Країни Заходу після другої світової війни: основні етапи розвитку


Контрольна робота

КРАЇНИ ЗАХОДУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ

Вміст


1.Країни Заходу у другій половині 40-х - на початку 50-х рр

2.Науково-технічна революція та суспільно-політичний розвиток країн світу

.Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Заходу у 70-80-х рр

.Світова економіка та соціальні відносини у 90-х рр

.Глобалізація у сучасному світі

.Постіндустріальне суспільство та «інформаційна економіка»

.Регіональна економічна і політична інтеграція у 90-х рр

.Еволюція партійно-політичних систем на сучасному етапі

Література

1. Друга світова війна викликала великі складності у всьому світі, в тому числі і в провідних країнах Заходу: величезні людські втрати (близько 50 млн. чол. загиблих), матеріальні втрати, викликані війною (загальна сума 3300 млрд. доларів). Особливо у важкому становищі перебували ті країни, де велись військові дії. Однією з проблем була величезна кількість переміщених осіб - близько 10 млн. чол.

Перед усіма країнами на перший план вийшли завдання демобілізації величезних армій, працевлаштування демобілізованих, переведення промисловості на випуск мирної продукції, відновлення військових руйнувань.

Протягом 1945-46 рр. більшість полонених та біженців повернулися до свого місця проживання. В США та Англії була здійснена демобілізація, при цьому демобілізованим надавались різноманітні пільги.

Одночасно здійснювалося переведення промисловості на мирне виробництво, ліквідовувались органи військового регулювання економіки. Наприклад, уряд США продав більшість побудованих в роки війни державних підприємств у приватні руки.

У дуже складному становищі перебувала промисловість. У 1946 р. обсяг промислового виробництва капіталістичних країн Європи складав 70%, обсяг сільськогосподарської продукції - 77% передвоєнного рівня. Більше за усіх постраждала переможена Німеччина (у 1946 р. обсяг промислового виробництва складав менше третини передвоєнного рівня). У більшості країн зберігалась карткова система, наявною була нестача продовольства, житла, промислових товарів. Тільки у 1949 р. промислове і сільськогосподарське виробництво капіталістичних країн Європи відновило довоєнний рівень.

Більш швидкими темпами розвивалась економіка США, Канади і деяких країн Латинської Америки, які не постраждали від війни. Розорені війною країни Європи та Азії предявляли великий попит на промислові та продовольчі товари, що створювало небачений раніше ринок для промисловості американських держав, насамперед США, які мали у своєму розпорядженні наймогутнішу у світі промисловість, найбільш досконале устаткування та висококваліфіковану робітничу силу. Збільшилась і ємність внутрішнього ринку США, що пояснювалось збільшенням грошових прибутків, які неможливо було реалізувати у військовий час. Внаслідок цього за темпами розвитку і обсягу промислової продукції США значно випередили решту капіталістичних країн. У 1948 р. обсяг промислового виробництва США на 78% перебільшив довоєнний рівень. США виробляли 55% промислової продукції всього капіталістичного світу і зосередили у своїх руках близько 75% світових запасів золота. Американська продукція стала проникати на ті ринки, де раніше переважали товари Німеччини, Японії, Англії, Франції.

На другому місті в капіталістичному світі у той час знаходилась Великобританія (близько 12% промислової продукції капіталістичного світу), далі - Франція (близько 4%) та ін.

Перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин. У 1944 р. на конференції Обєднаних націй з валютних та фінансових питань у м.Бреттон-Вудс (США) прийняте рішення про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), які стали міжурядовими установами, які регулюють валютно-кредитні відносини між державами, що входять до них. Згідно досягнутим домовленостям, члени МВФ зафіксували паритети своїх національних валют стосовно долара і не могли їх змінювати без дозволу керівництва МВФ, де вирішальну роль відігравали представники США. Долар обмінювався на золото з розрахунку 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г) золота.

МБРР, в якому також домінували США, надавав членам МВФ позики та кредити для розвитку економіки і підтримання рівноваги платіжних балансів.

До початку 50-х рр. країни Західної Європи в основному подолали наслідки війни. Прискорився економічний розвиток. Почалося швидке економічне піднесення, яке стимулювалося значною мірою планом Маршалла. До середини 50-х рр. обсяг промислового виробництва в Західній Європі та Японії зріс на 60-70% у порівнянні з довоєнним, обсяг сільськогосподарського виробництва - на 20-30%. Відновились і почали випереджати суперників ФРГ та Японія, процеси, які сталися там в економіці отримали назву „економічного дива (також в Італії).

Але панівне становище, як і раніше, займали США. В середині 50-х рр. обсяг промислового виробництва перевищив там у 2,5 рази довоєнний рівень, обсяг сільськогосподарської продукції - на 50%.

Швидкими темпами після війни розвивався державно-монополістичний капіталізм (ДМК). Втручання держави в економіку стало постійним елементом економіки (раніше воно носило надзвичайний характер). В деяких країнах Європи (Франція, Англія, Австрія) була здійснена націоналізація банків та промисловості, завдяки чому був створений потужний державний сектор, на долю якого припадало 10-15% промислової продукції та близько 30% капіталовкладень. Значно зросла доля національного доходу, яка перерозподілялася через держбюджет та систему соціального страхування. У Франції були створені органи державного планування та розроблені плани економічного розвитку, які мали рекомендаційний характер. В США державний сектор був значно слабшим, подібна ситуація була і в ФРН.

Таким чином, у повоєнні роки склалися дві основні форми ДМК: 1) з більшою або меншою ступінню прямого втручання держави в економіку (Франція, Великобританія, Австрія); 2) з перевагою непрямих методів регулювання, головним чином через податки та кредит (США, ФРН).

Характерною рисою післявоєнного ДМК стало посилення державного регулювання соціальних відносин. У перші ж роки у багатьох країнах поновлене та поширене соціальне законодавство, посилена державна регламентація відносин між працею та капіталом, відновлені оплачувані відпустки, збільшені різноманітні соціальні допомоги, в тому числі сімейні допомоги, допомоги по безробіттю, хворобі, інвалідності і т. ін. Таким чином була створена розгалужена соціальна інфраструктура. Держава стала відігравати вирішальну роль у розвитку науки, освіти та охорони здоровя, у будівництві шкіл та лікарень і т. ін. В результаті капіталізм набув деяких нових рис, покращилось матеріальне становище трудящих.

Піднесення економіки, НТП, значне розширення державної системи освіти та медичного обслуговування потягли за собою суттєві зміни у структурі населення. Зросла кількість зайнятих у промисловості і особливо у сфері обслуговування, зменшилась кількість зайнятих у сільському господарстві. Швидше ці процеси проходили у США. Кількість ремісників, кустарів, дрібних промисловців, торговців змінювалась незначно, але швидко зростала кількість „нових середніх шарів: тих, хто навчається, викладачів, лікарів, інженерів, працівників державних установ.

Серйозні зміни сталися в ідеології правлячих класів. Класичний лібералізм, основоположники якого вважали, що держава не повинна втручатися в економіку, відійшов у минуле. Провідну роль тепер відігравали прибічники державного регулювання економіки, які були натхненні ідеями Дж.Кейнса, і які прагнули пристосувати їх до нових умов. Традиційних лібералів і консерваторів, які відстоювали принцип невтручання держави в економіку, відсунули неоліберали і неоконсерватори, які були прибічниками різних масштабів і форм державного регулювання економіки і більшою чи меншою мірою визнавали необхідність соціальних реформ.

Значні зміни сталися в партійно-політичній системі багатьох країн Європи, особливо в тих, які знаходилися під ярмом фашизму або були окуповані. Зріс авторитет комуністичних партій. Відновили, а інколи збільшили свій вплив соціал-демократичні партії, причиною чого була їх участь у русі Опору. Втратили вплив партії, які співробітничали з окупантами, або які розпалися під час війни. Їм на зміну прийшли нові або оновлені буржуазні партії, які мали звязки з рухом Опору і вважали необхідним проведення соціальних реформ.

Великий авторитет завоювали християнсько-демократичні партії (Італія, Франція, ФРН). В їх програмах були популярні вимоги аграрної та податкової реформ, державного регулювання економіки, знищення фашизму та панування крупного капіталу, поширення демократичних свобод. Вони проповідували класове співробітництво у дусі „християнської етики і моралі, проголошували метою створення „християнської цивілізації за існуючого ладу.

Християнські демократи викликали симпатії тих, хто бажав змін, але не поділяв соціалістичних переконань. У деяких країнах християнсько-демократичні партії стали масовими, очолювали уряди Італії, Франції і ФРН, брали участь в урядах Бельгії, Голландії, Австрії.

Почали отримувати популярність і знов створені буржуазні партії, які пропонували програми соціальних реформ і які нерідко були повязані з рухом Опору. До них відносилась, наприклад, партія „Обєднання французького народу (РПФ), яку в 1947 р. заснував де Голль.

Майже усі провідні буржуазні партії Західної Європи сприйняли доктрини буржуазного реформізму. Навіть англійські консерватори оголосили, що вони не виступають проти необхідних соціальних реформ.

Зміни політичних систем були закріплені у прийнятих в 1945-47 рр. демократичних конституціях Франції, Італії, Японії, у 1949 р. - ФРН.

Таким чином, до середини 50-х рр. економічне та політичне життя країн Західної Європи та США після проведення цілого ряду реформ демократичного характеру набуло стабільного характеру.


. У 50-х рр. починається НТР, яка сильно вплинула на розвиток капіталізму. Головний її зміст полягає у якісному перетворенні виробничих сил на базі перетворення науки у провідний фактор суспільного виробництва, поступовому переходу від машинного до комплексно-автоматизованого виробництва. Головні напрямки НТР - автоматизація і компютеризація виробництва та управління виробничими процесами, оволодіння новими джерелами енергії, освоєння космосу, розвиток хімії, біотехнології, створення штучних матеріалів.

