Буковинський сейм - орган крайового управління в Австрійської імперії

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Факультет заочного та вечірнього навчання

Кафедра історії держави і права


ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему: " БУКОВИНСЬКИЙ СЕЙМ - ОРГАН КРАЙОВОГО УПРАВЛІННЯ В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ"


Виконала: Легусова Ольга

Науковий керівник Єфремова Наталя Володимирівна


Одеса - 2015 року


Зміст


Вступ

Розділ 1. ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ОСОБЛИВОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ - БУКОВИНСЬКОГО КРАЙОВОГО СЕЙМУ

.1 Входження Буковини до складу Австрійської імперії та її правове становище

.2 Українське питання в системі владних структур краю

Розділ 2. Буковинський крайовий сейм як представницько-законодавчий орган коронного краю <#"justify">ВСТУП


Сьогодення України відзначається посиленням особливої уваги до історії її державності та права. Зацікавленість цим питанням проявляється як на загальнодержавному рівні, так і на рівні регіонів України. Особливе, навіть унікальне, місце серед них посідає Буковина, яка пережила довгу і складну історію.

В історії розвитку державних інститутів і права на Буковині виділяється складний період її довготривалого перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному: від восхвалення цивілізаторської місії Австрії - до гострого звинувачення її у жорстокому (відкритому чи замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не тільки про Буковину, а й про інші австрійські (звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені оцінки зявляються з часом. Сьогодні вони звучать так: Він дійсно був, гніт. Але Австро-Угорщина не знала ніколи ні масових депортацій, ні етнічного геноциду, ні етнічних чисток... [Див.:21] Жодна із держав, що успадкували повністю або частково її територію, не забезпечила національним меншинам той ступінь свободи розвитку, яким користувалися пригноблені народи.

В період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. В краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління, місцевого самоврядування, судоустрою.

Австрійська історіографія проблеми найстаріша. Започаткував її рукопис першого австрійського військового адміністратора Буковини Г. фон Сплені - Опис Буковини[72; 55]. Його цінність полягала не тільки у відомостях історичного змісту, а й у тому, що це був своєрідний план адміністративно-правового реформування краю. Як не дивно, але після цього за 100 років не вийшло жодної помітної буковинознавчої праці, в якій би аналізувались питання державно-правового розвитку Буковини. Як виняток, можна назвати публікації Й.Вінівартера та Т.Бендели, в яких розглядалися деякі аспекти правового статусу Буковини у складі Галичини [Див.: 38, c.5 ].

Тільки після відкриття у 1875 році університету в Чернівцях дослідження історії Буковини помітно активізувалося. Свої роботи, в яких розглядалися окремі аспекти цієї проблеми, опублікували Й.Полєк, Д.Веренка, Ф.Ціглауер. Важливим внеском у вивчення системи управління, самоврядування, судочинства на Буковині стали праці найвідомішого німецького буковинського історика Раймунда Фрідріха Кайндля. У щорічниках Буковинського крайового музею друкувалися огляди буковинознавчих праць. У 1893 році такий огляд написав Й.Полєк. У 1900 році опублікований підручник з краєзнавства, підготовлений К.Козаком та Е.Фішером. Варто згадати й публікацію з історії судочинства в Галичині та на Буковині, написану випускником правничого факультету у Чернівцях Ю.Гачеком [Див.: 38].

Питання історії адміністративного та правового розвитку Буковини розглядалися і в загально-австрійських історичних та історико-правових дослідженнях. Історія приєднання Буковини до Австрії розкривається в працях М. Сайко[50-52], С. Попика [47-48], О.Добржанського [13-16].

Розвиток представництва на Буковині, еволюція виборчого права, відома сеймова буковинська злагода 1910 року аналізуються в працях Е.Бернатзіка, А.Бахмана, А.Губера, Г.Гумпловича, Г.Кольмера, Й.Ульбріха, Г.Стракоша-Гросмана. Систематизував і проаналізував вищезгадані праці буковинський науковець М. Никифорак [36-41].

Дослідження історії окремих державних інститутів на Буковині продовжувалося в Австрії і після 1918 року. Тут зявився цілий ряд спеціальних досліджень, у т.ч. дисертаційних, присвячених, в основному, правовому становищу різних етнічних груп Буковини. Авторами цих досліджень були, як правило, вихідці з Буковини. Центрами німецькомовного буковинознавства стали Інститут Східної та Південно-Східної Європи у Відні, Інститут Буковини в Аугсбурзі (Німеччина).

Важливе значення для вивчення розглядуваної проблеми мають сучасні австрійські дослідження історії австрійської держави і права. На особливу увагу заслуговує фундаментальне багатотомне видання Габсбургська монархія 1848-1918 років. Окремі його томи присвячені історії державного ладу і права, національних відносин, господарського та соціального розвитку. Із заснування у 1848 році газети Bucovina бере свій початок румунська традиція в дослідженні історії Буковини. Її незмінним лейтмотивом була й залишається досі концепція про румунський характер Буковини. Найвідоміші в цьому ключі праці таких дослідників, як О.Бильцан [3-4], Є.Прокопович [49]. Науково-дослідний центр вивчення історії Буковини створений у Радівцях.

Українську традицію в дослідженні історії державного ладу і права на Буковині започаткував С.Смаль-Стоцький, опублікувавши у 1899 році роботу Буковинська Русь. Культурно-історичний образок. Перу С.Смаль-Стоцького належить також цілий ряд статей про діяльність буковинського сейму, австрійської державної ради, органів громадського самоврядування, опублікованих у різних періодичних виданнях. У 1913 році вийшла його брошура Моя політика. У 1904 році опубліковане українське видання Підручника для громадської управи у воєводстві Буковина, для вжитку членів ради громадської і громадських секретарів, перекладена і впорядкована С.Смаль-Стоцьким [54].

Питання про зародження парламентаризму на Буковині, місцеве самоврядування, перші парламентські вибори та діяльність перших буковинських парламентарів, знайшли своє відображення в працях таких науковців, як Ю. Древаль [17], С. Кондратюк [26], В. Куйбіда [28] та інші. Новий період історіографії українського буковинознавства розпочався після воззєднання Північної Буковини з Українською РСР і утворення Чернівецької області.

У цілому ж стан історико-правових досліджень Буковини в радянський період не можна вважати задовільним. Їх значна активізація повязана з проголошенням незалежності України і становленням самостійної Української держави. За короткий час захищено цілий ряд дисертацій, які стосуються різних питань історії приєднання Буковини до Австрії, адміністративного устрою краю, політичного життя в ньому, судочинства тощо (О.В.Добржанський [13-15], М.М.Сайко [49-51], О.М.Шиба [66-68]). Вийшла з друку і нова узагальнююча праця - Буковина: історичний нарис [5].

Обєкт, предмет, мета і завдання дослідження.

Обєктом дослідження є особливий орган управління - крайовий сейм на Буковині в період її перебування у складі Австрії (1774-1918 рр.).

Предметом дослідження є основна діяльність та місце Буковинського сейму в системі владних структур австрійського періоду.

Основна мета роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення української і зарубіжної наукової літератури, великої кількості нормативно-правових актів, архівних та опублікованих документів і матеріалів здійснити узагальнюючий системний аналіз діяльності особливого орану управління - Буковинського крайового сейму, а також проаналізувати діяльність та значення цього органу на Буковині в період її перебування у складі Австрії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1774 до 1918 року, тобто від австрійської окупації краю до кінця австрійського панування в ньому.

Територіальні рамки розвідки в основному обмежуються окремим австрійським коронним краєм - герцогством Буковиною. В окремих випадках вони охоплюють також Галичину і всю Австрію.

Завдання дослідження. Відповідно до поставленої мети в роботі зроблена спроба реалізувати наступні завдання: визначити міжнародно-правові засади приєднання Буковини до Австрії; прослідкувати життя буковинського населення під час панування монархії Габсбургів на їх території, розкрити особливості виборчого закону до крайового сейму; зясувати основну діяльність; провести історико-правовий аналіз процесу еволюції австрійського парламентаризму та представництва в парламенті Буковини; зясувати сутність, структуру, завдання та функції системи органів самоврядування на Буковині; дослідити особливості формування та функціонування системи влади органів краю та приділити увагу українському питанню в діяльності Буковинського сейму.

Методологічною основою роботи є принципи обєктивності та історизму. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що був здійснений системний аналіз діяльності органу управління крайового сейму на Буковині в період її перебування у складі Австрії. На основі введених в науковий обіг архівних та опублікованих документів і матеріалів висвітлені важливі аспекти історії більшості державно-правових інститутів Буковини, органів місцевого самоврядування та політичних партій, які недостатньо або й зовсім не досліджувалися у попередні періоди історії краю.


РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ОСОБЛИВОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ НА БУКОВИНІ- БУКОВИНСЬКОГО КРАЙОВОГО СЕЙМУ


1.1 Входження Буковини до складу Австрійської імперії та її правове становище


Українська держава на кожному етапі свого історичного становлення продовжувало боротьбу за свої національні права і свободи, незалежність чи територіальну відокремленість. Певних особливостей цей процес набув і на західноукраїнських землях. Важливою складовою частиною національної боротьби українського народу ХІХ - початку ХХ ст. став національний рух українців Буковини. Понад чотириста років населення краю, потрапивши під владу Молдавії, було відірване від решти етнічного масиву українства. З 1774 р. ця територія перейшла до складу Австрійської держави. Українці Буковини стали своєрідним етнічним форпостом українського народу на південному заході, зазнаючи сильних асиміляційних впливів. Історичні та геополітичні обставини, що склалися тут, суттєво відрізнялися не тільки від тогочасного становища Наддніпрянщини, але й сусідньої Галичини і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Та народ вистояв, зберіг рідну мову, стародавні звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. Як тільки склалися належні умови, українці Буковини піднялися на боротьбу за свої національні та політичні права, досягши за порівняно невеликий відрізок часу від середини ХІХ ст. до початку Першої світової війни значних успіхів у згуртуванні українського населення, піднесенні його національної свідомості [14, c. 354].

Політичне становище українців Буковини визначалося цілим комплексом чинників. Серед них особливе значення мала система органів державної влади та законодавства. Характерною рисою прийнятих у 60-х роках ХІХ ст. конституційних законів Австрії (тогочасної Австро-Угорщини) стало широке декларування демократичних прав і свобод. Проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в зайнятті державних посад, свобода пересування, недоторканність приватної власності, таємниця листування, право подавати петиції і прохання, свобода слова і друку. Надзвичайно важливою стала стаття 19 Конституції, в якій було записано, що усі народи держави рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і розвивати свою народність і мову [10, с. 100].

Безумовним здавався той факт, що українці Буковини мали б стати в один рівень з німцями, румунами, поляками та іншими народами краю, забезпечивши свої національні права відповідно до конституційних законів. Але так було лише на папері. В українській художній літературі і публіцистиці, які описували події другої половини ХІХ ст., збереглося чимало болісних згадок про безправність українців, їхнє принижене політичне та економічне становище. Австрійський уряд підтримував онімечування краю, стійкими залишалися процеси румунізації. Ситуація ускладнювалася недосконалістю і незавершеністю реформ 60-х років. Чимало законів не мали механізму введення в дію, являли собою лише загальні декларації, які не мали ніякого практичного значення. Найбільш яскравим прикладом цього була вже згадувана 19 стаття конституційних законів про рівність усіх народів імперії. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. неодноразово порушувалося питання про прийняття необхідних документів, які б розяснювали текст статті, однозначно сприяли її реалізації. Однак далі газетних заяв справа не пішла [38, c. 12].

Серйозною перешкодою на шляху забезпечення прав українців стало тісне увязування політичних та інших прав із соціальним становищем людей. Такими, наприклад, були закони про вибори до австрійського парламенту та Буковинського сейму. За існуючої куріальної системи українці, які становили найчисленнішу групу населення Буковини, тривалий час взагалі не могли обрати своїх представників до сейму. І все ж політична система Австро-Угорщини відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, ставила їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Цим Буковина і Галичина суттєво відрізнялися від інших українських земель, особливо тих, що входили до складу Російської імперії.

Австро-Угорщина була багатонаціональною імперією, де під одним скіпетром проживали майже два десятки народів Європи. Це примушувало її правителів постійно тримати в полі зору складні і надзвичайно заплутані проблеми міжнаціональних відносин. Було зроблено чимало позитивного, такого, чого не знали інші держави. Започатковано оригінальні і прогресивні на той час форми співжиття народів. Відкрито легальний шлях для розвитку національних еліт, національної ідеології, національної свідомості. В політичному житті національні проблеми стали звичайним явищем. Австрійської демократії було досить, щоб послідовно забезпечувати процеси націотворення, консолідації етнічних груп на засадах національної ідеології. [38, c.14]

Вже під час революції 1848-1849 рр. українці Буковини зробили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Вони виявили неабияке розуміння соціальних та економічних інтересів, не піддалися на вмовляння представників вчорашньої феодальної аристократії і обрали своїх селянських депутатів до австрійського парламенту. Українські селянські депутати боролися за кращі умови скасування панщини, введення демократичних свобод, активно відстоювали думку про необхідність залишити Буковину в складі Галичини.

Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українства, можна було б говорити, що саме 1848 р. започатковано український національний рух. Потенційні можливості для цього були. Однак продовження не наступило.

Після революції 1848-1849 рр. в умовах неоабсолютистського режиму суспільне життя Буковини завмерло майже на десятиліття. Про певні акції українців упродовж 50-х років ХІХ ст. у сфері суспільного життя годі й говорити. Було втрачено тяглість у розгортанні українського національного і громадсько-політичного руху. Паростки, які зявилися в умовах революції, були задавлені неоабсолютистським режимом і не змогли перерости в організований національний рух. Отже, можна констатувати, що у 1848 - 1849 рр. українці вперше заявили про себе як окремий народ, вперше виявили ознаки національної свідомості, проте лише формально. Вважати, що організований український національний рух на Буковині розпочався у той час, було б явним перебільшенням [Див.: 30, с.107].

На зламі 50-60-х років ХІХ ст. для українців Буковини склалася якісно нова ситуація. Повернення до конституційної форми правління, а пізніше введення в дію нових конституційних законів сприяло демократизації суспільних процесів. Значно активізувала громадське життя повторна боротьба за відокремлення від Галичини, яка розгорнулася у 1860-1861 рр., гострі суперечки навколо церковного питання. Чимале значення для розгортання українського руху мав ідейний вплив Наддніпрянської України та сусідньої Галичини.

