Екзистенціальні теми у творчості Ф.М. Достоєвського

ЦЕНТР ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ НАН УКРАЇНИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення імені П. Семененка НАН України


Реферат

Екзистенціальні теми у творчості Ф.М. Достоєвського


аспірантки

Вовк Катерини Вячеславівни

Керівник семінару:

доктор філософських наук,

професор Кисельов Микола Миколайович


КИЇВ - 2014

Зміст


Вступ

1.Наукові погляди на творчість Ф. М. Достоєвського

2.Становлення філософських поглядів Ф. М. Достоєвського

2.1Ранній Достоєвський

2.2Зрілий Достоєвський

3.Екзистенціальні мотиви в творчості Ф. М. Достоєвського

4.Поняття свободи у Ф. М. Достоєвського

.Людське страждання в творчості Ф. М. Достоєвського

.Безсмертя в світогляді Ф. М. Достоєвського

. Самогубство як прояв бунту людини

. Сумніви Ф. М. Достоєвського в існуванні Бога

. Відношення Ф. М. Достоєвського до різних філософських напрямків

Висновок

Список літератури

достоєвський безсмертя самогубство страждання

Вступ

достоєвський безсмертя самогубство страждання

Характерна особливість російської філософії - її зв'язок з літературою - яскраво проявляється в творах великих художників слова - А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Н. В. Гоголя, Ф. И. Тютчева, Л. Н. Толстого та ін.

Особливо глибокий філософський зміст має творчість Федора Михайловича Достоєвського (1821 - 1881), яку відносять до вищих досягнень руського національного самоусвідомлення. Її хронологічні рамки -40-70-ті рр. XIX ст. - час інтенсивного розвитку філософської думки в Росії, формування головних ідейних напрямків. Достоєвський взяв участь в осмисленні багатьох філософських і соціальних ідей і вчень свого часу - від виникнення перших соціалістичних ідей на російському підґрунті до філософії всеєдності В. С. Соловьєва.

Ф. М. Достоєвського неможливо укласти ні в одну філософську концепцію про людину, життя і світ, в тому числі і в християнську догматику. Достоєський, як і Толстой, не був ні з ким: ні з "передовим" Заходом, якому він, як і Ніцше, передбачав деградацію, ні з руською православною церквою. Його знаменитий пушкінський виступ можна тлумачити і як відчайдушне намагання повірити в Христа, і як тріумф віри.

На основі творчості Достоєвського можна прийти до повністю протилежних висновків: можна говорити про нього як про літописця конфліктів свого часу, як про художника, зверненого до соціологічних проблем. З тим же успіхом можна намалювати образ філософа, заглибленого в проблеми сутності людини поза часом і простором; людини, вимученої перипетіями власного життя, і мислителя, зверненого до глибин індивідуальної свідомості; реаліста-письменника - і екзистенціального філософа, зануреного в страждання. [9]. Його творчість повна суперечностей, що породжує різну інтерпретацію і активні дискурси між дослідника світогляду і творчих ідей Достоєвського, які ще довго не вщухнуть.

Творчість Достоєвського і ряд піднятих та осмислених ним питань є надзвичайно широким. Звичайно, її неможливо буде вкласти в рамки однієї реферативної роботи. Достоєвського багато дослідників вважають попередником екзистенціалізму. Тому в даній роботі зроблено акцент на екзистенціальних темах у його творчості, таких як страждання, віра, свобода, безсмертя.


1. Наукові погляди на творчість Достоєвського


Важка і відповідальна справа говорити про такого автора, як Достоєвський. Життя, особистість і творчість Достоєвського складні і насичені драматизмом. Наукова література про творчість Достоєвського отримала світове розповсюдження. Розбіжності в оцінці сутності протиріч творчості Достоєвського існують по сей день і, мабуть, будуть існувати ще довго. Деякі дослідники схильні вважати, що Достоєвський виступав проти будь-яких пошуків шляхів боротьби за звільнення людства від приниження і ображання, що він лише звав до покірності, примиренню, покорі; інші, навпаки, вважають, що "пафос жизни и творчества Достоевского - не в примирении, а в мучительной борьбе за поруганного человека, что он оставался верным себе, и как бы ни хотелось ему покоя и мира, он не мог мириться со злом" [3, С. 5].

Місце, яке займає Достоєвський в історії світової культури, по-різному оцінюється дослідниками його творчості [9]:

- заступник "принижених і ображених" (Н.А. Добролюбов)

- пророк російської революції (Дм. С. Мережковський);

- хвора совість російського народу (М. Горький);

- жертва едіпова комплексу (З. Фрейд);

- догматик і православний іезуїт (Т. Масарик);

- аналітик людської свободи (Н. А. Бердяєв).

Величезний інтерес в усьому світі до творчості Достоєвського пояснюється глибиною і силою аналізу стану людини в найбільш трагічні моменти її життя. В той же час, ні про одного письменника не було висловлено стільки суперечливих суджень. Про Достоєвського писали багато авторів: Розанов, Волинський, Шестов, Біциллі, Набоков, Бахтін, Євлампієв, Крамінська та інші. При ознайомленні з чисельною літературою про Достоєвського складається враження, що йдеться не про одного автора-художника, що писав романи і повісті, а про цілий ряд філософських виступів декількох авторів-мислителів - Раскольнікова, Мишкина, Ставрогіна, Івана Карамазова, Великого інквізитора та інших. "Для литературно - критической мысли творчество Достоевского распалось на ряд самостоятельных и противоречащих друг другу философских построений, защищаемых его героями. Среди них далеко не на первом месте фигурируют и философские воззрения самого автора" [2, С. 5.].


2. Становлення філософських поглядів Достоєвського


Що ж таке філософія у Достоєвського? В письмі брату (1838 р.) він відповідає: "Философия есть тоже поэзия, только высший градус ее". Інтуіція Достоєвського сформулювала те, до чого прийшла філософія XX ст. Філософія, намагаючись виразити себе, традиційно вибрала форми наукової мови, наукових систем. Але нерозкладна цілісність людини потребує адекватної форми втілення, тобто образного строю мислення. Романи Достоєвського - одночасно філософські трактати, які потребують філософської інтерпретації [9].

