Етикет сімейних взаємин


Етикет сімейних взаємин

Зміст


1. Культура спілкування подружжя в сім'ї

2. Навчання дітей етикету в сім'ї та школі

3. Культура взаємин батьків і дітей

Список використаної літератури


1. Культура спілкування подружжя в сім'ї


У цьому розділі йтиметься про створення здорового морально-психологічного клімату в сім'ї та школі, про педагогічну компетентність і морально-етичну обізнаність батьків, їхню відповідальність за моральний образ дитини, естетичну культуру її почуттів, формування справжньої інтелігентності.

У сім'ї закладаються засади світогляду. Повноцінна особистість не може сформуватися поза родиною, саме в сім'ї закладається фундамент фізичного, психічного, морально-етичного здоров'я.

Справжня вихованість, культура людини перевіряється її поводженням із близькими. Мудрість народна стверджує: "за культурою ставлення до жінки судять про культуру суспільства"; "жити треба так, щоб було легше від того, що ти живеш" і "якомога менше заважати один одному". Родина сприяє соціалізації, формуванню й збагаченню духовного світу людини впродовж усього її життя. Класик української літератури Іван Котляревський слушно зауважував:

"Де злагода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона".

Й це так, адже родина формує підвалини характеру людини, ставлення до праці, найважливіших моральних і культурних цінностей.

Стосунки між чоловіком і жінкою мають таку саме тривалу історію, як і весь людський рід. Характер взаємин подружжя в родині змінюється від однієї суспільно-економічної формації до іншої, від доби до доби, й визначається зрештою економічним ладом суспільства.

Природним підґрунтям любові є інстинкт продовження роду й зумовлений ним потяг до представника протилежної статі. Цей інстинкт властивий і тваринам. Утім, на відміну від тварин людина усвідомлює свої інстинкти. Кохання - це не тільки акт фізичної близькості із коханою людиною, а й складний комплекс почуттів, переживань, прав і обов'язків. У народі кажуть: любов сильніше смерті. "Що дає основу? - Любов. Що творить? - Любов. Що зберігає? - Любов, любов. Що дає насолоду? - Любов. Любов - початок, середина і кінець, альфа і омега", - ці слова належать Григорію Сковороді.

У коханні природна основа зв'язку чоловіка і жінки олюднюється: ставлення чоловіка до жінки є природним ставленням людини до людини. У взаєминах людей різної статі, хоч би якими близькими вони були, виявляється те, наскільки ця людина у своєму індивідуальному вияві є водночас істотою суспільною. Бо невесело в світі жити, як нема кого любити.

Підґрунтя етикету сімейних взаємин становить моральний принцип, який полягає в тому, що вдома не можна поводитися "як заманеться, бо це нікого не стосується". Навпаки, саме культура спілкування подружжя в сім'ї, їхня поведінка у побуті - головний критерій порядності й інтелігентності.

Зростання кількості розлучень в останні десятиліття, поряд з іншими причинами, зумовлене й тим, що люди не вміють поводитися вдома, не знають азів етикету сімейних взаємовідносин.

Практика сімейного існування доводить, що для цілковитого щастя замало одного лише кохання, спільності інтересів і подібності характерів. Конче важливими в сімейному житті є інтелігентність (порозуміння) й уміння поводитися (культура поведінки).

Якщо хтось із подружжя має чуйну душу і почуття такту, сімейне життя складається щасливо. Подружнє кохання на певному етапі саме по собі замінює і такт, і добрі манери.

Проте брак культури поведінки згодом неодмінно позначається на сімейному житті.

Родина - це соціальний осередок, і в ній виявляється все найголовніше з культури спілкування: повага до старших, чемне, коректне й послужливо-делікатне ставлення один до одного.

етикет сімейний батько дитина

Існує важлива заповідь: "якщо ви не хочете, щоб діти повторювали ваші помилки, не припускайтеся або, принаймні, намагайтеся не припускатися цих помилок".

Батьки - вихідна модель для наслідування і взірець для дітей (за умови, що вони по-справжньому займаються вихованням дітей). Про виховання дітей у родині написано безліч книжок. Але нас цікавить один аспект - культура поведінки, гарні манери, етикет сімейних взаємин. Необхідність ознайомлювати з ними дітей і навчати їх правил поведінки ніхто не піддає сумніву. Проте кожен із батьків робить це на власний розсуд, мірою своїх сил і досвіду. Кажуть: "повторення - мати навчання". І справді, виховання грунтується на прикладі. Якщо батько сам палить, а дитині забороняє робити це, - ціна копійка таким напученням і такому прикладові.

Не можна допускати, щоб молодші в сім'ї відчували потурання з боку батьків на шкоду старшим. Молодших слід виховувати у повазі до старших незалежно від того, хто це: дідусь, бабуся, старший брат або старша сестра. Шанобливе, чемне ставлення до старших зобов'язує молодших у всіх випадках прислухатися до їхньої думки. Якщо й ставитися до молодших дещо поблажливо, це необхідно робити тактовно, у жодному разі не ображаючи старших.

Проблема поваги до віку стосується не так батьків і матерів, як бабусь і дідусів, котрі споконвіку вважалися охоронцями сімейного вогнища. Цілком доречно згадати, як у давнину поважали батьків, вшановували старість. До старшого завжди виявляли особливу шану, він мав перевагу перед молодшими й у побуті, й за святковим столом, й на зборах під час обговорення важливих господарських справ.

Звідси і звичай синівської шанобливості до старших і одна з головних аксіом культури поведінки всіх народів - шанування старших. Хто знається на звичаях і обрядах Індії, Китаю, Японії, Середньої Азії, Кавказу, тому відомо, якою неосяжною є там суцільна повага до літніх людей.

Натомість повагу дітей потрібно заслужити, а це досягається тільки особистим прикладом. Старші мають бути тактовними, якнайсуворішим чином контролювати свою поведінку.

Немає рецептів, універсальних формул для ідеальної поведінки в родині, вдома. Кожен учинок потребує індивідуального рішення, заснованого на міцному духовному фундаменті: чуйності, сумлінні, добропорядності, такті, вмінні володіти собою, знанні норм і правил культури поведінки. Коли ж фундамент хиткий, тоді з мухи "роздмухують слона"; не на тому місці поставлена склянка, розбите блюдце можуть послугувати приводом для розлучення.

Це, звісно, не означає, що взаємна терпимість має переходити в усепрощення. Пробачати один одному помилки треба, але помилки ці мають бути делікатно, тактовно, безболісно, без приниження й образи обговорені.

Недарма німецьке прислів'я твердить: "Від недбалого одягу й неприбраної кімнати - один крок до сварки". Недбалість, неохайність у побуті свідчить про безкультур'я, нечемність, неповагу до оточуючих. Неохайність спричинює неспокійну, нездорову, нервозну атмосферу у домі. Адже всім відомо, що тільки здорова, спокійна атмосфера є умовою щасливого, дружного життя. Ясна річ, подружжя разом несуть відповідальність за атмосферу в родині, але вихованіший і чемніший, делікатніший і тактовніший має правити за взірець.

Наша бурхлива інформаційна доба, доба прискорених темпів і життєвих ритмів породжує нові форми взаємовідносин у родині. У дім увійшла сучасна побутова техніка, докорінно змінивши побут багатьох родин. Усе, що діти бачать на телеекрані й спостерігають у житті дорослих, вони запам'ятовують надовго. Діти стежать за кожним кроком і словом батьків. Діти копіюють, беруть на озброєння кожну сварку, кожен закид або зухвале, брутальне слово.

Уміння з'ясувати стосунки - вельми складне мистецтво. Якби у царині домашнього спілкування не припускалися такої кількості помилок (напевне тому, що вдома люди менше стежать за собою, не відчувають відповідальності за брутальне слово), розлучень неодмінно поменшало. Адже брутальне слово - це загроза мирному сімейному життю. Добре, якщо той, кому воно було адресоване, виявиться вихованим і постане вище дріб'язкової образи, не надаватиме великого значення тому, що було сказано. А якщо ні? Отут уже скандал неминучий. Безкультур'я й нахабство, постійне приниження й образа, порушення провідних норм і правил сімейного етикету можуть зруйнувати навіть найміцнішу родину, розтоптати найдужче почуття.

Родина - школа праці, школа життя, школа поколінь. Без добрих почуттів немає добрих справ. Адже "людина вища за ситість", як казали стародавні мислителі. І щоб ми могли піднятися над ситістю, необхідні дисципліна і самодисципліна, високі моральні якості, що виховуються з дитинства.

Характер і глибина естетичного освоєння дитиною світу вирішальною мірою залежать від батьків. "Я гадаю, - писав К.Д. Ушинський, - що естетично впливати прямо на дітей важко, тож треба людей виховувати естетично. Статуї, картини, природа справляють вплив радше на дорослих, і вони вже надихають цим впливом життя, слова, рухи тіла, домашнє коло, одяг, поводження з дітьми, - і вже у цій формі діти сприймають витончене"'. Таким чином, естетична культура дітей - це наслідок естетичної культури батьків.

Могутнім засобом естетичного виховання і самовиховання слугують література й мистецтво, котрі не лише збуджують і викликають благородне хвилювання, а й допомагають людині якомога глибше пізнавати життя. "Без мистецтва, - писав Д.М. Кабалевський, - будь-яка система виховання людини виявиться якщо не безпорадною, то принаймні меншовартісною".

Культура спілкування подружжя в родині залежить також від поваги чоловічої й жіночої гідності. Інтелігентність - визначальна риса чоловічої гідності (це здатність бути другом жінці на виробництві, у громадській діяльності, у побуті та сім'ї). Виховання чоловічої гідності починається з раннього дитинства, із поваги спершу до матері, сестри, бабусі, потім до дівчини, дружини. У сім'ї хлопчик здобуває перший досвід моральної відповідальності за власні вчинки, наслідуючи свого батька.

Жіноча гідність охоплює чарівність, інтелігентність, доброту, доброзичливість, пестливість, ніжність, турботу про батька, брата, чоловіка, дітей, постійну готовність морально підтримати чоловіка, вміння не образити його людську гідність, щирість, вірність, взаємну довіру, почуття гумору. Розважлива жінка навіть у разі серйозної невдачі чоловіка знайде в собі сили, щоб підтримати його, підбадьорити і сповнити його надією.

Людина - істота суспільна, хоча міра її суспільного розвитку в різні епохи неоднакова. Тому у взаєминах між подружжям їхня сутність у різні часи виявляється по-різному. Про кохання говорити й писати завжди непросто. Кохання - інтимне і глибоке почуття. У стародавній міфології й поезії - це космічна сила, подібна до сили тяжіння. У Платона - спонукальна сила духовного піднесення. Кохання в сучасній його формі - це індивідуально-вибіркове почуття, результат тривалого історичного розвитку людської особистості. Коханий давньослов'янською мовою означало "бажаний", "жаданий". "Кохання - продукт емоційної культури суспільства" (Гегель).

Природа наділила нас почуттями, обдарувала коханням, аби ми раділи красі й розмаїттю світу. Вона ж сповнила нас розумом і неоціненною здатністю свідомо розвивати й удосконалювати себе, щоб ми не заблукали у світі самих лише емоцій. У "Крейцеровій сонаті" Л.М. Толстой стверджує, що в коханні людина безсмертна, що кохання - це властивість особистості. Кохання - це хист, й оскільки таким хистом наділений далеко не кожен, то й кохати по-справжньому може далеко не кожен.

Шлюб, як правило, ґрунтується на коханні. Це величезне досягнення людської цивілізації. Кохання, на думку Л. Толстого, дарує особливий спосіб бачення світу, є однією із форм людського життя. У коханні виявляється міра людської досконалості.

М.М. Коцюбинський у листах до О.І. Аплаксіної писав: "Недостатньо кохати як людину, як друга, як товариша - це буде не кохання, а дружба. Недостатньо кохати лише за те, що предмет кохання протилежної статі. Це буде хтивість, яка невдовзі минає, але не кохання. І тільки злиття обох цих почуттів у єдине гармонійно ціле - дає кохання".

Істинне людське кохання ґрунтується на взаємній повазі гідності, а не на забаганках почуттів і примхах серця. Мірилом гідності жінки є чоловік, якого вона кохає. Найбільше щастя у житті - це впевненість у тому, що тебе кохають. Якнайбільше, чого досягає чоловік - це вміння кохати жінку, вклонятися її вроді. Від кохання до жінки народилося усе прекрасне на Землі. Жінка подвоює наші моральні та розумові здібності. Якщо людина не навчилася осягати мудрість кохання - вона дикун. Кохання народжується саме, живиться нашими вчинками і вмирає із нашою допомогою, а заразом умирає і наше щастя.

"Неможливість часто бачити тебе", - писав М.М. Коцюбинський 1913 року з острова Капрі своїй коханій Олександрі Іванівні Аплаксиній, - страшенно терзає мене: уяви собі людину, якій закрили рота й не дають дихати; живописця, що осліп, музиканта, котрий втратив слух, - це й буду я. Ти мені потрібна як повітря, як художникові - фарби, як музикантові - звуки".

Властивість кохання, - вважав Л.М. Толстой, - саме в тому й полягає, що воно сповнює благом того, хто його відчуває. У ньому можуть поєднуватися найрізноманітніші почуття: насолода, страждання, радість, сум, страх, сміливість і навіть ненависть. Кохання - це найдосконаліший плід, найвище досягнення людської культури, найвища міра людяності, найвища близькість, неперевершений вид розуміння, найвищий різновид допомоги людини людині. Отже, в основі своїй кохання багатогранне, але щоб воно засяяло усіма гранями, потрібне тонке сприйняття світу, палке, захоплене поклоніння мистецтву. Бо тільки духовно багата людина здатна на прекрасне й піднесене кохання. Григорій Сковорода писав: "Усе минає, любов же ніколи, все тебе облишить, крім любого, в тобі сущого. Хороша любов є та, яка є істинною, міцною і вічною".

Етикет сімейних взаємин - це захист від егоїзму, індивідуалізму, черствості, сліпих ревнощів, це шлях до рівності, дружби, взаємоповаги. Рівність у коханні та дружбі - річ свята. Кохання неможливе без довіри (втім, так само, як і без ревнощів, мук і страждань). Однак ми заперечуємо ревнощі власника, котрий вважає дружину (чоловіка) як на свою власність. Кохання не має більшого ворога, ніж ревнощі, зумовлювані браком довіри і поваги.

