Время учиться
Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії
Магістерська робота
КОНФЛІКТ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ТА ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ПІВДНЯ РОСІЇ
Зміст роботи
Вступ
1. Історіографія проблеми
.1 Еміграційна історіографія
.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків
.3 Сучасна українська історіографія проблеми
. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти
.1 Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил
.2 Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт
.3 Поглиблення антагонізму між українцями та білогвардійцями
. Від спроб співпраці до війни
.1 Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»
.2 Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»
.3 Останні надії Директорії на переговори Денікіним
. Війна Директорії УНР проти ЗСПР
.1 Початок війни та перші незгоди в українському таборі
.2 Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців
.3 Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР
Висновки
Список використаної літератури
білогвардійці директорія українська республіка фронт
Вступ
Актуальність теми. Складне становлення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією, спроби першої вступити до євроатлантичних структур та намагання останньої не випустити Україну зі сфери свого зовнішньополітичного впливу, спонукають істориків та політологів звернутися до історії взаємовідносин українців та росіян. Зокрема до подій національної революції 1917-1921 рр. коли новопостала Українська республіка будувала свою зовнішню політику і особливе значення для визнання України на міжнародній арені займала позиція керівництва російських, білогвардійських рухів.
У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні субєкта міжнародних відносин.
Проте увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін.
Тому, щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобовязані уважно вивчати зміст і причини невдач зовнішньополітичної діяльності національних урядів під час державно-визвольних змагань 1917-1921 рр. зважуючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України.
Вивчення українсько-російських відносин особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст. коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від «російського фактора» є одним з актуальних завдань сучасної історичної науки.
Відносно Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами є досить цікавим з історичної точки зору та повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї теми актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів.
Обєктом дослідження є історія відносин між Директорією УНР та білогвардійськими військово-політичними режимами в контексті зовнішньої політики даних субєктів.
Предметом дослідження стали розвиток українсько-білогвардійських взаємин, а також війна УНР з ЗСПР.
Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто листопадом 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена груднем 1919 р. коли війська Директорії УНР втратили бойовий контакт з військами Новоросійської області ЗСПР і опинилися в так званому «трикутнику смерті», що й ознаменувало собою закінчення українсько-білогвардійської війни.
Мета роботи полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел та літератури провести науковий аналіз складного комплексу відносин Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичним режимами. Виходячи з цього визначенні основні завдання дослідження:
- окреслити місце українського питання у політичних концепціях білогвардійських режимів;
- дослідити значення «російського фактору» у відносинах Української Республіки з країнами Антанти;
- розглянути причини невдачі у справі створення єдиного українсько-білогвардійського, антибільшовицького фронту;
- висвітлити невдалу політику української дипломатії на Паризькій мирній конференції та її військово-політичні наслідки;
- визначити основні причини українсько-білогвардійського збройного конфлікту;
- відтворити і проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;
- дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;
- проаналізувати причини та значення переходу УГА на сторону Збройних сил Півдня Росії;
- зясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.
Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставленні завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Причини історизму (на грунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльно, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи обєктом дослідження, але й з усіма повязаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу розвиток українсько-білогвардійських відносин було розглянуто в контексті загальноєвропейської дипломатії та розвитку революційних подій на теренах колишньої Російської імперії.
Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (субєктивних і обєктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дослідженні також використовувався принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозвязків і взаємообумовленості аналізованих явищу Української революції.
Зазначенні принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманним їм контент аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.
Наукова новизна роботи полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних і неоднозначних українсько-білогвардійських відносин. Проведене дослідження впливу керівників білогвардійських рухів на зовнішньополітичні позиції Великобританії, Франції та США в контексті розвязання українського питання.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використанні при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючи наукових досліджень з історії України і Росії. Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та обєктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми. Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розвязання складних проблем нинішніх українсько-російських відносин.
1. Історіографія проблеми
1.1 Еміграційна історіографія
Незважаючи на важливе значення, яке мали відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ця тема й сьогодні залишається недостатньо дослідженою.
Перші загальні праці з історії визвольних змагань зявилися серед української еміграції вже в 1920-х роках. Їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 років - українські політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В.Винниченка "Відродження нації", у 1921-1922 рр. - чотиритомне дослідження П.Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр." Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час Гетьманату та початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В.Винниченка та П.Христюка відображені значно слабше вони недостатньо висвітлюють події літа-осені 1919 року. Цьому є пояснення. Зокрема, В.Винниченко в силу військово-політичної ситуації, що склалась на початку 1919 р. передав повноваження голови Директорії С.Петлюрі та виїхав з України. Тому не будучи активним учасником політичних подій в Україні він досить критично оцінює діяльність Директорії, особливо її зовнішньополітичний курс, спрямований на держави Антанти. А дипломатичну діяльність українського уряду за період літо-осінь 1919 р., а також українсько-білогвардійську війну осені 1919 р. взагалі згадує скоромовкою, без висвітлення основних подій.[42,238-522] Дослідник М.Ковальчук пояснює причини такої неуваги до українсько-білогвардійських відносин, а також до війни між Директорією та ЗСПР, зі сторони В.Винниченка та П.Христюка, політичною орієнтацією авторів. Ліві соціалісти (П.Христюк - член лівого крила Української Партії Соціалістів-Революціонерів, В.Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях зовнішню політику Директорії в 1919 р., змальовуючи її, як "контрреволюційну", таку, що не відображає інтереси "трудящих мас" тощо.[51, 286]
Проте слід відзначити, що П.Христюк в своїй праці більше, ніж хто інший, наводить історичних документів, які він ретельно збирав (часто в тексті, або в додатках такі документи повністю, а не у витягах, як це переважно практикується). А відносно праці В.Винниченка, то через емоційно-критичний виклад матеріалу із застосуванням публіцистично-літературних прийомів, частина істориків кваліфікують її як не вповні наукову, меншовартісну. Але дослідник Солдатенков В. Вважає такий підхід до роботи В.Винниченка не вірним: "Мовно-стилістична барвистість, образність мислення, безкомпромісність оцінок зовсім не принижують важливості, вагомості ґрунтовного, нерідко - у повному розумінні слова - філософського осмислення В.Винниченком подій, явищ, процесів революційної доби".[132,28]
Слід згадати також тритомник І.Мазепи "Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр." (Прага, 1942. Т.1. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. - 212 с.; Т.2. Камянецька доба - Зимовий похід. - 232 с.; Т.3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - 234 с.). Книга всотувала в себе результати попереднього доробку автора, увінчала процес неквапливого осмислення досвіду буремних років, співставлення позицій І.Мазепи з концепціями інших дослідників, публіцистів.
Праця складається з двох, начебто не зовсім однакових частиy. До січня 1919 р. І.Мазепа був діячем, так би мовити, місцевого, губернського рангу, тому й події він відбиває у відповідному масштабі - регіоні, де довелося працювати - на Катеринославщині. Ставши на початку 1919 р. одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, ввійшовши невдовзі до вузького кола державних, урядових діячів найвищого щабля, І.Мазепа відтворює з цього часу перипетії переважно керівного центру Української революції. Очолюючи Раду Народних Міністрів УНР у найкритичніший період національно-визвольної боротьби - з кінця серпня 1919 р. до травня 1920 р. - а до й після цього, обіймаючи посади міністра уряду, І.Мазепа як ніхто інший зміг змалювати всі найважливіші звиви ситуації, найпринциповіше кроки українського проводу. І.Мазепа виправдовує зовнішньополітичний курс С.Петлюри, доводячи, що на той момент не було іншого виходу. Автор детально описує всю складність стосунків української влади з білогвардійцями та значення цих відносин для міжнародного визнання України. Показує значення "Київської катастрофи" для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу, а також категоричне небажання керівництва ЗСПР вести з українцями спільну боротьбу проти більшовиків.
Проте, попри всю значимість праці І.Мазепи, вона не позбавлена певних недоліків. Автор вільно чи невільно відбивав через вибудову своїх досліджень цілком певні уподобання, позиції, орієнтації, породжені його партійною приналежністю (І.Мазепа належав до українських соціал-демократів). Щоправда, стверджувати, що партійна спрямованість його твору була жорсткою, не можна.
Причини та перебіг українсько-білогвардійської війни висвітлено у колективній праці західноукраїнських дослідників "Історія українського війська", видана в 1936 р. у Львові (перевидана у 1992 р.). Слід відзначити, що це одна з небагатьох праць того часу, де висвітлюється перебіг українсько-білогвардійської війни. Хоча автори книги приділяють менше уваги даному військовому протистоянню, аніж кампанії проти більшовиків, проте було зроблено спробу схематично окреслити її перебіг, виділити основні етапи та головні військові операції (наступ військ УНР на уманському та балканському напрямках на початку жовтня 1919 р., контрнаступ білогвардійців та генеральна битва в другій половині жовтня 1919 р.).[79,433] Значною мірою це стало можливим завдяки використанню авторами "Історії українського війська" копії щоденника бойових дій командування УГА, який зберігався у приватній колекції. Щоправда, повноцінному аналізу військових операцій перешкодила, окрім відсутності джерельної бази, переконаність авторів у неминучості поразки української армії восени 1919 р. внаслідок епідемії тифу і матеріальної незабезпеченості. Ймовірно такий певний субєктивізм можна пояснити тим, що автори намагалися хоча б якось виправдати перехід УГА на бік ЗСПР. Та все ж це була перша книга серед праць присвячених військовій тематиці, де автори намагалися бодай схематично окреслити перебіг війни УНР проти Денікіна.
Не потрібно також забувати, що в умовах своєрідного ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою українські дослідники в еміграції, вивчаючи добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зосередилися передусім на розкритті проблем, повязаних з агресією більшовицької Росії проти УНР, політикою радянської влади в Україні тощо. Українські історики майже не виявляли інтересу до російського білого руху, який історично програв, вважаючи дослідження повязаної з ним проблематики неактуальним.
В такому напрямку була написана чотиритомна праця М.Стахова "Україна і добі Директорії УНР". Автор описуючи зовнішньополітичні орієнтири Директорії, найбільшого значення надає боротьбі з більшовиками. Великої уваги С.Стахів приділяє відносинам з країнами Антанти, але іноді забуваючи про російсько-білогвардійський чинник у цих відносинах.
Така сама ситуація була і в галузі військово-історичних досліджень періоду 1917-1921 рр. Дуже стисло згадав українсько-білогвардійську війну О.Удовенко у ґрунтовній в цілому праці "Україні у війні за державність" (1954 р.).[72,117-118] І це не дивлячись на той факт, що війна з білогвардійцями та перехід УГА на бік Денікіна стали визначальними для поразки армії УНР осінню 1919 р. Отже, складним стосункам української влади з російськими білогвардійцями приділялось не багато уваги українськими істориками у еміграції. І однією з головних причин цього було те, що в умовах ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою діаспорні дослідники зосередилася головним чином на розкритті проблем, повязаних з боротьбою українців проти більшовизму, ставленням більшовиків до "українського питання" в 1917-1921 рр. тощо. При цьому українські історики майже не виявляли інтересу до радянського білого руху як такого, що історично програв.
Говорячи про російську еміграційну історіографію, в першу чергу хочеться відзначити позицію щодо українсько-білогвардійських відносин, відомого публіциста російської еміграції С.Мєльгунова. у журналі "На чужій стороні" він писав: "Особисто я глибоко переконаний в тому, що якби прямолінійність генерала А.Денікіна не штовхнула його на божевільний шлях боротьби з Петлюрою, якби генерал А.Денікін з самими незначними силами захопив був Москву, не звертаючи увагу на руїну "в запіллі", він був би переможцем у громадянській війні і, хто знає, можливо, миротворцем та облаштовувачем нашої нещасної країни".[51,291]
Проте позиція С.Мєльгунова (особливо в оцінці значення "боротьби з Петлюрою"), схоже, не поділялася переважною більшістю російської еміграції. Переважна більшість білоемігрантських авторів описували в основному боротьбу з більшовиками, і не хотіли звертати увагу на національно-визвольні рухи. А якщо й писали про боротьбу народів колишньої Російської імперії за свою незалежність, то, як правило, такі згадки мали виключно субєктивний характер.
За такими канонами написана ґрунтовна пятитомна праця генерала А.Денікіна "Очерки русской смуты". Колишній головнокомандувач ЗСПР намагається виправдати свою непоступливість у національному питанні. А свою непримиренність до українського національного руху він описує, як єдино правильну на той час: "…Іти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю неділимої Росії, що глибоко укорінилась у свідомості вождів та армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання…". Автор іноді наводить неправдиві факти характеризуючи український національний рух. Так, він стверджує, що український національний рух - це інспірована Німеччиною змова.
Проте робота А.Денікіна має й позитивні сторони. Так, колишній головнокомандувач ЗСПР подав короткі відомості про основні військові операції українсько-білогвардійської війни. Він зазначав також, що проти армії УНР та УГА діяло не менше 8-10 тис. бійців білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР.[45,251] Фактично він єдиний хто описував бойові операції українсько-білогвардійської війни у еміграції на той час.
У цілому є представники російської історичної думки на еміграції зверхньо ставилися до українського національно-визвольного руху й не займалися його дослідженням. "Українську тематику" громадянської війни у Росії в тому числі й збройний конфлікт між УНР та ЗСПР, російська еміграційна історіографія фактично проігнорувала.
1.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків
Втім, існувала країна, історична наука якої надавала величезного значення дослідженню російської революції та громадянської війни. Йдеться, звичайно ж, про Радянський Союз, у якому правлячий більшовицький режим, який прийшов до влади внаслідок саме цих подій, перетворив історію на ідеологічну зброю.
Дослідженню подій 1917-1921 рр. було відведене одне з найчільніших місць у радянській історичній науці. Виконуючи політичне замовлення правлячої в СРСР партії, дослідники мали «довести» закономірність перемоги більшовиків у громадянській війні та пропагувати комуністичні ідеали. Упродовж 70 років у Радянському Союзі вийшли друком тисячі праць, присвячених найрізноманітнішим аспектам революції та громадянської війни. Переважна більшість із них вирізнялася суб'єктивізмом та псевдонауковістю. Проте, незважаючи на напрочуд маловартісні оцінки й висновки, зроблені радянськими вченими, коло порушених ними проблем було досить широким. Прагнучи створити всеохоплюючу картину подій 1917-1921 рр., радянські історики, здавалося, не могли обійти мовчанням і таку важливу її складову, як відносини у антибільшовицькому таборі.
У 1920-х роках видання праць, присвячених подіям революції, набрало значних обертів. Упродовж лише 1921-1930 рр. було видано 504 книг та статей про ці події, з яких 421 були присвячені збройній боротьбі більшовиків проти білогвардійців та національних державних утворень. Та лише деякі з них мали хоч якісь згадки про відносини УНР з білогвардійськими режимами. У 1925-1926 рр. вийшла друком двотомна книга М. Какуріна "Як боролася революція", яка стала однією з перших узагальнюючих праць з історії громадянської війни у Росії. Другий том цього дослідження був присвячений подіям 1919-1920 рр. і містив докладний аналіз військових операцій на різних фронтах громадянської війни. Проте автор лише коротко згадав стосовно ситуації в Україні восени 1919 р. про те, що непримиренність інтересів та взаємна ворожість білогвардійців і УНР призвели до збройного зіткнення між ними. Україна, писав він, "поглинула значну кількість військ Добровольчої армії і ускладнила ЇЇ становище зіткненням з... ворожими силами у вигляді військ Української директорії..."[50,106] Таким чином визнавалося, що збройне зіткнення з українцями мало серйозні наслідки для ЗСПР. Проте далі цих глухих згадок справа не пішла.
Чому виникла така ситуація? До певної міри це було закономірним наслідком тих завдань, які з самого початку поставила перед радянською історичною наукою правляча партія. Суб'єктом історичного процесу було проголошено лише «революційні» сили й партії. Найголовнішим об'єктом дослідження стала історія класової боротьби, радянської влади, більшовицької партії тощо. В історії громадянської війни важливим було лише протистояння більшовиків, які втілювали прогресивний суспільний устрій, з їхніми політичними противниками, які ототожнювалися з приреченим на неминучу загибель старим ладом. Про висвітлення суперечностей у таборі антибільшовицьких сил не могло бути й мови у працях радянських авторів.
Після Другої світової війни у радянській історичній науці не відбулося змін. Навпаки, значно скоротилося число публікацій з Історії революції та громадянської війни. Жодна з них не принесла нічого нового у стан розробки проблеми, повторюючи старі сталінські догми. Так М. Супруненко, у своїй праці "Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920)" заявив, що лідери УНР «всіляко підтримували й виправдовували денікінський режим».[69,195] Українська буржуазно-націоналістична контрреволюція виступила як пряма спільниця білогвардійського генерала Денікіна", - таким безапеляційним був вердикт радянського історика. [69,203]
Характерними рисами таких «досліджень» були їхня надмірна політична заангажованість, обмежена джерельна база, ненауковість викладу. Виконуючи ідеологічне замовлення правлячого режиму, автори вдавалися до чисельних фальсифікацій, відвертої лайки на адресу опонентів та всіх без винятку політичних противників більшовиків. Серйозно вести мову про науковість цих праць було важко.
Смерть Сталіна (1953 р.) та XX з'їзд компартії (1956 р.) майже нічого не змінили в цій галузі досліджень з історії громадянської війни. Ситуацію дещо змінив вихід у 1959 р. четвертого тому офіційної "Історії громадянської війни в СРСР", присвяченого подіям 1919 р. Визнаючи політичний антагонізм між УНР та російським білим рухом, автори цієї праці були змушені констатувати: "Протиріччя у ворожому таборі в подальшому, коли зав'язалася генеральна битва між Червоною армією і денікінськими військами, вилилися у збройні сутички між денікінцями і петлюрівцями. Денікін змушений був тримати проти петлюрівців до 10 тисяч багнетів і шабель".[83,219] Проте не обійшлося без досить показових для радянської історіографії казусів. Так, на іншій сторінці цієї праці йшлося про те, що українські війська «були фактично союзниками Денікіна», однак тут же згадувалося про їхню «ворожість до Денікіна», потім стверджувалося про те, шо вони діяли «спільно з денікінцями», і, нарешті, зазначалося, що війна між УНР та Денікіним таки мала місце![83,232] У цій плутаниці годі було шукати істину. Висмикуючи з історичного контексту окремі факти, як наприклад Київська катастрофа українських військ 31 серпня 1919 р. чи перехід УГА на бік білогвардійців у листопаді 1919 р, радянські вчені усіляке намагалися довести потрібну їм тезу, не зупиняючись перед фальсифікаціями і не завжди дбаючи про переконливість своїх логічних «побудов».
Проте слід відзначити працю М. Супруненка, що вийшла у 1966 р., він уже не заперечував антагонізму між українським національно-визвольним рухом та денікінськими ЗСПР, що на його думку, "об'єктивно призводило до послаблення табору контрреволюції".[68,289] "Внутрішні розбіжності і конфлікти в таборі контрреволюції полегшували становище Радянської влади і її боротьбу проти білогвардійщини..." - змушений був визнати М. Супруненко.[68,317]
Також у другому томі "Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр." йшлося про події 1918-1919 рр., визнавалося, що збройне протистояння між УНР і ЗСПР "ослаблювало і Денікіна, і Петлюру, і, навпаки, полегшувало становище Червоної Армії".[88,396] У своєму звичайному (доволі лайливому) стилі автори книги все ж визнали масштабність бойових дій між військами УНР та білогвардійцями; при цьому вони, як не дивно, навіть поспівчували українським воякам, які "переживали справжню трагедію. Загнані в тупик, виснажені і обірвані, вони гинули від тифу і голоду".[88,392] Проте поруч з цими невеличкими згадками містилися розлогі описи подій на фронтах громадянської війни у Росії, штучно створюючи враження, що доля України вирішувалася саме там, на підступах до Москви. Проте, що відбувалося восени 1919 р. на просторах Правобережної України, читачеві залишалося лише здогадуватись.
У 1970-ті роки, які стали «застійними» і для історичної науки в СРСР, було опубліковано незначну кількість досліджень з проблематики громадянської війни. У 1977 р. вийшов 5-й том "Історії Української РСР", присвячений подіям 1917-1921 рр. в Україні. У цій книзі стверджувалося, що восени 1919 р. уряд УНР діяв у союзі з Денікіним. Втім, уже на іншій сторінці зазначалося, що відносини між ними були вкрай ворожими.[85,428-443] Очевидно, питання про те, якими ж вони були насправді, читачеві пропонувалося вирішити на власний розсуд. М. Супруненко присвятив цій темі кілька абзаців у книзі "Боротьба трудящих України проти денікінщини", що вийшла в 1979 р. Цього разу автор вирішив повернутися до зроблених ним ще за сталінщини висновків (у свій час ним же й заперечених), не переобтяжених науковістю й досить сумнівних навіть у світлі радянських досліджень останніх десятиріч. "Українські буржуазні націоналісти... раділи з успіхів денікінських військ і з усіх сил добивалися встановлення єдиного фронту з Денікінським-вішателем, - стверджував М. Сунрунснко. - Їхні політичні позиції визначалися спільними з білогвардійською контрреволюцією класовими інтересами... Виступаючи разом з білогвардійщиною, українські буржуазні націоналісти не шкодували сил для зміцнення денікінського режиму". [67,107-108]
Подолати ці суперечності радянська історіографія не змогла до самого кінця свого існування. Останні енциклопедичні видання з історії громадянської війни, які вийшли в СРСР, згадуючи про українсько-білогвардійську війну, фактично заперечували одне одного. Окремо варто згадати про замовчування радянською історіографією факту переговорів більшовицького керівництва з «буржуазно-націоналістичною» Директорією УНР щодо спільної боротьби проти Денікіна восени 1919 р. Звичайно, сам факт цих переговорів заперечував тезу про «співпрацю» українського уряду з білогвардійцями. У 1986 р. радянська історіографія, розглядаючи проблеми дослідження історії України в СРСР, визнала, що "особливо недостатньо вивчені політика Директорії з травня 1919 р., її зв'язки з білогвардійцями та імперіалістичними інтервентами". Це фактично означало зізнання у цілковитій нерозробленості теми, яку радянські історики всіляко намагалися замовчувати впродовж 70 років.
Та змінювати щось уже було запізно. Суспільно-політичні зміни, які відбулися в СРСР наприкінці 1980-х-па початку 1990-х рр., ознаменували крах тоталітарної системи. В умовах падіння «залізної Завіси» й «інформаційного прориву» з-за кордону суспільство отримало можливість ознайомитися з величезним масивом раніше забороненої історичної літератури. Замовчування, підтасовування історичних фактів, численні фальсифікації, до яких постійно вдавалася радянська історіографія, її догматизм та суб'єктивізм стали очевидними для мільйонів людей. У пошуках нових, адекватних вимогам часу підходів чимало радянських істориків визнали хибність традиційних оцінок багатьох подій 1917-1921 рр.
Отже, українсько-білогвардійські відносини у 1919 р. не були висвітлені у радянській історіографії. Безумовно заслуговує на увагу та обставина, що автори більш вартісних з наукового погляду праць, які вийшли друком в СРСР у 1920-ті рр. чи в часи десталіиізації, досить обережно, хоча й не завжди послідовно, визнавали, що українсько-білогвардійські відносини та війна між ними у 1919 р. мала значний вплив на загальний перебіг громадянської війни у Росії. Однак у цілому за 70 років радянські вчені не виробили навіть чіткої концепції з цієї теми.
У сучасній російській історіографії немає єдності в оцінках ролі та значення українсько-білогвардійської відносин для загального перебігу російської громадянської війни. Частина російських дослідників вважає, що збройний конфлікт ЗСПР з національно-визвольними рухами, передусім українським, значно послабив денікінський режим, зробивши можливою його поразку в боротьбі з головним ворогом - більшовиками. Так, Д. Аманжолова вважає, що "роль і місце національного чинника в історії білого руху поки що вивчені досить слабко, хоча ця сторона діяльності антибільшовицьких урядів стала головним випробуванням їх життєздатності, особливо якщо врахувати, що всі вони... з самого початку діяли в складній поліетнічній та поліконфесійній ситуації російських окраїн. .."[51,302] Російська дослідниця зазначає, що "переконливим підтвердженням провалу національної політики білих, як однієї з найважливіших причин їхньої поразки в цілому, є історія взаємовідносин Добровольчої армії та її керівництва з національностями та їх організаціями на Півдні Росії".
Переважна більшість сучасних російських учених у працях з історії громадянської війни обмежуються в ліпшому разі лише короткими згадками про українсько-білогвардійську війну, утримуючись від оцінок її наслідків для денікінського фронту. Що це була за війна, як вона відбувалася, чи можна і чи варто було їй запобігти - ці питання залишаються невисвітленими в російській історичній літературі.
На нашу думку, визначальним чинником є відсутність дослідницького інтересу до національної проблематики з боку російських учених. Як слушно зауважив у 1997 р. український історик В. Верстюк, "сучасна російська історіографія не відчуває особливого інтересу до національних аспектів історії революції".[51,304] Це твердження цілком справедливо можна поширити і на період громадянської війни. На жаль, російські історики часто схильні ігнорувати ролі, у подіях 1917-1921 рр. національного чинника, зокрема українського.
З іншого боку, в російській історіографії напрямок, пов'язаний з дослідженням білого руху, переживає фактично лише етап становлення, з неминучою при цьому нерівномірністю заповнення «прогалин» історичних знань. Можна погодитися з відомою сучасною російською дослідницею В. Зіміною, яка констатувала в 1997р., що повноцінної історії білого руху ще не написано, а історіографія перебуває лише біля витоків дослідження цієї теми. На її думку, це відобразилося в історичній літературі "в епізодичності, в домінуванні фактичного матеріалу, в неминучій ідеалізації білого руху, в штучному ізолюванні його за регіонами, у невідпрацьованості понятійного апарату, який обмежує наукову полеміку рамками окремих чинників".[49,6]
Отже, поки що сторінка історії громадянської війни у Росії, пов'язана з боротьбою білогвардійських військ Півдня Росії проти української національної державності у 1919 р., залишається невисвітленою в сучасній російській історіографії і, схоже, не є об'єктом інтересу з боку дослідників.
1.3 Сучасна українська історіографія проблеми
Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років в Україні спостерігався значний сплеск інтересу громадськості до минулого. Особливо це стосується революційної доби 1917-1921 рр. як найбільш спотвореної радянською історіографією.
У цей час в Україні було видано чимало праць та спогадів учасників тих подій, представників національно-демократичного табору УНР тощо. Доступ до засекречених архівних фондів, введення до наукового обігу значного масиву невідомих раніше історичних матеріалів, а також критичне осмислення вже наявного в історіографії доробку відкрили можливості для об'єктивного наукового дослідження доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. З'явилося чимало наукових та науково-популярних публікацій, автори яких намагалися висвітлити діяльність Української Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського, директорії УНР.
Проте, вже на початку 1990-х рр. визначилася нерівномірність інтересу дослідників до різних періодів доби 1917-1921 рр. величезний масив журнальних статей, наукових публікацій та книг був присвячений державотворчій діяльності Центральної Ради, її лідерів М.Грушевського, В.Винниченка та ін. Трохи поступалася за обсягом і література з історії Української гетьманської держави П.Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Проте зовсім мало уваги науковцями було приділено дослідженню доби Директорії УНР (1918-1921 рр.), чи не найдраматичнішого етапу визвольних змагань. На початку 1990-х. рр. фактично не існувало жодної наукової публікації про Директорію УНР, тому цей період визвольних змагань залишався порівняно найменш досліджуваним.
Проте навіть в нових умовах не всі автори характеризуючи політику уряду УНР, змогли подолати застарілі радянські штампи. Так, зокрема дослідник В.Горак у своїй статті "Зліт і падіння Директорії" стверджував, що з російськими білогвардійцями, які визначаються як "реакційні сили, які виношували загарбницькі плани щодо України", Директорія в 1919р. не ворогувала, а дедалі більше зближувалася.[97,106-116] Автор ніяк не пояснює ту обставину, що восени 1919р. уряд УНР вів жорстоку боротьбу проти Денікіна. Проте це були поодинокі випадки.
У середині 1990-х рр. з'явилася низка спеціальних досліджень, присвячених історії УНР доби Директорії та Західно-Української Народної Республіки. Взаємовідносинам між урядами УНР та ЗУНР у 1919р. була присвячена публікація О.Павлюка "Від злуки до розриву(Взаємовідносини урядів УНР та ЗУНР у 1919р.)". автор зосередився на розгляді розбіжностей у зовнішньополітичній стратегії двох українських урядів. Зокрема О.Павлюком було показано різне ставлення до білогвардійських сил Є.Петрушевича та С.Петлюри, а також конфронтацію, що в результаті різних зовнішньополітичних поглядів відбувалась між двома українськими лідерами.[128,6-11] Гідна уваги ще одна праця О. Павлюка - це "Боротьба України за незалежність і політика США". Автор показує марність сподівань українських політиків та дипломатів на підтримку уряду США в побудові незалежної України.
М.Литвин та К.Науменко у своїй праці "Історія ЗУНР" також чимало уваги приділяв непростим взаємовідносинам керівництв УНР та ЗУНР. У даній роботі читач також може знайти схематичний аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ, а також опис драматичних подій, пов'язаних з переходом УГА на бік ЗСПР.
Політичним аспектом боротьби за владу в Україні у 1919р. присвячена праця А.Гриценко "Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919". Автор аналізує події лише у контексті внутрішньополітичних процесів УНР, відносин між Директорією та урядом ЗУНР, приділяючи значно менше уваги зовнішній політиці української влади, зовсім мало говориться про відносини Директорії з білогвардійцями.
Великого значення українсько-білогвардійським відносинам надає Н.Городня. у своїй публікації "Їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на паризькій мирній конференції", вона підкреслює, що саме через негативну позицію білогвардійців відносно українського національного руху, українським дипломатам було складно налагодити взаємовідносини з керівництвом держав Антанти.[98,75-80]
У 1996р. з'явилася публікація Д.Табачника, у якій чи не вперше було розглянуто відносини між Українською державою та російським білим рухом у 1917-1921 рр. Автор вважає, що якби українці та російські білогвардійці змогли налагодити спільну антибільшовицьку боротьбу і не витрачали сил для боротьби один з одним то можливо хід історії було б змінено. А українсько-білогвардійську війну осені 1919р. він взагалі вважає, тим чинником, що ослабив обидві сторони і тим самим зробив можливим "розгром антибільшовицьких сил і довгі десятиріччя страшного комуністичного тоталітаризму як для України, так і для Росії".[133,74]
А ось автор військово-історичного нарису "Збройні сили України. Нарис історії" Б.Якимович не надає великого значення українсько-білогвардійській війні 1919 р. Змалювавши події Київської катастрофи, автор не розглядає події війни військ УНЗ з ЗСПР, на його думку , саме внаслідок епідемії тифу українська армія опинилася у "трикутнику смерті".[77,139]
О.Балюн та І.Шевченко у своїй публікації "Антанта проти українського "сепаратизму". Дипломатія доби Директорії УНР та її уроки" змальовують антиукраїнську позицію керівництва країн Антанти. При цьому підкреслюють, що українська влада робила все можливе для боротьби з більшовиками і таким чином добитися визнання та підтримки Антантою. Проте керівництво Англії та Франції вирішило підтримати Російський білий рух у його намаганнях відбудувати "єдину та неподільну Росію", при цьому не звертаючи уваги на український національний рух.[90,65-73]
Цікавою є праця В.Сідака "Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії)". Так він показав корисність інформації, що надходила Директорії від українських розвідників, які діяли на Кубані та на окупованих денікінцями територіях.
