Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи


Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи

Вступ


Актуальність теми дослідження. В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687- 1709 рр.). Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, вболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і грунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла російська, а потім і радянська історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв та зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М.Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з обєктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

Наш час з усією гостротою висуває завдання нового осмислення історичного минулого українського народу. Значний розвиток меценатської діяльності припадає на епоху Гетьманщини. Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Степанович Мазепа. Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв'язку із загальним переосмисленням діяльності гетьмана, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем. Все це свідчить про актуальність теми дипломної роботи.

Об'єктом дослідження є суспільно-політичні, соціально-економічні та духовні процеси в Україні наприкінці XVII- на початку XVIII ст.

Предметом дослідження є зовнішня та внутрішня політика Івана Мазепи.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються роками гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Мета даної дипломної роботи: зясування зовнішньої та внутрішньої політики Івана Мазепи. Для досягнення поставленої мети ставляться такі основні завдання:

-зясувати позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною;

-визначити місце України в Північній війні;

-проаналізувати кризу українсько-московських відносин та причини й наслідки переорієнтації Івана Мазепи на Швецію;

-зясувати вплив політики гетьмана на розвиток господарства в Україні;

-розкрити основний зміст соціальних відносин в Україні часів Івана Мазепи;

показати вплив Івана Мазепи на духовне життя.

Методологічна база роботи грунтується на основі принципів історизму та обєктивності. При написані дипломної роботи використовувались як загальнонаукові методи: логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичний, так і спеціальні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, емпіричний, толерантності.

Практичне значення роботи полягає в розумінні складних державотворчих процесів гетьманської доби та вмінні застосовувати набуті знання в подальшому вивченні на уроках історії та суспільних дисциплін політичних процесів сучасної незалежної України.

Історіографія та джерельна база роботи. Історіографію гетьманування І. Мазепи, грунтуючись на традиційних уявленнях, умовно

можна розділити на чотири періоди: дворянсько-ліберальний (XVIII ст.); буржуазно-демократичний (XIX - початок XX ст.); радянсько-догматичний (1917-1991 рр.); сучасний (1991-2007 рр.) [26].

До першого періоду відносяться козацькі літописи Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка. Особливу наукову цінність має літопис С. Величка, в якому розглянуто історію виникнення Козацької держави за гетьманування Б. Хмельницького, її долю за його наступників, зокрема й

І. Мазепи. Власне все, що історикам відомо про родовід Мазепи, його юність, навчання, вони завдячують С. Величку. Цінність його літопису ще й у тому, що пропонований виклад подій спирається на універсали, листи Мазепи, інші документи. Подано Коломацькі статті, що їх написали московські державники, а Мазепа підписав, отримавши булаву в 1687 р.

Перед нами постає політичний діяч, який виявляв схиляння перед царями Московії й пихатість феодала щодо різних соціальних верств Гетьманщини: до старшини запобігання, до селянства та рядового козацтва жорстка вимогливість і нетерпимість. У зносинах із запорізьким козацтвом - владність і вимогливість покірності до центральної влади, а щодо збіглого на Січ військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), за словами Величка, намагання використати у своїй великій політиці - відокремлення України від Росії і встановлення державної незалежності Гетьманщини. В оцінці Івана Мазепи як політика і людини, С. Величко виявив субєктивізм, приписавши гетьману безпринципність, підступність і аморальність [3].

До першого періоду відносяться також окремі наукові розвідки істориків пізнішого часу, зокрема чотиритомна праця Історія Малоросії Д. Бантиша-Каменського. Спираючись на документальну базу, автор розкрив політичний портрет І. Мазепи, його характерні риси: мужність, що поєднувалася з розумом і освітою, піклування про підлеглих. І тут же поспішав додати: людина із злобою у серці, улесливістю на устах, став автором брехливого доносу на свого благодійника, тобто гетьмана І. Самойловича. Характеризуючи військово-політичну діяльність гетьмана, історик стверджував, що він відволікав військову силу назовні, аби в мирних умовах вона не була повернута проти нього самого. Славолюбний і цією якістю перевершив гетьмана П. Дорошенка. Варто все ж віддати належне Д. Бантиш-Каменському, який робив акцент на позитивних якостях Мазепи [10].

До другого періоду відноситься одна з найгрунтовніших праць визначного українського історика М. Костомарова Мазепа. Без сумніву, вона залишила глибокий слід як у російській, так і українській історіографії. Поява цієї книги в часи, коли було накладено табу на дослідження будь-яких аспектів діяльності Мазепи, свідчила про науковий і громадянський подвиг М. Костомарова. Умови, в яких працював вчений, не могли не залишити негативний слід на поглядах історика щодо політичної постаті Мазепи. Звідси образ зрадника та низка інших принизливих ярликів. Усе ж цінність книги полягає в тому, що вона дала матеріал для роздумів, сумнівів, дискусій. Неупереджена людина, читаючи його книгу, могла натрапити на конкретні факти, що свідчили про великодержавну політику Петра I щодо Козацької держави, зробити вірні висновки про Івана Мазепу як політика, котрий боровся за Україну. Водночас варто кинути докір визначному історику, який до певної міри збіднив образ Мазепи як політичного діяча. Скажімо, нібито гетьману не вистачило національної ідеї. Не показано ставлення українського люду до гетьмана, не розкрито його взаємини з різними прошарками Козацької держави: старшиною, посполитими, січовиками, міщанами [29].

Маслійчук В. в праці Козацька старшина надолужив упущене, зокрема, про взаємини гетьмана із суспільними станами. Досить чітко показав вплив старшини на Мазепу, який змушений був задовольняти її економічні інтереси шляхом щедрої роздачі маєтностей. А тому зустрів спротив з боку селянської верстви, яка не хотіла коритися новим панам, чинила опір [34].

Використавши архіви Чернігівщини і Полтавщини, спираючись на універсали гетьмана, О. Лазаревський зібрав унікальні відомості про українську старшину XVII-XVIII ст. Опубліковані його три томи Описів старої Малоросії містять величезний матеріал про земельні володіння верхівки Гетьманщини, її участь у суспільно-політичному житті автономії.

Генеалогічний довідник українських козацько-старшинських родів опублікував у чотиритомнику Малоросійський родовідник В. Модзалевський.

Не можна обійти мовчанкою праці великого українського історика М. Грушевського, яких залишив суперечливі погляди на політика-державця Івана Мазепу. У книзі Нариси історії українського народу він дав загальну характеристику гетьману: Силою і владою свого гетьманського регіменту Мазепа подібно до свого попередника, підтримував з усією енергією престиж старшини і її претензії щодо підданського населення і допомагав старшині консолідуватися у монолітний спадково-привілейований стан. Характерну особливість його правління становить прихильність до церкви і тісно повязаною з нею культурою українського життя, яке помічаємо в Мазепи більше, ніж будь у кого з гетьманів. Ніби для того, щоб розвязати упередженість протии своєї особи, як людини чужої, Мазепа з літ свого правління з небаченою енергією і щедрістю створює цілий ряд розкішних і величавих для свого часу споруд - звичайно, головним чином церковних, у дусі свого часу. Він щедро нагороджує найповажніші церкви і монастирі України багатими подарунками і пожертвами. Навіть ще тепер, після всіх офіційних переслідувань, що звалилися на імя і память Мазепи, України, починаючи з центру свого церковного життя, Києва, і кінчаючи іншими містами, повна мазепенських споруд, пожертв, традицій, що звеличували могутність, багатство і щедрість [18, с.397]. Неупереджено оцінював М. Грушевський шведсько-український союз, який він відносив до життєво важливого кроку гетьмана, як державця, що прагнув визволити Україну з-під російської зверхності, а не особистим капризом. Грушевський вважав, що перехід гетьмана на бік Карла XII був радше прикрою неминучістю, ніж приємною нагодою, гіркою потребою, а не актом свобідного вибору [18].

Справедливіше трактував гетьмана Мазепу визначний український історик ХІХ ст. В. Антонович. У книзі Про козацькі часи на Україні він зазначав, що серед діячів XVII ст. Мазепа був справжнім політиком, щирим і полумяним патріотом, але помилився у виборі шляху [8].

Поряд з українськими істориками про гетьмана Мазепу писали і великороси, звичайно з позиції великодержавної ідеології. Головне завдання російська історіографія бачила в тому, щоб виправдати політику царизму, яка була спрямована на ліквідацію української державності. Отож будь-які виступи українських істориків чи політиків на збереження національної державності трактувалися зрадою, а цих людей відносили до ворогів. У цьому аспекті типовими були праці таких істориків як І. Голиков Деяния Петра Великого, Г. Карпов Критический обзор разработки главных руских источников, С. Соловйов История России с древнейших времен, В. Ключевський Курс русской истории та ін. Найбільше уваги політичним крокам гетьмана Мазепи приділив С. Соловйов. Він визнавав скрутне становище гетьмана, позаяк той знаходився між двома вогнями, а саме: з одного боку Москва, яка ставила перед ним свої великодержавницькі вимоги, а з другого, люди України, що, за словами автора, не звикли підкорятися тискові Москви. Він визнав, що Петро І був причетний до різкого повороту гетьмана у своїй державницькій політиці, коли на військовій раді у Жовкві той відмовив [49].

Серед українських дослідників були й люди з іншими поглядами. Зокрема, Д. Яворницький у трьохтомній праці Історія запорозьких козаків грунтовно розкрив військово-політичні взаємини І. Мазепи з низовим козацтвом, а також трагічну долю Запорозької Січі після переходу гетьмана на бік Карла ХІІ. Автор не погоджувався з тими істориками, які приписували Мазепі 20-річне підданство Москві та її царям. Яворницький підкреслював, що гетьман уже в перші роки свого управління тримав думку про відторгнення Малоросії від Великоросії. Автор переконливо писав, що Мазепа віддав увесь свій талант державця на боротьбу за незалежну Україну, але допустив прорахунки щодо ідеалів народної маси, якій була ближча мужицька психологія росіян, ніж аристократичних поляків, чи бусурман-турків. Д. Яворницький вважав, що відкриті і незахищені степи України не дозволяли запорожцям думати про незалежне існування України. Ось чому більшість козаків Запорозької Січі не пішла за гетьманом [61].

За радянських часів зявилися історики, які порвали з комуністичною ідеологією і виїхали за межі України. В еміграції опинилися Д. Дорошенко, І. Борщак, О. Оглоблін та інші. В їхніх працях, що побачили світ у 1920-х роках, розкрито практично-політичні кроки Мазепи, які свідчили про його благородну мету - завоювання незалежності України. Зокрема І. Борщак у своїй праці Іван Мазепа: Людина й історичний діяч зясував внутрішні та зовнішні труднощі, обєктивні і субєктивні чинники, що спричинили невдачі, трагедію України, її провідника.

Одними з найбільш відомих дослідників серед української діаспори були О. Оглоблін та Б. Крупницький. Особливе місце займає монографія О. Оглоблина Гетьман Іван Мазепа та його доба, над якою працював майже все своє свідоме життя. Автор подав низку систематизованих відомостей історико-біографічного характеру про мазепенський генералітет і полкових урядників. Близька до нього праця Б. Крупницького Гетьман Мазепа та його доба [38].

Пізнати у всій повноті історичну постать Івана Мазепи неможливо без зясування історіографії, що досліджувала оточення гетьмана. Першим такий крок зробив у ХІХ ст. М. Костомаров своєю працею Мазепинці. Він акцентував увагу на соратниках Мазепи, які після невдалого повстання втекли з гетьманом до Бендер. Однак талановитий історик допустився окремих неточностей. Зокрема, він вважав, що Мазепа мав намір підняти повстання у 1707 р., а тому, мовляв у нього виявилося мало прихильників [29].

Найближче оточення Мазепи показав В. Луців у праці Гетьман Мазепа і його співробітники Серед них названо П. Орлика, С. Палія, К. Гордієнка, Д. Апостола, І. Скоропадського, І. Новицького, І. Обидовського, А. Войнаровського, Г. Герцика, Д. Горленка [33].