Ревнощі - це пристрасть, притаманна людям егоїстичним, морально незрілим. Немає більшого зла для заліза, ніж іржа, що народжується з нього самого: "Ревнощі - це іржа, це чудовисько, яке саме себе зачинає і саме себе народжує" (В. Шекспір). Ревнивці вдивляються у підзорну трубу, яка речі дрібні перетворює на великі, карликів - на велетнів, здогадки - на істину.

Ревнощі чужі для щирого кохання, вони сліпі й уїдливі, вони виявляються у принизливих сценах, даючи вихід хворобливому самолюбству, а точніше - себелюбству. У ревнощах більше себелюбства, непристойного, божевільного егоїзму, аніж кохання. Ревнивець вагається не в дружині, а в собі, його ревнощі підживлюються егоїзмом, доведеним до межі, себелюбністю, міщансько-обивательською пихатістю.

Ревнивці нещасливі удвічі: вони водночас мучителі й мученики, тирани й раби. Ревнощі затьмарюють їм усе, вони щомиті готові до сварок, що позначаються на взаєминах із сторонніми людьми, на статевому житті (на кожні дев'ять убивств припадає одне, скоєне через ревнощі).

Утім, існують інші ревнощі: побоювання втратити своє щастя, втратити кохання, опинитися в очах коханої людини гіршим за інших. Ревнощі - це тінь кохання. Тож подібно до того, як будь-яка тінь з'являється лише на сході або заході сонця, вона зникає під яскравим полуденним сонячним світлом. У вихованої людини ревнощі можуть бути терплячими, мовчазними, необтяжливими, набувати форми жартівливої іронії. В егоїстичної, брутальної, зухвалої людини ревнощі дістають форми деспотизму.

У деспота немає й натяку на справжнє кохання, він нездатний до нього, він фізично й морально катує свою жертву. Ревнощі для деспота - ширма, за якою він приховує своє дикунство й убозтво. Ревнощі прямо пропорційні коханню. Ревнощі можуть виявлятися й у вигляді болісного сумніву, побоювання чужого успіху, суперництва, недовіри. Проте якщо є розуміння - ревнощі зникають.

Не варто влаштовувати сімейних сварок через те, що один неквапливий, а інший моторний; один полюбляє музику, а інший - техніку. Одна молода дружина сказала чоловікові (математику): "Я кохаю тебе, в тебе гарна, чиста душа, тільки навіщо ти висушуєш її математикою?". На що чоловік відповів: "Ти полюбляєш красу звуків, барв - це добре. Але ти не навчилася любити ще й красу людської думки. Сподіваюся, що це в тобі минеться". Напевно, треба всім нам учитися розуміти, шанувати і цінувати в людині те позитивне й особливе, що в неї є.

Пов'язавши себе узами Гіменея, не можна забувати про розвиток духовного світу особистості, про чемні манери, про правила доброго тону. Дівчина йде на побачення причесана, причепурена, а ставши дружиною, опускається, не стежить за своєю зовнішністю, стає кумедною і жалюгідною.

Кохання починається з захоплення, але не всяке захоплення переростає у кохання. У 20-30-х роках XX століття з'явилася так звана теорія склянки води, що проголошувала нічим не обмежувану "свободу кохання", що зводилася суто до задоволення фізіологічних потреб так само просто, як утамовують спрагу склянкою води (О.М. Коллонтай). Це була найвищою мірою хибна теорія. І справді, хіба нормальна людина ляже на вулиці в грязюку і питиме з калюжі, ба й навіть зі склянки, вінця якої замацані десятками чужих губів?

Іноді запитують: "Скільки разів можна кохати?" Якщо за кохання приймати скороминуще захоплення, тоді багато разів, натомість по-справжньому кохати можна тільки раз. "Я хочу любити тільки одну й на все життя " (М.Г. Чернишевський). Молода дружина О.С. Грибоедова Ніна Чавчавадзе залишилася вірною чоловікові після його смерті. Мужні дружини декабристів (О.Г. Муравйова, К.І. Трубецька, М.М. Волконська та інші) вирушили за своїми чоловіками у Сибір.

Звісно, трапляється нове кохання, але слабше за перше: "Це не злочин - кохати кілька разів, і то не заслуга - кохати лише раз, утім, дорікати за перше і вихвалятися другим - однаковою мірою безглуздо" (В.Г. Бєлінський).

Важливою умовою подружньої сумісності є розрізнення подружжя за домінантністю. Тип відносин, коли схильна домінувати жінка в усьому передує, є доволі поширеним. На долю чоловіка випадають глузування й епітети на кшталт "підкаблучник", "розмазня" тощо. Однак це зовсім не означає незадоволеності самого подружжя. Якщо дружина не наголошує свою першість, чоловік почувається цілком комфортно і зовсім не прагне опинитися за сімейним кермом. Він рік у рік може не помічати лідерства дружини і бути впевненим у блискавичному виконанні своєї чоловічої партії.

Там, де панує гармонія подружніх стосунків, існує й обопільність визнання позитивних якостей один одного. Справжня повага до жінки виявляється тим щиріше, чим вищою є духовна культура чоловіка. Ядром сімейної культури є визнання особистості іншої людини, зокрема жінки. Жінка чуйно дослухається до тону партнера, не приймає жодних ноток переваги. Жінка у сім'ї визнає чоловіче верховенство, коли воно ґрунтується на справедливому поділі праці; справжньому інтелектуальному пріоритеті; відсутності претензій на традиційні чоловічі привілеї.

Жіноча сімейна дипломатія, заснована на етикеті сімейних взаємовідносин, є необхідною умовою подружньої гармонії. Д. Кутсар та Е. Таят вивчали такі полярні чинники, як сердечність, доброта, відособленість, відчуженість; високий і низький інтелект; емоційна сталість і несталість; збуджуваність і флегматичність; безжурність і заклопотаність; висока сумлінність і недобросовісність; сміливість і боязкість; м'якосердність, ніжність і суворість, жорсткість тощо. Подружня сумісність можлива за різної виразності перелічених рис.

На думку СІ. Голода, існує сім царин сімейної адаптації: духовна, психологічна, сексуальна, інформаційна, родинна, культурна, побутова.

Задоволеність подружжя взаємовідносинами залежить від таких речей, як ніжність, увага, дбайливість, оцінка особистісних якостей, тобто повага. Особливо у шлюбі за коханням подружжя очікують одне від одного саме такого ставлення. Розчарування в цій царині виявляються найболіснішими. Шлюб за коханням, здавалося б, передбачає глибину почуття й високу взаємну оцінку. Але насправді кохання може виявлятися по-різному. Так, наприклад, палке кохання може спричинити й неприборкуванні ревнощі, які виснажують партнера. Якщо дружина явно виграє й у зовнішності, й в інтелекті, у чоловіка посилюється почуття меншовартісності і, відповідно, незадоволеності шлюбом. Становище "другорядного" партнера, допустиме на початку шлюбу, через деякий час стає нестерпним.

Для духовної адаптації важливим є прийняття подружжям головних життєвих цінностей та інтересів один одного.

Психологічна адаптація відіграє самостійну роль і не завжди підкріплюється духовною адаптацією. Потрібно вміти пристосуватися до темпераменту і характеру один одного. Поширеною є думка, що більш сумісними є подружжя із різними і навіть протилежними рисами. Приміром, динамічність і товариськість сангвініка можуть виявитися вельми позитивними у союзі з партнером флегматичного типу. Ця взаємодоповнюваність стане в пригоді в разі конфліктів, коли стриманість одного може пом'якшити, ба й звести нанівець запальність і різкість іншого. Обопільна нестриманість, агресивність або вразливість обтяжують взаємоіснування. У цьому разі знадобиться не тільки глибина почуттів, а й дотримання етикету сімейних взаємин.

Предметом хронічних побутових суперечок можуть стати різні вподобання щодо їжі або одягу. Для молодої сім'ї, що живе з батьками, найактуальнішої стає родинна адаптація. Подружню адаптацію СІ. Голод вважає однією з трьох найважливіших цінностей шлюбу. Автор дуже високо оцінює роль інтимності у створенні подружньої гармонії: радше не кохання, а саме інтимність подружжя у ставленні одне до одного стає стабілізуючою цінністю шлюбу.

Характер сімейних стосунків вимагає не лише психологічної і фізичної близькості чоловіка й дружини, а й певної незалежності їх, непов'язаності. Людина завжди цінує свою індивідуальність, власні погляди на життя. У міцній сім'ї "розлука береже кохання", у поганій - "геть з очей - із серця геть".

Іноді тимчасова розлука буває корисною, адже постійне спілкування породжує видимість одноманітності. А кохання один до одного, якщо це справжнє кохання, в розлуці постає таким, яким є насправді, бо в ньому зосереджена вся духовна енергія і вся сила особистих почуттів.

Для подружньої гармонії однаковою мірою необхідні інтимність і певна автономія духовного і фізичного світу обох. Розумне подружжя не скаржиться на звички іншого, підтримує одне одного в усіх починаннях. Той, хто опанував етикет сімейних взаємовідносин, зазвичай урівноважений, поступливий, чесний, тактовний, ніжний, лагідний і довірливий, майже не критикує партнера, не виказує ревнощів, не прискіпується через дрібниці, вміє відчувати, співчувати, підтримувати один одного у скрутних ситуаціях. Такі люди доброзичливі й чуйні у горі, вміють розділити радість іншого, взаємно задоволені інтимними стосунками, впевнені в порядності іншого і не відчувають щодо нього жодних підозр.

Сім'я створюється також для того, щоб мати "розкіш людського спілкування". Спілкування - не тільки спосіб одержання інформації або розв'язання проблем, а й одна з головних соціальних потреб людини. Нерідко загроза подружній злагоді зумовлена низькою культурою спілкування.

Людські взаємини просякненні рясною мережею взаємозалежності. Педагогіка людських стосунків застосовує два принципи: заохочення і покарання. У ділових відносинах вимогливість і суворість, безумовно, необхідні, натомість але подружні взаємини - це особлива сфера людських стосунків, побудованих на коханні. Відомий французький письменник А. Моруа писав: "Кохання, що має слугувати надійним прихистком, насправді всипане шипами погроз і наказів. Попервах, якщо він дуже закоханий, чоловік упокориться із примусом, спробує стати краще; однак потім його справжня натура візьме гору, і він прокляне ту, котра руйнує його: кохання послабшає й умре; ймовірно, він навіть стане всім серцем ненавидіти ту, що викрала в нього найдорожчий скарб, - колишню віру в самого себе".

Стосовно чоловіка цілком недоречні зневажливі слова і вирази. А от виявлення поваги до чоловіка - елементарна вимога етикету сімейних взаємовідносин.

Сім'я як психологічний союз має давати людині змогу бути спокійною, відвертою, емоційно розкріпаченою, не викликати суперечностей між емоційними спонуканнями.

Дружині хотілося б бачити в чоловікові відкритість, інтелігентність, довіру до себе, порядність, сумлінність, уміння розуміти прихований сенс висловлювань, знаходити взаємоприйнятні рішення, вловлювати щирі почуття й переживання, вміння не висловлюватися негативно на її адресу.

Щоб не створювати передумов для конфліктів, потрібно правильно розв'язувати найважливіші сімейні проблеми стосовно розподілу обов'язків, виховання дітей, взаємин із батьками, психологічної сумісності тощо. Якщо навіть виникнуть сімейні суперечності, то важливо знати культуру конфлікту, тобто вміти вийти з конфліктної ситуації із якомога меншими нервовими втратами.

Найтиповішими помилками спілкування в сім'ї є зневажання людською гідністю партнера, що неминуче завдає ударів по самолюбству (сердитий погляд, підвищений тон, навіть якщо їхній суб'єкт має рацію; звернення, недоречне за формою і тоном, що скидається на покарання: "Скільки можна повторювати.?"

В. Сисенко висуває низку вимог до тактики розв'язання сімейних конфліктів. Це підтримка почуття особистої гідності чоловіка і дружини; постійне виявлення взаємної поваги і шани; прагнення викликати ентузіазм у партнера; приборкання себе у нападах люті, гніву, дратівливості, знервованості; вміння не акцентувати увагу на помилках і прорахунках партнера по шлюбу; вміння не дорікати минулим взагалі й припущеними помилками зокрема; жартом, гумором, будь-яким прийомом, що відволікає увагу, знімати або гальмувати зростання психологічного напруження, не картати себе і партнера підозрами в невірності та зраді, стримувати власні ревнощі, підозрілість; необмежене терпіння, поблажливість, добросердя, належна оцінка позитивних якостей.

Культура конфлікту передбачає уміння подружжя не піддаватися стихії негативних емоцій, сліпо спрямованих одне проти одного. Доцільніше поміркувати.

Він: "Як реально я поводився? Як би я хотів поводитися за такої ситуації? Як я мав поводитися?"

Вона: "Якою він побачив мене у цій ситуації? Якою він волів би побачити мене?"

Численні подружжя конфліктують лише тому, що постійно переривають одне одного, не дають партнерові змоги висловитися до кінця. Треба заборонити собі переривати іншого.

Найдієвішим засобом у боротьбі з дратівливістю й образами є гумор. У Григорія Сковороди читаємо: "Дурну бундючність зустрічають по вигляду, випроводжають по сміху, а розумний жарт важливим позначається кінцем", або таке: "Нема смішнішого, як розумний вигляд з порожніми нутрощами, і нема веселішого, як смішне обличчя з прихованою поважністю". Уміння побачити себе в кумедному світлі здатне попередити численні сімейні конфлікти. Адже кожному під силу продемонструвати власне прагнення уникнути сварки.

А.Т. Шмельов наводить приклади кумедних прийомів, доречних у сімейному спілкуванні. "Мене дратують розкидані по всій квартирі речі, - каже дружина, повернувшися з роботи, - бо це порушує моє уявлення про світову гармонію". Це куди краще, ніж заява: "Казна-що за безлад у домі!" Або: "Якщо ти завтра забудеш взяти в бібліотеці обіцяну книжку, я напишу на тебе скаргу міністрові". Кожному з нас слід навчитися виявляти свою роздратованість у пом'якшеній формі, а ліпше не виказувати її зовсім, навчившися володіти собою.