На західноукраїнських землях, захоплених Австрією, поступово поширилась дія австрійського права. Суспільно-політичний устрій і правове становище населення західноукраїнських земель визначалося функціонуванням адміністративно-управлінських структур і застосуванням законодавства Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська монархія здійснила ряд заходів, спрямованих на централізацію управління захопленими землями, зміцнюючи свій вплив на цих територіях.

Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва, зумовила зміни в організації місцевого управління на українських землях. Намісник у Галичині та крайовий президент Буковини зосередили в своїх руках всю повноту влади.

Поряд з державними органами, в 60-х роках на західноукраїнських землях з'являються органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоуправління. Зміни торкнулися також органів суду і прокуратури.

До того ж західноукраїнські землі стали місцем «випробування» цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд та видання нових кодексів, які, проте, зберегли цілий ряд середньовічних положень. Базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства став цивільний кодекс, укладений у середині 90-х років XVIII ст, що набув чинності на території Східної Галичини та Буковини (1798 p.). Процес систематизації цивільно-правових норм в Австрії завершився введенням у дію загально-австрійського цивільного кодексу (1812 р.). На західноукраїнських землях (Галичина) він залишався чинним навіть після їх долучення до складу міжвоєнно Польщі (припинив свою дію 1933 р., а в Австрії з відповідними змінами діє дотепер). Структурно кодекс поділявся на три частини (всього 1502 статті). Це показово, зокрема, щодо кримінального права. Наприклад, кримінальний кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором-криміналістом Й.Зонненфельсом, для запровадження (1797 р.) у Східній Галичині з незначними змінами було проголошено чинним (1803 р.) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал установлювалася смертна кара через повішення) та поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальній тяжкі поліційні проступки.

Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти років чи довічно. До обтяжливих обставин закон відносив рецидив, втягування інших до вчинення злочину групою, обман слідства. Полегшувальними обставинами, з огляду на особу винного, були: неповноліття, коли злочинцеві не виповнилося 20 років, якщо він психічно хворий і це вплинуло на його виховання, якщо він перед учиненням злочину поводився бездоганно, якщо до злочину його спонукали. Злочини, скоєні дітьми у віці 11-14 років, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р), що передбачав як додаткове покарання побиття палицями. Упродовж свого існування кримінальний кодекс доповнювався іншими законодавчими актами, зокрема військово-кримінальним кодексом (1855 р.), який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини [58, с. 60].

Найважливішими міжнародними подіями, які справили вплив на історичну долю Буковини й спричинилися до її окупації Австрією, були російсько-турецька війна 1768-1774 рр. і перший поділ Польщі у 1772 р. Саме після отримання Галичини у Відні появилась увага до Північної Молдавії, яка почала межувати з Австрією з півночі і заходу, утворюючи клин між недавно окупованою Галичиною і Семигородом. Приєднання цього краю забезпечило б якнайтісніший звязок між провінціями імперії. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія здійснила в лічені дні, скориставшись поразкою Туреччини у війні з Росією. 31 серпня 1774 р. австрійські війська під командуванням генерала Г.Сплені зайняли Чернівці, а до 3 вересня - майже весь край. Остаточне зайняття Буковини завершилось у другій половині жовтня 1774 р. Це був типовий зовнішньополітичний акт епохи абсолютизму.

Історія налічує ряд нормативних документів - австро-турецьких договорів, які закріпили перехід Буковини до Австрії.

Перший із них був підписаний 3 квітня 1775 р. 7 травня 1775 р. була укладена конвенція між Туреччиною та Австрією про передачу Буковини. В заголовку австрійського тексту було - Угода від 7 травня 1775 р., а турецького - Передача Буковини (в 1775 році). Однак для повного територіального розмежування стали необхідними ще три конвенції: від 12 травня та 30 червня 1775 р. та від 2 липня 1776 р. 25 лютого 1777 р. після остаточної демаркації кордонів австро-турецька конвенція від 7 травня 1775 р. була ратифікована. 12 жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам. Площа краю складала тоді 10 482 кв. км, населення - біля 75 000 осіб (густота населення - 7,5 осіб на 1 кв. км). Приєднання Буковини до Австрії (25-й клаптик) не було продиктоване якимись династійними претензіями Габсбургської монархії. Інтерес до краю був породжений проблемами зміцнення австрійських кордонів та звязку між австрійськими провінціями. Військова окупація Буковини і її юридичне закріплення у 1775-1776 рр. були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин [34, c. 128].

Як уже зазначалося, історична довідка в розгляді цього питання сягає часів російсько-турецької війни 1768-1774 рр., яка була добрим приводом для реалізації ідеї Йосифа II про «стратегічне заокруглення Австрійської імперії на її східних кордонах», для забезпечення звязку між провінціями, а саме відкриття стратегічного шляху Галичини з Семигородом [7, с.44]. Мова тут про північно-західну частину Молдавії, яка отримала адміністративно-політичну назву «Буковина» (назва від букових лісів, які її покривали, переважно між ріками Серет і Дністер). Окупація цієї території відбулася за згодою Росії в 1774 р., хоча дипломатичні переговори тривали в Константинополі ще до 7 травня 1778 р. до підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору. У 1786 р. Буковину приєднали до Галичини.

З XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Таким чином, «клаптикова» імперія Габсбургів заволоділа значною частиною українських земель, на яких розпочала встановлювати свою владу.

Адміністративний поділ краю був здійснений у 1774 р., коли Галичину поділили на 19 округів (циркулів): Бохнінський, Бережанський, Жовківський, Жешувський, Заліщицький, Замойський, Коломийський, Перемишльський, Золочівський, Ясельський, Симбірський, Саноцький, Сандецький, Стрийський, Мисленицький, Львівський, Тарновський, Тернопільський, Чернівецький [10, с.136].

Ліквідувавши колишні адміністративно-територіальні осередки влади, що дісталися у спадок від Речі Посполитої, в основу диференціації адміністративно-територіальних інститутів влади було покладено поділ на циркулі (округи) і дистрикти (райони).

В історії розвитку державних інститутів і права на Буковині виділяється період її перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному: від восхвалення «цивілізаторської місії» Австрії - до огульного звинувачення її у жорстокому (відкритому чи замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не тільки про Буковину, а й про інші австрійські (звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені оцінки зявляються з часом. Сьогодні вони звучать так: Він дійсно був, гніт. Але Австро-Угорщина не знала ніколи ні масових депортацій, ні етнічного геноциду, ні етнічних чисток... Жодна із держав, що успадкували повністю або частково її територію, не забезпечила національним меншинам той ступінь свободи розвитку.., яким користувалися пригноблені народи [37, c. 136].

В період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. В краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління, місцевого самоврядування, судоустрою.

Буковину як нову адміністративну одиницю очолило окружне управління, яке підпорядковувалося галицькому намісництву, було його виконавчим органом і звітувалось перед ним про свою діяльність. На окружне управління покладались: організація податкової справи, колонізація краю, охорона кордону, піклування про розвиток промисловості та ремесел, шкільництва, будівництво й утримання доріг, розквартирування військових підрозділів, проведення військових наборів, боротьба з епідеміями. Воно розглядало конфлікти з питань феодальних повинностей, землеволодіння і землекористування, здійснювало нагляд за настроями населення, за еміграційними процесами. Окружне управління, місцем перебування якого були визначені Чернівці, складалося зі старости, 5 окружних комісарів; 1 окружного протоколіста, 2 окружних канцеляристів, 1 окружного інженера, 2-х писарів, 12 податкових комісарів, 2-х хірургів та ін. Старосту та комісарів призначав цісар, а решту чиновників - окружний староста. До середини ХІХ ст. штат окружного управління помітно виріс. За 63 роки перебування Буковини у складі Галичини змінилося 11 окружних старост: Й.Бек (1786-1792); В.Бальш (1792-1800), Георгієвич (1800-1803), Фогель (1803-1804), фон Шрайбер (1804-1808), Й. фон Пляцер (1808-1817), Н. фон Штуттергайм (1817-1823), Й. фон Мальцек (18231833), Краттер (1833-1838), К.Мільбахер (1838-1840), Г.Ісеческул (1840-1848) [37, с.134].

Буковина поділялася на 4 дистрикти (з 1 серпня 1794 р. - повіти) та окремий Довгопільський окіл. Кожен повіт складався з 12 околів по 10 громад у кожному. Повітові управи, які підпорядковувалися окружному управлінню, очолювалися повітовими старостами. З фіскальної точки зору Буковина поділялася на 8 податкових округів. Державні податки у містах вносилися до місцевих управ та магістрату, в селах їх збирали домінії. На початку ХІХ ст. середньорічний прибуток австрійської казни від Буковини становив у середньому 1 млн. флоринів. Зникають камералії та регалії. Впорядкування земельних відносин уможливило введення земельного податку. В міру розвитку державного майна в краї формувалися органи управління ним. З 1802 р. розпочав свою роботу інспекторат з державного майна. Продовжувало розвиватися будівельне управління, зростала чисельність оплачуваного державного медичного персоналу. Поступово в краї сформувалася митна служба на чолі з митним інспекторатом у Чернівцях. У галузі військовій Буковина поділялася на Чернівецький і Сучавський полкові райони. З 20-х років ХІХ ст. на Буковині запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845 р. була скорочена до 8. Організація цивільного управління привела до швидкого росту адміністративного апарату. Так, у 1789 р. в краї налічувалось 206 службовців, у 1804 - 232, у 1817 - 314. Головним наслідком періоду 1787-1848 рр. стало утвердження цивільного управління у всіх галузях життя краю. Форми цього управління були типовими для всіх провінцій австрійської абсолютної монархії і забезпечували посилення феодального гніту, засилля бюрократії, контролю державних органів над громадськими справами. Особливо складним був цей період з точки зору національних відносин. До політики онімечування додалася ще й полонізація, що мало негативні наслідки для українського та румунського населення краю, особливо в культурно-релігійній сфері [5, c. 203]. Революція 1848 р. в Австрії призвела до зміни правового статусу Буковини і форми управління нею. Конституція 4 березня 1848 р. вилучила Буковину з управління Галицької адміністрації і надала їй деяку автономію у вирішенні внутрішніх питань. Край був визнаний окремою коронною землею із статусом герцогства (за тогочасною українською термінологією - воєводства)[ Див.: 45, c. 46-52.].

вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю. В ній підтверджувалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії, що її відносини з монархією регулюються державною конституцією через представництво у рейхсраті, що всі народи Буковини рівноправні, що герцогство отримує свій герб. Тимчасове управління тривало до 6 березня 1853 р., коли за цісарським розпорядженням Буковина отримала першого крайового президента - Франца фон Шміка. До 1918 р. у краї змінилося 16 крайових президентів. Президент краю підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. До його компетенції належало політичне управління, релігійні справи, культура, освіта, торгівля, ремесла, забезпечення правопорядку. На посаду крайового президента призначалися люди різного соціального стану, різної підготовленості, з різними політичними орієнтаціями, винятково з інших коронних земель імперії. Але всіх їх обєднувало неухильне служіння інтересам династії Габсбургів.

Розпорядженням від 24 квітня 1854 року Буковина поділена на 15 повітів. З 29 вересня 1855 року вступили в дію повітові органи політичної влади. Чернівці безпосередньо підлягали урядові краю, а повіти - повітовим старостам. Край поділявся також на податкові округи (з 1850 року) і громади (з 1859 року). Змішані повітові управи виконували адміністративні та судові функції на території повітів, їм доручалась також організація громад. Так було до 22 квітня 1860 року, коли спеціальним цісарським патентом автономія Буковини була скасована і вона знову стала округом Галичини. З вересня 1860 року по 1 березня 1861 року округ очолював староста Яків Мікулі. Громадська думка в краї щодо цих перемін виявилась однозначно негативною. 24 грудня 1860 року була опублікована петиція за підписом 250 представників усіх верств населення, так званий Визвольний заклик Буковини, в якому висловлювалось прохання відновити крайову автономію. Лютневий патент 1861 року повернув Буковині статус окремої коронної землі. Край отримав свій статут і виборчий закон. Окружне управління Буковини знову було перетворене у крайове. 9 грудня 1862 року цісарським декретом затверджений герб Буковини - зображення голови бика на синьо-червоному фоні між трьома золотими зорями [34, c.129].

липня 1868 року крайовий уряд ухвалив поділити Буковину на 8 політичних повітів. У 1890 році в середньому на один адміністративний повіт Буковини припадало 42 громади, 1305 кв. км території і 73881 особа населення. Аналогічні середні показники для всієї Ціслейтанії (237 неміських адміністративних повітів) виглядали так: число громад - 69, територія - 917 кв. км, чисельність населення - 54739 осіб.

Крайовому управлінню підпорядковувалися всі місцеві адміністративні органи: Чернівецький магістрат, повітові управи (з 1869 року - управління), Чернівецька дирекція поліції, прикордонно-поліцейські комісаріати, митниці, поштово-телеграфне відомство. Крайове управління очолювалося президією. Сюди надходили практично всі справи політичного характеру, справи, що стосувалися виборів, друку, цензури, політичного нагляду. До складу президії входили чиновники V-VI рангів (переважно радники двора та земельного уряду). Президія мала свій робочий орган - президіальне бюро. Управління ділилося на департаменти. Перші з них утворилися в 1858 р. У 1861 р. їх налічувалося 4, у 1873 - 7, у 1912 - 11. До відання першого департаменту належали військові справи, другого - справи православної церкви, третього - католицька церква, четвертого - громадські справи та університет, пятого - промисловість, шостого - соціальне забезпечення, сьомого - санітарні справи, восьмого - ветеринарія, девятого - лісове господарство, десятого - будівництво, одинадцятого - статистика. Функції та компетенція департаментів встановлювались президентом [51, с. 20].

З початку першої світової війни Буковина стала ареною військових дій та дипломатичних зіткнень між Австрією, Росією та Румунією. Адміністрація останнього австрійського президента краю графа Й.Ецдорфа у звязку з війною в Чернівцях знаходилась мало. Разом з крайовим виділом вона переїхала спочатку до Дорна-Ватри, а далі до Колошвару, Праги і Станіслава. 6 листопада 1918 року Й.Ецдорф офіційно передав владу до рук представників українського та румунського населення Буковини [21, c. 119].


