Естетика, як наука про пізнання


КУРСОВА РОБОТА

Естетика як наука про пізнання


Зміст


Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика естетики як науки про пізнання

.1. Поняття, сутність та особливості естетики як науки

.2. Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль

.3. Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування естетики як науки у сучасному українському суспільстві

Розділ 2. Становлення основних естетичних знань та приписів у сучасному українському суспільстві

.1. Взаємозвязок естетики з іншими науками філософського циклу

.2. Естетика та релігійні вчення: спільні та відмінні риси

Розділ 3. Місце та роль естетики в духовному житті україни на сучасному етапі її розвитку

.1. Низький рівень естетичних знань та уявлень як основна причина деградації суспільства

.2. Основні шляхи підвищення рівня духовних та естетичних знань в сучасному українському суспільстві як необхідна передумова розвитку соціально-правової держави

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Естетика (від грецького - відчуваючий, чуттєвий), філософська наука, яка вивчає сферу естетичного як специфічні прояви цілісного відношення між людиною і світом і область художньої діяльності людей.

Основними естетичними категоріями виступають: прекрасне і потворне, визвишене і низьке, драматизм, трагічне і комічне, героїчне тощо.

Категорії естетики розкриваються як своєрідний прояв естетичного освоєння світу в кожній з областей суспільного буття, людського життя - у виробничо-трудовій і суспільно-політичній діяльності, у відношенні до природи, в культурі і побуті тощо.

У визначенні категорій естетики присутня як обєктивна, так і субєктивна сторона естетичного освоєння. Якщо до обєктивної можна віднести наукове мислення, що опирається на загальні логічні закони і форми мислення, то субєктивна сторона - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали.

Естетичні категорії виступають своєрідними мірилами, згідно яких можна робити оцінку прекрасного. Ще з давніх-давен великі мислителі бралися розробляти основні естетичні категорії. Шукали формулювання, які б давали змогу більш чітко визначити, що таке прекрасне, які є якісні і кількісні форми його прояву, що виступає антиподом прекрасному, високому.

Щоб визначити, прекрасно щось чи ні, ми співвідносимо представлення не з обєктом за допомогою розуму заради пізнавання, а із субєктом і його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пізнавальне судження: стало бути, воно не логічне, а естетичне судження, під яким мається на увазі те судження, що визначає прикмету, яка може бути тільки субєктивною.

Із змісту попередніх питань нам стає достатньо зрозумілими предмети, специфіка, спрямованість етики та естетики. Ми можемо достатньо впевнено стверджувати, що обидві ці дисципліни стосуються суто людських зацікавлень та проявів. Власне, вони вводять нас в світ людського буття, значною мірою допомагаючи усвідомити особливості як цього світу, так і людини.

В цілому той світ, яким та в якому живе людина, є світом культури - дечого створеного людиною, а не існуючого в природі та космосі самим собою. Але саме внаслідок того світ культури несе на собі, в своїх формах та своєму змісті суттєві особливості людини, тобто постає таким, що розкриває та виражає її сутність та характерні прояви. Сюди, в цей світ, включають все те, що повязане із людською виробничою діяльністю та її технологіями, витвори мистецтва, обряди, культи, церемонії як світського, так і релігійного характеру, досягнення людей в галузі пізнання та розвитку форм розумної поведінки та ін. Проте не виникає сумніву в тому, що сутність культури сягає значно глибших речей, а саме - творчих можливостей людини, що так чи інакше зосереджені в явищах духовного плану. Тому в наукових цілях та цілях управління культуру досить умовно поділяють на матеріальну і духовну, вважаючи її осереддям саме останню. Коли ведуть мову про духовну культуру, на перший план виводять різноманітні стани свідомості, форми проявів свідомого життя та його здобутки. Оскільки етика та естетика стосуються внутрішніх орієнтацій людини, її, можна сказати, інтимних тем та питань, вони входять в склад духовної культури людства і, можна сказати, займають в ній провідне місце.

Як відомо, духовні явища і процеси не мають форм прямого та адекватного матеріального виразу свого змісту: навіть слова мови, які використовує цілком конкретна та відмінні від інших людей особа, є загальними для певної сукупності людей. Але в етиці та естетиці йдеться саме про духовний вибір, духовні рішення та орієнтири. Чи можуть в такому разі етичні та естетичні явища виконати своє призначення? - На це запитання існують відмінні, інколи навіть прямо протилежні твердження і думки. Люди, що мали справу із мистецькою діяльністю, чудово знають, як складно створити щось дійсно своє та оригінальне; як правило, різного роду обставини «збивають» майстра на якісь шаблони, загальноприйнятні взірці та вирішення. З іншої сторони, всім відомі свого роду престижні або модні уподобання в галузі мистецтва: в певні часи в певних країнах люди, що вважають себе обізнаними на мистецтві, ретельно слідкують за тим, хто що читає, які відвідує вистави та музеї; людину, не прилучену до певних мистецьких акцій можуть зневажати як необізнану. Те ж саме можна сказати й на адресу етичних норм: у ХІХ ст. датський філософ С. Кіркегор стверджував, що «етичні норми не виражають людської індивідуальності і не служать їй, оскільки вони є однаковими для всіх» [2, с. 156].

Тому, на його думку, триматися моралі - значить відмовлятись від своєї унікальності. Щось схоже ми знаходимо й в думках Ф. Ніцше, який вважав, що будь-які обмеження життя постають його послабленням, тому життя - поза мораллю. Отже, чи справді етика та естетика вводять нас в осереддя людської особистості, в сферу внутрішнього досвіду та вибору?

Слід сказати, що будь-що індивідуальне не може проявити себе як саме неповторне інакше, як лише у відношенні до чогось сталого та загального. Наприклад, якщо в нас немає єдиної міри для вимірювання розмірів тіл, то ми не зможемо виправдано судити про відмінності кожного з них за розмірами, якщо не існує єдиних правил для певних спортивних змагань, то ми не зможемо порівнювати їх між собою та робити висновки щодо унікальності та оригінальності певних спортивних досягнень.

Отже, перше, що ми повинні зрозуміти, це те, що існування загальних моральних норм, а також певних стереотипів у поглядах на певні мистецькі явища є необхідною умовою для порівнянь та оцінок дій, поглядів, суджень окремих людей. Уявімо собі, що всі люди чинять на свій власний розсуд, і між ними немає ніяких згод відносно дій; ясно, що в такому випадку у нас не буде ніяких засад для винесення хоч якихось виправданих суджень щодо таких дій.

Але це не значить, що ми, спрощуючи ситуацію, повинні тепер вважати, що чим ретельніше буде якась людина виконувати загальні настанови, тим вона буде оригінальнішею. Звичайно, це не так. Але саме в просторі індивідуального відношення до загальних усталених і може відбутись те, що утворює та виражає нашу неповторність. Тому як вчинки людей, так і їх поведінку слід оцінювати разом і тільки разом із їх намірами, думками, оцінками, судженнями, рішеннями. Поза цим дії людини перетворюються на фізичні явища (чи факти), які можна вимірювати засобами фізики та математики. Тому-то етика та естетика й постають не просто проявами соціально-гуманітарних наук, а й певною концентрацією особливостей соціально-гуманітарного пізнання, бо останнє, як ми вже зясували, передбачає комунікацію, інтерпретацію, внутрішній вибір. Значить, цим сферам знання належить центральне, провідне місце в духовній культурі людства. Тому недаремно, коли ми знайомимося із якимись культурами, зниклими цивілізаціями, ми всюди шукаємо їх виявлень чи-то в особливостях людського життя та поведінки, чи-то в формах виявлення їх творчого генію.

Коли ми ведемо розмову про місце етики та естетики в духовній культурі людства, ми не повинні забувати про те, що духовні явища складають органічну та невідємну частину загальних процесів людської життєдіяльності. Поза ними ця діяльність була би простим продовженням природно-космічного процесу, в якому люди були би не діячами, а лише його елементами. Тому духовні процеси не можуть бути відрізаними від загальних процесів життя. Але вони не повинні і зливатися із останніми: духовні явища надають процесами життя не лише сенсів, доцільності, а й змістового багатства, адже тільки завдяки свідомості ми здатні вписувати окреме явище, окрему подію в історію, в життя, в ціле поле культури, де дане явище набуває нової складності, звучання, нових виявлень. Тому в духовних явищах дуже специфічно виражаються та виявляються реальні процеси і події.

Ми не можемо не помічати певної однобічності в художньому творі, не можемо не відчувати певних меж моральних регулятивів, проте ми повинні розуміти й те, що поза їх присутністю в нашому житті останнє перетворюється на суто біологічний процес.

Звідси випливає й той висновок, що моральна та естетична діяльність не може не втручатись в життя, не може не реагувати на те, що і як в ньому відбувається. Більше того, саме ця діяльність досить часто починає помічати та виражати ті симптоми у житті, які звичайна людина може або не помічати, або, помічаючи, не бачити їх виразно та не надавати їм серйозного значення. Можна послатись на конкретні приклади. Скажімо, Ф. М. Достоєвський, зображуючи в своїх творах революціонерів, чітко фіксував їх своєрідний ідейний егоїзм, їх моральну хворобливість, і врешті передрікав величезні людські жертви, які будуть результатами захоплення суспільства революційними настроями, що й відбулось. Ціла низка європейських письменників так званого «втраченого покоління» зображували загальну деморалізацію та лицемірство європейського суспільства після першої світової війни; деякі письменники прямо стверджували, що і другої світової війни не уникнути. Ціла низка діячів культури, пройшовши шляхами цієї війни, стверджували, що саме моральний занепад привів Європу до таких ганебних явищ, як методичне знищення мирного населення, представників певних націй (циган, євреїв, словян). Тому можна впевнено стверджувати: ми не повинні ототожнювати етичні та естетичні ідеї, погляди, норми із життям, але ми повинні враховувати, що вони виражають життя, фіксують його стани та симптоматику, дозволяють помітити його аномалії або хворобливі стани [1, с. 15-16].