Важко здоланна дратівливість пов'язана з неврастенією, із виявом розбещеності, тобто послабленням внутрішніх гальм і дисципліни почуттів. Чоловіки мають усвідомлювати згубність сварок на будь-якій стадії відносин. Відхід від етикету сімейного спілкування порушує подружню гармонію, призводить до конфліктів. От чому так важливо вміти контролювати власні емоції, аналізувати свою роль у конфлікті, розв'язувати його, не намагаючись будь-що взяти гору.

Процес подружньої адаптації починається з того, що подружжя активно обговорюють новини, обмінюються думками та спогадами. Для них вельми цікавими є взаємні оцінки інших людей і подій. Подружжя вбачають одне в одному ідеальних слухачів, зацікавлених і доброзичливих.

Інтелектуальні, моральні й інші гідності чоловіка стають звичними; послужливість, делікатність і тактовність сприймаються як безумовні. Подружжя й у сімейному житті мають прагнути зберегти ті якості, котрі понад усе приваблювали їх одне в одному до одруження. Завжди відштовхують скнарість, дріб'язковість, боязкуватість; натомість приваблюють дбайливість, м'якість, уважність, естетична культура, захопленість справою, прагнення успіху.

Чоловікам необхідно долати спокусу "поплакатися в жилетку". Чоловік має бути оптимістом. Визнання чеснот дружини може цілковито компенсувати численні чоловічі вади. Чоловіки цінують у жінці доброту, жіночність, вроду, тактовність, м'які манери, терплячість, вміння співпереживати.

Моногамна сім'я передбачає подружню вірність. Сім'я - це фортеця, а подружня вірність - її мур. І хоч там що відбувається всередині фортеці, мур її має залишатися непорушним. Зберегти кохання куди складніше, ніж заслужити або викликати його. Кохання - надійний фундамент шлюбу.

Психологічна несумісність, низька культура спілкування зумовлюють взаємну зневагу. Дитина, помітивши, що дідусеві дають їсти з найкепського посуду, а бабусю вкривають найгіршою ковдрою, пообіцяла батькам так само поводитися з ними, коли вони постарішають. Ані меблі, ані авто у старості не зігріють. Усе минеться. Залишиться самотність.

Етикет сімейних взаємин зобов'язує усіх чоловіків, котрі бажають міцних подружніх стосунків, пам'ятати такі правила: не дозволяти дружині носити важке; завжди пропускати її вперед; подавати пальто; не вживати брутальних слів; не ганьбити рідних і друзів її подруги; бути гостинним; не сперечатися через дрібниці; не демонструвати привселюдно своє кохання; кіно, театр, виставки, музеї відвідувати разом.

Нехай кожен із подружжя промовить подумки: "Мені шкода гаяти час на порожні образи". "Я роблю установку на біархат, тобто на обопільне лідерство подружжя".

Що спонукає людину до сімейної діяльності? Заради чого вона здійснюється? Що означає психологічна сумісність у родині? Начебто все ясно: люди кохають одне одного, не можуть жити у розлуці. Чому б їм не постаратися вивчити характер партнера? Навіщо люди сваряться? Кому потрібний конфлікт? Чому люди виснажують один одного упертістю? Чому б не полічити до тисячі? Невмотивованих учинків не буває. Чому конфлікти виникають? Навіщо вони виникають?

Відповіді дає аналіз причин:

·несхожість характерів (вони й не можуть бути схожими. У кожного власні очі, специфічна хода, свій ніс, свій характер тощо);

·несприятливі побутові умови (вони не одразу створюються);

·духовна несумісність (у 47% удалих шлюбів подружжя живуть у нескінченних конфліктах). Забувають, що "вихований - вище за освіченого!"

А втім, завжди слід пам'ятати про загадки кохання. Кохання - це ідеалізація, обожнювання, самопожертва. Кохання - це найбільше щастя, сенс буття, великий дар, свято душі, багатогранні переживання, це внутрішнє світло, яке проникає у душу й творить дива. Це й духовна потреба, й почуття відповідальності за іншого.

Праця, слово, мистецтво відкрили людині світ кохання. За кохання треба боротися із зашкарублістю, підлістю, міщанством. Увага й повага один до одного мають бути непорушуваним правилом. Брутальність і хамство - вороги етикету сімейних взаємин, вони руйнують родину, вбивають сімейне щастя.

Академік О.О. Богомолець вважав, що здоров'я людини значною мірою залежить від уміння бути чемною. Конфлікти, сварки, взаємні кривди, образи зникають, якщо подружжя намагається не взяти гору за будь-яку ціну, а коли прагне перемоги обох; не пам'ятають образи: чим скоріше висвітлити конфлікт, тим менше лиха він завдасть; перш ніж висувати одне одному претензії, відверто усвідомлюють, що їх по-справжньому турбує; не вдаються під час обговорення справ сьогодення до колишніх образ; відверто висловлюють свої почуття й очікують цього від партнера; зважають на настрій і переживання іншого, навіть якщо вважають, що він помиляється.

Тож непогано буде запам'ятати кожному: "якщо я беру участь у конфлікті, виходить, що це мені потрібно".

У родині дотримання основних норм і правил етикету є обов'язковим і так само необхідним, як поза домом. Той, хто вихований і чемний "на винос", а вдома лається й поводиться брутально, найменшою мірою заслуговує на кохання і повагу.

Згідно з етикетом сімейних взаємин стосунки між чоловіком і дружиною мають бути не просто поважними, а дуже поважними. Такі "чарівні слова", як дякую, вибач, будь ласка тощо в сімейному житті абсолютно необхідні, хоча й певною мірою умовні. Нерідко жінка скаржиться на чоловіка близьким людям, що чоловік звертається до неї у категоричній формі: "звари каву", "принеси книжку", "віднеси костюм у хімчистку" тощо, не додаючи при цьому "будь ласка".

Чи має вона рацію?

Якщо йдеться про повсякденні речі, які зазвичай належать до компетенції дружини, наприклад, кухонні справи, тоді, мабуть, чоловікові не варто щоразу "просити", одначе він має просити про послугу, приміром: "Будь ласка, принеси окуляри, сутеніє, а я не хочу переривати роботу" тощо.

Дружина щодня ставить на стіл перед чоловіком обід, він не зобов'язаний раз у раз дякувати їй за це, проте після трапези не завадить подякувати їй. Вихований чоловік завжди вдома перед виходом подає дружині пальто, в цьому разі вона може й не дякувати. Натомість задоволення прохання "Принеси, будь ласка, зі спальні мій халат" передбачає слова подяки.

Не слід забувати й про інтонацію у спілкуванні між подружжям. У стислому звертанні: "Налий мені чаю" - може пролунати теплота і ніжність, тоді як у пропозиції: "Дуже прошу, налий мені чаю" може міститися категоричний наказ.

Трапляється, що подружжя називають одне одного лагідними вигаданими іменами. У цьому, звісно, немає нічого поганого, якщо діалог відбувається без присутності третьої особи. Звертання на кшталт: "крихітку", "котик" припустимі наодинці, одначе коли говориш про свою дружину зі стороннім, доречніше сказати "моя дружина" або просто назвати по імені.

Не приведе у захват і не викличе радості в тещі зятеве звертання до неї: "Бабуся". Вона ж йому не бабуся! Таке фамільярне звертання дорослого чоловіка радше обурить і скривдить літню жінку, адже цим наголошується її похилий вік. Якщо в родині не прижилася форма звертання до батьків дружини або чоловіка "мамо", "тато", тоді цілком прийнятним буде звертання до них на ім'я та по батькові.

Для всіх домашніх обов'язкові чистота й охайність одягу. Особиста гігієна - важливий компонент не тільки уваги до себе, а й поваги до інших. Чистота вдома часто-густо залежить від культури тих, хто тут мешкає, а також від правильної організації побуту. Чищення взуття чи одягу не припустиме на кухні під час готування їжі або в кімнатах. Для цієї необхідної процедури потрібно виділити конкретне місце, наприклад на балконі або у вітальні.

Прибирання ванної кімнати, чищення раковини після умивання належить до обов'язків буквально кожного, хто щойно ними користувався. Над раковиною, в якій миють посуд і продукти, вихована людина не чиститиме зуби.

Підтримання порядку і чистоти в оселі (квартирі) не можна перекладати на плечі однієї лише господині, це справа й обов'язок усіх домашніх.

Родина - клітинка соціальної організації суспільства. Характер взаємин між чоловіком і дружиною визначає також культуру дітей. Чистий, охайний вигляд батьків - один із засобів збереження батьківського авторитету у дітей. Коли мати чи батько приводять дитину до дитячого садка або забирають її звідти, мають якомога ретельніше подбати про свій зовнішній вигляд. Уважне око дитини схильне до порівнянь. Уміння дітей усе бачити й чути, їхня спостережливість значно гостріші, ніж це здається батькам.

От чому діти об'єктом для наслідування обирають найближчих, улюблених, справедливих, працьовитих, найкращих серед усіх, кого вони знають. Від них нерідко можна почути: "Хочу бути такою, як мама!" або "Хочу бути таким, як тато!" Мірою дорослішання й розширення меж спілкування дитина зустрічає й інших людей, котрі стають предметом її ідеалізації, утім образ батька й матері залишається найдієвішим упродовж цілого життя дитини.

Якщо професійна етика і педагогічний етикет учителя вимагають від нього в усіх випадках життя бути вірним тому, чого вчиш, то рівною мірою етика батьків та етикет сімейних взаємин висувають і до батька, і до матері аналогічні вимоги.

Існує таке правило: якщо хочете виховати дитину, виховуйте насамперед самих себе. Батько - еталон, ідеал в очах дитини. Одначе слід подбати про те, щоб показати дитині інших порядних людей, познайомитися з ними, розповісти про їхню працю та досягнення. Виховання починається з праці, причому праці будь-якої.

Допомога дітей у домашніх справах - це теж праця, проте вона не має бути предметом купівлі-продажу: "прибереш у кімнаті, тоді підеш у кіно". Замість обіцяти нагороду за працю краще похвалити дитину, наголосивши при цьому, що її допомога у домашніх справах була корисною і потрібною.

Проте всі виховні засоби виявляться марними, якщо діти помітять, що, приміром, батько цілком перекладає домашні справи на матір. Звісно, в розподілі домашніх обов'язків між членами родини немає загальних правил і законів, як їх немає в розумінні "суто жіночої" або "суто чоловічої" домашньої роботи. Але кожному члену родини треба мати свої обов'язки і пам'ятати про них.

Найважливішою сферою спілкування подружжя в сім'ї є домашній побут - повсякдення. У спілкуванні зі сторонніми людьми ми бачимо "парад", а вдома - його "кухню".

Хто має вести домашнє господарство? - Відповідь: "Ніхто!" Няньок немає. До того ж чому дружина має робити задарма те, що ніхто не бажає робити за гроші?

Проблема сімейних свят - справа кожної окремої сім'ї. Утім, одне не підлягає сумніву - день народження кожного члена сім'ї має бути днем взаємного порозуміння, кохання і цілковитої згоди.

Аналіз етикету сімейних взаємин свідчить, що дружини зазвичай надто болісно переживають, якщо чоловіки забувають про день весілля. Не варто засмучувати цим своїх супутниць життя. Безпам'ятливість чоловіків не завжди є ознакою їхньої неуважності. Чоловіки творчі, активні, занурені у роботу найчастіше схильні до певної неуважності. Тож дружині треба бути великодушною.

Молоді члени сім'ї, якщо вони живуть окремо від батьків, мають першими відвідати старших за віком на новорічні свята. Членів сім'ї старшої генерації, які живуть в інших містах і селах, звичайно вітають у письмовій формі. Причому старшим бажано надсилати привітання в конверті, молодшим та одноліткам можна надіслати тільки листівки.

Нерідко джерелом сімейних конфліктів стає спільне проживання з матір'ю чоловіка (свекрухою). Трапляється так, що в домі опиняються дві господині. Які хто при цьому має права, як розподілити домашні обов'язки? Давати поради дуже важко. Проте існує низка правил. По-перше, право називатися "господинею" поширюється на обох жінок. Невістка, хоч і завантажена на роботі або вчиться, й тому майже не бере участі у веденні господарства, одначе також є "господинею". По-друге, свекруха через хворобу може зовсім не займатися хатнім господарством, однак і вона "господиня" - старша, почесна. В інтелігентних сім'ях свекрусі належить почесне місце за столом, з нею слід завжди радитися стосовно різних хатніх нововведень. Вона присутня на всіх сімейних урочистостях.

Свекруха може не брати участі у вечірках, на які збираються лише однолітки молодят або їхні товариші по роботі. І, такою самою мірою, коли приходять однолітки матері, свекрухи, молодим не обов'язково весь час сидіти в їхньому колі, хіба що мати спеціально прохатиме їх про це. Етикет сімейних взаємин, правила ввічливості потребують привітати гостя, котрий завітав до когось із родичів, але якщо ця людина мало знайома, інші члени сім'ї не мусять цілий вечір проводити у його товаристві.

Необхідно пам'ятати, що люди похилого віку надто чутливі до того, якою мірою молодь дотримується правил етикету і норм ввічливості стосовно них. Тож не слід наполягати на тому, що вони втомилися і їм краще відпочити, коли за столом веселощі; припиняти розмову, коли в кімнаті з'являється свекруха; навіювати дітям, що в бабусі вікові дивацтва; в присутності свекрухи казати про когось: "Але ж це літня людина"; вживати аргумент: "У вашому віці. "; наголошувати, що хатні справи - тепер її доля; купувати їй у подарунок речі, що асоціюються з жалобою; в її присутності повторювати, що квартира замала.

Правила етикету сімейних взаємин вимагають і від літніх людей тактовності. їм також треба дещо обмежити свою допитливість і не надто перейматися подробицями життя молодих; не дізнаватися про те, що їм говорили; не дозволяти собі виявляти капризи і невдоволення; не вимагати від молодих, щоб вони якомога рідше відлучалися з дому; не зловживати висловом: "От у наш час. "; не критикувати зятя перед дочкою, невістку перед сином; намагатися не надто часто і багато розповідати про своє минуле.

