Напрямки, форми та методи реалізації діяльності Організації Об’єднаних Націй наприкінці ХХ століття

Вступ


Організація Об'єднаних Націй є унікальною міжнародною організацією. Вона була заснована після Другої світової війни представниками 51 країни, що були прихильниками курсу на підтримку миру й безпеки в усьому світі, розвиток дружніх відносин між країнами й надання сприяння соціальному прогресу, поліпшення умов життя та справ у сфері прав людини. Її унікальний характер і покладені Статутом повноваження дають Організації можливість здійснювати діяльність по широкому ряду питань, будучи для своїх 192 держав-членів форумом, що дозволяє їм через Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду й інші органи й комітети висловлювати свою точку зору.

Організація Об'єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 року, до цього дня Статут був ратифікований Китаєм, Францією, Радянським Союзом, Великобританією, Сполученими Штатами й більшістю інших держав, що його підписали. Двадцять четверте жовтня щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

ООН ? універсальна міжнародна організація, створена з метою підтримки миру і міжнародної безпеки і розвитку співробітництва між державами. Статут ООН обов'язковий для всіх держав і його преамбула говорить: Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління від лих війни, знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй і створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань і в цих цілях виявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, об'єднати наші сили для підтримки міжнародного миру і безпеки, забезпечити, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у загальних інтересах, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей [44,с.4].

Загальновідомі успіхи Організації Об'єднаних Націй у таких сферах діяльності, як підтримка миру й гуманітарна допомога. Існує цілий спектр інших областей, де ООН і організації її системи сприяють поліпшенню становища у світі й тим самим впливають на хід нашого повсякденного життя. Організацію Об'єднаних Націй вважають універсальною і унікальною, бо у світі немає й не було подібного роду міжнародного дипломатичного форуму вигляді який забезпечує необхідні умови для мирного вирішення суперечок, послаблення напруги і врегулювання криз. Вона розглядає питання і приймає рішення в різних галузях діяльності: мандат охоплює соціальні, економічні і надзвичайні потреби. ООН має потужну систему організацій і представництв у різних країнах, плідно взаємодіє з регіональними міжнародними організаціями та міжнародними неурядовими організаціями. Статут ООН є особливою міжнародною угодою, в якій містяться основні принципи міжнародних відносин. ООН сприяє не лише переговорам між всіма субєктами світової політики, але й активно сприяє вирішенню глобальних проблем ? від питань міжнародної безпеки і роззброєння до питань сталого розвитку і забезпечення екологічної безпеки. Жодна міжнародна організація в світі не має такої легітимності, як ООН. Статут ООН не надає Організації Обєднаних Націй права на втручання в справи, які за своєю сутністю входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави [44, c. 5].

Для виконання покладених функцій ООН має потужну структуру. У сучасній науковій літературі мова йде про систему ООН. Систему ООН складають власне ООН, її програмні фонди, а також спеціалізовані установи.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що, не дивлячись на посилення інших міжнародних організацій, основна роль у регулюванні кризових ситуацій належить ООН. Актуальність простежується у необхідності глибше вивчити діяльність ООН наприкінці ХХ ст., оскільки в наш час, за рахунок збільшення кількості публікацій з даної проблеми, є більше можливостей для подібного дослідження.

Джерельну базу дослідження склали: Статут ООН, документи ООН, які включають в себе резолюції Ради Безпеки, виступи Генеральних Секретарів, офіційні донесення спеціальних представників Генерального Секретаря, документи міжнародних урядових і неурядових організацій, матеріали Департаментів громадської інформації та миротворчих операцій, відділів та управлінь ОБСЄ, матеріали проектів мирного врегулювання міжнародних конфліктів [54]. Вони складають першу, найчисленнішу й значиму групу джерел. У них досить різнобічно розкрита діяльність ООН. Найбільшу інформативну цінність в цій групі джерел становлять резолюції Ради Безпеки ООН і матеріали проектів мирного врегулювання, що дозволяють простежити трансформацію змісту миротворчості. До аналізу діяльності ООН останнього десятиліття ХХ століття залучені документи, які торкаються проблем міжнародної безпеки та миротворчості і дають уявлення про дії ООН у цьому напрямі [54].

Аналіз історіографії свідчить, що науковці звертали увагу на дослідження діяльності ООН наприкінці ХХ ст. у звязку зі збільшенням її активності і підвищенням інтересу до проблем гуманітарної та миротворчої діяльності. ООН є організацією, яка займається в основному питаннями підтримки миру й безпеки, наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, будучи єдиним всесвітнім інститутом по сприянню розвитку найбідніших районів світу, реалізуючи свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей.

Вагомий внесок у вивчення проблеми діяльності ООН зробили автори збірки ООН і Україна: разом в нове тисячоліття. Такий провідний дослідникяк В. Бруз звертається до проблем врегулювання міжнародних конфліктів та гуманітарних катастроф і інтервенцій, проведення яких займає значну частину в діяльності ООН [8].

Грунтовно питання про роль ООН висвітлив C. Шеретов у збірці Международные организации системы ООН, до якої включені міжнародні договори, які є правовою основою діяльності основних універсальних міжнародних організацій системи ООН [46].

Дослідження В. Заємського, присвячені миротворчій діяльності ООН та проблемі реформування організації. Автор одним із перших серед дослідників відмітив необхідність зміни академічних підходів щодо аналізу миротворчих операцій на сучасному етапі [18].

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері була присвячена вивченню взаємозвязків між гуманітарним, військовим і політичним компонентами миротворчої діяльності. Учені, які розглядали цю проблему, в цілому визнали, що протягом 1990-х років відбулася своєрідна мілітаризація міжнародної системи надання надзвичайної допомоги. Разом з тим, наукова полеміка навколо військово-політичного гуманітаризму показує, що існують три діаметрально протилежних підходи щодо визначення місця і ролі гуманітарних програм у загальній системі заходів по підтриманню і приведенню до миру. Більшість учених вважають, що гуманітарна діяльність є невідємною складовою миротворчих операцій. Інші науковці, наприклад В. Гвоздь, притримується тієї позиції, що, хоча особливості сучасних криз зумовили інтегрування гуманітарних заходів у мандати миротворчих операцій ООН, такі заходи завжди залишаються виокремленими від загального політичного контексту [50]. Прибічники обох підходів, як правило, погоджуються з тим, що ООН, попри далеко не однозначні результати військово-гуманітарного втручання, вдалося сприяти розблокуванню криз. Є. Тихомирова вважає, що недоліки координаційної системи ООН слід шукати у структурно-функціональній будові системи гуманітарної координації, визначенні рівнів прийняття ключових рішень, розподілення відповідальності між різними рівнями координації [52]. Інший вчений І. Юргенс переконаний, що буксування координаційних механізмів, яке проявлялося, як правило, на початкових етапах залучення Організації, повязане із пристосуванням системи до специфіки окремих криз, притиранням координаційних елементів [49].

Ряд учених присвятили свої роботи проблемі переходу від надзвичайної допомоги до розвитку. Англійські науковці Р. Пачард і Ш. Форман повязували проблемні моменти інтегрування цілей розвитку у програми надзвичайної допомоги із специфікою і особливостями реагування співтовариства донорів на спільні заклики. Дослідниця О. Коппель наголошувала на тому, що звязок між надзвичайною допомогою і розвитком реалізується Організацією із застосуванням усталених схем, хоча конфлікти істотно різняться за своїм характером і динамікою [21].

Заслуговує на увагу напрямок дослідження гуманітарної діяльності ООН, у рамках якого автори намагаються розкрити можливий негативний вплив гуманітарної допомоги на процес миротворчості (А. Нікітін) [31]. Побічний ефект гуманітарних програм вони поділяють на 2 типи. Перший ? передача ресурсів ? має місце у випадку, коли сторони конфлікту поширюють свій контроль на товари допомоги і використовують їх для посилення своїх позицій. Другий тип ? етичне послання ? полягає в тому, що переговори гуманітарного сектору із сторонами конфлікту про отримання доступу до уразливих груп сприяють утвердженню правомірності участі ворогуючих угрупувань у визначенні реципієнтів допомоги.

Варто зауважити, що лідируючі позиції в дослідженні діяльності ООН до середини 1990-х років займали західні автори. За кордоном створено ряд організацій та дослідницьких установ, що займаються вивченням діяльності Організації Обєднаних Націй.

Зважаючи на велику кількість публікацій щодо діяльності ООН, вони, як правило, не мають комплексного характеру, присвячені дослідженню лише окремих аспектів проблеми, мають нерідко поверховий характер і містять іноді суперечливі положення і висновки, в яких ігнорується глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів.

Історія Організації Обєднаних Націй є історією пошуків форм і методів боротьби за збереження і зміцнення миру. Сьогодні ООН використовується як засіб підтримання миру в різних куточках світу, а не як посередник у миротворчому процесі. Зважаючи на те, що військові миротворчі операції, повязані з масштабними подіями по різні боки кордонів, колективні дії дають змогу співпрацювати в цьому нелегкому процесі всім країнам, спрощують розуміння того, що масове військове втручання однієї країни може зашкодити інтересам інших, а також стримують вузькі егоїстичні мотиви, які можуть мати місце під час будь-якої акції окремої країни. Тому варто наголосити, що санкція ООН ? це гарант застосування законних засобів під час миротворчих дій.

Обєктом дипломної роботи є роботи є діяльність Організації Обєднаних Націй наприкінці ХХ століття.

Предметом дипломної роботи є напрямки, форми та методи реалізації діяльності Організації Обєднаних Націй наприкінці ХХ ст.

Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють період із 1990 по 2000 роки. Початкова межа дослідження повязана із 45-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, кінцева межа дослідження повязана з Самітом Генеральної Асамблеї ООН, що відбувся 6 ? 8 вересня 2000 р. у Нью-Йорку, який отримав назву Саміт Тисячоліття ООН. Це було найбільше в історії зібрання світових лідерів.

Мета дипломної роботи ? дослідити діяльність ООН, спрямовану на розвязання гуманітарних проблем у контексті здійснення миротворчих заходів протягом 90-х років ХХ ст.

Реалізація мети здійснюється шляхом виконання поставлених завдань:

-вивчити напрями діяльності ООН, її органи та структуру;

-описати миротворчу діяльність ООН у 90-ті роки ХХ ст.;

-дослідити співпрацю України з ООН.

Методологічну основу дипломної роботи складають принципи обєктивності, історизму, системності та узагальнення які обумовлюють вивчення та узагальнення інформації на основі аналізу всього комплексу джерел та літератури стосовно предмету дослідження. Для їх реалізації застосовано такі методи дослідження, як історичний, прооблемно-хронологічний, описовий, порівняльно-правовий аналіз, обєктивності, логічно формальний, систематизації та аналізу інформації, тощо.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в тому, що був проведений аналіз діяльності Організації Обєднаних Націй наприкінці ХХ ст. Офіційні документи ООН ще не стали предметом ретельного дослідження багатьох учених. При достатній вивченості окремих регіональних конфліктів та діяльності ООН слід констатувати, що у вітчизняній науковій літературі лише фрагментарно досліджено миротворчі доктрини, концепції та практика інших, крім ООН, міжнародних організацій. Потребує додаткового концептуальному осмислення еволюція принципів і стандартів міжнародної миротворчості.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що основні її положення та висновки можна використати як навчальний матеріал в різноманітних закладах освіти, у тому числі і в загальноосвітніх школах, на уроках всесвітньої історії та позакласних заходах, при вивченні новітньої історії та безпосередньо при вивченні міжнародних відносин кінця ХХ ст.

Розділ 1. ООН як універсальна міжнароднародна організація


.1 Структура та напрями діяльності ООН


Організація Об'єднаних Націй працює практично в усіх країнах світу, а організовують її діяльність шість головних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічний і Соціальний Рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат. Всі ці органи розташовані в Нью-Йорку, за винятком Міжнародного Суду, який знаходиться в Гаазі (Нідерланди). З Організацією Об'єднаних Націй пов'язані 15 спеціалізованих установ, які координують свою роботу з ООН, будучи при цьому окремими, самостійними організаціями. Вони діють у різних галузях: охорона здоров'я, сільське господарство, телекомунікації, клімат. Окрім того, існують 24 різних програм, фондів та інших органів з конкретними сферами діяльності. Ці органи, поряд із власне ООН та її спеціалізованими програмами, утворюють систему Організації Об'єднаних Націй.

Одним з основних видів діяльності ООН є послаблення міжнародної напруженісті, запобігання або вирішення мирним шляхом збройних конфліктів, боротьба з терористичною діяльністю. ООН веде діяльність у напрямі збереження безпеки навколишнього середовища, водних просторів світового океану, займається питаннями космічного простору. За допомогою або за безпосередньої участі ООН було знайдено ліки від численних хвороб, ліквідовано голод у багатьох регіонах планети.

Організація Об'єднаних Націй не має своєї армії, проте знамениті "блакитні шоломи" миротворчих сил ООН відомі у світі. Збройні сили ООН ? це об'єднані збройні підрозділи держав-членів ООН. Ці об'єднання створюються і використовуються відповідно до положень Статуту ООН за рішенням засідань Ради Безпеки ООН і під його безпосереднім керівництвом. Метою цих збройних підрозділів є збереження або відновлення миру в тих випадках, коли інших заходів недостатньо.

Напрями діяльності ООН визначаються профілем тих або інших органів і установ в системі. Генеральна асамблея ООН має широкі повноваження. Відповідно до Статуту вона може обговорювати будь-які питання або справи, у тому числі стосовно до повноважень і функцій органів ООН, і, за винятком ст.12, давати рекомендації членам ООН і (або), Раді Безпеки ООН по будь-яких таких питаннях і справам [40, c. 36].

Очолює Генеральну Асамблею Генеральний Секретар, що призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5-річний термін, після закінчення якого може бути призначений знову. Першим Генеральним Секретарем ООН став у 1946 р. норвежець Трюгве Лі. Генеральний Секретар дає директивні вказівки департаментам і іншим організаційним підрозділам Секретаріату ООН і координує всю діяльність системи ООН. Як головна посадова особа Секретар бере участь у всіх засіданнях Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, а також виконує інші функції, покладені на нього цими органами [44, c. 24].

Генеральна Асамблея має такі функції та повноваження, як розгляд принципів співробітництва для підтримування міжнародного права і безпеки; обговорення питань стосовно міжнародного миру і безпеки і розробка рекомендацій, крім тих випадків, коли спірне питання стосується компетенції Ради Безпеки; обговорення і подання рекомендацій з будь-яких питань стосовно повноважень і функцій будь-якого органу ООН; здійснення досліджень і розробка рекомендацій з метою сприяння міжнародному співробітництву в політиці, у розвитку і кодифікації міжнародного права, дотриманні прав людини і основних свобод, в економічній та соціальній сферах тощо; розробка рекомендацій щодо мирного врегулювання будь-яких ситуацій, якщо вони можуть зашкодити дружнім відносинам між державами; розгляд доповідей Ради Безпеки та інших органів ООН; розгляд і затвердження бюджету, а також визначення розмірів внесків членів ООН; вибори непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної і Соціальної Ради, членів Ради з Опіки; спільні з Радою Безпеки вибори суддів Міжнародного Суду і (за рекомендацією Ради Безпеки) призначення Генерального секретаря [44, с. 28].

Щорічно у третій вівторок вересня відкривається чергова сесія Генеральної Асамблеї, яка триває приблизно до середини грудня. На початку кожної сесії Асамблея обирає нового головуючого, 21 заступника головуючого і голів сімох головних комітетів. Сесія Генеральної Асамблеї починається з так званого загального обговорення, в ході якого держави-члени висловлюють свої думки та позиції з широкого кола питань. Оскільки кількість питань, які пропонуються для розгляду на Асамблеї, дуже значна (100 - 150 пунктів порядку денного), вона розподіляє більшість питань між сімома головними комітетами: Першим (роззброєння і міжнародна безпека), спеціальним політичним комітетом. Другим (економічні й фінансові питання). Третім (соціальні, гуманітарні питання й питання культури). Четвертим (питання деколонізації). П'ятим (адміністративні та бюджетні питання). Шостим (правові питання). Кожний з комітетів займається питаннями, що належать до його компетенції і несе відповідальність перед ГА. Вони готують рекомендації та резолюції для пленарних засідань Асамблеї. Кожний комітет обирає свого голову. У роботі сесії беруть участь Генеральний комітет і Комітет з перевірки повноважень.