Нарешті, слід звернути увагу й на те, що явища і процеси, що перебувають в центрі уваги етики та естетики, вивчають не лише вони, а й інші науки, яких досить багато. Наприклад, етичні явища так чи інакше вивчаються історичними науками, етнографією, культурологією, емпіричною соціологією та ін. Естетичні явища досліджують мистецтвознавство, психологія, інформатика, ті ж самі культурологія та етнографія. Отже, ні етика, ні естетика не володіють пізнавальною монополією на вивчення своїх предметів; це значить, що вони повинні перебувати в активному контакті із іншими науками та сферами пізнання задля розширення предметних горизонтів своїх досліджень. Такий характер їх реального функціонування відповідає загальним особливостям соціально-гуманітарного пізнання.


Розділ 1. Загальна характеристика естетики як науки про пізнання


1.1 Поняття, сутність та особливості естетики як науки


Естетика (грец. ????????о? - чуттєво пізнавальний, від aisth?ta - відчутні речі та aisthanesthai - пізнавати) - філософська наука, що вивчає природу (функції, загальні закони і закономірності) естетичної свідомості (діяльності людини і суспільства, буття), наука про прекрасне.

Естетика - наука про чуттєве пізнання світу; наука про неутилітарне, споглядальне або творче відношення людини до дійсності, наука, що вивчає специфічний досвід освоєння оточуючої дійсності, у процесі чого субєкт відчуває, переживає стан духовно-чуттєвої ейфорії, піднесення, радості, катарсиса, духовної насолоди і т.д, відчуває свою органічну причетність до Універсуму, свою сутність неподільно з Першопричиною, Богом.

Метою естетики є філософське вивчення мистецтва <#"center">1.2 Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль.


Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.

Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів - учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом [8, с. 124-126].

Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості - індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю - живильний ґрунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання і догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури.

Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони - результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю [6, с. 56-58].

Буденна свідомість - початкова стадія розуміння особистістю і суспільством природного і соціального світу, їх обєктів і взаємозвязків між ними. Вона представлена думками та ідеями, поглядами та переконаннями, відчуттями і настроями, звичаями і традиціями, джерелами яких є життєвий досвід людей та їх знання. Її основними компонентами є емпіричні знання про світ, народна творчість (художня самодіяльність, ремісництво, народні промисли, технічне конструювання без спеціальних знань і спеціального обладнання, віршування «для душі», гра на музичних інструментах і т. п.) та суспільна психологія.

Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішнього боку дійсності. Тому для неї характерні обмеженість мислення, відсутність наукових понять, схильність до перебільшень в оцінці подій і фактів; змішування причин і наслідків, необхідності та випадковості, сутності та явища; консерватизм. У сучасній суспільній свідомості буденну свідомість часто називають здоровим глуздом. Його достовірність обґрунтовується досвідом, авторитетом, загальнодоступними даними науки. З позицій здорового глузду, у принципі, можна розглядати і обговорювати будь-які факти і події дійсності, але не слід забувати, що його можливості обмежені емпіричними узагальненнями та метафізичними рамками, а висновки далеко не завжди правильні.

Слідом за емпіричними знаннями, важливим елементом буденної свідомості є суспільна психологія (грец. душа і слово, вчення) - сфера соціальних відчуттів, уявлень, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобонів, традицій, звичаїв. її структуру утворюють стійкі психічні стани людей (чуття, емоції, настрої, забобони); явища (традиції, звичаї, звички); процеси (наслідування, навіювання, гіпноз); погляди, ідеї, уявлення (у вигляді переконань, вірувань, соціальних позицій) [4, с. 28-29].

Всі ці духовні утворення і суспільна психологія в цілому виникають і функціонують стихійно, безсистемно, під впливом повсякденних умов соціального життя людей, на основі життєвого досвіду і власних спостережень. У суспільній психології є істотним не саме знання, а ставлення до нього, його оцінка в таких категоріях, як егоїзм, альтруїзм, індивідуалізм, сутяжництво, споживацтво, політичний консерватизм, ненависть, страх, паніка, національний інстинкт, класові чуття; гордість, сміливість, мужність, стійкість, сумлінність, відповідальність, дисциплінованість, солідарність, дружність та ін. Для неї характерні класові, національні, релігійні особливості. Серед певної соціальної спільноти вони звичні і непомітні, як акцент рідної мови, але для представників інших спільнот можуть бути незрозумілими, дивними і навіть ворожими (наприклад, національне головне вбрання і правила користування ним, кровна помста і т. ін.). Відбувається це тому, що суспільна психологія е лише частковим аналогом повсякденного рівня свідомості і особливим соціальним способом вираження духовності людей у їхній поведінці; першим і безпосереднім ступенем відображення у свідомості суспільного буття через емоції, настрої, звички.

Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка - стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. Її обєктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Субєктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому, за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються [3, с. 90-92].

Громадська думка регулює поведінку індивідів, соціальних груп та інститутів, підтримує певні норми відносин між людьми. Вирок (присуд) громадської думки не можна оскаржити, від нього не можна, ні відмахнутися, ні відкупитися. На рівні суспільної психології вона формується і функціонує стихійно, у тому числі в разі маніпулювання нею з боку державних установ, політичних організацій, засобів масової інформації. На цьому рівні, крім фактів і подій дійсності, каналів масової комунікації, форм індивідуального і колективного досвіду, джерелом громадської думки є також чутки.

Отже, у змісті повсякденної свідомості суспільна психологія виконує не тільки емоційно-світоглядну, комунікативну і регулятивну функції, а й активно-діяльну. Мотиви, результати, весь процес будь-якої діяльності багато в чому залежать від психологічної атмосфери, в якій вопи здійснюються: у ситуації психологічної неврівноваженості, страху, паніки чи в обстановці масового героїзму, дружби, товариськості.

Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична - свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико - матеріалістична філософія і дані науки, а структуру - природничо-наукові знання та ідеологія [5, с. 64-67].

Ідеологія (грец. ідея, слово, поняття, вчення) - система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, Правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин. В ідеології соціальні групи реалізують свої потреби у виробленні програм поведінки щодо інших соціальних груп. Ідеологія формує світогляд людей, сприяє формуванню уявлень про цінності життя та його ідеали, обумовлює систему ціннісних орієнтацій і так забезпечує загальну стратегічну лінію їх поведінки, напряму діяльності.

Ідеологія і суспільна психологія в структурі суспільної свідомості мають загальну обєктивну основу - суспільне буття. Тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування та розвиток соціальних ідей і теорій, а ідеологія осмислює і опрацьовує соціальні чуття, уявлення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідеологією є глибока відмінність.

Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія - опосередковано, абстрактно. Як наслідок, ідеології завжди загрожує самоізоляція, зведення до схоластичного теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.

Ідеологія - частковий аналог теоретичного рівня суспільної свідомості, в якій вона пріоритетна відносно суспільної психології, формує її компоненти: чуття, емоції, настрої, звички. Водночас ідеологія може відставати від суспільної психології. Це відбувається завжди, коли довільні ілюзорні конструкції ідеології вважаються справжніми, а в суспільній свідомості виникає дисгармонія, загострення суперечностей між двома її основними компонентами як вияв суперечності між світом повсякденних реальностей і його відображенням у свідомості. Однак відставання ідеології від суспільної (соціальної) психології є не закономірністю, а тільки частковим виявленням різноманітних типів співвідношення між ними. Ідеологія визначає суспільну психологію і може навіть повністю відриватися від неї (тоталітарна держава, наприклад, будується на всезагальній зневірі: у ній панує ситуація всезагального страху, ніхто нікому не вірить, боїться довіряти) [6, с. 66-68].

У суспільній психології соціальні чуття, думки і настрої людей не мають наукової чіткості та теоретичної оформленості. В ідеології ідеї і погляди систематизовані, теоретично обґрунтовані в системах ідей і концепціях. Ідеологія - систематизоване і теоретично осмислене відображення суспільного буття з позицій певної соціальної спільноти людей. Якщо суспільна психологія формується всім суспільством, усією соціальною групою людей, то ідеологія виробляється спеціальними їх представниками - ідеологами. Якщо суспільна психологія засвоюється людьми стихійно, то ідеологія цілеспрямовано укорінюється в їхню свідомість різноманітними засобами і формами: перебуванням у складі політичної партії, руху, масової громадської організації чи релігійної конфесії, секти; через літературу, мистецтво, засоби масової інформації політичну освіту тощо.

