Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики


Курсова робота

Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики


Зміст


Вступ

Розділ I. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби

1.1 До урядовий період життя Івана Самойловича (1630-ті - кін 1650-х рр.)

1.2 Діяльність Івана Самойловича на поч. 1660-их - 1672 рр.

1.3 Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні

Розділ ІІ. Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича

2.1 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом П.Дорошенко

2.2 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Османською імперією і Кримським ханством

2.3 Зовнішньополітичні стосунки гетьмана Івана Самойловича з Річчю Посполитою

Розділ ІІІ. Внутрішня політика гетьмана Івана Самойловича

3.1 Соціально-адміністративна і соціально-економічна політики гетьмана Івана Самойловича

3.2 Культурно-освітня політика гетьмана

3.3 Причини усунення І.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля

Висновки

Список використаних джерел й літератури


Вступ


Актуальність теми. Актуальність даної теми полягає у важливості розвязання проблеми ролі гетьмана Івана Самойловича, з точки зору основних моментів зовнішньої і внутрішньої політики цього державного діяча. Зазвичай розрізняють актуальність наукову і соціально-політичну.

Наукова актуальність. Наукова актуальність полягає у ступені вивченості цієї наукової проблеми. Варто зазначити, що попередники, які займались вивченням даної проблеми в силу певних обставин (в основному політичних і ідеологічних характерів) не займалися ґрунтовним дослідженням даної проблеми, або ж вивчали її поверхнево і узагальнено, тим самим виокремлюючи деякі аспекти і моменти, які лише частково висвітлювали проблему. Насамперед мова йде про таких дослідників, як: Вячеслав Будзиновський, Дмитро Яворницький і ін., котрі через тогочасні політичні реалії російської і радянської імперіалістичної ідеології, були змушені в своїх працях описувати українських політичних діячів, зокрема і самого І.Самойловича з негативних точок зору. Сучасні ж дослідники, котрі займаються вивченням українських політичних діячів тих часів, зокрема постаті І.Самойловича, починають приділяти дедалі більшу увагу самій особистості гетьмана і основним аспектам його зовнішньої і внутрішньої політики. Насамперед мова йде про таких сучасних дослідників, як: Валерій Смолій, Валерій Шевчук, Олександр Реєнт, Тарас Чухліб і ін. Тому не розвязаним залишились досить багато моментів і аспектів цієї проблеми, які є безпосередньо повязані з політичною діяльністю цього гетьмана в плані його зовнішньої і внутрішньої політики. Але попри все, все-таки варто зазначити, що ці дослідники по суті є новаторами в процесі дослідження основних аспектів політичної діяльності І.Самойловича. Соціально-політична актуальність. Вона полягає у взаємозумовленості історичних подій і сучасних суспільно-політичних явищ. Тобто ця проблема є надзвичайно актуальною для сьогодення. Адже знову ж таки історія повторюється і зараз, з точки зору подібності тогочасних та сьогоднішніх зовнішньо і внутрішньополітичних реалій. Тому проблема особистості гетьмана І.Самойловича і його політичної діяльності, залишається актуальною і на сьогоднішній день.

Обєкт і предмет дослідження. Обєктом дослідження в даній роботі є період гетьманства (гетьманування) І.Самойловича на Лівобережній Україні в період з 1672 по 1687 рр. Предметом дослідження в даній роботі є зовнішня і внутрішня політика І.Самойловича, а якщо точніше то це основні аспекти цієї зовнішньої і внутрішньої політики гетьмана. Насамперед мова йде про зовнішньополітичні відносини І.Самойловича з сусідніми державами і їх правителями, в плані ведення військових дій, ставлення до певних політичних подій, явищ, процесів тощо. Також варто зазначити про внутрішню політику гетьмана у плані розвитку господарства, культури, освіти, ведення адміністративної політики, тощо.

Мета дослідження. Мета цієї роботи є характеристика основних аспектів зовнішньої і внутрішньої політики гетьмана І.Самойловича. Тобто потрібно не тільки охарактеризувати ці всі основні моменти зовнішньої чи внутрішньої політики гетьмана, а й дати цілісну картину політичної діяльності І.Самойловича з точки зору, його основних політичних ідей, прагнень і задумів (що намагався зробити чого так і не зумів, чи не встиг зробити).

Завдання дослідження. Визначена мета потребує виконання таких завдань:1) розглянути основні чинники і передумови, які сприяли успішному сходженню І.Самойловича на посаду гетьмана України, 2) показати основні заходи, що здійснювались гетьманом під час ведення зовнішньої політики, 3) виявити усі основні чинники і переконання, якими керувався сам гетьман під час ведення внутрішньополітичної діяльності.

Хронологічні і територіальні межі робити. Основними хронологічними межами, даної роботи виступає період з 1672 по 1687 рр., власне коли відбувалось саме гетьманування І.Самойловича. Також в роботі є присутні і інші часові межі, а саме мова йде про період поч.1630-их по 1672 рр., від моменту народження І.Самойловича до моменту приходу до влади.

Основними ж територіальними межами даної роботи виступає сама Гетьманщина, а точніше її Лівобережна частина, а саме 10 окремих адміністративно-територіальних одиниць (полків), серед яких: Гадяцький, Переяславський, Київський, Полтавський, Лубенський, Прилуцький, Миргородський, Стародубський, Ніжинський, Чернігівський полки. Хоча варто додати про інші територіальні обєкти, які неодмінно фігурують в самій роботі, а саме: Запоріжжя, Правобережна Україна, Кримське ханство, Османська імперія, Московська держава, Річ Посполита тощо.