Голосування з усіх питань провадиться на пленарних засіданнях наприкінці чергової сесії, після того як комітети завершують їх розгляд і подають проекти резолюцій. У комітетах рішення приймають простою більшістю голосів. Рішення Асамблеї не мають обов'язкової юридичної сили для урядів, вони є вагомими, оскільки виражають думку світової громадськості з важливих міжнародних проблем, підсилену моральним авторитетом співдружності націй.

Окрім чергових сесій Асамблея може проводити спеціальні сесії на вимогу Ради Безпеки, більшості членів ООН або на вимогу одного із членів за умови приєднання до нього більшості. Так, спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з питань міжнародного економічного співробітництва відбувалася у квітні - травні 1990 року. Вона скликалася за ініціативою Групи 77, тобто представників країн, що розвиваються, з метою обговорення ситуації, яка склалася наприкінці 90-х років: поглиблення прірви між економіками індустріально розвинутих країн та країн, що розвиваються, безперервне зростання боргів третього світу, потреби у пом'якшенні політичної напруги, у розвитку економічних відносин між Заходом та східноєвропейськими країнами [37, с. 102].

- 8 вересня 2000 р. у Нью-Йорку відбувся Саміт Генеральної Асамблеї ООН, який отримав назву Саміт Тисячоліття ООН. Це було найбільше в історії зібрання світових лідерів. У Саміті взяли участь 150 голів держав та урядів, п'ять віце-президентів, один кронпринц, шість віце-прем'єрів, двадцять один міністр закордонних справ, які представляли більшість держав світу. За результатами Саміту було схвалено Декларацію Тисячоліття, в якій голови держав та урядів підтвердили свою відданість цілям та принципам Статуту ООН, визначили чіткі напрями діяльності ООН у новому тисячолітті: підтримання міжнародного миру і безпеки; викорінення злиденності; охорона навколишнього середовища; права людини та відповідальне урядування; зміцнення ООН [19, с. 191].

В економічній галузі ГА організовує дослідження і надає рекомендації з питань сприяння розвитку міжнародного співробітництва, заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. ГА остаточно затверджує всі міжнародні конвенції з економічних питань. У структурі ГА економічними питаннями займаються: Комітет з економічних і фінансових питань; Комісія ООН з права міжнародної торгівлі; Комісія з міжнародного права; Комітет з інвестицій.

Рада Безпеки ООН ? головний постійно діючий політичний орган ООН, на який, відповідно до Статуту ООН, покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Рада наділена широкими повноваженнями в справі мирного врегулювання міжнародних суперечок, недопущення військових сутичок між державами, припинення актів агресії й інших порушень миру і відновлення міжнародного миру. Рада Безпеки складається з 15 членів: п'ять постійних (Китай, Франція, Росія, Велика Британія та США) і десяти непостійних. Останні обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки і не можуть бути переобрані негайно. При цьому враховується не лише справедливий географічний розподіл, але і ступінь участі держави у підтримці миру та досягнення інших цілей ООН [23, с. 68].

Рішення з процедурних питань приймаються більшістю в дев'ять голосів. З інших питань також необхідно зібрати не менше дев'ятьох голосів, але це число повинно обов'язково включати голоси постійних членів. Неучасть в голосуванні постійного члена на перешкоджає прийняттю рішення. Такою є формула принципу одностайності великих держав, який є однією з підвалин Ради Безпеки. Разом з тим, використовуючи право вето, будь-який постійний член може перешкодити ухваленню резолюції.

Принцип одностайності постійних членів відбиває реальний стан справ у світі. Тільки єдність великих держав здатна забезпечити мир і безпеку. Про усвідомлення цього положення свідчить аналіз результатів голосування в Раді Безпеки, що виявляє певну тенденцію. З 1946 по 1990 рр.. постійні члени застосовували вето 279 раз, з а 1990 по 1995 рр. - лише двічі.

Рада Безпеки займає унікальне положення не тільки в ООН, але і у всій системі міжнародних організацій. Перш за все тому, що на неї покладена головна відповідальність ? підтримання миру і безпеки. Рішення Ради з певних питань мають юридично обов'язкову силу. Установивши наявність загрози світу, Рада Безпеки може винести рекомендацію, але має право і ухвалити рішення про заходи примусу до правопорушника. Статут передбачає застосування невійськових і військових заходів. Вони застосовуються державами за рішенням Ради. До перших віднесені повна або часткова перерва економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів повідомлення, а також розрив дипломатичних відносин [44, с. 67]. Перелік цей зразковий, а не вичерпний. Рада неодноразово приймала рішення щодо застосування таких заходів як санкцій, зокрема щодо ПАР і Південної Родезії.

У разі якщо Рада Безпеки визнає, що невійськові заходи недостатні, вона може застосувати вплив збройними силами, які включають демонстрацію, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів [44, с. 70]. Рада Безпеки поширює свою діяльність на конфлікти неміжнародного характеру. У резолюції Ради Безпеки від 3 грудня 1992 р. було встановлено, що ситуація в Сомалі становить загрозу світу, і тому вирішено прийняти всі необхідні заходи для відновлення миру. Тим часом мова йшла про внутрішню ситуацію а, отже, про гуманітарну інтервенцію. Відповідно до резолюції в Сомалі були направлені збройні сили для порятунку населення від голоду та запобігання внутрішніх конфліктів.

Це дало початок розвитку нових повноважень Ради Безпеки. У заяві Ради, прийнятій на засіданні за участю глав держав та урядів у 1992 р., було зазначено: "Відсутність війни та збройних конфліктів саме по собі не забезпечує міжнародного миру та безпеки. Невійськові джерела нестабільності в економічної, соціальній, гуманітарній та екологічній галузях стали загрозою миру та безпеки " [54]. Правомірність такої постановки питання підтверджена Міжнародним судом, який заявив, що "повноваження Ради за статтею 24 не обмежені специфічними повноваженнями...". Єдиним обмеженням є основні цілі та принципи Статуту [13, с. 199]. Все це означає новий етап у розвитку ООН, що зумовлений змінами у світі.

Резолюції Ради Безпеки покликані сприяти реалізації норм Статуту та не створювати нові норми. Вони юридично обов'язкові саме як акти застосування права. Після припинення холодної війни діяльність Ради суттєво активізувалась. З 1946 по 1989 рр.. в середньому щороку приймалося близько 20 резолюцій, а вже в 1990 р. їх було прийнято 37, у 1995 р. ? понад 100.

Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) також є одним із головних органів ООН, що під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН координує економічну і соціальну діяльність ООН, спеціалізованих установ ООН, а також численних органів ООН. На ЕКОСОР покладені широкі різноманітні функції координації і розвитку співробітництва держав із різноманітним соціальним ладом y таких важливих економічних і соціальних галузях їхніх взаємовідносин, як економічний розвиток, світова торгівля, індустріалізація [35, c.72].

Основні завдання ЕКОСОР - здійснювати під керівництвом Генеральної Асамблеї конкретні функції ООН в галузі міжнародного економічного і соціального співробітництва: створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх стосунків між націями, заснованих на пошані принципу рівноправ'я і самовизначення народів [23, с. 52]. У цих цілях ЕКОСОР уповноважена проводити дослідження, складати доповіді і давати рекомендації Генеральній Асамблеї, членам ООН і спеціалізованим установам ООН, скликати міжнародні конференції і складати для представлення Генеральної Асамблеї проекти конвенцій по питаннях, що входять в її компетенцію; укладати угоди спеціалізованими установами про умови їх взаємин з ООН і координувати їх діяльність за допомогою консультацій з ними і дачі рекомендацій; допомагати Раді Безпеки ООН і надавати їй необхідну інформацію; виконувати інші функції, які можуть бути покладені на неї Генеральною Асамблеєю ООН.

Чергові сесії ЕКОСОР скликаються 2 рази на рік. Щорік Рада обирає голову і 2 заступники. Постанови Ради приймаються простою більшістю голосів присутніх членів, що беруть участь в голосуванні. ЕКОСОР має постійні і тимчасові комітети: економічний, соціальний, по неурядових організаціях, по будівництву і планеруванню, по природних ресурсах, по програмі і координації конференцій, по промисловому розвитку, по науці і техніці і ін. Рада здійснює свої повноваження через функціональні комісії: 6 статистичних, по народонаселенню, соціального розвитку, з прав людини (має підкомісію по запобіганню дискримінації і захисту національних меншин), з прав жінок, по наркотичних засобах. Створені постійні регіональні комісії: для Європи, для Азії і Тихого океану, для Латинської Америки, для Африки і для Західної Азії. Крім того, з 1946 при ЕКОСОР створений Дитячий фонд ООН для допомоги дітям - жертвам війни і вживання заходів по охороні здоров'я дітей, під егідою Ради функціонують і фонди технічної допомоги слаборозвиненим країнам та ін.

Про важливість ЕКОСОР у системі органів ООН свідчить хоча б той факт, що на нього доводиться майже 70% всіх бюджетних ресурсів ООН. Головні питання ЕКОСОР ? це стан міжнародної торгівлі; проблеми охорони навколишнього середовища; економічна й науково-технічна допомога країнам, що розвиваються; різні аспекти продовольчої проблеми; проблеми соціально-економічної статистики; проблеми народонаселення; проблеми природних ресурсів; проблеми населених пунктів; проблеми планування й мобілізації фінансових ресурсів; роль державного й кооперативного секторів в економіці країн, що розвиваються; регіональне співробітництво; складання програмних соціально-економічних документів; розробка міжнародних стратегій розвитку ООН, а також спостереження за їхньою реалізацією та ін.

З початку 90-х років ХХ ст. ЕКОСОР стала приділяти більше уваги країнам Східної Європи, що були республікам СРСР - новим державам СНД, Балтії, окремим новим державам.

Рада з Опіки - один із шести головних органів ООН, на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноважена вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими територіями відносно політичного, економічного, соціального прогресу підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеціальні місії. Остання з 11 таких територій, над якими була встановлена опіка, - Палаї (група островів у Мікронезії), отримала незалежність у листопаді 1994 р. і наступного місяця стала країною - членом ООН. З цього часу Рада з Опіки формально припинила своє існування. Змінивши свої правила процедури, вона буде тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини [37, с. 21].

Міжнародний Суд є одним із шести головних органів ООН. Він прийшов на зміну Постійній палаті міжнародного правосуддя, що діяла в 1921-1946 роках під час існування Ліги Націй. Статут Міжнародного Суду є невідємною частиною Статуту ООН. Міжнародний Суд розташований у нідерландському місті Гаага. Складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки на девятирічний строк. Склад Суду повинен забезпечувати представництво головних форм цивілізації й основних правових систем світу. Якщо Суд приймає до розгляду справу, спірною стороною якої є держава, що не має у складі Суду судді свого громадянства, ця держава має право призначити на час розгляду цієї справи суддю на свій вибір [44, с. 86].

Головна функція Суду - вирішувати спори на основі міжнародного права. Він також має право надавати консультативні висновки з будь-якого питання міжнародного права. За час свого існування Міжнародний Суд ухвалив близько 80 рішень у справах, спірними сторонами яких були понад 60 держав.

Міжнародний Суд має право вирішувати спори тільки між державами, що є учасницями Статуту Суду. Утім спір за участю міжнародної організації або приватної особи фактично може бути розглянутий Міжнародним Судом, але тільки якщо його можна трансформувати в міждержавний. Наприклад, 1999 р. Федеративна Республіка Югославія (зараз Сербія та Чорногорія) подала позови проти окремих держав - членів НАТО, але не проти самої цієї міжнародної організації, що ініціювала та реалізовувала застосування збройної сили проти ФРЮ. Також Суд неодноразово вирішував спори про притягнення до відповідальності держав, що порушили права іноземців, за позовами держав, громадянами яких були ці особи.

Юрисдикція Міжнародного Суду є факультативною, тобто Суд має право прийняти справу до розгляду по суті тільки за умови надання на це чітко вираженої згоди обома спірними сторонами. Відповідно до ст. 38 Статуту Суду цей судовий орган вирішує спори на підставі міжнародного права, застосовуючи міжнародні договори, міжнародні звичаї, загальні принципи права, а також, як допоміжний засіб для визначення правових норм, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів із публічного права. Утім сторони спору можуть домовитися про надання Суду права вирішити справу ex aequo et bono, тобто по справедливості [41, с. 207].

Рішення Міжнародного Суду є обовязковим для сторін, остаточним і не підлягає оскарженню. Згідно зі ст. 94 Статуту ООН, коли яка-небудь сторона у справі не виконає зобовязання, покладеного на неї рішенням Суду, друга сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка може зробити рекомендації або вирішити про вжиття заходів для виконання рішення [47, с. 235].

Статут ООН надає право Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки запитувати від Міжнародного Суду консультативні висновки з будь-якого юридичного питання [37, с. 94].

Секретаріат ООН ? це орган ООН, покликаний обслуговувати роботу інших органів ООН і здійснювати їхній рішення і рекомендації. Секретаріат ООН виконує адміністративно-технічні функції ООН, зокрема, готує деякі матеріали, перекладає, друкує і поширює доповіді, резюме й інші документи тощо.

На чолі Секретаріату стоїть Генеральний секретар ? найвища посадова особа ООН. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на п'ятирічний термін з правом переобрання. Його призначення вимагає схвалення всіх п'яти постійних членів і більшості в дві третини членів Генеральної асамблеї. Генеральний секретар діє як головна адміністративна посадова особа на засіданнях Генеральної асамблеї, Економічної і Соціальної Ради [41, с. 93].

Засновники ООН наділили генерального секретаря як політичними, так і адміністративними повноваженнями. Він, більш ніж будь-хто інший, вважається представником ООН як єдиного цілого. Статут наділяє генерального секретаря правом залучати увагу Ради Безпеки до будь-якого явища, що створює загрозу міжнародному миру і безпеці. Для виконання подібних завдань генеральний секретар наділений повноваженнями приймати серйозні рішення, виступаючи в ряді випадків у як дванадцятий члена. Оскільки його статус і вплив зростають, процедура обрання генерального секретаря ускладнюється і все більш точно відображає розстановку сил у Раді Безпеки.

Секретаріат здійснює безліч функцій, включаючи організацію конференцій, збір інформації та її аналіз, а також публікацію щорічника. У всіх цих видах діяльності його співробітники повинні проявляти зваженість і об'єктивність, щоб не викликати невдоволення з боку будь-якого уряду держави-члена ООН. Посадовий статус члена Секретаріату визначається 101-ю статтею Статуту, де обумовлені та вимоги до співробітників ? ефективність, компетентність і чесність. Ще одна вимога ? підбір службовців штату на можливо більш широкій географічній основі. Як тільки представник тієї чи іншої держави-члена ООН входить до складу Секретаріату, він повинен дати клятву на вірність ООН і не відстоювати інтереси того чи іншого конкретного уряду.

Офіційно обрання генерального секретаря грунтувалося насамперед на особисті якості кандидата. Однак до уваги бралася також і його регіональна приналежність. За неписаним правилом секретарем не міг стати представник країн Постійної п'ятірки. А в 1991, коли закінчився термін перебування на посаді Переса де Куельяр, єдиним регіоном, представник якої ще не займав цей високий пост, залишалася Африка. Континент висунув 5 кандидатів, в здебільшого представників країн Центральної Африки, але самим кращим з них виявився Бутрос Бутрос-Галі, колишній міністр закордонних справ Єгипту [35, с. 62].

Бутрос-Галі зайняв пост генерального секретаря в період, коли у світі постійно виникали екстраординарні ситуації, що вимагали використання збройної сили. Розпад СРСР призвів до громадянських воєн на Кавказі і в Середній Азії; одночасно спалахнули конфлікти в Африці. Багато країн звернулися з проханням до ООН надати допомогу у встановленні або підтриманні миру. Бутрос-Галі ? перший генеральний секретар, якому не вдалося зайняти цю посаду вдруге, оскільки США наклали вето на його кандидатуру. 17 грудня 1996 держави-члени ООН обрали сьомим генеральним секретарем Кофі Аннана, вперше довіривши цей пост вихідцю з Гани. Із 2007 року генеральним секретарем ООН є Пан Гі Мун, який до обрання займав посаду міністра закордонних справ і торгівлі Південної Кореї.