Будь-яка ідеологія соціально зумовлена. Кожна суспільна група людей створює свою систему ідей. У них вона обґрунтовує і захищає своє становище в суспільстві, свої потреби, мету та інтереси. Розбіжність, різноманітність інтересів різних соціальних спільнот зумовлюють широкий спектр ідеологій у суспільстві. Ідеологій, які б абсолютно спотворювали дійсність, не існує. Вони можуть характеризуватися тільки певною мірою спотворень: від захисту особливих інтересів елітних груп населення до виправдання злочинів проти людства. Так, у центрі фашистської (італ. пучок, в'язка, об'єднання) ідеології є ідеї воєнної експансії, національної винятковості, расової нерівності, вождізму, всевладності державної машини, нехтування правами особистості, криклива демагогія з метою маскування її справжнього змісту. Навпаки, соціал-демократична ідеологія відстоює ідеї співробітництва всіх соціальних груп і верств населення, політичних партій, рухів, державних і недержавних організацій і установ з метою створення для людей гідного способу життя, соціальної стабільності в країні, забезпечення життя без воєн і збройних конфліктів, державного суверенітету, взаємовигідних відносин із зарубіжними народами [7, с. 16-17].

Суспільна свідомість на всіх рівнях відображає різноманітність складових і елементів змісту суспільного буття в політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій та філософській формах. Вони розрізняються предметом і способом відображення, змістом і соціальними функціями, а у своїй єдності та взаємодії виражають цілісність свідомості індивідів, соціальних груп і верств населення. Вся сукупність форм суспільної свідомості створює те, що називається духовним життям суспільства. Домінуюче місце серед цих форм посідає політична свідомість.

Політична свідомість є ідеологічним компонентом політичних суспільних відносин, тобто специфічних взаємозвязків між людьми з приводу політичної влади: її здобуття, утримання і використання. Будь-яка політична думка, будь-яке політичне питання - це завжди думка і питання про політичну владу (державну, регіональну, місцеву), про ставлення до неї, про ефективність її дій, відповідність її діяльності інтересам субєктів історії. Оскільки політичні суспільні відносини багатогранні за типами і видами (отже, багатогранні типи і види політичної влади), остільки політична свідомість існує і функціонує широкою і часто непередбачуваною палітрою змісту, структури, функцій.

Під політичною владою розуміється реальна здатність соціальної групи, суспільного класу, індивіда чи індивідів проводити свою волю в політиці та правових нормах. У демократичних державах влада встановлюється як народне представництво. У статті 5 Конституції України, наприклад, наголошується: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [6, с. 69-70].

У монархічних державах престол передається за принципом спадковості. У тоталітарно-диктаторських державах влада встановлюється, як правило, шляхом державних переворотів засобами насильства, у тому числі збройного. Все це зумовлює надзвичайну мінливість і суперечливість політичної свідомості, її неоднозначність. Навіть за життя одного покоління людей вона може кардинально змінюватися не один раз, у тому числі під впливом маніпуляції нею різними політичними елітами.

Разом з тим через усі зміни і суперечності в політичній свідомості закономірно пробиває дорогу обєктивна історична тенденція, сформульована ще Н. Макіавеллі: «мета політики - благо народу і могутність держави». Основою цієї тенденції є обєктивна діалектика економічного базису і надбудови. Між базисом і політичною частиною надбудови немає проміжних ступенів. Базис визначає її прямо, безпосередньо: «політика є концентрованим виявленням економіки» - така формула їх взаємодії [9, с. 54-55].

Оскільки економічний базис і політична частина надбудови в певній суспільно-економічній формації виступають конкретизацією відповідних виробничих і політичних суспільних відносин, остільки і політична свідомість як соціально-психологічний та ідеологічний компонент надбудови також конкретизується кожного разу у своєму змісті, формах і функціях.


1.3 Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування естетики як науки у сучасному українському суспільстві


Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середовища», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб зясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у поняття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінливим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її оточували. вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала певна річ для людської діяльності. Так формувалося ціннісне ставлення, що демонструвало, яке значення мав предмет для людини, тобто, як він (предмет ставлення) співвідносився з людськими потребами [10, с. 34-35].

І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє субєктивне ставлення від обєктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлення до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

- за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти якомусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між обєктом та субєктом діяльності, тобто у людини мала сформуватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум субєктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнайменше впливати на якості предмета;

логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні виявляються властивості самого обєкта, а у ціннісному - перехрещуються властивості як обєкта, так і субєкта.

Отже, по-перше, естетичне - це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, - це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві обєкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, - це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в субєктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо.

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбулася їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але естетичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, мистецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і приватне життя в цілому. Людина діє як субєкт естетичної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та зясування якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо добрий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне - це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом - весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором - колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом - пахощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту [12, с. 156].

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г. В. Ф. Гегель) [14, с. 203].

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників субєктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли субєкт проектує на неї своє духовне багатство.

Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне - це єдність обєктивних особливостей предмета та субєктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Субєктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сімя, колектив тощо), суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особистості збігаються з загальнолюдськими цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо [13, с. 119-120].

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії природного та соціального, той ступінь духовного буття суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі.

Естетичне - це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, повязано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо.

Одночасно людство виробило низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, естетичний смак, естетична оцінка і т.д.


Розділ 2. Взаємозвязок естетики з іншими науками філософського циклу


.1 Взаємозвязок естетики з іншими науками філософського циклу


Звичайне формально-логічне мислення, що базується на лінійному русі міркування від засновку до результату, поступається іншим, більш складним та неоднозначним формам свідомості, які розвивались переважно в межах художньо-мистецьких та релігійно-духовних практик як важливих складових культури. В той же час розвиток масової культури (культури, що сповідує плюралізм, релятивізм, антилогіцизм) веде до розмивання змісту естетичних категорій (як в теорії, так і в практиці), що несе в собі певну небезпеку для подальшого розвитку науки і культури, а в естетиці породжує багато нових проблем. І ці проблеми, як вже було зазначено, в наш час вирішуються у взаємодії естетики із іншими науками.

Проблема творчості взагалі і художньої зокрема стає реальною спільною для теоретичних інтересів естетики і психології. Проблема творчості має «пограничний» характер і вбирає в собі єдність психологічного, філософського, естетичного, етичного, культурологічного, педагогічного, мистецтвознавчого підходів. Психологічні дослідження мають тут досить вагоме значення хоча б тому, що психологія намагається виявити, яку участь приймають у творчості численні людські властивості і здатності, такі, як почуття, емоції, інтуїція, уява, память, воля, фантазія, раціональне мислення. Немає потреби пояснювати, що всі ці аспекти творчості мають пряме відношення до художньо-мистецької діяльності і завжди цікавили та інтригували митців. Психологія також дає можливість пояснити особливості сприйняття творів мистецтва, виявити психологічні чинники культурної та мистецької комунікації.

З давніх часів митців цікавить питання про особливості характеристик художнього таланту та геніальності, і саме психологія з позиції своїх підходів вносить певні прояснення в це питання. Дещо психологічного забарвлення набуває у численних дослідженнях осмислення явища художнього «катарсису» (термін, введений Аристотелем) - певного душевного очищення людини в процесі естетичного переживання творів мистецтва; на думку багатьох дослідників мистецтва саме «катарсис» можна вважати кінцевим результатом мистецько-естетичного впливу на людину[15, с. 86-87].

Тісна взаємодія естетики та психології проявляється і в існування так званих пограничних понять, що постають однаково важливими як для естетики, так і для психології. Сюди можна віднести поняття «емпатії» - співпереживання, входження (вживання) в емоційний стан іншої людини; «ідентифікації» - процес ототожнення людиною самої себе з іншими індивідами чи групою людей на основі емоційного звязку; процес наслідування, тобто включення у власний внутрішній світ певних ціннісних норм і взірців, на які орієнтовані інші люди. Всі ці явища мають велике значення для митців, оскільки вони із необхідністю намагаються змоделювати психологію інших людей, мотиви їхніх вчинків.

Достатньо помітними постають звязки естетики із соціологією та соціальною філософією, що вивчають природу та особливості суспільного життя людини. Соціальні відносини, рівень розвитку суспільства очевидно позначаються на розвитку мистецької діяльності, проте вагомим постає і зворотний вплив мистецтва на соціальні процеси. Як правило, саме мистецька інтуїція здатна активно відгукуватись на приховані тенденції в розвитку духовних процесів дійсності і подавати їх в яскравому та виразному вигляді [17, с. 89-90].

Досить часто та ж художня інтуїція здатна пророче випереджати хід реальних подій, а тому й викликати у членів суспільства певні соціальні надії та очікування. Із часів Давньої Греції дійшла до нас легенда про те, як під час військових подій на прохання вояків, звернене до держави, прислати їм допомогу, до театру військових дій прибув співець Орфей, який так зміг надихнути воїнів, що вони і без додаткової допомоги змогли перемогти ворогів.

Соціологія дозволяє виявляти ставлення різних соціальних верств до творів мистецтва, соціальний статус митців, звязок мистецтва із іншими сферами суспільного життя (дозвіллям, побутом, освітою, вихованням, політикою та ін.). В тих же самих окресленнях постає й звязок естетики із історією як наукою: коли та як виникає, змінюється та урізноманітнюється сфера естетичного ставлення людини до дійсності, - це є питання історії.

Досить великого значення набуває в наш час звязок естетики із технічними науками: окрім того, що на межі між ними лежать такі сфери пізнання та діяльності як технічна естетика та дизайн, прояви впливів технічної діяльності на мистецько-естетичну діяльність важко навіть переоцінити: наприклад, кіно, аудіо та відео індустрії, телебачення, електронна музика, компютерні форми створення віртуальної реальності, - ось далеко не повний перелік таких проявів [19, с. 45-46].