Важливу роль у підготовці НТР відіграли успіхи науки наприкінці XIX на початку ХХ ст. - поява та використання електроенергії, атомної енергетики, біології, кібернетики, електроніки, ЕОМ і т. ін., а також досягнутий до другої половини ХХ ст. технічний рівень виробництва, який дозволив реалізувати усі названі відкриття.

НТР значно відрізняється від технічних переворотів минулого. Вона поєднує науку з виробництвом, перетворює її у провідну виробничу силу. НТР має всеохоплюючий характер, розповсюджуючись як на промисловість, так і на сільське господарство, сферу обслуговування та управління і на економіку в цілому. Вона впливає на політику, ідеологію, освіту, охорону здоровя, побут, культуру, психологію людей, взаємовідносини людей з природою.

НТР розгорнулася у другій половині ХХ ст. Її розвиток уособлювали ЕОТ, атомна енергетика, нова хімічна технологія (у США, де швидше за усіх йшов процес автоматизації виробництва у 1955 р. було 10 ЕОМ, 1959 р. - близько 2 тис., до 1970 р. - 56 тис.; ЕОМ почали вироблятися і в інших країнах). Прискореними темпами розвивалася енергетика. У 1957 р. почалося освоєння космосу, у 1961 р. - політ першої людини у космос (Гагарін), у липні 1969 р. американські астронавти Армстронг та Олдрін досягли поверхні Місяця. Прогрес спостерігався у хімії - створювалося багато нових продуктів виробництва із заздалегідь заданими якостями, застосовувалися нові способи технології обробки сировини та напівфабрикатів. За 60-ті рр. в розвинутих капіталістичних країнах в 4,5 рази зросло виробництво пластмас та синтетичних смол, у 6,5 разів - синтетичних волокон.

Підвищення ролі науки у виробництві викликало швидке зростання витрат на наукові дослідження і розробки (у США з 1953 по 1970 р. у 5 разів, Канаді, Японії, Західній Європі - у 3,5 рази). Зявлялася все більш нова техніка та апаратура, виготовлення якої ставало самостійною галуззю. Зявились потужні науково-виробничі підрозділи.

Все це вплинуло на прискорення зростання продуктивності праці.

На індустріальну основу переходило й сільське господарство. Широкого розповсюдження набула механізація та хімізація сільського господарства. Зросла капіталоозброєність у розрахунку на одного працюючого у сільському господарстві (у США у 2,5 рази, у Великобританії, ФРН, Франції - у 3-4,5 рази). Наслідком цього стали високі середньорічні темпи зростання продуктивності сільськогосподарської праці (у Західній Європі у 60-х рр. - на 6,8%). Цей стрибок дозволив при різкому скороченні робітничої сили збільшити середньорічне виробництво продовольчих товарів за 50-60-ті рр. приблизно у 1,8 рази. Почали формуватися агропромислові комплекси, в яких обєднювались сільськогосподарське виробництво та повязані з ним галузі промисловості та інфраструктури.

Суттєво поширилась сфера послуг, в тому числі комунально-побутові послуги, міське та дорожнє господарство, банківське обслуговування, система освіти та професійного навчання, охорона здоровя.

НТР відкрила простір для творчих можливостей суспільного виробництва. Але ці можливості використовувались не в повній мірі. В умовах протистояння двох систем найкращі наукові школи, величезні кошти, сировинні ресурси відволікались від творчих цілей на створення все більш пагубних та дорогих засобів масового знищення. Результатом цього та інших негативних явищ стало виникнення глобальних проблем (ядерної, екологічної, енергетичної, продовольчої та інших), які створили загрозу існуванню самої цивілізації та життя на Землі.

НТР вже у 60-х рр. внесла суттєві зміни у соціально-класову структуру капіталістичного суспільства.

По-перше, процес індустріалізації в сільському господарстві призвів до скорочення зайнятого в ньому населення - воно скоротилося у 2-4 рази (у США його доля в активній частині населення з 1950 по 1970 рр. понизилась з 12,5% до 4,1%, у Франції - з 27% до 15%). Великі маси населення перемістилися до великих міст. У 4-х найкрупніших агломераціях світу - Нью-Йоркській, Токійській, Лондонській і Паризькій - на початку 70-х рр. зосередилось близько 60 млн. мешканців. Прискорена урбанізація ускладнювала умови міського життя (отруєння атмосфери, загострення житлової, транспортної та ін. проблем).

По-друге, значно зросла кількість та питома вага населення, зайнятого у сфері обслуговування. В цілому у розвинутих країнах ця доля зросла з 1950 по 1970 р. з 33% до 44%, тим самим зрівнялась або навіть декілька перевищила долю зайнятих у промисловості і на транспорті.

По-третє, скоротилася доля осіб, зайнятих фізичною працею, зросла кількість ІТР, кваліфікованих спеціалістів, службовців. Якісні зміни сталися в робітничому класі - відбувається його поповнення за рахунок тих категорій службовців і техніків, трудящих сфери торгівлі та обслуговування, які за своїм становищем та умовами праці все більше наближались до промислових робітників. З іншого боку - найбільш кваліфіковані робітники наближувались до службовців та спеціалістів за рівнем життя та соціального положення.

По-четверте, суттєво змінилася галузева структура робітничого класу. Різко скоротився сільськогосподарський пролетаріат (у США, Великобританії, ФРН, Франції - до 1-2% від загальної кількості робітничого класу). Зросла кількість та питома вага робітників у сфері обслуговування, це були більшою частиною рядові торгівельно-конторські службовці, а також робітники сфери послуг і торгівлі. Основним ядром залишався промисловий пролетаріат, чисельність його зросла, але питома вага декілька скоротилася, особливо у США.

По-пяте, змінювався і склад промислового ядра робітничого класу. Скорочувалась чисельність робітників у гірничодобувній та деяких традиційних галузях легкої промисловості. Одночасно різко збільшувалась раніше незначна кількість робітників у радіоелектроніці, виробництві обчислювальної техніки, у приладобудуванні, хімії полімерів, в атомній енергетиці та на інших напрямках НТП. В оброблювальній промисловості, особливо у провідних галузях, зростала кількість службовців та ІТР. Рухливою стала сама структура професій у промисловості. Тисячі колишніх видів робіт зникли і зявились тисячі нових. Зросла кількість робітників високої кваліфікації, що вимагало збільшення загальноосвітньої та спеціальної підготовки робітників і в цілому зайнятого населення. Поряд з формуванням нового типу робітників високої кваліфікації зростали загони робітників середньої кваліфікації, які використовувались найчастіше на конвеєрному виробництві.

По-шосте, загострення проблеми зайнятості у старих, традиційних галузях призвело до зростання кількості тих, хто наймався на роботу у гірших умовах т.зв. „неформальної економіки, тобто на дрібних підприємствах, господарі яких уникали офіційної реєстрації та не дотримувались трудового законодавства. Серед даної категорії у високорозвинених країнах стала зростати доля іноземних робітників - найбільш пригніченої та знедоленої частини робітничого класу. У США це в основному були вихідці з Латинської Америки (особливо з Мексики та Пуерто-Рико), у Західній Європі - з країн Середземноморя, у Великобританії з її колишніх колоній.

У підсумку усіх цих процесів робітничий клас ставав більш складною соціальною спільнотою.

По-сьоме, значні зміни сталися у середніх шарах, загальна кількість яких у розвинутих країнах в середньому складала від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення (не враховуючи близьких до робітничого класу категорій службовців). Збільшилась доля дрібних власників у сфері послуг. Помітно зросли „нові середні шари - частина службовців, науково-технічних працівників, інтелігенції, зросла їх роль у суспільно-політичному житті. Особливо зросла кількість спеціалістів, повязаних з НТР - вчених, інженерів, вузівських та шкільних викладачів. Переорієнтація вищої освіти на масову підготовку висококваліфікованих робітників призвела до швидкого зростання студентства. У США кількість студентів з 1953 по 1970 р. збільшилась з 2,3 млн. до 7,1 млн., у Франції, Великобританії, ФРН, Італії - за 60-ті рр. з 0,8 млн. до 2,1 млн.

По-восьме, НТР сприяла змінам і в структурі пануючого класу. Чисельність великої та середньої буржуазії становила близько 2-4% самодіяльного населення розвинутих капіталістичних країн. Сильно скоротилася питома вага сільської буржуазії. Змінився вигляд великої буржуазії в результаті подальшого розвитку акціонерних компаній, укрупнення масштабів виробництва, розростання управлінських функцій. Важливою складовою частиною великої буржуазії поряд з акціонерами-власниками стали менеджери - верхівка адміністративно-управлінського персоналу приватних фірм, а також вищі керівники підприємств держсектору, адміністративно-бюрократична верхівка держапарату, частина високооплачуваних спеціалістів та вищий шар військових кіл.

НТР призвела до прискорення зростання суспільних та особових потреб, до зміни структури споживання, до поширення номенклатури та масового виробництва споживних товарів, особливо тривалого користування, та послуг. Зростання добробуту та соціальні зрушення, що сталися, підвищили значення потреб позаматеріальної сфери (культура, дозвілля, освіта, туризм і т. ін.).

Бурхливий розвиток виробничих сил у країнах високорозвиненого капіталізму та більш високий рівень усуспільнення виробництва, досягнень в результаті НТР створили матеріальну основу для подальшого прогресу капіталізму та для його переходу до нової, більш високої форми суспільного устрою.


. 70-80-ті рр. посіли важливе місце у післявоєнній історії капіталістичного світу і людської цивілізації в цілому. В цей час стаються великі зміни в економіці, соціальних відносинах, політиці та ідеології країн капіталізму, у відносинах між державами з різним суспільним устроєм.