1.2 Спеціалізовані установи ООН


У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН [41, с. 3]. Деякі з найвідоміших установ це ? Міжнародне агентство з атомної енергії, Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ЮНІДО (Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку), Світовий банк і Всесвітня організація охорони здоров'я. Саме через ці установи, ООН виконує велику частину своєї гуманітарної роботи. З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, коротко розглянемо їх функціональні характеристики та структуру.

Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ) є провідним світовим міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці в галузі мирного використання ядерної технології. Статут МАГАТЕ ухвалено 26 жовтня 1956 року на міжнародній конференції, яку проводили в штаб-квартирі ООН [28, с. 12]. Згідно з Статутом, двома основними цілями діяльності МАГАТЕ є контроль за мирним використанням атомної енергії і забезпечення того, що допомогу МАГАТЕ не буде використано у військових цілях. МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам-членам технічну допомогу, а також заохочує обмін науковою і технічною інформацією щодо ядерної енергії. Однією з важливих функцій Агентства є забезпечення того, що ядерні матеріали і обладнання для атомних станцій не використовуватимуть для військових цілей. Система безпеки МАГАТЕ базується на суворому контролі за використанням ядерних матеріалів, які здійснюють на місцях інспектори МАГАТЕ.

МАГАТЕ надає поради і практичну допомогу урядам різних країн щодо здійснення програм використання атомної енергії. Головна ціль цих програм - сприяти передачі навичок і знань для того, щоб країни могли здійснювати атомні програми ефективніше і безпечніше. Агентство пропонує радників й обладнання, навчає спеціалістів [41, с. 130]. Найважливіший напрям діяльності МАГАТЕ - забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї. У 1968 році 102 країни підписали договір про нерозповсюдження ядерної зброї. За Договором про нерозповсюдження ядерної зброї на МАГАТЕ покладена перевірка виконання зобов'язань його учасників. Контрольні функції Агентства - так звані гарантії МАГАТЕ - мають за мету не допустити в країнах, що не володіють ядерною зброєю, переключення атомної енергії з мирного застосування на створення ядерної зброї. Перевірка може відбуватися тільки на основі угоди з державою, в якій повинна проводитися інспекція. Ухвалення гарантій є добровільним. Контроль МАГАТЕ розповсюджується на десятки країн світу, включаючи держави з розвиненою ядерною промисловістю. У добровільному порядку під гарантії Агентства поставили ядерні установки США, Великобританія, Франція, Китай, Росія. Гарантії МАГАТЕ розповсюджуються також на 95% ядерних установок за межами п'яти вищеназваних держав.

Керівними органами МАГАТЕ є Генеральна конференція, Рада керівників, Секретаріат. Генеральна конференція - найвищий орган агентства. Складається з представників всіх країн, що входять в організацію, обирає Раду керівників і контролює роботу секретаріату, обирає генерального директора. Генеральна конференція скликається один раз на рік. Рада керівників складається з 35 розпорядних директорів, є виконавчим органом агентства. Він правомочний ухвалювати рішення, обов'язкові для виконання всіма країнами-членами МАГАТЕ. Рада керівників зазвичай збирається п'ять разів на рік. Секретаріат - адміністративний орган, має в своєму складі відділ ядерної енергії і безпеки, що відає питаннями ядерної енергетики і реакторів, ядерною безпекою, захистом довкілля і науково-технічною інформацією, відділ наукових досліджень ізотопів, відділ технічної співпраці і відділ адміністрації. На Секретаріат, який очолює Генеральний директор, покладається обов'язок здійснення програми МАГАТЕ після її затвердження Радою і Генеральною конференцією. Генеральний директор обирається строком на 4 роки [41, с. 149].

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) ? заснована на конференції в Квебеку 16 жовтня 1945 р. ФАО діє в якості провідної установи, що займається проблемами розвитку сільських регіонів і сільськогосподарського виробництва в системі ООН [28, с. 32].

Діяльність ФАО спрямована на зменшення гостроти проблеми бідності і голоду в світі шляхом сприяння розвитку сільського господарства, поліпшенню харчування і вирішення проблеми продовольчої безпеки ? доступності всім і завжди харчування, необхідного для активного та здорового життя. ФАО діє як нейтральний форум, а також як джерело знання та інформації. Допомагає країнам, що розвиваються і країнам в перехідному періоді модернізувати і поліпшити сільське господарство, лісівництво та рибальство. Спеціальні програми ФАО допомагають країнам готуватися до можливого виникнення кризового стану з продовольством і, у разі необхідності, передбачають надання допомоги. У середньому ФАО одночасно здійснює на місцях близько 1800 заходів. Проекти ФАО щорічно залучають понад 2 мільярди доларів пожертвувань від закладів та держав, що вкладаються в розвиток села та сільське господарство. Бюджет ФАО на 1998-1999 рр.. склав 650 мільйонів доларів. ФАО керує Конференція держав-членів, що скликається раз на два роки. Конференція обирає Раду, що складається з 49 членів і діє як керівний орган між сесіями Конференції. ФАО надає статистику по сільському господарству і доступ до своєї бази даних [41, с. 171].

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) - міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй, яка при співпраці своїх держав-членів у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам'яток культури тощо [28, с. 58].

Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм і здійснюється за такими головними напрямами: освіта, природничі науки, соціальні та гуманітарні науки, культура, комунікація та інформація. Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, інформатика, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта тощо. Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. У країнах-членах діють національні органи із зазначених програм.

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) - спеціальна установа ООН, створена у 1966 р., мета якої полягає у сприянні промисловому розвитку та прискореній індустріалізації країн, що розвиваються шляхом мобілізації національних і міжнародних ресурсів [41, с. 182]. Головний орган ЮНІДО ? Генеральна конференція. Оперативна діяльність ЮНІДО полягає: у наданні технічної допомоги країнам, що розвиваються у здійсненні конкретних проектів; у розробці регіональних довгострокових стратегій розвитку. Допоміжна діяльність ЮНІДО включає збір, узагальнення, публікацію інформації, проведення досліджень, організацію конференцій з питань промислового розвитку. ЮНІДО має "Банк промислової та технологічної інформації".

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більш глибокому розумінню проблем розвитку [45, с. 283].

Однією з цілей Світового банку є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо в такі, що розвиваються. Банк використає свої фінансові ресурси, висококваліфікований персонал і велику базу знань для надання допомоги кожної із країн, що розвиваються, у процесі забезпечення стабільного, стійкого розвитку, заснованого на принципах соціальної справедливості. Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення й найбідніших країн, однак всім своїм клієнтам Банк указує на необхідність вживання наступних заходів: інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й утворення; концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності; зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності; охорона навколишнього середовища; підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва; підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування [23, с. 145].

Видаючи кредити, проводячи консультації з питань економічної політики й надаючи технічну допомогу, Світовий банк сприяє реалізації в країнах широкого кола програм, метою яких є скорочення бідності й підвищення рівня життя населення в країнах, що розвиваються. Завданням глобальної боротьби з бідністю є надання людям в усьому світі шансу поліпшити своє життя й життя своїх дітей. Найважливішими коштами рішення вартих перед Банком завдань є ефективні стратегії скорочення бідності й кредитування на меті боротьби з бідністю. Найбільш пріоритетними завданнями, установлюваними в рамках здійснюваних Банком програм, є забезпечення стійкого соціального розвитку, розвиток людського потенціалу й підвищення ефективності керування економікою, причому усе більше уваги приділяється залученню різних верств населення до рішення завдань розвитку, удосконалюванню керування й інституціональному будівництву. Банк також надає допомогу країнам у зміцненні й підтримці основних умов, які необхідні для залучення приватних інвестицій і підтримки їх на належному рівні. Опираючись на сприяння Банку у вигляді кредитування й консультацій, уряду проводять всебічне реформування економіки своїх країн і зміцнюють банківську систему. Вони інвестують кошти в розвиток людських ресурсів, в інфраструктуру й охорону навколишнього середовища, що підсилює привабливість країни для приватних інвесторів і підвищує ефективність капіталовкладень.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Штаб-квартира розташована у Женеві. Головна мета ВООЗ - сприяння забезпеченню охорони здоров'я населення усіх країн світу [41, с. 190].

ВООЗ координує міжнародне співробітництво з метою розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, координації фармацевтичної діяльності країн-членів тощо. Впродовж останніх років завдяки зусиллям ВООЗ питання охорони здоров'я стали пріоритетом у політичному порядку денному світу. Їх почали обговорювати на найважливіших політичних форумах, до цієї галузі залучаються нові фінансові ресурси. Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро). З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.

Спеціалізовані установи ООН відігравали і відіграють багатопланову роль у міжнародному житті як інструменти національної політики держав, як регулятори їх взаємовідносин і як автономні, незалежні субєкти, що справляють важливий вплив на розвязання життєвих проблем сучасності. З усіма своїми недоліками і слабкими ланками, обумовленими суперечностями міжнародного розвитку і протистоянням країн, великих і малих, багатих і бідних, обмеженими фінансовими ресурсами і недостатнім координуванням, спеціалізовані установи ООН є невідємним елементом співробітництва держав і народів, засобом розвязання глобальних, регіональних і національних проблем, зміцнення взаєморозуміння і довіря між народами.

Обєктивна необхідність у широких різноманітних звязках і співробітництві країн і народів, що є закономірною рисою розвитку людського суспільства, найбільш виразно виявилася наприкінці ХХ ст. Загострення глобальних проблем, розвязання яких не під силу окремим, навіть великим, процвітаючим країнам, вимагає обєднання зусиль усіх країн. І міжнародні організації, зокрема спеціалізовані установи ООН відіграють визначну роль як механізм мобілізації, обєднання і координування дій у боротьбі за виживання людства. У сучасних умовах набуває дедалі більшого значення в практиці міжнародних відносин багатостороння дипломатія, і саме міжнародні організації є найкращими форумами для багатосторонніх переговорів. Одними з головних факторів зростання ролі спеціалізованих установах ООН у нових історичних умовах є кардинальні позитивні зміни у стосунках Сходу з Заходом, докорінне оздоровлення всієї міжнародної атмосфери. Курс на політичне розвязання спірних питань і конфліктів, на розвиток багатостороннього співробітництва в інтересах зміцнення міжнародної безпеки неухильно веде до подальшого зростання ролі міжнародних організацій, в яких у ході дискусій, переговорів іде пошук шляхів вирішення невідкладних завдань сьогодення.

Розділ 2. Миротворча діяльність Організації Обєднаних Націй


.1 Еволюція миротворчих механізмів ООН на межі ХХ ? ХІХ ст. та проблема реформування ООН


Організація Обєднаних Націй з моменту свого створення і до закінчення холодної війни була монополістом у вирішенні питань миротворчої діяльності у світі. Статут ООН не оперує терміном „миротворчість, проте були створені механізми здійснення миротворчих операцій. З розпадом біполярної системи в міжнародних відносинах відбулися зміни, які суттєво вплинули на систему миротворчості ООН. Головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки ООН, яка, відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки та стабільності в євроатлантичному регіоні. Рада Безпеки ООН приймає рішення про припинення вогню, направлення груп та місій до зони збройного конфлікту або проведення операцій з підтримання миру силами військових контингентів країн під егідою ООН [41, c. 86].

Зміни характеру конфліктів та загроз безпеці вимагали переосмислення основних принципів миротворчої діяльності ООН. Складність цього питання полягала в тому, що в ООН не існувало єдиної думки щодо принципів проведення миротворчих операцій. Існувало два протилежних погляди на роблему. Перший із них полягв у тому, що ООН, як і раніше, повинна підходити до миротворчості з позицій неупередженості, згоди сторін і мінімального використання військової сили. Встановлений ще після закінчення Другої світової війни міжнародний порядок багато в чому будувався на визнанні принципу невтручання, який було закріплено в Статуті ООН. У рамках міжнародного права не визнавалося право втручання з гуманітарних причин, навіть для упередження звірств, які чинила інша держава.

Прибічники іншої точки зору закликали відмовитися від такої моделі миротворчості, відійти від мирних закликів до тих субєктів міжнародних відносин, які порушують досягнуті угоди, і рішуче застосовувати до них військову силу. Переважаючою стала точка зору на користь відмови від принципу невтручання. Ця ідея активно підтримувалася розвинутими державами, знаходила підтримку в Генерального секретаря та виконавчих органах ООН, однак зустріла опір серед значної групи держав.

Традиційно до функцій миротворчих операцій, які проводилися під егідою ООН належали спостереження за виконанням умов перемиря (орган ООН за спостереженням виконання умов перемиря на Близькому Сході діяв з червня 1948 р.); спостереження та збір фактів (група військових спостерігачів ООН в Індії та Пакистані функціонувала з січня 1949 р.); розєднання ворогуючих сторін (Збройні сили ООН з підтримки миру на Кіпрі ? з березня 1964 р.); спостереження за виконанням домовленості про припинення вогню [17, c.125].

Зміст операцій з підтримки миру розширювався, вони ставали більш складними та багатофункціональними. На них покладалися завдання з контролю за дотриманням мирних угод, розєднанням та виведенням військ ворогуючих сторін, репатріацією біженців та наданням гуманітарної допомоги. Окрім того, їх функції включили нагляд за роботою існуючих адміністративних структур, проведенням виборів та координацією діяльності на підтримку економічного відродження.

З появою нових загроз та викликів у світі, в умовах переважання внутрішньодержавних конфліктів, які виникали на релігійному, міжнаціональному, етнічному підґрунті, миротворчі операції ООН набули деяких нових характеристик. У міждержавних конфліктах військовий персонал став використовувався для розєднання ворогуючих сторін, створення та патрулювання зон поділу, буферних та демілітаризованих зон, а також для спостереження за припиненням вогню, виведенням військ, розвитком ситуації, пересуванням збройного персоналу та зброї у районах напруженості. Нові завдання потребували залучення кваліфікованого військового, поліцейського та цивільного персоналу. Учасникам миротворчих операцій доводилося поєднувати цивільні функції з військовими. Миротворчі операції полягали у проведенні роззброєння та ліквідації незаконних збройних формувань у зонах конфліктів, у захисті законної цивільної влади, захисті біженців та вимушених переселенців, забезпеченні охорони, гуманітарної допомоги та захисті від руйнування чи пошкодження стратегічних обєктів [18, c. 202].

У період холодної війни ОПМ (операції підтримання миру) зазвичай організовувалися після припинення вогню, але до врегулювання конфлікту. Головною метою мандату ООН було створення умов для успішного ведення переговорів із врегулювання конфлікту. З 90-х років операції з підтримання миру розгортаються вже після завершення переговорів з метою допомогти країнам виконати умови всеохоплюючого мирного врегулювання. Саме так проводилися операції у Намібії, Анголі, Сальвадорі, Камбоджі та Мозамбіку. До кваліфікаційних особливостей миротворчих акцій ООН слід додати їх періодизацію. Традиційними операціями першого покоління з підтримки миру були ті, які здійснювались з 1948 р. до 1989 р. під час „холодної війни. Миротворчі операції 1989 ? 1995 рр. належали до багатофункціональних та полікомпонентних другого покоління. З 1995 р. почався період операцій з підтримки миру третього покоління, які характеризуються впровадженням елементів примусу під час їхнього виконання [18, c. 129].

На межі XX ? XXІ ст. у практиці проведення ОПМ під егідою ООН відбулись певні зміни. У першу чергу, виникла потреба у тому, щоб ООН спрямовувала більші ресурси в напрямку превентивної дипломатії, оскільки почався перехід до типу ОПМ, що передбачають комплекс заходів, спрямованих на розвязання проблем, які призвели до кризи, а саме: припинення випадків масових порушень прав людини; запобігання гуманітарним катастрофам; сприяння демократичним перетворенням; організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізація правоохоронних органів і збройних сил; управління місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо.

Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їх багатокомпонентність, тобто розширене коло визначених мандатом завдань і відповідна структура миротворчої місії. Звичайно, перш за все йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктних ситуацій за умов неефективності вжитих дипломатичних заходів.

