Дипломатична історія України

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Бердичівський коледж промисловості, економіки та права»


«Дипломатична історія України»

(додатки до тем курсу «Історія України»)


Укладач: Коржановська Л.М

Розглянуто та схвалено

на засіданні циклової комісії

«Соціально-гуманітарних дисциплін»

Протокол №__ від __.__.20__р.

Голова комісії

С.П. Дремлюга


1. Предмет, завдання і значення курсу «Дипломатична Історія України»


Метою курсу є вивчення концептуальних засад зовнішньої політики України, її місце на світовій арені, зовнішньополітичної діяльності України по забезпеченню її національних інтересів у міжнародних відносинах.

Завданнями курсу є формування національної самосвідомості, становлення професійного мислення. Складові частини курсу: особливості становлення української держави як субєкту сучасних міжнародних відносин, місце України в сучасних міжнародних відносинах, основні принципи та напрямки зовнішньої політики України, становлення та розвиток міжнародних стосунків України з іншими державами світу, діяльність України у міжнародних, регіональних організаціях тощо.

Для засвоєння дисципліни ми повинні знати визначальні тенденції світової історії та історії України, категорії логіки, філософської науки, соціології та політології, всесвітньої історії та теорії держави і права, історії та теорії міжнародних відносин, дипломатичної та консульської служби.


. Формування уявлення про дипломатію додержавної України


Однією з найдавніших культур, що колись населяли сучасну територію України і є більш-менш вивченою є Трипільська культура (епоха Енеоліту). Але про якісь міжнародні відносини в ту добу важко говорити, адже з тих часів не збереглося майже ніяких свідчень згідно яких ми могли би робити будь-які висновки з цього питання.

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різними за походженнями дрібними племенами. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес великої грецької колонізації» у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

Спочатку були роздріблені племена - кіммерійці - племена скіфів - сармати - готи - гуни - + грецькі колонії - Боспорське царство -анти - авари словяни, як роздріблені племена - держава Сх. словян - Київська Русь

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності. Загалом у світі держави та іншого роду угрупування племен починають виникати на основі товаро-обмінних відносин. В результаті історичного процесу була сформована певна система згідно якої одне племя мало платити данину іншому, тобто певна система податей, збірник яких брав на себе функцію захисника (робилося як на добровільній основі так і на примусовій, тобто в результаті війн, що тоді відігравала чи не головну роль у формуванні тогочасних держав). Також не слід забувати і про таке явище, як «шлюбна дипломатія», тобто використання шлюбних звязків, як способу покращення дипломатичних відносин спочатку між племенами, а потім і між державами.

дипломатія гетьманський україна суверенітет

3. Міжнародні обставини формування державного об'єднання «Русь» та дипломатичні складові його зміцнення


Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.


. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів


Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва Русь» походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - руотсі «.

р - варяг Рюрик зі своїми братами осідає в Новгороді (подать від тубольців, натомість мають обороняти їх від сусідів)

Аскольд і Дір (нижчі за рангом ватажки тієї ж дружини) йдуть далі до Києва, беручи подать з полян на тих же умовах

р - похід Київського князя (можливо Аскольда) на Царгород

р - помирає Рюрик, малолітній син Ігор з регентом Олегом

Олег відбиває у кривичів Смоленськ (+ данина) він же завойовує Любич (сіверяни) вбивши Аскольда і Діра займає Київ і робить його столицею своєї держави врешті шляхом завоювань створює державу, до складу якої входять землі полян, сіверян, радимичів, древлян та угличів

р - Олег здійснює похід на Царгород і після довготривалої облоги йому дають великий відкуп, Олег символічно прибиває свій щит на воротах Цареграду між 912-915 - помирає, на престол сходить Ігор одружується на Ользі (зі Пскова)

р - йде на Царгород, але зазнає поразки

р - угода з Візантією про торгівлю (менш вигідна, ніж Олегові)

-944рр - похід на Каспійське море

Помирає відомим способом за невеликим сприянням древлян

Досі переважає воєнний підхід, але починають укладатися і договори, певну роль відіграє «шлюбна політика».


. Договори давньоруських князів із Візантією


Історію дипломатії схід, слов'ян і їхньої д-ви - Київської Русі - можна умовно поділити на три періоди: додержавний (кінець V - сер. IX); ранньодержавний (II пол. IX - XI); часів удільної роздробленості д-ви (XII - XIII). Саме в XI - XII ст. дип. діяльність набрала виразних рис, з'явились перші постійно діючі дипломати, які, втім, поєднували зовн.-політ, службу з іншими держ. справами. Разом із тим, про послів і посольську службу історики мають підстави говорити вже на поч. X ст. У преамбулі першої відомої науці дип. угоди Давньоруської держави з Візантією 907 перелічені посли київ, кн. Олега, які представляли самого государя, інших князів і бояр.

Міжнар. перетрактації велись на різних рівнях. Найбільш відповідальні посольства часом очолювали великі князі (кн. Ольга 946 уперше в історії Давньої Русі попрямувала з мирним посольством до Константинополя; у його складі було чимало купців). Звичайно, купці не лише на Русі, ч и у інших країнах доби раннього середньовіччя найчастіше виконували посольську службу. Лише з перебігом часу, із кінця XI посольські функції почали перебирати довірені люди князів, ближні бояри, старші дружинники, священики та ін.

Стосунки перших давньоруських князів з Візантією радше на військовому рівні, ніж на рівні договорів, тому говорячи про них варто було б сказати про їхні військові походи:

р - похід Київського князя (можливо Аскольда) на Царгород

р - Олег здійснює похід на Царгород і після довготривалої облоги йому дають великий відкуп, Олег символічно прибиває свій щит на воротах Цареграду

р - йде на Царгород, але зазнає поразки

р - угода з Візантією про торгівлю (менш вигідна, ніж Олегові)

Звязки з Візантією значно покращила Ольга. Не зважаючи на її відмову вийти заміж за їхнього князя Костянтина Візантія врешті надсилає своє посольство до Києва. Святослав же у свою чергу отримує пропозицію йти на війну з дунайськими болгарами, які захопили Балканський півострів, що тоді був під впливом Візантії, але вийшло так, що Візантія сама мала сплачувати данину. Врешті Болгарію захопила Русь, чим В. була вкрай занепокоєна, що і призвело до того, що вони поставили свого ставленика на престол, а Русь мала відмовитися від Болгарії, бо війська були розбиті В.Стосунки з Візантією, щоправда і суперницькі теж, підтримувалися на протязі всього їх існування. Русько-візантійські договори 907, 911 і 944 дозволяють судити і про статус руських послів, і про вигоди, якими вони користувались у Візантії (відповідно візантійські - на Русі).

Із тексту русько-візантійського дог-ру 907 (вписаного до «Повісті временних літ», так само, як угоди 911, 944 і 971) відомо, що посли вручали государеві країни, яка їх приймала, вірчі грамоти. Це джерело описує саму процедуру ратифікації міжпар. дог-ру: руські посли брали клятву вірності з візантійського імператора, а візантійські - з руських князів та їхніх дружинників. Історію дипломатії Київської Русі вчені починають з першої точно відомої дати: 839, коли посольство від «хакана русів» (якогось руського князя, найімовірніше київського) відвідало короля франків Людовіка в Інгельгеймі.

Та початком держ. дипломатії Русі вважають 860, коли руський флот під командуванням київ. кн. Ас-кольда напав на Константинополь і примусив імп. Михаїла сплатити контрибуцію та укласти вигідний для Русі мир. Так Русь вийшла на світову політ, арену. Через півстоліття наступник Аскольда на київ, престолі Олег об'єднав руські Північ і Південь, започаткувавши Давньоруську державу, що її історики називають Київською Руссю. До історії Олег увійшов завдяки переможному походові 907 на Константинополь й укладенню надзвичайно вигідного для його д-ви дог-ру з Візантією, яким забезпечувались виключні права для руських купців і дипломатів у Візантії, а візантійських - на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина Ігоря Ольга, що заступила його на київ, престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп. Константином (одруживши сина Святослава з його донькою), проте одержала відмову. Син Ольги Святослав спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969-71) у її володіннях. Здобувши кілька перемог, врешті-решт успіху він не досяг, задовольнившись мирним дог-ром (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою.


. Дипломатія Святослава


Святослав Ігоревич (поч. 930-х, Київ - 972) - великий князь київський, єдиний син Ігоря Рюриковича і Ольги. Прийшов до влади 964, змінивши на престолі матір Ольгу. Зосередився на зовнішній політиці: 964 здійснив похід у межиріччя Волги і Оки, звільнив від хозар і приєднав до Київської держави племена в'ятичів; у 965 завдав нищівного удару Хозарському каганату, що перешкоджав півд. та схід, торгівлі Русі, далі поширив владу на землі ясів (осетинів, аланів) і касогів (черкесів); у 968-69 руські дружини знову напали на Хозарський каганат і знищили його. Але головним напрямком зовн. політики С. залишався півд., візантійський. 966 спалахнула війна між Візантією й Болгарією, імп. Никифор Фока попросив допомоги в С. «Повість вре-менних літ» сповіщає, що 967 руське військо увійшло до Болгарії, розбило її військо і отаборилось у Подунав'ї, в Переяславці (останнім часом історики ототожнюють його з Преславом Великим, однією з столиць середньовічної Болгарії). Послаблення Болгарії було вигідно Візантії, та вона не хотіла утвердження Русі на Дунаї. 968 на Київ напали печеніги, ймовірно, підбурені Візантією, тому С. спішно повернувся й відігнав печенігів, але потім повернувся до Подунав'я. С. прагнув зберегти над ним контроль, про що свідчать записані в «Повісті временних літ» слова князя, що Переяславець є серединою його землі. Перед другим походом до Болгарії провів адмін. реформу, посадивши Ярополка намісником в Києві, Володимира - в Новгороді, Олега - в Овручі. Восени 969 знову з'явився в Подунав'ї; на той час болгари відвоювали Переяславець і витіснили руські залоги з дунайських фортець. Навесні 970 С. перейшов у наступ на Візантію, спустошив Македонію і Фракію, завдав низку поразок грекам, але вони зупинили його військо на підступах до Константинополя; влітку 970 сторони підписали мирну угоду. Та навесні 971 новий візантійський імп. Іоанн Цимісхій раптово її порушив, перейшов Балкани і ударив на Преслав, де перебував загін руського війська, а далі обложив військо С. у Доростолі. С. не зміг вирватись із міста і підписав мир з імператором 971р. Він зобов'язався залишити Болгарію, не воювати з Візантією й надавати їй допомогу військом. За це Іоанн випустив С. з воїнами з Доростола. Восени 971 С. із залишками війська досяг дніпровських порогів, де йому перепинили шлях печеніги. С. зазимував у степу, а навесні 972 потрапив у засідку і загинув у бою з ордою хана Курі

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, - в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.


. Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого


Володимир Святославич (бл. 960, Київ -15.07.1015, Київ) - великий князь київський і новгородський; позашлюбний син великого київ. кн. Святослава Ігоревича й ключниці його матері кн. Ольги Малуші (здогадно доньки древлянського кн. Мала). Перед тим, як вирушити в останній похід до Болгарії 969 Святослав посадив синів намісниками в трьох центрах Руської держави: старшого Ярополка в Києві, молодшого Олега в центрі недавно приєднаної Древлянської землі Овручі й Володимира в Новгороді. У роки князювання В. С. завершилось у заг. рисах складання Давньоруської держави. Він належав до числа найвизначніших дипломатів Європи свого часу, відмовившись від однобічної зовнішньої політики попередників, які зосередили її на стосунках із Візантією, зав'язав договірні стосунки з Германією, Болгарією, Угорщиною та Польщею, країнами Скандинавії. Саме до цього часу фахівці (В.Д. Пашуто) відносять орг-цію сталої посольської служби й дип. імунітету. Тоді складається вже ієрархія дипломатів, у якій джерелами називані «сол» (посол) і «вестник» або «посольник» - представники уряду нижчого рангу. Безперечно, вага дипломата насамперед залежала від авторитету й політ, статусу його країни, але багато важили його якості.

Розвиток зовн.-політ, контактів призвів до складання та вдосконалення князівського дип. апарату: з'явились посади дяків і «печатників» (канцлерів, керівників дип. служби).

Новий етап у зовнішній політиці Київської Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича (978-1015), який відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії та вступив у зносини з низкою європ. країн (Германією, Польщею). Він одружився із сестрою візантійського імп. Василія Анною (979), що піднесло міжнар. авторитет руського князя. Багатополярну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав (1019-54).

Своє князювання в Києві розпочав із реформ. Спочатку реформував ідеолог, систему Русі - язичництво. На зміну чисельним культам слов. і неслов. божеств прийшов влаштований за наказом В. С. пантеон з 6 богів на чолі з громовержцем Перуном, про що «Повість временних літ» оповідає під 980. Утім, дехто з істориків (напр., X. Ловм'янський) вважає, що насправді В. С. увів культ єдиного язичницького бога Перуна, чим виявив потяг до монотеїзму. Далі князь приєднав (чи повернув до складу д-ви) схід.-слов. союзи племен і племінні княжіння: хорватів і дулібів (981), в'ятичів (982), радимичів (984) та ін. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі - Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні - річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Після того провів адмін. реформу, замінивши в центрах основних руських земель племінних вождів, що здавна сиділи там і постійно прагнули до автономії, на посадників: своїх синів і довірених бояр, після чого територ. єдність д-ви була забезпечена. В. С. реформував законодавство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, прав, кодекс одержав назву «Закону Земляного». . Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська - службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо. Далі князеві довелось повернутись до реліг. справ. Язичницька релігія не забезпечувала підтримки держ. владі, а її служителі-жерці змагались із князем за вплив на населення й накопичували багатства, загрожуючи перетворитись у могутню й не залежну від влади касту. Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Тому В. С. в сер. 980-х почав схилятись до вселенської релігії - християнства, служителі якого були вірними слугами государів і провідниками їхньої політики. 986 у Візантії спалахнув заколот земельних магнатів проти імп. Василія II, той звернувся за допомогою до В. С. Князь пообіцяв допомогти, але зажадав за це руку сестри імператора Анни. Спочатку Василій II відмовив, та коли заколот став загрожувати існуванню династії, погодився і зажадав, щоб київ, государ охрестився, що В. С. виконав. Надіслане руським князем військо допомогло імператорові здолати заколотників, після чого той підступно порушив головну умову русько-візантійської угоди: відмовив В. С. у шлюбові із сестрою. Щоб примусити Василія II виконати угоду, В. С. влітку 989 обложив візантійське місто Херсонес у Криму і восени здобув його. Імператореві довелось прислати сестру до Херсонеса, де переможець узяв із нею шлюб, а місто повернув Візантії як викуп за наречену. Навесні 990 В. С. із дружиною повернувся до Києва й почав енергійно насаджувати християнство, що справило великий позитивний вплив на всі боки життя давньоруського суспільства. В останні роки життя проти нього піднялись сини: 1012 Святополк турівський (був кинутий батьком до київ, в'язниці) і 1014 Ярослав, що був його посадником у Новгороді. У розпалі підготовки походу на Новгород В. С. Раптово помер.


. Ярослав Мудрий І його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі


Ярослав (Георгій) Мудрий (978, Полоцьк - 20.02.1054, Київ) - князь ростовський, новгородський і великий князь київський. Син Володимира Святославича й полоцької княжни Рогнеди. 1019 одружився з донькою шведського короля Олафа Шетконунга Інгігердою. У 989 був посаджений у Ростові, незабаром переведений до Новгорода й почав перед смертю Володимира прагнути автономії, відмовившись 1014 платити традиційну данину Києву. Володимир Святославич вирішив збройно приборкати непокірного сина, однак раптово помер (15.07.1015). Поміж його синами розпочалась б-ба за заг.-руську владу, в якій загинули Борис, Гліб і Святослав, а Я. 1019 здолав у битві на р. Альті гол. суперника - Святополка Ярополчича, після чого утвердився в Києві. Доклав багато зусиль до централізації та зміцнення Київської держави, захисту її рубежів. Ініціював створення першого писемного зведення законів «Правда Ярослава» (1016), що переросла в 1130-х в «Руську Правду». У зовнішній політиці спершу зосередився на зміцненні півд. і зах. кордонів д-ви, зведенні захисних валів. Кілька разів громив орди печенігів на півд. рубежах, а 1036 поблизу валів Києва завдав їм вирішальної поразки, після чого степовики були відкинуті від кордонів Київської Русі. 1030 відвоював у Польщі загарбані Болеславом Хоробрим 1018 Червенські гради, здійснив успішні походи проти ятвягів (1038) і литовців (1040). Приділяв багато уваги та сил розбудові й прикрашанню стольного Києва: «Повість временних літ» під 1037 повідомляє про зведення ним Софійського собору, парадних Золотих воріт, монастирів Св. Ірини і Св. Георгія, будівництво грандіозного «міста Ярослава». З ім'ям Я. пов'язаний розквіт давньоруської культури, орг-ція шкіл, скрипторіїв, бібліотек; 1037-39 у Києві було складено перший літописний ізвод. Зовн.-політ, діяльність Русі стала багатовекторною, орієнтуючись не тільки на Візантію (як було за його попередників), а й на інші потужні країни Заходу. Взагалі віддавав перевагу методам дипломатії, а не війни; подібно багатьом государям Європи вдавався до династичних шлюбів як засобу ведення ЗОВН. ПОЛІТИКИ У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя - за французького короля Генріха І. Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

Історики вважають, що саме з часів Ярослава Мудрого можна говорити про справжню давньоруську дипломатію як цілеспрямовану, розраховану на багато років зовн. політику Київської Русі, що переслідувала як близькі тактичні, так і далекі стратегічні цілі. Подібно до Володимира Святославича, Ярослав Мудрий віддавав перевагу мирним засобам ведення дипло- мати перед військовими, хоча і не завжди йому вдавалося здійснювати таку політику. Не відмовляючись від традиційних стосунків із Візантією, Ярослав зав'язував нові для Русі: з Францією, Священною Римською імперією, Англією, пожвавив зносини з традиційними партнерами - Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина Мономаха) 1043, Ярослав не став домагатись реваншу, а почав збивати антивізантійську коаліцію з кількох європ. країн, у якій важливу роль відігравала Священна Римська імп. Імп. Константину довелось шукати миру, що був укладений 1046 і згодом (перед 1052) скріплений шлюбом сина Ярослава Всеволода й донькою імператора Марією. Важливим інструментом дипломатії Ярослава, спрямованої на захід і північ Європи, стали династичні шлюби. Його недарма називають «тестем Європи». Сам він був одружений із донькою шведського конунга Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька Анна стала дружиною франц. короля Генріха І (Реймс, 19.05.1051), друга Єлизавета - норвезького короля Харальда Суворого (1043), третя Анастасія - угорського короля Андраша І (бл. 1046). При дворі Ярослава знаходили притулок знатні вигнанці з Норвегії й інших країн Скандинавії: норвезький король Олав і його наступник Магнус Добрий, той же Харальд.


. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки


Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) опору візантійського панування в Криму - і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.


. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі


По смерті Ярослава (1054) і послабленні держ. єдності Київської Русі знизилась інтенсивність її зовнішньої політики. Стосунки з Візантією стали спорадичними, хоча руські найманці, як і раніше, служили у візантійському війську, а купці відвідували грец. торги. Та джерела ІІ-їпол. XI ст. вже не згадують обміну посольствами між Києвом і Царгородом, зустрічей чільних представників правлячих еліт. Але, відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Півн. Причорномор'я половців, Візантія запропонувала союзну угоду Русі. Зі свого боку, київ. кн. Всеволод Ярославич дорожив союзом з імперією, також з огляду на загрозу від половецьких ханів, що неухильно зростала з 60-х XI ст.; бл. 1078 було підписано союзний договір між двома країнами, унаслідок якого Всеволод одержав Тмуторокань, що було відпала від його д-ви. Наприкінці XI ст. русько-візантійські контакти відзначені джерелами гол. ч. на ниві військ, співробітництва. 1091 імп. Олексій Комнін потрапив у важке становище - йому загрожувала півмільйонна орда печенігів. Його врятували гол. ч. традиційні вороги печенігів - половці ханів Боняка й Тугоркана, разом із половцями перебував 5-тис. загін руських воїнів. На думку деяких істориків, то був надісланий Васильком тере-бовльським військ, контингент. Поч. XII ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава з членами родин візантійських імператорів. Бл. ПОЗ київ, князь Святополк одружився з донькою імп. Олексія Комніна Варва-рою, а 1104 перемишльський князь Володар Ростиславич видав доньку за сина цього імператора.

Налагоджені в часи Ярослава мирні русько-нім. стосунки зберігались і за його синів. 1061 імператор Священної Римської імп. Генріх IV прихистив вигнану з Угорщини вдову короля Андраша Анастасію. А коли 1073 київ. кн. Ізяслав був вигнаний братами Святославом і Всеволодом, він теж знайшов притулок у Генріха IV. Влітку 1089 донька Всеволода Ярославича Євпраксія, що перед тим була дружиною саксонського маркграфа Генріха Штаденського (помер 1086), була урочисто обвінчана й коронована під ім'ям Адельгейди з лиховісним і розпутним Генріхом IV. Той розраховував на підтримку Русі в його б-бі з папським престолом, але Всеволод відмовився брати участь у тому далекому від нього суперництві, після чого імператор став знущатись над Єв-праксією. Вона виявилась твердою характером і публічно, на двох церк. соборах, засудила чоловіка, після чого той був відлучений папою від церкви та втратив германську корону. Євпраксії вдалось повернутись на Русь, і вона померла в Києві черницею (1109).

У тіні цих знаменних і широко відомих у світі стосунків Русі з обома світовими імперіями середньовіччя залишились її відносини із зах. сусідами Польщею та Угорщиною. Давньоруські князі перебрали ініціативу в цих стосунках, спираючись на зрослу міць і міжнар. авторитет своєї д-ви, її розгалужені дип. зв'язки.XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.


. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія


По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого - Ростиславичі, а на Волині - Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124-1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя - старшого сина Ярослава - Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича - Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202- 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові - Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста - Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці - Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною - сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264-1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301-1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

Дипломатія Галицько-Волинської Русі.

Відповідно до свого геополіт. становища й особливостей політ, життя Давньоруської д-ви Галицько-Волинська Русь була своєрідним містком, що з'єднував схід.-слов. світ із країнами Заходу й Півдня. Уже на початку складення територій Галицької й Волинської земель (ІІ-а пол. XI - поч. XII ст.) їхні князі виявились втягненими в стосунки з традиційними дип. партнерами Київської Русі: Візантією, Угорщиною. Польщею, Болгарією. Давньоруські літописи, візантійські істор. твори й зах.-європ. хроніки скупо розповідають про дипломатію перших відомих нам із джерел західноруських князів - Ростиславичів. Особливо активну зовн. політику проводив Василько Ростиславич, князь Теребов-ля, який у 90-х XI ст. успішно воював із Польщею та мав намір заволодіти нею, претендував на частину Болгарії, використовував для цього кочові племена печенігів, берендеїв, торків. Його старший брат Володар, князь перемишльський, був дип. партнером і союзником Візантії, 1104 видав свою доньку Ірину за сина імп. Олексія І Ісаака. Володар і Василько спирались на союзи із зах. сусідами в протистоянні київ. кн. Володимиру Мономаху. 1123 вони разом з угорськими, польськими й чеськими загонами допомагали претендентові на київ, престол Ярославу Свято-полчичу здобувати м. Володимир із тим, шоб після цього рушити на Київ. Успіху вони не досягли. 3овн. політика Галицько-Волинської Русі біль-ої частини XII - XIII ст. значною мірою відрізнялась від дип. зв'язків попереднього часу з Візантією, країнами Зах. і Центр. Європи. Відійшли в минуле великі війни, масштабні мор. й суход. походи руських на Царгород, важливі міждерж. угоди, обміни повноважними посольствами, одне з яких очолювала навіть сама кн. Ольга (946). Удільна (феодальна) роздробленість, яка в сер. XII ст. розколола Русь на півтора десятка великою мірою авт. земель і князівств, стала гол. причиною того, що дип. стосунки між Галицько-Волинською Руссю, Візантією та країнами Заходу здрібнювались, зводились до локальних і нерегулярних контактів поміж галицькими і волинськими князями та государями тих чи інших д-ав, переносились переважно до церковної сфери. Уламки відносин із Візантією із сер. XII ст. майже повністю зосередили у своїх руках галицькі й волинські князі, а Галицька й Волинська землі висунулись на перший план за інтенсивністю (дуже відносною порівняно з X - І пол. XI ст.) і важливістю цих нових зв'язків з імперією. Галицьке князівство, що утворилось на поч. 40-х XII ст. і швидко висунулось у перший ряд давньоруських держ. утворень, від самого початку свого існування намагалось вести незалежну політику щодо Візантії та водночас спиратись на неї в суперництві з іншими руськими князівствами, насамперед Волинським. Перший галицький князь Володи-мирко Володаревич доклав багато зусиль для того, щоб залишитись суверенним володарем і по відношенню до Києва, спираючись при тому на Візантію та Польщу.

У 60-і його син Ярослав Осмомисл, що доти був вірний угоді батька з Візантійською імп., та й сам, мабуть, підписав із нею дружній договір бл. 1162, незабаром по тому уклав спрямований проти неї союз із Угорщиною, а 1164 підтримав суперника імп. Мануїла І - Андроніка Комні-на, надавши останньому політ, притулок. Імператорові довелось піти на замирення із суперником і відновити договірні стосунки з галицьким князем. Київ, літопис XII ст. розповідає про обмін посольствами між Константинополем і Галичем. Після цього Мануїл І зумів розладнати русько-угорський альянс. Т. ч., наприкінці XII ст. пожвавились стосунки Галицько-Волинської Русі з Візантією. 1197 чи 1198 волинський кн. Роман Мстиславич відгукнувся на прохання візантійського патріарха про допомогу, розбив і відігнав половців від Константинополя. У 40-х XII ст. тісними були зв'язки між Галицько-Волинською Руссю й Угорщиною, що втручалась у внутр. суперництво в краї, допомагаючи то галицькому, то волинському князеві. Однак близькі стосунки з Угорщиною не заважали дип. контактам обох государів із Польщею. Волинське князівство в 30 - 40-х схилялось до тривалого союзу з Польщею, свідоцтвом чого може бути династичний шлюб 1136 між краківським кн. Болеславом IV і небогою волинського кн. Ізяслава Мстиславича; далі подібні русько-польські династичні шлюби відбувались неодноразово.

Роман Мстиславич об'єднав Галичину з Волинню, утворивши сильне Галицько-Волинське князівство. 1204 чи 1205 він уклав потрійний союзний договір із польським кн. Леше-ком й угорським королем Андрієм. Та після загибелі Романа в польському поході (червень 1205) створена ним д-ва розпалась, на 40 років поринувши у вир удільної роздробленості. У Га-лицько-Волинській Русі порядкували бояри, а спадкоємці Романа Данило Галицький і Василько Романович сиділи на клаптику Волині. Угорський король і польський князь підступно порушили умови угоди з Романом і намагались загарбати його князівство, уклавши 1214 у Спі-ші договір про розділення між ними Галицько-Волинської Русі. Король добився від папи проголошення його сина Коломана галицьким королем, однак народ не визнав того й повстав проти нього 1215. Досягши повноліття (1219), Данило Романович розпочав б-бу за відновлення батьківського князівства. Він виявив себе видатним полководцем і дипломатом, вступаючи в угоди то з тодішнім галицьким князем Мстиславом Удатним, то з Польщею, то з Угорщиною, то з Литвою. Суто дип. засобами 1219-20 Данило Романович зумів роз'єднати союз Угорщини з Польщею, що послабило їхній тиск на Волинь. У наступні роки він обмежив польську агресію, залучивши в союзники Литву. У 30 - 40-і Данило мав союзником мазо-вецького князя Конрада, якому він сприяв у змаганнях за краківський, головний тоді в Польщі, престол. На кінець 30-х Романовичі зуміли відновити свою владу над Волинською землею.

По смерті галицького князя Мстислава (1228), що необачно перед тим передав Галицьке князівство своєму зятеві, угорському королевичу Андрію, Данило розпочав б-бу за повернення галицької спадщини Романа. Він діяв у важкій для нього міжнар. обстановці: у Галичі сидів із залогою угорський королевич, у краї порядкували бояри, які підшукували суперників Данилові серед руських удільних князів, протиставляючи йому спочатку белзького князя Олександра, а далі чернігівського княжича Ростислава Михайловича. При тому у внутр. справи Галицько-Волин-ської Русі постійно втручались Польща (краківський престол) та Угорщина. Напередодні монголо-татарської навали на Русь (1238) Данило вигнав із Галича й угрів, і Ростислава та об'єднав Галичину з Волинню. Однак вторгнення орд Батия, винищення населення, зокрема бояр і рицарства, руйнування міст і сіл послабили князівську владу. На горизонті політ, життя знову з'явився Ростислав Михайлович (1241). Напруживши всі сили, виявивши воєнний і дип. таланти, Данило роз'єднав ворожі сили, здолав у битві під Ярославом (1245) приведені Ростиславом угорське та польське війська й остаточно став великим князем галицько-волинським. По тому Угорщина запропонувала йому мирну угоду, а польські князі зробились його союзниками. У наступні роки Данило Романович втручався в польські справи, впливав на заміщення краківського престолу, заволодів на час Люблінською землею. Із ним рахувались можновладці багатьох європ. країн.

-53 Данило брав участь у європ. змаганнях за австр. спадщину - корону Австрії, що по смерті герцога Фрідріха зробилась предметом б-би між Священною Римською імперією, Угорщиною, Чехією та Галицько-Волинською Руссю. Перебування його сина Романа на австр. престолі виявилось короткочасним, але піднесло європ. авторитет д-ви Романовичів. Те ж саме можна сказати й про галицько-папські переговори сер. XIIIст., що завершились наприкінці 1253 коронацією Данила Романовича папським легатом у Доро-гичині. Вдало поєднуючи воєнну силу з дипломатією (зокрема, союз із володимиро-суздаль-ським князем Андрієм Ярославичем), Данило успішно боровся проти татар, постійно перемагаючи орду Куремси 1252-58. По смерті Данила Романовича створена ним д-ва розпалась, спадкоємці почали змагатись між собою, що послабило міць Галицько-Волинської Русі й призвело до занепаду її дипломатії.


. Різновекторна дипломатія Данила Галицького


Данило Галицький (1201, Галич - 1264, Холм) - князь волинський і галицький, старший син Романа Мстиславича та його 2-ї дружини Анни. У вересні 1211 бояри посадили Д. Г. на княжіння в Галичі, проте незабаром вигнали його. Д. Г. змушений був повернутися до Угорщини. 1214 Андрій II і Лешек уклали в Спіші угоду про розподіл Галицької землі: Угорщині дісталась більша частина з Галичем, Польщі - менша з Перемишлем; тоді ж Андрій II заволодів Галичем. Король посадив у Галичі свого сина Ко-ломана, а Лешек захопив ще й частину Волині. Із допомогою матері Д. Г. добився від Лешека для себе з братом волинських міст Тихомля й Перемишля, 1214 або 1215 Д. Г. і Василько сіли у Володимирі-Волинському. 1219 в Галичі, вигнавши звідти угрів, вокняжився Мстислав Мстиславич Удатний; поріднившись із ним, Д. Г. розпочав об'єднання Волині. Він вигнав поляків із Зах. Волині (1222 уклав мир із Лешеком), допоміг Мстиславу відстояти Галицьке князівство від угрів і поляків. Д. Г. взяв участь у битві з монголами на Калці в 1223, показавши себе хоробрим воїном і вмілим полководцем; був там поранений. 1227-28 Д. Г. і Василько оволоділи Луцьком, Пересопницею та Чорто-рийськом; їх разом із Берестям Д. Г. віддав братові Васильку. По смерті Мстислава (1228) Д. Г. почав відновлювати свою владу в Галицькій землі. 1230 - галицьке віче закликало його зійти на стіл і він вигнав із міста угорського королевича Андрія, якому Мстислав перед смертю за намовою бояр передав Галич. Боярство продовжувало протистояти Д. Г, спираючись на допомогу Угорщини та протиставляючи йому спочатку Олександра Всеволодича белзького, далі Ростислава Михайловича чернігівського. 1234 Д. Г. переміг Олександра, але 1235 разом із союзником Володимиром Рюриковичем київським був розбитий біля Торчеська найнятими Михайлом Всеволодичем половцями. 1238, вигнавши Ростислава, Д. Г. вокняжився в Галичі й відновив на час Галицько-Волинське князівство свого батька Романа. Навесні 1238 відібрав у добжиньських рицарів волинське місто Дорогичин. Цілісність відновленого Д. Г. князівства порушилась після навали орд Батия (1241), бояри знову збунтувались і закликали в князі Ростислава Михайловича. У битві поблизу Ярослава влітку 1245 Д. Г. завдав вирішальної поразки Ростиславу, підтримуваному галицьким боярством, угорським і польським військами. Остаточно зломивши опір боярства, налагодивши стосунки з Угорщиною та Польщею, Д. Г. зробив Галицько-Волинське князівство сильним і багатим. Він відновив зруйновані монголами міста, звів нові могутні фортеці, серед яких Кременець і Холм, поставив перед собою завдання об'єднати Русь для відсічі Орді й уклав союз із володимиро-суздальським кн. Андрієм Ярославичем. Але 1252 Андрій був змушений тікати до Швеції від навали посланої із Сараю «Неврюєвої раті». Позбавившись єдиного союзника на Русі, Д. Г. сам виступив проти Орди, 1252-58 неодноразово воював із монгольським воєначальником Курем-сою та перемагав його. Із метою одержання допомоги від Заходу, Д. Г. вступив у переговори з папською курією (див. Галицько-папські переговори сер. XIIIст.) і 1253 прийняв королівську корону в Дорогичині від посла папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголів. Але похід не відбувся, і Д. Г. не впустив до свого князівства католицьких місіонерів, після чого відносини з курією обірвались. Д. Г. мав великий авторитет на Русі та в Європі, брав участь у війні за австр. престол 1252-53; посадивши у Відні свого сина Романа, здійснював успішні походи на Чехію та Польщу, Литву й землю ятвягів, неодноразово виступав арбітром у міжусобицях польських і литовських князів. Проте 1258 з Орди на місце Куремси прислали Бурундая з величезним військом, Д. Г. довелось підкоритися та зруйнувати укріплення майже всіх галицьких і ВОЛИНСЬКИХ МІСТ.


. Династичні зв'язки України- Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи


Шлюбна політика, яку в тій чи іншій мірі проводили всі Руські князі, значною мірою сприяла влаштуванню зовнішньополітичних звязків з іншими державами. Ось найвідоміші приклади:

·одруження Ігоря з Ольгою, яка сама була родом зі Пскова

·пропозиція імператора Костянтина (Візантія) одружитися з Ольгою, щоправда пропозиція була відхилена

·Володимир Святославич - одруження з сестрою імператора Василія II - Анною

·одруження Святополка з польською королівною

За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами.

oСам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою,

oйого сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І,

oсин Ярослава був одружений з дочкою Казимира,

oінший - з візантійською принцесою,

oще двоє - з німецькими княжнами.

oОдна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша,

oінша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена,

oтретя - за французького короля Генріха І.


14. Дипломатія Володимира Мономаха


Проте фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів - Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда Ярославичів»), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. на об'єднавчому з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадковані від батька землі - вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівських з'їздах. Проте наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років. Володимир Мономах (Володимир-Василій Всеволодович) (1053, Київ 1125, Київ) - держ. і політ, діяч Київської Русі. Син Всеволода Яро-славича і дочки візантійського імп. Костянтина Мономаха. 1078 його батько став великим князем київським, а він отримав у володіння Чернігів. З 1093 вів б-бу проти половців та їхнього союзника Олега Святославича, якому змушений був віддати Чернігів (1094) і перебратись до Переяслава, що зазнав найбільш спустошливих набігів кочівників. Виступав за припинення князівських усобиць і згуртування сил для відсічі половцям. Ініціював Любецький 1097, Витичівський 1100 і Долобський 1103 князівські з'їзди. 1103, 1107, 1111 організував спільні походи князів проти половців, завдав їм ряду поразок, після яких вони надовго припинили напади на руські землі. Запрошений на князювання в Київ під час повстання 1113. Придушивши його, видав закони (відомі під назвою «Статут Володимира Всеволодовича»), в яких скасовувалось холопство за борги та обмежувались відсотки на позики. Зумів тимчасово об'єднати під своєю владою більшу частину території Київської держави, припинити князівські усобиці. Відомий як високоосвічена людина, автор уміщеного в «Лаврентіївському літописі» «Повчання», адресованого його дітям і чернігівському кн. Олегу Святославичу, в якому різко засуджував князівські усобиці, закликав до єдності всіх князівських земель. У літописі є легенда про те, що Володимир Мономах отримав від свого діда по матері, візантійського імп. Костянтина Мономаха, барми й корону - символи влади правителів Московського царства та Російської імп. Похований у Софійському соборі В КИЄВІ

Дипломатія південноруських князівств XII - XIII СТ. Із поч. XII послабилась держ. єдність Київської Русі, але, вокняжившись І Києві 1113, Володимир Мономах тимчасово зумів об'єднати князівства й землі, що складали держ. територію Київської Русі, зміцнив центр, владу та високо підніс свій авторитет государя-»модержця. Він одноосібно вирішував усі спра-ви внутр. й зовнішньої політики. Самовладдя Мономаха та його сина Мстислава (1125-32) було основною причиною того, що зовн. політика Русі в їхній час знову зробилась активною та ганою великої середньовічної д-ви, піднеслась і виший, ніж раніше, рівень, близький до того, на якому вона перебувала в роки панування діда Мономаха - Ярослава Мудрого. Насамперед це позначилось на відносинах із Візантією: вони залишались спокійними й мирними до 1116, коли в Подунав'ї спалахнули воєнні дії між імперією та Руссю. Загострення суперництва Мономаха з Олексієм 1 Комніним у Криму призвело до того, що руський князь вирішив використати проти імператора його політ, противника. У Візантії наприкінці XI з'явилась людина, що видавала себе за Лева, сина імп. Романа IV Діогена; грец. історик Анна Комніна називає його самозванцем, який походив із низів, бо справжній Лев був уже давно схоплений людьми Олексія Комніна та осліплений. Однак Володимир Мономах визнав самозванця за справжнього Лева Діогена й навіть видав за нього свою доньку Марицу (Марію). 1116 Лжедіоген за явної підтримки тестя пішов на імп. Олексія й навіть захопив кілька дунайських міст, та в Доростолі він був забитий двома «сарацинами», підісланими візантійським імператором. Утративши маріонеткового «царевича», Володимир Мономах відкрито вступив у конфлікт із Візантією і, як сповіщає «Повість временних літ», посадив своїх посадників у дунайських містах імперії. Та його військо було вибите звідти візантійцями, ця локальна сутичка загалом не погіршила стосунків між країнами. Вони й у часи Мономаха грунтувались, поряд з іншим, на династичних зв'язках. 1122 його онука Ірина Мсти-славна вийшла заміж за царевича Андроніка, сина Іоанна II Комніна. Мирні загалом стосунки з Польщею погіршились, коли 1118 проти Мономаха повстав син Святополка Ізяславича Ярослав, який претендував на київ, престол. Краківський кн. Болеслав підтримав його військом, але після смерті Ярослава 1120 поляки попросили миру. Стосунки Києва з Краковом поліпшились, а 1124 муромський кн. Всеволод Дави-дович побрався з якоюсь польською княжною. На початку київ, князювання Володимира Мономаха (1113-25) ускладнились відносини Русі з Угорщиною. Король Кальман, який 1112 побрався з його донькою Євфимією, раптом без пояснення причин відіслав її до батька. Дехто з істориків вважає, що київ, князь «охолов» до Угорщини, яка підтримувала Ярослава Свято-полчича. Дип. конфлікт затягнувся й не був подоланий і в роки князювання в Києві сина Мономаха Мстислава. Вступ Київської Русі в добу удільної роздробленості (40-і XII ст.), послаблення її держ. єдності призвели до кардинальних змін у зовн. політиці. У федерації князівств, на яку перетворилась раніше одноосібна монархія, государі найбільших і найсильніших серед них почувались самовладними та прагнули до незалежності від великого князя. Вони здобули право не лише на самостійні політ, дії всередині країни, а й на міжнар. зв'язки та союзи. В історії Давньої Русі новим елементом стала внутр., міжкнязівська дипломатія.

