Значущість проблеми, теорії та гіпотези як форм пізнання

Вступ


У розвитку наук та людства в цілому, оперується різними логічними категоріями, які незважаючи на свою багатогранність слугують формами розвитку пізнання, або формами самого пізнання. В нашому випадку - це теорія, гіпотеза та проблема, які надалі будуть предметами дослідження та аналізу, що й становить тему роботи.

Логіка оперує цими поняттями як для власних потреб, і таким чином взаємодіє з іншими галузями знань, що також (інколи не усвідомлюючи цього) використовують у своїй практичній та теоретичній діяльності різного роду проблеми з усіма закономірностями , гіпотези як динамічні форми пізнання різних явищ та предметів, та теорії, без яких взагалі будь-який предмет, дисципліна та сфера знання уявити не можливо; отже дана тема є актуальною сьогодні, в епоху стрімкого розвитку науки, техніки та процесів, що з цим повязано. Зокрема наприклад освіта, що безпосередньо черпає джерело науки стає зараз мірилом людини, визначаючи її статус у суспільстві та вектор її розвитку у подальшому, тому людина повинна бути зацікавлена у підвищенні своєї освіти та рівня своєї інтелектуальності. Але, безпосередніми формами пізнання є саме ці поняття, що розглядаються. Що знов таки підкреслює актуальність та нагальна потрібність розгляду та більш детального дослідження цього питання.

Також загальне осмислення даного питання, і її коректне розвязання має дуже велике практичне значення. До прикладу візьмемо сучасне становище України в Євро-Азійському просторі: розглядаючи шляхи зовнішньої та внутрішньої політики, проблема, гіпотеза та теорія можуть слугувати прямими генераторами вирішення нагальних суспільно-політичних і внутрішньо- та зовнішньоекономічних питань, включно, що стосуються дипломатичних відносин. Проблема у цьому випадку, виникає скажемо тоді, коли вже існуюча теорія векторів зовнішньої політики не співпадає з реальним становищем та взагалі з дійсністю. Таким чином, теорія стає вже устарілою та неспроможною. Виникає проблема, яку потрібно розвязати. Гіпотеза тут постає, як певне припущення та варіант дії, або варіант розвязання тієї чи іншої проблеми. В процесі пізнання, та чи інша гіпотеза може підтвердитись реальним становищем речей і перетворитися на нову теорію, але увібраючи у себе все найкраще старої. Таким чином, може змінюватися напрямки практичної зовнішньої та внутрішньої політики держави шляхом теоретичного осмислення. Що вже є вагомим.

Проблема роботи - осмислення питання, як на теоретичному так і на практичному рівні.

Мета роботи - показати значушчість проблеми, теорії та гіпотези як форм пізнання, їх взаємозвязок та взаємовплив.

Методологія- різними шляхами та варіантами досягти мету, через використання доказів та антидоказів за чи проти якогось явища, використовуючи приклади як з точних так із гуманітарних, особливо політичних наук. Береться до уваги ставлення тих чи інших авторів та мислителів до даної проблеми та власна позиція виходячя тільки з попереднього.

Методологічна гіпотеза автора - проблема, гіпотеза та теорія є взаємоповязаними і разом утворюють певну пізнавальну цінність та єдність, виступаючи складовими елементами пізнавального циклу, який не тільки має такі дані три форми як абсолютно ізольовані одна від одної, але й ці самі три види, що абсолютно взаємодіють.


І. Теорія


Теорія - (грец. Theoria - спостереження, вивчення) - система достовірного знання, про той чи інший фрагмент дійсності, яка описує, пояснює і передбачає функціонування певної сукупності елементів з яких він складений. Термін Теорія має різні значення та ознаки, які дозволяють виділити його від практики, або ж протиставити терміну гіпотеза (як не правдоподібній формі знання, або як не точній формі). Теорія відрізняється від практики, вона являє собою духовне осмислення, черпаючи і видаючи дійсні явища. Разом з тим теорія нерозривно позвязана з практикою, яка ставить перед пізнанням назріваючі проблеми і прагне до розвязання. Тому практика та її результати в певній формі входять в якість органічного елемента в теорію. [19, c.477]

Теорія - це відображення обєктивного світу у свідомості людини, тобто із зміною обєктивного світу повинна мінятися і теорія. На основі пізнання нових фактів в теорії виникають різні конфігурації, які накопичуються, розростають і створюють ситуацію, коли стара теорія замінюється новою. При цьому нова теорія зберігає все, що було найпозитивніше та коректніше у старій теорії. В цьому полягає момент відносної самостійності теорій. [9, c.599]

Кожна теорія має складну структуру. Наприклад у фізичних теоріях можна виділити дві частини: формальні вичислення (матаматичні вирівнення, логічні символи, правила т.і.) та змістовну інтерпретацію (категорії, закони, принципи). За допомогою можливості представити в символічній формі змістові елементи теорії досягається більш чітке розуміння її формальної структури, логічних звязків, тобто її аксіоматизація. Єдність змістового і формального аспектів теорії - один з витоків її розвитку і ідеалізації. В сучасному научному пізнанні постає питання про межі теорії, кордони її застосування. Його чітке вирішення можливе після створення нової, більш загальної теорії, яка за залежності принципу, розмежовує стару теорію, включає її в якість свого власного, в межах випадку. [19, c.477]

Конструювання і тлумачення змістовної частини теорії повязані з філософськими поглядами, світоглядом певного вчення, з певними методологічними принципами підходу до дійсності. Як суспільнонаукові, так і інші теорії обумовлені історичною обставиною, в якій вони виникають, рівнем науки, техніки, експериментів, виробництва. Велику вагу для суспільнонаукових теорій мають соціальні умови, чинні в той чи інший період порядки, суспільний лад тощо. [19, c.478]

Так, розроблення теорій - це процес розвитку людства, який розпочався з появою людини: з її міфологічних уявлень. Теорія стала сприяти розвитку знання, та поступовому осмислення світу, тобто слугувало механізмом утвердження нового світобачення.