.2 Українське питання в системі владних структур краю


Упродовж кількох десятиліть, починаючи із середини ХІХ ст., Австрійська (Австро-Угорська) імперія пережила низку важливих змін державного устрою, перетворюючись поступово в конституційну монархію з досить впливовим парламентом і розвиненими формами парламентаризму. Не залишились осторонь цих процесів і українці Буковини. Вперше про вибори до представницького органу влади в Австрії було оголошено в часи революції 1848-1849 рр. Налякана активністю громадян імперії влада спочатку планувала запровадити двопалатні державні збори (райхстаґ), але потім, за виборчим законом від 1 липня 1848 р. державні збори оголошено однопалатними. Райхстаґ формувався шляхом двоступеневих виборів. Один депутат обирався від 50 тис. населення. Не було жодних соціальних курій та майнового цензу. Обирати мали право всі австрійські громадяни чоловічої статі, які мали не менше 24 років, жили у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців і не були обмежені у громадянських правах. Кандидат у депутати повинен був мати не менше 30 років. Спочатку обиралися виборщики, на другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали з поміж себе депутатів. Як бачимо, виборчий закон 1848 р. був набагато ліберальнішим, ніж пізніші виборчі закони Австрії. У результаті виборів 1848 р. на Буковині обрали 8 депутатів райхстаґу, з них 5 українських селян, 2 румунських селян та одного німця - директора гімназії у Чернівцях. Українськими депутатами стали Лукян Кобилиця (Вижницький виборчий округ), Юрій Тиміш (Сторожинецький виборчий округ), Василь Кирстюк (Кирсте) (Садгірський виборчий округ), Василь Моргоч (Кіцманський виборчий округ), Іван Доленчук (Сучавський виборчий округ). Українські депутати були неписьменні й не знали німецької мови, тому слабо орієнтувалися в перипетіях парламентської боротьби. Тим не менше, в обговоренні двох питань та ухваленні рішень по них вони взяли участь. Першим було питання про умови скасування панщини, тобто чи повинні селяни платити поміщикам за звільнення від панщини. Під час поіменного голосування 31 серпня 1848 р. всі селянські депутати від Буковини разом із демократичним крилом парламенту проголосували проти викупу феодальних повинностей. Але більшість проголосувала за викуп.

Друге питання, яке викликало жвавий інтерес українських депутатів, стосувалося статусу Буковини. Українці відстоювали думку, що Буковина повинна залишитися у складі Галичини, на відміну від румунських бояр, які прагнули відділити край. Українські депутати розпочали активну кампанію подачі петицій від виборців, які прохали залишити Буковину у складі Галичини. У петиції сільських громад Серетського повіту на підтримку клопотання, яке подали депутати райхстаґу В. Моргач, І. Доленчук, Г. Тиміш, В. Кирсте 15 грудня 1848 р. про збереження Буковини у складі Галичини, зазначалося: вищеназвано запропонована [пропозиція] про неподільне обєднання Буковини як 13 округи русинської Галичини є добре обдумана, глибоко осмислена національна і освітня потреба буковинської русинської майже в три рази перевищеної народної більшості православного та греко-католицького віросповідання[15, c.300 ] . Ці слова показують, що малося на увазі залишити Буковину у нерозривній цілості саме з українською частиною Галичини (у Галичині на той час було 18 округів, із них 12 із переважно українським населенням), тобто створити окремий український коронний край у складі Австрійської імперії шляхом обєднання 12 округів Східної Галичини та Північної Буковини як тринадцятого округу. Саме таку ідею відстоювала у цей час Головна Руська Рада у Львові. У результаті петиційної кампанії до конституційної парламентської комісії було подано 4 петиції проти відділення, однак румунські бояри організували 4 петиції за відділення Буковини. Більшістю голосів комісія ухвалила пропозицію румунських бояр.

У середині ХІХ століття Буковина почала засвоювати уроки парламентаризму. поняття парламенту було чужим для австрійського конституційного права. Як парламент визначались державні збори, пізніше державна рада. Що стосується парламентаризму, то під ним розумілося представництво в управлінні. Опублікована 25 квітня 1848 р. цісарська конституція проголошувала Австрію конституційною монархією і утверджувала австрійський парламент - рейхстаг. Передбачалась двопалатна структура рейхстагу. Палата панів виражала монархічно-абсолютистський компонент суспільства. Палата депутатів формувалася шляхом двоступеневих виборів за квотою 1 від 50 тис. осіб населення. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Буковина отримала 3 місця у палаті панів і 8 місць у палаті депутатів. Однак нова революційна хвиля у травні 1848 р. внесла корективи до порядку виборів. Перші державні збори оголошуються установчими й однопалатними, вибори до палати панів скасовуються. Зявляється ще один виборчий закон (1 липня). За Буковиною залишилось право обрати 8 депутатів від 352,5 тис. жителів. У відповідності з цим у краї було утворено 8 виборчих округів: 7 сільських, 1 міський. Виборчі округи поділялись на дільниці, що створювались в населених пунктах із числом жителів від 250 до 2500. На першому етапі виборів обиралися виборщики. На цих виборах правом голосу і правом бути обраними володіли всі австрійські громадяни з 24-річного віку, громадянські права яких не були обмежені і які проживали у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців. Виборчого права були позбавлені жінки, прислуга, робітники з поденною або потижневою оплатою; особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом міг бути лише той австрійський громадянин, який мав 30 років і в першому турі обраний виборщиком. Обраним вважався кандидат, що здобував абсолютну більшість голосів. У разі потреби могли проводитись другий і третій тури голосування [17, c. 66].

На червневих виборах у сільських округах депутатами стали винятково селяни: 5 українців і 2 румуни. Від Вижницького виборчого округу був обраний Лукян Кобилиця, від Сторожинецького - Юрій Тиміш, від Садгірського - Василь Кирстюк, від Кіцманського - Василь Моргоч, від Сучавського - Іван Доленчук, від Радівецького - Михайло Боднар, від Гура-Гуморського - Мирон Чуперкович. Єдиним німецьким депутатом від Чернівців став директор гімназії Антон Краль. Той факт, що саме українські селяни склали більшість серед обраних парламентських депутатів від Буковини, був закономірний, адже українці становили найбільшу етнічну групу населення краю [15, c. 301].

Яскравою сторінкою в історії українського парламентаризму стала діяльність українських депутатів від Буковини у вищому представницькому органі влади Австрії Державній Радi. Державна Рада Австрійської імперії розпочала роботу в 1861 році. Після перетворення Австрії в Австро-Угорщину Рейхсрат став парламентом австрійської частини імперії Ціслейтанії. Він складалася з двох палат - палати панів і палати депутатів. Перша в різні часи налічувала від 150 до 300 чоловік [11] , яких призначав особисто імператор. До другої депутатів обирали. Спочатку з представників місцевих сеймів, а після 1873 р. шляхом виборів за куріальною системою. В 1907 р. були запроваджені загальні вибори. Кількість депутатів у нижній палаті також зазнавала змін. 1861 р. обрали 323 депутати (з них 203 від австрійських земель), а в 1907 р. вже 516 [11]. Головними функціями австрійського парламенту були: 1) ухвалення державного бюджету; 2) контроль за дією адміністративних органів (через різного роду депутатські запити); 3) розробка і ухвалення законопроектів. (Остаточно закони вступали в дію після підписання їх імператором). Як окрема коронна земля імперії Буковина мала своїх представників у парламенті. Серед них були й українці. З 1862 по 1873 рр. членом палати панів був єпископ, а потім митрополит Євген Гакман, українець з Вашківців. Є відомості, що спочатку його прізвище було Топорюк [13]. Він - одна з найвидатніших постатей в історії православної церкви Буковини. Його зусиллями буковинську єпископію було підвищено в ранг митрополії. Чимало зробив о. Євген для заснування Чернівецького університету, хоча й не дожив до його відкриття. Заслугою Євгена Гакмана є намагання однаково визнавати права і українців, і румунів у православній церкві. Без перебільшення можна сказати, що Євген Гакман стояв біля витоків буковинської толерантності і буковинської міжнаціональної злагоди.

Під час перших виборів до нижньої палати парламенту в 1861 р. депутатом був обраний українець уродженець Заставни Георгій Турецький. Однак, не маючи належної підготовки, він не міг брати активної участі в роботі парламенту. Після цього довгий час українці взагалі не мали змоги обрати своїх депутатів. Це пояснювалося низькою національною свідомістю переважної більшості українських селян, тиском з боку владних структур та заможних верств, недосконалим виборчим законодавством. Однак поступово на Буковині розвинувся український національний рух, українці створили власні національно-культурні і політичні товариства. Вже виборча кампанія 1891 р. провадилася українськими національними силами організовано і продумано, що дало позитивні результати. Депутатом парламенту було обрано представника українського політичного товариства «Руська Рада» В. Воляна. Значною мірою на вибір вплинув особистий високий авторитет останнього на Буковині. 1897 р. членом палати депутатів став представник українського народовства Сидір Винницький. Однак у 90-х роках XIX ст. українські депутати від Буковини ще не мали чітко визначеної політичної лінії поводження в парламенті, досить часто міняли союзників, не проявляли особливої активності. Наприклад, В. Волян ввійшов до парламентського клубу автономістів Гогенварта, до якого належали і румуни. Цей клуб об'єднався з польсько-німецькою проурядовою коаліцією, яка не допускала впровадження виборчої реформи на демократичних засадах, розширення прав окремих націй [15, с. 305]. Новий етап в діяльності українських парламентарів наступив 1899 p., коли замість померлого Василя Воляна депутатом по виробничому округу Вижниця, Путила, Вашківці, Станівці, Кіцмань, Заставна було обрано Миколу Василька. Він належав до знатного українського буковинського боярського роду, більшість представників якого «зрумунізувалася» в часи Молдавського князівства Перші роки XX ст. позначилися надзвичайною активністю українських депутатів з Буковини. М. Василько і Є. Пігуляк подали декілька десятків різного роду інтерпеляцій, звернень, запитів до різних установ, в яких піднімалися болючі питання українства [Див.: 6, с. 45]. Серед них особливо слід відзначити запити «Про призначення прокурорських чиновників у Чернівцях, які не володіють українською мовою» від 3 травня 1901 р., «Про неприйняття українських студентів у Чернівецькому університеті» від 26 лютого 1902 р., «Про ставлення до українських учнів у Другій гімназії м. Чернівців» від 21 березня 1902 р. та багато інших. Характерно, що вони торкалися як соціально- економічних, так і політичних та національних проблем краю. Чимало з цих звернень дали позитивний результат. У 1905-1906 роках в Ціслейтанії жваво обговорювалося питання про запровадження загальних виборів до парламенту. Ця ідея знайшла чималу підтримку і на Буковині. По містах і селах краю, починаючи з другої половини 1905 p., прокотилися численні віча, збори, наради, на яких висловлювалася підтримка введення загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права до австрійського парламенту. Тільки в січні 1906 р. такі віча відбулися у селах Конятин, Камяна, Яблуниця, Берегомет-над-Прутом, Шипинці, Добринівці, Іспас, Нижні Станівці, Кабин, Оршівці, Розтоки, Чорногузи тощо. Віча проходили надзвичайно урочисто. Крім вимог виборчої реформи, на них висувалися питання про відкриття українських шкіл, введення української мови в діловодстві, впорядкування відносин у православній церкві.

Затверджений імператором 1 грудня 1906 р. новий виборчий закон до парламенту викликав на Буковині загальне схвалення, хоча не всі демократичні норми в ньому були витримані до кінця. До виборів допускалися тільки чоловіки віком від 24 років. Претендентом в депутати могла бути особа віком від 30 років. За кожною національністю закріплялася певна кількість місць. Новий виборчий закон забезпечував українцям Буковини 5 місць в парламенті. 1907 р. було проведено вибори до парламенту за новим виборчим законом. Вони показали зростання сили українського національного руху. Усі пять кандидатів-народовців (М. Василько, Є. Пігуляк, І. Семака, А. Лукашевич, М. Спинул) з першого разу стали депутатами. В парламенті українські депутати від Буковини обєдналися з українськими депутатами з Галичини і разом вони утворили «Український клуб». Головною вимогою цього клубу стало створення української автономії в рамках Австро-Угорщини, до якої мали б увійти Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Однак 1909 р. буковинські депутати вийшли з «Українського клубу» утворивши окремий «Буковинський клуб» на чолі з М. Васильком. Головна причина цьому, розходження у поглядах на парламентську тактику. Галицькі депутати вважали, що потрібно проводити конфронтаційну політику і силою вибивати рішення, які б мали користь для українців. Буковинські депутати, і особливо М. Василько, головний акцент робили на тактиці угод, компромісів, таємних домовленостей на особистому рівні. Вони вважали, що таке поводження дасть більше користі. Однак, незважаючи на тактичні розходження, в більшості парламентських питань українські депутати діяли спільно. М. Василько в цей час найбільшу увагу приділив поборюванню москвофільства. Українські національні партії та товариства Буковини вели проти них активну боротьбу, неодноразово висуваючи вимоги у представницьких органах влади силою припинити москвофільську агітацію. Зокрема, одна з таких інтерпеляцій була подана депутатом Є. Пігуляком і товаришами 3 лютого 1909 р. на другому засіданні XVIII сесії рейхсрату, інша - депутатом А. Маликом та іншими на 14-ому засіданні XX сесії рейхсрату 9 грудня 1909 р.[15, с. 304] тощо. Але особливо великого розголосу набув виступ М.Василька у Рейхсраті 11 грудня 1909 р. Він заявив, що на початок XX ст. москвофільство в Галичині і на Буковині вже майже щезло. Існували тільки рештки «старорусинів» - «альтрутенів». Однак після революції в Росії та виборів 1907 р. в Австро-Угорщині москвофільство знову почало набирати сили в результаті підтримки його поляками в Галичині та надходження російських рублів. Виступаючий відзначив особливу роль депутата російської державної Думи В. Бобринського в інспіруванні москвофільського руху і закликав владу розпочати енергійну боротьбу проти цієї течії.

р. було проведено останні вибори до Рейхсрату Ціслейтанії. На Буковині вони пройшли досить спокійно. З величезною перевагою перемогли представники українських національних сил. Депутатами парламенту стали крім Миколи Василька, Антін Лукашевич - директор крайової ради, Ілько Семака - надрадник крайового суду у Чернівцях, Микола Спинул - народний вчитель, Степан Смаль-Стоцький - професор Чернівецького університету. 16 липня 1911 р. всі українські посли з Галичини і Буковини зібралися на нараду, на якій заснували Український парламентський союз. Головою його став К. Левицький, а заступником М. Василько.