Членам сім'ї слід поважати звички й уподобання інших, приймати їх без закидів і критики, не ставити при цьому за приклад себе. Жінка, приміром, полюбляє почитати в ліжку. Чоловік обожнює футбол. Чоловік може накритися ковдрою, коли захоче спати, а дружина заткне вуха ватою, почувши лементи по радіо або телевізору, коли забито гол. Чоловік любить у неділю з'їздити на риболовлю. Ну то й що?! Він обов'язково присвятить родині цілий суботній вечір. Треба вміти поступатися іншому, немає нічого гіршого, ніж дорікати одне одного у взаємних жертвах упродовж подружнього життя.

Етикет сімейних взаємин зобов'язує членів сім'ї: не виявляти зневаги до захоплень інших; не засуджувати друзів іншого; не виявляти власного негативного ставлення до них; не підвищувати голос із приводу того, що один із членів сім'ї палить або вмикає програвач; не залишати після себе безладдя; тихо зачиняти вхідні двері; витирати ноги, перш ніж увійти до квартири; цілувати матір (дружину), коли йдеш зранку із дому; батькам не слід читати листи, адресовані дітям. Подружжя має взаємно поважати таємницю листування; ввічливість вимагає повідомити про лист, отриманий від родичів або спільного знайомого; ані чоловік, ані дружина не мають шукати листи і записки у кишенях одне одного (прагнення до необмеженої поінформованості завдає більше шкоди, ніж користі); свекор або свекруха теж не повинні розкривати листи, що приходять на адресу молодих.

Чи треба попереджати, коли входиш до кімнати кого-небудь із членів сім'ї? У різних сім'ях заведено по-різному. Краще постукати вранці й увечері, тобто в той час, коли людина може роздягатися або вдягатися.

Не обов'язково, сідаючи за спільний стіл, щоразу говорити: "Смачного!". Проте після їжі виховані люди зазвичай дякують і просять дозволу підвестися, якщо необхідно піти раніше за інших.

Якщо донька зустрічається з юнаком, бажано, щоб батьки давали їй невеличку суму грошей на дрібні витрати. Не зовсім зручно, коли юнак раз у раз розплачується сам, адже він теж поки перебуває на утриманні в батьків. Інша річ, якщо він уже працює.

Правила гарного тону передбачають подружню галантність - особливе мистецтво. Серед чоловіків поширена хибна думка, що галантність стосовно дружини можуть розцінити як ознаку матріархату, що панує у сім'ї. Часом виникає парадоксальна ситуація, в якій чоловік часто-густо буває надто ввічливим, надміру ґречним стосовно всіх жінок за винятком своєї дружини, тоді як саме за уважністю й повагою до найближчої людини ми визначаємо справжнього чоловіка. Крім того, його шанобливе, делікатне і тактовне ставлення до дружини - це неабияка данина поваги до самого себе, адже вона - його чудова половина.

Згідно з етикетом сімейних взаємин до безумовних обов'язків чоловіка належить: подавати пальто дружині як вдома, так і в публічному місці; не читати за обіднім столом; на вечірці перший танок танцювати з дружиною; вміти помітити нову сукню дружини, сказати з цього приводу щось приємне; якомога частіше казати дружині компліменти; завжди пропускати дружину вперед, входячи в помешкання; робити їй маленькі подарунки навіть без приводу, час від часу купувати квіти; у присутності не озиратися на інших жінок; не вдаватися до аргументу: "Я заробляю, тому й вимагаю"; не ходити по квартирі напіводягненим; виходячи з дому в неробочий час, повідомляти дружину щодо мети виходу і часу повернення; похвалити обід; іноді поцікавитися, що робила дружина, поки його не було вдома; не обмежуватися суто "діловими розмовами".

Чимало трапляється чоловіків-критиків. Цей тип чоловіків виказує свою "увагу" до дружини тим, що постійно критикує її зовнішній вигляд, сукню, риси характеру, друзів, смаки, методи виховання дітей. Жити з таким чоловіком не надто приємно і весело. Чоловік має усвідомлювати, що рано чи пізно такого штибу критика охолоне почуття дружини.

Дружинам непогано було б замислитися стосовно того, що та чи та поведінка чоловіка - наслідок його непевності в собі, незадоволення собою. Рівновагу часом можна відновити, похваливши чоловіка, наголосивши при цьому його чесноти й досягнення. У цьому разі натхнений чоловік перестає критикувати дружину, здивований, ба й уражений її увагою.

Трапляється й чимало дружин-критиків. Лікування - аналогічне.

Правила хорошого тону, етикет сімейних взаємин зумовили виникнення низки "тактичних" порад для дружини: підбираючи туалет, зважайте й на вподобання чоловіка, а не тільки приятельок; якомога частіше кажіть про те, що полюбляє чоловік; не користуйтеся його "священними" предметами (не беріть без дозволу електробритву, не наводьте порядок у його шухляді, не порсайтеся в його портфелі), не мигнувши оком, слухайте його балачки у колі друзів, не переривайте чоловіка, коли він розповідає анекдот, вигуком: "Усі його знають"; не беріть під сумнів його компетентність щодо предмета розмови; не критикуйте його в присутності матері (дітей, знайомих і незнайомих); не дуже контролюйте, бо контроль з боку близької людини буває найобразливішим; не заперечуйте його прихильності до матері; кажіть йому якомога частіше компліменти, уважно вислухайте його пораду; не запрошуйте гостей, які йому не до вподоби, і не приймайте запрошень, що будуть йому неприємні; жінці, котра взяла другий або третій шлюб, бажано не згадувати вголос чесноти своїх колишніх чоловіків.

Етикет сімейних взаємин також визначає правила, які має пам'ятати подружжя: в разі тривалих конфліктів, частих сварок кожному треба замислитися над власною поведінкою. Адже йдеться не про розбитий чайник або склянку. Людина, котра постійно ініціює сварки, після самоаналізу часто-густо здатна дійти висновку, що "нерви в неї кепські!"

Це не означає, втім, що тепер можна бешкетувати із чистим сумлінням, брутально поводитися з чоловіком (дружиною) та іншими близькими людьми. Винуватцям сварок варто запитати себе: а чому я весь час нервуюся? Нерідко трапляється так, що вдасться усвідомити істинну причину знервованості, й життя налагоджується.

Добробут, щастя сім'ї величезною мірою залежать від уміння зі звичайного, буденного, з повсякденних справ "створити свято" один для одного. Не буде суперечок, сварок, дрібних образ. Адже псувати життя через дрібниці - неприпустима дурість.

Іноді конфлікти або сварки, що виникають без жодного видимого приводу й супроводжуються взаємними образами, зводяться нанівець пропозицією розлучитися. Але вдаватися до цього слід у найскрутніших випадках. Дотримуючись у дискусіях певних правил, можна уникнути катастрофи, що насувається. Такими правилами, зокрема, є: ніколи не варто висловлювати свої претензії іронічним тоном - цей тон ображає, принижує й викликає у відповідь інстинктивний протест. Адже буквально все можна сказати по-доброму, по-діловому, чемно, тактовно й спокійно. Це єдино правильний тон у сім'ї. Агресивний тон, інтонація наказу дратують, принижують, ображають; заважають порозумінню усілякі натяки, яких слід уникати. Категорично неприпустимими є загрози вчинити самогубство. У суперечці двох не варто посилатися на думку третіх осіб. Цілком спокійна і дружня розмова подружжя перетворюється на скандал, щойно хтось із них пошлеться на думку своєї матері, брата, сусідки або когось іншого; у сімейних дискусіях будь-що треба уникати численних узагальнень на кшталт: "Ти взагалі якійсь.", "Ти завжди." Необхідно говорити про певні факти або конкретні випадки - і тільки про них.

Постійні претензії убивають кохання. А заслужені докори - особливо. "Чим зауваження, докір правдивіше, тим образливіше". У цьому полягає парадокс сімейних взаємин. Тому вдаватися до них треба якомога менше. Інстинктивною реакцією людини, котрій ми висуваємо претензії, робимо зауваження тощо є бажання якнайшвидше ізолюватися від нас.

Правила гарного тону вчать, що краще не обтяжувати себе та близьких постійними, безперервними зауваженнями. Зауваження можна зробити раз, до того ж вельми дружнім тоном. Повторення зауваження й особливо висловлене гучніше за попереднє не принесе успіху: навряд чи партнер не пам'ятає про зауваження; якщо не реагує, тож або не хоче, або не може, і з цим нічого не поробиш; близьким людям можна простити їхні дивацтва або слабкості у недотриманні якихось умовностей, адже всі ми не без недоліків. Ангелів не буває.

Сказане аж ніяк не є закликом до всепрощення. Навпаки, багато чого вимагаючи від себе, людина має підстави очікувати цього й від інших. Одначе вимоги необхідно завжди висловлювати у належній формі й у відповідний час. Це доцільніше робити віч-на-віч і, ясна річ, не по телефону.

Духовна близькість подружжя порушується "короткими замиканнями". У сім'ї їх, поза всяким сумнівом, неможливо уникнути. Вихованість, правила гарного тону зобов'язують, а це дуже важливо, щоб ці замикання були по-справжньому короткими. Варто якнайшвидше вибачитися і відновити нормальні стосунки в сім'ї. Після примирення причину сварки і саму сварку треба остаточно забути.

Звісно, трапляються ситуації, коли після перемир'я необхідно будь-що з'ясувати окремі взаємні позиції, проте краще цього уникати. "Найгірший мир краще за добрячу бійку". Щоб загасити сварку, ліпше не роздмухувати вугілля.

У сім'ї не треба надто часто з'ясовувати стосунки. Поведінка одного не завжди зустрічає абсолютне розуміння іншого. Краще запитати партнера, чому він вчиняє саме так, а не інакше. Якщо відповідь не задовольняє, не слід силкуватися осягнути всю правду. Партнер бажає про неї не говорити, це його право, а притиснутий до стінки він іноді вибовкає те, про що думав подумки. Цілком імовірно, він би ніколи не сказав цього, аби не засмучувати людину, котру палко кохає.

Сімейні відносини вимагають, щоб кожна заява партнера приймалася з довірою. Ніколи не намагайтеся близьку, а тим паче кохану людину викривати в удаваній брехні. У спілкуванні з близькою людиною (і особливо з нею) треба чітко стежити за тим, що говориш. Вигуки "Ти що, з глузду з'їхав!", "Ти що, збожеволів!", "Чого ти дурня клеїш!" тощо може, й свідчать про безпосередність наших реакцій, але не прикрашають розмову. Доречніше сказати: "Помиляєшся, любий", або "Ти помиляєшся, люба!"

Культура спілкування подружжя заперечує вживання навіть у напівжартівливо-дотепних звертаннях різких висловлень. Поготів ніколи не можна відповідати образою на образу. Реакція на наші слова не завжди збігається з очікуваною, тож, самі того не відаючи, не бажаючи, ми інколи сильно ранимо партнера. Особливо коли необережне слово було сказане без жодного злого наміру. Людина, котру вдарили чи вразили словом, може простити, натомість криваві рани в її серці залишаються, причому надовго.

Напевно, у будь-якій суперечці дружину переконає заява чоловіка: "Ти мій найдорожчий скарб". Незрозуміло, чому чоловіки дуже рідко використовують цей чудовий аргумент. Було б добре, якби ми могли засвоїти всі ці правила сімейного етикету, попередньо не припустившися помилок. Вони по-збудуть нас від жахливих днів туги і злості на себе, від свідомості своєї недосконалості в питаннях культури спілкування.

2. Навчання дітей етикету в сім'ї та школі


Навчання етикету передбачає моральне, естетичне й трудове виховання дитини. Відомо, що усвідомлене спонукування до активної праці ґрунтується на глибокому розумінні сутності праці як вищої цінності, котра є не лише засобом для існування, а й важливою умовою розвитку особистості, її першою життєвою потребою.

Втім, як свідчить практика, соціально-моральне значення праці як найголовнішої діяльності людини дуже часто усвідомлюється недостатньою мірою.

На питання про головні риси старшокласника 1990-х років хлопці відповіли: широка поінформованість, інтерес до мистецтва, спортивність.

Коли ж їх запитали, наскільки характерною рисою для них є праця, замість відповіді натрапили на зустрічне питання: "А що ви маєте на увазі?"

Б. Нікітін, відомий ентузіаст нових методів виховання, писав, що коли дитина починає вимовляти перші звуки - ми прагнемо її навчити говорити, коли вона підводиться на ніжки - ми вчимо її ходити, щойно малюк узяв у руки ложку - ми вчимо його їсти, але 7-8-літню дитину, вже здатну до простих, легких видів праці, ми цілих 10-15 років оберігаємо від неї (тобто від праці. - В. Ш.), наче від чуми. А потім вже дорослу занурюємо на вісім годин у роботу, не підготувавши її ані фізично, ані морально, начебто "трудові якості" не вимагають розвитку й удосконалення, подібно до мовлення, ходіння чи вміння писати. Зрештою ми обкрадаємо особистість, позбавляємо дитину природної жадоби до праці. Відбувається запізнення до праці, що обертається потім і запізненням на роботу, і нескінченними перекурами, і навіть прогулами.

Народна сімейна педагогіка здавна підносила на моральний п'єдестал раннє трудове самоствердження ("він у мене вже за мужика!", "вона - справжня господиня в домі!"). Якось непомітно почало сходити нанівець розуміння моральної значущості раннього трудового дорослішання власних дітей. А дарма. Як виховати працьовитість поза працею?

На превеликий жаль, школа також допомагає сім'ї "охороняти" дітей від праці. Письменник О. Радов слушно наголошував, що міська школа недостатньо виховує працьовитість і дисциплінованість. І справді, без серйозної трудової діяльності важко виховати й дисципліну, й відповідальність, й активну громадянську позицію, тобто саме ті якості, які є ключовими для формування особистості та виховання культури поведінки. А "іграшкова" праця в сім'ї та школі ображає самолюбство дітей, котрі дорослішають, і жодною мірою не сприяє зародженню в них інтересу й сумління до праці.