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.


. Феномен Литовсько-Руської держави


У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі, Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почала підноситися сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства д швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблк вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залип ся тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. В православного митрополита, що у 1300 р. виїхав процвітаючих центрів північного сходу Росії та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше обєднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.

До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі}, Велике князівство Латевеьке стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з огляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цьош цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.

На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.

Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників - Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва - міцніючий суперник литовців у змаганнях, за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Піші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.


. Литовсько-польське зближення і доля українських земель


З урегулюванням галицького конфлікту обидві країни-Литва та Польща- обєдналися заради спільних інтересів, що полягали у захисті власних територій від агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі. Виснажена своєю експансією на сході, литва була нездатною чини їй р на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом).

У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом із виконанням Інших умов зобов'язався навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать - надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією, за Втаутаса Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично робив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул. І хоч ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князівства.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику - просування на схід, щоб «збирати руські землі», і підкорити залишки Золотої Орди.. Одночасно зводить систему укріплень для захисту від кочовиків.

Політика великих князів литовських. Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса - столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло тс, що багато князів із династії Гедимінасів. котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистських настроях.

Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки.

Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса.

У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла - Свидригайла, сіверського князя зі Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла.

Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 147 І р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу, - рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотно зникали.


. Становище українців в Речі Посполитій


Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.


. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі


З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Важливо зазначити також, що межі, які охоплюють історичний період функціонування козацької дипломатії, не тягнеться вздовж всього існування поодиноких в кінці кінців осередків козацтва, а характеризує найбільш яскраві в своїй цілісності моменти її прояву, що, на наш погляд, співпадають із рамками середини XVI - середина XVII століття, тобто період становлення і найбільшої автономності і активності козацької дипломатії, що мали місце під час національно-визвольної боротьби. Це зумовлене тим, що на первинних етапах існування козацтва воно не мало чіткої мотивації на ведення зовнішніх зносин із великим спектром держав.

Дипломатія ж після гетьманування Б.Хмельницького розсіялася на багато векторів і не мала чіткої форми через ряд внутрішніх і зовнішніх причин. Отже, розглядатимемо розгортання подій у розвитку козацької дипломатії в трикутнику Москва-Варшава-Бахчисарай.

Із самого початку свого зародження запорозьке козацтво, що ставало на перешкоді здійсненню загарбницьких планів кримської орди, не могло не привернути пильної уваги хана, інших великих татарських феодалів. Починаючи з ХV століття документальні джерела промовисто свідчать про серйозну силу, що дедалі рішучіше заявляла про себе в причорноморських степах, геть розладнуючи войовничі наміри правителів Бахчисарая.

Неспокій огортав і польсько-литовський уряд. Він намагався вживати найрішучіших заходів, або спинити розвій дніпровської вольниці, яка чимдалі більше ставала проблемою для врегулювання його відносин із південним сусідом. 1504 року, наприклад, кримський хан саме через козаків відкликав своїх послів, котрі мали укласти угоду з Великим князівством Литовським.

Тому передумови до розв'язку дипломатії переговорів і встановлення миру в причорноморському регіоні від самого початку були несприятливими, що пов'язувалося, в першу чергу, з антагоністичними інтересами козаків і кримських володарів того часу і постійними набігами татар на історично українські території взагалі. Тому можна не дивуватися, якими складними процесами супроводжувалося встановлення хоч більш-менш договірних відносин між козацтвом і Кримським ханством.

Цьому в певній мірі сприяла і сама майбутня Річ Посполита: настійно заперечуючи у стосунках із сусідніми державами свій вплив на запорожців, уряд тим часом заохочував їх до нових походів на татарські володіння.

Першими оцінили роль козацтва, історичними умовами покликаного до захисту рідної землі, булі прикордонні старости, які пізніше в певній мірі виступали представниками козаків на сеймі.

Так склалося логічно внаслідок перебування території України в найбільших межах під польським і литовським контролем. Але історичні джерела свідчать, що перші зносини українських козаків зав'язалися з представниками Російської імперії. До найперших таких зв'язків можна віднести зустрічі із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь у степи. Відтак почалися контакти з російськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами до певної міри погоджувалися спільні походи проти татар. Так, ще 1527 року кримський хан скаржився польському королю, що урядники «черкаскій й каневскій пускают казаков неприятеля твоєго и моєго путивльскими по Днепру под улусы наши о войсках, тогда наперед дают ведать до Москвы».

Ці останні слова чітко вказують на постіні контакти козацтва з представниками Москви уже в 20 рр. ХVI століття. Отже, можна зробити висновок, що саме в цей період започаткувалися перші козацькі зносини з сусідами, зокрема з Росією.

Тобто важко назвати відносини, що склалися на той час, певними ознаками дипломатії, тому що конфлікти і суперечки вирішувалися виключно за допомогою військового втручання. Татарська загроза створювала постійну передумову застосування сили у вирішенні питань міждержавних; українські землі, разом із козацтвом, перебували під польським і литовським управлінням, тому зносини більш мирного характеру між країнами проводилися виключно зазначеними урядами; козакам же відводилося місце захисників безпеки на теренах чужої для їх власних морально-національних ідей держави. Таким чином, навіть співпраця з московськими силами сприймається лише як початковий етап становлення дипломатичних зносин з Москвою.

І лише зростання військової міці, разом із низкою інших як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, дозволило вирізнити козацтво в окрему структурну формацію, яка природно потребувала повноважень, незалежних від волі короля, щодо ставлення до зовнішніх питань. Зокрема, в 30-40 роки козаки самостійно «розраховувалися» із татарами за їх грабіжницькі напади на приморські території. Ми кажемо про загальну тенденцію того часу у відносинах із Кримським ханством: нескінченні походи як з одного, так і з другого боку, які супроводжувалися масовими актами жорстокості і нелюдського поводження, вбивствами, грабунками, поневоленням.

Цікавими фактами з цього приводу багата біографія одного з найвидатніших козацьків ватажків, легендарного Байди - Дмитра Івановича Вишневецького, «мужа ума пылкого, отважного в ратном деле...любимого вождя казаков», як висловився патріарх російських істориків М.М.Карамзін.

Мабуть, найточніше політику Вишневецького вирахає Грушевський: це «була ідея союзу на два фронти: опираючись на Литовсько-Польську державу, підтримувати добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим». Важливо, що даної політики дотримувалася і Москва.Повернувшись з Туреччини, Дмитро мав аудієнцію у короля в Любліні.

Плани щодо приборкання орди були на руку й московському цареві. Тож цілком можливо, що Вишневецький, повернувшись з Порти, куди він направився в 1553 році, висунув перед ним через донських козаків чи російських прикордонних воєвод проекти спільної боротьби проти хана. Зробив це, звичайно, через голову короля, зважаючи на побоювання останнього конфліктувати з Кримом і Портою.

Дипломатія Запорозької СІЧІ. Від початку свого орг. оформлення запорозьке козацтво, усвідомивши свою роль у б-бі проти тур.-кримськотатарської експансії, саме розпочинає процес утвердження себе суб'єктом міжнародного права, нав'язуючи зносини із сусідами. До найперших таких зв'язків треба віднести контакти з прикордонними старостами польсько-литовського уряду та воєводами моск. царя, які вже тоді намагались поставити запорожців на свою службу. Зокрема, 1527 кримський хан скаржився польському королеві, що урядники «черкаский и ка-невский пускают казаков с казаками неприя-теля твоего и моего путивльскими по Днепру под улусьі наши, о войсках тогда наперед дают ведать до Москвьі». Однак по-справжньому запорожці висувають себе на суб'єкта міжнар. відносин із приходом на дніпровські острови кн. Д. Вишневецького. Заснована ним на Хортиці Запорозька Січ водночас починає становити нову суспільну силу й територіально. А перший відомий нам візит Вишневецького до Туреччини дає підставу вважати 1553 за початок офіц. визнання укр. козацтва в міжнародних відносинах такою могутньою на той час д-вою, якою була Османська імперія. Ті ж голосні походи укр. козацтва під проводом князя Вишневецького проти степової орди, які відбулись 1556-62. знайшли широкий відгук і збудили інтерес європ. правителів до навдивовиж орг. сили, шо зародилась на межі Дикого поля, а відтак у багатьох столицях з'явились проекти застосування її в безупинних війнах, що спалахували в різних регіонах. Уже 1572 під час франц.-іспан. війни в Нідерландах перебували якісь козацькі частини. Зах. Європа звертала тоді увагу на запорожців тому, що на арену міжнар. відносин висувалась збройна сила, із якою неспроможна була впоратись Туреччина. З огляду на це та на постійне підвищення авторитету запорозького козацтва, польський король з 1568 змушений визнати його офіційно, пропонуючи службу й оплату. Той реєстр, що його з 1578 запровадив польський король Стефан Баторій, набираючи дніпровських козаків на Лівонську війну, водночас дозволив запорожцям поширювати свій вплив і на «городову Україну».

У 90-і XVI ст. запорозьке козацтво вступило в дип. зносини з багатьма європ. країнами, Ватиканом. Напр., ще 8.11.1593 папа Климент VIII звертався до козацького старшого як до «генерального гетьмана»: «Ми знаємо, як славне твоє козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним християнському суспільству в боротьбі із спільними ворогами нашої віри. Тим паче, що ми проінформовані про твою сміливість і знання військової справи: бо ти не поступаєшся найхоробрішим людям у сміливості й умінні командувати військами». Такі й подібні оцінки, які містились в європ. друкованих виданнях кінця XVI ст., означали, що Річ Посполита виявилась безсилою втримати в покорі запорозьке козацтво. Воно швидко добилось для себе жаданих прав, що давало можливість закласти юрид. базу під легалізацію й оформлення нової, досі не знаної сусп. орг-ції, з якою стали рахуватись у світі. І коли на поч. XVII ст. в Європі почала складатись із різних народів антитур. «Ліга християнської міліції» на чолі з франц. князем де Невером, до неї вписали й укр. козацтво. У справі супроти турків до запорожців приїжджали посли з Іспанії, Франції, Неаполя, Мальтійського ордену, Австрії. 1618 із цього приводу козацький посол мав зустрічі з перським шахом, який хотів найняти кілька десятків тисяч запорожців для зміцнення свого кордону з Туреччиною. Походи укр. козацтва на Чорноморське узбережжя Туреччини, як правило, узгоджувались з одночасними бойовими діями союзників по «Лізі християнської міліції» в районі Середземномор'я, що змушувало султана оборонятися одночасно з кількох сторін. А регулярність таких спільних узгоджених дій виснажувала екон. можливості Туреччини, підривала боєздатність її армії, знижуючи відтак і військ, могутність країни. Бурхливий розвиток цієї сили непокоїв тур. султана, який змушений був рахуватись із витвореною на півдні України збройною силою, що розладнувала його завойовницькі наміри: за свідченням укр. літописця Г. Трав'янки, коли султану повідомляли про повстання на окраїнах Османської імп., він і слухати не хотів; що ж до козаків - відповідав: «Мушу єдиним вухом слухати».

Тим часом в Європі зростання авторитету запорозького козацтва, яке за образним висловом одного із сучасників, сміливо простягало руку в пащу звіра, давало можливість представникам дніпровської вольниці не тільки сидіти на рівних за столом переговорів у Варшаві, не лише налагоджувати постійні контакти із сусідніми д-вами, а й закріплювати своє становище в системі міжнар. відносин того часу. Так, поряд із збільшенням козацького реєстру до 6 тис. чол., на що змушена була піти Річ Посполита за Куруківською угодою 1625, Запорозька Січ одержала визнання від Швеції, посли якої 1626 приїжджали з пропозицією виступити проти Польщі; ще через два роки запорожців запросили втрутитись у міжусобицю претендентів на кримський престол. Попри важкі поразки повстань 30-х XVII ст. проти шляхетської Польщі, низове козацтво продовжувало підтримувати свій високий авторитет у Європі. Свідченням цього був не лише намір європ. монархів використати запорожців в об'єднаному поході проти Туреччини, а й запросини значних їхніх підрозділів Австрією проти Франції, а останньою - проти Іспанії під час Тридцятилітньої війни 1618-48. Зокрема, участю в здобутті Дюнкерка дніпровська вольниця закріпила свою славу хороброго воїнства на полях Франції. На повну ж силу вона заявила про себе в початковий період Хмельниччини. На відміну від попередніх своїх досягнень, коли їй вдавалось добитись окремих поступок від польської влади чи бути використаною іншими д-вами, тепер вона збройною сконсолідованою силою за допомогою свого офіц. союзника - Кримського ханства - не лише могла зайняти тверду позицію щодо власних прав, а й на повний голос заявила про себе як оборонця рідного народу.

Після відродження укр. державності на «волості» погляди тодішнього світу спрямовувались на Гетьманщину, яка в офіц. док-тах часто виступала під назвою Військо Запорозьке. Саме ця інституція, як правило, репрезентує українство в міжнар. відносинах.


. Дипломатична боротьба за козацьку автономію


Дипломатія Війська Запорозького (Української козацької держави сер. XVII -XVIII СТ.). Переможні битви українства проти Речі Посполитої 1648 змусили навколишній світ уже тоді визнати Військо Запорозьке на міжнар. рівні, що офіційно засвідчили не лише участь кримськотатарської орди в поході до Вісли, але й укладення Османською імп. з Б. Хмельницьким першого відомого науці дог-ру (див. Українсько-турецька угода про вільне мореплавство 1648). Підписання цього док-та мало надзвичайно велике значення для змщнення міжнар. авторитету укр. козацтва, адже вперше у своїй історії воно визнавалось як рівноправний партнер могутньої сусідньої д-ви, із правом відкривати в столиці Османської імп. постійне представництво. Водночас це спричинилося до того, що процес створення рівноправних відносин із козацькою д-вою почав швидко поширюватись. Зрештою, кандидати на польський королівський трон намагались восени 1648 заручитись підтримкою укр. гетьмана. А 16.03.1649 в Україну вирушило перше офіц. посольство Московської держави; після переговорів між Г. Унковським, послом Олексія Михайловича, і козацькою старшиною до Москви було відряджено чигиринського полковника Ф. Вешняка, який мав продовжити дип. контакти з півн. сусідом. Тоді ж прибув із Варшави посол польського короля Я. Смяровський, який повідомив про згоду піти на поступки в переговорах із козацтвом. Зрештою, укладенням Зборівського договору 1649 гетьман Б. Хмельницький добився міжнар. визнання козацької державності також із боку Речі Посполитої. У ході Визвольної війни укр. народу сер. XVII ст. йому вдалось налагодити міждерж. зв'язки також із Великим князівством Литовським, Молдовським князівством, Валахією, Трансільванією, Австрією, Бранденбургом і навіть далекою Швецією.

Але одним із найважливіших дип. кроків укр. гетьмана було втягнення у війну з Річчю Посполитою Московської держави, чого він добивався вже з 1648, і, крім того, отримання від останньої гарантій, що вона воюватиме з Варшавою доти, доки укр. землі не будуть повністю визволені від інозем. поневолення. Щоправда, прийом моск. послів у зв'язку з цим на Переяславській раді 8.01.1654 не увінчався підписанням очікуваного дог-ру. Перш ніж присягати цареві, Б. Хмельницький і старшина зажадали від моск. посла В. Бутурліна гарантій, що Олексій Михайлович не віддасть України полякам, не добиватиметься скорочення козацьких збройних сил, не порушуватиме кордонів та управлінських структур Гетьманщини, тобто не обмежуватиме її суверенних прав. Коли ж моск. посол відмовився дати такі гарантії, посилаючись на те, що його самодержець ніколи подібних присяг своїм підданим не складає, для цього досить його високого слова, - сталось непередбачене: гетьман залишив представників Москви в церкві, а сам кілька годин відбував нараду зі старшинами. Сталося це тому, що, як писав академік А. Кримський, козацькій старшині «Україна уявлялася як самостійна держава, але в злуці з однією із сусідніх держав». Тому ген. старшина Війська Запорозького відправила до Москви власний проект угоди, що увійшов у історію як «Статті Богдана Хмельницького», що складались із 23 пунктів (див. Переяславсько-Московська угода 1654). Коли ж Березневими статтями 1654 моск. цар порушив дане ним через Бутурліна слово, заборонивши, зокрема, Війську Запорозькому мати дип. стосунки з Туреччиною, Кримом і Польщею, козацька старшина змушена була розвинути активну дип. діяльність для забезпечення міжнар. прав власного народу, здійснюючи, по суті, самостійну політику. Особливо цей процес посилився після підписання Вілен-ського перемир'я 1656між Московським царством і Річчю Посполитою, коли на вимогу поляків моск. делегація погодилась не допустити козацьких послів на переговори, де вирішувалась доля України. Після того, як посли, які повернулися з Вільно, розповіли, що «погибло тепер Запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви», Б. Хмельницький заявив: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам Всевишній вкаже, - не тільки під християнського царя, а й під бусурманського». Від його імені полковник П. Тетеря на поч. 1657 навіть заявив у Москві, що «он, гетман, Виленской комис-сии не принял и бьіл о том сумнителен, не для тово, чтобьі покою не хотеть, а вести войну... а для тово, что поляки на сьезде хотели делать оманою».

Відтоді укр. гетьман, не пориваючи з Московською державою, не платив їй ніяких податків, війська утримував понад 60 тис. чол., незважаючи на протести Олексія Михайловича, вів переговори зі Швецією, Трансільванією, Туреччиною, Польщею. Не прислухаючись до застережень і прямих заборон з боку Москви, гетьман намагався розширити кордони своєї д-ви, прилучаючи до неї істор. укр. землі. Про такі наміри він виразно заявив моск. послу Кі-кіну влітку 1656: «Від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон». Аналогічну позицію козацька старшина обстоювала і під час укладання українсько-шведського договору 1657. Так, ген. писар /. Виговський заявив шведському послові Г. Веллінгу, що козацька старшина не збирається «вступати ні в які трактати, доки королівська величність [Карл X] не признає за нами права на всю Стару Україну, або Рок-соланію, де грецька віра була і мова ще існує - по Віслу». Щоправда, наприкінці життя Б. Хмельницькому довелось воювати з кримською ордою, оскільки після Переяславсько-Московської угоди 1654 татари відмовилися від союзу з Військом Запорозьким. І. Виговський, ставши гетьманом, різко змінив вектор зовн. політики Української козацької держави, впритул зайнявшись відродженням відносин із Бахчисараєм. Засвідчуючи готовність до мирного співжиття з татарами в листі до ханського візира Шефер-гази від 10.09.1657, він наголошував, що «впрям ведаем, что ваша милость, наши милостивьіе паньї, время воинское на нас на зиму отложили; однакож мьі, к доброй приводи, живучи поблизу в соседстве, того бьі есмя не желали... мьі все заказали есмя, чтоб никакая чайка на море не пошла».

І. Виговський спочатку не збирався поривати з Москвою, намагаючись знайти підтримку в царя з перших кроків свого гетьманування, він 11.09.1657 навіть звернувся до жителів Бихова з проханням, аби вони присягнули на вірність Москві. У цей час гетьман головну увагу звернув на Стокгольм, забезпечивши підписання союзного укр.-шведського договору. Але вже з першого моск. посольства І. Виговський переконався, що Олексій Михайлович не збирається визнавати його гетьманом - А. Матвєєв привіз царську грамоту І. Виговському, в якій той іменувався писарем, і моск. посол під час переговорів уперто так іменував гетьмана. Царський уряд хотів обмежити козацький реєстр 40 тис. чол., вислати своїх воєвод із ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Кор-суня, Білої Церкви, Прилук. Крім того, ставилось питання про передачу царським властям Бихова. Коли про цей моск. проект довідались в Україні, піднялась широка хвиля протестів й обурення серед козацтва; коли на спеціально скликаній козацькій раді 11.10.1657 у Корсуні І. Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозицій Москви та заявив при цьому про своє небажання «бути в неволі», йому було повернуто гетьманські регалії й обіцяно одностайну підтримку всього війська в б-бі за давні права й вольності України. У маніфесті до європ. д-ав гетьман чітко вказував на те, що «Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміччю для своєї свободи».

Найоптимальнішим кроком для збереження власної державності дипломати Війська Запорозького обрали, довірившись обіцянкам Варшави, укладення рівноправного союзу трьох князівств - Польського, Литовського та Руського, що було оформлено Гадяцьким договором 1658. За допомогою кримських татар І. Виговський розгромив заколотників і величезну моск. армію під Конотопом 28-29.06.1659, але підбурені царськими воєводами запорожці на чолі з І. Сірком кинулись палити Крим, унаслідок чого татари не тільки покинули Військо Запорозьке, а й спустошили в помсту Полтавщину. Вмілі закулісні режисери спрямували народний гнів на І. Ви-говського, із чого скористались прихильники Москви, які під проводом Цюцюри знищили залогу Виговського в Ніжині; подібне сталось і в інших містах. Демагогічна й розкладницька політика воєвод Олексія Михайловича в середовищі старшини й духовенства вже витворила партію моск. орієнтації, яка підпорядковувалася самозваному гетьманові І. Безпалому. Здобувши перемогу на Лівобережжі та поставивши всюди моск. залоги, кн. О. Трубецькой міг уже сміливо взятися до орг-ції виборів нового укр. гетьмана, якого одразу ж необхідно було зв'язати новою присягою. У таємному наказі князю доручалось: коли полковники та все поспільство заявлять, що не хочуть більше 1. Виговського, а бажають обрати нового гетьмана, О. Трубецькой повинен вибори дозволити й виголосити промову, після чого лишень віддати гетьманові булаву. Потім новообраний гетьман має скласти присягу цареві, а коли б почав відмовлятись, посилаючись на те, що вже складав присягу за Б. Хмельницького й І. Виговського, то пояснити, що в той час він «бьіл в рядовьгх под влас-тью, а ньше все войско Запорожское вручено под его регимент и ему ньше, будучи в наи-вьішшем уряде, царскому величеству на верное подданство вера по святой непорочной еван-гелской заповеди надобно учинити вновь без отговоров».

Як видно зі статейного списку О. Трубецького, він успішно виконав царський наказ: щойно одержавши повідомлення, що правобережні полки обрали на гетьмана Ю. Хмельницького, негайно зав'язав зносини з ним, закликаючи прибути до Переяслава. Але молодий Хмельницький натомість вислав до О. Трубецького посольство на чолі з чигиринським полковником 77. Дорошенком, яке привезло свої статті (див. Жердівські статті 1659) та запропонувало царському послові їхати до Терехтемирова. Зрештою молодий гетьман погодився приїхати на зустріч із царськими воєводами, які від нього в Переяславі добились повторної присяги, але вже на обмежених правах (див. Переяславські статті 1659). Коли укр. делегація повернулась до Чигирина, то старшини, що не були з молодим гетьманом на новій Переяславській раді, ознайомившись із привезеними статтями почали висловлювати занепокоєння їхнім зміс- тож. Зрештою, і ті полковники, що їздили до Пе-реяслава, при уважному повторному перегляді догоговору теж побачили, що він не співпадає з оригінальними Березневими статтями 1654. Після довгих і гарячих суперечок старшина ви-рішила вислати посольство до царя та просити його відновити їхні права та зняти всі обмежен-ня, однак, за винятком незначних поступок, у Москві відмовились переглядати вирваний під примусом у Війська Запорозького договір. Цє справило тяжке враження на українське військо й послужило однією з головних причин до повного розриву з Москвою, що ознамену-вався підписанням Слободищенського тракта-ту 1660 про союз із Польщею. Це спонукало моск. владу шукати інші варіанти підкорення України, зокрема піти на шлях її розколу. Об-раний за підтримки Москви на стихійній Чор-ній раді 17-18.06.1663 під Ніжином гетьманом Лівобережної України /. Брюховецький погодився, по суті, на всі пункти, які йому продиктували дяки Посольського приказу сусідньої д-ви (див. Московські статті 1665). На Чорній раді під Ніжином руками самих українців, зокрема запорожнів, Козацьку Україну розкололи на дві Гетьманщини. Лівобережжя з цього часу фак-тично потрапило в залежність від Москви, яка повсюдно посилила свій вплив. За допомогою запорожнів під владу царя потрапили й окремі правобережні міста. Зокрема, про це кошовий І.Сірко доповідав як «нижайший раб и верной подданой» в листі до Олексія Михайловича 13.03.1664: «В той же, великий государь царь, грамоте написано, чтоб я над изменниками Чер-каси (правобережними козаками, що не присягаги московському царю - авт.) расправу учинил; и я с войском Запорожским, оборотясь из-под Тягина, города Турецкого, пришол под городьі Черкаские... чрез нас, Йвана Сирка, к вашему царскому величеству привращена єсть вся Малая Росия, над Богом и за Богом будучие городи, а именно Бряславской полк, Каль-ницкой, Могилев, Рашков, Уманской повет,до самого ж Днепра от Днестра...». Потрапивши в повну залежність від Москви, І. Сірко не тільки здобував для неї укр. міста, але й просив царя, щоб той присилав своїх ратників для их обороньї». Щоправда, його наступники Д. Многогрішний та /. Самойлович - пробували хоча б інколи протестувати проти посилення моск. експансії на укр. землі, зокрема, висловлюючи невдоволення підписанням Андрусівського перемир 'я 1667, що без участі представників України ділив її землі по Дніпру між Польщею та Московською державою. Подавали іноді голоси протесту й січовики, коли Москва вже наблизилась до їхніх володінь. Але розбрат, якого цар добився на той час у середовищі укр. козацтва, вже за інерцією працював проти консолідації всього суспільства. У важких умовах Руїни, що охопила укр. землі після смерті Б. Хмельницького, тільки П. Дорошенко намагався добитись їхньої соборності. Весь свій дип. талант він узявся використати насамперед для зміцнення своєї влади на Правобережжі, а далі зробив спробу прихилити до себе й Лівобережжя. Андрусівське перемир'я та втручання царя у справи Лівобережної України змусили П. Дорошенка шукати опори не тільки в татарській, а й у тур. допомозі, аби звільнитись від Польщі й відібрати лівий берег від Москви (див. Українсько-турецький союзний договір 1669). Однак, спираючись тільки на сили й засоби зруйнованої та знелюдненої Правобережної України й таких непевних союзників, як татари, П. Дорошенко не зміг знайти виходу з трагічного трикутника Польща - Москва - Туреччина. Зрозумівши, що допомога Османської імп., яка вийшла з політ, союзу з Україною через відсутність підтримки козаків на слизькому політ, грунті України, П. Дорошенко 19.09.1676 піддався Москві, що відповідало тоді розумінню й настроям багатьох українців. Зміни в політиці щодо Москви відбувались лише з поч. 90-х XVII ст., коли в 1692 Запорозька Січ уклала угоди з кримським ханом, що передбачали своїм головним завданням «отобрание от Мос-ковской власти Малороссийской Украиньї».

Справу утвердження незалежної України за допомогою зацікавлених у послабленні Московського царства д-ав намагався продовжити /. Мазепа. Шляхом таємних комбінацій зі шведським королем Карлом XII та польським С. Лещинсь-ким йому вдалось заручитись їхньою підтримкою, що в ході Північної війни 1700-21 давало Україні шанс уникнути політ, залежності від моск. царя (див. Українсько-шведський союз 1708). Усвідомивши надзвичайно важливе значення такого кроку для долі рідного народу, до цієї політ, акції підключилися й учорашні противники Мазепи - запорожці на чолі зі своїм кошовим отаманом К. Гордієнком. Проте знову проти укр. інтересів спрацювала роз'єднаність укр. суспільства, що не дало тоді змоги вирватись з-під моск. панування. Водночас поразка під Полтавою 1709 не ліквідувала дип. зносин укр. козацтва з навколишнім світом. Перебравши після смерті І. Мазепи гетьманську булаву, П. Орлик, витворивши першу європ. Конституцію, зумів нав'язати контакти з багатьма країнами. Насамперед йому вдалось організувати союз із кримським ханом і спільний похід в Україну, який мав завершитись її визволенням від моск. поневолення (див. Українсько-кримський союзний договір 1711). Загальновідомо, що цей план через недотримання умов з боку татарських вояків, які повели себе як грабіжники, зазнав невдачі. Проте П. Орлик і його прибічники продовжували представляти укр. козацтво перед світом, намагаючись звернути увагу європ. монархів, різних міжнар. форумів на важке становище, у якому опинилась Україна, і підтримати її у відстоюванні суверенних прав. Після смерті емігрантів мазепинської хвилі ця активність припинилась. Спроби останнього гетьмана України К. Розумовського нав'язати міжнар. відносини успіху не мали, як не могла вже бути справжнім суб'єктом міждерж. зв'язків і сама Гетьманщина.


. Формування козацько-гетьманської дипломатії Б. Хмельницького


Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси - все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.

Слід зазначити й низку об'єктивних умов для успішного початку національно-визвольної війни саме у середині XVII ст.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI - першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямих зіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік гетьмана перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис. кінних воїнів.

В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків - вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки.

Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив у полон.

Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.

Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі.

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду.

Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність - переважно військового ґатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ.

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою.

При гетьмані існував уряд - Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини - генерального писаря, генерального судді, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах - старости.

Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема - не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого - всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансільванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б. Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави.

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник - кримський хан не міг сприяти реалізації ідеї державності України.

В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-х років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист.

Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.


. Переяславська рада. Її історичні наслідки й оцінка


Переяславські переговори між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою 1649 відбувались у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) 0(20)-16(26).02.1649 з метою вироблення остаточних умов примирення між сторонами після переможної для козацько-селянського війська кампанії 1648 в умовах загострення конфліктної ситуації на визначеній 11(21).01.1648 лінії польсько-литовсько-українського перемир'я в Поліссі й на Поділлі. Делегацію комісарів польського Сейму очолював А. Кисіль. Укр. сторона була представлена Б. Хмельницьким і генеральною козацькою старшиною та полковниками. Польські комісари мали повноваження лише погодитись на: збільшення козацького реєстру з 6 тис. до 12 тис. чол. (у крайньому випадку - до 15 тис); виведення Війська Запорозького з відання Сейму під владу гетьмана (після прибуття делегації А. Кисе-ля Б. Хмельницький вперше в історії козаччини отримав від новообраного короля Яна II Кази-мира гетьманську булаву й червону корогву з білим орлом) та відновлення його давніх привілеїв і вольностей. У відповідь на початковому етапі переговорів, що відбувались украй напружено, Б. Хмельницький наголошував на прагненні визволити з-під польсько-шляхетського панування увесь укр. («руський») народ в етнічних межах його проживання («по Львів, по Холм і Галич»), погрожував поновленням бойових дій і не погоджувався розірвати українсько-кримський союзний договір 1648. З великими труднощами комісарам вдалось добитись підписання перемир'я до кінця травня («зелених свят»), після чого мирні переговори мали продовжитись й розпочатись складання реєстру. Угода передбачала: скасування унії на території Київ, воєводства, надання місця в Сенаті православному Київ, митрополиту та призначення київ, воєводою й каштеляном лише православних; заборону єзуїтам мешкати на території Київ, воєводства; встановлення лінії розмежування, яку заборонялось переходити польсько-литовським і козацьким військам по річках Прип'яті, Горині й далі до Кам'янця-Подільського. Фактично, відповідно до умов перемир'я, вперше визнавалось існування авт. козацької д-ви на чолі з гетьманом, до складу якої увійшла більша частина тогочасної етнічної укр. території. Перемир'я втратило чинність із поновленням бойових дій на Волині на поч. травня 1649.

Переяславсько-московська угода 1654 -комплекс документів, які визначали міжнар. й політ.-прав, умови переходу Війська Запорозького під протекторат моск. царя Олексія Михайловича згідно з рішеннями Земського собору від 1.10.1653 і Переяславської генеральної військ. ради 8.01.1654. Під час підготовки останньої моск. посол В. Бутурлін рішуче відмовився від складення присяги від імені царя про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України, що змусило козацьку старшину на чолі з Б. Хмельницьким добиватись письмового підтвердження Москвою суверен-ного статусу Війська Запорозького. Із цією местою в січні - лютому 1654 старшинською радою було розроблено вимоги до царя («Про-сительні статті»), представлені 14.03.1654 С. Бог-дановичем-Зарудним і П. Тетерею моск. урядові у вигляді чолобитної від імені гетьмана та Вій-ська Запорозького («Березневі статті»). Вони складались із 23-х пунктів, у яких ішлось про: підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорозького й укр. шляхти (ст.ст. 1, 3, 7, 13, 17), укладення 60-тис. козацького реєстру (ст. 2), платню старшині та кошти на утримання козацького війська (ст.ст. 8-12, 21), збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків (ст.ст. 4, 15), надання гетьманові в рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5), право вільно обирати гетьмана (ст. 6) та його зносини з іноземними д-вами (ст. 14), невтручання царських урядовців у внутр. справи Війська Запорозького (ст. 16), збереження прав Київ, митрополита (ст. 18), відрядження моск. військ проти Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання моск. гарнізонів на укр.-поль-ському кордоні (ст. 20), оборону від можливих нападів кримських татар (ст. 22), утримання козацької залоги в Кодаку (ст. 23). У результаті переговорів у Посольському приказі первісний варіант «Березневих статей» був скорочений до 11 пунктів зі збереженням основного змісту док-та; «11 статей» були представлені на розгляд царя та Боярської думи 21.03.1654. 27.03.1654 козацькі посли отримали від Олексія Михайловича відповіді на обидва варіанти «Березневих статей» і 4 царські жалувані грамоти, підготовані А. Івановим. У царських відповідях і жалуваних грамотах задовольнялась більшість укр. пропозицій, зокрема в першій жалуваній грамоті проголошувалось прийняття Війська Запорозького до складу Московського царства, але водночас підтверджувались права й вольності всіх категорій укр. населення; другою грамотою гарантувались права й вольності Війська Запорозького з числа тих, що згадувались у ст.ст. 1, 2, 5, 7, 13 і 14 первісного варіанта «Березневих статей»; останні дві грамоти були видані відповідно до ст. 5. Але по 6-х важливих пунктах «Березневих статей» не було досягнуто згоди й зафіксовано лише протилежні позиції обох сторін, передусім щодо зовнішньої політики Війська Запорозького: гетьманський уряд прагнув провадити самостійну зовн. політику, обмежившись лише повідомленням Москви в разі прибуття послів із ворожими щодо царя намірами (ст. 14 первісного варіанта «Березневих статей», ст. 5 - скороченого); натомість царський уряд заборонив Б. Хмельницькому «без указу» зноситись із тур. султаном і польським королем, а в разі прибуття послів із ворожими щодо Москви намірами затримувати їх (усупереч тогочасній дип. практиці) під вартою й не відпускати на Батьківщину без царського дозволу. Окремі пункти угоди обговорювались 11.04.1654 в Москві з наступним козацьким посольством, очолюваним Ф. Горкушею, за підсумками яких 12.04.1654 була дана царська жалувана грамота, якою знову стверджувались права й вольності Війська Запорозького. Спірні питання, у т. ч. щодо запровадження моск. контролю над фіскальною системою Війська Запорозького та його фінансування з царської скарбниці, мали вирішуватись у робочому порядку; кожна сторона у своїй практ. діяльності виходила з власного розуміння конкретного пункту угоди.

За формально-прав. ознаками угода передбачала встановлення відносин номінальної васальної залежності чи протекторату, а за змістом - створення конфедеративного союзу Війська Запорозького й Московського царства під зверхністю корони Романових. Вона юридично оформила факт виходу Наддніпрянщини в складі Київ., Чернігівського й Брацлавського воєводств та Запорозької Січі зі складу Речі Посполитої; слугувала прав, визнанням внутр. суверенітету Війська Запорозького й відкривала перспективу досягнення воєнної перемоги над Річчю Посполитою та соборності етнічних укр. земель. Але вже укладенням Віденського перемир'я 1656 між Московським царством і Річчю Посполитою угода була фактично порушена царським урядом; втратила чинність з підписанням Гадяцького договору 1658 між Військом Запорозьким і Річчю ПОСПОЛИТОЮ.


. «Березневі статті» - важливий правовий документ


Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані «березневі статті». Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву «Просительські статті». В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне «Березневі статті» (інші назви - «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького»), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів «для прогодовання»;

стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;

стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;

стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням «Березневих статей» російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;

про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;

про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у «Просительських статтях», але не увійшли у «Березневі статті». Зокрема було передбачено непорушність «давніх прав», збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. «Березневі статті» і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих «гетьманських статтях». (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачені, зберіглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський археограф Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальцифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося пять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергеєвича який помер 1910року угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на «особисті підкорення» царенів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венединт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона цар погоджувалася захищати слабину українців, не втручаючись в її внутрішні справи, українці ж зобов'зувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д.