З іншої сторони, в самій технічній діяльності врахування естетичних норм та критеріїв також грає серйозну роль: творці інженерно-технічних пристроїв сповідують тезу про те, що естетично досконалі вироби будуть також і ефективними функціонально. Окрім того сучасна людина все більше і більше втягується в техногенне середовище, яке визначає її відношення до дійсності, в тому числі - і естетичне. Будівництво міст, парків, каналів, автошляхів, мостів, індустріальних та спортивних комплексів, місць масового відпочинку людей, створення штучних морів, різноманітних мереж комунікацій, - усе це перетворює біосферу Землі в ноосферу (за термінологією В. Вернадського - в сферу проявів розумової діяльності людини) і усе це стає проблемним полем практичної естетики (яка, зрозуміло, є міждисциплінарною наукою).

Серед сучасних технічних наук особливо великий вплив на розуміння сутності естетичних процесів чинять інформатика та напрями моделювання штучного інтелекту; сьогодні не можна собі уявити дослідження будь-яких явищ, пов'язаних із людською свідомістю, поза використанням поняття інформації, а також даних про особливості інформаційних процесів та обмінів.

На ґрунті інформатики утворився комплекс наук, що отримав назву когнітивних наук або просто когнітології: ці науки вивчають всі явища і процеси, що відбуваються із участю знання, мають відношення до його утворення та функціонування. А оскільки естетичні явища в очевидній формі проявляють себе лише в сфері людського відношення до дійсності, опосередкованого процесами свідомості, то це означає, що естетика повинна приймати до уваги здобутки цих наук.

Вважається також, що у пошуках витоків та передумов естетичного відношення людини до дійсності, слід звертатися й до ретельного вивчення поведінки тварин, якими займається наука етологія. При тому, що більшість естетичних теорій вважає, що людські естетичні реакції на дійсність не можна звести до схожих проявів у поведінці тварин, все ж саме звернення до останніх дає можливість виявити якісні грані проявів естетичного в людській життєдіяльності. Наприклад, шлюбні ігри тварин, навіть особливості їх зовнішнього вигляду нагадують нам якісь елементи людських дій, але чи співпадають вони за сутністю? Чи можна навести вагомі аргументи на користь іншого за якістю характеру людських дій у порівнянні із схожими діями тварин? - Все це серйозні і реальні проблеми естетичної теорії.

В першому розділі відзначалась певна предметна єдність етики та естетики, проте їх звязок не є прямим та прозорим: за часів класичної культури майже незаперечним поставало визнання того, що мистецька краса повинна бути формою поширення та ствердження етичних цінностей, але в сучасній культурі цей постулат є вже досить далеким від очевидності. Наприклад, навряд чи хтось зможе побачити етичний зміст в творах абстрактного живопису, концептуальної скульптури, авангардної музики. Якщо такий звязок в наш час існує, то він або може майже незаперечно вбачатись у напрямах реалістичного мистецтва, або не безпосередньо. Наприклад, можна вважати, що авангардне мистецтво певним чином впливає на душевно-емоційний стан людини, а тому й на всі її життєві прояви.

Своєрідними аспектами взаємодії естетики і етики можна вважати дослідження ними певних спільних тем (проблем); для прикладу можна звернутись до аналізу структури естетичного почуття, яке формується як органічна єдність чуттів, що мають психо-фізіологічну природу (зору, слуху, дотику) та внутрішніх вищих почуттів (любові, ненависті, дружби, відданості та ін.). Тому естетичні почуття мають морально-етичний зміст. Особливу роль етика відіграє при аналізі особистості митця, структури та механізмів художньої діяльності, ціннісного виміру мистецтва як складової людської культури [20, с. 165-167].

Розглядаючи місце естетики в структурі міжпредметних звязків, особливу увагу слід приділити співвідношенню естетики і мистецтвознавства. Мистецтвознавство - це є сукупність наук, що досліджують конкретні форми художньо-мистецької діяльності, твори мистецтва в їх різних видах та жанрах, соціально-естетичні характеристики, походження, закономірності розвитку, особливості і зміст видів мистецтва як в суспільстві в цілому, так і в окремих етнічних культурах та культурно-історичних епохах. Мистецтвознавці ретельно описують певні твори мистецтва, життя та творчі дії митців, розробляють ознаки та критерії встановлення автентичності різних творів мистецтва, досліджують техніку та технологію мистецької діяльності, її впливи на людину та суспільну думку.

Ясно, що естетика не може не спиратись у своїх міркуваннях на мистецтвознавство; більше того, досить часто саме мистецтвознавство подають в якості емпіричної (тобто - фактологічної) бази естетики. Проте між ними існують і досить важливі відмінності: з ХVІІІ ст. в естетичній думці існує тенденція звести предмет естетики до філософії мистецтва. Цим хотіли підкреслити вищий теоретичний та концептуальний рівень естетики у порівнянні із мистецтвознавством, широту та глибину її проблематики.

Зокрема таких поглядів дотримувались, І. Вінкельман, В. Гумбольдт, Г. Гегель. З іншої сторони, не рідкісною була й залишається позиція, згідно якої митці не повинні занадто сильно заглиблюватись у будь-які теорії, зокрема, - у філософські, оскільки філософсько-теоретичне розумування блокує прояви художньої інтуїції та мистецького натхнення, раціоналізує те, що за своєю природою нібито не підлягає раціоналізації.

У ХІХ ст. Макс Дессуар, чітко відокремлюючи загальноестетичну проблематику від мистецтвознавства, в той же час вважав, що філософія мистецтва руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво і орієнтував естетику на пошук звязків не із філософією, а із більш конкретними науками - з етнологією, історією, психологією. Ця проблема - проблема звязків естетики, з однієї сторони, з філософією, а, з іншої сторони, з мистецтвознавством - залишається дискусійною й дотепер. Певно, що естетика вивчає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності і враховує широке коло проблем мистецтвознавства, але її предмет набагато ширший [22, с. 156].

У ХХІ ст. продовжується виявлення нових можливостей естетики через міжпредметні звязки, у звязку із чим зявляються нові напрями чи концепції естетики: це аналітична естетика (Л. Вітгенштейн, У. Галлі), структурносеміотична естетика (П. Богатирьов, Р. Якобсон, Г. Шпет), семантична естетика (Е. Кассірер, Б. Кроче), герменевтична естетика (М. Гайдеггер, Г. Гадамер), технологічна, екологічна, виробнича естетика, тощо.

Із участю різних сучасних наук продовжуються поглиблені дослідження сутності естетичних реакцій людини в межах нейрофізіології, когнітивної психології, холотропних та голографічних концепцій буття, еніології (теорії енергетично-інформаційного обміну) та ін.


2.2 Естетика та релігійні вчення: спільні та відмінні риси


Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється і розвивається теологами. Релігійна психологія, складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, повязані головним чином з вірою в надприродне. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості відіграє процес релігійного поклоніння, або культ, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. В процесі здійснення такого поклоніння людина піддається значному і різнобічному духовно-емоційному, психологічному впливу. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних субєктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін [23, с. 84-85].

Діалектика розвитку релігії, релігійної та атеїстичної свідомості, а також міра впливу їх на людей зрештою визначались соціально-економічними факторами, духовно-моральним, гуманістичним прогресом суспільства, динамізмом розвитку культури, змісту та форм пізнання субєктів історичної творчості.

В цьому звязку в процесі аналізу ролі та місця релігійної свідомості в духовному житті суспільства важливо враховувати ту обставину, що в суспільній свідомості сьогодні відбувається утвердження нового ставлення до релігії, намітився очевидний відхід від пануючих у цій сфері стереотипів. А тому стає особливо важливим нове переосмислення ролі релігії в духовному житті суспільства, її місця в консолідації людей, гуманізації суспільних відносин.


Розділ 3. Місце та роль естетики в духовному житті україни на сучасному етапі її розвитку


.1 Низький рівень естетичних знань та уявлень як основна причина деградації суспільства


Окреслене коло підстав становлення естетичного підношення людини до світу підтверджує необхідність урахування обєктивних і субєктивних передумов для їх утвердження в реальності. Оскільки духовні якості особистості не закладені в ній від народження (а лише передумови до їх набуття), то все, що є людина як субєкт творчості - наслідок свідомої діяльності самовдосконалення. Отже, актуальним є питання стосовно підстав такої потреби. Ф. ІІІіллер у праці «Листи про естетичне виховання людини» обєктивну підставу внутрішньої потреби особи в самовдосконаленні повязує з характером суспільних відносин. Відтак філософ наголошує, що суспільство зобов'язане брати на себе творення системи освіти та виховання, здатних стати фундаментом для набуття повноти духовного життя. Ця проблема глибоко теоретично обґрунтована в естетиці Просвітництва та романтизму.

Просвітницький ідеал Ф. Шіллера оснований на естетичному вихованні як своїй основній засаді. Філософ ще наприкінці XVIII ст. зауважив ворожість буржуазного суспільства «мистецтву ідеалу», тобто мистецтву, що уособлює свобідний вияв творчого духу в формах досконалості. Справжнє мистецтво, на його думку, має «одержувати приписи» від духовної вимоги, а не від матеріальної необхідності. «Користь стала великим ідолом часу, якому повинні служити всі сили й поклонятися всі таланти, - пише філософ. - «На цих примітивних терезах духовна заслуга мистецтва зовсім не вагома і, не маючи найменшої підтримки, воно щезає з галасливого ринку століття» [17, с. 116-117].