Теорії можуть грати і грають велику роль у научному пізнанні та в революційних перетвореннях суспільства. Вони виникають як сукупність результатів практичної діяльності.

Теорія та практика. Критерієм істинності теорії являє собою практика. В цьому відношенні важливою постає категорія Теорія і практика - філософська та логічна категорія, яка обозначає духовну та матеріальну сторону суспільно-історичної предметної діяльності людей: пізнання і перероблення природи та суспільства. Теорія, по-суті результат суспільного виробництва (духовного), який формує та визначає цілі та спосіб досягнення.

Суспільний розподіл праці на землеробство і скотарство сприяло появі нових форм суспільниих відносин. Так виникла потреба у цілісній теорії повязаною з практикою. Наприклад: плануючи майбутню роботу на полі - це означає бачити його поки що неіснуючого реально, розділити його межі та характеристики від усього іншого. Така діяльність, що базується на розподілі праці, предметом якої служать відомі способи та методи цілеспрямовуючої зміни реальності (обєктів), відкривається від матеріально-практичної діяльності, від практики перетворюючись у особливу духовну сферу та виробництво, де переважає вже розумовий труд. З цим повязано віддалення теорії та практики та їхнє перетворення на дійсно окремі види суспільної діяльності. Розвиток чистої Теорії в якості самостійної і спеціальної області діяльності був одним з величайших прижків в історії людства, дозволило людству проникнути в суть природних явищ, створити постійно мобільну картину світу. З іншого боку єдинство теорії та практики стало не таким явним. На цій основі зявилися різні ілюзії: від погляду на теорію як на результат індивідуального пасивного ставлення теоретика до його навколишньості до іделістичних філософських систем, які вбачають теоретичну свідомість в якості творця дійсності: З цього момента свідомість може себе усвідомити, шо воно є інакшим за усвідомлення існуючої практики. [12, c.28]

Таким чином, роль теорії у пізнанні полягає і в тому що зростає її роль у виробництві

Теорія пізнання. Велике місце серед палітри теорій належить теорії пізнання. Вона у нашому випадку є нібито вникаючим, повязуючим поняттям нашої теми: зв язуючи пізнання, теорію, проблему та гіпотезу. Теорія пізнання вивчає залежність та ставлення субєкта і обєкта в процесі пізнання та пізнавальної діяльності, можливості пізнання світу людиною. Теорія пізнання з необхідністю випливає з розвязання основної проблеми філософії в контексті даної науки (в даному випадку логіки). Тому всі види теорій пізнання поділяються на матеріалестістичні та ідеалістичні. Крім цього (особливо останім часом) розвиваються спеціально-наукові методи дослідження цього процесу, увібраючи у собі як елементи проблеми так і теорії.

Принцип спостереження та концепція пізнавального значення. В наукових працях, посвячені філософським питанням сучасної науки, велику увагу приділяється принципу спостереження. Вказують особливо на те, що велике єврестичне значення грав цей принцип при створенні спеціальної теорії відносності та кванторної механіки. В залежності від них були закріпленні та дослідженні поняття абсолютної одночасності двух подій в різних місцях, радіуси орбіт атомних електронів, період одного циклу т.і. принципово не спостережені величини. Неважко зрозуміти раціональний смисл вимог використовувати тільки принципово спостережні фізичні величини і видалити всі інші. Але останнім часом в деяких працях цей принцип тлумачився як потреба логічного сумісництва введених в теорію нових понять та утверджень з поняттями та утвердженями, застосованих в якості фундаментальних. [16, c.58]

З фактичної сторони поява у теорії принципово неспостережних величин та явищ можливий й в тих випадках, коли застосування принципа розмежувань не має місця.

До прикладу у політології розповсюджений принцип неможливості та заборон, за яким частина виведених з теорії стверджень проголошуються на основі результатів спостереження без дійсного смисла, а величини використовані у цих стверджень - відносно неспостережними. Так, було спростовано марксистську теорію соціальних революцій.

В логіко-методологічних дослідженнях потяг до осмислення принципу спостереження, виявити його загальнофілософський характер привело до розробки концепцій пізнавального значення наукових стверджень та термів. Звісно, ця концепція мала й інші джерела та цілі. Зокрема, логічний позитивізм на шляхах пошуку пізнавальних значень наукових стверджень зумовив розвязання багатьох питань та проблем.

В концепції пізнавального значення встановлення практичного характеру нукових стверджень розглядається як встановлення вимог їх істиності та хибності. Приймається теза, що в науці дозволено оперувати або істинними , або хибними положенями. [16, c.61] Даний тезіс на перший погляд може показатися незвичайним. Бо всі знають, що мета науки - показати істину, а не хибу. Але згадаймо те, що будь-яке визначення істини повинно бути ефективним в тому випадку, що при використанні її можна встановити істинність чи хибність деякого наукового ствердження.