Інший український історик - В?ячислав Лепинський - пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року була не чим іншим, як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною. В. Лепинський також вказує на серйозні проблеми, які виникли у Хмельницького після підписання Переяславської угоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш за все, про закріплення інституту приватної власності на землю, що була ознакою економічного і культурного ладу Західної Європи. Іншою такою проблемою було утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, арестократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо «В поняттях московських, пише В. Лепинський, -царська земля «жалуєшся» царем на службу йому і могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться. В європейських же поняттях Війська Запорізького земля предків, «кровю предків заслужена», належить рицарському козацькому родові і ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова. Складним було і політичне становище України після Переяславської угоди. З одного боку Україна під впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя. З другого боку - Переяславська угода була направлена проти Польщі. А тому захищаючи Україну від польського натиску, Москва одночасно відривала її від заходу і ставала в залежність до сходу. З цією метою Хмельницький намагався унезалежати себе від агресивної політики Москви.

Останнє тлумачуння Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 році під час пишних святкувань 300-річчя українського союзу в СРСР було оголошено щоправда, не винили, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до воз'єднання і що воз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 року. За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середені 1980-х років принаймні один радянський вчений - Михайло Брайчевський - піддав цей погляд сумніву що мало катастрофічний наслідок для його карєри, однак для всіх радянських вчених підтримка партійної інтерпритації угоди лишалося обов'язковою.


. Пошуки Б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради


січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, йшлося про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити, а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз'єднання українських земель стає реальною. Але тут втрутився шведський король Карл Густав і зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопада 1655 р. гетьман знімає облогу Львова.

Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.

Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого - зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.


Дипломатична практика Українських гетьманів доби Руїни (1657-1687)


Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України.

Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. ормальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе - полтавський полковник Мартин Пушкар.

Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили - московського уряду: обидвоє пишуть на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря.

Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника - першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні - на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів. Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко, народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю): Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з'їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров'ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641-1685), прямо з-під Білої Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли, гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили надалі союз з Росією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в Україну, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів України, були присутні її посли з правом голосу. Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену 40-тисячним московським військом. Після того, як ця «вільна» рада прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (пізніше під назвою «Статей Богдана Хмельницького» саме цей довільно редагований текст увійде до Зводу Законів Російської імперії). У повітрі зависав неминучий конфлікт і все виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія - Дніпро, що розділив задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом - і на дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир'я з Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.

Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в переговори з поляками. 17 жовтня під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.

СлободищенСЬКИЙ трактат 1660 між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою - угода Ю. Хмельницького з польським коронним гетьманом С. Потоцьким і польним гетьманом Ю. Любомирським про розрив союзу козацької України з моск. царем і повернення під владуРечі Посполитої на засадах Гадяцького договору 1658; підписана у Слободищі (сучас. Бердичівського р-ну Житомирської обл.); скасувала Переяславські статті 1659. Україна діставала лише автономію на чолі з гетьманом (польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського), позбавлялася права зовн.-політ. відносин, була зобов'язана воювати разом з польською армією проти Москви, не нападати на Крим. Польській шляхті поверталися всі маєтності. Лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами дог-ру і залишалися на боці Москви. Це започаткувало поділ Війська Запорозького на Правобережну і Лівобережну частини.

Переяславські статті 1659 - двосторонній договір між Військом Запорозьким і Московським царством, укладений 17.10.1659 між новообраним гетьманом Ю. Хмельницьким і кн. О. Трубецьким на неповній Генеральній військ, раді (були відсутні всі 7 правобережних полковників) під тиском 40-тис. стрілецького війська, що оточило місце проведення переговорів. Скориставшись абс. військ, перевагою, усуненням від влади /. Виговського і загостренням міжстаршинських суперечностей, командувач моск. військами О. Трубецькой ухилився від обговорення представлених козацьким посольством (полковники П. Дорошенко, А. Одинець, І. Лизогуб) Жердівських статей 1659, наполіг на прибутті до Переяслава особисто Ю. Хмельницького й нав'язав укр. стороні сфальсифікований варіант Переяславсько-Московської угоди 1654, доповнений т. зв. 18-ма «новими статтями», що суттєво обмежували суверенні права Війська Запорозького. П. с. зобов'язували гетьмана посилати козацькі полки в розпорядження царського уряду й водночас забороняли козацькому військові (60 тис. реєстру) брати участь у військ, походах без попереднього дозволу Москви. Гетьманові заборонялось укладати договори міжнародні, зокремавійськ, характеру, приймати інозем. послів тощо. Козацькі гарнізони мали бути виведені з Півд. Білорусі, й натомість збільшувались контингенти царських військ на чолі з воєводами в Україні: крім Києва вони розташовувались у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані, хоча формально й не повинні були втручатися у справи місцевої адміністрації. Ст. 7 забороняла без дозволу царського уряду обирати гетьмана (після обрання він зобов'язувався відвідати Москву й отримати підтвердження та клейноди від царя), а гетьмана позбавляла права призначати на уряди генеральну старшину. Ст. 10 встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на відрив Війська Запорозького від Московського царства, а ст. 16 зобов'язувала гетьманські установи видавати рос. поміщикам селян-утікачів. Київ, митрополит мав визнати зверхність Моск. патріарха, а новообраному митрополитові заборонялось приймати посвяту від Константинопольського патріарха. Надруковані за наказом О. Трубецького в Києво-Печерській друкарні й надіслані до всіх полків П. с. викликали величезне обурення та значною мірою спричинили перехід Ю. Хмельницького на бік Варшави з укладенням Слобо-дищенського трактату 1660 між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою.


. Дипломатія І.Виговського. Гадяцький трактат 1658р


ВИГОВСЬКИЙ Іван Остапович (? - 16.03.1664, поблизу Лисянки, нині Черкаська обл.) - укр. держ. і військ, діяч, дипломат.. Виявивши блискучі дип. здібності, виконував найважливіші доручення гетьмана та вів безпосередні переговори з послами Речі Посполитої, Московського царства, Швеції, Венеціанської республіки, Кримського ханату та ін. Після смерті Б. Хмельницького до повноліття його сина Ю. Хмельницького В. було доручено виконувати обов'язки керівника д-ви, але вже 15.10.1657 на Корсунській раді він був обраний повноправним гетьманом. У цій ролі продовжив зовн.-політ, курс Б. Хмельницького на зміцнення Української козацької д-ви, зокрема відразу ж уклав союзний договір із шведським королем Карлом X Густавом і відновив стосунки з кримським ханом Мехмедом Гереєм IV, що викликало занепокоєння в Москві. З огляду на те, що В. відмовився присягнути цареві на нових статтях, які значною мірою обмежували права України порівняно з Переяславсько-Московським договором 1654, Кремль підтримав полтавського полковника М. Пушкаря й кошового отамана Запорозької Січі Я. Барабаша, які вчинили заколот проти законно обраного гетьмана. Не зумівши власними силами приборкати заколотників, В. у травні-червні 1658 розгромив їх за допомогою кримських татар.

У маніфесті до європ. монархів В. так пояснював наслідки втручання Москви у внутр. справи України: «Без ніякої нашої провини насамперед нашою домашньою і громадянською війною, а потім одверто вже власною зброєю приготовляли нам ярмо неволі. Для належного зрозуміння цього наводимо нашу невинність і з молитвою про Божу поміч заявляємо, що ми були і тепер змушені далі твердо стояти при нашій законній обороні та просити сусідів про допомогу в обороні нашої свободи. Тож не наша вина ані за ту війну, що тепер розгорілася, ані не ми є причиною того, що, хоч ми були і хотіли бути вірними Великому Князеві, були змушені вхопитися за зброю». Враховуючи позицію Москви, яка відкрито підтримала анти-держ. заколот, В. схилився до розриву з царем і пішов на переговори з Річчю Посполитою, підписавши Гадяцький договір 1658, згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське із власними парламентом, адміністрацією та військом поряд із Великим Князівством Литовським мала увійти до складу Речі Посполитої на федерат, правах. У Конотопській битві 1659 В. вдалося за допомогою кримських татар розбити моск. армію на чолі з О. Трубецьким. Однак гетьман не зміг скористатись цією перемогою, оскільки, через заздалегідь скоординований з моск. воєводами похід кошового отамана І. Сірка на Крим, змусив хана повернутись до своїх володінь, і водночас підняла голови опозиція, яка за підтримки моск. воєвод знову виступила проти гетьмана. На скликаній 11.09.1659 козацькій раді в Германівці В. намагався пояснити ситуацію, але його аргументів не сприймали, бо стало відомо, що польський сейм не затвердив у повному обсязі Гадяцький договір 1658, суттєво обмеживши права укр. народу; щоб уникнути братовбивчого кровопролиття, поклав гетьманську булаву; згодом був призначений королем Яном II Казимиром сенатором і київ, воєводою. На певний період В. відійшов від політ, життя, але коли пересвідчився, що обраний на його місце Ю. Хмельницький не може впоратись із покладеними на нього обов'язками, повернувся до активної діяльності, намагаючись впливати на перебіг подій в Україні. Небезпідставно запідозрений гетьманом 77. Тетерею в підготовці козацького повстання, В. був схоплений і розстріляний без суду.

Гадяцький договір 1658 - угода між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою щодо умов федерат, об'єднання, укладений гетьманом /. Виговським за ініціативою авторитетного козацького політика Ю. Немирича 6(16).09.1658 в полковому Гадячі на Полтавщині. У підготовці цієї угоди брали участь представники усіх полків Гетьманщини, які скріпили своїми підписами кожен пункт. Згідно з дог-ром укр. землі в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств входили як суверенне Руське князівство на рівних правах у федерат, союз із Польщею та Литвою. На чолі Руського князівства мав стояти по життєвий гетьман, призначений королем з-поміж 4 претендентів, обраних законодавчим органом - радою, яка складалась із представників козацтва, міщанства, селянства та духовенства. Одночасно він повинен був виконувати обов'язки київ, воєводи. Г. д. передбачав створення окремих урядів, зокрема власної скарбниці, обрання укр. послів до федерат, сейму, свій судовий трибунал і військо з 60 тис. реєстровиків та 10 тис. найманців. Польські й литовські війська не мали права перебувати на території України без дозволу гетьмана, а якщо б у цьому виникла потреба, то вони мали підлягати йому. Православна віра визнавалась у рівних правах з католицькою, зокрема ієрархи першої одержували право засідати в спільному сенаті, діяльність греко-католицької обмежувалась. В Україні скасовувались обмеження на відкриття навч. закладів, унаслідок чого було б започатковано низку колегіумів, семінарій, засновані два університети, мало активно розвиватися книгодрукування. Усім козакам гарантувались традиційні соц. права, за поданням гетьмана по сто заслужених із кожного полку одержували шляхетство.

Водночас гетьман із Військом Запорозьким зобов'язувалися «ніяких послів від сторонніх держав не приймати, а коли такі трапляться, їх до королівської милості мають відсилати; <...> Також ані військ чужих не впроваджувати і не мати жодного із сторонніми порозуміння на шкоду Річі Посполитій, хіба доповівши його королівській милості». У ході подальших переговорів у Варшаві в квітні - травні 1659 козацького посольства Т. Носача, що представило для ратифікації сеймом «Нові пункти» (передбачали приєднання до Руського князівства Волинського, Руського й Подільського воєводств, запровадження спадкоємного гетьманства, скасування унії та ін.), польській стороні вдалось суттєво обмежити права й прерогативи Руського князівства. Ратифікований сеймом 22(12).05.1659 текст дог-ру передбачав скорочення реєстру до 30 тис. козаків, збереження унії й вилучення застереження про необов'язковість для Руського князівства брати участь у майбутній війні Речі Посполитої проти Москви. Утратив чинність з укладенням Переяславських статей 1659.


26.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст.


По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668р.).У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні..Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя. У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко - ставленик Речі Посполитої. У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович. Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків. За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої - Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України. Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор - постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.


. Формування українсько-шведського союзу 1708-1709рр. І. Мазепа


рік став переломним для України. Північна віна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у півнчних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Петро не рахувався з військовим укладом України: українськи частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцегові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітолював і зрікся польської корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана : «Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі», та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польшою залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її «самовладність», що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а після війни залишиться «при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають». Договір передбачав, що «Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння… Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди».

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім»я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити «зрадникові» Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з»єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у «зраді», а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим атаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з»єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.

З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою.

вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей. Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім»я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України.

Зараз, в наш час, немає точного визначення, точної оцінки Переяславській угоді. Я являюся прихильником думки, що це був лише воєнний союз двох держав, подібні союзи Україна укладала із Польщею із Кримським ханством із іншими. Це яскраво доводить в своїх творах В. Лепинський. Також критично оцінюють так зване «возєднання» України з Росією відомі вчені і дослідники М. Грушевський, М. Брайчевський. Російська сторона використала цю угоду в своїх цілях. Україна була бугром між Москвою і Туреччиною і між Москвою і Польщею. Так історично склалось, що від цього постраждала Україна. Пізніше до 300-ліття Переяславської угоди у 1934 році в Радянському Союзі було урочисто оголошено цей договір «воз'єднання». Це було їм так вигідно, що вони не хотіли, щоб Україна отримала свою незалежність, і щоб вона навіки залишалась колонією Росії.

Отже, договір між Україною і Росією не був тим договором, про який ми звикли чути, живучи в Радянському Союзі. Це була угода, зокрема воєнна угода, двох рівних держав, на рівних основах.

Але суперечки про Переяславську угоду ще будуть тривати і тривати, так як оригіналу договора немає!


. Державотворча й дипломатична діяльність П. Орлика


Орлик Пилип Степанович (11.10.1672, с. Косут Ошмянського повіту неподалік від Вільнюса (Литва) - 24.05.1742, побл. Ясс, тепер Румунія) - укр. держ. і військ, діяч, гетьман Війська Запорозького в еміграції (5.04.1710-24.05.1742). з 1706 - ген. писар і найближчий радник гетьмана /. Мазепи. Активний учасник створення українсько-шведського союзу 1708. Після його поразки емігрував з І. Мазепою до Бендер, де після смерті останнього був обраний гетьманом із затвердженням розроблених за його редакцією «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» (Конституції П. Орлика). Спираючись на підтримку запорожців і союз із шведським королем Карлом XII (стверджений асекураційним дипломом 10.05.1710), уклав українсько-кримський союзний договір 1711 і українсько-турецький союзний договір 1712, на основі яких зробив спробу організувати антимоск. коаліціюза участю також донських козаків-булавінців, казанських татар і башкирів. Після невдачі збройної б-би на Правобережжі 1711-14 на запрошення Карла XII з частиною старшини перебрався до Швеції, 1720 - до Німеччини. Певний час інкогніто мешкав у Польщі й Франції, а з 1722 й до кінця життя - на території Османської імп. (у Салоніках, у Буджаку й Молдові). Шукав підтримки Франції (через сина /. Орлика), Швеції, Речі Посполитої, Саксонії, Британії, Ганноверу, Голштинії, Ватикану у справі відновлення незалежної укр. державності. Намагався сформувати власні збройні сили й підняти на б-бу проти Російської імп. Нову Січ, але зазнав невдачі з огляду на несприятливу для укр. справи міжнар. кон'юнктуру.

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710- 1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» - угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво - більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину - в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський - останній кощовий отаман - капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

29. Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України


Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної України - добровольчий козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768- 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії - Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 - Херсон - перший порт на Чорному морі, у 1783 - Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей - Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного - усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного - опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.


. Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперією


У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав - Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна - Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав - Російської та Австрійської імперій.


. Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання


Якщо представити собі творення модерної України як велику історичну драму, то найперший її акт почався власне зі збільшення сценічної площі та заміни декорацій. «Стара Україна» і «нова Україна» були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами. Кінець XVIII - початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ <#"justify">. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель


Якщо представити собі творення модерної України як велику історичну драму, то найперший її акт почався власне зі збільшення сценічної площі та заміни декорацій. «Стара Україна» і «нова Україна» були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами. Кінець XVIII - початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ <#"justify">. Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі XIX і XX ст.


З пом'якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства <#"justify">. Національні проблеми в програмах українських партій - пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі


Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого - перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».

Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо - «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,- тобто політичної партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів - Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію - тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій - у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.

До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові - в Галичині та Чернівцях - на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання - «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди - власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу - національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор - палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Миколою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало формуванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропейським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випадку в дурості, а в гіршому - в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто презирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхновського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її членів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демократів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетворитися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукраїнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підозрам - а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Російською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській організації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у критиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.

У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення соціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі український рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.

До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була повязана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» - анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 - 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 - 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 - 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;

головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу; 3. в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

. визнання верховенства права в суспільному житті;

. пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

. децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони повязували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та обєднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного обєднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні звязки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.

У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І. Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

Друга половина ХХ ст. і далі визначається існуванням однієї політичної сили - комуністичної партії, яка не впускала на політичну арену СРСР жодної іншої політичної партії.


З5. «Українська карта» в планах і дипломатії Троїстого союзу та Антанти


У процесі загострення стосунків у світі між двома найбільшими ворогуючими коаліціями (Антантою і Троїстим союзом) Україна через своє особливе геополіт. становище з неминучістю потрапляла у сферу їх першочергових інтересів, ставала одним із неодмінних об'єктів обопільних розрахунків і зазіхань. На поч. XX ст. укр. землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими материковими імперіями - Російською та Австро-Угорською, які не приховували своїх задумів - територ. розширення, передусім, за рахунок укр. земель. Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на «руські» землі - Схід. Галичину, Півн. Буковину і Карпатську Русь (Закарпаття). Українці в цілому розглядались не більше як «часть єдиного русского пле-мени», що через особливості істор. долі набула несуттєвих, суто етнографічних відмінностей. Австро-Угорщина, навпаки, й гадки не допускала щодо втрати перерахованих територій, мріючи про захоплення Волині й Поділля. Це знайшло ідеолог, обгрунтування в концепціях «Міттельєвропи» («Серединної Європи»). Передбачалося об'єднання «всіх національних сил німецького народу» в «історичній боротьбі» між германським і слов. світами, просування «власне німецьких володінь» на Схід, використовуючи й «католицькі культурні впливи», закріплення в майбутній Міттельєвропі (її ядром мали бути Німецька імперія та Австрійська монархія) «панування німецького духу і німецького порядку». Згідно з планами Пангерманського союзу, до сфери «життєвих інтересів» майбутньої «Великої Німеччини» потрапляла вся Україна, яка розглядалася і як плацдарм дальшого просування на Схід і - головне - як потенційна колонія, звідки можна було б висотувати с.-г. продукти і природ, сировину. У нім. колах існували й не досить поширені думки щодо створення самостійної державності в Україні як чинника послаблення Росії і перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу. Сили, які лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, беззастережно включали до майбутнього утворення галицькі та зах.-укр. землі як «історично польські». На приєднання укр. земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військ, конфлікту розраховувала Румунія.

Маскуючи загарбницькі плани благочинними концепціями звільнення укр. народу від чужоземного гніту, розв'язання укр. питання, сусідні д-ви насправді намагалися всіляко розіграти у своїх політ, інтересах «українську карту», що пояснювалась не лише планами територ. надбань, але й стратегічними розрахунками на підрив потенціалу протилежної сторони через свідоме провокування в її стані сепаратистських рухів. Відп. ідеолог, акції спирались на масштабну держ. підтримку, ставали обопільним місцем докладання зусиль різних спец, служб тощо. Значну увагу до України напередодні війни виявляли МЗС і преса Великої Британії та Франції. Вони прагнули так «зрежисерувати» прийдешні події, щоб у результаті розгортання укр. сепаратистського руху ослабла Австро-Угорщина. Остання ж, навпаки, слідом за Німеччиною, чекала на такий же результат, але вже щодо Росії. У б-бі за контроль над чорномор-сько-середньоземноморськими протоками на подібний варіант розвитку подій розраховувала і Туреччина.

При МЗС Австро-Угорщини для ідеолог, «обробки» українців виник спец, відділ «Українська агітація». Подібний відділ функціонував і в МЗС Німеччини. Незмінно збиралася інформація, аналізувалися проблеми України, налагоджувалися контакти з «потрібними» людьми. У Відні та Берліні постійно розглядались питання про надання допомоги укр. політ, силам в Росії, забезпечувалось сприяння виданню укр. (антиросійської за змістом) літератури, періодики в Галичині. При цьому виявлялись різні підходи: від потреби енергійної підтримки українофілів у Схід. Галичині через нехтування спец, зусиллями в цьому напрямку («українці й так з Австрією») до заперечення підтримки українофільства, зважаючи що останнє як рух вичерпало себе. Паралельно ширились нападки на «москвофільство» як наслідок «оманливої російської агітації, яка поширювала в народі віру, що він, будучи спорідненим за расою та релігією з Росією, піддаватиметься й надалі протиправним утискам з боку поляків та цісарсько-королівського уряду». Увесь цинізм ставлення Австро-Угорщини до укр. проблеми найнаочніше виявлявся в планах т. зв. «австро-польського рішення». За обіцянку приєднання до Польщі етнічно-укр. земель - Холмщини і Підляшшя, що до Першої світової війни були за рос. кордоном, поляки повинні були згодитись на включення до Австро-Угорщини відірваних від Росії етнічно-польських територій. Проте, здобувши «російську Польщу», Австрія перейняла б і значну частину майбутнього нім.-рос. кордону. Отже, лінія прямого зіткнення з апріорно ворожою Росією різко збільшилася б, що обернулось би перманентною загрозою для «клаптикової монархії». І саме в цьому зв'язку однією з можливостей уникнути загрозливого рос. сусідства «було б створення незалежної України», яка б у своїй півн. частині проходила між Австро-Угорщиною і Росією.

Т. ч., етнічно-укр. землі були б розірвані на З частини: одна війшла б до Австро-Угорщини, друга - до Польщі, і третя - власне Україна - була покликана служити «санітарною зоною», що врешті убезпечувала б австр. кордони. Однак явно слабка на той час Україна, створена з «російського уламку» (це бл. ЗО млн. населення), у перспективі могла б посилитись і забажати приєднання до себе «польської» та «австрійської» етнічних гілок. Тому австрійці «відмовлялись» від «керівництва» майбутньою «незалежною» Україною (справжньої, а не удаваної, самостійності вони, природно, ні на мить не допускали). Оскільки ж без втручання нерос. сили Українська держава все одно не втрималась би, то передбачалось три варіанти її збереження: нім. протекторат, спільний австр.-нім. протекторат, або ж персональна унія України з Румунією. Перший варіант уважався найбажанішим. Він назовні задовольняв би інтереси найближчого союзника - нім. торгівля здобула б широку і вільну дорогу через Чорне море до Азії. Українці поставились би прихильно до нім. протекторату через «польську політику» Німеччини: вона була значно відмінною від австрійської - «пропольської». Про приховані розрахунки, природно, вголос не говорилося: лінія стикання Німеччини з Росією збільшилась би (до вигоди Австро-Угорщини з будь-якого боку); Австро-Угорщина отримала б бажану свободу рук на Балканах. У цій, як і в інших логічних комбінаціях, розрахунок базувався на жорсткому забезпеченні власних інтересів за рахунок сусідів, особливо ж найслабшого з них - поневоленого укр. народу, який безцеремонно приносився в жертву першим і мав у підсумку постраждати найбільше.

Чимало подібного можна виявити і в моделях переустрою Європи, які обґрунтовувались іншими сусідами України. Звісно, у противної шодо Австро-Угорщини сторони - Росії - протиавстр. і протинім. спрямованість стратегії одержувала й протилежне ідеолог, забарвлення, та прогностичні кінцеві результати щодо України як «розмінної карти» у «великій грі» все одно були б трагічними. На етапі передвоєнної ідеолог, обробки світової громадськості обидві ворогуючі коаліції спростовували теорет. потуги і брутально звинувачували одна одну в підривних діях, а укр. рух (відповідно, і в Росії, і в Австро-Угорщині) в тому, що він ініціюється і живиться (в т. ч. матеріально) не просто з-за кордону, а - стратегічними ворогами. У Росії укр. визв. рух незмінно вважали плодом австро-фільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство. Отже, посилення шовіністичних настроїв - як необхідний складовий елемент підготовки і розв'язання Першої світової війни - створювало вкрай несприятливі обставини для розвитку укр. нац. руху, породжувало наростаючі репресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях. Водночас об'єктивно в заг. підсумку все вище-відзначене вело до небувалого загострення укр. питання, багатократно підсилюючи природну основу визв. руху.


36. Перша світова війна і долі українства


Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники - Австро-Угорщина <#"justify">. Дипломатична діяльність «Союзу визволення України»


Союз Визволення України (СВУ) - політ, орг-ція укр. революціонерів-емігрантів з Російської імп., що була створена 22.07(4.08). 1914 у Львові на основі започаткованого ними спільно з галицькими діячами в 1912 Укр. інформ. комітету. Спершу у СВУ було бл. 10 членів, а до його керівного виконавчого органу входили Д. Дон-цов (голова), В. Дорошенко (УСДРП), А. Жук (УСДРП) і М. Залізняк; на поч. вересня 1914, з наближенням наступаючих рос. військ, СВУ був переведений до Відня, де до нього приєдналися також укр. емігранти з Праги, Риму і Женеви, а головою було обрано М. Залізняка, співробітниками СВУ (офіційно не вступаючи до нього) стало чимало українців-галичан, які також змушені були евакуюватися вглиб Австро-Угорщини, - П. Карманський, Р. Перфецький, С. Смаль-Стоцький, В. Старосольський, С. Тома-шівський та ін.; на пленумі СВУ в листопаді 1914 була обрана його постійна президія в складі В. Дорошенка, А. Жука, М. Меленевського і О. Ско-рописа-Йолтуховського, що діяла до формального саморозпуску орг-ції 1.05.1918. У програмному док-ті СВУ, оприлюдненому в його щотижневому «Віснику» 5.10.1914, наголошувалося, що орг-ція бере на себе представництво нац.-політ. і соц.-екон. інтересів укр. народу в Росії, реалізація яких пов'язувалася з поразкою Петербурга у війні і побудовою самостійної укр. д-ви з конституційно-монархічним ладом (з огляду на політ, устрій Німеччини й Австро-Угорщини, як кандидат на укр. престол розглядався Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) - онук імп. Франца Йосифа І), демокр. режимом, однопалатним парламентом, рівноправ'ям національностей, свободою віросповідання і автокефальною церквою. Найважливішими практ. завданнями СВУ вважав орг-цію укр. суспільства для втілення в життя своїх принципів: запровадження нац. громад.-політ, орг-ції відвойованих у Росії укр. земель; підготовку до скликання нац. конгресу, що мав визначити форму держ.-прав. орг-ції укр. земель, відібраних Центральними д-вами в Росії під час війни чи за рішенням міжнар. мирної конференції, та їхній сусп.-екон. устрій; захист інтересів укр. народу і його нац.-держ. розвитку перед урядами воюючих д-ав та на міжнар. конференціях; популяризацію укр. справи в Європі шляхом публікації спец, видань, у пресі тощо. Спершу у своїй діяльності СВУ тісно співпрацював з МЗС Австро-Угорщини, від якого отримував фінанс. субсидії (в грудні 1914 500 тис. крон, лютому 1915 - 300 тис, квітні 1915 - 250 тис), але з часом ставлення офіц. Відня стало прохолод-нішим, керівництву орг-ції було рекомендовано перейти на приватне становище, австр. і нім. уряди припинили офщ. контакти із СВУ, а у справі роботи серед рос. військовополонених він мав звертатися до оборонних відомств Центральних держав. У1917 О. Скоропис-Йолтуховський змушений був визнати, що «мрії про провідну історичну роль Австрії у відродженні самостійної Української Держави довелося нам здати в архів».

Найбільших здобутків СВУ вдалося досягти в розгортанні широкомасштабної інформ.-пропагандистської діяльності на міжнар. арені на користь створення незалежної укр. д-ви. Вже 25.08.1914 у Відні була надрукована у вигляді прокламацій і передана для публікації в пресі Центральних д-ав низка звернень СВУ, в т. ч. «До публічної опінії Європи», «До румунів», «До болгарського народу», «До турецького народу», «До шведського народу», в яких наголошувалося на агресивній та загарбницькій «панславістській» зовнішій політиці імперії Романових і стверджувалася потреба усамостійнення України як єдиного ефективного «заборола» проти рос. експансії, в перспективі висувалося завдання орг-ції регіонального блоку проти імпер. зазіхань Росії. До ряду європ. д-ав були направлені «уповноважені по пропаганді», які відкрили представницькі бюро СВУ: два в Швейцарії - В. Степанківського в Лозанні та Є. Бачинського в Женеві, два у Стокгольмі - М. Залізняка і О. Назарука, в Берліні - Д. Донцова (1914-16) і О. Ско-рописа-Йолтуховського (1916-18), Софії -Л. Ганкевича, Стамбулі М. Меленевського, Римі - О. Семенова; для ознайомлення укр. діаспори у США з перебігом Першої світової війни і становищем українства було відряджено С. Демид-чука. Стамбульському представництву вдалося добитися визнання тур. урядом СВУ воюючою проти Росії стороною й оприлюднення 24.11.1914 у столичній пресі декларації міністра внутр. справ і члена правлячого тріумвірату Талаат-Бея про необхідність визволення України з-під рос. панування та надання укр. народові допомоги в будівництві незалежної д-ви після завершення війни. Берлінське прес-бюро СВУ протягом 1914-17 видрукувало 100 випусків тижневика «Українські Вісті» (нім. мовою), що мав наклад 4 тис. примірників і розповсюджувався зеред зарубіжних З МІ, політ, та наук, діячів; під його впливом у 1915 в Німеччині виникло «Товариство посібників укр. визв. змаганням «Україна», що почало видавати власний друкований орган. У Лозанні в 1915-17 вийшло 9 номерів ілюстрованого щомісячника «Український Огляд» (франц. мовою, наклад 7 тис. примірників) англ. і франц. мовами, що призначався для пропаганди державницьких прав України серед населення країн Антанти, а також серія агітаційно-пропагандистських брошур М. Грушевського, Л. Мартова, А. Парвуса, Л. Цегельського та ін. Важливою формою інформ.-пропагандистської роботи СВУ стала й підготовка інформ. бюлетенів для закорд. преси нім., англ. і франц. мовами: «Вісті українського прес-бюро» (Берлін, 1915-16) і «Кореспонденції національностей Росії» (Берн, 1916-17). Організовані СВУ власні видавництва («Видавниче товариство ім. Франка» у Фрайштадті, «Видавниче товариство ім. Б. Грінченка» у Вецлярі, «Український рух» у Раштадті, «Видавництво ім. П. Куліша» в Зальцведелі) випускали книжки і брошури з історії й етнографії України, рос. політики в укр. питанні, над. відродження «неісто-ричних» народів, біографічні нариси про визначних діячів вітчизняної історії й культури. Загалом за період існування СВУ видав бл. 50 книжок і 30 брошур з українознавчої тематики нім., англ., франц., італ., тур., угорською, румунською, шведською, болг., чеською і хорватською мовами. Інформ. осередки і видання СВУ багато в чому прислужилися як орг. фундамент і кадровий резерв для налагодження дипломатичної служби УНР і Української Держави.


. Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій


Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної і Східої Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо вірно, коли йде мова про цей період в українській історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів:

- до кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, повяз'ані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішеннням Антанти <#"justify">. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом


Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого - на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола II <#"justify">40. Створення УНР і початки її дипломатичної діяльності


Лютий 1917 приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенну. Надзвичайно зросла активність політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. Складалося враження, що за час імперського правління забулося власне державництво періоду Київської Русі, славетна Українська козацька держава Богдана Хмельницького. Ніби зациклило провідні політичні сили України на тому останньому, що було втрачене за імперського панування,- на автономії.

За автономію у складі Росії виступала і ЦР створена І7 березня 1917 року і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій.

Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий політичний діяч і письменник В. Винниченко. Сподівання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, введення «посади постійного* комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога ширшого представництва українців у керівних о місцях.

Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам формувати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.

Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим -Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України - Генеральний Секретаріат на чолі з Винниченко.

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів - Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж» таки визнали право України на автономію. Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження.

Тоді 16 липня 1917 року ЦР ухвалює свій Другий Універсал. В цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії.

Прийнятий 20 листопада 1917 року Третій Універсал проголосив створення Української Народної Республіки. Суперечлива думка про федерацію з Росією, попри всі нові політичні реалії, червоною ниткою проходить і через цей універсал. Хоча певні зміни до федеративності Росії все ж були внесені. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Кубань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина. Третій універсал декларував дуже широке коло різноманітних політичних і соціальних свобод. Чи не вперше в такому програмному документі було заявлено про прагнення до миру. Але тут вибухнула війна з Радянською Росією. Росія визнала УНР, прихильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці.

Участь України а цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція.


. УНР і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр


На початку I світової війни Україна не входила в плани воюючих сторін (Антанти та Четверного Союзу). Обидві сторони мали в своїх планах Польщу і тому намагалися здобути прихильність поляків. Стосовно ситуації в Україні, Антанта довго нічого не розуміла. Дипломатичний аґент французького уряду Жан Дульсе повідомив, що згідно із свідченнями росіян та французів, які живуть у Києві, український рух - це фікція, а резолюції, прийняті на зїздах не мають нічого спільного з переконаннями овечого натовпу, який бере участь в тих зїздах.

Однак між членами французької амбасади в Петрограді є також об'єктивні люди. Один з них писав, що «тепер, коли українська національність пробудилася, український націоналізм став фактом і наша політика і дипломатія не сміють того забувати». Та Антанта не думала брати до уваги таких думок.

Зявляються арґументи, що українці є «германофілами» та що українське питання це «німецька інтриґа», спрямована на послаблення Росії (і майбутьньої Польщі), або ж упевненість, що нову національність, українську, створила Австрія. Всі ці арґументи вживали з метою не допустити, щоб Франція, яка стояла на чолі Антанти, визнала право України на самовизначення.

Ситуація докорінно змінилася після державного перевороту Леніна (7 лист.) і в наслідок політики більшовиків припинити війну. Антанта перестала вірити в допомогу Росії у війні проти Німеччини.

Тим часом Українська Центральна Рада в половині листопада, під час зудару трьох сил у Києві (військ тимчасового уряду, російсько-більшовицьких військ і українських військ) опановала повністю ситуацію в Україні, вся влада - військова і цивільна - перейшла до рук Центральної Ради. Тому 20 листопада Центральна Рада, яка відмовилась визнати російську центральну владу Леніна, могла проголосити Третім Універсалом Українську Народню Республіку (УНР). Хоча, під впливом секретних кіл Антанти у Києві, в Універсалі було вжито фразу «Не відділяючись від Російської Республіки», однак Україна отримала повноту незалежної влади на всій території Української Народної Республіки і стала де факто незалежною.

Уряд УНР, намагаючись заручитися підтримкою Антанти і розв'язати зовнішньополітичні проблеми, надсилав до європейських країн т.зв. надзвичайні місії. Їх очолювали здебільшого відомі в Україні люди: професори вищих учбових закладів, адміністратори різних рангів, які співробітничали з Центральною Радою, гетьманом, Директорією. Місії перебували в Німеччині, Італії, Румунії, Польщі та ряді інших країн. Подекуди вони виконували в цих державах функції посольств. Серед керівників представництв: Д.Антонович - в Італії, К.Мацієвич - у Румунії, А.Яковлів - у Бельгії, Г.Сидоренко - у Відні, М.Тишкевич - у Ватикані. Г.Сидоренко певний час був керівником делегації УНР, надісланої до Франції, де проходили засідання Паризької мирної конференції. О.Шульгін представляв УНР у Болгарії, В.Кедровський - у Прибалтиці і т.д.

Франція, яка потребувала союзників, щоб втримувати східний фронт, також почала шукати домовленості з українським урядом (з 18 грудня). Однак ситуація різко змінилася, коли Україна відкинула ультиматум російського уряду. Радянська Росія розпочала свою першу агресію проти України (20 грудня).

Але Україна, не отримавши жодної допомоги від Антанти і не маючи можливості опиратися російсько-радянським військам, була змушена шукати виходу з тяжкої ситуації шляхом переговорів з центральними державами у Бересті-Литовську.

Та і тут виникли труднощі: німці й австрійці повідомили, що український уряд може взяти участь у переговорах лише тоді, коли українську делегацію офіційно визнає російська делегація як делегацію незалежної держави.

січня 1918 року Л. Троцький, голова російської делегації, офіційно визнав українську делегацію.

Два дні пізніше, 12 січня 1918 р., Україна була визнана центральними державами, що дало їй можливість розпочати переговори. Одночасно українці продовжували вести переговори з державами Антанти в Ясах. Ці переговори не дали очікуваного результату. З метою покращення міжнародної ситуації та підкреслення, що інвазія російсько-радянськими військами є звичайною агресією чужої держави, український уряд Четвертим Універсалом вже формально проголошує незалежність 22 січня 1918 року.

Німці і австрійці приспішили переговори і мирний договір був підписаний 9 лютого у Бересті. Але цього ж дня російсько-совєтські війська зайняли Київ.

Щоб примусити Росію підписати мир, 16 лютого 1918 року австро-німецькі війська розпочали наступ на всій лінії фронту від Балтійського до Чорного моря. Російсько-радянські окупаційні війська вкоротці були вигнані з України.

Підписавши мир, Україна опинилася в таборі ворогів Антанти. Хоч Україна опинилося в таборі ворогів Антанти (дехто уважав, що вона зрадила Антанту), у військовому розумінні вона не принесла великої шкоди Антанті, бо німці і австрійці були примушені тримати в Україні понад півмільйонну армію.

Особливе місце у пошуках підтримки з боку іноземних держав посідають Сполучені Штати Америки, які тривалий час намагалися діяти в Україні руками своїх союзників і не давали вичерпних відповідей на неодноразові прохання як офіційних, так і неофіційних представників УНР.

У жовтні почала розпадатися Австро-Угорська імперія. 14 жовтня чехи проголосили незхалежність, 24 жовтня це ж саме зробили мадяри, а 24 жовтня - хорвати і словінці. 1-го листопада українці взяли владу у Львові і проголосили Західну Українську Народну Республіку.