Загалом, українські депутати австрійського парламенту від Буковини на початку XX ст. були відомими і досвідченими політиками, які професійно працювали у вищому представницькому органі Ціслейтанії, справляли суттєвий вплив на розробку законодавчих актів, їх обговорення та прийняття. В їхньому полі зору крім загально-австрійських, постійно перебували загальноукраїнські та буковинські проблеми. З розпадом Австро-Угорщини всі вони стали активними діячами визвольних змагань українського народу в 1917 - 1920 pp., розбудови УНР та ЗУНР.


РОЗДІЛ 2. Буковинський крайовий сейм як представницько-законодавчий орган коронного краю <#"justify">буковина сейм крайовий парламентаризм

Період від переходу території Буковини під юрисдикцію Австрійської імперії до утворення на теренах субрегіону автономного герцогства (остання чверть XVIII - перша половина ХІХ ст.) характеризувався початком та поступовим збільшенням масштабів нової хвилі імміграції до краю представників польської нації, - як чиновників і службовців, так і робітників (шахтарів з Велічки, Бохні тощо) з селянами (польських гуралів з Чадецького округу на польсько-словацькому прикордонні в Нижній Сілезії). Він пройшов для польської громади Буковини, що перебувала у стані формування, під знаком становлення ідеї створення її суспільних інституцій та усталення соціального і персонального складу. Цей процес суттєво уповільнювався непослідовною кадровою та економічною політикою віденського уряду на Буковині (більшість новоприбулих до краю поляків була державними службовцями чи посадовими особами), а також адміністративною залежністю Буковинського округу протягом 1786 (офіційно - з 1 лютого 1787 р. [9]) - 1849 рр. від Галицького дистрикту Королівства Галичини і Лодомерії. Остання обставина спричинилася до перенесення всього громадсько-політичного і культурно-освітянського життя Буковини до Львова. У таких умовах на провідних ролях в Королівстві перебували галицькі поляки, а їхнім буковинським співвітчизникам доводилося або переїжджати до Львова і займатися в Буковинському краї лише господарською діяльністю, або ж, залишаючись на Буковині, постійно виправдовуватися стосовно звинувачень у мовній та культурній експансії, які лунали щодо поляків з вуст українських (русинських), румунських, німецьких (австрійських) та єврейських громадських діячів.

Однак, настала переломна пора, - революційні події 1848 - 1849 рр. в Австрії кардинально змінили умови проживання поляків на Буковині. Представники цієї нації не змогли і надалі залишатися осторонь від реалій історичного процесу, котрі закружляли у своєму вихорі, здавалося, неприступні до того підвалини багатонаціональної Дунайської імперії Габсбургів.

На теренах Буковини 50-ті - 60-ті роки XIX ст. стали часом важливих адміністративних реорганізацій, які заклали основи крайового управління і подальшого автономізму, справили чималий вплив на національно-культурні процеси в краї [16, c. 22].

Наказом цісаря Франца-Йосифа від 7 березня 1849 р. в Австрії вводився конституційний лад, частково обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи. Буковина відділялася від Галичини і отримувала статус окремого автономного краю з титулом герцогства [9]. Права новоствореного герцогства визначалися імператорським патентом 29 вересня 1850 р., який містив крайову конституцію та виборчий закон до місцевих представницьких органів влади [16, c. 77]. У першому документі зазначалося, що герцогство Буковина є невіддільною частиною імперії, а її звязок з рештою земель здійснюється на основі конституції через представництво у рейхсраті. У вирішенні внутрішніх проблем герцогству надавалися широкі права.

Для цього передбачалося скликати крайовий сейм, наділений певними законодавчими повноваженнями і організувати крайовий виділ (управління) як постійно діючу виконавчу структуру. Третій параграф крайової конституції повторював положення основного закону імперії 4 березня 1849 р. про те, що всі народи, які проживають в краї, є рівноправними і кожен народ має невідємне право на захист і розвиток своєї національності та мови [9].


2.1 Причини започаткування, особливості виборчого закону до крайового сейму


Виборчий закон до Буковинського сейму передбачав створення трьох курій. До першої повинні були ввійти ті, хто платив найвищі податки. Вони обирали 7 депутатів. Другу курію формували жителі міст і містечок, які мали 5 депутатів, третю - жителі сільських громад. Від усього сільського населення делегувалося 12 депутатів. Адміністративний устрій Буковини та систему політичних органів управління визначало розпорядження міністерства внутрішніх справ від 8 жовтня 1850 р. Передбачалося створення намісництва, яке втілювало представництво центральної влади в краї. Очолював державну адміністрацію намісник. Він мав найширші повноваження у вирішенні політичних та соціально-економічних проблем і безпосередньо підпорядковувався віденським властям. Край ділився на 6 повітів, очолюваних повітовими капітанами. Останні були підзвітні наміснику [9].

Однак, вже наступного року австрійський імператор та його оточення зробили спробу ліквідувати поступки, зроблені під тиском революції. Згідно з указом від 31 грудня 1851 р. конституція 1849 р. скасовувалася і оголошувалася такою, що втратила силу. У 50-х рр. XIX ст. в Австрії діяла неоабсолютистська політична система, найбільш яскравими виразниками якої стали голова уряду князь Фелікс Шварценберг (до 1852 р.) та міністр внутрішніх справ Александр Бах. В умовах неоабсолютизму посилюється прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елементу в Імперії. Адміністративно-автономні права коронних країв анульовувалися. Із демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Гласність суду, свобода преси, суди присяжних скасовувалися [14, c. 89]. На Буковині такий розвиток подій не спричинив до суттєвих змін в управлінні, бо проголошені автономні права на кінець 1851 р. існували лише на папері. Органи крайового самоврядування (власне Буковинський сейм та Крайовий виділ) так і не були створені. З березня по червень 1849 р. тимчасове керівництво краєм здійснював Едуард Бах (брат А.Баха), а потім, по березень 1853 р., - Адальберт фон Геннігер. Повноваження та коло діяльності останніх не були визначені законодавством. Весь цей час Буковина формально зберігала статус окремого герцогства. Однак, головні питання управління та судочинства продовжували вирішуватися у Львові. Такий порядок було встановлено ще розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 13 березня 1849 р. [14, с. 357]. Його вводили на короткий перехідний період, поки не сформуються крайові установи. Внаслідок перемін у вищих ешелонах влади існуючий тимчасовий стан затягнувся на цілих 4 роки.

Реально до формування крайових адміністративних органів приступили тільки після розпорядження міністерства внутрішніх справ, юстиції і фінансів від 19 січня 1853 р., яке на основі імператорського закону 14 вересня 1852 р. регламентувало політичне управління коронними землями та формування у них установ судочинства. У розпорядженні зазначалося, що менші коронні землі, в тому числі і Буковина, які не мають поділу на округи, очолюватимуться крайовими президентами. В усіх політичних справах місцевого управління останні отримували повноваження нарівні з намісниками, але в загальній службовій класифікації стояли на ранг нижче. Президенти підпорядковувалися безпосередньо імператору, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної імперської влади. Свої повноваження президент здійснював опираючись на крайове правління [16, c. 779].

Крайовому президенту надавалися найширші права у місцевих справах. Він відав політичним управлінням, поліцією, справами культів і освіти, торгівлі і ремесел, крайової культури, будівництва тощо. На нього покладався обовязок стежити за всім, що стосується дотримання спокою, порядку, безпеки в краї і своєчасно приймати найбільш придатні заходи для попередження порушень законності. Особливо наголошувалося, що президент, так само як і намісник, здійснює нагляд за пресою, товариствами, театрами, видовищами, справами про вид на проживання та перебування іноземців, дає дозвіл на влаштування друкарень, торгівлю книгами, предметами образотворчого мистецтва, музичними творами. Президент призначав на посади чиновників, керував діловодством підпорядкованих установ тощо [23, c. 579 - 590].

березня 1853 р. призначено першого крайового президента. Ним став Франц фон Шмік, який виконував свої повноваження до 1857 р. Після нього до 1860 р. президентом краю був Карл Роткірх-Пантен [22, c. 28]. У ці роки спостерігається процес подальшого формування політичних та судових органів. Розпорядженням міністерств внутрішніх справ і юстиції з 1 травня 1854 р. в краї скасовувався військовий стан, який було запроваджено ще в революційні часи [24, c. 107]. Згідно розпорядження від 24 квітня цього ж року визначалася система судових органів для Буковини. Герцогство підпорядковувалося Верховному крайовому суду у Львові. У Чернівцях створювався крайовий суд [24, c. 213]. Названим указом вводився новий адміністративний поділ герцогства. В ньому виділялося 15 сільських повітів і місто Чернівці як окрема адміністративна одиниця. Політична і судова влада не розділялися [24, c. 214].

Остаточне відділення Буковини від Галичини здійснено указом міністерства внутрішніх справ, датованим 30 квітня 1854 р., згідно з яким новостворені органи державної влади вступали в дію починаючи з 29 травня 1854 р. [24, c. 220]. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 4 липня 1855 р., з 29 вересня цього року вступали в дію повітові органи державної влади, які безпосередньо підпорядковувалися президентові краю [26, c. 521].

Таким чином, в 50-х рр. XIX ст. на Буковині було створено політичні органи влади, які безпосередньо підпорядковувались віденським властям і уособлювали ідею централізованого управління коронними землями Імперії. Однак, навіть за таких умов здорові суспільні, в тому числі і полонійні, сили робили спроби залучити широкі кола національних громад до вирішення крайових проблем. Так можна розцінити експеримент із створенням консультативної комісії при крайовому президенті. Подібні дорадчі інституції передбачалися параграфом 35 указу від 31 грудня 1851 р. До комісії ввійшли тодішній православний єпископ Є.Гакман, родовиті поміщики І.Василько, К.Петрович (полонізований вірмен), вищі чиновники Я.Мікулі та Ф.Сірціжті, чернівецький бургомістр Ю.Ортинський (поляк). Їх завданням було надання порад президентові у прийнятті найважливіших рішень [11]. У цей же час зявляється низка проектів, в яких розроблялася структура представницьких органів влади на Буковині. Один з них, запропонований польсько-вірменським поміщиком з Дорошівців і Великого Кучурова Кшиштофом Петровичем, передбачав створення крайового комітету з 16 чоловік, який мав стати вищим розпорядчим органом у вирішенні місцевих питань. До нього мали ввійти: православний єпископ, один окремий представник від православної церкви, 4 від спадкового дворянства, 4 від великих поміщиків, 2 від міських громад, 4 від сільських громад [11]. Передбачалося створення постійно діючої комісії, на яку покладалися виконавчі функції. Проект К.Петровича - яскраве свідчення тих уявлень про місцеві виборні органи влади, які були поширені серед буковинських, в тому числі і серед польських та польсько-вірменських поміщиків. Ідеї створення автономних органів влади постійно обговорювалися громадськістю краю. На засіданнях дорадчої комісії підготовлено проект крайового статуту автономного герцогства Буковина. Датований 1856 р., він передбачав широкі права для представницьких органів влади у вирішенні місцевих питань [9].

Крім того, як зазначалося в попередньому розділі, питання прав представників різних національних меншин у владних структурах на західноукраїнських землях стояли достатньо гостро. Користуючись прихильністю тогочасної влади, поляки в Галичині та румуни на Буковині примусово навязували свої погляди на місце і роль українського населення в політичному, економічному та культурному житті краю. Отже, для захисту власних інтересів кожна з громад намагалася вибороти якомога більше владних місць. Особливо це прослідковувалося на рівні крайових сеймів [Див. 18, с.84].

Буковина на початку 60-х рр. XIX ст. пережила декілька важливих реорганізацій. За імператорським указом від 22 квітня 1860 р. видано розпорядження міністерства внутрішніх справ від 26 квітня цього ж року, яке скасовувало статус Буковини як окремого герцогства [9]. Край переходив під управління Галицького намісництва і знову перетворювався в один з округів королівства Галичини і Лодомерії. Формально це пояснювалося фінансовими труднощами, потребами скорочення адміністративного апарату. Насправді, головне значення мали претензії польських консервативних поміщицьких сил на Буковину в умовах, коли премєр-міністром був відомий пропольською орієнтацією колишній намісник Галичини, граф Аґенор Голуховський [62, c. 24]. Однак, задля правди потрібно відзначити, що буковинські поляки не підтримували цих домагань, займаючи активну автономістську (антицентралістську) позицію нарівні з українським і румунським населенням краю. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ і юстиції від 6 серпня 1860 р. на Буковині з 1 вересня цього ж року вводилися окружні органи управління замість крайових. На чолі округу поставлено гофрата Якова Мікулі, який виконував свої повноваження до 1 березня 1861 року [16, c. 93].

Зазначені події викликали однозначно негативну реакцію на Буковині. Громадськість краю, - в її лавах і представники всіх прошарків польської спільноти, - розпочала активну боротьбу за відділення від Галичини і відновлення автономії. 24 грудня 1860 р. було опубліковано петицію за підписом 250 представників усіх верств населення, націй і конфесій, - так званий Визвольний заклик Буковини, - в якому висловлювалося прохання відновити крайову автономію [9]. На той час графа А.Голуховського вже відправлено у відставку. Результатом перестановок у вищих ешелонах влади, які зумовили зміну політичного курсу, та активних дій громадськості Буковини стало те, що в лютневому патенті 1861 р. край знову отримав права окремої коронної землі Австрійської імперії. До лютневого патенту додавалися статути й виборчі закони для кожної коронної землі. Такі документи отримала і Буковина. Наступного року для підтвердження автономних прав герцогства йому було даровано крайовий герб.

Як вже зазначалося, тільки на основі Конституції від 4 березня 1849 Буковина у 1850 році отримала право на представницький орган - сейм. Однак в умовах неоабсолютизму, що встановився після скасування цієї конституції, земельні представницькі органи не функціонували. Це стало можливим лише після обнародування Березневого патенту 1860 року, Жовтневого диплома 1860 року, Лютневого патенту 1861 року. Конкретні повноваження, порядок виборів і діяльності буковинського сейму визначили Крайовий закон для герцогства Буковина і Крайовий виборчий закон до сейму герцогства Буковина від 26 лютого 1861 року. Ці конституційні акти (для Буковини як коронного краю) діяли до кінця австрійського періоду буковинської історії.