Огляд літератури і джерел. Що ж до огляду літератури, то тут варто зазначити про основні позиції, які найкраще висвітлюють дану проблему і паралельно по групувати їх за способом висвітлення певної частини проблеми. Основними такими позиціями, які послугували висвітленню походження особи Івана Самойловича та розвитку його політичної карєри до 1672р., стали саме такі праці: Луніна С. Іван Самойлович , Смолія В. Володарі гетьманської булави і інші. Саме в цих працях є надзвичайно добре висвітлено період молодості і подальшого становлення І.Самойловича на шлях побудови власної політичної карєри. Конкретно в праці Сергія Луніна "Іван Самойлович", автору вдалось досить добре висвітлити період життя І.Самойловича від моменту народження, до моменту отримання посади гетьмана Лівобережжя, на що інші дослідники, акцентували дуже малу увагу. Окрім цих висвітлення подій, автор досить добре передав нам, усі тогочасні політичні реалії, які тоді побутували в Гетьманщині, при цьому висвітлюючи відношення і саме ставлення І.Самойловича до усіх цих подій. Що до праці Валерія Смолія "Володарі гетьманської булави", то тут варто зазначати про те, що автор приділив досить мало увагу періоду молодості І.Самойловича, але досить добре висвітлив період становлення і розвитку його політичної карєри. Також автор досить чітко і зрозуміло описав політичний портрет, в якому йшлося про його основні політичні бачення, вподобання, манери, які згодом дадуть йому шанс на отримання гетьманської булави.

Що до другого блоку праць, які досить добре висвітлюють зовнішню політику гетьмана, то тут потрібно зазначити праці Тараса Чухліба: 1) Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 років , 2) Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження і інші. Саме в цих працях є досить добре висвітлені основні аспекти зовнішньої політики І.Самойловича. В першій праці, автор приділяє більшу частину своєї уваги не на хід самих подій чи явищ, а на першопричини, передумови, наслідки певних зовнішньополітичних кроків і рішень гетьмана І.Самойловича. В цій праці досить добре подано основні чинники зовнішньої політики гетьмана, які були спрямовані на розширедння території Гетьманщини за рахунок інших українських земель і якомога ширші автономні засади України в складі Московської держави. В другій праці, автор присвятив усю свою увагу зовнішньополітичній ситуації в Східній Європі, яку було подано через призму гетьманства І.Самойловича. Тобто автором, було подано основне ставлення гетьмана І.Самойловича, до усіх подій і явищ, що відбувались тоді на теренах Східній Європі і які мали безпосереднє відношення до особи і самої Гетьманщини.

Що до третього блоку праць, які досить добре висвітлювали уже внутрішню політику гетьмана, то тут потрібно зазначити про праці: Pеєнта O. Усі гетьмани України , Шевчука В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення , а також було під час висвітлення даної проблеми, було залучено джерела, але про них згодом. Тому завдяки цим працям ми дізнаємось про основні і найважливіші аспекти внутрішньої політики І.Самойловича, а також дізнаємося про самі причини і передумови, які обумовлювали саме такі внутрішньополітичні рішення гетьмана. В праці Олександра Реєнта "Усі гетьмани України", зазначено про практично усі аспекти внутрішньої політики І.Самойловича. Насамперед мова йде про такі аспекти: адміністративна, економічна, культурно-освітня політики гетьмана, тощо. Також автор у цій праці зазначає про усі: причини, передумови і наслідки ведення такої внутрішньої політики, гетьманом І.Самойловичем. Що до праці Валерія Шевчука "Козацька держава...", то тут варто зазначити про те, що автор намагався в основному вказати на основні моменти кадрової політики І.Самойловича, котра базувалась на посиленні ролі гетьмана і послабленні ролі старшин і т.д., сюди ж потрібно додати про культурну політику гетьмана (Собор 1686р.),економічну політику гетьмана (розвиток ремесла, торгівлі) і ін..

Що до усіх цих вищезгаданих праць загалом, то тут потрібно зазначити, що майже усі вони несуть собою досить цінну і якісну інформацію, а що головне в них присутні елементи: історичної новизни (певної альтернативи) і багатостороннього підходу, до вивчення основних аспектів зовнішньої і внутрішньої політики та й самої особистості гетьмана І.Самойловича.

Що до огляду джерел, то тут варто зупинитися на трьох таких основних джерелах, а саме мова йде про: Літопис Самійла Величка , літописний збір під назвою: Історія русів , і безумовно одне з найважливіших джерел у цій роботі: Бутич І.Л. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича .

Що до першого джерела: Літопису Самійла Величка, то тут варто зазначити, що це джерело було укладене козацьким літописцем Самійлом Величком в період між 1715 - поч. 1720-их рр. Сам літопис охоплює події з 1648 до поч.1700-их рр. Цей літопис безумовно несе собою значну історичну цінність з точки зору біографічної інформативності, адже в ньому досить добре вказано про урядовий період життя І.Самойловича. Також в літописі присутні практично усі згадки про зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Самойловича, а також частково висвітлена його внутрішньополітична діяльність.

Що ж до другого джерела під назвою "Історія русів", то тут варто зазначити про те, що це джерело за будовою є літописним збором, але значно меншим за розмірами в порівняні з Літописом Самійла Величка. Нажаль особу автора не встановлено й досі, в одній з версій стверджується, що його автором міг бути архієпископ Георгій Кониський котрий жив наприкінці 18 ст., але за останніми історичними дослідженням було встановлено, що цей архієпископ не є автором цього джерела. Сам літопис охоплює події з 1648 по 1769 рр. В самому джерелі є присутні деякі згадки про до гетьманський період життя І.Самойловича. Але більшість інформації ми дізнаємося про зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Самойловича і частково про його внутрішньополітичну діяльність. Але загалом це джерело є інформативно біднішим в порівняні з попереднім джерелом.

