Україна в творчості Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

Природничий факультет

шевченко кобзар україна творчість

"Україна в творчості Тараса Шевченка"

Виконала: студентка першого курсу,

а групи природничого факультету Дзьома Марія

м. Харків 2014

"Не забувай нашу рідну Україну"

Т.Г. Шевченко - один із найкращих письменників світу, у творчості якого гармонійно поєднувались талант поета-трибуна, поета-борця з талантом тонкого поета-лірика. Прекрасна, неповторна, мальовнича природа України постає в багатьох творах поета. Його поезії ніжні, ліричні, дуже близькі до усної народної творчості. Краса української природи, не в'януча, невмируща, завжди була з поетом і тоді, коли він був далеко від батьківщини. Перебуваючи на чужині, в далекому засланні, згадує поет матінку-Україну. І перед очима його стають і могутній Дніпро-Славутич, що стрімить свої хвилі до Чорного моря, й червона калина - окраса землі нашої, широкі зелені лани й білі вишневі садки.

Образ України у творчій спадщині Кобзаря своєрідний і багатогранний.

Тарас Шевченко одним із перших вводить в українську поезію образ України, як обєкт глибокого ліричного переживання.

Перше видання творів Тараса Шевченка - невеличка книжечка під назвою "Кобзар". Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як "Кобзар" для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі. Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.

Поема "Княжна"

Село на нашій Україні - неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати, а на горі стоять палати, неначе диво.

А кругом широколистії тополі, а там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Поет благає зорю вечірнюю розказати про могутній Дніпро, у якого "веселочка воду позичає", вербу, що, нахилившись над водою, купає в ній свої розкішні віти, на яких гойдаються русалки, як при долині вночі розцвітає сон-трава, і рідне село.

"Над Днiпровою сагою"

"Над Дніпровою сагою Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. "

У поезії "Над Дніпровою сагою" природа живе своїм власним життям. Вона ніби оживає перед поетовим оком, набуваючи людських рис.

"За сонцем хмаронька пливе"

"За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить. "

Прекрасна пейзажна картина розгортається перед нами у вірші Т. Шевченка "За сонцем хмаронька пливе." Побудований цей твір на казкових, легендарних мотивах, за якими сонце йде спати за море, а вкривають його, як мати дитину, хмарки. Але життя складне. Є в ньому зло, неприємності. Про це нагадує туман, що "неначе ворог". Сонце - уособлення тепла, світла й радості, туман же, навпаки, - у темряви, небезпеки. Та людина має завжди вірити, що сонце зійде, прожене пітьму, обігріє, як мати дитину.

"Садок вишневий коло хати"

"Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. "

"Якби ви знали, паничi"

"Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!"

В Україну ідіть, діти! В нашу Україну… Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу.

А до України звертається:

Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

По чотирнадцяти літах розлуки з Батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 він зустрічає "на нашій, на своїй землі". Побачив він не зовсім ту саму прекрасну й безталанну Україну. Народ стогнав у неволі, у темноті, у нужді, свої пани не згірш чужих орали хлопами, Україна була в них хіба на слові, а на ділі один тяжкий глум над нею. "Скрізь був я і скрізь плакав", - говорив потім Тарас Шевченко.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною у творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.

Цикл "В казематі" являє собою ніби увертюру до всієї творчості Т. Шевченка років заслання. Головним мотивом циклу "В казематі" є заклик бути вірним народові, Україні, завжди памятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:

"Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну Господа моліте. "

Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

"Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. "

Кожен вірш Шевченка "кричить" про Україну.

Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки - України. Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу. Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал - Україна великої сімї, "вольної, нової". Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сімї світовій.