Проблема вибору депутатів до крайового сейму також поставала гостро. Вони здійснювались за застарілими крайовими законами, що зберігали ряд особливих привілеїв для заможних громадян. Цей факт призводив до посилення конфронтації між різними верствами населення на місцях. В решті решт, з 1908 р., під тиском різних політичних партій, почали розроблятися нові виборчі закони. 16 жовтня 1909 р. депутати Буковинського сейму ухвалили законопроект про виборчу сеймову реформу. 26 травня 1910 р., Закон про новий виборчий сеймовий порядок і Закон про зміну крайової конституції, був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру) [41, с.139]. Вибори до крайових сеймів за новим виборчим законом відбулись лише один раз у 1911 р. І хоча новий виборчий закон теж не був досконалим, він дещо демократизував виборчу систему і збільшив кількість українців у крайових сеймах Галичини і Буковини.

Реформуючи законодавство про вибори до крайових сеймів, на прохання Буковинського сейму, 11 лютого 1911 р. цісар схвалив спеціальний додаток - Закон про впровадження виборчого примусу при виборах до Державної Ради, до сейму і при громадських виборах [22, с. 7-12]. Для активізації виборців в Буковинському краї законом передбачалась адміністративна відповідальність за нездійснення свого громадянського обовязку - активного голосування. Отже, всі повноправні виборці були зобовязані особисто прийняти участь у голосуванні. За неявку без поважних причин (хвороба виборця або членів його родини, урядові відрядження, невідкладні торговельні справи, перебування за кордоном), винна особа повинна була сплатити штраф від 1 до 50 крон (ці гроші передавались до місцевого фонду убогих). Штраф накладався представниками місцевої влади по закінченню 14-денного терміну, відведеного особі для пояснення причини своєї відсутності на виборах. Схожі заходи практикувались і в інших регіонах Австро-Угорщини та, безумовно, впливали на активізацію виборців під час виборів.

Буковинський сейм обирався за куріальною системою. За першими виборами у складі сейму було 30 депутатів (пізніше - 31) [20, с. 16-17]. Перша курія обирала 10 депутатів, друга - 5, третя - 2, четверта - 12 (по одному з кожного повіту). Отже, перші три курії, особливо курія великої посілості, мали відчутні переваги на виборах. Якщо першою курією один депутат обирався від 14 чоловік, другою - від 35 тис., то четвертою - від 45 тис. Таке виборче право надавало представництво не народу, а станам. Без обрання до складу сейму входили за посадою вірилісти, зокрема митрополит і ректор Чернівецького університету [36, с.17].

Вибори до сейму здійснювалися під безпосереднім контролем крайового намісника. Він повідомляв про час і місце проведення виборів. Під контролем і за участю крайового управління складалися списки виборців, виготовлялась необхідна для голосування документація, перевірялись підсумки виборів в усіх виборчих округах. Тривалий час визнання виборів дійсними не залежало від числа виборців, які зявились на них. Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним [38, с. 117].

Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним. Однак така тривала стабільність, суть якої полягала у вигідній урядові консервації станового представництва, не означала ні того, що переміни були непотрібні, ні того, що їх у краї ніхто не бажав і не добивався. Хоча загалом Буковина, безумовно, належала до числа найпослушніших австрійських провінцій, оскільки багатоетнічність населення при відсутності абсолютної переваги (у всіх сферах суспільного життя) одного із етносів дозволяла урядові зберігати статус-кво у сеймовому представництві. Очевидною необхідність сеймової виборчої реформи стала на рубежі XIX-XX ст. Одним із основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах. У відповідності з перемінами в соціально-економічному розвитку краю стало першочерговим зменшення представництва поміщиків і збільшення представництва міст. Корінної демократизації вимагали і вибори від сільських громад. Але найкоріннішою проблемою, безперечно, був перегляд національного представництва у сеймі. За підсумками виборів початку XX ст. до сейму потрапляло 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців та 4 вірмен і поляків. Українцям належало в сеймі лише 16,6% мандатів, тоді як у складі населення - 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, конфліктні ситуації в сеймі, ускладнювало вирішення важливих питань крайового життя. 26 травня 1910 року закон про новий виборчий сеймовий порядок і закон про зміну крайової конституції був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру). Введення нового виборчого порядку як інституційної форми буковинського порозуміння було компромісом для даного випадку між пятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс (буковинська злагода) дав національностям певну автономію управління. Історія однак, відвела йому вкрай короткий час для доведення своїх переваг, оскільки з початком першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 році сейм мав тільки одну сесію.


.2 Структура органу, компетенція крайового сейму (діяльність депутатів)


Виокремивши з попереднього підрозділу найголовніше, слід зазначити, що згідно з крайовим статутом 26 лютого 1861 року, вищим органом влади у крайових питаннях проголошувався Буковинський сейм, а виконавчим - Крайовий виділ (управління). Сейм обирався строком на 6 років. Він мав право встановлювати крайові закони, зокрема в справах економіки та фінансів, питаннях громадського життя, проблемах церкви, школи, крайової культури тощо. До компетенції крайового сейму відносилися справи про охорону лісів, полів, використання вод, піднесення сільського господарства і промислів, влаштування громадських органів управління, крайові шляхи сполучення, - за винятком залізниць і навігації, - влаштування народних та професійних шкіл, постанови про мову викладання в навчальних закладах, влаштування і утримання лікарень та всіляких добродійних закладів, формування прибуткової і витратної частин місцевого бюджету тощо. В межах існуючого законодавства сейм міг обговорювати загальнодержавні закони і звертатися до загальнодержавних органів влади, висловлювати свою думку про всі справи, в яких до нього звертався уряд. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10 крон від кожного золотого державного податку. Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором. Очолював роботу сейму крайовий маршалок та його заступник, які призначалися імператором з числа депутатів за поданням президента краю. Сесії сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготовки та розгляду окремих питань, які розглядалися під час сесії, створювалися депутатські комісії, зокрема - фінансова, мандатна, шкільна, адміністративна тощо.

У період між сесіями сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках крайового виділу (управління). Він складався з маршалка, представників від виборчих курій та одного представника від усього сейму. Виділ займався поточним управлінням крайовим господарством і крайовими установами, представляв край у всіх правових питаннях, готував усі необхідні документи для роботи сесій сейму. Про свою діяльність виділ звітував перед сеймом [14, c. 101].

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, залишалася значною їхня залежність від центральних оргааныв влади та органів політичного управління, все ж в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство і колективне керівництво. Але ці принципи перекреслювалися несправедливим виборчим законом, який ніс на собі відбиток середньовічних станових норм, давав переваги одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав.

Повноваження сеймових депутатів розпочиналися з моменту затвердження їх обрання на спеціальному засіданні першої сесії новообраного сейму та прийняття присяги на вірність цісарю. Вони володіли правом ухвального голосу з усіх питань, що виносились на розгляд сейму та сформованих ним органів. Депутати володіли правом пропонувати питання до порядку денного сеймових засідань, вносити проекти рішень, заяви від імені своїх виборців. Депутат сейму мав також право на звернення, запити, інтерпеляції до будь-якої урядової установи й отримання на нього письмової відповіді. Сеймові депутати володіли імунітетом. Положення про нього були сформовані в імперському законі від 3 жовтня 1861 року [9]. § 1 цього закону визначав, що депутати державної ради й обласних сеймів не могли бути притягнуті до відповідальності за голосування та вираження думок при виконанні своїх обовязків. У відповідності з § 2 названого закону члени державної ради і сеймів не підлягали затриманню без їх згоди і не могли притягуватись до судової відповідальності за карні діяння (крім випадків захоплення на місці злочину, але й у такому разі суд був зобовязаний повідомити сейм про арешт). На вимогу сейму попереднє затримання скасовувалося, а судове переслідування відкладалося на всю сесію (це право поширювалось і на час перерви засідань) [16, с.6]. Ці положення були конкретизовані відповідним рішенням буковинського сейму. Сейм обирався на 6 років (за весь час його існування було 11 виборчих періодів) і працював посесійно. Перша сесія буковинського сейму розпочалась 6 квітня 1861 року. Сесії призначалися цісарем, в основному восени. Характерно, що в різних коронних землях сейм скликався неодночасно. Так, у 1903 році буковинський сейм був скликаний 10 вересня, у Нижній Австрії, Галичині, Каринтії - 14 вересня, у Верхній Австрії - 17-го, у Моравії та Штирії - 21-го, у Крайні - 22-го, в Чехії і Тіролі - 29-го. При цьому сейми не мали права на безпосередні зносини між собою. Їм заборонялося видавати маніфести, що фактично позбавляло можливості безпосередньо звертатися до народу. Цісар міг розпустити сейм будь-коли, ще до закінчення встановленого строку повноважень. Очолював сейм маршалок, який призначався цісарем. За весь час існування буковинського сейму його маршалками були [17, р. 77-78]: Євген Гакман (1861-1863), Євдоксій Гурмузакі (1864-1874), Антон Кохановський (1875-1884), Олександр Василько-Серетський (1884-1893), Ян Лупул (1893-1904), Юрій Василько-Серетський (1904-1910), Олександр Гурмузакі (1911-1918). Є.Гакман за походженням українець, А.Кохановський - поляк із німецької ліберальної партії, а всі інші - румуни. Виконавчим органом сейму, його своєрідним адміністративним урядом був крайовий виділ, який формувався з числа депутатів сейму. Одного представника до його складу обирала перша курія, одного - депутати від міст і торговельно- промислової палати, одного - представники від сільських громад, а ще одного обирав весь сейм. Одночасно для кожного члена крайового виділу обирався заступник. Члени крайового виділу повинні були проживати у Чернівцях. Вони отримували призначувану сеймом платню. Очолювався крайовий виділ теж маршалком сейму [36, с. 6]. Після виборчої сеймової реформи (з 1911 року) число членів крайового виділу зросло до шести. У 1911 році до складу виділу входили українці Є.Пігуляк і О.Попович, вірменин К.Стефанович, румун А.Ончул, єврей Н.Вендер. У період між сеймовими сесіями крайовий виділ порядкував усіма належними до компетенції сейму справами. Компетенція виділу визначалася крайовою конституцією, а також спеціальною інструкцією [7]. Порядок денний сейму формувався з урядових пропозицій, пропозицій крайового виділу чи сеймової комісії та пропозицій окремих депутатів. Черговість розгляду питань визначалась маршалком сейму, але першочерговими, безперечно, були ті, що пропонувалися крайовим урядом. Тривалість, інтенсивність сесій сейму бували різними. У 1905 році, наприклад, осіння сесія сейму тривала 4 тижні. За цей час ухвалено 33 законопроекти, розглянуто 59 пропозицій, улагоджено 416 петицій [11]. Для прийняття правомочного рішення вимагалась присутність більше половини від депутатського складу сейму. Рівність голосів при голосуванні означала відхилення обговорюваної пропозиції. Для внесення будь-яких змін до Крайового статуту і Крайового виборчого закону... потрібна була присутність щонайменше трьох чвертей усіх депутатів і згода не менше двох третин присутніх" [20, с. 49]. Законодавством передбачалось кілька стадій прийняття сеймових рішень. Спочатку пропозиція про розгляд того чи іншого питання без обговорення передавалась на розгляд відповідної комісії. Після цього підготовлений комісією проект рішення виносився на розгляд сейму (в першому читанні). Доопрацьований проект голосувався по структурних частинах і загалом у другому читанні. Далі сеймове рішення мусило бути засвідчене відповідним міністром і санкціоноване цісарем. Отже, рішення сейму, по суті, ставало актом цісарської волі. Діяльність президента краю і всіх підлеглих йому адміністративних установ не підлягала контролю сейму. Офіційною (робочою) мовою сейму була німецька. По-німецьки депутати виступали на засіданнях, німецькою мовою велось діловодство. Важливими робочими органами сейму були постійні комісії: фінансова, мандатна, правнича, адміністративна, петиційна, шляхова, економічна, депутатської недоторканості та ін. Чисельність цих комісій була різною. Так, у 1898 році у мандатній комісії налічувалось 5 послів (Веселовський, Смаль-Стоцький, Тітінгер, Мустаца, Ончул); у петиційній - 5 (де Льож, граф де ля Скаля, Пігуляк, Цуркан, Григорча); у фінансовій - 9 (Пігуляк, Лангеман, Богусєвич, Зубрицький, Марин, Фльондор, Мустаца, Василько, Ончул); у найчисельнішій адміністративній - 15 (Смаль-Стоцький, Абрагамович, Ротт, Тітінгер, Помпе, Скедль, Стефанович, М.Василько, Калінеску, Мустаца, Вольчинський, Фльондор, Попович) [11]. Дозволялось брати участь у роботі кількох комісій. Більшість комісій очолювались німецькомовними і румунськими депутатами. У 1905 році, наприклад, конституційну комісію очолював Відман, адміністративну - Калінеску, фінансову - Вольчинський, шкільну - Лупу, економічну - Ончул. Помітну роль в організації роботи сейму відігравало і його бюро, куди входили маршалок, його заступники, секретарі та керуючий справами. Одним із центральних аспектів історії буковинського сейму є визначення реальних меж його компетенції. Її розгляд вимагає звернення до конституційного закону про імперське представництво (Grundgesetz über die Reichsvertretung) від 21 грудня 1867 року, який визначив повноваження державної ради та земельних представницьких органів, їх співвідношення і взаємозвязок. В найбільш загальному вигляді § 11 Закону про імперське представництво визначав її так: До предметів відомства імперської ради належать всі справи, що стосуються прав, обовязків та інтересів, спільних для всіх представлених в імперській раді королівств і областей... [16, с. 1]. Всі інші предмети законодавства, які на точній основі цього закону не віднесені до відання імперської ради, - говориться в § 12 закону, - підлягають віданню обласних сеймів королівств і областей, представлених в імперській раді, і вирішуються в обласних сеймах і при їх сприянні, відповідно до основних засад державного устрою [16, с. 3]. Правда, цей же параграф передбачав право земельного сейму передати будь-які питання своєї компетенції на обговорення і розгляд державної ради [16, с. 3-4]. Детальне визначення компетенції буковинського сейму міститься в крайовій конституції (ординації) від 26 лютого 1861 року (§§ 16-25). Тут виділяються три групи повноважень. До першої належали ті, що стосувалися суто крайових справ (культура краю; громадські будівлі, що зводились за крайовий рахунок; підтримка добродійних установ за рахунок крайових коштів, використання крайових прибутків). До другої групи входили так звані делеговані повноваження (справи місцевих громад, церковні та шкільні справи, розквартирування військових підрозділів). Третю групу складали справи щодо устрою краю, які відносились до відання сейму різними спеціальними імперськими законами (наприклад, законом про громади від 3 березня 1861 року, законом про будівництво та збереження недержавних доріг і шляхів від 27 квітня 1861 року та ін.). Правові рамки цієї компетенції залишалися майже незмінними до кінця входження Буковини до Габсбургської монархії. Нові сеймові закони стосувались перетворення землі в обєкт купівлі-продажу, формування крайового бюджету, встановлення місцевих податків і зборів, управління крайовим земельно- викупним фондом (створеним згідно з урядовим розпорядженням від 12 листопада 1853 року), крайовим фондом, пропінаційним фондом, фондом крайових лікувальних закладів, розвитком банківської справи, управління місцевими та сільськими громадами, розвитком культури, освіти, охорони здоровя, церковними справами. Сейм не мав якоїсь чіткої програми законотворчої діяльності як на найближчу, так і на більш віддалену перспективу. На його розгляд надсилалися і загальноімперські закони, але тільки для ознайомлення та зясування ставлення сейму до них. Подібний розгляд, як правило, завершувався висловленням схвальної оцінки. Головна сфера діяльності сейму стосувалася крайових господарських справ. В її основі лежало формування фінансових можливостей. У цьому плані до відання краю належали, перш за все, розробка і прийняття крайового бюджету. Але бюджетні права знову ж таки зводилися в основному до введення додатків до прямих державних податків. Крайові додатки, які не могли перевищувати 10% прямих державних податків, щорічно затверджувались сеймом (вища ставка податку була можлива тільки з дозволу цісаря). Були ще й громадські додатки. Якщо їх сума знаходилася в межах 50% від прямих податків, то їх затверджував крайовий виділ, а якщо більша - сейм приймав відповідний закон. Ці додатки іноді навіть перевищували основну податкову суму. Реальний вплив сейму на політичний, економічний та культурний розвиток краю, безумовно, не залишався незмінним. Загалом він зріс як з точки зору законотворчих, так і контролюючих і установчих функцій. З цієї точки зору в історії буковинського сейму виділяють щонайменше два періоди - до 1903 року і після. Зокрема, так вважає А.Жуковський. ...Спочатку, - пише він, - роль майже декоративної інституції... і за складом, і реальними можливостями працювати... [21, с. 43]. Становище, на його думку, корінним чином змінилося після створення в сеймі у 1903 році Вільнодумного союзу. Щойно відтоді автономна управа краю із своїми різними інституціями ставала дійсністю: у ній брали участь всі народності Буковини [15, с. 47]. Загалом з таким висновком можна погодитись. Але ніколи сеймова автономія Буковини не підіймалася до рівня розвинутих австрійських коронних земель.