Падіння Австро-Угорської імперії і близькість загального наступу (офензиви) Антанти на всіх фронтах викликав у німців, які побачили військову перевагу Антанти, страх зазнати повної катастрофи та примусили Німеччину і Австрію шукати замирення. 11 листопада 1918 р. німці підписали капітуляцію, а Польща проголосила незалежність. Перша світова війна закінчилася.

Маючи надію врятувати некомуністичну Росію і перетворити її на федерацію, Антанта не бажала підтримувати незалежность України. Впливаючи секретно на Скоропадського, вона досягла того, що він грамотою з 14 листопада 1918 р. проголосив федерацію України з Росією. Місяць пізніше він був примушений віддати владу та покинути Україну.

Події на території України розвинулися інакше, як цього хотіла Антанта


. Прийняття IV Універсалу ЦР, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави


Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.
Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури вставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки». Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.


43-44. Україна і Брестська мирна конференція. Брестський мирний договір та його наслідки


Представники УНР на переговори у Брест-Литовську спочатку не були запрошені, хоча делегація ЦР вела з 22 листопада (5 грудня) 1917 р. переговори на Румунському і Південно-Західному фронтах про перемир'я як представник самостійної держави. Коли мирні переговори у Брест-Литовську почалися, Генеральний секретаріат звернувся з нотою до усіх воюючих і нейтральних держав. У ноті було оголошено, що УНР буде проводити самостійну міжнародну політику, а оскільки влада Раднаркому не поширюється на Україну, уряду УНР необхідно взяти участь в мирних переговорах у Брест-Литовську.

У відповідь на ноту УНР учасники мирних переговорів запросили наприкінці січня делегацію України в Брест-Литовськ. Українська делегація негайно відправилася на мирні переговори. Делегацію очолював український есер В. Голубович. ЦР поставила перед делегацією такі завдання:

Підписати мирний договір з державами Четверного союзу.

Домогтися включення Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини до складу УНР.

Делегація ЦР ознайомила учасників мирних переговорів з текстом Четвертого Універсала. Четверний союз схвалив цей документ і визнав незалежність УНР.

січня (9 лютого) 1918 р. делегація ЦР підписала з Німеччиною та її союзниками сепаратний мирний договір. Він складався власне з договору мирного(основного документа), 4 додаткових договорів до нього - укр.-нім., укр.- болг., укр.-тур., укр.-австро-угороського і ряду таємних додатків(протоколів).

Зміст мирного договору між УНР і державами Четверного союзу:

УНР відновлювала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу.

УНР і Австро-Угорщина встановлювали кордон по лінії Хотин - Гусятин - Збараж - Броди - Сокаль (тобто Холмщина і Підляшшя включалися до складу УНР).

Західноукраїнські землі було вирішено виділити у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край з наданням українцям широкої автономії.

Були визначені умови обміну військовополоненими і взаємних постачань промисловою і сільськогосподарською продукцією, Україна зобов'язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині тільки в першій половині 1918 р. 60 млн. пудів хліба, 2750 пудів м'яса (у живій вазі) та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сировину.

У разі потреби держави Четверного союзу гарантували надання ЦР військової допомоги.

Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австро-німецьких військ, попри відновлення влади ЦР, додало нових суперечностей у розвитку Української революції, що призвели до державного перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади П. Скоропадського. Отже, перша широкомасштабна зовн.-політ. акція УНР - участь у Брестських мирних договорах- ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. держави на повноправного субєкта міжнар. відносин і практично миттєвим європейським визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх - укладення мирного договору - надав такої зловісної ролі зовн.-політ. чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.- демокр. етап Української революції, поставив народ, націю перед необхідністю подолання нових складних випробувань.

Брестські мирні переговори 1917-18.

З часу приходу до влади в Росії більшовиків до поч. березня 1918 вони 6 разів зверталися до всіх країн, що воювали, з пропозиціями про мирні переговори. Однак уряди англ.-франц. коаліції незмінно відхиляли всі ініціативи. Країни ж Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина) погодились спочатку на перемир'я на фронті, а потім і на переговори про укладення миру, які розпочались 9(22). 12.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював спочатку А. Йоффе, якого невдовзі змінив нарком зак. справ Л. Троцьшп, німецьку - М. Гофман (згодом Р. Кюльман), австро-угорську - граф О. Чернін. Змушені піти на сепаратні переговори з рад. Росією через критичне внутр. і воєнне становище, країни Четверного союзу, однак, не поспішали здійснювати рішучі кроки, сподіваючись на зміну ситуації в Росії, принаймні послаблення позицій останньої. Особливо пильно вони стежили за розвитком подій у нац. регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади Рад, факти кофронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи рос. делегації, змусити її погодитись представляти не країну в колишніх імпер. рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася сприятливою для тиску на РНК. Однак представники рад. Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності як рівнодіючої цілого клубка міжнар. чинників, згоджувались на вилучення зі свого впливу і, відп., меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі. Тоді уряди Центральних держав звернулися безпосередньо до керівництва нових нац.-держ. і адмін.-територ. утворень на теренах Росії, у т. ч. й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада й Генеральний Секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь у міжнар. житті, а не через посередництво рад. Росії; сигналізували про готовність прилучитися і до мирної конференції, позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста та спричинили укладання 28.11(11.12). 1917 у Фокшанах перемир'я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії і нім.-австр. блоком (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та остаточне рішення довго не приймалось. Хоча дедалі ясніше усвідомлювалось, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, а й юрид. держ. самостійність, її досягненню заважали інерція політ, мислення, віра у федералістичні ідеали, надія на замирення з більшовиками. Негативно сприймався й відвертий тиск Центральних держав щодо форсування Україною усамостійнення - у цьому вбачалась перспектива австр.-нім. окупації України в разі війни з потенційно могутнішою Росією.

Об'єктивних можливостей для маневрів, сприятливого перебігу переговорів у представників України було небагато. За повної відсутності укр. дипломатів бодай із якимось фаховим досвідом, необхідною освітою, делагація виявилась дуже молодою за віковим цензом: В. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк. Певною мірою це компенсувалось тим, що новопризначених дипломатів двічі консультував М. Грушевський, який не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб'єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто укр. проблемах, нац. інтересах, імовірних шляхах їх реалізації.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л. Троцький одразу ж, 28.12.1917(9.01.1918), заявив, що рос. представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то зах. дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва - чи вони є самостійною делегацією, чи складовою радянської. Невдовзі й Л. Троцький, дізнавшись про таємні контакти українців і з німцями, що на ділі вело до розколу конференції на офіц. й неофіц. переговори, після консультацій з Петроградом вдався до кореляції заявленої позиції. До цього спонукало й рішення Народного Секретаріату про направлення до Бреста Ю. Медведєва, В. Затонського і В. Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної рос. делегації. З іншого боку, дедалі жорсткіше виявлялася»протокольна» позиція країн Четверного союзу: вони не погоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи. Окрім дотримання формальностей міжнародного права, дип. традицій, Німеччина й Австро-Угорщина прагматично намагались створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на «законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнар. становища в післявоєнній розстановці сил в Європі. Разом з іншими чинниками це зумовило проголошення УНР 4-м Універсалом Центральної Ради «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», що стало надзвичайно важливою віхою нац. державотворення, відкрило перед нацією якісно нові можливості на міжнар. арені.

Однак закріплення в найвищому держ. акті нового статусу УНР сталося в надзвичайно скрутний момент. На Київ наступали спільні війська рад. України і рад. Росії і, як з'ясувалось, чинити їм опір було нікому. Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування Л. Троцького у Петрограді (у Бресті за заг. згодою було зроблено перерву) там спланували домогтись усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із зах. партнерами про участь у конференції делегації рад. України. Розрахунок базувався на тому, що Центральні держави, поставлені перед реаліями - повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політ, арени взагалі - змушені будуть погодитися з пропозиціями рад. сторони. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, відкидаючи всілякі домагання делегації РСФРР, спростовуючи її аргументи, різні хитрощі тощо.

Не менші витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з нім. та австр.-угорською делегаціями. їхнє прагнення укласти мир з Україною зумовлювалось не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати продовольство, без якого вибухонебезпечна ситуація, що склалась, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Однак досвідчені дипломати центр.-європ. д-ав наполегливо шукали можливості досягнення таких угод, за яких відверто слабка

у військ.-політ, відношенні УНР «заплатила» б за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Українці навпаки прагнули якомога скористатись вигодами свого становища (наявність ресурсів, зокрема, лишків товарного хліба) і скрутою урядів Німеччини та, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх укр. територ. домагань: з'єднання з матірною Україною її зах. теренів.

За конкретно-істор. розкладу сил на поч. 1918 можна було сподіватись, що укр. домагання підтримають німці, щоб ще раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою страшного голоду, що насувався, можуть відступитись від своїх симпатій та обіцянок полякам, сторгувавшись з українцями. Проте з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австр.-нім. сторона з обуренням і глумом відкидала укр. пропозиції, високо-мірно заявляючи, що не допустить втручання у «свої внутрішні справи», нізащо не згодиться на «територіальні аспекти». Ніяких розмов про Карпатську (Угорську) Русь (Закарпаття) й чути не хотіли, категорично протестували проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині для з'ясування настроїв населення про самовизначення цих регіонів. Визнання незалежності УНР ставилось у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією й Австро-Угорщиною на початок Першої світової війни.

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Укр. ж делегати, хоч і самі представляли країну, шо потрапила у вкрай критичний стан, отримували інформацію про ситуацію в Центральних державах і непохитно стояли на своєму. Тоді, підтвердивши 18(31).01.1918 спец, заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну д-аву, що має права на самостійне укладання міжнар. договорів, австр.-нім. сторона на сепаратній нараді з укр. представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Мін. зак. справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені обох д-ав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготований проект дог-ру. У ньому пропонувались лише три позиції: заг. констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних відносин і консульських відносин між Центральними д-вами й УНР; зобов'язання УНР доставити Центральним державам 1 млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладались до пізнішого спец, погодження між урядами.

Наступного дня укр. дипломати запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етногр. принципом; зобов'язання УНР надати Центральним державам збіжжя й сировину має бути зафіксоване окремою додатковою умовою; Австро-Угорщина зобов'язується провести на етногр. підставі поділ Галичини на Західну і Східну і створити зі Схід. Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода). Значних зусиль до того, щоб не розірвати контакту з автр.-нім. стороною, доклав чл. СВУ М. Залізняк, який не мав на конференції офіц. статусу й діяв як приватна особа, однак зміг запропонувати формулювання док-тів, що влаштовували обидві сторони, а на практиці врешті виявились значно вигіднішими Центральним державам. Виконуючи категоричні інструкції урядів, австр. і нім. делегації змушені були врешті-решт погодитись на запропонований варіант, проте домоглися, щоб таємні протоколи були поставлені в абс. залежність від виконання всіх домовленостей у цілому. Оскільки основна екон. вимога - поставка 1 млн. т збіжжя до Центральних держав була дуже проблематичною, апріорі під загрозу нездійсненності потрапляли основні нац. вимоги укр. сторони.

У ніч на 27.01(9.02). 1918 договірні док-ти між УНР і Німеччиною, Угорщиною, Болгарією та Туреччиною були підписані. Позиція рад. сторони була проігнорована. Відчувши себе впевненіше, Німеччина й Австро-Угорщина 27-28.01(9-10.02). 1918 вели переговори з делегацією РСФРР в ультимативному тоні, хоча формально ультиматуму не висували. Вони домагались відторгнення від Росії території понад 150 тис. км2. Польща, Литва, частина Латвії та частина Білорусії мали перейти під контроль Німеччини. Південніше Бреста кордон мали визначити уряди Німеччини, Австро-Угорщини й Генеральний Секретаріат УНР. В.І. Ленін вважав за необхідне підписати мир на будь-яких умовах заради збереження рад. влади, вів наполегливу б-бу з «лівими комуністами» - прихильниками «революційної війни». Однак нарком інозем. справ Л. Троцький, знехтувавши одержаними в Москві інструкціями про затягування переговорів і негайне прийняття умов у разі ультимативної вимоги, 28.01(10.02).1918 виступив на конференції з декларацією, за якою рад. Росія війну припиняє, армію демобілізує, а миру не підписує. У відповідь Р. Кюльман заявив, що непідписання Росією мирного дог-ру автоматично тягне за собою припинення перемир'я. Рад. делегація залишила Брест. Австр.-нім. війська розпочали наступ 18.02.1918 (н. ст.) по всьому фронту, який вдалося зупинити лише ціною неймовірних зусиль. Незважаючи на телеграму В.Леніна 19.02.1918 про готовність підписати мир, воєнні дії точились до 23.02.1918. У надісланій нім. урядом телеграмі містились значно тяжчі умови миру: негайне звільнення від рос. військ Ліфляндії, Естляндії, України та Фінляндії, демобілізація рос. армії, відновлення рос.-нім. торг, дог-ру (1904). На прийняття ультиматуму давалось 48 годин.

У критичній ситуації В. Леніну вдалося схилити на свій бік більшість чл. ЦК РСДРП(б), ВЦВК. У ніч на 24.02.1918 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли нім. умови й негайно повідомили про це нім. уряд. 3.03.1918 рад. делегація, яку було доручено очолювати Г. Сокольникову, підписала Брестський мирний договір між: РРФСР і Центральними державами 1918 (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина). Виконавши свою місію, конференція на цьому завершила роботу.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підписаний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне договору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього - укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних додатків (протоколів). Головний документ засвідчував завершення стану війни між УНР з одного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. - з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони щдмовились від взаємних територіальних пре-шшаій та матеріальних, обмінювались військово-толоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Це був акт геополіт. масштабу, перший договір Першої світової війни, що юклав край кривавій різанині на велетенських просторах із десятками мільйонів населення. На дип. фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції 1917-20, яке було асом співзвучним жаданням народів воюючих країн, всього людства. Водночас патріо-тично-демокр. сили одержували ще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовн.-політ, чинника, процес укр. державотворення, нац. відродження. Підписані док-ти не вповні однозначно розв'язували територ. та нац.-політ, проблеми.

Кордон між Австро-Угорщиною й УНР мав залишатись таким самими, як до війни з Російською імп. Кордон між Польщею та УНР мав пролягати приблизно по лінії Тарноград - Білгорай і далі вздовж зах. межі Холмської губернії. Заг. орієнтир зводився до того, що зах. частина Холмщи-ни, яку заселяли переважно поляки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні українці, - до України. Однак остаточне вирішення питання про лінію розмежування мала вирішити спец, змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення», тобто за принципом нац. самовизначення. При цьому евакуація окуп. територій, передусім Волині й Холмщини, мала проводитись пізніше та поступово (взагалі без зазначення термінів), а це позбавляло укр. сторону впевненості в тому, що обіцяне буде реалізовано. В іншому таємному документі, на який погодилися делегації УНР й Австро-Угорщини, мова йшла про те, що майбутні приязні міжнац. відносини будуть скріплені наданням польській, євр. і нім. меншинам в Україні та укр. населенню в Австрії можливостей для повноцінного розвитку. В УНР відп. закони почасти були вже схвалені (про нац.-персональну автономію). Укр. делегати взяли до відома обіцянку австр. уряду не пізніше 20.07.1918 внести до парламенту (рейхсрату) законопроект, згідно з яким «частини східної Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і залучені з Буковиною в один коронний край» та «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпоряди-мости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону». Дана таємна декларація мала втратити чинність, якби Україна не виконала якоїсь з умов договору. Т. ч., створення коронного краю передусім було «зв'язане» на умову, що до 31.07.1918 Україна надасть у розпорядження Центральних держав 1 млн. т збіжжя. Зрештою, цей пункт перетворився на центральний, у звязку з чим Брестський мир одержав назву «хлібного миру». Про наявність в Україні лишків хліба, що перевищують 1 млн. т, і готовність надати їх партнерам за еквівалентну масу пром. товарів, а також допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено протокольну заяву укр. сторони ще за 2 дні до підписання основного договору. Документ, т. ч., передував усім іншим, виявився висхідним, увійшов як визначальний до «пакету» брестських домовленостей.

Добре розуміючи, що згадані обсяги продовольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец, таємному протоколі було передбачено надсилку в Україну військ, і техн. персоналу. Це на ділі означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін - до 31.07.1918 - стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому. Отже, Україна мала сплатити неадекватну ціну за обіцяну допомогу, і при цьому її ще й брутально ошукували, формулюючи заздалегідь нереальні шляхи вирішення питань про Холмщину, Підляшшя, коронний край, закладаючи нееквівалентний обмін товарами. Однак навіть підписані в Бресті док-ти зах. політики суттєво й однобічно скоригували вже в перші дні після офіц. укладання миру.

Австр.-нім. сторона під надуманим приводом відібрала в укр. дипломатів єдиний примірник таємного договору про Галичину, передала його на зберігання до МЗС Німеччини, обопільно домовившись, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба (а в те, що їх можна взагалі виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) протокол буде знищено. Шляхом відвертого, цинічного шантажу австрійці домоглися істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись грубою зрадою наук.-етногр. принципу, й не полишаючи настійних спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед укр. зобов'язань. Далеко не в усьому коректною виявилась конкретизація положень екон. дог-ру: вони йшли незмінно на межі зриву, оскільки зах. делегації неприкрито прагнули односторонніх вигод. Усіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов'язань, істотно зменшуючи обсяги можливого імпорту в УНР пром. товарів, техніки, вони домагалися від укр. сторони підписання, а потім і здійснення таких умов, які були заздалегідь непропорційними, програшними, у кінцевому рахунку - навіть згубними для укр. економіки, а в принципі - часто просто нереальними. Для досягнення мети австр.-нім. сторона не зупинялась перед безпардонною ревізією та фальсифікацією «великого договору». Ще в ході конференції уряди Центральних держав відповіли, по суті, відмовою на прохання Центральної Ради про примноження укр. збройних сил за рахунок формувань з військовополонених, що потрапили до нім. та австр. -угорських таборів. Посилаючись на техн. труднощі передислокації укр. військ, вони натомість вимагали походу в Україну власних регулярних збройних сил.

Делегація УНР намагалась після відп. консультацій з урядом, який вже перебував у Житомирі, домовитись, щоб нім. війська розташувались лише вздовж лінії півн. кордону України. Проте маючи реальну силу, австр.-нім. сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. Скориставшись з безпорадності Центральної Ради, вона добилася таких рішень (військ, конвенція від 18.02.1918), згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант дотримання інших положень дог-ру. Власне, навіть відп. документ - звернення Центральної Ради до урядів Німеччини й Австро-Угорщини - розробили німці, а укр. представникові М. Любинському нічого не залишалось, як підписати готовий текст. Мала рада ратифікувала Б. м. д. 17.03.1918. Німеччина, Болгарія й Туреччина зробили це влітку 1918, а Австро-Угорщина, посилаючись на різні причини, передусім невиконання Україною взятих на себе екон. зобов'язань, взагалі відмовилася ратифікувати ухвалені док-ти.

Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австр.-нім. військ, попри відновлення влади Центральної Ради, додало нових суперечностей у розвитку Української рев-ції, що призвели до держ. перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського. Отже, перша широ-комасшабна зовн.-політ, акція УНР - участь у Брестських мирних переговорах 1917-18 - ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. д-ви на повноправного суб'єкта міжнародних відносин і практично миттєвим європ. визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх - укладення мирного дог-ру - надав такої зловісної ролі зовн.-політ, чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.-демокр. Етап Української революції, поставив народ, націю, перед необхідністю подолання нових складних випробувань.


45. Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. і утвердження режиму П. Скоропадського


В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про-більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи - « Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.


. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української Держави (1918 р.)


Гетьману весь час доводилося лавірувати між різними політичними групами, час від часу змінюючи свій внутрішній курс. Політична стабільність гетьманського режиму ґрунтувалася на зовнішньому чиннику - німецькому й австрійському багнеті. Але цей порядок і стабільність були оманливі. Як твердить американський історик Джоф Ілі[6] <#"justify">. Переговори Української Держави з РСФРР 1918р


У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С. Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х. Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В. Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

На початку травня 1918 р. до Києва прибула делегація радянської Росії на чолі з Д. Мануїльським та Х. Раковським. Переворот застав її в дорозі, тому більшовики сіли за стіл переговорів уже з гетьманським урядом. Відразу ж було підписано перемиря між Україною та Росією і встановлено «нейтральну» смугу шириною 10 км, заборонену для військових.

Делегацію Української Держави на переговорах, що почалися 23 травня, очолював С. Шелухин *. Сторони мали розглянути широке коло питань, повязаних з визначенням кордонів, відшкодуванням збитків, заподіяних більшовиками у грудні 1917 - лютому 1918 рр., поділом майна, активів та боргів, впорядкуванням комунікацій і товарного обміну.

Пропозиції української делегації про територіальне розмежування за етнічним принципом наштовхнулися на жорстку російську позицію. Вона полягала в тому, щоб визначати належність прикордонних населених пунктів до тієї чи іншої держави шляхом опитування місцевого населення. Зрештою, виробили компромісний варіант підходу до цього питання. Однак російська делегація наполягала на такому розмежуванні, яке значною мі- рою ущемлювало інтереси України. При цьому доля Донбасу, східних кордонів з Росією та північних - з Білорусією залишалася невирішеною.

Українська делегація висунула під час переговорів претензії щодо відшкодування збитків, заподіяних більшовиками під час тримісячного владарювання в Україні. У документах, поданих спеціальною комісією Ради міністрів, вказувалося, коли, де і ким завдані збитки і за розпорядженням якого більшовицького органу це зроблено. Українська сторона пропонувала повернути вивезені з України матеріальні й культурні цінності, а золотий запас колишньої Російської імперії поділити пропорційно до кількості населення в обох державах (відповідно 178,9 млн і 38,9 млн осіб). Однак ці та інші питання зависали в повітрі, оскільки російські посланці не бажали їх позитивного вирішення.

червня було підписано прелі- мінарний мирний договір, який засвідчив визнання Москвою суверені- тету і незалежності Української Держави. Угодою визначався порядок перетинання кордону громадянами обох країн, відновлювався залізничний, телеграфний і поштовий звязок. РРФСР і Українська Держава обмінялися консульськими представництвами. Паритетна комісія мала вжити заходи для створення умов товарообміну. Росія зобовязувалася повернути рухомий залізничний склад.

Надалі переговорний процес супроводжувався блокуванням реальних рішень, затягуванням з боку російської делегації. Перебування в Україні посланці Москви використали для експорту революції більшовицького зразка. Більшовики інспірували селянське повстання на Чернігівщині, для фінансування страйку українських залізничників накопичували кошти у Брянську. Д. Мануїльський обіцяв В. Винниченку гроші як плату за підготовку повстання. З Орловської, Тульської, Курської губерній для українських повстанців переправлялися зброя й боєприпаси. У Москві з більшовиків, які приїхали з України, було утворено Комуністичну партію (більшовиків) України. На неї покладалося завдання реставрувати радянський режим в Україні.

14 листопада 1918 р. - Скоропадський <#"justify">.Україна, Дон і Кубань в 1918р


Зовсім в іншому руслі розвивалися взаємини гетьманського режиму з Доном та Кубанню. 8 серпня Українська Держава і Всевелике Військо Донське уклали договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, встановлював спільні кордони і взаємовигідний товарообмін. Документ передбачав розробку окремих угод щодо вільного транзиту, товарообігу, митних та фінансових відносин на підставі матеріалів комісії з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності.

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської Ради М. Рябоволом. Досягнуті домовленості дали змогу кубанцям одержувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

Після захоплення Кубанської області денікінцями відроджений уряд Кубанської Ради очолив Л. Бич. Київ активно контактував з Єкатеринодаром (нині Краснодар), чому сприяли члени кубанського кабінету, багато з яких були українцями. Інтенсивні звязки з південноросійськими державними утвореннями диктувалися двома факторами: наявністю вагомого українського етнічного прошарку в цьому регіоні та необхідністю пошуків реальних союзників у боротьбі з більшовизмом.

Ті кроки, які встиг зробити новостворений у листопаді під тиском Антанти гетьманський уряд, засвідчують, що йшлося про конфедеративне обєднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Крим, Грузія та ін.) з досить широкими межами суверенності.

Дипломатія Української Держави була досить ефективним засобом зовнішньої політики гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок держ. перевороту 29.04.1918 й усунення від влади Центральної Ради. Розбудова вітчизняної дипломатичної служби зазначеної доби відбувалась у вкрай складних умовах фактичної окупації території Наддніпрянщини нім. й австр.-угорськими військами, що зумовило однобічну зовн.-політ, орієнтацію гетьманату на Центральні держави, принаймні до жовтня 1918. Але водночас П. Скоропадський, на відміну від своїх попередників із Центральної Ради, в умовах порівняної внутр. -політ, стабілізації приділяв набагато більше уваги міжнар. проблемам й особисто контролював здійснення головних напрямків зовн. політики д-ви. Серед них: відносини з країнами Четверного союзу; взаємини з РСФРР та іншими д-вами й держ. утвореннями, що постали на теренах колишньої Російської імп. («окраїнними державами»); відносини з нейтральними д-вами і (з поч. листопада 1918) з Антантою.З огляду на заг. становище гетьманату та пріоритетні цілі дипломатії Української Держави, хронологічно її можна поділити на два нерівні за тривалістю періоди: 29.04-14.11.1918, коли вітчизняна дипломатія, незалежно від політ, уподобань її керівників, спрямовувала свої зусилля на утвердження Української Держави як повноправного суб'єкта міжнародних відносин; 14.11-14.12.1918, коли намітилось повернення до федералістського зовн.-політ, курсу. У 1-му періоді МЗС Української Держави очолювали М. Васи-ленко (03-20.05.1918 як т. в. о. мін. зак. справ) і Д.Дорошенко (20.05-02.09.1918 як керуючий МЗС і 02.09-14.11.1918 як міністр), у 2-му - Г. Афанасьєв. Коло партнерів Української Держави розширилось за рахунок Швейцарії, Швеції та нових незалежних д-ав на построс. просторі - Грузинської, Вірменської й Азербайджанської демократичних республік, Всевеликого Війська Донського, Кубанської й Білоруської народних республік, Польщі та Фінляндії. У Києві тоді перебувало 11 інозем. дипл. представництв.

Із приходом до влади П. Скоропадський підтвердив усі міжнар. зобов'язання Центральної Ради й у бесідах з інозем. держ. діячами та дипломатами, численних інтерв'ю зарубіжній пресі постійно наголошував на миролюбності Української Держави, а також її прагненні всіляко розвивати взаємовигідні та рівноправні стосунки з усіма країнами. Але, безперечно, першорядне місце серед них для Києва посідали д-ви австр.-нім. блоку, дипломатичні відносини з якими різнились: від приязних і безпроблемних із Болгарією та Туреччиною, певною мірою конфліктних, але в цілому взаємовигідних із Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною. Відп. чином укр. дипломатії вдалось забезпечити вирішення надзвичайно важливої проблеми ратифікації цими д-вами Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами 1918: 15.07.1918 це зробила Болгарія (посол України - О. Шульгин), 24.07.1918 - Німеччина (посол України - Ф. Штейнгель), 22.08.1918 - Туреччина (посол України - М. Суковкін). Але попри всі зусилля посла у Відні, дипломата-історика В. Липинського, Австро-Угорщина відмовилась ратифікувати мирний договір і в липні офіційно анулювала таємну угоду щодо створення авт. зах.-укр. коронного краю під формальним приводом невчасного виконання Києвом продовольчих поставок.

П. Скоропадський намагався використати військ, силу й політ, вплив Німеччини у Схід. Європі для внутр. й міжнар. зміцнення Української Держави, забезпечення їй сприятливих зовн. кордонів (як це мало місце на українсько-кримських переговорах 1918 переговорах із білоруською делегацією О. Цвікевича у травні того ж року) та захисту від можливої інозем. агресії. Із такими цілями в серпні 1918 Берлін відвідав голова Ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб і домовився про надання Німеччиною кредиту в розмірі 1 млрд. марок, розвиток взаємної торгівлі та підтримку Києва в територ. суперечках із сусідами. А 4-17.09.1918 держ. візит (перший в історії вітчизняної дипломатії XX ст.) до Німеччини здійснив гетьман, який мав зустрічі з імп. Вільгельмом Пі рейхсканцлером, погодив із ними лінію укр.-рос. кордону й домовився про визнання Криму авт. частиною Української Держави, а також про повернення їй частини Чорноморського флоту. Проте в обох випадках укр. керівникам не вдалось отримати згоду на створення повноцінних Збройних сил. Важливе місце у двосторонніх відносинах мали й торг, відносини, формалізовані в економічних договорах УНР і Української Держави з Німеччиною і Австро-Угорщиною 1918.

Наступність дипломатії Української Держави з добою Центральної Ради виявилась і в по- іі на згуртування навколо Києва «окраїнних держав», що ускладнювалось окупацією значної їх частини (Фінляндія, балт. країни, Польща, Білорусь) нім. військами та розгортанням громадян, війни на теренах Кубані й Дону. З огляду на подібність політ, режимів помірковано-консервативного гетьманату й «білої» Фінляндії К. Маннергейма та Дону саме між ними склались найбільш конструктивні й довірливі відносини, скріплені низкою дип. домовленостей. Уже 26.07.1918 Сенат Фінляндії ухвалив рішення про призначення Г. Гум-меруса повіреним у справах при уряді Української Держави, а 9.08.1918 відбулось призначення фінських консулів. Зі свого боку, 10.09.1918 гетьманський уряд ухвалив законопроект про створення в Гельсінкі посольства 2-го розряду, а 8.10.1918 П. Скоропадський призначив туди т. в. о. повіреного у справах Української держави К. Лоського. Переговори між укр. делегацією, очолюваною Ф. Лизогубом і Д. Дорошенком, та повноважним представником Дону генерал-майором О. Черячукіним (майбутнім послом у Києві) увінчались підписанням 7.08.1918 українсько-донського союзного договору 1918. Водночас із ним була укладена «Додаткова секретна угода», за якою Київ зобов'язувався в найко-ротший термін забезпечити Всевелике Військо Донське озброєнням і предметами військ, й санітарного спорядження за приблизним розрахунком на 3 корпуси. 2.09.1918 тимчасовим Надзвичайним представником Української Держави на Дону було призначено М. Славинського.

До цих домовленостей слід додати й укр.-кубанські Угоду про здійснення кредитно-перевідних операцій (13.11.1918), Угоду відносно поштово-телеграфних зносин (14.11.1918), угоди «Про шляхи сполучення» і «З фінансових питань» (16.11.1918). Міністром-резидентом Української Держави при Кубанському урядові 8.11.1918 було призначено полковника Ф. Боржинського. За сприяння Г. Афанасьєва на поч. грудня 1918 з Особливою торг.-екон. комісією уряду Білоруської Народної Республіки був узгоджений текст базового двостороннього дог-ру, що передбачав створення зони вільної торгівлі (у сучас. розумінні) між двома країнами. 5.12.1918 товариш міністра торгу та промисловості С. Борода-євський та посол Грузинської Демократичної Республіки В. Тевзая підписали в Києві Українсько-грузинський договір 1918, що мав на меті формування митного союзу. Безперечно, саме Над-дніпоянська Україна з її найчисельнішими в Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими екон. потенціалом і трансп. інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополіт. розташуванням об'єктивно була покликана відігравати провідну роль серед «окраїнних держав», у т. ч. і в орг-ції їхніх військ.-політ, й екон. союзів. Визнання важливої ролі України серед «окраїнних держав» неодноразово підтверджувалось на офіц. й приватному рівнях їхнім держ. керівництвом, главами зовн.-політ, відомств і дипломатичним корпусом.

На відміну від дещо однобокої позиції Центральної Ради, важливим напрямом дип. зусиль гетьманату було міжнар.-прав. врегулювання відносин із РСФРР. Необхідність порозуміння з півн.-схід. сусідою обумовлювалось потребами забезпечення як зовн. миру й недоторканності держ. кордонів України, так і відвернення втручання в її внутр. справи шляхом підтримки комуніст, опозиції аж до збройної допомоги, а також встановлення нормальних торг, відносин. Попри кон'юнктурний підхід Кремля до українсько-російських мирних переговорів 1918, уже 12.06.1918 вдалось досягти підписання прелімінарного мирного договору між Українською Державою і РСФРР 1918 про припинення бойових дій, хоча, зрештою, переговорний процес уже в жовтні 1918 з вини Москви зайшов у глухий кут.

Важливим напрямком діяльності дипломатії гетьманату було забезпечення реалізації ідеї соборності укр. етнічних земель і приєднання територій, історично пов'язаних з Україною, зокрема це стосувалось окупованої Румунією на поч. 1918 Бессарабії. До моменту вирішення проблеми держ. належності Бессарабії Київ вирішив не встановлювати дип. відносини з Бухарестом на рівні послів, а 11.05.1918 гетьманський уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Т. зв. «митна війна» тривала протягом усього літа, доки до Києва не прибула для відп. переговорів румунська урядова делегація. Проте заг. зміна військ.-політ, ситуації в Європі у зв'язку з наближенням перемоги Антанти в Першій світовій війні змусила гетьманський уряд піти на підписання з Бухарестом 26.10.1918 угоди, що фактично визнавала статус-кво в Бессарабії.

Окрім поступливої позиції в Бессарабському питанні, дипломатія Української Держави розраховувала використати для пошуку шляхів налагодження контактів з Антантою посольства в нейтральних Швейцарії (Є. Лукасевич) і Швеції (генерал-майор Б. Баженов). На доручення П. Скоропадського Д. Дорошенко і Є. Лукасевич на поч. листопада 1918 здійснили спробу порозуміння з представниками союзних д-ав у Берні. Б. Баженов спробував переконати військ, представника США в Стокгольмі у вимушеному характері запрошення німців в УНР у лютому 1918 та готовності гетьманського уряду встановити торг, зв'язки із США. Але ця дип. активність, як і місія спец, представника гетьмана І. Ко-ростовця до Ясс, де перебували військ, представництва Антанти, на жаль, не мали успіху. Корекція зовн.-політ, курсу Української Держави відповідно результатів Першої світової війни відбулась занадто пізно, а оприлюднення 14.11.1918 т. зв. «федеративної грамоти» гетьмана про поновлення держ. зв'язку з майбутньою небіль-шовицькою Росією лише прискорило початок повстання під проводом Директорії й утрату значної частки дип. здобутків.


. Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій


Дипломатія УНР доби Директорії формувалась і діяла за надзвичайно складних умов руйнування Брестської й становлення Версаль-сько-Вашингтонської системи міжнародних відносин у Європі, загострення громадян, війни на теренах колишньої Російської імп. й активізації реставраторських зусиль як «червоної», так і «білої» Росії. Реальна влада укр. уряду жодного разу не поширювалась на всю нац. територію. Зречення 77. Скоропадським влади 14.12.1918 і відновлення УНР співпало з виведенням із території України нім.-австр. військ (що позбавило її захисту від зовн. загрози), висадкою десанту Антанти на чорноморському узбережжі, поновленням збройної агресії з боку РСФРР і відкриттям двох нових фронтів: проти Добровольчої армії на півд. сході та Польщі на заході й півн. заході. Т. ч., якщо роком раніше УНР доби Центральної Ради безуспішно намагалась утриматися між більшовицькою Росією, Центральними державами й Антантою, то із завершенням Першої світової війни на сході Європи залишилось два центри сили - Антанта, яка зробила ставку на «білий рух», і «червона» Росія, що, в кращому випадку, неприхильно ставились до укр. незалежності.

Майже суціль вороже оточення та вкрай напружена внутр. ситуація диктували керівництву УНР необхідність пожвавлення міжнар. зв'язків із метою забезпечення більш-менш сприятливого зовн. середовища для успішного держ. будівництва. Але Директорія (до 9.02.1919 її очолював В. Винниченко, потім - фактично, а з 9.05.1919 і формально - С. Петлюра) прийшла до влади, не маючи чіткої зовн.-політ, концепції. У зверненні Директорії «До народів всього світу» від 28.12.1918 йшлося лише про «братній привіт всім народам світу і їх урядам» та бажання «жити в добрій, дружній згоді з ними», а також висловлювалась готовність УНР до обміну дипломатичними представництвами. У п. 7 ухваленого Конгресом трудового народу 28.01.1919 «Закону про форму влади на Україні» декларативно підтверджувалось, що «український народ хоче бути нейтральним і в дружніх стосунках з усіма іншими народами». Керівництво «другої» УНР роздирали парт.-політ. суперечності: центристи, очолювані С. Петлюрою, у б-бі проти більшовицької Росії прагнули спертися на Антанту, Польщу та Румунію, а ліве крило під проводом В. Винниченка і В. Чехівського виступало за рівноправний союз із Москвою й розглядало Антанту як реакційну силу.

Зазнаючи поразок на антибільшовицькому й антиденікінському фронтах та поступово втрачаючи держ. територію в умовах «війни всіх проти всіх», Директорія та уряд УНР покладали дедалі більші надії саме на дип. діяльність. Попри внутр. нестабільність і часту зміну складу Ради Народних Міністрів, включно з главами МЗС (В. Чехівський (26.12.1918-9.02.1919), К. Мацієвич (13.02-9.04.1919, але фактично до 25.04.1919), В.Темницький (25.04-27.08.1919), А. Лівицький (27.08.1919-26.05.1920), А. Ніковський (26.05.1920-в екзилі до 14.01.1922)), її головні завдання залишались незмінними: здобуття визнання міжнародно-правового (де-факто і де-юре) з боку провідних акторів міжнародних, передусім США, Росії, Великої Британії й Франції; вступ до ново-створеної міжнар. структури безпеки та співробітництва - Ліги Націй; договірне оформлення держ. кордонів, успадкованих у результаті розпаду д-ав, до складу яких входили укр. землі, чи заново визначених на підставі етнічного принципу з урахуванням екон. доцільності;налагодження взаємовигідної співпраці із суміжними й геогр. близькими д-вами; формування, по можливості, регіонального військ.-політ, й екон. блоку під своїм домінуючим впливом (Бал-то-Чорноморськип союз та Чорноморський союз).

Відповідно до змін акцентів у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики та стратегічних партнерів УНР, розстановці політ, сил у її керівництві вітчизняну дипломатію зазначеної доби умовно можна поділити на 4 періоди: 1) 14.12.1918 - поч. лютого 1919 - спроби збереження нейтралітету УНР і формування системи зарубіжного дип. представництва; 2) поч. лютого - поч. квітня 1919 - орієнтація на Антанту; 3) сер. квітня - сер. листопада 1919 - «орієнтація на власні сили»; 4) із сер. листопада 1919 - формування укр.-польського військ.-політ, і дип. союзу (після залишення 21.11.1920 Армією УНР нац. території й відступу до союзної Польщі він переріс у Тарнівський період дипломатії Державного Центру УНР в екзилі).