Всі дослідники сходяться на думці, що філософія Достоєвського - це, перш за все, філософія людини. Все життя письменника вказує на те, з яким відчаєм і натхненням він шукав відповідь на головне питання, що так його хвилювало: Що таке людина? Яка її природа і сутність? [12]. Тому філософську систему Достоєвського можна назвати антропоцентричною. В 1839 році 17-річний майбутній письменник в листі до свого брата висловив глибоку думку: "Человек есть тайна. Ее надо разгадать, и если будешь ее разгадывать всю жизнь, то не говори, что потерял время; я занимаюсь этой тайной, ибо хочу быть человеком" (Достоевский, 1959). Він вважав, що якості людської особистості, які відображають її позитивні і негативні сторони, потрібно розглядати через їх антиномію і цілісність. Пізнання моральної суті людини, з його точки зору, задача надзвичайно складна і багатоманітна. Складність її заключається в тому, що людина має свободу і вільна сама робити вибір між добром і злом. При чому свобода, вільний розум, "бесчинство свободного ума" можуть стати знаряддям людського нещастя, взаємного винищування, здатні "завести в такие дебри", з яких немає виходу. Бердяєв в роботі "Миросозерцание Достоевского" висловлює таку думку: "Достоевскому дано было познать человека в страстном, буйном, исступленном движении, в исключительной динамичности. Ничего статичного нет у Достоевского" [5]. Розгадуючи "тайну и загадку" людини, Достоєвський побачив, що людина - це така "широта", де всі протиріччя зійшлися і не просто борються, але в кожен момент часу народжуються все нові їх прояви.

Становлення філософських поглядів Достоєвського проходило під дією багатьох факторів - виховання в дитинстві, найближчого кола спілкування, літератури філософського, природничо-наукового і історичного плану, яку вивчав письменник протягом життя, а також поворотів долі.

Становлення будь-якої людини невідємне від її життєвого шляху. Саме обстановка, у якій перебувала людина, оточення впливають на її погляди, думки, переживання.

Не виключенням є і М.Ф. Достоєвський. Більшість дослідників вважають, що катастрофа, яка привела його на каторгу і сама каторга викликали радикальні зміни поглядів письменника і тільки після цього він задумався над складними філософськими питаннями "тайни людини" і сформував свій оригінальний філософський погляд. Тому його ранні романи найчастіше не розглядаються в рамках філософії. Але Євлампієв І.І. [7] вважає "цей стереотип" повністю хибним. Він погоджується, що Достоєвський став великим письменником і мислителем завдяки пережитій екзистенціальній кризі, але першою такою кризою він вважає не очікування покарання і каторгу. Доказом цього Євлампієв приводить розповідь письменника про своє невдале романтичне кохання і пережиту після цього різку зміну поглядів на життя, які містяться в фельєтоні "Петербугские сновидения в стихах и прозе" (1861). А події, які привели його на каторгу заставили його лише більш ясно усвідомити свої цілі і задачі і більш впевнено рухатися до їх реалізації.

В монографії "Три кола Достоєвського" Ю. Г. Кудрявцев умовно розчленував творчість філософа на три основні періоди життя - до сибірський, сибірський і після сибірський. В кожному з них дослідник виділив три кола творчості: подійний, часовий і вічний.

Як уже було сказано раніше, більшість дослідників розділяють творчість Достоєвського на 2 частини: до каторги і після неї. Оцінимо основні направленості творчості письменника в ці два відрізки часу, спираючись головним чином на роботи Крамінської [10] і Суровцева [12].


2.1 Ранній Достоєвський


Проблема людини, її психології, особистості розглядаються Достоєвським вже в перших творах. Всі вони повязані між собою в одне прагненням віднайти людське в людині. Хоча багато дослідників підкреслюють, що першим творам Достоєвського притаманні надзвичайні художня і ідейна різнорідність. Звичайно, в кожному є якась головна проблема. В романі "Бідні люди" центральною проблемою є психологія людини, в "Двійнику" - складність людини, в "Господарці" - свобода і відповідальність людини, в "Ползункові" - проблема "быть и казаться", в "Слабкому серці" - страх людини, в сентиментальному романі "Білі ночі" - проблема співвідношення чуттів і розуму людини, в творі "Неточка Незванова" - естетична діяльність людини і т.д. Отже, бачимо, що і в ранніх творах Достоєвський порушує серйозні філософські теми і осмислює їх на свій манер.

Достоєвському властивий особливий погляд на процес улаштування людини як особистості. Під виразом "улаштування людини" ("устроение человека") Достоєвський розумів складний процес, в результаті якого життя людини має бути налагодженим і впорядкованим, що, в кінцевому рахунку, приведе людину до внутрішнього щастя і благополуччя. Еволюція його поглядів йшла від соціалістичного варіанта побудови особистості до релігійного, в якому головними цінностями є християнські.

Постулати церковно-релігійного вчення, засвоєного в дитинстві, Достоєвський зберіг до останніх років свого навчання в Інженерному училищі (1838-1841 рр.), але до цього часу в ньому гасне церковна набожність, все ближче його душі стають соціалістичні ідеї.

Ранній Достоєвський вважав, що соціальну напругу в суспільстві можна зменшити за допомогою пропаганди і впровадження в суспільну свідомість утопічних ідей соціалізму з елементами християнства. Він спирався на західноєвропейську утопічну традицію: Сен-Сімона, Р. Оуена; великий вплив на нього мали ідеї Віктора Консидерана, Етьєна Кабе і Шарля Фурє. Письменник перебуває в кружку Петрашевського і Бєлінського. Як публіцист, Достоєвський уважно вивчав теоретичні роботи російських радикалів, звіти судових процесів, в яких вони фігурували. Все це знайшло відображення в "Щоденниках письменника".