Із закінченням холодної війни ООН зіткнулася з новими загрозами стабільності та безпеці у світі. Зміна причин і характеру конфліктів потребувала перегляду й трансформації миротворчої діяльності. Операції першого покоління, які в основному були направлені на пасивне спостереження за станом миру, на підтримку миру шляхом створення "буферу" між ворогуючими сторонами, де зброя використовувалася лише за надзвичайних обставин для забезпечення status quo, поступилися місцем операціям другого та третього покоління, багатогранним і комплексним [17, c. 157].

Паралельно з підтримкою миру стали застосовуватися такі типи миротворчої діяльності, як встановлення, забезпечення, а в деяких випадках ? примус до миру. Операції ООН набули нових характеристик, а саме ? співробітництво військового, поліцейського та цивільного персоналу, значно розширилися функції миротворчих сил. Окрім військових, вони також включали функції, безпосередньо повязані з контролем адміністративних органів, організацією та проведенням виборів, сприянням економічному та соціальному розвитку, спостереженням за дотриманням прав людини, наданням допомоги у державному будівництві.

Невирішеною залишалася проблема створення універсального механізму підготовки та проведення миротворчих операцій, розробки чітких критеріїв діяльності миротворчих сил. Особливої актуальності набували проблеми, повязані з принципами суверенітету та невтручанням у внутрішні справи держави, а також із застосуванням військової сили для врегулювання збройних конфліктів різного ступеня інтенсивності в тій чи іншій країні та з метою запобігання масових порушень прав людини.

Більшість спеціалістів пояснювала невдачі миротворчої діяльності ООН несумісністю природи конфліктів 90-х років і таких принципів організації миротворчих місій, як консенсус між учасниками конфлікту, незастосування сили, невтручання у внутрішні справи. Дослідники відзначали, що традиційні операції з підтримки миру силами ООН не завжди були адекватною відповіддю на конкретні кризові ситуації, і в кращому випадку заморожували конфлікт на невизначений термін [11, с. 429].

Механізми встановлення і підтримання миру, якими володіла ООН, набували нового значення і знаходили нові способи застосування. Проте панувала думка, що міжнародні миротворчі операції, незважаючи на видозміну окремих підходів, не змінювали своєї сутності. Вони залишалися дієвим політичним інструментом урегулювання воєнно-політичних конфліктів, що забезпечував розвязання комплексу завдань, які не можуть бути вирішені жодною державою окремо.

Запобігання конфліктів залишалося одним з найважливіших завдань ООН та її головного органу з питань підтримки миру ? Ради Безпеки. Це потребувало постійної уваги до потенційних джерел напруженості, а також вживання невідкладних заходів з метою запобігання переростанню напруженості в конфлікт. У цьому контексті необхідно підкреслити важливість зміцнення механізму глобального спостереження ООН, покликаного виявляти загрози міжнародному миру й безпеці, що давало б можливість Раді Безпеки вчасно вдаватися до прямих або превентивних заходів.

Важливу роль відігравали міжнародні санкції, які надають можливість уникнути прямого застосування сили. Однак механізм застосування санкцій потребував серйозного вдосконалення. Це стосувалося передусім нагальної необхідності розробки ефективної схеми відшкодування втрат, яких зазнають треті країни внаслідок дотримання ними режиму санкцій.

Особливість міжнародного розвитку полягала і в тому, що міжнародні проблеми дедалі більше набували трансекторального, міжсекторального характеру. Це стосувалося і проблем урегулювання конфліктів, і проблем розвитку, і проблем надзвичайної допомоги. Тому невідкладне завдання ООН ? забезпечити єдність цілей і дій різних департаментів та структур її системи, створити комплексний підхід до розвґязання міжнародних проблем. Назріла необхідність перебудови Секретаріату ООН, який непомірно розрісся і несе невиправдані фінансові втрати. Очевидною стала недосконалість системи фінансування, що проявлялася у хронічній фінансовій кризі ООН. Не відповідала вимогам і система контролю в ООН. Зміцніли регіональні організації, що створило умови для перерозподілу сфер дії між ними та ООН. Серед проблем реформування ООН визначне місце правомірно посідає підвищення ефективності миротворчої діяльності [13, c. 64].

Успіх операцій з підтримання миру значною мірою залежав від швидкості їх розгортання, аби не допустити дальшої ескалації конфліктів. Необхідним було своєчасне відрядження в зону конфлікту ядра штабу місії швидкого розгортання ? невеликої багатопрофільної групи для забезпечення прийому контингентів. Позитивним було і рішення групи держав-членів взяти участь у створенні резервної бригади високого ступеня готовності. Рада Безпеки при формуванні операції з підтримання миру встановлювала термін для укладання угоди про статус контингенту між ООН і урядом країни, що приймає. А до укладення такої угоди на тимчасовій основі застосовувалася типова угода про статус сил розгортання.

Справа миротворчості в досліджуваний період набувала нових ознак і напрямів у контексті діяльності ООН, був проголошений Міжнародний День миротворців Організації Обєднаних Націй. Це свято було ініційоване Україною з метою відзначення учасників операцій ООН з підтримання миру та вшанування памґяті загиблих миротворців. Таким днем було обрано 29 травня, бо саме цього дня у 1948 р. Рада Безпеки ООН за участі України, яка тоді була її непостійним членом, схвалила рішення про розгортання першої миротворчої операції ? Органу ООН зі спостереження за перемир ям на Близькому Сході [1, c. 142]. Отже, цю дату можна вважати днем народження миротворчої діяльності ООН.

Отже, тенденції розвитку миротворчої діяльності ООН викликали у світі доволі суперечливу оцінку. З одного боку, в нових умовах зявлося більше можливостей зупинити та розвязати конфлікти на всіх стадіях їхнього розвитку, значно розширився набір інструментів для цього. Однак, викликали тривогу такі моменти, як відсутність детально розробленої міжнародно-правової бази; неможливість знайти консенсус відносно базових принципів миротворчої діяльності; нормативно-правові прогалини у взаєминах ООН та регіональних організацій.

Проте переважна більшість країн-членів ООН в цілому підтримували розширення миротворчої діяльності ООН та спільними зусиллями знаходили правильні рішення, які б дали новий імпульс для проведення ефективних операцій з підтримання миру.


.2 Практична реалізація гуманітарної діяльності ООН у період 1990 ? 2000 рр


Діяльність ООН пов'язана з розвитком і наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, як єдиний всесвітній інститут сприяття розвитку найбідніших районів світу, реалізує свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей. За допомогою цих програм система ООН надає допомогу в розмірі понад 25 млрд. дол. приблизно 135 країнам щорічно: близько 5 млрд. виділяється як безоплатні субсидії і понад 20 млрд. ? як позики. Організація надає допомогу біженцям, бідним і голодним, сприяє виживанню дітей, охороні навколишнього середовища, боротьбі зі злочинністю й поширенням наркотиків, захисту прав людини, рівноправності жінок і демократії, врегульовує збройні конфлікти за допомогою гуманітарної діяльності [2, с. 129].

У грудні 1991 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Резолюція 46/182, результатом якої стало створення Департаменту з гуманітарних питань (ДГП), а також посади Координатора надзвичайної допомоги (КНД) зі статусом заступника Генерального секретаря з гуманітарних питань. У 1998 р. департамент гуманітарних питань був перетворений в Управління по координації гуманітарних питань (УКГП), яке отримало більш широкі повноваження, у тому числі розробку гуманітарної політики й захист прав у гуманітарній сфері [41, c. 203].

У відповідності з положеннями резолюції 46/182 Генеральної Асамблеї виділені три основні функції Координатора надзвичайної допомоги. По-перше, це ? функції по розробці й координації політики в підтримку зусиль Генерального секретаря, покликані забезпечити охоплення всіх гуманітарних питань, включаючи ті, які не підпадають під існуючі мандати установ. Наприклад, захист переміщених у середині країни осіб і надання їм допомоги. Виконання цієї функції припускає ефективний зв'язок між Департаментом операцій по підтримці миру, Департаментом по політичних питаннях, Групою Організації Об'єднаних Націй з питань розвитку й Управлінням Верховного комісара з прав людини. По-друге, просування гуманітарних питань у політичних органах й особливо в Раді Безпеки. По-третє, координація засобів реагування на надзвичайні гуманітарні ситуації через створення на місці в рамках консультацій МПК (Міжустановчого постійного комітету під головуванням Координатора надзвичайної допомоги ) належного механізму реагування.

З метою зміцнення потенціалу швидкого реагування завдяки проведенню погодженої політики заснований Керівний комітет МПК у складі УВКБ (Управління Верховного комісара по справах біженців), МПП (Міжнародної продовольчої програми), ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН), ПРООН (Програми розвитку ООН), представника Міжнародного комітету Червоного Хреста й представника від неурядових організацій.

Координатор надзвичайної допомоги відповідає за розробку політики гуманітарної допомоги й залучення уваги до гуманітарних питань, за підвищення рівня інформованості громадськості, зокрема про наслідки поширення зброї або гуманітарних наслідків санкцій.

Слід відмітити, що людям, які рятуються від воєнних дій, переслідувань або порушень прав людини ? біженцям і переміщеним особам, надає допомогу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Найбільш великі операції цього Управління здійснювалися в Західній Азії (де налічувалося близько 2-3 млн. афганських біженців), у колишній Югославії (де допомоги потребували близько 1,8 млн. чоловік) і в районі Великих озер в Африці, де зосереджуволося близько 500 тис. біженців [2, c. 179]. В умовах збройного конфлікту з метою надання їм самих необхідних послуг ЮНІСЕФ розробив концепцію діти як зона миру і проголосив дні мирного життя й коридори миру.

Важливим напрямом діяльності Організації Об'єднаних Націй у гуманітарній сфері запобігання стихійним лихам і забезпечення готовності до них. Так, у 1998 р. ПРООН заснувала в 11 країнах програми зміцнення національного потенціалу в галузі організації робіт у випадку стихійних лих і ліквідації їхніх наслідків. Безпосередньо в умовах стихійних лих ПРООН займалася координацією роботи з надання надзвичайної допомоги на місцевому рівні. Поряд із цим ПРООН домагалася того, щоб надзвичайна допомога сприяла відновленню й довгостроковому розвитку. У країнах, які протягом тривалого часу переживали стихійні лиха або оговтувалися від збройних конфліктів, гуманітарна допомога розглядалася як один з елементів загальних зусиль по забезпеченню відбудови миру. [11, c. 572].

У кінці XX ст. у Судані Лівійська й Нубійська пустелі почали поглинати придатні до життєдіяльності землі, заселені арабами-кочівниками, і ті стали мігрувати на південь, що і призвело до загострення міжетнічних конфліктів. Етнічні групи конфліктували між собою і з приводу обмежених земельних і водних ресурсів. Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розвязання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані [3, с. 405].

Гуманітарна діяльність ООН у колишній Югославії, у досліджуваний період, була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були повязані з відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії з активною гуманітарною дипломатією, налагодженням повітряних мостів, проведенням гуманітарного бомбардування. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей [5, с. 148]. Проте, світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій.

Розглядаючи гуманітарну діяльність ООН, варто звернути увагу на руандійську кризу. Геноцид у Руанді (1994) це - дії тимчасового уряду, що прийшов до влади в результаті військового перевороту 6 ? 7 квітня, етнічної більшості країни - народності (хуту), керованої тимчасовим урядом армії і загонів Інтерахамв і Імпузамугамб проти представників етнічної меншини країни - народності тутсі, і проти хуту, що дотримувалися поміркованих політичних поглядів, направлені на повне знищення і тих, і інших. Число убитих за 100 днів склало близько 800 тисяч чоловік, з них приблизно 10% ? хуту [3, с. 468]. Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало обєктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухала в регіонах, які не входили у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн, Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головного завдання в Руанді ? припинити геноцид. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції Бірюза, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді [8, c. 50]. Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи. По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило помякшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки.

По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.

На початку 1980-х років у Сомалі опозиція почала збройну боротьбу проти уряду Мохаммеда Сіада Барре. У 1988 році в країні розгорілася повномасштабна громадянська війна, у результаті якої в січні 1991 року режим Барре був скинутий. Однак восени того ж року бойові дії спалахнули з новою силою. В умовах тривалих боїв і відсутності в країні центральної влади всі державні та соціальні структури в Сомалі були зруйновані. У 1992 році почався голод, що забрав, за приблизними оцінками, близько 300 000 життів [8, с. 71]. Гуманітарна діяльность ООН в Сомалі, вивела країну зі стану надзвичайної ситуації і в основному подолала особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям. Після виведення контингентів ООН у Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення місії ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого становища, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році [8, c. 85].

Підходи Організації до вирішення проблеми біженців зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрям включав, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також змістило акценти у питаннях захисту біженців і їх переміщення із країн притулку до країн походження..

Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців. Методи ООН по розвязанню криз, повязаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і є важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.


.3 Операції ООН з підтримання миру


У 90-ті рр. із розпадом СРСР зник біполярний світ. У цих умовах в ООН дійшли висновку, що для організації це унікальний шанс ? відігравати вирішальну роль у встановленні світового порядку і в досягненні прогресу. У часи холодної війни ООН була позбавлена можливості діяти в кризових ситуаціях, внаслідок використання права вето в Раді Безпеці (в цілому 279 разів). Після закінчення "холодної війни" право вето не використовувалося з 31 травня 1990 року, водночас кількість звернень до Організації Обєднаних Націй різко зросло [17, с. 212].

Миротворча діяльність ? це дії, направлені на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою переговорного процесу. В арсеналі ООН є низка важелів впливу, які здатні схилити учасників протистояння, сісти за круглий стіл. Це: ембарго на поставку зброї, економічна і військова блокада, застосування міжнародних санкцій та ін. Оскільки зазвичай операції ООН здійснюються вже після початку збройного протистояння, миротворча діяльність ? найважливіший і найсуперечливіший пункт діяльності Організації. Зокрема через те, що на певній стадії конфлікту інструмент переговорів вже не діє [17, c. 209].

Проведення миротворчих операцій було найвитратнішою статтею бюджету ООН. Вже у 1993 р. Генеральний секретар у звернені до Генеральної Асамблеї констатував критичне фінансове становище, у звязку із безпрецедентним попитом на послуги ООН [39, c. 92]. Головною причиною фінансових проблем ООН була несвоєчасна і неповна сплата державами-членами внесків.

Діяльність миротворчих місій досить суперечлива. Дуже важко визначити межу повноважень і прав синіх беретів. Саме слово миротворець викликає безліч запитань, повязаних з методами і ціною досягнення миру. Одним з головних принципів діяльності Обєднаних Націй, записаним у Статуті, є невтручання у внутрішні справи будь-якої з держав. ООН в конфліктних ситуаціях виступала як третя сторона її діяльність зводилася лише до сприяння знаходження компромісу, шляхів вирішення спірних моментів. На практиці миротворець не має права застосовувати силу навіть для захисту цивільного населення, бо інакше він стане на бік однієї зі сторін, що є неприпустимим. Навіть під час прямої загрози життю миротворці не можуть застосовувати вогнепальну зброю, тільки димові шашки. Дозвіл на її застосування видається лише в конкретних ситуаціях вищим командуванням, а тому буває запізнілим. Обмежені права миротворців часто роблять їх безсилими у конфлікті. Варто лише згадати одну з найтрагічніших місій ООН у Руанду. Під час перебування там миротворців (квітень 1994 р.) відновилися військові дії і розпочалася повномасштабна громадянська війна, у ході якої був здійснений геноцид проти однієї з етнічних груп ? тутці. Місії ООН було віддано наказ: негайно залишити країну, хоча розгорнувся справжній терор проти цивільного населення. І тільки самовідданість і впертість керівника військового контингенту ООН у Руанді, змусила Раду Безпеки змінити своє рішення. Місія отримала мандат на посередництво між ворогуючими сторонами для забезпечення виконання угоди про припинення вогню; надавати гуманітарну допомогу і здійснювати контроль за розвитком подій в Руанді [9, c. 51]. У даний період основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.

Завершення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Послаблення напруженості між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам підтримання миру. Водночас країни, які перебували у стані війни, такі як Камбоджа, Сальвадор, Мозамбік і Ангола, отримали можливість звертатися до міжнародного співтовариства, зокрема до ООН, по допомогу в припиненні воєнних дій і політичному врегулюванні [9, с. 16].