На основі успішного освоєння досягнень нового етапу НТР проходили динамічні процеси пристосування капіталізму до нових умов і перегляду моделей державно-монополістичного регулювання економіки та соціальних відносин, що дозволило країнам високорозвиненого капіталізму подолати кризово-депресивний стан економіки і до середини 80-х рр. знову ступити на шлях стійкого економічного піднесення.

Успішно використовуючи внутрішні резерви, застосовуючи раніше створені соціально-політичні амортизатори, керівники країн високорозвиненого капіталізму зуміли уникнути великих соціальних потрясінь.

Усі ці важливі зміни 70-80-х рр. дозволяють вважати цей період новим етапом у розвитку капіталістичного суспільства, коли у сучасному капіталізмі все більше проглядаються риси переходу до нового, більш високого суспільного устрою.

Економічне становище у капіталістичному світі у 70-х - на початку 80-х рр. характеризувалося внутрішньою нестійкістю та загальним уповільненням темпів зростання. Капіталістичне світове господарство зазнало тоді циклічних економічних криз перевиробництва 1970-71, 1974-75 і 1980-82 рр. Ці кризи тим більше вплинули на країни капіталізму, що вони переплелися з глобальними структурними кризами - енергетичною, сировинною, продовольчою, валютно-фінансовою, екологічною (кожна з них мала свої особливості).

Економічні кризи прискорили знецінювання основного капіталу і у цих умовах заговорили навіть про кризу НТР.

Але з другої половини 70-х рр. у звязку з винаходом мікропроцесорів та розвитком електронно-інформаційної техніки, а також з успіхами біотехнології і генної інженерії відкрився новий етап удосконалення виробничих сил.

Головним чинником, який визначив перелом, була можливість застосування мікропроцесорів для перетворення знарядь праці - станків, машин - і переводу їх на шлях автоматизації. Автоматизація окремих агрегатів та вузлів, а також введення гнучких виробничих систем дозволили багатократно скоротити кількість станків та механізмів, обслуговуючий персонал, площі, зайняті під устаткуванням і т. ін. Відкривався шлях до комплексної автоматизації аж навіть до створення заводів-автоматів - „безлюдних виробництв.

Нове покоління засобів праці та нові технології володіють величезним потенціалом підвищення ефективності виробництва, якості продукції, скорочення часу на її освоєння. Наслідком цього стало, що саме в галузі застосування нових технічних досягнень та наукових даних пролягає головна лінія структурної перебудови промисловості та міжгалузевих звязків в розвинутих капіталістичних країнах.

Подальший розвиток засобів автоматизації та інформаційна техніка дозволили впроваджувати працезберігаючі та часозберігаючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських, банківських, медичних, навчальних та інших закладах. Персональний компютер поступово стає предметом масового попиту та супутником життя людей. Інформаційна техніка стає спеціальною галуззю виробництва.

Все це одночасно ускладнює соціальні проблеми зайнятості в умовах масового безробіття, яке вже існувало. Разом з тим далеко не повністю задовольнявся попит на кваліфіковану робітничу силу у новітніх галузях економіки, в науці та сфері послуг.

Крім того, кризи підштовхнули до прискорення інтеграційних процесів.

Кризи 70-80-х рр. відіграли важливу роль у глибокому перетворенні економіки капіталістичного світу в цілому. На початку 80-х рр. почалася структурна перебудова економіки, яка проходила під знаком нової, консервативної моделі державного регулювання. Спочатку неоконсерватизм повязувався з імям М.Тетчер (з 1979 р.), у 1980 р. почалося здійснення американського варіанту неоконсервативної політики у галузі економіки та соціальних відносин - ці процес отримали назву „тетчеризм та „рейганоміка.

Політичне життя.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. мали місце великі конфлікти широких мас з державною владою. Вони призвели до серйозних змін у владних структурах Франції (1968 р.), Італії (1972 р.). Вперше в історії США президент Р.Ніксон пішов у відставку. У Великобританії конфлікт консерваторів з профспілками призвів до поразки консерваторів на виборах до парламенту у 1974 р. У ФРН після тривалої гегемонії ХДС до влади прийшли соціал-демократи.

У ряді країн мало місце повалення диктаторських режимів - у 1974 р. був ліквідований фашистський режим у Португалії, тоді ж - військова хунта в Греції, у 1976 р. - франкістський режим в Іспанії (у 1982 р. взагалі до влади прийшли соціалісти; зараз теж).

Великі зміни сталися у деяких країнах Азії, Африки, Латинської Америки - Вєтнам, Камбоджа, Лаос, Ангола, Мозамбік, Іран, Нікарагуа, Чилі і т. ін.).

Активізація боротьби народних мас та революційні перетворення у країнах „третього світу викликали серйозну занепокоєність ідеологів капіталізму. Аналогічно впливали кризові явища в економіці та соціальні протиріччя у країнах високорозвиненого капіталізму. У цих умовах в ідеології та політиці правлячих кіл цих країн стався поворот до неоконсерватизма.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. у ряді країн, насамперед у США, Великобританії та ФРН, до влади прийшли сили, які втілювали перехід до неоконсервативного курсу політики. „Неоконсервативна хвиля, яка проявила себе в діяльності урядів М.Тетчер у Великобританії, Р.Рейгана у США, Г.Коля у ФРН, вела до зниження рівня державно-монополістичного регулювання, до обмеження втручання держави в економіку, до скорочення витрат на соціальні потреби, до ідеологізації зовнішньополітичного курсу. Немаловажним приводом для більш жорсткого зовнішньополітичного курсу країн НАТО стала конфронтаційна політика тодішнього радянського керівництва, і особливо введення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 р.

Зрушення вправо у провідних капіталістичних країнах відбулося неодночасно. Наприклад, у 1981 р. у Франції переміг блок лівих сил: Міттеран став президентом країни, соціалісти і комуністи завоювали більшість у парламенті. Але вже на виборах 1986 р. соціалісти зазнали поразки і склалася цікава ситуація: при президенті-соціалісті діяв уряд правобуржуазних партій.

„Неоконсервативна хвиля захопила і малі країни Західної Європи. З другої половини 70-х рр. помітно зріс вплив буржуазних політичних партій, а в самому блоці буржуазних партій посилились позиції консервативних політичних угрупувань. У 1981-1982 рр. консерватори прийшли до влади у Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландах.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. позначилась тенденція до певного послаблення політичних позицій західноєвропейських соціал-демократів. Вони зазнали серії поразок (лейбористи у Великобританії, соціал-демократи у Швеції, ФРН, соціалісти Бельгії, Нідерландів та деяких інших країн). Правда, ця тенденція не носила загального характеру. Так, на початку 80-х рр. соціалісти прийшли до влади в деяких країнах Півдня Європи: Греція, Іспанія, Португалія. Після короткої перерви до влади повернулися соціал-демократи Швеції. Тим не менше для цього періоду характерне в цілому скорочення впливу соціал-демократів. Зменшилась кількість голосуючих за них. Немалу роль у падінні їх престижу відіграло погіршення їх відносин з профспілками. І тільки наприкінці 80-х рр. „консервативна хвиля почала поступово спадати.

У партійно-політичному спектрі цього часу у країнах Західної Європи можна виділити 4 основні течії: консервативне, ліберальне, соціал-демократичне і комуністичне. У США зберігалася традиційна буржуазна двопартійна система, в межах якої діяли різні політичні течії від „нових правих до лівих лібералів.

Новим явищем стала поява у 70-80-х рр. в політичному житті багатьох країн нових соціальних рухів, або рухів „громадянських альтернатив. Це - антивоєнний, антиядерний, екологічний, молодіжний, жіночий та інші рухи. Усім їм властиві антимонополізм, демократичні вимоги контролю за використанням національних ресурсів, охорони оточуючого середовища, удосконалення соціального законодавства. Найбільш значну вагу набув у 80-х рр. рух „екологістів або „зелених, який виник як протест проти засмічення оточуючого середовища та інших болючих проблем сучасного суспільства, проти загрози ядерної війни. У ряді країн партії „зелених домоглися значного впливу - увійшли до парламентів Італії, ФРН, Бельгії і навіть у європейському парламенті у 1984 р. вони сформували міжнаціональну фракцію.

У підсумку можна сказати, що у 70-80-х рр. у країнах капіталізму сталися великі зміни, які свідчили про те, що вони вступили до цілком нової фази свого розвитку, і ця фаза з кожним днем збагачувалася новими елементами.


. Економічний розвиток у світі в 90-х рр. характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, провідні капіталістичні країни вийшли на стабільні показники економічного зростання. Збільшення ВВП у державах Євросоюзу складало в середньому 2-2,5% на рік. Особливо вражаючими в останнє десятиліття століття були темпи зростання ВВП у Сполучених Штатах Америки - 3,5-4,5% на рік. Поширювалась ділова активність, був досягнутий і почав збільшуватись профіцит державного бюджету, понижувалось безробіття (у 1999 р. - 4,2%), створювались нові робочі місця (за 8 років - 22 млн.), зростали споживні витрати (приблизно на 7% на рік), до ледь помітного рівня була зведена інфляція. США зміцнили свої позиції лідера у формуванні глобальної економіки.

З іншого боку, виявилась тенденція уповільнення темпів економічного розвитку, повязана з нерівномірністю та циклічністю розвитку світового господарства і насамперед - з різким спадом у колишніх соціалістичних країнах. Структурна перебудова економіки, яка почалася в них, та впровадження ринкових механізмів господарювання призвели до глибокої кризи промислового та сільськогосподарського виробництва, тимчасовому згортанню активності у сфері послуг. У другій половині 90-х рр. у ході економічних криз відмічалося падіння виробництва у країнах Східної Азії. З 1998 р. стала зазнавати проблем економіка Японії та деяких країн Латинської Америки.

У 90-х рр. співвідношення між трьома основними центрами економічної могутності залишалося приблизно таким, як і в попереднє десятиліття: США виробляли 25% світового ВВП, країни ЄС - 28%, Японія - 16%. США домінували на міжнародних фінансових ринках, у галузі виробництва нових технологій та інформації. Сукупна доля розвинутих капіталістичних країн у світовому ВВП в 1996 р. склала 77%.