Тепер видається зрозумілим раціональна ідея концепції пізнавального значення. Лише ті наукові ствердження мають практичний характер і мають бути допустимі до науки та до теорії , для яких, в принципі, можливо вказати емпіричні вимоги істинності та хибності.[16, c.62]


ІІ. Гіпотеза


.1 Гіпотеза


Гіпотеза (від гре. Hypothesis- основа, припущення)- імовірне припущення про причини якихось явищ, достовірність яких при сучасному становищі виробництва та науки не може бути перевірена та доказана, але яке пояснює дані явища, без нього не пояснюванних; прийом пізнавальної діяльності людини. [9, c.119]

Існують ще дві варіанти тлумачення терміна гіпотеза:

  1. гіпотеза в широкому смислі слова- як догадка про щось, як описувана гіпотеза, яка по-суті являється коротким резюме вивчаючих явищ, описуючи загальні форми їх звязків;
  2. гіпотеза у вузькому смислі слова - як наукова гіпотеза, яка завжди виходить за межі вивчаємого кола фактів, пояснює їх передбачає нові факти; систематизуючи знання; наукова гіпотеза дозволяє обєднати деяку сукупність інформації в системі знань та утворити теорію, якщо її припущення будуть підтверджені практикою.[3, c.295]

В яких випадках можливо використовувати гіпотезу ? Вона необхідна в наступних випадках:

  1. Коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явища, але є необхідність у це пояснення;
  2. Коли факти складні а гіпотеза може принести користь, як роширення знання в даний момент, як перший крок до розяснення;
  3. Коли причини, які спричинили, або спричинюють факти, недоступні опиту, а між цим дії і наслідки дій спровоковані ними можуть бути вивчені; [9, c.119]

Гіпотеза виникає коли набуте знання ще не забезпечує розуміння суті предметів, який вивчається проте дальше його дослідження не можливе без хоча б якогось уявлення про цю суть. У процесу розвитку гіпотези проходять три стадії: формулювання певного припущення, виведення висновків з цього припущення, перевірка висновків шляхом порівняння їх з дійсностю або ж з уже доведеними положеннями. Особливістю гіпотези як форми знання є те, що вона завжди має певний ступінь імовірності. Підтвердження гіпотези перетворює її на вірогідну теорію або закон. Гіпотеза повинна задовольняти ряд вимог: а саме наслідки припущення повинні підлягати дослідній перевірці; коло явищ до яких апелює гіпотеза має бути якнайширшою; гіпотеза має передбачати невідомі явища; гіпотеза не повинна бути логічно суперечливою. Прикладом наукових гіпотез є гіпотеза Імануїла Канта про походження Сонячної системи або гіпотеза О.І. Опаріна про походження життя на землі. Наукову гіпотезу Ф. Єнгельс вважав формою розвитку природознавства, необхідною передумовою для відкриття законів науки, попередником наукових теорій. [21, c.83]

Гіпотез метод. Одним із загальних підходів до розкриття внутрішніх законів спостережуваних явищ, до побудови їхньої теорії. При користуванні гіпотез методу наукове розуміння досліджувального обєкта досягається побудови відповідної йому моделі на основі припущень про внутрішні структуру обєкта і форму звязків між внутрішніми елементами. Завдяки цьому спостережувані явища можна розглядати як результат дії цілком визначеного механізму причинно-наслідкових звязків. [21, c.82]

Будь-яка гіпотеза до тих пір зостається припущенням, доки не пройшла стадії перевірки. Звісно тому що не підтверджена гіпотеза, ще не являється науковим припущенням. Щоб виставлене припущення набрало значення гіпотези наукової, - її необхідно перевірити, тобто порівняти наслідки які витікають із припущення, зі даними спостережень та практики. Якщо в результаті порівняння буде встановлено, що дані припущення та дані дійсності будуть контрарними, то витікаючі з гіпотези результати і сама гіпотеза не правдива, повинна бути виброшена. При чому гіпотеза ставиться під сумнів, коли хоча б один факт дійсності є контрарним їй.

Слідуючи Л.Б. Баженову можливо виділити наситупні вимоги, яких можна предявити до сучасних гіпотез:

  1. принципова перевіреність припущенної гіпотези;
  2. її максимальна загальність , що означає, що із гіпотези повинні виводитися ті явища, для пояснення яких вона виводиться, але можливий й ширший клас явищ, безпосередньо, казалось б не повязаних з першочерговими;
  3. обовязкове володіння предбачуваною силою;
  4. принципова логічна простота;
  5. безпосередній звязок гіпотези з минулими знаннями. [3, с.305]

.2 Пізнавальне значення гіпотези


Велике пізнавальне значення гіпотези витікає з самої суті процеса пізнання. Досліджень підлягають ряд фактів. Але проблема науки в розкритті законів, в виясненні причин, обумовлених тільки даними порядками розвитку явищ. Предвзятя ідея або гіпотеза є необхідним пунктом відправлення будь-якого умовиводу. Без цього неможливо ні зробити якесь розслідування, ні навчитися як потрібно, було б можливе лише накаплювати безплодні спостереження [8, c.15]

Декарт та Бекон. Позиція до гіпотези. Дійсна орль, яку грає гіпотеза для пізнання була усвідомленя не відразу і до цього часу це питання є ареною гострої ідеологічної боротьби. Стародавній світ не знав методичного застосування гіпотези з виводом її можливих наслідків та їх систематичною експериментальною перевіркою. Гіпотези пропоновані античними мислителями носили натурфілософський характер. Але і в наш час роль гіпотези залишається незрозумілим. Декарт та Бекон- створювачі раціоналістичної та емпіричної традиції філософії- по-різному трактували роль гіпотез.