РОЗДІЛ 3. МІСЦЕ БУКОВИНСЬКОГО СЕЙМУ В ФОРМУВАННІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ КРАЮ


.1 Крайовий сейм в системі місцевого самоврядування Буковини


Самоврядування в імперській Австрії запроваджувалося на початку

-х років XIX ст., коли віденський уряд змушений був удатися до децентралізаторських перетворень. Останні виробили нові форми співжиття народів, викликали певну демократизацію управління краями, що проводилася на соціально-класовій основі. Паралельно з державно-управлінськими структурами - намісництвом, староствами, мандаторами - формувалися самоуправлінню органи: крайові сейми і повітові сеймики (ради).

Юридичною підставою створення крайових сеймів послужили Крайовий статут і сеймова виборча ординація для Королівства, оголошені цісарським патентом у лютому 1861 р. Статус повітових представництв, міських і сільських громад (ґмін), окремих великих міст, а також панських маєтків ("двірських обшарів") визначався окремими законами. Крайові сейми проголошувалися найвищими органами влади у крайових питаннях і створювалися тільки в Галичині й на Буковині. Вони формувалися призначенням вірилістів (церковні ієрархи, ректори університетів, титуловані особи) та обиранням депутатів за куріальною системою строком на шість років. Система виборів до крайових сеймів була аналогічною до виборів у рейхсрат. Вона несла на собі відбиток феодальних станових норм, а в забезпеченні політичних прав давала переваги одним верствам населення над іншими.

Сейм мав право встановлювати крайові закони, зокрема у справах економіки й фінансів, питаннях громадського життя, проблемах церкви, школи, крайової агрокультури тощо. До кола компетенції крайового сейму належали справи про охорону лісів, полів, використання вод, піднесення сільського господарства і промислів, влаштування громадських органів управління, крайові шляхи, за винятком залізниць і навігації, влаштування народних та професійних шкіл, постанови про мову викладання в навчальних закладах, влаштування та утримання лікарень і всіляких добродійних закладів, формування прибуткової та видаткової частин місцевого бюджету тощо. У межах чинного законодавства сейм міг обговорювати загальнодержавні закони і звертатися до загальнодержавних органів влади, висловлювати свою думку про всі справи, в яких до нього звертався уряд. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10% від основного державного податку. Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором. Очолювали роботу сейму крайовий маршал (маршалок) та його заступник, призначувані імператором із кола депутатів за поданням президента краю. Сесії сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготування і розгляду окремих питань, що розглядалися під час сесії, створювалися депутатські комісії, зокрема фінансова, мандатна, шкільна, адміністративна тощо [57, c. 126].

Як згадувалося в попередньому розділі, в період між сесіями Буковинського сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках виконавчого органу - крайового виділу. До нього входили маршалок, представники од виборчих курій та один представник від усього сейму. Виділ клопотався поточним управлінням крайовим господарством і крайовими установами, представляв край у всіх правових питаннях, готував необхідні документи для роботи сесій сейму. Про свою діяльність виділ звітував перед сеймом.

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, значною залишалась їхня залежність від центральних властей та органів політичного управління, все ж таки в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство й колективне керівництво. Конституційний устрій сприяв усвідомленню населенням прямої залежності між впливами в управлінні та реальними здобутками в усіх сферах суспільного, зокрема національного, життя.

У рамках проведеної в Австро-Угорщині реформи міського самоврядування (1870 р.) у великих містах (із західноукраїнських - у Львові й Чернівцях) було відновлено органи міського самоврядування. Відповідно до міських статутів, розв'язання всіх питань політичного, економічного і культурного життя стало виключною компетенцією міської ради та її виконавчого органу - магістрату. Міська рада й магістрат виконували подвійні функції. Вони вирішували питання, що стосувалися їхньої власної компетенції самоврядування (управління маєтками, фінансами міста, торгівлею тощо), а також клопоталися "дорученими справами" (вибори до сейму і рейхсрату, військові та інші питання), тобто виконували окремі функції державної адміністрації. Очолював магістрат президент міста, який обирався радою на весь термін її повноважень (шість років) і затверджувався імператором [44, c.77].

Органи самоврядування на рівні повіту репрезентували повітові ради (сеймики, збори). Зі свого складу рада обирала як виконавчий орган повітовий виділ і голову. Кандидатуру останнього затверджував цісар. Повітова рада обиралася по чотирьох куріях (І - великих землевласників, II - великих промисловців і торгівців, ІІІ - міських, IV - сільських громад), щоправда, за нижчих норм майнового цензу. Кількість обраних до ради депутатів представниками кожної з курій залежала від загальної суми прямих податків, і що їх сплачували члени цієї групи відносно податкової суми повіту. Одна курія могла вибрати не більше 12 осіб [24, c.88].

Повітові ради виконували розпорядчі функції. До їхньої компетенції належали господарські справи повіту. Повітова рада укладала річний бюджет, мала право встановлювати надбавки до прямих податків, іншими словами, брати позички. На звернення урядових органів влади чи сейму повітова рада повинна була висловлювати свої міркування з них чи інших питань. Право розпуску повітової ради мав намісник (власне, на Буковині - крайовий президент). Відповідно до повітової виборчої ординації вибори у третій та четвертій куріях були двоступеневими. Бути обраними до повітової ради позбавлялися права ті особи, котрі не сплачували прямих податків. Члени повітової ради працювали на громадських засадах.

Повітові органи самоврядування, особливо на Буковині, не мали якогось самостійного значення. У багатьох повітах вони діяли опосередковано, майже повністю віддаючи свої повноваження крайовим органам влади. Пізніше імператор підписав указ, яким скасовував повітові органи самоврядування на Буковині. їхні повноваження й фонди передавалися в розпорядження крайового виділу, а також окремим адміністративним установам.

Питома вага сільського населення Буковини була незмірно більшою, ніж в інших австрійських провінціях. Поворотним в розвитку організації сільських громад та самоврядування в них став імперський закон про громади від 5 березня 1862 року. На його основі були прийняті громадські статути і громадські виборчі статути у всіх коронних землях. Буковинський сейм прийняв тоді три закони: Закон про устрій в громадах, Закон про порядок виборів у громадах та Закон про двірські обшари. На громаду покладалось відання всіма справами, що зачіпали її інтереси і могли бути вирішені в межах наявних у неї засобів. Всі повноваження громади поділялися на власні і доручені (самостійні та делеговані). До числа власних повноважень належало перш за все право управління громадським майном, до якого у відповідності із крайовим законом Про устрій в громадах належала всяка нерухомість (земля, ліси, толоки, громадські будівлі). Громади володіли також правом на встановлення додатків до державних податків для покриття витрат на громадські справи. На громаду покладалось і здійснення функцій поліцейської та судової влади: забезпечення безпеки особи і власності, здійснення нагляду за ярмарками і мірами ваги, розвязання спорів між членами громади та ін. Доручений або делегований обсяг повноважень громади підкреслював той факт, що громада була органом не лише самоуправним, а й виконуючим доручення державної адміністрації. Для представництва і захисту своїх інтересів громада формувала на 3 роки свої виборчі органи: громадську раду і громадську управу або старшину [9].

Відповідно до Закону про громади (1866 р.) у селах і містах створювались органи громадського (гмінного) самоврядування: громадська рада - постановчий і контрольний орган, і громадська влада -виконавчий, керівний орган. До виконавчого органу, що його рада вибирала зі свого складу, входили: начальник (бурмистр, війт) і принаймні два радних (асесорів, присяжних).

Громадська рада складалася з вибраних членів (8-36) і "радних вибору". До останніх належав кожен член громади, котрий сплачував, щонайменше, шосту частку загальної суми прямих податків громади, а також володарі великої (табулярної) власності на її території. Якщо на території громади містився великий земельний часток, то його власник ставав членом громадської ради без виборів. Члени ради і старшина обиралися на три роки. Обрані не мали права відмовлятися від обрання. Громадська рада мала найвищу владу в громаді, до її компетенції входили всі питання поточного управління громадським життям: вона стежила за витратами і прибутками, обирала старшину, надавала право проживання у громаді, представляла громаду у стосунках із вищими органами влади. Засідання громадської ради (не рідше одного разу на три місяці) відбувалися публічно, рішення ухвалювалися простою більшістю [24, c.116].

Відповідно до виборчої ординації для громад право обирати мали особи, які не менше одного року сплачували прямі податки. На підставі виборчих списків утворювалися "виборчі кола". У громадах, не кількість виборців не перевищувала 50, створювалися два, в усіх інших - три кола. З цією метою податкова сума поділялась у сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготування і розгляду окремих питань, що розглядалися під час сесії, створювалися депутатські комісії, зокрема фінансова, мандатна, шкільна, адміністративна тощо [27].

Обрані не мали права відмовлятися від обрання. Громадська рада мала найвищу владу в громаді, до її компетенції входили всі питання поточного управління громадським життям: вона стежила за витратами і прибутками, обирала старшину, надавала право проживання у громаді, представляла громаду у стосунках із вищими органами влади. Засідання громадської ради (не рідше одного разу на три місяці) відбувалися публічно, рішення ухвалювалися простою більшістю.

Відповідно до виборчої ординації для громад право обирати мали особи, які не менше одного року сплачували прямі податки. На підставі виборчих списків утворювалися "виборчі кола". У громадах, де кількість виборців не перевищувала 50, створювалися два, в усіх інших - три кола. З цією метою податкова сума поділялась у першому випадку на дві, у другому - на три рівні частини, й відповідно до цього виборці зараховувалися до того чи іншого кола. Кожне коло, незалежно від кількості виборців, обирало однакову кількість радних. Голосування було відкритим.

Компетенція органів громадського самоврядування ділилася на власну та доручену. Під останньою розумілася співучасть громад у діяльності органів державної влади. Коло дії громад було широким, але стосувалося тільки місцевих питань. Вони відали веденням господарства на даній території, дбали про безпеку особи, піклувалися про утримання громадських доріг, будинків, майданів, мостів, наглядали за виконанням чиновниками службових повноважень, моральним станом у громаді, справами убогих, мірами ваги і довжини, утримували народні школи, заклади охорони здоров'я, полагоджували спірні питання між членами громади, здійснювали ліцитацп (продаж із торгів) рухомого майна тощо.

Над діяльністю органів громадського самоврядування встановлювався подвійний контроль: щодо громадської сфери нагляд здійснювали органи повітового самоврядування (повітові ради та виділи), стосовно доручених питань - урядова влада. Керівництво громад безпосередньо підпорядковувалося повітовим і крайовим органам політичного управління, але питання територіальних змін, злиття чи роз'єднання громад та їхнього устрою перебувало в компетенції крайового сейму. Право розпуску органів громадського самоврядування належало намісникові. Громада в такому разі могла апелювати в зазначеному порядку до Міністерства внутрішніх справ.

Окремим законом (1866 р.) регламентувалася діяльність панських маєтків (колись домініальна земельна власність), яким надавався статус окремих адміністративних одиниць ("двірські обшари"). Власник двірського обшару міг сам управляти на цій території або найняти управителя. Селян, ремісників, чиновників, поміщицьких слуг, які проживали на території двірського обшару, не дозволялося обкладати податками на потреби громади і залучати до різних робіт, що їх виконували члени сільських громад, як, наприклад, ремонт доріг, мостів. Таке привілейоване становище мешканців двірських обшарів спричинювало постійне невдоволення жителів сільських громад і стало одним із важливих питань під час реформування громадського закону на початку XX ст.

Отже, система місцевого самоврядування в Галичині й на Буковині сформувалась у процесі конституційних і децентралізаторських перетворень 1860-х років. Вона спиралася на такі засади: дуалізм урядової та автономічної влади на рівні провінції (сейм) і повітів (повітові ради), створення окремих адміністративних одиниць із громад - ґмін (сільських або міських) і панських маєтків ("двірських обшарів"), майновий ценз на виборах до всіх представницьких органів, самоврядування на рівні громад із установленням за ними подвійного контролю - збоку урядової та автономічної влади. Органи місцевого самоврядування в Галичині й на Буковині наділялися досить широкими повноваженнями, однак були позбавлені можливості самостійно їх виконувати (без консультацій і погодження дій з органами державної адміністрації).