Починаючи з 1987 р., СРСР позитивніше ставився до операцій ООН з підтримання миру, а також до співробітництва з Вашингтоном у справі розвязання регіональних конфліктів часів „холодної війни, що тривали понад десятиліття в Афганістані, Анголі, Камбоджі, Сальвадорі та Нікарагуа. Це були такі конфлікти, коли режимам, що перебували при владі і мали підтримку з боку Заходу чи країн соціалістичного блоку, кидали виклик повстанці, за спиною яких стояла опозиція. Інші держави регіону часто використовувалися як бази матеріально-технічного постачання повстанців і їхніх прихильників.

З 1987 р. по 1989 р. поза рамками ООН проводилися переговори, застосовувалися заходи впливу і переконання. Проте посередницькі зусилля ООН допомогли в досягненні угод у період 1989 ? 1991 рр., що поклало кінець цим конфліктам, як і конфліктам у Намібії та Мозамбіку, що були врегульовані в результаті динамічних зусиль під час конфлікту в Анголі. Сили ООН з підтримання миру розгорталися в цих країнах, щоб прискорити і забезпечити контроль за виконанням угод. За винятком Афганістану, Рада Безпеки ООН схвалила, а всі країни погодилися виконувати завдання у конфліктних зонах, що виходили за рамки спостереження за виконанням угод. З урахуванням проблем, що виникали там у наступні роки і стосувалися внутрішнього хаосу, подібна діяльність включала також операції з роззброєння, демобілізації і розчищення територій від мін, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги під час проведення виборів, повернення і розселення біженців і формування національних поліцейських сил.

Ці операції супроводжувалися безпрецедентним зближенням наддержав під час і після війни у Перській затоці, включаючи залучення Ради Безпеки для схвалення економічних санкцій, воєнних операцій, а потім операцій з підтримання миру, мета яких ? тримати під контролем агресивні наміри Іраку. Певні успіхи в операціях з підтримання миру, включаючи завершення регіональних конфліктів часів холодної війни, і той ентузіазм, що зявився в результаті перемоги коаліції у війні в Перській затоці, стали причиною скликання в січні 1992 р. саміту глав держав країн-учасниць Ради Безпеки, що закликали до ширшого і частішого залучення Сил з підтримання миру для врегулювання конфліктів [17, c. 268].

Це сприяло підтримці членами ООН таких операцій, що дало змогу Генеральному секретарю ООН Бутросу Галі у своїх „Основних мирних ініціативах ООН у 1992 р. констатувати підвищення ролі ООН у проведенні миротворчих операцій [20, с. 195].

В операціях з підтримання миру почали брати участь бойові підрозділи країн ? постійних членів Ради Безпеки, а кількість операцій, чисельність миротворців ООН і загальні витрати ООН досягли у 1994 р. рекордного за весь період їх проведення рівня: 17 окремих операцій, 78 000 миротворців і 3,5 млрд дол. США витрат на ці операції [8, с. 33].

До складу ООН військові підрозділи не входять. Це змушувало її звертатися, у певних випадках, до деяких країн або міжнародних організацій (наприклад НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (ст. 52 Статуту ООН). Держави можуть також використовувати свої збройні сили для забезпечення індивідуальної або колективної самооборони (ст. 5 Статуту ООН) [44, с. 106].

Силам ООН з охорони (СООНО) в колишній Югославії не вдалося досягти низки суперечливих, почасти нереальних цілей, які були поставлені у більше ніж 60 резолюціях Ради Безпеки ООН. Ці сили виявилися надто слабкими і мали недостатню військово-політичну підтримку. Рішення США і НАТО про створення могутніших військових сил (ІФОР) на підтримку номінальної угоди сторін у Дейтоні (штат Огайо) відкрило нові перспективи, сприяло ефективній координації зусиль на місцях з боку міжнародних цивільних організацій і формувань (ООН, Міжнародних поліцейських сил, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Управління Верховного представника), великої кількості неурядових організацій, військових з ІФОР/СФОР, а також з боку Сербії та Хорватії. Саме в Дейтоні було офіційно покладено край Боснійській війні 1992-1995 рр., укладанням Дейтонської мирної угоди у листопаді 1995 року на військово-повітряній базі США. Зважаючи на уповільнення прогресу в цивільній сфері, термін дії мандата військових сил продовжували двічі, незважаючи на раніше досягнуті домовленості. Востаннє ? у червні 1998 р., і він мав необмежену тривалість [17, c. 258].

Водночас не всі операції ООН можна вважати такими, що завершилися вдало. Так, наприклад, операції в Руанді, Сомалі та Боснії зазнали провалу, оскільки їхні завдання виходили за межі можливостей OOН. Під час проведення операції в Руанді склалася обстановка, за якої з квітня по червень 1994 р. не було зроблено нічого для запобігання або припинення геноциду [17, c. 273]. Це можна розглядати як прояв відсутності політичної волі в Раді Безпеки й основних членів ООН, які рішуче відмовилися від участі ООН у цьому процесі. Згадана операція мала місце після того, як у жовтні 1993 р. США прийняли рішення вивести із Сомалі свої війська, що підтримували операцію ООН у цій країні, маючи великі втрати в збройній боротьбі з одним із сомалійських угруповань. Внаслідок цього в березні 1995 р. операцію було припинено, бо під час її виконання майже не вдалося домогтися успіхів у досягненні поставленої мети щодо насильницького роззброєння, політичного примирення, перебудови адміністративних структур і реформування поліції. Проте діяльність Спеціальних обєднаних сил ООН у Сомалі сприяла припиненню масової загибелі людей від війни, голоду і хвороб, звузила масштаби громадянської війни до дрібних сутичок і створила передумови для поступового руху шляхом примирення [18, с. 123].

В інших випадках операції ООН виявилися особливо плідними. Миротворці ООН зіграли вирішальну роль у наданні допомоги Камбоджі, Мозамбіку, Сальвадору в тому, щоб припинити в цих країнах спустошливі громадянські війни.

Кількість нових операцій ООН істотно зменшилася, а чисельність миротворців ООН скоротилася з 78 000 ? у 1993 р. до 14 000 ? наприкінці 1997 р., включаючи 3 000 цивільних поліцейських спостерігачів. У 1998 р. передбачалася значна активізація діяльності в рамках цієї програми, зокрема, у Боснії, Західній Сахарі, Анголі й Центральноафриканській Республіці. За цей час витрати ООН зменшилися з 3,5 до 1,2 млрд дол. США [17, c. 295].

У цей період секретаріат ООН було істотно реорганізовано з метою підвищення ефективності під час здійснення операцій з підтримання миру. Кілька різних відділів було обєднано в Управління операцій з підтримання миру. Понад 100 відряджених військовослужбовців поповнили кількість штатних співробітників ООН, було створено цілодобовий оперативний центр, окрім того, удосконалено принципи і методи матеріально-технічного забезпечення й закупівель.

Підбиваючи підсумки миротворчої діяльності ООН за 1997 р., Генеральний секретар ООН у доповіді зазначив: У міжнародного співтовариства зявилося більш чітке уявлення обмеженості можливостей операцій з підтримання миру і їхньої корисності. Внаслідок невдач, що траплялися раніше, держави-члени ООН нині краще уявляють собі загрози, з якими повязане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їхнім мандатам [18, c. 282].

ООН накопичила гігантський досвід, розширила арсенал використаних інструментів та змінила якість операцій з підтримання миру (ОПМ). Насамперед виникла потреба у тому, щоб ООН віддавала більше енергії та ресурсів превентивній дипломатії, оскільки почався перехід до другого покоління ОПМ, що передбачали, окрім виконання завдань традиційних операцій, комплекс заходів, спрямованих на розвязання проблем, що призвели до кризи, або відродження суспільств, що внаслідок конфліктів зазнали змін суспільного ладу: припинення випадків масових порушень прав людини; запобігання гуманітарних катастроф; сприяння демократичним перетворенням; організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил; керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо. До середини 1999 р. ООН здійснила незначну кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду за нею. Однак у червні 1999 р. Секретаріат отримав вказівки створити тимчасову цивільну адміністрацію для Косова, а за три місяці ? для Східного Тімора. На ці операції покладалися завдання й обовязки, що вирізнялися унікальним характером серед усіх польових операцій ООН і які ніколи раніше не передбачалися. Зокрема, це: розробка законодавства і забезпечення його дотримання; створення митних служб і видання розпоряджень; встановлення і стягування податків на підприємницьку діяльність і прибуткові податки; залучення іноземних капіталовкладень; розвязання майнових суперечок і питань відповідальності за військові витрати; відновлення та експлуатація комунальних підприємств; створення банківської системи; організація шкіл і оплата вчителів тощо.

Причому цей перелік завдань потрібно було реалізовувати в післявоєнному суспільстві, використовуючи тільки добровільні внески, оскільки бюджет місії з розверсткою внесків, навіть для таких місій у справах „тимчасової адміністрації, не передбачав асигнувань на діяльність самої місцевої адміністрації.

Розділ 3. Організація Обєднаних націй в Україні


.1 Історія розвитку співпраці України з ООН


Історія співпраці України з Організацією Обєднаних Націй розпочалася з 1945 р. ? року створення ООН. Цього року Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, Міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цілі та принципи" Статуту. Робота української делегації на конференціїї в Сан-Франциско була важливим кроком на шляху України до міжнародного визнання. На Статуті ООН серед підписів представників її країн-фундаторів зберігається підпис Д. Мануїльського. Україна, будучи правонаступницею УРСР, послідовно розвиває свою діяльність в ООН та утверджується у світовому співтоваристві. Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, у тому числі й в операціях ООН для підтримки миру.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Разом з тим, діяльність Української РСР в ООН була значною мірою обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Про місце і роль України в ООН до проголошення незалежності колишній міністр закордонних справ А. Зленко заявляв: Про нас знають в ООН, як про країну, яка протягом усієї історії ООН робила вагомий внесок у сприяння процесу роззброєння, розгляду широкого комплексу економічних, соціальних, гуманітарних проблем, питань боротьби з колоніалізмом, расизмом, апартеїдом, підтримувала боротьбу поневолених народів за своє визволення[55]. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році. З проголошенням незалежності розпочинається якісно новий етап діяльності України на міжнародній арені: вона стала здійснювати самостійну зовнішню політику, перетворилась на активного учасника важливих подій світового рівня.

Вже з перших днів незалежності, коли розглядалося питання про політичне і дипломатичне визнання України державами світу, велику роль в утвердженні її на міжнародній арені виконувала ООН. Проголошення незалежності України збіглося з перебуванням у Києві Голови 45-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Гвідо де Марко; 24 серпня 1991 р. його прийняв Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук. Гвідо де Марко привітав голову українського парламенту з прийняттям історичного документа ? Акта про незалежність України, висловив задоволення з приводу того, що його перебування збіглося з важливою історичною подією. У відповідь Л. Кравчук, подякувавши за поздоровлення, наголосив: український народ з особливим задоволенням сприймає той факт, що першим іноземним діячем, який вітає незалежну Україну, є Голова Генеральної Асамблеї ООН [55]. Наступним кроком, закладеним у фундамент співпраці, визнання і взаємодовіри між Україною та ООН, став виступ Голови Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1 жовтня 1991 р. Для багатьох країн світу, зазначив він, особливу тривогу викликав той факт, що після розпаду СРСР Україна стала володарем ядерної зброї, яка є на її території лише тимчасово. Україна має намір дотримуватись політики нейтралітету і виступає за нерозповсюдження ядерної зброї в світі. Україна не просто поміняла табличку зі своєю назвою у залі засідань ООН, а докорінно змінила ставлення до низки міжнародних проблем. Таку позицію України схвалила і підтримала більшість членів ООН [21, с. 46].

Основні принципи зовнішньої політики України були оголошені у зверненні Верховної Ради "До парламентів і народів світу" від 5 грудня 1991 p.: "Україна, одна з держав - засновниць Організації Об'єднаних Націй, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН повністю спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва..." [55].

Зазначалося, що Україна має намір приєднатися до Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї, і як ядерна держава виступає за загальне ядерне роззброєння, дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не здобувати ядерної зброї. Взамін за ліквідацію ядерної зброї Україна вимагала гарантій безпеки від усіх постійних членів Ради безпеки ООН. Як одна із засновниць ООН, Україна дала зрозуміти світові, що вона зацікавлена у подальшому зміцненні миру і безпеки. У схваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р. документі "Основні напрями зовнішньої політики України" при визначенні її завдань наголошувалося: створення універсальних систем безпеки Україна вважає основним складником власної національної безпеки [55].

Як до найвищого міжнародного гаранта миру і безпеки уряд України звернувся до ООН після того, коли в липні 1993 р. Державна Дума Російської Федерації прийняла постанову "Про статус міста Севастополя". На прохання Міністерства закордонних справ України було терміново скликано засідання Ради Безпеки, де рішуче засуджено політичні, позбавлені елементарної логіки і міжнародної етики, дії російської Думи. Представник Росії в Раді Безпеки запевнив, що постанова Думи про так званий російський федеральний статус м. Севастополя не відповідає курсу Президента Росії та уряду, ствердив повагу до суверенітету і територіальної цілісності України. Рада Безпеки ухвалила документ, в якому рішення Думи Російської Федерації оцінювалось як безпрецедентний, не сумісний з цілями і принципами ООН, випад проти сусідньої держави. В усьому світі рішення Ради Безпеки було сприйняте як результат, спрямований на осудження амбіційних проявів проімперіалістичних політиків.

Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як значний контрибутор до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ). За 8 років в ОПМ взяли участь близько 12 тис. військовослужбовців Збройних Сил та працівників органів внутрішніх справ України [55]. Як значний контрибутор до ОПМ ООН Україна виходила з того, що одним з важливих аспектів миротворчих операцій є досягнення належного рівня захисту і безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цієї проблеми (за роки участі України в ОПМ загинуло 19 військовослужбовців та близько 60 отримали поранення), Україна стала ініціатором Конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинності у січні 1999 р.

Підвищенню міжнародного авторитету України слугували заяви уряду, її представників в ООН про те, що держава підтримує ідею створення без'ядерної зони в басейні Чорного моря. Реалізація цієї ідеї знайшла вияв у підписаній 3 серпня 1992 р. Ялтинській угоді між Україною і Російською Федерацією. міжнародний організація миротворчий реформування

Україна активніше почала використовувати участь в ООН для роз'яснення і розв'язання гострих економічних і соціальних питань. З ініціативи і за участю представників України на сесії Економічної та Соціальної ради в 1991 р. делегації шести країн внесли проект резолюції про спільне подолання наслідків Чорнобильської аварії, а у листопаді 1992 р., ще один проект ? "Зміцнення міжнародного співробітництва і координації зусиль у справі вивчення, пом'якшення та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи" [54].

Щоб прискорити перехід до ринкової економіки і проведення грунтовних економічних та соціальних реформ, посилення інтеграційних процесів у системі світових господарських зв'язків, уряд України прийняв рішення розширити співпрацю зі спеціальними установами ООН. За нетривалий період Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (1992 p.), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (1992 p.), Міжнародної фінансової корпорації (1993 p.), Багатостороннього агентства з питань гарантій інвестицій (1993 p.), Міжнародної морської організації (1994 р.) тощо.

Завдяки активній позиції України в міжнародних організаціях держава отримала значну технічну, матеріальну та фінансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологічного фонду, МАГАТЕ, Міжнародної організації праці (МОП), ЮНКТАД, ЮНІДО, Фонду ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА), Міжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвітнього поштового союзу (ВПС), Всесвітньої організації інтелектуальної власності та інших. Із 1993 року в Україні функціонує Представництво ООН, під прапором якого здійснюється ціла низка важливих проектів і програм ООН, її органів та спецустанов у галузі соціально-економічних перетворень, розвитку підприємництва, охорони природи, вирішення актуальних демографічних проблем. У липні 2000 р. відбулася офіційна інавгурація "Будинку ООН" в Україні, який зібрав під свій "дах" органи та установи ООН, які здійснюють свою діяльність у державі (ЮНІСЕФ, ЮНФПА, УВКБ) [54]. Визнанням внеску та ролі України в міжнародних організаціях стало обрання нашої країни до ряду функціональних комісій ООН, керівних органів МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвітньої туристичної організації, ВПС та ін.