Декарт широко використовував гіпотези. Але вони для нього не слугували способом розккриття захованого світу та невідомої реальності. Остання розкривається раціональним міркуванням, відправлячих від ясних і очевидних стверджень про матерію та її рух. Великі гіпотези до яких схиляється Декарт, завжди відіграють допоміжну роль- вони для того щоб показати принципіальну можливість пояснення спостережних явищ на основі механічного руху матерії. Але це, не зображення дійсності наближене до обєктивності та єдності, а лише прийом, який іллюструє принципіальну можливість чисто механічного пояснення природи. [10,с. 95-96]

Ще більш несприятливими для вияснення дійсної ролі гіпотез були концепції Бекона. Розробивши індуктивний метод, Бекон вважав, що він цим створює зброю, яке дозволить людям робити відкриття чисто автоматично.

Наша дорога відкриття наук така, що вона небагато залишає гостроті та силі даруванням, але майже зрівнює їх. Схоже на те як для проведення прямої лінії або для опису …багато значить твердість, вмілість і практичність руки, якщо діяти тільки рукою, - мало і зовсім не означає нічого, якщо використовувати циркуль та лінійкою… так і наш метод. [6, с.126-127]

Звісно, що при такому понятті процеса для гіпотези не залишається місця.

Скупчення практичних данних та строге однозначне пояснення за відомими індуктивними методами гарантують досягнення істини і роблять непотрібними всякі прогнози, припущення. Ця всеіндуктивна тенденція має велике розповсюдження і робить негативний вплив на ряд мислителів. Достатньо згадати самого Ньютона з його знаменитим Гіпотез не сочиняю та когорту його сподвижників , які мали обережне ставлення до гіпотези, називаючи її чумою розуму та ядом філософії. Характерно, що книги з логіки ХУІ-ХУІІ ст. не мали ні спеціального розділу про гіпотезу. Але з ХІХ ст. цей розділ становиться обовязковим у всіх курсах логіки. Але це не означало безусловного визнання ролі гіпотез у пізнанні та правильної оцінки цієї ролі. Борцем проти гіпотез виступав на цей раз позитивізм. Один з його лідерів писав: Відкриття вдалися не за допомогою гіпотез, а не дивлючись на них, бо відкриття вдаються за допомогою праці, а не за допомогою припущень. [15 ,c.155]

В чому причини негативного ставлення до гіпотез на той час ?

По-перше. Історія науки знає не мало примірів невиправданих гіпотез. Причому мова йдеться не про явно-фантастичні гіпотези, мавших на перший погляд велику правдоподібність. Цілий ряд вчених не побачив в таких, спочатку здавалось правдоподібними, а потім залишених гіпотезах, нічого крім трати сил. Їм здавалося, що без трати сил на такі гіпотези наука рухалася й скоріше й правильніше.

На цю глибоку помилку: «була заперечена гіпотеза безплідна ?»- питав Пуанкаре. І дуже справедливо відповідав: «Зовсім ні, навпаки, можна сказати, що вона зробила багато послуг, ніж інша дуже правильна гіпотеза; вона не тільки послужила випадком поставити рішаючий опит, але якщо цей опит ми зробили випадково не сконструювавши передодньо гіпотези, то із нього не можливо нічого взяти, ми не побачили в ньому нічого екстраордінарного, ми просто зарегістрували просто ще один єдиничний факт, не зробивши з нього ні меншого виводу». [18, с.153]

По-друге. Друга причина в тому, що нерозуміння діалектичної природи процеса пізнання, як непереривного проникнення у все більш і більш глубоку сутність. Наукові гіпотези - наближення до реальності. Але з метафізичної точки зору, вони виступають як заміняючі один одгного хибні построєння. [4, c.62]

«Кількість і зміна, - писав Ф. Єнгельс, - витісняючи одна одну гіпотези, при відсутності у мислителів логічної і діалектичної підготовки, легко визиває у них уявлення про те, що ми не способні пізнати сутність предметів» [7, с.191]

Гіпотеза заявляється просто фікцією, не мавши ніякого відношення до природи речей та лише допомагаючи наглядно зобразити сукупність відомих данних.

По-третє. Позитивіська концепція не сумісна з визнанням дійсної ролі гіпотези в пізнанні. Як правило , позитивізм взагалі заперечує тлумачні гіпотези. Саме, те що відрізняються тлумачні та описуючі гіпотези було чітко проведено основоположником позитивізма Огюстом Контом: Будь-яка наукова гіпотеза, що би мати реальне значення, повинна стосуватися тільки законів явищ й ні в якому випадку способів їх появи. Поділ гіпотез дійсно має місце. Але, по-перше це не є абсолютом і повязано з рівнем пізнавальної реальності. Гіпотеза одного типу може бути іншого для якогось окремого випадку, чи випадків. По-друге- виділення тлумачних гіпотез повинно відбуватися не для їх заперечення, а для вияснення їх дійсно фундаментальної ролі в пізнанні. [7, c.63]