Серед праць, в яких показана доля старшин-мазепинців, варто назвати книгу О. Субтельного Мазепинці. Автор зясував причини появи в Україні сепаратизму, простежив головні віхи життя соратників Мазепи, особливо П. Орлика за кордоном. Ці сторінки книги О. Субтельного викликають довіру і сприяють глибокому зясуванню проблеми оточення Мазепи. Проте в книзі є й такі місця, котрі викликають здивування. Скажімо, про те, що Мазепа вірою і правдою служив цареві 18 років, про три роки змови проти царя (1689-1692), окрім того, вочевидь з власних міркувань, автор розділив оточення Мазепи на дві категорії: мазепинців і можливих мазепинців, тобто таких, хто не виявив твердості у боротьбі з царизмом і не пішов за своїм поводирем. Є авторські припущення, які викликають запитання, ніби Мазепа не займався формуванням команди однодумців. Звичайно, гетьман не розкривав своїх таємних планів перед кожним зустрічним, а умів виявляти справжніх прихильників [51].

Сьогодні історична наукова література з позицій сучасної методології прагне дати обєктивне висвітлення політичної діяльності Івана Мазепи, зняти ганебні ярлики та принизливі епітети, якими рясніла література царської та радянської доби. З-поміж імен істориків, хто став першопрохідцем спростування фальсифікацій, звинувачень-догматів у адрес великого сина українського народу, назвемо О. Апанович, М.Брайчевського, В. Марочкіна, В. Шевчука, В. Смолія, В. Сергійчука.

Заслуговує на увагу праця С. Павленка Міф про Мазепу, в якій аргументовано, з використанням документів розвінчано 12 міфів про гетьмана. Автору вдалося встановити, скажімо, єдину з-поміж різних версій дату народження Івана Мазепи, якою історикам варто користуватися -1639 рік [41].

Приємно відрізняється позиція окремих російських істориків сучасної доби. Мова іде про Т. Таїрову-Яковлєву, яка опублікувала книгу в популярній серії ЖЗЛ Мазепа На великому документальному матеріалі розкрита політична, дипломатична діяльність гетьмана як державця, а також його меценатство. Заслуговує на увагу висновок автора: Двадцять років перебування гетьмана у владі стали періодом економічного розвитку України, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних воєнних походів [56, с.136]. Природжений політик, талановитий полководець і дипломат, людина відважна, честолюбива і цілеспрямована - він був уособленням епохи українського духовного відродження і розвитку козацтва. Поет і філософ, прекрасно освічений, казково багатий, з проникливим і насмішкуватим розумом, він двадцять років лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля руля України. Зясовуючи фатальний крок гетьмана, авторка дає виважений висновок: Інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. Певною мірою Україна стала заручницею геополітичних планів Росії… перед загрозою шведського наступу. Лівобережжя повинне було перетворитися на випалену землю, арену воєнних дій. Саме ці два чинники, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ [56].

Джерельною базою для роботи стали опубліковані документи, вміщені в Універсалах Івана Мазепи. Дана підбірка документів містить 507 універсалів гетьмана і є важливим джерелом для вивчення різносторонньої діяльності Мазепи [6].

У листах гетьмана знайшло відображення широке коло проблем життя тогочасної Української держави, насамперед її участь у воєнних конфліктах, котрі велися з Росією. Крім того, вони дозволяють значно поглибити знання щодо взаємин Війська Запорозького із країнами, що входили до складу Османської імперії - Кримським ханством, Валахією, Молдовою, Буджацькою Ордою, а також із Річчю Посполитою й залежним від неї правобережним козацтвом. Представлені й різні аспекти внутрішньополітичного, соціального, економічного і культурного життя України, які вирішувалися у взаємодії із російською верхівкою [4].

Отже, історіографія діяльності гетьмана Івана Мазепи досить широка і багата на строкаті думки дослідників, яких можна розділити на чотири великі гілки: дворянсько-ліберальні, буржуазно-демократичні, радянсько-догматичні та сучасні. Перші ввели в обіг документальний матеріал і зробили спробу зясувати політичний портрет гетьмана Мазепи, другі - спробували виділити державницько-політичні кроки Мазепи, а треті - законсервували догматично-недолугі риси гетьмана Мазепи, аби прищепити читачам ворожі погляди на великого сина українського народу. Тільки в умовах демократичних свобод Західної Європи, де опинилися українські дослідники 1920-х років, вдалося переломити хибну тенденцію щодо політичної характеристики Мазепи. З обєктивним поглядом поступово почав вимальовуватися справжній портрет борця за українську справу. Цей напрям був підхоплений і продовжений істориками незалежної України, що сьогодні має визначальний вплив для вивчення однієї з найбільш заполітизованих постатей української минувшини, якою і був за життя гетьман Івана Мазепа.

Розділ 1. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Івана Мазепи


.1 Позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною


Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні повязані були з ширшими планами анти турецької коаліції - Священної Ліги. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, та навіть ширше - міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед повязан було з основними політичними та економічними інтересами України.

В українській політиці кінця XVII-початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) - концепція рівноваги сил на Чорному морі, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом, з використанням їхньої політичної і військової допомоги проти Польщі чи проти Московії або ж проти цих обох держав заразом [7, с. 30-43].

Наприкінці XVII ст., в умовах анти турецької коаліції й тривалої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й укріплюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розвязання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики в цьому регіоні, Близькому Сході, а в дальшій перспективі - в цілій Східній Європі.

Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтегральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Південної України й північного узбережжя Чорного моря незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Причорноморя.

Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Будучи прихильником старої дорошенківської політики на Чорному морі, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В.Голіцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючись лише перевести її з тору Священної Ліги та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проекти військової й політичної офензиви Московщини та України на Чорному морі, проекти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли ситуація значно змінилася - і не на користь цих проектів і планів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші звязки з Молдавією та Валахіє ю, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархатами Єрусалима та Антіохії [9, с.440].

Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз застерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою зводить на нівець справу Правобережної України, виключаючи можливість обєднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви - цим разом проти Швеції.- Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «нші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом [11, с.3].

Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і - головне - щодо Москви.

Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування була досить значна. Україна вже кілька десятиліть була звязана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей звязок, а власне залежність українського уряду від загальної політики москви. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружених, а головне - для здійснення ширшої програми обєднання українських земель під гетьманською булавою. Отже, незалежно від свого особистого відношення до Москви, гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш лояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського централізму.

Зокрема гетьман Мазепа лояльно й ретельно виконував військові зобовязання Коломацької угоди. Навесні року 1688 р. почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косагова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а неприятелям страх и разорение» [11, с.120]. Хоч фортеця була збудована українським урядом, але в ній знаходилася московськ залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.

Невдалий кінець першого Кримського поход не припинив подальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським нападникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з полковником Іллею Новицьким розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмина. Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Камянець у 1688 р.

Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу протии Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Голіцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаці українського війська на чолі з гетьманом Мазепою [13, с. 204-210].

Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Азова. Татарське військо вирушило назустріч Голіцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий фланг українсько- московського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хан відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа. Проте наступного дня - 21 травня - Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Голіцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому фланзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли біля Перекопа. Розбити татарське військо Голіцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.

Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Голіцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав новий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку гетьмана.

Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флангів, завоювання Криму - річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону - на сході. У 1695 р. відбувся перший похід під Азов. Облога Азова тривала до осені. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Азова, де й була залишена на зиму частина московського війська.

Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б.Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливості допомогти Азову.

У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. З липня біля р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Обєднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці - Нусрет-Керман і Мубарек-Керман. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину [23, с.53-54].

Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для подальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне - зміцнювала правий фланг нового наступу на Азов, який почався 1696 р. 19 липня Азов здався. Вихід до Азовського моря був відкритий.

Падіння Азовської фортеці не розвязало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Азовське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Азов саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західному (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків). За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. Треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини [15, с.395].

25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, зєднавшись з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долгоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д.Апостола, Мазепа і Долгорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо зєдналося з флотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долгорукий повернулися на Україну [38 c.54].

Однак головна мета походу 1697 р. - удар по Очакову - не булла досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову флотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його вже чекав князь Я. Долгорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. обєднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути до Таванська, де вона зайнялася укріпленням фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.

Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть» [14, с.296]. А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія» [14, с.298].

Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на південь й збільшувала її військово-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі.

Виконання військових зобовязань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користі Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозвязаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи - обєднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманської булави, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування.

Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військового флоту у Воронежі, куди гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавіна, якого активно підтримувало Запоріжжя.

Всі ці справи й стосунки звязували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем Петром І, з яким встановлює дуже добрі й навіть приязні відносини.

В 1700 р. Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра І, гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи -Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина - московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П.Шереметєвим, князем Д.М. Голіциним, канцлером графом Г.І.Головкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О.Д.Меншикова. Ці урядові й персональні звязки мали неабияке значення для політичних планів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це - політика Гетьмана щодо Москви в 1680-1690-х роках і його персональні звязки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтригуючи проти нього в Москві, закидали йому - цілком безпідставно - польські симпатії, звязки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом [16, с.85-152].

Визначний український історик І. Крипякевич пише: «Погляди українських політиків на цю справу не були одностайні. З одного боку,було бажано знищити сили кочовиків і здобути для колонізації степові простори і морський берег. Але війна, яку протектувала Москва, в результаті мала збільшити силу московської держави і її натиск на Україну. А тим часом Крим і Туреччина, хоч і ворожі Україні, не раз служили захистом для української самостійності… Мазепа, безперечно, знав ці міркування, але в своєму політичному реалізмі бачив, що Україна не має ніякої змоги протиставитися московським планам, і, навпаки, - мусить узяти в них активну участь. Тому він весь час лояльно підтримував чорноморську політику Москви, але одночасно дбав про те, щоб Україна мала з війни як найбільше користі» [27, c.212-213].

Отже, лише коротко згадавши найважливіші з воєнних справ Івана Мазепи від часу отримання булави до кінця XVII століття, не помилимось, стверджуючи, що ці діяння були щоденною турботою керівника Козацької держави. Потрібно було підтримувати та розвивати оборонну систему, забезпечуючи саме існування країни, а також докласти максимум зусиль для організації наступальних походів на Південь. Війна проникала у всі сфери життя українців, для багатьох з них вже давно ставши невідємною частиною існування. Перспективи були примарними, а поки що протистояння несло з собою втрати населення та величезні економічні збитки. Протягом 12 років відбулося одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко уявити, яких труднощів, збитків, руйнацій від цих безупинних походів зазнало Військо Запорозьке і вся Гетьманщина. Зроблено було дуже багато, але з початком XVIII століття вектор російських інтересів під впливом зміни всього комплексу європейської політики різко змінив свій напрямок. Відкривалася нова сторінка і для української політики, яка обіцяла нові можливості та нові втрати.


1.2 Україна в Північній війні


Велика Північна війна (1700-1721) має особливе значення в світовій історії. Історичне змагання двох потужних держав північного сходу Европи - Московщини і Швеції завершується в першій чверті XVIII ст. перемогою першої. Замість могутньої Шведської держави, виступає як вирішальна сила на сході Европи Російська імперія, що починає відтоді загрожувати цілій Европі. Перший удар нової потуги мусив упасти на Україну, цей форпост європейської культури на Сході.

Для боротьби зі Швецією створено було коаліцію, до якої, крім Московщини, ввійшли Данія, що мала давні суперечки зі Швецією, і польський король Август II, курфюрст саксонський. Союзники розпочали війну навесні 1700 р. Король датський увійшов у Голштінію (союзник Швеції), а Август II - у Ліфляндію, де розпочав облогу Риги.

Молодий (народився 1682 р.) шведський король Карл XII, один з визначних полководців свого часу, розробив план розгрому своїх противників поодинці, короткими несподіваними ударами. У травні 1700 р. Карл на чолі 20-тисячної армії раптом висадився в Данії і незабаром з боєм підступив до Копенгагена. Датський король Фрідріх IV змушений був підписати договір (Травендальський мир), за яким Данія зобовязалася відмовитися від союзу з Росією та королем польським і відшкодувати військові витрати Швеції, а також визнала незалежність Голштінії. Це було 8 серпня 1700 р., а 9 серпня, не знаючи ще про поразку Данії, Петро І проголосив війну Швеції.