Отже нажаль ці два джерела (особливо друге) в більшості випадків зачіпають в основному лише зовнішньополітичні реалії Гетьманщини, при цьому приділяючи досить малу увагу саме внутрішньополітичним процесам, які відбувались в державі за часів гетьмана І.Самойловича. Також варто сказати, що ці джерела писалися не за часів самого І.Самойловича, а через десятки років і тому не є на 100 % відсотків достовіпними. Тому тут можуть виникати певні питання і суперечності, що до того, чи не міг автор під час написання цього літопису, мотивуватися якимись власними цілями, або ж політичними переконаннями і вподобаннями. Попри все, як би там не було з літописів можна почерпнути, певну біографічну інформацію, повязану з різними періодами життя І.Самойловича чи інформацію, повязану з зовнішньою політикою гетьмана І.Самойловича.

Що до третього джерела: "Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687)…", то тут варто зазначити, що це джерело є надзвичайно цінним, адже є на 100% достовірним, через те, що всі ці універсали укладалися безпосередньо за часів гетьманування І.Самойловича . На даний момент історії відомі 220 універсалів гетьмана І.Самойловича, які є безпосередньо досліджені і є вміщені в даному джерелі. Безпосередньо з тексту цих універсалів ми дізнаємося про особливості розвитку господарства на Лівобережній Україні за часів І.Самойловича, а саме мова йде про розвиток ремесла і торгівлі. Також з цих універсалів ми можемо почерпнути певну інформацію , яка повязана з соціально-адміністративною політикою гетьмана І.Самойловича. А саме з тексту цих документів ми дізнаємося про внутрішньополітичну боротьбу І.Самойловича з гетьманською старшиною із залученням на свій бік у цій боротьбі духовенства. За що останнім надавались певні матеріальні привілеї у вигляді дарування: земель, сіл, лісів, водойм, тощо.

Отже, всі ці вищеперераховані джерела є надзвичайно важливими та інформативними, з точки зору висвітлення основних аспектів, зовнішньо і внутрішньополітичної діяльності гетьмана І.Самойловича

Структура наукової роботи. Що ж до структури цієї роботи, то варто зазначити, що робота буде побудована за хронологічним способом. Завдяки цьому способу в самій роботі можна буде якісно по групувати основні аспекти зовнішньо та внутрішньополітичної діяльності гетьмана І.Самойловича з точки зору хронології. Тим самим ми зможемо уникнути історичної плутанини і можливих повторень у тексті самої роботі. Сама робота складатиметься зі: вступу, змісту, основної частини, висновків і списку використаної літератури та джерел. Додатки в даній роботі відсутні. Сама основна частина складатиметься з трьох розділів: Розділ I. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби., Розділ II. Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича., Розділ III. Внутрішня політика гетьмана І. Самойловича, де в кожному розділі буде вказано по три підпункти за для кращого висвітлення даної проблеми.


Розділ І. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби.


.1 До урядовий період життя Івана Самойловича (1630-ті - кінець 1650-их рр.)


Майбутній гетьман Лівобережної України Самойлович Іван Самойлович народився приблизно на початку 30-их років XVII ст. в родині православного священика Самійла Самойловича (також фігурує варіант "Самуйлович") у селищі Ходорків, що на Волині (нині Попільнянського району Житомирської області) .

Щодо родини Самойловичів, то тут варто зазначити, що ця родина, як і усі родини тих часів, була багатодітною. Він мав братів - Василя, Мартина і Тимофія, а також сестру - Зиновію. Про батьків гетьмана відомо дуже мало, обоє були з селища Ходорква, батько народився приблизно на межі 16-17 століть і отримав від свого батька в селищі парафію, але про рік і місце смерті нічого не відомо. Забігаючи на перед, варто сказати, що ще наприкінці 60-их років 17 ст., він начебто переїхав на запрошення сина до Чернігова, який вже дослужився до посади полковника, де, можливо, згодом і помер. Про матір гетьмана практично не відомо нічого, окрім дати її смерті не пізніше літа 1669 року, після чого батько Івана ніби переїхав до свого сина, де згодом і помер.

Дитинство і юність Івана Самойловича припало на епоху козацьких повстань проти польської влади, які вирували у 163 -1638 pp. - і вже наступний за ним період так званого "золотого спокою" 1638-1648 рр., коли соціальне і релігійне гноблення у Речі Посполитій досягло своєї критичної точки. Найвірогідніше, за прикладом власного батька юний Іван Самойловича мав стати духовною особою, і через це ще до приходу до влади за ним закріпилось прізвиськом "Попович" - через те, що в юнака не було іншого вибору, окрім як "піти по ступням батька" і освоїти духовне ремесло, але через початок Національно-Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр., юнаку довелось відмовитись від цієї ідеї. Варто зазначити, що юний Іван був людиною нешляхетного роду, багато вчився і, за одностайними відгуками сучасників, міг похвалитися розлогими знаннями та гарним почерком.

І.Самойлович не обмежився лише початковою освітою і вступив до Києво-Могилянської колегії - єдиного українського університету тієї епохи, де досить старанно навчався і завершив цей заклад з відзнакою. Національно-визвольна війна, що охопила терени України, змусили родину Самойловичів переїхати на Лівобережжя не пізніше 1654 р., Іван на той час уже мав завершити навчання в Києво-Могилянській колегії. Відомий козацький літописець С. Величко так описував зовнішність юного Івана: "Достатньо знав козацько-руське письмо, був розумний, красної вроди, міцний, добрий, схильний і любязний до всіх людей".

Під час Національно-визвольної війни, родина Самойловичів переселилася на Лівобережну Україну, де батько отримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від Конотопа) на Чернігівщині. Брати Василь, Мартин й Тимофій (Тиміш), які пішли стопами батька теж отримали парафії - Василь займав парафію у Лебедині, а Тиміш - у Ромнах. По смерті Тимоша (у 70-х або на початку 80-х pp. XVII ст.) його заступив Мартин. Про сестру І.Самойловича знаємо вкрай мало. Відомо, що Зиновія вийшла заміж за якогось Василя, котрого в одному російськомовному документі названо Софроновим. Цей Василь був заможним землевласником і мешкав на околицях Лебедина. У їхньому шлюбі із Зиновією народилося щонайменше троє дітей: Марія, Юхимія й Михайло.