Пізнавальне значення. Питання про роль тлумачної (надалі пояснюючої) гіпотези тісно повязана з матеріалістичним або ідеалістичним розумінням пізнання. Якщо пізнання являється відображенням дійсності, то вона не може розмежуватися лише встановленням залежності між спостережними явищами, а повинно розкривати внутрішні механізми, які виробили ці явища. Це відкриття можливе тільки шляхом створення гіпотез, які дають більш-менш точне уявлення про дійсність. Но з точки зору ідеалістичного емпіризма (та в першу чергу позитивізма) єдиним обєктом науки являються данні субєктивного розуміння практики. Позитівіст проголошує метафізичну спробу розкрити звязки предметів, проникнути у внутрішню будову того чи іншого явища. Наприклад, коли по двома проволками тече електричний струм, то проволки притягуються один до одного в залежності від напрямку струма. Зробивши необхідні виміри, ми можемо дати кількісне вираження сили взаємодіючих провідників з струмом (закон Ампера). Але сформувавши цей закон, ми не знаємо чому відбувається це явищ, який механізм, яка внутрішня природа. Для пояснення цього закону, наука створює поняття про магнитне поле струма і пояснює механізм взаємодії проволків, як взаємодію їхніх магнітних полів. Звісно, саме це пояснення не остаточне, тому що вона ставить подальші чому, на які наука знову знаходить відповіді і т.д. без кінця. [7, c.64]

Таке пояснення фактів позитивізм безмовно проголошує виходом з-за межі практики, метафізики. Наука повинна розмежовуватися лише безпосереднім розширенням практичних фактів. При такому звуженому розумінні опиту та практики, саме поняття факта бере субєктивістський характер.Факт перетворюється в показник наших органів почуття; фактично все зводиться до сукупності почуттів, показників приборів - питання про реальні речі, які стоять за всім цим проголошується без смисла. Наука констатує факти (з позитівстської почки зору) та описує звязки між ними, будь-яка спроба піти далі, розрахувати внутрішні структури, які обумовлюють саме цей, а не інший порядок фактів - безплідна метафізика та пусте натурфілософство. Мета науки - встановлення звязків між фактами. Якщо для встановлення цих залежностей ми використовуємо ті чи інші гіпотези про внутрішній механізм явищ, то вони грають чисто допоміжну роль, але ні в якому випадку не повинні сприйматися як відображення дійсності. Пояснювальні гіпотези- це наглядні функції, зручними для тих чи інших цілей, але не мавши реального значення.

Наука, дійсно, інколи використовує спостережними функціями, як наприклад, магнітні заряди, для простішого математичного описування. Або ж зокрема політологія вводить поняття політичний статус, який як і поняття магнітний заряд не існує реально, але це дає змогу розумінню інших фактів, як реальних так і не реальних, та використанню при різних типів аналізів політичних явищ у аспекті політичного процесу.

І доцільно згадати позицію Є. Маха: Якщо б ми мислили достатньо абстрактно, ми приписували б факту ті абстрактні признаки, які для нього необхідні при існуванні. Нам тоді приходилось не від чого не відмовитись, але ми були б залишені без спостережних аналогій з їх впливом на потягом до нових реалій. Таке чисто абстрактне, виложення може бути прикладим до закінчених частинах науки, в яких не має більше місця гіпотезам, корисні тільки у науці яка рухається вперед. [13, с. 255]

Таким чином, з точки зору позитивізму, гіпотеза - це тільки возбуждающая к новым опытам наглядная аналогия; її зміст може бути і навіть повинно бути кинута в закінчених частинах науки. Позитивізм хоче таким чином прервати пояснювальні гіпотези в чисто робочі гіпотези, які нібито не претендують на обєктивну істинну, а представляють лише корисні, допоміжні прийоми. Насправді ж, будь-яка гіпотеза, яка закріплена практикою, не є тільки робочою а в більшій чи меншій мірі схвачує момент якоїсь обєктивної істинни. [7, c.65]

Сучасна наука свідчить про велике значення пояснювальних гіпотез, С. І. Вавілов, кажучи про методи фізики, виділяє два надзвичайно загальних методів, називая їх фізика принципів та фізика гіпотез. Також був розроблений метод математичної гіпотези, який став слугувати науковому накопиченню фактів, аналізу їх і створення відповідних уявлень про світ та явища.

Отже, гіпотеза - це важлива зброя нукового пізнання. Питання про її роль у пізнанні дуже повязана з ідеалістичним та матеріалістичним вирішенням питання про обєкт наукового пізнання. [7, c.67]

Значення гіпотези в пізнанні навколишнього світу велике. Без гіпотез неможливий розвиток сучасних наукових знань. В процесі виробництва матеріальних благ, в ході досліджень люди кожного дня відкривають десятки та сотні нових фактів й явищ в навколишньому їм матеріальному світі. Більшість цих фактів знаходять своє пояснення з допомогою відомих вже наукових теорій. Але в житті нерідко буває так, що те чи інше нове явище не дається тлумаченню з допомогою відомих вже наукових теоріях, прийомів і засобів наукового дослідження. В таких випадках спочатку видається наукове припущення про можливі причини існування знов відкритого явища та факта. Давно, наприклад, було помічено, що кожні 30-33 метри поглиблення в кору Землі температура підніметься на 1 градус. На основі цього факта і деяких інших відомих явищ (існування потоків гарачої лави при виверженні вулкана, існування гарячих джерел води т.і.) було висказане припущення про те, що в середині Земної кулі температура дорівнює багато тисяч градусів. При сучасному рівні наукових знань і техніки дане припущення про великі температури в середині Земної кулі не може бути доказане шляхом безпосереднього спостереження. Але, не дивлячись на це, таке припущення цінне тим, що воно пояснює ряд природних явищ (підвищення температури Землі одночасно з поглибленням у шахту, високу температуру лави виверженою вулканом і т. д.). [9, c.119]

Значення гіпотези в науці високо визначили різні вчені. М.В. Ломоносов бачив в гіпотезі головний шлях, на якому найвеличніші люди відкрили дуже важливі істинни. Д.І. Менделеєв казав, що гіпотези полегшують наукову працю, так само як плуг землевласника полегшує вирощення корисних рослин. На основі наукових гіпотез ведуться подальші дослідження закономірностей природи та суспільства. Наукові теорії появляються на світі у формі гіпотез.