Московське військо перейшло кордон і почало облогу шведської фортеці Нарви, але Карл швидко перекинув свої військові сили в Прибалтику і 19 листопада 1700 р. несподівано напав на московський табір. Московське військо було розбите вщент. Карл XII вирішив, що з Петром покінчено, і повернув свої головні сили проти третього, як здавалося йому, найнебезпечнішого учасника коаліції - Августа II [35, с.43].

Україна змушена була взяти активну участь у війні зі Швецією. Це було наслідком політичного становища України, створеного Переяславським договором 1654 р. й Коломацькою угодою й, головне, визначене було реальним співвідношенням сил на сході Европи. Щоправда, певні кола української старшини й купецтва були зацікавлені в інтересах розвитку зовнішньої торгівлі у вільному виході до портів Балтійського моря, обминаючи територію Речі Посполитої. До того ще в інтересах української політики було відвернути увагу Московщини від кримсько-чорноморських справ і скерувати московську агресію в іншому напрямку. Характерно, що під час перебування в Москві на початку 1700 р. Мазепа «нас нудит на шведа» (хоч і радить зачекати з цим, поки буде укладено угоду з Туреччиною), як доповідав Петрові фельдмаршал і адмірал Ф.Головін, керівник зовнішніх справ Московщини й майбутній головнокомандувач московської армії [17, с.4].

З самого початку війни українське військо вирушило на північ. Спочатку пішов Полтавський полк (на чолі з полковником І. Іскрою) за ним - Чернігівський полк (на чолі з полковником Ю. Лизогубом) з артилерією. Трохи згодом до них приєднався Ніженський полк на чолі зі своїм полковником і наказним гетьманом І. Обидовським. Крім того, участь у поході взяли два охотних (сердюцьких) полки (Д. Чечеля й Федька ). Однак козацьке військо не встигло дійти до Нарви і участи у битві не брало. Після того воно стояло коло м. Печер Псковських (Печерський монастир).

Охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Яковом Лизогубом були послані до Чудського озера. Козаки відбили шведський напад на Гдов і переслідували шведів, спустошивши прикордонні шведські володіння.

На початку 1701 р. (раптово помер Обидовський, і козацьке військо повернулося на Україну. Лише обидва охотницькі полки й невелика частина козаків залишилися в Печерах, незабаром відбивши напад на них шведського загону полковника Шліппенбаха.

Успішні дії українського війська в кінці 1700 - на початку 1701 р. були немовби прелюдією до кампанії 1701 р., яка розгорнулася для московського війська досить вдало. Доручивши Б. Шереметєву стримувати можливий шведський наступ на Псков і Новгород, а разом з тим за допомогою козацьких загонів пустошити прикордонні шведські володіння, Петро всю свою увагу зосередив на створенні нової московської армії. Четверта частина всіх церковних дзвонів у державі була перелита на гармати; значно збільшилося виробництво іншої зброї; вдосконалилося озброєння армії (до рушниць були додані багнети).

Сам Карл XII немовби сприяв цим заходам Петра. Ідучи проти Августа II, Карл залишив для захисту Північної Прибалтики порівняно невеликі сили. Цю помилку Карла XII використав Петро, і московське військо вже в 1701 р. почало завдавати шведам дошкульних ударів.

В 1701 р. українське військо брало ще більшу участь у воєнних операціях. За наказом царя гетьман поділив свої сили на дві частини. На початку року кілька тисяч запорожців і Гадяцький полк (на чолі з полковником гадяцьким М. Бороховичем) вирушили до Пскова, звідки, зєднавшися з московським військом під командуванням князя Рєпніна, пішли на допомогу польсько-саксонському військові, яке було під Ригою. Сам Мазепа з головними силами й артилерією пішов був до Пскова. Однак у Могилеві він одержав наказ Петра про те, щоб вирядити вперед лише 20 тисяч війська (без артилерії). На чолі цього загону, який складався з полків Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських (разом понад 17 тис.), був поставлений полковник миргородський Д. Апостол [38, с.140].

Спочатку воєнні дії розгорталися для союзників не досить вдало. Рєпнін був розбитий під Ригою і відступив. Польське військо змушене було зняти облогу Риги. 19 липня 1701 р. московське військо зазнало поразки під с. Равге. Але 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо на чолі з Б. Шереметєвим розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером. Рештки шведського війська втекли, переслідувані кіннотою Д. Апостола. На початку 1702 р. Апостол, залишивши два компанійські полки повернувся на Україну.

Влітку (18 липня) 1702 р. Б. Шереметєв розбив шведське військо під Гуммельсгофом. Ці перші перемоги над шведами дали можливість розпочати наступ на Інгрію. 11 жовтня 1702 р. російське військо здобуло шведську фортецю Нотебург (старий новгородський Орєшек), перейменований Петром І в Шліссельбург. 1 травня 1703 р. взята була невеличка фортеця Ниеншанц (Канци) у гирлі Неви, а 16 травня 1703 р. Петро заложив там Петропавловську фортецю - нове місто Санкт-Петербург. В боях під Нотебургом і Ниеншанцом брало участь і українське військо (Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом) [15, с.182-183].

В 1704 р. російське військо зайняло місто Дерпт (Юрєв), а 9 серпня того ж року взята була Нарва. Отже, вся Інґрія і вихід до Балтики перейшли у руки Росії.

Війна тривала. Карл XII міцно погруз у Литві і в Польщі. За чотири роки (1701-1705) шведське військо захопило велику частину території Речі Посполитої. В 1701 р., розбивши польсько-саксонське військо під Ригою, Карл зайняв Курляндію, а в 1702 р. - майже всю Литву і значну частину Польщі. Тоді ж шведи зайняли Варшаву, а в червні 1702 р., розгромивши саксонське військо під Клишином, Карл увійшов у Краків.

Проте утиски шведами польського населення викликали велике невдоволення в Польщі і зміцнили становище Августа II. Налякані повстанням на Правобережній Україні, польські магнати воліють триматися Августа II і союзу з Росією, щоб мати допомогу Петра у боротьбі і проти шведів, і головне - проти Палія.

р. повстання охопило територію Київського, Брашіавського, Подільського та південну частину Волинського воєводств. Як і 1648 р., розпочалося масове винищення шляхти, євреїв-орендарів, польської адміністрації та католицького й уніатського духовенства. Представники польської влади звертали увагу на те, що Палій та його соратники намагалися йти слідами Богдана Хмельницького, який запалив факел селянської війни.

Повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові, Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом Палію вдалося підкорити Білу Церкву з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою резиденцію. Тим часом окремі козацькі загони з'являлись аж під Кам'янцем, Золочевом, Сатановим, Сокалем тощо. Створилися нові козацько-селянські полки - Миргородський, Могилівський та ін. На допомогу повстанцям почала прибувати підмога з Молдавії.

Впадало у вічі прагнення козацьких лідерів не лише збурити спокій на теренах Речі Посполитої, а й вибороти право на створення на Правобережжі свого "козацького панства". Одночасно правобережні лідери постійно наголошували на своїх намірах добиватися об'єднання козацької України в одній державі. Після здобуття білоцерківської фортеці Палій, Самусь та Іскра звернулися до гетьмана Мазепи із колективним проханням про прийняття їх під свою владу та зверхність російського царя.

Однак повстанці стали заручниками несприятливої геополітичної розстановки сил. Петро I був союзником Августа II у війні зі Шведським королівством, що спалахнула 1700 р., а тому про надання Мазепою військової допомоги правобережним козакам у боротьбі з польським королем або прилучення регіону до складу Російської держави не могло бути й мови [52, с. 52].

Тим часом Август II, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та південно-східній Волині. Почалася жорстока розправа переможців. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Взятий у полон при взятті Ладижина полковник Абазин був посаджений на палю. Особливою жорстокістю відзначався київський воєвода Юзеф Потоцький, котрий наказав відтяти ліве вухо всім селянам, на яких хоч би падала підозра в участі в повстанні.

Однак репресії не привели до покори правобережне козацтво. На початку 1704 р. повстання розгорається з новою силою. Цього разу бунтівні настрої перекидаються і на Запорозьку Січ, де рядові козаки були готові приєднатися як до соціальних закликів повстання, так і виступити проти іноземного поневолення.

Намагаючись зміцнити свої позиції, Палій налагоджує стосунки з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого склалися надзвичайно напружені стосунки з гетьманом Мазепою. Крім того, до Батурина надходила інформація про зацікавленість шведського короля залучити на свій бік Семена Палія, аби тим самим чинити диверсії в тилу його супротивника короля Августа II. Вимоги царя Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами виступити проти шведів не справили на козацького ватажка належного впливу. 31 липня 1704 р. за наказом гетьмана Мазепи фастівського полковника було підступно захоплено в полон і перепроваджено до Москви. Звідти Семена Палія відправили на заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 року [32, с.153-161].

Успіхи шведів посилюють внутрішню боротьбу литовських магнатів, серед яких утворюються два головні угруповання: одне (Огинського) лишається на боці Августа II, друге (Сапєги) підтримує Карла XII. Обидва угруповання ведуть між собою запеклу боротьбу, в якій бере участь і українське (гетьманське й запорозьке) військо. У 1702 р. ця боротьба зосереджується навколо литовсько-білоруської фортеці Старого Бихова, зайнятого військом Сапєги.

З наказу царя Мазепа послав на допомогу регіментареві литовського (урядового) війська Халецькому для облоги Бихова частину (1000 чол.) Стародубівського полку і 1500 запорожців на чолі із знатним військовим товаришем Тимофієм Радичем. У цьому загоні брали участь також козаки С. Палія (200 чол.). Згодом на чолі цього загону, який збільшився до 12 тисяч, став наказний гетьман, стародубівський полковник М. Миклашевський. 12 жовтня 1702 р. бихівські «сапєжинці» змушені були здатися Миклашевському. І Литва, і Білорусь фактично опинилися в руках московсько-українського й польсько-литовського урядового війська.

Тим часом становище в Польщі чимраз більше загострювалося. Успіхи Карла XII зміцнили в Польщі магнатське угруповання, вороже Августові II. Війна зі Швецією з самого початку була малопопулярна в польських магнатських і шляхетських колах, які вважали її за особисту справу короля, як саксонського курфюрста, і не хотіли брати у ній участи. Зайняття шведами більшої частини Польщі, повстання на Правобережній Україні, страшне руйнування Речі Посполитої - все це дало безперечну перевагу магнатській опозиції Августові, яка на чолі з примасом Польщі, кардиналом Радзейовським висуває кандидатом на польський престол познанського воєводу Станислава Лещинського [38, с.142-143].

Варшавський сойм 1704 р. позбавив Августа II польського престолу і обрав королем польським Станислава Лещинського. Правда, це обрання було опротестоване вірними Августові магнатами, які зібралися на соймі в Сандомирі, але це ще більш загострило боротьбу серед керівної верстви Польщі. мазепа політика гетьман україна

Захопивши важливі позиції в Прибалтиці, Петро І починає приділяти більше уваги польським справам. На початку 1704 р. він посилає на допомогу Августові 12-тисячне московське і 5-тисячне українське військо. У квітні 1704 р. на допомогу Августові для боротьби проти шведів вирушив на Правобережжя сам гетьман Мазепа з головними силами українського війська. З цього часу протягом кількох років значна частина Речі Посполитої була зайнята московсько-українським військом, яке провадило боротьбу проти шведів та їх прибічників серед польсько-литовського магнатства.

Навесні 1705 р., користуючись тим, що Карл був зайнятий боротьбою з саксонсько-московським військом (10 тис. саксонців і 6 тис. москалів на чолі з генералом Шулеибургом) в Шлезьку, Петро зайняв Курляндію і Литву. Головні сили московської армії (близько 30 тис.) зосереджені були в Гродні, але Карл взимку 1705 р. швидким маршем рушив до Гродна і відрізав московське військо від його операційної бази (на Західній Двині).

Становище московського війська стало дуже тяжким. Проте Петро зібрав у Мінську близько 12 тисяч війська. Велику ролю зіграло тут українське військо. Мазепа з 15 тисячами козаків стояв коло Слуцька, загрожуючи лівому флангові шведів; друга частина козацького війська була в Бересті і мала допомагати Гроднові. Щоб забезпечити Московщину від можливого шведського наступу, Петро наказав посилити укріплення Пскова й Смоленська, а також побудувати суцільну укріплену лінію від Пскова до Брянська [58,с.157-158].