Особливістю економічного розвитку у 90-х рр. стало посилення ролі світового фінансового капіталу та міжнародних фінансових ринків, збільшення зовнішньої та внутрішньої заборгованості багатьох країн, більш глибокими та частими стали фінансові кризи у різних регіонах планети.

Перші тривожні симптоми у цій сфері позначились на початку 90-х рр. з-за зростання внутрішнього державного боргу у США. Американський долар, як і раніше, був основною розрахунковою одиницею та платіжним засобом у світовій торгівлі. Тому коливання його курсу хвилями розходилися майже усіма кутками планети. У 1992-93 рр. проявилися негаразди в європейській валютній системі. У 1994-95 рр. вибухнула найгостріша фінансова та економічна криза у Мексиці та Аргентині. У 1997-99 рр. валютно-фінансова криза вразила Японію, Індонезію, Таїланд, інші країни Східної та Південно-Східної Азії, Росію, Бразилію. Її проявами стали: катастрофічне знецінювання акцій провідних підприємств, посилення відтоку капіталу, падіння виробництва, банкрутства та зростання зовнішнього боргу, порушення платіжного балансу, девальвація валют на 30-50 і більше відсотків, пониження життєвого рівня.

Усюди кризи мали регіональний характер. Банківська система країн Заходу не зазнала серйозних потрясінь. Проте усі вони свідчили про нестійкість світового фінансового ринку, яка зросла.

Причин тому декілька. По-перше, не існувало глобальних регуляторів ринку капіталів. Його розвиток великою мірою залишався стихійним. Раптове вилучення капіталу або масована атака на ту чи іншу валюту були здатні викликати паніку та фінансові потрясіння. По-друге, надзвичайно зросла сфера спекулятивного капіталу, який був відірваний від реального виробництва, торгівлі та сфери послуг. У 1995 р. щоденно змінювало власників 1,2 трлн. доларів. Це у 50 разів більше щоденного обсягу усієї світової торгівлі товарами та послугами. По-третє, загострилось протиріччя між глобальним фінансовим ринком та відкритою світовою економікою, з одного боку, і національною економікою деяких країн, не пристосованою до взаємодії з ними, з іншого. Нарешті, посилилась тенденція до переміщення капіталу з периферії до центру. Інвестори втрачали інтерес до розміщення капіталу у зонах дешевої робітничої сили. Він все більше акумулювався для інвестування в розробку та виробництво новітніх технологій та інформації. Пріоритетним став рух інвестицій між розвинутими країнами. Три чверті зарубіжних вкладень американських компаній спрямовувалось до західноєвропейських країн та Японії, які, у свою чергу, профінансували дві третини чистих капітальних вкладень в економіку США.

Практично усюди склалася боргова економічна система. Внутрішній борг став важливою складовою частиною фінансової структури розвинутих країн, а зовнішні запозичення - невідємною частиною господарства держав, що розвиваються. У 1997 р. загальна сума міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою складала 1,8 трлн. доларів. На сплату цих боргових зобовязань витрачалось близько 20% експортної виручки, що утричі перевищувало надходження ззовні нових капіталів.

Зовнішній борг ліг важким тягарем на економіку багатьох країн. Неможливість його погашення і навіть своєчасної сплати відсотків неодноразово ставила ці країни на грань фінансового краху. До кінця 90-х рр. 70 країн світу мали велику прострочену зовнішню заборгованість. Її утворенню в немалій мірі сприяла політика короткотермінового кредитування МВФ та Світового банку. Найбільша заборгованість припадала на держави Африки, при цьому 80% падало на найбідніші держави на південь від Сахари. У 90-х рр. їх заборгованість багатократно збільшилась у звязку з падінням цін на світових ринках. У Латинській Америці борг зріс утричі. Дві третини його припадало на Бразилію, Аргентину і Мексику. Майже половина цієї суми була боргом Бразилії.

Зміни сталися в соціальній структурі і політиці. У 90-х рр. отримали розвиток основні тенденції, які склалися у сфері зайнятості у західних країнах у попередні два десятиліття. Тривав відтік робочої сили з виробничих галузей до сфери послуг. В англосаксонських країнах у середині 90-х рр. у сфері послуг було зайнято більше двох третин робочої сили, в тому числі у США - 71,8%, у Канаді - 71,1%, у Великобританії - 69,5%. В Японії та деяких країнах Західної Європи (Німеччина, Франція) ці цифри коливались у межах 55-64%. В Італії маса самодіяльного населення була зосереджена у дрібному бізнесі. Сфера послуг поглинала близько 45%.

У 90-х рр. тривала диверсифікація третинного сектору економіки. Він включав у себе інформаційні послуги, банківські, ділові, освітні, медичні, торгівельні, побутові та інші операції. Основною тенденцією у загальній структурі зайнятості було зростання управлінських кадрів, наукових робітників, інженерно-технічного персоналу, зайнятого у сфері інформаційних послуг та технологій. В розвинутих країнах з ними були повязані більше 50% робочої сили та більше 60% трудових функцій. Саме тут були зосереджені висококваліфіковані та найбільш освічені кадри. Широко застосовувалась часткова та тимчасова зайнятість, робота за наймом на дому.

Одночасно збільшилась чисельність робітників низької кваліфікації (прибиральники, санітари, робітники громадського харчування та ін.) і скоротилась кількість осіб, які мають середню кваліфікацію (традиційні заводські професії). Ці тенденції стали результатом структурної перебудови економіки та поширення автоматизації, компютеризації, проникнення нових технологій у всі сфери суспільного виробництва та управління.

Поляризація структури зайнятості тягнула за собою збільшення розриву у прибутках між працівниками. До кінця 90-х рр. з 400-мільйонного населення Західної Європи нижче межі бідності жило близько 50 млн. чоловік, тобто кожний восьмий. Приблизно така ж пропорція зберігалась і в Сполучених Штатах Америки. У найбагатшій країні світу близько 40 млн. чоловік відносились до розряду бідняків. Особливо глибоким був розрив у рівні життя та стандартах споживання між цією багатомільйонною масою та тонким шаром надбагатих людей. Щоденний чистий прибуток мультимільйонерів був порівняним за розмірами із щоденними витратами на харчування десятків тисяч громадян, які жили за межею бідності. 20 млн. чоловік були зареєстровані у списках безробітних.

Наприкінці століття проблема безробіття залишалась однією з найгостріших у розвинутих країнах. Її пік припав на початок 90-х рр. Впровадження нових технологій та структурна перебудова старих галузей супроводжувались скороченням загальної кількості робочих місць.

Названі проблеми призводили політиків до нових поглядів.

У платформах політичних партій, які прийшли до влади у розвинутих країнах Заходу у 90-х рр., пропагувалась ідея поєднання ринкового механізму та економічних і соціальних функцій держави. Наприклад, передвиборча кампанія У.Клінтона у США супроводжувалася обіцянками проведення політики „третього шляху; лідер британських лейбористів Е.Блер виступав за „новий лейборизм; лідер СДПН Г.Шредер йшов до перемоги на виборах під гаслом „нової середини, маючи на увазі необхідність відмежуватися як від неоконсерваторів, так і від „соціалістичного вибору. Пошук політики компромісу або „третього шляху був характерною рисою в діяльності багатьох урядів західних країн. Цьому сприяло наближення основних програмних документів та гасел провідних партій: соціал-демократів, лібералів, консерваторів.

У 90-х рр. шляхи вирішення проблем зайнятості у країнах Заходу обєднувалися у рамках поняття активної та пасивної соціальної політики. Воно включало до себе: формування та регулювання ринків праці, підготовку та перепідготовку робітничої сили, допомогу безробітним та залучення їх до трудової діяльності. На ці цілі у країнах Євросоюзу виділялися великі кошти. У 1995 р. на реалізацію програм зайнятості було використано 3,5% ВВП країн ЄС, в тому числі 1% - на активні заходи, повязані з навчанням та підвищенням кваліфікації робітників, решта - на виплату допомоги по безробіттю, дострокові пенсії, доплати до прибутків низькооплачуваних категорій трудящих. У країнах Північної Європи рівень таких витрат був вищим: в Данії - 7%, у Фінляндії - 6,5%, у Швеції - 5,3%.

У порівнянні з 70-80-ми рр. обсяг витрат на соціальні потреби зменшився. Масштаби соціальної держави, яка склалася у багатьох західноєвропейських країнах, стали обтяжливими для бюджету. Ці витрати обумовлювались на заходах з підтримання конкурентноздатності національних економік. Тому у більшості країн Заходу у 90-х рр. була проведена реформа, яка мала метою оптимізацію усієї системи соціального забезпечення.

Частина соціальних програм була скорочена. Та частина, що залишилася, набула більш адресного характеру. У багатьох країнах була реформована система допомоги безробітним. Допомоги, які існували, протягом тривалого часу виплачувались без суттєвих обмежень та особливих умов. Це не стимулювало безробітних до активізації зусиль з пошуку робочого місця. Реформа встановлювала залежність між отриманням допомоги, розміри якої залишались попередніми, та діяльністю самих безробітних із зімни свого соціального статусу.

Серед активних заходів соціальної політики особлива увага приділялась професійно-технічній підготовці персоналу. Окрім державних витрат на ці цілі виділяли немалі кошти фірми, які прагнули підвищення конкурентноздатності своєї продукції.

В результаті усіх цих заходів гострота проблеми безробіття у розвинутих країнах декілька зменшилась. Наприкінці 90-х рр. її рівень складав в середньому 7% від економічно активного населення.