Важливою особливістю дипломатії УНР доби Директорії стала спроба формування заг.-укр. дипломатичної служби, що було пов'язано з реалізацією Акта Злуки УНР і ЗУНР 1919. Президент Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а керуючий справами держ. секретаріату закорд. справ ЗУНР Л. Цегельський був призначений товаришем мін. зак. справ УНР. Нарада керівників УНР і Західної Області УНР (ЗО УНР) ухвалила об'єднати місії дипломатичні обох держ. організмів у заг.-укр., за винятком тих країн, що утворились на місці Австро-Угорської імп. Проте існування заг.-укр. дип. апарату на практиці виявилось суперечливим і нетривалим. За визнанням В. Тем-ницького, «було дві армії і дві закордонні політики», переважно соціалістичних за парт, приналежністю наддніпрянських дипломатів обурювали консерватизм, вузький регіоналізм і кон'юнктурництво їхніх галицьких колег (див. Дипломатія Західноукраїнської Народної Республіки (Західної Області УНР)). Не в останню чергу саме ця обставина призвела до поразки вітчизняної дипломатії на Паризькій мирній конференції 1919-20.

Дип. представництва УНР доби Директорії поділялись на: тимчасові дип. місії, відряджені для ведення переговорів (див. Українсько-антантів-ські переговори 1919, Українсько-російські мирні переговори 1919); постійні дипломатичні представництва (Австрія, Бельгія й Нідерланди, Болгарія, Ватикан, Велика Британія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Італія, Королівство сербів, хорватів і словенців, Латвія, Німеччина, Польща, Румунія, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Чехословаччина, Швеція та Норвегія, Швейцарія; готувалось посольство до Аргентини, що останньою визнала де-юре УНР 5.02.1921); делегації для участі в роботі міжнар. форумів та орг-цій (Паризька мирна конференція 1919-20, Ліга Націй); надзвичайні дип. місії, що відряджались для налагодження стосунків із провідними держ. світу (Франція, США). Голови дип. представництв призначались Головою Директорії за пропозицією Ради Народних Міністрів і мали права директорів департаментів МЗС. Однак на практиці часто не лише керівник, а й увесь персонал місії затверджувався Директорією, що призводило до зайвої бюрократизації процесу побудови дип. представництва. Статус укр. дип. представництв за кордоном був різний: в Австрії, Болгарії, Німеччині, Румунії, Туреччині, Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших «окраїнних державах» вітчизняні посли фігурували у списках дип. корпусу та користувались дипломатичними привілеями й імунітетами, в інших вони мали напівофіц. становище чи тільки дозвіл на перебування.

Головною, на думку сучасників, закордонною репрезентацією УНР доби Директорії була її Надзвичайна дип. місія на Паризьку мирну конференцію, рішення про створення якої було ухвалено ще у грудні 1918. Згідно із затвердженими 10.01.1919 штатами, вона складалась із 14 членів, 34 співробітників канцелярії, 20 працівників інформбюро та спостерігачів від провідних політ, партій; місію очолював колишній міністр шляхів УНР Г. Сидоренко, якого в серпні 1919 замінив посланник у Ватикані граф М. Тиш-кевич. Однак попри всі зусилля місії, великі держави дивились на укр. питання в контексті заг.-рос. проблем, представники країн Антанти постійно й послідовно переконували вітчизняних делегатів у необхідності відмовитись від домагань самостійності України й погодитись на федерацію з Росією. Інтерес до України зростав у зах. лідерів лише тоді, коли Армії УНР вдавалось здобути успіх на фронті (як, приміром, у липні - серпні 1919 під час наступу укр. військ на Київ), але такі перемоги були епізодичними й нетривалими, щоб змінити заг. ставлення Антанти та США до укр. справи. Діяльність місії УНР була також суттєво послаблена браком належної дип. підготовки багатьох її членів (включно з головою делегації), гострими політ, конфліктами й особистими чварами всередині делегації.

Антанта погодилася б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імп., лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного держ. організму, спроможного нейтралізувати поширення більшовизму та стабілізувати військ.-політ, ситуацію. Але керівникам вітчизняного визв. руху так і не вдалось переконати Захід у доцільності закріплення за Україною ключової ролі у створенні системи регіональної безпеки на Сході Європи шляхом орг-ції Балто-Чорноморського союзу. На перешкоді цьому, серед інших обставин, був і переважно лівосоціал. характер урядів УНР, який мав наслідком тривалу невизначег ність зовн.-політ, держ. пріоритетів. Лише 1920 укр. дипломатія нарешті дійшла принципового висновку, якого дотримується увесь сучас. цивілізований світ: у незалежної й самодостатньої д-ви немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовн. політика повинна відповідати нац. інтересам незалежної України. Однак укр.-польський стратегічний союз (див. Варшавський договір УНР з Річчю Посполитою 1920), як і підписання Політичної конвенції на 4-й конференції прибалтійських д-ав 31.08.1920, виявились надто запізнілими й політично нестійкими, не в останню чергу внаслідок втрати взаємної довіри та невирішених територ. проблем між учасниками зазначених угод.

Упереджене ставлення володарів повоєнної Європи до УНР, вичікувальна позиція залежних від них багатьох інших міжнар. партнерів України (Бельгія, Греція, Данія, Нідерланди, Швеція та ін.) зумовлювали певну специфіку у формах роботи вітчизняної дипломатії. Дип. представництвам часто доводилось обмежувати свою діяльність виконанням коне, функцій, що теж було надзвичайно важливо в умовах процесу повоєнної репатріації, а потім й еміграційного потоку з охопленої вогнем революції України. Ще одним важливим напрямом роботи дип. інституцій УНР була міжнар.-інформ. діяльність, нагальна потреба в якій зумовлювалась поганим знанням України взагалі та її сучас. проблем зокрема, а також необхідністю давати відсіч анти-укр. пропаганді з боку рад. й білогвардійської України та Польщі (1918-19). Міжнар.-інформ. роботу здійснювали пресові або ж інформ. відділи представництв, які вміщували в закорд. пресі велику кількість матеріалів щодо внутр. становища й зовн. політики, історії, культури України, а також налагоджували випуск власних видань.

Військ, поразка УНР від більшовицької Росії в листопаді 1920 і прагнення країн Заходу до встановлення торг.-екон. відносин з останньою, що мали компенсувати жахливі матеріал, втрати Першої світової війни, призвели до припинення їхніх взаємин із дип. представництвами УНР, які припиняли свою діяльність унаслідок браку фінанс. коштів для утримання, та до поступового визнання СРСР у світі.


. Створення ЗУНР і Польща


Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань. Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина - Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918- 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.

Протягом всього періоду функціонування західноукраїнський уряд плекав великі надії на міжнародне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті чотирнадцять пунктів» президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи Антанти збігалися з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасника цього союзу - Франції - перегукувалися з польськими планами. На той час міжнар. кон'юнктура для ЗУНР катастрофічне погіршилась унаслідок зближення зовн.-політ, позицій Франції та Великої Британії й Італії. Останні виявили готовність піти на поступки Парижу та Варшаві в питанні Схід. Галичини. З огляду на ухвалення польським сеймом 26.09.1922 закону про т. зв. «воєводську автономію» для Схід. Галичини, Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії на прохання Варшави 14.03.1923 прийняла остаточне рішення про передачу Схід. Галичини під політ.-адмін. управління Польщі, поклавши кінець дип. діяльності екзильного уряду ЗУНР, що саморозпустився 30.03.1923.

Дипломатія Західноукраїнської Народної Республіки (Західної Області УНР).

Згідно зі схваленим Українською Національною Радою (УН Радою) у Львові 13.11.1918 «Тимчасовим основним законом про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», територія ЗУНР охоплювала етнічні укр. частини колишніх австр. коронних країв Галичини й Буковини та угорських комі-татів Закарпаття. Відповідно до еволюції держ. статусу й гол. напрямів зовн. політики ЗУНР, її дипломатію доцільно поділити на 3 етапи: 1)9.11.1918-22.01.1919; 2)22.01.1919 - листопад 1919; 3) грудень 1919 - 14.03.1923. Заг. керівництво дип. діяльністю ЗУНР (ЗО УНР) здійснював Є. Петрушевич; оперативне - В. Панейко (9.11.1918-3.01.1919), Л. Цегельський (4.01-9.03.1919), М.Лозинський (10.03-17.04.1919), С. Витвиць-кии(18.04.1919 - січень 1921), К. Левицький (січень 1921 - 14.03.1923).

На 1-му етапі - самостійного існування ЗУНР - її дипломатія зосередилась на вирішенні трьох взаємопов'язаних питань: здобуття міжнар.-прав, визнання зах.-укр. державності на підставі «Чотирнадцяти пунктів» В. Вільсона й забезпечення її територ. цілісності; налагодження добросусідських відносин із суміжними д-вами - Чехословацькою Республікою, Угорщиною та Румунією; політ, об'єднання з Наддніпрянською Україною. Міжнар. становище ЗУНР значно ускладнювалось укр.-польською б-бою за Львів, яка розпочалась 1.11.1918 і швидко переросла в повномасштабну українсько-польську війну 1918-19 окупацією 6-12.11.1918 румунськими військами Півн. Буковини, рішенням міжнар. конференції русинів-емігрантів у Скрентоні (США) 12-18.11.1918 про входження Закарпаття на федерат, основі до ЧСР і вступом чеських військ 15.01.1919 до Ужгорода, а також однобічною орієнтацією галицьких лідерів на Австро-Угорщину й Німеччину під час Першої світової війни, що унеможливило офіц. зв'язки УНРади з урядами країн Антанти та США.

Оскільки в умовах ескалації бойових дій орг-ція центр, апарату дип. відомства ЗУНР виявилась проблематичною, головна увага приділялась заснуванню закорд. представництв і місій. У грудні 1918 Є. Петрушевич призначив своїм представником у Відні для Австрії й Німеччині М. Василька (австр. уряд був єдиним, що визнав легітимність зах.-укр. посольства на своїй території, Відень став центром усієї дип. діяльності ЗУНР, її делегати брали участь у роботі Ліквідаційної комісії для розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорської імп.), відвідав Прагу й Будапешт, де зустрівся з Президентом ЧСР Т. Масариком і Прем'єр-міністром Угорщини М. Каройї та створив дип. місії на чолі зі С. Смаль-Стоцьким і Я. Біберовичем. 30.12.1918 у Будапешті відбулись переговори щодо входження Півд. Закарпаття до ЗУНР шляхом проведення плебісциту під нейтральним наглядом, але угорський уряд погодився лише на прийняття закону про автономію «Руської Країни» (у травні - червні 1919 чеські війська повністю встановили контроль над регіоном).

Із метою подолання міжнар. ізоляції, наприкінці листопада 1918 уряд ЗУНР через брит. і амер. посольства у Швейцарії та Швеції звернувся з відп. нотами до Лондона й Вашингтона, а 3.01.1919 В. Панейко був призначений головою зах.-укр. делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20 і водночас заст. голови Надзвичайної дип. місії УНР Г. Сидоренка. Потреба одержання фінанс.-матеріал, й військ, допомоги від Великої України зумовила доручення УНРади Тимчасовому держ. секретаріату від 10.11.1918 вжити необхідних заходів для об'єднання (злуки) укр. земель в одну д-ву.

Цей процес дещо уповільнився у зв'язку з початком антигетьмансь-кого повстання під проводом Директорії та прагненням більшості нац. демократів лідерів ЗУНР - зберегти для неї якомога ширшу автономію, оскільки, на їхню думку, «східногалицьке питання» розглядалось Антантою та США як окрема міжнар. проблема й мало більше шансів на позитивне для ЗУНР розв'язання, ніж «загальноукраїнське».

.12.1918 у Фастові делегацією ЗУНР (Д. Левицький, Л. Цегельський) і членами Директорії УНР (В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвсь-кий, Ф. Швець) підписаний «Передвступний договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3.01.1919 він був одноголосно затверджений 1-ю сесією УНРади у Станіславі, 22.01.1919 у Києві урочисто оприлюднений Універсал Директорії УНР про злуку (Акт злуки УНР і ЗУНР 1919), схвалений 23.01.1919 Конгресом трудового народу України. Т. ч., на другому етапі своєї дип. діяльності зах.-укр. д-ва виступала як авт. складова Соборної України - Західна Область УНР, Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, Л. Цегельський був призначений товаришем мін. зак. справ УНР, обидві республіки мали створити спільний фронт на міжнар. арені, а їхні закорд. представництва - працювати в повному порозумінні у справах, що стосуються об'єднаної України; подвійність допускалась лише у випадках, коли того вимагали специфічні інтереси тієї чи іншої частини; для забезпечення інтересів ЗО УНР у кожній закорд. місії УНР гарантувалось місце радника галичанину.

Але досягти інтеграції двох держ. організмів, погодження й синхронізації їхньої дип. діяльності не вдалось, передусім тому, що керівники ЗО УНР здебільшого не бажали поступатись регіональними інтересами заради заг.-укр. справи. Переоцінивши тимчасові успіхи Галицької армії на польському фронті, дипломатія ЗО УНР відкинула посередницькі зусилля антантівської місії генерала Ж. Бартелемі (див. «Бартелемі лінія») та військ, делегації УНР С. Дельвіга, що значною мірою спричинилось до рішення Ради міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції від 25.06.1919 (того ж дня затвердженого Найвищою радою конференції) про дозвіл польським військам окупувати Схід. Галичину до р. Збруч. Помилкою була й відмова В. Панейка та С. Томашівського в липні 1919 взяти участь у роботі підкомісії конференції щодо вироблення політ, статусу Схід. Галичини. Набагато продуктивнішими залишались дип. стосунки ЗО УНР із ЧСР та Угорщиною: у березні - квітні 1919 торг, місія С. Вітика уклала торг.-екон. угоди з Будапештом і Прагою, за якими ЗО УНР мала отримати зброю, вугілля й пром. вироби в обмін на поставки нафти. Зах.-укр. представництво залишилось єдиним іноземним у Будапешті після комуніст, рев-ції 21.03.1919, проте коли Б. Кун неофіційно запропонував Я. Біберовичу посередництво в порозумінні між ЗО УНР і РСФРР, Державний секретаріат рішуче відмовився. Аналогічним чином Є. Петрушевич відкинув пропозицію X. Раковсь-кого від 9.05.1919 про перемир'я та спільний наступ проти Польщі й Румунії, натомість 30.05.1919 уряд ЗО УНР виніс на розгляд Паризької мирної конференції план розташування у Схід. Галичині й Буковині контингенту антан-тівських військ, а в разі неможливості - надання ЧСР мандата на окупацію регіону до остаточного вирішення «східногалицького питання». Протягом червня 1919 з Е. Бенешем у Празі й Парижі В. Темницьким і представником Є. Петруше-вича Т. Окуневським велись переговори щодо утворення (кон)федерації ЗО УНР і ЧСР, але керівництво останньої з огляду на позицію Антанти не відважилося на такий крок.

Небезпідставні побоювання, що Директорія УНР може піти на військ.-політ, союз із Польщею коштом відмови (нехай і тимчасової) від принципу соборності укр. земель, а також успіхи рос. контрреволюції та постійний тиск з боку Антанти підштовхнули дипломатію ЗО УНР до пошуків порозуміння з «білою» Росією на платформі федералізму. Ініціаторами пророс. орієнтації виступили В. Панейко, С. Томашівський і К. Левицький, які ще влітку 1919 увійшли у зв'язок із членами Російської політ, наради в Парижі. Ідея союзу з А. Денікіним поступово знаходила дедалі більше прихильників серед командування Галицької армії, що уклало 6.11.1919 перемир'я з Добровольчою армією й перейшло на її бік. 17.11.1919 з дозволу Є. Петрушевича в Одесі було підписано остаточний договір між представниками Збройних сил Півдня Росії й Начальної команди Галицької армії про перехід її в повне розпорядження А. Денікіна. Від'їзд Є. Петрушевича 16.11.1919 з Кам'янця-Подільського до Відня і формальний розрив ним Акта злуки на зборах депутатів УНРади 9-17.12.1919 започаткували останній етап дип. діяльності знову незалежної ЗУНР в умовах військ, окупації її території Польщею та невизначеності політ, статусу (за Сен-Жерменським мирним договором 1919 Австрія передала свої права суверенітету над Схід. Галичиною Антанті, а договір між останньою та Польщею, укладений 10.07.1920 на Спа конференції 1920, передбачав запрошення галицьких представників на спец, конференцію в Лондоні). Розраховуючи використати зацікавленість великих д-ав нафтою та концесіями у Схід. Галичині й брит.-франц. суперечності щодо повоєнної відбудови Центр.-Схід. Європи, 30.04.1921 Є. Пертушевич запропонував Антанті проект «Основ державного устрою Галицької Республіки», що мала стати «Швейцарією Сходу». Для популяризації ідеї самостійної та нейтральної Схід. Галичини екзильний уряд ЗУНР утримував дип. представництва й місії в 11 д-вах: Австрії (В. Сінгалевич), Бразилії (77. Карман-ський), Італії (О. Колесса, В. Бандрівський), Канаді (І. Боберський, О. Назарук), Німеччині (Є. Левицький, Я. Біберович), СІЛА (Ю. Бачинський, Л. Цегельський, Л. Мишуга), Угорщині (Я. Біберович), Франції й Великій Британії (С. Вит-вицький), Чехословаччині (С. Смаль-Стоцький, Є. Левицький), Югославії (Г. Микитей).

Зах.-укр. дипломатією також активно використовувались трибуни Ліги Націй та міжнар. конференцій, зокрема 8.11.1920 делегація ЗУНР подала до секретаріату Ліги Націй ноту з вимогами припинити польський окуп. терор у Схід. Галичині та допустити представників УНРади до участі в засіданнях Ради Ліги Націй під час обговорення «східногалицького питання»,26.12.1920 з аналогічною нотою до Ради звернувся Є. Петрушевич. Результатом цих демаршів стало одноголосне рішення Ради Ліги Націй 23.02.1921 про те, що Схід. Галичина знаходиться поза межами її фактичного окупанта - польської д-ви; визначення держ.-прав, статусу регіону передавалось Раді послів великих д-ав у Парижі. За наполяганням делегацій ЗУНР, 2-а і 3-я сесії Ліги Націй рекомендували великим д-вам звернути увагу на потребу негайного вирішення проблеми Схід. Галичини, а 10.05.1922 за підтримки Д. Ллойд-Джорджа «сіхднога-лицьке питання» було внесене до порядку денного Генуезької конференції 1922 (хоча, польському урядові за допомогою франц. та амер. делегацій вдалось не допустити його обговорення).

Паралельно активізувались закулісні дип. контакти між урядом ЗУНР і представництвами РСФРР та УСРР, за допомогою яких Є. Петрушевич розраховував актуалізувати «східнога-лицьке питання» на міжнар. арені й одержати політ, підтримку та фінанс.-матеріал, допомогу проти Польщі (кредит у 5 млн. нім. марок, зброя, орг-ція військ, бази над р. Збручем й утримання галицького легіону), а Кремль - перешкодити зміцненню «санітарного кордону». Під час Генуезької конференції Є. Петрушевич таємно зустрічався з X. Раковським, улітку 1922 - з Ю. Коцюбинським, а 4.01.1923 призначив Надзвичайну дип. місію до РСФРР і УСРР (Е. Брайтер та І. Коссак), яка провела переговори в Москві. їхнім результатом були ноти урядів УСРР і РСФРР д-вам Антанти від 12.03.1923, де попереджалось про невизнання встановлення будь-якого режиму в Схід. Галичині без завчасної згоди Харкова й Москви та опитування самого населення.

Але на той час міжнар. кон'юнктура для ЗУНР катастрофічно погіршилась унаслідок зближення зовн.-політ, позицій Франції та Великої Британії й Італії. Останні виявили готовність піти на поступки Парижу та Варшаві в питанні Схід. Галичини. З огляду на ухвалення польським сеймом 26.09.1922 закону про т. зв. «воєводську автономію» для Схід. Галичини, Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії на прохання Варшави 14.03.1923 прийняла остаточне рішення про передачу Схід. Галичини під політ.-адмін. управління Польщі, поклавши кінець дип. діяльності екзильного уряду ЗУНР, що самороз пустився 30.03.1923.


. Акт злуки 22 січня 1919р. і міжнародні аспекти діяльності соборної України


Акт злуки УНР і ЗУНР 1919 (Акт соборності України 22 січня 1919) - об'єднання в одне держ. утворення Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), які виникли на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій у результаті нац.-визв. б-би й рев. процесів.

Упродовж віків етнічні укр. землі, починаючи із занепаду Київської Русі, були роз'єднаними та входили до складу сусідніх д-ав - Литви, Польщі, Туреччини, Молдови, Угорщини, Мос-ковії. На поч. XX ст. вони знаходились у складі двох тогочасних найбільших материкових імперій - Російської та Австро-Угорської. Відновлення цілості нації, здобуття незалежності були можливі лише за умови істотних геополіт. зрушень, створення та зміцнення власної державності. Після повалення рос. самодержавства процеси нац. відродження призвели до утворення УНР у листопаді 1917. її лідери прагнули, не зазіхаючи на сусідні території, не заселені укр. людністю, на основі ґрунтовних наук, (етнографічних, статистичних) даних у ряді док-тів (3-й Універсал Центральної Ради тощо) чітко окреслити кордони своєї д-ви. Під час Брестських мирних переговорів 1917-18 делегація УНР домоглась ухвалення таємних протоколів, згідно з якими Холмщина й Підляшшя, окуповані на той час австр.-угорськими та нім. військами (на них претендувала Польща), мали бути включені до складу УНР. Уряд Австро-Угорщини взяв на себе зобов'язання до 20.07.1918 ухвалити закон про об'єднання в адмін. одиницю (коронний край) Схід. Галичини та Півн. Буковини як гарантію протидії польським зазіханням.

Однак австр.-нім. окуп. влада пішла на держ. переворот 29.04.1918 і відмовила режиму П. Скоропадського у виконанні брестських домовленостей із Центральною Радою. Тому опозиційний гетьманату Український національний союз виступив з ініціативою скликання 17.11.1918 у Києві Всеукраїнського нац. конгресу (із представництвом і від зах.-укр. теренів) для розв'язання найнагальніших питань заг.-нац. розвитку. Скликання Конгресу було властями заборонено, а створена УНС Директорія очолила антигетьманське повстання за відновлення УНР. У цей момент соборницький рух одержав новий імпульс, набувши двостороннього, зустрічного характеру. У процесі розпаду Австро-Угорщини восени 1918 на зах. землях була проголошена ЗУНР, яка відразу ж стала об'єктом польської агресії. Тому провід ЗУНР (Українська національна рада), опинившись у скрутному становищі (під натиском поляків одразу ж довелось відступати з власної території), змушений був форсувати кроки щодо об'єднання з відроджуваною УНР.

Проте повалення режиму П. Скоропадського затяглось і 1.01.1918 повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про май-Ібутнє об'єднання двох республік. У док-ті висловлювався «непохитний намір Західно-Ук-раїнської Народної Республіки злитись у най-коротшім часі в одну Велику державу з Українською Народною Республікою» - «намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина держ. цілости, в Українську Народну Республіку». Про зустрічний намір заявила й УНР. У док-ті зазначалось, що до практ. реалізації обопільного наміру ЗУНР одержує територ. автономію, межі якої мала виробити спец, комісія.

Усупереч прагненням керівництва ЗУНР, якнайшвидшій ратифікації Передвступного дог-ру перешкодив несприятливий хід воєнних дій. Зах.-укр. уряд змушений був невдовзі залишити Львів і переїхати спочатку до Тернополя, а згодом - до Станіслава. Саме там 3.01.1919 на першому ж засіданні УНРади була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, - зазначалось у ній, - виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку». Затвердивши Передвступ-ний договір, документ визначав, що до моменту скликання спільних Установчих зборів законодавчу владу на території колишньої ЗУНР має виконувати УНРада, а цивільну та військ, владу - Державний секретаріат. Із цілями урочистого нотифікування Ухвали УНРади, завершення оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового конгресу України до Києва була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом УНРади Л. Бачинським. До її складу ввійшли О. Бура-чинський, Д. Вітовський, С. Вітик, С. Витвицький, І. Мирон, Я. Олесневич, І. Сандуляк, Т. Ста-рух, В. Стефаник, Л. Цегельський та ін. - усього 36 чоловік. Делегація прибула до столиці УНР 18.01.1919, а наступного дня відбулась урочиста нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР з приводу об'єднання республік за участі президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили Директорії вірчу грамоту УНРади про об'єднання ЗУНР з Великою Україною. Були заслухані й, після обговорення, затверджені всі акти соборності, у т. ч. текст Універсалу Директорії.

Тим часом прагнення до соборності зростало, захоплюючи найвіддаленіші укр. землі, у т. ч. Закарпаття, що в той час стало об'єктом б-би відразу кількох д-ав за володіння краєм. Всенародні збори закарпатських українців, які відбулись у Хусті (21.01.1919) за участю 420 делегатів від 175 міських та сільських громад і понад 1,5 тис. чол. без мандатів, висловились за приєднання краю до соборної України. Представники ЗУНР (Л. Бачинський) і УНР (В. Винни-ченко) 22.01.1919 в урочистій обстановці вручили один одному соборні док-ти. В Універсалі Директорії зазначалось: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо й щастя всього її трудового люду». Наступного дня Трудовий конгрес України, заслухавши й обговоривши Акти соборності, схвалив їх, надавши їм законної юрид. чинності. ЗУНР офіційно оголошувалась Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР). Президент УНРади Є. Петрушевич незабаром був обраний до складу Директорії.

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну д-ву через ряд обставин не було доведено до кінця. Головна з них - скрутне становище, у якому незабаром опинились Директорія та її уряд, що були змушені під натиском рад. військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗОУНР. Півн. Буковину загарбала Румунія, Закарпаття окупувала Чехословач-чина, Схід. Галичина вела важку й нерівну б-бу проти агресії польських мілітаристів. Практично Ухвала УНРади від 3.01.1919 та Універсал Директорії від 22.01.1919 лише декларували проведення держ. об'єднання в майбутньому, що мали закріпити Всеукраїнські установчі збори, скликати які в тих умовах виявилось неможливим. До того часу встановлювався держ. зв'язок між двома укр. держ. орг-ціями, близький до конфедеративного, з окремими урядами, системами держ. адміністрації та збройними силами. Ця орг. окремішність збереглася навіть тоді, коли територію ЗОУНР було повністю окуповано польськими військами, а її уряд разом з армією опинились на теренах, підконтрольних безпосередньо Директорії. Усе зазначене негативно позначилось на заг.-укр. державотворчому процесі. Особливо ж згубними для долі соборної д-ви виявились протилежні зовн.-політ, орієнтації лідерів українства. Провід ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем прагнув будь-що завоювати прихильність Антанти, у волі якої було обмежити польські зазіхання. Зусилля в цьому напрямку врешті вилились у зрив єдиного фронту й перехід головної укр. формації - УГА - у табір союзника Антанти А. Денікіна - ворога будь-якої укр. державності, що стало справжньою катастрофою. А Директорія УНР під зверхністю С. Петлюри, не знаходячи міжнар. підтримки, дедалі зближалася з Польщею, яка не допускала перспективи будь-якої непольської влади на зах.-укр. землях. Безпосередньою реакцією на переговорний процес, що відбувався наприкінці 1919 у Варшаві між С. Петлюрою та Ю. Піл-судським і наочно виявляв тенденцію до відмови від укр. суверенітету над Схід. Галичиною, іншими зах. теренами на користь Польщі, стало одностороннє скасування зібранням членів УНРади та уряду ЗОУНР Акту злуки від 22.01.1919, відновлення старої назви практ. неіснуючого держ. утворення - Західно-Української Народної Республіки, яке відбулось 20.12.1919 У ВІДНІ.


. Місія С. Мазуренка до Москви


.01.-4.02.1919 за дорученням В. Винниченка та В. Чехівського була відряджена надзвичайна дипломатична місія на чолі із С.Мазуренко. Він вів у Москві українсько-російські мирні переговори 1919 щодо припинення агресії проти УНР та визнання її незалежності Кремлем. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Але ці пропозиції були блоковані більшовицькою стороною, що наполягала обмежитись угодою про спільну боротьбу з експедиційними військами Антанти, Військом Донським й А. Денікіним без визнання де-юре УНР. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, - 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Українська делегація, очолювана соціал-демократом Семеном Мазуренком, домоглася поставленої мети. Після тривалих дискусій Ленін схилив більшість керівних органів Компартії прийняти умови, висловлені українською стороною: самостійність і незалежність України було офіційно визнано у відповідній резолюції, а мирний договір підписали голова російського уряду В. Ленін та нарком іноземних справ Чичерін. З українського боку договір підписав керівник делегації С. Мазуренко і повідомив про це телеграфом Київ. Цей документ як акт державної ваги підлягав ратифікації Директорією.

Як стверджує Винниченко, повідомлення військовим телеграфом, яке надіслав С. Мазуренко, прийняв С. Петлюра, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору не відбулося. Намагання Мазуренка одержати відповідь були марними - ніякого погодження він так і не одержав, а тому вирішив повертатися в Україну, не довершивши важливої справи, щоб особисто вручити Директорії укладений договір. Але його... не пустили в Україну.

Коли в 1920 р. В. Винниченко проїздом із Відня в Україну зупинився в Москві, С. Мазуренко офіційно доповів йому і про підписаний договір, і про всі події, пов'язані з його підписанням та спробами подати на ратифікацію Директорії.


. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року


січня 1919 року УНР отримало ноту Паризької мирної конференції, звернуту до України, як і до інших держав, що утворились на території почилої в Бозі Російської імперії, з пропозицією скликати конференцію представників урядів, що виникли на території колишньої Росії. Конференцію пропонувалося провести на Принцевих островах (Туреччина), тих самих, де згодом на початку своєї еміграції оселиться висланий з СРСР Лейба Троцький, 15 лютого 1919 року. І доки тривали мітинг і парад та прийом з нагоди Акта Злуки, до Одеси вирушили представники поважної дипломатичної місії УНР - міністри Осип Назарук і Сергій Остапенко.

Вже наступного дня в Одесі розпочалися переговори цієї місії з начальником штабу французьких військ в Одесі полковником Полем Фрайденбергом. На переговорах йшлося про можливе порозуміння Антанти з Директорією УНР. Але триденні переговори так ні до чого і не привели. На думку української делегації, представник Франції запропонував абсолютно не прийнятні для уряду УНР умови: зміна складу Директорії, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери, над Україною встановлюється тимчасовий французький протекторат.

Подальший розвиток подій привів до певного уточнення позицій з обох боків. Цьому сприяло кілька факторів. Під тиском більшовицьких військ, побоюючись падіння Києва, вже 2 лютого Директорія та уряд УНР переїздять з Києва до Вінниці. Фрайденберг у свою чергу проводить телефонні переговори та консультації через пошту з своїм урядом та представниками інших країн Антанти - США, Великобританії, Італії. В результаті він отримує статус представника командування військ вже не лише Франції, а цілої Антанти і роль глави дипломатичної місії на переговорах з Україною. На переговори з союзниками премєр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з премєра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії, допомоги в боротьбі з більшовиками. Утопічність викладених претензій очевидна. У відповідь Фрайденберг несподівано заявив, що він уповноважений прийняти всі умови української делегації, але в такому разі УНР повинна виконати кілька умов Антанти. За виконання цих умов Українська Народна Республіка стає повноправним учасником Паризької конференції і отримує значний шанс на колективне визнання її державного суверенітету з боку держав-переможниць у Першій світовій війні.

А умови Антанти, викладені устами французького полковника, який, до речі, мав коріння в Галичині, були такими: виведення зі складу Директорії із пяти її членів чотирьох - Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця і Панаса Андрієвського, яких уряди Антанти вважали «занадто соціалістичними», навіть сповненими комуністичних ідей, заміна соціалістичного уряду Володимира Чехівського більш поміркованим, утворення української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, оскільки українські національні формування не мають необхідного досвіду ведення військових операцій, здійснення контролю Франції над українськими фінансами, оскільки вважали, що держава стоїть на межі краху, передача залізниць, де відбуваються військові операції, також під французький військовий контроль.

Зрештою, останні вимоги про контроль над фінансами і залізницями було знято. Лишилася вимога відставки Винниченка і Петлюри (на відставці Швеця і Андрієвського наполягали не так рішуче) і заміна уряду Чехівського. Ось тут і розгорнулося найцікавіше. Терміново були скликані засідання центральних комітетів двох українських соціалістичних лівих партій - Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії революціонерів-соціалістів. Вони після гострої дискусії ухвалили рішення, в якому «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликали з уряду і Директорії своїх представників.

Але ці представники повели себе зовсім по-різному. Володимир Винниченко заявив, що з огляду на державні інтереси і аби зберегти можливість міжнародного визнання України, він виходить зі складу Директорії. А ось Симон Петлюра 11 лютого звернувся з листом до ЦК УСДРП, в якому лише повідомляв, що тимчасово виходить зі складу цієї партії, але залишається на всіх державних посадах. Слідом за Петлюрою лише про вихід з своєї партії революціонерів-соціалістів заявив Федір Швець. Андрієвський взагалі ж зробив вигляд, що це його не стосується.

У 1919 році доскіпливих французів обдурити не вдалося. Фрайденберг писав своєму уряду: «Складається враження, що нас українці мають просто за дітей. Але хіба Петлюра змінив свої погляди, вийшовши із своєї соціалістичної партії? Події останніх тижнів, декрети їхнього уряду переконують, що цей вихід був лише формальним».

Українсько-антантівські переговори 1919 - низка заходів, здійснених Директорією УНР із метою досягнення визнання міжнародно-правового незалежності України з боку держав Антанти, нейтралізації рос. фактору в їхній схід.-європ. політиці та одержання підтримки в б-бі проти збройної агресії РСФРР. Оскільки Директорія прийшла до влади в результаті перемоги 14.12.1918 всенародного повстання проти гетьмана П. Скоропадського, організованого Українським національним союзом на чолі з Б. Винниченком, у лідерів д-ав Антанти склалось враження, що нова укр. влада є пробільшовицькою та здатною зруйнувати «санітарний кордон» проти радянської Росії у Схід. Європі за участі відродженої Польщі, Дону, Кубані й «білого руху». Суперечливими виявились і перші міжнар. кроки Директорії, що 19.12.1918 направила відверто недружню ноту урядам країн Антанти, у якій попередила, що «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман», і вимагала з'ясування від них «цілі висадження їхніх військ на Україні», здійсненого 15-17.12.1918 в Одесі без узгодження з Директорією. А вже через тиждень Директорія запевняла Антанту в своїх намірах виконувати «всі міжнародні зобов'язання», що успадковувались УНР від колишньої Російської імп. «пропорційно силам України».

Значною мірою це пояснювалось глибокими розбіжностями в укр. керівництві щодо пріоритетного зовн.-політ, курсу відновленої УНР: В. Винниченко й В. Чехівсь-кий виступали за порозуміння з ленінським урядом, їм опонував С. Петлюра. Але суперечності між франц. командуванням в Одесі й Добровольчою армією А. Денікіна та прагнення Парижа об'єднати всі антибільшовицькі сили у своїй «зоні відповідальності» (Крим й Україна), зрештою, змусили їх сприйняти Директорію УНР, що до лютого 1919 контролювала більшу частину України, як потенційного союзника. З іншого боку, для дипломатії УНР доби Директорії, з розгортанням наступу Червоної армії на Лівобережжі та з огляду на невдачу українсько-російських мирних переговорів 1919, порозуміння з Антантою набувало першорядного значення. Прибуття до Одеси 14.01.1919 головнокомандувача силами Антанти на півдні Росії генерала д'Ансельма і нач. штабу полковника А. Фрайденберга, які негайно позбавили коне, і дип. повноважень антиукр. налаштованого Е. Енно, уможливило початок переговорного процесу.

-19.01.1919 в Одесі відбувся перший тур переговорів між О. Трековим і д'Ансельмом, під час якого сторони проінформували одна одну про свої наміри. Франц. сторона у відповідь на прохання делегації УНР про надання підтримки з боку Антанти для опору більшовикам зажадала підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Ним стало зняття блокади Одеси укр. військами. 23-25.01.1919 в Одесі пройшов другий тур переговорів між А. Фрай-денбергом і місією УНР у складі О. Назарука й С. Остапенка, що мали від В. Винниченка інструкції погоджуватись на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох пунктів: у справі незалежності України та аграрної реформи. Франц. сторона зажадала: усунення від влади В. Винниченка і В. Чехівського за їх «збільшовичення» і тимчасового виходу з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»; створення для б-би з більшовиками 300-тис. армії під верховним франц. командуванням; залучення до її формування денікінських офіцерів; передачі під контроль Франції фінансів і залізниць УНР; припинення українсько-польської війни 1918-19; перенесення справи держ. незалежності України та її зах. кордонів на розгляд Паризької мирної конференції 1919-20; звернення Директорії до Франції з проханням встановлення над УНР протекторату. А. Фрайденберг відмовився від попереднього визнання УНР, наголосивши, що «ви надто маленька д-ва, щоб існувати самостійно». Після повернення місії 0. Назарука і С. Остапенка до Києва переговори в Одесі продовжував А. Галіп, до якого 28.01.1919 приєднався А. Марголін, що з метою активізації пошуків порозуміння запропонував франц. стороні принцип «федералізації знизу», «побудованої на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах старої Росії». Відп. декларація за підписами представників УНР, Білорусі, Дону й Кубані була передана військ, командуванню Антанти 5.02.1919 та дістала його схвалення. У розмові з рос. представниками А. Фрайденберг тоді заявив: «Формулу петлюрівців - через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації».