У 1998р. вийшла колективна праця "Українська революція та державність (1917-1920 рр.)". Її автори (Т.Бевз, Д.Ведєнєєв, І.Гошуляк та ін.) описуючи події літа-осені 1919 р. надають великого значення українсько-білогвардійським відносинам, зазначаючи при цьому, що українсько-білогвардійська війна 1919 р. була одним з важливих факторів поразки української армії. Проте далі тверджень загального характеру автори не пішли. Не було розкрито ні причин ні ходу бойових дій війни Директорії УНР з ЗСПР.[81,163]
р. ознаменувався виходом в світ двох серйозних узагальнюючих праць з історії української революції 1917-1921 рр. у серії "Україна крізь віки" вийшла робота О.Реєнта та О.Рубльова "Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.", а В.Солдатенко видав працю "Українська революція: історичний нарис" Автори першої праці не оминули проблематики відносин між Директорією УНР та російськими білогвардійцями. Особливо слід відзначити те, що політиці білогвардійців на території України був присвячений цілий розділ. Зокрема автори охарактеризували політичний режим денікінців, показавши їх антиукраїнську політику, а також висвітлили боротьбу населення проти білогвардійської окупації. Проте в першу чергу, надавалось великого значення українсько-радянській боротьбі, а події війни УНР зі ЗСПР взагалі не розглядалися. Не краща ситуація була з працею В.Солдатенка. Автор сконцентрував свою увагу на розгляді політичної боротьби між українськими національними силами в середині країни, а також висвітлив боротьбу української влади з більшовиками. При розгляді конфлікту УНР з денікінцями В. Солдатенко взагалі вдався до тверджень загального характеру. Хоча у виданому того ж року історіографічному нарисі В.Солдатенко зазначав, що події військової політики та історія бойових дій другої половини 1919-1920 рр. - "чи не найслабша, найбезпорадніша ланка історії Української революції".[65,325]
Початок ХХІ ст. ознаменувався появою цілої низки праць з історії зовнішньої політики України періоду Директорії. Так, зокрема Б.Гончар та Н.Городня у своїй публікації "Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919 р.)" охарактеризували всю складність взаємовідносин між французькими інтервентами та українською та білогвардійською владами. Автори праці описали парадоксальну ситуацію, в яку поставила себе Франція під час інтервенції. Розчарувавшись у здатності білогвардійців налагодити боротьбу з більшовиками в Україні та не виконавши головну задачу інтервенції - налагодження спільного українсько-білогвардійського фронту, Франція не надала підтримки українцям у їх боротьбі проти більшовиків.[96,47-57]
Слід відзначити також дослідження О.Кучика, який у 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Україна в зовнішній політиці Антанти (1917-120 рр.)". Захисту дисертації передувала низка публікацій присвячених відносинам України з країнами Антанти. В своїх працях О.Кучик підкреслює, що саме негативне ставлення керівництва російських білогвардійських рухів до України перешкодило визнанню УНР країнами Антанти.
У 2001 р. була видана книга "Нариси з історії дипломатії України" під загальною редакцією В.Смолія. В розділах присвячених міжнародній політиці Директорії УНР та уряду ЗУНР автор О.Павлюк відзначає, що ворожість між керівництвом УНР та ЗСПР була однією з головних проблем у стосунках між Директорією та керівництвом ЗУНР. Загалом же відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами розглядалися в контексті відносин України з державами Антанти.
Особливе місце у вивченні історії національно-визвольних змагань періоду Директорії займають праці В. Лозового. Зокрема у монографії "Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР" автор описує всю складність взаємовідносин між українським та білогвардійським керівництвом.
Також вийшло чимало праць, присвячених військовій історії українських армій цього періоду. Так, особливої уваги заслуговує праця О.Завальнюка та С.Олійника "Українська Галицька Армія на Поділлі". Автори розглянули перебіг бойових дій УГА проти 40-тисячних білогвардійських військ, зосереджених на українському фронті, детально описують переговори командування УГА з денікінцями, а також перехід армії на бік ЗСПР. Військовій тематиці була також присвячена праця С.Олійника "Українська Галицька Армія на захисті УНР (липень-листопад 1919 р.)". Автор коротко описав участь УГА в українсько-білогвардійській війні.[126,221-224]
Не потрібно також забувати про дослідження історії білого руху в Україні. Так, дослідник В.Крупина присвятив дослідженню цієї теми цілий ряд праць, в яких він описав ставлення білогвардійців до українського національного руху, внутрішню політику Добровольчої армії на українських землях, а також значення "білих" сил для активізації політичної боротьби в Україні.
Серйозний внесок у дослідження історії дипломатії зробив Д.Табачник. Так, у 2004 і 2006 роках вийшло дві його праці "Історія української дипломатії в особах. Навчальний посібник", "Українська дипломатія. Нариси історії 1917-1990 роки". В цих роботах автор розкрив діяльність та політичні погляди провідних українських дипломатів. Так, зокрема в працях було охарактеризовано здобутки та поразки зовнішньополітичних відносин Директорії та Західно-Української Національної Республіки. Проте недоліком праць є те, що в основному розглядається діяльність лише міністрів закордонних справ, через що погано висвітлено діяльність закордонних представництв УНР та ЗУНР. Проблему розколу в українському національному таборі розглядає Яблонський В. у своїй праці "Від влади пятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР". Так, автор констатує той факт, що білогвардійська Добровольча армія "ставила собі завдання розколоти, а потім і знищити Українську армію, особливо Наддніпрянську її частину. В умовах нового наступу більшовиків, коли українські армії опинилися між двома значно більшими силами, це завдання Денікін частково виконав".[76,128]
Проблема українсько-російських відносин присвячена праця "Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах". Автори 1-тому Верстюк, Горобець, Толочко розглянули відносини Директорії УНР з не більшовицькими урядами Росії. Було показано всю непримиренність позицій українців та росіян, проте автори наголошували на тому, що керівництво України було готово до діалогу. Але таку можливість відкинуло командування ЗСПР.[87,412-480]
Трагічний наслідок для долі України мала українсько-білогвардійська війна. Передумови війни та детальний опис військових операцій можна знайти в працях М.Ковальчука. Слід відзначити те, що праці М.Ковальчука ґрунтуються на серйозній джерельній базі. Автор використовував матеріали архівів України, Польщі та Росії.
Отже, і сьогодні тематика, повязана з російським білим рухом, часто ігнорується дослідниками, як другорядна за своїм значенням. Такий підхід часто призводить до недооцінки ролі російських антибільшовицьких сил у опдіях в Україні, а отже, не сприяє всебічному й обєктивному дослідженню доби національно-визвольних змагань. На жаль, ця тенденція простежується й у спеціальних працях, присвячених добі Директорії УНР, історії їх збройних сил. Значно актуальніше вважається дослідження взаємовідносин і збройної боротьби УНР з більшовицькою Росією та Польщею. Тож попри визнання у працях багатьох сучасних істориків значимості збройного конфлікту з Денікіним для подальшої долі української державності 1917-1921рр., ці події вже тривалий час залишаються практично не дослідженими у історіографії.
2. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти
2.1 Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил
Кінець 1918-го - поч.1919-го років був переломним для щойно відновленої Української Народної Республіки. Після тріумфального повалення Гетьманського режиму і національної ейфорії грудня 1918 р. для Директорії наступили важкі часи. Вже в січні 1919 р. вся Лівобережна Україна, а згодом і Київ опинилися в руках більшовиків, при чому українська армія й надалі продовжувала відступати. За такої ситуації керівництво УНР розпочинає шукати союзників, зокрема одним із основних завдань зовнішньої політики Директорії було добитись визнання України країнами Антанти. Але як ми побачимо далі, цього не відбулось і однією з основних причин не визнання Антантою УНР, була позиція керівництва російсько-білогвардійських режимів, щодо України.
Ще під час повстання проти «гетьманців» у першій відозві Директорії до громадян України 14 листопада 1918 р. робився особливий наголос на національних завданнях повстання, говорилося про «панування генерал-гетьмана», яке вело Україну до єдиної неподільної Росії, визнавалась зрадницькою федеративна гетьманська грамота «про скасування самостійності Української Держави». Подібну політичну позицію відстоював й С.Петлюра у своєму Універсалі, що вийшов одночасно з відозвою Директорії. С.Петлюра закликав «українських солдатів і козаків боротись за державну самостійність України» проти запроданців, «котрі самі продались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій класі - безробітному російському офіцерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону».[87,465-466]
На думку одного з політичних діячів того часу П.Христюка, анти гетьманське повстання набрало ознак українсько-російського протистояння. «Україножерна політика московських соціалістичних партій на Україні під час гетьманщини», «нейтралітет» деяких з них під час повстання проти гетьманщини викликали підвищені національні настрої. - писав П.Христюк. Все російське, московське, хоч би й соціалістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим».[73,5]
Все це говорить про те, що тодішнє керівництво УНР обрало шлях на побудову незалежної Україні. Звісно це вело до загострення конфлікту між УНР та російськими білогвардійцями, які намагались відбудувати «єдину та не подільну Росію», але будь-яка національно-визвольна революція передбачає існування такого конфлікту і робить спроби до його вирішення. Проблема була в тому, що росіяни взагалі не сприймали самостійної України. З самого початку революції в російській свідомості важко приживалася ідея автономії України і взагалі не сприймався IV Універсал УЦР. Не викликав у росіян підтримки й малоросійський гетьманський варіант України. Гетьманську Україну вони сприймали як певний тимчасовий і фатальний збіг обставин, який дозволяв сховатись від більшовицької загрози, але не сприймався, як щось стале. А відновлення Директорією УНР взагалі вважалось державно-політичною катастрофою і ставилось в один ряд з більшовицькою загрозою.[47,323]
Таке не сприйняття росіянами України, викликало відповідну реакцію з боку українців. Відбувається подекуди насильницька українізація. Так, в своїх спогадах київський міщанин А. Гольденвейзер звинувачує Директорію в «некерованому українському націоналізмі» та «русофобстві». І як приклад розповідає про заміну в місті Києві російських вивісок українськими: «Єдина адміністративна дія, яку Директорія встигла здійснити, була заміна всіх російських вивісок на українські….».[8,231-232] Ця здавалось би несуттєва, в умовах військового часу, подія викликала бурхливу реакцію, як серед російських політичних кіл, так і серед українських. В.Винниченко з цього приводу писав: «Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й в усіх сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски… Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації…»[4,182-183] Слід відзначити, що дійсно окремі діячі УНР мали прихильність до насильницької українізації.
Одразу після встановлення влади Директорії перед нею постала низка проблем. Слід відзначити що Українська територія була оточена чужоземними, здебільшого ворожими військами: на півночі - більшовицька Червона армія, на південному сході - Добровольча армія генерала А.Денікіна, на заході - поляки на південному заході - румуни. Всі вони або претендували на частину українських земель, або взагалі відмовляли в існуванні незалежній Українській державі. Українські політики того часу розуміли що в такій несприятливій для УНР зовнішньополітичній ситуації потрібна серйозна союзницька сила. Такою силою могла стати Добровольча армія генерала А.Денікіна, саме з денікінцями можна було домовитись про спільні дії проти більшовиків. Але через антиукраїнську позицію А. Денікіна Директорія в кінці 1918 - на початку 1919 років не робить жодних кроків до співпраці.
На кінець 1918р. залишалось два «реальних» зовнішньополітичних орієнтири - Антанта і більшовицька Росія. Але у Директорії, яка складалася з представників різних політичних сил (В. Винниченко і С. Петлюра від українських соціал-демократів, представник селянської спілки Ф. Швець, соціаліст-самостійник О.Андрієвський та безпартійний А.Макренко), і серед українських партій загалом не було єдності щодо пріоритетів зовнішньополітичного курсу. Якщо праві сили, чиї інтереси й погляди відбивав С. Петлюра, воліли сперти ся на Антанту, то ліві течії та фракції, символізовані В. Винниченком, виступали за союз із радянською Росією й дивилися на Антанту як на силу реакційну.[64, 675] Українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставились до неї з недовірою. З другого боку, існував ще більш негативний досвід відносин з більшовиками. В.Винниченко, який на той час фактично керував зовнішньою політикою Директорії й безпосередньо готував більшість дипломатичних документів, пізніше так змалював дилему, що стояла перед Україною: «… підемо з Антантою - загинемо через реакцію, що прийде з нею, через недовіря народу, і попадемо в обійми єдиної-неділимої, яка вже соромливо стоїть за спиною милих союзників і жде слушного часу. Підемо з більшовиками - загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть та сама єдина-неділима».[42,342]
Слід сказати, що надзвичайно негативно сприймали відновлення УНР в російських політичних колах. Так, колишній царський міністр В. Гурко писав у своїх спогадах, що між різноманітними російськими політичними угрупуваннями в Україні не було єдності, лише в «двох відношеннях вони були одностайними, а саме: в негативному відношенні до українського сепаратизму і в позитивному - до добровольчої армії.»[14,30-31]
Російські політичні кола з тривогою спостерігали за ситуацією, яка склалася в кінці 1918 р. на Україні. Державний переворот та відновлення УНР, як уже згадувалося вище, вкрай негативно сприймалися росіянами. Діячі київського російського Національного центру бачили вихід із ситуації лише в передислокації в Україну частини Добровольчої армії. Вони неодноразово зверталися з такими пропозиціями до командування білих. «Мене постійно намагалися втягнути в українські події, хоча я вважав, що задача ця для Добровольчої армії непідсилу. В цьому надзвичайно складному військово-політичному положенні, в якому знаходилась Україна, одного престижу добро армії було замало. Потрібна була велика збройна сила, яка могла підтримати або скинути гетьманську владу, знищити рух піднятий УНС, та головне, прикрити північні кордони України від вторгнення Червоної армії. Це міг зробити народний підйом, але його не було.»[44,102] А.Денікін жалкує, що послати в Україну в той час не було кого.
З точки зору традиційного російського патріотизму український національно-визвольний рух трактувався як позбавлена будь-якого ідейного підґрунтя змова, інспірована зовнішніми ворогами Росії, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Саме позиція білогвардійців у національному питанні, на думку українського керівництва, унеможливлювала переговори з ними. Лідери білого руху принципово заперечували право українського народу на самовизначення, хоча, варто відзначити, одностайності в цьому питанні серед російських білогвардійців не було.
Найбільш значною за географічними масштабами та військовою силою була 140-тисячна сибірська, білогвардійська армія на чолі з «Верховним правителем Росії» адміралом А.Колчаком. «Верховний правитель» був прихильником «відновлення Росії у попередніх кордонах». Так , у листопаді 1918 р., відразу ж після приходу А.Колчака до влади, голова його зовнішньополітичного відомства Ю.Клюшніков заявив у пресі про визнання гасел миру без анексій і контрибуцій на основі самовизначення народів, проте без таких «крайнощів», як створення «окраїних держав» (Україна, Білорусь, країни Прибалтики). Така позиція пояснювалась тим, що «майбутнє належить великим і могутнім політичним одиницям», і що саме відновлення «єдиної і неподільної» Росії забезпечить їй провідну роль на міжнародній арені. Виступ А.Колчака 9 лютого 1919 р. у м. Кургані лише підтвердив дану позицію. Він закликав проводити «посилену працю всіх прошарків населення за відновлення Росії в її попередніх кордонах». За проектами А.Колчака України могла лише отримати національно-культурну автономію.[110,158]
Проте, якщо характеризувати загальне ставлення «Верховного правителя» до українців, то він не був українофобом, як більшість білогвардійської військово-політичної еліти того часу. І цьому свідчать багато факторів. Так, ще в 1917 р., перебуваючи на посаді командувача Чорноморського флоту, А.Колчак на відміну від багатьох інших російських воєноначальників, позитивно сприйняв українізацію військових частин.[110,159] Цікаво, що у складі його сибірських армій у 1919р. діяли українські частини створені з ініціативи місцевих українських організацій. Так, серед з'єднань Західної білогвардійської армії був український полк ім.. П.Сагайдачного, а в складі 6-го Уральського корпусу - полк ім.. Т.Шевченка. При Чехословацькому корпусі існував сформований з галичан Карпатороський полк. Дані факти свідчили про певну гнучкість А.Колчака в національному питанні, хоча як пише М.Ковальчук, це істотно не впливало на ставлення диктатора до українського національно-визвольного руху.[51,13]
Ще одним великим осередком білого руху був південь колишньої Російської імперії. Навесні 1918 р. командувач Добровольчою білогвардійською армією у цьому регіоні, генерал Л.Корнілов у своїх заявах визнавав право народів колишньої імперії на широку автономію, при умові збереження державної єдності Росії. Іноді в приватних розмовах генерал навіть визнавав за Польщею Фінляндією та Україною право на самовизначення.[51,13]
Проте, в кінці квітня 1918 р. генерал Л.Корнілов загинув і посаду головнокомандувача обійняв генерал А.Денікін. Новий головнокомандувач вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до українського національного руху. Саме Денікін очолив Збройні Сили Півдня Росії, створенні на початку 1919 р. внаслідок обєднання білогвардійських та козачих армій. На жаль більша частина командування цієї армії негативно ставилися до УНР. Так, начальник політичної канцелярії при головнокомандувачі ЗСПР Чайковський у січні 1919 р. заявив, що Україна - це російський край, відповідно, про жодну підтримку українців у їх прагненні до незалежності не може бути й мови. При ставці головнокомандувача ЗСПР була створена спеціальна підготовча комісія у національних справах, яка діяла як громадська організація.
Було затверджено низку законодавчих актів, в яких Денікін деталізував основні напрямки своєї політики. Так, «Тимчасове положення про громадянське правління» встановлювало схему територіально-адміністративного поділу. Відповідно до цього документа було утворено Київську, Харківську, Новоросійську області, Терсько-Дагестанський край, на чолі яких стояли «головноначальствуючі» - щось на кшталт генерал-губернаторів з диктаторськими повноваженнями. У їх підпорядковані перебували губернатори, начальники повітів та волостей.[86, 210]
Така антиукраїнська позиція росіян мала свої наслідки. Так для боротьби з українською владою, російські політичні діячі вирішили використати держави Антанти. З цією метою в Румунії відбулася (17-23 листопада 1918 р.) нарада обєднаного російського монархічно-соціалістичного табору. В нараді взяли участь: А.Кривошеїн і В. Гурко (бувші царські міністри), М.Маргулієс (пізніше член уряду ген. Юденича) А. .Тітов і І.Фундамінський (праві російські есери), П.Мілюков, Н. Шебеко, А. Хомяков, а також і українці, які підтримували імперські домагання Росії: В. Демченко (колишній одеський міський голова), Н.Савич (монархіст) та інші. Метою наради було виробити програму політичної акції для держав Антанти в «Південній Росії».[59,69]
Нарада висловилась за те, щоб Антанта негайно допомогла військами, зброєю та амуніцією армії генерала Денікіна, що була в той час зосереджена на Дону та Кубані і мала також незначні відділи в Одесі. Ціла ця акція, як говорилося в постановах наради, мала бути направлена на боротьбу проти більшовиків для відновлення «єдиної неділимої Росії». Провід над всіма антибільшовицькими силами мав бути доручений російській команді. В цьому дусі нарада виробила меморандум і передала його послам Англії, Франції та Америки в Ясах. Крім того, була вибрана делегація з 6 представників по два від правих, центра і лівих (Гурко, Шебенко, Мілюков, Третьяков, Тітов і Кровопусков) для переговорів з представниками Антанти на Мировій Конференції в Парижі.[59,70]
Слід сказати, що керівництво держав Антанти, після перемоги у війні, найбільше хвилювало становище в колишній Російській імперії. Премєр-міністр Великобританії Ллойд Джордж вважав, що «ніякого миру не буде, поки мир не наступить у Росії. Війна в Росії означає війну на половину Європи і майже на половину Азії… Цивілізований світ не може дозволити собі залишити Росію в ізоляції та запустіні».[3,453]
Прихильністю керівництва Англії та Франції вирішили скористатися російські політики. Під їх впливом французький консул у Києві Енно 23 листопада 1918 р. від імені держав Антанти в одеських часописах оголосив декларацію.
В цій декларації говорилось наступне: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти і яке підтверджують союзники. Відбудова Росії, як держави, що входить до блоку держав переможців, демократичних країн Антанти, відбуватиметься згідно з бажанням всіх патріотів і всіх елементів, що стоять за порядок в Росії. А щодо Південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю піддержати в ній порядок. Ця непохитна воля в найблищому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагають обставини.»[59,70]
Одночасно Енно оголосив другу відозву, в якій вже цілком самовільно заявив, що «держави Антанти визнають уряд на чолі з гетьманом і ні в якому разі не допустять вступу військ Петлюри до Києва».[59,70]
Але ця самовільна заява Енно не мала ніякої правової сили. Причина в тому, що посли держав Антанти в Ясах підписали повноваження консулові Енно, не маючи на те деректив від своїх урядів. Крім того в кінці березня 1919 р. на засіданні французького парламенту міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Енно ніколи не був консулом Франції й ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. А коли на тому самому засіданні один з послів прочитав документ, яким стверджувалося, що французький посол в Ясах, Сент-Оляр, ще в кінці квітня 1918 р. «від імені уряду республіки» доручив Енно «виконувати обовязки віцеконсула в Києві», Пішон знову заявив, що «Енно ніколи не був нашим консулом».[59,70]
Деякі дослідники, зокрема І.Борщак, прийшли до висновку, що Енно і Сент-Оляр (перший свідомо, а другий несвідомо) стали знаряддям в руках росіян, які й були авторами даного фарсу.
Російська сторона намагалась скористатися прихильність «консула» Енно для втягнення військ Антанти у боротьбу з «українськими сепаратистами». В поданому російською стороною меморандумі підкреслювалось, що «перші озброєні сили союзників принесуть з собою тверде рішення не визнавати окремих державних організмів, утворенних Німеччиною в цілях роздроблення Росії і вернуть Росії її Андріївський прапор - символ її єдності».[90,79] Зрозуміло, що насамперед йшлося про Україну. Автори меморандуму вимагали, щоб французький консул, повернувшись до Києва, керувався у своїй політиці стосовно української влади принципом визнання неподільності Росії. Вони не виключали можливості зміни влади в Україні до моменту, поки французький консул добереться до Києва, тому підкреслювали, що у такому випадку французька політика «повинна була б мати негативний характер по відношенню до нової влади і одночасно пудтримувати російські кола».[ 108,230]
Не стояла осторонь контактів з Антантою і українська влада. Перші таємні спроби ввійти в контакт з урядами держав Антанти УНС здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах В. Білецького.[80,343]
Через нього французьким дипломатам було передано інформацію про становище в Україні, про діяльність УНС та його політичну платформу: «признання повної незалежності України в її етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини, Закарпатської Русі, торгівельні відносини з Антантою; повстання проти німців, усунення германо-фільського уряду гетьмана; визнання демократичного уряду й надання йому фінансової допомоги». В листі однак, не йшлося про те, що найбільше цікаво Антанту на той час - можливість участі українських сил у боротьбі з більшовизмом. Тому Антанта насторожено поставилася до українських пропозицій. Висловившись за відновлення єдиної Росії, представники Антанти, втім, не відмовлялися цілковито від співпраці з Директорією, про що й було повідомлено В.Білецького.[80,344]
Проте повстання Директорії було зустріну то не дуже прихильно країнами Антанти. І причин цьому було кілька: невизначеність Директорії у зовнішньополітичних орієнтирах і проведення переговорів з більшовиками; ще одним великим прорахунком Директорії була недооцінка інформаційно-пропагандиської роботи, і це при тому, що польські і російські представники у Парижі намагалися різними способами дискредитувати українську владу.[92,82]
Але незважаючи на не надто прихильну політику країн Антанти, українські національні сили покладали великі надії на допомогу з їх боку. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що й російські антибільшовицькі сили також робили все можливе, щоб притягнути Антанту на свою сторону, причому не лише у боротьбі з більшовиками, але й українськими націоналістами.
Слід сказати, що антиукраїнська політика росіян на міжнародній арені мала свої негативні для іміджу українського національного руху наслідки. Так французька газета «Ле Тамп» писала: «Німці, здається, сприяють сепаратистському руху Винниченка і Петлюри, який загрожує більшовизації південного заходу Росії».[59,50] Така недостовірна інформація сприймалась політичною елітою держав Антанти, які в подальшому проводили антиукраїнську політику.
Проте серед політичної еліти держав Антанти не було одностайності в ставленні до України.
Головний експерт французького міністерства закордонних справ з російського питання Камерер у своєму меморандумі до Пішона від 16 листопада 1918 р. відзначав, що в звязку з виведення німецьких військ союзники змушені сприяти організації української армії. Ця точка зору дістала своє відображення в меморандумі Пішона до Клемансо від 26 листопада (до речі, цей документ був складений для Пішона Камерером). В документі відзначалося, що «невелика кількість кадрів може реконструювати українську армію для боротьби з більшовиками, а прибуття наших дивізій буде зустрінуте з ентузіазмом і заохочуватиме Україну мати справу з Росією (так само, як і Польщею)».[55,378] Але подібні заяви з вуст керівництва Франції були продиктовані намаганням мобілізації всіх антибільшовицьких сил. Премєр-міністр Франції, а також голова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, міністр закордонних справ Пішон і переважна частина провідних діячів зовнішньополітичного відомства співчували ідеї відродження могутньої «єдиної і неподільної» Росії, яка становила б загрозу Німеччині. «У «російському відділі» французького міністерства закордонних справ явно відчувалося тяжіння до старої орієнтації Франції на єдину та сильну Росію, - зазначав український дипломат А.Марголін - Пішон, Бертело і Камерер перебували на той час під сильним впливом тієї домінуючої думки, що Росія врешті-решт неодмінно відродиться, що коли навіть акції Колчака, Денікіна і Юденича не приведуть до такого результату, то це станиться пізніше, суто стихійним шляхом».[116,250] Підтримуючи курс на «єдину і неподільну» Росію, С. Пішон та його співробітники працювали в тісному контакті з російськими політичними еміграційними колами. Зокрема з колишнім російським послом В. Маклаковим.
Українське питання викликало суперечності і серед урядових кіл Великобританії. «…Чи не найбільший розкол викликаю питання про політику стосовно країн та провінційній, що відпадали від Росії, - згадував про настрої в англійському парламенті міністр оборони В.Черчіль. - Денікін стояв за цілісність Росії. Через це у війні проти Радянської Росії він був ворогом своїх союзників… Україна була готова битися з більшовиками за свою незалежність, але її ані трохи не приваблювала військова диктатура Денікіна».[8,170] Не дивлячись на такі висловлювання У.Черчіль все таки в першу чергу захищав інтереси російських білогвардійців, а український національно-визвольний рух, його цікавив лише, як союзник у боротьбі з більшовиками. Натомість прихильником незалежності України був посол Великобританії в Парижі лорд Берті. Ось що він записав у своєму щоденнику в грудні 1918 р.: «Немає більше Росії! Якщо лише нам вдасться домогтися незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України та інших, скільки б їх не довелася сфабрикувати, то, як на мене все інше може забиратися під три чорти і варитися у власному соусі».[1,191] Такої позиції також дотримувалися британські дипломати в Парижі. Але в самому Лондоні не так прихильно ставилися до українського національно-визвольного руху. Зокрема Д. Ллойд-Джордж досить скептично ставився до здатності українців збудувати власну державу. На засіданні Великої пятірки 16 січня 1919 р., він охарактеризував повстання в Україні проти гетьмана як більшовицьке, Петлюру - як авантюриста, Україну - як державу, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму, як її уявляли.[3, 50].
Як видно зі сказаного вище керівництво провідних європейських держав негативно ставилось до українського національного руху. Така позиція країн Антанти пояснювалась бажанням відбудувати Росію в її колишніх масштабах, а також боязню того, щоб новоутворені держави не стали союзниками Німеччини.
2.2 Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт
Ворожа позиція багатьох політичних і військових діячів Франції та Англії до Директорії проявила себе під час інтервенції союзницьких сил. Ще напередодні інтервенції Пішон попереджав військового міністра: якщо французьке командування увійде в стосунки з повстанцями з метою розєднання більшовиків, воно повинне дотримуватись особливої обережності. Попередження Пішона про обережність не означало повної відмови від контактів з українцями. Військовий міністр направив ці інструкції головнокомандуючому Східної групи військ Ф. Еспере, але вони не дійшли до командувача французьким десантом генерала Боріуса перед висадкою.[96,51]
Ще до початку інтервенції українські війська зайняли Одесу. Лише невелика частина міста залишилась в руках російських добровольців. Українці мали повну можливість поширити свою владу на ціле місто. Але Директорія заборонила ворожі кроки проти добровольців, яким пропагували французи. Українське керівництво мало велику надію на підтримку останніх. [59,71]
Поблажливість українців зіграла на руку російським добровольцям. 18 грудня 1918 р. до Одеси прибув перший французький десант на чолі з генералом Боріусом, який напередодні звернувся до Бертело з питанням чи повинен він приступати до висадки, незважаючи на присутність українців. На це генерал Бертело відповів, що висадку треба здійснити негайно, і Боріус не повинен вступати в стосунки з Петлюрою, за винятком того, щоб попередити його про персональну відповідальність за будь-які безпорядки, вчинені його військами. На підтримку цієї лінії 16 грудня Бертело виступив із заявою, яка проголошувала «главарів більшовиків», а також Петлюру і Винниченка «особисто відповідальними за будь-який ворожий виступ і будь-яке прагнення порушити спокій в країні».[96,51] Ця телеграма, яку Енно надіслав 18 грудня в Київ, зрівнювала більшовиків і Директорію з точки зору ставлення Антанти до них.
Командування французькими військами в Одесі на початку інтервенції було більш категоричне і непохитне в питаннях орієнтації на ті чи інші сили. З прибуттям до Одеси генерал Боріус відкрито став на сторону російського офіцерства, яке під прикриттям союзницького десанту наступного дня знову зайняло все місто. А українські війська, маючи наказ не вступати в конфлікт з військами Антанти, не чинили опору і залишили Одесу. Генерал Боріус призначив військовим губернатором Одеси денікінського генерала О. Грішина-Алмазова, а українську Директорію спеціальною декларацією повідомив про її відповідальність за всі ворожі дії, спрямовані проти французько-російських сил в районі Одеси.[115,120] На деякий час в Одесі запанували впливи російських реакційних кіл на чолі з київським україножером Василем Шульгиним, що видавав там навіть свою газету «Росія», в якій, як і завжди, ганьбив український рух.[59,71]
Слід сказати, що деякі акції Директорії були суперечливими, щодо Антанти. 19 грудня 1918 р. український уряд вислав відверто не дружню ноту урядам країн Антанти. В цій ноті говорилося, що українська влада «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман…», і вимагала «зясування від держав Антанти щодо цілі висадження їхніх військ на Україні», здійснене без узгодження з Директорією.[59,343] Ця нота, ймовірніше всього, була відповіддю Директорії на відверто ворожі дії французького командування, щодо українського національного руху. І це при тому, що українці сприймали французьких інтервентів, як союзників.
Проте Директорія розуміла, що ворожнеча з країнами Антанти може мати фатальні наслідки для України. Тому 27 грудня Голова Ради Міністрів України В.Чехівський направив представнику УНР в Швейцарії Лукаcевичу вказівки під грифом «цілком таємно» для керування місією в міжнародних питаннях. У листі зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу. Ця «провокація», відзначав В.Чехівський, має «щирого прихильника в непевній особі Енно, який іменує себе консулом Франції і уповноваженим дипломатичним представником Антанти».