Дії українського війська на Білорусі в 1706 р. розвивалися невдало. У 1706 р. шведське військо під Несвіжем напало на козацький загін стародубівського полковника Миклашевського, який при цьому був убитий, але козаки, хоч і з великими втратами (забитих і полонених), відбили шведський напад. Сам Карл обложив у Ляховичах козацький загін на чолі з переяславським полковником Мировичем. Кількатисячне московсько-українське військо на чолі з думним дворянином і бригадиром С. Неплюєвим і Д. Апостолом 19 квітня потрапило під Клецьком у засідку і було розбите. Після цього Мирович 1 травня 1706 р. змушений був здатися .

Прихильники Карла XII знову піднесли голову. Навесні 1706 р. московське військо (що було в Гродні) відступило до Києва. Петро гадав, що Карл піде на Київ. Будівництво нової фортеці розпочате 15 серпня 1706 р., провадилося силами українського населення і було великим тягарем для нього.

Однак Карл XII знову повернув на захід і у вересні 1706 р. ввійшов у Саксонію. Тепер Августові II треба було рятувати свої власні володіння. 13 жовтня 1706 р. в Альтранштадті був підписаний договір, за яким Август відмовився від участи в антишведській коаліції, зрікся польської корони на користь Станислава Лещинського і зобовязався сплатити Швеції велику контрибуцію. Перемога московського війська на чолі з Меншіковим над шведським корпусом генерала Мардефельда під Калішем 18 жовтня 1706 р. вже не могла врятувати Августа [31, с.168-171].

Отже, військова кампанія 1700-1707рр. Північної війни стала великим тягарем для України, втягненої російським урядом у боротьбу за чужі цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи - Прибалтику, Білорусь, Литву, Польщу- й подовгу там перебувало, здебільшого позбавлене нормальних джерел постачання й залишене там напризволяще. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але часто-густо мусили виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права, звичаї та традиції [36, с.60-61].


1.3 Криза українсько-московських відносин та переорієнтація Івана Мазепи на Швецію


Важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській людності, яка була і посередньо, і безпосередньо втягнена у воєнну машину. Безкінечні військові, особливо фортифікаційні роботи - і на Україні (зокрема, будівництво Києво-Печерської фортеці), і далеко поза межами її (приміром, укріплення Прибалтики й будівництво нової російської столиці - Санкт-Петербурга) - потребували безліч людей, транспорту й матеріалів, з величезною шкодою для українського народного господарства. Звичайні й надзвичайні натуральні й грошові побори з української людності на потреби московських військових частин, які перебували або переходили на території України, викликали чимраз гостріші сутички між населенням та місцевою адміністрацією і зайшлими або перехожими військовими загонами. Офіційне листування того часу рясніє численними скаргами української людності і влади на утиски московського війська.

Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, в російських урядових колах обговорювалися плани звести нанівець самостійність Української держави, скасувати її козацький устрій і віддати Україну (чи якусь частину її) у володіння або московського князя Меншикова. Про це говорилося досить відверто, й про це були поінформовані українські правлячі кола і гетьман Мазепа. Нарешті, в кінці квітня 1707 р., під час військової наради в Жовкві, сам цар повідомив гетьмана про свій намір цілковито реорганізувати козацьку службу, що по суті було скасуванням самостійного українського війська й ліквідацією Української козацької держави [36, с.60-61].

Але загроза для існування Української держави була тоді не лише з московського боку. Поділена політично на два табори - московський і шведський - і майже цілком окупована або московсько-українським, або шведським військом, Польща, однак, у своїй політиці щодо України опинилася в досить зручному становищі. Якщо б перемогли Петро І і Август II, поділ України між Москвою і Польщею був би неможливий. У разі перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського, ціла Україна, як фактичний союзник Москви, потрапила б знову під владу Польщі.

Отож перед українськими керівними колами неминуче постало питання про визволення України з-під московської зверхності. Серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом (і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (й Польщі) за незалежну Українську державу [38, с. 146].

Перша концепція знайшла собі широке коло прихильників серед генеральної старшини й полковників центральної і північної Гетьманщини (генеральний обозний І. Ломиковський, полковники: миргородський - Д. Апостол, прилуцький - Д. Горленко лубенський - Д. Зеленський, стародубівський - М. Миклашевський та інші). Вона вабила їх (здебільшого вихідців з Правобережжя) передусім тим, що якнайбільше забезпечувала станові (соціальні й політичні) інтереси вищої козацької старшини як вищого стану Української держави. З другого боку, вона, здавалося б, певною мірою гарантувала політичні інтереси України, незалежно навіть від наслідків Північної війни. Мало того, угода з Польщею на засадах Гадяцької унії створювала легальний грунт для розвязання проблеми Правобережної України, отже обєднання України обох боків Дніпра. Ця концепція мала багато прихильників і в Польщі, і, головне, в Литві. Польсько-литовські магнати, незалежно від їх орієнтації - і прибічники Августа II, і прихильники Станіслава Лещінського, - шукали першої-ліпшої нагоди, щоб перетягти на свій бік керівні українські кола і насамперед самого гетьмана Мазепу.

Секретні українсько-польські переговори почалися ще в 1703 р., коли українське військо ходило на допомогу Августові проти шведів на Правобережній України та Білорусії. Полковник стародубівський Михайло Миклашевський, віддавна звязаний особистими й родинними стосунками з опозиційними старшинськими колами (зокрема з Самойловичами), а також споріднений зі смоленською шляхтою, починає в 1703 р. таємні перемови з литовсько-польськими магнатам Августового табору. У цих зносинах особливо цікаве те, що відразу була знайдена конкретна формула майбутніх українсько- польських державно-правних відносин. Україна мала «в такій же вольності цвісти, як і Корона Польська і Князівство Литовське» [18, с.31-38]. Це був план відновлення Великого князівства руського на засадах Гадяцької унії 1658 р.

Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади,- концепція, яка також спиралася на давніх засадах української козацької політики. Це була, так звана, «кримська» концепція. Сенс її полягав у тому, що найліпшою гарантією української незалежності, а передусім єдиною реальною силою, яка могла допомогти Україні визволитися від панування й Москви, й Польщі, є союз України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку переваг над «гадяцькою» концепцією. Передусім вона мала кращу історичну традицію, бо повязана була з героїчними часами української національно-визвольної революції 1648 р. Та найголовніше те, що вона ставила на порядок денний постулат державної незалежності України. Ця концепція мала виразний анти польський характер і була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини (зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя.

На початку XVIII ст. репрезентантами «кримської» концепції були генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра (свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші.

Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій та повязаних з ними акцій? Які ж, врешті, були державно-політичні плани самого Мазепи як господаря Української держави та керманича українсько політики під час Північної війни?

Обидві концепції - і «гадяцька», і «кримська» - не були Мазепі чужі. І батько його, і він сам, мабуть, належали до прихильників Гадяцької унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою діяльністю, і - що найголовніше - своїми політичними планами в дусі української соборності Гетьман був близько звязаний з Правобережжям. З другого боку, сам Мазепа був відомим «дорошенківцем» і, мабуть, поділяв орієнтацію гетьмана П. Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави думати, що Мазепа вважав союз з Кримом корисним для інтересів України, й що саме він був ідейним натхненником українсько-кримської угоди 1692 року [21, с.193].

Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку XVIII ст. було зовсім інше. Передусім «кримська» концепція не могла тоді забезпечити визволенн України з-під московської влади. Доля України й цілої Східної Європи залежала від великих міжнародних подій, які відбувалися не на Півдні, а на Півночі, де йшло змагання між Швецією й Росією. Далі «кримська» концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона сполучала соціальні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними прагненнями старшинської (зокрема найбільш впливової тоді полтавської) опозиції. Певне значення мало,звичайно, й те, що цю концепцію висували особисті вороги Мазепи.

Немає сумніву, що це певною мірою впливало на ставлення Мазепи до планів українсько-польського порозуміння в дусі Гадяцької унії.

Але, з другого боку, чи відповідала «гадяцька» (пропольська) концепція основним державно-політичним прагненням і планам гетьмана? Мазепа добре знав історію Гадяцької унії й памятав її фатальні наслідки для України. Він краще, ніж будь-хто з української старшини, розумів велику відміну між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських магнатів - принаймні більшості їх, були звичайнісінькою принадою для української старшинської аристократії, й що переможна Польща ніколи не погодиться навіть на фікцію «Великого Князівства Руського». Він знав також, що будь-яка польська орієнтація була абсолютно непопулярна серед широких українських мас. Та й особисто гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського, як частини Речі Посполитої, в рамках конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії, була б незрівняно менша, ніж у рамках гетьманату Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві.

Офіційний російський «Щоденник» бойових дій 1708-1709 рр., посилаючись на листи Мазепи до Карла XII, захоплені росіянами в шведському таборі під Полтавою, пише, що мета Мазепи була: «чтоб малороссийские козацкие народ от России были особое княжение, а не под Российским государством» [22, с.9-12].

Це була концепція гетьмана Мазепи. Вона також спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену імям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Густава. Недарма Бендерська конституція 1710 р. підкреслювала, що Мазепа віддав себе під непереможну опіку Карла XII, йдучи слідами свого попередника, славної памяті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим королем Швеції Карлом X уклав одностайний військовий договір. Це була традиція вільного союзу з великою європейською державою, далекою від кордонів України й вільною від агресивних замірів щодо її території, - державою, яка вже півстоліття тому (в Корсунській угоді 1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta». Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по суті концепцією українською.

Але Швеція була у війні з Росією, з якою звязана була Україна й від якої вона залежала, а старий Гетьман жадною мірою не хотів наражати свою батьківщину на небезпеку будь-якої авантюри. Отже, треба було лавірувати між Росією й Швецією, зберігаючи з першою союзні стосунки до кінця й укладаючи союз із другою ще перед кінцем воєнної трагедії.

Укладаючи плани визволення з-під московської влади шляхом угоди України зі Швецією, гетьман Мазепа добре розумів, що шлях до тої угоди дуже довгий і нелегкий. Коли півстоліття тому Б. Хмельницький та І. Виговський договорювалися зі Швецією, Україна, внаслідок національно-визвольної революції й військової перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої скероване було проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. Україна булла під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тимчасом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша - з Польщею Станислава Лещинського; друга - з Польщею Августа II Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу [24, с.230-232].

Цьому на перешкоді був союз августівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р., внаслідок Альтранштадтської угоди, Август зрікся польської корони, Польща фактично перейшла до шведського табору й більшість польських магнатів визнала короля Станіслава Лещинського. Це, очевидно, підсилило пропольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа так ясно розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи лояльно звязок з Росією, посилити переговори зі Станіславом Лещинським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас - і це було нове в політиці Мазепи - навязати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило гетьмана, але, ясна річ, вимагало якнайбільшої обережності і таємності. Віднині шлях до Швеції йшов саме через Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станіславом Лещинським, розпочаті ще десь у 1704 р., під час перебування гетьмана на Правобережжі.

В листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станіславом і Мазепою. Це сталося вже після Варшавської угоди 1705 р., яка в пункті 8 передбачала повернення до Польщі втрачених нею «східних земель», тобто, очевидно, Лівобережжя України (Гетьманщини).

Нарвський договір 1704 р. між Росією і Польщею був підтверджений 30 березня 1707 р. (у формі взаємних гарантій). Не відкриваючи тимчасом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа договорювався з Лещинським про обєднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16 вересня 1707 р. був укладений також лист від Станіслава Лещинського, в якому король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання» [25,с.269]. Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між гетьманом і королем Станіславом Лещинським. На підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як Велике князівство, на таких самих основах, як Велике князівство литовське; в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною.

Угода зі Станіславом Лещинським була важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з анти шведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Далі це підготувало гетьманові шлях до безпосередніх переговорів зі Швецією. Відомо, що Карл XII спочатку дуже обережно, навіть негативно поставився до справи переговорів з гетьманом Мазепою, який був загальновідомий як прихильник царя Петра та його зовнішньої політики. Так чи інакше, Мазепа щільно повязував українсько-польську угоду зі своїми планами союзу зі Швецією [15, с.182].