Активну участь Україна брала у міжнародному процесі щодо впровадження політики сталого розвитку з метою комплексного вирішення завдань охорони довкілля та економічного зростання людства на глобальному рівні. Делегація України брала активну участь у основоположній Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ("Саміт планети Земля"). На 19-й спецсесії ГА ООН із всебічного огляду та оцінки здійснення "Порядку денного на ХХІ століття" ("Ріо+5", 1997 р.) Президент України Л. Кучма виголосив низку міжнародних ініціатив природоохоронного характеру [11, с. 507].

Іншим, не менш важливим питанням екологічного напряму, є участь України в міжнародному процесі імплементації положень конвенцій ООН у сфері охорони природи, зокрема, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі, Конвенції про біорізноманіття тощо.

Найтісніші зв'язки Україна налагодила з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, який є філією світового банку. Україна і світовий банк співпрацювали над розробкою і впровадженням майже 30 проектів. Світовий банк фінансував такі основні види діяльності, як: мікроекономічне управління й інституційний розвиток, реформи фінансового сектора, розвиток енергетики, сільського господарства, соціальної сфери, охорони довкілля, інфраструктури. З макроекономічного управління найбільше коштів виділено на реформу структури державного управління (200 млн. доларів), управління державними ресурсами (200 млн. доларів).

Із певними труднощами розвивалися відносини України з МВФ. Систематичну фінансову допомогу Україні МВФ здійснював з 1994 до 1997 р. У 1998 р. було припинено фінансування зовнішніх платежів України на 5 років, що негативно позначилося на фінансовій стабільності країни. Український парламент розглядав питання про припинення співпраці з МВФ. Проте денонсація угоди про вступ до МВФ не відбулася. Після тривалих переговорів МВФ відновив для України програму розширеного кредитування на 2,26 млрд. доларів. Рішення МВФ стало своєрідним заохоченням для світового банку та світових кредиторів для додаткових інвестицій [ 42, с. 329].

Перехід від адміністративної господарської системи до ринкової економіки, що в Україні, як і в більшості нових незалежних держав, супроводжується кризою, став предметом уваги Європейської економічної комісії ООН. У щорічних економічних аналізах ООН зазначалося про великий економічний потенціал України, подавалися рекомендації стосовно поліпшення господарської діяльності, констатувалися конкретні причини відставання. Серед них ? наявність застарілого промислового устаткування, недостатній державний контроль за витратами, повільний хід приватизації та ін.

Нового імпульсу набула участь України в ЮНЕСКО після створення в листопаді 1995 р. Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Українські наукові й освітні установи виконували оригінальні проекти в межах програм ООН, беруть участь у спільних дослідженнях. З 1991 р. започатковано позабюджетну програму "ЮНЕСКО ? Чорнобиль", проект якої спрямований на ліквідацію наслідків аварії [14, с. 172].

Визнанням авторитету і внеску України у програмну діяльність ООН стало обрання її 1995 р. до Виконавчої ради ЮНЕСКО і до Міжнародного комітету з питань повернення культурних цінностей. Через ООН здійснювалася популяризація української культури, історії, духовного життя народу. ЮНЕСКО брала участь у святкуванні 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького та П. Могили. Україна звернулася до ООН за допомогою у розв'язанні такої складної проблеми, як облаштування депортованих кримських татар. У квітні 1996 р. у Женеві відбулась конференція під егідою ООН, яка виділила 2 млн доларів для фінансування окремих проектів облаштування кримських татар. В Україні діяла мережа наукових і культурно-освітніх осередків ЮНЕСКО, що забезпечували участь у програмній діяльності й ефективному використанні потенціалу цієї організації. Участь України в ЮНЕСКО спрла розв'язанню такої складної проблеми, як зміцнення національного інтелектуального потенціалу та його інтеграції в світовий науково-технічний прогрес.

Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка на посаду Голови Генеральної Асамблеї 1997 р. Визначною подією у житті міжнародного співтовариства стала 52-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, оскільки саме під час її роботи було схвалено кардинальні рішення про глибоку перебудову її структур. Діяльність Голови Генеральної Асамблеї зосереджувалась на формуванні спільних підходів серед держав-членів ООН у розв'язанні пріоритетних питань. Проводився активний діалог з представниками найвпливовіших об'єднань, таких як ЄС, Рух неприєднання та ін. Посада Голови Генеральної Асамблеї надала додаткової можливості для активізації двосторонніх контактів України на різних рівнях. За існуючою традицією, Голова Генеральної Асамблеї повинен зустрічатися з усіма учасниками загальних дебатів, у яких мали виступати 18 глав держав, 14 прем'єр-міністрів, 111 міністрів закордонних справ [15, с. 382].

Члени української делегації брали активну участь у переговорному процесі. У контексті загального реформування ООН підвищену увагу на 52-й сесії Генеральної Асамблеї викликало обговорення питання про справедливе представництво у Раді Безпеки та розширення членського складу. В обговоренні взяла участь рекордна кількість делегацій ? 71. Це питання можна вважати одним з ключових у всьому комплексі перебудови ООН.

Зважений підхід до розв'язання нагальних питань порядку денного сесії Генеральної Асамблеї, досягнення необхідних компромісів ще раз підтвердили послідовність зовнішньої політики України, сприяли зростанню її авторитету, як надійного члена ООН у вирішенні важливих міжнародних конфліктів.

Генеральні секретарі ООН чотири рази відвідали Україну. З офіційними візитами у Києві перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галі (1993 р.). Протягом 1994 ? 2001 рр. відбулося сім зустрічей Президента України Л. Кучми з Генеральним секретарем ООН: у 1994 р. у Нью-Йорку, у 1995 р. у Відні, в 1996 р. у Москві, у 1997 р. у Давосі, у ході 52-ї сесії ГА ООН у вересні та листопаді 1997 р., під час Вашингтонського Самміту країн-членів НАТО (квітень, 1999 р.), а також під час Саміту тисячоліття ООН (вересень 2000 р.).

У 1999 р. Україна обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2000 ? 2001 pp. Країни (158), які віддали голос за обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН, підтвердили авторитет нашої держави на світовій арені.

Основними джерелами фінансового забезпечення діяльності ООН були обов'язкові внески держав-членів, розміри яких визначаються у відповідності зі шкалою (ставкою) внесків, що затверджуються Генасамблеєю. Внаслідок несправедливого рішення ГА ООН в 1992 р. Україні протягом багатьох років нараховувалися необгрунтовано завищені розміри внесків, як до регулярного бюджету ООН, так і на фінансування операцій ООН з підтримання миру, які не відповідали реальній платоспроможності нашої країни. Таке рішення було ухвалено, виходячи з нереального показника валового внутрішнього продукту України, який фігурував у статистиці радянських часів.


3.2 Участь України в миротворчій діяльності ООН у період 1990 ? 2000 рр


Для України гарантування стабільності та безпеки в сусідніх й інших регіонах Європи є життєво важливе, як і для будь-якої держави, тому що безпека кожної країни в сучасних умовах дедалі тісніше повязується зі стабільністю і безпекою у світі в цілому. Україна як активний член ООН, виходячи зі свого важливого геостратегічного положення, безумовно, несе відповідальність за підтримання регіональної та загальноєвропейської безпеки. Тому, природно, вона не може залишатися осторонь проведення миротворчих операцій під егідою ООН.

Кількість воєнних конфліктів у світі з року в рік зростає. Більшість з них є внутрішніми і мають характер зіткнення окремих груп населення за релігійними, етнічними, національними ознаками. Неспроможність задоволення потреб етнічних меншин на територіях багатонаціональних держав, зростання впливу ісламського фактору, що супроводжується зростанням терористичної діяльності є причинами воєнних конфліктів сучасності. Протягом останнього десятиліття концепції миротворчості, втілювані ООН, іншими міжнародними організаціями, піддавалися значним випробуванням. Змінювалась не лише кількість воєнних конфліктів, суттєво змінився їх характер. Перш за все, вони стали більш "кривавими". Кількість жертв серед мирного населення значно зросла. Масовий геноцид населення став звичним явищем у районах воєнних конфліктів. Хаотичне насильство, характерне для внутрішніх конфліктів, поширюється із значною швидкістю на обширні території. Другим фактором, що характеризує сучасні воєнні конфлікти, є поширення їх наслідків на інші країни. Наявність сучасних транспортних засобів, відкритість кордонів багатьох держав тільки посилює небезпеку "експорту" наслідків воєнних конфліктів не тільки на сусідні держави, але й далеко за межі територій, на яких точиться збройна боротьба. Третій фактор свідчить про те, що воєнні конфлікти сучасності стали більш "технологічними". Поряд з масовим використанням застарілих видів озброєння та воєнної техніки конфліктуючі сторони використовують найсучасніші технічні засоби та види озброєння (супутниковий зв'язок, новітню стрілецьку зброю, сучасні засоби протиповітряної оборони). Враховуючи ці фактори, Україна зобов'язана брати активну участь у міжнародній миротворчій діяльності й у майбутньому. Це дозволить підтримувати стан воєнної безпеки на належному рівні, використовувати механізми колективної безпеки з метою забезпечення власних національних інтересів, взаємодіяти з міжнародними організаціями та окремими державами при вирішенні широкого кола економічних, політичних, військових питань.

Отже, масштабні зміни геополітичного контексту та протидія глобальним проблемам людства являють собою основну складову передумов залучення Збройних Сил України до врегулювання воєнних конфліктів.

Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням Верховною Радою України постанови від 3 липня 1992 р. № 2538-ХІІ Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих силах Організації Обєднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії. Географія миротворчості виходить далеко за межі Європи. Мандати на здійснення акцій надавали міжнародні організації ООН, ОБСЄ та НАТО. Виходячи з чисельності миротворчих контингентів, Україна входить у число перших 30 країн серед більш як 80 держав-учасниць миротворчості [50].

У 1992 році з метою сприяння політичному врегулюванню югославського конфлікту й задля захисту цивільного населення були розгорнуті сили ООН - UNPROFOR (Сили Безпеки Організації Об'єднаних Націй). Генеральний секретар ООН звернувся до керівництва України із проханням ввести військовий контингент до складу сил ООН у зонах конфлікту.

липня 1992 року міністром оборони був підписаний наказ про формування в смт. Гвардійське Дніпропетровської області миротворчого підрозділу ? 240-го окремого спеціального батальйону. Формування проводилося на базі 93-ї гвардійської мотострілкової дивізії 6-ї гвардійської танкової армії (пізніше ? 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпуса Сухопутних військ Збройних Сил України). Батальйон був сформований у рекордно короткий термін ? за три тижні. При цьому треба було підібрати 400 чоловік особового складу, прийняти 95 одиниць техніки, одержати зброю, боєприпаси, тилове майно. Батальйон формувався як абсолютно автономний підрозділ: своя кухня, своя лазня, своя пральня. У формуванні взяла участь практично вся Україна (особовий склад, в основному солдати строкової служби, підбиралися з різних частин у всіх регіонах, у тому числі й у частинах 8-го армійського корпуса) [52].

У період із 1992 по 1995 р. у миротворчих операціях на Балканах брали участь майже 6 500 військовослужбовців Збройних сил України. Український національний контингент забезпечував проведення конвоїв із вантажами гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяв припиненню бойових дій та нормалізації ситуації, здійснював патрулювання в зонах відповідальності.

Про важливість, складність і небезпечність миротворчої місії свідчить уже перша операція українських миротворців у Югославії, куди 29 липня 1992 р. у Сараєво увійшов і почав діяти Укрбат-1 у складі 555 осіб. Батальйон виконував також суто цивільні завдання: забезпечення ремонту в Сараєво трамвайної колії, водогону, газопроводу та ін. Пізніше до Югославії був направлений Укрбат-2, який займався розмінуванням у районі мусульманського анклаву поблизу Геражде, забезпечував безпеку на території в 272 кв. км. Після перших втрат, які зазнали українські миротворці в Сараєво в 1992 р. (було вбито 2 і поранено 9 українських військовослужбовців), виникла нагальна потреба політико- правового захисту миротворчого контингенту. Україна, вперше в історії миротворчої діяльності ООН, виступила з ініціативою розробки міжнародного документа, який би юридично захищав миротворчий персонал. У 1994 р. така міжнародна конвенція була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання[15, с. 268].

У вересні ? грудні 1995 року з колишньої Югославії відбулася репатріація українських миротворчих підрозділів, скорочення посад штабних офіцерів, військових поліцейських, спостерігачів.

Із 1995 по 1999 р. 2800 військовослужбовців Збройних сил України пройшли службу у складі 240-го окремого спеціального батальйону, який виконував завдання на території Боснії та Герцеговини [27, с. 108]. У березні 1997 року 240 ОСБ передислоковано з м. Сараєво до населеного пункту Врапчичи (поблизу м. Мостар). З початку 1997 р. Укрбат виконував завдання командування Стабілізаційних сил і був підпорядкований командиру німецько- французької бригади Південний Схід багатонаціональної дивізії Саламандра. Оцінку діям українських військовослужбовців під час презентації нового складу Укрбату в травні 1997 р. дав командир бригади Південний Схід німецький бригадний генерал Ханс Будде. Він сказав: Які б завдання не ставилися Укрбату, усі вони виконувалися блискуче. Ви заслужили повагу для своєї Батьківщини і можете з честю про це доповісти [31, с. 76].

Під час перебування 240 ОСБ у м. Сараєво особовий склад, окрім виконання миротворчих завдань, брав участь у відбудові, реконструкції та відновленні лікарні і школи, ремонті доріг, ліній електромереж, трамвайної колії та трамвайного потягу, роздачі їжі сиротам та малечам, наданні медичної допомоги місцевому населенню тощо. Перший трамвай, який пройшов відновленою колією, був пофарбований у жовто-блакитний колір. Це було зроблено на честь українських миротворців. До речі, ця трамвайна колія найстаріша у Європі. Згідно з рішенням Міністра оборони України у грудні 1999 року 240 ОСБ виведено з території Боснії та Герцеговини [27, с. 253].

За роки врегулювання боснійського конфлікту бойову ротацію пройшли три українські спецбати (це понад 1500 миротворців), які, без перебільшення, перебували у найгарячіших місцях колишньої Югославії.

Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС ? квітень 1996р. ? січень 1998 р. Особовий склад 8-ї та 17-ї окремих вертолітних ескадрилій, 64-ї окремої спеціальної механізованої та 70-ї окремої танкової рот виконували обовязки у складі місії ООН. Основними завданнями підрозділів було спостереження за виконанням домовленостей про передачу влади під контроль перехідної адміністрації ООН, патрулювання в зонах відповідальності, перевезення персоналу ООН та супровід гуманітарних вантажів. Більше 1000 військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у Місії ООН у Східній Славонії.

До місії ООН превентивного розгортання в Македонії (МООНПРМ) у період з червеня 1995 р. по березень 1999 р. залучалися військові спостерігачі з України [55]. Основними завданнями військових спостерігачів в Македонії було контролювати прикордонні райони країни та інформувати про будь-які події, які можуть підірвати довіру і стабільність у Республіці Македонія і є небезпечними для її території. Поряд із виконанням своїх основних завдань щодо спостереження за ситуацією вздовж кордонів із Союзною Республікою Югославією і Албанією та надання відповідної інформації військовим континентам місії, військові спостерігачі співпрацювали з цивільними установами, надавали спеціальні послуги на рівні общин. За час існування Місії 4 офіцери Збройних Сил України були у її складі.

Африканську сторінку в миротворчий біографії України у січні 1996 р. відкрили військовослужбовці 901-ї окремої понтонно-мостової роти, група штабних офіцерів, військових спостерігачів, які увійшли до складу місії ООН в Анголі. Під час перебування в Анголі українські військові відновлювали інженерну інфраструктуру країни, зокрема, будували шляхи, наводили мости та переправи [52]. У 1996 р. українські військовослужбовці навели в Анголі 20 мостів, за що командира підрозділу полковника О. Пінчука нагороджено Почесною грамотою Секретаріату ООН, а весь особовий склад - медалями.