З метою поліпшити відносини з Антантою Лукасевичу доручалося «дипломатичним порядком, безумовно минаючи пресу», повідомити уряди Антанти, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати, або взяти на себе ту матеріальну відповідальність, або борги, що припадають на неї з усієї суми колишньої Росії, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного дипломатичного обговорення всіх фінансово-економічних справ. Антанта не має ніякої рації вступати з Україною в конфлікт через свої капітали, а скільки це доцільно врегулювати шляхом згоди, бо кожний конфлікт «може кинути Україну в обійми російського більшовизму».[80,52]
Проте певному порозумінню між українською владою та командуванням французьких військ допомогли, несвідомо, самі ж добровольці. Однією з перших причин перегляду інтервентами своєї політики була нечисленність добровольчих загонів на півдні України. Та й ті що були, неприємно вразили французів своєю небоєздатністю та не високими моральними якостями. Вперше французьке командування відмітило такі «якості» добровольців, під час взяття Одеси армією УНР. Росіяни не чинили жодного опору і це при тому, що ось-ось мали підійти союзники. До того ж володіючи вже даною територією білогвардійське командування не спромоглося налагодити тут мобілізацію до війська.[90,66]
Крім того, між добровольцями і інтервентами почали виникати конфлікти. Так зокрема, призначення Грішина-Алмазова військовим губернатором Одеси мало негативні наслідки для французького командування. Генерал вважав себе офіцером, підлеглим Денікіну і тому звертався до нього за схваленням своїх дій. Але Денікін оперував в англійській зоні і з французької точки зору не мав повноважень в Одесі. Французьке командування в Одесі було вкрай незадоволене втручанням Денікіна в справи даного регіону. Позиція французів була чіткою: добровольці на цій території були не для того, щоб адмініструвати, а для того, щоб воювати з більшовиками. Верховенство добровольців на цій території могло бути розцінене так, що французька зона начебто передається Англії, а це було неприйнятним для французів.[96,53]
Ще однією причиною конфлікту була нездатність російського військового губернатора організувати постачання продовольства до міста. У звязку з цим французьке командування було змушене звернутись до українців, які контролювали зернові припаси. А це в свою чергу, призвело до відкритого конфлікту з добровольцями.[59,190-191]
січня 1919 р. до Одеси прибули командуючий союзними силами на півдні Росії генерал дАнсельм та начальник штабу полковник Фрейнберг. Ще до їх прибуття 5 січня 1919 р. до міста прибув повноважний представник Директорії УНР військовий міністр генерал Греков для ведення переговорів з французами. Прибуття дАнсельма і Фрейнберга ознаменувало зміну ставлення інтервентів до українців. Прибулі вважали, що треба не відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися створити союз двох місцевих антибільшовицьких сил - українців та Добровольчої армії. Тому перше запитання, поставлене генералом дАнсельмом до Енно було таке: чи бачив вже Енно генерала Грекова?[96,165]
Дуже швидко новоприбулі французькі воєноначальники зрозуміли, що їх надії на білогвардійців зовсім себе не оправдовують. Тому з цього часу французьке командування підтримує відносини паралельно і з українцями, і з росіянами.
Проте, французьке командування, розпочинаючи переговори з Директорією, не відмовлялося від цілей інтервенції, а лише змінювало тактику. Формулу нової тактики визначив полковник Фрейнберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирішені тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і українців».[118,72]
В такому ж дусі була заява генерала дАнсельма ідеологу добровольчого руху В.Шульгіну: «Ми повинні підтримувати у вас всі елементи порядку, а щодо партійних відмінностей - щодо того, хто стоїть за монархію, хто за єдність Росії, хто проти, - це не наша справа».[96,45] В деякій мірі складається враження, що командування військами інтервентів було в ролі судді, до якого апелювали і українці, і білогвардійці. Тому французьке командування вирішило використовуючи такий стан справ максимально мобілізувати обидві ці сили для боротьби з більшовиками. При цьому намагатись не допустити військового протистояння між українцями і білогвардійцями до повної перемоги над більшовиками.
Ставлення до України змінилося й в самому Парижі. Так, під час дебатів у палаті депутатів з питань зовнішньої політики 29 грудня 1918 р. переважна більшість депутатів, а саме центристи і право центристи, висловилися за підтримку українського національного руху. Голова комісії з закордонних справ французького парламенту Франклін Буйон, виступаючи від цього блоку, зазначав необхідність діяти у згоді як з російськими елементами, так і з прикордонними національностями, констактуючи факт, що Польща і Україна вже на той час знаходилися під серйозною небезпекою і тому «завтра може бути надто пізно».[59,54]
Таким чином, переговори між українцями і французами були розпочаті. Перша зустріч між генералами Грековим і дАнсельмон відбулась 15 січня 1919 р. Під час цієї зустрічі український представник попросив підтримати УНР у боротьбі з більшовиками. Під час переговорів дАнсельм зажадав підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Таким підтвердженням стало зняття блокади Одеси українськими військами і відступ їх на лінію Тирасполь - Бірзула - Вознесенське - Миколаїв - Херсон. Проте, місія Грекова не досягла будь-яких результатів, і сам він не був визнаний офіційним представником України.[59,71]
Але, українсько-французькі переговори були причиною відкритого конфлікту між Французьким командуванням і білогвардійськими офіцерами. Російські політичні кола почали звинувачувати французьке командування в зраді і відкрито критикувати. У відповідь інтервенти на деякий час закрили проросійську газету «Росія», що почала виступати вороже проти політики французького командування. Одночасно в Одесі почав виходити український часопис «Новий шлях» з самостійницьким напрямом і ворожим відношенням до Добровольчої армії. Також, французьке командування заборонило білогвардійцям мобілізацію в одеському районі під приводом, що Добровольча армія не має популярності серед місцевої людності. А прихильник Добровольчої армії Енно був усунутий від справ та виїхав у Париж.[69,71; 96,52]
Це були ті факти, під впливом яких Директорія почала вірити в можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Наступна місія відправлена Директорією для переговорів була в складі міністра преси О.Назарука і міністра народного господарства С.Остапенка. В цей час більшовицький наступ на Україну успішно розвивався і створив безпосередню загрозу Києву. Тому Директорія уповноважила членів місії погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги. Єдиними безкомпромісними питаннями для українців були: незалежність Української держави і аграрна політика Директорії.[115,120]
Делегація повернулась до Києва 24 січня. Але через евакуацію, обговорення умов, висунутих французами, було відкладне до переїзду у Вінницю. Умови французького командування здивували навіть найбільших прихильників згоди з Антантою. Основні, вимоги, які висував полковник Фрейнберг, який представляв французьку сторону, були такими: 1.Директорія і уряд реорганізовуються з тим, що до складу їх не входять Винниченко, Чехівський і Петлюра. Перших двоє через їх «збільшовичення», а Петлюра, тому що «бандит». 2.Для спільної боротьби з більшовиками, український уряд формує армію з 300 тисяч чоловік, яка підлягає зверхній команді держав Антанти. Українська армія повинна бути сформована в тримісячний термін, при чому в разі недостачі українських старшин запрошуються офіцери з російських добровольців. 3.На час боротьби з більшовиками залізниці і фінанси переходять під контроль французів. 4.Справа державної незалежності України вирішується на мировій конференції в Парижі. 5.Директорія звертається до Франції з проханням прийняти Україну під свій протекторат.
На вимогу Назарука про попереднє визнання Української держави Фрейнберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може…, з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди з питання вашої автономії - ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно».[96,120]
Ці умови французького командування викликали загальне обурення. Українські політики вказували на те, що в цих умовах залишається зовсім не вирішеною справа самостійності України, а крім того допускалася грубе втручання в наші внутрішні справи.[123,65]
Після повернення місії Назарука і Остапенка переговори в Одесі проводжувала місія віце-міністра зовнішніх справ А. Галіпа, а наприкінці січня туди виїхав А. Марголін, делегат УНР на Паризьку мирну конференцію.
Той факт, що всі українські делегації, котрі відстоювали ідею незалежності України, не дістали підтримки французького керівництва, демонстрував, загалом, позицію Франції щодо державності України. Французьке військове керівництво твердило одне, що справа незалежності України вирішуватиметься на мирній конференції в Парижі. Переговори активізувалися після прибуття до Одеси А. Марголіна. Який висловив принципово новий погляд майбутнього існування колишньої Російської імперії, а також план спільної боротьби більшовиків.[98,78]
Підготовку меморандуму, з яким А. Марголін розпочав переговори з французами, ініціювали українські дипломати від імені новопосталих держав УНР, Білорусії, Дону та Кубані. В ньому йшлося про державний устрій країн, що утворювались на уламках Російської імперії та про шляхи і методи придушення більшовизму.[87,478] Автори меморандуму відштовхувались від фактору реального розладу Росії після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Обєднати Росію, навіть у формі федерації, в умовах, що склалися, на їх думку, можна було або силою втручання іноземних держав, шляхом примусу, або «по добровільній згоді як рівного з рівним тих державних осередків, які створилися на уламках старої Росії». В звязку з цим, говорилося у меморандумі, « Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, прийшли до глибокого переконання, що питання державного влаштування цих чотирьох одиниць може отримати швидке і належне вирішення лише шляхом окремого здійснення основ державності та порядку в кожній з них».[59,256]
Даний проект отримав назву «федералізація знизу». Французьке керівництво прихильно поставилось до цього меморандуму. Зокрема полковник Фрейнберг у розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. заявив: «Формулу петлюрівців - через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації».[96,56]
Проте найпершим завданням в даному меморандумі була перемога над більшовиками. Всі чотири нові держави висловились проти створення єдиної антибільшовицької армії, вважали достатнім лише сформування загального генерального штабу для керівництва оперативними діями військ, але без права «втручатися в політичне життя та внутрішні справи державних новоутворень».[91,36] Одеські газети надрукували цей меморандум. Проте російські добровольці вкрай негативно поставилися до такого плану боротьби. Це й не дивно, адже гетьман П.Скоропадський пропонував подібний план генералу А.Денікіну, але останній рішуче його відкинув. Керівник добровольчої армії докладав зусиль для створення єдиної армії. Так, наприкінці 1918 - початку 1919р. він зломав опір керівництва Кубані і підпорядкував їх збройні сили добровольчому командуванню. Тому А.Денікіна сильно дратували зносини Директорії з кубанськими очільниками.[45, 123]
А.Денікін добре розумів, яку смертельну небезпеку ідеї «Єдиної та неподільної Росії» несе спроба України, Дону, Білорусії та Кубані переконати керівників Антанти в доцільності підтримати їх план. Щоб не допустити цього, в хід були пущені всі політичні можливості та впливи. Досить вдало описав дану ситуацію А.Марголін: «Взаємовідносини французької влади, представників Добровольчої армії і делегатів українського уряду були досить складними та заплутаними. Французи були не певними, вони не знали на чому зупинитись».[60, 278]
Поки проходили переговорили українців з французами армія УНР відступала під натиском більшовиків. Цей факт дещо похитнув віру французів у Петлюру та його армію, але вони вважали цей відступ тимчасовим. Обі сторони були зацікавленні в позитивному результаті переговорів.[72, 123]
березня 1919 р. з ініціативи французького командування відбились переговори на ст. Бірзула. Директорію представляли на цих переговорах голова уряду УНР Остапенко (голова делегації), міністр військових справ генерал Греків і члени Трудового Конгресу С.Бачинський та І.Мазепа. З французької сторони був начальник штабу французького командування полкових Фрейнберг. Переговори відбулися в салоні-вагоні полковника, в якому він приїхав з Одеси і мали на меті обговорення умов французького командування щодо порозуміння з Директорією.[59,92-93]
Голова української делегації Остапенко оголосив відповідь Директорії на зазначені умови французького командування. Ось як описав учасник переговорів І.Мазепа реакцію Фрайнберга на домагання українців: «Фрайнберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винничка, Петлюри та Чеховського, а й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принципова і коли на це не погодитесь, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак за більшовизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожен бандит називає себе петлюрівцем». Далі Фрайнберг вимагав відпущення митрополита Антонія, архієпископа волинського Євлогія, а також всіх колишніх гетьманських міністрів. При цьому пригрозив: «.. коли б з ними що трапилось по вині Директорії, то повідомимо голову французького уряду Клемансо і тоді про українську справу не буде й мови».[59,93-94]
Українці запротестували проти образи свого керівництва, а на рахунок Антонія, Євлогія та гетьманських міністрів, повідомили, їх долю буде вирішувати український суд. І.Мазепа та С. Бачинський в знак протесту проти такого тону француза хотіли покинути нараду. Проте Остапенко переконав їх в інтересах справи вберегти рівновагу.[96,48]
Після протесту українців представник франції змінив тон, перепрошуючи, що, мовляв його не так зрозуміли і т.п.[42,378] відносно незалежності України, Фрайнберг стояв на тому, що це питання має вирішити мирова конференція в Парижі. А на рахунок боротьби з більшовиками, то союзники вирішили організувати її таким чином, що окремі національні армії з своїми урядами мають діяти в межах певних смуг (зон). Українська зона буде межувати на заході з польською зоною, а на сході з зоною російських добровольців. В кожній зоні цивільна влада діє до кінця боротьби, і сама постачає харчі своїй армії.[59,94]
Щодо України, то її армія буде автономною щодо своєї внутрішньої організації, але підлягатиме загальному союзному командуванню. Французьке командування було не проти того, щоб в українській армії були інструкторами французи, а не російські добровольці. Українська і добровольча зони підлягали французькому командуванню. Демаркаційна лінія між українською і добровольчими зонами в подальшому буде визначена французами. Також французьке командування погоджувалось, щоб в українській зоні не було, російських військових відділів, а також польських і румунських. Серед всього іншого Фрайнберг зазначив, що внутрішня політика України є справою самих українців, якщо їх реформи не будуть перешкоджати встановлено порядку в країні.
Також Фрайнберг зазначив, що виключно в інтересах справи французьке командування мусить взяти під свій контроль фінанси і залізниці всіх національних зон.
Проте представники Директорії не погодились на такі умови. Основними причинами цього були незадоволеність українців ставленням французів до Директорії та до справи незалежності України. Також Остапенко заявив, що організація української армії має проводитися в межах своєї національної території, а не в рамках якоїсь штучно створеної «національної зони».[96,48]
«Пригадую, вся наша делегація верталася в Винницю з невеселим почуттям, що французьке командування в Одесі - це ворожа нам сила» - згадував І.Мазепа про ті переговори.[59,95]
На прохання Дерикторії продемонструвати ставлення Франції до українського національного руху, французьке командування видало «Загальний наказ №28». В цьому наказі повідомлялося, що Франція і союзники не забули змагань, в яких Росія брала участь на початку війни, і тепер вони прийшли в Росію, щоб надати всім благонадійним елементам і патріотам можливість відновити в країні порядок, котрий давно вже знищено страхіттям громадянської війни. Незадоволення Директорії цим документом було в тому, що він не лише не відображав французької підтримки України, а взагалі не містив ніякої згадки про неї.[96,48]
лютого французи повідомили про припинення українсько-французьких переговорів. А вже 14 лютого генерал Бертело, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе делегацію А.Марголіна і заступника міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича.[96,49]
лютого представник французького військового командування при Директорії капітан Ланжерон надіслав премєру Остапенку лист, в якому вказувалося на необхідність прийняття Директорією маніфесту. У відповідності з ним Україна фактично підпадала під опіку Франції. В листі наводився текст маніфесту, що був продиктований особисто генералом Бертело. Вже 17 лютого Директорія ухвалила Декларацію, на якій наполягала французька сторона.[115, 121] Одночасно загострилися відносини між французьким командуванням і керівництвом Добровольчої армії. Французи наполягали на єдиному командуванні всіма силами південного Заходу, що мало знаходитися в їх руках; на організації цивільної влади на цій території під управлінням французів; на формуванні змішаних російсько-французьких частин. Денікін відстоював свою незалежність від французів і зверхність над ними. Щодо змішаних частин ним був виданий наказ, в якому підкреслювалося, що кожен офіцер, котрий піде служити до них, буде відданий до військово-польового суду.[45, 148]
Криза у відносинах між французьким командуванням в Одесі і Добровольчою армією привела до розриву стосунків між ними. 13 березня французьке командування оголосило облоговий стан Одеси. З переходом влади до генерала дАнсельма при ньому організувалася рада з виконавчими функціями на чолі з Анро де Ланжероном, якого добровольці вважали ставлеником українців. Призначення були здійсненні без узгодження з Денікіним. Представники російських кіл охарактеризували ці дії як «політичний переворот». З цього приводу не лише російські тогочасні кола, але й деякі західні дослідники дійшли до думки, що це призначення означало відмову французького уряду від політики підтримки єдності Росії. Але як вважають сучасні українські дослідники Б.М. Гончар і Н.Д. Городня, такі твердження не мали під собою міцного підґрунтя. Політика французького командування, на їх думку, в цей період зумовлювалося катастрофічним військовим станом і непевністю в обох можливих союзниках.[96,49]
Українсько-французькі переговори тривали ще протягом березня місяця, проте вони не дали ніяких відчутних результатів. До того ж французи під натиском більшовиків самі почали втрачати свої позиції. Французьке командування в Одесі не змогло налагодити військову співпрацю українців та білогвардійців. Генерал А.Денікін нічого й чути не хотів про спільні дії з армією УНР і це було однією з причин постійних конфліктів добровольців і французів.
Політика французького уряду в Україні стала предметом гострої критики в кінці березня з боку парламенту Франції. 24 березня 1919 р. в палаті депутатів відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі. Депутат Лафон, критикуючи уряд, заявив: "Ви зараз чіпляєтесь за українців... Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який, здається, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли прогресу, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розбитий, коли він більше не існує, коли його армія не отримує ніякої підтримки від французьких військ, шо знаходяться в Росії…" Далі Лафон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона в підтасовці інформації про українців, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче підкреслив: "Українські селяни стали більшовиками завдяки вашій політиці; найбільший більшовицький агент в Європі - це французький уряд." [96,53]
Звинувачення Лафона підтримав депутат Франклін Буйон: "В той час, як ми хотіли в грудні вести переговори з представниками України, Енно було дозволено публічно поширювати висловлювання, які були справжньою декларацією війни... Українська проблема є найделікатнішою з усіх... Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поширення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності?.. Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників в цій справі. Вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться..."[96, 53]
Одночасно з критикою політики уряду виступили і прихильники Де-нікіна, назвавши її надто "українофільською", і звинуватили генерала д'Ансельма і полковника Фрейнберта в діяльності на користь українців. Отже, політика уряду Франції щодо України була настільки непослідовною і невизначеною, що зазнавала жорсткої критики з двох протилежних сторін.[115,121]
Розвиток французької інтервенції показав неможливість утворення спільного російсько - українського антибільшовицького фронту. Основною причиною цього була позиція керівництва ЗСПР на чолі з генералом А. Денікиним. Окрилений своїми перемогами над більшовиками він вирішив не поступатись українцям в їх національних домаганнях. Так під час виступу 24 квітня 1919 р. у Владикавказі, головнокомандувача ЗСПР генерала А.Денікін оголосив «обласний і національний сепаратизм» ворожим білій ідеї. «Рушиться Російська державність, і з уламків російської храмини будують маленькі будиночки, які змете перша ж буря», - сказав він. Визнаючи те, що замість російського прапора на теренах колишньої імперії зявилось багато інших прапорів найрізноманітніших форм і кольорів, генерал А.Денікін з пафосом заявив: «Але, панове, прийде день, і він не за горами, коли їх сховають і з почуттям незручності згадуватимуть про них. І прийдуть, і схиляться перед трикольоровим російським прапором, бо в ньому - сила і міць, до якого прилучаться всі маленькі народності, історично повязані з долями Росії. За велику Росію, ура!» Серед «Маленьких народностей» у Денікіна, звичайно ж, опинився 27-мільйонний український народ, до національно-визвольної боротьби якого вождь білого руху ставився особливо непримиренно.[51,14] В повній мірі це описав один з відомих учасників білого руху, керуючий відділами законів та пропаганди у складі особливої наради при головнокомандувачі ЗСПР. К.Соколов: «З ким дійсно ми перебували у відкритій і постійній ворожнечі, то це з українськими політичними угрупуваннями петлюрівсько-самостійницького зразка. Але в цьому випадку йшлося вже про одне з корінних начал нашої політичної ідеології, про принцип російської єдності, і тут компроміс був для нас неможливий…»[27,277]
Досить суттєвою причиною формування негативного ставлення до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР була особиста позиція головнокомандувача А.Денікіна, який фактично був диктатором на зайнятих білогвардійськими військами теренах Південної Росії. Категоричний і безкомпромісний, Денікін вважав «українське питання» штучним, вигаданим німцями та австрійцями з метою послабити міць Росії. Ще у 1917 році А. Денікін мав справу з українським національним рухом, коли відбувалась українізація військових частин, що знаходилися в Україні. Ця подія викликала в нього вкрай негативне ставлення. Саме тоді Денікін вперше мав справу з українським військовим рухом, очолюваним членом Української Центральної Ради С. Петлюрою. Ось як генерал А.Денікін згадував ті події: «В серпні, коли я командував Південно-західним фронтом, з 34 корпуса до мене почали надходити погані звістки. Корпус якось став виходити з-під прямого підпорядкування, отримуючи безпосередньо від «генерального секретаря Петлюри і накази і укомплектування».[44,131] Саме тоді виникла особиста неприязнь Денікіна до особи Симона Петлюри.
Навіть серед консервативно налаштованого керівництва російського білого руху головнокомандувач ЗСПР вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до національних вимог українців. «Вашу ставку на Петлюру бито», - заявив Денікін представникам української громади Катеринослава під час свого візиту до звільненого від більшовиків міста.[51, 224]
Така непримиренність командування ЗСПР в національному питанні позначилась і декларації до держав Антанти від 27 квітня 1919 р. Чи не на найпершому місці серед завдань, які поставили перед собою білогвардійці, було «відновлення могутньої, єдиної та неподільної Росії», в якій не було місця, навіть, для автономії України.[75, 269] Така позиція вождів білого руху усувала навіть найменшу можливість до порозуміння з урядом УНР.
Але, таку жорстку позицію в національному питанні білогвардійського керівництва не розділяла одна впливова російська антибільшовицька організація - Російська Політична Нарада. Вона виникла у грудні 1918 р. в Парижі як дипломатичне представництво всіх білогвардійських армій. Провідні діячі РПНаради В.Маклаков і С.Сазанов, на відміну від вождів білого руху - військовиків, були політиками й належали до табору ліберально-демократичних сил. Вони були ближче знайомі з демократичною природою США і західноєвропейських держав і вважали за необхідне у національному питанні, зокрема визнати незалежність Польщі й надати національно-культурну автономію Україні. Ці політичні діячі розуміли, що держави Антанти хотіли б бачити Росію федерацією, робили певні кроки в цьому напрямку. «Було б необхідним урочисто визнати, що Росія стоїть на грунті чотирнадцяти пунктів Вільсона як програми миру. Це нам вигідно і це формально визнано всіма союзниками… І неодмінно зробити заяву про повагу Росії до прав національностей, що її населяють. Це єдиний засіб для боротьби проти сепаратизму», - писав В.Маклаков до міністерства закордонних справ Корчака 6 січня 1919р.[100,69-70] Керівництво РПНаради всерйоз побоювались визнання державами Атанти незалежності деяких державних утворень, що виникли на уламках Росії, тому наполегливо радили білогвардійським режимам на місцях де-факто визнавати національні уряди для спільної боротьби проти більшовиків. «Ми не уявляємо собі майбутнього Росії інакше, як вільним співжиттям народів на принципах не лише автономії та федералізму, але навіть у деяких випадках і на умовах, встановлених двосторонньою угодою і на началах незалежності…» - це уривок з офіційного меморандуму РПНаради поданого Паризькій мирній конференції 9 березня 1919 р. З іншого боку, говорилося далі в меморандумі, поки країна переживає громадянську війну і не має можливості організовано висловити свою волю, ніякі питання щодо її устрою не можуть бути вирішені, їх розгляд стане можливим лише після відродження Росії.[100,72-73]
Але не можна говорити про велику прихильність діячів РПНарди до національно-визвольних рухів. Така позиція російських представників була продиктована суто тактичними міркуваннями. Було зрозуміло, що несприйняття білогвардійцями національних вимог призведе до ворожнечі між білим та національними рухами, що в свою чергу призведе до послаблення антибільшовицького фронту. Це ж, на їхню думку, могло призвести до посилення дипломатичної активності держав-лімітрофів та визнання їх Антантою. І таку перспективу розвитку подій Маклаков вважав дуже серйозною небезпекою. Тому російські кола в Парижі намагалися вплинути відповідним чином і на білогвардійські уряди в Росії. Проте якщо адмірал А.Колчак був схильний приймати до відома рекомендації РПНаради, то А.Денікін зі своїм однозначно негативним ставленням до національно-визвольних рухів на теренах Росії відкидав можливість будь-яких компромісів з ними.[51,16] Що призвело до певної суперечності між керівником ЗСПР та російських політичних кіл в Парижі. Зокрема позиція В. Маклакова викликала подекуди гостру критику з боку впливових російських політичних кіл на зайнятих ЗСПР теренах. «Не лише ми, але й союзники, високо цінуємо героїчну боротьбу Добровольчої армії за відновлення Росії, але ми не можемо приховати, що минулу довіру до її політичних гасел вже підірвано..» - писав В. Маклаков до ставки Денікіна 10 квітня 1919 р.[100, 81-82]
Слід відзначити, що діячі РПНаради робили спроби налагодити співпрацю і з українською делегацією. Але з цих спроб нічого не вийшло. Причиною було те, що представники УНР відстоювали принцип Незалежності України, не бажаючи брати участь у будь-яких проектах відновлення Росії. Так само безуспішними були спроби російських політичних кіл вплинути на вирішення «галицького питання». Діячі РПНаради вважали Галичину «російською землею». 10 травня 1919 р. Нарада представила на імя голови Паризької мирної конференції меморандум, вироблений її військовою комісією на чолі з генералами Паліциним та Ігнатьєвим, у якому пропонувалося встановити східний кордон Польщі вздовж річки Буг. Галичина, пояснювали автори меморандуму, належить Росії. В тім, на розгляд галицької справи позиція Росіян практично не справила жодного впливу - до уваги приймалися лише інтереси молодої польської держави.[51, 17]
Таким чином, саме суперечності ідеологічного характеру не дозволяли піти на співпрацю керівництву російських білогвардійських сил з урядом самостійної України. Росіяни проголосивши гасло «єдиної та неділимої Росії», нічого не хотіли й чути про незалежність України. Єдине на що українці могли розраховувати, то це на національно-культурну автономію. Така позиція діячів Білого руху не могла задовольнити керівництво УНР. Тому розглядаючи в першій половині 1919р. різноманітні зовнішньополітичні комбінації, які мали наблизити визнання України на міжнародній арені, український уряд не брав до уваги антибільшовицькі сили в Росії. Національна політика білих вождів була настільки очевидно ворожою до української держави, що ні очолювана С.Петлюрою Директорія, ні уряди Чехівського, С. Остапенка та Б. Мартоса навіть не намагалися встановити бодай найменші контакти з керівництвом білого руху взагалі чи Збройних Сил Півдня Росії (що географічно перебували ближче) зокрема.
3. Від спроб співпраці до війни
3.1 Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»
До літа 1919 р. українська влада по відношенню до білогвардійців проводила політику ігнорування. В умовах відсутності бойового контакту з ними питання про визначення ставлення до білогвардійських військ не стояло на порядку денному перед урядом УНР. Єдиним справді серйозним ворогом здавалися більшовики, а про існування десь далеко білогвардійців, які періодично робили заявки на "збирання російських земель", українське керівництво воліло забути.[38;308]
Проте значні військові успіхи адмірала Колчака зумовили підтримку його західними країнами. Даний факт мав негативні наслідки для України. 14 травня 1919 р. голова Паризької мирної конференції Ж.Клемансо звернувся від імені держав Антанти до Колчака, висловивши готовність надати йому та його союзникам матеріальну підтримку для створення всеросійської влади [20;278]. Ця заява Ж.Клемансо фактично ставила хрест на всіх зовнішньополітичних домаганнях українців. Антанта, ще раз продемонструвала, що підтримує відновлення Росії в попередніх кордонах (за винятком - Польщі і Фінляндії) і не бачить у східній Європі місця для незалежної України. В заяві говорилося, що російська влада повинна скликати Установчі Збори, відновити місцеве самоврядування та врегулювати відносини з новоутвореними державами-лімітрофами за посередництва Ліги Націй.[21;235] Проте для незалежності України це нічого не міняло. Україна мала увійти до складу Російської Федерації.
травня 1919 р. українська делегація отримала від Паризької мирної конференції відповідь на меморандум півторамісячної давнини. Українцям пообіцяли допомогти в антибільшовицькій боротьбі та справедливо, відповідно до бажання населення, вирішити проблему Галичини. 21 травня на засідання Вищої Ради Антанти було запрошено членів української делегації - Р.Сидоренка, В. Панейка, М. Лозинського, О.Шульгіна та полковника Д.Вітовського. розмова велася головним чином довкола ситуації в Галичині (саме в цей час польсько-французькі війська генерала Галера атакували Українську Галицьку Армію), проте прем'єр-міністр Великобританії Д.Ллойд-Джордж ставив "цікаві" (за визначенням представників УНР), запитання і щодо Наддніпрянської України. "Найцікавішим" було таке запитання прем'єра: "Я нічого не хочу сказати про питання про визнання самостійності Української Народної Республіки, але коли б так трапилося, що вам довелося б приєднатись чи до Росії чи до Польщі, то куди б ви хотілись приєднатись? ". звісно українські дипломати взагалі відмовились розглядати таку перспективу, але це був лише гарний жест при поганій грі. Наступного дня делегація була прийнята Ж.Клемансо, який мовчки вислухав прохання надати допомогу українській армії для боротьби проти більшовиків допомога звичайно ж, так і не надійшла.[56;538]
Ситуація для українців стала ще гіршою після відповіді адмірала Колчака на заяву Ж.Клемансо. Адмірал повідомляв про повну згоду з усіма вимогами союзників. Він визнав право Польщі на незалежність, проте долю Фінляндії мали визначити Російські Установчі збори, автономію було обіцяно Естонії, Литві, Латвії, Кавказьким і закаспійським державним утворенням.[57;78] Про майбутній політико-правовий статус українських земель не говорилося.
Подані вище події можна вважати переломними для української зовнішньої політики. Держави Антанти впевнено зробили ставку на російсько-білогвардійські сили, що призвело до перегляду позицій зовнішньої політики України деякими членами української делегації на Паризькій мирній конференції. Так, зокрема, А.Марголін, О.Шульгін та В.Панейко(представник ОУНР) заявили Г.Сидоренкові, що "всі делегації держав Антанти ставляться до ідеї державної незалежності України негативно і дають зрозуміти, що українська справа отримає прихильність держав Антанти тільки тоді, коли українці стануть на становище відбудови Росії на основі Федерації. Таким шляхом як часть федеративної Росії і Україна зможе запевнити собі політичну самостійність".[21;298] Український посол у Відні В.Липинський бачив єдину можливість порятунку для України у переговорах з росіянами про відновлення федеративної Росії. Ось що він писав у листі до міністра закордонних від 27 травня 1919 р.: "І до сих елементів треба нам звернутися (маються на увазі російські представники у Парижі - автор), з сими елементами треба зробити союз для відновлення федеративної Росії, евентуально створення східноєвропейської федерації, і їх використати на міжнародній арені, щоб врятувати Галичину від загибелі. Коли ми прийдемо до них з платформою федерації, і коли по сім будемо домагатися прилучення західних українських земель до такої федерації, то може, вони з нами почнуть говорити і, не рішаючи остаточної форми тої федерації і змісту наших державних прав, може підтримають нас тепер же активно перед державами Антанти в справі Галичини".[43;76]
За такої ситуації українці спробували порозумітися з російськими колами у Парижі. Проте останні окрилені своїми зовнішньополітичними успіхами, а також переконані у перемозі білогвардійських армій відхилили пропозицію української делегації визнати де-факто незалежність України в обмін на зобов'язання уряду УНР відстоювати та пропагувати на установчих зборах ідею федерації з Росією. До речі пропозиція українців не сподобалась і дипломатичним колам Антанти, що зайвий раз говорило про те, що керівництво Франції та Великобританії не бажало бачити незалежною Українську державу.[61;93]
Але голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г.Сидоренко не полишав спроб хоч якось зарадити справі. 30 травня він направив на ім'я Ж.Клемансо офіційну ноту з приводу розгляду Антантою питання про визнання адмірала Колчака. "Приймаючи до уваги, що політичні російські кола не відмовились від думки про відновлення бувшої Росії, Українська делегація доводить до відома Вищої Ради, що визнання Російської держави, якою вона б не була, не відноситься до теренів України, на якому український народ організував свою незалежну державу з законним урядом і що він вирішив захищати всіма силами свою незалежність та суверенність." - ішлося в ноті.[71;68] Проте ця нота, як і інші звернення українців були проігноровані Вищою Радою Антанти.