Достоєвського особливо хвилювали проблеми соціальної несправедливості і питання про шляхи їх усунення. Загальна справедливість, на думку письменника, повинна засновуватися на загальному обєднанні і солідарності і не може бути досягнута шляхом механічного поєднання людей. В певні моменти він схилявся і до думки, що соціалізм в ідеалі - це певного роду трансформація християнського вчення, тільки соціалізм сподівається влаштувати майбутнє людини не на духовній єдності, а виключно на силі розуму. Розум, за Достоєвським, це річ надзвичайна, спокуслива і страшна, якщо вона опиняється без панування над ним вищої духовної ідеї, без вищого морального начала. В соціалістичному варіанті побудови особистості Достоєвський виділяє два головних фактора: атеїзм, як відмова від абсолютних моральних цінностей, і заперечення свободи особистості.

Соціалізм, за Достоєвським, не може бути реалізований по принципу розумного договору особистості за формулою "кожен не для всіх і всі для кожного", тому що не хоче жити людина на цих розрахунках. Філософський матеріалізм просвітників, погляди представників утопічного соціалізму і позитивістів, як і абсолютний ідеалізм Гегеля, ведуть до фаталізму і заперечення свободи волі, яку Достоєвський ставить вище всього.

Поступово перед Достоєвським виникає наступна антиномія: соціалізм є породженням людського самоствердження і свавілля, але він в той же час і знищує свободу людини. Так Достоєвський розуміє згубність таких ідей для людини, що і показує в своїх наступних творах (наприклад, "Біси"). Це активізує пошуки письменника в іншому руслі - релігії.


2.2 Зрілий Достоєвський


Участь в кружку Петрашевського не завадило однак Достоєвському з початку 1847 року, після розриву з Бєлінським, зблизитися з доктором Яновським, глибоко віруючою людиною. Під його впливом, на думку Суворцева [12], світогляд Достоєвського змінюється, а філософські погляди стають більш зрілими. Якщо юний Достоєвський намагався поєднати соціалізм і християнство, то з часом він починає їх протиставляти. Крім того російський соціалізм на той час розділився в суспільних поглядах з християнством і став атеїстичним, наповнився революційним змістом і почав застосовувати тактику насилля. Достоєвський не міг прийняти таку позицію, оскільки вважав, що вона суперечить ідеї загального щастя і гармонії. Саме в цей час зароджується важливе релігійно-національне відчуття Достоєвського, яке знаходить натхнення і розвиток в народній стихії.

Великий вплив на формування релігійних поглядів Достоєвського, як вважає Крамінська, мав російський священик в Вісбадені І. Янишев, один з найбільш освічених православних священиків свого часу. Не в меншому ступені на Достоєвського вплинули матеріали "спору Заволжских старців" і духовний спадок преподобного Ніла Сорского (особливо це видно по образу старця Зосима в "Братах Карамазових").

Деякі дослідники розглядають процес трансформації філософських поглядів Достоєвського через призму його перебування на каторзі в Омську. Тут "тайна человека предстала перед ним с ужасной обнаженностью, где она кровоточила, как незаживающая рана, подтверждая несправедливость и дисгармоничность божьего мироустройства".

Суть зміни своїх переконань після перебування в Сибірі письменник в загальній формі сформулював як повернення до народного коріння, до пізнання руської душі і духа народного. Саме після каторги в його світогляді набирають силу "почвеннические" погляди. Скептично відносячись до революційних шляхів перетворення Росії і Європи, Достоєвський висловив ці сумніви в художніх творах, статтях і оголошеннях "Времени" в різкій полеміці з публікаціями "Современника". Суть заперечень Достоєвського - можливість після реформи зближення уряду і інтелігенції з народом, їх мирне співробітництво.

В досибірському творчому спадку (за іншими авторами - ранній Достоєвський) були закладені основи філософії людини. Достоєвський сміливо поставив питання про те, що людина вище логіки, і "абсурдність" її поведінки може бути виправдана.

Зрілий період творчої діяльності письменника пов'язаний зі сповіданням принципів морального вдосконалення людини на основі етичних цінностей. Достоєвський, оперуючи поняттями загальнолюдських цінностей (добро, краса, істина, справедливість, свобода), доводить необґрунтованість атеїзму, несвободи моралі, які характерні революційному утопізму.

Разом з тим, в філософії Достоєвського не випадковим є інтерес до природи злочину, тобто матеріалізованому злу і покаранню. На думку Достоєвського, зло, не маючи якостей абсолютності, може повернутися добром, і часто, як показано в його творах, зло в душі людини є джерелом розвитку і відродження особистості.

Людина, за Достоєвським, однаково здатна як до добра, так і до свавілля зла. Свавілля ж письменник вважає однією зі сторін "евклідової" свідомості: перетворюючи особисту свободу в самоціль, із абсолютної свободи роблять абсолютний деспотизм, який намагається насильно створити щастя. Свавілля, свобода самоствердження приводять до заперечення Бога, суспільства і себе самого. Цей процес добре прослідковується на прикладі типу демонічного герою, який втілився в образах Шигалева, Кирилова, Ставрогіна.

Проблема страждання як необхідної діяльності для духовного вдосконалення особистості намічена Достоєвським в "Щоденнику письменника": "Я думаю, самая главная, самая коренная духовная потребность русского народа - есть потребность страдания, всегдашнего и неутолимого… У русского народа даже в счастье непременно есть часть страдания, иначе счастье его для него неполно" (Достоевский "Дневник писателя"). Філософія людського страждання розкривається практично у всіх творах зрілого Достоєвського.

С.В. Белов пише: "Достоевский предчувствовал свое призвание. Всю жизнь он боролся за духовную природу человека, защищал его достоинство, личность и свободу. Ему удалось глубоко проникнуть в загадку человека. Разгадывая ее, Достоевский разгадывает тайну собственной личности, и, наоборот, свою судьбу он проецирует на судьбу своих героев. И как по романам Достоевского можно изучать их создателя, так и свою жизнь, собственный духовный опыт он вкладывает в свои романы" [4].