При формуванні етикету в сім'ї та школі виникає прогалина, зумовлювана недостатньою моральною підготовкою підлітка до правильного засвоєння головного принципу розподілу життєвих благ - за працею. Французький письменник Е. Базен у романі Талас сови" писав, що дитина має знати про розподіл грошей у сім'ї: скільки потрібно на харчування, одяг, білизну, гігієну, комунальні послуги, транспорт, а скільки - на задоволення.

Це надає вагомості дитині у власних очах.

До того ж саме така праця стає мірилом гідності людини й мірою її добробуту. Людина формується діяльністю (працею). Праця є первинною у становленні особистості. Праця - це вирішальний чинник людського буття, оскільки виступає природною умовою життя людини. У праці, діяльності виявляється сутність людини.

За працею розподіляються блага, працею визначаються морально-етичний образ людини, її значимість й авторитет у колективі і суспільстві. На жаль, практика праці як підґрунтя формування етикету в умовах школи і сім'ї поки що відпрацьована недостатньо, і діти уявляють її здебільшого по-думки, хоча працювати вони готові й колективно, й безкорисливо, й багато. Тож у чому річ?

На нашу думку, основними помилками, яких припускаються батьки у вихованні дітей, є такі:

·батьки надмірно жаліють своїх дітей, щосили намагаються вберегти їх від труднощів життя. А втім, по-справжньому шкодувати й берегти дітей - це означає готувати їх до самостійного життя, до життєвих випробовувань, допомогти їм розібратися в самих собі та інших (адаптуватися в житті);

·діти виростають соціально пасивними, звикають жити у тепличних умовах, покладатися на матір, часто-густо не можуть захистити власну гідність. "Перш ніж покохати в дівчинці жінку, хлопчик має любити в ній людину, пережити почуття захвату, гордості, натхненності найвищою людською радістю - радістю інтелектуального, естетичного спілкування людини з людиною", - говорив В.О. Сухомлинський;

·мати - рабиня, батько - холуй. "Я виросла в нестатках і турботах, тож нехай моя донька цього не знає", - у такому разі дочка зазвичай вміє лише красиво вдягатися (але пере й прасує мати). Мати-ра-биня не може викликати поваги у дочки, тому наслідувати свою матір-рабиню така донька не стане.

Для виховання хлопчика дуже важливий авторитет батька, його гідність. Батько-п'яниця, непорядний і байдужий не викликає поваги. Французький учений Ш. Фур'є писав: "За те, що жінку тримають у рабстві, ніхто не несе покарання більшою мірою, ніж сам чоловік". Чому? Тому що приниження жінки руйнує природну гармонію між чоловіком і жінкою, воно образливе як для жінок, так і для чоловіків.

Батько - це сила, розум, опора сім'ї в життєвих негараздах. Це розважливий, справедливий старший друг. Він великодушний і самовідданий. Він не дозволить схибити на життєвому шляху. Відсутність батька зумовлює розвиток у хлопчика негативних рис: боягузливості, усамітненості, впертості, агресивності. Авторитет батько здатен заслужити справами, турботою про дружину і дітей.

Практику залучення дітей до цілеспрямованої, серйозної, дорослої праці, що сприймається як шляхетне покликання, далеко не завжди можна зустріти у наших сім'ях.

Якщо підліток із раннього дитинства займається цікавою справою, неробство завжди обтяжуватиме його. Соціологи звернули увагу на те, що серед молодих робітників-раціоналізаторів практично ніколи не трапляється порушників трудової дисципліни. Інтерес до праці не можна підміняти однією лише цікавістю (хобі). Треба, щоб у підлітка була цікава, корисна справа, що сприятиме невпинному зацікавленому морально-етичному вдосконаленню особистості, позаяк праця - це завжди добро, віддане людям. У цьому випадку розвивається особистість та гідність, а праця сприймається як духовна цінність.

А.С. Макаренко вважав за потрібне давати дитині кишенькові гроші, щоб вона мала змогу обмірковувати витрати, планувати їх, заощаджувати на одному, щоб придбати інше. Найрозумніше - перетворити обговорення домашніх питань сім'ї на традицію. Загальні збори, "раду сім'ї" треба старанно готувати, щоб дитина навчилася усвідомлювати реальну вартість грошей, розуміти, що далеко не все, що заманеться, можна купити одразу; розрізняти основні й другорядні потреби сім'ї; вміти піклуватися про сімейні нужди.

Діти тривалий час одержують блага в сім'ї не за працею. До яких меж зростатиме обсяг споживання підлітком незароблених благ? На це питання не можуть дати відповідь ані сім'я, ані школа. Сім'я може виховати в дітей необхідну моральну навичку: не бери, якщо не заслужив; шукай справу, якою можна було б відповісти на турботу.

Праця підлітка у сім'ї має оцінюватися за моральним принципом "за працею й честь" і зіставлятися із самооцінкою, тобто дитина має відповідати сама перед собою: яку я приношу користь? Так, Ю.П. Азаров радив, що будь-який виріб, зроблений руками дитини, варто берегти, бо він дорожчій за кришталеву вазу.

Необхідно з дитинства привчати дитину бачити кінцевий результат своєї праці й дбати про тих, кому ця праця призначена. Тоді значно поменшає браку і на роботі.

Праця завжди важка. Треба вміти якоюсь мірою долати самого себе. В одній школі учень запитав льотчика В.К. Коккінакі, чи завжди йому легко працювати. Славетний льотчик відповів, що коли працюється легко, він ловить себе на тому, що працює несумлінно. Адже сумлінна людина завжди шукатиме, де їй найцікавіше і де вона може принести максимальну користь. Робота нерідко буває неприємною, буденною, але сумлінна людина не може відмовлятися від неї.

Чому б не мати вдома куточок-майстерню для дитячої праці? Адже робити будь-що слід тільки добре. У народі кажуть: "Орач не той, хто оре, а той, хто милується своєю роботою!". Діти любитимуть працю в сім'ї і шкоді, вона буде для них радістю, якщо довіряти дітям, вважати їх повноправними учасниками трудового процесу, доручати їм пошук оптимального варіанта.

Дружина американського винахідника Томаса Алва Едісона згадувала про його захопленість: "Якщо ви уявите собі людину, котра живе в стані безперервного збудження, котра нічого не бачить і не чує навколо, яка ні про що не думає, не робить нічогісінько з того, що безпосередньо не стосується розв'язуваного завдання, ви матимете якнайточніше уявлення про Едісона під час роботи".

Пропонуємо низку рекомендацій на доповнення наведених раніше:

·трудові традиції у кожній сім'ї - це своєрідна сімейна естафета;

·елементи конкурсу, орієнтування на те, хто "більше вміє", хто якісніше виконає своє доручення;

·трудова нарада членів сім'ї, у якій діти беруть участь в ухваленні рішення нарівні з дорослими;

·навчання елементів НОП (наукової організації праці); трудова звітність за тиждень на сімейній раді;

·планування спільних справ батьків і дітей; обов'язкова естетична оцінка дитячої праці.

У домашній праці головне, мабуть, не робота, а турбота. Домашня праця - ще добра школа підготовки майбутнього сім'янина. Ініціатором домашньої праці майже завжди виступає мати. А чи не можна батькові виявитися ініціатором благоустрою подвір'я, домівки, ігрових дитячих майданчиків, тобто вийти разом із сином попрацювати за межами квартири. Ми всі скаржимося на перевантаженість шкільних програм, а самі й у школі, й удома робимо все, аби звільнити дітей від праці. Тому й ростимо ледарів. А де неробство - там і злочини. Духовний вакуум, в якому іноді опиняються підлітки, заповнює схильність до шкідливих звичок.

Етикет взаємин у сім'ї та школі ґрунтується на увазі до людини, на повазі людської гідності. "Щоб завтра прийшов пострижений!" - гримає вчитель-майстер ПТУ на учня. - "Якщо наважишся прийти із довгим волоссям, власноруч пострижу тебе наголо". Неважко збагнути, що сталося далі. Учень не прийшов зовсім - ані стрижений, ані з довгим волоссям. Почався затяжний конфлікт за участю батьків, директора. Дратівливість педагога часто-густо викликає лише негативний ефект. Чому? А тому, що супроводжується, як правило, зневажливим ставленням до дитини. А без поваги наша вимогливість, наголошував А.С. Макаренко, виявляється малоефективною.

Майстер Санкт-Петербурзького технічного училища № 79 Н.Г. Пакуліна чинила по-іншому. Вона, начебто між іншим, сказала хлопчиську із довгим волоссям, що ця стрижка йому не пасує і показала журнал мод. Не одразу, а за три-чотири дні учень прийшов підстрижений. Мета була досягнута тактовністю наставника, його повагою до особистості учня.

Л. Богопольська у статті "Навчити повазі" розповідає про відомого у Санкт-Петербурзі педагога-вихователя С.О. Апексєєва, котрий працює з важкими підлітками. Він поставив своїм вихованцям складне питання - як вони вчинять, якщо доведеться порушити закон і ніхто про це не дізнається. Вони відповідали докладно, нічого не приховуючи, мотивували свої вчинки. Причина відвертості не тільки в довірі до Алексеева, а й у кількох підсумкових словах видрукуваної анкети: "Дякуємо за щирі й докладні відповіді". Ця повага старшого друга зобов'язувала підлітків бути правдивими й серйозними.

У профтехучилищі при об'єднанні "Кіровський завод" до всіх без винятку хлопців вихователі-вчителі звертаються на "Ви". Л. Богопольська із вдячністю згадує свого вчителя О.О. Посінкова, професора-мистецтвознавця, який викладав у їхній школі біологію.

"Він дуже любив молодь. Ставився прихильно й доброзичливо до своїх учнів. Пояснюючи, захоплювався, жив у своїй розповіді, не чув ані дзвоника, ані галасу в коридорі. Він навчав нас, учнів, того "інтелектуального" стилю спілкування, який, на його думку, мав стати нормою наших відносин, нормою й правилами етикету.

Щиро дивувався, якщо ми розмовляли під час відповіді нашого товариша, й зауважував, що це цікаво. Нічого особливого у відповіді не було, але натхненний підтримкою вчителя однокласник оживав на очах, мова його набувала образності, яскравості.

Так на уроках професора Посінкова вчилися ми слухати не тільки себе, а й сусіда по парті, а в майбутньому - і співрозмовників.

Жодного разу професор не виставив оцінки несправедливо. Найбільше страждав, коли йому доводилося ставити "посередньо" і закликав нас не плисти по життю, а твердо крокувати.

Навчалися ми в нього дивовижній властивості душі - здатності до співпереживання, до співчуття.

. Давно вже пішов із життя улюблений учитель, але ми й досі не говоримо про нього "жив": він живе у пам'яті, справах своїх учнів".

Доброзичливість, поважне ставлення до вихованця мають бути не винятком, а правилом для кожного вчителя - наставника молодих. А втім, нерідко можна почути:". Я теж маю право на власний настрій, - каже молода вчителька. - Іванов на уроці крутиться, базікає, заважає, то невже я маю гладити цього шибеника по голівці?"

Спадає на думку давня історія, що трапилася в перший рік роботи в школі Л. Богопольської. Це був відмінний урок, що його дали молодому вчителеві п'ятнадцятирічні підлітки, котрі довели, що за партами сидять не просто учні, а люди. А сталося таке. Богопольській дали два дев'ятих класи. Один одразу став улюбленим - там було доволі тихо, й усе йшло так, як розписано в педагогічних підручниках. Натомість в іншому - бурхливо реагували на все. І вона щосили намагалася втихомирювати їх постійними зауваженнями.

Одного разу, ввійшовши у клас, вона опинилася у цілковитій тиші, яка одразу стурбувала її. Перед нею були не обличчя, а маски, на яких нічого не відбивалося. Пролунав дзвоник, і всі мовчки вийшли з класу, одна дівчинка, що йшла останньою, промовила: "Бачите, як сьогодні було нудно. Адже ми живі люди, а ви не хочете на це зважати. І галасуємо ми не тому, що нам нецікаво, а тому, що ділимося враженнями. А дехто з учителів цього не розуміє і не поважає нас".

Мистецтво шанувати людей, бути милосердним, терпимим, поблажливим до окремих їхніх недоліків починається з нас, учителів, батьків.

В одній із київських шкіл проводили молодіжний диспут зі старшокласниками, присвячений моральному обличчю молодої людини. У 9-10 класах не все було гаразд із навчанням і дисципліною. Першим слово взяв учитель, людина середнього віку. Він почав розповідати про себе і своїх товаришів, пригадавши важке воєнне і повоєнне дитинство, голодні трудові будні, мимоволі вдався до узагальнень, а потім, як це часто трапляється, до обвинувачень, закидів, схожих на категоричну вимогу відшкодувати невідновлювані втрати. Хлопці переглядалися, підводилися, бурмотіли, наче перепрошували, тож ситуація навдивовижу нагадувала якесь каяття. Диспут був зіпсований, хлопці замкнулися, серцем відчуваючи, що відвертість у цьому разі може їм тільки зашкодити.

О. Романченко на шпальтах "Літературної газети" описує ставлення майстра меблево-складального комбінату до новачків. Майстрові цьому щоразу підкидали нелегких учнів, знаючи, що він уміє завойовувати довіру хлопців. Проте якось і йому дістався міцний горішок - учень, котрий уже попрацював на різних підприємствах і на жодному не став своїм. Новий учень з'явився у бригаді без найменшого наміру братися за роботу. Всім своїм виглядом він начебто заздалегідь клав край будь-якій спробі залучити його до спільних справ, примусити бодай до чогось. Одначе в цій бригаді його ніхто ні до чого не примушував, але й не ігнорував демонстративно. Хлопці працювали, радилися з майстром, тоді як хлопець гордовито стояв біля вікна, оглядав подвір'я зі штабелями дощок. і час від часу зухвало поглядав на годинник. Наблизилася обідня пора. Хлопці вирушили до їдальні, весело перегукувалися, а новенький навіть не ворухнувся, демонструючи цілковиту байдужість до того, що відбувається. Й отут до нього підійшов майстер. Хлопці напружено чекали: ніхто не міг угадати, що станеться далі, майстер узагалі нерідко дивував їх непередбачуваністю власних дій. Напружено очікував майбутню розмову й новенький. Про можна було здогадатися навіть з його пози - вона стала ще зухвалішою. Раптом у цілковитій тиші пролунав рівний і спокійний голос майстра:

Ваша високість, обід сюди накажете подати?