червня 1919 р. виступаючи у французькому парламенті міністр закордонних справ С.Пішон заявив: "Ми хочемо лише сильної Росії. Ми не хочемо припуститися помилки з роздрібненням Росії".[73;249] Під час бурхливого обговорення цієї заяви депутати, схильні до визнання незалежності України(Франклін Буйон, Г.Гайар-Бенсель, Л. Пералаз та ін), залишились у меншості, більшість підтримала позицію Піщона. У Лондоні також прийняли рішення про підтримку в Росії передусім білого руху.[70;148]
червня генерал Денікін визнав Колчака "Верховним правителем Росії" і "Верховним головнокомандуючим російських армій".[10;375] Даний факт сприяв міжнародному визнання Колчака. Воно не примусило себе довго чекати. 13 червня Вища Рада Антанти відправила до Омська, столиці Колчака, телеграму, в якій повідомляла, що "союзники щасливі, що загальний тон відповіді генерала Колчака та її основні положення відповідають їхнім пропозиціям".[33;71] Також союзники пообіцяли надати допомогу білогвардійським арміям і тим силам які приєднаються до них.
У Парижі серед держав-лімтрофів (Латвії, Литви, Естонії, Грузії, України Білорусі, Азербайджану, Північного Кавказу) рішення союзників про визнання Колчака викликало розпач та протести. Проте на них ніхто не звертав увагу.[46;192] Серед російських політичних кіл у Парижі відчувалося піднесення, а діячі РПНаради навіть перейшли від переговорів з представниками національних урядів до свого роду "контрнаступу" проти них. "Нам слід особливо закріпити перед державами наше тлумачення пункту про національності в розумінні визнання союзниками принципу єдності Росії", - писав у ці дні С.Сазанов.[65;230] чітко описав позицію російського уряду Б.Бахмєтьєв: "Автономний розвиток має бути забезпечений в середині кордонів відновленої Російської держави з відповідними гарантіями прав національностей, але без загроз суверенності і єдності Росії".[67;159] Українці звісно спробували протестувати проти повного ігнорування союзниками та Колчаком "українського питання". Так, 16 червня 1919 р. Г.Сидоренко направив з цього приводу ноту голові Паризької мирної конференції. Проте ця нота як і попередні залишилася без відповіді.[93;206]
червня Г.Сидоренко від імені української делегації підписав разом з представниками Латвії, Азербайджану, Естонії, Грузії та інших держав-лімітрафів декларацію з протестом проти визнання Антантою Колчака та проханням надати можливість населенню національних районів Росії визначити своє майбутнє шляхом вільного волевиявлення. 18 червня декларацію вручили президенту США В.Вільсону, як головному творцю принципу національного самовизначення. [95;102] Того ж дня українська делегація направила Паризькій мирній конференції повторну ноту з протестом проти визнання Антантою Корчака Верховним правителем Росії. Проте жодних наслідків ці заходи не принесли.[71;63] Лише британські представники в Парижі неофіційно повідомили Г.Сидоренку, що "коли експеримент відбудови Росії не вдасться, тоді визнаємо вас". Попередивши про можливу довго тривалість "експерименту".[70;150] На превеликий жаль, в міністерстві закордонних справ УНР не надали факту визнання Антантою адмірала Колчака, як всеросійського правителя, значної уваги. В цей час міністр закордонних справ УНР В.Темницький вирушив у кількамісячну поїздку країнами західної та центральної Європи. Визнання Антантою уряду Колчака як майбутньої всеросійської влади застало міністра у Відні. Проте він фактично ніяк не відреагував на цю звістку. Навіть в такій ситуації В.Темницький не віддав Г.Сидоренкові жодних розпоряджень, які б визначали лінію поведінки української делегації на мирній конференції з урахуванням останніх змін реалій.[46;202]
Очевидно, не відразу зрозуміли значення останніх подій на міжнародній арені і в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР. Лише 22 червня під час засідання уряду, виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А.ЛІвицький зробив доповідь про проект ноти до держав світу, у зв'язку з визнанням Антантою Колчака. Всім міністрам пропонувалося до 25 червня висловити свої думки з цього приводу.[13;240] Втім, уже 24 червня А.Лівицький зачитав на урядовому засіданні вироблений проект ноти. Його ухвалили і доручили розіслати державам світу. Ще декілька днів пішло на різноманітні бюрократичні нюанси, зволікання та затягування.[59;295]
Не виправдалися сподівання українців і на Сполучені Штати Америки. Не дивлячись на те, що президент США В.Вільсон був творцем основних принципів самовизначення народів, українцям було відмовлено у визнанні їхньої держави.
червня 1919 р. держсекретар США Р.Ласінг заявив українським представникам, що "США не визнають незалежності України навіть тимчасово, поки українська делегація не досягне відповідної угоди з адміралом Колчаком." Р.Ласінг категорично наполягав на тому, що уряд УНР повинен визнати адмірала Колчака (якому на цей час підпорядковувалися всі інші вожді російського білого руху) верховним правителем і вождем всіх антибільшовицьких армій. Україна мала увійти до складу Росії. На всі протести українських дипломатів Р.Ласінг цинічно відповів, що право народів на самовизначення означає для українців можливість вибирати між польською і російською окупацією. Заява держсекретаря США - однієї з найдемократичніших держав на той час у світі, справила приголомшливе враження на українських дипломатів.[95;143]
Така, непримиренна, щодо незалежності України, позиція керівництва провідних західних держав зумовила появу в дипломатичних і політичних колах УНР проектів, автори яких пропонували визнати федерацію України з небільшовицькою Росією. Це, на їхню домку, відкрило б перед урядом УНР перспективи визнання на міжнародній арені та можливості отримання значної матеріальної та військової допомоги від Антанти. Подекуди пропонувалося навіть розірвати зі ідеєю федерації відразу ж після зміцнення української державності.[46;221]
Слід сказати, що ідея входження України на федеративних правах до складу Росії мала як своїх прихильників так і противників серед прихильників були й досить впливові українські діячі, такі, як відомий вчений і політик М.Грушевський, що перебував у цей час на еміграції у Західній Європі, представник УНР у Чехословаччині М.Славінський та інші.[40;19] Зовсім іншу позицію з цього приводу зайняв міністр закордонних справ УНР В. Темницький, який висловлювався проти будь-яких поступок у справі незалежності України. Відстоювати українську державність В.Темницький був готовий навіть у союзі з більшовиками. На початку липня 1919 р., відразу ж після обміну думками зі своїми співробітниками, В.Темницький відправив до Кам'янця-Подільського військового старшину Індишевського. Завданням посланця було повідомити уряд УНР про невдачі українців на зовнішньополітичному фронті. Індишевський віз з собою також листи Темницького, що містили аналіз міжнародної ситуації.
У Кам'янці-Подільському звістки, що їх привіз із Відня посланець, викликали неабияке пригнічення. 8 липня уряд на своєму засіданні заслухав тимчасово виконуючого обов'язки міністра закордонних справ А.Лівицького. який оприлюднив зміст надісланих В.Темницьким повідомлень. Міністри ухвалили "інформацію прийняти до відома" та провести найближчим часом спільну з урядом ЗУНР нараду для обговорення ситуації. Проте приховати за сухими рядками постанов приголомшення та демократизацію українському керівництву не вдалось. Український політичний табір охопило глибоке розчарування та зневіра в можливості відстояти незалежність на міжнародній арені.[62;32]
Проте, навіть у такій деморалізуючій ситуації українські політики у своїй більшості не сприймали ідеї Федерації України з Росією. Лише окремі політичні угрупування висловили готовність до такого розвитку подій. Так, провід Української партії соціалістів-федералістів(УПСФ) в особі М.Корчинського, Л.Білецького та С.Гаєвського несподівано заявив у пресі, що партія "ніколи не відкидала і не відкидає можливості федерації з Росією за умовами визнання за українським народом права на повагу до нього, розвиток власної культури тощо".[57;56] Проте в цілому суспільство та політичні партії негативно сприйняли таку перспективу.
Український провід намагався хоча б чимось зарадити катастрофічному становищу української справи. Так, 15 липня український військовий агент у Румунії полковник А.Стрижевський зустрівся в Бухаресті з представником ЗСПР генералом А.Геруа, якому повідомив про готовність українського уряду узгоджувати з білогвардійцями операції своїх військ проти більшовиків і навіть підпорядковуватись Денікіну у військових питаннях. Денікінському керівництву пропонувалося відкласти вирішення питання про майбутній державний устрій України й Росії до майбутньої перемоги на більшовиками. Білогвардійські представники досить скептично поставилися до можливостей такої співпраці. Військові сили УНР, затиснуті більшовиками у Південно-Західному кутку Поділля, здавалися росіянам надто незначними у порівнянні з багатотисячними арміями ЗСПР, які 3 липня 1919 р. згідно з директивою А.Денікіна, розгорнули "похід на Москву".[108;71] Гучні успіхи створювали відчуття непереможності білогвардійських військ та їхнього вождя, який, здавалося, не потребував союзників.
Таким чином зовнішня політика Директорії не увінчалася успіхом. Країни Антанти відмовились визнати незалежність України, відповідно й не надали українцям допомоги для боротьби з більшовиками. Визнавши адмірала Колчака верховним правителем Росії союзники фактично підтримали курс на відбудову "єдиної та неділимої" Росії. В той же час білогвардійське керівництво окрилене перемогами своїх армій, а також підтримкою країн Антанти навіть нічого чути не хотіло про союз з Директорією, зокрема генерал А.Денікін продовжував стверджувати що він не визнає незалежної України, не визнає її уряду і що не збирається йти на поступки українцям в національному питання.
3.2 Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»
З липня 1919 р. успішний наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Україні розгорнули Галицька та Дієва армія УНР, які протягом короткого часу завдали ворогові відчутних поразок. У той же час у південно-східному регіоні України проти більшовиків наступали війська лівого крила білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії.[52;378] Здавалося, дні більшовицького панування в Україні вже полічені.
Білогвардійські війська, які несли на своїх прапорах гасло відродження «єдиної та неподільної» Росії, стрімко просувалися вглиб Лівобережної і Південної України. "Політичні аспірації Добрармії на цей час законсервувалися. Вони вперлися у два слова- «єдина, неподільна!» А «едину-неподільну» намагалися утворити кров'ю й зусиллями тих, що її не хотіли", -зазначав відомий кубанський політик В. Іванис.[49;375] Неприхована ворожість керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху вже ні для кого не була таємницею. Зі свого боку, уряд УПР, маючи відомості про великодержавний курс політики Денікіна та антибілогвардійські селянські повстання,, які почали спалахувати на Лівобережжі, також скептично ставився до можливості порозуміння з ЗСПР. Уже 18 серпня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР російський білий рух характеризувався як "денікінська реакція" та "ворог Української Народної Республіки".[13;235] Така взаємна ворожість, здавалося, загрожувала серйозним конфліктом між антибільшовицькими силами, незважаючи на наявність у них спільного ворога.
серпня 1919 р. українські війська перейшли в рішучий наступ проти більшовиків на Правобережжі. Кінцевою метою армії УНР та УГА було здобуття Києва й Одеси. Військова перевага була на боці українців, і протягом кількох тижнів вони повністю визволили від більшовиків Поділля та значну частину Волині. 12-та червона армія під ударами українських військ невпинно відкочувалася на північ. Уже в середині серпня з'єднання армійської групи генерала А. Кравса з боями вийшли на західні кордони Київщини, а Київська група армії УНР під командуванням отамана Ю. Тютюнника зайняла район Умань-ХристинІвка. Частини 3-ї Залізної дивізії армії УНР під командуванням О. Вдовиченка намагалися, долаючи опір ворога в районі Вапнярки, просуватися у південному напрямку.[92;223]
Так само стрімко розвивався наступ білогвардійських військ. З липня 1919 р. командувач ЗСПР генерал А. Денікін віддав наказ своїм арміям про наступ на Москву. Кавказька армія генерала П. Врангеля мала наступати через Саратов-Пензу-Нижній Новгород, Донська армія генерала В. Сидоріна - через Вороисж-Козлов-Рязань та Новий Оскол - Єлспь - Каніиру. Добровольча армія генерала В. Мая-Маєвского, яка перебувала на лівому крилі 150-тисячних військ ЗСПР, мала розвивати наступ па Москву в напрямку Курськ - Орел. При цьому лівофлангові війська В. Мая-Маєвського мали вийти на лінію Дніпра та Десни, зайняти Київ, а також чорноморське узбережжя України, в тому числі й Одесу. Заволодівши невдовзі Полтавою та Катеринославом, з'єднання Добровольчої армії просувалися до Києва: наступ на українську столицю здійснювала 7-ма білогвардійська дивізія генерала Брєдова, яка рухалася з Полтави. Водночас 3-й Кубанський кінний корпус генерала А. Шкуро форсував Дніпро і рушив на Кривий Ріг - Знам'янку. 12 серпня генерал А. Денікін віддав розпорядження Добровольчій армії утримувати захоплену Знам'янку, а 3-му армійському корпусу генерала Н. Шилінга зайняти чорноморське узбережжя, вийти на лінію Вознесенськ - Роздільна й захопити Одесу.[5;223-228] Збереглися відомості про те, що Денікін таким чином прагнув випередити просування в Південну Україну армії УНР. Фронт Збройних Сил Півдня Росії невпинно розтягувався на захід, наближаючись до району операцій української армії.
Урядовим колам у Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, потрібно було якомога швидше визначитися, ким є білогвардійські війська для української армії: союзником чи ще одним ворогом. Це розуміло насамперед українське військове командування. Вже незабаром після переходу УГА за Збруч Начальний вождь Галицької армії генерал М. Тарнавський доповів Головному отаманові військ УНР С. Петлюрі про неможливість для українських армій здійснювати боротьбу на два фронти - одночасно проти більшовиків та білогвардійців. На запитання про ставлення до російських військ генерала Денікіна С. Петлюра відповів генералу, що в разі військового конфлікту з ними більша частина білогвардійських вояків перейде на бік українців. На чому ґрунтувалося таке припущення Головного отамана? Очевидно, на даних про те, що значну частину особового складу військ ЗСНР складали кубанці.[80;392-393]
Кубанські козаки, як відомо, були нащадками українського Чорноморського козацького війська. Українське життя на Кубані не завмирало, і в 1917-1919 рр. кубанські лідери неодноразово порушували питання про приєднання краю до України.[28;3] Відтак українське керівництво сподівалося, що Денікін не піде на конфлікт з УНР, оскільки це могло б викликати розкол у лавах його військ.
Подібні розрахунки начебто підтверджувалися даними, отриманими з Кубані оперативним шляхом. Важливу інформацію про ставлення кубанських політичних кіл до України надав уряду УНР сотник О. Євтухів, який повернувся в серпні 1919 р. з Кубані. Як випливаю з зібраних ним даних, Кубанська Крайова Рада була налаштована вкрай опозиційне до Денікіна, обіцяючи "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". Сотник О. Євтухів висловив низку рекомендацій: підтримувати контакти з Кубанню для протиставлення її білогвардійцям та всіляко використовувати українську діаспору для відповідного впливу в цьому регіоні.[11;3] На початку серпня 1919 р. за дорученням члена Директорії УНР А. Макаренка до Кубані таємно відправився український старшина Ю. Скугар-Скварський. Він мав надзвичайне завдання; зібрати відомості про становище білогвардійців та схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти режиму Денікіна.[98;199-200]
Незважаючи на певну логіку, ці сподівання показали насамперед відсутність в українських лідерів достатньо чіткого уявлення про антибільшовицькі Збройні Сиди Півдня Росії та тенденцію видавати бажане за дійсне. Насамперед, значно перебільшувалася залежність Денікіна від позиції Кубані та політичні впливи кубанських «самостійників», особовий склад білогвардійських армій вважався здебільшого «козачим», а відтак, потенційно дружнім; політична програма Денікіна розцінювалася як «реакційна» й позбавлена підтримки серед населення та значної частини військ. Звідси й робився висновок про те, що війна з білогвардійцями не становить особливої загрози для України.
Насправді ж ситуація була набагато складнішою. Серед значної кількості кубанських старшин і козаків справді було досить сильним небажання йти на Україну. Проте це часто пояснювалося не стільки проявами національної свідомості, скільки небажанням воювати за межами рідного краю. Багатьом кубанським політикам був притаманний радше регіональний, аніж національний патріотизм.[68;160] До того ж, неважко було передбачити, що білогвардійське командування спрямує козачі з'єднання головним чином на антибільшовицькі фронти в Росії, а проти української армії може кинути власне російські частини. Така перспектива, що зводила нанівець розрахунки українських політиків, була цілком реальною. Але в Кам'янці-Подільському чомусь віддавали перевагу спрощеному поглядові на справу, не заглиблюючись у докладний аналіз можливих варіантів збройного зіткнення з російськими білогвардійцями.
Відсутність домовленості з Денікіним викликала значне занепокоєння українського військового командування. Як бути з Денікіном ? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в загальний бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішим, - згадував генерал М. Омелянович-Павленко.[23;83] У штабі Дієвої армії УНР розуміли нереальність перемоги над більшовиками в умовах невизначеності відносин з білогвардійцями, які стрімко насувалися на Правобережну Україну. Ще лишалося розв'язати наші відносини з Добрармією, з якою ми мусили так чи інакше зустрітися в ближчий час, - підсумовував у той час начальник оперативної управи штабу Дієвої армії УНР полковник М. Капустянський.[57;52]
Командування ЗСПР прагнуло якнайшвидше здобути українську столицю й опанувати чорноморське узбережжя. Це робилося з явними намірами випередити українські війська, які мали ту саму мету. Чисельність сил білогвардійців, що з обох боків Дніпра наближалися до Києва, досягала 4 700 багнетів і шабель, а війська, які діяли у Південній Україні, налічували 10 200 багнетів і шабель, включно з розміщеними у містах Криму залогами.[59;301]
У середині серпня 1919 р. в розпорядженні Головного отамана С. Петлюри було близько 50 000 бійців Галицької армії та понад 35 000 вояків Дієвої армії УНР.
Внаслідок незабезпеченості українських військ зброєю та амуніцією їхня реальна боєздатність обмежувалась 18 000 багнетів та шабель в УГА й 12 000 - в армії УНР.[48;42] Оскільки галицьке командування на чолі з генералом М. Тарнавським принципово відмовилося виконувати накази штабу Дієвої армії УНР, то для здійснення вищого військового керівництва арміями було створено підпорядкований С. Петлюрі Штаб Головного отамана, начальником якого став генерал М. Юнаків. На жаль, повноваження Штабу Головного отамана були недостатньо широкими. Генерал М. Юнаків міг віддавати командуванню обох армій лише загальні директиви та вказівки оперативного характеру, виконання яких цілковито залежало від волі армійського керівництва. До того ж. Галицька армія дише в оперативному плані підпорядковувалася Штабу Головного отамана; формально «верховним сюзереном» (верховним головнокомандувачем) армії залишався диктатор Пегрушевич.[45;62]
Українські війська контролювали на цей час усе Поділля та південні терени Волині й Київщини, здобуті в ході переможного серпневого наступу. Армійська група полковника А. Вольфа (понад 7 000 багнетів і шабель) у складі 2-го корпусу УГА та групи Січових стрільців армії УНР наступала на Новоград-Волинський і Житомир-Коростень, долаючи опір більшовицьких частин. На підступах до Києва бої з червоними за Фастів та Білу Церкву вела армійська група генерала А. Кравса (12 000 багнетів і шабель), що складалася з 1-го й 3-го корпусів УГА, а також Запорізької групи армії УНР. Здобувши Умань, у напрямку на Звенигородку-Шполу просувалася Київська група армії УНР отамана Ю. Тютюнника разом з доданими до неї частинами (1300 багнетів і шабель). Жорстокі та кровопролитні бої з більшовиками за вапнярський залізничний вузол вели Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії армії УНР (4 600 багнетів і шабель). Крім цього, у контакті з армією на Київщині, Волині та Поділлі діяли кількатисячні повстансько-партизанські загони отаманів Зеленого, Волинця, Заболотного та. ін.[53;379]
Як бачимо, українські армії становили значну військову силу, здатну кардинально змінити перебіг бойових дій в регіоні. Проте українські війська, зосереджені на уманському та одеському напрямках, дещо поступалися за своєю чисельністю білогвардійським частинам, які діяли у Південній Україні.
Проте на настрої, що панували серед вищого українського військового командування, впливало не чисельне співвідношення сил. Існувало декілька важливих чинників, що мали вирішальний вплив на позицію українських воєначальників і робили для них недоцільною збройну конфронтацію з російськими білогвардійцями.
Найголовнішою причиною небажаності нової війни був надзвичайно скрутний матеріальний стан українських військ. Уряд не спромігся забезпечити армію необхідним військовим майном чи хоча б налагодити організовану систему постачання. У військах не вистачало найнеобхіднішого - зброї та амуніції. Як уже згадувалося, хоча в середині серпня 1919 р. загальна кількість старшин і вояків у лавах армії УНР та УГА становила 90 000, але на озброєнні було лише 38 000 рушниць, 28 000 багнетів, 2 000 шабель, 1 100 кулеметів та 340 гармат. Увесь запас амуніції вичерпувався тим, що війська мали при собі. Частини мали самостійно проводити закупівлю харчів та фуражу, не вдаючись при цьому до реквізицій, які буди суворо заборонені в українській армії. Особливо важким був стан медичних служб у військах. Не вистачало медикаментів, а закуплені за кордоном запаси не було можливості доставити в Україну.[60;35-36] Усе це становило серйозну небезпеку для боєздатності армії. Розраховувати на поліпшення матеріального постачання в умовах постійних бойових дій, неспроможності уряду налагодити забезпечення військ та невизначеності відносин з Антантою військове керівництво УНР не могло.
Проте від конфлікту з білогвардійцями військове керівництво стримували не лише ці міркування.
Чимало генералів та старшин, які перебували на вищих командних посадах в армії УНР, тією чи іншою мірою співчували російському білому рухові, вбачаючи в ньому природного союзника в боротьбі проти спільного ворога - більшовизму. До того ж, ЗСПР були продовжувачами традицій старої, дореволюційної російської армії, з якою значна частина представників вищого офіцерського складу армії УНР буда пов'язана попередньою службою. Виховані на російській культурі, провівши частину свого життя на російській військовій службі, не всі вони могли подолати в собі почуття «російського патріотизму». Дехто ж взагалі опинився в українській армії випадково і воював проти більшовиків, лише наближаючи час «відродження Росії».[80;375]
За підрахунками сучасного російського історика С. Волкова. з приблизно 100 представників вищого командного складу армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського лише чверть служила в Дієвій армії УНР. Більшість старшин гетьманської армії продовжили службу в лавах російських білих армій.
Тією чи іншою мірою проденікінські настрої існували серед частини представників вищої та середньої командної ланки української армії, що негативно позначилося на моральному стані військового керівництва, його готовності до бойових дій. Так, начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків, у минулому викладач академії Генерального штабу і заслужений російський генерал, що добре знав практично всіх білих воєначальників, вважав порозуміння з білогвардійцями вкрай необхідним для української армії. Такої ж думки буди начальник штабу Дієвої армії УНР генерал В. Сінкдер, начальник Ї-ої (оперативної) управи полковник М. Капустянський, інспектор кінноти армії полковник І. Омелянович-Павленко та ін.[23;75]
Подібні настрої серед вищого командного складу армії УНР були помітними і для сторонніх, невійськових спостерігачів. ...Ідея Самостійної Української Народної Республіки понижається поступово по мірі того, як Українське військо наближається до Денікінського і може бути такий час, коли Висока Директорія залишиться без армії, а армія без старшин, - повідомляв члену Директорії А. Макаренку один з його близьких знайомих у листі від 20 серпня 1919р. - Річ у тому, що наше офіцерство дуже охоче б'ється з більшовиками, але з Денікіним - це ще питання. Навіть офіцери суто-Українських частин, як резерв Головного отамана, дуже голосно балакають про перехід на бік Денікіна, а про інші фахові частини, як різні кордонні охорони і корпуси, то і балакати нічого... [57;61]Державне керівництво було безсиле зарадити ситуації - адже замінити досвідчених "військових фахівців" - вихованців старої російської армії - просто не було ким.
Дещо схожим було становище і в Галицькій армії. Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і галицьке командування прагнули уникнути збройної конфронтації з російськими білогвардійцями. До того ж, Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський та його штаб узагалі буди рішучими противниками участі УГА в будь-яких нових військових операціях на Наддніпрянській Україні. Галицькі воєначальники прагнуш передусім зберегти армію для майбутнього визволення Галичини з-під польської окупації.[81;274]
серпня 1919 р. командувач армії УНР полковник В. Тютюнник звернувся до Штабу Головного отамана з запитом, у якому вимагав з'ясувати ставлення до білогвардійців. Проте вироблення і прийняття конкретних рішень Директорією чи урядом у Кам'янці-Подільському про ставлення до денікінців явно затягувалося: жодних конкретних розпоряджень на випадок зустрічі з білогвардійцями війська УНР та УГА не отримали.[57;61]
Тим часом відбулась перша зустріч українських військ під командуванням Ю. Тютюника з білогвардійцями, розпочалися переговори між українським отаманом і штабом білогвардійської 2-ї Терської пластунської бригади. Командир терців генерал І. Хазов (також, до речі, не поінформований своїм командуванням про ставлення до українців) заявив, що білогвардійці не ставляться до армії УНР вороже і навіть прагнуть воювати разом з нею - але під загальною командою Денікіна. Хазов запропонував встановити між обома арміями демаркаційну лінію. Отаман Ю. Тютюнник пропозицію підтримав, про всяк випадок наказавши своїм бронепотягам міцно утримувати Шполу.[56;49]
серпня штаб Дієвої армії УНР вислав до терців делегацію на чолі з генерал-квартирмейстером штабу Київської групи сотником М. Пересадою-Сухододьським. Проте переговори не відбулися: війська 12-ї російсько-бідьшовицької армії, які прагнули прорватися з оточення на північ, ударили в напрямку Умань - Христинівка й розірвали слабкий контакт українських частин з білогвардійцями. Лише 27 серпня українській делегації вдалося дістатися до ст. Шпола, вже зайнятої білогвардійцями. Втім, переговори все одно не відбулися через відсутність у представників білих необхідних повноважень.[56;52]
Саме в ці дні командувач ЗСПР генерал А. Денікін остаточно визначив свою політику щодо української армії. Зваживши своє особисте ставлення до УНР, міжнародну та внутрішню ситуацію, а також позицію свого найближчого оточення, Денікін прийняв рішення відхилити будь-яку співпрацю з українськими збройними силами. Білогвардійські частини отримали розпорядження про заборону ведення будь-яких переговорів з армією УНР, яка не визнавалася союзником у боротьбі проти більшовиків. У той же час ставлення до Галицької армії мало бути іншим - підкреслювалася потреба "дружнього ставлення до галичан, з метою вивести їх з підпорядкування Петлюри. Якщо ж це не буде досягнуто, то вважати і Їх ворожою стороною".[10;323]
Очевидною є різниця у трактуванні білогвардійцями армії УНР та УГА. Якщо перша безапеляційно визначалася як ворожа, то з Галицькою армією росіяни були готові вести переговори про союз. Чим це пояснювалося?
Російська імперська ідеологія традиційно розцінювала Галичину як "російську землю", а її мешканців як окремий різновид "російської народності", відмінний не лише від "великоросів", але й від "малоросів" - українців. Однак, як населення регіону, який не належав до Росії, галичан прагнули всіляко заохотити до проросійських симпатій. Високий рівень їхньої національної свідомості, на думку Денікіна, пояснювався гострою національною ворожнечею з поляками і тому об'єктивно не був спрямований проти росіян.[10;325]
Крім того, Денікін також був чудово поінформований своєю розвідкою про високу боєздатність Галицької армії та про суперечності між диктатурою ЗУНР і урядом УНР , що, здавалося, робили розрив УГА з армією УНР та перехід її на бік білогвардійців цілком реальною справою. Вже наприкінці серпня 1919 р. генерал А. Денікін був цілковито впевнений, що його агентам вдасться здійснити цей план і відколоти УГА від Армії УНР.[64;15]
Подібні розрахунки багато в чому визначили ставлення денікінського командування до армії УНР. Його категоричність і безкомпромісність обумовлювалася, крім іншого, переконаністю, що галичани неминуче залишать Петлюру і білогвардійцям доведеться мати справу лише з армією УНР , менш численною та гірше організованою.
У ці дні відбувся новий контакт між українськими та білогвардійськими частинами. 2-га Терська пластунська бригада, продовжуючи рухатися на північ, наблизилася до Білої Церкви, вже зайнятої українськими військами - частинами 6-ї Запорізької дивізії, яка входила до складу армійської групи під командою галицького генерала А. Кравса. Цього разу події розгорталися зовсім інакше, ніж це мало місце на уманському напрямку.
Річ у тім, що за цей час сталися зміни в командуванні терців. Схильного до компромісів з українцями генерала Хазова 24 серпня було звільнено з посади, замість нього зі штабу білогвардійського 3-го армійського корпусу до бригади прибув полковник В. Бєлогорцев. Новий командир бригади вже мав недвозначні вказівки вищого командування про невизнання армії УНР союзницькою та заборону будь-яких переговорів з нею.[57;61]
серпня білогвардійський бронепотяг зайняв ст. Рокитне, де наштовхнувся на запорізькі стежі. Цього разу терці вели себе агресивно. Полковник В. Бєлогорцев відмовився вести будь-які переговори зі штабом Запорізької групи армії УНР, представникові якого він заявив, погрожуючи пістолетом, що вестиме переговори лише з регулярними галицькими військами, назвавши при цьому С. Петлюру "бандитом". Він також рішуче зажадав, щоб до 24-ї години 28 серпня українські війська залишили Білу Церкву й Фастів. Повернувшись до штабу Запорізької групи, український посланець негайно доповів про це своєму керівництву, попрохавши вислати до білогвардійців старшин УГА. І хоча сил однієї лише 6-ї Запорізької дивізії було цілком достатньо, щоб відкинути терців, проте штаб армійської групи генерала А. Кравса рішуче заборонив запорожцям вступати в бій з білогвардійцями. Кравс наказав командувачу Запорізької групи полковнику В.Сальському повідомити Бєлогорцеву, що для переговорів з ним прибуде спеціальна делегація від Галицької армії. Сам він тим часом зв'язався з НКГА, яка в свою чергу повідомила про ці події Штаб Головного отамана. В. Сальському генерал А. Кравс наказав уникати будь-яких військових акцій проти білогвардійців.[56;546]
З НКГА Кравсу відповіли наказом почати переговори з терцями про встановлення демаркаційної лінії. Для переговорів генерал призначив делегацію у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Годовінського. УГА А. Шаманек уже Пізно ввечері 28 серпня до ст. Одьшаниця, де розташувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади, виїхала призначена генералом А. Кравсом делегація.[57;45]
серпня рпемєр-міністр УНР І. Мазепа прийняв генерала Омеляновича-Павленка, голову військової делегації для переговорів з білогвардійцями. Виявилося, що справа фактично не зрушилася з мертвої точки - делегація ще перебувала на стадії формування. Прем'єр-міністр наказав делегації негайно виїхати на фронт. До її складу увійшли представник міністерства закордонних справ УНР М. Трепет, від Державної інспектури армії УНР - А. Певний, а також від НКГА сотник Мечник.[20;267]
Тим часом відбувалися переговори між галицькою делегацією штабу групи генерала А. Кравса у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Головінського та полковником В. Бєлогорцевим. Вони розпочалися вранці 29 серпня на ст. Миронівка, де розміщувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади. Розмови велися головним чином довкола встановлення демаркаційної лінії. Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Годовінський від імені НКГА заявили, що Галицька армія є цілком дружньою щодо ЗСПР і прагне досягнути з білогвардійцями цілковитого порозуміння. Галичанам запропонували таку схему: всі терени на схід від лінії Біла Церква - Тараща - Дисянка - Звенигородка включно визначаються як сфера дій білогвардійців, натомість район на захід від лінії Київ - Фастів - Сквирка - Козятин закріплюється за українськими військами. Смуга між ними мала бути «нейтральною». Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Головінський погодилися на ці умови. Ця угода мала бути ратифікована генералом А Кравсом не пізніше 16 години 30 серпня.[23;63] Можна дише здогадуватися, що примусило галицьких старшин добровільно поступитися білогвардійцям правом розпоряджатися українською столицею.