Період Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького дав змогу І.Самойловичу змінити пріоритети, і тим самим відмовитися від кар'єри священика. Можна сміло стверджувати, що можливість стати козаком розглядалась, але, на мою думку, І. Самойлович, розуміючи весь ризик військової служби, не дуже поспішав відмовитись від духовного ремесла, відповідно й єдиного дієвого імунітету, але потайки все-таки мріяв і роздумував про власну військово-політичну карєру. Утім, про життя поповича за часів Б.Хмельницького і його перших наступників майже нічого не відомо. Не можна виключити й того, що молодий попович не цурався й купецького промислу, яким ще активно займався на протязі довгого періоду власного життя, маючи тісні звязки з попередньою "малою батьківщиною".

Отже , ми дізналися про склад сімї Самойловичів і подальшу долю усіх її членів. Саме таким чином підчас подій Національно-Визвольної війни починає формуватись політична особистість І.Самойловича. По суті юному "Поповичу" довелось зробити нелегкий вибір, відмовившись від карєри священнослужителя, на благо майбутньої військово-політичної карєри.


1.2 Діяльність Івана Самойловича на поч. 1660-их - 1672 рр.


Духовна кар'єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України на початку 60-их рр. 17 ст. По суті цей крок І.Самойловича гарантуватиме його подальше карєрне зростання. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку .

Під кінець 50-их рр. І.Самойлович вирішує одружитись з дочкою Івана Григоровича Голуба, котрий на той час був великим землевласником на Лівобережній Україні і безпосередньо володів с. Красний Колядин, - Марією Голуб. У їхньому шлюбі десь у 1660 році народився первісток, син Семен, а згодом народились й інші діти: сини Григорій, Яків і дочки Параска і Анастасія. Завдяки цьому вдалому шлюбу Івану Самойловичу вдалось увійти до кола впливової старшини Лівобережної України. Наприклад, брат дружини І.Самойловича був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині.

Для І.Самойловича значний карєрний ріст припав на часи гетьманування

Івана Брюховецького, який був за свідченням його ж сучасників, властолюбною і корисливою людиною, якого обрали гетьманом Лівобережжя після так званої "Чорної ради" 1663 року у Ніжині, звичайно не без підтримки Москви, після якої фактично Україна розкололась на Правобережну і Лівобережну. На думку історика Наталії Яковенко, гетьман І.Брюховецький був вправним демагогом і майстром впливати на юрбу. Він набув собі авторитет серед січової сіроми і низів шляхом закликів до боротьби із старшинами . І.Самойлович тим часом не міг не скористатись політичною нестабільністю в державі і одержав чин значкового товариша, почавши доволі швидко просуватися по посадовій драбині вгору. Значкові товариші, офіцери рангом нижче сотників, відали малими полковими прапорами ("значками", мовою того часу), а також за дорученням полковників керували окремими, невеличкими військовими загонами. і підпорядковувалися безпосередньо останнім.

На щастя І.Самойловича, його здібності помітив генеральний писар Степан Потребич-Гречаний. За сприяння цієї впливової людини він одержав сотницьку посаду у Веприку (північ сучасної Полтавської області) - містечку, що належало до Гадяцького полку.

Маємо відомості про те, що в сер. 60-их рр. молодий Попович неодноразово їздив до Москви, супроводжуючи полонених для допиту керівникові приказу таємних справ Дементію Башмакову і одержав за це нагороду соболями на п'ять рублів і, де безумовно, зміг себе зарекомендувати хорошим дипломатом і високоосвіченим політиком і тому швидше за все зумів встановити певні тісні контакти з найближчим царським оточенням.

У 1663 р. завдяки сприянню того ж таки С.Потребича-Гречаного І.Самойлович на деякий час став наказним полковником Прилуцького полку, а після того обіймав посаду сотника на своїй другій батьківщині - у Красному Колядині . Згодом, з кінця 1663 до початку 1667 року, брав активну участь у боротьбі з польськими військами на чолі з королем Яном II Казимиром (1648-1668) і гетьманом Правобережжя Павлом Тетерею (1663-1665). Безпосередньо під час самих військових дій, що точились на Лівобережжі і Смоленщині, за значні військові заслуги у 1665р., був удостоєний посади керівника "Компанійських полків", до складу яких входили найманці і, на відміну від козацтва, компанійці несли регулярну службу за плату з гетьманської скарбниці. По завершенню усіх військових дій, був удостоєний інших посад уже серед полкової старшини Чернігівського полку: обіймаючи посади писаря, осавула й судді.

У в 1667р. війна між Річчю Посполитою і Московським царством завершилась компромісом між цими двома державами, бо як ні одна зі сторін не зуміла повністю реалізувати власних задумів і після чого було укладено Андрусівське перемирям, за яким дві сторони конфлікту, розділили між собою Україну по Дніпру. Московській державі відійшли: Смоленщина, Лівобережна України з м. Києвом в оренду, як мінімум на 2 роки, а за Річчю Посполитою залишилось: уся Білорусія і Правобережна Україна, а Запоріжжя залишалось під спільним управлінням двох монархій .