Наступна зустріч А. Фрайденберга з делегацією УНР (О. Греков, І. Мазепа, С. Остапенко і Ю. Бачинський) відбулась 6.02.1919 у Бірзулі (тепер Котовськ Одеської обл.). Укр. представники мали письмові повноваження на підписання угоди з Антантою за умови визнання нею самостійності УНР і допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію, забезпечення народного ладу й соц. реформ, визнання автономності Республіканської армії УНР і продовження б-би з більшовиками лише до етнографічних кордонів. Франц. сторона знову наполягала на формуванні поміркованішого уряду УНР й виході з Директорії С. Петлюри, а також звільненні заарештованих гетьманських міністрів, що було розцінено делегацією О. Трекова -Мазепи як втручання у внутр. справи України. Але вихід із Директорії В. Винниченка та призначення 13.02.1919 центристського уряду УНР С. Остапенка, катастрофічне становище на більшовицькому фронті як для українців, що втратили Лівобережжя й Київ, так і для фран-цузів, які були затиснуті повстанцями в трикутнику Одеса - Вознесенськ - Миколаїв, стимулювали відновлення переговорів. 14.02.1919 генерал Бертело, що прибув від бухарестської місії Антанти, прийняв в Одесі А. Марголіна і К. Мацієвича, а представник франц. військ, командування при Директорії у Вінниці капітан А. де Ланжерон надіслав С. Остапенку листа, в якому вказувалось на необхідність прийняття Директорією маніфесту про опіку з боку Франції та пропонувалось негайно прибути до Одеси комісії з підписаним док-том для детального врегулювання умов союзної угоди. 17.02.1919 Директорія ухвалила Декларацію, в якій просила представників франц. військ, командування «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній і фінансово-економічній впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками».

.03.1919 генерал д'Ансельм повідомив С. Оста-пенка, що Декларацію Директорії про встановлення над Україною франц. протекторату він надіслав генералу Бертело в Бухарест (проектовані умови угоди виходили за межі повноважень антантівського командування в Одесі й вимагали згоди з боку уряду Франції), а сам він, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», готовий, не чекаючи відповіді з Бухареста, надати певну реальну допомогу Директорії, як тільки з неї вийдуть С. Петлюра та П. Андрієвський. Проте ця вимога не була виконана, а франц. допомога так і не надійшла (десант в Одесі був настільки незначний, що через місяць не зміг утримати навіть саму Одесу). До того ж, після залишення Директорією й урядом УНР 6.03.1919 Вінниці та відступу до Жмеринки, а потім до Проскурова укр. армія переставала бути для антантівського командування принадним союзником. Наприкінці березня 1919 франц. представники в Одесі повідомили А. Марголіна, що переговори про союзну угоду за телеграфним розпорядженням із Парижа призупиняються. Через кілька днів відбулась евакуація антантівського десанту з міста.

55. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків


Варшавський договір УНР з Річчю Посполитою 1920 - пакет документів, що складався з: 1) Політичної конвенції між Польщею і УНР, підписаної 21.04.1920 у Варшаві міністром юстиції та керуючим МЗС УНР А. Лівиць-ким і керуючим МЗС Польщі Я. Домбським і 2) Військової конвенції, підписаної 24.04.1920 у Варшаві генерал-хорунжим Ген. штабу Армії УНР В. Сінклером, підполковником М. Дідковсь-ким і майором Війська Польського В. Славеком та капітаном В. Єндржевичем.

З геополіт. і військ.-стратегічного погляду УНР і 2-а Річ Посполита об'єктивно були зацікавлені у встановленні союзницьких відносин. Варшава у разі віднайдення Директорією УНР компромісного та прийнятного для обох сторін варіанта вирішення проблеми кордонів стала б не лише могутнім спільником України в б-бі зі спробами відродження «єдиної й неділимої» Росії (під керівництвом більшовиків чи лідерів білого руху) та ще одним ключовим осередком Балто- Чорноморського союзу, а й виступила б у ролі дип. «вікна в Європу» для УНР. «Начальник» відродженої Польської д-ви Ю. Пілсуд-ський і його прибічники - представники демокр. лівиці у Сеймі, зі свого боку, обстоювали ідею створення федерації з визволеними від рос. панування Україною, Білоруссю та Литвою, що призвело б до утворення «коридору», який мав оберігати 2-у Річ Посполиту від безпосередньої агресії з боку Кремля чи «білої» Росії, коли б остання перемогла в громадян, війні.

При цьому, на їхню думку, до Польщі мала відійти Холмщина, Зах. Волинь до р. Стир і Львівщина. Але впливова Національно-демократична партія Р. Дмовського, якій належала відносна більшість у Сеймі, вважала українців нездатними до самостійного держ. існування та прагнула інкорпорувати, крім Холмщини та Зах. Волині (до річок Случі й Горині), всю Схід. Галичину та Зах. Поділля (до річок Збруч і Смотрич), віддаючи перевагу на Сході безпосередньому кордонові Польщі з Росією. У Директорії УНР також не було єдності в питаннях польської політики, лише С. Петлюра чітко усвідомлював потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих зах.-укр. територій, що наприкінці 1918 - навесні 1919 вже були окуповані польськими військами. Є. Петрушевич, навколо якого гуртувалась абс. більшість галицьких політ, діячів, виступав проти будь-яких територ. поступок Польщі у Схід. Галичині. Його активно підтримувала значна частина наддніпрянського керівництва, що вважала відхід від етнічних кордонів зрадою укр. нац. ідеї й Акта злуки УНР і ЗУНР 1919. Усе це постійно зривало спроби С. Петлюри і посередницькі зусилля Антанти щодо припинення українсько-польської війни 1918-19 та переведення польсько-укр. суперечки в дип. площину.

Але з огляду на загальне погіршення військ. -політ, становища УНР і неминуче зіткнення з Добровольчою армією В. Май-Маєвського, 22.09.1919 на спільному засіданні Директорії УНР і Ради народних міністрів було схвалено рішення про відрядження до Польщі дип. місії на чолі з А. Лівицьким. Вона мала забезпечити визнання де-юре УНР Варшавою шляхом підписання коне, конвенції, що гарантувала б нац.-політ. та культ, права українців у Польщі та поляків в Україні; врегулювання спірних фінанс. питань, курсів нац. валют, проходження міждерж. кордонів. До складу місії увійшли й представники уряду ЗО УНР: С. Витвицький, А. Горба -чевський та М. Новаковський. За найгіршої ситуації дип. місія УНР могла піти на визнання втрати Холмщини й Підляшшя, і то умовно - до скликання укр. парламенту, що мав остаточно вирішити цю проблему; делегація А. Лівицького принципово не повинна була погоджуватись на належність Схід. Галичини Польщі з огляду на виключну компетенцію в цій справі Паризької мирної конференції 1919-20. Однак укладення командуванням Галицької Армії 5.11.1919 сепарат-ної угоди з білогвардійцями та її перехід у повне розпорядження А. Денікіна спричинило воєнну катастрофу УНР і змусило уряд останньої 15.11.1919 дати згоду на встановлення укр.-польського кордону по «Бартелемі лінії» й далі по р. Стир через Волинську губернію. Проте польська делегація на варшавських переговорах (28.10-22.12.1919, 11.03-21.04.1920) домагалася значно більших територ. поступок і забезпечення прав польських землевласників на Правобережжі. Після консультацій у Львові й Тернополі з провідними діячами УНР (члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець, а також В. Кедровський, М. Ковалевський, В. Старосоль-ський та ін.) А. Лівицький змушений був 2.12.1919 подати декларацію зі згодою на проходження укр.-польського кордону по р. Збруч і далі через півн.-зах. Волинь. Східногалицькі представники на знак протесту вийшли зі спільної місії. Дізнавшись про зміст декларації, Ю. Пілсудсь-кий того ж дня дав згоду на прийняття на контрольованій польськими військами територіях решток розгромленої денікінцями Армії УНР і її урядових установ, а також створення бази для їхньої реорганізації. УНР отримувала можливість транзиту будь-яких товарів через територію Польщі.

У ході подальших переговорів щодо п. 1 Політичної конвенції (лише він підлягав публікації) виявилися певні розбіжності в запропонованих сторонами формулах визнання УНР: делегація А. Лівицького наполягала на тому, що «Польща визнає УНР незалежною суверенною державою, з якою вступає в заприязні і добросусідські зносини, як з рівною стороною», а польським проектом передбачалось лише визнання де-факто. В остаточному варіанті делегації зійшлися на компромісній формулі: «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної УНР, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну владу УНР». Вдалося досягти компромісу й щодо визначення складу місцевої адміністрації на укр. території, зайнятих польським військом. Було вирішено, що «влада на дотепер занятих теренах, які, на підставі політичної умови, признаються УНР, полишається тимчасово в руках Польської влади, а Український уряд організує свій адміністративний апарат, і по мірі того організування, влада на тих теренах, по порозумінню з Польським урядом, переходить до рук Українського уряду» (п. 8 Військової конвенції). Але укр. сторона принципово відмовилась від запропонованої поляками в п. 2 проекту Політичної конвенції лінії міждерж. кордону, що прилучала до Польщі 7 із 12 волинських повітів. Лише під загрозою остаточного зриву варшавських переговорів 20.04.1920 нарада місії УНР ухвалила рішення підписати угоду в польській редакції п. 2 про міждерж. кордони. Проблема польського землеволодіння відносилась до компетенції майбутніх Українських установчих зборів (п. 6). Згідно з п. З Політичної конвенції польський уряд визнавав за УНР «територію на схід від кордону, зазначеного в артикулі 2-м», тобто від лінії р. Збруч - Вишегру-док - Кремінецькі узгір'я - Здолбунов - схід, адмін. межа Рівненського повіту - схід, адмін. межа Мінської губернії - р. Прип'ять «до кордонів Польщі 1772 (передрозборових), які Польща вже посідає, або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним». У разі військ, поразки УНР саме окреслені в п. З терени Правобережжя стали б осередком укр. державності. За даними МЗС УНР вона охоплювала б усю Подільську губернію й більшу частину Волинської та Київської, окремі повіти Мінської, Могильовської та Херсонської губерній, її площа перевищила б 160 тис. км2, а населення - 12 мли. чол. Цілком відповідав нормам міжнародного права і п. 4 Політичної конвенції, що зобов'язував обидві сторони «не заключати жадних міжнародних умов», спрямованих проти кожної з них. УНР зберігала повну суверенність у своїх зовн.-політ, справах, як на регіональному, так і заг.-європ. рівнях. Але польська сторона дістала суттєві переваги у Військової конвенції, зокрема бойові операції на Правобережжі мали відбуватись «по взаємному порозумінню начальної команди Польських військ і головної команди Українських військ», але «під загальним керуванням начальної команди Польських військ» (п. 3). Передбачались польський військ, контроль над укр. залізницями, участь польських офіцерів в орг-ції й становленні владних структур тощо. Уряд УНР мав забезпечувати польські війська продуктами харчування та гужовим транспортом (п. 6-8).

В. д. фактично так і залишився «персональним союзом» двох глав д-ав С. Петлюри і Ю. Пілсудського - та ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях (як таємна угода він не потребував ратифікації парламентами). Не став він і консолідуючим фактором, адже обидва лідери зіткнулись із потужною опозицією своїм планам усередині власних країн. Польські ендеки та центристські партії, які мали більшість у Сеймі, були стурбовані тим, що проукр. політика «начальника держави» лише антагонізує Москву, вважали наддніпрянських українців потенційними союзниками Німеччини та конкурентами в б-бі за Схід. Галичину й тому рішуче виступали проти підтримки укр. державності в будь-якій її формі. С. Петлюра, у свою чергу, потрапив під вогонь нищівної критики майже всіх відомих із дорев. часів діячів укр. руху (В. Винниченко, М. Грушев-ський, М. Шаповал та ін.), які вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України.

Ризький мирний договір 1921, на укладення якого укр. дипломатія вже не мала ані найменшого впливу, фактично скасував Варшавську союзну угоду, хоча Польща офіційно заявила про це лише 1923. Укр.-польський військ.-політ, союз виявився нетривким і під тиском непереборних зовн.-політ, і внутр.-політ, факторів протягом жовтня 1920-21 спершу формально, а потім і фактично розпався. Він був запізнілим принаймні на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Але водночас В. д. 1920 мав велике значення не лише для укр. народу, який завдяки допомозі з боку Польщі продовжував збройну б-бу за незалежну УНР до кінця 1921. Коли б не спільний укр.-польський опір улітку - восени 1920, то запланований Кремлем під гаслом «світової революції» похід на Польщу, Румунію та Німеччину виявився б цілком успішним і неминуче обернувся б трагедією для усіх цих країн та Європи В ЦІЛОМУ.


. Дипломатична діяльність УРСР в 1920-22рр.


Дипломатія УСРР. Радянська Україна була єдиною республікою договірної федерації 1919-22, яка широко користувалась правом здійснювати власну зовнішню політику, а саме: укладати договори міжнародні з д-вами, що визнали УСРР, відкривати власні торг, й дипломатичні представництва. Походження цього феномена пояснюється тим, що на чолі НКЗС УСРР 1919-23 перебував за сумісництвом голова Раднаркому X. Ра ковський, якого Кремль відрядив свого часу керувати Україною та якому цілковито довіряв. У тому, що УСРР дістала вихід на міжнар. арену, відіграли свою роль не тільки дип. здібності, зв'язки та особисті знайомства Раковського з багатьма європ. політиками, а й відсутність у нього коренів в укр. парт.-держ. середовищі. Вважаючи Раковського своїм, Москва могла не турбуватись про небезпеку пожвавлення укр. сепаратизму.

Уже на сер. 1919 НКЗС УСРР був розгалуженою установою у складі 9 відділів, зокрема дип.-конс, прав., інозем. агентств, дипкур'єрів, загального, інформаційного, архівного. Перша місія дипломатична УСРР у складі Ю. Коцюбинського (голова), В. Ауссема і В. Ляха була утворена при уряді РСФРР на поч. січня 1921. 14.01.1921 представник УСРР на Ризькій мирній конференції 1920-21 Е. Квірінг надіслав на розгляд політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку «Про дипломатичні представництва УСРР», у якій пропонував їх відкрити у Польщі, країнах Балтії та д-вах, де розташовувались етнічні укр. землі й де була зосереджена укр. еміграція, зокрема в Чехословаччині, Румунії та Австрії. Щодо інших країн було висловлено побажання, щоб представники НКЗС УСРР працювали в рос. посольствах у ранзі радників або секретарів. Свої пропозиції Е. Квірінг мотивував тим, що «ми не можемо відвовлятися від самостійних посольств УСРР, оскільки передача повноважень УСРР російським послам означала б для цих держав фіктивність усіх розмов про суверенну Україну, давала б дуже сильну зброю нашим ворогам». Тобто, йшлось про елементарний камуфляж, витіснення зі свідомості зах. політиків «тіні уряду УНР», яка продовжувала існувати у вигляді його дип. представництв при більшості урядів європ. д-ав. ЦК КП(б)У підтримав цю пропозицію та видав директиву щодо можливих керівників укр. рад. дип. представництв.

А вже 14.02.1921 Ю. Коцюбинський та спец, посланник уряду УСРР Ф. Кон уклали в Москві перший у короткій історії незалежної дипломатії УСРР договір про встановлення дипломатичних відносин із Литвою. 3.08.1921 УСРР уклала мирний договір із Латвією, а 25.11.1921 - з Естонією, того ж року її повноважним представником у країнах Балтії було призначено колишнього лівого есера й наркома юстиції УСРР Є. Тер-лецького, а послом у Варшаві - колишнього боротьбиста О. Шумського. У грудні 1921 Повноважним представником УСРР в Австрію направлено Ю. Коцюбинського. Після злиття в єдине представництво дип. місії УСРР в РСФРР і повноважного представництва УСРР у справах народного госп-ва керівник останнього М. Полоз очолив цей об'єднаний орган. Дип. зв'язки УСРР з іншими д-вами давали можливість налагоджувати екон. співробітництво. За ініціативою X. Раковського у складі РНК УСРР було утворено наркомат зовн. торгівлі, а з кінця 1921 утворено експортний фонд в 60 млн. крб. золотом. Голова укр. уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ, до сфери інтересів якого увійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, балканські д-ви.

Із 1922 ініціативи уряду Раковського в галузі зовн. відносин все частіше не знаходять підтримки у Кремлі, який все частіше діє у протилежному напрямі. Зокрема, УСРР не дозволили відкрити повноважне представництво в Італії, на поч. квітня 1922 укр. уряд змушений був ліквідувати свою дип. місію в країнах Балтії. Щоправда, у вересні 1922 Москва прийняла рішення про заснування укр. місії в Туреччині, а в листопаді 1922 відкрито місію УСРР у Німеччині, її очолив М. Левицький, який до цього керував місією УСРР у Празі. Однак ще 18.10.1922 у зв'язку з утворенням майбутньої союзної д-ви ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС» і доручає заст. наркома закорд. справ УСРР В. Яковлєву розпочати переговори з НКЗС РСФРР про об'єднання наркоматів. Таке рішення, як і постанова сесії ВУЦВК про намір України ініціювати утворення Союзу РСР, зі слів останнього посла УСРР у Польщі М. Хур-гіна, стали повною несподіванкою для тих країн, із якими Україна підтримувала дип. відносини. У серпні 1923 консулати й дип. служби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС. Остаточно апарат НКЗС УСРР припинив своє існування 20.09.1923, натомість при уряді УСРР було створено представництво уповноваженого НКЗС СРСР, яке очолив О. Шліхтер.

Деякий час ще за інерцією представники парт.-держ. номенклатури УСРР були представлені в союзних повпредствах Польщі, Австрії, Німеччини, Великої Британії, Франції та інших країн, як правило, на посадах радників посольств або торг, представників. Так, П. Жигалко протягом 1924-27 працював торгпредом у Німеччині, Новаковський, а потім Барський - у Лондоні, М. Лебединець - у Польщі, а М. Калюжний 1926 був призначений радником посольства СРСР у Празі, представляючи інтереси УСРР. У 1930 Радянська Україна мала своїх радників у складі посольств СРСР у Польщі, Чехословаччині та Німеччині та власного консула у Львові.


. Входження УРСР до складу СРСР і звуження можливостей для зовнішньо-політичної діяльності


Курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів - від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин).

грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, «добровільно» передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.


. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру УНР в екзилі


-21.11.1920 Державний Центр(ДЦ) УНР змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі. Залежно від місця перебування, структури й зовнішньо-пол. стратегії ДЦ УНР в екзилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди:

) 1921-1923

) 1924-1940

) 1948-92

Під час першого періоду ДЦ УНР жив надіями на швидке повернення на батьківщину, розраховуючи на організацію загально - народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дипломатична діяльність була спрямована на здобуття міжнародного визнання УНР і пошуки зовнішньої допомоги для продовження боротьби за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії і представництва в Австрії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Чехословаччині і Швейцарії. Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим обєктом його дипломатичної діяльності стали міжнародні форуми й організації, передусім новостворювана Ліга Націй. На першу її сесію в Женеві (листопад 1920) прибула урядова делегація УНР (Шульгин, Коваленко, Марголін), однак їм було відмовлено у вступі до організації з огляду на невизначеність внутрішньо - політичної ситуації.6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте формально зберегла за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 Шульгин направив голові 2ї сесії Асамблеї ліги Нації Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР, які рішенням ген. секретаря були опубліковані англ.. й франц. мовами та роздані ля ознайомлення делегатам. Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладанні ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ. еміграції власні повноважні представництва. Початок смуги міжнародного визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних західних держав, які шукали шляхи торгово-економічного зближення з Москвою, поглиблення суперечностей між різними угрупуваннями української політичної еміграції та загострення фінансових труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, та відїзд наприкінці 1923 р. С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (Лівицький і Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).

У другий, Варшавсько - Паризький період» ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив Лівицький, МЗС керували Шульгин та Прокопович) його орієнтація на західні демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувались на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних звязків із впливовими політ. колами зах. держав з метою ґрунтовного зясування перед ними колоніального, антидемократичного характеру сталінського режиму, а також цілей укр.. визвольного руху. Як і попереднього періоду, досить активною в цей час була дип. діяльність укр. ДЦ УНР в Лізі Націй. 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась економічна доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої А. Бріаном (мін. зак. справ Франції) Європейської федерації. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-1934 в Женеві, у якій містився протест щодо узурпації прав української нації делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30х.

Із початком Другої світової війни Лівицький був інтернований у Варшаві, керівництво перейшло до Прокоповича, він мав переховуватись в неокупованій частині Франції, а Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання Лівицьким 10.06.1948 Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєднались керівники емігрантських укр. політ. партій. Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та налагоджував міжнародні звязки з впливовими політ. і науковими колами; підтримував контакти з осередками української діаспори, брав активну участь у роботі міжнародних конференцій.

.08.1992 М. Плавюк ( як правонаступник голови) передав президентові України Л. Кравчуку Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею УНР.

Дипломатія Державного Центру УНР В ЄКЗИЛІ. 14-21.11.1920 Державний Центр (ДІД) УНР (голова Директорії С. Петлюра, 65 депутатів Трудового Конгресу народу України, 14 членів Ради Народних Міністрів УНР. 1680 урядовців та більше 15 тис. козаків і старшин Армії УНР) змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі, маючи всі ознаки легітим-ності як із погляду міжнародного права, так і згідно із «Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» і «Законом про Державну Народну Раду УНР» від 12.11.1920. Залежно від місця перебування, структури й зовн.-політ, стратегії ДІД УНР в ек-зилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди: 1) 1921-23 («Тарнівський період»); 2) 1924-40 («Варшавсько-Паризький період»); 3) 1948-92. Під час першого періоду ДІД УНР (до 14.01.1922 його МЗС продовжував очолювати А Ніковський, потім Токаржевський-Карашевж, зовн.-політ, питаннями опікувався безпосередньо голова Ради Народних Міністрів А. Лівицький) жив надіями на швидке повернення на Батьківщину, розраховуючи на орг-цію заг. -народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дип. діяльність була спрямована на здо- буття міжнар. визнання УНР і пошуки зовн. допомоги для продовження б-би за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії й представництва в Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлів), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р Смаль-Стоцький), Польщі (Л. Ми-хайлов), Румунії (К. Мацієвич), Туреччині (В. Мур-ський), Франції (О. Шульгин), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). Після офіц. визнання УНР Аргентиною 5.02.1921 повіреним у справах до Буенос-Айреса 31.03.1921 було призначено М. Шумицького. З огляду на зусилля Франції щодо формування під своєю егідою блоку центр.-східноєвроп. д-ав (Польща й Антанта мала), що міг би слугувати «санітарним кордоном» від більшовизму та опорою проти нім. реваншизму, ДЦ УНР активно пропагував концепцію створення Балто-Чорноморського і/або Чорноморського союзів, де УНР мала відігравати ключову роль. Військ, поразка білої контрреволюції нарешті уможливила порозуміння ДЦ УНР із демокр. Росією в особі Російського політичного комітету Б. Савінкова та укладення Конвенції «Про міжнародно-правове об'єднання» між УНР і Донською демократичною групою 1921 сторін, а варшавська дип. місія УНР виступила посередником у розробленні аналогічної союзної угоди між орг-цією Б. Савінкова й Донською демократичною групою полковника М. Гнилорибова.

Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об'єктом його дип. діяльності стали великі міжнар. форуми й орг-ції, передусім новостворювана Ліга Націй, на 1-у сесію Асамблеї якої в Женеві в листопаді 1920 прибула урядова делегація УНР (О. Шульгин, О. Коваленко й А. Марголін), яка розгорнула активну видавничо-пропагандистську діяльність. Однак 25.11.1920 підкомісія «С», що розглядала кандидатури балт. республік, Грузії й УНР, відмовила їм у вступі до орг-ції з огляду на невизначеність внутр.-політ. ситуації; 6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте не базувала його на заг. принципі, формально зберігши за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 О. Шульгин направив голові 2-ї сесії Асамблеї Ліги Націй «Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР,які рішенням ген. секретаря орг-ції були опубліковані англ. й франц. мовами та роздані для ознайомлення делегатам. Опосередковано дип. діяльність ДЦ УНР на цьому терені здійснювалась і через Українське товариство прихильників Ліги Націй, а у квітні 1922 О. Шульгин і Р. Смаль-Стоцький зробили спробу зацікавити укр. питанням Генуезьку конференцію 1922.

Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладенні Ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ, еміграції власні повноважні представництва. Протягом 1921-22 послів УНР у Польщі, Німеччині, Австрії й Чехословаччині змінили відповідно повпреди УСРР О. Шумський, В. Ауссем, Ю. Коцюбинський і М. Левицький; найдовше (до 1924) функціонували дип. місії УНР у Парижі й Бухаресті та до 1926 - у Швейцарії. Початок смуги міжнар. визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних зах. д-ав, які шукали шляхів торг.-екон. зближення з Москвою, неспроможність відновити контроль хоча б над частиною нац. території (невдача Другого зимового походу Армії УНР у листопаді 1921, затухання повстанського селянського руху), поглиблення суперечностей між різними угрупованнями укр. політ, еміграції та загострення фінанс. труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, розформування військ, таборів Армії УНР у Польщі й ЧСР та від'їзд наприкінці 1923 С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (А. Лівицький і Р. Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).

У «Варшавсько-Паризький період» існування ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив А. Лівицький, МЗС керували 1926-36 і 1939-40 О. Шульгин та 1936-39 В. Прокопович) його орієнтація на зах. демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувалась на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв'язків із впливовими політ, колами зах. д-ав та їхніх союзників у Центр.-Схід. Європі з метою ґрунтовного з'ясування перед ними не лише антидемокр. й тоталітарного, але й колоніального характеру сталінського режиму, ознайомлення з цілями укр. визв. руху та переконання в доцільності відродження демокр. укр. державності як центр, ланки системи регіональної безпеки.

Колишні голови дип. місій УНР (А. Марголін, К. Мацієвич, В. Мурський, М. Славинський, 0. Шульгин) продовжували вести відп. роботу за місцем проживання. Восени 1926 А. Лівиць-кий поновив союзницькі зв'язки з Ю. Пілсудсь-ким, який повернувся до влади в результаті держ. перевороту 12-14.05.1926 і плекав ідею створення військ.-політ, блоку нових незалежних д-ав від Скандинавії до Туреччини. До початку Другої світової війни Східний відділ польського МЗС сприяв дипломатії ДЦ УНР, особливо в Парижі та Празі, а Другий відділ штабу військ, мін-ва УНР співпрацював з аналогічним підрозділом польського Генштабу в здійсненні розвідки на території УСРР, міністр інформації екзильного уряду Р. Смаль-Стоцький доклав чимало зусиль для зменшення напруги в польсько-литовських відносинах після анексії Варшавою Віденської області 24.03.1922. Звичайно, за таких обставин ДІД УНР не міг претендувати на зах.-укр. землі в складі 2-ї Речі Посполитої, обстоюючи нац.-персональну автономію укр. меншини, але принаймні двічі союзні стосунки з Варшавою псувались різкими протестами екзильного уряду УНР (1926-39 його очолював В. Прокопович): щодо «пацифікації» Схід. Галичини 1930-31 та у зв'язку із суверенізацією Карпатської України 1938-39.

Зручними каналами для встановлення зв'язків ДЦ УНР із франц. колами стали: комітет «Франція - Схід» («Ггапсе Огіепі»), до якого входили визначні франц. політики й дипломати, що спеціалізувались на проблемах Бл. Сходу та Центр.-Схід. Європи (з укр. боку його членами стали

. Косенко, І. Токаржевський-Карашевич, О. Шульгин і М. Шумицький); заснований 1930 клуб «Осередок Українських студій» , очолюваний відставним дипломатом Ферраном і І. Токаржевським-Карашевичем. Аналогічну установу - Болгарсько-українське товариство - було засновано в Софії з ініціативи представника екзильного уряду УНР М. Пара-щука. За участю О. Шульгина 1932 в болг. столиці було влаштовано урочисте відкриття пам'ятника М. Драгоманову. За допомогою прихильних до укр. справи брит. політиків (лордів Дікінсона й Ноель-Бакстона, членів палати громад Дж. Гілса та Дж. Мандера й інших) Р. Смаль-Стоць-кому вдалось створити Англійсько-український комітет, заходами якого 1935 була вндакі. брошура «Українське питання і його значення для Великої Британії». Для ознайомлення амер. громадськості з укр. проблематикою Р. Смаль-Стоцький використав канали очолюваного ним же у Варшаві осередку «Прометеївського руху*. унаслідок чого 29.10.1929 сенатор Р. Коупленд поставив на засіданні відп. комісії Сенату США питання про визнання екзильних урядів УНР і Грузинської Демократичної Республіки у формі призначення для зносин із ними спец. амер. представників, що мало певний пропагандистський ефект. Наприкінці 30-х XX ст. Р. Смаль-Стоцькому вдалось увійти в приязні стосунки з послом США у Варшаві А. Бідлом і забезпечити передачу президенту Ф. Рузвельту ноти В. Про-коповича від 9.11.1937 і телеграми А. Лівиць-кого від 20.02.1939 з пропозицією, щоб уряд США зажадав негайного виведення з України «окупаційних московських військ».

Як і попереднього періоду, досить активною напр. 20-х - у 30-і була дип. діяльність ДЦ УНР у Лізі Націй, на ім'я голови Асамблеї та Ради якої за підписами В. Прокоповича й О. Шульгина надсилались меморандуми, листи та заяви з приводу тих чи інших питань. Зокрема, 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР «У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась екон. доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої франц. мін. зак. справ А. Бріаном Європ. федерації. До урядового меморандуму О. Шульгин доклав свого листа від 10.09.1930, у якому звертав увагу лідерів Заходу на порушення військ.-політ, й госп. рівноваги в Європі внаслідок відновлення Російської імп. у формі СРСР та здійснення ним курсу на світову рев-цію каналами Комуністичного Інтернаціоналу. Коли ж під тиском лівих сил Ліга Націй змушена була запросити СРСР до участі в обговоренні проекту А. Бріана й М. Литвинов 18.05.1931 з'явився на засіданні Європ. комісії в Женеві, О. Шульгин заперечив його право говорити від імені України та викрив імперську сутність політики Кремля. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-34 в Женеві, у якій містився протест щодо «узурпації прав української нації» делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. 25-27.09.1933 О. Шульгин вручив головам Ради Ліги Націй і 14-ї сесії Асамблеї листи у справі голодомору в УСРР із закликом організувати міжнар. допомогу голодуючим. Попри формальний опір секретаріату, голова Ради Ліги Націй Мовінкель порушив проблему на приватному засіданні, що ухвалило звернутись у справі допомоги до Міжнародного к-ту Червоного Хреста. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30-х.

Із початком Другої світової війни А. Лівиць-кий був інтернований у Варшаві, керівництво ДЦ УНР перейшло до В. Прокоповича. Після взяття вермахтом Парижа він змушений був переховуватися в неокупованій частині Франції, а О. Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання А. Лівицьким 10.06.1948 в Аугсбурзі (Зах. Німеччина) Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєдналися керівники емігрантських укр. політ, партій. За міжнар. діяльність у реформованому ДЦ УНР відповідали президент УНР в екзилі як правонаступник Голови Директорії (1948-54 - А. Лівицький, 1954-65 - С. Витвицький, 1967-89 - М. Лівицький, 1989-92 - М. Плав'юк) і голова уряду УНР (1948-52 -1. Мазепа, 1952-53 - С. Баран, 1954 - С. Витвицький, 1954-57 С. Созон-тів, 1957-67 - М. Лівицький, 1967-69 - А. Фіголь, 1969-72 - С. Довгаль, 1972-74 - В. Федорончук, 1974-80 - Т. Леонтій, 1980-89 - Я. Рудницький, 1989-92 - І. Самійленко). Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період засобами «персональної дипломатії» продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та історію нац.-визв. змагань укр. народу; налагоджував міжнар. зв'язки з впливовими політ, і наук, колами; через свої представництва підтримував контакти з осередками укр. діаспори; брав активну участь у роботі міжнар. конференцій (так, віце-прем'єр екзильного уряду УНР І. Самійленко 1987 був рад-ни-ком Комісії Конгресу США у справі голодомору в Україні 1932-33). Згідно з постановами 10-ї сесії УНР від 19.06.1989 та Надзвичайної сесії 14-15.03.1992 М. Плав'юк передав 22.08.1992 Президентові України Л. Кравчуку «Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що «проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступ-ницею УНР».останніх можна визначити низку суб'єктів зовн.-екон. діяльності. Із цих позицій конкретний її зміст полягає у міжнар. госп. діяльності суб'єктів різного рівня, яка характеризується заздалегідь виваженим розрахунком і спрямована на досягнення поставленої мети. У практ. площині Д. є. знаходить свій прояв у сукупності екон.-прав. норм, принципів, методів, форм, інституційних інструментів, вартісних важелів, які використовуються операторами при здійсненні міжнародних економічних відносин. Д. є. - багатогранна діяльність, яка в сучас. умовах розвивається на двосторонній та багатосторонній основах і функціонує на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях, відповідно віддзеркалюючи матеріал, інтереси міжнар. екон. та валютно-фінанс. орг-цій, регіонів, д-ав, галузей нац. економіки, транснаціональних корпорацій, госп. об'єднань, підприємств. З точки зору об'єкта Д. є. зорієнтована на реалізацію зовн.-торг. зв'язків, міжнар. валютно-фінанс. та виробничих відносин, екон. стосунків у сфері реалізації сукупного екон. та наук.-техн. потенціалу країн світу, вирішення глобальних Проблем.


. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії, та Чехословаччині в контексті міжнародного життя


Ще всередині 1922р. польське посольство в Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на словянський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи римського щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки Шептицького (митрополит УГС) та уряду ЗУНР.

У цей період змінює акценти у свій політиці щодо укр.. земель і Англія. На початку 1923 р. за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході, англійський уряд погодився на анексію Східної Галичини Польщею (союзницею Франції).

.03.1923 в Парижі зібралася рада послів Англії, Франції, Італії, Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Не зважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питані, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) не змінювалася. Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський курс стала активна протидія, що виявлялася в різних формах. Найвпливовішими чинниками, що забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі, таємний Український університет та НТШ, греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом, ОУН- чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

В українських землях, підвладних Румунії, наростав політичний рух. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

Комуністична партія Буковини. Боролася за воззєднання з радянською Україною.

Українська національна партія. Виступала за компроміс з існуючим режимом.

Революційний, або національний табір. Сформувався в середині 30х років.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Чехізація йшла в Закарпатті, так за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 шкіл.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в помякшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорстокій формі виявилися в українській політиці Румунії.


. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи


Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали визнавати його не лише де-факто, але й де-юре. Приклад подала Великобританія. Загалом 1924 р. увійшов в історію як рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Але це зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській владі сил. Вони дуже активно спряли українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві.

Англійців найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану Чорноморську Антанту» , до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще в 1918 Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР та приєднання її до Німеччини.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. ((Заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі )) Ці плани ґрунтувалися на українському питанні, без розвязання якого не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

На новий рівень міждержавних відносин вийшло українське питання в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні держави розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. У цих планах чільне місце посідало деклароване прагнення створити незалежну українську державу, яке всебічно рекламувалося. Значно посилилася підтримка уряду УНР, багатьох емігрантських організацій.

Як підкреслював премєр УНР Левицький у своєму листі Токаржевському, українським питанням цікавляться майже всі європейські держави…Воно стало проблемою європейської політики».

Отже, за перші десятиріччя свого існування УСРР зуміла подолати опір різних сил щодо її визнання, змогла налагодити нормалі дипломатичні відносини з більшістю провідних європейських держав. Змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж усього довоєнного періоду, воно використовувалося різними політичними силами за кордоном передусім для задоволення їхніх власних інтересів.


. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни


Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання:

Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові.

Друга група - Англія, Франція, частково США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група - Німеччина, яка, борючись за життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920, домагалася повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Українське питання у структурі міжнародних відносин напередодні Другої світової ВІЙНИ. Зах. лідери в особі Д. Ллойд Джорджа та Ж. Клемансо, перебравши на себе керівництво Паризькою мирною конференцією 1919-20, відкинули « Чотирнадцять пунктів» В. Вільсона, який пропонував облаштувати кордони повоєнної Європи за принципом права націй на самовизначення (п. 9, 14). Відмова від урегулювання територ. проблем на цих засадах призвела до вкрай несправедливого встановлення кордонів переможених і новоутворених у підсумку Першої світової війни д-ав. Чимало народів залишалися розподіленими між кількома країнами. Так, на території Польщі опинилося бл. 2 млн., а на території Чехословаччини - понад 2 млн. німців. Більше як 2 млн. угорців відійшли до складу споконвічно ворожого їм Румунського королівства, а також до раніше пригнічуваного угорською короною півд.-слов. анклаву, що став частиною Королівства сербів, хорватів і словенців. Але в найгіршому становищі опинився укр. народ. Зацікавлені у створенні на схід, кордоні Німеччини сильної польської д-ви як нової противаги Берліну після більшовизації Росії та її зближення з режимом Веймарської республіки, лідери Антанти віддали Варшаві Схід. Галичину, Зах. Волинь, Холмщину, Берестейщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину. Після завершення польсько-укр.-рос. війни 1920-21 за Ризьким мирним договором 1921 Наддніпрянщина залишилася в складі більшовицької Росії. Поряд з тим, значні території України відійшли до Румунії (Півн. Буковина, Хотинщина, Півд. Бессарабія) та новоутвореної Чехословаччини (Закарпаття). Схід.-укр. землі було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відмежування від власне України територій, населених переважно українцями на Дону, Кубані, Півн. Кавказі, у Воронезькій, Курській, Орловській та Бєлгородській губерніях, на Слобожанщині. Виходячи з наполегливих прагнень укр. етнічного населення цих територій возз'єднатися з єдинокровними українцями, уряд УСРР 1924 запропонував врегулювати прикордонні проблеми України з РСФРР та БСРР. З цією метою під головуванням голови ЦВК Білорусії А. Черв'якова було утворено тристоронню комісію у складі представників України, Білорусії та Росії. Однак справедливі вимоги білорусів та українців наштовхнулися на жорсткі імперські позиції рос. делегації. Зрештою, очолюване Й. Сталіним політбюро ЦК ВКП(б) перебрало на себе повноваження цієї комісії. У підсумку значні території з переважно укр. населенням було відокремлено від України і приєднано до сусідніх республік. Після призупинення політики українізації (коренізації) асиміляційна політика рад. влади розгорнулася на цих теренах з особливою силою. Що ж до територій власне УСРР, то до всіх її індустріальних центрів і цілих регіонів (Подніпров'я, Донбас, Харківщина, Одещина) посилилося централізоване переселення робочої сили та інтелігенції з глибинних районів Росії, аби докорінно русифікувати такі великі пром. центри України, як Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Одесу.