Кравс все ж не наважився вирішувати справу самостійно й передав її на розгляд до НКГА. Начальний вождь УГА М. Тарнавський вирішив, що визначені домовленістю умови... відповідають інтересам української армії та ратифікував угоду.[20;272]
З наказу генерала Кравса частини 6-ї Запорізької дивізії вже незабаром було виведено з Білої Церкви. Місто зайняли білогвардійці, які поки що й справді начебто не збиралися рухатися до Києва. Щоправда, Кравс про всяк випадок віддав розпорядження, згідно з якими на північ від Білої Церкви зосередилися повстанські загони отамана Ангела.[57;56]
серпня 1919 р. сталося нарешті те, чого з таким нетерпінням очікували і політики, і військовики - українські війська армійської групи Кравса після жорстоких боїв з більшовиками здобули Київ.[52;403]
Головний отаман С. Петлюра увесь час перебував разом з військами і лише ввечері того дня від'їхав «у державних справах» до Кам'янця-Подільського. Як згадував ад'ютант С. Петлюри О. Доценко, цей від'їзд був викликаний бажанням Головного отамана уникнути закидів у «схильності до парадів» та помпезних урочистостей. По дорозі, в Козятині, С. Петлюра зустрівся з Начальним вождем УГА генералом М. Тарнавським, який їхав до Києва на парад. Як згадував згодом М. Тарнавський, Головний отаман запевнив його, що з боку білогвардійців небезпека не загрожує, а в разі конфлікту більша частина денікінських вояків перейде на бік українських військ. Однак О. Доценко свідчить, що С. Петлюру в ці дні не залишало лихе передчуття неминучої біди.[20;276]
У Жмеринці, до речі, С. Петлюра зустрів делегацію генерала М. Омеляновича-Павленка, яка їхала до Фастова для переговорів з білогвардійцями. Головний отаман підписав відповідні повноваження делегатам і вирушив до Кам'янця. А делегація М. Омеляновича-Павленка 31 серпня прибула до Фастова, де й залишилася чекати на остаточне зайняття Києва військами Кравса.[23;72]
Генерал А. Кравс також дуже песимістично дивився на можливий перебіг війни проти білогвардійців з огляду на скрутне матеріальне становище української армії, дезорганізацію її запілля тощо. Та все ж українська сторона збиралася розпочати переговори, остаточно зайнявши столицю. "Вважалося, що денікінська армія зможе наблизитись до Києва в першу чергу з правого берега Дніпра й то не раніше, як за кілька днів після вступу нашого війська в Київ. А тоді, мовляв, коли Київ буде в наших руках, Денікін напевно заговорить з нами іншою мовою", - згадував І. Мазепа.[19;61]
Проте ці сподівання не виправдались. У дні останніх боїв української армії за Київ до міста з лівого берега наблизилися й білогвардійські війська. 25 серпня 1919 р.7-мапіхотна дивізія генерала Н.Бредова вела бої з більшовиками в районі Борисполя. 29 серпня білогвардійці просунулися до Дарниці, вийшовши таким чином на підступи до самої українськоЇ столиці. Завдяки повітряній розвідці вони буди добре поінформовані про просування українських частин на правому березі, тоді як українське командування нічого не знало про наближення денікінців.[63;29]
Уранці 31 серпня білогвардійці, зламавши опір більшовиків, заволоділи Дарницькою залізничною станцією. За годину білі зайняли Залізничний та Ланцюговий мости до Києва, у якому вже були українські війська. Шлях до столиці України був відкритий.
Події, що розгорнулися в Києві 31 серпня 1919 р., справді виявилися надзвичайними й увійшли в історію національно-визвольних змагань як «Київська катастрофа». Цього дня вранці до міста увійшли з лівого берега нечисленні підрозділи Зведеної Гвардійської бригади генерала барона Н. Шкентельберґа - авангард білогвардійської 7-ї дивізії. Українське командування, що готувалося до проведення урочистого параду на Хрещатику, будо захоплене зненацька появою білогвардійців. Маючи наказ не вступати у збройні сутички, частини 3-го Галицького корпусу та 7-ї Запорізької дивізії армії УНР не змогли перешкодити просуванню білогвардійців углиб міста. Переговори генерала А. Кравса з генералом Н. Шкентельберґом завершилися тим, що на майдані перед міською думою поруч з українським прапором було вивішено і російський триколор. Та ситуація загострилася, коли вояки 5-го кінного полку Чорних запорожців зірвали російський прапор і потоптали його. В юрбі, що стояла на Думській площі, розпочалися бійки між прихильниками українського уряду та російських білогвардійців. Останні тим часом почади роззброювати українські частини, яким було заборонено вступати в бій з білогвардійцями.[63;31]
Увечері на Печерськ для переговорів з командиром 7-ї російсько-білогвардійської дивізії генералом Н. Бредовим прибув А. Кравс, проте його чекав негостинний прийом. "Київ - мать городов руських, ніколи не був українським і не буде!" - категорично заявив українському генералові Н. Брєдов.[63;34] Він повідомив також, що жодної співпраці між ЗСПР та Петлюрою бути не може. Місію М. Омеляновича-Павленка генерал Брєдов також приймати не збирався, пригрозивши заарештувати його в разі появи.
серпня 1919 р. штаб армійської групи А. Кравса отримав наказ Начального вождя УГА генерала М. Тарнавського залишити Київ і негайно відступити до Фастова.[56;561]
Оперативне зведення білогвардійського командування від 2 вересня 1919 р. повідомляло: "Після впертих боїв у районі Бровари-Дарниця наші частини захопили Київ. Населення захоплено зустрічало наші війська. При нашому вступі до Києва нас зустріли передові частини галичан. Згідно з заявою генерала Кравса (командувача Галицької групи) галичани нічого спільного з Петлюрою не мають. До з'ясування взаємовідносин галичан відведено до району Василькова".[66;94] Так безславно - відступом без бою - і завершився наступ українських армій на Київ і перший контакт командування української та білогвардійської армій.
3.3 Останні надії Директорії на переговори Денікіним
Події в Києві 31 серпня 1919 р. зайвий раз засвідчили непохитність намірів білогвардійського керівництва відбудувати «єдину і неподільну» Росію. Пропозиції Кам'янця-Подільського щодо військової співпраці були неприйнятними для керманичів білого руху. Командування Збройних Сил Півдня Росії відмовлялося від будь-якої військової співпраці чи навіть діалогу з урядом УНР, з неприхованою ворожістю та зневагою ставлячись до українського національно-визвольного руху. Саме в ці дні часописами було розповсюджене звернення генерала А. Денікіна до «населення Малоросії», у якому головнокомандувач ЗСПР підтвердив своє негативне ставлення до українського національно-визвольного руху. "Прагнення відторгнути від Росії малоросійську гілку російського народу не залишено й донині, - йшлося у відозві. - Колишні ставленики німців - Петлюра та його соратники, які поклали початок розподілу Росії, продовжують і тепер робити свою злу справу створення самостійної «Української Держави» і боротьби проти відродження Єдиної Росії".[67;159]
У той же час Київська катастрофа засвідчила цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями. Тарнавський уже 2 вересня 1919р. надіслав диктатору Петрушевичу секретний меморандум про необхідність "рішучої зміни політики", маючи на увазі розрив з урядом УНР і порозуміння з Денікіним.[78;185] Правда, для нерішучого Є. Петрушевича таке рішення було передчасним, тож він залишив пропозицію свого надмірно ініціативного генерала без відповіді.
М. Тарнавський намагався якось врегулювати ситуацію незалежно від Штабу Головного отамана. 2 вересня НКГА надіслала до зайнятого білими Києва делегацію в складі отамана П. Бубели, сотника Д. Паліїва та Д. Бемка. Делегація мала вимагати спільного зайняття Києва українськими та білогвардійськими частинами, розподілу майна, кинутого в місті червоними, та звільнення полонених галичан. У Києві місію отамана П. Бубели прийняли не відразу, примусивши ЇЇ досить довго чекати зустрічі з генералом Н. Брєдовим. П. Бубела мав вказівки від НКГА в переговорах наполягати на аполітичності й окремішності УГА від армії УНР. Та до честі галицьких делегатів, вони відразу ж заявили генералу Н. Брєдову, що Галицька армія діє під проводом Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Щоправда, переговори на цьому відразу ж і завершилися. 4 вересня делегація повернулася до Вінниці, щоб передати НКГА висунені білогвардійським командуванням умови співпраці. Їхній головний зміст зводився до того, що в разі неприйняття «петлюрівцями» гасла «єдиної та неподільної» Росії вони вважатимуться керівництвом ЗСПР таким же противником, як і більшовики.[78;188] Текст цих умов у письмовому вигляді було передано з НКГА до Штабу Головного отамана.
Подекуди між українцями та білогвардійцями спалахували збройні сутички. Так, спроба частин 2-ої Терської пластунської бригади просунутися з Білої Церкви до Києва була зупинена Окремою Полтавською повстанською бригадою, що діяла в складі 3-го Галицького корпусу. З боєм полтавці відкинули білогвардійців назад до Білої Церкви.[20;276]
Окрім неготовності українського командування до збройного зіткнення з білогвардійцями, Київська катастрофа в черговий раз показала політичну недалекоглядність українського уряду. "...Помиляються ті, хто надає Київським подіям велике серйозне значення. Вихід нашого війська з Києва є, безумовно для нас ударом з військового й морального боку, але серйозного значення для нашої дальнійшої боротьби за Українську Народну Республіку це не може і не буде мати, - заявив прем'єр-міністр І. Мазепа відразу ж після подій 31 серпня. - Навпаки, ганебним поводженням з нашим військом Денікінська армія викопала між собою і українським народом ще більшу пропасть, а разом з тим підняла авторитет нашого війська перед народом...".[19;42] Отже, голова уряду стверджував, що Київська катастрофа "не може і не буде мати" жодних серйозних наслідків для української визвольної боротьби.
Попри офіційні урядові заяви, втрата столиці справила надзвичайно пригноблююче враження на українські політичні кола. Деморалізація, невіра в успіх подальшої боротьби охопила українських політиків, атмосфера взаємних звинувачень стала всеохоплючою. Галицькі кола, передусім військові, звинувачували С. Петлюру в нездатності очолювати армію. Друкований орган НКГА «Стрілець» надрукував статтю «До булави треба голови або Про парад і наказ» з гострою критикою Головного отамана. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії. Військо не винно тому... Винен провід. Він не дбав о це, щоб довідатися, де стоїть найближчий ворог... Але подбав о «гучний парад»! А на парад прийшов Денікін. Це факти..." - йшлося у статті. Офіційний орган уряду УНР «Україна» та часописи галицьких соціал-демократів «Галицький Голос» і «Боротьба» також вступили в полеміку, звинувачуючи диктатуру ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем та галицьке командування у шкідливому для загальної справи сепаратизмі та бажанні за будь-яку ціну зберегти особисту владу.[38;387]
Громадське невдоволення було надто великим - уряд мусив якось відреагувати на київські події, передусім більше не вдавати, ніби нічого не сталося. 2 вересня 1919 р. Рада народних міністрів УНР на своєму засіданні доручила міністру закордонних справ А. Лівицькому надіслати до держав Антанти ноту протесту з приводу останніх подій та прийняла рішення "вжити всіх заходів для найбільшого поширення в пресі відомостей про реакційність політики Денікіна".[13;128] Вже 3 вересня запропонований Лівицьким проект ноти було ухвалено. Нота уряду УНР висловлювала протест проти захоплення Києва білогвардійцями та прохання до правлячих кіл держав Антанти примусити Денікіна залишити українські землі.
Щоб ознайомитися безпосередньо з настроями військ армійської групи генерала А. Кравса, С. Петлюра терміново виїхав з Кам'янця-Подільського на фронт. Прибувши до Козятина, Головний отаман став свідком деморалізації та сум'яття в частинах. "Значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і уряд за будь-то би складену згоду з Денікіном і слово «зрада» кружляє скрізь... - повідомляв С. Петлюра Штаб Головного отамана в телеграмі від 6 вересня. - Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію і коли він буде тягнутися далі, то армії у нас не буде... Схвильований і підвищений настрій військ і населення може бути переломаний недвозначною заявою уряду і Директорії в справі боротьби з Денікіном і тому потрібно ясно і недвозначно заманіфестувати це, в противному разі неминуча катастрофа".[57;52]
Як уже зазначалося, якщо С. Петлюра покладав відповідальність за Київську катастрофу на Кравса й НКГА, то галицьке командування натомість звинувачувало в цьому С. Петлюру. Проте Є. Петрушевич все ж таки призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. На початку вересня 1919 р. до Вінниці прибула з Кам'янця-Подільського слідча комісія у складі начальника оперативного відділу Штабу Головного отамана підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва, яка без довгих зволікань визнала командування Галицької армії винним.
Однак Є. Петрушевич розвивати тему не став, і Штаб Головного отамана обмежився лише тим, що висловив НКГА догану. Проте й цього вистачило, щоб начальник штабу УГА полковник А. Шаманек подав у відставку, яку, втім, генерал М. Тарнавський не прийняв. Догану, що надійшла телеграмою, М. Тарнавський відіслав назад до генерал-квартирмейстера Штабу Головного отамана В. Курмановича, зауваживши, що НКГА відповідальна дише перед диктатором Є. Петрушевичем.[20;274]
Інцидент на цьому було вичерпано, але він ще раз засвідчив украй небезпечну для справи української соборності тенденцію галицького командування відмежовуватися від армії УНР.
Наддніпрянське керівництво цілком усвідомлювало марність будь-яких сподівань на порозуміння з Денікіним. Іншої думки були тільки галицькі політичні кода на чолі з Є. Петрушевичем. Визволення Галичини з-під польської окупації вони сприймали як своє першочергове завдання. Єдиною силою, яка залишалася в розпорядженні диктатора ЗУНР, була Галицька армія, тож він не поспішав кидати її у виснажливу війну проти нового ворога, який до того ж розцінювався як непереможна сила. Як уже зазначалося, конфронтація з білогвардійцями була вкрай небажаною для галицького керівництва ще й тому, що загрожувала остаточним розривом з Антантою, на підтримку якої у вирішенні «галицького питання» сподівалися провідники ЗУНР. Тож Є. Петрушевич зволікав з рішенням про відкриття нового фронту, все ще сподіваючись мирно врегулювати конфлікт з Денікіним.
Це не могло не вплинути на позицію Директорії та уряду УНР. Для політичного керівництва УНР годі було сподіватися виграти війну проти білогвардійців власними силами. Дієва армія УНР, значною мірою створена з нещодавніх напівпартизанських загонів, все ж значно поступалася Галицькій армії рівнем організації, налагодженості роботи армійських служб, функціонування запілля, навіть матеріальної забезпеченості. Особовий склад армії УНР, особливо рядовий, здебільшого був готовий воювати проти нового ворога, проте в більшості представників вищої командної ланки віри в перемогу не було. Сучасники зазначали, що "військові фахівці" неукраїнського походження фактично усунулись від виконання своїх обов'язків. Уже в перших днях вересня 1919 р., коли загроза збройного зіткнення між УНР та Денікіним стада реальною, вищі воєначальники Дієвої армії - начальник штабу армії генерал В. Сінклер, перший та другий генерал-квартирмейстери М. Капустянський і Г. Янушевський - заявили про своє бажання залишити українську військову службу. Ще гірше становище спостерігалося у військах, де проросійськи налаштовані старшини часто просто кидали свої частини і йшли додому або ж, переховуючись, намагались дістатися до білогвардійського фронту. Такі факти мали місце навіть у частинах Київської групи армії УНР, де відсоток кадрових старшин був порівняно незначним.[57;59]
Таким чином, для успіху військових операцій потрібна була участь Галицької армії, що підпорядковувалася Штабу Головного отамана лише в оперативному плані. ЇЇ «верховним сюзереном» залишався диктатор Є. Петрушевич. Це подвійне підпорядкування готувало голові Директорії і Головному отаманові С. Петлюрі чималі проблеми в майбутньому. До того ж, тривожила та легкість, з якою галицьке командування кожного разу поспішало відмежуватися від «армії Петлюри». Але, не маючи можливості щось змінити, С. Петлюра та уряд УНР докладали всіх зусиль, щоб переконати Петрушевича погодитися на проголошення війни проти російських білогвардійців. А поки згода диктатора не буда отримана, керівництво УНР намагалося підготувати для цього дипломатичне підґрунтя. Так, під час зустрічі з польським представником С. Петлюра заявив, що уникатиме збройної конфронтації з білогвардійцями, проте попрохав про нейтралітет Польщі в разі, якщо війна з ними все ж таки станеться.[20;276] Відчувалося, що український лідер не вірить у можливість порозуміння з Денікіним.
Така ситуація, коли у збройний конфлікт могли вступити дві значні антибільшовицькі сиди і тим самим послабити одна на одну перед спільним ворогом, багатьом сучасникам здавалася незрозумілою та абсурдною. Невипадково серед населення Київщини на початку вересня 1919 р. кружляли чутки про те, що до Умані ось-ось має прибути французька місія з метою посприяти укладенню домовленості між урядом УНР та білогвардійцями. Зрозуміло, це не відповідало дійсності, хоча можлива українсько-білогвардійська війна і справді здавалася провідним колам держав Антанти цілком безглуздою, принаймні, до остаточної перемоги над більшовиками.[75;46]
Прем'єр-міністр Великобританії Д Ллойд-Джордж засуджував війну Денікіна проти Петлюри. У британському парламенті 14 вересня депутат Ведгвуд звернувся до прем'єра з запитанням, чи має уряд намір зупинити братовбивчу війну між українцями та білогвардійцями, особливо якщо врахувати, що відправлена Денікіну англійська зброя спрямовується таким чином проти народу, що захищає свою свободу. Таку позицію підтримував і міністр оборони Великобританії В. Черчіль. 15 вересня його міністерство видало комунікат з розпорядженням усіляко сприяти заходам, які могли б забезпечити військову співпрацю армії УНР та білогвардійців у боротьбі проти більшовиків.[70;150]
Втім, на співпраці Денікіна з Петлюрою наполягали не лише в Лондоні, але й у Парижі. Прем'єр-міністр Франції і галова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, щоб "улаштувати співробітництво Денікіна і Петлюри", доручив голові французької військової місії в Румунії генералу Петену вплинути відповідним чином на російського представника в Бухаресті генерала А. Ґеруа. Одночасно Ж. Клемансо намагався діяти й через Варшаву, знаючи про українсько-польські переговори. 2 вересня він надіслав телеграму начальникові польської держави Ю. Пілсудському, у якій підкреслював потребу не допустити конфлікту між ЗСПР та українською армією. "Прошу Вас звернутися до польського уряду, який, згідно з попередніми донесеннями, має з Петлюрою зв'язки, з проханням вплинути на нього стримуватися і проявляти до Денікіна нейтралітет з вищих інтересів загальних дій проти більшовиків", - писав Ж. Клемансо.[73;250]
Не залишалося осторонь й зовнішньополітичне відомство США - у середині вересня 1919 р. співробітник американського аташату в Румунії лейтенант Сміт за дорученням керівництва виїхав до Таганрога для переговорів про можливості українсько-бідогвардійського порозуміння.[95;112]
Українська дипломатія, зі свого боку, також намагалася виявляти активність шляхом численних протестів та звернень до держав Антанти з приводу великодержавно - шовіністичної політики російських білогвардійців. Так, на початку вересня 1919 р. діяльність у цьому напрямку розгорнула очолена графом М. Тишкевичем дипломатична місія УНР у Парижі. 12 вересня місія надіслала на ім'я голови Паризької мирної конференції Ж. Клемансо протест з приводу захоплення Києва Денікіним.[93;214] Водночас українська місія в Румунії знову звернулася до представників Антанти, запропонувавши їм план кількамісячної давнини про військову співпрацю між білогвардійською та українською арміями.
Проте головнокомандувач ЗСПР генерал А. Денікін продовжував вважати будь-яке порозуміння з українським національно-визвольним рухом неможливим. Під час зустрічей з представниками Антанти Денікін відхилив пропозиції про налагодження співпраці з українцями, вимагаючи натомість, щоб західні держави розірвали будь-які зв'язки з урядом УНР. За його словами, С. Петлюра - це український шовініст, який з румунською підтримкою, німецькими грошима й ореолом значимості, створеним французьким визнанням, зібрав в одному кутку України щось трохи більше, ніж натовп.[10;295] Ігноруючи поради укласти угоду про військову співпрацю з українською армією, Денікін категорично відмовився від будь-яких контактів з урядом УНР.
Що ж спонукало Денікіна до такої безкомпромісності у ставленні до українського уряду? Адже, попри постійні офіційні твердження білогвардійського керівництва про військове безсилля Петлюри, Денікін, завдяки своїй розвідці, був добре поінформований про чисельність та боєздатність українського війська. Це була серйозна військова сила, не рахуватися з якою було ризиковано. Проте його агенти у своїх донесеннях постійно підкреслювали інформацію про серйозні політичні тертя між урядом УНР і диктатором Є. Петрушевичем. Саме на розкол в українському національному таборі зробив ставку білогвардійський генерал.[88;469]
До речі, українська розвідка в цей час значно поступалася білогвардійській. Як наслідок - керівництво УНР мало у своєму розпорядженні лише очевидно перебільшені дані про антиденікінські та «самостійницькі» настрої серед козачих військ (Добровольча російсько-бідогвардійська армія взагалі чомусь визначалася як «невелика»).[59;301]
Як уже згадувалося, А. Денікін мав у своєму розпорядженні відомості про напружені взаємовідносини між урядом УНР та галицькою диктатурою. Саме ця обставина й дозволяла командуванню ЗСПР нехтувати можливістю досягнути порозуміння з українським керівництвом. Спостерігаючи за суперечками й чварами в українському політичному таборі, генерал Денікін переконався у внутрішній слабкості українців, їхній неспроможності діяти рішуче й скоординовано. Це мало звести нанівець досягнуті ними в ході антибільшовицької боротьби політичні та військові успіхи.
А. Денікін вважав неминучим розрив галицької диктатури з урядом УНР і перехід Галицької армії на бік білогвардійців. Перші контакти з УГА, воєначальники якої поспішали відмежуватися від армії УНР, лише зміцнили цю переконаність. Усі варіанти щодо взаємовідносин з українцями у Таганрозі будувалися саме на подібних розрахунках. Крах уряду УНР після виведення з-під його контролю армії УГА також здавався вождям білого руху неминучим і остаточним. Саме тому російська сторона рішуче відхилила пропозиції про укладення військового союзу з Петлюрою. Безкомпромісність та категоричність цієї відмови мали лише підштовхнути галицьке керівництво до розриву з урядом УНР.[57;62]
У ставці ЗСПР здобуття Києва розцінили як сигнал до початку збройної "ліквідації" української армії. З огляду на нечисленність київського угрупування білогвардійців (7-ма дивізія і 2-га Терська пластунська бригада, разом 4 800 багнетів і шабель) та його скутість більшовиками, Денікін прийняв рішення здійснювати операцію проти українців силами дислокованого у Південній Україні 3-го армійського корпусу.[60;21-22]
вересня 1919 р. з'явився наказ головнокомандувача про розгортання на базі цього корпусу військ Новоросійської області ЗСПР. До їх складу увійшли всі колишні корпусні з'єднання і частини: 4-та дивізія генерала Я. Слащова, козача бригада Н. Склярова, одеський загін та нечисленні залоги Криму. Станом на 2 вересня білогвардійські війська Новоросійської області налічували 10 700 багнетів і шабедь. Командувачем військ залишався генерал Н. Шиллінг.[60;22]
вересня 1919 р. А. Денікін віддав наказ військам Новоросійської області, закріпивши за собою Херсон, Миколаїв, Одесу, вийти на фронт Калинка - Вінниця - Жмеринка - Могилів-Подільський. Розпочинаючи нову війну проти української армії, що займала ці регіони, денікінське головнокомандування, очевидно, не уявляло її інакше, як прогулянку, під час якої напіврегулярні петлюрівські формування розбіжаться, здаватимуться до полону та поспіхом розкладатимуться.[57;64] Принаймні, визначений у наказах далекосяжний рубіж виходу військ свідчить саме про це.
Того ж дня війська Новоросійської області отримали директиву, згідно з якою відразу ж після очищення району Добровеличівка - Ольвіополь - Новоукраїнка від червоних та махновців вони мали зайняти позиції для наступу проти української армії: козача бригада - в районі Юзефпідь - Годованівськ, 4-та дивізія - Одвіоподь - Криве Озеро. Передбачалося також силами білогвардійських підрозділів, що перебували в Одесі, очистити від більшовиків район Роздільна - Тирасполь - Дубоссари, готуючись до наступу проти українців уздовж залізниці Одеса-Бірзула.[60;23]
Та плани денікіиського командування несподівано були зірвані махновцями, що на початку вересня під Новоукраїнкою завдали поразки 5-й білогвардійській дивізії та козачій бригаді, відкинувши їх до Єлисаветграда й Вознесенська. Лише введенням у бій 5 вересня частин розташованої у районі Вознесенська 4-ї піхотної дивізії білогвардійцям вдалося зупинити енергійний натиск махновців і примусити Їх відступити.[10;308] Проте за таких умов денікінській ставці довелося відмовитися від намірів якомога швидше розпочати наступ проти армії УНР.
Урядові кола УНР нічого не знали про приготування білогвардійців у Південній Україні до бойових дій проти української армії. Натомість у Кам'янці-Подільському було отримано звістки про спроби держав Антанти спонукати денікінське командування до переговорів з українськими лідерами. Військовий представник УНР у Бухаресті генерал С. Дельвіг повідомляв своє керівництво про це на початку вересня 1919 р. С. Петлюра та його оточення, йдучи назустріч вимогам Є. Петрушевича, були змушені повернутися до ідеї переговорів з білогвардійцями. "Вся права опозиція разом з Петрушевичем була рішуче проти війни з Денікіном. Тому для нашого уряду не залишалося іншого виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Денікіна, - згадував прем'єр-міністр УНР І. Мазепа. - Не малу ролю в цьому рішенні уряду відіграли також інформації наших дипломатів... Вони повідомляли уряд, що Антанта не хоче й не допустить до війни між нами й Денікіном. Само собою, ми не мали підстав не вірить цим інформаціям".[20;257] Вважаючи будь-які спроби порозуміння з командуванням ЗСПР безплідними та заздалегідь приреченими на невдачу, С. Петлюра прагнув дати можливість галицькому диктаторові самому переконатися в цьому.[57;63]
вересня з'явився наказ Головної управи військ УНР № 164, згідно з яким за розпорядженням Головного отамана С. Петлюри генерал М. Омелянович-Павленко був призначений головою місії з "налагодження непорозумінь, які виникають між військами нашими і Отамана Денікіна при зустрічі і спільних операціях проти більшовиків".[23;17] Та оскільки білогвардійці все ще не поспішали запрошувати її до переговорів, 8 вересня зі штабу 1-го Галицького корпусу до російсько-білогвардійських військ відбув парламентар, що мав дізнатися, чи прийме генерал Н. Бредов українських представників.
У штабі білогвардійців деякий час зволікали. Проте розуміння того, що Київ перебуває в загрозливому стратегічному становищі, оточений з правого берега і українськими, і більшовицькими військами, а також щойно отримані розвідкою відомості про перегрупування українських частин (невідомо, проти кого) спонукали Бредова бодай спробувати з'ясувати умови порозуміння з українцями. 11 вересня галицький парламентар повернувся до Бердичева з запрошенням від білогвардійського командування до переговорів.[60;26]
11 вересня у Кам'янці-Подільському відбулася спільна нарада представників Директорії, уряду та вищого військового командування, на якій обговорювалося ставлення до ЗСПР. "Мусимо перейти в наступ проти Денікіна, - висловився голова уряду І. Мазепа. - Крах армій Денікіна неминучий. Всюди на Україні почалися масові повстання проти Денікіна".[20;261] Цю позицію поділяли присутні на нараді член Директорії А. Макаренко, міністр народного господарства М. Шадлун, військовий міністр полковник В. Петрів, керуючий міністерством закордонних справ А. Ніковський, начальник Державної інспектури армії УНР полковник В. Кедровський. Вони висловилися за наступ на зайняту білогвардійцями Одесу. "Питання наступу проти Денікіна не є легке для вирішення", - заявив натомість генерал-квартирмейстер Штабу Головного отамана В. Курманович. Його підтримав начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків: "Вимога представників уряду щодо переходу в наступ, на жаль, сьогодні не відповідають нашому стратегічному положенню". Проти негайного проголошення війни білогвардійцям висловився й представник диктатора Є. Петрушевича С. Витвицький: "Іменем галицького уряду заявляю, що галицький жовнір бореться не за галицьку справу, а за цілу Україну. Отже, не наш місцевий патріотизм керує нами, коли ми кажемо: у нашого жовніра після п'яти літ війни може захитатися психічна сила, якщо ми кинемо його разом проти бодьшевиків і проти Денікіна".[20;268]
Таким чином, державна нарада 11 вересня зайвий раз підтвердила наявність «військової опозиції» намірам оголосити війну Денікіну. Аргумент про неможливість вести боротьбу на два фронти, до якого так часто вдавалися генерали М. Юнаків, В. Курманович та інші військовики, був досить неоднозначним. І. Мазепа цілком слушно зауважив, що більшовики не битимуться проти українських армій, якщо ті повернуть зброю проти їхнього спільного ворога - білогвардійців. Відносне затишшя, яке саме в цей час запанувало на волинському фронті, лише підтверджувало припущення українського прем'єра.
Увечері 12 вересня М. Омелянович-Павленко був прийнятий С. Петлюрою, який вручив йому відповідні інструкції. Вони мали вигляд тез: "І) Головна Команда українських військ перша в світі розпочала боротьбу з більшовиками та проводить її протягом двох років; 2) Вона завжди вимагала утворення загального антибільшовицького фронту; 3) В сучасний момент Головна Команда українських військ вважає більшовиків найсильнішим ворогом; 4) Боротьба між двома антибільшовицькими арміями буде лише на користь більшовикам; 5) Зі свого боку Головна Команда УНР зробила все, щоб оминути сутички із військами Добрармії: призначила особливу комісію для встановлення демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6) Комісія має уповноваження на вирішення чисто військових питань, а тому просить комісію Доброармії висловити в цій площі свою думку щодо утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти більшовиків".[23;22] Як бачимо, ці інструкції нагадували радше декларацію і не містили жодних конкретних пропозицій чи вказівок.