3. Екзистенціальні мотиви у творчості Ф. М. Достоєвського


З жаги до життя бере початок крайній індивідуалізм. Намагаючись зберегти себе, людина відгороджується від світу. Але всупереч інстинкту себелюбства, людина Достоєвського прагне близькості з іншою. Усвідомлення власної нестабільності, слабості, змушує її шукати зустрічі з іншою людиною, народжує потребу ідеалу. Душа людини не тільки хворіє всіма пороками світу, але і приносить себе в жертву за інших. Здатність до самопожертвування и є вищим проявом цінності людського в бездуховному світі. Таким чином, формула Достоєвського "широк человек" означає, що кантівський "чистий" розум придатний для улагоджування взаємодії людини зі світом тільки в теорії, але не придатним в якості механізму регуляції реальних людських взаємовідносин.

Заслуги Достоєвського переоцінити важко, він філософські осмислював соціальну і духовну кризу Росії, діалогічне зіткнення самобутніх особистостей, пошук суспільної і людської гармонії.

Але я вважаю, що розглядати його твори потрібно не з політичної, економічної чи релігійної позицій, а з точки зору життєвих орієнтирів-сенсів, якими керується людина при побудові свого власного життя. Виходячи з цього, Достоєвського називають предтечею екзистенціалізму.

Протягом всієї творчості письменника в його творах прослідковується екзистенціальний принцип "всеідейності" людського існування. При описі персонажу не має, практично, ніякого значення, ким ця людина є на даний момент, її вік, соціальний стан. Визначає її характеристику те, в чому вона бачить сенс свого життя, своє призначення, задачі та ін. Все це можна назвати ідеєю існування. Читаючи твори Достоєвського можна зробити висновок, що неможливо людині жити без ідеї, бо наявність установок життя - невідємна частина розумності і людяності.

Аналіз романів письменника дозволяє виділити ряд ідей, які конструюють буття людини [6]. Достоєвський пропонує декілька варіантів, тому що наявність визначаючої ідеї - це лише основа, а що виросте на цій основі, залежить від того, якою вона буде.

Ідея "дитя". Думка про те, що блаженні чисті серцем, бо вони Бога узрять, глибоко сприйнята Достоєвським. Письменник робить акцент на розробці таких героїв. Саме вони мають відкриту душу і велике серце, для них характерне всепрощення, покірливість і мякість. В той же час їм властиві інфальтивність і наївність. Все це напряму вказує на ознаки дитини. Такими героями є Альоша Карамазов, Соня Мармеладова.

Ідея "вседозволеності" є антагоністом ідеї "дитя". Людина тут починає уявляти себе майже Богом. Думка про вседозволеність страшна, всепоглинаюча, в той же час приваблива до тих пір, поки не видно її результатів. Від неї дуже важко врятуватися, але нею легко заразитися. Автор говорить про три варіанти її розвитку - божевілля, самовбивство і переродження.

Страждання. Засобом переходу від однієї ідеї до іншої є страждання. Воно може приймати різні форми, але в будь-якому випадку це має бути граничне страждання - несамовите, нестерпне, руйнуюче всі устої, тільки тоді можливим буде переродження. Перехід від ідеї "дитя" до ідеї "вседозволеності" проходить через фізичні страждання від нехватки їжі, одягу, житла, погіршення здоровя. Перехід же від вседозволеності до ідеї умиротворення і покою можливий тільки через довге, болісне самокатування своєї душі, коли на перше місце виходить Совість і Серце. Страждання - це шлях, за допомогою якого людина знаходить віру. Але тут розуміється віра не в конкретно християнського Бога, а віра взагалі в Бога і в людину.

Смерть. Темі смерті, як реальної, так і метафізичної, в творчості Достоєвського приділяється далеко не останнє місце. Розглянемо образну смерть. Смерть є джерелом страждання, від того, як її сприймають, залежить те, по якому сценарію піде розвиток людини і відповідно те, якої ідеї вона буде притримуватися. Письменник показує ідею смерті людини через розкриття оточуючих її умов і переживань їх героєм. Найчастіше вона асоціює зі страхами і самотністю. В сучасному світі, з його чисельними варіантами проживання життя і наявності величезної кількості соціальних ролей, людина знаходиться в натовпі таких же, як і вона, відчуває себе самотньою, намагається висловитися, але залишається непочутою і не висловленою. Достоєвський говорить перш за все про моральну смерть морально деградуючої особистості.

Віра. Питання віри займають головне місце як в творчості, так і в житті самого письменника. Але, як вже говорилося раніше, віра для Достоєвського не обмежується суто християнським вченням. По своїй суті віра співпадає з загальною ідеєю життя, розглядається як факт буттєвості людини. Віра - протилежність смерті, невіря. Без віри (ідеї) людина перетворюється на "живого" мерця.

Свобода. Саме свободою вибору визначається існування людини. Достоєвський стверджує, що всі, по суті, вільні вибирати, незалежно від обставин. Вибір є завжди. На відоме руське питання - хто винен, Достоевський відповідає улюбленою фразою - відповідальні всі. У кожного свою міра провини, одні винні в тому, що зробили, інші в тому, що не зробили. Вдавана невинність лише ілюзія: кожен відповідає за світове зло. І те, яким воно буде, залежить від того, як люди сприймуть свою свободу. Особливо яскраво, на мою думку, це показано в романі "Біси", де в невеликому містечку всі виявилися свідомо чи несвідомо співучасниками своєї трагедії.

Із вище перерахованого можна стверджувати, що ці ідеї є основними в творчості письменника, а отже можна стверджувати, що основні аспекти творчості Достоєвського по своїй суті є екзистенціальними. Розглянемо деякі з цих ідей більш детально.


4. Поняття свободи у Ф. М. Достоєвського


Синтез релігійно-філософського бачення представляє собою невелика глава "Великий Інквізитор" в романі "Брати Карамазови". В цій "поемі" Христос приходить на землю. Великий інквізитор, впізнавши його, наказує арештувати його, і в ту саму ніч приходить до темниці. В діалозі з Христом, точніше в монолозі (Христос мовчить), Великий інквізитор звинувачує його в тому, що він зробив помилку, зваливши на плечі людей непосильний тягар свободи, яка приносить одні страждання. Людина, як вважає Великий Інквізитор, занадто слаба, замість заповіданого ідеалу боголюдини вона рветься до матеріальних благ, до вседозволеності, влади, щоб мати все "тут і зараз". Свободу проявлення людського в цьому світі людина помилково, по причині "слабости и подлости", розуміє як абсолютне свавілля. Тому недосконалому людству потрібна не заповідана Христом свобода. Йому потрібні "чудо, тайна, авторитет".