Як типовий представник української старшини, Іван Самойлович, хоча й робив кар'єру на Лівобережній Україні, ставився до Московської держави з явною неприязню, будучи при тому ніяк не більшим прихильником Польщі. Противагою цим державам він вважав Туреччину й Кримське ханство. Проте, на відміну від П. Дорошенка, І.Самойлович не ризикував прямо виступати проти Московської держави та укладати союз із "бусурманами", а лише намагався запобігти остаточній перемозі будь-якої з сусідніх держав, відтягуючи тим самим неминучу "катастрофу" молодої української держави. Московського ж царя він прагнув якнайбільше улестити і, так би мовити, визвати у першого довіру і лояльність до своєї особистості, аби випросити в нього маєтки чи інші якісь нагороди з метою не лише власного збагачення, а й стабільної довіри до свої особистості, насамперед з метою зберегти хоча би існуючий стан держави, і якщо не зупинити, то пригальмувати процес "подальшого поглинання" московськими окупантами Гетьманщини.

За свого життя І.Самойлович лише одного разу відкрито виступив проти Московської держави, під час повстання 1668р., на чолі якого стояв гетьман Іван Брюховецький і практично вся політична верхівка Лівобережжя. Тоді йому дійсно пощастило: непокора і бунт проти царя по суті ніяк не позначилась на кар'єрі чернігівського полковника, незважаючи на те що він виявив велику ворожнечу до росіян.

Щодо причин, які передували повстанню 1668 р., були: грубе порушення, плюндрування і недотримання московськими урядовцями і, безпосередньо царем, умов договору від березня 1654р., неконтрольована військова окупація царем Лівобережжя, безпрецедентне втручання царя в зовнішні і внутрішні справи Гетьманщини, призначення найвищої політичної верхівки держави виключно зі згоди царя, взяття московською адміністрацією на себе функцій по збору податків і по суті їх присвоєнню, підписання антиукраїнського і нелегітимного з точки зору договору від 1654р. Андрусівського перемиря 1667 року. Усі ці речі були наслідком так званих Московських статей 1665р., укладених гетьманом І.Брюховецьким у Москві, за якими гетьман по суті здавав усі національні і державні інтереси країни, московському цареві за право бути гетьманом Лівобережжя і боярський титул.

У січні 1668 р. на таємну нараду в Гадячі зібралися полковники: чернігівський (щойно призначений) - Іван Самойлович, ніжинський - Артем Мартинович, полтавський - Костянтин Кублицький, переяславський - Родіон Райча-Думитрашко (серб за національністю), миргородський - Григорій Постоленко-Потішний, прилуцький - Лазар Горленко, київський - Василь Дворецький. Були присутні також генеральні судді Петро Забіла й Павло Животовський та генеральний писар Федір Криницький .

На цій таємній раді гетьман І.Брюховецький розповів про наміри розпочати повстання проти Московської окупації Гетьманщини. Сам гетьман, бачачи масове невдоволення з боку усього українського суспільства, а саме зі сторони духовенства, селянства, міщанства і козацтва та ін., діями царської адміністрації в Україні, прекрасно розумів, що в цій ситуації в першу чергу постраждає саме українська політична і військова верхівка, яка не дуже то й пручалась під час реальної окупації України в 1 пол. 60-их рр., масово здаючи інтереси держави і народу за царське жалування і привілеї. Також це розуміла і гетьманська старшина, а суддя П. Забіла і полковник І. Самойлович почали вести таємні перемовини без відома І.Брюховецького, котрого вони вважали дуже слабким політиком і державним діячем, з правобережною старшиною і політичною елітою задля майбутньої спільної боротьби і обєднання України . Також не варто забувати і про політичні інтереси Лівобережної старшини, котра безумовно за будь-яких умов намагалася зберегти власні посади і майно.

Також до повстання спонукало те, що в 1667 на Донщині і Поволжі вибухнуло козацько-селянське повстання 1667-1669 рр., яке переросло у 1670 -1671 рр.. у справжню козацько-селянську війну під проводом Степана Разіна, проти соціально-економічного гніту з боку влади, постійного втручання у внутрішні справи краю і беззаконня царської влади в тогочасній Московській державі. Тому тогочасна політична верхівка Гетьманщини приймає рішення скористатися внутрішньополітичним негараздами, котрі склалися в Московській державі, і розпочати повстання на Лівобережжі, при цьому збільшуючи власні шанси на успіх.

Тим часом на Правобережній Україні вже як третій рік правив новий гетьман Петро Дорошенко (1665-1676), який змістив пропольського гетьмана Павла Тетерю. На Правобережжі теж була організована аналогічна таємна рада з питання обєднання і визволення України з-під польського і російського ярма. Сам П.Дорошенко до початку 70-их рр.. користувався величезною підтримкою серед українців обох берегів Дніпра, за що пізніше дослідники часто порівнюватимуть його з самим гетьманом Богданом Хмельницьким і за що прозвуть "Сонцем Руїни". На правобережній раді було ухвалено рішення об'єднати Україну, ввійти в союз із турецьким султаном і кримським ханом і почати війну з Московським царством.

Тим часом на Лівобережжі спалахнуло повстання. 25 або 29 січня 1668р. генеральний осавул Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) і полковник Іван Самойлович обложили Чернігів. Згодом на початку лютого в облогу, а потім і повністю було взято: Новгород-Сіверський, Гадяч, Прилуки, Батурин, Глухів, Стародуб, Полтаву, Миргород, Лубни, Ніжин, Переяслав і ін.

Тим часом І.Брюховецький замість того, щоби займатись виключно проведенням повстання, попросту намагався врятувати якомога більше власних маєтків і багатств з палаючих сіл і міст Лівобережжя і що головне - будь-якою ціною не допустити приходу сюди особисто П.Дорошенка, якого таємно підтримувала майже вся гетьманська старшина на здобуття гетьманської булави. Іван Брюховецький, розуміючи всю складність і небезпечність даної ситуації, увязнив послів П. Дорошенка, наказав стратити гадяцького полковника М. Гострото і розірвати усі політичні звязки з П.Дорошенком, щоби хоч якось врятувати своє становище.