. Крах соціалізму у країнах Східної Європи та закінчення протистояння двох систем сильно вплинули на характер економічних звязків між різними державами. Колишні військово-політичні та економічні форми суперництва великих держав у „третьому світі відійшли в минуле. Втратила значення сама концепція „першого, другого і третього світів. Країни, що розвиваються, вже не були групою відсталих держав. Їх місце у системі світового господарства визначалось економічним потенціалом, роллю в міжнародному розділенні праці, здатністю приєднання до нових технологій, а не близькістю до тієї чи іншої великої держави. Це означало, що у 90-х рр. відпали політичні перепони для формування нового типу світової економіки глобальної. Нові компютерні інформаційні технології створили необхідні технічні передумови для прискорення цього процесу.

Глобалізація економіки стала найважливішою особливістю розвитку світового господарства наприкінці ХХ ст. Поступово вона охоплювала все більшу кількість країн, розповсюджувалась на різні сфери життя суспільств, формувала небувалий за обсягом ринок капіталів, товарів та послуг.

Глобалізація - це багатосторонній процес, який включає розширення фінансових ринків, формування міжнародних інтегрованих виробництв на базі ТНК, розповсюдження технології, інформації та знань через національні кордони, складування спільного споживного ринку та загальносвітових стандартів якості, лібералізацію світової торгівлі, обмеження можливостей проведення автономної політики національними державами.

Випереджаючими темпами розвивається глобалізація фінансових ринків. Це виражається у збільшенні мобільності капіталу, який переміщується як до різних секторів світової економіки, так і до найвіддаленіших кутків планети. Глобальний рух капіталу складається з трьох основних потоків. По-перше, кредитно-фінансові потоки, які забезпечують торгівлю товарами та послугами (експортно-імпортні операції). По-друге, прямі іноземні інвестиції (ПІІ), повязані і в більшості випадків довготривалі вкладення в економіку різних країн, наприклад, будівництво або реконструкція будь-якого обєкту.

Нарешті - портфельні інвестиції (ПІ) - облігації, цінні папери, акції підприємств та інші активи, а також валюта будь-якої країни. Допомога іншим державам та борги також є формою глобального руху капіталу. Переміщення основних його потоків здійснюється через міжнародні фінансові центри, в яких функціонують міжнародні біржі, транснаціональні банки, транснаціональні корпорації. Такими центрами є Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт, Париж, Цюрих, Мілан, Гонконг та інші.

Основні потоки капіталу переміщуються до США, Західної Європи та Японії. Взаємні інвестиції в межах цієї тріади складають переважну частину глобального руху капіталу. Прямі інвестиції трійці до країн, що розвиваються, та нових індустріальних країн відмічені більшою сталістю. Список країн-головних одержувачів західних ПІІ залишається майже незмінним протягом останніх 20 років. Вони лише міняються місцями залежно від обсягу одержаних коштів. У першій половині 90-х рр. одержувачами ПІІ були (у порядку зменшення): КНР, Сінгапур, Аргентина, Мексика, Малайзія, Індонезія, Гонконг, Таїланд, Бразилія, Нігерія. Країни, що розвиваються також здійснюють прямі іноземні інвестиції, хоча їх доля мала (7-8% від загального обсягу).

У 90-х рр. у загальному потоці капіталу збільшилась роль портфельних інвестицій. Це наймобільніша його частина. Вона зосереджена в різноманітних цінних паперах, які за допомогою новітніх комунікаційних технологій практично миттєво покупаються та продаються через міжнародні фондові біржі. Котирування акцій зазнають постійних коливань. Вони залежать від інформації, яка постійно надходить, про стан світових і регіональних ринків, про зміни в економічній, політичній та соціальній ситуації в країнах, акціями підприємств яких торгують на біржах. Одним з основних показників стану економіки в тій чи іншій країні є біржові індекси (Доу-Джонса у США, Ніккей в Японії та ін.). Вони відображають умовну вартість акцій найкрупніших компаній.

Процес глобалізації відображається також в тому, що все більша кількість країн і секторів економіки залучаються у планетарний за масштабами ринок товарів та послуг. Колишні етикетки „Зроблено в США, „Зроблено в Японії та інші дуже часто вже не відповідають дійсності. Товар втрачає своє „національне лице. Все більша частина продукції виробляється в межах виробничих мереж, які обєднують у єдиний ланцюжок численні іноземні філіали, зарубіжні дослідницькі колективи, субпідрядників, малий бізнес різних країн. Схильний до інновацій, він все частіше стає важливим партнером крупних корпорацій. Такі форми взаємодії забезпечують гнучкість виробничого процесу, вибір оптимального варіанту з точки зору якості, ціни та місця виконання робіт.

Цей факт можна проілюструвати прикладом купівлі автомобіля „Понтіак „Le Mans фірми „Дженерал моторз, який став хрестоматійним у західній літературі. Купляючи цей автомобіль американець фактично укладає міжнародну угоду. З 10 тис. доларів, які він виплачує „Дженерал моторз, близько 3 тис. йде до Південної Кореї як плату за складальні операції; 1750 доларів - Японії за окремі агрегати; 750 доларів - Німеччині за розробку зовнішнього вигляду та виготовлення креслень; 450 доларів - Тайваню, Сінгапуру та Японії за дрібні комплектуючі деталі; 250 доларів - Великобританії за послуги з реклами та маркетингу; 50 доларів - Ірландії і Барбадосу за обробку даних. Решту суми (менше 4 тис. доларів) отримують розробники стратегії у Детройті, адвокати і банкіри у Нью-Йорці, лобісти у Вашингтоні, робітники страхових служб та охорони здоровя по усій країні, а також акціонери „Дженерал моторс в усьому світі. Таким чином, розробка, проектування, виробництво комплектуючих, складання, рекламна кампанія і т. ін. здійснюються в невеликих філіалах та самостійних фірмах, розкиданих у різних точках земної кулі, але обєднаних за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій всюдисущим глобальним капіталом. Розвиток цих технологій сприяв появі „світового споживача, формуванню загальносвітових стандартів якості.

Процес глобалізації економіки відобразила структура світової торгівлі, яка склалася у 90-х рр. Не менше третини торгівельних операцій здійснювалось або всередині багатонаціональних підприємств, або між материнською компанією та її закордонними філіалами, або між самими філіалами. На торгівлю між ТНК припадало ще близько третини. І лише четверта частина міжнародних операцій купівлі-продажу здійснювалась дійсно незалежними підприємствами. Таким чином, більша частина міжнародної торгівлі здійснювалась транснаціональними корпораціями. Їх вага у світовій торгівлі суттєво зросла. У 1998 р. у світі нараховувалось 53 тис. материнських ТНК, які мали 450 тис. дочірніх філіалів.

У 90-х рр. посилилась експансія транснаціональних корпорацій в економіку багатьох держав. Вона здійснювалась у формі прямих іноземних інвестицій. Їх загальний обсяг у 1994 р. перевищив 2,4 трлн. доларів, збільшившись більше ніж утричі у порівнянні з 1985 р. Розширення могутності ТНК відбувалося також по широкому спектру міжнародних угод, які не вимагали великого обсягу інвестицій або взагалі не передбачали капітальних вкладень.

Вторгнення (інвазія) ТНК в економіку національних держав мало суперечливий характер. З одного боку, розміщуючи свої філіали, ТНК створювали нові робочі місця, використовували провідні технології, привносили нові життєві стандарти, сприяли економічному зростанню. У цьому звязку у 90-х рр. багато держав, що розвиваються, та країни колишньої соціалістичної співдружності намагались залучити іноземні інвестиції, створювали сприятливий інвестиційний клімат. З іншого боку, ТНК, діючи у своїх інтересах, часто сприяли поглибленню структурних диспропорцій в економіці різних країн, загострювали незбалансованість міжнародного обміну, передавали застарілі технології, розміщували в країнах, що розвиваються, підприємства вчорашнього дня, агресивно впливали на економічну політику національних держав.

Посилення могутності ТНК та глобалізація в цілому призводили не тільки до зростання взаємозалежності національних економік, але й до серйозних обмежень можливостей держав здійснювати автономну політику. Це проявлялося у згортанні державного регулювання та втраті деяких владних функцій. Такі заходи держави, як збільшення державних витрат, реформування системи оподаткування, зміна ставки банківського кредиту та інші інколи викликали неадекватну реакцію з боку інвесторів, призводили до відтоку капіталу, падінню курсу цінних паперів. Ці наслідки вкрай негативно відображались на основних параметрах національної економіки. Держава, таки чином, втрачала можливість вільно використовувати деякі інструменти макроекономічного регулювання.

Надзвичайне посилення могутності ТНК та ринкової стихії викликали занепокоєння у західному суспільстві, в тому числі серед деяких крупних фінансистів та вчених. В економічній доповіді 1997 р., підготовленій Світовим банком на матеріалі 66 країн, підкреслювалось, що стихія світового ринку загрожує підірвати засади глобальної капіталістичної системи, яка склалася, і обмежити національну державу у здійсненні її функцій, особливо в соціальній політиці. На думку авторів доповіді, це підривало курс на створення „держави добробуту і забезпечення соціальної справедливості, який склався раніше.

У 90-х рр. здійснювались спроби встановити „правила гри на світовому ринку. Майже 10 років велись переговори розвинутих країн на цю тему. Нарешті, було прийняте рішення заснувати з січня 1995 р. Світову організацію торгівлі (СОТ) замість колишньої Генеральної угоди про торгівлю та тарифи (ГУТТ). Угоду підписали близько 120 держав. Вони зобовязались дотримуватись у міжнародній торгівлі загальних принципів. Було прийняте рішення про її лібералізацію. Зокрема, передбачалось усунути багато митних перепон, скоротити на 38% імпортні збори. Таким чином, процес глобалізації ступив у суперечність з існуванням регіональних інтеграційних груп, які огороджували себе митними барєрами.


. На думку багатьох відомих економістів і футурологів, наприкінці ХХ ст. світ опинився на вододілі нової технологічної ери. Закінчилось формування основ матеріально-технічної бази сучасного суспільства, яке визначається компютеризацією, комплексною автоматизацією, інформаційною мережевою технікою, прискореним зростанням транснаціоналізації капіталу, глобалізацією економіки.