Наукове припущення допомагає розвитку науки, техніки та виробництва. Припускяючи лише розвиток наукового знання, гіпотеза робить поштовх техніці та виробництва. Без гіпотези не може обійтися ні одна наука. Так у фізиці та хімії, за словами Єнгельса знаходишся серед гіпотез як серед рою бджіл. В біології, яка має справу з великими, різними відношеннями та та звязками, всі остаточні істини мають навкруг ліс гіпотез. Виділяючи місце гіпотези в системі пізнання, Єнгельс писав: Формою розвитку істиннознання, тому що воно мислить, є гіпотеза. [7, с.555]

Навіть така наука, як математика, яка здавалось би оперує лише дедуктивними умовиводами, не може обійтися без гіпотез як форми розвитку наукового знання. «Закінчена математика, виложена в закінченій формі, - пише сучасний математик Пойа, - схожа на чисто доказану, яка складається тільки із доказів. Але математика в процесі створення нагадує будь-які людські знання, які знаходяться в процесі створення, ви повинні здогадатися про математичну теорему, перед тим як ви її докажете, ви повинні догадатися про ідею доказа, перш ніж ви його проводите в деталях. Ви повинні порівняти спостереження та слідувати аналогіям; ви повинні пробувати і знову пробувати. Результат творчої праці математика - доказуюче судження, доказ; але доказ розкривається з допомогою правдоподібного судження, з допомогою припущення.» [17, с.10]

Значення гіпотези визначається тим, наскільки вона допомагає вирішувати теоретичні і практичні проблеми. Цінність гіпотези німецький філософ Лейбніц (1646-1716) бачив в її можливості пояснити можливо більше данних, встановлених спостереженням, можливо меншим числом передпосилань.

Багато століть погляди людей на атомне будівництво матерії були всього тільки гіпотезою, можливим припущенням. Але потім ця теорія перетворилася на реальність, тобто в наукову теорію.


ІІІ. Проблема


.1 Проблема


Проблема - (від грецького- завдання)- теоретичне або практичне питання, яку необхідно вивчити та розвязати.

Логіко-гносеологічні передпричини виникнення наукових проблем.

У звязку з розширенням науково-дослідницьких масштабів праць і ростом обсягу наукових інформацій в період сучасного науково-технічного прогресу важливе місце посідає правильне і найоптимальніше направлення в нукових дослідженнях. В структурі науки проблемам належить виключне важливе місце. Якщо розглядати науку як єдинство двух сторін (знання, що вже відомі та процеси пізнання нових явищ), то вирішення проблем безпосередньо повязано з другою стороною науки, а саме процесом пізнання, який являє собою перехід від знання неповного до знання повного та точного. При взаємодії системи субєкт-обєкт судження, поняття, наукові теорії, в яких знання систематизуються, на кожному історичному етапі розвитку науки співвідносяться з становищем єдинства субєкта та обєкта, в той же час як перехід від старого знання до нового, а проблеми та питання співвідносяться до становища їх протилежності, яка зникає в результаті пізнання, тобто в знанні. Так як висхідне протиріччя між субєктом та обєктом виражається в протиріччі відносного та абсолютного, абстрактного та конкретного, дійсного та імовірного, а також між теорією та практикою, субєктивною метою та обєктивним законом, метоодом та предметом науки і т.д. , то проблеми проявляються в противоріччі між субєктом та обєктом в кожному з цих конкретних випадків. Історія науки каже про те, що нові проблеми зявляються при неспівпаданні між старою теорією та новими практичними даними, існуючих розширень фактів, встоявших методам та завдань, які стануть перед наукою. [2, c.589-590]

Наприклад, майже до ХУІІ ст. в механіці господарювала на інтуіції ідея Аристотеля про те, що швидкість тіла завжди визначається слідуванням задіяної проти тіла сили, чим більша сила, тим більша швидкість; та рухоме тіло зупиняється якщо та сила перестане діяти. Але, основні факти, які характеризують рух, на які вперше приділив увагу Галілей, поставили під сумнів цей інтуїтивний вивід. На справді, якщо людина рухається по горизонтальній дорозі з багажним візком та перестане штовхати його, то візок стане рухатися ще декілька часу і тільки після цього зупиниться. Цей процес, можливо дослідити як проблему, яка виникла про розвязання противоріч між фактом який виник та усталеною теорією, яка не в змозі пояснити ті ж факти.

Це також проявляється в політології, зокрема, коли з утвердилася конфліктологія , як головна з теорії створення держави, але вже в ХІХ столітті, одночасно з появою держав не шляхом війни та насильства (тобто мирним шляхом, що ніяк не співпадало з конфліктною теорією), конфліктна теорія вже не могла пояснити цей процес, тобто вже явне протиріччя між теорією та практикою.