Підстави для розуміння мистецтва як важливої умови повноти людського життя та джерела творення нормальних засад людської життєвості закладені у самій природі художньої здатності та в змісті творчості. Стосовно першої, художній талант є концентрованим утіленням духовної свободи людини. Вона реалізує себе як вільний, творчий дух, що набув цілісної життєвості в досконалих художньо-образних формах. Упорядкованість психічних структур, яка вкладається в образ цілісного буття духу в матеріалі мистецтва, є виявом гармонійної взаємодії митця з предметом небайдужості. Унаслідок згаданої визначеності взаємодій осягається глибинна сутність життєвості явищ. Лише відтак навколишній світ постає не речевістю як такою, а уособлює єдність доцільної в собі життєвості явищ, котрі відкриваються формуючому духу митця як краса.

Стосовно другого аспекту - змісту художньої творчості - краса художніх форм, явлена як у собі доцільна та виразна життєвість, здатна бути джерелом самоорганізації свідомості. Воно налаштовує на гармонійне світосприймання, осягнення доцільності та виразної життєвості природних форм і соціальних стосунків, спонукаючи тим самим на естетичне ставлення не лише до художніх цінностей, а й до виразних виявів життєвості в природному світі, суспільстві, міжособистісних взаєминах.

Парадокс життя сучасного людства полягає в тому, що, втративши повноту звязків зі світом, відчужене від естетичних взаємодій з природою, яка перетворена на «матеріал» для практичної життєвості, воно все більше збіднюється духом. Зруйновані традиції художнього формування і на рівні практично-побутовому (рівень народної художності), й на рівні фахового мистецтва. Причини першого повязані зі стрімким зменшенням кількості сільського населення та руйнуванням традиційного укладу народного життя. У середовищі міського населення художнє формування втрачене внаслідок стандартизації стилю життя, уніфікації його образу, підпорядкованого вимогам промислового (стандартизованого) виробництва.

Культура зазнала руйнації на рівні структурної побудови системи пріоритетів, котрі мають вибудовувати державні інституції і де формування культури пізнання, художньо-творчих умінь, завдяки їх розумному поєднанню, здатні набувати характеру внутрішньої потреби особистості. На сучасному етапі дошкільні установи, школа, сімя, соціальні інституції, покликані формувати естетичну здатність, не лише відсунули естетично-художнє виховання на задній план. Вони спрофанували його. Там, де естетичне виховання ще зберігається, втрачено його сенс. У дітей не формують навичок сприймання художніх творів, не озброюють знанням художньої мови мистецтв відповідно до їх виду, не виробляють умінь художнього формування. Під гаслом «самовиразу», «свободи» вульгаризується сама ідея художньої творчості, адже за нею має стояти знання законів художнього формування залежно від видової специфіки мистецтва. Лише за такої умови природні здібності дитини зможуть розвиватися й удосконалюватися. Поза цією умовою можна говорити не про мистецтво, а тільки про його профанацію й остаточне псування ще несформованих естетичних смаків і потенційно наявних художніх здібностей [25, с. 178-179].

Естетично-художне виховання в суспільстві, що дбає про майбутнє, має набути характеру системи. Розвиток художньої уяви та здатності надати їй образу в художньому формуванні, як уже згадувалося, - необхідна умова розвитку інтелекту та духовних структур особистості: уяви, памяті, асоціативного мислення, евристичних навичок тощо. Названі здібності можуть, однак, реалізуватися лише за умови входження особи у світ справжніх художніх цінностей. Вони виробляють потребу вдивлятися в явища, помічати безліч виразних виявів їх життєвості, навчають за оболонкою речей проникати в глибини їх змісту. Розвиток художньо-формуючих умінь - важливий етап духовного становлення людської особистості. Здатність вкладати світ в образи цікава кожній людині, оскільки в створеному образі відсвічує її власний образ: образ її умінь і ціннісних уявлень. Це необхідна передумова заглиблення особи в повноту присутності у світі.

Активним джерелом творення культури відносин є формування в суспільстві несприйняття низьких, духовно обмежених творів псевдомистецтва, тим паче популяризація їх засобами масової інформації, телекомунікації та ін.

В умовах сучасної урбаністичної цивілізації важливим джерелом творення цілісності духовного досвіду у формах естетичної його визначеності є творення суспільством стилю невідчужених стосунків із природним світом. Проблема тим паче актуальна, бо вони постають віддзеркаленням стосунків у соціумі: стихія привласнення та підпорядкування, характерна для соціального життя, набуваючи тотального характеру, визначається як експансія людини в природу. Відтак правомірно говорити, що людина стала рабом себе самої: рабом власних чуттєвих пристрастей. У їх рабстві опинився не лише розум, а й елементарний здоровий глузд. Ф. Шіллер, розмірковуючи над суперечностями сучасної йому епохи, розглядає зростання суперечностей у світі людської особистості, зумовлене суперечностями розвитку культури. «Культура зовсім не робить нас вільними, а навпаки: з кожною новою силою, яку в нас розвиває, вона пробуджує нову потребу; фізичні пута стискають нас дедалі загрозливіше, боязнь втрати заглушує навіть порив до вдосконалення, і принцип пасивної покори набуває значення найвищої життєвої мудрості» [27, с. 127]. Тенденції, окреслені філософом, набули в наш час гострішого характеру.

Історично сформовані стосунки людства з природним світом і відносини всередині спільнот відображають стихійність чуттєвої природи людини. Тому завдання культури - чуттєву природу оформити розумом, вивести її з меж стихійності та сваволі, організувати в цілісність взаємодій. Тобто, стихія чуттєвого містить ті позитивні начала, що вони - вияв стихійного потягу до свободи. Руйнівні тенденції у ставленні сучасної людини до себе самої - об'єктивне свідчення незадоволеності життям, відчуття його неповноцінності. Це явище має позитивну тенденцію - воно виявляє нетотожність сутності людини та її існування. Естетичне покликане перевести стихію чуттєвості в розумні творчі форми. Свобода, якої людство прагне, є реальною лише на основі незацікавленого (практично незацікавленого, тобто безкорисливого) ставлення до явищ навколишнього світу, тобто реально можливе тільки у формах естетичного відношення. Лише за такої умови явища постають самоцінними, а отже, відкриваються суб'єкту сприймання справжньою повнотою, доцільністю і, відтак, красою своєї життєвості. Вдумливі, злагоджені взаємодії з природним світом - крок людства до осмислення цінності власної природи [28, с. 92-94].

Не менш важливою є свобода індивідуальних виявів гармонійності світу суб'єкта в моральній та естетичній діяльності, які тим самим постануть примноженням всезагальності змісту духовного досвіду людства. Поки що вони мають переважно руйнівний характер. Отже, первинним і визначальним чинником творення ціннісних уявлень особистості, котрі укладаються в форми досконалості, є загальна атмосфера суспільного життя. Тобто, постає питання про тип суспільних відносин, здатний спрямувати людство на вдосконалення розумно-чуттєвих начал його природи, осягнувши вияви природності розумною виваженістю моральних та естетичних взаємодій.

Звертаючи особистість у світ доцільного й естетично виразного життя, розумно організоване суспільство покликане усунути відчуження людини від природи. В усі попередні епохи історії людства природа була джерелом гармонійного налаштування психічних структур людини. Злагода з нею, поширюючись на суспільство, створювала сприйнятні форми відносин. Образ гармонійного спілкування з природним світом, перенесений у світ людського життя, постає не механічним процесом, а визначається як ідея гармонійності відношення у межах суспільства - духовного цілого. У світі людського життя міра естетичного визначається духовністю взаємодій субєктів спілкування .

Атмосфера суспільного життя, налаштована на естетичні цінності, сприятлива тим, що вводить людські потреби у межі їх розумності, спрямовує на творчість, а не на споживацтво як таке.

Отже, формуються об'єктивні підстави для предметного спілкування, духовного обєднання спільнот навколо символів всезагальної небайдужості на відміну від розєднавчої змагальності інтересів у сфері матеріальних цінностей. Системність творення духовних цінностей та спілкування з ними зумовлена загальним стилем суспільного життя. Джерелами творення стилю наповненості життя красою є життя з інтересом до краси світу, художніх скарбів, краси людських стосунків. Можливості творення в суспільстві стилю життя, насиченого інтересу до краси та потреби спілкування з нею, цілком реальні за умови, що держава, а не комерційні структури, бере на себе відповідальність за його творення .

Уся попередня історія культури, де мистецтво посідало одне з чільних місць, красою форм, гармонією художнього твору, виробляла духовні структури людини в гармонійне злагоджене ціле. Щоправда, така можливість була створена для небагатьох вибраних. Мистецька діяльність заохочувалася і підтримувалася переважно щедрістю меценатів. Небезпека нинішньої ситуації полягала в тому, що буржуазія, звівши всі цінності до речових, підтримувала і популяризувала псевдомистецтво для невибагливої аудиторії, позбавленої естетичних уявлень. Тиражування псевдо мистецької продукції задля матеріального зиску задовольняє потребу тиражування уніфікованої людини з примітивними потребами. Це «мистецтво» діє на підсвідоме в психіці, збуджуючи примітивні «первинні» інстинкти. Під рубрикою свободи вибору особі пропонується продукція масової свідомості.