Вранці 13 вересня місія М. Омеляновича-Павленка виїхала до Фастова, де на неї мали чекати білогвардійські представники. Проте перговори розпочали та закінчились у той же день, так і не досягнувши ніякого результату. Місія М. Омеляновича-Павленка про всяк випадок якийсь тиждень ще чекала у Вінниці на їхнє продовження. Минали дні, на одеському напрямку поволі розпочалися сутички українських частин з білогвардійцями і ставало ясно, що чекати далі немає жодного сенсу. 21 вересня М. Омелянович-Павленко телеграфував до Штабу Головного отамана з проханням дозволити місії повернутися до Кам'янця-Подільського. Отримавши дозвіл, місія ні з чим повернулася до тимчасової української столиці.[23;26] Що ж до російської сторони, то «внаслідок несправного зв'язку» генерал Н. Брєдов повідомив ставку ЗСПР у Таганрозі про зустріч з українською місією М. Омеляновича-Павленка дише 20 вересня. У відповідь Денікін надіслав 22 вересня командувачу військ Київської області ЗСПР генералу Драгомирову телеграму різкого змісту з вказівкою на те, що серпневі інструкції про ставлення до українських військ є цілком вичерпними і незмінними - належить прагнути лише "цілковитої ліквідації" української армії. Жодні переговори з українцями не припускалися.
Власне, невдалі «переговори» 13 вересня поставили останню крапку у спробах українців у 1919 р. порозумітися з білогвардійцями для боротьби проти спільного ворога - більшовиків. Будь-які сподівання на військовий союз між УНР та ЗСПР виявилися марними. Сформульований вперше Антантою та розроблений українцями, усний проект так і залишився нереалізованим, не знайшовши підтримки з боку білогвардійського командування. Головна причина цього полягала в різко негативному ставленні до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР. Всі спроби диктатури ЗУНР та вищого військового командування армії УНР у вересні 1919 р. досягти порозуміння з білогвардійцями не увінчалися успіхом. Небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч вимогам українців, що могло б забезпечити військовий союз з ними, пояснювалося не лише традиційною ворожістю російської «білої ідеї» до проявів регіонального чи національного сепаратизму, але й поінформованістю російського керівництва про суперечності в українському таборі. У той час, як уряд УНР зробив ставку на розбрат між власне білогвардійцями і козаками. Керівництво ЗСПР усіляко намагалося поглибити суперечності між лідерами УНР та ЗУНР. Уже перші успіхи в цьому напрямку були розцінені ставкою Денікіна як багатообіцяючий пролог до розколу єдиного фронту української національно-визвольної боротьби.
4. Війна Директорії УНР проти ЗСПР
4.1 Початок війни та перші незгоди в українському таборі
Українське командування все ще намагалося запобігти війні з білогвардійцями. "Нагадую про дане мною право всім групам вступати з Денікінцями в переговори відносно установлення тимчасової демаркаційної лінії", - повідомив війська командарм Дієвої армії В. Тютюнник 14 вересня 1919 р. Справді, адже формально війни проти українців не проголошували.[51, 121]
Командування військ Новоросійської області ЗСПР і справді не поспішало виявляти своє вороже ставлення до УНР. поки не завершилися операції проти махновців. "Наштавійськ вважає, що нам вигідно дещо затягнути з Петлюрою та інтенсивно використати той час для підтягнення всього, що можна, з запілля, і організації постачання... Ну а якщо справа дійде до бійки, то, звичайно, спуску давати не слід", - повідомляли 14 вересня зі штабу Новоросійської армії у 4-ту білогвардійську дивізію Слащова.[104, 290]
Втім, «миролюбність» українського командування також мала свою межу. Зайняту 13 вересня білогвардійцями ст. Любашівку Волинській групі було наказано негайно повернути. Це завдання доручили 1-й Північній дивізії генерала П. Єрошевича. Вранці 14 вересня штаб дивізії зв'язався телеграфом зі штабом білогвардійської 4-ї дивізії і зажадав добровільно очистити Любашівку, погрожуючи в іншому разі вдатися до сили. Звичайно, білогвардійці добровільно відходити не збиралися; зі штабу 4-ї дивізії про вимоїн українців повідомили штаб військ Новоросійської області, а звідні звістка про таку "поведінку" українських частин полетіла до ставки Денікіна.
У ставці ЗСПР "зухвалість" українців розцінили як неприхований вияв агресії. Генерал А. Денікін відразу ж віддав наказ командуванню військ Новоросійської області розпочати бойові дії проти УНР.[45,378]
У штабі Новоросійської армії цього наказу чекали вже давно. 15 вересня начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області Г. Коновалов повідомив до штабу 4-ї білогвардійської дивізії: "Командвійськ наказує переслідування .махновців доручити лише частині сил вашої групи, а головні сили спрямувати на Петлюру, розбити його і заволодіти вузлами Гайворон-Бірзула". При цьому Коновалов підкреслив важливість "швидкого розгрому" української армії.[15, ]
Тож 15 вересня генерал Слащов, який мав за вказівками командування наступали на Гайворон-Бірзулу, у наказі військам визначив порядок ведення операції. Продовжувати переслідування махновців Слащов доручив 5-й дивізії генерала П. Оссовського, підсиленій 2-м Лабінським та 42-м Донським полками з козачої бригади генерала Склярова. Ці частини мали вийти у район Нестерівки. а 42-му Донському полку наказувалося зайняти Умань та Христинівку. Головні ж сили Слащова - 4-та дивізія, 2-й Таманський козачий полк, автопанцерний загін та конвой комдива - мали упродовж 16 вересня зосередитися у районі Ольвіополя. Саме ця 5-тисячна ударна група і мала атакувати українську армію.[ 104, 290]
З метою виконання цього плану до р. Буг для захоплення переправ висувалася зведена бригада 13-ї дивізії генерала Г. Андгуладзе. Викликаний з Миколаєва 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку під командою полковника Робачевського мав захопити Любашівку і рухатися на Бірзулу.
Важливий залізничний вузол, район Балта - Бірзула - Ананьїв, займали з'єднання Волинської групи армії УНР, що складалася з 1-ї Північної дивізії генерала П. Єрошевича, 4-ї Сірожупанної дивізії полковника В. Грудини, 1-ї Окремої кінної бригади та кількох бронепотягів. Власне, 1-ша Північна дивізія (1000 багнетів) розташовувалася вздовж лінії Гайворон - Піщана - ст.Жеребкове. Безпосередньо Бірзулу, Балту, Ананьїв та довколишні села займані частини 4-ї Сірожупанної дивізії (1000 багнетів). 2-й Переяславський полк (170 шабель) розташувався на ст.Затишшя. З Рудниці до району Слобідка-Кодима. на зміцнення групи, перекидалася нещодавно сформована 2-а дивізія полковника П. Бондаренка (700 багнетів).[51,123] Командувачем групи був отаман Бонч-Осмоловський, а начаїьником штабу - талановитий генштабіст полковник Є. Мєшковський.
Тим часом, скориставшись ослабленням українських сил у районі Саврані, підрозділи білогвардійської зведеної бригади 13-ї дивізії без особливих проблем захопили 20 вересня переправи через р. Бут біля Саврані та Вільшанки. Як тільки це з'ясувалося, 1-й Північній дивізії було наказано припинити наступ на Любашівку і повертатися до Саврані, щоб повернути переправи. На балтському напрямку українські частини перейшли до оборони.[104, 301]
Початок бойових дій між українцями та білогвардійцями у південному регіоні України збігся в часі і з певним пожвавленням на київському напрямку. На відтинку 3-го Галицького корпусу генерала А. Кравса почастішали збройні сутички з підрозділами 2-ї Терської пластунської бригади.
вересня білогвардійці зайняти Сквиру й Паволоч. Відділ, що спробував захопити Верховню, вогнем галицької артилерії був відкинутий до Паволочі. 21 вересня один з терських батальйонів захопив Кам'янку, примусивши відступити український бронепотяг. Генерал А. Кравс отримав зі Штабу Головного отамана наказ з метою утримання позицій приступити до окопування частин, побудови опорних пунктів та загорож з колючого дроту. У ставці припускані, що ворог наступатиме на Козятин.[104, 303]
Таким чином, українсько-білогвардійська війна фактично розпочалася - бойові дії між обома сторонами, хай і без формального проголошення війни, були в розпалі. 22 вересня на засідання уряду УНР у Кам'янці-Подільському терміново прибули С. Петлюра й І. Мазепа, які повідомили міністрів про останні події на фронті. І хоча навіть це не підштовхнуло Є. Петрушевича до рішучих кроків, зволікати далі було неможливо. Уряд вирішив розпочинати бойові дії, хай навіть без підтримки Галицької армії. Було ухвалено видати наступного дня відозву до населення, у якій зазначити необхідність «повного об'єднання всіх Українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України» і надіслати з цього приводу ноту до держав Антанти. [9, 198; 59, 258]
вересня відбулося спільне засідання Директорії, уряду УНР та представників галицької диктатури на чалі з Є. Петрушевичем. Сумнівів не залишаюся: російські білогвардійці не збираються йти на жодні компроміси з українським національно-визвольним рухом і відкривають бойові дії проти української армії. На державній нараді, що відбулася того ж дня, було одноголосно ухвалено негайно оголосити війну Збройним Силам Півдня Росії.
Але навіть після прголошення війни українське командування не спішило розпочинати бойові дії проти ЗСПР. Ні 24, ні 25 вересня Штаб Головного отамана не видав директив військам про стратегію їхніх подальших дій. [51,124]
Поки Слащов, взявши Умань, готувався до остаточного розгрому махновців, загін Розеншильда-Пауліна повільно, але невпинно просувався до Бірзули. Завдяки надходженню постійних людських поповнень з Одеси чисельність загону на 25 вересня становила понад 1 500 багнетів і шабель. Захищати Бірзулу було доручено 4-й Сірожупанній дивізії полковника В. Грудини, яка мала до 1 000 багнетів - співвідношення сил було не на користь українців. До того ж, українська розвідка чомусь вважала, що одеський загін білогвардійців має аж 3 000 багнетів і шабель - тому захист Бірзули виглядав справою безнадійною.[105, 21] Та командувач Волинської групи Бонч-Осмоловський все ж не полишав надій зупинити ворога.
Справи в отамана Бонча-Осмоловського пішли зовсім погано, коли раптовим нападом з Жеребкового 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку захопив ст. Балта. Частини 2-ї дивізії полковника П. Бондаренка не виявили належної стійкості й відступили, причому до ворожого полону за нез'ясованих обставин потрапив майже в повному складі 5-й полк. Дивізія спробувала з боями затримати ворога на підступах до Балти, але протрималася недовго й відступила.
Зайняття ворогом Балти командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник Грудина, який постійно боявся потрапити в оточення, розцінив як сигнал до відступу. 25 вересня дивізія отримала наказ відступатлі з Бірзули до с. Борщі. Планомірно, похідними колонами розпочали сірожупанники відступ уздовж залізнліці, коли зі ст. Балта з'явився ворожий бронепотяг «Коршун», який переслідував два відступаючі українські бронепотяги. Посіявши паніку в лавах українських вояків несподіваним гарматним вогнем, «Коршун» попрямував до Бірзули. Українські бронепотяги, що опинились у Бірзулі в пастці, були кинуті своїми командами й захоплені білогвардійським загоном генерала Розеншильда-Пауліна. який наспів до залишеної сірожупанниками станції ввечері 25 вересня. «Коршун» разом з батальйоном полковника Робачевського просунувся до ст. Борщі. Деморалізовані частини 4-ї Сірожупанної дивізії розташувалися в районі ст. Слобідка.[105, 28]
На уманському напрямку 25 вересня білогвардійські частини при підтримці бронепотягів спробували взяти Христинівку, але були відбиті частинами галицьких 11-і Стрийської та 1-ї бригади УСС.
Проте білогвардійські частини прагнули відпочинку після жорстоких боїв - тож на всьому фронті Монастирище - Христинівка - Гайворон до кінця вересня 1919 р. бойові дії припинились. Обидві сторони вели лише активну розвідувальну діяльність, перегруповуючи свої сили та готуючись до майбутніх боїв.[51, 131]
Перші бої української армії з білогвардійськими військами закінчились поразкою для українців. Проте головна причина військових невдач полягала, звичайно, в діях командування. Власне кажучи, війська в ці дні не мані повноцінного військового керівництва. Оскільки бойові дії велися з'єднаннями армії УНР, то ставка Головного отамана доручила їх проведення штабу Дієвої армії УНР і до самого кінця операцій майже нічим не нагадуваїа про себе.
Перехопивши стратегічну ініціативу, білогвардійці не збиралися її втрачати. Командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінг видав директиву, яка мала визначити подальші бойові дії Новоросійської армії. Констатуючи, що "на фронті Христинівка - Гайворон - Бірзула галичани й петлюрівці тримаються пасивно". Шиллінг поставив Слащову завдання вдарити на українські війська своїм правим крилом і вийти на лінію Монастирище - Гайсин - Губник.[16, ]
жовтня Слащов наказав військам генерала П. Оссовського (5-та піхотна дивізія) зосередитися у районі Монастирище - Христинівка. Полковнику Германову наказувалося зосередити свої частини (42-й Донський і 2-й Лабінський козачі полки) у районі Розсоха - Гнилий Ташлик, маючи на увазі удар для прориву між Тепликом і Бершаддю. Частини генерала Г. Васильченка (зведена бригада 34-ї дивізії) відводилися до Тернівки у резерв. Загін генерала Черського (136-й Таганрозький полк, батальйон полковника Робачевського), мав зосередитися у районі Вільшанки як резерв групи. Сімферопольському офіцерському полку полковника С. Гвоздакова було наказано залилишатись у Голті, поповнитися новобранцями і готуватися до продовження бойових дій.
Ще до того, як Сіащов приступив до виконання поставлених перед ним завдань, його війська захопили Монастнрище. Це сталось 1 жовтня 1919 р., 5-та дивізія генерала П. Оссовського переважаючими силами атакуваїа 5-ту Київську дивізію отамана А. Вовка і примусила її залишити Монастнрище. Того ж дня київці контратакою повернули Монастнрище (під час бою було захоплено навіть батарею противника), однак 2 жовтня після безперервних боїв місто і залізнична станція залишилися в руках ворога. [51, 132]
З огляду на зайняття білогвардійцямн Христинівки - Монастирища командування Галицької армії у Вінниці віддало наказ командирові 3-го корпусу УГА генералу А. Кравсу провести перегрупування своїх частин у районі Липовець таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ противника вздовж залізниці Христинівка - Калинівка, а при потребі й контратакувати його. В Іллінцях розташувалася щойно прибула з Вінниці 14-та бригада 3-го Галицького корпусу під командою отамана В. Оробка. Район Липовець - Плисків був зайнятий частинами 2-ї Коломийської (600 багнетів) й 8-ї Симбірської (950 багнетів) бригад УГА. Згідно з директивами НКГА. генерал А. Кравс мав лише відбивати ворожий наступ на Вінницю.[59, 279]
Інакшим був перебіг подій на бірзульському напрямку. Бойові дії тут фактично не припинялися ні на день. Військові невдачі продовжували переслідувати Волинську групу армії УНР. Чисельна перевага групи над загоном Розеншильда-Пауліна (до 2000 багнетів проти 1500) зводилася нанівець наявністю в противника великої кількості рухливої кінноти, здатної до глибоких обходів українських флангів.
Зважаючи на скрутну ситуацію на вапнярському напрямку, командування Дієвої армії УНР віддало наказ замінити 2-у та 4-у дивізії в районі Кодими на 9-у Залізничну дивізію (800 багнетів), яку було підпорядковано командувачу Волинської групи отаману О. Загродському. На війська групи покладалося завдання обороняти фронт на лінії Кодима - Ольгопііь - Бершадь.[51, 138]
Та доля вперто не сприяла волинцям й надалі. У бою під Кодимою серйозне пошкодження отирмав український бронепотяг «Вільна Україна» - останній, що залишився в розпорядженні Волинської групи. На довершення до всього, до противника перебіг командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник В. Грудина. 3 жовтня війська генерала А. Розеншильда-Пауліна після жорстокого бою з волинцями захопили Кодиму. На прохання Розеншильда-Пауліна лівофлангові частини 4-ї білогвардійської дивізії (50-й Білостоцький полк зі складу бригади 13-ї дивізії) повели наступ на Ольгопіль - Чучельник і 4 жовтня захопили обидва міста, відкинувши війська 1-ї Північної дивізії.
Разом з тим. усі надії якось виправити становище на вапнярському напрямку покладалися лише на Запорізьку групу, частини якої тільки почали зосередження у районі Комаргород - Вапнярка - Тиманівка. Проте на прибуття групи противник не збирався чекати - він продовжував обходити фланги волинців кінотою. 6 жовтня ескадрон Кримського кінного полку при підтримці панцерника завдав поразки підрозділам 9-ї Залізничної дивізії в с.Студене.[105, 42]
Волинці тим часом мусили самі собі давати раду. Деморалізовані й виснажені, з'єднання Волинської групи відступало тепер без бою при появі навіть незначних сил білогвардійців. Частини потребували відпочинку та реорганізації, загрожуючи остаточною втратою боєздатності. Замінити їх не було ким - всі інші з'єднання Дієвої армії УНР перебували в боях з білогвардійцями (окрім групи Січових стрільців, яка тримала фронт проти більшовиків у районі Шепетівка - Полонне), а Галицька армія, схоже, могла взагалі не розпочати військових акцій проти ворога.
Становище на фронті не могло не турбувати Головного отамана військ УНР С. Петлюру. Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну - заявив він під час урочистої зустрічі зі старшинами коша Січових стрільців, що відбулася 5 жовтлля в Старокостянтинові. Того ж дня, до речі, С. Петлюра здійснив огляд більш як 4 500 вояків-иовобранців, що склали присягу на вірність УНР в його присутності.[51, 139]
Проте з огляду на вересневі поразки С. Петлюра, мабуть, вже не так оптимістично сприймав перспективи продовження війни. У ці дні керівництво УНР повернулося до здавалося, відкинутої вже ідеї - звернутися до Антанти з пропозицією втрутитись і припинити війну між українцями та білогвардійцями. 7 жовтня на засіданні Ради народних міністрів за участю С. Петлюри було схвалено текст ноти «До держав Антанти та держав усього світу», яку вже наступного дня радіотелеграфом було надіслано в Париж. У цьому зверненні український уряд висловлював протест проти режиму національного та соціального гноблення, який встановили білогвардійці на українських землях, та складав з себе відповідальність за війну, що розпочалася.[9, 239] «Во ім'я права і справедлллвості ми домагаємось, аби держави Антанти примусили генерала Денікіна залишити територію України і дати можливість уряду Української Народної Республіки установити лад і спокій на вільній Українській землі», - йшлося в ноті.[106,42]
Звичайно, було вже занадто пізно. Урядові кола провідних держав Антанти на цей час або усунулися від російських справ, або зробили свій вибір на користь Денікіна, війська якого стрімко наближалися до Москви. Лише військовий міністр Великобританії В. Черчілль, як сам він потім згадував, намагався переконати своє керівництво, що "безумовно дуже важливим є домогтися поліпшення відносин між українцями і Денікіним". На думку британського міністра, необхідно було "усіляко намагатися уникнути такого стану речей, який примушував би Денікіна продовжувати посилати війська проти Петлюри".[8, 293] Та ця позиція не знайшла підтримки серед політиків чи дипломатів Антанти, і зусилля В. Черчілля залишилися безуспішними. Тож урядові УHP годі було сподіватися на підтримку з-за кордону. Дипломатичні ноти українського уряду та делегації УНР на Паризькій мирній конференції, сповнені протестів проти окупації України білогвардійцями, залишалися без відповіді. Україну було віддано в розпорядження денікінським Збройшш Силам Півдня Росії.[127, 218-219]
Проте повертаючись до українсько - білогвардійської війни слід сказати, що генерал Слащов не сподівався, що його лівофланговим частинам та загону генерала Розеншильда-Пауліна так швидко вдасться відтіснити Волинську групу армії УНР до Рудниці. Слащов вважав, що необхідно втрачати ініціативи і надалі продовжувати наступ.
Розпочавши операцію зустрічним боєм, 7 жовтня війська білогвардійської бригади 13-ї дивізії заволоділи Бершаддю, вибивши звідти знесилені частини 1-ї Північної дивізії армії УНР. На Теплик рушила козача бригада, тож командувач українських військ на хрестинівському напрямку полковник О. Удовиченко повідомив штаб Дієвої армії, що він побоюється ворожого прориву між його частинами та Волинською групою.
-та білогвардійська дивізія, збивши атакою частини бригади УСС, захопила Івангород. Київська група Дієвої армії УНР. щоб не опинитися відрізаною від бригади УСС, розпочала відступ. Постала загроза роз'єднання армій УНР та УГА.[51, 141]
Саме через це НКГА була змушена якось реагувати на події. Командувач армії УНР В. Сальський, щойно почався наступ противника, прохав галицьке командування підпорядкувати йому 3-й корпус УГА, щоб вдарити ним на Христинівку. Та НКГА вперто не бажала уплутуватися в бої з білогвардійцями, і пропозицію Сальського Тарнавський і Шаманек відхилили. Розуміючи, що давати розпорядження Галицькій армії треба з урахуванням специфіки стосунків між галицьким і наддніпрянським військовим керівництвом, Головний отаман С. Петлюра, наказав НКГА продовжити фронт армії до лінії Оратів - Монастирище - Севастянівна. Ці вказівки галицьке командування прийняло до відома, наказавши 3-му корпусу генерала А. Кравса передислокуватися до району Оратів - Дашів з метою перешкодити ворожому наступу на Вінницю та запобігти можливості просування противника на ділянці між двома українськими арміями.[59, 291]
жовтня на вапнярському напрямку перейшов у наступ білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, відтісняючи 9-ту Залізничну дивізію до Рудниці. Кримський кінний полк, примусивши до відступу 2-й Переяславський кінний полк полковника М. Аркаса, 8 жовтня захопив Піщанку. Менш вдало для росіян розгорталися події цього дня під Бершаддю - тут частини 1-ї Північної дивізії змогли контратакувати противника і повернули собі місто. Проте бої за Бершадь не припинялися, і 9 жовтня білогвардійці все ж відкинули 1-шу Північну дивізію з Бершаді та Ободівки.
Таким чином Волинська група армії УНР виявилася фактично виведеною з боїв. На початках жовтня ген. Розеншильд-Паулін вважав, що він повністю володіє ситуацією на цій ділянці фронту.
Українське військове командування вважало, що Волинську групу армій потрібно замінити поки волинці зовсім не здали своїх позицій. Для цього вибрали Запорізьку групу, яку спішно перекидали в даний регіон. Запорожців, які заслужено вважалась одним з найбоєздатніших та найстійкіших з'єднань армії УНР, білогвардійці небезпідставно побоювалися.
Однак для армії УНР питання стояло не лише в тому , щоб замінити виснажену Волинську групу Запорізькою. Українській армії, якщо вона не хотіла бутлі знищеною, треба було перехопити стратегічну ініціативу. Щоб зробити це, існував лише один спосіб - перейти в наступ.
Вже перші бойові дії на українсько - білогвардійському фронті засвідчили не готовність командування армій УНР до війни. Варто також сказати, що провід УГА не хотів вести бойові дії проти білогвардійців, тому галицькі війська не виявляли особливої активності під час боїв.
4.2 Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців
Щоб змінити ситуацію на фронті, С. Петлюра доручив командуванню армії УНР розробити план наступу українських військ. 10 жовтня командарм Сальський представив вироблену схему операції: Волинською групою утримувати зайняті рубежі, а Запорізькою завдати удару по білогвардійських частинах 13-ї дивізії. Наступ запорожців мала прикривати з півночі Київська група, яку. в свою чергу, прикривав 3-й Галицький корпус. План було схвалено, і вже того ж дня Сальський віддавав відповідний наказ військам Дієвої армії. Щоправда, залишалося відкритим питання про використання в боях Галицької армії, але було вирішено нарешті покласти край цій невизначеності. НКГА отримала наказ Головного отамана, згідно з яким участь в операції мав узяти 3-й Галицький корпус генерала А. Кравса. Поставлений перед необхідністю якось відреагувати на такі дії вищого командного органу українських армій, Є. Петрушевич нарешті визначився й санкціонував ці розпорядження. Отже, згоду диктатора на участь Галицької армії у бойових операціях проти Денікіна таким чином було одержано.[59, 291]. Приготування українців до наступу цього разу пройшли непомітно для противника. На скупчення сил 3-го Галицького корпусу в районі Дашів - Оратів. що відбувалось у ті дні, білогвардійське командування не звернуло особливої уваги. Втім, нерішучість галицького командування пояснювалася ще іі відсутністю чисельної переваги над противником на христинівському напрямку: бригади 3-го Галицького корпусу налічувані 2 300 багнетів[12, ], у той час як білогвардійці мали в цьому районі вдвічі більші сили.
До тогож 12 жовтня на вапнярському напрямку о 4-й годині ранку частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна захопили ст. Попелюхи, завдавши важкого удару 9-й Залізничній дивізії. Противником було захоплено дивізійні обози, кулемети, взяті полонені. Та попри цю звістку, перші повідомлення про наступ українських військ, який розпочався цього райку, викликали в Кам'янці-Подільському піднесення.[59, 298]
8-й годині ранку Запорізька група Дієвої армії УНР під командою М. Омеляповича-Павленка перейшла в наступ. 3-тя Залізна дивізія О. Удовиченка та 6-та Запорізька дивізії (понад 2 000 багнетів) відкинули в районі Тростянця білогвардійський 50-й полк (600 багнетів). Упродовж дня 8-й Чорноморський полк 3-ї дивізії під командою полковника М. Крата захопив Баланівку, а запорожці відтіснили противника до Чечельника. Водночас частини Київської групи отамана Ю. Тютюнника просунулися вперед у районі Теплика.[51, 143]
Для білогвардійського командування наступ українців став цілковитою несподіванкою. Війська Слащова саме отримали вказівку розпочати 13 жовтня операцію з прориву українського фронту. Та наступ Запорізької групи 12 жовтня сплутав усі розрахунки і викликав дезорганізацію в штабі Слащова. Під час телеграфних переговорів з командирами частин командування намагалось отримати уявлення про сили та напрямок наступу українців. Чи не здали ще Чечельник? Як розгортаються події в районі Бершаді? Увага білих воєначальників не випадково була прикута до цього відтинку фронту - адже ударом на Чечельник-Бершадь українці роз'єднували загін Розеншильда-Пауліна і частини генерала Слащова, створюючи загрозу прориву фронту. Тому до Бершаді було терміново відправлено з уманського району в повному складі бригаду 13-і дивізії (до 1 700 багнетів).
Та поки білогвардійці рухалися до Бершаді, гайдамацька кіннота 6-ї Запорізької дивізії захопила 13 жовтня Яланець. Бершадь, яку намагався утримати 50-й Білостоцький білогвардійський полк, таким чином було оточено.[5, 48]
Білогвардійськллй загін Розеншильда-Пауліна практично одразу (вже 12 жовтня) був відрізаний від Бершаді. Частини загону ще виявляли активність, атакувавши зранку 13 жовтня у районі Крижополя кінноту 8-ї Запорізької дивізії, проте вже незабаром стало зрозуміло, що їм загрожує оточення. Згідно з вказівками штабу Новоросійської армії, Розеншильд-Паулін мав залишити в районі залізниці лише заслони, а головними силами загону наказувалось вдарити на Чучельник - Ольгопіль, щоб не дати таким чином запорожцям глибше вклинитись у прорив на фронті. Та 14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом з поріділими в останніх боях частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білогвардійців і до вечора захопила ст. Попелюхи та довколишні села. Одночасно запорожці здобули Городище, відкинувши на південь піхоту Розеншильда-Пауліна та Зведений драгунський полк. Активність українців не на жарт стривожила генерала А. Розеншильда-Пауліна і він віддав своїм частинам розпорядження утримуватися на зайнятих рубежах, припинивши спроби просунутись вперед. Контратакувати він не збирався - чисельність його загону після втрат у боях становила тепер лише 150 багнетів та 900 шабель проти 1 300 українських багнетів лише 8-ї Запорізької та 9-ї Залізничної дивізій. Отже, становище на вапнярському напрямку з початком наступу складалося сприятливо для українських військ.[5, 53]
Вранці 12 жовтня розпочав наступ і 3-й Галицький корпус. Його бригади мали завдання здобути Монастирпще. 8-ма Самбірська й 14-та бригади (ралом близько 1 200 багнетів) атакували позиції білогвардійців, рухаючись уздовж залізниці, а 2-га Коломийська бригада (800 багнетів) просувалася на Терлицю. Підпорядкована А. Кравсові 5-та Сокальська бригада 1-го корпусу УГА (1100 багнетів) розташовувалась у Яструбинцях.[48, ]
Наступ спочатку розвивався успішно. Зламавши опір ворога, 8-ма Самбірська бригада отамана К. Гофмана підійшла до самого Монастирища. На лівому крилі кінна бригада ( 150 шабель) відкинула піхоту противника і зайняла с. Кривчунка неподалік від Жашкова. Aлe частини білогвардійської зведеної бригади 34-ї дивізії (понад 2 000 багнетів) затримали 14-ту бригаду УГА під с.Слободищс й контратакували, завдавши їй значних втрат. У районі Животова в бій з 1-ю кінною бригадою УГА вступив зведений полк Кавказької кінної дивізії зі складу білогвардійських військ Київської області, штаб яких тримав вказівклі ставки допомагати своїм лівим крилом операціям Новоросійської армії ЗСПР.
жовтня білогвардійські частини перейшли в контрнаступ проти цілого корпусу Кравса. Галичани не витримали натиску ворожої кінноти. 2-га Коломийська бригада відбивала атаки доти, доки самбірці не відступили з Монастирища. Під Дашевим 8-ма бригада зазнала важких втрат не стільки від шабель противника, скільки від дезертирства, яке масово охопило її курені. 14-та бригада без бою відступила до Китайгорода, побоюючись потрапити в оточення. Лише 5-та Сокальська бригада під командою сотника В. Коссара зустрічним ударом спробувала зупинити противника, але була відкинута до Лукашівки. В таких умовах генерал А. Кравс вирішив «взяти фронт назад» і відступити на лінію Дашів - Балабанівка - Сабарівка.[48, ] Як бачимо, бойового запалу галицького командування вистачило ненадовго.
У той час, як у штабі 3-го Галицького корпусу приймалося рішення про відступ, з'єднання Дієвої армії УНР продовжували успішний наступ проти ворога на південному відтинку фронту.
Вранці 14 жовтня частини 3-ї Залізної дивізії здобули Бершадь, захопивши при цьому до 200 полонених та 5 кулеметів. 6-та Запорізька дивізія після запеклих боїв зайняла Чечельник та Ольгопіль. Піхоту та кінноту противника було відкинуто запорожцями на схід, до Гайворона.[51, 201]
жовтня група армії УНР наступаючи, всією своєю силою атакувала білогвардійський загін Розеншильда-Пауліна. 8-ма Запорізька дивізія вела запеклий бій з кіннотою противника за Городище, в той час як 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії з півночі та північного сходу вдарили на Кодиму.