Серцевиною якісних змін стали інформаційно-комунікаційні технології (мікроелектроніка, інформатика, телекомунікації), які менше ніж за 20 років трансформували матеріальний базис суспільства. Нові технології впроваджені у виробничий процес у більшості секторів економіки розвинутих країн Заходу і Сходу. Вони пронизують також освітній процес, медичне обслуговування, окремі сфери культури і т. ін.

Економіка цих країн характеризується чотирма найважливішими, взаємоповязаними рисами.

По-перше, в останні десятиліття ХХ ст. помітно понизилась визначальна роль виробництва індустріального типу. Тому нове суспільство називають постіндустріальним. У розвинутих країнах сталося зрушення від матеріального виробництва до виробництва інформації як у долі світового ВВП, так і в кількості населення, зайнятого у цій галузі. У 1990 р. 47,7% самодіяльного населення США, 45,8% у Великобританії, 45,1% у Франції і 40% у ФРН були зайняті у сфері з виробництва інформації. До початку XXI ст. ця пропорція зросла.

Домінуюче положення в економіці посів сектор послуг, насамперед інформаційних. Почала складатися „інформаційна економіка (термін „інформаційна економіка був вперше використаний у 1977 р. відомим економістом М.Поретом). В її основі - використання символів для організації виробництва та підвищення продуктивності праці. Інформація стає конкретною матеріальною силою та стратегічним фактором в конкурентній боротьбі між фірмами, країнами та регіонами.

По-друге, в постіндустріальному суспільстві трансформуються джерела економічного зростання. Якщо раніше продуктивність збільшувалась переважно завдяки праці або капіталу, які прикладалися, то в сучасних умовах суттєво зросла роль інформації у вигляді нових знань. Інформація набуває вирішального значення в структурі вартості товару і, в свою чергу, стає одним з головних товарів у глобальній економіці.

По-третє, змінюється структура виробничого процесу в цілому. Позначився перехід від стандартної масової продукції до гнучкої індивідуалізованої малосерійної продукції. Цей перехід супроводжується налагодженням нових горизонтальних звязків між виробничими одиницями замість вертикально інтегрованих крупних організацій. Ця зміна повязана з розвитком малого та середнього підприємництва, з відмовою крупних компаній від централізованого бюрократичного контролю. Ці компанії змінюють систему управління, передаючи на місця частину функцій.

Нарешті, по-четверте, формується глобальна економіка, яка спирається на економічний потенціал та структуру провідних країн Заходу і Сходу.

Усі ці риси явно позначились завдяки появі нового типу інформаційних технологій та засобів спілкування між людьми. Стрижнем глибоких перемін став Інтернет.

Інтернет народився як дитя „холодної війни в управлінні Пентагону у 1969 р. Його співробітники вирішили використати новітню інформаційну технологію для посилки повідомлень друг другу. Так зявилася „електронна пошта (e-mail).

Спочатку Інтернет використовувався як засіб інформації у військових цілях. Він складався з каналів, якими проходили до мети окремі частини єдиного інформаційного блоку. Їх не можна було підслухати або піддати цензурі. Якщо частина каналів ставала зруйнованою або недоступною, інформація передавалася тими каналами, що залишились. До 1983 р. Інтернет складався приблизно з 500 базисних компютерів („хвостів). Вони працювали цілодобово, обслуговуючи військові бази та дослідницькі центри. До 1987 р. стихія зростання довела кількість „хвостів до 28 тис. Багато з них знаходились в університетах.

З початку 70-х рр. нова мережа комунікацій стала розповсюджуватися по Північній Америці, потім перекинулася до Західної Європи, Ізраїлю, Австралії, Нової Зеландії та Японії. Вона виростала знизу догори, створюючи принципово нову інфраструктуру для збору, зберігання та розповсюдження інформації. До середини 80-х рр. до Інтернету підключилися громадські та комерційні організації. Зростання мережі прискорилося. Будівники мережі не прокладали кабелі, не копали траншей. Вони просто орендували телефонні лінії.

У 1993 р. стався черговий стрибок. Завдяки спеціальному програмному забезпеченню мережами стали „подорожувати картинки, звук та відеозображення. Інтернет з простої передачі електронних повідомлень перетворився у місце для зустрічі людей та розваг. Новий світ комунікацій звів до нуля відстані. Сформувалась „всесвітня павутина - World Wide Web. Вона відкрила нову главу в історії Інтернету та „інформаційного суспільства. В 1996 р. у світі нараховувалось 16 млн. „хвостів. Вони обслуговували 500 млн. кінцевих користувачів. Наприкінці 90-х рр. сформувалась Інтернет-економіка. Через Інтернет щорічно продавалися товари на десятки мільярдів доларів.


. У 90-х рр. у якісно нову стадію вступив процес економічної та політичної інтеграції розвинутих капіталістичних країн. Його основними субєктами, як і раніше, залишались держави Західної Європи та Північної Америки.

Потужний імпульс формуванню єдиної Європи був наданий у 1992 р. у звязку з підписанням 12 державами-членами Євросоюзу так званих Маастрихтських угод. Вони передбачали створення до початку XXI ст. валютного, економічного і політичного союзу. Його ключовою ланкою було створення єдиного внутрішнього ринку - простору „без внутрішніх кордонів, в якому забезпечується вільний рух товарів, капіталів, послуг і громадянських осіб. Якісною відміною Маастрихтських угод від Римського договору 1957 р. була ліквідація усіх кордонів, а не встановлення правил для вільного пересування товарів через державні кордони.

Для реалізації цієї ідеї протягом декількох років здійснювались численні заходи з усунення митних, податкових, фізичних та інших барєрів в торгівельно-економічному обміні, русі капіталу та послуг. З 1 січня 1993 р. торгівля в межах ЄС велася без будь-яких митних формальностей та прикордонного контролю. Були введені єдині стандарти якості на промислові та сільськогосподарські товари. Організації і фірми отримали можливість розповсюдити свою діяльність на усе співтовариство, не отримуючи спеціального дозволу національних властей. Усі товаровиробники із країн-членів ЄС отримали вільний доступ до тендерів на розміщення урядових замовлень. Приватні особи отримали рівні права при наймі на роботу і при вступі до вищих навчальних закладів. У 7 країнах співтовариства (Німеччина, Франція, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) був введений єдиний візовий режим (Шенгенська зона). Ліквідація внутрішніх митних, прикордонних та інших барєрів означала їх перенесення на зовнішні кордони.

Таким чином, був створений єдиний ринок, який охопив майже 400 млн. чоловік. Зрощування національних господарств країн-членів ЄС отримало потужний імпульс.

Наступним кроком на шляху розширення та поглиблення європейської інтеграції стало підписання у жовтні 1997 р. Амстердамського договору. Кількість членів ЄС збільшилась до 15. До його складу увійшли Австрія, Фінляндія, Швеція. Італія і Австрія, а потім Греція приєдналися до Шенгенської зони.

Амстердамський договір висунув більш жорсткі вимоги для входження до валютного і економічного союзу, встановив термін введення єдиної європейської валюти (євро) - 1 січня 1999 р. Головним умовами для держав, які претендували на входження до „зони євро, стали, по-перше, здійснення бездефіцитного або майже бездефіцитного (до 3%) бюджету; по-друге, скорочення внутрішнього боргу як мінімум до 60% ВВП. Ці умови примусили багато урядів прийняти жорсткі, непопулярні заходи з обмеження державних, в тому числі соціальних, витрат.

З січня 1999 р. нова грошова одиниця була введена у безготівковий платіжний оберт 11 країн Євросоюзу (окрім Великобританії, Данії, Греції). Вона стала котуватися на світових валютних ринках. Був встановлений 3-хрічний термін для поступового переходу на євро у готівковому оберті. У магазинах та рекламних публікаціях зявилися цінники із зазначенням вартості товарів в національній валюті і в євро. Почалося друкування нових банкнот та чеканка монет.

В межах ЄС активно функціонували численні комісії і комітети, до завдань яких входило опрацювання єдиних критеріїв та підходів держав до проблем соціального забезпечення, боротьби з безробіттям, регулювання ринку робітничої сили, розвитку науково-технічних досліджень, надання допомоги відсталим регіонам і т. ін. Їх обговорення і реалізація були нерідко повязані з подоланням серйозних внутрішніх протиріч між державами, які займали різні позиції. Так, наприклад, Великобританія заперечувала проти прискорених термінів переходу до євро та проти принципу прийняття рішень кваліфікованою більшістю (дві третини), що, на її думку, тягнуло за собою певне обмеження національного суверенітету.

Аналогічна проблема виникла у звязку з поглибленням військово-політичної кооперації країн ЄС. Англія вважала необхідним у забезпеченні безпеки робити ставку насамперед на збройні сили НАТО. Проте відповідно до Маастрихтських угод, „оборонний вимір європейської інтеграції був покладений на Західноєвропейський союз (ЗЄС). Його основним військовим формуванням став „єврокорпус у складі підрозділів Франції, Німеччини, Бельгії, Люксембургу та Іспанії. У 1995 р. між Францією, Італією та Іспанією була підписана угода про створення спільних „сил швидкого розгортання (ЄВРОФОР) із штабом у Флоренції. Завданням усіх цих частин стало проведення миротворчих операцій, евакуація громадян своїх країн з „гарячих точок, участь у ліквідації наслідків стихійних лих, гуманітарні операції. У випадку виникнення великого збройного конфлікту „єврокорпус та ЄВРОФОР повинні діяти у складі обєднаних збройних сил НАТО.