Складність критичного підходу до пропонованих «цінностей» у тому, що вони прикриті видимістю свободи вибору. Насправді ж свободи, власне, і немає, оскільки можливості спілкування зі справжніми цінностями достатньо ускладнені низкою чинників. По-перше, так званою модою, - її активно насаджують засоби масової інформації, котрі формують стереотипи «цінностей» зазвичай низького ґатунку. Вони покликані створювати стереотипи реагування і тим програмувати психіку людини, зокрема молоді, яка не має стійкого імунітету проти банальності, примітивізму, аморальності. Так, за даними американської соціології, близько 53 % школярів країни готові наслідувати поведінку телегероїв, незалежно від того, захищає герой добро чи зло; 37 % готові вчинити злочин, наслідуючи поведінку телекумирів. Констатується, що діти, котрі до восьми років регулярно дивляться передачі з елементами насильства, у віці 28 років несуть агресію та насильство у власну сімєю. На жаль, українські телеканали наслідують практику американців - лідера в цій справі [31, 89-91].

По-друге, обмежені можливості спілкування зі справжніми духовними цінностями повязані з відсутністю естетичних орієнтацій суспільства, насамперед, його державних інституцій, що бачили б національним пріоритетом виховання молодого покоління змістом кращого в духовному досвіді суспільства й людства. Освіта в сучасну епоху цілеспрямовано зруйнована соціальними інститутами буржуазного суспільства.

По-третє, духовні цінності свідомо заміщені в досвіді особи цінностями речовими. Йдеться не про протиставлення матеріальної та духовної сфер життя. Безперечно, гідні людини умови матеріального життя важливі, адже відсутність їх може набути принизливого характеру. Однак необхідно пам'ятати, що розумність потреб визначається рівнем розумності людської особистості, тобто рівнем культури. Відсутність її перетворює особу на суб'єкта обмежених, примітивних потреб. Лише розумне регулювання, що дається культурою, здатне створити правильне розуміння пріоритетів. Зубожіння інтересів спричиняє наслідки, руйнівні для тіла і свідомості, зрештою, для життя загалом, як власного, так й інших людей.

Звернемося до історії людства, щоби показати звязок і значення художньо-мистецьких цінностей у духовному досвіді та роль суспільства в наповненні життя естетично визначеним змістом духовного досвіду. Особливо переконливим прикладом художнього, пізнавального та морального таланту народу, як неодноразово зазначалося, були давні греки. їх життя, сповнене краси і розумності моральних самовиявів людини в масштабі суспільства як духовного цілого, - феномен, що визначається терміном «грецький дух». За словами Г. Гегеля, це дух, свобода якого породжена з нього самого. Наведемо міркування філософа, оскільки вони містять величезний евристичний потенціал для окреслення шляхів і джерел формування творчого духу як стилю суспільного життя. «Вихідним пунктом для грецького духу є передчуття та здивування, а відтак він (дух) переходить до встановлення смислу. Ця єдність встановлюється і в самому субєкті. Природним елементом в людині є серце, схильність, пристрасть, темпераменти, відтак ця природна сторона духовно розвивається в свобідну індивідуальність, і моральне начало виявляється особливого типу буттям і бажанням смислу й особливої субєктивності. Саме це робить грецький характер прекрасною індивідуальністю, яку породжує дух...» [32, с. 225]. Така індивідуальність реалізує себе в творчій діяльності, розкриваючись у ній як свобідний дух, що уособлює властиву йому досконалість у досконалих художніх творах, науковому пізнанні, філософській рефлексії над буттям світу й людини. Створені давніми греками художні скарби уособлюють не лише неперевершені взірці майстерності формування, а й сповнені виразної внутрішньої життєвості. Творчий дух, обіймаючи собою матерію, одухотворяє її. Відтак вони увічнюють силу та красу грецького духу.

Стиль життя греків, пронизаний художнім началом, сформований естетичною мірою, залишається взірцем для людства. Закономірно, що естетична теорія як вид рефлексії над красою світу природи та духовного світу людини склалася саме у Давній Греції. Історія засвідчує, однак, й інше: як тільки була втрачена естетична міра організації стосунків і морально-естетичні спонуки творчого само здійснення, прагматичні мотиви почали домінувати над духовними, перетворивши суспільне життя на суцільну змагальність індивідуальних воль за владу, сфери впливу тощо. Втрата зорієнтованості на духовні цілі, зрештою, спричинила втрату незалежності колись вільного і непереможного народу, руйнування величної грецької культури. Сказане дає підстави для ширшого висновку: насправді гідне людське життя повязане з рівнем досконалості людського духу, передусім його моральної й естетичної засад.

Звернемо увагу на апробовану давніми греками цінність поєднання чуттєвого та логічного начал духовного досвіду. Взаємно підсилюючись, вони формували цілісну й творчу особистість. Атмосфера життя класичної доби давньогрецького суспільства наповнена мистецтвом. Це архітектурні та скульптурні шедеври просто неба, що, прикрашаючи грецьку землю, були предметом милування кожної людини. Театральні вистави великих драматургів формували естетичні та моральні почуття, тим паче, що відвідування театру кожним вільним греком було громадянською справою й обов'язком. З цією метою для малозабезпечених громадян у державі була введена навіть спеціальна стаття видатків: «на театр». Щороку (кілька разів на рік) відбувалися різні творчі змагання: поетів, співаків, музикантів, драматургів, у яких брали участь усі, хто почувався впевненим у художніх якостях своїх творів. Так само високо, як художні уміння, цінувався інтелект: філософи дискутували часто просто неба, і кожен, хто чувся компетентним, міг долучитися до них. Формуванню всебічної особистості (саме давні греки вперше в історії людства утвердили та здійснили практику формування такої особистості) сприяли Олімпійські ігри. До участі у змаганнях міг долучитися будь-який вільний громадянин, що почувався сильним і вправним. На сучасному етапі ця практика спрофанована професійністю спорту [36, с. 98-100].

Естетична міра відношення, сформована загальним стилем суспільного життя, цінна тим, що названа здатність постає не випадковістю, не справою лише окремих субєктів, а сприймається кожним членом суспільства як обєктивна необхідність, умова розумної визначеності життя. Звичайно, можна заперечити, що естетично-художнє виховання і навіть домінування системи духовних цінностей має однобічний характер, зосереджуючи особу лише на інтелектуально-художніх уміннях. Варто, однак, усвідомлювати: художні цінності - найефективніший спосіб духовного вдосконалення особи з багатьох об'єктивних причин. По-перше, практично незацікавлений характер мистецтва формує вільний творчий дух особистості. По-друге, це свобідний дух, метою якого є предмет небайдужості в його самоцінній життєвості. По-третє, завдяки цілісності й досконалості художньо-мистецьких творів дух здатний розгортатися багатством своїх виявів, вільно рухаючись за предметом небайдужості. По-четверте, саме внаслідок духовності взаємодій, котрі створює мистецтво як концентроване уособлення цілісності духу, воно - невичерпне джерело розвитку й удосконалення духовних структур людини, а відтак вона реалізує себе як творча особистість у різних сферах діяльності.

Окреслені потенційні можливості мистецтва бути організуючим началом людського духу в масштабах суспільства яскраво підтверджені не лише стосовно давньогрецького. Не менш показовим явищем такої організації є доба Відродження, що заклала засади європейської культури Нового часу. Ідеї Відродження, започатковані кількома італійськими гуманістами, згодом розгорнулися багатством творчого генію в художній культурі, наукових знаннях, філософських теоріях і под. Вони кардинально змінили ціннісні уявлення, стиль суспільних стосунків, моральні уявлення і наповнили життя красою художньо-мистецьких скарбів, красою творчої думки й активного стилю життя, сповненого потреби в пізнанні та творчості.

Гуманістичний рух, започаткований в Італії, поширився в усіх європейських країнах і зумовив революцію в свідомості європейців. Гуманісти Відродження спромоглися переформувати свідомість середньовічного європейського людства, зорієнтованого на «цінності» потойбічного життя, в русло величезної потреби здійснитися в цьому житті в науковому пізнанні, художній творчості, красі людських стосунків. Саме діячі Відродження розсунули вузький горизонт бачення світу, характерний для Середньовіччя, і спрямували суспільство на утвердження цінностей земного життя з властивими йому красою, багатством чуттєвих виявів доцільної у собі повноти життя.

Мистецтво Високого Відродження художньо досконало відтворило образ особистості, що визначилася як ідеал людини нової культури. Його герой - це прекрасна і велична людина: Давид, Мойсей, Врут. Митці Високого Відродження поставали реальним уособленням величі людини з огляду її творчих можливостей: Леонардо да Вінчі, Б. Мікеланджело, С. Рафаель. Невипадково до них була застосована характеристика «титани»: титани за силою думки, пристрастю та характером, багатогранністю й ученістю. Гуманістичний зміст культури надав наснаги європейським народам на творення нового типу суспільних відносин, запалив їх дух активністю, потребою змінити світ на краще, а з цією метою - вдосконалити власну особистість скарбами культури попередніх епох. Ці наміри та наснага їх реалізації вилилися в Реформаційні рухи, що звільнили народи від всевладдя католицької церкви.

Цікаво у звязку зі сказаним порівняти стан освіти та систему її в названі періоди і в сучасну епоху (в європейських країнах і США). Характерна особливість освіченої людини з середовища діячів Відродження - універсальність. Сучасна освіта, як підтверджує аналіз змісту та методів навчання в школах і вищих навчальних закладах Західного світу (його практика поширюється і в Україні), - це відсутність системи в набутті знань, фрагментарність змісту знання, відсутність контролю за якістю знання, відсутність культури здобуття знань тощо [5].