Обрані (в устах Інквізитора - "ми") відкинули вчення Христа, але взяли його імя як знамя, лозунг, як приманку "наградой небесною и вечною" і несуть масам бажане ними чудо, тайну, авторитет, позбавляючи тим самим від сумяття духу, роздумів і сумнівів на заміну щастя рослинного існування, яке як "детское счастье слаще всякого".

Христос все це розуміє. Він бачить торжество безособистості. Мовчки вислухавши Інквізитора, він так само мовчки поцілував його. "Вот и весь ответ. Старик вздрагивает... он идет к двери, отворяет ее и говорит Ему: "Ступай и не приходи более... не приходи вовсе... никогда, никогда"... Пленник уходит".

Питання, яке виникає, - це відношення "Легенди" до поглядів самого Достоєвського. Діапазон існуючих відповідей - від думки, що Великий Інквізитор це сам Достоєвський, до твердження, що в "Легенді" виражено ту відразу, яку Достоєвський мав до католицької церкви, яка використовувала імя Христа в якості інструмента для маніпуляції свідомістю людини [1].

Ключовою фразою, яка допомагає наблизитися до розуміння значення притчі є слова Інквізитора: "Мы (т.е. церковь - авт.) давно уже не с тобой, а с ним, уже восемь веков. Ровно восемь веков назад мы взяли от него то, что Ты с негодованием отверг, тот последний дар, который он определил Тебе, показав Тебе (речь идет об искушениях Христа дьяволом - авт.) все царства земные: мы взяли от него Рим и меч Кесаря и объявили лишь себя царями земными, царями едиными, хотя и доныне не успели еще привести дело к полному окончанию" [9].

Але якщо "цари земные", за словами Достоєвського, ще не встигли привести "дело к полному окончанию", значить ще не все втрачено. Свідомість говорить людині те, що рішуче не приймає воля, а воля прагне до того, що здається безглуздим свідомості. Існує певне розмежування між особистим і суспільним життям, "внутрішнім" і "зовнішнім" світом. Конфлікт між ними говорить не тільки про те, що недосконале суспільство, але недосконала і сама людина, що зло є не безликою природою, а що джерело зла - сама людина. Тому до істинної сутності морального в людині відноситься все те, що стоїть вище її самої і взагалі знаходиться "по ту сторону страстей"

"Всякая нравственность выходит из религии, ибо религия есть только формулы нравственности" (Достоєвський). Тому духовні заповіді є призивом до моральності.

У Достоєвського на перший план виходять поняття свободи людини і співчуття до неї. Достоєвський далекий від проблеми свободи в політичному, суспільному плані, праві поступати як заманеться. Раскольніков, Свидригайлов, Ставрогін бажають мати свободу за власним свавіллям, як людинобоги. В результаті свобода цих людей обертається спочатку духовним спустошенням, а потім рабством власних амбіцій, навіть примх.

Свобода, за Достоєвським, виступає як покликання бути людиною, заставляє в іншому відчути со-людину, заставляє вийти з власної замкнутості в світ соціальності для того, щоб бути собою - людиною. На цьому шляху людину очікує страждання. На думку письменника, шлях свободи - це шлях страждання кожного. Так проявляється ще один з основних мотивів його творчості - людське співчуття, без якого неможлива історична творчість.

В "Речи о Пушкине", яку Достоєвський висловив в кінці життя він призиває: "Смирись, гордый человек, и прежде всего сломи свою гордость. Смирись, праздный человек, и прежде всего потрудись на родной ниве".

Смиренність у Достоєвського не психологічна категорія, що означає безсилля, покірливість, відчуття мізерності перед іншими. В смиренності Достоєвського є призив: "и прежде всего потрудись на родной ниве".

Початком смиренності, до якої призиває Достоєвський, є чесність по відношенню до самого себе. Це знання своїх можливостей і обмеженості і мужнє прийняття себе таким, який є. Смиренність дає можливість зберегти вірність собі, істині всупереч "очевидній" і безнадійній реальності. Смиренність як самокритика розуму, орієнтована на само поглиблення і самопізнання, є гнучкістю розуму. Теми "людяності людини" і "все людяності" руського народу стають лейтмотивом російської релігійної філософії.


5. Людське страждання в творах Ф. М. Достоєвського


Страждання людей є надзвичайно важливою темою для Достоєвського. Його різні аспекти він розкриває у всіх своїх творах. Всі пошуки героїв, особливо богоборців, супроводжуються неймовірними стражданнями, в основному моральними. Наприклад, Раскольніков, доводячи свою теорію життя, замість того, щоб отримати моральне задоволення, страждає від скоєного. Душевною темрявою і розпадом закінчує також Миколай Ставрогін ("Біси"). Для Достаєвського такого роду страждання є шляхом для розуміння істини його героями.

Християнство заперечує прямий зв'язок між гріхом і стражданням, залишаючи в житті місце для співчуття. У звязку з цим теоретичним пошукам богоборців Достоєвський протиставляє своїх героїв, які служать добру. Наприклад, старець Зосима віддає перевагу не розмірковуванню відносно причин страждань, а намагається їх полегшити [1].

В своїй бесіді з жінкою, яка втратила дитину він спочатку вдається до стандартного рецепту, говорячи, що її дитина знаходиться тепер з Богом. А потім говорить наступне:

"И не утешайся, и не надо тебе утешаться, не утешайся и плачь, только каждый раз, когда плачешь, вспоминай неуклонно, что сыночек твой - есть единый от ангелов Божиих - оттуда на тебя смотрит и видит тебя, и на твои слезы радуется, и на них Господу Богу указывает. И надолго тебе сего великого материнского плача будет, но обратиться он под конец тебе в тихую радость, и будут горькие слезы твои слезами тихого умиления и сердечного очищения, от грехов спасающего".