З усіх укр. теренів, що через ті, чи інші причини опинилися в межах сусідніх д-ав, найбільш помірковану асиміляційну політику до 1939 проводив чехословацький уряд Т. Масарика та Е. Бенеша в Підкарпатській Русі (Закарпатті). Коли ж після Мюнхенської угоди 1938 почався процес федералізації ЧСР, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) одержала автономію. її уряд очолив депутат проугорської фракції чехословацького парламенту А. Бродій. У самій же Карпатській Україні точилася гостра б-ба між пропольськими, проугорськими та нац.-патріотичними політ, угрупованнями. За Віденським арбітражем 1938 від Карпатської України було відчленовано найбільш індустріально розвинуті Мукачівський, Берегівський та Ужгородський райони. Новий уряд Карпатської України очолив укр. патріотично налаштований культур, та реліг. діяч А. Волошин. З окупацією 15.03.1939 Богемії та Моравії нім. військами і утворенням т. зв. протекторату та створенням незалежної Словацької держави, скликаний у Хусті Сойм проголосив самостійну д-ву Карпатську Україну на чолі з Президентом А. Волошиним з усіма суверенними атрибутами (гімн, герб, прапор). Нова д-ва одразу стала об'єктом агресії з боку союзної нацистській Німеччині Угорщини. Для захисту своїх кордонів уряд Карпатської України з юнацьких загонів «пластунів» та «соколят» утворив Карпатську Січ, до якої масово почали вступати добровольцями галичани та укр. емігранти, колишні вояки УСС та УГА, інтерновані вояки Армії УНР. Визначну роль в орг-ції та вишколені вояків Карпатської Січі відіграв майбутній головком УПА і військ, міністр Української Головної Визвольної Ради Р. Шухевич. ОУН вбачала в Карпатській Україні далеку перспективу поширення незалежних держ. тенденцій і на решту розчленованих чотирма д-вами укр. земель. Сама згадка про можливість утворення укр. самостійної соборної д-ви викликала лють як нацистів, так і польського «санаційного» уряду, а також більшовицьких вождів. У своїй доповіді 18-у з'їзду ВКП(б) Й. Сталін виявив цілковиту незаінтересованість в існуванні Карпатської України як держ. утворення, скориставшись чим М. Горті в сер. березня 1939 окупував самопроголошену країну.

Особливе місце Україна посідала в агресивних планах нацистської Німеччини та її союзників - Румунії, Угорщини та Словаччини. У нацистського керівництва не було єдиного підходу щодо майбутнього України в разі нім.-польських та нім.-рад. зіткнень. Головний фахівець нацистської партії зі схід, питання А. Розенберг виходив із необхідності утворення самостійної, союзної Німеччині, Української держави. Спільно з В. Канарісом він ініціював формування на території Німеччини дружин укр. націоналістів (ЦУН) «Нахтігаль» («Соловейко») і «Роланд» як майбутніх агентурних підрозділів. Інакшої думки щодо майбутнього України був А. Гітлер. Україна цікавила його лише як екон. доважок до Третього рейху та гігантська територія для колонізації майбутніми завойовниками. Самих же українців чекала доля перетворення на дешеву робочу силу. У складних переговорах між Ф. Шуленбургом і В. Молотовим, що передували підписанню німецько-радянського пакту про ненапад 1939, укр. питання посідало одне з чільних місць. Прагнучи відтягнути кордон якомога далі на Захід від Москви, В. Молотов неодноразово акцентував на необхідності приєднання до СРСР укр. земель, що входили до складу Польщі та Румунії. При цьому він наголошував, що в разі відмови нім. сторони надати перевагу Радянському Союзу у сфері впливу на Буковину та Бессарабію, це викличе неабиякий спротив укр. нац. елементів, в т. ч. у Верховній Раді СРСР. В. Шуленбург згодом писав, що він марно шукав у кремлівських коридорах те могутнє укр. лобі, на яке натякав йому Молотов у своїх домаганнях не тільки на Бессарабію та Півн. Буковину, а й на Півд. Буковину. Стурбована необхідністю захисту нафтових родовищ Румунії нім. сторона погодилася віддати Радянському Союзу від Румунії лише Бессарабію, що й було зафіксовано в таємних протоколах до Пакту про ненапад. Отже, укр. питання посідало одне з провідних місць в агресивних намірах тоталітарних режимів А. Гітлера та Й. Сталіна. До них долучався і третій диктатор - Б. Муссоліні, який у своїх планах поширення фашистської експансії на Балкани та Причорномор'я також сподівався на прилучення бодай частини України до відтворюваної ним у мріях Великої Римської імп. Вступаючи до італійсько-німецького договору 1939 (осі Рим - Берлін - Токіо) виторгував собі південь України «Трансністрію» і румунський диктатор Йон Антонеску. Що ж до оборонців демокр. прав і свобод (Я. Чермберлен, Е. Даладьє та Ф. Рузвельт), то вони у своїх передвоєнних дип. кроках, як і їхні попередники - творці Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, цілковито ігнорували укр. питання.


. Мюнхенська угода 1938 р. Карпато-Українська держава


Мюнхенська угода про розчленування Чехословаччини шляхом передачі Німеччині прикордонної Судейської області, де німецькомовне населення складало більше 3 млн чоловік, була підписана 29.09.1938 главами урядів Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії на конференції, що відбувалась у Мюнхені 29-30 вересня 1938 р.

Намагаючись відштовхнути від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову. Вона поклала початок руйнації Чехословацької держави. Питання подальшої долі Закарпатської України стало однією з головних складових цієї проблеми. Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України демонстрували Угорщина та Польща. Угорщина домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, а кінцевою метою бачила приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом інтермаріум» (блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями) і стати важливим субєктом європейської політики.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшливого мюнхенського удару, чехословацький уряд пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. 11 жовтня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд карпатської України. Премєр-міністром став гова Автономно-землеробського союзу Бродій, а до складу уряду увійшли Бачинський, Денщик, Волошин, Ревай, П'єщак. Згодом, у лютому 1939 відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А.Волошина її президентом. Творці нової держави планували обєднання її з Києвом, створення Великої України», яка стала б висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом. Керівники та ініціатори створення Карпатської України щиро вірили , що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане, до речі, перед усім світом.

Гітлерівці, санкціонувавши створення карпатської України, планували утримувати цим в руках і Польщу, і Угорщину.

Зваживши загарбницькі намагання нацизму, європейські лідери сподівалися відвернути його від своїх країн, спрямувавши на СРСР та Україну. Але раптом Гітлер кардинально змінив свої плни. Він зрозумів, що час для нападу на СРСР ще не настав (Німеччина не була достатньо підготовлена) , а тому загравати з тими, хто чекав на Велику Україну», передчасно. Краще було віддати Закарпаття повністю Угорщині і таким чином міцно привязати її до себе. Тому 12 березня 1939 року Гітлер запросив угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. І 15 березня 1939, коли сейм проголосив самостійність Карпатської України стало останнім днем її існування. Під прикриттям цієї акції Німеччина за мовчазною згодою західних держав остаточно захопила Чехословаччину.

Мюнхенська угода 1938 про розчленування Чехословаччини шляхом передачі Німеччині прикордонної Судетської області, де німецько-мовне населення складало бл. 3,2 млн. чол. Була підписана 29.09.1938 главами урядів Великої Британії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), Німеччини (А. Гітлер) та Італії (Б. Муссоліні) на конференції, що відбувалась у Мюнхені 29-30.09.1938 в умовах загрози з боку Берліна розпочати воєнні дії в разі відмови чехословацького уряду прийняти його вимоги. Представників Чехословаччини, які не були допущені до обговорення тексту М. у, ознайомили з нею лише 30.09.1938. Уряд Чехословаччини підкорився ухваленому в Мюнхені диктату 4-х держав-учасниць. М. у. вимагала від чехословацького уряду забезпечити до 10.10.1938 евакуацію переданих Німеччині територій із збереженням неушкодженими всіх побудованих на них з допомогою франц. спеціалістів військ, укріплень та споруд. Одночасно Чехословаччина також мала задовольнити територ. претензії, які за підтримки Німеччини висунули Польща (Тушинська Сілезія) та Угорщина (Півд. Закарпаття), що дозволило Гітлеру виправдовувати анексію Судет міжнар. характером вимог до Чехословаччини. 1.10.1938 розпочалась окупація Судетської області військами вермахту, внаслідок чого Німеччина збільшила за рахунок Чехословаччини свою територію на 1/5, населення - на 1/4, отримала майже 50% підприємств чехословацької важкої промисловості. М. у. стала апогеєм англ.-франц. «політики умиротворення», завдяки якій в ІІ-й пол. 1930-х гітлерівський режим під гаслом об'єднання територій проживання німецькомовного населення в єдиному Рейху зміг здійснити ревізію Версальського мирного договору 1919 і встановити нім. гегемонію в Європі. Незважаючи на те, що в Додатку до угоди уряди 4-х держав-учасниць конференції підтвердили свої гарантії новим кордонам Чехословаччини проти неспровокованої агресії, рішення М. к. відіграли вирішальну роль в остаточній ліквідації Чехословаччини як незалежної д-ви в березні 1939. Ігнорування країнами Заходу позиції СРСР під час мюнхенських подій, підписання у вересні 1938 англ.-нім. та у грудні 1938 франц.-нім. декларацій, які були сприйняті рад. стороною як пакти про ненапад між ними, переконали Й. Сталіна в можливості підготовки Францією та Великою Британією змови з Гітлером за рахунок СРСР, що стало передумовою рад.-нім. зближення напередодні Другої світової війни та підписання німецько-радянського пакту про ненапад 1939. Остаточне юрид. скасування М. у. було здійснене 1973 в дог-рі між ЧССР та ФРН


. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 року на долю українців


Відхід від ідеї створення Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. Гітлер остаточно ліквідував Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. ((див. попереднє питання))

березня 1939 з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а воззєднання - приводом для стрибка на радянську Україну. Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії роти Франції та Англії, керівництво третього рейху « вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який уже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового союзу для війни».

серпня 1939 Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР та Німеччиною терміном на 10 років. Крім того, було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: У разі територіально - політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтерсів Німеччини та СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну «. Тобто відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування сфери інтересів».

Пакт Молотова- Ріббентропа став своєрідною точкою відліку процесу збирання» українських земель в межах однієї держави, що обєктивно було явищем прогресивним.


. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.


У центрі політичного життя західноукраїнських земель, стояли такі питання:

Визначення способів національного визволення України

Розбудова суверенної Украхнської держави

Утвердження справедливого соціально-економічного ладу.

Загалом на Західноукраїнських землях формуються дві провідні сили: ліві(комуністи) і праві(ті, що виступали за незалежність).

До правих можна віднести, сформовану на початку 40вих років, Організацію Українських Націоналістів. Спочатку очолювана Коновальцем, потім розділилася на дві течії: ОУН-М(більш помірковані) та ОУН-Б(революціонери).

ОУН-Б, очолювана Степаном Бандером, проводила активну діяльність з метою здобуття незалежності.

ОУН починає шукати допомогу саме у Німеччини, оскільки вона була найбільш ймовірним переможцем на той час. У березні 1942 року ОУН-Б провела забрання своїх прихильників і визначила основні засади діяльності:

ОУН бореться за незалежну Українську державу

За визволення поневолених Москвою народів східної Європи

За новий, справедливий лад на руїнах Московської імперії

Усі зусилля Проводу ОУН були направлені на «переконання Німецького уряду...визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини.

вересня 1939 року гітлерівське керівництво поширило звернення про плани створення незалежної держави під протекторатом Німеччини. Однак після перших успіхів німців на фронті(16 липня 1941) починають проявлятися справжні плани Гітлера, який діє за принципом «розрізати окуповану територію так, як нам це потрібно, щоб зуміти: панувати, управляти нею та експлуатувати»

Реакція на це була моментальною.

червня 1941 року ОУН проголошує незалежну Українську державу, без відома основного стратегічного партнера - Німеччини. Цим виявляє своєрідний опір. Президентом стає Степан Бандера, пр.мін - Ярослав Стецько.

Мета - Організувати і контролювати місцеву владу в новозайманих частинах України(західна), знайти в цих землях свідомих громадян.

Відповідно ця держава опиняється між двома вогнями: з однієї сторони ворожість до СРСР, з іншої до фашистської Німеччини. Сили протистояти у цієї держави не було. У тому ж 1941 році СС розстріляло значну частину прихильників ОУН(б) і в результаті держава припиняє своє існування.

Історичне значення:

Відіграло певну роль у становленні самобутньої та національно-свідомої української держави

Створила передумови для подальшого створення Укр. Держави.

На військовій арені 2 світової стала ідейним осередком саме української нації.


. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності ОУН-УПА


Ставлення нацистів до України і українців загалом

Гітлер порівнював процес освоєння України з винищенням словян в середні віки... Заява Коха «Ніякої вільної України не існує. Мета нашої роботи змусити цей народ прцювати на рейх, а не зробити іх щасливими», «Расово найпростіший німецький робітник в 1000 разів цінніший, порівняно з тамтешнім населенням»

Більша частина території західної України стає підвладною Німеччини. З неї формуюють рейхскоміссаріат, очолений Еріхом Кохом.

Окупація нацистського режиму відзначилася особливою жорстокістю та насильством у всіх сферах.

Економічна експлуатація.

Метою економічної діяльності на українських землях стало прагнення відновити тв обєкти, які потрібні Німеччині. Відтак:

Розвивається нафтова промисловість(для доставок у Німеччину)

Місцеве населення обкладається робочими повинностями, згідно до висловлвань Розенберга «Про обовязок та прац в окупаційних районах».

Механізм доставки різного роду економічних товарів(в тому числі і людської робочої сили) визначався Зеленою папкою Герінга - «Директивою про завдання»:

Людина, що не має рооти відправляється до Німеччини(Остарбайтери)

Здійснення спроби налагодження випуску промислової сировини

У сільському господарстві, колгоспи визнають ефективним засобом виробництва продукції для Німеччини.

Результати економічної експлуатації:

За 3 роки німці не змогли в значній мірі використати ресурси матеріальні. Найбільше їх досягнення це вивезення і використання остарбайтерів.

Політика в галузі культури.

Нацистчький режим визначив, що історичні та культкрні памятки на окупованих територіях не мають ніякого значення. Відповідно вони руйнуються.

Обмження освітнього рівня населення. Дозволені лише початкові школи (середні школи, університети ітд заборонені....)

Деякі культурні памятки вивезлися в Німеччину.

Нацистський терор в Україні

Терор проти євреїв. Винищення понад 850тис

Етнічний терор

Терор проти червонополонених (убито близько 1.5 млн)

Терор проти міського і сільського населення (терор голодом, розтріл заручників; в селах масові рухи опору дать привід для їх винищення- 215 сіл винищено)

Геноцид євреїв, як результат винищено понад 1 млн. Символом став Бабин Яр у Києві.

.09.1941 року починається розтріл у Бабиному Яру.

Цивільного населення втрачено близько 4-5 млн.

Отже, результати терору позначені жирним шрифтом.

Висновок: Нацистська окупація стала однією з найбільших трагедій 20ст. для української держави.

Військове формування ОУН-УПА була основною силою, що виступила проти нацистського режиму. Оцінити діяльніть можна за такими критеріями:

Внаслідок подальшої діяльності скасовуться сили Німеччини.

Значні втрати німців (людськиз і вфйськового арсеналу)

Свідчення про нескоренність України

Перешкодження економічної експлуатації України.

Спроба відновити українську державність.

Відповідно можна сказати, що це формування відішрало значну роль для України в 3 світ. Війні і діяльність визначається позитивно.


. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни


Яскравим конфліктом між Україною і Польщею стала кривава суперечка... «україно-польська різанина».

Конфлікт сформувався між Української Повстанською армією та Армією крайовою(Польща) за такі землі як Волинь, Полісся і Холмщина.

Запекла боротьба точилася тому, що ці народи прагнуть виселити один одного з вищезазначених земель.

Ціє ситуацією вдало скористалася Німеччина - вона надає Україні владу над землею, щоб посварити її з Польщею. Одразу було відомо, що Україні не вдасться перемогти у цій боротьбі і відповідно вона не зможе звинувачувати Німеччину в ущемленні її прав. Битва визначалася особливо жорстокістю і кривавістю.

Переможцями вийшли в результаті поляки. Проблема, яка спіткала українців була - байдужість. Більшість населення опікалася не стільки національно приналежністю земель, скільки загальним добробутом.


. Україна - співзасновниця ООН


З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них - орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі, визнано в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а й СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки - Україна і Білорусія - стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава - один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.

Дипломатія УРСР. Після вступу УРСР в Організацію Об'єднаних Націй 1945 та до складу інших міжнар. орг-цій дипломатія УРСР стала невід'ємною частиною рад. дипломатії, що створило певний парадокс. Якщо сучас. світова дипломатія є засобом реалізації зовнішньої політики д-ви, то в УРСР такої політики не було. її дипломатія реалізувала зовн. політику тодішньої союзної д-ви. Надання 1944 союзним республікам, у т. ч. УРСР, прав на безпосередні зносини з інозем. д-вами й досі достатньо не пояснено дослідниками, особливо у світлі майже безперервного посилення централізації, унітарності в СРСР після Другої світової війни. Теза про те, що 1944 йшлось лише про майбутнє членство в ООН, не підтверджується формулюваннями відп. нових статей у Конституції СРСР, якими дозволялись саме «безпосередні», тобто дип., двосторонні відносини з інозем. д-вами. Про остаточну нез'ясованість цього питання свідчить і побудова укр. НКЗС, створеного 1944, що містив підрозділи, до функцій яких входили двосторонні відносини, та взагалі не було підрозділу міжнар. орг-цій. Одразу після закінчення Другої світової війни почалася т. зв. «Холодна війна», створення військ.-політ, союзів, очіку- вання нової війни між Сходом і Заходом і т. п., тому питання про двосторонні міждерж. відносини республік не виникло. Більше того, окремі спроби зах. д-ав встановити такі відносини, зокрема з Україною, наштовхнулись на негативну реакцію з боку керівництва СРСР як на спроби «розколоти» Радянський Союз, створити на його території «шпигунські кубла» тощо.

Дипломати УРСР в ООН, на міжнар. конференціях діяли як представники «суверенної» д-ви, і хоча саме так вона характеризувалась у конституції, усім було відомо, що це не відповідає дійсності. Утім, і укр. дипломатія, і часом союзні дипломати відчували необхідність підтримувати «фасад суверенності». Для цього в міністерствах закорд. справ і Союзу, і Української РСР розроблялись т. зв. ініціативи, тобто проекти питань для внесення в порядок денний, резолюцій, інших док-тів, які доручалось укр. дипломатам подати на розгляд у міжнар. орг-ціях. Незалежно від того, де розроблялись ці ініціативи - у Москві чи в Києві (останні обов'язково затверджувались у Москві) - відповідальність за їх реалізацію несла укр. дипломатія, зазвичай за допомогою союзної (відносини між представниками «двох дипломатій» завжди були дружніми). Діяльність навколо таких ініціатив сприяла професійному зростанню укр. дипломатів, завойовувала їм авторитет серед колег. Укр. ініціативи залишились в анналах ООН: про припинення б-би Нідерландів і Великої Британії з нац.-визв. рухом в Індонезії (1946), про міжнар. рік співробітництва в медицині (1958), про подолання неписьменності у світі (1961), про допомогу у створенні кадрів для індустріалізації країн, що розвиваються (1962), про заборону найманства (1968), про б-бу з апартеїдом у Півд. Африці та на захист прав палестинського народу (70-ті), про прискорення заборони хім. зброї (70-ті) та ін. Дипломати УРСР активно працювали, коли республіка обиралась кілька разів непостійним членом Ради Безпеки ООН, керівних органів інших міжнар. орг-цій та конференцій. Виступаючи на міжнар. форумах, представники УРСР не тільки «цілком і повністю» підтримували політику СРСР, а й посилались на волю і прагнення укр. народу, на його історію й сучас. буття. Такі посилання нагадували світові, що на території СРСР існує Україна. Як мінімум двічі високі представники УРСР виступили з трибуни ООН укр. мовою, а в ЮНЕСКО дипломати домагались зафіксувати в календарі подій дати, пов язані з укр. історією, культурою та наукою. Дипломатія УРСР залучалась і до відрядження укр. спеціалістів для участі в екон. зв'язках СРСР із закордоном, де, зокрема, стала відомою продукція заводів і фабрик України.

Досвід дип. роботи засвоювався також, коли представники України працювали в секретаріатах міжнар. орг-цій, в окремих посольствах СРСР, із ген. консульствами низки країн (гол. ч. тих, що тоді називались «соціалістичними», а також Індії), розташованими в Україні. Працівники МЗС УРСР брали участь в орг-ції візитів делегацій з-за кордону в УРСР, спілкувались з інозем. журналістами, вивчали інозем. пресу. Із 1958 в Нью-Йорку було відкрито Постійне представництво УРСР при ООН, згодом - при ЮНЕСКО в Парижі, при Європейському Відділенні ООН у Женеві, при орг-ціях системи ООН у Відні. За часів УРСР ці установи стали школами для укр. дипломатії. Представництва, зокрема, встановлювали контакти з укр. діаспорою.

Дип. службу УРСР складали здебільшого випускники Київ. держ. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка (див. Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (міжнародники, історики, юристи, економісти, філологи) та Моск. держ. ін-ту міжнар. відносин. «Вбудованість» дипломатії УРСР у заг.-союзну, спільні програми навчання майбутніх дипломатів мали результатом співпадіння форм практ. дип. роботи, які, у свою чергу, мало відрізнялись від світових. Коли 1991 було проголошено незалежність України, вона вже мала ядро дип. кадрів, із якого почалось створення справжньої дипломатичної служби д-ви.


68. Україна і розв'язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі


На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.

Врегулювання територіальних проблем відбувалося в основному на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 року)

Суть коніеренції полягала у розправі над державами, що програли війну, тобто тими, що пдтримували Німеччину ( Угорщина, Румунія, Болгарія, Італія і Фінляндія).

У червні 1945 року була підписана угода між СРСР та Чехословаччина про передачу Закарпаття.

Взагалі на конференції було прийнято багато рішеннь на користь СРСР, одним із них є предача стратегшічно важливої території - Закарпаття.

Радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну 1945 підписаний 29.06.1945 у Москві заст. голови РНК СРСР, наркомом закорд. справ В. Молотовим і за уповноваженням Президента Чехословач-чкни головою уряду ЧСР 3. Фірлінгером та статс-секретарем МЗС В. Клементісом. При були присутні: з чехословацької сторони - міністри уряду ЧСР Л. Свобода, 3. Неєдли, Г. Ріпка ЙЛ. Прохазка, з радянської- Й. Сталін, заст. наркома закорд. справ А. Вишинський, посол СРСР у ЧСР В. Зорін, представник уряду УРСР П. Рудницький. Перша стаття Р.-ч. д. проголошувала: «Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10.09.1919, укладеного в Сен-Жермені-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз'єднується в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю споконвічною Батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». У тій самій статті зазначалось, що кордони між Словаччиною і Закарпатською Україною, які існували до 29.09.1938, стануть, із внесеними змінами, кордонами між СРСР і ЧСР, згідно з мапою, яка додавалась. Окремим протоколом про оптацію особам укр. та рос. національностей, які проживали на території Чехословаччини, та особам словацької й чеської національностей, що проживали на території Закарпатської України, надавалось право вибору між громадянством СРСР і громадянством ЧСР. Цим правом незабаром скористалось бл. 10 тис. осіб з обох сторін. Р.-ч. д. означав завершення возз'єднання укр. земель у єдиній д-ві та був, незважаючи на певні тіньові моменти й прорахунки в процесі його укладання, закономірним, історично справедливим актом; був ратифікований 22.11.1945 Тимчасовими нац. зборами Чехословаччини, 27.11.1945 - Президією ВР СРСР. 22.01.1946 Указом Президії ВР СРСР була утворена Закарпатська обл. в складі УРСР

Радянсько-чехословацький тимчасовий ДОГОВІР 1922 - двостороння угода, підписана 5.06.1922 у Празі (набула чинності 9.08.1922); встановлювала основи двосторонніх відносин у політ, та екон. галузях. Сторони домовились обмінятись представництвами з функціями дип. місій, зобов'язалися припинити будь-які зв'язки з орг-ціями та особами, що ведуть підривну діяльність проти уряду іншої сторони. У разі війни однієї сторони з третьою державою інша сторона зобов'язувалася дотримуватись нейтралітету. В екон. відносинах сторони домовились керуватися принципом найбільшого сприяння; Чехословаччина визнавала держ. монополію уряду РСФРР на зовн. торгівлю. Договір не містив офщ. визнання РРФСР з боку Чехословаччини; його положення залишались чинними до встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Чехословаччиною в червні 1934 та підписання рад.-чехословацького дог-ру про торгівлю та мореплавство 25.03.1935.


69. Досвід розв'язання проблеми Закарпаття між УРСР і Чехословаччиною


Чому ми говоримо про «досвід»? Цей процес врегулвання територіальних проблем з Чехословаччниою варто порівняти з тим, що також виникав між Україною і Польщею..

Суть поляга у тому, що якщо конфлікт з Польщею став кривавою суперечкою, то свого часу з Чехословаччино питання врегулвалося досить мирно.

За Сен-Жерменським (входить до сукупності договорів Паризької мирної конференції ще після 1 світової війни) договором Закарпаття мало відійти до Чехословаччини, і вона визнала це несправедливим. Важливо те, що з цих переконань переселення звідти значної частини населення(8 тис. українців) пройшло досить лояльно і некриваво.

Як відомо після 2 світової війни територія Закарпаття повертається владі СРСР.


. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х - 80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки


Причини дисидентського руху

Ущемленість української інтелігенції (тираж російських книг, наприклад, був більшим ніж тираж українських

Русифікація та утиски культури

Недемократичний характер радянського режиму

Здатність будь-якого суспільства чинити опір з боку держави

Течії

Правозахисна (гелсінська група, на чолі з Руденко. Керувалися ідеалом прав людини)

Релігійна ( Православна, католтцька і грекокатолицька)

Націонал-комуністична

Інтегральний націоналізм (за співіснування всіх народів і націй)

Поділ на течії дисидентів умовний.

Загалом учасники дисидентського руху виступали проти деформованої радянської системи, доводили безплідність апаратних методів реформування економіки, вимагали реалізації права українського народу на самовизначення, ставили питання про вихід України з СРСР мирним шляхом.

Періодизація дисидентського руху:

Зародження. 50-60 роки. Формується підгрунтя світогляду, групуться лди на ідейнів основі(здебільшого це - «шестидесятники»), налагодження самвидаву. Поряд із націоналістичною течіє формується і комунвстична.

- 1972 року. Злет активної діяльності. Після публічного виступу Дзби і Стуса в кінотеатрі України, дисиденстський рух стає організованішим. Разом із цим посилється націонал-визвольний рух. Отже, у цьому періоді дисиденти розпочинать свою активну громадську діяльність.

- середина 70х років. На цьому етапі дисидентів спіткало жорстке придушення зі сторони радянського режиму з однієї сторони. З іншої, зявляється ідейна криза тому, що серед народу немає підтримки. Цей етап ознаменувався тим, що значна частина дисидентів перейшли на антикомуністичні та самостійницькі засади.

Середина 70х років - кінець 70х років. (характеристика цього періоду розкриває питання про вплив дисидентів на міждержавні та міжнаціональні стосунки)

Відбувається незначне послаблення репресій, що дозволяє подальший розвиток дисидентського руху.

У 76 році формується «Гельсинська група». Відповідно відбувається переорієнтація від спирання на власні сили до спирання на світову громадську думку та уряд. Таким чином Україна стає учасницею Гельсінського процесу. З цього випливає що основний акцент ставився на дотримання базових прав лдини.

- 89 рік. У цей період загострться стосунки між СРСР та США, розгортається війна в Афганістані, тобто становище держави стає нестабільним. Вважається недоцільним зважати на думки заходу(Гельсінські процеси) і відтак дисиденстський рух придушуюється режимом остаточно. Причини придушення наступні: по-перше, ЗМІ були в рукох Радянського режиму, що значно звужувало можливості політичної та громадської діяльності; по-друге, дисиденти не змогли залучити до боротьби широкі народні маси.

Історичне значення

Історичне значення полягає у тому, що дисидентський рух став доведенням того, що Україна здатна вести боротьбу з режимом. І незважаючи на те, що цей рух придушили, він готував людей до майбутніх кардинальних змін. Також він став основою для подальшого руху за незалежність України.


. Назрівання суперечностей всередині СРСР і формування передумов завоювання Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб'єкта міжнародних відносин


Розпадався Радянський Союз поступово і причина полягала у внутрішній нестабільності самоїсистеми. З приходом до влади нового генерального секретаря Гобачова починається новий період в історії, що отримав назву перебудова.

Перебудова - спроба партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопола всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого системного характеру, а також подолання застійних процесів. Перебудова мала забезпечити оновлення, модернізаці та зміцнення СРСР. Метою було удосконалити сутність радянської системи, вивільнити її від деформацій.

В суспільно-політичному житті ідеї «перебудови» вітлилися у іигляді політики «гласності». Це - дозвіл влади прилюдно обговорювати гострі проблеми.

Прямими наслідками такого роду політики стали викриття злочинів Сталіна та інших діячів у ЗМІ, створення історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке мало на меті викриття білих плям історії, розкриття архівів карально-репресивних установ, вимоги визнати незаконно фабриковані судові процеси, повернути репресованим їх майно ітд...

Масове створення товариств такого тапу(Український культорологічний клуб, студентська організація «Громада», «Товариство Лева»)

Розгортаться несанкцоновані мітинги, в результаті яких утворється одна з найпотужніших національних політичних сил, що власне і привела до незалежності - народний рух україни. Він виступи за перебудову, але проти Компартії.

На цьому етапі СРСР переживає поверхневу демократизацію, людям дозволяється казати вголос власну думку і цим самим створювати опозиці існуючої влади. Це і є тією внутрішньою суперечкою із-за якої пізніше розпадається Радянський Союз.

Пробудження української сили(періодизація від початку «Перебудови» до проголошення незалежності)

- 88 рр. Поки, що суспільно-політичне життя ще визначається рішеннями Москви. В Україні досі панує партійна бюрократія верхівки на чолі з Щербицьким. Але проростають перші паростки демократизації, наприклад активізується прогресивна преса(журнал «Огонек»)

Березень 1989р. - березень 1990р). Цей період ознаменувався пробудженням народних мас, їх активноюю участю в суспільно-політичному житті, утворення масових суспільно-політичних організацій. Найважливіші події цього періоду це відставка генерального секретаря ЦК УРСР Щербицького, а також прояв масових демонстрацій. І що важливо ці демонстрації відбувалися не лише у західній Україні, а по всій країні. Утворилася офіційна демократична опозиція до існуюючої. Сформувалися провідні партії України - демократична, республіканська, ПЗУ, та ін.

липня 1990 року - прийнята декларація про державний суверенітет.

Отже, відбувається значне піднесення масового опозиційного руху, що доводить до формування револційного стану у державі.

Березень 1991 року - Українське суспільство дійшло до консенсусу щодо необхідності державного суверенітету України.

Основним поштовхом народних мас до ідеї створення незалежної України стала політика «перебудови» Горбачова, що відзначилася певними демократичними тенденціями.


. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені


липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу - епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.

Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії нашого народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку Української держави В Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка обєднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.

Декларацією проголошено самовизначення української нації, народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення - Конституції, законів України.

Цим документом декларується також право держави на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх зносин України як субєкта міжнародного права. В розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці основні засади, розроблені ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, й зараз визначають спрямування нашого зовнішньополітичного курсу. Визнавши перевагу загальнолюдських цінностей над класами, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньо-державного права, Декларація заклала необхідну базу виходу України - остаточного і незворотного - на міжнародну арену, починаючи з грудня 1991 року.

Дату прийняття декларації слід вважати датою народження новітньої зовнішньої політики, оскільки цією декларацією колишню республіку СРСР було проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноцінним учасником міжнародних відносин. До прийняття Декларації республіка фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й була наділена таким правом відповідно до Конституції УРСР та конституції СРСР. Але це право, як і чимало інших, мало суто формальний характер. З осені 1990 року становище стало змінюватися. «Першою ластівкою» став підписаний 19 листопада 1990 року Договір про основи відносин з Російською Федерацією. Всі наступні угоди, що укладалися до референдуму 1 грудня 1990 року, також були підписані з республіками СРСР. Винятком були дві угоди з Угорщиною.


. Акт Проголошення незалежності України та його міжнародне значення


Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 року розглянула надзвичайно важливе для майбутнього долі народу питання про політичні ситуацію в республіці, а також прийняла історичний Акт проголошення незалежності України.

Акт проголошення незалежності український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню історію державотворення в Україні із врахуванням права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет (і далі ж в такому дусіJ, можете розказати все що знаєте про цей акт - я розписувати не буду, дуже довго).

Поява незалежної України викликала в світі геополітичний вибух. Її відродження та становлення випало на період «холодної війни» та між блокового протистояння до виникнення нового світопорядку, що тільки спинався на ноги. Створювалася нова архітектура європейської безпеки. Цей процес виявився багатовимірним, суперечливим. Співіснували елементи нової епохи із залишками попередніх, що зумовило особливості становлення зовнішньої політики України, вироблення головних засад, завдань і пріоритетів, визначених у відповідних документах ВР України. Головний зміст діяльності України на міжнародній арені - добитись створення такої системи міжнародних відносин, яка могла б забезпечити стабільність міжнародного становища та національної безпеки держави, сприяти здійсненню соціально-економічних реформ.

З прийняттям Акта проголошення незалежності України український дипломатичний корпус розпочав роботу над утвердженням міжнародно-правової суб'єктивності республіки. Відразу після проголошення офіційний текст Акта, підписаний головою ВР, був негайно розісланий у генеральні консульства іноземних держав, розташовані у Києві, і в постійні представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН. Упродовж перших років після проголошення незалежності основні зусилля зовнішньої політики України спрямовувались на: забезпечення В. У. д., утвердження міжнар. правосуб'єктності України, встановлення рівноправних відносин з іншими д-вами світу, створення зовн. умов безпеки д-ви, забезпечення присутності на світовій арені шляхом розгортання мережі дипломатичних представництв.

Основне, що треба сказати по цьому питанню:

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну карту світу, оскільки на ній з'явилася нова велика держава. З перших днів Україна активно перетворилася з об'єкта на суб'єкта міжнародних та геополітичних процесів. Особливе геополітичне положення України зумовило її подальші шляхи розвитку. Інші держави були змушені визнати та рахуватися з новою державою, так лише за перший місяць Україну визнало 68 країн світу. (визнання почалося не після акту, а після референдуму 1грудня!!!). ну ось здається і все….


. Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.


Проголошення Україною 24 серпня1991 р, політичної незалежності викликало активізацію її міжнародної діяльності. Однак, тільки після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., в ході якого народ України підтвердив Акт проголошення незалежності України, почалося дружне визнання нової держави світовим співтовариством. За грудень 1991 р, незалежність України визнали 68 держав: на другий день після референдуму про це оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу 5 країн - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Xорватія. 25 грудня 1991 р визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини США, Велика Британія, Ізраїль, Італія, Німеччина, Франція, КНР, Японія. Особливо велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії, хоч загалом відносини нашої держави зі своїм найближчим і наймогутнішим сусідом складаються нелегко.

Взагалі після проведення референдуму, за короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для України час надали їй помітну гуманітарну допомогу. Міжнар. спільнота стала розглядати незалежну Україну як запоруку стабільності та гарантію незворотності демокр. процесів на теренах колишнього СРСР. 30.01.1992 Україна стала членом НБСЄ (ОБСЄ), приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва За станом на початок березня 1992 року 104 країни світу визнали незалежний статус нашої держави, а 47 - встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини. До кінця 1992 Україну визнали 132 д-ви світу, 110 з них встановили з нею дип. відносини; в Україні було відкрито 38 інозем. посольств, 1 повноважне представництво й 8 ген. консульств. Станом на 1.01.2004 Україну визнали 173 держави.

На поч. 1992 Україна мала лише 3 постійні представництва при міжнар. орг-ціях. Упродовж 1992 було відкрито 8 закорд. представництв і 18 посольств України: у Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині, США, Польщі, Росії, Австрії, Бельгії, Білорусі, Греції, Грузії, Ізраїлі, Ірані, Румунії, Угорщині, Фінляндії, Чехії..S. Сьогодні Україну як незалежну суверенну державну вже визнали 167 країн світу, 164 з них встановили з Україною дипломатичні відносини. За кордоном Україна представлена своїми дипломатичними представництвами і консульськими установами в 62 країнах світу, в яких функціонує 81 закордонна установа: 61 посольство, 12 генеральних консульств, 6 постійних представництв при міжнародних організаціях та 12 відділень посольств.

Визнання України дипломатичне - це акти держав світу, якими вони визнали за доцільне вступити у дип. відносини з Україною; ствердження міжнар. співтовариством незалежності України. Міжнар. визнання України як суверенної незалежної д-ви розпочалось одразу після референдуму 1.12.1991. Першими, вже наступного дня, незалежність України визнали Польща й Канада. 4.12.1991 Україну визнали Литва і Латвія, 5.12.1991 - Росія та Болгарія. За 1 місяць Україну було визнано 68-ма д-вами світу, у т. ч. Великою Британією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, Францією, США, КНР, Японією. Міжнар. спільнота стала розглядати незалежну Україну як запоруку стабільності та гарантію незворотності демокр. процесів на теренах колишнього СРСР. 30.01.1992 Україна стала членом НБСЄ (ОБСЄ), приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва.

Упродовж перших років після проголошення незалежності основні зусилля зовнішньої політики України спрямовувались на: забезпечення В. У. д., утвердження міжнар. правосуб'єктності України, встановлення рівноправних відносин з іншими д-вами світу, створення зовн. умов безпеки д-ви, забезпечення присутності на світовій арені шляхом розгортання мережі дипломатичних представництв. Важливе місце відводилось створенню внутр.-держ. прав, основ зовн. політики та відп. міжнар.-прав. бази. До кінця 1992 Україну визнали 132 д-ви світу, ПО з них встановили з нею дип. відносини; в Україні було відкрито 38 інозем. посольств, 1 повноважне представництво й 8 ген. консульств. Станом на 1.01.2004 Україну визнали 173 д-ви.