Договір Мазепи зі Станіславом Лещинським, ясна річ, дуже вплинув на ставлення шведського короля до пропозицій з боку гетьмана. Будь-що-будь, позиція українського уряду мала безпосередньо велике значення для Швеції. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII року 1703, в разі відмовлення її від будь-якого звязку з анти шведською коаліцією.

Окрім того, договір з Польщею забезпечував, на всякий випадок, бодай мінімум політичних вимог України (Велике князівство руське в системі Речі Посполитої). Нарешті, домовленість з Лещинським давала певні переваги Мазепі в його внутрішній політиці, власне у справі відносин Гетьмана й старшинської верхівки. Відповідаючи соціальним та політичним інтересам і прагненням старшинської аристократії, договір Мазепи з Польщею, ще не реалізований (а Мазепа, очевидно, і не думав про його реалізацію), звязував старшинську верхівку з Гетьманом, обеззброював її щодо нього, застерігав інтереси гетьманської влади супроти політичних вимог старшинської опозиції, яку цим договором Гетьман міг тримати в руках і щодо Москви, і щодо Польщі.

Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію - і то традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського політичного кола й повою силою відроджується в часи Мазепи [26 с. 32].

Перші спроби гетьмана Мазепи навязати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла на теренах Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародної політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальності в 1707 р. і, в звязку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само, як і українсько-польські) переговори. Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився задумами шведського короля. Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р. Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву» [30 с. 187].

Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито булла укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і зєднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим паче Мазепа, що до кінця не хотів вязати собі рук, не форсували справи остаточної (формальної) угоди, обмежуючися лише попереднім погодженням. До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля Станислава Лещинського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України), аж ніяк не вкладалося в рамки польських інтересів і договору, укладеного між Гетьманом і Станиславом Лещинським. Всі відомі нам зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські канали. Годі сумніватися, що всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежності повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станіслава Лещинського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом, очевидно, існувала лише принципова згода у формі шведської гарантії українсько-польської угоди.

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.

Друга українсько-шведська угода була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком - з одного боку, і королем Карлом XII - з другого боку, 8 квітня 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобовязується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана - союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко таємно веде він переговори з Карлом XII. Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерті, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі.

Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом) [39, с.414]. Вік, багатолітній життєвий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародної політики тогочасної, складна політична ситуація України, - все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшості вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжнародно-політичним чинникам і звязкам. З погляду конче потрібної таємності це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміграції.

Отже, гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, вів далекосяжні переговори зі Станіславом Лещинським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром, але все ж повязане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, гетьман напередодні свого розриву з Москвою мобілізував всі свої зовнішньополітичні звязки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських козаків на чолі з наступником отамана Булавина- Ігнатом Некрасовим, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося, але й винятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де гетьман передусім і понад усе ставив інтереси України.

Розділ 2. Внутрішня політика гетьмана Мазепи


.1 Вплив політики гетьманського уряду на розвиток економічних відносин


Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріалу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціальних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамках одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і генетично повязані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, аніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості [38, с.60]. Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха - неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688(«перша саранча») і в 1690 рр. Та, незважаючи на всі ці несприятливі умови, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Европою як через балтійські порти - Гданськ (Данціг), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом - через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною [23, с.74]. Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників - польського уряду, польсько-литовських магнатів, Гданського (Данцігського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умов, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів господарювання Івана Мазепи. Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця нові оселі, нові знаряддя праці для господарства [31,с.55-57]. Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи - інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково уціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря [4, с.479].

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловості та різних соціально-правних питань, з тим повязаних. Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський), або внаслідок спеціального дорученнята свого персонального авторитету чи довіря з боку Гетьмана (Д. Максимович, В. Кочубей, П. Орлик). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що виконував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, Тимофій Радич та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. Окремі господарчі та фінансові доручення гетьмана виконували також великі купці - українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський). Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (рангових) маєтностей - різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний судя; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар; Лукян Жоравка, майбутній полковник стародубівський. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський, С. Трощинський, Федір Топольницький) або взагалі люди, яких особисто знав і цінив гетьман. Досить згадати Івана Рутковського і Федора Третяка, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорця терехтемирівського, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, Козьму Заруцького, старосту янпольського, Остапа Панкевича, (1701) та багото інших [9, с.98]. Великий практичний досвід і довіря з боку гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи виконував Рутковський у 1691-1692 рр., в звязку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура). Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протегував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» [6, с.798] привілей, що належав безпосередньо бунчуковому товариству. Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший - перша половина 1690-х років; другий - початок XVIII ст. - був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь - у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження - зявляються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові оселі. Український уряд і особисто сам гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру. Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та гуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) - звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була повязана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу. Ще більш масовий характер мав розвиток гуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в кінці XVII - на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри гуралень по маєтках. А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережжя. Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловості зявляється саме в кінці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити» [2, с.253]. Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини зявляються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина - власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни),просили відновити попередню ціну. На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловості було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях - Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців. Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на грунтах Знобовских. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая.

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, повязані насамперед з внутрішнім ринком - скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони зявляються на півночі Лівобережжя - здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніженському - досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт - все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи [39,с.154-155]. Серед власників гут і рудень бачимо представників великого землеволодіння - Гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудні й гути були в Шептаківській, Почепівській, Ропській і Янпільській волостях; монастирські - в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів, Чернігівської катедри, Новгородсіверського монастиря та інших - в полках Стародубівському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому (гути) . Заводять гути й рудні в своїх маєтках генеральний писар (згодом суддя) В. Кочубей, генеральний обозний І.Ломиковський, генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний писар П. Орлик, полковник чернігівський Юхим Лизогуб, М. Миклашевський, та інші. Гути були також у маєтках Полуботків у Чернігівському полку. У 1695 р. гетьман видав універсал Л. Полуботкові на гуту Момотову, а Павлові Полуботку 18 квітня 1700 р. дозволив закінчити будівництво й розпочати виробництво на гуті під селищем Савинками.

В царині залізорудної промисловості великими підприємцями були Л. Полуботок і М. Миклашевський. 8 листопада 1688 р. Мазепа видає Л. Полуботкові універсал на рудню Медведівку, а 5 серпня 1691 р. - на Губицьку. Інтерес старшини до залізорудної промисловості збільшувався також у звязку з державними замовленнями. В універсалі 6 травня 1689 р. Л. Полуботкові Мазепа писав: «Знаючи мы о том, же Леонтій Полуботок... власным коштом своим в руднЂ Радковой, в ключЂ Любецком, приспособил достаток руды на роблене желЂза, злецаем оному за певным контрактом, з нами поставленным, аби тую руду для потреб наших войсковых постарался на желЂзо переробити» [6, с.539-541].

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням. Але Балашевичі та їхні помічники були потрібні гетьманові як меценатові української культури. Карпо Балашевич створив низку чудових зразків українського ліярництва (виробництво дзвонів), зокрема такий шедевр, як славнозвісний дзвін «Голуб» 1699 р. з портретним зображенням Мазепи та його фамілійним гербом. Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським катедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом гетьмана на філіграні. У звязку з широкою будівельною діяльністю гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапенних майданах коло Новгорода-Сіверського). Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь видно велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво й піклування гетьмана Мазепи [38, c.89].

Отже, українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Наприкінці XVII ст. активно розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, більших грошових вкладів.


2.2 Соціальні відносини в Україні часів Івана Мазепи


Суспільне примирення в Лівобережній Україні розпочалося ще за Самойловича й набуло значних масштабів під час правління Мазепи. Ця консолідація перевершила саму себе в умовах залежності Лівобережжя від Москви. Закінчився період внутрішнього розбрату й пов'язаної з ним Руїни.

Але Мазепа аж ніяк не був творцем великого спокою. Усі свої зусилля він спрямовував на розбудову Української держави, прагнучи зберегти принаймні її тогочасний статус. Одначе й це завдання було не з легких, особливо в перші роки його правління, коли склалися відкриті й тісні взаємини з Москвою. Гетьман міг правити в повному сенсі цього слова, лиш тільки спираючись на підтримку царя, інакше годі було уникнути притаманного часові Руїни внутрішнього опору, який раз у раз виявлявся в доносах окремих старшин і в народних смутах [31, с.234].

З часом Мазепі вдалося здобути цілковиту довіру царя, що мало позитивні наслідки, бо давало гетьманові змогу як особі, наближеній до Петра І, наражати на його опалу ті московські кола, котрі, можливо, хотіли б так чи інакше втручатися у внутрішні справи України, а також дозволяло значущістю своєї постаті нейтралізувати внутрішню українську опозицію, вселяючи в неї страх перед верховною владою держави і, на відміну від попередніх літ, змушуючи її коритися. Щоб не дати жодних підстав для недовіри, Мазепа регулярно й докладно інформував Москву про справи в Гетьманщині, обмірковував українські проблеми безпосередньо з царем, з яким особливо часто зустрічався в період Великої Північної війни. Але все це було і вкрай небезпечним для Української держави. Хоч гетьман як довірена особа царя досить вільно керував Україною, такий спосіб правління повсякчас загрожував посиленням контролю Москви та її втручанням навіть у ті питання, що їх мали вирішувати центральні або місцеві українські органи. Зосередивши у своїх руках усю повноту влади, Мазепа очолював автономну Гетьманську державу, був головнокомандуючим, вищим суддею і адміністратором рішення якого у вигляді "універсалів" мали силу закону. Йому підпорядковувалися генеральна старшина й значною мірою кабінет міністрів. Чимдалі активніше він використовував право призначати або, принаймні, підтверджувати результати виборів старшин з чітко окресленими повноваженнями, дарувати їм землю за військову й цивільну службу [38,с.123-125].

У внутрішній політиці Мазепи найважливішим, на наш погляд, чинником було те, що головною опорою у розбудові автономної держави він вважав представників старшинства, хоч деякі із них часто демонстрували ненадійність - візьмімо хоча б скинення Многогрішного чи усунення Самойловича. Покласти край нестабільності в Україні авторитарний уряд міг би лише тоді, коли б у державному житті брали активну участь освічені й дисципліновані верстви. Тим-то він, не шкодуючи сил, плекав провідний стан - аристократію, яка вірно мала служити гетьманові й захищати загальноукраїнські інтереси, створював сприятливі умови для зростання її добробуту, здобуття дітьми освіти, навіть у зарубіжних навчальних закладах. За його сприяння виникла особлива категорія старшин "бунчукові товариші", а в полках - "значкові товариші", які підлягали безпосередньо гетьманові або полковникам, часто використовувались для особливих місій, брали участь у різних урочистостях при дворі Мазепи. Як і "знатні військові товариші" та "військові товариші", вони становили певний резерв, що з нього постійно рекрутувались чиновники для провідних посад [31, с.180].

Однак, попри все це, стосунки гетьмана із деякими старшинами складалися не зовсім гладко. Після нарад з царем він інколи самочинно заміняв найвищих посадових осіб, хоч тут віддавна панував принцип виборності. Поступово Мазепі вдалося створити цілий гурт прихильно наставлених до нього й відданих йому генеральних старшин і полковників, які почасти походили з Правобережної України (серед них були і його родичі: Обидовський, Мокієвський, Трощинський, Войнаровський) і навіть служили, як свого часу Мазепа, в Петра Дорошенка. Він зумів зміцнити свій авторитет. Про це свідчить в одній із статей О.Лазаревський. Знатний військовий товариш Іван Забіла вирішив одружити свого сина з дочкою генерального обозного В.Борковського, за посадою другого після гетьмана генерального старшини, але той відповів у листі від 23 жовтня 1687р., що мусить дістати згоду гетьмана. Та сама проблема постала й перед генеральним писарем (з 1700р. генеральний суддя) Василем Кочубеєм, коли до його дочки посватався старшина Чуйкевич. Мазепа не довіряв цілій низці старшин, які були прихильниками та родичами, зятями колишнього гетьмана Самойловича, - митрополитові Гедеону Четвертинському, князеві Юрію Четвертинському, гадяцькому полковникові Василю Галицькому, полковникам Дмитрашку-Райчу, Леонтію Полуботку та багатьом іншим. До початку 90-х рр. усіх їх у різний спосіб усунули від керівництва [26, с.231-233].