Реформа крайового сільського самоврядування відбулась у 1908 році.

Після 1908 року система сільського самоврядування на Буковині суттєвих змін уже не зазнавала. Попри всі свої недоліки і проблеми, суперечливість нормативної бази, низький рівень освіти селян, зловживання землевласників і громадської старшини вона діяла досить ефективно і, головне, вигідно для держави. Громади володіли певним майном. Завдяки йому і місцевим податкам покривалися їх фінансові витрати. Держава не витрачала коштів на утримання апарату управління громадами. До того ж громадське самоврядування оперативно вирішувало громадські справи, було важливим фактором росту політичної культури населення [31, c.23].


.2 Значення діяльності Буковинського сейму для розвитку парламентаризму в Австрії та в Україні


Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав - сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн.

Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають, безперечно, велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Їх вивчення дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети - створенню неупередженої обєктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем.

Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту - рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя. 2 травня у Львові була утворена Головна руська рада - орган громадського самоврядування. Її головою обрали єпископа Г. Г. Якимовича, заступником голови - юриста І. Борискевича, який відіграв провідну роль у розгортанні роботи Ради. За складом (30 постійних членів) вона була неоднорідною: представники буржуазії і вищі духовні ієрархи, які прислуховувалися до Відня, і представники інтелігенції та духовенства [56, c.20-21].

Однак, незважаючи на негативні наслідки реставрації абсолютизму, подальші конституційні реформи 60-х рр., передусім «грудневі закони», які санкціонував цісар 28 грудня 1867 р., декларували рівноправність усіх громадян, свободу віросповідання і совісті, недоторканність приватної власності, «право на збереження та плекання власної національності та мови» [62, с. 386-408]. Цю ситуацію намагалися максимально використати українські політичні діячі Галичини та Буковини.

Ще до конституційних реформ 1860-1861 рр., що започаткували сталу парламентську традицію в Австрійській монархії, галичани мали деякий досвід діяльності у різних представницьких органах, зокрема у Державній раді 1848-1849 рр., до якої з 96 депутатів від Галичини було обрано 35 українців - 23 селянин, 8 священиків, 4 представників світської інтелігенції [32, с. 32-54; 12]. Отже, парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Галицькому й Буковинському сеймах. Щодо Галицького крайового сейму, то це був вищий представницько-законодавчий репрезентаційний орган влади Королівства Галіції і Володимерії, автономної провінції Австрійської імперії. На думку деяких дослідників, правовий статус крайового сейму «поєднував елементи модерного конституціоналізму з середньовічними ідеалами корпоративного суспільства» [64, с. 227].

Галицький і Буковинський крайові сейми пройшли тривалу і доволі складну еволюцію. Після першого поділу Польщі австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків. 1774 р. для ведення галицьких справ було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Розташувалася канцелярія у Відні. 13 червня 1775 р. було створено Галицький становий сейм (постулатів сейм), у якому засідали представники трьох станів: магнати, лицарі, духівництво. Львівське міщанство було представлене тільки бургомістром, ректором університету та одним-двома поважними міщанами. Очолював сейм губернатор. Компетенція сейму була досить обмеженою, і скликали його тільки час від часу (діяв у 1782-1790, 18171845 рр.). Головне призначення сейму - подавати прохання (постулати) імператорові [28, с. 42-43]. 1787 р. до складу Галицького сейму ввели представників Буковини. Виконавчим органом Галицького станового сейму був становий відділ, який діяв до 1861 р., передавши свої повноваження виконавчому органові уже Галицького сейму [64, с. 20-21]. Того ж року власне провінційний представницький орган - Буковинський крайовий сейм - отримало князівство Буковина (українці увійшли до нього лише 1890 р.) [35, c.17], який складався із 30, а від 1875 р. - із 31 депутата.

Поява політичних партій на Буковині в кінці ХІХ ст. стала закономірним наслідком як загальнодержавних суспільно-політичних процесів в Австро-Угорщині та Румунії, так і конкретно-історичних особливостей краю. Зокрема, загальна політизація суспільства Австро-Угорщини та впровадження Конституції 1867 р., що декларувала широкі демократичні права і відкривала можливості розвитку культурно-духовного, громадсько-політичного життя всіх верств і груп населення, відгукнулося в краї створенням різноманітних товариств та гуртків, які поступово переростали у впливові політичні організації [4, c. 191-195].

Перші прояви політично-партійного життя на Буковині повязані з формуванням та діяльністю саме Буковинського сейму, де виникли перші міжнаціональні політичні угруповання централістів, автономістів та Вільнодумний союз. Вони мали свої програми політичного розвитку Буковини і стали підґрунтям утворення тут загальнодержавних партійних осередків та місцевих національних партій Буковини.

Незважаючи на різні політичні позиції та програмні вимоги, загальнодержавні партії австрійського періоду на Буковині (Німецька ліберальна партія, Німецька християнсько-соціальна партія та Буковинська соціал-демократична партія як складова частина Соціал-демократичної робітничої партії Австрії) утверджували ідеї необхідності впровадження загальноімперських соціально-економічних та суспільних змін еволюційним шляхом. Основний наголос робився на участі у діяльності Буковинського сейму та австрійського парламенту.

У міжвоєнний період румунська окупаційна влада відкинула австрійський лібералізм у партійному будівництві краю, надаючи явну преференцію румунським партіям. У цей час політичне життя Буковини було залежним від загально-румунського політичного життя. На території краю діяли крайові організації румунських національних й праворадикальних політичних партій та політичних сил лівого спрямування [4, c. 196]. Відзначимо, що основною метою загальнодержавних партій Австро-Угорщини та Румунії було консолідувати політичне життя краю в контексті загальнодержавної політики цих держав.

Крім осередків загальнодержавних партій, на Буковині досліджуваного періоду існували місцеві національні партії (українські, румунські, німецькі та єврейські). Їх становлення відбувалося під впливом діяльності громадсько-культурних товариств та діячів, які будили національну свідомість у середовищі своєї громади. Організована і самосвідома громада ставала впливовим чинником у політичні боротьбі, зокрема відігравала вирішальну роль під час виборчих кампаній до парламенту та крайового сейму. Найвпливовіші національні лідери ставали лобістами своїх національних спільнот, як на загальнодержавному, так і місцевому рівні.

Серед національних партій особливою активністю відзначалися українські політичні партії. Як в австрійський, так і румунський період вони виступали на захист національно-культурних, соціально-економічних та політичних інтересів українського населення краю. У середовищі українських партій виникали різні суспільні течії народовські, москвофільські, радикальні, соціал-демократичні, національні, націоналістичні, які різнилися між собою програмними засадами, стратегією і тактикою, основними напрямками теоретичної і практичної діяльності, чисельністю, соціальним складом, організаційним устроєм, впливом на соціальні верстви населення.

Водночас з українськими політичними партіями на Буковині діяли місцеві партії та організації інших національних спільнот краю. В австрійський період особливою активністю відзначалися румунські та єврейські партії, які в межах своєї спільноти репрезентували різні соціальні верстви населення. У міжвоєнний період нерумунські партії могли існувати лише за умови співпраці з румунськими партіями та владою, або переходити на нелегальний статус. Відповідно, найкращі умови для розвитку партійно-політичного життя мали німецька та польська спільноти краю, які ще з листопада 1918 р. зайняли лояльну позицію до румунського уряду. Водночас поляки Буковини в досліджуваний період не мали своєї політичної партії: в австрійський час їх інтереси представляв польсько-вірменський клуб у Буковинському сеймі, а в румунський період вони гуртувалися в громадсько-політичних організаціях [70].

Суспільно-політичні процеси краю досліджуваного періоду залежали від загальнодержавної політики щодо багатонаціональної Буковини та активної діяльності партій, що супроводжувалося еволюційними процесами всередині партійних структур, політичними розколами, амбітністю, а то й нетолерантністю їх лідерів. Кожна політична партія мала власну програму, у якій декларувалася мета діяльності та засоби її досягнення, статут, де фіксувалися принципи побудови партії, права й обовязки її членів, функції та ієрархія внутрішньопартійних структур. Важливими для кожної партії стало збереження її ідеологічної єдності, розгалуженість організаційної мережі, наявність керівного центру та друкованого органу.

Отже, політичні партії на Буковині кінця ХІХ ст. виникли та діяли в умовах входження краю до двох держав, які різнилися своїми політичними системами. Це свідчило про те, що тяглість політичного життя краю була перервана. Лояльна політика Австро-Угорщини сприяла розвитку політичного життя на Буковині та зростанню кількості партій. Приєднання краю до складу Румунії привело до обмеження активності політичного життя і проявів радикалізму в діяльності партій, що діяли «у підпіллі».


ВИСНОВКИ


Російсько-турецька війна та її наслідки (Кючук-Кайнаджірський мирний договір 1774) істотно вплинули на правове становище окремих українських земель, а власне - Буковини. Слід звернути увагу на те, що особливого статусу після приєднання, як, наприклад, Фінляндія в складі Росії, буковинський край у складі могутньої Австро-Угорської імперії не матиме.

Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою - покращення звязку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування справедливості цього акту не мали жодного підґрунтя;австрійська адміністрація на Буковині пройшла через етапи військового управління, окружного управління та крайового управління. Від етапу до етапу рівень компетенції буковинської адміністрації зростав; правовий статус адміністрації визначався співвідношенням централізму і федералізму в державному устрої Австрії. Загальними ознаками всіх етапів і форм управління Буковиною були: німецькі чиновники, німецька урядова мова і загально-австрійські закони.

Заможні землевласники та представники так званої «фінансової еліти» суспільства мали на той часи особливі привілеї, що дозволио окремим буковинцям отримати провідні місця у владних структурах краю. Втім, представництво Буковини в австрійському парламенті не принесло особливих вигод в силу обмеженості прав парламенту і малочисельності буковинського представництва в ньому, але відіграло все ж позитивну роль у формуванні національних політичних еліт, становленні демократичних традицій політичного життя;еволюція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії. До початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу. На основі австрійського законодавства 60-х років ХІХ ст. на Буковині сформувалася система органів самоврядування, яке здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та громадському (міському і сільському). Досить обширна компетенція цих органів стосувалася виключно місцевих, переважно господарських, питань, але її реалізація знаходилася під постійним адміністративним контролем (від повітової управи до центрального уряду); на Буковині була створена розвинута система судових, правоохоронних та правозахисних органів. Станові суди були замінені загальними, судова влада відокремилася від адміністрації, утвердився суд присяжних; у тісному звязку із судами розвивалися адвокатура і нотаріат, судова та фінансова прокуратури; важливу роль в охороні правопорядку відігравали поліція і жандармерія, процес формування яких пройшов ряд послідовних етапів, що визначалися особливостями загально-австрійського підходу до завдань та організації цих державних інститутів; основною метою всіх правоохоронних органів було забезпечення вірнопідданості населення краю Габсбургам.

Включення Буковини у правовий простір Австрії відбувалося поступово, тривалий час тут ще діяло попереднє право, адже австрійське законодавство стало основним джерелом права після 1787 р.

Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав - сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн. Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають, безперечно, велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Їх вивчення дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети - створенню неупередженої обєктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем.

Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту - рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя.

Втім, Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою - покращення звязку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування справедливості цього акту не мали жодного підґрунтя.

Революція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії; до початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу.

Слід відзначити, що характерною рисою адміністративної політики австрійського уряду було й те, що на Буковині і в Галичині не була створена дієва низова ланка управління на місцях.

На рубежі ХІХ-ХХ століть необхідність сеймової виборчої реформи стала очевидною. Одним з основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах, адже в результаті обмеження виборчих прав його були позбавлені 150 тис. дорослого населення. Не менш гострою проблемою був перегляд національного представництва у сеймі. Так, за підсумками виборів початку ХХ ст. до сейму потрапило 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців, 4 вірмен та поляків. Тобто, українцям належало лише 16,6% депутатських місць, тоді як у складі населення - 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, ускладнювало крайове життя.

Понад 10 років питання про сеймову виборчу реформу не сходило з порядку денного буковинського сейму. Лише в жовтні 1909 р. Сейм 3/4 голосів прийняв у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу, а в травні 1910 р. закон був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво через введення національних виборчих округів. Для Буковини це була спроба справедливого національного розмежування пяти народностей. Новий виборчий закон збільшував число депутатів сейму до 63 (два мандати, як і раніше, надавались вірилістам). За новим законом українцям в новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам - 37%, німцям і євреям - 27%, полякам - 9%, хоч за переписом 1910 р. населення відповідно становило 37%, 33%, 21% і 5%

Таким чином, представництво українців в сеймі безумовно покращилось. 15 із українських послів належали до націонал-демократів, 1 - до національно-радикальної партії, 1 - до соціал-демократів. Новий виборчий закон суттєво демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальне число депутатів сейму, національне представництво. Проте все ще відчувався вплив старої (куріальної) системи, яка була представлена церквою, великим землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Введення нового виборчого порядку як інституційної форми національного порозуміння було компромісом між пятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям і певну автономію управління. Однак історія відвела йому вкрай короткий час для прояву своїх переваг, оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 р. сейм мав тільки одну сесію.

Отже, крайові сейми, хоч і були обмежені в своїй компетенції імперським парламентом і законодавством, теж зіграли помітну роль у розвитку народного представництва, парламентського життя на західноукраїнських землях, досвіду самоврядування.

На кінець 60-х років XIX ст. на Буковині сформувалася система органів крайового управління та самоврядування. Протягом наступних років найбільших реформувань зазнав виборчий закон. Сфера компетенцій сейму та виділу, повноваження президента та крайового уряду залишились без змін. Характерною рисою існуючого управління стало поєднання представницьких інституцій та органів централізованого політичного правління. Останні повинні були контролювати сейм та виділ (управління), не допускати з їхнього боку сепаратистських тенденцій. Іншим, не менш важливим завданням політичних органів, - і це особливо стосувалося Буковини, - мало бути забезпечення домінування німецького елементу в краї. Разом з тим, існуюча структура органів влади мала заспокоїти громадськість Буковини, дати їй можливість брати участь в управлінні краєм. Ця місія й покладалась на крайовий сейм та виділ.