У 1999 році Рада Безпеки ООН одностайно проголосувала за виведення решти "блакитних шоломів" у кількості тисячі чоловік з Анголи. 40 років громадянської війни не втомили тутешніх непримиренних лідерів. 216 військовослужбовців брали участь у Місії ООН в Анголі [50].

Місія ООН у Гватемалі (МІНУГУА) діяла із січеня по травень 1997 р. Основними завданнями військових спостерігачів у Гватемалі було здійснення контролю за виконанням положень Угоди про припинення вогню, підписане урядом цієї країни та рухом "Національна революційна єдність Гватемали" (НРЄТ) 4 грудня 1996 року, включаючи офіційне припинення військових дій, роз'єднання сил і демобілізацію комбатантів НРЄТ у пунктах збору, які були спеціально підготовлені для цих цілей. За час існування місії у її складі було 8 військових спостерігачів з України [31, с. 129].

Місія ООН у Таджикистані тривала в період із грудня 1994 р. по березень 2000 р. Основними завданнями військових спостерігачів було: надання допомоги Об'єднаній комісії, до якої входять представники Уряду Таджикистану та таджикської опозиції, допомоги щодо спостереження за виконанням Угоди про тимчасове припинення вогню та інших ворожих дій на таджиксько-афганському кордоні та в країні, під час переговорів; розслідування повідомлень про порушення угоди про припинення вогню та інформування про це ООН і Об'єднаної комісії; підтримання контактів зі сторонами, які задіяні в конфлікті, а також зв'язків ОБСЄ, Колективними миротворчими силами СНД у Таджикистані та прикордонними військами; підтримання зусиль Спеціального представника Генерального Секретаря, надання послуг щодо забезпечення політичної взаємодії та координації, які можуть сприяти оперативному наданню гуманітарної допомоги міжнародним співтовариством; здійснення спостереження за бійцями Об'єднаної таджикської опозиції (ОТО), за їх роззброєнням та демобілізацією; надання допомоги в реінтеграції комбатантів в державні силові структури, або їх демобілізації. За час існування Місії 17 офіцерів Збройних Сил України були направлені для виконання завдань у Таджикистані [55].

Із самого початку Балканської кризи потенційно вибухонебезпечними у Сербії вважалися райони Косово та Воєводина, де серби не становили переважну більшість населення. 10 червня 1999 р. після 78?ї доби безупинних бомбардувань військова кампанія НАТО проти Югославії завершилася. Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію № 1244, яка передбачала розгортання в сербському краї Косово міжнародних [5, с. 172]. На них були покладені таки першочергові завдання: контроль за виводом усіх військових формувань Югославської народної армії з території Косово (відповідно до установлених кордонів наземної і повітряної зон безпеки); контроль державного кордону СРЮ в Косово з Албанією та Македонією; контроль за повітряним простором над Косово; надання допомоги біженцям (головним чином косовським албанцям) у поверненні та розміщенні на колишніх місцях проживання; забезпечення взаємодії між представниками адміністрації в Косово з югославськими офіційними особами (у тому числі міністерства оборони); роззброєння формувань Визвольної армії Косово.

Територія Косово була поділена на пять зон під багатонаціональним контролем, у кожній з яких основну роль відіграла та або інша країна - США, Франція, Великобританія, Італія, Німеччина [7, с. 64]. Як повідомив на брифінгу у червні 1999 р. заступник начальника Генерального штабу ЗС України з питань військового співробітництва генерал-майор М. Дзюбак, Україна була готова направити до Косово військовий контингент чисельністю 1400 вояків. Міністерство оборони України пропонувало міжнародній спільноті в складі миротворчих сил: військовий шпиталь, окрему спеціальну роту, загін вертольотів, окремий понтонно?мостовий, залізничний батальйон і частину українсько-польського батальйону [3, с. 31]. Перехід від бойових дій до дій щодо забезпечення миру відбувся відразу: 10 червня 1999 р. була зупинена ударна операція, а вже 12 червня перші підрозділи КФОР (міжнародні сили під керівництвом НАТО) розгорнулися на місці розташування. 2 липня 1999 р. Верховна Рада України ухвалила заяву, згідно з якою погоджувалася на участь 3 вітчизняних вояків у миротворчій операції в Косово[4, с. 116].

Президент України підписав Указ про направлення Миротворчого контингенту для участі у міжнародній акції в Косово під егідою ООН до 800 військовослужбовців ЗСУ. 16 липня 1999 р. Верховна Рада України прийняла відповідний закон про схвалення цього указу і одночасно постановила, що, піклуючись про безпеку українських миротворців, виходити з того, щоб ті не брали участі в акціях, які будуть загрожувати їхньому життю [55]. Коли домовленості зі світовими організаціями перейшли в стадію реалізації, у складі миротворчих сил України залишилося лише два з попередньо заявлених підрозділів: 37?ма окрема спеціальна рота забезпечення (осрз) чисельністю 108 осіб (17 бронетранспортерів, 14 автомобілів) і 14?й окремий вертолітний загін (овз). Експерти провели сертифікацію підрозділів майже за 300 пунктами натовських стандартів і дійшли висновку, що підготовка українських миротворців відповідає всім вимогам [55]. 22 серпня 1999 p. оперативна група у складі 21 чол. під загальним керівництвом начальника штабу Сухопутних військ, першого заступника командувача Сухопутних військ генерал-лейтенанта В. Гудима вилетіла з Одеси до Македонії (аеропорт Скопє). Там передовий загін миротворців здійснив рекогносцировку місцевості й підготувався для прийому основних сил українського підрозділу. 23 серпня 1999 р. з порту Південний поромом Герої Шипки вирушила окрема спеціальна рота забезпечення та наземні підрозділи вертолітного загону. Після морського переходу через Босфор і Дарданелли вони прибули до грецького порту Салоніки й здійснили марш суходолом до столиці Республіки Македонія ? Скопє. Подолавши уночі понад 220 надскладних гірських кілометрів, вони не просто бездоганно привели близько ста одиниць техніки, а ще й своєю 7-кілометровою колоною супроводжували австрійську техніку, що рухалася в тому ж таки напрямку. 27 серпня повітряний ешелон у складі 4 вертольотів Мі?8 відлетів у Скопє. Згідно з попередніми планами, наші миротворці повинні були 4 розташуватися за 32 км на північ від м. Приштини ? столиці Косово, в американському секторі, на базі під назвою Бондстіл(Bondsteel - стальний ланцюг), однак через неготовність бази до прийому миротворцям майже місяць довелося провести на території Республіки Македонії. Увесь цей період тривала підготовча робота. Спочатку було організовано надійну охорону польового табору та повноцінне тилове забезпечення. Миротворці детально вивчали район майбутніх дій, налагоджували взаємодію з відповідними підрозділами інших держав. Вертолітники вдосконалювали знання правил польотів за натовськими стандартами. А незабаром, згідно з розпорядженням командування КФОР, не очікуючи передислокації до остаточного пункту базування, приступили до виконання завдань. За рішенням командира багатонаціональної бригади українська рота зайшла на базу Бондстіл 19 листопада 1999 р. Після тижневого курсу навчання, офіцери та солдати роти почали виконувати бойові завдання. 1 грудня 1999 p. на базу Бондстіл перелетів 14-й ОВЗ, а 10 грудня український контингент повністю закінчив передислокацію до Косова [55]. На той час сили КФОР становили близько 50 тис. осіб, із них у Косово були зосереджені 42 тис. Всі бригади були багатонаціональні (своїх миротворців до Косово надіслали 34 країни). Український контингент входив до складу багатонаціональної бригади, яка складалася із 7600 військовиків США, 1500 ? Греції, 830 ? Росії та 246 ? України (спочатку українців було 251, потім 5 з них вибули, а заміни їм не зробили) [27, с. 268]. Зону відповідальності 37?ї осрз складали два сербські села, в яких проживали 430 осіб та чотири албанські ? разом 2 тис. мешканців. На роту були покладені завдання щодо підтримання безпеки в зоні відповідальності. Насамперед між місцевим населенням не повинно було виникнути протистояння та зіткнень. Зокрема, блокпост українських миротворців у с. Драйковці став прикордонним пунктом між сербами й албанцями. Рота також проводила розвідку. Майже в усіх контрольованих селах цілодобово чергували 5 понад 20 патрулів на чотирьох бойових машинах. У сербських містечках забезпечувалася охорона вчителів та учнів. У межах 15-ти хвилинної готовності знаходився і взвод українських миротворців [9, с. 7-8]. 14-й ОВЗ увійшов до складу тактичної авіаційної групи багатонаціональної бригади. На нього, зокрема, було покладено перевезення особового складу КФОР, представників косовської влади та розвідувальної групи, а також доставку гуманітарної допомоги та вантажів. Щодня від 2 до 4 українських екіпажів здійснювали вильоти.

Умови життя українських миротворців суттєво відрізнялися від тих, у яких виконували свій обовязок їх попередники (240-й та 60-й окремі спеціальні батальйони). На ділянці 283 га (неподалік від м. Урошевац) за колючим дротом була збудована величезна база для 5 тис. американських миротворців. За 300 млн доларів США Пентагон побудував для них куточок Америки з барами, ресторанами, спортивними залами та майданчиками. Українці повністю знаходилися на утриманні американської бази: їм тут виділили сім будиночків, кожний з яких мав пять житлових та одну санітарну кімнату. Житлова площа кімнати не перевищувала 40 кв. м, на яких мешкало 7-8 чоловік. Будинки були обладнані кондиціонерами [27, с. 34].

Наприкінці 1999 р. кількість особового складу підрозділів КФОР досягла близько 44 тис. Хоча рівень напруження у провінції продовжував знижуватися, загальна ситуація залишалася досить складною. У звязку з цим сили КФОР й надалі приділяли значну увагу захисту етнічних меншин, забезпечували остійну присутність профільних підрозділів у містах, де проживало переважно сербське населення, паралельно здійснювали заходи щодо супроводу гуманітарних конвоїв і окремих громадян, патрулювання, конфіскацію нелегальної зброї тощо. Наші миротворці, крім конвоювання колон(з листопада 1999 р. по липень 2000 р. було проведено 70 конвоїв) і патрулювання гірських селищ, займалися перевезенням особового складу, гуманітарних вантажів, продовольства(супроводили 2,2 тис. легковиків, 931 вантажівку, 518 автобусів, 6 на яких перевезено близько 30 тис. сербів). Слід наголосити, що за час перебування нашого контингенту в цьому районі, де мешкало понад 10 тис. сербів, не сталося жодного акту насильства на міжетнічному ґрунті [55]. У лютому 2000 р. відбулася перша ротація 14-го овз. До аеропорту в м. Приштині прибули 100 військовослужбовців (5 екіпажів й технічний персонал). Протягом року льотчики провели в повітрі понад тисячу годин, перевезли 8,1 тис. пасажирів і майже 68 т вантажу. Середня тривалість польотів на кожного командира екіпажу складала 172 год. [55]. Наприкінці липня відбулася ротація інших українських миротворців.

Отже, діяльність, яку здійснюють контингенти України місій міжнародних організацій, можна розподілити за функціями. Охоронні функції, які включають охорону конвоїв з гуманітарною допомогою, охорону безпечної роботи ООН, охорону шкіл, церков та лікарень. В основному, ці функції реалізовувались у колишній Югославії.

Спостережні функції, які передбачають спостереження: за виконанням домовленостей між конфліктуючими сторонами (це мало місце у Мозамбіку); за бійцями опозиційних рухів, їх роззброєнням та демобілізацією (як це було у Таджикистані); за діючими збройними формуваннями. Контрольні функції: за територіями, які можуть підірвати стабільність і довіру у районі конфлікту (такі дії здійснювались у Македонії); за проведенням виборів; за виконанням угоди про припинення вогню (у Гватемалі); патрулювання, служба на блокпостах та спостережних постах.

Відновлення інфраструктури: відбудова доріг, відновлення руху транспорту; відбудова електромереж, ліній звязку; відновлення лікарень, шкіл, церков (ці функції українські контингенти здійснювали, в основному, в колишній Югославії). Розмінування місцевості, тут слід наголосити, що це є однією з основних функцій, яку виконують українські миротворці у зонах конфлікту. Налагодження контактів з органами влади, організаціями (акредитованими міжнародними та неурядовими). Це робилось у колишній Югославії, зокрема, для сприяння виконанню місією своїх обовязків. Здійснення дій, які сприяють створенню демократичних установ, дотриманню прав людини, створенню широкої політичної бази, наданню гуманітарної допомоги, створенню умов для підготовки переговорного процесу.

Таким чином, Україна доволі активно задіяна в операціях по підтримці миру по всьому світу. При цьому слід наголосити, що Україна вважає принципи верховенства права та недоторканності суверенітету окремої держави основоположними у міжнародних відносинах. Україна дотримується своєї позиції, що будь-який конфлікт слід вирішувати мирними заходами, а у випадку неможливості реалізувати такий варіант розвязання кризової ситуації допускає силові засоби, але лише після схвалення таких дій ООН.

Участь України в миротворчій діяльності відповідає стратегічним цілям нашої держави, а саме ? курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Власне, завдяки миротворчості Україна здобула стабільно високий і позитивний імідж. Адже вона займає перше місце у Європі за кількістю миротворчих операцій, в яких вона брала участь. Крім того, такому сприйняттю нашої держави сприяє високий професіоналізм, відповідальність, притаманні українським миротворцям. У всіх зонах конфлікту, де побували українці, як миротворці, можна почути лише позитивні відгуки про їхню діяльність. рім того, миротворчість України відіграє значну роль для збереження безпеки як на європейському континенті, так і в світі.

Зразкове виконання українськими миротворцями найвідповідальніших завдань у багатьох гарячих точках земної кулі сприяло не тільки обмеженню, а й повному припиненню бойових дій. Послідовно нарощуючи свій внесок у превентивну миротворчу діяльність, Україна також сприяє створенню навколо своїх кордонів стабільної, сприятливої обстановки, зміцнює авторитет і підвищує свою роль не лише на Європейському континенті.

Участь військових контингентів України у миротворчих операціях у рамках ООН підвищує рівень бойової готовності Збройних сил держави, зокрема, сприяє підтриманню на високому рівні професіональних навичок бійців, зміцненню взаємин між військовослужбовцями різних армій, створенню клімату взаємодовіри та взаємодопомоги.

Важливим аспектом участі Збройних сил України у миротворчій діяльності було надходження компенсаційних виплат від Секретаріату ООН до Державного бюджету України.

Враховуючи особливе значення миротворчих зусиль, що мають як внутрішньодержавне значення, так і міжнародний резонанс, миротворча діяльність Збройних Сил України стала важливим фактором повномасштабної взаємодії держави з ООН. Однак можна фіксувати не лише здобутки держави внаслідок миротворчої діяльності, а й утрати. Із 20 000 учасників у миротворчих операціях загинуло 27 військовослужбовців Збройних сил України, ще 66 отримали поранення. Основною причиною загибелі та поранення військовослужбовців під час виконання обовязків у складі міжнародних миротворчих місій є необережнеповодження зі зброєю, порушення правил дорожнього руху та ін. Із 27 загиблих під час виконаннямиротворчих завдань лише 8 військовослужбовців ? це бойові втрати. Друга причина ? так званий людський фактор, й у цьому напряму проводиться відповідна робота під час бойової підготовки підрозділів, які направляються для виконання миротворчих завдань.

Обґрунтування позитивних сторін миротворчості безперечне, однак ці процеси мають також свої проблеми та негативні наслідки, що супроводжують діяльність як українських, так і зарубіжних місій. Прорахунки України можна пояснити невеликим досвідом миротворчої діяльності, тоді як недоліки в діяльності великих держав повязані з існуванням корумпованих схем розкрадання фінансів, виділених на миротворчі операції.

Оборонному відомству України необхідно докласти багато зусиль, щоб довести керівництву ООН здатність українського контингенту виконувати поставлені завдання без явних правопорушень. Для їх запобігання підрозділи Збройних сил України, що готуються до миротворчої діяльності, повинні бути належно інструктовані та підготовлені. Безумовно, більшість миротворців виконують свій обовязок із честю, деякі ціною власного життя, проте очевидно, що нині в українських збройних силах існують труднощі з добором кадрів ? висококваліфікованих, підготовлених відповідно до вимог ООН і НАТО. Однією з проблем є корумпованість: адже потрапити до миротворчої місії вважається справою престижною, заробітна плата у декілька разів більша, ніж в Україні.