Новачок тривожно озирнувся, допитливо оглянув хлопців, побачив, що з нього не кепкують, і несподівано розсміявся сам. Напевне, збагнув, як виглядає з боку у своїй недоречній зверхності.

Очевидно, хлопчака цього часто-густо розпікали й удома, й у школі, й на роботі. І цього разу в майстра, мабуть, теж були "заготовлені" повчання і докори, тим паче, що підліток на них заслуговував. Але таємниця майстра була в тому, що він і гадки не мав про чиюсь нікчемність. За порожньою бравадою учня він зумів розгадати самолюбні муки невдахи, котрий щосили намагався обстоювати свою багаторазово потурану гідність, боявся видатися кумедним і жалюгідним у власній нездатності забити звичайнісінький цвях. На щастя хлопчиська досвідчений майстер належав до керівників (наставників), які відносини з людьми будують на засадах справедливості й незмінної поваги. І якщо суворість, вимогливість збільшувалася поступово, то справедливість і повага до людини, незалежно від її віку і зробленого нею у житті (доброго чи поганого), виказувалися негайно, з першої зустрічі.

Мови, математики, хімії, історії фізики дітей навчають з дитинства, а культуру спілкування, на жаль, прищеплюють не завжди.

Методом виховання у багатьох школах і досі залишається суворий тон і благоговійна відстань. На зборах часто торочать про дружбу та повагу, а на справді? Деякі вчителі самі знижують оцінки за поведінку. А втім, поведінка - це не зведення заборон і обмежень.

Усе починається в сім'ї. Нахабство теж. У деяких сім'ях вважають за нормальне грубіянити найближчій людині - матері. Там не почуєш жодного теплого слова на адресу старших. А з сім'ї людина йде до школи, а потім в інститут, на роботу.

У формуванні етикету за умов сім'ї та школи найважливішу роль відіграє усвідомлення й засвоєння юною особистістю того, що вважається мерзотним, непридатним:

·лінуватися, ледарювати, бути недбайливим дармоїдом;

·видавати за заслугу те, що є твоїм обов'язком;

·жадати від батька й матері того, на що ти не заслуговуєш;

·бути жадібним, корисливим, негостинним;

·соромитися простої праці своїх батька й матері;

·глумитися над старістю;

·лицемірити, казати не те, що думаєш і відчуваєш;

·плазувати перед сильнішим за тебе;

·давати порожні обіцянки;

·порушувати дане слово;

·доносити на товариша;

·малодушничати, уникати відповідальності за свої вчинки;

·байдуже ставитися до людського лиха;

·спрямовувати силу і фізичну перевагу на лихі справи;

·мовчати, коли треба говорити, й говорити, коли треба мовчати;

·відступати перед небезпекою й намагатися будь-що зберегти власний спокій і добробут;

·домагатися для себе полегшення за рахунок товаришів;

·кривдити дівчинку, жінку;

·не слухатися матері, батька, обманювати їх;

·базікати;

·глузувати з каліцтв;

·не любити й кривдити тварин.

Викладач Камчатського педінституту Б. Бушелєва розповідає, як вона на заняттях з культури поведінки показала четверокласникам стилізовану фігурку людини, вирізану з білого паперу, і запропонувала їм визначити, чи вихована ця людина. Чоловічок вирушив гуляти по партах і повернувся до неї з написом: "Містер Ікс". Тоді, прикріпивши фігурку посередині класної дошки й накресливши промені, які розходилися усебіч, вчителька запропонувала зробити чоловічка гарним, тобто наділити якоюсь ознакою вихованої людини. Пропозиції посипалися, наче з рогу достатку:

"Він завжди перший вітається!; говорить чарівні слова!; поступається місцем!; не вживає грубощів!; не ображає!; не штовхається!; завжди охайно виглядає!; прасує брюки!; полюбляє читати книжки!; у нього вдома чисто!; допомагає вдома!; навчається добре й відмінно!. "

Хлопці не скупилися. На хвилі щедрості вони нагороджували чоловічка такими чеснотами, яких навіть і самі не мали. Ознак вихованості виявилося забагато, втім, потім з'ясувалося, що їх можна узагальнити. Ми з хлопцями дійшли висновку: вихованим називають того, хто вміє поводитися серед людей, зовні чистий і охайний, працьовитий, добре навчається, допомагає старшим, у кого лад у всьому, хто не марнує часу.

У перекладі "дорослою" термінологією це означає, що вихованість охоплює культуру спілкування, культуру праці, культуру зовнішності й культуру задоволення повсякденних потреб. Головними з перелічених вимог є культура праці й етикет мовного спілкування.

Проте ми проаналізували вихованість у плані змісту цього поняття. А можна спробувати зазирнути всередину і розглянути її з психологічного боку.

На автобусній зупинці дівчинка, котрій років вісім-дев'ять, уважно розглядає обличчя людини, знівечене шрамами й опіками. Кремезний, високий чоловік безпорадно щулиться, піднімає комір пальто, відвертається. Але дівчинка, випроставши руку з руки матері, обходить його навколо і знову пильно вдивляється, не мигаючи. Чому дитина поводиться непристойно?

Важко припустити, що тут має місце свідоме бажання скривдити незнайому людину, зробити їй боляче, порушити норми етикету. Щоб правильно поводитися, обов'язково треба знати норми етикету і правила поведінки. Інтуїція, почуття, навіть прихильне ставлення до людей не завжди підкажуть, як треба вчинити в тій чи тій ситуації. Чи слід вітатися з незнайомою людиною, котру ти, втім, щоранку зустрічаєш на зупинці? Хто припиняє телефонну розмову: той, хто зателефонував, або той, кому телефонуємо? Чи слід знімати взуття і вдягати хазяйські пантофлі, прийшовши в гості?

Отже, знання правил етикету - необхідний елемент вихованості. Але саме по собі воно ще не робить людину вихованою. Особливо якщо дотримання норм етикету сприймається як неминучий, але тяжкий обов'язок.

Одна невигадлива дівчинка в шкільному творі написала: "Нас навчали, як поводитися в їдальні, у кіно, вдома та в інших місцях. Коли мені заманеться, я ці правила виконую, а якщо не захочу, то й не виконую". Але не всі такі відверті. І чимало трапляється людей, котрі, знаючи правила етикету і дотримуючись їх (нічого не вдієш, вимога часу!), у глибині душі вважають їх порожніми й нікчемними умовностями, які ускладнюють життя.

Щиросердне сприйняття правил етикету і гарного тону, глибока переконаність у доцільності й обов'язковості їх, палке бажання слідувати їм - це теж важливий психологічний елемент вихованості. Його треба формувати обережно і старанно, використовуючи для цього всі можливості, й передусім виховну силу мистецтва, особливо в сім'ї та школі.

Але чи часто з'являється у наших фільмах, на сторінках книжок, у спектаклях герой із бездоганними манерами? Якщо це й трапляється, то гарні манери персонажа майже завжди є першою ознакою того, що він - тип негативний.

Проте буває й так: людина знає правила етикету, розуміє їх морально-етичний зміст, прагне дотримуватися їх, та попри все в очах оточення виглядає недостатньо вихованою. Причина цього така: у процесі повсякденного життя і спілкування з людьми нам доводиться виконувати безліч простих і неодноразово повторюваних дій - подати загублену річ, допомогти вдягти пальто, поступитися місцем, пропустити вперед, радо привітатися, чемно вибачитися, невимушено вклонитися, користуватися столовими приборами тощо. Але навіть найелементарніші з цих дій потребують певної навченості. Пропустити супутника у дверях - і це треба вміти. А впродовж дня, тижня доводиться сотні разів приймати такі міні-рішення. Майже три століття тому англійський філософ Дж. Локк писав: "Якщо душа людини, котра живе в суспільстві, поглинена тим, щоб неспокійно стежити за кожною дрібницею своєї поведінки, то поведінка стає лише вимушеною, незграбною, позбавленою грації". По-справжньому вихованим можна назвати тільки того, в кого вироблені стійкі й міцні правила етикету, в кого вони перетворилися на звичку. У звичці дія автоматизується і здійснюється без спеціальної мотивації. Так, наприклад, ми говоримо про звичку, коли юнак просто не в змозі сидіти, якщо поряд стоїть жінка. Цінність доброї звички у тому й полягає, що вона звільняє свідомість людини від дрібних турбот і дає їй змогу зайнятися важливішими справами.

На користь виховання гарних звичок виступав К.Д. Ушин-ський. Він порівнював добру, гарну звичку з моральним капіталом, покладеним людиною у свою нервову систему. Капітал цей безупинно зростає, і відсотками з нього людина користується ціле життя. І, навпаки, дурна звичка - невиплачена позика, вона може довести людину до цілковитого банкрутства.

Чим частіше ми повторюємо правильні дії й учинки, тим менше зусиль потребують вони від нас, тим кращою стає наша поведінка (досконалішою, невимушенішою, природнішою). Цілком справедливим є твердження, що звичка - це друга натура.


3. Культура взаємин батьків і дітей


Твоя сім'я - це твоя доля. Щастя дітей починається зі щастя батьків. Тут його причина й підмурок. Сімейне виховання ґрунтується на трьох засадах: увага, повага й вимогливість.

Моральне формування особистості починається у сім'ї. Від матері та батька, старших сестер і братів, бабусь і дідусів дитина дістає початкові відомості про навколишній світ, про норми взаємин з іншими людьми. З рідної домівки несе вона у дитячі ясла, садок, школу свої навички, звички, культуру поведінки.

І незважаючи на те, що з перших років життя дитини у формуванні її особистості беруть участь вихователі, вчителі, друзі, потенційний заряд морально-етичних якостей, набутий у сім'ї у сукупності культури емоційних почуттів, постійно справляє на неї величезний вплив.

Батьки часом засмічують голови своїх дітей неправильними уявленнями, недотепними поняттями, шкідливими поглядами та звичками. Вони нівечать душі своїх дітей так само, як були зіпсовані колись їхні душі.

У роки отроцтва та юності, формуючи своє Я, власні життєві позиції, людина мимоволі порівнює, зіставляє соціально-моральні, естетичні ідеали й установки із сімейними. Ступивши на самостійний шлях, людина шукає особисте щастя - створює сім'ю, відтворюючи тим самим спосіб життя батьків і затверджуючи свою, збагачену новим змістом, етику міжособистісних стосунків.

Важко переоцінити роль морального авторитету батьків у формуванні духовного світу дитини, у вихованні особистості. Авторитет, - справедливо наголошував А.С. Макаренко, - може бути істинним і хибним. До хибного авторитету він відносив:

·авторитет придушення, коли батько чи мати за найменші порушення норм поведінки карають дітей;

·авторитет відстані, коли батьки свідомо уникають контакту з дітьми, а доручення дають через бабусь, нянечок тощо;

·авторитет чванливості, коли батьки поводяться зарозуміло стосовно знайомих або співробітників, а діти наслідують, засвоюють цю огидну манеру;

·авторитет педантизму й резонерства - у разі, якщо мати або батько вдаються до дріб'язкового піклування над дітьми, читають їм доречні й недоречні марудні нотації, не домагаючись виконання доручень;

·авторитет доброти, коли батьки захвалюють дітей;

·авторитет купівлі, коли батьки за успіхи або слухняність обіцяють дітям подарунки;

·авторитет панібратства, коли без урахування вікових особливостей дітей батьки поводяться з ними як із рівними собі.

Усі ці види хибного авторитету походять від морально-етичної, педагогічної, психологічної необізнаності батьків. Проте важливо не тільки те, скільки часу батьки проводять із дітьми, а й як вони його проводять. На жаль, не всі батьки це розуміють. Деякі батьки мають слабку моральну, педагогічну, етичну, психологічну підготовку і не готові дотримуватися підвищених вимог до виховання дітей, прагнуть перекласти турботи з виховання на бабусь та дідусів, на садок і школу, на армію і суспільство.

У народі кажуть, що вустами немовляти "мовить істина". Мимоволі пригадується один випадок. Якось увечері сім'я зібралася вдома: дружина дивилася телевізор, чоловік читав газету, дитина малювала. Вражена вродою співачки, мати звернулася до сина зі словами замилування.

"Олексійку, поглянь, яка вродлива жіночка співає". Син глянув на екран, потім на матір і сказав: "Ти теж вродлива!" Цією фразою він відвернув увагу батька від газети. Той подивився на дружину зовсім іншими очима. Дитина допомогла батькові осягнути мить впізнавання там, де, здавалося б, усе давно ясно.

Важко впливати на духовний світ дитини, якщо в сім'ї немає духовного комфорту, немає любові й порозуміння. А щастя і порозуміння у наших руках. Отже, не уникайте ніжних слів, не бійтеся похвалити один одного, не принижуйте і не ображайте людську гідність.

Життя коротке й різноманітне, а щастя - це нормальний стан людини. Взяти принаймні таке визнання: "Я закоханий, наче хлопчисько. І в кого б ви думали? У свою дружину, - каже мені давній приятель, - а втім, ми з нею живемо вже десять років. Мені завжди хочеться зробити їй щось приємне". Звісно, кохання творить дива, робить людину краще й чистіше.

Проста деталь побуту. Вранці йдуть на роботу. увечері повертаються додому. Але зверніть увагу, як ідуть і як повертаються.

А сімейний обід? Як важливо почути слова подяки за приготовлений обід, побачити посмішку, відчути бажання допомогти.

Вчинки батьків, їхня поведінка, моральне сприйняття дійсності - найголовніше у створенні сприятливого клімату сімейних стосунків.

Дитина - це дзеркало, в якому відбивається духовний світ батьків. Уважно придивіться до своєї дитини і ви побачите у ній самих себе. Виховати - означає впливати на дитячу душу найліпшим, що є у нас самих.

Необдумане слово або негідний вчинок укарбовуються у дитячій душі.