Тема страждання яскраво розкривається, на мою думку, в роздумах Івана Карамазова. Він стверджує, що безсилий осягнути страждання всього людства, а обмірковує лише певну частину - страждання дітей. Я вважаю, що цей монолог відображає ставлення Достоєвського до цієї проблеми.

Достоєвський не спростовує теоретичних пошуків своїх богоборців. Замість цього він простежує падіння героїв-атеїстів і протиставляє їм люблячих Бога героїв. За виразом Григорія Померанца, вся теорія Родіона Раскольнікова провалюється в "убогий лепет" Соні. Той самий ефект присутній при зустрічі Христа і Великого Інквізитора [11].


6. Безсмертя в світогляді Ф. М. Достоєвського


Для Достоєвського стала актуальною ідея цілісного і абсолютного безсмертя: "Словом, идея о бессмертии - это сама жизнь, живая жизнь, ее окончательная формула и главный источник истины и правильного сознания для человечества" (Достоєвський "Щоденник письменника").

На думку російського класика, тільки вірячи в індивідуальне безсмертя душі, людина здатна на істинне самопізнання і пізнання світу. Саме віра в безсмертя, за переконаннями Достоєвського, робить людину людиною.

Віра в безсмертя придає праведникам Достоєвського (старцю Зосиму, Макару Івановичу) відчуття духовного покою, радості і відкритості світу. Праведники Достоєвського утверджують шлях смиренності, покаяння, співчуття і жертовності.

Достоєвський заперечував популярну в його епоху натуралістичну концепцію, згідно якої поведінка і свідомість людини залежить від обєктивних факторів існування, перед усім середовищем. Письменник не приймає буржуазного світу відчуження, прагматизму і індивідуалізму, які позбавляють людину вищих сенсів буття.

В романах Достоєвського "Злочин і кара", "Біси", "Підліток", "Брати Карамазови" послідовно розкривається антихристиянський зміст соціальних проектів, націлених на побудову земного раю поза духовною свободою особистості, поза вірою в безсмертя.

Так, в романі "Підліток" Аркадій з властивим йому максималізмом розкриває абстрактну соціалістичну любов до людства, яка заперечує особисту свободу і індивідуальність.

Для Достоєвського аксіомою виступає думка про те, що без віри в індивідуальне безсмертя душі існування людини позбавляється своєї ціннісної основи, в звязку з чим закономірним стає самогубство невіруючої людини чи богоборця.

В творах письменника представлено багато самогубств, як вираження безвихідності, відчаю, "кроткое, смиренное самоубийство", самогубство як ідейний бунт проти байдужої природи чи як надлюдський шлях подолання страху смерті. Свидригайлов і Ставрогін засудили свої душі до метафізичної смерті ще в земному житті: в їх портретах масках виступають сатанинські риси.

Показовим є духовні мучення Раскольнікова, який відчуваючи своє відторгнення від світу і близьких, недалекий від самогубства. Саме вбивство власної душі стає найбільш страшним наслідком злочину Раскольнікова [6].

Достоєвський, пророкуючи, писав, що віра в безсмертя душі складає основну ідею не тільки індивідуального життя, але і історичного буття нації. Письменник підкреслював: "Нации живут великим чувством и великою, всех единящею и все освещающею мыслью…". Достоєвський, як і Тютчев, вбачав історичну місію руського народу в ствердженні "Христового євангелійського закону": "Пусть наша земля нищая, но эту нищую землю "в рабском виде исходил благословляя" Христос [7].

В своєму коментарі до повісті "Вирок" ("Приговор") Достоєвський пише: "...без веры в свою душу и в ее бессмертие бытие человека неестественно, немыслимо и невыносимо".

Називаючи віру в безсмертя "основной и самой высшей идеей человеческого бытия", він приходить до думки, що "самоубийство, при потере идеи о бессмертии, становится совершенною и неизбежною даже необходимостью для всякого человека, чуть-чуть поднявшегося в своем развитии над скотами. <...> Идея о бессмертии - это сама жизнь, живая жизнь, ее окончательная формула и главный источник истины и правильного сознания для человечества".

Саме визначення ідеї безсмертя в її глибокій сутності для Достоєвського не представлене власне "ідеєю", а як абсолютно дійсна основа людського існування. Євлампієв вважає [7], що в цьому Достоєвський близький до роздумів Фіхте. Достоєвський ставить безсмертя як вищу ідею людства: "Без высшей идеи не может существовать ни человек, ни нация. А высшая идея на земле лишь одна и именно - идея о бессмертии души человеческой, ибо все остальные "высшие" идеи жизни, которыми может быть жив человек, лишь из нее одной вытекают". Можливо, для письменника і ідея Бога витікає з ідеї абсолютності (безсмертя) особистості і підкорюється останній.


7. Самогубство як прояв бунту людини


Н. А. Бердяєв відмічав, характеризуючи світогляд Ф. М. Достоєвського, що для нього "решить вопрос о человеке - значит решить вопрос о Боге" [5]. Разом з тим Достоєвський ставить питання: чи може людина досягти досконалості без образу Бога? Чи може прийти до досконалості Божої через власний природно-людський життєвий шлях? "А слышал давеча глупую теорию, - говорить Ракітин, герой романа "Брати Карамазови". - Нет бессмертия души, так нет и добродетели, значит, всё позволено... Человечество само в себе силу найдёт, чтобы жить для добродетели, даже и не веря в бессмертие души!". Тут чітко виступає одна з основних тем філософських поглядів Достоєвського, що відрізняє його вчення від інших філософських побудов, наприклад, вчення В. С. Соловєва про боголюдину.