У ході кровопролитних боїв білогвардійці ледве стримували українські атаки, і генерал А. Розеншилільд-Паулін віддав своїм частинам наказ про відступ. 15-16 жовтня Кримський кінний полк відступив до с.Крути, без бою віддаючи наступаючим підрозділам волинців здобуті впродовж останніх двох тижнів місцевості. Ледь стримуючи натиск запорожців, відступали й інші частини російсько-білогвардійського загону А. Розеншильда-Пауліна. [5, 53]
Успіхи на вапнярському напрямку дозволили командуванню Дієвої армії відвести у резерв виснажені з'єднання Волинської групи. 2-га дивізія отримала вказівки вирушити до району Ладижин - Губник, а 4-та Сірожупанна відводилася до Крижополя. Проте волинці мали не лише відпочивати після нещодавніх боїв, але й бути готовими до нових в якості армійського резерву.
Попри несподіваність українського наступу, командування військ Новоросійської області ЗСПР пізно ввечері 13 жовтня таки віддало наказ Слащову продовжувати заплановану операцію, водночас лівим крилом своїх військ наносячи удар на Бершадь і Ольгопіль.
Генерал Слащов вирішив здійснити удар 5-ю дивізією на Гайсин. Одночасно він наказав командиру зведеної бригади 13-ї дивізії генералу Андгуладзе, діставшись до Бершаді, залишити там заслони, а головними силами наступати на північ до Гайсина. Отже, початковий план залишався в силі.[51,205]
Та події 14 жовтня, коли українські війська захопили Бершадь та Ольгопіль - Чечельник, знову сплутали розрахунки російського командування. Війська генерала Андгуладзе відразу ж відтягнулися до Гайворона. Слідом за ними наступала 5-та Київська дивізія армії УНР під командуванням отамана А. Вовка, якій довелося витримати з частинами 13-ї дивізії противника жорстокі бої біля ст.Генрихівка. І хоча київців було вдвічі менше, білогвардійці відступили. Українські ж частини почали готуватися до переправи через р. Буг.
Отже, на півдні прорив білогвардійцям не вдався. А на півночі? Там галицькі частини постійно відступали і навряд чи були здатні, на думку Слащова, зірвати його плани.
жовтня білогвардійська кіннота при підтримці піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ і після важких боїв змусила 2-гу Коломийську, 5-ту Сокальську та щойно приділену з 1-го корпусу 9-ту Угнівсько-Белзьку бригади відступити за Еллінці - Дашів. Кінну бригаду УГА було відтягнуто до Лопатинки. 14-та бригада зайняла відтинок Ситківці-Юрківці, а розбита 8-ма Самбірська бригада розташувалася в районі Ковалівки. Між тим білогвардійський 42-й Донський полк, завдавшії поразки галицьким підрозділам біля Кантеліни поблизу Дашева. вирушив па Юрківці-Ситківці, в запілля українських частин.[48, ]
Вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин. До кінця дня зведена бригада 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка відкинула частини 12-ї Київської дивізії і заволоділа ст. Зятківці. Звідси білогвардійці вдариллл на бригаду УСС, яка після кровопролитних боїв була змушена відступати з дозволу командування до Ладижина. Поразка українських частин під Гайсином була повною.
Незважаючи на поразку київців і бригади УСС під Гайсином, Запорізька грyпa армії УНР продовжувала наступ на південному напрямку. Війська генерала Розеншильда-Пауліна, не чинячи тепер особливого опору, відступали на південь. Даремно Я. Слащов у цей час бомбардував штаб Новоросійської армії ЗСПР в Одесі телефонограмами про потребу енергійного наступу на вапнярському напрямку. З Одеси ці прохання передавалися А. Розеншильду-Пауліну, на що той зазвичай відповідав, що противник проти нього набагато сильніший, і продовжував відтягувати свої частини назад.[51, 206]
Наполегливі прохання Слащова не були випадковими. Командувач уманського угрупування білогвардійців добре розумів, що попри успіх у районі Гайсина, його становище все ще залишалося хистким. Варто було запорожцям натиснути на Гайворон - і слабкі частини генерала Г. Андгуладзе розпочали б відступ на Умань. На фронті Дашів - Еллінці у генерала Кравса було достатньо сил ддя того, щоб вдарити у праве крило противника, зім'яти його і відтіснити до Христинівки. Тож у генерала Я. Слащова були всі підстави вважатлі ситуацію небезпечною.
Проте ініціативу на фронті знову перехопив Слащов. Поки армійська група генерала Кравса тупцювала на місці, чекаючи підкріплення, білогвардійці повністю скористалися результатами прориву фронту. Вранці 17 жовтня 42-й Донський полк без особливих зусиль відкинув рештки 11-ї бригади, яка практично не вчинила опору, і захопив місто. Тут до ворожого полону потрапив у повному складі український запасний полк разом зі своїм командиром та установи комендатури запілля Дієвої армії УНР. Водночас у районі Ладижнна білогвардійська бригада 34-ї дивізії атакувала 12-ту Київську дивізію та 1-шу бригаду УСС і захопила після запеклих боїв ст.Губник. Під натиском противннка київці відступили до Четвертинівкн, а бригада УСС - до Ладижнна. Водночас Ю. Тютюнник, побоюючись за свою правофлангову 5-ту дивізію, відтягнув її до Тростянчика. І хоча прибула для наступу на Гайворон 3-тя Залізна дивізія 17 жовтня ще билася з білогвардійськими частинами за. ст.Генрихівку, це вже був оборонний бій. [51,206] Для українського командування стало зрозумілим, що малоймовірно зупинити подальше просування ворога в запілля армії УНР лише силами розташованої в Тульчині 4-ї Сірожупанної дивізії та зосереджених на лінії Ладижин - Четвер тинівка бригади УСС і 12-ї Київської дивізії. Ці частини були сильно виснажені та знекровлені попередніми боями. Таким чином, ситуація склалася ризикована.
Зарадити становищу не могллі навіть успіхи Запорізької групи, яка невпинно просувалася вперед на вапнярському напрямку і 17 жовтня здобула 23-м Кармелюцьким полком 8-ї дивізії ст. Кодима. Загін Розеншильда-Пауліна відійшов до району Слобідки. Таким чином. Запорізька група вийшла на лінію Кодима - Чечельник - Бершадь.[5, 53]
Це стало апогеєм успішного наступу запорожців, а разом з тим - і його фіналом. 17 жовтня, зваживши в цілому ситуацію на фронті. Штаб Головного отамана віддав наказ Дієвій армії УНР тимчасово відмовитися від наступу і спрямувати всі свої зусилля на захист Жмеринки й Могилева-Подільського, відновивши на лівому крилі своїх військ зв'язок з Галицькою армією. Отже, успішний наступ армії УНР було перекреслено ворожим проривом на відтинку Галицької армії.
жовтня 4-та Сірожупанна дивізія спробувала повернути Брацлав наступом з Тульчина. Та 42-й Донський полк обійшов частини сірожупанників, які наступали, і, опинившись у їхньому запіллі, раптовим наскоком захопив Тульчин, де було розміщено штаб Волинської групи. [51, 210]
Не мала успіху також спроба 9-ї Залізничної дивізії повернути Тульчин ударом з району Вапнярки: більш як дві третини бійців не мали навіть взуття, тож годі було чекати, що вони здолають рухливу й маневрсну донську кінноту. Наступ 9-ї дивізії було відбито. Після цього командувач Волинської групи полковник О. Загродський віддав своїм військам наказ зосередитися в районі Кирнасівка - Ладижин, очевидно, не маючи більше ілюзій щодо їхньої наступальної спроможності.
Київській групі армії УНР також не вдалося утримати позиції. Увесь день 18 жовтня в районі на схід від Тростянця точилися з перемінним успіхом жорстокі бої за переправи між Київською групою та частинами білогвардійської 13-ї дивізії. Третю Залізну дивізію з Тростянця було спрямовано на Кирнасівку, тож Удовиченко нічим не міг допомогти Тютюннику. На бригаду УСС у районі Ладижина навалилася піхота білогвардійської 34-ї дивізії. 19 жовтня 12-та Київська дивізія, не витримавши ворожого натиску, була змушена почати відступ. 1-ша бригада УСС під командою отамана О. Букшованого намагалася ще захищати район Ладижина, але внаслідок ворожого обходу зазнала важких втрат і відступила на південний захід. [51, 211]
Отже, надії українського командування на те, що прорив білих швидко буде ліквідовано, не виправдалися. Дієва армія опинилася в загрозливому становищі. Ситуацію ще міг врятувати активний наступ Галицької армії. 18 жовтня начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків у новій директиві військам вказував, що "має Галицька армія по змозі якнайскоріше скупчити головні сили на свому південому крилі, наступати на вдершогося ворога в напрямі Брацлава, розбити його й після цього встановити звязок з лівим крилом Наддніпрянської армії".[51,212] Та з НКГА у відповідь того ж дня повідомили, що скупчення сил 2-го Галицького корпусу затримується і наступ 20 жовтня розпочатися не зможе. Це вже було занадто навіть для виваженого Юнаківа. 19 жовтня він надіслав категоричні вказівки галицькому командуванню: "Наказую розпочати обов'язково наступ завтра рано, бо інакше є небезпека розбиття Наддніпрянської армії".[119, 188]
жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський також у наказі військам повідомив, що вранці 20 жовтня українська армія переходить у загальний наступ "для ліквідації прорвавшогося ворога". Сальський розраховував, що наступ Галицької армії відтягне значну частину сил білогвардійців на північ. Одночасним ударом запорожців та київців він збирався повернути бузькі переправи, а свіжою 7-ю Запорізькою дивізією вдарити з Шпикова на Брацлав. На думку командувача, лише такий план дій міг повернути українській армії надію на перемогу.
Головна ідея нового наступу українських військ полягала в тому, щоб одночасними ударами армії УНР та УГА оточити й знищити в районі Гайсин - Сітківці - Брацлав основну частину військ угрупування противника, яка прорвалася в запілля української армії. Дія здійснення цього плану на фронт було кинуто практично всі резерви. В операції брали участь три корпуси УГА та війська Дієвої армії УНР. [126, 121-124]
Вранці 20 жовтня українські війська перейшли в наступ, проте білогвардійські частини зустріли атаку українців у повній бойовій готовності, заздалегідь попереджені своєю розвідкою про грізні ознаки майбутнього наступу. Тому атака групи Кравса на праве крило росіян не була несподіваною для командування білогвардійців. Варто було Кравсу розпочати просування з району Іллінців на південь, як з Оратова на Іллінці розгорнув наступ білогвардійський 136-й Таганрозький полк генерала Черського. У той час як 10-та Янівська бригада УГА сотника І. Чайки вийшла на лінію Осетинці - Юркївці, полк Черського атакував під Іллінцями 2-гу Коломийську бригаду і примусив її перейти до оборони. У таких умовах А. Кравсу не залишаюся нічого, як призупинити наступ на південь, щоб спробувати відбити ворожу атаку зі сходу. [48, ]До такого розвитку подій він був явно не готовий.
На фронті армії УНР наступ фактично захлинувся першого ж дня. Вранці 20 жовтня, згідно з виробленим планом, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії повели наступ на Тульчин з боку Кирнасівки - Клебані. Спочатку наступ розвивався успішно. 8-й Чорноморський полк, зламавши опір донців, підійшов до самого міста. Та в цей час 2-й Лабінський козачий полк несподівано напав на розташовані тут підрозділи 9-го Стрілецького полку і розгромив їх. Близько 150 старшин і вояків потрапили до полону, ще 200 загинули або ж були поранені. Командир 9-го полку полковник Євтушенко застрелився, не бажаючи потрапити живим до рук ворога. Частини 9-го Стрілецького полку, яким пощастило врятуватися, відступили та були направлені в Томашпіль для реорганізації. Стривожений цією поразкою Удовиченко сповільнив просування 3-ї Залізної дивізії до Тульчина, не бажаючи знову зустрітися з козачою кінотою. Натомість противника контратакувала 9-та Залізнична дивізія, частинам якої вдалося в бою навіть увірватися до передмістя Тульчина, проте внаслідок обходу козачої кінноти 9-та дивізія, зазнавши важких людських втрат, була змушена відступити.[51, 216]
Не краще справи розгорталися й у запорожців. 6-та Запорізька дивізія взагалі не змогла вийти 20 жовтня до району Тростянчик - Ладижинка, оскільки білогвардійські частини зведеної бригади 13-ї дивізії атакували її. Бої за Бершадь були надзвичайно жорстокими, та поки вони тривали, на півночі білогвардійці в черговий раз відкинули Київську групу від Бугу, захопивши Гордіївку.[5, 63]
Одночасно в районі Ладижнна білі атакували переважаючими силами бригаду УСС і завдали виснаженим січовикам важкої поразки. Зазнавши важких втрат (100 вояків лише полоненими), командир УСС О. Букшований вивів свої частини до Демківки. Поріділу іі виснажену бригаду, що близько місяця героїчно стримувала ворога, не віддаючи без бою жодного клаптика землі, було знято з позицій й незабаром відведено до Жмеринки. Так закінчилося перебування на фронті одного з найкращих з'єднань Української Галицької армії, яке з перших днів війни проти білогвардійців ділило з армією УНР її бойові успіхи та невдачі. Військові зусилля бригади УСС у цій кампанії коштували їй близько 1 000 вояків вбитими, пораненими та полоненими.[126, 221-224]
У той же час білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, який згідно з розвідданими мав бути пасивним і не турбувати українські війська, 20 жовтня успішно розвивав розпочатий раніше наступ. Піхота Розеншильда-Пауліна з боєм захопила Кодиму, примусивши відступити частини 8-ї Запорізької дивізії полковника Г. Базильського. Щоправда, наступ лівого крила військ Розеншильда-Пауліна несподівано ускладнився внаслідок збройного селянського повстання. Проте досить швидко придушивши його, Кримський кінний полк зайняв 20 жовтня Серби.[51, 217]
Таким чином, у перший же день українського контрнаступу вироблений Штабом Головного отамана план оточення і знищення ударної групи військ Слащова зазнав краху. Навпаки, склалося досить загрозливе для Дієвої армії УHP становище у звязку з небезпекою удару противника в запілля та перспективою опинитися відрізаною від Галицької армії. Ударна група армій УНР - запорожці під командою генерала М. Омеляновича-Павленка - перейшла від оборони до відступу. За таких умов про наступ військ УНР вже не могло бути й мови. Група генерала А. Кравса, скута противником у районі Іллінців, також нічим не могла їй допомогти.
Увечері 20 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський, визначаючи завдання з'єднанням армії на наступний день, наказав групі Удовиченка продовжувати наступ на Тульчин, а 7-й Запорізькій дивізії атакувати Брацлав. Запорожці та київці отримали тепер завдання обороняти Вапнярку та шляхи на Могилів-Подільський.
Уже в найближчі дні на фронті Галицької армії розгорнулися досить драматичні події. Насамперед Слащов посилив натиск на групу генерала Кравса. 21 жовтня частини 5-ї російсько-білогвардійської дивізії генерала П. Осовського атакували Іллінці. У ході жорстоких боїв 2-га Коломийська бригада була змушена залишллти місто. Не зупиняючись на досягнутому, геліерал П. Осовський здійснив спробу прорвати фронт на північ від Іллінців, щоб мати змогу розгорнути наступ на Вінницю. Запеклі й виснажливі бої спалахнули при цьому під Романовим Хутором, де 6-та Равська бригада під командою сотника Головінського намагалася зупинити білогвардійців. Місцевість кілька разів переходила з рук в руки.[48, ]
Та остаточну долю битви вирішив удар 9-ї Угнівсько-Белзької бригади в праве крило противника. Не витримавши натиску галичан, білогвардійці розпочали панічний відступ. Українські частини захопили значну кількість полонених (6 офіцерів і 260 вояків) та близько 10 підвод з 6 кулеметами й різноманітним військовим майном. При цьому втрати 6-ї й 9-ї бригад становили 11 вояків убитими та 3 старшин і 100 вояків пораненими.
Переслідуючи відступаючих росіян, бригади вийшли на лінію Тягунь - Мервін. Під Тягунем білогвардійці спробували контратакувати, проте 6-та Равська бригада з ходу розбила зосереджені тут частини 5-ї білогвардійської дивізії. В той же час наступ розгорнула і 5-та Сокальська бригада, якій вдалося відкинути ворога за Чагів - Ростовку. Ввечері того ж дня підрозділи 2-ї Коломийської бригади повернули Еллінці, де й розташувались як резерв групи генерала Кравса.[48, 56]
На ст.Орагове виїхав генерал Слащов. Сюди ж було направлено і його кінний конвой. Та зупинити натиск галицьких бригад білогвардійці не змогли. Розвиваючи успіх. 5-та, 9-та й 6-та бригади 1-го корпусу УГА 22 жовтня зайняли лінію Лопатника - ст.Оратове - Бабин.
Успішний контрнаступ українських військ на фронті 5-ї російсько-білогвардійської дивізії не дав можливості противникові підсилити решту частин 5-ї та 34-ї дивізій, що стримували під Брацлавом атаки 2-го Галицького корпусу. Українське командування надавало першорядного значення саме операціям під Брацлавом, справедливо розцінюючи цей напрямок як головний у наступальних спробах білогвардійців роз'єднати українські армії.
жовтня частини 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца, відкинуті білогвардійцями з Брацдава, знову атакували місто. Але противник, підсилений прибулими з району Тульчина підкріпленням, відбив усі атаки українців - не допомогло навіть введення у бій 4-ї Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича. Водночас під Тульчином російські частини відбили всі атаки 3-ї Залізної та 9-ї Залізничної дивізії, блокуючи спроби Удовиченка заволодіти містом і пробитися до Брацдава з півдня. Більше того, 42-й Донський полк прорвався на Журавлівку, сіючи паніку й хаос в запіллі українських військ. Відкинувши на захід розташовані тут у резерві частини 1-ї Північної дивізії, донці захопили ст. Журавлівку. Опинившись під загрозою удару в запілля, група Удовиченка була змушена відступити від Тульчина. Водночас у районі Ладижин-Тростянець частини 5-ї та 13-ї білогвардійських дивізій (134-й Керч-Єнікальський, 49-й Брестський полки) при підтримці 2-го Лабінського козачого полку після жорстоких боїв остаточно відкинули Київську групу армії УНР від бузьких переправ. Таким чином, група Удовиченка на південь від Тульчина опинилася під загрозою повного оточення.[126, 221-224]
жовтня Вольф повів наступ на Брацлав одночасно з заходу силами 11-ї Стрийської бригади, з півночі - 4-ю та 7-ю бригадами (об'єднаними в групу підполковника А. Бізанца), та зі сходу - 10-ю Янівською бригадою. З огляду на такий натиск частинам білогвардійської 5-ї дивізії, які обороняли Брацлав, довелося напружувати усі свої сили, щоб відбивати атаки українських військ. До цього додався ще й наступ 7-ї Запорізької дивізії В. Осмоловського на Тульчин. Становище білогвардійців було справді складним і українське командування могло розраховувати на перемогу.
Проте й цього разу надії не справдилися. Ціною неабияких зусиль білогвардійцям вдалося зупинити наступ військ Вольфа. Під Райгородом 10-та Янівська бригада сотника І. Чайки спочатку мала успіх, aлe в ході ворожого контрнаступу була відкинута до Ометинців. Група підполковника А. Бізанца після важких і кровопролитних боїв так і не змогла форсувати Буг, повідомила про це командування й отримала наказ перейти до оборони. Наступ 11-ї Стрийської бригади противник зупинив біля Ястрембихи, на підступах до самого Брацлава.[51, 221]
Щей за таких обставин командування груп Кравса, Вольфа та Удовиченка отримало тривожні звістки про події на вапнярському напрямку. Те, що сталося там, повністю прикуваю до себе увагу Штабу Головного отамана, оскільки наслідки цих подій загрожували Дієвій армії УНР катастрофою. Вранці 22 жовтня витіснений Удовиченком з Журавлівклл 42-й Донський полк після короткого бою з частинами 12-ї Київської дивізії захопллв Вапнярку. При цьому значна кількість українських вояків потрапила до полону. Невдовзі донців на ст.Вапнярка замінив 2-й Лабінський козачий полк. Штаби Запорізької та Київської груп втратили зв'язок з командуванням Дієвої армії. Зосереджені в районі вздовж залізничної гілки Вапнярка - Попелюхи 6-та й 8-ма Запорізькі дивізії, 5-та й 12-та Київські дивізії виявилися відрізаними від інших з'єднань армії УНР. Фактично запорожці й київці опинилися в оточенні - лише місцевість на захід від залізничної лінії залишалася поки що вільною від ворога. Проте на залізниці перебували 4 бронепотяглл, 400 вагонів з різноманітним військовим майном та шпиталі, евакуювати які не було ніякої можливості. [126, 221-224]
Виконуючи директиву Головного отамана, галицьке командування віддало розпорядження про зміцнення корпусу Вольфа 8-ю Самбірською і 3-ю Бережанською бригадами. Вольф знову отримав категоричний наказ взяти Брацлав і просуватися на Вапнярку на допомогу армії УНР. Наступ групи генерала Кравса було призупинено: війська не повинні були виходити за лінію Лопатпнка - ст.Оратове - Бабин, й бути готовими в разі потреби надати допомогу 2-му корпусові УГА.
Проте зусилля 2-го корпусу УГА так і не увінчаїліся успіхом. Упродовж 23 жовтня сильна група отамана Р. Кніттеля (3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 10-та Яллівська бригади) безуспішно намагалася форсувати Буг, щоб вдарити на Брацлав зі сходу. Такими ж безрезультативними залишались і спроби 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца взяти Брацлав фронтовим наступом. Частини білогвардійської 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка всюди відкинули галичан від переправ. Становище майже не змінилось і 24 жовтня.
У той же час зведена бригада 13-ї російсько-білогвардійської дивізії, підсилелна особистим конвоєм генерала Слащова, знову здобула Бершадь та розпочала рух на Вапнярку. Запорожцям вдалося було 22 жовтня знову захопити Бершадь, та їхніх сил було явно недостатньо.
З півдня вздовж вапнярської залізниці до Рудниці підійшли частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна. При чому Кримський кінний полк готувався здійснити глибокий обхід правого крила запорожців. Це мало остаточно замкнути кільце оточення довкола Запорізької та Київської груп армії УНР і віддати їх на ласку переможця. На щастя, запорожці та київці не збиралися складати зброю, а їхнє командування, не сподівалось на допомогу, вирішило рятувати ситуацію самотужки.
Отримавши звістки про падіння Вапнярки, командувач Запорізької групи генерал М. Омелянович-Павленко відразу ж прийняв рішення пробиватися на північ, на з'єднання з основними силами армії. [5, 79]
Увечері 22 жовтня на станції Крижопіль, де перебував штаб запорожців, відбулася нарада командування Запорізької та Київської груп. Було вирішено частиною сил спробувати здобути Вапнярку, а інша частина мала стримувати наступ білогвардійців на півдні. Після здобуття вапнярського залізничного вузла й прориву з оточення частини мали розпочати організований відступ і евакуювати всі ешелони зі зброєю, військовим майном, шпиталями. Командування військами та керівництво операцією взяв на себе М. Омелянович-Павленко. [5, 79]
Уранці 23 жовтня запорожці та київці розпочали Вапнярську операцію, від наслідків якої залежала їхня подальша доля. На південному напрямку 8-ма Запорізька дивізія полковника Г. Базильського, підсилена двома бронепотягамн. зустрічним ударом спробувала контратакувати противника. І хоча сили буди надто нерівні, упродовж усієї першої половини дня Базильський стримував наступ білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна та зведеної бригади 13-ї дивізії. Лише коли Кримський кінний полк обхідним маневром зайняв Гарячківку та М'ясківку, загрожуючи Крижополю, запорожці почали відступати, здавши пішим підрозділам та бронспотягам противника Попелюхи й Рудницю.[119,190] Частини білогвардійської 13-ї дивізії захопили Бершадь, куди переїхав штаб генерала Г. Андгуладзе.
Поки 8-ма Запорізька дивізія стримувала наступ ворога на півдні. Вапнярку атакували 12-та Київська дивізія з заходу та 6-та Запорізька дивізія з південного сходу, при підтримці 2 бронепотягів. 2-й Лабінський козачий полк не витримав одночасного натиску українських військ і був змушений залишити станцію й відступати. Успіху запорожців та київців сприяв також наступ на Вапнярку частин 3-ї Залізної дивізії, що надійшли з району Тульчина. Таким чином, 17-й гайдамацький полк 6-ї Запорізької дивізії здобув Вапнярку якраз тоді, коні сюди підходили численні обози й ешелони з військовим майном запорожців. [51, 223]
З радістю та полегшенням зустріли в цей критичний момент у штабі Запорізької групи звістку про взяття Вапнярки. І хоча Крижопіль довелося всетаки здати переважаючим силам ворога, війська було врятовано. Запорожці встановили бойовий контакт з 3-ю Залізною дивізією, а генерал М. Омеляновнч-Павленко негайно зв'язався зі штабом Дієвої армії УНР, звідки отримав наказ розпочати планомірну евакуацію ешелонів та військового майна.
Проте це був останній успіх українських армій. Вже до кінця жовтня українці втратили свої переваги на фронтах та почали відступати причому майже у всіх напрямках. Білогвардійці перейшли уконтрнаступ та не лише відвоювали втрачені позиції а й поставили армії УНР та УГА в досить скрутне становище. Це були наслідки нескоординованості дій українських армій та небажанням вести бойові дії проти білогвардійців проводу УГА.
4.3 Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР
На початку листопада ситуація не змінилась. Українські війська продожували відступати. Проте зявилась ще одна серйозна проблема. За умов відступу українських армій керівництво УГА почало вдаватися до сепаратизму. Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський без відома керівництва УНР та ЗУНР розпочав переговори з військовим керівництвом Новоросійської армії ЗСПР. Навіть 6 листопада делегація від Начальної Команди Галицької Армії підписала угоду про перехід УГА на сторону ЗСПР. Проте слід сказати, що Є. Петрушевич коли дізнався про цю угоду був надзвичайно роздратований. Він її не ратифікував. Проте на відміну від Петрушевича більшість військового командування УГА розглядало союз з ЗСПР як єдиний вихід зберегти армію. [51, 228-235] Проросійські настрої в УГА вирішив використати генерал Слащов. Він призупинив бонові дії на фронті УГА, надіючись на продовження переговорів з галичанами. Звичайно, не збиралось їх відновлювати й галицьке командування.
Білогвардійські частини продовжувані наступ проти армії УНР, прагнучи відрізати її від УГА. З цією метою Слащов прийняв рішення відкинути війська УНР на захід від залізниці Вапнярка - Жмеринка. Таким чином, білогвардійські війська розгорнули наступ на Жмеринку і Могилів-Подільський саме тоді, коли на фронті УГА вже панувало затишшя.
Згодом виявилося, Жмеринку фактично не було кому захищати - вцілілі підрозділи 7-ї Запорізької дивізії відступали вздовж залізниці під тиском Сімферопольського офіцерського полку та кінноти жмеринського загону противника. [5, 88]
Усі накази Штабу Головного отамана галицькому командуванню організувати оборону Жмеринки лишилися невиконаними - очевидно, в НКГА остаточлю зрозуміли, хто вийде переможцем з цієї війни. Білогвардійці безперешкодно просувалися до Жмеринки, маючи, до речі, наказ не вступати в бій з галичанами.
Штаб Дієвої армії УНР, як уже згадувалося, завчасно переїхав зі Жмеринки до Проскурова, навіть не намагаючись організувати оборону жмеринського вузла Цим явно не збиралися займатись і бригади 3-го Галицького корпусу, які дислокувались у районі. Командир 3-го корпусу генерал А. Кравс вислав до білогвардійців парламентаря з проханням не переходити лінії Печера - Рoгізна - Красне. Та йому відповіли пропозицією... зберігати спокій і залишатися на місці. 9 листопада 1-й та 2-й батальйони сімферопольців наштовхнулися біля с. Красне на 11-ту бригаду УГА сотника Голіцінського. Білогвардійці спершу взялися роззброювати галицькі стежі, проте, зорієнтувавшись, що мають справу з цілою бригадою... вибачились і повернули галичанам зброю. 10.листопада, незважаючи на протести сотника Голіцінського, колона Сімферопольського офіцерського полку зайняла Щучинці, наблизившись до Жмеринки. У ніч на 11 листопада бронепотят "Коршун" без бою зайняв кинуте українськими військами місто. Білогвардійське командування відзначило у зведеннях про перебіг бойовігх дій відсутність "особливого опору нашому просуванню".[51, 236]
За досить схожим сценарієм розвивалися події й на могилівському напрямку. При значній чисельній перевазі ворога та нестачі набоїв Запорізька група відступала, ведучи ар'єргардні бої. Кіннота Д. Тугана-Мірзи-Барановського просувалася вперед, маючи незначні сутички з запорожцями. У с.Бобчинці 2-й Лабінський козачий полк та конвой генерала Слащова завдали поразки частинам 8-ї Запорізької дивізії, до рук ворога потрапила й частина дивізійної артилерії.[5, 89]
З невідомих причин М. Омелянович-Павленко чомусь не подбав про захист Могнлева-Подільського, хоча й мав наказ про це від командарма В. Сальського. У ніч на 11 листопада з'єдналлня Запорізької групи пройшли східніше Могилева, але не виділивши військ для його захисту. Таким чином, у місті й не підозрюваллл про наближення ворога.
Відсутність навіть сторожових застав на підступах до міста стала приємною несподіванкою для білогвардійців, які готувалліся до запеклого штурму. Могилев було взято білогвардійцями. Ставало зрозумілим, що українці програють цю війну.
Настрої у Кам'янці-Подільському між тим ставали дедалі песимістичнішими. У пошуках винних все частіше лунали звинувачення на адресу галицького командування й диктатора Є. Петрушевича.
листопада, диктатор скликав у Кам'янці-одільському засідання галицького уряду за участю представліліків громадсько-політичних організацій. На ньому були присутні й член Директорії А. Макаренко та військовий міністр УНР В. Сальський. Як виявилося згодом, це була остання спільна нарада представників обох урядів. Більшість учасників визнали, що в цілому ситуація безнадійна. Серед галичан лунали пропозиції усунути С. Петлюру від керівництва армією як не фахівця у військових справах.[59, 286]
На цій нараді Є. Петрушевич зробив заяву, яка неабияк вразила багатьох присутніх: "Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований шлях... Росія не є така страшна як Польща. Треба погодитись на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва освіти, інтелігентності: тому думати сьогодні про самостійну Україну - це просто фантазія!"[51, 233]
Таким чином, виявилися кардинальні розходження в позиціях уряду УНР та галицької диктатури щодо продовження війни з білогвардійцями та перспектив подальшої національно-визвольної боротьби. Є. Петрушевич фактично офіційно заявив про готовність підкоритися Денікіну.
День 14 листопада 1919 р. став до певної міри фатальним в українській національно-визвольної боротьбі. Скликане вранці С. Петлюрою засідання Раді народних міністрів обговорювало становище, що склалося, та пошуки виходів з нього. Головний отаман повідомив, що настрій частин дозволяє продовжувати бойові дії. Як завжди, бракувало лише виробленого чіткого плану. Командарм В. Тютюнник запропонував відтягнути армію до району Проскурів - Старокостянтинів, щоб відірватися від ворога. Начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків та полковник В. Сальський вважали ситуацію безнадійною, а будь-які спроби порятунку - марними. Сальський виступив за ліквідацію регулярного фронту і продовження подальшої боротьби партизанськими методами. С. Петлюра при обговоренні цих пропозицій мовчав.[123, 66]
Зрештою на засіданні перемогла думка В. Тютюнника, якого підтримав і галова уряду І. Мазепа. Планувалося 16 листопада залишити Кам'янець-Подідьський та звернутися з проханням до польського війська зайняти місто. Армія й державний апарат мали вирушити на Проскурів.