У контексті соціальному час правління Мазепи можна охарактеризувати як перехідний період. Здавалося, після визволення України від польсько-шляхетського панування до соціальної рівності залишається один крок. Насправді ж все більше поглиблювалось розмежування між старшиною (почасти духівництвом) та іншими станами, включно з козаками, які внаслідок революції 1648 р. стали провідною верствою у державі. На зламі XVII-XVIII ст. чітко виявились ознаки окремих станів. Хоч формально свобода переходу від однієї суспільної групи до іншої залишалася й надалі, практично вже існували деякі обмеження. Однак твердження про те, що Мазепа свідомо форсував цей процес, бо гетьманська влада спиралася на старшинський стан, було б хибним. Раз по раз він уживав заходів щодо збереження соціальної рівноваги.

Передовсім мовиться про відносини між козаками та селянами, з одного боку, і старшиною - з іншого. Старшина, власники рангових маєтків, на той час становили міцне угруповання зі своїми інтересами й поглядами. Вони виступали проти того, щоб селянство (як вільне, так і зобов'язане) змінювало свій стан, переходячи в козаки. Ясна річ, ці міркування випливали з егоїстичного прагнення - мати у своєму розпорядженні доволі робочих рук. Вочевидь, бурхливі демографічні процеси викликали занепокоєння у гетьмана та його органів управління як дестабілізуючий чинник, шкідливий для держави. Але тут можна говорити лише про тенденцію утримування козаків і селян від зміни їхнього соціального статусу.

Розмежування між окремими верствами населення, зокрема старшиною, козаками й селянами відбувалося і далі. Незрідка Мазепа вдавався до заходів, спрямованих на захист козаків та селян від сваволі старшин. У своєму універсалі від 1691р. до київського полковника Мокієвського він різко засудив тих власників рангових маєтків, котрі відбирали у козаків земельні наділи, посилаючись на те, що вони за польських часів належали шляхті й тепер повинні входити до їхніх володінь. Гетьман заборонив ці зловживання з боку світських і духовних осіб, бо, за його словами, хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров'ю і мечем на війні під проводом Богдана Хмельницького й ніякі обставини не можуть позбавити їх цього права. Ще перед цим (1690) подібний універсал до населення видав чернігівський полковник Яків Лизогуб. Відповідно до угоди з полковими старшинами й козацькими представниками він наказав нічого не відбирати не лише в козаків, а й у селян, бо вони як вільні поселяни з часів Богдана Хмельницького мають у своїй власності наділи. Існувало лише обмеження: поселенці повинні були задовольнятися тією землею, обробити яку було їм до снаги. Незайману землю міг отримати хоч би хто - шляхтич, старшина, козак чи посполитий, тільки б давав собі раду з нею [6, с.311-312].

Повстання Петрика змусило гетьманський і царський уряди знову зосередити увагу на соціальних проблемах в Україні. Найтяжливішим для народних мас було розширення старшинських господарств і запровадження оренди в галузі винокуріння й тютюнництва. За рекомендацією Москви гетьман розглянув ці питання на нараді з генеральною старшиною і полковниками восени 1692р. Було прийнято вкрай радикальне рішення: особи, що стали непридатними до військової служби, втрачають рангові маєтки, навіть якщо право на володіння ними засвідчувалось універсалами. Ще раніше гетьман здійснив подібну акцію, повідбиравши у багатьох не дуже старанних старшин Полтавського полку маєтки й передавши їх військовій масі, щоб у такий спосіб задобрити неспокійне населення Полтавщини. А що ці важливі заходи 1692 р. виконувалися не досить енергійно і, вочевидь, лише почасти, то кількість старшинських маєтків зростала чимдалі більше [31, с.193-194].

Інший, далеко не радикальний, універсал Мазепи зобов'язував полковників пильно стежити за тим, щоб поміщики та власники рангових маєтків були справедливими до зобов'язаних селян і не перевантажували їх відробітками й податками. Гетьман пригрозив у разі непослуху відбирати поміщицьке майно і звільняти селян від підданських обов'язків. Він знову повернувся до цієї теми 1701 р., обмеживши відробіткові обов'язки селян двома днями на тиждень. У цей період норми земельного права були ще зовсім хисткими. В середині XVII ст. існувало в основному державне землеволодіння. Розрахунки залишалися переважно натуральними. Від часів Богдана Хмельницького старшинам за браком грошей надавалися службові, або рангові, маєтки як утримання. Вони лишалися за ними, доки ті перебували на службі. Але поступово чимдалі більше земель передавались як спадщина, частково як нагорода за вірну службу, купувалися чи незаконно привласнювались. А проте на зламі XVII-XVIII ст. право розпоряджатися маєтком мало цілком умовний характер. Хоч тимчасові землевласники й укладали заповіти на користь своїх потомків, вони вважали за потрібне або звернутися безпосередньо до гетьмана за підтвердженням їхніх прав, або зазначити в тестаменті про необхідність зробити це самим спадкоємцям.

Мазепа ревно оберігав своє суверенне право рядити землями, що було надзвичайно важливим знаряддям у його політиці, бо давало змогу впливати на старшин, які отримували наділи з його рук. Траплялося, що гетьман давав землі в "спадкову посесію", але в окремих лише випадках, здебільше в перші роки свого правління, аби здобути симпатії та підтримку авторитетних старшин. Нехтуючи царські грамоти про нагородження землею, не раз відбирав він у старшин маєтки, даровані московським правителем, хоч це й суперечило Коломацькому договорові [24, с. 211].

Без дозволу гетьмана не могли селитися на вільних чи здобутих землях і новоприбулі. Порушники суворо каралися. У частих суперечках щодо подальшого використання спільних володінь Мазепа, на відміну від багатьох землевласників, стояв на тому, що лісами, озерами та луками повинні послуговуватись усі члени товариства, якими поряд із залежними селянами були козаки, вільні селяни і старшини. А в разі інцидентів захищав інтереси монастирів. Він ревно опікувався ними.

За правління Мазепи великого значення набуло питання оренди, особливо в такій галузі, як торгівля вином, тютюном і дьогтем, а також надання приватним особам права виробляти їх. Прибуток від оренди становив необхідну частину державного бюджету, бо лише за рахунок мита й трудової повинності годі було покрити витрати на утримання Війська Запорозького. Для забезпечення потреб адміністрації, суду, армії, зокрема артилерії, а також чиновників стягувалися з громадян, вільних селян і почасти козаків різні збори й податки, а старшинам як утримання надавались рангові володіння, селяни яких мусили виконувати повинності. Козаки, що служили в армії, не платили за землю (але не звільнялися від інших обов'язків). Землеволодіння спонукало їх постійно і без грошової винагороди служити у війську. Але це заважало успішному веденню господарства. Між походами козакам вільно було обробляти землю, займатися домашніми справами.

Україна часто зазнавала лиха як від зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, тому здавна повелося тримати постійні військові загони, сформовані з добровольців. Називали їх "сердюками", "компанійцями" та "добровільним товариством". За Мазепи існувало вісім постійних полків цієї категорії, що перебували під його орудою. Хоч населення утримувало їх своїм коштом, обмундирування, озброєння і платня забезпечувалися з державної скарбниці. Гроші надходили до неї в основному з двох джерел: ввізного та вивізного мита на товари ("індукти" та "евекти") і здачі в оренду торгівлі окремими видами товарів широкого вжитку, а також виробництва їх, зокрема горілки. Але випробована ще Брюховецьким і запроваджена Самойловичем оренда викликала загальне невдоволення в країні, особливо найбідніших верств населення, нарікання яких знаходили щире співчуття серед січових козаків. Повстання Петрика під радикальними гаслами, спрямованими проти панів і орендарів, примусило Мазепу та його оточення вжити рішучих заходів. На нараді гетьмана із старшинами й авторитетними представниками козацтва та громадськості влітку 1693 р. було ухвалено скасувати систему оренд і запровадити замість неї, спочатку на один рік, особливий податок з винокурень і продажу горілки [7, с.38-43].

Однак, внаслідок реформи помітно знизилися надходження до державної скарбниці. Якщо оренда, за даними мазепинських старшин у Бендерах приносила щорічно близько 180 тис. злотих, то митні збори - лише 60 тис. Тим-то власті були змушені відновити старий порядок оренди. Пізніше Мазепа дещо змінив засади орендування. 1697 р. після широкої наради з представниками різних станів він надав право торгівлі міським муніципалітетам та сільським общинам. Але цей захід не вдалося втілити повною мірою. Перегодом було відновлено стару систему оренди, яка виявилася значно ефективнішою.

За підрахунками тих-таки старшин, тоді в Україні 7-8 злотих дорівнювали одному дукатові.

Мазепі незрідка доводилось займатися проблемами міст, які в Гетьманській державі існували більш-менш автономно, на засадах магдебурзького права. Найширше воно реалізовувалось у привілейованих містах, скажімо в Києві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві та інших. Важливе значення для міст, а тим паче для городян, зокрема купців і організованих у цехи ремісників, мали стосунки з козацьким начальством. Підлягаючи наглядові гетьманських чиновників, передовсім полковників як голів полкових адміністрацій, міста, в тому числі й привілейовані, часто зазнавали їхніх втручань, що не лише суперечило принципам самоврядування, а й негативно позначалося на житті й добробуті міщан. Тож Мазепа не раз вдавався до рішучих заходів, спрямованих на захист міст від тиску козацької адміністрації. Відомий дослідник українських міст професор П.Клименко, характеризуючи діяльність гетьмана під цим кутом зору, висловився дуже обережно. Можна лише припустити, зазначає він, що Мазепа протягом останніх десятиліть свого правління проводив досить свідому політику стосовно міст, сприяючи зміцненню їхньої самостійності з господарського й правового погляду. А проте становище міст в кінці XVII - на початку XVIIIст., на думку Клименка, було не найкращим [19, с.98].

Збереглося кілька універсалів Мазепи, які дають уяву про його ставлення до зловживань адміністрації. Один із них, від 19 червня 1689 р., забороняв київському полковникові вимагати транспортних засобів від городян і використовувати деякі категорії ремісників у власних потребах. Інший, від 17 липня 1699р., рекомендував київському полковникові й старшинам шанувати права магістрату. В універсалі від 16 травня 1701 р. Мазепа картав козацьку адміністрацію за зловживання в Києві, скасував запроваджену нею індукту - податок на завезення до міста на продаж забитої худоби та інших продуктів, заборонив будувати шинки в обійсті полковника, в дворах козаків та при монастирях, які робили конкуренцію міщанам [6, с. 320].

Суперечки й безконечні судові процеси навколо цього між ними і козаками, які постійно перевершували свої права, не бажаючи коритися наказам вищого державного управління, завдавали Мазепі чимало клопоту протягом усього його життя. Гетьманськими універсалами 1688 і 1694 рр. до козацької адміністрації Києва він заборонив цим свавільникам продавати горілку, а 1698 р. недвозначно підтвердив київському магістратові, що ті козаки, котрі живуть у місті, але не підлягають міському управлінню, не мають права тримати винокурень, бо вони в такий спосіб підривають горілчану торгівлю міщан, від якої залежить бюджет міста. Але це, як бачимо із згаданих уже заходів 1701 р., не дало бажаних наслідків. З тієї ж таки причини Мазепа застеріг (здогадно 1702 р.) Петропавлівський монастир у Києві, що дозволив собі виготовляти й продавати надто велику кількість горілки.

Подібних порушень не бракувало і в інших містах. Особливо прикметним щодо цього був Чернігівський полк на чолі з Лизогубом. Першого ж року свого правління (1687) Мазепі довелося наводити тут лад і підтверджувати права міста, знехтувані полковником. Деякі податки, привласнені ним, було повернуто, а цехові ремісники, яких Лизогуб свавільно закріпачив, дістали свободу й рівноправність. 1690 р. місто отримало такі ж гарантії від царя.