Впевнившись, що в світі "умственных игр", які обплутують життя і диктують йому свою логіку, існування абсурдне, зневірена людина приходить до самогубства, яке у випуску "Щоденника письменника" за жовтень 1876 року названо Достоєвським "логічним самогубством". Воно описується Достоєвським так: впевнившись в тому, що людське існування абсурдне, що віра в безсмертя неможлива, людина, втративши надію, приходить до наступних висновків: "Так как на вопросы, мои о счастье я через мое же сознание получаю от природы лишь ответ, что могу быть счастлив не иначе как в гармонии целого, которой я не понимаю, и очевидно для меня, и понять никогда не в силах..."

"Так как, наконец, при таком порядке я принимаю на себя в одно и то же время роль истца и ответчика, подсудимого и судьи и нахожу эту комедию, со стороны природы, совершенно глупою, а переносить эту комедию с моей стороны считаю даже унизительным... То в моем несомненном качестве истца и ответчика, судьи и подсудимого, я присуждаю эту природу, которая так бесцеремонно и нагло произвела меня на страдания, вместе со мною к уничтожению". Цей самогубець закінчив своє життя через те, що метафізично ображений [8]. Певною мірою він мстить, доводячи, що "його не проведеш".

Ця ідея знайшла відображення в образі Кирилова, героя "Бісів". Тут справа не в помсті, а в самогубстві як особистому бунті і єдино можливому акті свободи: "Я убиваю себя, чтобы показать непокорность и новую страшную свободу мою ". До логіки смерті, логіки самогубця він додає незвичайне особистісне домагання: він хоче вбити себе, щоб стати богом. Кирилов відчуває, що бог необхідний, а тому він повинен бути. Але він знає, що Його немає і бути не може: "Неужели ты не понимаешь,- восклицает он,- что из-за этого только одного можно застрелить себя?" Як вважає А. Камю [8], розмірковування Кирилова класично ясне: "Если бога нет, Кириллов - бог. Если бога нет, Кириллов должен убить себя, чтобы стать богом. Следовательно, Кириллов должен убить себя, чтобы стать богом". "Я, - говорит Кириллов, - три года искал атрибут божества моего и нашел: атрибут божества моего - Своеволие!" Тоді стає зрозумілим зміст передумови Кирилова "Если бога нет, то я бог". Стати богом - значить стати вільним, не служити нікому. Якщо бога немає - все залежить від нас самих, значить, ми - боги.

Але виникає питання навіщо тоді самогубство, якщо і так все ясно. Відповідь достатньо проста: якщо усвідомив своє людинобогство, ти "будешь жить в самой главной славе". Але люди не зрозуміють твоє "если" і будуть жити, як і раніше, "слепыми надеждами на Бога". Тому Кирилов "педагогічно" приносить себе в жертву. Головне - переступити межу. Він впевнений, що немає посмертного майбутнього, звідси - "тоска и своеволие". Але Кирилов вважає, що з його смертю земля освітиться людською славою. Не відчай, а любов до себе та інших є його рушійною силою.

Тема самогубства, таким чином, є для Достоєвського, за Камю, темою абсурду. Камю показує, що разом з іншими персонажами на сцену виходять нові абсурдні теми. Ставрогін і Іван Карамазов реалізують абсурдні істини в практичному житті. Ставрогін веде "іронічне життя", повне ненависті. Але в прощальному листі пише: "Ничего не мог возненавидеть". Іван Карамазов відмовляється відректися від царської влади розуму. Тим, хто подібно його брату, доводять, що потрібно змиритися, для того, щоб повірити, він відповідає, що ця умова ганебна. Його ключові слова: "Все дозволено" - вимовляються з відтінком печалі. Подібно Ніцше, знаменитому боговбивці, він стає божевільним. На заключних сторінках роману "Брати Карамазови", після титанічної боротьби з Богом, діти питають у Алеши: "Карамазов, неужели и взаправду религия говорит, что все мы встанем из мертвых и оживем и увидим опять друг друга?" І Алеша відповідає: "Непременно восстанем, непременно увидим и весело, радостно расскажем друг другу все, что было".

Таким чином, Кирилов, Ставрогін і Іван переможені. Питання самогубства і божевілля зникають. Намагання Камю вивести Достоєвського в ранг абсурдного письменника не вдається, він в кінці так і залишається письменником-екзистенціалістом.

Але треба розуміти, що коли маєш справу з героями Достоєвського, то неможливо дійти до остаточної думки про них. Кожен дослідник, навіть кожен читач по-своєму інтерпретує місце і роль персонажів у творах письменника. І розходження в думках надзвичайно широке. Наприклад, образ Кирилова дослідники оцінюють від своєрідної метафори, гіперболізованого образу того, до чого може привести повна зневіра в божественне в людині, до думки, що Кирилов певною мірою уособлює персону Достоєвського, його власні пошуки.

А до якого висновку приходить сам Достоєвський? "Без убеждения же в своем бессмертии связи человека с землей порываются, становятся тоньше, гнилее, а потеря высшего смысла жизни (ощущаемая хотя бы лишь в виде самой бессознательной тоски) несомненно ведет за собой самоубийство" [9].


8. Сумніви в існуванні Бога


Достоєвський не любив обговорювати свої релігійні сумніви публічно, він довіряв їх лише близьким друзям і записним книжкам [1]. В цьому плані стереотипним є посилання на відомий лист Достоєвського декабристці Наташі Фонвізина, одній із тих, хто подарував йому на шляху в Омський острог Євангеліє. Достоєвський висловлює їй наступне признання:

"Я скажу вам про себя, что я - дитя века, дитя неверия и сомнения до сих пор и даже (я знаю это) до гробовой крышки. Каких страшных мучений стоило и стоит мне теперь эта жажда верить, которая тем сильнее в душе моей, чем более во мне доводов противных".

Інше признання письменник робить на багато років пізніше в листі до свого старого друга поета Аполона Майковому від 25 березня 1870 року. В ньому Достоєвський ділиться з Майковим планами написання роману "Життя великого грішника". При цьому він зізнається, що головним для його роману буде питання, яке мучить його "сознательно или бессознательно" все життя - існування Бога.

Незадовго до смерті в робочих зошитах Достоєвський пише наступне: "И в Европе такой силы атеистических выражений нет и не было. Стало быть не как мальчик же я верую во Христа и Его исповедую, а через большее горнило сомнений моя осанна прошла".