Людина входить у світ не моральним і не аморальним, не героєм і не злодієм, вона й не добра й не зла, не гарна й не погана. Вона приходить у світ ніякою. Тож якою вона буде, цілком залежатиме від нас - людей, котрі живуть поряд.

Найчастіше ми припускаємося однієї й тієї самої помилки: віримо у власну безгрішність і право вершити суд, а якщо виходить щось не так, провини за собою не визнаємо. Чимало є таких батьків, які з надзвичайною легкістю дарують дітям власні хиби й недоліки, а потім карають їх за це.

Перш ніж покарати дитину, спершу слід розібратися в самому собі. Будь-яке рукоприкладство - це педагогічне дикунство. Вдарити дитину - означає розписатися у власному безсиллі й нечуваному неуцтві. Адже часто дитина чинить неправильно внаслідок обмеженості свого життєвого досвіду, знань і вмінь. Помилки свої треба виправляти разом, тоді дитина повірить у щирість дорослого. Допоможіть їй стати краще, не принижуючи її, - і дитина обов'язково це сприйме.

Не слухняності слід домагатися від дітей, а вміння слухати і розуміти один одного. Часом дитину можуть вилаяти за те, що вона впустила ложку, натомість за зіпсований іншим настрій, за зневагу до іншого - промовчати.

Виховання в сім'ї - це правильно організоване спілкування, грунтоване не на підпорядкуванні й примусі, а на взаємовпливі, взаємодопомозі, взаємозалежності. На цій загальнолюдській нормі спілкування і будується етикет сімейних взаємин.

Будь-який учинок дітей викликає в батьків певну реакцію: посмішку, гнів, схвалення, несхвалення. У такий спосіб ми орієнтуємо дитину в складному світі людських взаємостосунків, формуємо в неї морально-етичні критерії, що мають спиратися на культ знань, культ скромності й культ жінки.

Про рівень цивілізованості, про загальну культуру суспільства судять за красою ставлення до жінки. Тому вже з дитинства хлопчику варто прищеплювати повагу до дівчинки, майбутньої матері. Тривала історія духовної культури і практика сьогодення доводять, що для виховання справжнього чоловіка батькам, учителям весь час слід підтримувати у колективі (сім'ї, дитячому закладі, школі, вузі) відносини, просякнені духом лицарської турботи про жінок, аби найменший вияв грубості або цинізму викликав протест і засудження, а не байдужість. Байдужість - це параліч душі.

Звитяжна людина бачить добро і зло не тільки очима, вона відчуває їх серцем і розумом. Тому у хлопчиків треба формувати могутній чоловічий імунітет проти байдужості, зухвалості, цинізму та підступності, позаяк без цього неможливий майбутній батько. Доброта без мужності перетворюється на безпорадність, на євангельське непротивлення злу.

У житті є не тільки краса і шляхетність, а й, на жаль, зло, підступництво, підлість, брутальність і нахабство. Жодні життєві обставини не можуть виправдати неетичність батьківської поведінки. Існує єдиний вихід - протиставити хамству особистий приклад. Хамство - результат поганого виховання і низької культури, невитриманості й егоїзму. Як відповісти на брутальність і образу дружини (чоловіка)?

Зберегти гідність і нервові клітини, котрі, як відомо, не відновлюються?

Наука свідчить, що спілкування в сім'ї виконує низку функцій: інформаційну, виховну, психотерапевтичну тощо. Ізоляція людини призводить до важких і часом незворотних наслідків. Це відбувається в тому разі, якщо контакти подружжя позбавлені емоційності, а обговорювані питання стосуються лише побутових аспектів життя.

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері за найвище благо людей вважав спілкування. Як ми вміємо спілкуватися з близькими? Декому таке питання може здатися дивним: що тут уміти? З приводу такої позиції висловився Франсуа де Ларошфуко: "Найчастіше обтяжують людей ті, хто вважає, що вони нікому не можуть заважати".

Сила шлюбу - в моральній чистоті буденних відносин. Східна мудрість твердить: "Людина може уникнути невдач, спричинюваних обставинами, але від нещасть, які вона сама на себе наврочує, порятунку нема". Найбільше нещастя - це бездушність, невміння і небажання зрозуміти іншого.

Чистоту повсякденних стосунків подружжя зміцнює культура поведінки. її сутність - це мистецтво поєднувати свій індивідуальний розвиток з умінням цінувати гідність іншого. Це мистецтво бути іншим, залишаючись самим собою; мистецтво збагнути перебіг думок і почуття близької людини, не втрачаючи при цьому власного Я; мистецтво прийняти точку зору іншого. Сприймати іншу людину такою, якою вона є, навіть кращою, ніж вона є, осягати її внутрішній світ і передбачати поведінку - от ті найважливіші засади, здатні впливати на духовний світ дитини.

Гете стверджував, що поведінка - це дзеркало, в якому відбивається душа людини. Хамська поведінка свідчить про убогість натури, закоханої до самозабуття лише у себе. Шляхетна поведінка свідчить про велич душі людини, котра прагне загального блага.

Принципи і норми поведінки закладаються вдома. Етикет сімейних взаємин становить сукупність правил гарного тону, що регулюють форми взаємовідносин людей у домашній обстановці, у побуті.

Етикет сімейних взаємин охоплює такі основні принципи і норми, що впливають на розвиток духовного світу дитини.

Людинолюбство, гуманізм, почуття колективізму. "Усе живе - не одне, Усе живе багато в чому" (Гете). Людина завжди відчуває потребу в колективному спілкуванні. Батько (мати) навчає дитину зважати на колектив, шанувати його думку, адже людина може виявити себе, затвердити, самоутвердитися тільки в колективі. У колективі, у соціальному середовищі формується правильне розуміння особистих і суспільних інтересів.

Ввічливість. Ще тисячу років тому існувало золоте правило: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі!" Ввічливість - це така норма поведінки, коли людина затверджує власну гідність, шануючи гідність іншого.

Ввічливість виявляється в поштивості й шанобливості стосовно незнайомих людей. Це завжди приємно і красиво. Але не менш важлива ввічливість у відносинах із близькими. В аудиторії, де зібралися школярі, на питання: Хто любить маму? пролунала одностайна позитивна відповідь. На друге питання: Хто допомагає матері зняти пальто, коли вона повертається додому? із 400 юнаків руки підвели лише тридцять. Що ж це за любов до матері, якщо вона така безлика? Ввічливість не на одну хвилину, коли треба щось попросити в батьків, або чогось домогтися для себе, а ввічливість як властивість характеру, що виявляється в послужливості у відносинах між членами сім'ї й у першу чергу між подружжям.

Ввічливість ненадовго не може замінити щоденної практики чемної поведінки. Нерідко запитують: як захистити свою гідність, коли інша сторона поводиться зухвало, порушує елементарні норми сімейного співжиття? Відповідь може бути тільки одна: "Чемно!" Ця норма етикету має цілу гаму відтінків ставлення: від делікатності й м'якості до холодності.

Як виникають знущальні сварки? Напрочуд нерозумно. У пориві гарячності ми говоримо обранцеві те, що викликає в нього гнів. Потім починаємо напучувати: "Чи ти сліпа (сліпий)?" або "Скільки не кажи - наче об стінку горохом", або "Тебе й грім не прошибе", ба й ще гірше. Гідність уже зачеплено. І чим активніше ми "виховуємо", тим гірше.

Тактовність - вибір певного способу чемної поведінки. Сварці можна запобігти, дотримуючись елементарних норм сімейного етикету. Якщо чоловік (дружина) роздратований (на), ображений (на), варто ухилитися від зауважень, дати йому (їй) час заспокоїтися, охолонути. Не варто виливати власну роздратованість на близьку людину, адже решта зійде нанівець, а цей біль назавжди залишиться з вами. Якщо ви надто втомилися, намагайтеся відволікатися, розслабитися, переключитися: зробіть зарядку, прибирання, прогуляйтеся вулицею, послухайте улюблену музику, сходіть у крамницю за продуктами. Коли заспокоїтеся, проаналізуйте конфлікт, сварку: у чому проблема, якою є ваша мета, якою є мета коханої людини, що потрібно зробити для досягнення мети?

Намагайтеся запобігати сваркам, конфліктам: будьте милосердні, душевні й об'єктивні при невдачах і розбіжностях. Чим ви добріші, чемніші й люб'язніші у практиці сімейних взаємин, тим легше для вас буде розв'язання складних ситуацій і конфліктів.

Недоречне застосування норм увічливості може викликати іронічну посмішку, дратівливість, антипатію. Один і той самий вчинок за різних умов може сприйматися і як хиба, і як надлишок уваги й чуйності, - у будь-якому разі він буде безтактовним. Тактовність передбачає знання індивідуальності партнера, його характеру.

Вчені-психологи встановили закономірність, яка характеризує відмінності поведінки у чоловіків і жінок. Якщо, наприклад, жінки страждають від прагнення чоловіків збільшити психологічну дистанцію, тобто від відстороненості, то чоловіки, навпаки, - від намагання жінок скоротити дистанцію, від безконтрольного вияву будь-яких емоцій. У чому це виявляється?

Чоловік (дружина), повернувшись додому після роботи, хоче трохи залишитися наодинці. Партнер щосили намагається розвіяти, як йому здається, похмурий настрій друга. Виникає взаємне роздратування. Воно може перетворитися на ворожість, коли за півгодини-годину одному заманеться поділитися своїми сумнівами з іншим, а він (вона) у серцях навмисно якомога гучніше ввімкне телевізор, радіо, почне читати книжку або поратися в кухні. Щоб цього не сталося, потрібно вміти обмірковувати вчинки, прогнозувати модель своєї поведінки.

Тактовність - це така норма етикету сімейних взаємин, за якої ввічливість і товариськість підпорядковані готовності прийти на допомогу у потрібний момент. Розберемо й проаналізуємо прийоми тактовної поведінки у конфліктних ситуаціях.

Виникла проблема. Сусіди скаржаться, що балкон залило брудною водою, коли ваша жінка мила щось там у себе або що ваш чоловік зайняв у коридорі вільне місце, поставивши там шухляду! Далі йде неприємне звинувачення. Що робити? Тактовна людина спокійно вислухає зауваження, опанує обурення, а потім скаже, що вона стурбована й здивована. Дасть зрозуміти, що зауваження на адресу близької їй людини її зачепило, але вона не сумнівається, що злого наміру тут не було. Сталося якесь непорозуміння, спеціально він (вона) так не міг (ла) вчинити. Залишившись наодинці з дружиною (чоловіком), необхідно з'ясувати, в чому справа, переказавши їй (йому) зміст діалогу, що відбувся.

Розберемо ще один життєвий випадок. Ви збираєтеся в гості. Разом купили букет троянд, а до вечора троянди зів'яли. Разом купили костюм, а він виявився з дефектом. Ваш чоловік у гніві або в зневірі, йому хочеться перекласти провину на іншого. Як бути? Викликати "вогонь" на себе: "Це моя провина. Проґавила через брак досвіду. Не хвилюйся. Буде нам наука!"

Доброта і шляхетність. Людина за своєю природою істота соціальна. Роблячи добро іншим, ми відчуваємо радість, зробивши іншому краще, ніж собі. Доброта зобов'язує вчиняти з огляду на благо іншої людини.

Ще великий давньогрецький філософ Аристотель писав:

"… любимо ми тих, із ким приємно проводити час, а такі люди ввічливі, не схильні викривати помилки інших і сваритися; подобаються нам ті, хто вміє пожартувати і зрозуміти жарт, бо й те й інше приносять задоволення ближньому. Користуються любов'ю ті, хто не має звички дорікати нас благодіяннями. Любимо ми людей незлопам'ятних, котрі не пам'ятають образ і легко йдуть на примирення. Вселяють довіру ті, хто не лихословить й звертає увагу не так на дурні риси, як на чесноти друзів".

Ніщо так не допомагає у мить розпачу й розчарування, як щире і добре слово друга. Добро гоїть душевні рани, розсіює тривоги і страхи. Якщо чоловік почав замикатися в собі, мовчить, пригнічений чимось, намагайтеся з'ясувати причину поганого настрою, але без упертості й надокучливості.

Ніколи не дозволяйте собі лаяти чоловіка (дружину), коли вони перебувають в обуренні або пригніченому стані. Чуйна критика доречна, коли людина готова змінити ситуацію, коли душа її (його) зміцніла для діяльності та боротьби.

На гарний духовний настрій впливає і дотепний жарт. Завдяки йому нерідко зводять нанівець психологічну напруженість. Вихованим людям властиве почуття міри й у гостроті на язик. "А блазень, - писав Арістотель, - підпорядкований кумедному, і, якщо вийде розрада, він не пожалкує ані себе, ані інших, говорячи таке, чого ввічлива людина ніколи не скаже, натомість когось не зможе навіть вислухати. Стосовно невігласа, то для такого спілкування він негожий, позаяк ні в чому йому не сприяє, він усім незадоволений".

"Злодія можна зрозуміти й простити, убивцю не можна простити, але можна зрозуміти. А підступну людину не можна ані зрозуміти, ані простити. Байдужість, - за словами Льва Толстого, - це і є душевна підлість".

Учитель першим приймає на себе удар бездуховності, нахабства, що атакують його день у день, і йому не стримати цього натиску, якщо не підніметься на допомогу вся культурна громадськість.

Явним відхиленням від етикету сімейних взаємин є приниження людини. У домі з нагоди сімейного торжества зібралися знайомі, й один балакучий гість угледів дитячу скрипку, що висіла на стіні. І відразу фальшиво улесливим тоном, яким деякі дорослі намагаються розмовляти з дітьми, поцікавився, хто тут грає. Запитав, заздалегідь здогадуючись, хто саме може бути в цій сім'ї музикантом. І юний музика постав перед ним у всій чарівності своїх неповних шести років. На превеликий жах батьків, котрі зовсім не належали до числа тих, хто самозабутньо демонструє перед друзями й знайомими таланти своїх дітей, він попросив хлопчиська заграти. Той негайно здійнявся на стілець і зняв зі стіни скрипку. Невдовзі сталася заминка - знадобилися ноти, пюпітр. Батько сподівався відвернути увагу хлопчика. І тут на виручку прийшов дідусь, котрий наголосив, що все знайдеться. І що не потрібно принижувати людину. Слід сказати, що хлопчисько також виявив максимум делікатності: зіграв лишень одну вправу і щасливий, що приніс задоволення гостям, пішов спати. А втім, діло наближалося до того, щоб він йшов від гостей сповнений якщо не образи, то принаймні сумного здивування, чому дорослі такі непослідовні й так зневажливо поставилися до мистецтва, хоча й удавали, ніби їм цікаво. Краще за інших це зрозумів дідусь, котрий був наймудрішим за решту.

