому". - К., 1931. - 431 с

.Маркова С. Голодомор 1932 - 1933 рр. на Поділлі. Автореф. канд. іст. наук - Чернівці, 2002, 20 с.

.Маркова С.В. Голодомор на Поділлі 1932-1933 рр. - К., 2003

.Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини XVII ст.: Матеріали Всеукр. історико-краєзн конф. - Стара Синява, 1998. - С. 243-246.

.Рибак I.В., Матвеев А.Ю. Трагічний перелом: Колективізація і розкуркулення на Поділлі та Південно-Східній Волині. - Кам'янець-Подільський, 2001. - 140 с.

.Слободянюк П.Я., Телячий Ю.В. "Чорна дошка" України (події 30-х років за матеріалами ДАХмО).- Хмельницький, 2001. - 90 с.

.Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 499; 501.

.Трагедія голодомору на Вінниччині 1932 -1933 рр.: Бібліографічний покажчик / Укладач О. Ніколаєць; Вступ, ст. В. Петренка. - Вінниця, 2003. - С. 21-64.

.Шульга І.Г. Голод на Поділлі. Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. - - 224 с.

.Шульга І.Г. Людомор на Поділлі: (До 60-річчя голодомору): Нариси з історії подільського селянства у 1921-1933, 1945-1947 рр. - К., 1993. - 235 с.

.Голодомор на Поділлі: Книга свідчень / Упоряд. Мацько В.Л. - Кам'янець-Подільський, 1993. - 102 с.

20.Манаков В. Голод 1933 року на Поділлі: Спогади очевидців. - Хмельницький, 1998. - 38 с.

Статті

.Васильєв В., Подкур Р Невідомий голод 1934-1935 рр. на Поділлі // Тези доповідей і повідомлення XIX Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1993 - С. 53-54.

2.Винокурова Ф. Листи у вічність. - Камертон. - 1993. - 10 вересня.

.Губа А.П. Спогади. - Авангард / газ.; Львівська обл. 1988 Р. Грудень.

.Петренко В.І. Трагедія українського селянства // Наукові записки Вінницького державного педуніверситету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця, 2001. - Вип. 5. - С. 155.

.Петренко В.І. Трагедія українського селянства // Наукові записки Вінницького Державного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця, 2003. - Вип 5. С. 117-126.

.Петренко В.І. Червоний мор: про трагедію українського 1932-1934 рр. за матеріалами Поділля // Подолія. - 2003. - 5 лют.

.Шульга І.Г. Людомор на Поділлі // Вінниччина. - 1993. - 17 серпня.


Теги: Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки  Курсовая работа (теория)  История
Просмотров: 7709
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки
Назад