Але доля вчинила з ним злий жарт - коли Іван Брюховецький вирішив самостійно очолити похід проти царя, тоді всі полковники і вся старшина відмовились підтримувати І.Брюховецького, оголосивши, що присягають на вірність П.Дорошенку. Навіть політично обережний і далекоглядний І.Самойлович, який, хоч і засуджував і критикував І.Брюховецького, відкрито виступив і підтримав П.Дорошенка. Лише проросійські полковник Василь Дворецький і єпископ Мефодій підтримували Брюховецького, за що були увязнені П.Дорошенком. Самого ж гетьмана його ж козаки заарештували і привели до П.Дорошенка, де на козацькій раді вирішили стратити, забивши його до смерті. За іншими даними І.Брюховецького було схоплено козаками П.Дорошенка і наказано привести до його табору, де його було приковано до гармати, щоб привселюдно осоромити і примусити відмовитись від посади гетьмана. Але підчас цих дій козаки неправильно зрозуміли жест П.Дорошенка (котрий випадково махнув рукою до низу) і сприйняли це, як наказ та закатували гетьмана до смерті. Так і завершились доля одіозного і властолюбного гетьмана Івана Брюховецького.

Отже, Україна на якийсь час об'єдналася під владою Петра Дорошенка. Новий гетьман не встиг довго пробути на Лівобережжі, через загрозу наступу царя на Правобережжя, котрий перебував в союзі польським королем і покинув лівий берег, призначивши наказним гетьманом Демяна Многогрішного.

На початку 1669 р. російські війська відновили контрнаступ на Україну і через внутрішньополітичні розбіжності в самій Україні, відсутність П.Дорошенка і основних сил козаків, частково відновили тут свої позиції. Залишений по суті без підтримки П.Дорошенка, наказний гетьман Д. Многогрішний і його найближче політичне оточення, серед яких був уже новопризначений гетьманом ним на початку березня 1669р., генеральний суддя І. Самойлович, вирішують розпочати перемовини з московським урядом. Тепер уже генеральний суддя І.Самойлович мав величезний і чи не найбільший з поміж усієї старшини вплив на гетьмана Д.Многогрішного, вирішують розпочати перемовини з московською владою.

І цілком можливо, що під час перемовин Демяну Ігнатовичу було обіцяно гетьманська булава і тим самим московська влада зіграла на його ж амбіціях, політичній малообізнаності і неграмотності наказного гетьмана, після чого він пристає на бік царя. 16 березня 1669 р. підписує в Глухові "Глухівські статті", які укладались між царем і уже повноцінним гетьманом Д.Многогрішним, де де-юре встановлювались і відновлювались умови договору від березня 1654р. з деякими суттєвими політичними поступками з боку нової влади, але на значні поступки пішли і московські урядовці на чолі з Григорієм Ромадановським, збільшивши козацькій реєстр до 30 тисяч чоловік, залишивши царські залоги лише в 5 містах: Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, і безумовно дозволивши козакам обрати собі гетьмана, де більшість козаків висловились за кандидатуру Демяна Многогрішного.

А уже в квітні 1669 р. І.Самойловичу довелося поїхати до Москви, як посол нового гетьмана задля утвердження цих Глухівських статей , вже безпосередньо з московським царем, де зумів знову вдало заявив про себе, як про грамотного і виваженого політика і за що почав користуватися популярністю в самого царя Олексія Михайловича (1645-1676) і його найближчого політичного оточення.

Так розпочався наступний етап у кар'єрі Івана Самойловича, якому ці події дали змогу впритул наблизитися до гетьманської булави. Участь Івана Самойловича в цих подіях може здатися доволі незначною, але насправді він зі своєю освіченістю був однією з найважливіших фігур в оточенні Демяна Ігнатовича. Це видно з того, що ще до Глухівської ради він був переведений з Чернігівського полку на уряд генерального судді,

Отже, з приходом до влади гетьмана Д.Многогрішного, політична верхівка, розуміючи усю складність ситуації, яка склалась на Лівобережжі і Правобережжі, починає вести запеклу політичну боротьбу за гетьманську булаву. По обох берегах Дніпра розпочались громадянські війни: лише в 1669р. в Україні було 4 гетьмани : на Правобережжі вели боротьбу гетьман П.Дорошенко, і самопроголошені пропольський гетьман Михайло Ханенко, і так званий "кошовий гетьман" Запорізької Січі Петро Суховій, який боровся і з гетьманом Д.Многогрішним, а на Лівобережжі за владу всіма силами тримався Д.Многогрішний, котрий вів активну боротьбу і з П.Дорошенком, із генеральною старшиною, на чолі якої стояв Іван Самойлович, але відкритої війни між ними поки що не було. Таким чином, ситуація загострювалась дедалі більше.


1.3 Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні


Влітку 1669р. Многогрішний починає потроху відвойовувати збунтовані і непідконтрольні йому південні Лівобережні полки, на його бік перейшли полковники переяславські і прилуцькі, але П.Дорошенку надалі симпатизували: миргородський, полтавський, лубенський і зіньківський полковники, які не визнавали Д.Многогрішного гетьманом. Але вже до кінця 1670р. практично усі полки стали підконтрольні гетьману Д.Многогрішному, звичайно, не без допомоги І.Самойловича, який неодноразово вів перемовини з цими полковниками, продемонструвавши увесь свій дипломатичний і ораторський хист.

Тим часом Д.Многогрішний після завершення усіх своїх військових справ перекинувся на внутрішні справи, де чимраз більше старався розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження , на що в свою чергу не могла не відреагувати тогочасна козацька старшина на чолі з І.Самойловичем і яка почала активно пручатись цим діям гетьмана .