Таким чином, до закінчення 60-х рр. XIX ст. склалися всі зовнішні політичні, адміністративні та суспільні передумови для організаційного оформлення польського національного руху на Буковині, провідною сферою реалізації котрого була культурно-освітня діяльність. Однак, чи була польська спільнота краю монолітною, здатною цілеспрямовано і координовано стосовно до загально-польського національного руху розвиватися в новопосталих умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії. Чимале значення для суспільно-політичного виховання буковинців мала їхня участь в органах самоврядування краю. Австрійське громадське право, під яким розумілись не лише правові положення про організацію громад (сільських, міських, повітових окружних, крайових), а й ті положення, що регулювали справи, виконання котрих належало громадам, засновується з революційного 1848 р. Відповідно до цього права самоврядування на Буковині в означений період здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та міському і сільському. Наприкінці 60-х - початку 70-х рр. ХІХ ст. у краї існували ще й повітові органи самоврядування - повітові ради й управи. Загалом представництва у них були такі ж, як і в сеймі. Функції ж повітових зібрань зводились до нагляду та посередництва, що суперечило автономії громад і заважало їхній ефективній роботі. Крайовий сейм 7 грудня 1872 р. прийняв закон про скасування повітової ланки самоврядування, а 31 грудня 1873 р. цісар санкціонував прийняття цього закону. Саме в умовах Австро-Угорської монархії український політикум і українське населення Північної Буковини набули цінного політичного досвіду.

Реальне відновлення парламентаризму в Австрії 1861 р. фактично звузило представництво західних українців в двопалатній Державній раді, оскільки її депутати обирались утвореними крайовими семами, де більшість складали німецьке, польське та румунське представництва. Введення 1873 р. прямих виборів хоча і закріпило виборчим законом визначене представництво земель, проте куріальна виборча система, удосконалена 1896 р. щодо станового представництва, обмежувала коло виборців. Новонароджена українська багатопартійність очолила боротьбу західних українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системи у 1907 р. привела до збільшення українського представництва в Рейхсраті. Серед обраних українських депутатів абсолютну більшість складали правники і адвокати. Такого професійного складу не мало жодне національне представництво австрійського і угорського парламентів. Їх участь у законотворенні, кодифікації законодавства, розвитку парламентської демократії, українського самоврядування сприяли національному пробудженню українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Так, нова австрійська конституція (20 жовтня 1860 р.) передбачала широку компетенцію провінційним сеймам, які мали від себе обирати делегатів до австрійського парламенту у Відні. Імперія мала набути рис федерації, а крайові сейми - законодавчих прав.

Реальний вплив сейму на політичний, економічний та культурний розвиток краю зростав поступово. З цієї точки зору історію «буковинського парламентаризму» можна поділити на два умовних періоду «до і після 1903 <#"justify">1.Акатріні В. Історичне краєзнавство на Буковині кінець ХVIII - початок ХХ ст. [Текст] / Володимир Акатріні // Буковинський журнал. - 2012. - № 2. - С. 151-157

.Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. Друге, перероблене видання. / Пер. з англ. - К.: Критика, 2001. - С. 133, 134.

.Бильцан О. Румунські політичні партії Буковини 20-30-х рр. ХХ ст. / О.Бильцан // Питання історії України / наук. ред. В.М.Ботушанський та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 2007. - Т.10. - С.241-245.

.Бильцан О. Український національний рух на Буковині - передвісник появи політичних партій / О.Бильцан // Питання історії України / наук. ред. В.М.Ботушанський та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 2006. - Т.9. - С.191-195.

. Буковина: Історичний нарис. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 416 с.

.Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайовому сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - 545 с.

7.Вісник Чернівецького національного університету: Збірник наук. праць. Вип. 103: Правознавство. - Чернівці: Рута, 2001. - 104 с. [Електронний ресурс] /- Режим доступу: <http://lawreview.chnu.edu.ua/visnuku/st/2001_103visnuk.pdf>

.Гон М.М. Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Монографія. - Рівне: Волинські обереги, 2006. - С. 316.

.Горук А. -Політичні, адміністративні та суспільні передумови інституціоналізації національно-культурного руху поляків на Буковині (50-ті 60-ті роки XIX ст.) <http://www.bukjournal.com/andrij-horuk-politychni-administratyvni-ta-suspilni-peredumovy-instytutsionalizatsiji-natsionalno-kulturnoho-ruhu-polyakiv-na-bukovyni-50-ti-60-ti-roky-xix-st/>/ А. Горук // -Буковинський журнал 2003 <http://www.bukjournal.com/1-2003/> - №1 - [Електронний ресурс] /- Режим доступу: http://www.bukjournal.com/andrij-horuk-politychni-administratyvni-ta-suspilni-peredumovy-instytutsionalizatsiji-natsionalno-kulturnoho-ruhu-polyakiv-na-bukovyni-50-ti-60-ti-roky-xix-st/

.Даниляк М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 рр. - Братислава: Словацьке пед. вид- во в Братіславі; Відділ укр. літ-ри в Пряшеві, 1972. - 211 с.

.Державний архів Чернівецької області. - Ф. 1 (Буковинська окружна управа). - Оп. 1. - Спр. 9578. - Арк. 2. [Електронний ресурс] /- Режим доступу : <http://www.archives.gov.ua/Publicat/Guidebooks/Chernivci.pdf>

.Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: проблема теорії, методології, практики : моногр. / М. С. Дністрянський; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. - Л. : Літопис, 2006. - 490 c. - Бібліогр.: с. 429-446.

.Добржанський О. Від Є. Гакмана до М. Василька. Українські депутати від Буковини в австрійській Державній Раді (1861-1918 рр.)/ О. Добржанський // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип.. 15: На пошану доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Віктора Михайловича Даниленка з нагоди 60-річчя від дня народження та 35-річчя наукової праці / Гол. ред. В. А. Смолій: У 2-х ч. - Ч.1. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - С.57-65

.Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 574 С.

.Добржанський О. Українські депутати від Буковини у вищих представницьких органах влади Австрії (Австро- Угорщини) в 1848-1918 pp. / О. Добржанський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, 2012. - Вип. 21. - С. 300-307

.Добржанський О.В. Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 - 60-х рр. XIX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. - Випуск 4. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 22 - 30.

.Древаль Ю. Д. Парламентаризм у політичній системі України (політико-правовий аналіз) : [монографія] / Ю. Д. Древаль. - Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - 280 с., с. 66

.Єфремова Н.В. Проблеми реформування законодавства про вибори в Австро-Угорської імперії на території Галичини та Буковини / Н.В. Єфремова // Держава і право. - 2010. - № 48. - С. 82-89.

.Єфремова Н. В. Історія держави і права України (частина 1-а): Навчально-методичний посібник до вивчення курсу «Історія держави і права України». / Н. В. Єфремова. - Одеса: Фенікс, 2014.

. Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціял-демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.). - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. - С. 71.

.Жуковський А. Історія Буковини /А. Жуковський. - Част.2. - Чернівці: Вид. спілка «Час», 1993. - с.136

.Закон про карно-правні постанови для охорони свободи виборів і зборів та Закон про виборчий примус / Переклад О. Луцького. - Чернівці: Видавництво політичного товариства «Руська Рада», 1911 р. - С. 7-12

.Исламов Т.М. Крах Австро-Венгрии и судьбы средней Европы // Россия и современный мир. - М., 1995. - С. 67.

.Історія держави та права України. Підручник. - У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. - Том 1. К.: Концерн "Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 88

.Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів, 1998. - 488 с.

.Кондратюк С.В. Парламентський досвід українців Північної Буковини та Бесарабії у першій половині ХХ ст. . [Електронний ресурс] /- Режим доступу : <http://vuzlib.com/content/view/2174/50/>

.Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис сусп.-політ, руху (XIX ст. - 1939 р.). Івано-Франківськ, 1993;

.Куйбіда B.C. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. - Львів: Літопис, 2001. - 375 с

.Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тишик Б. И. Історія д-ви і права України. Л., 1996;

.Кульчицький В. С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для Галичини1850 р. / В. С. Кульчицький // Вісник Львівського університету. - Сер. юрид. -1965. - С. 106.

.Кульчицький В.С. Держ. лад і право в Галичині (в другій пол. XIX - на поч. XX ст.). Л., 1966;

.Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. - Львів, 1926. - 430 с.

.Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - 4-те видання, стереотипне. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003 р. - 429 с

.Настасяк І.Ю. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772-1848 рр.) : Монографія / І. Ю. Настасяк. - К. : Атіка,2006. - C.128.

.Настюк М. І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенція і діяльність (1861-1914 рр.) //Проблеми формування суверенної правової української держави. Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична. Вип. 30. - 1993. - С. 17.

.Никифорак М.В. Австрійський парламент і буковинські парламентарі//Ерліхівський збірник. Вип.2. - Чернівці, 1995.-С.35-45

.Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) / М.В. Никифорак. - Чернівці : Рута, 2004. - С. 126.

.Никифорак, М. В. <http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/auteurs/view/9487/source:default> Державний лад і право на Буковині в 1774 - 1918 рр. : Монографія / Михайло Васильович Никифорак <http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/auteurs/view/9487/source:default>; В.о. М-во освіти і науки України <http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/auteurs/view/657/source:default>, Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича <http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/auteurs/view/450/source:default>.- Чернівці : Рута, 2000.- 280 с

.Никифорак M.В. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775-1918 рр. / М.В. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. - 2000. - Вип.75. - С. 24-25. Никифорак М.В. До питання про порядок роботи та компетенцію Буковинського сейму / М.В. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. - 2001. - Вип. 103. Правознавство. С 10-12

.Никифорак М.В. Правові засади Буковинської національної злагоди 1910 р. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 2004. - Вип. 39. - С.139.

.Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. Том ІІ. - Москва: Остожье, 1998. - 448 с.

. Павленко Ю. Суспільно-політичний розвиток України в загальноісторичному контексті // Наук. збірник Українського Вільного університету. Матеріали конференції "Народ, нація, держава: українське питання у європейському вимірі". - Львів, травень 1993 р. - Мюнхен-Львів, 1995. - С. 34-39.

.Павлюк О.М. Чернівецький магістрат та його заходи по благоустрою міста в ХІХ ст. // Питання історії України: Збірник наукових статей. Вип. І. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 77-81.

.Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі конституції (кінець XVIII - ХІХ ст.). - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. - С. 46-52.

.Петрів Р. Проблеми українсько-польських відносин у Східній Галичині (ХІХ - початок ХХ ст.). - Коломия: Вік, 1996. - 48 с.

.Попик С.Д. Україна в Австрії 1914-1918 рр. Австрійська політика в Українському питанні періоду Великої війни. - Київ - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 236 с.

.Попик С.Д. Українське питання в політиці Австрії: реальність чи фантом (кінець ХІХ-початок ХХ ст.) // Пит. історії нового та новітнього часу. / Зб. наук. статей. Вип. 4. Част. 1. -Чернівці: Рута, 1995. - С. 31-39.

.Прокопович Є. Кінець австрійського панування в Буковині / Пер. з нім. О.Матійчук, Н.Панчук. - Чернівці: Золоті литаври, 2003. - 80 с.

.Сайко М.М. Земельна власність і землеволодіння на Буковині у 30-х роках ХVІІІ ст. // Питання історії України: Збірник наук. праць. Том. 4. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - С. 251-255.

. Сайко М.М. Приєднання Буковини до Австрії і його вплив на соціально-економічний та політичний устрій краю (70-80-ті роки XVIII-початок XIXст). Ав. дис. ... канд. істор. наук. -Чернівці: ЧДУ, 1995. - 20 с.

.Сайко М.М. Про деякі спірні питання в історіографії приєднання Буковини до Австрії у 1774-1776 рр. // 370 років Хотинської війни / Тези доповідей Міжнародної наукової конференції. - Черніваці, 27-28 вересня 1991 р. - Чернівці: ЧДУ, 1991. - С. 42-43.

.Скакун О. Джерельна база наукових досліджень в історії політичних і правових вчень та інтерпретація політико-правового вчення // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3.

.Сплені Габріель фон. Опис Буковини - Beschreibung der Bukowina / Пер. з нім., передмова і коментар О.Д.Огуя, М.М.Сайка. - Чернівці: Рута, 1995. - 110 с

.Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія австрійської імперії та Австро-Угорщини. - Львів, 2002. - С. 20-21

.Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Доновітній час : навчальний посібник / І. Я Терлюк ; Львівський держ. ун-т внутр. справ. - Київ : Атіка, 2006. - 400 с

.Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник.- Львів: Ліга-Прес, 2007. - 92 с.

.Хофбауэр Х., Роман В. Буковина, Бессарабия, Молдавия. Забытая земля между Западной Европой, Россией и Турцией / Пер. с нем. - Черновцы: Прут, 1995. - 168 с.

.Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / за ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. Т 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. - 1997.

. Ципко К.Г. Національне питання на Буковині в період революції 1848 року // Наук. зап. Чернівецького держ. ун-ту. Том XVIII. Серія істор. наук. Вип. 1. - Львів: Вид-во ЛДУ, 1956. - С. 22-54.

.Цьольнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко,Н. Іваничук. - Львів: Літопис, 2001. - 712 с

. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - Москва: Юрист, 1995. - 576 с.

.Чорновіл І. Українська фракція Галицького крайового сейму 18611901 рр. - Львів, 2002. - 268 с.

.Шатіло В. Питання форми державного устрою в програмних документах перших українських політичних партій // Право України. - 2000. - № 3. - С. 118-122.

.Шиба О.М. До історії становлення і розвитку крайового самоврядування на Буковині (Буковинський ландтаг у 1861-1914 роках) // Ерліхівський збірник. Вип. 1. - Чернівці, 1994.

.Шиба О.М. Правовий механізм функціонування сойму Буковини (1861-1914 роки) // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія Правознавство. Вип. 1. - Чернівці: Рута, 1996.

.Шиба О.М. Формування фінансової бази органів місцевого самоврядування на Буковині в період 1861-1914 років // Проблеми фінансового права. Міжнародна наукова конференція. Вип. 2. - Чернівці, 1996.

.Шимов Я. Австро-Венгерская империя. - М.: Изд-во Эксмо, 2003. - 455 с.

.Яремко О.Г. Політичні партії Буковини (кінець ХІХ ст. - 1940 р.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Г. Яремко; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. - Чернівці, 2011. - 20 c.

69.Bevölkerung der Bukowina = Населення Буковини / Пер. з нім. Ф.С.Андрійця, А.Т.Квасецького. - Чернівці: Зелена Буковина, 2000. - 160 S.

.General Splenys Beschreibung der Bukowina / Herausgegeben von Dr. Iohann Polek. - Czernowitz, 1893.


Теги: Буковинський сейм - орган крайового управління в Австрійської імперії  Диплом  История
Просмотров: 23099
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Буковинський сейм - орган крайового управління в Австрійської імперії
Назад