Існує думка, що джерелом проблем являється протирічна сутність самих обєктів пізнання. Наприклад, І.І. Молчанов пише: В самій логічній структурі проблеми в більш-менш явному виді виражється внутрішнє присутнє єдинство протиріч (діалектичне протиріччя). [ 14, с. 28]

Визначяення нового протиріччя в обєкті слідує, видимо, дослідити, як зміна співвідношення між ним і субєктом, як появя протилежності, що веде до появи проблеми. Пізнання протилежності є вирішенням, яке веде до зникнення її як такої. Логіко-гносеологічна природа наукової проблеми не може бути правильно зрозумілою без рахунку активності субєкта, ціленаправильного характера його практичної та пізнавальної діяльності. В якості джереда активності міркування, можуть виступити різні потреби, які визначаються соціальною природою діяльності людини. Потреба переходу від незнання до знання, від досягнених знань про той чи інший предмет до нових, більш точних та розширених знань про нього, являються обєктивною основою всякої наукової проблеми. Ця потрібність має свій відбиток у самій проблемі у виді стремління досягти нову інформацію. Тому неправильно було б рахувати це стремління лише суб'ктивно вольовим, нелогічним компонентом проблеми. Важлива умова активності пізнавального субєкта- категоріальність міркування. Логічні категорії являються не тільки результатом пізнання, але й його ісходним ступенем, вони мають способність відобразити, ще не відображені речі та явища. Реальна багатоукладність та неоднозначність предметних відношень розірвуються через призму різних категоріальних відношень. Категорії вміщають у собі логічні засновки для засвоєння і відкриття нових закономірностей, вказують в яких областях й як потрібно шукати дійсні звязки та явища світу. [2, c.592]

Виконуючи свою євристичну функцію, категорії грають важливу роль при поставці проблем, де вони визначають направлення пошуку додаткового знання. Не маючи конкретних знань про будь-яку сторону предлмета або звязках із іншими предметами, субєкт при постановці проблем виражає ці сторони та явища, які засвоєнні з допомогою засвоєних категорій та понять та, вирішуючи їх переходить до більш конкретних знань. В основному категорії які характеризують проблеми, в більшості випадків виражаються з допомогою запитальних місцеіменній та наріч, значення яких несе, такий же характер, як і зміст самих категорій. Так, наприклад питання хто ? використовується для обозначення категорії субстанції, питання який ? - для обозначення категорії риси або становища, питання коли ?, де ? ,скільки ? ,чому ? - час, місце, кількість, цілі, причини.

Так в процесі пізнання відбувається єкстраполяція старого знання на нове, невідомі явища, з одного рівня реальності на інший, маючи свої особливості. Існуючи категорії та поняття можуть бути використані субєктом для пояснення таких фактів, до яких ці поняття та категорії неприложимі. Це буває дуже часто, коли людське пізнання вторгається в невідоме. Так, під час відкриття частин атомних та субатомних обєктів вчені спробували використовувати категорії класичної механіки. У цьому випадку, писав Ланжевен, фізики зробили так, як робиться в усіх випадках, коли мається на увазі взаємодія з новим елементом: вони хотіли пояснити невідоме з допомогою вже відомого уявлення про інші явища, що за аналогією мають певне місце й тут. [11, с.351]

Це виявляється і мало місце в політичній науці. Американський політолог Алмонд, для прикладу, запозичив і використав у поясненні політичних явищ поняття система, яка запозичена з кібернетики. Він побачив, що поняття система, яка обозначає сукупність інформаційних технологій та їх взаємодія дуже подібна до взаємлдії політичних субєктів, інститутів, партій, груп - учасників політичного процесу. Отже, чужа категорія стала пізнавальною у політичній науці, й через неї розвязалася проблема протиріччя між очевидним вже фактом та старою теорією.

Іншого шляху просто не існує. Виникають так звані темні проблеми науки. Їх поява може бути необхідним моментом при досягнення нових знань, як необхідна екстраполяція вже відомого на невідоме, та тлумачення знов відкритих фактів у світлі вироблених понять та категорій.Таким чином, вияснення логіко-гносеологічної природи проблем неможливе при аналізі тільки результатів пізнання. Вирішення цієї проблеми повязане з аналізом процеса пізнання, та взаємодії субєкта і обєкта.


.2 Проблема як форма розвитку знання


До проблеми емпіричного та теоретичного.

В літературі (сучасній та радянській) стверджується положення про те, що проблеми почуттєво-раціонального й емпірично-теоретичного - різні проблеми, та їх не потрібно ототожнювати. Для успішного вирішення емпіричного-теоретичного, яка зараз є дуже актуальною, потрібно виходити із чіткого розмежування даної проблеми від проблеми почуттєво-раціонального. Досліджувати пізнання та проблему як форму розвитку пізнання можливо в різних аспектах і відношеннях, які неспівпідають один з одним. Так, треба вивчати виникнення специфічних людських форм відображення дійсності у вже сформованих системах знань в процесі функціонування та розвитку. Більшість логіків справедливо стверджують, що не можливо розмовляти, про почуттєвий ступінь людського пізнання.Почуттєве виступає тут, як сторона, момент, який взаємодіє з раціональними формами відображення. Але питання, про чуттєве в плані філогенези, не знайшла поки щоправильного вирішення. [1, c.559]

Але у цьому контексті виникає інша проблема: яким повинен бути метод розвитку змісту знань ?