Однак, аналізуючи наявну інформацію про якість виконання українськими миротворцями протягом 1990-х рр. покладених на них завдань, можна зробити висновок не лише про політичну доцільність і виправданість участі України у подібних силових акціях, але й про професійну відпо відність навичок і вмінь українських військовослужбовців загальносвітовим стандартам, досягнення ними необхідного результату у миротворчій діяльності.

Висновки


У даній дипломній роботі зроблено спробу дослідити діяльність Організації Обєднаних Націй протягом 90-х років ХХ ст.

Із проаналізованої інформації можна зробити ряд висновків:

-напрямки діяльності ООН визначаються в більшій мірі профілем тих або інших органів і установ у її системі. Тому в роботі розглянуто напрямки діяльності не ООН у цілому, а ? повноваження і діяльність кожного з них;

-структурно Організація Об'єднаних Націй складається з п'яти основних органів (раніше шести ? Рада з Опіки ООН призупинила свою діяльність у 1994 році): Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН, Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) ООН, Секретаріату ООН і Міжнародного Суду юстиції ООН. Чотири з п'яти основних органів ООН знаходяться, в основному, в Організації Об'єднаних Націй, штаб-квартира якої розташована на території міжнародного центру в Нью-Йорку. Міжнародний Суд знаходиться в Гаазі, в той час як інші великі установи перебувають у відділеннях ООН в Женеві, Відні і Найробі. Інші установи ООН, розташовані по всьому світу. В ООН шість офіційних мов Організації Об'єднаних Націй, що використовуються в міжурядових нарадах і документах ? це арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська, у той час як Секретаріат ООН використовує дві робочі мови - англійську та французьку. П'ять з офіційних мов були обрані при заснуванні ООН, арабська була додана пізніше в 1973 році. У редакційних рекомендаціях Організації Об'єднаних Націй говориться, що стандартні документи ведуться англійською мовою Британського використання і Оксфордського правопису, а також китайським стандартним письмом (спрощеним). Заміну традиційного китайського правопису (у 1971 році), було введено, коли представництво ООН в Китаї, було змінено з Китайської Республіки на Народну Республіку Китай.

у 90-х роках ХХ століття змінився характер залучення гуманітарного сектору до вирішення проблем полегшення становища уразливих груп населення у районах збройної боротьби. Гуманітарні ініціативи встановлюють нову парадигму оонівського гуманітаризму, що свідчить про певну ерозію виключної суверенності, про втрату програмами допомоги абсолютної консенсуальності і набуття ними характеру військово-гуманітарного втручання;

аналіз практичної реалізації гуманітарних концепцій дозволяє визначити неоднозначні наслідки гуманітарної діяльності Організації під час врегулювання конфліктів. ООН, як правило, вдавалося забезпечити безперервність гуманітарного втручання на всіх етапах миротворчої діяльності, спрямувати гуманітарні програми на створення і укріплення національного потенціалу захисту і задоволення потреб цивільного населення, встановити їх звязок із реконструкцією і розвитком. Це дозволило Організації укріпити процеси мирних перетворень, надати їм у багатьох випадках необерненого характеру;

можна констатувати, що справа миротворчості в досліджуваний період набуває нових ознак і напрямів, особливо у контексті діяльності ООН, до якої звернена увага всього світового співтовариства. Тенденції розвитку миротворчої діяльності ООН викликають у світі доволі суперечливу оцінку. З одного боку, в нових умовах зявляється більше можливостей зупинити та розвязати конфлікти на всіх стадіях їхнього розвитку, значно розширюється набір інструментів для цього. Однак деякі моменти викликають і тривогу: відсутність детально розробленої міжнародно-правової бази; неможливість знайти консенсус відносно базових принципів миротворчої діяльності; нормативно-правові прогалини у взаєминах ООН та регіональних організацій;

загалом операції з підтримання миру мають позитивний характер, навіть незважаючи на окремі невдачі та численні випадки, коли в результаті цих операцій не вдається досягти поставленої мети. Останнє десятиліття ХХ ст. стало періодом завершення «холодної війни» і становленням нової системи міжнародних відносин. Це був період сподівань, що війни нарешті припиняться і у світі запанує мир. Проте вже останні роки ХХ ст. і перші ХХІ ст. засвідчили, що світ ще далекий від досконалості. Він зіткнувся з новою небезпекою - міжнародним тероризмом.

Україна, будучи активним учасником процесу миротворчості, виконувала місії з підтримання миру в різних регіонах світу. Це піднімало її міжнародний престиж, приносить додаткові валютні доходи, дає змогу вдосконалювати підготовку особистого складу військових частин.

у той же час слід зазначити, що в миротворчій діяльності українських контингентів були деякі труднощі ? це проблеми дисциплінарного та фінансового характеру (відомі випадки присвоєння грошей, виділених на місії тощо). Однак такі недоліки притаманні не лише українським миротворцям. Суто українські проблеми зводяться до недосконалого вітчизняного законодавства, що стоїть на заваді активізації зовнішньополітичних ініціатив із розвязання конфліктів; незнання англійської мови як командним, так і підлеглим складом українських блакитних шоломів, що ускладнює переговорний процес. Прорахунки України можна пояснити невеликим досвідом миротворчої діяльності. Виявлення та аналіз проблем дасть змогу підвищити ефективність зовнішньополітичної діяльності України із врегулювання конфліктів у світі.

Своєю діяльністю ООН вносить істотний вклад у зміцнення міжнародного миру та безпеки. Досвід миротворчих операцій ООН поряд з успіхами показав їхні обмежені можливості при ліквідації міжнародних міжнаціональних та міждержавних конфліктів (зокрема, на теренах колишньої Югославії). ООН критикується за її надмірний бюрократизм, апарат (разом із спеціалізованими та ін. асоційованими організаціями ООН ? понад 25 тис. співробітників) та фінансові труднощі у звязку з систематичними затримками виплати фінансових внесків з боку країн-учасниць, в тому числі великих держав.

Незважаючи на недоліки в діяльності ООН, вона залишається дієвою всесвітньою організацією суверенних держав із збереження міжнародної безпеки та всебічного міждержавного співробітництва.

Список використаних джерел


1.Абрамов В. І., Голопатюк Л. С., Гуцало М. Г., Деменко О. Ф., Демчук П. О., Заїка В. Ф.. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: підруч. для студ. ВНЗ / Національна академія оборони України. Кафедра міжнародних відносин / О.І. Пошедін (заг.ред.). - 2-ге вид., доп. та випр. - К. : НАОУ, 2009. - 276с.

2.Актуальные проблемы миграции. Международные механизмы защита прав беженцев: Материалы 4-го семинара, проведенного Правозащитным центром "Мемориал" 24-26 апреля 1998 г. по программе "Организация Сети юридических консультаций "Миграция и право" для беженцев и вынужденных переселенцев России" / Светлана Алексеевна Ганнушкина (сост.), Ирина Анатольевна Золотаревская (сост.). - М.: Звенья, 1999. - 207

.Алгульян Д. В., Бажанов Е. П., Барановский В. Г., Богатуров А. Д., Боришполец К. П.. Современные международные отношения: Учебник / Московский гос. ин-т международных отношений (Университет) / А.В. Торкунов (ред.). - М.: РОССПЭН, 2000. - 584с.

.Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров. - Л., 1975. - 235с.

.Ануфриев Н. И., Шестопалова Л. Ф., Свислоцкий Г. А., Теличкин А. А.. Деятельность гражданской полиции ООН на территории бывшей Югославии: Организационно-управленческие и социально-психологические аспекты. - К., 1999. - 191с.

.Бирюков П.Н. Международное право. - М., 1998. - 305с.

.Безопасность, сокращение вооружений и разоружение В. Г. Гусаров - М.: ИНИОН РАН, 1998. - 166 с.

.Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів: навч. посібник. - К.: Либідь, 1995. - 112 с.

.Буртяк Г. Я.. Міжнародна політика та міжнародні відносини в сучасному світі: Навч. посіб. для студ. техн. вузів / Вінницький держ. технічний ун-т. - Вінниця : ВДТУ, 2001. - 60с

.Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. - К., 1976.

.Гайдуков Леонід Федорович, Кремень Василь Григорович, Губерський Леонід Васильович, Білоусов М. М., Бруз В. С.. Міжнародні відносини та зовнішня політика: 1980-2000 роки: Підручник для студ. вищих навч. закл.. - К. : Либідь, 2001. - 621с.

.Декларации тысячелетия Организации Объединенных Наций / Генеральная Ассамблея ООН, от 8 сентября 2000 г. - (А/КЕ8/55/2 (2000). Вооружения, разоружения и международная безопасность. - М.: Наука, 1997. - 405с.

.Демин Святослав Иванович. В кривых коридорах ООН. - М. : ИОИ, 2005. - 302с.

.Демчук Павло Олександрович. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції / Національна академія оборони України. - К. : ППП, 2004. - 264с.

.Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія. історія, право: Тези доп. ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. студ., асп. і мол. науковців 19-20 травня 2005р. / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки / І.Д. Олексеюк (голов.ред.) - Луцьк : РВВ "Вежа", 2005. - 510с.

.Заемский Владимир Федорович. Новейшая история реформы ООН: монография / Московский гос. ин-т международных отношений (университет) МИД России. - М. : МГИМО-Университет, 2008. - 83 с.

.Заемский Владимир Федорович. ООН и миротворчество: курс лекций. - М. : Международные отношения, 2008. - 309с.

.Заемский Владимир Федорович. Теория и практика миротворческой деятельности ООН: монография / Московский гос. ин-т международных отношений (ун-т) МИД России. - М. : МГИМО-Университет, 2008. - 219с.

19.Игнатов В. А., Титарекно А. А., Организация Объедененных Наций: Справочник. - 3-е изд. перераб. и доп. - М.: Международные отношения. 1980. - 306с.

20.Капітоненко Микола Геннадійович. Міжнародні конфлікти: навчальний посібник для студ. вищих навч. закл.. - К. : Либідь, 2009. - 352с.

.Коппель Олена Арнольдівна, Пархомчук Олена Станіславівна. Міжнародні системи. Світова політика: Навчальний посіб.. - К. : ФАДА, ЛТД, 2001. - 224с.

.Коптюг В. А. Конференции ООН по окружающей среде. Информационный обзор. - Новосибирск, 1992. - 123с.

.Ломагин Никита Андреевич. Международные организации: теория и практика деятельности: Учеб. пособие / Санкт-Петербургский гос. ун-т. Факультет международных отношений. - С.Пб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1999. - 192с.

24.Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.: Издательство БЕК, 1997. - 371с.

25.Международные водотоки: Расширение сотрудничества и урегулирование конфликтов=Іnternatіonal Watercourses: Enhancіng Cooperatіon and Managіng Conflіct/Конвенция по охране и использованию трансграничных водотоков и международных озер; ООН; Европейская Экономическая Комиссия; Всемирный Банк / Салман М.А. Салман (науч.ред.), Лоранс Буассон де Шазурн (науч.ред.). - Нью-Йорк; Женева: ООН, 2000. - 207с.

.Международное право: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В.И. Кузнецов. - М.: Междунар. отношения, 1998. - 624с.

.Международные организации и кризис на Балканах: Документы:В 3 т. / РАН; Институт славяноведения. Центр по изучению современного балканского кризиса / Е.Ю. Гуськова (сост.и отв.ред.) - М. : Индрик, 2000. - 495с.

.Международные организации системы ООН: Справочник / Сост. А. А. Титаренко, М.: Междунар. отношения, 1990 - 118с.

.Международное право в документах. - М., 2000. - 325с.

.Навчальний посібник "Міжнародне публічне право" А.І Дмитрієв, В.І Муравйов\ К.\Юрінком Інтер\2000. - 542с.

.Никитин А.И. Конфликты, терроризм миротворчество [Текст] / А.Никитин. - М.- Навона. -2009. - 232 с.

.Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму: Матеріали Круглого столу (Київ, 11 жовтня 2001 року) / Національний ін-т проблем міжнародної безпеки; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка / А.О. Мішин (упоряд.). - К. : НІПМБ, 2002. - 56с.

33.Организация Объедененных Наций: Справочник / под. ред. В. Ф. Петровского 4-е изд. - М.: Международные отношения, 1990. - 153с.

34.Основные сведенья об ООН: справочник: перев. с анг. - М.: Международные отношения, 1991. - 224с.

35.Основные сведенья об Организации Объедененных Наций: Справочник: М. Международные отношения, 1992. - 268с.

36.ООН: справочник / под ред. В. Ф. Петровского 4-е изд. - М.: Междунар. отношения, 1985 - 296с.

.Основные сведения об Организации Объединенных Наций. Видавництво "Юридическая литература", М., 1995. - 145с.

.ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. - К.: Либідь, 1995. - 128с

.ООН; Европейская Экономическая Комиссия. Международные договоры, нормы и стандарты. - Женева : ООН, 2001. - 46с.

.Организация Объедененных Наций. - 3-е изд., перераб. и допол. / Сост. В. И. Игнатов, А. А. Ритаренко - М:, Междунар. отношения , 1980. - 425с.

41.Спеціалізовані установи системи ООН: Навч. посібник / В. С. Бруза. - К.: Либідь, 1995. - 428с.

.Спиродонов И. А. Мировая экономика: Учеб. пособие. - М.: ИНФРА - М., 1998. - 503с.

43.Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. К.: "АртЕк", 1998. - 416с.

.Устав Организации Объединенных Наций и Устав Международного суда. - М.: Департамент общественной информации ООН, 1999. - 158с.

45.Шевченко В. К. Международнаня экономическая деятельность - Учеб. пособие, Харьков: Хар. ГАХСТ, 1996. - 385с.

46.Шеретов С. Г. Ведение международных переговоров: Учебное пособие. - Алматы: Данекер, 2004. ? 154с.

47.Шреплер Ханс-Альбрехт. Международные организации: Справочник / С.А. Тюпаев (пер.). - М. : Междунар. отношения, 1995. - 320с.

48.ЮНКТАД. Совет по торговле и развитию. Сессия (51;2004;Женева) Вклад ЮНКТАД в рамках ее мандата в осуществление решений крупных конференций и встреч на высшем уровне ООН и в проведение обзора прогресса, достигнутого в их осуществлении. - Женева: ООН, 2004. - 29с.

49.Юргенс И.Ю. Архитектура евроатлантической безопасности / Под общей редакцией проф. И. Юргенса, акад. чл.-корр. А.Дынкина, В. Барановского. [Текст] / И.Ю. Юргенс. - М.: Экон- Информ. - 2009. -124 с.

.Гвоздь В. Миротворчість - це не прогулянка на війну [Електронний ресурс] / В. Гвоздь // Камуфляж. - 2007, № 5 (54).

51.Саадіа Тойвал. ООН не може допомогти миротворчості. // Спостерігач. - №11. - 1994. - C. 4-8.

52.Тихомирова Є.Б. Міжнародні та регіональні конфлікти: інститут міжнародної миротворчості [Текст] / Є.Тихомирова. - Словянський вісник. - Рівне. -2010. - №9. - С. 152-161.

53.Удовенко Г. Під знаком реформування ООН // Політика і час. № 2, 1998 - ст. 3 - 4.

.http://www.un.org/ru/ Сайт Організації Обєднаних Націй

.http://www.un.org.ua/ua Сайт Організації Обєднаних Націй в Україні

.http://www.un.org.ua/ua/publіcatіons/ Коротко про ООН

.http://www.un.org.ua/ua/publіcatіons/ Все самое интересное об Организации Объединенных Наций

.http://www.un.org.ua/ua/publіcatіons/ 60 напрямків діяльності Організації Обєднаних Націй: змінюючи світ на краще

.http://www.un.org/ru/humanіtarіan/assіstance/ Координация гуманитарной деятельности ООН.


Теги: Напрямки, форми та методи реалізації діяльності Організації Об’єднаних Націй наприкінці ХХ століття  Диплом  Мировая экономика, МЭО
Просмотров: 42804
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Напрямки, форми та методи реалізації діяльності Організації Об’єднаних Націй наприкінці ХХ століття
Назад