Над Дем'яном Ігнатовичем нависла реальна загроза, гетьман дратував багатьох старшин, будучи людиною не писемною, досить грубою, упертою й наполегливою у досягненні своїх цілей - як тоді здавалося, майже протилежною за вдачею Івану Самойловичу, добре освіченому й трохи лукавому.

Також варто зазначити, що гетьман Д.Многогрішний у своїй внутрішній політиці старався не тільки розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження, а й намагався з часом перетворити саму посаду гетьмана з виборної на спадкову тобто монархічну. Д.Многогрішний

завжди мріяв про таку саму владу, яка була у Б.Хмельницького з точки зору її фактичної необмеженості. Також був і такий негативний момент у політиці гетьмана, як намагання встановити на найвищих державних постах представників своєї сімї (братів, синів, племінників, тощо)

Ходили чутки що гетьман в стані гніву і люті погрожував старшинам і полковникам, яким неодноразово висував докори і звинувачення у зраді. А тим паче гетьман дозволяв собі критикувати і обвинувачувати московську військову адміністрацію і навіть самого царя у недотриманні Глухівських статей та зраді інтересів України і втручанні у її внутрішні справи через постійні прикордонні конфлікти з Польщею, союзницею Москви. За що на нього масово почали писатись доноси у Москву, як від старшини, так інших верств суспільства, причому серед них і достовірні доноси. У доносах зазначалось, що гетьман знущається з підданих і погрожує їм, сквернословить на царя і таке ін. Були і вигадані історії про листування з гетьманом П.Дорошенком, турецьким султаном, кримським ханом, підготовка до походу на Москву і ін. Обурений московський цар Олексій Михайлович наказав командиру стрілецького загону Григорію Нейлову, який зі своєю залогою стояв в Батурині, арештувати непокірного і небезпечного Д.Многогрішного. До Григорія Нейлова почали приходити зі скаргами на гетьмана: генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович, генеральний обозний Петро Забіла та інші. І.Самойлович стверджував, що гетьман неодноразово підбурював його на повстання проти царя. Разом із гетьманом у "зраді" обвинувачувалися Семен Адамович, Павло Грибович, Матвій Гвинтовка, батуринський сотник Ярема Андрійович - змовники прагнули усунути всіх, хто їм заважав. Г.Нейлов доклав про все те, що сказали заколотники у Москву, розгніваний цар вирішив увязнити і змістити небезпечного гетьмана.

У ніч проти 13 березня змовники, серед яких був і Г.Нейлов, оточивши батуринську резиденцію Дем'яна Ігнатовича стрільцями, пробралися всередину. Гетьман, якого притягли в будинок Г.Нейлова, намагався чинити опір, але був поранений у руку пострілом із пістолета й зв'язаний. Стріляв Карпо Мокрієвич, і він же, склавши донос із 38 пунктів, повіз бранця до Москви у супроводі Рославця й Думитрашка. У Сєвську вони взяли з собою й С.Адамовича, який повертався з Москви. П.Грибович спромігся пробратися в Україну. Тим часом Василь і Сава Ігнатовичі намагалися втекти. Василь приїхав до Києва, де Варлаам Ясинський, ігумен Києво-Братського монастиря й ректор Могилянського колегіуму, запропонував йому виїхати на Січ. Василь відмовився, тому що відносини із запорожцями у скинутого гетьмана на той час були не найкращими (серед іншого через те, що Д.Многогрішний слухняно виконував московські вказівки). Тоді В.Ясинський прийшов до київського воєводи князя Григорія Козловського й, благаючи зберегти справу в таємниці, доніс, що Василь, переодягнений ченцем, з'явився в нього з подорожньою від ігумена Максаківського монастиря. Утікача схопили й відправили в Москву.

У середині квітня почалися допити Д.Многогрішного - росіяни повірили доносу Карпа Мокрієвича, у якому, з посиланням серед інших і на І.Самойловича, повторювалися всі ті ж самі обвинувачення. Сам Д.Многогрішний свою провину не визнавав, за що гетьмана били батогом, катували й Матвія Гвинтовку. Потім почали допитувати Василя Ігнатовича й Павла Грибовича. 28 травня колишнього гетьмана повезли страчувати. На страті наполягали змовники, у тому числі І.Самойлович. Але в останній момент цар передумав і велів заслати колишнього гетьмана і інших, навічно до Сибіру, причому із їхніми ж родинами, де в нелюдських умовах, гетьман й помер у 1703 р.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Таким чином для генерального судді І.Самойловича відкрився шлях до найвищої посади в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.

У квітні 1672 року у Батурині зібралася рада із генеральних старшин, полковників, полкових старшин і отаманів. На ній було вирішено звернутися до царя з проханням влаштувати вибори гетьмана, але без участі простих козаків, селян і міщан, бо по-перше, вони не мали права брати участі в обранні нового гетьмана, виключення становила лише "Чорна рада" 1663р., коли гетьманом було обрано І.Брюховецького, а по-друге старшина явно побоювалися можливого повстання . Також старшина намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками.

Тільки-но усунули від гетьманства Д. Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це швидко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків і про непокірну вдачу кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. Коли в сер. квітня 1672 року Іван Сірко прямував на раду, щоб заявити про себе, на нього напав загін козаків. Івана Сірка закували в кайдани й відправили в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві - містечку, розташованому неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи - архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Нейлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Г.Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство - генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс І.Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: "Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати... булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани...".

Також на цій раді в Козачій Діброві було обрано декількох генеральних старшин, саме: генеральним суддею - Павла Животовського, генеральними осавулами - Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем - Саву Прокоповича, генеральним хорунжим - Григорія Коровченка, генеральним бунчужним - Леонтія Полуботка і інших.