А проте ревну політику Мазепи щодо захисту міст дуже й дуже знецінює випадок з Почепом. Чи то стародубський полковник Михайло Миклашевський, чи, може, й сам гетьман пороздавав старшинам як рангові маєтки села, що належали цьому містові. А 1694 р. Мазепа одібрав у нього чи не останнє магістратське село Старий Почеп, щоб віддячити Андрію Лизогубу за "великі заслуги" його батька, генерального хорунжого Юхима Лизогуба, а надто тестя М. Миклашевського. Й допіру після смерті останнього 1706 р. гетьман вирішив загладити гріх - забравши в А.Лизогуба, він повернув село магістратові міста, вкрай зубожілого через його ж таки нерозважливий крок.

Тривалій суперечці між м.Остер і Київським братським монастирем за с.Виповзівка поклали край універсали Мазепи від 27 червня і 4 серпня 1693 р. Хоч місто й мало більше прав на Виповзівку, її було передано монастирю для розвитку академічних установ [36, с.57].

Отже, в соціальній політиці Мазепа, як і його попередники, спирався на козацьку старшину. Під час перебування в Москві року 1689 він жадав від царя дозволу зробити перепис козаків, щоб відділити справжнє козацтво від селян і щоб надалі не допускати селян до козацького реєстру. В 1701 р. Мазепа окремим універсалом перевів у поспільство так званих підсусідків - тих селян, що попродали землю і як безземельна "голота" втікали від селянських повинностей. Такими рішеннями, а також новими земельними наділами він зміцнював економічне становище старшини. Гетьман бажав витворити заможну, освічену верству аристократії, на яку можна було б сперти державну будову. До великого зросту дійшла тоді також організація бунчукових товаришів, в якій виховувалася старшинська молодь. Але одночасно Мазепа не дозволяв надмірно пригнічувати селянство.


.3 Гетьман Мазепа і духовне життя України


Нині збереглося значна більше відомостей про діяльність гетьмана у галузі культури. Усвідомлюючи роль духівництва в політичному житті країни й культурному розвитку народу, гетьман всіляко підтримував його. На початку правління Мазепи українську ортодоксальну церкву очолював князь Гедеон Четвертинський, сама митрополія була перепідпорядкована

патріархатові, а не Константинополю. Між новим гетьманом і Четвертинським склалися напружені стосунки. Після смерті останнього Мазепа висунув на митрополита Варлаама Ясинського, архімандрита Печерського монастиря. Якщо раніше вибори відбувалися на військовій раді (відтак до її рішення приєднувався константинопольський патріарх), то тепер для цього до Києва скликали значно меншу групу старшин і духівництва під контролем царського уряду.

Тісно співпрацюючи з новим митрополитом, гетьман домігся для нього сану екзарха московського патріарха. Він підтримував дружні взаємини з ректором Київської академії архімандритом Печерського монастиря Іосафом Кроковським, який з Ясинським зробив чимало добра для церкви та шкільництва, а також із впливовим чернігівським архієпископом Лазарем Барановським [31, с.58].

Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого - його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О.Лазаревський у "Замітках про Мазепу", знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини війно будували храми, бо для тодішніх релігійних людей це було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики - адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі св. Миколи, 1698-го при ньому ж - церкву св. Богоматері, при Печерському - церкву Всіх Святих, при Братському - велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам'яною огорожею Печерський монастир - вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведеними в праці Позняка "Про Бендерську комісію", гетьман був причетним і до створення дзвіниці з великим дзвоном [38, с.137-138].

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90-х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIIIст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія. Мазепі приписують також будівництво 1695 р. церкви Святої Трійці при Чернігівському монастирі св. Іллі, відновлення кафедрального собору при чернігівському Борисоглібському монастирі й спорудження великої кам'яної дзвіниці, яка із заснуванням колегіуму використовувалась у житлових цілях, будівництво церкви Святої Трійці в Батурині, а також завершення розпочатого ще Самойловичем будівництва церкви Преображенія Христа при Мгарському монастирі в Лубнах та церкви Вознесіння Марії при жіночому монастирі в Глухові (Зокрема, цим монастирем опікувалася мати Мазепи). Гетьман матеріально забезпечував спорудження нової запорозької церкви Богоматері-захисниці й подарував їй чудовий іконостас. Усі будівлі були із каменю.

Проте, за даними Возняка, Мазепа ставив і дерев'яні церкви. Одна з таких з'явилася в Чернігові, а дві - в Батурині.

Всі ті коштовності, що їх офірував гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення - книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Межигірському монастирю ним було даровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві - єпископське вбрання (сакос), монастирю св. Михайла в Києві - срібну домовину для реліквії св. Варвари, Переяславському кафедральному монастирю - вівтарне доно, Чернігівському монастирю св. Іллі - срібноковану оправу ікони Богоматері, Печерському монастирю - золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.

Мазепа за давньою традицією українських гетьманів (починаючи від Богдана Хмельницького) забезпечував статки церкві та монастирям, надаючи їм земельні володіння. Особливо дбав про київські. Так, Братському монастирю було передано низку сіл та містечко Стайки для потреб Академії, а Печерському - два села для утримання лікарні. Дістали землі й монастирі св. Михайла та Межигірський [48, с.231-233].

Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1695, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян - як самостійних господарів, так і підсусідків, - котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватись, як уже зазначалося, общинними землями, виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови, зокрема щодо утримання поштового зв'язку, добровільних полків та військових частин, будівництва шляхів і мостів та догляду за ними, спорудження укріплень, сплати податків на артилерію тощо. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечена від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра [6, с.523].

Звичайно, Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Таким чином, заходи, спрямовані на піднесення культури та освіти, сприяли розвиткові кріпосницьких відносин. І разом з тим було знехтувано інтереси простого люду, який чимдалі більше знемагав від податків і загальних повинностей.

Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним православним церквам, тому його без усяких застережень можна назвати патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині. Він підтримував зв'язки чи не з усіма патріархами, зокрема єрусалимським - Досифеєм, листувався з ним, як і митрополит Ясинський, уживав наданого 1694 р. московським патріархатом права наглядати за перебуванням в Україні грецьких єпископів і крім того, за словами українських старшин у Бендерах, ревно опікувався православними церквами, монастирями й духівництвом у Греції, Палестині, Молдові, Валахії, Сербії, Болгарії та інших країнах. 1706 р. антіохійський патріарх Атанасій попросив Петра І допомогти видати книги релігійного характеру. І що ж, необхідну для цього суму надіслав йому не хто інший, як Мазепа. Два роки згодом вийшло Євангеліє арабською мовою. В передмові до нього антіохійський патріарх писав про українського гетьмана як про людину, завжди готову до пожертви, бажав йому довгих літ, закликав молитися за його душу православних священиків та парафіян усіх арабських країн. На початку XVIII ст. Мазепа подарував грецькій церкві Воскресіння на могилі Христа в Єрусалимі коштовний мистецький витвір - стільницю для причастя (антименсіон) із золота та срібла з вишуканим різьбленням Христового погребіння й написом церковно-слов'янсько-українською (вгорі) й латинською (внизу) мовами: "Коштом його ясновельможності Івана Мазепи, гетьмана руського". Цілком можливо, що гетьман, як вважає Возняк, надав значні кошти монастирю св. Сави у Палестині для оновлення вбрання і завершення будівництва.

Нелегко доводилося православній церкві в Польській державі. Якраз у 90-х рр. прибічники унії заповзялися витіснити православ'я із західноукраїнських та білоруських земель, що належали Польщі. Воно опинилося взагалі у критичному становищі, коли уряд і могутня римсько-католицька церква почали надавати підтримку уніатам. Це турбувало Петра І й Мазепу, які хотіли захистити православну церкву. Гетьман не приховував своїх поглядів. Ще на початку 1693р. в листі до короля він запитував: "Чому Ваша Величність примушує людей переходити в унію?" [5, с.344].

Точкою зіткнення громадсько-політичних інтересів стало питання заміщення посади єпископа у Луцьку. Православні висунули кандидатуру завзятого супротивника унії Жабокрицького. Після невдалих спроб навернути цього ортодокса в унію король у травні 1695 р. підтвердив його призначення, що з радістю зустріли російська й українська сторони. Сподівалися, зазначав 14 травня 1695 р. в донесенні російський резидент у Варшаві Борис Михайлов, з допомогою нового єпископа опанувати втрачені православ'ям позиції і навіть відновити єпископство у Білорусії, а також витіснити уніатів з Перемишльської єпархії. Перед православною церквою в Польщі відкривалися нові обрії.

Підтвердженому королем єпископові, що мав підтримку з боку Мазепи й київського митрополита Ясинського, бракувало лише висвячення вищим пастирем - тим-таки Ясинським. Аж тут з'явилася перешкода: Жабокрицький походив із мирян і був одружений із вдовою, тож, за церковними канонами, навіть після розлучення не міг висвячуватись. Не вдалося обминути цього факту й скликаному у вересні 1695 р. Мазепою та Ясинським з'їздові теологів. Тоді було надіслано меморіал московському патріархові Андріану з проханням дозволити висвячення як виняток з огляду на інтереси православної церкви. У жовтні до нього ж таки звернувся Мазепа й відрекомендував Жабокрицького як глибоко релігійну та освічену людину, до того ж завзятого заступника православ'я перед унією. Патріарх, одначе, не наважився відступити од церковних догм, хоч як умовляли його Петро І та Мазепа, й порадив їм звернутися до константинопольського і єрусалимського патріархів. Але це було лише гаянням часу: перший взагалі не дав ніякої відповіді, а другий стояв на позиціях Адріана.

Розчарувавшись у східних духовних пастирях, Жабокрицький почав діяти на власну руч: запросив якогось Йосипа Стойка, православного архієпископа з Мармароша, й у вересні 1696 р. прийняв од нього благословіння. А проте його становище було невизначеним. Адріан, спираючись на рішення єрусалимського патріарха, затявся не поступатися. Незважаючи на підтримку Петра І й Мазепи, навіть новообраного польського короля Августа II та впливового луцького церковного братства, вища духовна особа залишалася невисвяченою [31, с.63-64].

Упертість московських релігійних кіл і ненадійність власного становища підштовхнули Жабокрицького до зближення з уніатами. 1700 р. на їхній бік офіційно перейшов і православний львівський єпископ Шумлянський. Уніатська церква стала домінуючою в Західній Україні. 1702 р. луцького єпископа, знехтуваного Москвою, висвятив Рим, а відтак і уніатський митрополит Залеський. Православна церква, втративши опертя у Польщі, мала тепер лиш тільки одне єпископство - у Могилеві. Але й попри всі ці негаразди Мазепа ревно опікувався православною церквою у Польщі: надавав їй посильну матеріальну допомогу, дбав про будівництво церков, прихищав у Києві втікачів, цькованих уніатами й польською адміністрацією, серед них і багатьох монахів Базиліанського ордена, зловороже наставлених до унії, виступав проти укладеного 1701 р. союзного договору між Петром І і Августом II, який зачіпав права польської православної церкви, як, зрештою, і проти надання уніатам православних храмів, зокрема у Львові. Щоправда, великою розрадою було повідомлення про руйнацію козацькими відділами, розташованими 1705 р. в Польщі, уніатських церков та поміщицького комплексу перемишльського уніатського єпископа Юрія Вінницького [60, с.101].

Визначну роль Мазепи в духовному житті України засвідчують поряд з іншими дві знамениті писемні пам'ятки тієї епохи: праця "Четьї Мінеї" Дмитра Тупталенка (згодом св. Дмитра Ростовського) й трагікомедія "Володимир" Феофана Прокоповича. Перше із названих видань, що відтворює життя святих, вийшло в 1689-1705 рр. і здобуло широку популярність серед прихильників церкви в усьому православному світі. Мазепа надавав усіляку допомогу авторові, усував різні перешкоди на шляху публікації та поширення життєписів. Вирушаючи 1689 р. до Москви, він узяв з собою батуринського настоятеля Тупталенка, який подав патріархові Адріану першу частину своєї праці. Підтримка й рекомендація Мазепи мали важливе значення, бо церковна верхівка, ставлячись з недовірою до українського духівництва, шукала у творах цих авторів поступок римо-католикам. Але цього разу патріарх із розумінням поставився до Тупталенка, давши йому змогу продовжувати розпочату справу. 1695 р. вийшла друга частина "Честьї Мінеї". І гетьман знову звернувся до патріарха за підтримкою цього твору та його автора. Свою великообсягову працю той завершив 1705 р., ставши уже ростовським митрополитом. Однак і в цьому далекому від України місті не забув він свого благодійника. В заключному слові до "житія святих" наголошувалося, що роботу завершено в час "щасливого правління гетьмана його всепресвітлійшої царської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра, кавалера славного ордена св. апостола Андрія і його світлої милості пана Івана Стефановича Мазепи" [59, с.211].