Криза духу сучасної цивілізації - обєктивне свідчення соціальної вичерпаності суспільства вільної конкуренції з її орієнтаціями на матеріальні цінності як єдино значущі. Якісно інша організація суспільного життя повязана зі спроможністю держави створити для громадян атмосферу життя скарбами культури та систему освіти, здатної розгорнути творчі потенціали людини у різних сферах діяльності. Йдеться не про те, щоби народ жив мистецтвом, а щоби духовний досвід, який уклався в досконалі художні форми, міг впливати на організацію людського життя, надаючи йому естетичної визначеності.


3.2 Основні шляхи підвищення рівня духовних та естетичних знань сучасної української молоді як необхідна передумова розвитку соціально-правової держави


Однією з ознак цивілізованості країни, свідченням залучення суспільства до світового співтовариства є рівень розвитку духовності громадян, моральні цінності та ідеали, котрі сповідує більшість населення. Духовний світ молоді визначається сукупністю характеристик, наявністю і специфікою сталих відносин із складовими духовної спадщини, зокрема: освітою, наукою, мистецтвом, релігією, мораллю, етикою тощо.

Значну увагу формуванню культури та духовності молоді приділяють вітчизняні вчені А. Вишняк, А. Гавриленко, Є. Головаха, С. Макєєв, В. Піча, О. Семашко, І. Пустельник, С. Толстоухова, Т. Старченко, Н. Цимбалюк, Н. Черниш, М. Чурилов та інші.

Починаючи з 1991 р. моніторингові дослідження становища молоді, проведені Українським інститутом соціальних досліджень постійно включали такі складові, як ціннісні орієнтації, духовність, громадянська самосвідомість, моделі поведінки, культурні потреби та рівень їх задоволення, соціально-економічні та політичні процеси, професійно-трудова діяльність, стан здоровя, рівень задоволеності різними аспектами свого життя, життєві плани, сімейно-шлюбні стосунки тощо.

У повсякденному спілкуванні молоді люди найчастіше обговорюють саме ті проблеми, що турбують їх найбільше. Здебільшого порушуються такі теми, як музика, про що засвідчили 56 % опитаних віком 15-22 роки, спорт (відповідно 41 %) та проблеми щодо організації відпочинку (відповідно 59 %). За своєю актуальністю для української молоді названі проблеми поступаються лише заробітку грошей (їх обговорюють 71 % респондентів) та проблемам, що повязані з одягом, зовнішністю та модою (відповідно 67 %).

Слід зауважити, що такі значимі для духовного світу чинники, як національна культура, культура і мистецтво, релігійна віра не посідають високого щаблю у ієрархії актуальних для молоді проблем. Їх обговорюють відповідно 13, 25 та 16 % опитаних молодих людей.

Чоловіки частіше за жінок стурбовані ситуацією у сфері національних відносин (їх обговорюють 13 % чоловіків і 9 % - жінок). Інтерес до національних відносин лінійно зростає освітнім рівнем (від 9% - серед молоді з незакінченою середньою освітою до 17% - з тих, хто має або отримує вищу освіту). За регіональним розподілом частіше обговорюють національні проблеми молоді мешканці Південно-Західного і Південного регіонів (відповідно 21 та 20%), найменшу увагу їм приділяють у Центрально-Західному регіоні ( відповідно 5%).

Питання релігії і віри є доволі актуальними для молоді Південно-Західного регіону (39% молоді віком 15-22 роки обговорюють їх «часто» та «дуже часто»). Найбільш спокійно релігійна ситуація найбільш спокійно сприймається у молодіжному середовищі Центрального регіону України (відповідно 10 %).

Зростання освітнього рівня молоді не призводить автоматично до підвищення незадоволення наявними можливостями для задоволення культу потреб. Вочевидь, разом з безсумнівним зростанням культурних потреб, що супроводжує освітній процес, молодь отримує й необхідні навички і вміння для їх задоволення.

Важливою характеристикою духовного світу людини є спосіб її життя. З одного боку, спосіб життя, притаманний тій чи іншій людині, істотно визначає стан її духовного здоровя, а з іншого - сам зазнає істотного впливу духовних чинників, обумовлюється і конкретизується ними. Під час опитування респондентам було запропоновано оцінити ступінь впливу різноманітних складових на формування способу життя. Перше місце за умовним рейтингом посідає батьківська сімя.

На думку 76% опитаних віком 15-22 роки, саме батьки найбільше впливають на спосіб життя дітей. Істотним визнано також вплив найближчого оточення (друзів, знайомих) - відповідно 74%. Водночас переважна більшість молодих українців вважає, що, крім цих чинників, багато чого у визначенні способу життя залежить й від самої людини. Принаймні 73 % опитаних зазначили, що на формування способу життя впливають особисті якості людини. Вплив на визначення способу життя чинників, що традиційно відносять до духовної сфери функціонування суспільства, виявився порівняно неістотним.

Засоби масової інформації як вагомий чинник впливу на спосіб життя важливі для молодших українців (такими, що впливають «значною мірою» або «вирішальним чином», їх вважають 25 % респондентів віком 15-17 років і 21% - віком 21-22 роки).

Чільне місце у визначенні стану духовного здоровя посідає дозвілля. Адже наявність вільного часу, усталені звички і можливості проведення його у будь-який спосіб є необхідною передумовою для формування духовного світу. З іншого боку, духовні цінності молодої людини зумовлюють вибір на користь того або іншого способу проведення дозвілля.

Культурно-дозвіллєва діяльність справляє вирішальний вплив на процеси формування духовності, визначення моральних цінностей, притаманних молодіжному середовищу. Однак, на нашу думку, ця сфера суспільного буття позначена суперечностями, що за сучасних умов не мають сталого механізму розвязання. Йдеться про те, що, з одного боку, заклади покликані пропагувати високі культурні, моральні та духовні цінності, а з іншого - в умовах обмеженого фінансування заклади і установи культури змушені здійснювати заходи, які відповідають невибагливим потребам споживачів.

За результатами опитування найбільш поширеним у молодіжному середовищі способом проведення дозвілля є пасивний перегляд телевізійних програм (75 %). Проводити вільний час із друзями полюбляють 72 % респонденти. Поширеним у молодіжному середовищі є прослуховування аудіокасет, СD-дисків тощо, 59 % респондентів проводять вільний час у такий спосіб. Половина опитаних віддають перевагу відвідуванню дискотек та вечірок. Привертає увагу вкрай незначна питома вага тих, хто вільний час використовує на відвідування музеїв і театрів - у цілому таких виявилося відповідно 10 і 17%. Книжки, газети і журнали люблять читати менше половини молодих людей.

Важливою характеристикою духовного світу людини є залученість її до культурного надбання своєї батьківщини, держави, народу, кращих зразків світової і вітчизняної духовної спадщини. У свою чергу, духовність особистості формується за можливості на певному етапі свого розвитку робити власний відбір культурних цінностей і, засвоюючи їх, перетворювати в особистісні характеристики. Одним з можливих шляхів реалізації такого вибору є відвідування культурно-мистецьких заходів. Залежно від того, яким культурним заходом віддається перевага, визначається рівень сформованої структури культурно-ціннісних пріоритетів молодої людини.

Проте, вистави, концерти класичної музики, музеї, мистецькі і технічні виставки перебувають поза увагою молодіжного загалу (частіше ніж раз на місяць їх відвідують відповідно 4, 3, 5, і 3 % респондентів).

Отже, отримані дані переконують, що наявні можливості щодо задоволення культурних запитів українською молоддю використовуються далеко не в повному обсязі. У переважної більшості молодих людей, котрі заклопотані повсякденними проблемами і негараздами, спостерігається невисокий рівень культурних потреб, що реалізуються, як правило, епізодично і непослідовно. Культурні потреби і запити здебільшого зводяться до найбільш простих та невимогливих проявів, задоволення яких не потребує організаційних, інтелектуальних чи вольових зусиль (відвідування дискотек, клубних вечорів, перегляд телепрограм і т.п.). Водночас відвідування концертів класичної музики, музеїв, виставок, що потребує певного рівня духовної компетенції, не є поширеним способом проведення дозвілля. Відбувається свідомості молоді, утиск духовних джерел життя. Матеріальна скрута, нестача коштів негативно позначаються на стані культури, зсуває культурні уподобання у бік спрощених за змістом і формою видів дозвілля. Втім не слід очікувати, що покращання матеріальної ситуації автоматично сприятиме підвищенню духовних характеристик молоді. Руйнацію духовних засад суспільного життя не можна подолати лише суто економічними методами.

Підсумовуючи, зазначимо, що соціологічний аналіз стану духовного світу сучасної української молоді дійти таких висновків:

національна культура, культура і мистецтво, релігійна віра не посідають високого місця у ієрархії актуальних для української молоді проблем;

духовна складова суспільного і особистісного життя значно поступається своєю важливістю матеріальним чинникам - проблемам заробітку грошей, одягу, зовнішності та моди;

вплив на визначення способу життя української молоді чинників, які традиційно відносять до духовної сфери функціонування суспільства, виявився порівняно неістотним;

наявні можливості для задоволення культурних і духовних потреб українською молоддю використовуються далеко не в повному обсязі. У переважної більшості молодих людей, заклопотаних повсякденними проблемами і негараздами, невисокий рівень культурних потреб, що реалізуються, як правило, в епізодичних і непослідовних звертаннях до культурних цінностей;

культурні потреби і запити молоді здебільшого зводяться до найбільш простих та невимогливих проявів, задоволення яких не потребує організаційних, інтелектуальних чи вольових зусиль (відвідування дискотек, клубних вечорів, перегляд телепрограм тощо). Водночас відвідування концертів класичної музики, музеїв, виставок, що потребує певного рівня духовної компетенції, не є поширеним способом проведення дозвілля. Відбувається травматизація свідомості молоді, обмеження духовних джерел життя.