Бурхливі дискусії з проблем будівництва єдиної Європи розгорталися в Європейському парламенті у Страсбурзі. Наприкінці 90-х рр. його партійно-політичний склад зазнав змін. За результатами виборів, проведених у червні 1999 р., фракція соціалістів втратила 34 місця в основному за рахунок британських лейбористів та німецьких соціал-демократів. Збільшили своє представництво праві партії і „зелені. Вибори продемонстрували невеликий інтерес громадян до європарламенту, про діяльність якого вони погано поінформовані. 60% виборців не прийшли до урн для голосування. Помітну активність проявили лише виборці у Бельгії, Люксембурзі та Греції, де голосування є обовязковим і неявка без поважної причини тягне солідний штраф. Останні вибори у червні 2004 р. мають такі результати: Європейська народна партія - Європейські демократи - 268 місць; Соціалістична група в Європарламенті - 202 місця; Група альянсу лібералів і демократів - 88 місць; Група „зелених - Європейський вільний альянс - 42 місця; Конфедеративна група Європейські обєднані ліві - Північні „зелені ліві - 41 місце; Незалежні - Демократична група - 36 місць; Група „Союз за Європу націй - 27 місць; незалежні - 28 місць.

Процес інтеграції продовжувався і в Північній Америці. У 90-х рр. реалізувалася підписана у 1988 р. Угода про зону вільної торгівлі між США і Канадою. На її основі поширювалося коло товарів для вільного обміну, скорочувались та відмінялись збори, зрощувався та переплітався фінансово-промисловий капітал, формувався єдиний ринок робочої сили. Угода не передбачала митного союзу. Обидві держави, як і раніше, незалежно одна від одної визначали тарифи у торгівлі з третіми країнами. Були встановлені правила походження товарів, щоб запобігти ввозу дешевої продукції з третіх країн.

Особливістю північноамериканської інтеграції більша відмінність в розмірі економічного потенціалу її учасників. Канада значно поступається США не тільки за обсягом ВВП, а й в технологічному відношенні. Проте ця відмінність не є перепоною. Відкритість обох країн для інтеграції, мовна спільність, свобода пересування та особові контакти десятків мільйонів чоловік - усе це створило сприятливі умови для поглиблення торгівельно-економічних та культурних звязків, зробило непотрібним на даному етапі створення спеціального наднаціонального механізму інтеграції. Вона розвивалась на рівні господарчих одиниць, окремо взятих фірм і корпорацій. Наднаціональні органи замінювала політика обох країн, спрямована на створення сприятливих умов для їх інтеграції. У цьому - ще одна особливість інтеграційного процесу у Північній Америці.

З 1 січня 1994 р. членом Угоди стала Мексика. Вона отримала назву НАФТА - Угода про північноамериканську зону вільної торгівлі. Її підписання вивело процес економічної інтеграції у Північній Америці на якісно новий рівень. Вперше до інтеграційного угрупування розвинутих країн була включена країна з числа тих, що розвиваються, і кожний з учасників взяв на себе конкретні договірні зобовязання.


. Серйозний вплинули на еволюцію партійно-політичних систем зміни масової свідомості. Наприкінці ХХ ст. у країнах Заходу сталися відчутні зміни у цінностних орієнтаціях та електоральній поведінці. Ці зміни відобразили складність та суперечливість сучасної епохи. Вони були обумовлені трьома головними факторами.

По-перше, мирною перемогою капіталістичного співтовариства над соціалістичним. Країни Заходу утвердились у становищі лідера сучасної цивілізації. Їх соціально-економічна, військова та політична перевага над рештою регіонів стала неоспореною. У масовій свідомості зміцнилась уява про безальтернативність суспільного розвитку.

По-друге, господарчою системою, яка стабільно функціонувала та була заснована на новітніх науково-технічних досягненнях. Ця система забезпечила економічне зростання і високий рівень соціального захисту населення. Вона орієнтована на запобігання від великих соціальних потрясінь. Її розвиток сприяв затвердженню у свідомості мас віри в еволюційний, а не революційний засіб подолання виникаючих протиріч. навіть у періоди гострих суспільних криз переважна більшість громадян країн Заходу не піддавала сумніву необхідність і легітимність основних інститутів демократії. Політичні дебати, особливо напружені в Італії та Великобританії, розгоралися між прибічниками демократичних режимів у сучасному вигляді і тими, хто вважав необхідним їх реформувати. За радикальні зміни політичної системи у 90-х рр. у країнах Заходу виступали лише 5-10% громадян.

По-третє, глибокою ерозією етичних стандартів у поведінці політичної еліти капіталістичних країн. Сотні мільйонів мешканців планети уважно стежили за розгортанням величезного скандалу навколо амурних походжень президента США У.Клінтона. Гучні скандали, повязані з корупцією, потрясли суспільство в Італії, Франції, ФРН, Великобританії, Бельгії. Викриття сотень високопоставлених хабарників в Італії спровокувало політичну кризу, яка закінчилася розвалом старої партійної системи та оновленням істеблішменту.

Багато громадян західних демократій стали відноситись до політики із скептицизмом, який зріс. Вони вважали, що діючі політики не здатні керувати суспільством в інтересах простих людей, що вони постійно брешуть, переслідують своєкорисні цілі, що їх не хвилює думка виборців. Понизилась довіра мас до таких інститутів демократичних режимів, як партії, парламент, уряд, президент, поліція, профспілки, засоби масової інформації. За опитуваннями громадської думки, незадоволеність їх функціонуванням висловлювало більше половини громадян усіх розвинутих капіталістичних країн, окрім Люксембурга. Найвищий рівень незадоволення відмічався в Італії і Португалії, найнижчий - в Швейцарії.

Розчарування в діяльності владних структур відобразилось в електоральній поведінці виборців. У 90-х рр. в західноєвропейських країнах отримав розповсюдження протестний тип голосування: не за будь-яку партію або кандидата, а проти усіх партій і кандидатів. Багато громадян віддавали свої голоси лише за „менше із зол. Зросла мобільність електорату, тобто здатність приймати рішення напередодні або в день виборів. У порівнянні з попередніми десятиліттями, виборців більше хвилювали питання, напряму не повязані з політикою: розповсюдження СНІДу, наркоманія, проблеми імміграції, зростання тероризму та ін. При їх обговоренні в парламентах часто відбувалися перегрупування політичних сил, в ході яких депутати обєднувалися незалежно від поділу на лівих, правих і центристів.

Зросла кількість виборців, які не мали стійких партійно-політичних переконань. В цьому факті відобразились переміни, які сталися у 90-х рр. в соціальній структурі країн Заходу. Суттєво змінились мотиви голосування громадян. На зміну соціальній приналежності до ідейних поглядів все частіше висувалося „споживче відношення до партій. Передвиборні гасла кандидатів оцінювались з точки зору особистої вигоди, яку виборець сподівався отримати у випадку їх приходу до влади. Проте поділення суспільства на основі традиційних елементів масової свідомості, рівня прибутків і характеру зайнятості, як і раніше, зберігалось. „Лівому електорату були ближче теми майнової нерівності та несправедливості, безробіття, соціальних гарантій, „правому - проблеми особистої безпеки, політичної та економічної стабільності, ролі країни у світі. Стійкий характер мав абсентеїзм.

Усе це призвело до змін у партійно-політичних системах. Ерозія довіри до політичних інститутів демократії в найбільшій мірі торкнулась традиційних масових партій. Їх політичний вплив понижувався. Скорочувалась численність. В середині 90-х рр. в Західній Європі доля населення, яка брала участь в діяльності партій, в середньому не перевищувала 10-12%. В Данії членами партій було 7% виборців, в Норвегії - 15%. Термін їх перебування часто обмежувався лише декількома роками. Деякі партії обюрокрачувались. Інші перетворювались в організації діючих політиків (ВДП в Німеччині, Центристська партія у Фінляндії) або зовсім зникали з політичної арени (ХДП, ІКП, ІСП в Італії).

Комуністичні партії країн Заходу втратили довіру мас. Переважна їх частина пережила глибоку кризу, яка призвела до втрати ідентичності, реорганізації або розколу. Своїм місцем у політичному спектрі вони поступилися новим та старим партіям соціалістичної орієнтації.

Соціал-демократичні партії у 90-х рр. остаточно втратили характер робітничих і стали загальнонародними. Вони пережили суттєву еволюцію у бік центру. Їх програмні установки вже не викликали занепокоєння крупного промислового та фінансового капіталу. У другій половині 90-х рр. вісь політичного життя в країнах Західної Європи змістилася вліво. На зміну правим та правоцентристським урядам прийшли уряди лівих сил. Соціалісти та соціал-демократи очолили кабінети міністрів у всіх країнах ЄС, окрім Іспанії, де праві партії перемогли після тривалого правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом.

Прихід до влади лівих партій (урядів Е.Блера у Великобританії, Г.Шредера у ФРН, Л.Жоспена у Франції, М.ДАлеми в Італії) не потягнув за собою категоричної відмови від результатів неконсервативного курсу попередніх кабінетів. Основні позитивні підсумки їх діяльності (скорочення дефіциту бюджету, створення сприятливого інвестиційного клімату, скорочення безробіття та ін.) збереглись. Партії, які раніше вважались робітничими, вже не пропонували радикальних дій (наприклад, націоналізації), спрямованих на перетворення капіталістичної системи. Вони зосередили свої зусилля на управлінні нею. Перед соціалістами і соціал-демократами, як і в попередні роки перед правими партіями, стояло завдання пошуку оптимального поєднання ринкових механізмів з принципами соціальної справедливості. В цьому смислі вони стали носіями тих елементів неконсервативної хвилі, які співпали із соціально-економічними і політичними зрушеннями, а також з довгостроковими психологічними і духовними настроями суспільства. Якісною відмінністю лівих партій від партій правого толку було їх прагнення максимально згладити негативні соціальні наслідки жорстких, але необхідних в умовах ринкової економіки заходів.