Принизити, образити людину зрештою неважко, до того ж чим вона вразливіша, тим легше це зробити. Тож чи можна забувати про підвищену чутливість юної душі, душі незахищеної, емоційної, відкритої?

Відмова у проханні. Чи завжди ми відмовляємо сину або доньці в прогулянці, купівлі морозива, зустрічі з друзями через те, що відмова ця була внутрішньо виправдана, по-справжньому необхідна?

Що може бути принизливішим за необхідність випрошувати, канючити? Утім, батьки, бува, попервах відмовляють, потім знову відмовляють, а врешті-решт зненацька поступаються після виснажливих і настирливих чіплянь. Виходить, відмова дорослих спочатку не диктувалася жодною внутрішньою логікою, тобто у ній взагалі потреби не було.

Ображають гідність дитини також байдужість до її інтересів і потреб, зневага в її силах і здібностях, які, й це всім відомо, вимагають безперервного розвитку саме за допомогою старших. Це також стосується розвитку сил духовних, морально-естетичних, і, ясна річ, розвитку інтелекту.

Епізод у тролейбусі: молода мама розмовляє із сином, хлопчиком років тринадцяти. Пасажирам напівпорожнього тролейбуса явно симпатизує ця пара: елегантна ерудована мама і вродливий, причепурений хлопчик. Власне, вони привернули увагу всіх пасажирів - їхня розмова лунала на весь салон. Зрив стався несподівано. Хлопчик затримав погляд на стародавньому будинку, що промайнув за вікнами, і запитав про нього. Мати лише знизала плечима. І тут утрутилася жінка, котра сиділа позаду. Вона вирішила допомогти. Одначе молода мама крижаним тоном заявила, що у них своя розмова.

Що виніс із такої ситуації хлопчик? Різні почуття можна було прочитати на його зашарілому обличчі: й розчарування - він, звісно, залюбки б послухав розповідь сусідки, й сором, і ніяковість - сам він поки не навчився от так, похапцем, заподіювати людям зарозумілі щиглі. Але, на жаль, за цим прослизнуло й щось гордовите - чи не було це передчуття можливості холоднокровно нехтувати почуттям спільності заради утвердження свого егоїстичного Я?

Одним із найважчих страждань дитинства може стати, приміром, відчуття матеріальної залежності. Не можна ставити дитину у становище людини, котра живе в постійному неоплатному борзі. Хоча водночас неприпустимо також ростити нахабного, свідомого утриманця, переконаного в тому, що всі навколишні йому зобов'язані, що він центр і "пуп землі". Докори викликають почуття протесту, жорстокості, проте не виховують жодних позитивних рис характеру. Чим керується переважна більшість батьків в аналогічних випадках? На наш погляд, тут дається взнаки деякий прихований виховний принцип, що виявляється не тільки в сім'ї, - гостра привселюдна реакція на поведінку молодих, аби приборкати їхню невгамовну енергію. Не спрямувати, а саме приборкати - шляхом нескінчених повчань і нагадувань. У такому разі вимогливість перетворюється на сварливість, ба й навіть на самодурство; серйозні, здатні дістатися серця дитини слова заступаються вигуками, а повсякденні дріб'язкові претензії затуляють все піднесене, до чого так палко закликають дитину.

Правила етикету - це правила моральні. Ситуативне зухвальство з роками переростає в якість, зумовлює формування грубого, жорсткого характеру.

Скажімо, у кав'ярні рокоче музика, напалено, вчорашні школярі - хлопці й дівчата - голосно розмовляють, сміються, цілком задоволені собою. А людям похилого віку делікатність не дозволяє зробити їм зауваження. Однак знаходиться людина, котра тихо каже молодим: "Будьте ласкаві, не паліть". А їй у відповідь лунає вельми брутальне: "А де це написано, що не можна?" Або інший випадок. У ліфті багатоповерхового будинку піднімаються син-третьокласник, його батько і стороння жінка. Син щось голосно розповідає батькові, а він дуже тихо: "Добре, потім докажеш". І на вушко синові: "Треба зняти шапку, адже в ліфті жінка. І не стій до неї спиною!" Син у відповідь також пошепки: "Вибач". Можливо, хтось скаже, що це дрібниці, і не варто звертати на них увагу. Але цей хлопчик ніколи не поводитиметься так, як ті хлопці у кав'ярні.

Звісно, знання правил етикету ще не означає вихованість. Треба, щоб це знання підкріплювалося внутрішньою вихованістю, високою моральністю. Без цього від етикету буде мало користі. Просто знати правила етикету замало, треба, щоб вони ввійшли у звичку, стали повсякденною потребою. Етикету треба навчати з дитинства. Свого часу А.С. Макаренко писав: "Хоч би скільки правильних вражень про те, що потрібно робити, ви не створювали, та якщо ви не виховуєте звички, я маю право сказати, що ви нічого не виховали".

"Я родом із дитинства", - повторював Сент-Екзюпері. Можна доволі ствердно казати, що далеке від ввічливості поводження, на яке мусимо наражатися в повсякденному житті, бере свій початок із дитячих років. Діти від народження вихованіші за дорослих: вони не лаються, не ображають один одного, не напиваються. І провина дорослих у тому, що вони все це прищеплюють дітям. Адже брутальне слово на адресу літньої людини при дитині повернеться вам не тільки від ображеного, а й від сина (доньки), які дістали від вас уроки спілкування з людьми. От чому в етикеті сімейних взаємин передусім слід вирізнити безумовні норми і правила, порушення яких із моральної точки зору неприпустиме.

Культурно поводитися необхідно не для того, щоб оточуючі вважали тебе вихованим, а щоб іншим було легше - от найважливіший принцип етикету. Сам по собі, без щирості, доброти, делікатності етикет ніщо. Іноді запитують: "Хто краще, людина добра, але нестримана, брутальна, чи холодна, зла, але з гарними манерами?" Відповідь одна: обидва погані.

Василь Шукшин зобразив "дивних" людей із народу, що несуть у собі моральну чистоту і вимогливість до життя. У його розповіді "Образа" йдеться про те, що неввічливість і брутальність можуть завдати серйозної травми.

Батько з дочкою прийшов у крамницю, де його почала ображати й принижувати продавщиця, випадково прийнявши за п'яницю. Це хамство вразило серце маленької Сашеньки. Вона замовкла, коли батько почав розбиратися з дядьками і тітками, а потім сказала: "дядьки і тітки погані". Батько взяв дівчинку на руки: "Крихітко ти моя. Невже ти все розумієш?"

В. Шукшин вустами свого героя запитує: доки ми самі сприятимемо хамству? Його вразила людина в плащі: її манера, її бажання догодити зухвалому продавцеві, чиновникові, просто хаму - причому догодити будь що! Адже ми самі розплодили хамів, самі! Ніхто нам їх не завіз, не закинув на парашутах.

У народі вважають, що вихований - вище за освіченого. Часом освічений лишає за собою право на принизливе й образливе ставлення до інших, на брутальність і нахабство.

А.С. Макаренко писав, що випускники педагогічних вузів нічого не знають про те, як треба говорити з учнем, немає вміння сидіти, стояти, не знають, як треба пройти східцями. Ви скажете, що це дрібниці. А він стверджував, що в педагогіці це не дрібниці. А.С. Макаренко наголошував, що навчання гарних манер треба починати з самих себе. Уміння сидіти, стояти, правильно вітатися, розмовляти, відповідати на запитання - найважливіші елементи етикету. От чому так важливо, щоб етикету вчили в сім'ї, в училищах і вузах.

Ми говорили, що культура поведінки походить від батьків. У дім завітав учитель. Син (донька) бачить і запам'ятовує: чи запропонували ви йому сісти; як привіталися з учителем; яким тоном розмовляли; чи почастували чаєм тощо.

Гарні манери, - пише англійська письменниця Барбара Картленд, - починаються в гарному будинку з простих, чемних слів. Перед приходом учительки в домівку мати говорить синові (доньці): "Вдягни чисту сорочку, прибери зі столу". Ази спілкування зі старшими, друзями, однолітками не зникають без сліду. У добрій, інтелігентній сім'ї не вибачають брутальності, неуважності, зневажливого ставлення до людей (і молодших, і старших).

На превеликий жаль, трапляються батьки, котрі на службі чемні й чуйні, а вдома, знявши пальто, заразом ховають у шафу і свою ввічливість. Такі люди (він або вона), прийшовши додому, постійно гарчать на чоловіка (дружину), мати, дітей, дорікають близьких у присутності дітей. Такі батьки втрачають авторитет. У відповідь на зауваження діти кажуть їм: "Поглянь на себе!"

Особливу роль в етиці сімейних взаємин відіграє культура спору. Від початку слід викоренити корисливу критику, тобто критику для зведення рахунків, для профілактики, заради вправляння.

Розглянемо приклад корисливої критики: "Ти мене дорікавша), що я погано готую (мало заробляю), тепер я скажу все, що думаю про тебе".

Критика для профілактики трапляється з будь-якого приводу з ранку і до вечора: "Ти не прав (а), ти помиляєшся, ти не розумієш елементарного".

Критика заради вправляння полягає у завданні першого удару для зняття відповідальності з себе. Наприклад, чоловік спалив сорочку і замість визнання власної провини дорікає дружині: "Завжди ти відволікаєш, заважаєш зосередитися, через тебе й праска перегрілася, і сорочку я спалив!"

У кожної людини є межа сприйнятливості і терпимості. Коли її перейдено, нервова система починає захищатися: спочатку з'являється дратівливість, а потім наступає цілковита байдужість.

Але особливо небезпечною для духовного комфорту сімейних взаємин є так звана вибухова критика. У сімейному спілкуванні щодня виникають непорозуміння. Якби не вони, то життя перетворилося б на суцільне з'ясовування відносин. Недомовки, як правило, знімаються в ході обговорення наболілого в атмосфері, що налаштовує на роздуми. Коли цього не відбувається, трапляється непоправне: одна зі сторін, помітивши помилку іншого, починає роздмухувати конфлікт. Наприклад, у їдальні розбито тарілку з сервізу. В однієї дружини ця незграбність чоловіка викликає бурхливий потік образливих слів, пов'язаний зі спогадом про розбиту три роки тому вазу, про плафон світильника, що лопнув, про те, що ножі завжди кудись зникають. Виникає сварка, в якій місце логіки заступають гірки емоції. Як наслідок - холодність, відчуженість, ба й ненависть, думки про розлучення.

Сімейна критика в присутності дітей неприпустима, а якщо вона раптом виникла, то має бути доброзичливою. Помічаючи помилки і недоліки дружини (чоловіка), розкажіть про свої власні, продемонструйте стурбованість долею близької людини.

"Без критики жити можна, проте рости не можна", - твердить народна мудрість. Критикувати в сім'ї можна і потрібно, але делікатно, інакше брутальна критика заторкне самолюбство, викличе ворожі почуття. Наголошуючи якійсь недолік, обов'язково покажіть, що на загал у вашому другові переважають чесноти. А найголовніше - не квапитися приклеювати образливі ярлики: "неохайний", "педант", "замурзанець", "чистоплюй" тощо.

Критика в сімейних відносинах має бути своєчасною, по гарячих слідах, у той час, коли людина шукає вихід. Робіть акцент при цьому на можливостях і шляхах виправлення помилок свого супутника життя. Дехто твердить: "Нічого, він (вона) і так мене любить". Це небезпечна й серйозна помилка. Позаяк любов і повага швидко виснажуються, якщо їх не підтримувати.

Письменник і врач-психотерапевт В. Леві зазначає, що у стосунках подружжя важливу роль відіграє образ гармонійно розвиненої особистості. Якою мірою наш образ справляє враження на іншого? Наскільки його образ наділений для нас яскравістю та свіжістю? Часто посилаються на відомий афоризм: "Не одяг прикрашає людину". При цьому чомусь забувають, що охайний домашній одяг теж впливає на естетичне сприйняття партнера.

І скільки глузду й витримки треба виявити, щоб позбавитися тих вражень, які щодня (словом, справою, одягом) формують улюблений образ!

Усім зрозуміло, що алкоголь і сім'я несумісні. Часом можна почути: "Нічого страшного, коли-небудь можна й випити!" Утім, давно доведено, що алкоголь вбиває добрі почуття, перетворює людину на ніщо.1867 року в Москві вийшла друком книжка: "Про пияцтво. Шкода, яку заподіює пияцтво фізичній і моральній природі людини. Досвіди, спостереження і думки вчених, філософів і юристів стародавнього і нового світу". У ній, зокрема, йдеться, що вже давні афіняни під пияцтвом розуміли пристрасть, притаманну егоїстам. Коли ця пристрасть укорінюється в людині, наступає громадянська смерть. Хоча людина існує, вона не живе, бо гине мозок - джерело думки. "Алкоголь озвірює й оскотинює людину" (В.Г. Бєлінський). Пиятикам у будь-якій сім'ї нема ніякого виправдання і вибачення. Ця виразка підточує і бюджет, і почуття подружжя, веде до розпаду сім'ї. Це відбувається в тому разі, коли люди забувають, що мета спілкування - це краса самого спілкування.

Список використаної літератури


1.Ботавина Р.Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: "Финансы и статистика, 2010. - 208 с.

2.Гах Й.М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

.Герасимчук А.А., Тимошенко О.І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

.Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. - 576 с.

.Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

.Зусін В.Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

.Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ "Університетська книга, 2010. - 288 с.

.Малахов В.Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

.Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

.Палеха Ю.І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012. - 250 с.

.Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

.Сердюк О.Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

.Статінова Н.П., Радченко С.Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.


Теги: Етикет сімейних взаємин  Реферат  Этика, эстетика
Просмотров: 18974
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Етикет сімейних взаємин
Назад