На поч. 1992 Україна мала лише 3 постійні представництва при міжнар. орг-ціях. Упродовж 1992 було відкрито 8 закорд. представництв і 18 посольств України: у Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині, США, Польщі, Росії, Австрії, Бельгії, Білорусі, Греції, Грузії, Ізраїлі, Ірані, Румунії, Угорщині, Фінляндії, Чехії. Станом на 1.01.2004 у системі Міністерства закордонних справ України налічувалось 115 закорд. дип. установ. Повноцінне функціонування закорд. дип. інфраструктури ставало можливим за умови забезпечення достатності кадрового корпусу, створення системи підготовки працівників дипломатичної служби. Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноважного суб'єкта міжнар. відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема: встановлення громадянства України, нац. символіки, введення власної грошової одиниці. Особливе місце в цьому процесі належало фіксації та визначенню прав, статусу держ. кордону: 4.12.1991 ВР України ухвалила Закон «Про державний кордон України» та створення Збройних сил України. У 1992 було затверджено «Положення про дипломатичне представництво України за кордоном», розроблено головні критерії, за якими визначалась доцільність відкриття закорд. дип. установ: територ. наближеність країн до України (країни-сусіди); ступінь впливу країни на міжнар. арені; наявність у країні перебування представництв потужної укр. діаспори; країни-центри багатосторонньої дип. діяльності; країни, що утворились на території колишнього СРСР. Функціонування згаданих док-тів, їхня наук.-прав. чіткість дає можливість д-ві розвивати різні за обсягом і формами міжнар. правовідносини. Протягом 2004 планується відкриття таких закорд. установ України: Посольства України в Анголі, Боснії і Герцеговині й коне, пункту в Неаполі (Італія). Передбачається перетворення існуючих дип. представництв України в Данії, Норвегії та Словенії на посольства.

На поч. 1990-х основна увага приділялась відносинам із найвпливовішими д-вами світу, країна-ми-сусідами та країнами пострад. простору як на двосторонній основі, так і в рамках новоство-реної Співдружності Незалежних Держав. Такі пріоритетні напрями випливали, передусім, із необхідності гарантування нац. безпеки, цілісності та недоторканності території, створення сприятливого для України оточення. Основи політики України щодо розвитку відносин у межах СНД, яка й далі послідовно проводилась нею фактично впродовж усіх років, були закладені відразу ж після утворення цього об'єднання. Підписавши угоди щодо виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, Україна зробила крок до зміцнення статусу країни, яка дотримується миролюбного курсу. Приєднання до дог-рів щодо статусу ядерної зброї 1992 стало кроком у напрямку до зміцнення режиму нерозповсюд-ження ядерної зброї, а також до повної «денуклеа-ризації» укр. д-ви. У червні 1996 зазначене рішення України отримало високу оцінку з боку світового співтовариства та заклало передумови для позитивних зрушень у поглибленні двосторонніх відносин із його провідними членами. Іншим важливим напрямком зовн. -політ, діяльності України стали заходи, спрямовані на її вступ до міжнар. орг-цій та фінанс. інституцій - Всесвітнього банку. Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку. Ставши членом НБСЄ, укр. д-ва активно включилась до процесу формування заг.-європ. системи безпеки та зміцнення стабільності в Європі, зокрема, обстоюючи ідею поглиблення взаємодії НБСЄ з Організацією Об'єднаних Націй, ЯЛТО, Західноєвропейським союзом, Європейським Союзом, Радою Європи. Важливим напрямком було також набуття Україною членства в РЄ. 1992-93 проводилась діяльність, спрямована на здобуття укр. д-вою належного місця на регіональному рівні. За ініціативи України підписано Декларацію про створення Парламентської асамблеї Чорноморського економічного співробітництва. Було ухвалено рішення про створення Координаційно-консуль-тативного к-ту СНД. 1993 започатковано принципово нову форму регіональної багатосторонньої взаємодії для України - участь у транскордонному співробітництві: 3 області України (Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька) увійшли до створеного Польщею, Угорщиною та Україною Єврорегіону «Карпати». Визначеність та послідовність позиції України в підходах до кризових і конфліктних ситуацій, які мали місце в перші роки її незалежного існування (Придністровський конфлікт, ситуації навколо Криму й Севастополя, Чорноморського флоту), сприяли зміцненню статусу д-ви, яка чітко дотримується своїх міжнар. зобов'язань, принципу врегулювання існуючих конфліктів винятково мирним політ, шляхом. Участь у врегулюванні кризових ситуацій сприяла набуттю досвіду «кризової дипломатії», що стало важливим чинником для подальшої діяльності України як контрибутора безпеки на світовому, європ. та регіональному рівнях. Одним із найпомітніших прикладів ефективного забезпечення зовн.-політ, засобами нац. інтересів України в галузі безпеки стало ухвалення в липні 1993 консенсусом Заяви Голови Ради Безпеки 00Н (у якій підтверджувалась територ. цілісність України) після звернення МЗС України до РБ ООН у зв'язку з рішенням колишньої Верховної Ради РФ щодо статусу Севастополя.

позначився процесом поглиблення відносин із ключовими країнами Європи, насамперед із ФРН та Великою Британією. СІЛА та Росія погодились надати Україні гарантії безпеки й допомогу в ліквідації ядерної зброї. Активізувалось співробітництво з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». 1994-95 у зовн.-політ, діяльності України відбулась певна еволюція акцентів: екон. аспект набув такого ж значення, як і питання захисту політ, та безпекових інтересів д-ви. Дедалі більшого значення почали набувати такі напрями зовн.-політ, діяльності, як забезпечення сприятливих зовн. умов для соц.-екон. перетворень у країні та становлення України як впливової регіональної д-ви Центр, та Схід. Європи, а також активізація зусиль, спрямованих на залучення до заг.-європ. процесів. Прагматизм, екон. й політ, доцільність були оголошені основою зовн.-політ, курсу д-ви.

Із 1994 через механізм «Трійки» ЄС було встановлено регулярний політ, діалог між Україною та ЄС. Підписання Хартії українсько-американ-ського партнерства, дружби і співробітництва, яка стала основоположним політ, док-том нового етапу укр.-амер. відносин, стало одним із перших кроків до формування належної прав, бази міждерж. співробітництва між СІЛА та Україною. Проголошення Спільної заяви «Україна - НАТО» засвідчило перехід відносин між Сторонами на рівень «розширеного і поглибленого партнерства», що стало вагомим досягненням у розвитку відносин із НАТО. 1996 ознаменувався досягненнями в залученні України до міжнар. механізмів у галузі нерозповсюдження зброї масового знищення та експортного контролю. У квітні 1996 Україна стала повноправним учасником Групи ядерних постачальників - міжнар. режиму контролю за експортом ядерних матеріалів, обладнання й технологій. У липні того ж року укр. д-ва приєдналась як країна-засновниця до Вассе-нарських домовленостей - авторитетного клубу технологічно розвинутих країн та найбільших експортерів зброї, що стало визнанням наук.-техн. та пром. потенціалу України, її впливової ролі у формуванні міжнар. політики, спрямованої на зміцнення глобальної безпеки та запобігання неконтрольованих передач озброєнь і товарів «чутливого» характеру. Завдяки дип. зусиллям попередніх років у 1995 Україна стала повноправним членом Ради Європи, зробивши т. ч. важливий кроку сфері залучення до заг.-європ. процесів. Одна з особливостей, що вплинула на зміст тенденцій розвитку визнання - ініціативи міжнародні України. Найважливіші з них були висунуті 22.10.1995 Президентом України Л. Кучмою на урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-річчя ООН. Ними започатковано програму ООН «Світ XXI ст. - без ядерної зброї», один з елементів якої - встановлення статусу з міжнар. гарантіями безпеки для країн, що відмовляються від ядерної зброї. Подібні ініціативи працюють на авторитет України у СВІТІ.


. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України


Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Сьогодні зовнішня політика України багатовекторна, та все ж спостерігається певне напруження у відносинах з Росією та більша орієнтація на Захід. В принципі, головним орієнтиром зовнішньої політики України на сьогоднішній день є євро інтеграція, однак велика увага приділяється розвитку відносинам з з іншими країнами.


. Проблеми стосунків України з державами СНД


грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть - у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки.

Проблема Україна - СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 р., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (ЕС). Трохи пізніше - у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України: підкреслене піклування про збереження національ ного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союз них органів; еволюційний характер економічної інтеграції, по ступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і висо ких (спільний ринок, економічний і валютний союз); пріоритет національних економічних інтересів, га рантування економічної безпеки держави; розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу; недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях; характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавств.

вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві.

На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС - Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

-8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.

Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плинам часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, тукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв'язанні таких глобальних проблем;, як екологія та енергетика. З іншого - все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Роїсії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженос-ті в діях політичних сил, єдності та віри ніароду в свої сили


. Україна і проблема ядерної зброї


Україна проголосила своє прагнення стати без'ядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від величезного ядерного потенціалу, наша держава прагнула твердих міжнародних гарантій своєї безпеки.

Питання про без'ядерний статус України пов'язувалося з реалізацією нею положень трьох документів - Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ- 1) від 31 липня 1991 р., Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США 23 травня 1992 р., і приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилася після березня 1992 р., коли Україна .завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію. На той нас деякі політики порушили питання про недоцільність безплатної передачі дорогого обладнання Росії і, відповідно, про матеріальну компенсацію Україні, надання їй гарантій безпеки. Чи, виконуючи підписаний М. Горбачовим договір «СТАРТ-1», Україна не подарувала північному сусідові тактичну ядерну зброю? Чи не стануть новим подарунком Росії інші види ядерних роззброєнь за договором «СТАРТ-2». підписаним за Україну російським президентом Б, Єльциним?- ці проблеми хвилювали українських державних діячів, суспільство в цілому.

Відповіді на ці запитання були найрізноманітніші: від закликів найшвидшого повного ядерного роззброєння до повного збережешся ядерної зброї та вступу до НАТО. 18 листопада 1999 р. на закритому засіданні Верховної Ради було ратифіковано Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «СТАРТ-І», Згідно з ним Україна скорочувала 36% загальної кількості ракетоносіїв і -12% ядерних бойових зарядів. Водночас визначено ряд умов, при виконанні яких Україна погоджувалася додержуватись зазначених домовленостей,

Україна, керуючись міжнародним правом, оголосила все майно розташованих на її території стратегічних і тактичних ядерних сил своєю власністю. Перебуваючи н тяжкому економічному становищі, республіка не мала відповідних можливостей для демонтажу майже двох тисяч тактичних ядерних боєголовок і 176 міжконтинентальних балістичних ракет та їхніх стартових майданчиків. Потрібне була допомога світового співтовариства.

Окрім фінансових виникли політичні складнощі. Непродумана позиція Верховної Ради Росії стосовно Криму була розцінена окремими політичними силами в Україні як зазіхання на територіальну цілісність української держави. А це спричинило нові дискусії щодо збереження ядерного статусу,

Україна за таких умов вимагала не лише відповідних грошових компенсацій, а й гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р, у Москві були підписано тристоронню угоду між Україною. Росією та США. Нею визначалися умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги нашій державі. США і Росія фактично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна с першою серед держав світу, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї,

Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стяло приєднання України 16 листопада 1994 р, до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконливо підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політики, статус без'ядерної держави. Приєднання до договору зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило можливість додаткових інвестицій розвинутих країн в українську економіку.


. Проблеми і перспективи стосунків України з НАТО


Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. наслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав - членів альянсу - було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994-1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство наради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого і 1 !)94 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру-99», у якому [брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини.

Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис, Українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.

Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки як основа співробітництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умовах трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія - НАТО.

За цих обставин Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з Північноатлантичним союзом. 23 травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову.

Якісно новий етап у відносинах України з євроатлантичною організацією безпеки розпочався з прийняття Плану дій Україна - НАТО, спрямованого на створення передумов для її інтеграції в Північноатлантичний союз. Початок реалізації плану був досить інтенсивним. Лише у 2003 р. з 256 запланованих заходів було виконано 230. Найвагомішим внеском України в його реалізацію експерти вважають: створення цивільних структур управління у Міністерстві оборони, участь у миротворчих і гуманітарних операціях під егідою НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку.

Нового імпульсу набули відносини Україна - НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту Північноатлантичного блоку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна -НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин - її інтенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шляху до членства, який подолали учасники «другої хвилі» розширення альянсу, а також першим офіційним форми том відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Учасники зустрічі ухвалили документ «Поглиблення співробітництва Україна - НАТО: короткотермінові заходи».

Дипломатія сучасної України - основна форма та засіб у міжнар. спілкуванні України з країнами, із якими встановлені дипломатичні відносини, міжнар. орг-ціями, об'єднаннями, установами. Вона базується на встановленні та підтриманні сталих офіц. відносин з іншими д-вами відповідно до принципів і норм міжнародного права та правил, які існують у практиці зовн. зносин. Повністю нормалізовані у прав, плані відносини дають Україні можливість якнайширше реалізувати свою міжнар.-прав. суб'єктність за визнання існуючого сусп.-політ. ладу в країнах-контрагентах та існуючої в них системи законодавства. Водночас сучас. укр. дипломатія характеризується не лише готовністю підтримувати ділові стосунки зі світом, але й має зобов'язання сприяти дружнім відносинам між акредитуючою д-вою та д-вою перебування дипломатичних представництв. У цьому сенсі Д. с. У, як і кожної країни, виконує обидві ролі. Датою народження новітньої зовнішньої політики України слід вважати 16.07.1990, коли Верховна Рада У РСР ухвалила Декларацію про держ. суверенітет України, якою колишню республіку СРСР було проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноцінним учасником міжнар. спілкування. Але перші спроби визначити самостійність у сфері зовн. політики було зроблено ще до схвалення Декларації. 29.04.1990 колегія Міністерства закордонних справ УРСР розглянула питання «Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах». У червні 1990 колегія міністерства прийняла рішення «Про протокольну практику УРСР». Безпосередньо роботу щодо становлення нової дипломатії здійснювала Комсія ВР України із закорд. справ на чолі з Д. Павличком. 28.06.1990 вона зобов'язала МЗС УРСР у двотижневий термін підготувати та внести на розгляд Комісії пропозиції щодо законодавчого забезпечення зовн.-політ, діяльності УРСР. 23.07.1990 Комісія одноголосно рекомендувала на посаду Міністра закордонних справ УРСР А. Зленка, який підготував концепцію діяльності МЗС. Важливим зовн.-політ, актом України стала постанова Верховної Ради УРСР від 25.12.1990 «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин». У док-ті підкреслювалось, що при встановленні дип. зносин з інозем. д-вами слід виходити з необхідності найефективнішого забезпечення інтересів України, їх пріоритетності. Особливі зусилля було спрямовано на гарантування безпосередньої участі України в заг.-європ. процесі та європ. структурах.

До виборів Президента України 1.12.1991 керівництво зовн. політикою здійснювалось ВР України. Із санкції Верховної Ради встановлюються зв'язки з іншими республіками.

У листопаді 1990 в Києві було підписано українсько-російський договір про основи відносин 1990; у листопаді - грудні двосторонні дог-ри було укладено з республіками Балтії, Білоруссю, Узбекистаном і Казахстаном. 3.08.1990 був ухвалений Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Після ухвалення 24.08.1991 Акта проголошення незалежності України та підтвердження його на всеукраїнському референдумі 1.12.1991 перед відродженою Українською державою постало завдання розбудови повноцінної дипломатичної служби.

Упродовж перших років незалежності, центр, апарат МЗС та апарати посольств і представництв України за кордоном зросли у кілька разів. Але через нестачу професійних кадрів гостро постала потреба у формуванні нац. системи підготовки дип. працівників. Було розширено факультет міжнар. відносин Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, що згодом перетворено на Інститут міжнародних відносин, на базі якого відкрито Дипломатичну академію України при МЗС України. Президентам та урядам України здебільшого вдалось запобігти кадрової нестачі. У процесі становлення дипломатії нового типу виросли її видатні представники, серед яких посли Ю. Сергеєв, Ю. Костенко, М. Резник, І. Мітюков, В. Чупрун, І. Долгов, В. Огризко, В. Кальник, В. Хандогій, Ю. Рилач, Ю. Богаєвський, Л. Кожара, О. Тараненко, що здобули авторитет серед світової громадськості, самовіддано виборювали нац. інтереси д-ви.

Базові нац. інтереси України та завдання її зовн. політики були визначені у схваленому ВР України 2.07.1993 док-ті «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993. Такі інтереси у сфері міжнар. відносин становлять три основні групи: стратегічні та геополіт. інтереси (пов'язані з гарантуванням нац. безпеки України та захистом її політ, незалежності); економічні (пов'язані з інтегруванням економіки України у світове госп-во); регіональні, субрегіональні, локальні (пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутр. розвитку д-ви). Україна здійснює відкриту зовн. політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи за цих обставин залежності як від окремих д-ав, так і від певних держ. об'єднань. У своїх двосторонніх і багатосторонніх відносинах укр. д-ва керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутр. справи. Вона не висуває територ. претензій до сусідніх д-ав і не визнає жодних територ. претензій до себе, неухильно дотримується міжнар. стандартів прав людини та прав нац. меншин. Україна виходить з постулату, що дотримання прав людини - не лише внутр. справа окремих країн, і вважає, що загроза нац. безпеці будь-якої д-ви становить загрозу заг. безпеці миру. Вона керується приматом права в зовн. політиці, визнає пріоритет заг.-визнаних норм міжнар. права перед нормами внутр.-держ. права, спирається в зовн. політиці на фундаментальні заг-людські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міжнар. стосунках.

Поява незалежної України викликала у світі геополіт. вибух. її відродження та становлення випало на період переходу від «Холодної війни» та міжблокового протистояння до виникнення нового світопорядку, що тільки спинався на ноги. Створювалась нова архітектура європ. безпеки. Цей процес виявився багатовимірним, суперечливим. Співіснували елементи нової епохи із залишками попередніх, що зумовило особливості становлення зовн. політики України, вироблення головних засад, завдань і пріоритетів, визначених у вищезгаданих док-тах ВР України. Головний зміст діяльності України на міжнар. арені - добитись створення такої системи міжнар. відносин, яка могла б забезпечити стабільність міжнар. становища та нац. безпеки д-ви, сприяти здійсненню соц.-екон. реформ. Цю лінію на світовій арені проводить Президент України Л. Кучма своїми візитами до зарубіжних країн та на численних зустрічах в Україні з міжнар. діячами. Найважливішим завоюванням укр. дипломатії стало широке визнання України світовим співтовариством як суб'єкта міжнар. життя. У Центр.-схід.-європ. регіоні вона здобула оцінку провідника виваженої, передбачуваної політики, що зробило її одним із важливих факторів гарантування стабільності та безпеки як у цьому регіоні, так і в усій Європі. Цьому сприяли послідовне дотримання взятих на себе зобов'язань щодо ядерного роззброєння, скорочення звичайних озброєнь в Європі, скорочення та реформування збройних сил, активізація політ, діалогу з Росією та провідними країнами Заходу, здатність до пошуку компромісів при розв'язанні спірних питань. Серед здобутків Д. с. У. наступні: приєднання до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї 1968; вступ до Ради Європи; приєднання до Центральноєвропейської ініціативи; зміцнення позицій у Міжнародному валютному фонді, Всесвітньому банку і Європейському банку реконструкції та розвитку; укладення Хартії про особливе партнерство між Україною й НАТО 1997; участь у програмі «Партнерство заради миру»; укладення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їхніми країнами-членами 1994; визнання України д-вою з перехідною економікою; прийняття «Плану дій ЄС щодо України»; нормалізація стосунків із найближчими сусідами, зокрема укладання повномасштабних політ, дог-рів із РФ та Румунією. Стратегічною метою України є інтеграція в європ. та євроатлантичні структури. Дип. служба добивається підтримки прагнення укр. д-ви стати повноправним учасником Світової організації торгівлі, полегшеного доступу укр. товарів на ринки країн-членів Європейського Союзу. Україна також бере участь у регіональних інституціях: Північне співробітництво, Рада держав Балтійського моря, Чорноморське економічне співробітництво, ГУУАМта ін. Нові умови дип. відносин виникли у зв'язку зі стикуванням укр. кордонів із кордонами ЄС. Україна зацікавлена в інституціоналізації стосунків із цим союзом на рівні асоційованого партнера; їй доводиться вести з ним напружений діалог, докладати чималих зусиль для повно-масштабного входження до європ. простору, подальшої інтеграції в європ. екон. та політ, структури. Звертаючи погляд до НАТО, прагнучи до членства в Альянсі, Україна дотримується принципу неподільності безпеки та уникнення появи нової «залізної завіси» в Європі. Одним із пріоритетів дипломатії України є поглиблення й розвиток відносин із РФ на принципах добро-сусідства, рівноправності та взаємоповаги. Багато уваги приділяється розширенню екон. зв'язків і підтримці постійного діалогу з країнами Співдружності Незалежних Держав, особливо щодо двостороннього співробітництва. На схід, векторі дип. зусилля України спрямовані на формування Єдиного економічного простору, створення зони вільної торгівлі. Укр. дипломатія активізувалась не лише в напрямі задіяння невикористаних можливостей у розбудові двосторонніх відносин із країнами СНД, а й із найближчими сусідами України по регіону Центр.-схід. Європи та з країнами Бл. й Сер. Сходу, Азіатсько-тихоокеанського терену, Півд. Америки. Дип. служба сучас. України, увійшовши до єдиного прав, поля д-ви, здобула всі можливості для ефективного захисту її нац. інтересів у світі.

Європейський вибір України - стратегічний курс України, що визначає пріоритетні напрямки її сучас. зовн. та внутр. політики. Формальне закріплення елементів Є. в У. було здійснено Постановою ВР України про «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993, яка визначила інтегрування в європ. та євроатлантичні структури основним пріоритетом зовнішньої політики України, а членство України в Європейському Союзі - її перспективною метою. Перший крок у практ. реалізації стратегічного завдання укр. політики щодо європ. інтеграції було зроблено 14.06.1994 у Люксембурзі підписанням Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їхніми державами-учасницями 1994 (УПС). Угода передбачала перспективу приєднання до Договору про вільну торгівлю з ЄС, запровадження політ, діалогу, формалізацію механізмів двосторонніх консультацій із широкого кола питань. УПС фактично розглядалась Україною як засіб досягнення стратегічного партнерства з ЄС. У період 1995-98, до завершення процесу ратифікації УПС (1998), було реалізовано значну кількість її положень, запрацювали двосторонні механізми співробітництва. Після набуття чинності УПС Україна вдалась до подальшої формалізації свого європ. вибору. Указом Президента України від 11.06.1998 була затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу 1998, у якій визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС. Стратегія інтеграції поставила завдання входження України до заг.-європ. політ., екон., прав, простору, а також залучення д-ви до співробітництва у сфері зовн. політики та політики безпеки ЄС. Зовн.-політ, пріоритетом України було визначено набуття статусу асоційованого члена ЄС. На основі Стратегії інтеграції було розроблено заг.-нац. програму заходів з інтеграції України до ЄС, затверджену Указом Президента України від 14.09.2000, та низку відп. галузевих програм. Для ефективної реалізації курсу на інтеграцію України в ЄС та його орг. забезпечення було створено спеціалізовані держ. інституції: Міністерство економіки та з питань європ. інтеграції України, Нац. агентство України з питань розвитку та європ. інтеграції, Управління з питань європ. інтеграції Секретаріату КМ України, Комітет ВР України з питань європ. інтеграції. Із метою реалізації нац. Програми інтеграції України до ЄС було запроваджено інститут уповноваженого України з питань європ. інтеграції (Указ Президента України №1146 від 26.11.2001). Подальшим формуванням курсу на європ. інтеграцію України стало послання Президента України до ВР України про концептуальні основи стратегії екон. й соц. розвитку України на 2002-11 «Європейський вибір України» (18.06.2002). У Посланні визначено конкретні етапи здійснення планів європ. інтеграції України на шляху до повного членства в ЄС: вступ до Світової організації торгівлі (до 2004); укладення Угоди про асоціацію України та ЄС (2003-04); початок переговорів про запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС (2003-04); адаптація нац. законодавства України до вимог європ. законодавства в пріоритетних сферах співробітництва з ЄС (2002-07); виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (2004-07); запровадження митного союзу між Україною та ЄС (2005-07); завершення виконання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і забезпечення критеріїв, які висуваються до майбутніх членів ЄС (2007-11), що загалом створює необхідні передумови для набуття статусу повноправного члена ЄС.

ЄС у цілому схвально сприйняв проголошення Є. в. У, але водночас його повноважні представники та керівники зах.-європ. д-ав утримуються від оцінки перспектив набуття Україною повноправного членства в ЄС, наголошуючи лише на потребі подальшого поглиблення стратегічного партнерства між сторонами в рамках т. зв. «Великої Європи». За таких міжнар. умов вірогідність реалізації Є. в. У. об'єктивно зменшується, а його привабливість для широких верств населення в Україні ЗНИЖУЄТЬСЯ.

Зовнішня політика України. Відновлення незалежності України 24.08.1991 та розвиток її держ. інститутів припав на період кардинальних політ, змін у системі міжнародних відносин, пов'язаних із завершенням «Холодної війни», розпадом «соціалістичного табору» та припиненням глобальної конфронтації між наддержавами. У Європі ці зрушення позначились насамперед виникненням нових незалежних д-ав та зникненням військ.-політ, й ідеолог, протистояння. У процесі формування власної зовнішньої політи- ки Україна ставила дві основні цілі: забезпечення визнання її незалежності та суверенітету, сприяння закріпленню та подальшому розвитку державотворчого процесу, політ, та екон. реформ у д-ві; забезпечення її входження до світового співтовариства як повноправного та впливового актора міжнародного, використання наявних екон. та ресурсного потенціалів, геополіт. становища для закріплення належної ролі України в європ. регіональній системі.

Основні засади 3. п. У. визначено Конституцією України (28.07.1996), її принципи та завдання викладені в Декларації про держ. суверенітет (1990), Постанові ВР України про «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993, Законі України про основи нац. безпеки України (2003). 3. п. У. базується на принципах рівноправності та відкритості, взаємоповаги та взає-мовигідності, невтручання д-ав у внутр. справи одна одної. Україна обстоює непорушність міжнар. миру та безпеки, засуджує використання війни як засобу політики, дотримується принципу незастосування сили та загрози силою, прагне до вирішення міжнар. суперечок лише мирними засобами, визнає примат міжнародного права, пріоритет заг. -визнаних норм міжнар. права перед нормами внутр.-держ. права. Як основа 3. п. У. проголошена відсутність територ. претензій до сусідів, у свою чергу укр. д-ва не визнає жодних територ. претензій до себе. Україна проголосила, що буде неухильно дотримуватись міжнар. стандартів прав людини, забезпечувати права нац. меншин, що мешкають на її території, вживати належних заходів щодо збереження нац. самобутності українців за її межами згідно з нормами міжнар. права.

Завданнями 3. п. У. є: утвердження та розвиток незалежної укр. д-ви; забезпечення стабільності міжнар. становища України, її територ. цілісності та недоторканості її кордонів; захист прав, інтересів громадян України та її юрид. осіб за кордоном; створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями; поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера. УЗ. п. У. проявляється прагнення д-ви брати активну участь у світовій політиці, виступати на міжнар. арені як самостійний та динамічний актор (див. Міжнародні ініціативи України). Саме відп. зовн. політика д-ви та послідовне виконання нею взятих на себе міжнар. зобов'язань сприяли закріпленню у світі ставлення до укр. д-ви як до надійного та прогнозованого партнера. Формуванню такого ставлення сприяли, зокрема, добровільна відмова України від третього в світі за потужністю ядерного потенціалу та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 як без'ядерної д-ви, дотримання зобов'язань щодо скорочення звичайних озброєнь (див. Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990), врегулювання територіальних спорів із сусідніми д-вами, закриття Чорнобильської атомної станції тощо.

Особливе місце в 3. п. У. посіли завдання інтеграції укр. економіки у світове господарство, забезпечення екон. реформ у д-ві. Т. зв. «економізація» зовн. політики стала відмітною рисою сучас. періоду укр. історії, наочним проявом її прагматичної орієнтації на досягнення конкретних цілей у сусп. розвитку. Розвиток пром., торг, та фінанс. зв'язків із д-вами світу, активне співробітництво з міжнар. екон. орг-ціями виступають важливим фактором внутр. екон. розвитку укр. д-ви. Україна активно співпрацювала зі світовими та європ. фінанс. структурами (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та ін.) у проведенні внутр. реформ у д-ві, прагне набути членства в Світовій організації торгівлі для посилення зайнятих із часу набуття незалежності позицій у міжнародній торгівлі. Для України залишається важливим використання зарубіжного екон. потенціалу та досвіду ринкового господарювання для прискорення реформ у д-ві, залучення інозем. інвестицій у нац. економіку, сприяння модернізації управління в економіці та запровадження нових технологій. Зусилля 3. п. У. також спрямовані на встановлення та розвиток наук.-техн. співробітництва з розвиненими країнами світу, скерованого на підтримку нац. науки й освіти, збереження інтелектуального потенціалу д-ви, інтегрування його у світовий наук, та інформ. простір.

Провідним пріоритетом 3. п. У. є інтегрування д-ви в європ. та євроатлантичні структури. Стратегічним курсом д-ви, що визначає основні напрямки її сучас. зовн.-політ, та внутр. розвитку, є Європейський вибір України, який передбачає її поступове інтегрування в ЄС. Відносини України з ЄС базуються на положеннях Угоди про партнерство і співробітництво України і Європейських співтовариств та їхніх країн-членів 1994, розвиваються в політ., екон., безпековій, наук.-техн. та інших сферах і спираються на розгалужену структуру двостороннього співро- бітництва: саміти Україна - ЄС тощо. Стосунки з НАТО розглядаються Україною в контексті забезпечення нац. безпеки, а також як засіб зміцнення європ. регіональної безпеки. За роки незалежності Україні вдалося розвити конструктивний діалог із НАТО з широкого кола питань європ. безпеки. Відносини України із НАТО формалізовані в рамках Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997, а також у рамках Ради євроатлантичного партнерства та програми «Партнерство заради миру». Україна не виступає проти НАТО розширення на Схід у принципі, але заперечує утворенню нових ліній поділу континенту внаслідок розширення, а також наполягає, щоб воно супроводжувалось подальшою розбудовою особливого партнерства між Україною та НАТО. Укр. д-ва надає вагомості розвитку інших напрямів європ. регіонального співробітництва, особливо в безпековому вимірі. Вона розглядає Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) як важливий механізм забезпечення регіональної безпеки міжнародної, виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності її структур.

Пріоритетними напрямками у сфері двосторонніх відносин є розвиток політ., екон., наук.-техн., культ, та інших стосунків із сусідніми д-вами. Україна послідовно дотримується курсу на укладення з такими д-вами повномасштабних договорів про добросусідство й співробітництво з метою закріплення існуючих держ. кордонів та розбудови добросусідських та взаємовигідних відносин у всіх галузях. Значну увагу Україна приділяє інтегруванню разом із сусідніми д-вами в структури субрегіональної співпраці: Центральноєвропейську ініціативу, Чорноморське економічне співробітництво тощо. Відносини із зах. д-вами розглядаються як основний засіб забезпечення інтегрування України у світову економіку, зміцнення її ролі в європ. справах, створення умов для розширення участі та входження в недалекому майбутньому укр. д-ви до європ. та євроатлантичних структур. Ключову роль як партнери з-поміж зах. д-ав для України відіграють СШАта провідні зах.-європ. д-ви. Особливості геополіт. розташування України, її екон. становища, стану госп. зв'язків, а також істор. та культ, розвитку зумовлюють особливе місце \тф.-рос. відносин у системі 3. п. У. Через різно-плановість, багатовимірність та значимість для розвитку України та європ. регіону загалом ці відносини за своїм характером мають бути саме «стратегічним партнерством», визначальною характеристикою якого стає постійне поглиблення взаємозалежності двох д-ав. Основою для розбудови укр.-рос. відносин є, насамперед, українсько-російський договір про дружбу, співробітництво і партнерство 1997.

Серед зовн.-політ, пріоритетів України важливе місце відводиться співробітництву з д-вами пострад. простору: подальший розвиток двосторонніх відносин та співробітництво в між-держ. регіональних орг-ціях. Україна як дер-жава-засновниця Співдружності Незалежних Держав (СНД) виступає за активізацію багатостороннього екон. співробітництва, розвиток торг.-екон. та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємовигоди. Водночас вона активно розвиває співпрацю з пострад. країнами в таких угрупованнях як ГУУАМ, ЄЕП та ін. Головним завданням 3. п. У. на пострад. просторі є створення зони вільної торгівлі, сприяння розвитку пром. кооперації тощо. Водночас Україна виступає проти створення наддерж. інституцій у рамках СНД та інших регіональних структур, перетворення СНД у наддержавну структуру федерат, чи конфедеративного характеру.

Традиційно важливе місце в 3. п. У. займає діяльність в Організації Об'єднаних Націй, одним із засновників якої є Україна, та спеціалізованих установах ООН. Активна участь України в цих міжнар. орг-ціях є одночасно інструментом утвердження д-ви на міжнар. арені та засобом ефективного впливу на розвиток світової системи, сприяє здійсненню прагнення укр. д-ви до дієвої участі у формуванні нового міжнар. порядку. Україна надає першочергового значення миротворчій діяльності ООН, спрямованій на відвернення та врегулювання міжнар. конфліктів та є одним із провідних учасників миротворчої діяльності під егідою ООН по всьому світі. Особливості істор. розвитку укр. етносу зумовили його геогр. розпорошеність, призвели до утворення чисельних нац. укр. осередків у багатьох країнах у різних частинах світу. Тому підтримання контактів з укр. діаспорою є для 3. п. У. особливим завданням, покликаним сприяти розвитку гуманітарних та інших контактів зарубіжних українців з істор. Батьківщиною. Важливою функцією 3. п. У. є захист прав зарубіжних українців, пов'язаних із збереженням ними своєї нац. ідентичності. У процесі становлення та розбудови незалежної України її зовн. політика відіграла суттєву роль в утвердженні міжнар. статусу укр. д-ви, створенні позитивного іміджу України у світі та визначенні її місця в сучас. Світових Процесах.

«Основні напрями зовнішньої політики України» - постанова ВР України від 2.07.1993, що визначила базові нац. інтереси укр. держави й завдання її зовнішньої політики та засади їх реалізації. Перше обговорення док-та відбулось на пленарних засіданнях ВР України 18.03.1993 в доповіді мін. зак. справ А. Зленка та виступах 25-ти депутатів, під час яких було стверджено, що проголошене Україною прагнення до набуття в майбутньому позаблоко-вого й нейтрального статусу не є і не може бути курсом на ізоляцію та не виключає широкого співробітництва з будь-якими д-вами та міжнар. орг-ціями, у т. ч. і військ.-політичними. Тоді ж було з'ясовано, що зовнішня політика України має бути спрямована на: утвердження та розвиток її як незалежної демокр. д-ви; забезпечення стабільності її міжнар. становища; збереження територ. цілісності та недо-торканності кордонів; включення нац. госп-ва до світової екон. системи; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями й вихідцями з України.

Нац. інтереси України у сфері міжнар. відносин зведені в «Основних напрямах» у 3 групи: стратегічні та геополіт. інтереси, що пов'язані з гарантуванням нац. безпеки України та захистом її політ, незалежності; екон. інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове госп-во; регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутр. розвитку України. Принципові ж засади зовн. політики укр. д-ви розвивали положення, визначені Декларацією про держ. суверенітет 16.07.1990, Постановою ВР України «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин» від 25.12.1990, Актом проголошення незалежності 24.08.1991, іншими док-тами внутр. законодавства; відповідали заг.-визнаним нормам та принципам міжнародного права, Статуту ООН, Заключному акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975, Паризькій хартії для нової Європи 1990 та іншим док-там НБСЄ. Тому у своїх двосторонніх і багатосторонніх міжнар. відносинах укр. д-ва має керуватись принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутр. справи. Вона не є ворогом жодної д-ви, беззастережно засуджує війну як знаряддя нац. політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнар. спори лише мирними засобами, не висуває жодних територ. претензій до своїх сусідів і не визнає жодних територ. претензій до себе.

Україна виходить з того, що в сучас. умовах дотримання прав людини є не лише внутр. справою окремих д-ав; вона сповідує принцип неподільності міжнар. миру та міжнар. безпеки і вважає, що загроза нац. безпеці будь-якої країни становить загрозу заг. безпеці та миру в усьому світі. У своїй зовн. політиці Україна обстоює підхід «безпека для себе - через безпеку для всіх». Укр. д-ва керується принципом примату права в зовн. політиці, а належним чином ратифіковані дог-ри вважає за частину власного внутр. права, спирається на фундаментальні заг.-людські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міждерж. відносинах.

Важливими засадами, на яких реалізується зовн. політика України, в «Основних напрямах» визначено недопущення присутності збройних сил інших д-ав на укр. території, а також розміщення інозем. військ на територіях інших д-ав без їх чітко вираженої згоди, крім випадків застосування міжнар. санкцій відповідно до Статуту ООН.

Перспективною метою зовн. політики в док-ті названо членство України в Європейських співтовариствах, а також інших зах.-європ. або заг-європ. структурах. Співдружність Незалежних Держав (СНД) Україна розглядає лише як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасни-цями, й уникатиме участі в інституціоналізації форм міждерж. співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити СНД у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру. Базуючись на визначальних нац. інтересах та принципах, ВР України окреслила здійснення зовн. політики д-ви в таких головних напрямках: розвиток двосторонніх міждерж. відносин; розширення участі в європ. регіональному співробітництві; співпраця в рамках СНД; діяльність в Організації Об'єднаних Націй (ООН) та інших міжнар. орг-ціях. Пріоритетними функціями зовн. політики України стали: гарантування нац. безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування нац. економіки; сприяння наук.-техн. прогресові в Україні та розвиткові її нац. культури й освіти; участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності; контакти з укр. діаспорою; інформ. функція.

Одночасно з ухваленням «Основних напрямів», 2.07.1993 ВР України прийняла постанову, що зобов'язала уряд, МЗС, дип. й коне, представництва України за кордоном, інші мін-ва та відомства, які беруть участь у реалізації зовн.-політ, курсу, керуватись у роботі «О. Н. 3. П. У.».


Теги: Дипломатична історія України  Вопросы  История
Просмотров: 7500
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Дипломатична історія України
Назад