Партії правої частини політичного спектру також пережили еволюцію у напрямку центру. В їхніх програмах та урядовій діяльності більшу вагу набували соціальні мотиви. Британські консерватори на початку 90-х рр. запропонували суспільству деякі соціальні хартії: батьків, платників податків, квартиронаймачів та інші. Лідер голлістів Ж.Ширак на президентських виборах 1995 р. проголосив необхідність подолання розколу суспільства на благополучних та знедолених, заявив про необхідність боротьби з безробіттям і соціальною несправедливістю. Лідер правого руху „Форца, Італія! С.Берлусконі обіцяв у випадку перемоги на виборах створити мільйон робочих місць і виплачувати зарплату домогосподаркам.

В результаті наближення позицій лівих і правих амплітуда коливань політичного курсу в ході зміни партій при владі зменшилася. Це диктувалося також необхідністю дотримання певних соціально-економічних параметрів для участі в інтеграційному процесі в Європі.

Падіння авторитету традиційних масових партій супроводжувалося появою в деяких країнах популістських „партій-примар, а також зростанням виборчої ваги периферійних політичних утворень (ультраправих, націоналістичних, екологічних та ін.).

„Партії-примари зявлялися незадовго до виборчих кампаній. Вони висували популістські гасла, пропонували прості рішення складних проблем і збирали значну кількість голосів. Мотивом голосування за ці партії служила не спільність ідеалів, а сукупність миттєвих інтересів. Політологи називають такі партії „професійно-електоральними. Вони очолювались лідерами, які претендували на роль нових вождів. У 90-х рр. „партії-примари заявили про себе в Італії (С.Берлусконі), Франції (Б.Тапі), США (Р.Перо), Польщі (С.Тимінський).

Одним з мотивів для посилення у суспільстві ультраправих і націоналістичних настроїв стало вторгнення іммігрантів. До кінця ХХ ст. у країнах Західної Європи нараховувалось близько 25 млн. неєвропейців (переважно з африканських та азійських країн). Лише половина з них мала легальний статус. В районах компактного мешкання іммігрантів був значно вище середнього рівень безробіття і злочинності, часто відмічалися зіткнення на ґрунті релігійної та расової нетерпимості. Неприйняття іммігрантів виражало відповідну реакцію частини населення країн Заходу на посилення проникнення до європейської культури та побут елементів чужої культурно-цивілізаційного середовища. Особливу тривогу громадян викликала агресивність ісламського фундаменталізму, носіями якого було багато вихідців з мусульманських країн.

Загострення проблем, повязаних з масовим напливом іммігрантів, обумовило відтік частини електорату до екстремістських організацій. Вони проповідували гасла типу „Арабів - у Сену!, „Австрія для австрійців!, „Марокканці - геть! і т. ін. На президентських виборах 1995 р. майже кожний шостий француз голосував за лідера ультраправої організації „Національний фронт Ж.-М.Ле-Пена, який виступав за вигнання з країни неєвропейців. Ультранаціоналісти гучно заявили про себе актами насильства у законослухняній Швеції, 12% якої складали іммігранти. У жовтні 1999 р. націоналістична Швейцарська народна партія стала другою за чисельністю фракцією у парламенті. Тоді ж неофашистська Партія свободи в Австрії зібрала на виборах 27% голосів. У лютому 2000 р. вона увійшла до урядової коаліції з правою Народною партією, отримавши 5 міністерських портфелів. Ця акція була засуджена демократичним співтовариством. ЄС оголосив про введення санкцій проти держави-члена, яка допустила неофашистів до влади. Ізраїль відкликав з Відня свого посла. Австрія опинилася перед загрозою міжнародної ізоляції. Лідер Партії свободи Й.Хайдер був вимушений залишити свою посаду.

Новою рисою у діяльності ультраправих і неофашистських організацій стало їх прагнення набути більш благопристойного вигляду. У 1994 р. ультраправа партія республіканців у ФРН заявила про повагу прав людини та про намір створити широку електоральну базу. Її керівництво публічно відмежувалося від екстремістськи налаштованих груп. Лідери Національного фронту у Франції стали все частіше уникати епатажних заяв та підкреслювати свою прихильність традиційним цінностям: сімї, приватній власності, громадському порядку, любові до батьківщини. Боротьба за владу всередині Національного фронту призвела до його розколу у 1999 р. Частина, яка відкололася, створила свою організацію „Національний рух, яка спробувала стати в один ряд з традиційними правими партіями. В Італії була розпущена неофашистська партія Італійський соціальний рух. На її місці виникла нова - „Національний альянс. Вона назвала себе постфашистською, правою, але партією, яка „поважає свободу і демократію. В її програмних документах визнавалась позитивна роль антифашизму і містилося гасло змінити „чорну сорочку на двобортний костюм. У 1994 р. неофашисти увійшли до коаліційного уряду правих партій. На уламках ІСР також виникла екстремістська група „Трьохкольоровий рух (малися на увазі кольори національного прапору), яка заявила про свою „вірність традиціям.

У 90-х рр. помітною політичною силою у Скандинавських країнах та ФРН стали партії „зелених. Вони еволюціонували з бунтівних організацій протесту у звичайні партії реформістського типу. Це супроводжувалося відмовою від деяких гасел, які заважали притягувати симпатії електорату. У Німеччині керівництво еко-партії зняло вимогу суттєвого збільшення ціни на бензин. У 1998 р. „зелені увійшли до коаліційного уряду ФРН. Проте обмеження можливостей вирішувати екологічні проблеми межами урядової політики посилило внутріпартійні протиріччя. У 1999 р. еко-партія опинилася на грані розколу. У Фінляндії „зелені розкололися на дві організації. У Франції вони, як і раніше, діяли в межах трьох різних обєднань.

У 90-х рр. динамічні процеси відбувалися в партійно-політичних системах Італії, Великобританії, ФРН і Франції.

Майже повністю оновився політичний пейзаж в Італії. В ньому не залишилося жодної з трьох масових партій, які протягом півстоліття визначали політичний вигляд країни. ХДП пережила декілька розколів і втратила провідні позиції в партійно-політичній системі. ІКП трансформувалася в Демократичну партію лівих сил і ортодоксальну Партію комуністичного відтворення. ІСП пережила глибоку кризу і практично зникла з політичної арени. Центристські партії (соціал-демократи, республіканці, ліберали) втратили місця в парламенті. Визнаною частиною політичного істеблішменту стали праві партії „Форца, Італія!, Ліга Півночі, Національний альянс. Зявилось нове потужне обєднання „Оліва, яке включає представників лівих і лівоцентристських сил. У середині 90-х рр. правий та лівий блоки поперемінно завойовували владу. Це відобразило тенденцію до біполяризації партійно-політичних переваг італійських виборців. Пропорціональна виборча система поступилася місцем мажоритарній. Постало питання про проведення конституційної реформи.

Інституціональна проблема виникла також у Великобританії. У країні діяли три великі політичні сили: консерватори, лейбористи, ліберали. Проте в парламенті в умовах мажоритарної виборчої системи представлені були переважно тільки дві. Це ущемляло громадянські права тих, хто голосував за ліберальну партію. Вони виступали за зміну системи представництва. Традиційний механізм збереження двопартійної системи послабшав. Вимагав оновлення і давно застарілий механізм формування верхньої палати парламенту. Політична еліта країни усвідомила необхідність перемін. Великобританія стала на шлях конституційної реформи.

Особливість політичного процесу у ФРН складалася в тому, що вперше партійна система розвинутої демократії взаємодіяла з широким спектром постсоціалістичних партій та рухів. Партії західних земель поглинули або злилися (як „зелені) з однорідними політичними групами східних земель. Основні характеристики партійно-політичного утрою ФРН залишились незмінними. Зберігся принцип „поміркованого партійного плюралізму. В політичному спектрі обєднаної Німеччини зліва зявилася лише одна організація - Партія демократичного соціалізму. У 1998 р. вона подолала 5-відсотковий барєр і сформувала у бундестазі самостійну фракцію.

У Франції збереглося „співіснування президента і парламентської більшості з різною політичною орієнтацією. У середині 90-х рр. сталися помітні переміни у розстановці політичних сил. „Підтримана біполярна система, тобто протистояння правого і лівого блоків, підтриманих з крайніх флангів, послабла. Позначились контури нового, „триполюсного політичного простору: блок лівих - центристи/правоцентристи - крайні праві. Національний фронт у 1997 р. домігся найкращого у своїй історії результату, набравши на виборах більше 15% голосів виборців. Влітку 2000 р. французький парламент за пропозицією президента Ж.Ширака прийняв рішення про скорочення терміну президентських повноважень з 7 до 5 років. Восени того ж року це рішення було ухвалене на всенародному референдумі та набуло силу закону.

постіндустріальний глобалізація науковий інтеграція

Література


1.Бергер П. Капиталистическая революция (50 тезисов о процветании, равенстве и свободе).- М., 1994.

2.Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество.- М., 1969.

.Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества.- М., 1979.

.Гэлбрейт Дж., Меньшиков С.М. Капитализм, социализм, сосуществование.- М., 1988.

.Капитализм сегодня: парадоксы развития / Под ред. В.Н.Котова.- М., 1989.

.Лобанова Е.Н. Некоторые вопросы государственного регулирования научно-технического развития в капиталистических странах // Вестник МГУ.- 1989.- №2.- (Сер. «Экономика»).

.Марченко М.Н., Фарукшин М.Х. Буржуазные политические партии.- М., 1987.

.Политические сдвиги в странах Запада (конец 70-х - 80-е гг.) / Отв. ред. С.П.Перегудов.- М., 1989.

.Современный империализм: тенденции и противоречия / Под ред. Е.М.Примакова.- М., 1988.

.Современный капитализм: социально-политические проблемы и противоречия НТР.- М., 1989.


Теги: Країни Заходу після другої світової війни: основні етапи розвитку  Контрольная работа  Мировая экономика, МЭО
Просмотров: 14890
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Країни Заходу після другої світової війни: основні етапи розвитку
Назад