Того ж дня, 14 листопада, С. Петлюра ще намагався з'ясувати можливість продовження боротьби Галицькою армією: разом з І. Мазепою він зробив останню спробу переконати Є. Петрушевича передати верховне керівництво УГА командуванню армії УНР. Та все марно - диктатор категорично відмовився навіть обговорювати цю тему.
Тоді ж. 14 листопада, С. Петлюра зв'язався з НКГА і зажадав від генералів О. Микитки і Г. Ціріца відповіді, чи продовжуватиме Галицька армія боротьбу за Соборну Україну. Проте галицьке командування, немаючи жодних розпоряджень на те Є. Петрушевича, повідомило що планує тепер проводити переговори з керівництвом ЗСПР лише від імені УГА.
Таким чином, розрив відбувся. Галицьке командування прийнято рішення самостійно вести переговори з білогвардійцями.
Отримавши від НКГА та диктатора Є. Петрушсвліча дозвіл представляти лише інтереси Галицької армії, делегація УГА розпочала 16 листопада переговори з білогвардійськими представниками в Одесі.[18, ] Уже 17 листопада делегати підписали вироблений в ході переговорів текст угоди. Галицька Армія переходила в повнму складі з тиловими установами, складами і рухомими залізничними матеріалами на сторону Російської Добровольчої армії і надходила у повне розпорядженлія керівництва Збройними Силами Півдня Росії.
Угода набирала чинності з моменту її ратифікації командуванням обох сторін. Генерал Н. Шиллінг поставив свій підпис під текстом домовленості того ж дня, 17 листопада. Начальний вождь УГА генерал-чотар О. Микитка зробив це 19 листопада, коли галллцькі представники привезли текст домовленостей до Вінниці. Таким чином. Українська Галицька армія остаточно перейшла на бік білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Представник армії УНР підполковник О. Каменський, який перебував увесь цей час у Вінниці, виїхав 17 листопада до Кам'янця-Подільського, не чекаючи на остаточну ратифікацію угоди.[119, 191]
Найголовніше полягало в тому, що наслідки переходу УГА на бік російських білогвардійців мали значення набагато більше, аніж суто військове. Ця подія завдавала важкого удару ідеалам української соборності. Сепаратні дії галицького командування, навіть викликані міркуваннями цілковитої військової доцільності, відкидали досягнутий в ході визвольних змагань рівень національної єдності та консолідації на десятиліття назад, вносячи в український табір трагічний розкол на наддніпрянців та галичан. Ця обставина, що фактично пройшла повз увагу в листопаді 1919 р., дедалі ясніше усвідомлювалася з плином років багатьма учасниками тих подій, часто змушуючи їх переглянути власні вчинки. "Політично це був промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах", - так через десятиліття охарактеризував перехід УГА на бік ворога Д. Панів, у 1919 р. -ад'ютант Тарнавського й одні з найбільших прихильників угоді з білогвардійцями.[51, 241]
Справді, ця подія трагічно позначилася на всьому подальшому перебігу національно-визвольних змагань. "Розпочиналася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації, - згадував Є. Коновалець. - Антагонізм, що існував досі тільки поміж політиками, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу".[51, 241]
Справді перехід УГА на сторону білогвардійців для армії УНР значив лише одне - поразка увійні а для українського національного руху невизначене майбутнє.
Командування Новоросійської армії ЗСПР розуміло, що армія УНР приречена.Тож відповідно до цього було вироблено план для подальши військових дій. Він полягав в тому, щоб просунути жмеринський загін на Проскурів і відрізати армії УНР шлях відступу на північ, оточити її та завдати остаточної поразки у південно-західному районі Поділля.[51,243]
Щоб хоч якось зарадити ситуації український уряд звернувся до польського командування з проханням зайнятті Проскурів та Шепетівку. Армію УНР планувалося відвести до району Старокостянтинів - Шепетівка, де вона, забезпечена з півдня поляками, отримала б можливість відпочинку. Представники польського командування погодилися розглянути ці пропозиції; до штабу армії УНР було вислано спеціальну місію на чолі з капітаном Чарнецьким для встановлення робочого контакту. [123, 71] Для реалізації цього плану командування армії УНР збираюсь у першу чергу відтягнути Запорізьку та січово-стрілецьку дивізії до Проскурова. 17 листопада В. Тютюнник віддав відповідні розпорядженіїя Є. Коновальцю та М. Омеляновнчу-Пааленку.
листопада біля Віньківців галичани зустрілися з киівцями та запорожцями. Обійшлося без ексцесів, хоча й радісною зустріч не вийшла: "До поляків ідете? - колючо запитувані одні. - А ви до росіян... - відповідані другі".[51, 268] Колони розминулися: з'єднання армії УНР попрямували на північний захід, а галицькі курені продовжили марш на схід.
Білогвардійці не переслідували відступаючих запорожців та київців. Дністерський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського відпочивав у районі Могиева-Подільського. Сили жмеринського загону полковника С. Ґвоздакова саме готуваїися до наступу на Проскурів.
листопада білогвардійські частини жмеринського загону розгорнули наступ на Деражню, яку обороняли частини зведеної Волинської дивізії полковника О. Зафодського. Вздовж залізниці рухалися 2-й і 3-й батальйони сїмферопольців при підтримці бронепотягів «Коршун» та «Ураган». Волинці не виявили належної стійкості і розпочали відступ. Здійснений 3-м Новоросійським драгунським полком рейд у запілля прикриваючих Деражню сірожупанників призвів до дезорганізації й паніки. Понад 200 українських вояків потрапили до полону. Загребський не знайшов нічого ліпшого, як відтягнути свої частини на захід від Деражні.[51, 269]
Захищати шлях на Проскурів виявилося нікому, оскільки основна маса волинців відступила до Меджибожа.
Проте білогвардійці вже не форсували подій, розцінюючи ситуацію як фактично безнадійну для української армії. Білогвардійське командування припускало навіть, що армія УНР відступатиме до Румунії. Фронту як цілості вже не існувало, й агонізуючу армію УНР могли врятувати не бойові дії, а відстань, на яку вона могла відірватися від противника.
Зайнявлшл Кам'янець-Подільський та Дунаївці, польські війська насправді не поспішали рухатиея до Проскурова. Українське керівництво ще сподіваюся, що польські війська з дня на день займуть Проскурів. Штаб Гошовного отамана збирався виробити проект поступової передачі регіону під контроль поляків з тим щоб уникнути сутичок між українськими та польськими частинами.[59, 298]
Увечері 21 листопада стало очевидно, що білогвардійці увійдуть до Проскурова раніше, ніж там з'являться поляки. У районі Старокостянтпнів - Красилів зосередилися лише Волинська, Київська та зведена Залізна дивізії. На південь від Проскурова залишалися запорожці та Січові стрільці. Команду вання було змушене прийняти рішення про оборону міста, щоб прикрити відступ військ на північ.
До вечора 22 листопада білогвардійці зайняли Проскуров. У місті білогвардійці захопили 2 українські батареї, до 30 гармат різних калібрів, авіапарк, автомобільну колону, до 1 000 вагонів та залишені українськими командами пошкоджені бронепотяги "Вірний син України" і "Хортиця". Як завжди, не обійшлося без грабунків. [59, 291]
С. Петлюра, уряд та військове командування УНР зупинились у Чорному Острові. Рухатися до Старокостянтннова було небезпечно. У цей критичний момент виявилося, що поляки не нададуть обіцяної допомоги. Капітан Чарнецький безслідно зник, залишивши записку для Головного отамана С. Петлюри, у якій повідомляв, що в разі потреби той може розраховувані на гостинність Варшави, але українські війська на польському терені будуть роззброєні та інтерновані. Незалежно від причин такої зміни в позиції польської сторони, план українського командування, за яким польські війська мали зайняти проскурівський район і забезпечити армію УНР від подальшого наступу білогвардійців, зазнав невдачі. Сподіватися більше не було на кого.[51, 270] 23 листопада командування армії УНР, перебуваючи у Війтівцях, прийняло рішення відтягнути війська до Старокостянтинова і далі до Шепетівки . Після наради з Ю. Тютюнником С. Петлюра ухвалив новий план командарма, який полягав у тому, щоб, зосередивши армію в раїіоні Любара, провести її між білогвардійським та більшовицьким фронтом.
Нарешті 26 листопада 1919 р. виснажені з'єднання армії УНР зосередились у районі Старокостянтинів - Остропідь. У Старокостянтинові 26 листопада відбулося засідання уряду за участю С. Петлюри, на якому обговорювалися можливості продовження збройної боротьби. Було вирішено просуватися до Бердичева для встановлення контакту з більшовиками, у можливість союзу з якими вірив прем'єр-міністр І. Мазепа.
Таким чином, бойові дії між українською та білогвардійською арміями припинилися внаслідок втрати бойового контакту між ними.
листопада урядовий апарат УНР прибув до Любара. Армія УНР перебувала у районі Любар - Чортория - Остропіль. Цей регіон згодом, уже в мемуарній літературі, отримав назву "трикутника смерті", оскільки був звідусіль оточений ворожими арміями - польською, більшовицькою, білогвардійською.
Розпочинався новий етап в історії українських національно-визвольних змагань, пов'язаний з переходом до партизанських форм збройної боротьби за українську державність. Українсько-білогвардійська війна, яка велася регулярними арміями в умовах постійного фронту, фактично завершилася. І її завершальний етап, що тривав упродовж другої половини листопада 1919 р., характеризувався остаточною військовою та політичною катастрофою уряду УНР.
Позбавлена збройної підтримки з боку УГА, знесилена й виснажена попередніми боями армія УНР вже не могла протистояти білогвардійським військам. Розпадався державний апарат, військо перетворювалося на величезний рухомий шпиталь, уряд втратив майже всю свою територію... Голова Директорії УНР, визнаний лідер українського національно-визвольного руху, Головний отаман Симоп Петлюра був змушений залишити терениУкраїни.
Висновки
Взаємини табору УНР з білим рухом були одним з визначальних факторів розвитку подій революції у 1919 році.
Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму П.Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації й зовнішньополітичному становищі України, спричинених завершенням Першої світової війни. Для юної національної державності вони були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших учасників Четвертого союзу Німеччини й Австро-Угорщини та евакуацією їхніх військ УНР загрожувала повномасштабна війна з РСФРР. Тут, здавалося б, можна було обєднатися білогвардійським військам з армією УНР, проте цього не сталося. Хоч обидва табори за свого основного ворога визнавали більшовицький режим, спрямовували свої збройні сили на боротьбу з ним, вони так і не змогли обєднати свої зусилля на антибільшовицькій платформі.
Слід також зазначити, що саме негативна позиція керівників білогвардійських режимів щодо українського національного руху, у великій мірі визначити ставлення країн Антанти до УНР. Великобританія, Франція та США при визначенні своїх союзників у Східній Європі користувалися передусім власними стратегічними інтересами у регіоні й не вважали уряд Директорії самостійним чинником європейської безпеки з огляду на її критичне військове і нестабільне внутрішньополітичне становище. Певний інтерес до УНР з'явився лише тоді, коли союзникам здавалося, що уряд УНР може посприяти у реалізації їхніх стратегічних цілей - знищення більшовицької влади (українсько-французькі переговори поч.. 1919 р. в Одесі та Бірзулі). Домінуючим та визначальним для провідних держав Заходу на сході Європи були інтереси білогвардійських режимів. На Україну ж Антанта в цілому дивилася крізь призму загальної військово-політичної ситуації в регіоні та перебігу подій у Росії.
Підтримкою Антанти вміло користувалися російські білогвардійці. Які навесні 1919 р. значно зміцнили свої позиції у боротьбі з більшовиками, тому й надалі продовжували відстоювати відбудову Єдиної та неподільної Росії. Таким чином, табір противників радянського режиму виявився ослабленим внаслідок внутрішніх чвар та конфліктів, насамперед між державами лімітрофами з одного боку і російськими білогвардійцями з іншого.
Неможливість будь-якого порозуміння між урядом УНР та російським білим рухом в 1919 р. було закономірним явищем, головна причина якого полягала у різко негативному ставленні керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху. Проте небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч задоволенню національних вимог українців пояснюється не лише традиційною ворожістю російського білого руху до проявів регіонального чи національного „сепаратизму, але й поінформованістю про суперечності в українському таборі. Вже перші вияви серйозних розбіжностей між урядами УНР та ЗУНР були розцінені у ставці ЗСПР як багатообіцяючий пролог до розпаду єдиного фронту української національно-визвольної боротьби. Сукупність цих причин призвела до українсько - білогвардійської війни.
Перебіг українсько-білогвардійської війни можна поділити на декілька етапів. На початковому етапі бойових дій у другій половині вересня 1919 р. українська армія чисельно переважала противника. Одначе внаслідок стратегічних прорахунків командування ситуація почала складатися на користь білогвардійців. становище погіршувала ще й незабезпеченість Армії УНР та УГА зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами продовольством тощо. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті відбулися вирішальні воєнні дії, які й вирішили долю усієї кампанії. Війська ЗСПР діяли активніше і після низки вдало проведених операцій цілковито заволоділи стратегічною ініціативою. Останній етап українсько-білогвардійської війни припадає на листопад 1919 р. У цей час становище українських військ значно погіршилося внаслідок військових поразок, остаточного вичерпання запасів амуніції, продовольства та санітарних матеріалів, а також поширенню у військах епідемії тифу. З огляду на катастрофічне становище галицьке командування пішло на укледення з денікінським керівництвом сепаратної угоди про перехід УГА на бік ЗСПР. Армія УНР відступила на Волинь, намагаючись відірватись від переслідуючих її білогвардійських частин. На початку грудня 1919 р. її з`єднання вирушили в Зимовий похід на зайняті більшовиками та білогвардійцями терени України. Проте, це вже була партизанська форма боротьби, фронтова ж війна проти білогвардійців регулярними арміями виявилась закінченою.
Перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ українського державотворення. Відсутність внутрішньої консолідації, породжена розбратом між наддніпрянським та галицьким урядами, а також неспроможність політичних сил домовитись між собою, об`єктивно не сприяли перемозі УНР у війні. Негативний вплив на перебіг власне бойових дій справила неспроможність державного апарату організувати впорядкований військовий тил. Слабка державна адміністрація не змогла забезпечити проведення повноцінної мобілізації. Все це свідчило в цілому про суттєві недоліки державної політики УНР в царині військового будівництва, що стали вагомою причиною поразки української армії.
Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919 р. вкрай негативно позначилась на перебігові національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофи уряду УНР. Після осені 1919 р. уряд УНР перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений йти у фарватері політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр.
Війна білогвардійців з Українською Народною Республікою справила значний вплив і на перебіг власне громадянської війни в Росії. Упродовж осені 1919 р. денікінці кинули проти українських військ всього понад 18 000 багнетів і шабель. Це була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямкові, де її використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Тож українсько-білогвардійська війна стала важливим чинником загального краху денікінського режиму.
Список використаної літератури
1. Берти Ф. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914-1919. - М., Л.: Госиздат, 1927. - 232 с.
. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920). Друге видання. - Мюнхен: Українське видавництво, 1969, - 413 с.
. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - Т. 1. - 655 с.
. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень: Український прапор, 1920. - 344 с.
. Омельянович - Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольською армією. Спомини голови делегації та командира Запорізької групи. - Прага: Пробоєм, 1940. - 97 с.
. Петлюра С. Статті, листи, документи.
. Сосюра В. Третя рота. Роман. - К.: Радянський письменник, 1988. - 359 с.
. Черчиль У.Мировой кризис. - М., Л.: Госиздат, 1932. - 328 с.
. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. - Том 1 / Упорядник : Верстюк В. та інші. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006.
. Автобіографія М.Лозинського// Український історичний журнал. - 1997. - № 4. - С. 62 - 67.
. Відомість про чисельність військ Галицької армії на 1 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 485.
. Відомість про чисельність військ Галицької армії на 10 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 488.
. Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний// Архив русской революции. - Т. 6. - М., 1991.
. Гурко В. Из петрограда через Москву, Париж и Лондон в Одессу. 1917 - 1918 гг.// Архив русской революции. - Т. 15. - М., 1991.
. Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 9 вересня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 500.
. Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 26 вресня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 502.
. Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 19 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 506.
. Дозвіл диктатора ЗУНР Є. Петрушевича галицькій делегації на укладення угоди з білогвардійськиим командуванням. 15 листпада 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 498-499.
. Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український історик. 1983. - Ч. 2 - 4 (78 - 80). - С. 149 - 161; 1986. - Ч. 1-2 (89-90). - С. 75 - 86; 1986 - Ч.3 - 4 (91-92). - С. 97 - 11.
. Наказ військам 3-го Галицького корпусу. 10 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 487.
. Наказ командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шилінга Галицькій армії. 6 листпада 1919р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 493.
. Повноваження, видане Начальною Командою Галицької армії представникам армії УНР та УГА на переговори з білогвардійським командуванням про укладення перемиря. 6 листопада 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 494-495.
. Протокол спільного засідання галицької та білогвардійської делегацій на ст.. Зятківці. 6 листопада 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. 2006. - С 490
. Розпорядження диктатора ЗУНР Є. Петрушевича Начальній Команді Галицької армії. 5 листопада 1919 р.// Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 492.
. Розпорядження начальника штабу головнокомандувача ЗСПР генерала І. Романовського штабу військ Новоросійської області ЗСПР. 14 вересня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 501.
. Розпорядження Начальної Команди Галицької армії. 24 листопада 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 497.
. Соколов К. Правление генерала Деникина// Белое дело. - Т.8. Кубань и Добровольская армія. - М.: Голос, 1992. - С. 5 - 284.
. Телеграма генерала А. Розеншильда-Пауліна до штабу військ Новоросійської області ЗСПР. 13 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 505.
. Телеграма Головного отамана С. Петлюри Начальному вождю УГА генералу М. Тарнавському. 8 листопада 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 496.
. Телеграма з розвідувальним зведенням штабу Дієвої армії УНР. 13 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 489.
. Телеграма з розвідувальним звітом Штабу Головного отамана. 5 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 486.
. Телеграма командира білогвардійської 4-ї дивізії генерала Я. Слащова генералу А. Розеншильду-Пауліну. 11 жовтня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 504.
. Телеграма командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шилінга до ставки Денікіна. 27 вересня 1919 р. // Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - С 503.
. Антанта і ми. // Новий шлях. - Камянець - Подільський. - 13 червня.
. В Одесі. // Українська ставка. - Камянець- Подільський. - 18 лютого 1919 р. - С. 3.
. В руках добровольців // Українська ставка. - Камянець- Подільський. - 2 березня 1919 р. - С. 3.
. Денікін, донці і кубанці. // Українська ставка. - Камянець- Подільський. - 18 лютого 1919 р. - С. 3.
. Держави Антанти і Україна. // Вісник. - Камянець- Подільський. - 10 липня 1919 р.
. Режим Денікіна. // Вісник. - Камянець- Подільський. - 29 липня 1919 р.
. Справа на Кубані // Українська ставка. - Камянець- Подільський. - 23 лютого 1919 р. - С. 3.
. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 pp. - Львів, 1998. - Т. 2.
. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 - грудень 1919). - Ч. ІІІ. - К.; Відень: Дзвін, 1920. - 535 с.
. Гриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. - К., 1996. - 82 с.
. Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 1. Крушение власти и армии. Февраль - сентябрь 1917 г. - М.: Наука, 1991. - 520 с.
. Деникин А. Очерки русской смуты. - Т.5. Вооруженные силы Юга Росии. Заключительный период борьбы. Январь 1919 - март 1920. - Минск: Харвест, 2002 - 464 с.
. Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 pp. - К.: Оріяни, 1998. - 240 с.
. Дорошенко Д. Історія України. - Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 р. - К.: Темпора, 2002. - 352 с.
. Завальнюк О., Олійник С. Українська Галицька армія на Поділлі (липень 1919 - травень 1920): Історичний нарис. - Камянець-Подільський. : Абетка НОВА, 2001. - 148 с.
. Зимина В. Белое движение и российская государственность в период гражданской войны. - Волгоград: Издательство Волгоградской академии государственной службы. 1997. - 484 с.
. Какурін Н. Как сражалась революция. - Т. 2. - М.: Политиздат, 1990.
. Ковальчук М. Невідома війна 1919 р.: укр-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія. - К.: Темпора, 2006. - 576 с.
. Кондратюк В. Державність України (1917 -1920). - Львів, 1992. - 102 с.
. Кучик О.С. Союзницька інтервенція на Україні (1918-1919). - Львів: в-во ЛНУ,1999. - 69с.
. Литвин В. Історія України (у 3-х томах)., Т. 3. Новітній час (1914 - 2004) к. 1. - К.: Альтернативи, 2003. - 830с.
. Литвин В. Україна: доба війн іреволюцій (1914 - 1920) - К.: Альтернативи, 2003. - 485с.
. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. - 368 с.
. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюрівщина. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. - 640 с.
. Лозовий В. Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР. - К., 2005.
. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917 - 1927 рр.
. Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина). - Берлин: Издательство С.Ефрона, (б.д.) 1922. - 397 с.
. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. -К., 1994. - 404 с.
. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К.: КМ Academia 1996. - 168 с.
. Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії). - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1998. - 320 с.
. Солдатенко В. Українська революція: історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - 973 с.
. Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. (1918 - 1920 рр.). - К.: Просвіта, 1999. - 976 с.
. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т.3. Україна між двома силами. - Скрентон: Українська науково-історична бібліотека, 1963. - с. 276.
. Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - К.: Наукова думка, 1979. - 288 с.
. Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). - М.: Наука, 1966. - 456 с.
. Супруненко М. Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920). --- К.: Політвидав, 1951. --- 344 с.
. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навчальний посібник.- К.: Либідь, 2004. - 640 с.
. Табачник Д. Українська дипломатія. Нариси історії 1917-1990 рр.: Навч. посібник для студентів ВНЗ . - К.: Либідь, 2006. - 768 с.
. Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. - К.: Україна, 1995. - 206 с.
. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917 - 1920 рр. - Т. 4. - Відень, 1922. - 192 с.
. Штейн Б. «Русский вопрос» на Парижской мирной конференции(1919-1920). --- М.: Политиздат, 1949. --- 457 с.
. Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. - Мюнхен, 1971.
. Яблонський В.Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. - К.: Альтерпрес, 2001. - 160 с.
. Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії. - Львів, 1996. -358
. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.: Дух і літера, 2003. - 767с.
. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Під ред. І.Крип'якевича та ін. - Львів: Світ, 1992. - 434 с.
. Нариси з історії дипломатії України. Під ред. В.А. Смолія. - К.: Видавничий дім Альтернативи, 2001. - 736 с.
. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / Під ред. Т.Бевз, Д.Ведєнєєва, І.Гошуляка та ін. - К.: Парламентське видавництво, 1998. - 247 с.
. Гражданская война в СССР: в 2-х т. - Т. 2. Решающие победы Красной Армии. Крах империалистической интервенции (март 1919 г. - октябрь 1922 г.) /Под ред. Азовцева Н. и др., - М.: Воениздат, 1986. - 448 с.
. История гражданской войны в СССР. - Т. 4. Решающие победы Красной армии над объединенными силами Антанты и внутренней контрреволюции / Под ред. С. Найды, Г. Обичкина. А. Стручкова и др. - М.: Политиздат, 1959. - 444 с.
. Історія України: нове бачення. У 2-х томах. / Під ред. В. Смолія. - К.: Україна, 1995 - Т.2 / Верстюк В., Горань О. та ін. - 1996. - 494 с.
. Історія Української PСP: у 8 т., 10 кн. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917-1920) / Під ред. М. Супруненка, Ю. Бабко, Ю. Гамрецького та ін. - К.: Наукова думка. 1977. - 592 с.
. Україна крізь віки: В 15 т. /НАН України. Інститут історії України НАН України /За ред. В. А. Смолія. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. - Т. 11: Рубльов О., Реєнт О. Українські змагання, 1917-1921 рр.- 320 с.
. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах. - К.: Наукова думка, 2004. - Т.1. Українські проекти в російській імперії.
. Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.: в 3-х томах / Під ред. А.Скоба, П.Гудзенко, М.Донія та ін. - Т. 2. Розгром буржуазно-куркульської Директорії. Вигнання інтервентів Антанти. Визволення України від денікінців (листопад 1918 р. - грудень 1919 р.). - К.: Політвидав, 1968. - 424 с.
. Аманжалова Р. Этносы и вопрос о государственном устройстве Росии в годы гражданской войны. См.: http://www.advsoft.1september.ru
. Балюн О., Шевченко І. Антанта проти українського «сепаратизму». Дипломатія доби Директорії УНР та її уроки. // Політика і час. - 1997. - № 8 - С. 65-73.
. Борисенко С.А. Взаємини України з державними формуваннями на теренах колишньої Російської імперії у 1918 р. // Архіви України. - 2000. - №4-6. - С.35-38.
. Борисенко С. Українсько-російські відносини в квітні-грудні 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства. Т.5. Київ. - 1999. - С.81-83.
. Бондаренко К. "Українська мрія" Беніто Муссоліні // Політика і культура. - 1-7 жовтня 1999 р. - № 23. - С. 31-33.
. Веденеев Д. Остання резиденція дипломата // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вил. 2. - К., 2002. - С. 495-501.
. Головченко В. Дебют новітньої української дипломатії на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Київська старовина. - 2003. - С. 3-27.
. Гончар Б.М., Городня Н.Д. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919 рр.) // УІЖ. - 2000. - №2. - С. 47-57.
. Горак В. Зліт і падіння Директорії // Віче. - 1995. -№ 4. - С. 106-116.
. Городння Н. Їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на Паризькій мирній конференції. // Політика і час. - 1995 - №11. - С. 75-80.
. Добробог Л. Лях Р. Здобутки та уроки УНР // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (зб.ст.). - К., 1999. - Вип. 5. - С. 90-94.
. Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив. - 1961. - №6. - С. 68-85.
. Ковальчук М. Джерела до історії українсько - білогвардійської війни 1919 р. // Український Історичний Журнал. - 2006 - №5.
. Ковальчук М. А. Дипломатія Антанти, російський білий рух і незалежність України (травень - серпень 1919 р.) // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 4. - К., 2004. - С. 519 - 564.
. Ковальчук М. Симон Петлюра та Нестор Махно: спроба союзу (вересень 1919 р.) // Память століть. - 2003. - № 4. - С. 135 - 146.
. Ковальчук М. А. Українська Народна Республіка та Збройні Сили Півдня Росії: від переговорів до війни (вересень 1919 р.) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. - С. 288 - 305.
. Ковальчук М. А. Українсько-білогвардійська війна: трагічний початок (вересень 1919 р.) // Військово-історичний альманах. - 2004. - Ч. 2(9). - С. 15 - 47.
. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра: Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріали. - Мюнхен-Париж, 1980. - С. 27-46.
. Кравцевич В. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 року // Військово-історичний альманах. - 2000. - Ч. 1. - С. 24-44.
.Крупина В. О. Білі сили як чинник активізації політичної боротьби в Українській Державі (1918 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип.7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С.226
. Крупина В. О. Основні напрямки внутрішньої політики Добровольчої армії в Україні (червень-листопад 1919 року) // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України / Науково-практичний збірник. - К., 2003. - №4. - С.90-95.
. Крупина В. О.Українська революція в оцінці командування Збройних сил Півдня Росії (лютий 1919 - березень 1920 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип.6. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С.155-161.
. Крупина В. О.Українсько - кубанські відносини в умовах громадянської війни в Росії // Наукові записки: збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. - №.49. - 2002. - С.239-249.
. Курас І., Солдатенко В. Українська революція: новітній стан історіографічної розробки проблеми та актуальні завдання дослідження. // Нукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. - Вип. 7. - К., 1999. - С. 4 - 21.
. Кучик О.С. Діяльність дипломатичної місії УНР в Лондоні у 1919 р. // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка. - Вип.2. - Львів: в-во ЛДУ, 1999. - С.146-151.
. Кучик О.С. Дипломатична діяльність українських місій у державах Антанти (1919) // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Вип.2. - Львів: ЛНУ, 2000. - С.57-68.
. Кучик О.С. До питання про переговори Директорії з державами Антанти в січні-лютому 1919 року. // Питання історії міжнародних відносин . Матеріали науково-практичної конференції Актуальні проблеми історії міжнародних відносин нового та новітнього часу. - Одеса, 1996. - С.119 - 121.
. Кучик О.С. Міжнародне становище України в 1918-1919 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, / Інститут українознавства імені І.Крипякевича НАН України. - Випуск 6: Західно Українська Народна Республіка. Історія і традиції. - Львів, 2000. - С.248 - 251.
. Кучик О.С. Українське питання в політиці Великобританії (1914-1918 // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Вип.1. - Львів: в-во ЛНУ, 1999. - С.53 - 61.
. Кучик О.С. Українсько-французькі взаємини (листопад 1918 - березень 1919 року) // Збірка науково-методичних праць. ? Випуск V. - Львів: в-во ВІ, 1999. - С.68-81.
. Левченко О.Д. Об'єднані українські армії у 1919 році: Чи можливою була перемога? // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. - К.: ІПіЕД, 1999. - С.181-192.
. Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії УНР: основні події та процеси // Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагнань: Збірник наукових праць. - Фастів, 1999. - С. 85-97.
. Лозовий B.C. Політико-ідеологічна криза в добу Директорії УНР // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. -Кам'янець-Подільський, 2001. - Т. 5 (7). - С. 255-260;
. Ляхоцький В. Микола Василько: парадокси пам'яті та забуття // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 2. - К., 2002. - С. 475-486.
. Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 р.)// Збірник пам'яти Симона Петлюри(1879-1926). - К.: Фінікс, 1992. - С. 16 - 77.
. Матвієнко В. Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки в персоналіях // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 2. - К., 2002. - С. 456-474.
. Наумова В. Национальный вопрос во внешней политике колчаковского правительства // Вопросы истории общественно-политической жизни Сибири периода Октября и гражданской войны. - Томск: Издательство Томского университета, 1982. - С. 121-124.
. Олійник С. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень-листопад 1919 р.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Вип. 5. - К.: Рідний край, 1999. - С. 221-224.
. Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР в країнах Західної Європи (1918-1921 рр.) // Проблеми вивчення історії української революції 1917-1921. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - С. 187-230.
. Павлюк О. Від злуки - до розриву (Взаємини урядів УНР та ЗУНР у 1919 році) // Наука і суспільство. - 1994. - № 7/8. - С. 6-11.
. Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни // Проблеми вивчення історії української революції 1917-1921 рр. - К.: Інститут Історії України НАН України, 2002. - С. 14-52.
. Скляренко Д. Зовнішньополітичні акції уряду УНР в 1919-1921 рр. (За матеріалами Державного архіву Служби безпеки України) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - (6/7). - С. 57-69.
. Солдатенко В.Ф. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка в добу української революції // УЇЖ. - 1994. - № 6. - С. 13-22.
. Солдатенко В. Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції. // Український Історичний Журнал. - 1999р. - №2. - С. 27 - 47; №1. - С. 68 - 84.
. Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу.//Політика і Час. --- 1996. ---№7.---С.59-67; №8 --- С.67-74.
. Борисенко С. Українсько-російські відносини в квітні-грудні 1918 р.: Автореферат дисертації кандидата історичних наук. - К.: НАНУ, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. - К., 2003.
. Крупина В. О. Білий рух в Україні (1917 - 1920 рр.).: Автореферат дисертації кандидата історичних наук. - К.: Київський національний університет імені Т. Шевченка., 2005.
. Кучик О. Україна в зовнішній політиці Антанти (1917 - 1920 рр.): Автореферат дисертаці кандидата історичних наук. - Львів: Львівський національний університет імені І. Франка, 2001.
. Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії(червень - листопад 1919р.) Української Народної Республіки: Автореферат дисертації кандидата історичних наук. - К.: НАН України, Інститут історії України, 1998. - 19с.
Просмотров: 46091
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії