Феномен двійництва у романі В. Шевчука "Три листки за вікном"

Вступ

двійництво роман шевчук література

Актуальність теми полягає в тому, що феномен двійництва, не дивлячись на те, що виник у давні часи, до кінця не досліджено. Проте, слід сказати, що головною ознакою феномену двійництва є протиставлення між антонімічними поняттями, наприклад, «добра» та «зла». Але, знов таки постає двірницьке тлумачення: у кожного своє бачення «добра» і «зла».

Літературні твори використовують феномен двійництва для того, щоб встановити «погану» і «добру» ознаку певної події, дії або особи для того, щоб людина сама мала змогу обирати між ціми двома різними між собою поняттями.

Мета дослідження: виявити феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном», а для цього було висунуто такі завдання:

проаналізувати художні традиції феномену двійництва в українській культурі рубежу 19-20 століть,

показати розвиток феномену двійництва,

охарактеризувати художні засоби втілення феномена двійництва,

визначити генезис літературного двійництва,

надати характеристику творчої майстерності Валерія Шевчука,

виявити феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном».

Предмет дослідження: роман В. Шевчука «Три листки за вікном».

Обєкт дослідження: феномен двійництва.

Методи дослідження:

психологічний підхід орієнтується на вивчення психології автора як творця і на дослідженні сприйняття художнього твору читачем. Формулювання досить туманна. Психологічний метод історично виокремили з біографічного і апелює до глибинного «я» автора, яке, за запевненнями Потебні, проявляється в поетиці літературного твору. Відповідно до теорії, сам літературний образ неповторний, бо створений оригінальним авторським мисленням, мухаха. Ось тут вже серйозне завдання по створенню детектора, який відрізнить крадене від автентичного. Одним словом - потрібно шукати неповторне в художньому тексті й інтерпретувати це неповторне на користь автора,

психоаналітичний метод (лібідо, свідоме / несвідоме, «едипів комплекс», комплекс неповноцінності, «воно», «над-Я», «Я», згущення (сновидіння), зміщення («помилкова» дія)) літературний твір розглядає як прояв психічного складу автора, ширше - взагалі художня творчість як сублімоване символічне вираження споконвічних психічних імпульсів і потягів, відкинутих реальністю і втілених у фантазії. Якщо фрейдистський психоаналіз націлений на виявлення біографічної підгрунтя художньої діяльності, то психоаналіз Юнга (архетипний метод) досліджує не індивідуальне, а національне і загальнолюдське підсвідомість в його незмінних образних формулах - архетипах. У центрі тут не особистість творця, а надособистісним внесознательная символіка: найзагальніші позаісторичні феномени простору і часу (відкрите / замкнене, внутрішнє / зовнішнє), фізична і біологічна субстанція (чоловіче / жіноче, молоде / старе), стихії. Іншими словами - поетика сновидінь, образів-символів, архетипів, всілякої неясною каламуті, і т.д. і т. п. Фахівці-фрейдисти можуть «прочитати» будь-який текст і відшукати в ньому весь спектр перверсій та інших вишукувань. Зловживання призводить до приниження первинного сенсу на користь хизування гучних і безглуздих висновків,

феноменологічний підхід передбачає виявлення свідомості автора через текст, описує твір поза контекстом. Домінантна установка методу: будь-який твір є відображенням авторської свідомості. Дослідник, щоб зрозуміти автора як феномена, повинен «співпереживати» у твір. Швидше інтуїтивне, ніж літературне прочитання. Критик-читач намагається в унісон автору осмислювати написане. Феноменологічний підхід дуже часто призводить до «виявленню» третього, п'ятого, десятого смислів, невідомих автору.

Наукове значення. Дане дослідження може бути використане в якості посібника для написання наукових робіт для студентів або для читання лекцій для викладачів вищих навчальних закладів за літератуною спеціальністю.

Структура роботи. Загальний обсяг роботи 49 сторінок, серед яких: зміст, вступ, розділ І Визначення феномену двійництва, котрий було поділено на підрозділи: 1.1 Художні традиції феномена двійництва в українській культурі рубежу 19-20 століть, 1.2 Розвиток феномену двійництва, 1.3 Художні засоби втілення феномена двійництва, 1.4 Генезис літературного двійництва, 1.5 Валерій Шевчук та його творча характеристика, розділ ІІ Тлумачення феномену двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном», висновок та список використаних джерел.


1. Визначення феномену двійництва


.1 Художні традиції феномена двійництва в українській культурі рубежу 19-20 століть


Рубіж століть у сучасних дослідженнях прийнято називати епохою «кінця століття». Глибокий зміст цього поняття полягає не в хронологічних межах епохи, а позначує фінал всіх колишніх часів, кінець старої Європи.

Грань століть в Україні визначається небувалим суспільним напруженням, посилюванням політичних дисонансів. Атмосфера даної епохи - це атмосфера передчуттів, кризи, не передбачених змін і заколотів - двох воєн, трьох революцій. Крім того, згадуючи ознаки соціально-економічного розвитку України, особливої уваги потребують технічні нововведення, широким потоком впроваджувалися в життя. Вони викликали здивування та захоплення. Проте, наступ століття машин мало й інші наслідки для творчої особистості: у ньому бачили загрозу придушення індивідуальності.

Індустріалізація, нові наукові відкриття, передчуття соціальних катастроф породили, свого роду, рубіжний світогляд, для якого було властиве ускладнення зв'язків людини з дійсністю. Все це не могло не позначитися на зміні свідомості, і світорозуміння людини даного періоду. Вона відчуває свою розгубленість перед потрясіннями, перед величезним світом з його нестійким, нестабільним становищем, і це зумовлює усвідомлення людиною своєї занедбаності, самотності, внаслідок чого відбувається втрата внутрішньої цілісності особистості.

У даний період творчий світ в міру своєї харизми намагається передати атмосферу, повітря епохи, вона тонко відчуває рубіжность моменту. [5, c. 79]

Можна сказати, що діячі культури, завжди відображають настрої своєї епохи, найбільш тонко відчували загальну нестійкість світу, нерівновагу, переломність даного уривку життя та історії. Це, як правило, певним чином наклало відбиток на їх світовідчуття, світогляд, і позначилося в їхній творчості, для якого в цілому характерні настрої розгубленості, самотності, розгубленості перед життям.

На цьому етапі культурного розвитку і стає актуальний феномен двійництва, як один з аспектів кризового свідомості епохи, що у великій мірі було обумовлено відчуттям втрати внутрішньої цілісності особистості. Можна сказати, що феномен двійництва з'явився одним з найбільш яскравих проявів кризи епохи як на рівні індивідуальної свідомості творчої особистості, як характерна риса художньої свідомості.

Двійництво як філософська, художня категорія виникає в романтизмі, реалізуючись у творчості західноєвропейських романтиків, вона по-різному проявляється у творчості відчизняних письменників 19 століття. У літературній і художній критиці епохи виникає стійкий інтерес до прояву феномена двойничества в літературі і мистецтві попередніх історичних епох. З позицій двойничества інтерпретуються художні явища, творчі особистості. Саме в контексті двійництва в культурі рубежу 19-20 століть актуалізуються імена Єсеніна, Лермонтова, Булгакова, нове звучання і сенс набувають художні відкриття Достоєвського. Їх творчість в українській культурі початку 20 століття художньо, критично переосмислюється, вивчається. [2]

Категорія двойничества вперше філософськi і естетично осмислюється у літературі романтизму. Слід сказати, що прояв феномена двойничества в культурному свідомості романтизму пов'язано, насамперед, з соціально-політичними потрясіннями в Європі.

Література і мистецтво в цей час, мабуть, вперше ставлять нову для себе завдання - створити теорію, здатну відбити звістку комплекс питань буття людини, природи і всього всесвіту.

Таким чином, в романтизмі спостерігається конфлікт між існуючою дійсністю і індивідом, романтичним героєм. У силу цього відбувається своєрідне роздвоєння світу - поділ його на світ реальний, дійсно існуючий і світ нереальний, фантастичний, ірраціональний або світ мрії, мрій, що у свідомості романтичного героя: художній світ романтиків, розвиваючись, породжує і роздвоєння їх героїв.

Дійсність представляється романтикам низькою, прийдешньої, вони прагнуть бігти від цієї згубної реальності будь-якими способами, і найчастіше рятуються від неї відходом у світ мрії, мрій, у світ своїх фантазій, у світ, який вони самі створюють, протиставляючи його світу реальному. Це роздвоєння світу у свідомості і художній практиці романтиків не могло не вплинути на свідомість окремо взятої особистості. Двоемирие обумовлює розлади особистості, її розуму, розпад її цілісності, що в свою чергу призводить до роздвоєння особистості.

У літературі романтизму феномен двійництва вирішується на рівні особистості, свідомість якій під тиском розколотого, роздвоєного світу також двоїться, викликаючи тим самим появу своєрідних образів - двійників романтичних героїв. [7, c. 92]


1.2 Розвиток феномену двійництва


«Еволюція феномена двійництва в літературі», зроблена спроба цілісного опису феномена двійництва. («Соціо - культурні джерела феномена двійництва») експлікується міфологічні, філософські, психологічні та соціальні корені цього явища. Так, міфологічна основа феномена двойничества проявляє себе в наступних художніх особливостях літературного двійництва як: містичний характер розповіді і неодмінний зв'язок персонажів з потойбічним світом; трагічний пафос існування героя, у якого з'явився двійник; актуалізація теми ініціації і пов'язаного з нею мотиву духовного переродження; поширеність мотиву подвійний спадковості і мотиву трагічного, неперебутнього самотності головного героя; часте використання образу дзеркала або якогось іншого предмета з відображає поверхнею, як знака містичного зв'язку зі своїм двійником. Філософський базис бінарізма відбився в літературному феномені двійництва в наявності так званих «дуальних моделей»: добро - зло, здоров'є - хвороба, норма - безумство, геніальність - посередність і т.д.; і в реалізації образу андрогина, як досконалої людини. Естетична сторона двійництва проявляє себе в принципі «двоемірря», тобто загостреного вираження вічної проблеми мистецтва, в суперечності між ідеалом і дійсністю. Естетичне двоемірря зробило можливим сам факт появи образу двійника: що належить двом світам одночасно, людина мала дві іпостасі: тілесну і духовну. Психологічна основа роздвоєння реалізувалася в літературному феномені двойничества як констатація психічного захворювання героя, без якого поява двійника просто неможливо. Одним із соціальних проявів двойничества в літературі є постановка вічної проблеми відчуженості людей, їх ізольованості один від одного. Людина переживає стан не тільки розладу з самим собою, але і з навколишнім світом. [1, c. 9]

Маючи різні варіанти свого втілення (філософський, міфологічний, естетичний, психологічний і соціальний), феномен двійництва виявляє себе не тільки в категоріях роз'єднання, подвійності і дуалізму. Вищою метою буття для індивідуума виявляється подолання двійництва, набуття єдиної цілісності: у філософському плані - це єдність людини зі світом, в психологічному - з самим собою, в соціальному - з іншими людьми.


1.3 Художні засоби втілення феномена двійництва


Двійництво - це літературний феномен, заснований на бінарності як вихідної естетичної позиції і характеризується набором характеристик, які визначають внутрішню сутність і зовнішню форму художнього твору, і тому тісно пов'язані з фабулою, системою персонажів і стилем автора. Феномен двійництва визначає всю поетику художнього твору і з точки зору форми, і з точки зору змісту.

Феномен двійництва як цільне явище втілюється за допомогою багатого арсеналу художніх засобів. Частини твору можуть співвідноситися між собою за принципом «полярної дзеркальності» і мати контрастний зміст: за характером подієвості і за особливостями поведінки персонажів. Найчастіше композиція таких творів буває двухчастной. Феномену двійництва притаманне переплетення зовнішнього і внутрішнього сюжетів. Зовнішній розгортається як гра пристрастей, історія людських відносин. А внутрішній сюжет - це історія душі, її помилок і прозрінь.

Особливе місце в естетиці двійництва займає схема «герой і його двійник». Вона може мати кілька варіантів. Двійник приходить не звідкись ззовні, а з'являється зсередини людини, з темної сторони його душі (наприклад, в «еліксиру сатани» Е.-Т.-А. Гофмана). Зустріч з ним перестає бути простим збігом, але навпаки, стає передбачуваною і закономірною, оскільки рано чи пізно людина повинна пізнати самого себе («Доктор Джекіл і містер Хайд» Р.-Л. Стівенсона). Нарешті, двійник виявляється духовним братом, alter ego героя.

Слово - центр ваги переноситься з зовнішньої схожості на внутрішнє подобу («Портрет Доріана Грея» О. Уайльда). [14, c. 63]

Характерною рисою двойничества в літературі стали так звані «дуальні моделі» (бінарні опозиції): гармонія / хаос, світ / війна, оригінал / копія, новий / старий, праве / ліве, здоров'я / хвороба, норма / безумство і т.д. Ці опозиції, як правило, реалізуються в таких мотивах, як ініціація (посвячення в таємниці світу), психічна або фізична хвороба, що відкриває доступ до пізнання вищих істин. Перший мотив пов'язаний з фаустианской темою («Чорний монах» А.П. Чехова), а другий - з утопічною, коли хвора уява героя малює йому ідеальні картини досконалого світоустрою («Сильфіда» Одоєвського). До типових двой-ническим мотивів відносяться також мотиви маски, самозванства, тобто «Личини» - у широкому сенсі. Мотив кукольности пов'язаний з темою «автоматичного» людини і реалізується через образи іграшок і механічних «людей» («Строкаті казки» В.Ф. Одоевского). На сторінках «двійницьких» творів часто відтворюється алхімичний процес («Саламандра» В.Ф. Одоевського). Характерним стало використання мотиву карми, кармічних «дивовижних зв'язків», а також мотиву таємниці і тіні, таємничого і невідступного переслідування («Моцарт і Сальєрі» О.С. Пушкіна). З темою карми пов'язаний і мотив сходження по духовній сходах, причому цей процес сходження ототожнюється з сутністю і призначенням людського життя. [20]

У двійництві поширені і мотиви, які можна постачити епітетом «подвійний»: подвійне життя, подвійне зір, подвійна спадковість, подвійне перешкоду і т. п. Особлива увага приділяється використанню різних сюжетних ходів, пов'язаних з числом «2». Одним із значущих художніх засобів феномена двійництва є гротеск, що допомагає оформити похмурий, трагічний відтінок теми безумства, яка культивується у літературі двійництва («Еліксири сатани» Гофмана).

У «двійницьких» творах часто актуалізована поетологічна тема художника (у широкому сенсі слова) і творчого процесу («Доктор Фаустус» Т. Манна). У творах, що належать традиції двійництва, часто з'являються примари, матеріалізуються духи, втілюються галюцинації, відбуваються перетворення. Все це безпосередньо пов'язано з ідеєю двоемірря і констатацією твердої віри в існування інших світів («Різдвяний хлопчик» Ф. Сологуба). З інфернальною темою тісно пов'язаний і мотив музики, яка допомагає «вийти на контакт» з світом духів, тому їй відводиться особлива роль в поетиці «двійницьких» творів («Дон-Жуан» Гофмана). Одним з проявів таємничої суті буття стали образи мережі, вуалі, фіранки. Символічне значення набули й оптичні прилади: камера-обскура, косморами та інші («косморами» В.Ф. Одоевського).

Слід домовитися, що будучи домінантними, обов'язковими в двійництві, перераховані вище художні засоби можуть бути присутні і в інших творах.

Феномен двійництва тісно пов'язаний з іншими важливими поняттями, сутність яких прояснюється в роботі. Тема (проблема) двійництва - це приватний прояв феномена, коли головна думка літературного твору пов'язана з роздвоєнням особистості. Мотив двійництва - це елемент сюжету, пов'язаний з появою образу двійника. Традицією двойничества ми називаємо таку тенденцію в художніх творах, коли двойничество представлено і на рівні теми, проблеми, мотиву, і на рівні феномена. Твори цієї традиції ми, з відомою часткою умовності, називаємо «двірницький».


1.4 Генезис літературного двійництва


Вказані основні етапи становлення та розвитку двійництва в українській і зарубіжній художній літературі Нового часу.

У літературі маньєризму використовується поетичний принцип бінарних опозицій і присутній сам трагедійний пафос розірваності свідомості, невміння примирити в душі світ реальний і світ ідеальний. Однак повноти композиційних та сюжетообразующих доданків літературного феномена двійництва в маньеризме ще не спостерігається.

Естетика бароко з'явилася плідним джерелом двойничества як літературного феномена, пов'язаного, з одного боку, із загальним трагедійним світовідчуттям епохи, а з іншого, з появою у людини, екзистенційно залежного від обставин, двійника. Проте в рамках естетики бароко літературний феномен двойничества у всій повноті властивостей ще не оформили.

Повною мірою феномен двійництва заявив про себе в романтичній літературі. Поняття Doppelganger («двійник», «йде поруч», «супутник») вперше вжив німецький письменник Жан-Поль, він же ввів основні принципи його побутування. Двійник з'являється в тому випадку, коли людина отримує здатність бачити себе з боку, одночасно відчуваючи себе і самим собою і кимось іншим. Двоємірря в світовідчутті іншого видатного письменника - Е.-Т.-А Гофмана - стало результатом його естетичної концепції, згідно з якою люди діляться на музикантів («ентузіастів») і немузикантов (філістерів). Підставою для такого поділу є «духовна чуйність», здатність сприймати «известия» з горних сфер вічної гармонії. Двойницькі теми і мотиви представлені і в творах Л. Арніма, Шамиссо, Е. По та інших письменників-романтиків. [9, c. 49]

В українській літературі феномен двійництва розвинувся, як і в Європі, в епоху романтизму і пов'язаний з іменами А. Погорєльського («Двійник, або Мої вечори в Малоросії»), А.Ф. Вельтмана («Мандрівник») і, звичайно, В.Ф. Одоевского. У його «Строкатих казках», фантастичних повістях, в романі «Російські ночі» двойничество представлено широко і багатогранно. Феномен двійництва присутній і в прозових циклах М.В. Гоголя. Із завершенням романтичної епохи «двойницька» традиція в літературі не вмирає, а знаходить своє продовження в реалізмі і модернізмі, хоча повна реалізація феномена двійництва зустрічається все рідше і рідше (повість А.П. Чехова «Чорний монах» є своєрідним винятком). Художні досягнення традиції двійництва взяли на озброєння письменники «натуральної школи»: В. Даль («Двійник»), А. Чернов («Двійник»), а також А.К. Толстой («Двійник»). Тема двійництва активно розроблялася у творчості Ф.М. Достоєвського. У повісті «Двійник» проблема роздвоєння героя виведена в соціально-психологічну сферу. У пізніх романах Достоєвського («Підліток», «Брати Карамазови») тема двійництва набуває яскраво виражений метафізичний відтінок, а в «Бісах» розглядається в аспекті самозванства. У літературі реалізму двійництво виявилося затребуваним, тому що допомагало проникнути в психологію героїв і досліджувати таємниці людської психіки. Тому реалістичні «двійницькі» твори завжди пройняті глибоким і тонким психологізмом. [9, c. 51]

Значну роль відігравало двійництво і в літературі модернізму. Нестабільність, хиткість світовідчуття початку XX століття спровокувала активну експлуатацію теми двійництва в літературі Срібного століття: в поезії О. Блока, І. Анненського, А. Ахматової; в прозі М. Кузміна, Г. Чулкова, С. Городецького, Ю. Сльозкіна. По-своєму заломлюючись; ема двійництва в зарубіжному модернізмі. Її оригінальне прочитання виявляється в «Портреті Доріана Грея» О. Уайльда, «Перетворення» Ф. Кафки, в експресіоністській Ich-drama «На шляху в Дамаск». Стрінберга і «Людина-з-дзеркала» Ф. Верфеля. Постійне бажання самоствердження у складних умовах часто мінливого світу спровокувало появу різних варіацій двійництва в літературі середини XX століття, ілюстрацією чого служить роман Т. Манна «Доктор Фаустус». Нове життя в традицію двійництва вдихнув постмодернізм, зокрема, Х.-Л. Борхес. Його есе «Борхес і я» звучить як відкрита декларація подвійності. А у своїх «Нових розслідуваннях», «Dreamtigers», «Золоте тигрів» письменник повертається до психологічного дослідження явища роздвоєння особистості і зображенню специфічного стану людської свідомості на кордоні між сном і дійсністю. [15, c. 61]

Двійництво стало надбанням літератури і новітнього часу. Універсальність, що лежить в його основі, а також апеляція до вічних проблем загадок людської свідомості будуть затребувані завжди, і в цьому сенсі художній потенціал феномена двойничества в літературі представляетсячрезвичайно ємним.


1.5 Валерій Шевчук та його творча характеристика


Валерій Шевчук - один з українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в шістдесяті роки, а змужніння, як це не парадоксально звучить, припало на роки застою, роки панування в літературі методу соціалістичного реалізму. Сталося так тому, що він своєчасно зрозумів, як при цих абсурдних суспільних умовах зберегти внутрішню свободу, а значить і своє справжнє обличчя, як створити свій власний «сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко), щоб цвів він для поколінь майбутніх.

У ті часи, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, пануючій ідеології, В. Шевчук залишався рабом єдиної музи-літератури. Роками він «писав у стіл», але це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так і не зловив його, як колись і його мудрого вчителя Григорія Сковороду. «Кожен чоловік шукає в житті відповідностей і віддзеркалень себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не змінюється. Те, що говориться про спорідненість душ - не дурниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ - одна з найвідоміших форм боротьби людини з самотністю», - так розмірковує Хлопчик з» Будинку на горі». За цими роздумами-міркуваннями перед нами розгортається дивовижний, реалістично виписаний і майстерно збагачений фольклорно-фантастичної образністю художній світ Валерія Шевчука, в основі якого проза звичайного людського життя, а духовним двигуном є любов до людини і світу. [18, c. 378]

Всі різножанрова творчість Шевчука проймає фундаментальний, наскрізний образ Дому. Це - символ міцної осілості й захищеності, щось матеріальне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і разом з тим - ідеальне втілення духовної Батьківщини. Будинок духовний. Точний малюнок цієї монументальної споруди Шевчука знаходимо в романі-баладі «Дім на горі». І до його побудови письменник підійшов уже в перших оповіданнях і повістях і в романі «Набережна, 12». З вікон цього ж Будинку простежується українська історію трьох століть у романі «Три листки за вікном». «Це можна сприйняти як легенду, як міф…» - скаже юна Галя, здивована розповідями старенької бабці про їх дивному Будинку на горі. Про те незвичайному, таємничому, прадавній Будинку, в якому здебільшого народжуються дівчата, а чоловіки піднімаються знизу і, як правило, просять напитися води. Ті, що нап'ються води з рук жінок Будинки, залишаються в ньому назавжди. І з'являються нізвідки, найчастіше спускаються з неба у вигляді сірого птаха, інші чоловіки, які не просять води і не залишаються в Домі, і від них народжуються дивні хлопчики, які рвуться до чогось незвичайного, здаються диваками, бо володіють даром впізнавати ритм у всьому - там, у небі, і тут, на землі: рух планет, рух живих і мертвих тіл. Це справді схоже на легенду, на міф. А як інакше потрібно сприймати ці тринадцять фольклорно-фантастичних оповідань Валерія Шевчука циклу «Голос трави» і повість «Дім на горі»? [18, c. 379]

Оригінальне жанрове об'єднання прозаїк назвав романом-баладою, в якому створили дивовижні історії про зародження в юних душах очікуваних і тривожних рухів першого кохання, про святість материнства, про незбагненне світі людської душі і природи, про таємницю інтуїтивного осягнення величі і краси навколишнього світу, переливанні його природних ритмів в мелодію настрою, в елегійну печаль переживань і в квіти вечірньої туги згасання земного життя… Уроки серця, уроки почуттів, які прагне відтворити на папері старий козопас Іван Шевчук, зріють мимовільно, без напруження волі, ніби випливають з самого життя, і ненав'язливо, майже без найменших розумових зусиль, подаються людям, світові. Система образного мислення козопаса Івана Шевчука, яка закладена Валерієм Шевчуком у циклі оповідань «Голос трави», відтворює характер стихійного художньої творчості народу. На цій основі будувалися народні фантастичні оповідання, які висловлювали певний порядок народного духу, народного світосприймання й форми його образного мислення.

Насамперед, це персоніфікація природи, переведення абстрактних образів людського мислення в ранг персонажів-символів, дуалістичне розуміння темного і світлого, бога і чорта, дня і ночі, життя і смерті, що символізувало віковічну боротьбу добра і зла і формувало первісний моральний кодекс людини. Не випадково більшість сюжетів циклу «Голос трави» запозичене з фольклорно-фантастичних оповідань. Тому образ козопаса Івана Шевчука можна тлумачити як складну розгорнуту метафору народного образного мислення, насамперед прийомів і засобів поетики українського народного фантастичного оповідання. Романом-баладою «Дім на горі» Валерій Шевчук прагне створити цілісне уявлення про світ як про цілісний космосі, який поєднує живу і неживу природу в єдину вічну ланцюг взаємозв'язків і глибоких нерозривних закономірностей. Для козопаса Івана Шевчука все, що відбувається в Будинку на горі, не має якогось символічного значення, ці події не абстрагуються, що не переростають у символи, в легенди, а є живою реальністю, бо володіють конкретним змістом і обростають живою плоттю реальності. Вони, подібно славному Григорію Сковороді, який писав, як жив, і жив, як писав, інтуїтивно користуючись асоціативної природою законів пам'яті. Трава для козопаса Івана - це голос століть, голос землі, до якого він уважно й тривожно прислухається, це, врешті-решт, голос його крові, заклик і заповіт предків. Чи не тому він володіє магічним даром бачити світ і людей, бачити, як народжується молоко у кіз або мед в бджолі, як злагоджено працюють механізми автомобіля, як б'ється людське серце - крізь стіни і крізь товщу земну проникає погляд його душі і серця. Володіючи цим вмінням, Іван прагне залишити своєрідний заповіт нащадкам - філософські новели-притчі.

У цих новелах сконденсовані і релігійні уявлення народу, і елементи давньоукраїнського фольклору, і сюжети і образи з етнографії слов'янства, і реальні події національної історії, і біблійні сюжети і образи… Валерій Шевчук шукає і знаходить себе в різних літературних жанрах - роман, повість, оповідання, новела, есе, драма, поетичний і прозовий переклад тощо, але завжди залишається собою, завжди працює в злагоді з природою свого таланту. Письменник прагне вибудувати для всіх відкритий, власний Будинок духовний, позбавлений помпезності, зате зазначений надійністю. Той Будинок, у який варто увійти, щоб трохи побачити небо. [18, c. 380]

Руйнуючи цілісність канонічної теорії жанру як історично сталого освіти з сукупністю закріплених стилів, їх тем і мотивів, сучасні дослідники (Ж. Дерріда, Ф. Джеймісон, М. Корті, Д. Перкінс, О. Уоррен) розуміють під поняттям жанру певний культурно та історично обумовлений комплекс ознак змісту і форми, знаходиться в процесі постійної трансформації та оновлення, прилучає нові (в тому числі нелітературні) елементи, актуалізуючи весь попередній жанровий досвід. На зміну жанрової стійкості, що переносить із століття в століття свою жанрову сутність (В. Хализев), жанрову домінанту (Н. Лейдерман), жанрову матрицю (Б. Іванюк), пам'ять жанру (М. Бахтін), його постійне ядро ??(Н. Копистянська) приходить жанрова невизначеність вказує на гнучкість жанрових меж (А. Фаулер, Р. Коен), конотація декількох жанрів в одному тексті (К. Гиллен) і перенесення уваги з канонічних жанрів на межіжанрові форми. [18, c. 381]

Тому під поняттям «жанр» мається на увазі певний культурно та історично обумовлений комплекс ознак змісту і форми, знаходиться в процесі постійної трансформації та оновлення, прилучає нові, в тому числі нелітературні, елементи і актуалізує весь попередній жанровий досвід (сукупність успадкованих структур, сегментів ієрархічної цілісності) - жанровий генотип.

Не тільки несхожі між собою твори об'єднують ознаки різних жанрів, але й один твір може належати різних жанрових утворень. Це ускладнює проблему визначення романного жанру, і є однією з причин семантичної нечіткості цього багатогранного поняття з широким діапазоном трактувань. Термінологічну плутанину ускладнює також проблема авторських визначень, особливо тих, які вказують на зв'язок з іншими жанрами, літературними родами, видами мистецтва, часом не адекватні змісту творів.

Синтез типології роману, незважаючи навіть на численні дослідницькі розвідки (М. Алексєєв, І. Волков, Д. Дюришин, В. Жирмунський, Н. Конрад, І. Нєупокоєва, Г. Поспєлов, М. Храпченко), залишається однією з нагальних теоретичних проблем генології, змушуючи, таким чином, змішані жанрові форми окреслювати «неточні» критерії поділу. Згідно з ними жанр постає не як «класифікаційне», а як «типологічну поняття» (тобто даний екземпляр повинен мати якусь з рис, означають цей тип, але не обов'язково повинен мати всі риси). Фактично будь жанрово «нечистий» текст (С. Сендик), підтримуючи генотип цього жанру, одночасно полемізує з ним, сприяє його оновленню, трансформації, створюючи принципово нові фенотипически форми.

Зміни жанрових особливостей роману, обумовлені процесом індивідуалізації творчості досліджуваних авторів при тих чи інших впливів середовища, підтверджує аналіз романних текстів В. Шевчука і А. Мердок. Згідно з «концепції сфери» Н. Копистянської (серед концепцій М. Бахтіна, Р. Веллека і А. Уоррена, М. Каган, В. Кожинова, Г. Поспєлова, Ю. Тинянова, О. Фрейденберг, Л. Чернець ми зупиняємося на цій як найбільш придатної для типологічних зіставлень) перехід одного поняття в інше відбувається як поступове звуження загального і зростання особливого, наближення до одиничного, неповторному в розумінні жанру. Так, сфера 1 (з тієї ж концепцією) подає жанр як теоретичну абстракцію, тобто сукупність і взаємозв'язок визначальних і стійких ознак, що дають підставу об'єднувати твори різних епох і різних народів загальним поняттям і названіем. Такім чином, твори В. Шевчука і А. Мердок визначаються як романи в загальному розумінні. Сфери 2 звужує термін жанру, розглядаючи його як історичну, обмежену в часі і в соціальному просторі дефініцію. Однако, спираючись на загальне розуміння жанру, слід акцентувати увагу на романі як такому, звужуючи предметне поле дослідження до меж визначення специфіки романних моделей В. Шевчука і А. Мердок. Згідно твори письменників детерміновані як філософсько-психологічні полотна другої половини ХХ століття. В області 3 жанр являє риси національної літератури, оскільки еволюційно формується під впливом певних культурних традицій. Тобто мова йде не просто про філософський роман, а про український та англійський філософські романи з чітко вираженою національною специфікою. Конкретизація поняття за індивідуальним творчого досвіду відбувається у сфері 4, дає підстави говорити про шевчуківській і мердоківській роман. Такий термін свідчить індивідуальну роль художників в оновленні жанрової форми. [18, c. 382]

Наведено концепцію перегукується з концепцією «жанрового метаморфізму» (А. Червінська), по якій продуктивний процес трансформації якогось тексту є результатом спроби пристосувати свою свідомість до чужого тексту і, подолавши його вплив, створити власну форму. Відбувається постійна адаптація художніх форм відповідно до авторської інтенції, в основі якої лежить континуальний досвід інтелектуальної рефлексії.

Власну версію витонченої гри з часом постмодерну (в синтезі давньоруських, візантійських і латинських традицій в парадигмі українського бароко) - ідею художника-деміурга як альтернативу постмодерністської «смерті автора» пропонує В. Шевчук у романі «Три листки за вікном», в контрастності якого і криється елемент гри. Автор ставить три питання: «Той, хто не робить зла, вже цим надає добро? Лі заради «добра для всіх» зло конкретної живій людині? Можна, нарешті, стати над добром і злом? «Кожне наступне питання утворює своєрідний морально-філософський ланцюг, що з'єднує героя першої повісті зі своїми нащадками. Генеалогія в прямому сенсі переплітається в романі з «генеалогією світоглядів» таким чином, що світогляд нащадка, по суті, заперечує світогляд предка. Цинічне ставлення Кирияка Автомоновіча до сповідей діда і прадіда, а потім - взагалі до рідної історії, є важливим моментом в характеристиці нашарувань різних явищ культури шляхом гри і самоіронії. [19, c. 159]


2. Тлумачення феномену двійництва у романі в. Шевчука «Три листки за вікном»


Для визначення феномену двійництва у ромені В Шевчука «Три листки за вікном» необхідно розглянути сам роман в цілому та уривками, які містяться у самому тексті.

Весь роман ділиться на дві частини: добро та зло. Але «зло» та «добро» відображається не тільки в їхньому конкретному значенні, а тлумачиться з різних боків. Для більш детальної характеристики, слід зробити аналіз самої побудові речень:

«- Кожен із нас приходить у світ неоднаково, - сказав я. - Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі. Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один - царем, а інший - попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків». [22]

В наведеному прикладі читач зтикається з феноменом двійництва майже у кожному реченні. З самого початку автор говорит про неоднаковість сенсу народження людини, що далі конкретизується «Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі». Але в наступному реченні письменник підкреслює схожість всіх новороджених «Всі немовлята схожі…» і тут же він говорить «в кожного своя доля». Але не дивлячи на те, що «в кожного своя доля», «кожен віднайде собі житло й дружину». Так, читач бачить певні протиріччя, де В. Шевчук показує про схожість та відмінність. Проте, зрозуміло, що автор таким чином хоче показати, що всі ми - люди однакові, що ми зявляємося на світ, але живимо житя по-різному і по-різному сприймаємо світ, тому і зміст життя у кожного різний: хтось - щасливий, хтось - ні, хтось - багатий, хтось - бідний і так далі. Володимир Шевчук хоче привернути увагу людей до цього факту, бо саме від людини залежить його подальша доля.

Так, всі ми - живі люди, і маємо право на помилки, але і на другий шанс. Але зловживання другими шансами може обернутися проти нас самих. Людина повинна освідомлювати свої помилки і вчитися на них. На те воно і життя, на те ми і люди.

Щевчук також робив межу між юнацтвом та старістю:

«Чув шелест юнакових кроків - той відходив од мене. Хотів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і безвладне стало» [22]

В данному випадку мова йдеться не про стосунки між молодими та старими, а про душевний та фізичний стан людини. Душею персонаж відчуває себе молодим і навіть «Чув шелест юнакових кроків», але «не міг і пальцем кивнути».

Крім того, що В. Шевчук використовує протиріччя, які стосується певних життєвих характеристик, автору також притаманне двійництво і при зображенні пейзажу:

«Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі вершник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці, що аж сяяла між смарагдової трави, - незграбна цибата постать з привязаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже і я колись вирушав отак у світ, примотузавши до плеча книги». [22]

До феномену двійництва в даному випадку відносяться такі лексичні одиниці, як «яскраво-білій стежці», «сяяла між смарагдової трави». На питання: чому було вирішено віднести ці вислови до феномену двійництва, слід сказати, що: стежка, на якій росте трава, не може бути білою, тим паче, смарагдово сяяти. Такий принцип опису пейзажу літературні науковці відносять до методу порівняння. Проте, наведений метод порівняння породжує феномен двійництва, адже «яскраво-білій стежці» «сяяла між смарагдової трави». Про ці два словосполучення можна сказати багато речей, наприклад, присутність поетичних мотивів, але для виявлення саме феномену двійництва необхідно виділити тільки основний рух слів, якому притаманна протилежність.

В цьому ж уривку автор визначає почуття герою «затремтіли пальці», «ліва брова смикнулася». Тут феномен двійництва полягає в тому, що Шевчук говорить про пальці та бров, які між собою не мають нічого спільного так, як пальці це кінцеві частини рук та ніг, а брови містяться на обличчі. А в тім, є і схожість, бо і ті і інші частини тіла знаходяться під впливом нервової системи, тобто тремтіння пальців та смикання брови свідчать про знервований стан особи.

Феномен двійництва в романі В. Шевчука «Три листки за вікном» не можно розглядати, як окреме поняття у вузькому сенсі тому, що автор, завжди вказує на схожість і різність певних предметів, подій або дій для того, щоб показати позитивні і негативні ознаки. Таким чином, письменник відображає проблему та одразу ж встановлює її вирішення.

«Юнак уже порівнявся з вершником, узяв коня за вуздечку і раптом стрибнув у сідло. Відтак пропав чи зєднався водно із наїзником, бо по стежці поїхав до засиненого гайка тільки один чоловік» [22]

В наведеному прикладі слід звернути увагу на початок та кінець абзацу. Він починається зі слова «юнак», а закінчується словом «чоловік». Невже, автор хоче сказати, що хлопцеві для здобуття статусу дорослого чоловіка достатньо осідлати коня? І в чому тут полягає феномен двійництва?

По-перше: феномен двійництва, логічно, складається в порівнянні, а точніше в поєднанні «юнака» і «чоловіка» в одній особі.

По-друге: звичайно, що осідлання коня не є ознакою зрілості, але кожен крок, кожний урок вчить людину, що відповідно додає певних навиків, завдяки, яким людина росте, як особистість.

Далі, щодо аналізованого уривку видно такі словосполучення «порівнявся з вершником» і «зєднався водно із наїзником», де принцип один і той самий, але можна сказати, що другий варіант вислову є синонімічним повторенням першого. Але слід зауважити і на такий стилістичний елемент, як крапка в кінці першого речення, і знак питання в кінці другого речення. Це говорить про те, що в першому випадку автор впевнений в тому, що «порівнявся з вершником», а чи «зєднався водно із наїзником» - ні. Отже, до феномену двійництва слід віднести і такі поняття, як впевненість і невпевненість.

«Цілу ніч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумілий страх на мене накочувався, часом піт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моїх грудей, але поруч спала жінка моя, і я не хотів її турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсім малим і слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось він дивиться на мене, ось його профіль, що малюється на зеленому тлі. Те обличчя наближалося все ближче, і ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…» [22]

«Спогади чи марення» - з точки зору лексико-стилістики тут міститься протиставлення «чи», що підкреслює наявність феномену двійництва. Крім того, автор говорить про себе від першої особи «я» та від третьої - «він», де «я» - це дорослий чоловік, життя якого вже склалося, а «він» - це юнак, котрий знаходився у пошуках свого призначення та щастя. Зрозуміло, що «я» і «він» не можуть зустрітися в одному часовому колі, але письменник підкреслює, що минуле завжди пересдуватиме людину у майбутньому, тобто де б «я» не жило, як би «я» не поводилося, «він» завжди нагадає про себе у «спогодах чи мареннях».

В. Шевчук використовує феномен двійництва в даному разі для того, щоб надати читачам зрозуміти (а читацька аудиторія - діти), що люди повинні з дитинства вчитися бути добрими та розумними, щоб у майбутньому жити із чистим сумлінням, не соромитися свого минулого і спати спокійно.

В самому першому прикладі було зазначено «Кожен віднайде собі житло й дружину», і уже зараз видно, що герой має свою жінку, як і кожному чоловікові це зумовлено долею «поруч спала жінка моя». В даному випадку феномен двійництва полягає в тому, що (як було зазначено в теоретичному розділі цього дослідження, що феномену двійництва притаманні езотеричні елементи) пророцтво здійснилося.

«Я прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стежкою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до засиненого гайка, де зупинився вершник». [22]

І знов-таки зустрічається «стежка» і «трава». Життя людини завжди починається і проходить саме стежками, а зелений колір трави є символом молодості, певної «незрілості». Проте, в наведеному прикладі автор змальовує трагічні епізоди свого життя. Страх - основна причина того, що герой бежить цією стежкою, щоб вберегтися від недругів. «Нічим мені дихати…» «…але <…> треба добігти…» - В. Шевчук зазначає, що вже не в силах тікати, але необхідність сильніша за втоми.

«Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок. Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася світла смуга, наче розчухраний промінь, - щось таке, як Чумацький Шлях у небі» [23]

Містичний засіб висловлювання «ніби живі», «тіла зірок», «Поморгували мені» додають казковості роману, що само по собі є одним з елементів феномену двійництва.

«Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі - це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, - живе у грудях, людське серце». [23]

Слід загострити увагу на словосполученні «Ні, не належу я до людей з вибраною долею». З одного боку автор має рацію, адже герой не пливе за течією, а самостійно будує своє життя. А з іншого боку, ще з самого початку В. Шевчук говорив, що «Кожен віднайде собі житло й дружину», і потім він каже, що «поруч спала жінка моя», тобто, доля вирішує все за нас. Автор сам собі протиречить, що і є головною ознакою феномену двійництва.

«Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками, були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиділося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь біжить уперед, а для мене виходить - назад. Сльози котилися мені по обличчі - червоний світ довкола гойдався й палахкотів». [23]

Початок абзацю починається з того, що герой намагається заснути, але не може. Далі йде продовження: «…біжить уперед,… виходить - назад». Таким чином, в наведеному уривку читач двічи зтикається з феноменом двійництва.

Суління та неспокій у душі заважають персонажу заснути, не дивлячись на те, що він вже приготувався до сну. Потяг до простору та бажання йти уперед чомусь не допомагають головному герою рухатися далі, а навіть, навпаки, відштовхують дедалі назад. Нерозуміння ситуації та образа на кривдників створюють в душі певні протиріччя, що є невідємною складовою феномену двійництва.

«Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака, що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

- Життя кличе вас, панотче, назад - це недобре, - прорік він. - Кінь біжить уперед, а для вас виходить - назад. Це знову-таки недобре». [23]

Віра у потойбічне зустрічається на протязі усього роману, що притаманне авторам, які використовують феномен двійництва у своїх творах. Головний герой вірить у сновидіння, і шукає відповіді на них, що свідчить про те, що він все ж таки являє собою часткою містичного світу, і хтось керує його життям, не питаючи дозволу у саої людини. Але, трохи вище, було наведено у прикладі, що «не належу я до людей з вибраною долею». Отже, протиріччя властиве маєже кожному реченні на протязі всього твору «Три листки за вікном».

Феномен двійництва, який виявляється в аналізованому романі, властивий не тільки для головного героя, але і для кожної людини в реальному житті. І В. Шевчук намагається показати, як кожна особа (на прикладі одного героя) бориться із своїми внутрішніми «я» для того, щоб вже вибрати одне «я». Адже саме це остаточне «я» і є доросла людина, котра має свою сімю, виховує дітей. І саме від цього «я» залежить власне щастя та положення у суційному житті.

«Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить видиво розпливлося - був я в саду сам. Шелестіло над головою листя, на колінах стрибали сонячні латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвіллю руку - обхопила держално ціпка і аж побіліла, так напружилася». [23]

Феномен двійництва в романі В. Шевчука «Три листки за вікном» взагалі впливає на читача з психологічної точки зору, але при цьому, присутня філософія життя у вигляді біографічної розповіді.

Автор показує свою віру в сновидіння, де сон є проявов емоційного стану:

«Мучив мене й тоді дивний сон. Отак ніби їхав я верхи через долину, в якій кожна рослина увінчувалася людською головою, і такі ж голови росли замість плодів на деревах. їхав ступою і роззирав усі ті обличчя. Тепер я знаю, хто вони, - побачив у тому сні людей, зустріч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповів той сон старому Демяну, і він довго на мене дивився». [23]

Щодо сновидіння, то знов-таки видно про бажання героя їхати верхи, тобто персонаж переповнений бажанням підкорити себе те, що поки не вдавалося. Більш того, автор хоче, щоб сон відкрив йому очі, і показав, що насправді являють собою конкретні особистості «…знаю, хто вони…». Але нажаль, сон - це, всього навсього, відображення людських емоцій, і сон не може встановити особисті якості оточуючих.

«Звісно, ці розбійники й гультіпаки хотіли вбити мене, але милостива доля врятувала від такого сумного кінця: судилося мені ще потоптати ряст. Лежав, обдертий і пограбований, у самій кошулі і, приплющившись, слухав, як сваряться поміж себе розбійники, не поділивши мого добра. Руки мені звязали міцною шворкою, що боляче вїдалась у тіло, а ноги були вільні». [24]

У вище наведеному прикладі присутні такі вислови, як «розбійники», «гультіпаки», «милостива», «врятувала» і так далі, які мають між собою «зло-добрий» зв'язок, бо дані слова протиречать один одному. Таким чином, читач бачить, як життя штовхає героя у крайнощі від «вбити» до «врятувала», від «розбійники» до «милостива».

А далі феномен двійництва визначається такими лексемами «Руки мені звязали… ноги були вільні». В даному випадку феномен двійництва обумовлен тим, що ноги вільни, отже людина може втікти від злодіїв, але звязані руки обмежують рухи і віднімають змогу захищатися.

«Гультіпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хліб затягти, чи голого до груші привязати. Я зметував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такої напасті. Вдивлявсь у небо так, аж очі млоїло, хотів розчинитись у ньому і просив звільнення від смерті та мук, що готували їх мені розбишаки. Боліло найбільше мене не те, любий читальнику, що опинився обідраний, як липа, й пограбований, - цим людям я вірив, вони стали мені любими друзями, завдяки їм я хотів оберегтись од злопригод у дорозі. Боліло мені од їхньої підступності і зради, а це найгірше з гіркого. Саме в цей мент почув мене господь і вклав до вуст такі розважливі слова». [24]

Головною ознакою феномену двійництва в цьому разі виступає відкриття для себе істини, бо виявилося, що друзі опинилися ворогами. Люди, яким довіряєш, віриш, відкриваєш душу та полагаєшся на них, раптом обернулися злодіями, котрі майже не вбили героя.

Феномен двійництва для В. Шевчука - це, перш за все, виявлення правди та встановлення справедливості. Він хоче показати читачам, що «добре» - це не завжди правда, а іноді «добро» може виявитися «злом». Головне вірити своїм почуттям, а не словам людей, бо вони можуть збрехати. Про істинність думок людини можна дізнатися не завдяки красномовству, а діям, що чітко видно в наступному прикладі:

«- Гаразд, - сказав я. - Ви мене вбєте. А що здобудете? Ви забрали мою одежу і гроші, - сказав я, - все, що маю. За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того, коли загубите невинну душу. Памятайте про пекло, - застеріг я, - кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся. Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:

- Знамірилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете від нього рятунку…». [24]

Звичайно, що людина завжди хоче вірити у краще, але ця віра в багатьох випадках не виправдовує себе:

«- З нами підеш, - наказав він. - Але спробуй тільки… Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі, і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння, я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її мяким, пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздогнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші, тож швидко відстали». [24]

З одного боку читач розуміє, що оголена людина далеко не втече, але автор підкреслює, що, навпаки, одяг і взуття заважають, бо є певним навантаженням на тіло.

Людська довірливість переростає з роками у цинізм, бо саме зради та образи роблять з наївності жорстокість. Так, дуже боляче, коли близки люди зраджують, але саме такі випадки і будують в людині характер та здатність виживати. Звичайно, що в даному випадку, феномен двійництва полягає в цій протилежності між «боляче» та «правильно». Зрозуміло, що як би всі люди були добрі і справедливі, або навпаки, виключно коварними і злими, тоді б феномену двійництва не було б. Проте, світ побудовано таким чином, що людина має свій власний вибір. І через те, що людина робить помилки, вона робить свої висновки, а вже, завдяки їм вона і робить свій вибір щодо свого супутника, свого житла, своєї роботи та таке інше.

«- Не тікай! - кричали вони. - Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподіватися від таких нечестивців, - гукнув здаля й собі:

Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

Ну чого тебе понесло? - примирливо сказав Семен. - Поговорити хочемо з тобою.

Повернемо тобі гроші й одежу, - мовив Іван. - Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…» [24]

Ось такими словами розкидуються псевдо друзі. Не хочеться повторюватися, але ж, напевно слід нагадати, що людський характер та його наміри вимірюються не словами, а ділом. Неможна вірити всьому тому, що кажуть люди, бо слова - не завжди відображають правдивість думок.

«Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати - сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, любязний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися» [24]

Процес порівняння зустрічається не вперше, в даному випадку «як овечка». І ця «овечка», яка в минулому абзаці боялася і злилася на своїх образників, то вже зараз вона і вірить і пробачає всі кривди. Герой сподівається, що його друзі визнали свою провину, і справді хочуть налагодити минулі стосунки. Але не слід забувати, що автор використовує феномен двійництва, отже:

«Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!» [24]

Надія на краще не випрадалась. Друзі все ж таки виявились псевдо друзями. Читач бачить, що переплітається віра і зрада, слова і дії, які між собою мають протилежне значення, що, відповідно, є феноменом двійництва.

Але далі стає ще більш цікавіше:

«- Вдягайся! - кинули вони мені одежу. Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й чоботи, розреготалися»

Одяг і книжки повернули, а щодо грошей «розреготалися», так не чинять ні злодії, ні добродії, адже злодії або забирають та не віддають, а добродії не роблять ні того ні іншого. Отже, знов таки виникає феномен двійництва.

«Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив - десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяжко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони й балачку мирну завели - скалозуби й реготуни. Потішалися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях, і мені в голові крутилися недобрі думки - про помсту думав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюяе почуття, воно потім часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння, щоб не пустити в душу лихого». [24]

Не дивлячись на те, що відбулося раніше, головний герой знову йде до своїх так званих друзів, але тепер його довіра не така, як раніше, проте вона є «Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив». В. Шевчук показує, що людина до останнього чіпляється за кріхти віри, не дивлячись на те, що розум говорить про інше. Дуже важко зрозуміти, що люди, яким віриш, ось так просто можуть зрадити і зробити боляче. І хочеться пробачити і знайти відповіді на питання «чому?» Але, як вже було сказане, роману «Три листки за вікном» притаманний феномен двійництва, тому, слід очикувати тільки протилежного результату.

«- Не чини так, як вітрогони, сину мій, - прошепотів я, - а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому - умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його - ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість» [25]

В наведеному уривку феномен двійництва представлений в дуже цікавій формі «Не живе щастя в далеких країнах» і «Навчися радіти зі світу». Тут є і протиставлення і схожість. До протиставлення слід віднести, що автор каже про те, що немає в далеких країнах, і при цьому ж додає, що слід радіти світу. А схожість авторських думок міститься в тому, що В. Шевчук має на увазі: «де б ми не були, а вдома краще».

Не зважаючи на всі образи та бажання помсти, доброта, яка притаманна головному герою перебиває всі інші почуття. І він молиться за тих, хто його образив:

«Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті - багато зібралося у мені думок» [25]

Одни шукають спокій у молитвах, інші живуть собі без турботливо, ображаючи більш довірливих людей. Власне в цьому і полягає феномен двійництва, бо як би всі мислили однаково, то вже і сам роман мав би інший сенс, тему, ідею та сюжет.

«Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк - я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше - я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати - згадай-но вершника біля засиненого ліска» [25]

Напевно, найдивовижніше у романі В. Шевчука «Три листки за вікном» - це містичні мотиві, які ще більше підкреслюють феномен двійництва та надають інтриги сюжету: «світ померк», «величезне коло», «Коло почало крутитися», «неввіданою силою», «каламутні очі». Саме ці словосполучення роблять роман українським трилером, що за манерою письма нагадує іноземні твори відомих письменників таких, як Стівен Кінг. Проте, тут містицизм трохи відрізняється від сучасних творів-жахів тим, що феномена двійництва, що використовує В. Шевчук виходить із українського фольклору, від Гоголя. Читаючи роман «Три листки за вікном» відчувається гоголівська манера висловлювання. Наприклад, «Вій» Гоголя теж містить в собі символ кола. Однією з основних функцій кола є розмежування внутрішнього і зовнішнього простору. Ця фігура зв'язується з захистом (магічне коло, окреслене для захисту від нечистої сили, використовується в різних світових культурах). В силу того, що коло традиційно співвідноситься з сонцем, верховне божество часто теж символічно представляється у вигляді кола.

Як вже було виявлено в цьому дослідженні В. Шевчук поєднює старість і молодість:

«Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий - ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд - характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам» [25]

«Дід» з «молодими очима» - є чіткою ознакою феномену двійництва.

«Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене». [25]

Думка про те, що молодість і молоді краще, а старість і старі гірше, відбивається в поляризації бачення цими віковими групами один одного. Популярний негативний погляд на пізній вік тісно пов'язаний з тим, як саме суспільство бачить і відображає цей період життя. Старий чоловік ідентифікується з тим, хто має применшують і принижують його особу додаткові якості. Проте, автор підкреслює в старості мудрість і досвід, а не хворобу чи зовнішній вид.

Далі автор знов каже про магічне коло, але зараз він його називає «вогняним кільцем»:

«- Вогняне кільце - це наше життя! Придивися, - махнув він рукою, - цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло - крайнебо - з цього кільця нам не вистрибнути, зелене - земля, яка тримає нас біля себе привязаних. Людське коло - це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…» [25]

Справжнє магічне коло - це символічний образ макрокосму і мікрокосму, тобто досконалої людини. Він позначає Початок і Кінець, Альфу і Омегу, а також Вічність, яка не має ні початку, ні кінця. Таким чином, магічне коло - це символічна схема Безконечного, Божественного у всіх його іпостасях, в тому вигляді, в якому його може сприйняти мікрокосм, тобто істинний адепт, досконалий маг. Накреслити магічне коло - значить, символічно представити Божество в Його досконало і встановити з Ним зв'язок. Останнє відбувається в ту мить, коду маг встає в центрі магічного кола: саме ця дія наочно виражає встановлення зв'язку з Божеством.

Читач бачить ланцюг з елементів у такій послідовності «коло», «молодість і старість», «коло» і знову мова йдеться про вікову належність людини:

«Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?» [25]

До старості людина набуває навик своїй практичній діяльності як в психологічному, фізичному, а також філософському відношенні здійснювати тільки позитивною форми і змісту дії і діяльність. При цьому він висловлює більш логічну сторону життєдіяльності свого буття (за формою та змістом). Навик трудового життєвого досвіду здійснювати дійсності тільки позитивною форми і змісту є «інструментом» людини, придбаним за весь його період життя. Цей інструмент є природною необхідністю для здійснення вдосконалення, як самої людини, так і навколишнього його дійсності. За цим ця установка старих людей є мотивом для здійснення і вираження однієї з життєво важливих сторін буття старих людей - здійснювати дії напевно, без зайвих застережень і вступів, тобто точно. Це іпостась вирази виду навику предметно здійснювати трудову і взагалі життєву діяльність в ідеальних форму та зміст представляється світу (суспільству, природі) не з однією необхідною боку, а з всебічного підходу до буття.

Але і псевдо друзі так просто не зникають з життя. Вони мають схил до будь-якого злочину, адже злочин не має меж:

«Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно бючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка» [25]

Таким чином, автор показує, що не слід вважати, що минуле ніколи не нагадає про себе. Зло - воно нескінченне. І люди, які несуть його в собі, так просто ніколи не здаються. Нажаль, герой роману «Три листки за вікном» дізнався про це пізно, тобто, після того, як злодії вчинили проти нього ще один злий вчинок.

Крім того, є і інший вид зла - алкоголь. Адже під впливом алкоголю сотник повірив брехні, яку розповсюдили так звані друзі головного персонажу:

«Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра». [25]

Феномен двійництва у вище наведеному прикладі полягає у протиріччі між «брехнею» та «правдою».

Можна виділити наступні позиції щодо соціальної ролі брехні:

по-перше, характеризують брехню як морально деструктивний феномен, наслідки якого проявляються в моральній атмосфері суспільства;

по-друге, розуміючі брехню як необхідний прагматичний вихід зі сформованих проблем соціальних комунікацій (в цьому контексті явно простежується те, що брехня є функціональний і необхідний елемент соціальної дійсності);

по-третє, інтерпретують брехню як амбівалентне явище суспільної моралі, де самі хибні уявлення, вирази і дії носять як творчий, так і руйнівний вальний по відношенню до моральної культурі суспільства характер.

Важливим відмітним критерієм даного підходу є ситуативне розуміння брехні як прояви її залежності від кризового стану самого суспільства і моралі людини.

Проте в наведеному випадку «брехня» є основою зради, адже люди, яких герой вважав своїми друзями так підло вчинили: спочатку побили та пограбували, а потім наговорили про нього, чого насправді не було.

Звісна річ, що у кожного своя правда, і кожен вірить у певні ідеали. Але ж «брехня» є повною протилежностью «правди», що і являє собою феномен двійництва.

«Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, - сльози текли мені на лице. Скажу тобі, любязний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі - ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара». [25]

В наведеному прикладі зустрічаються декілька елементів феномену двійництва: «брехня-правда», «ненависть - не ненависть», «безвинний і покарання». Логічно, що В. Шевчук хоче сказати, що щоб не сталося людину не повинна захоплювати злість та ненависть, адже від цього немає нічого доброго, навпаки, караючи злом зло, добра не вчиниш. Але бути занадто довірливим теж погано, бо наслідки очевидні: «безневинного, чекала кара».

То, як же правильно чинити6 вірити або не вірити? В цьому і полягає відмінність феномену двійництва, що людина саме для себе обирає свій шлях. І вдари долі - це побічні наслідки, котрі в будь-якому випадку трапляються з кожною людиною, не залежно від того чи правильно вона робить, чи ні.

«Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив» [25]

«Сміх» і «відраза». Як правило сміх виникає на основі радощів, але не в цьому разі. Головний герой роману В. Шевчука «Три листки за вікном» викликає відразу в інших особах тим, що його зганьбили несправедливо, обрехали. Проте, все це відбулося не проста, це певний знак долі про майбутнє становище, бо автор використовує містичні компоненти «потойбічне», «вогняне коло». Як вже було зазначено вище, нічого не відбувається без причини, а коло, як і сонце кругле, так само, як і небо, і земля. І все рухається по колу. Отже, коло не може просто так зявитися, тим паче, вогняне.

«Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоровя. Я зирнув у куток, де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у самій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на обличчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сотник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі, пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося, ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і підійшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав виказувати, ганячи злодіїв, - не давав і слова сказати у відповідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав розпачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зовсім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загадково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподорожани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі. Старий у кутку не бенкетував» [26]

Таким чином минуле впливає на теперішній і майбутній час.

Перший вид становлення (зрощення) феномену двійництва внутрішньо властиво процесу конституювання окремо існуючого. Другий вид становлення (перехід) - це становлення, завдяки якому припинення процесу у разі формування окремо існуючого конституює це існуюче як початковий елемент конституювання інших окремо існуючих, які виявляються при повторенні процесу. Зрощення направлено до своєї кінцевої причини, що представляє його суб'єктивну мету; перехід ж є механізмом діючої причини, яке є безсмертне минуле.

Збереження системи є результат рухомої рівноваги системи з її середовищем, тобто утворюється двома потоками активності - асиміляцією, поглинанням активності ззовні, і дезассіміляціей, разусвоеніем активностей, їх потерею, переходом в зовнішнє середовище; це означає два ряди безперервних і паралельні процеси прогресивного підбору: позитивного і негативного. В якому напрямку вони регулюють розвиток? Очевидно, в бік найбільш стійких співвідношень, бо менш стійкі негативним підбором повинні поступово відмітатися (в поступово відмітати можуть виникати «точки зростання» для більш стійких утворень), а більш стійкі - позитивно закріплюватися. Тепер можна бачити, що позитивний підбір веде до першого типу становлення, який продовжує розгортати ланцюг все нових і нових сутностей - ланцюг живого багато чого з якого тут же гине, в інших випадках лише позначаючи можливість свого народження. Негативний підбір пов'язаний із становленням другого типу - переходом і закріплює народжене суще в системі постійно відтворюється світу і в цьому сенсі дійсно є переходом постійно народжуються і вмирають живого до безсмертного неживому, формує минуле.

«Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається, він почав зустрічатися на моєаду шляху відтоді, відколи вселилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме мене - той, котрим дітей лякають…

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так булотреба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська, а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло. Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти». [26]

Всі події, які пережив герой спонукали його відправитися у подоріж, подалі від образ і кривди, бо «червоне коло» натякає персонажу на те, що його очікує попереду дивовижне життя. А сьогоднішні випробування формують в ньому певну особистість. Звичайно, героєві страшно не приємно переживати всі ці події, але власне вони прокладають для нього шлях у цікаве майбутнє, яке готує для нього інше життя. Чекання кращого, і сподівання на те, що у майбутньому минуле ніколи не зустрінеться, можливо, бажання кожної людини. Але від себе не втечеш. Де б людина не була, спогади завжди переслідуватимуть її.

«Вогонь» та «червоне коло» - питання, над якими замислювався герой. Ці ж знамення являлися не просто так. Вони ж щось означали. І герой чекав відповіді на питання «Що?» і «Коли?», він не розумів «Чому?» і «За що?», але головне, що він точно знав «Хто!»

Таким чином, феномен двійництва коливається між питаннями та відповідями, адже якщо сьогодні - це питання, то завтра - вже відповідь.

«Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом, голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось думав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів» [26]

«Балкали» - «Мовчали» - два антонімічні значення, які є свідоцтвом про те, що феномен двійництва виражається різніми елементами філософського, психологічного та соціального осмислення. Читач вже зтикнувся з тим, що мовлення може породжувати брехню та біль. Мовчання було притаманне до цього моменту тільки герою, бо біль від кривди перебивали бажання говорити. В даному випадку «Мовчали тільки сотник», бо його голова була зайняти думками про не відоме для оточення. Чому він мовчав та про що думав, коли інши «балакали»? Звісна справа, що про це думав і сам герой і читач.

Далі В. Шевчук використовує ефект несподіванки, який полягає в тому, що мовчання сотника переросло в реготіння:

«Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті трясцею, очі в обох стали татарські - крізь них віялами сипалися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко розтуливши рота» [26]

Після «розгетотався» автор використовує ланцюг питань. Він сумнівався стосовно причини «реготіння».

І знов В. Шевчу повертається до компоненту «мовчання» - «Я мовчав»:

«Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків - темні пилові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба» [26]

Тепер вже читач зтикається не просто з колом, а з «кружечками», які сплітаються з «темними пиловими смужками». І ці «кружечки» та «смужки» були доповнені «сонечним промінням» та «клаптиком блакитного неба», отже, щастя не за горами.

Пошук щастя та накрапляння на не щастя - є однією із головних ознак феномену двійництва в аналізованому романі.

«Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розумними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад, але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму взагалі - кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, буває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди дивився на світ з любовю і завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник» [27]

Оскільки, письменник, який використовує феномен двійництва, застосовуючи моменти релігійності «дикого голуба», то слід визначити значення голуба з точки зору біблії, адже, тільки їй вірив герой. Крім того, «голуб» є певним синонімом голубого неба.

Щоб зрозуміти, яке відношення синонім неба - блакитний колір має до голуба, слід звернутися до євангельським розповіді про Хрещення Ісуса Христа у водах Йордану. Ось як описано це у апостола Луки: «Коли ж хрестився весь народ, і Ісус охрестившись молився, - розкрилося небо, і Дух Святий зійшов на Нього в тілесному вигляді, як голуб…» (Лк 3:21, 22).

Ця коротка євангельська фраза виконана найглибшого сенсу:

Спадний на Ісуса Христа з відкривши небес голуб (тілесний вид Духа Святого) - це якийсь синтез Божественного (Дух Святий) і речового (тілесний вигляд); святоотеческая думка іменує такий синтез гранню тварного і нетварного;

Голуб спускається на Христа в момент, коли Його людська природа очищена Хрещенням у водах Йордану. Звичайно ж, як каже святитель Тихон Задонський, «Христос гріха не мав, і тому не було Йому потреби омиватися від гріха, але Своїм Хрещенням освятив і встановив наше Хрещення» 4).

Отже, євангельське оповідання про Хрещення Спасителя пояснює нам: у момент церковного таїнства Хрещення людина «омивається від скверн і освячується» до особливого стану - якоїсь «грані тварного і нетварного», символом якого є біблійний голуб (тілесний вид Духа Святого).

У старозавітних пророків гранню тварного і нетварного, тобто гранню відокремлює створений світ від Бога, є небеса: «Вона вища від неба…» (Йов 11:8); «Він небо простяг і зійшов» (2 Цар 22:10); «О, якби Ти розірвав небеса і зійшов!» (Іс 64:1).

Отже, в Біблії голуб і небо - це один і той же символ грані тварного або нетварного.

Щоб засвідчити ідентичність цієї біблійної символіки, відчизняні іконописці-ісихасти нарікають світло-синій колір неба блакитним. Як в імені кольори - червоний містилася вказівка ??на «прекрасну добрість», точно так само в імені кольори - блакитний містилася вказівка ??на біблійного голуба - символу тілесного образу Духа Святого.

Крім релегійного елементу «голуба» автор зображує і іншій образ «відьма»:

«Серед тих знавіснілих облич чувся я, любязний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холонути, а друге - не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-співподорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику, і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена - в неї розтріпалося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читальнику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгледів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків…» [27]

Відьма у християнстві символізує зло, бо вона не визнає Іісуса, як єдиного бога. Вона прислужує іншій релігії - язичництву. Автор її бачить, як Шинкарку, точніше Шинкарку, як відьму, бо вона «бігала як навіжена» і «розтріпалося волосся».

Звичайно, що для героя «відьма» - це символ зла, бо він порівнює цю містичну істоту із злою людиною, яку цікавлять гроші більш ніж справедливість або людське життя.

Отже, феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном» - це крайності між «добром» та «злом». А «добро» і «зло» містить в собі різні компоненти, які виявлялися на протязі всього дослідження.


Висновок


Актуальність виявлена а саме, що феномен двійництва, не дивлячись на те, що виник у давні часи, до кінця не досліджено. Проте, слід сказати, що головною ознакою феномену двійництва є протиставлення між антонімічними поняттями, наприклад, «добра» та «зла». Але, знов таки постає двірницьке тлумачення: у кожного своє бачення «добра» і «зла».

Літературні твори використовують феномен двійництва для того, щоб встановити «погану» і «добру» ознаку певної події, дії або особи для того, щоб людина сама мала змогу обирати між ціми двома різними між собою поняттями.

Мета дослідження досягнута, де було виявилено феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном», завдяки встановленим завданням:

проаналізували художні традиції феномену двійництва в українській культурі рубежу 19-20 століть,

показали розвиток феномену двійництва,

охарактеризували художні засоби втілення феномена двійництва,

визначили генезис літературного двійництва,

надали характеристику творчої майстерності Валерія Шевчука,

виявили феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном».

Центральними характеристиками романної творчості В. Шевчука є металітературність, що на нарративном рівні проявляється в запозиченні оповідних структур, продуктивність двійницького сюжету, використання засобів пародіювання утопічного, готичної і химерної літератури, відтворення ідеї множинності істини і текстуальності світу і мистецтва, принцип гри з фактом і вимислом, принцип поліфонічності оповідання, орієнтованість на інтелектуальний тип читача. Крім того, оманливість фабули і подвійна специфіка пластів текстів в романі В. Шевчука «Три листки за вікном» визначає ряд прихованих можливостей.

На структурному, проблемно-тематичному та художньому рівнях роман являє собою пародію на певний літературний жанр. За допомогою максимальної амбівалентності ігрового тексту (під якою розуміємо закладену в твір установку на багаторазове прочитання) письменник маніпулює сприйняттям читача, націленого на одночасне виділення альтернативних можливостей інтерпретації як усього тексту, так і його окремих елементів. Своєрідністю визначається роль оповідача (часто і творця тексту) і персонажа, що діють у межах художнього світу твору: персонажі як учасники ігрового поля беруть участь у подіях, режісованіх автором в рамках романного простору, одночасно проявляючи риси, незалежні від авторських. Оповідна стратегія В. Шевчука безперервно призводить до розмитості в поєднанні / протиставленні двох вимірів світогляду і відроджує «забуті» можливості готичного роману. Подвійності як процес самоідентифікації не тільки авторів, але й героя змушує в кожному нової ситуації усвідомлювати в собі іншу істоту, своєрідного двійника або антагоніста. Це допомагає процесу самоусвідомлення власної інакшості як самототожності. Двійникова пара в текстах експлікують різні модуси авторської думки, актуалізуючісь як символічна багатозначність. До того ж, використання персонажів, наділених амбівалентним характеристиками, дозволяє романістам поєднувати пародіювання декількох жанрових моделей одночасно.


Список використаних джерел


1.Абрамян Л.А. Людина та її двійник: до питання про витоки блізнечного культу // Деякі питання вивчення етнічних аспектів культури. М., 1977.

2.З. Абрамян Л.А. Про ідею двійництва за деякими етнографічними даними / / Історико-філологічний журнал. 1977. №2.

.Абрамян Л.А. Особенності відображення дуальної організації у святковій міфології. М., 1978.

.Бєляєв Варнава, єп. Основи мистецтва святості: У 4т. Т.З.Н. Новгород, 1993.

.Васильєва Ж.В. Образи бароко в діалозі культурних епох. М., 2001.

.Виготський Л.С. Психологія мистецтва. М., 1965.

.Волльман Ф. Гуманізм, ренесанс, бароко і російська література / / Російсько-європейські літературні зв'язки. М-Л., 1966.

.Гарднер И.А, Богослужбовий спів російської Православної Церкви: У 2т. Т.2.М., 1998.

.Жирмунський В.М. Німецький романтизм і сучасна містика. Пг., 1914.

.3 латоструй. Стародавня Русь. X-XIII ст. М., 1990.

.Знаменський П.В. Історія російської Церкви. М., 1999.

.Іванов В.В. Чет і непарне: асиметрія мозку і знакових систем. М., 1978.

.Корольов К. Енциклопедія надприродних істот. М. - СПб., 2002.

.Назлоян Г.М, Дзеркальний двійник: втрата і набуття. М., 1994.

.На шляхах до романтизму. Л., 1984.

.Раков В.П. Філософсько-естетична специфіка теорії «соціального генезису» літератури // Творчість письменника і літературний процес. Іваново, 1981.

.Тальберг Н. Історія християнської церкви. М., 2000.

.Топуз А.С. Екзистенційність як художньо-естетичний метод в творчості Валерія Шевчука / / Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. СБ наук. ст. - Ніжин: ТОВ «Відавіцтво» Аспект - Поліграф», 2008. - Вип. ХVІІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 378-382.

.Топуз А.С. Ескапізм як форма індивідуалізації особистості (спостереження над прозою Валерія Шевчука) / / Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. СБ наук. ст. - Донецьк: ТОВ «Південний схід, Лтд», 2009. - Вип. ХХ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 159-163.

.Хазагеров Г.Г. Сімдесяті. Двійництво? Двоєміря? Бінарність? / / Прапор. 1998. №12.

.Храповицкая Г.Н. Двоєміря і символ у романтизмі і символізмі / / філол.наук. 1999. №3.


Теги: Феномен двійництва у романі В. Шевчука "Три листки за вікном"  Курсовая работа (теория)  Литература
Просмотров: 1396
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Феномен двійництва у романі В. Шевчука "Три листки за вікном"
Назад