У цілому стан духовного здоровя молоді є адекватним відображенням у духовній сфері сьогодення українського суспільства визначником подальших перспектив його розвитку.

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Який же зміст духовного життя суспільства?

Духовне життя суспільства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, повязані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними субєктами - індивідами, народами, етносами. В цьому звязку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального субєкта - народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини - й духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому, духовне життя - це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатофанність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозвязку з іншими видами суспільного виробництва.

Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво - це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних відносин.

У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей. Тому так важливо в сучасних умовах, щоб цінності моральної свідомості перетворювались у невідємну рису психології людини, її морального обличчя, служили критерієм оцінки та регулятором поведінки особистості, її моральної зрілості. У всіх сферах моралі - моральній свідомості і моральних відносинах, моральній культурі і моральній практиці, моральних почуттях, формуванні морального ідеалу - роль та значення моральних принципів і норм дедалі більше зростає.

У сучасних умовах суспільного розвитку надвзичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямований процес формування духовності особистості передбачає одночасно і виховання та самовиховання в людині непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі, всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства. Чим вища зрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її моральна свідомість та самосвідомість, і навпаки, чим глибший, багатший моральний світ людини, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжня мораль - це мораль активної діяльності. При формуванні моральної свідомості важливим є пошук ефективних шляхів вирішення суперечностей, що властиві цьому процесу.

Одна з груп таких суперечностей пов'язана з тим, що міра моральної відповідальності у значної частини членів суспільства далеко не адекватна характеру глибоких змін, що відбуваються в світі, зокрема в нашій країні. У сучасних умовах виявляє себе тими чи іншими сторонами суперечність між передовою моральною свідомістю частини суспільства і антиподами такої свідомості. Сюди також слід віднести суперечність між словом та ділом, коли у певних категорій людей знання норм моралі розходяться з їхніми практичними справами, які не повною мірою відповідають, а то і суперечать поставленим перед ними вимогам морального та громадянського обовязку. Важливішою умовою вирішення суперечностей у сфері формування моральної свідомості є цілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів її антиподів, що гальмують як процес становлення моральної культури людей, так і духовних цінностей суспільства в цілому. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості, яка відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів.

На відміну від наукового пізнання, що відображає буття в формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Як і будь-яка форма суспільної свідомості, естетична свідомість розвивається в органічному зв'язку з розвитком усього суспільства, відображаючи зміни, що відбуваються в бутті людей, насамперед у їхньому матеріальному житті.

В основі естетичної свідомості лежить художня культура, головним у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активність особистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній творчій діяльності людей. В основі естетичного ставлення людини до світу, її естетичної активності лежить соціальне культуротворча діяльність, котра не може обмежуватись лише сферою художньої творчості, а має поширюватися на все суспільне життя. Особлива роль у формуванні естетичної свідомості людини належить мистецтву. Мистецтво виступає як специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості і художньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцінки, особливою формою творчої діяльності особистості. Його функціонування тісно повязане з процесами обєктивного буття, суспільних відносин, зокрема духовного виробництва. Зміцнення духовно-морального аспекту в естетичній свідомості безпосередньо повязане з розвитком духовної культури, місце і роль якої в становленні почутйв прекрасного, загальнолюдського в розвитку самосвідомості людини все більше посилюється.

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.


Висновки


Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття.

Духовне життя суспільства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, повязані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними субєктами - індивідами, народами, етносами. В цьому звязку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального субєкта - народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини - й духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства.

Тому духовне життя - це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатофанність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозвязку з іншими видами суспільного виробництва.

Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво - це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних відносин.

У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей.

Тому, так важливо в сучасних умовах, щоб цінності моральної свідомості перетворювались у невідємну рису психології людини, її морального обличчя, служили критерієм оцінки та регулятором поведінки особистості, її моральної зрілості. У всіх сферах моралі - моральній свідомості і моральних відносинах, моральній культурі і моральній практиці, моральних почуттях, формуванні морального ідеалу - роль та значення моральних принципів і норм дедалі більше зростає.


Список використаних джерел


І. Підручники та посібники українських авторів:

1. Бушман О. І. Естетика: навчальний посібник. - Суми, Видавництво СумДУ, 2005. - 141 с.

. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учеб. пособие. - М.: Финансы и статистика, 2002. - 208 с.

. История этических учений: Учебник / Под ред. А. А. Гусейнова. - М.: Гардарики, 2003. - 911 с.

. Петрунин Ю. Ю., Борисов В. К. Этика бизнеса: Учеб. пособие. - М.: Дело, 2000. - 280 с.

. Семенов А. К., Маслова Е. Л. Этика менеджмента: Учебное пособие. - 2-е изд. - М.: Издательско-торго-вая корпорация «Дашков и К°», 2007. - 272 с.

6. Етика: Навч. посібник / Т. Г. Аболіна, В. В. Єфименко, О. М. Лінчук та ін. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навчальний посібник: 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 234 с.

. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 304 с. <http://librarium.110mb.com/suspil/etyka/09/etyka.html>

. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. посіб. - К.: Кондор, 2008. - 356 с.

. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навч. посібник. - К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. - 180 с.


ІІ. Підручники та посібники іноземних авторів:

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии. - Спб.: Алетейя, 1998.

2. Абеляр П. Этика или познай самого себя // Теологические трактаты. - М.: Прогресс. - Гнозис, 1995.

3. Аболина Т. Г. Исторические судьбы нравственности: философский анализ нравственной культуры. - К.: Лыбидь, 1992.

4. Аврелій Марк. Наедине с собой. - Киев-Черкассы: Collegium Artium Ing, Ltd; РИЦ «Реал», 1993.

5. Алексеев В. П. Становление человечества. - М.: Политиздат, 1984.

6. Алексеев С. С. Философия права. - М.: Норма, 1997.

7. Антология мировой философии: В 4-х т. - М.: Мысль, 1969.

8. Аристотель. Большая этика: Соч. в 4-х т. - М.: Мысль, 1983. - Т. 4.

9. Арістотель. Нікомахова етика. - К.: Аквілон-плюс, 2002.

10. Асмус В. Ф. Этика Канта // Кант И. Соч. в 6-ти т. - М.: Мысль, 1995. - Т. 4. - Ч. 1.

11. Барщевский М. Ю. Адвокатская этика. - М.: Б.и., 2000.

12. Бергсон А. Собрание сочинений: В 4-х т. - М.: «Московский Клуб», 1992. - Т. 1.

13. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М.: Мысль, 1975.

14. Борейко В. Е. Прорыв в экономическую этику. - К.: Б.и., 2001.

15. Борхес X. Л. Письмена Бога. - М.: Республика, 1992.

16. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений. - М.: Финансы и статистика, 2001.

17. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм: этические учения XIV-XV. - М.: Высшая школа, 1977.

18. Брентано Ф. О происхождении нравственного познания. - СПб.: Алетейя, 2000.

20. Букреев В. И., Римская И. Н. Этика права. - М.: Юрайт, 1998.

21. Вагин И. Психология зла. - Санкт-Петербург. - Москва. - Харьков. - Минск, 2001.

22. Валеев Д. Ж. Происхождение морали. - Саратов: Издательство Саратовского университета, 1981.

23. Валла Л. Об истинном и ложном благе; О свободе воли. - М.: Наука, 1989.

24. Введение в биоэтику. - М.: Прогресс-Традиция, 1998.

25. Вейс Ф. Нравственные основы жизни. - Минск: Юнацтва, 1994.

26. Винниченко В. Відродження нації: У 3-х т. - К., 1990.

27. Вольтер Ф. Философские сочинения. - М.: Наука, 1988.

28. Гегель Г. Философия права. - М.: Мысль, 1990.

29. Герет Т. - М., Клоноскі Р.-Дж. Етика бізнесу. - К.: Основи, 1999.

30. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. - М.: Прогресс, 1990.

31. Гольбах П. Избранные произведения: В 2-х т. - М.: Соцэкгиз, 1963.

32. Гонра Д. П. Древнегреческая мифологема судьбы. - Новосибирск: Наука, 1990.

33. Горський В. С. Історія української філософії. - К.: Наукова думка, 2001.

. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1991.

35. Гуревич П. С. Этика Шопенгауэра. - М.: Знание, 1991.

36. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія. - К.: ВІРА-Р, 1999.

37. Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика. - М.: Гардарика, 1998.

38. Гусейнов А. А., Иррлитц Г. Краткая история этики. - М.: Мысль, 1987.

39. Гусейнов А. А. Ненасилие и перспективы общества // Философские науки. - 1990. - № 11.

40. Дигесты Юстиниана. - М.: Наука, 1984.


Теги: Естетика, як наука про пізнання  Курсовая работа (теория)  Этика, эстетика
Просмотров: 16408
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Естетика, як наука про пізнання
Назад