Саме тому важкість розуміння світогляду Достоєвського в тому, що обґрунтування віри в Бога і атеїстичну аргументацію письменник розвивав паралельно. Ця подвійність проявляється в його героях, що безнадійно застрягли між вірою і невірою, - в Родіоні Раскольнікове ("Злочин і кара"), в Миколаї Ставрогіні і Олексії Кирилові ("Біси"), в Андрії Версилові ("Підліток") і, нарешті в Олексії Карамазові ( "Брати Карамазови"). Герої Достоєвського роздумують про Бога, постійно зважують аргументи "pro" и "contra" і страждають від своєї подвійності.

9. Відношення Достоєвського до різних філософських напрямків


В своїх працях письменник посилається на багатьох філософів. З філософів-систематиків Достоєвський згадує Лейбніца, Спінозу і Декарта, а в першому листі до брата після свого звільнення з острогу просить прислати йому "Коран", "Критику чистого розуму" Канта і "Історію філософії" Гегеля. Зустрічаються у Достоєвського імена філософів, які займалися соціально-історичними питаннями - Мальтуса, Дж.С. Міля і Карла Маркса.

З соціалістів Достоєвський звертався до ідей таких мислителів, як Луї Блан, Франсуа Бабьоф, Пєр Прудон, Етьєн Кабе, Шарль Фурє. Утопічні ідеї і образи, розвинуті в їх роботах, з часом проникли і в романи письменника.

Такі філософські напрямки як волюнтаризм, матеріалізм, позитивізм і утилітаризм зливалися в свідомості Достоєвського в одне ціле, яке приймало ворожий характер. Найбільш повно і яскраво відношення письменника до цього явища виражено в "Записках з подполья". Галілей, Коперник чи Ньютон представлялися ним не відкривачами істини, а просто символами великих досягнень людства. В часи Достоєвського наука виражала суто позитивістський раціоналістичний погляд на світ. Така позиція була недопустимою для Достоєвського, яких стверджував, що однією наукою без моралі людина не зможе прожити.

До Дарвіна Достоєвський майже не звертався, хоча його вчення користувалося в той час великим успіхом в Росії. В період розквіту хімічних наук Достоєвський виступав проти Лібіха і Менделєєва - особливо проти останнього, звинувачуючи його в вульгарному матеріалізмі. Більш толерантно відносився письменник до матеріалістичних теорій Лобачевського.

За переконаннями Достоєвського, основою науки, як і релігії, служить мораль. Наука того часу відрізнялася редукціонізмом, тобто намагалася дати спрощене матеріалістичне тлумачення найскладнішим біологічним, геологічним, суспільним, психологічним і навіть духовним явищам. Достоєвський відкидав подібний редукціоналізм і супутні йому позитивістські настрої, одначе отримана ним технічна освіта і вивчення наукових робіт не могли вплинути на хід його думок і творчу манеру. На даний момент це питання ще не достатньо глибоко вивчене [12].

Вступаючи в полеміку з багатьма вченими, Достоєвський відкидав не науку, а сцієнтизм - однозначну впевненість, що наука може вирішити абсолютно все проблеми повсякденної діяльності, мислення і людської душі.


Висновок


Ф. М. Достоєвського можна назвати попередником екзистенціальної філософії. Його творчість містить аспекти кризи особистості, такі як самотність, відчуження індивіда від деякого цілого, анархічний елемент людської свободи, проблема гармонійної взаємодії індивідуального і соціального в людині та ін. Але є між Достоєвським і екзистенціалістами відмінності. У Достоєвського людина не покинута суспільством, а з ним тісно взаємодіє, але при цьому приречена на самотність. Екзистенціалізм є типовою філософією індивідуалізму. Достоєвський вважав, що людина не може повністю втратити органічний звязок з суспільством. В цьому і є головні відмінності творчості Достоєвського від філософських систем більшості екзистенціалістів.

Достоєвський як письменник і мислитель справив великий вплив на духовну атмосферу XX ст, на літературу, естетику, філософію (перед усім на екзистенціалізм, персоналізм і фрейдизм), і особливо на руську філософію, передавши їй не якусь систему ідей, а те, що філософ і богослов Г. В. Флоровський назвав "раздвижением и углублением самого метафизического опыта".


Список літератури


1.Алексеев В. Проблема теодицеи в творчести Достоевского [Электронный ресурс]. Режим доступа: #"justify">2.Бахтин М.К. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979.

3.Белик А.П. Художественные образы Ф.М.Достоевского: эстетические очерки. М.,1974.

4.Белов С.В. Федор Михайлович Достоевский. М., 1990

5.Бердяев Н.А. Миросозерцание Достоевского. Прага, Издательство YMCA-PRESS, с.84, 1923.

6.Достоевский и мировая культура. Сборник материалов молодежной научно-практической конференции [Электронный ресурс]. Режим доступа: #"justify">.Евлампиев И.И. Философия человека в творчестве Ф. Достоевского (от ранних произведений к "Братьям Карамазовым"). СПб.: РХГА, 2012, 585 с.

8.Камю А. Бунтующий человек.Философия. Политика. Искусство.- Политиздат, 1990.-415с.-(Мыслители 20 века).-С.24-100

9.Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. Философия. Учебник по философии для аспирантов. М.: Филол. о-во "СЛОВО": ООО "Изд-во "ЭКСМО", 2003. - 672 с.

10.Краминская Н.М. Пути устроения человека в философии Ф.М. Достоевского. Дисс. … канд. филос.наук. Тула, с.174, 2001.

.Померанц Г. Открытость бездне. Встречи с Достоевским. М., 1990,

12.Суровцев С. С. Развитие и становление философских взглядов Ф.М. Достоевского. Вестник МГТУ, том 11, №1, 2008 г. стр.49-54.


Теги: Екзистенціальні теми у творчості Ф.М. Достоєвського  Курсовая работа (теория)  Философия
Просмотров: 4514
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Екзистенціальні теми у творчості Ф.М. Достоєвського
Назад