Твір Феофана Прокоповича "Володимир" також був пов'язаний з особою Мазепи. Хоча б уже тим, що молодий викладач Академії написав і поставив свою трагікомедію з нагоди відвідання гетьманом вищої школи 3 липня 1705 р. Про це недвозначно йдеться в поширеній назві рукопису. В тогочасному українському драматичному репертуарі "Володимир" посідав особливе місце. Цей мистецьки повновартісний і багато в чому новаційний твір вирізнявся як своїми реформаторськими ідеями, так і вибором самої теми, аж ніяк не запозиченої з життя давньої Греції чи народу ізраїльського. Автор першим звернувся до величної постаті старокнязівської доби Володимира Великого. Писання епігонів, що небавом з'явились, як, скажімо, Лаврентій Торка, не мали такого успіху. Новим у "Володимирі" було й органічне поєднання комічних епізодів з трагічними, чого доти, властиво, не траплялося.

Не менш цікавим є той факт, що автор прагнув висвітлити водночас і славне історичне минуле, і сучасність в особі Мазепи. Уже сама назва Академії - "Могило-Мазепіана" - характеризує гетьмана як її великого благодійника. Володимир і Мазепа - центральні персонажі сюжетної лінії, причому образ першого віддзеркалюється в особі другого. У "пролозі до глядачів", присвяченому Мазепі, Прокопович пойменовує гетьмана великим нащадком старокиївських князів. І звертається до Мазепи: "Вдивляйся у Володимира, ця вистава - дзеркало твоєї мужності, твоєї слави, союзу твоєї любові з серцем монарха (Петра І), твого щирого потягу до добра, твоєї справжньої старанності й твоєї турботливості про ортодоксально-апостольську церкву католицької віри".

Ще завзятіше оспівували чесноти українського гетьмана представники панегіричної літератури у своїх одах, присвячених йому чи його гербові. Серед незчисленних поетів, які величали Мазепу за тодішньою модою, були й такі найвидатніші українці, як Степан Яворський з його "Ехом" (1689) та іншими творами, Пилип Орлик з "Алкідом російським" (1695), Іван Орновський з "Музою Роксоланською" (1688), Д.Тупталенко з "Руном орошеним" (1697). Намагалися лестити гетьманові й такі ремісники від поезії, як Самуїл Мокрієвич, зі своїми безконечно поширеними, але стилістично недолугими віршованими парафразами з Біблії, Євангелія та інших джерел.

Природно, в час розквіту літературного бароко рясно було формальних художніх образів. А проте, з такими творами не має нічого спільного поезія "Всі покою щиро прагнуть", написана народною мовою. Це - вияв високого літературного таланту й теплої української ментальності її автором був не хто інший, як Мазепа. Засвідчив це генеральний суддя Кочубей у доносі Петру І, виявивши у віршованих рядках протистояння "державі великого царя". Автор і справді ремствує на роз'єднаність України (Боже, зжалься над Україною, що ЇЇ сини не разом) і закликає своїх співвітчизників до збройного захисту Батьківщини, яка - він твердо вірить - може бути вільною, славною і єдиною [43, с.277].

Отже, Мазепа не останній із гетьманів який так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Мазепа надав надзвичайно велику фінансову допомогу православним храмам та монастирям у їх побудуванні та реставрації, чимало з них і нині є цінними памятками архітектури (дзвіниця у Софійському соборі, Свято-Іллінська, Свято-Микільські церкви ("Набережна" та "Притиска" на київському Подолі). Було збудовано Свято-Троїцьку надбрамну церкву та церкву Всіх Святих над Економною брамою Києво-Печерської лаври, реставровано Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гетьман реставрував чи перебудував, оздобив храми практично в усіх київських і чернігівських монастирях, також в головних центрах лівобічної Гетьманщини (Глухів, Переяслав та ін.). За деякими підрахунками, протягом свого гетьманату Мазепа власним коштом відродив і реставрував понад 20 церков і монастирів, як от Свято-Вознесенський у Переяславі та Петропавлівський під Мошнами. Нововиявлені документи стосуються підтримці Мазепи деяких монастирів як от: Свято-Успенський Камянський та Свято-Микільський монастирі у Стародубському полку, Свято-Вознесенський монастир у Переяславі, або ж відроджених ним, як от Любецький, відомий ще з часів св. Антонія Печерського. Вони засвідчують, що власним коштом гетьмана було збудовано Різдво-Богородицький храм біля м.Березної, Свято-Вознесенський храм у Переяславі. Власним коштом гетьман профінансував багатоярусний іконостас Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври, укріпив стіни навколо лаври. Якщо підсумувати видатки гетьмана, то вийде астрономічна сума понад 1 млн. золотих дукатів, причому цей перелік далеко не повний, бо сюди не ввійшли пожертви багатьом церквам та монастирям, церковним інституціям та духовенству, бо ряд витрат уже не можна було встановити, як от на збудування Бахмацького, Думницького, Камянського та Любецького монастирів із церквами. Щедрі пожертви на користь УПЦ гетьман призначив також і в своєму заповіті.


Висновоки


В перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співпрацюав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником - Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ. Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві.

Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало б гетьманові доброзичливість Петра І. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійним захистом від постійної татарської загрози. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689 рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним.

Втягнута з 1700 р. у Півнчну війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл XII і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу. За таких обставин у 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII - польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки способу збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.

Мазепа став гетьманом за часів Руїни, коли українські землі буди спустошені та розорені численними війнами. За 22 роки його гетьманування мирний час тривав тільки протягом 36 днів. Крім того в цей час на території козацької держави постійно відбувалися якісь стихійні лиха: повені, нашестя саранчі, неврожай. Проте, Мазепа зміг знайти шляхи їх швидкого та дієвого вирішення.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини стала велика та потужна хвиля колонізації Лівобережжя. Насамперед це було зумовлено тим, що велика частина населення Правобережної України залишає свої домівки через те, що ця територія була майже цілковито розорена під час Руїни. Тому прийшовши на нову землю, яка є доволі сприятливою для господарської діяльності та галузей економіки, вони активно приступають до її засвоєння.

Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Наприкінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

У внутрішній політиці гетьман спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий стан. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку XVIII ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оренди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Він зробив вагомий внесок в духовно-культурну спадщину країни

Мазепа чудово усвідомлював роль церкви та духівництва в політичному та культурному розвитку країни, тому він обирає за домінанту своєї діяльності підтримку православної духовності і культури на всіх теренах України. Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, зокрема архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Список використаних джерел та літератури


І. Джерела

1.Військові кампанії доби Івана Мазепи в документах/ Український інститут національної памяті, Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського; упоряд. С. Павленко. - К., 2009.

2.Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. Вип. 1: 1687-1705 гг. - СПб., 2007.

3.Величко С. Літопис. - Т.2. - К., 1991.

4.Листи Івана Мазепи 1687-1691. - Т. 1. - К., 2002.

5.Листи Івана Мазепи. - Т.2: 1691-1700. - К., 2010.

.Універсали Івана Мазепи (1687-1709). - Ч. 2/ упоряд. І. Бутич. - К., 2006.

ІІ. Література

7.Андрусяк М. Політика Мазепи. - К., 1959.

8.Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

9.Апанович О. Гетьмани України і козацькі отамани Запорозької Січі. - К., 1993.

10.Д. Бантиша-Каменського История Малой России.- М., 1822.

11.Барвинський В. Гетьман Іван Мазепа. - К., 1991.

.Білкун І. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998.

.Більченко П. За що ж таки боровся гетьман Мазепа.- К., 1997.

.Борщак І. М. Іван Мазепа: Людина й історичний діяч.- К., 1992.

.Бойко О. Історія України. - К., 2005.

16.Будзиновський В. <javascript:%20s_by_term('A=','Будзиновський,%20В.')> Гетьман Мазепа. - К., 1993.

.Витан П. Іван Мазепа. - К., 1997.

.Голобуцький В. Гетьман Мазепа і запорозькі козаки. - К., 1993.

.Голобін В. М. Політична діяльність гетьмана Івана Мазепи. - Івано-Франківськ, 2009.

20.Грушевський М. Нариси історії українського народу. - К., 1990.

21.Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII-XVIII століть: Гетьманщина, Запоріжжя, Слобожанщина, Правобережна Україна.- К., 2000.

.Демченко К. Мазепа - гетьман України Північна війна та її наслідки для України. - Полтава, 1992.

23.Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. - Харків, 2012.

.Журавльов Д. В. Іван Мазепа. - Харків, 2009.

.Іван Мазепа та його доба. Історія, культура, національна память: Матеріали міжнародної наукової конференції/ Національний університет "Києво-Могилянська Академія"; Ред. В. Брюховецький. - К., 2008.

.Ковалевська О. О. Збірник "Мазепа": реконструкція видавничого проекту 1939-1949 років, Національна академія наук України. - К., 2011.

27.Крипякевич І. Історія України. - Львів, 1990.

28.Костомаров Н. И. <javascript:%20s_by_term('A=','Костомаров,%20Н.%20И.')> Гетман Иван Степанович Мазепа.- К., 2005.

.Костомаров Н. И. <javascript:%20s_by_term('A=','Костомаров,%20Н.%20И.')> Мазепа. - М., 2004.

.Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави. - Суми, 1999.

.Крупницький Б. Д.. Гетьман Мазепа та його доба. - К., 2001.

32.Литвин В.М. Історія України.- К., 2011.

.Луців В. Гетьман Мазепа і його співпрацівники.-К., 1963.

.Маслійчук В. Козацька старшина Слобідських полків другої половини XVII- першої третини XVIII століття.- Харків, 2003.

.Мельник Л.Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995.

.Мицик Ю. Іван Мазепа. - К., 2007.

.Наливайко Д. С. Поема Джорджа Байрона "Мазепа" у контексті європейського романтизму. - К., 2006.

38.Оглоблин О. П. Гетьман Іван Мазепа та його доба.-Львів, 2001.

39.Павленко С. О. Іван Мазепа: биография отдельного лица. - К., 2003.

.Павленко С. О. Зображення гетьмана І. Мазепи: (кінець XVII - початок XX століть). - Чернігів, 2010.

41.Павленко С. О. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998.

42.Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: Соратники та прибічники. - К., 2005.

.Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К., 2005.

.Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. - К., 2008.

.Пасічник О. Гетьман Мазепа або словянська трагедія: Народна трагедія-хроніка на 2 частини. - К., 2001.

.Радишевський Р. П. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого барокко. - К., 2006.

.Рендюк Т. Г.. Гетьман Іван Мазепа: Українські і румунські шляхи. - Чернівці, 2009.

.Салій К. Іван Мазепа і Українська Православна Церква кінця XVII- початку XVIII століття. - 1999.

.Соловйов С. История России с древнейших времен. - М., 1961.

50.Сергийчук В. Кого предал гетман Мазепа.- К., 2006.

51.Субтельний О. Мазепенці: український сепаратизм початку XVIII ст. - К., 1994.

.Смолій В. А. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIIIст.-К., 1992.

.Смолій В. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Друга половина XVII-XVIII ст.- К., 1985.

.Станіславський В. Політичні відносини Запорізької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви . -К., 1998.

.Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVII ст.-К., 1994.

.Таїрова-Яковлєва Т. Мазепа. - М., 2007.

.Тарле Е. Северная война й шведское нашествие на Россию.- М., 1958.

58.Чухліб Т. В. Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи. - К., 2008.

59.Шевчук В. О. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. - К., 2011.

.Шеретюк В.Православна церква Правобережної України у контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII-XVIII ст.- К., 2002.

.Яворницький Д. Історія запорозького козацтва. - Т.3. - К., 1991.

.Ямчук, П. М.. Бароковий універсум Мазепи: культурний аспект. - Умань, 2005.


Теги: Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи  Диплом  История
Просмотров: 29861
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи
Назад