Це - загально-проблемне направлення, в якій можна виділити багато граней та відтінків, системно повязаних між собою. При вирішенні вказаних завдань різні науки звертаються до логіки, та розглядають проблему, як форму розвитку знання специфічно до даної галузі. Логіка тут виступає, як засіб з допомогою якого, багатющість досліджених предметів організується у певну систему. Але сама логіка не може звернутися до зовнішньої по її відношенню критерію. Як правильно відмічав Гегель, логіка не в праві учити доказу, поки не докаже необхідність свого , лише їй присутнього внутрішнього змісту. [5,c. 203]

Трактування і вирішення даної проблеми в історії логіки завжди відмічалось деякою професіональною вузькістю, чому стала початком формальної концепції логіки. Дослідження проблем носили відбиток того методу, який культивувала логіка і який панував у даний період.

Пізнання - обумовлений законами суспільного розвитку і нерозривно повязаний з практикою -процес відображення в дюдському розумі дійсності. [20, c.250]Оскільки, свідомість людини повязано з обєктивною дійсності через органи почуттів, то таке називаються початком пізнання, в якому завжди присутній мисленневмй процес.

Проблема почуттєво-раціонального має місце, тільки тоді коли йде розмова про:

  1. про співвідношення у знанні данних органів почуттів і мисленневої діяльності людини та
  2. про якісний прижок від почуття як форми відображення дійсності, характерна тваринам, до міркування як специфічно-людську форму відображення.

Проблема ж співвідношення емпіричного та теоретичного є актуальною тоді, коли ми кажем про структуру ставшего людського пізнання і, головним образом, наукового пізнання і про його розвиток, про історію науки і людського пізнання взагалі. При дослідженні проблеми емпіричного і теоретичного потрібно виходити із загальної гносеологічної характеристики цих рівнів пізнання, як нижчого і вищого в смислі глибини пізнання, проникнення в обєктивну дійсність , в смисл різної ступені наближення до обєктивної істинни. [1, c.560-561]

Категорії емпіричного та теоретичного дають тільки загальну характеристику пізнання та проблеми як її форми. Для більш повного аналізу потрібно аналізувати та дослідити глибше категорії розсудку та розуму.

Отож роль проблеми у процесі пізнання є навіть дуже великим, якщо не сказати, що віришальним.


Висновки

теорія гіпотеза проблема

Отже, різними шляхами теорія, гіпотеза та практика перетинаються та переплітаються формуючи певну пізнавальну сітку, що широко використовується не тільки в процесі наукового пізнання, але й в побуті.

Гіпотеза має велике значення у розвитку знання в аспекті гіпотетитко- дедуктивного методу, який полягає у висуванні гіпотез про причинидосліджувальні явища і виведенні висновків з гіпотез шляхом дедукції.

Проблема констатує наявність чи ненаявність суперечки між теорією і практикою, яку потрібно розвязати різними шляхами.

А теорія вже стає усталеним шляхом розгляду того чи іншого питання, але яка має прямий контакт з практикою та дійсністю.

Отже ми бачимо, що навіть з цього (наявність у висновкових визначеннях того терміну який паралельно з даним розглядається) свідчить про єдність пізнавальноїх діяльності. А ці три форми, які водночас є і компонентами, абсолютно вільними та самостійними виразами останнього.

Про велику роль форм пізнання свідчить і історія науки. Бо жодна наука не може і не могла при історичному розвитку обійтися без гіпотези, проблеми чи теорії. Використовуючи їх як форми розвитку знання, науки досягли свого високого рівня розвитку і ще мабуть стануть розвиватися у бік взаємодоповнення та впливу теорії та практики, вирішуючи нагальні проблеми емпіричного та теореичного, безпосереднього та опосередкованого знання. І це деякою мірою підтверджує правильність попередньо ставленої гіпотези.


Список використаної літератури


  1. Актуальние проблемы диалектической логике. Алма-Ата, 1968.
  2. Актуальные проблемы диалектической логики.- Алма-Ата, 1971.
  3. Баженов А.Б. Современная научная гипотеза.// Материалистическая диалектика и методы естественных наук. -М. 1980
  4. Баженов А.Б. Основные вопросы теории гипотезы -К. 1980
  5. Бакунин М.И. Проблемы субордынации логических форм // Проблемы диалектической логики. Алма-Ата, 1968.
  6. Бекон Ф. Новый органон.-Х., 1935
  7. Диалектика природы. Энгельс Ф. 1955
  8. Клод Бернар. Цит. Є. Навиль. Логика гипотези. 1882
  9. Кондаков Н.И. «Логический словарь- справочник»- М., 1975
  10. Кузнецов Б. Г. Развитие научной картини мира в физике ХУІІ-ХУІІІ вв. М.1955
  11. Ланжевен П. Избр. Произв. М., 1949
  12. Маркс,Єнгельс. Избр. Произв. Т.2.
  13. Мах.Э. Познание и заблуждение . СПб, 1909
  14. Молчанов. И.И. Проблема как категория логики научного познания. 1964
  15. Освальд В. Философия природы. 1960.
  16. Принцып наблюдаемости и концепция познавательного значения // Проблема конструктов в анализе научных теорий. Е.Е. Ледников - М. 1985
  17. Пойя Д. Математичные и правдоподобные разсуждения. М., 1957
  18. Пункаре А. Нука и гипотеза. СПб 1906
  19. Философский енцыклопедический словарь -ИНФА- М., 2000
  20. Философский словарь. М., 1963
  21. Філософський словник. В.І. Шинкарук. -К., 1973

Теги: Значущість проблеми, теорії та гіпотези як форм пізнання  Реферат  Философия
Просмотров: 31562
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Значущість проблеми, теорії та гіпотези як форм пізнання
Назад