Таким чином під час подій 1672 року до влади на Лівобережжі прийшов саме Іван Самойлович. Цьому гетьману довелося пройти нелегкий шлях у своїй карєрі, що би досягнути гетьманської булави і здолати усіх своїх політичних суперників включно з попереднім гетьманом Демяном Многогрішним і кошовим отаманом Запорізької Січі Іваном Сірком.

Отже, Івану Самойловичу довелось пройти важкий шлях гонінь з малої батьківщини, а згодом опинитись на новій батьківщині, де йому було важко, будучи нікому не цікавим сином попа, пробиватися вгору по соціальній драбині без жодної вагомої підтримки, тим самим самостійно досягнути посади гетьмана України.


Розділ ІІ. Зовнішня політика гетьмана Івана Самойловича


.1 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом Петром Дорошенком


У період власного гетьманування І.Самойлович вирішує в своїй подальшій політичній карєрі опиратись виключно на Москву і московського царя в боротьбі за незалежність і обєднання воєдино усіх українських земель. Насамперед мова йде про ті землі, що входили до складу Гетьманщини часів Богдана Хмельницького. Проте гетьман ніколи не старався опиратися на якусь країну, щоби тим самим не дозволити цій країні посилити свої впливи на Гетьманщину. Завдяки своїй дипломатичній майстерності гетьман вів досить цікаву зовнішню політику, використовував усі можливі моменти задля своїх цілей у розширенні і розбудові власної держави.

Московська держава була найбільш оптимальним варіантом у реалізації цих задумів через спільні зовнішньополітичні інтереси цих двох держав у боротьбі з Туреччиною і її сателітом Кримським ханством, релігійну ідентичність цих народів і військову могутність тогочасної Московської держави. Також гетьман практично в цей же період, окрім стосунків з Москвою, вів активну зовнішню політику з іншим українським гетьманом і водночас небезпечним суперником і політичним конкурентом - Петром Дорошенком (1665-1676).

Одночасно з приходом до влади гетьмана Івана Самойловича в середині 1672 року розпочинається його зовнішня політична діяльність. Першими його зовнішньополітичним кроком у стосунках з Московською державою стало підписання міждержавного договору. Саме з московським царем, а точніше з його представником боярином і князем Григорієм Ромадановським, у Козачій Діброві поблизу Конотопа 17 червня 1672 року було укладено цей перший міждержавний договір між Гетьманщиною на чолі уже з І.Самойловичем і Московською державою на чолі з царем Олексієм Михайловичем. Договір визначав основні принципи відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською державою.

Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу висилати посольства до іноземних держав і особливо підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Гетьману заборонялося надавати військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад, або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.

Гетьман Іван Самойлович ставився до цих Конотопських статей з недовірою і всіляко противився їм, але в силу того, що в гетьмана не було особливого вибору, він був змушений підписатися під цим договором, котрий відкривав йому шлях до гетьманської булави і дав цілком реальну можливість з допомогою російського царя в майбутньому втілити ідею обєднання усіх українських земель воєдино навіть і тих, що ніколи не входили до складу держави гетьмана Богдана Хмельницького.

Тим часом на Правобережжі гетьман П.Дорошенко за підтримки турецько-татарських військ на чолі з султаном Мехмедом IV розпочинає військові дії проти Польщі і самопроголошеного правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1669-1674). Після чого союзні козацько-турецькі війська рушили на Поділля, де розгромили поляків і козаків М.Ханенка, взяли штурмом Камянець-Подільський, а згодом рушили на Галичину і взяли в облогу Львів. Після чого поляки, не маючи змоги більше боронитись, були змушені піти на укладання невигідного для себе Бучацького миру 1672р., тим самим зобовязавшись відмовитись від претензій на Брацлавщину (Сх. Поділля) і Південну Київщину на користь Туреччини і сплати туркам величезну контрибуцію.

Бучацький договір докорінно змінив стратегічне становище України. Річ Посполита визнала Правобережжя окремою державою, підлеглою Османській імперії. Відповідно Московська держава та лівобережний гетьман І.Самойлович мали тепер повне право претендувати на цю територію, не порушуючи умов Андрусівського перемир'я.

Коли в Москві дізнались про поразку поляків і можливу загрозу з боку турків і П.Дорошенка, цар наказав негайно викликати до себе І.Самойловича, доручивши йому, відповідно до умов Конотопського договору, розмістити в 4 містах Лівобережжя російські залоги на чолі з воєводою Юрієм Трубецьким. Уже в лютому 1673 р. військо Ю.Трубецького вступило до Києва. Російського воєводу Іван Самойлович особисто зустрів у Батурині, де було укладено таємні домовленості про спільний похід московського царя і гетьмана за Дніпро. У січні 1674 р. І.Самойлович зустрівся в Гадячі з князем Г.Ромадановським, де незабаром вони з 80-тисячною армією виступили до Дніпра, згодом під натиском союзних військ пали Кирилів, Канів, Черкаси, але через малу чисельність союзних військ гетьман і князь Ромадановський вирішили не брати добре укріплену столицю П.Дорошенка - Чигирин і повернули назад на Лівобережжя.

Першим із суперників І.Самойловича від булави гетьмана Правобережжя відмовився Михайло Ханенко. На початку 1673 р. він написав царю Олексію Михайловичу листа, в якому йшлося про його наміри перейти під підданство Олексія Михайловича, через відмову поляків допомагати йому в боротьбі з гетьманом П.Дорошенком і турками. Через рік М.Ханенко перейшов на бік І.Самойловича і росіян, визнавши гетьманом Правобережної України саме І.Самойловича, за що новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський наказав убити сина М.Ханенка і призначив нового наказним гетьманом Остапа Гоголя (пращура письменника Миколи Гоголя).

березня 1674 р. В Переяславі зібралася рада, менш відома, ніж та, що зібралася тут же рівно 20 років до того. Від Лівобережної України були присутні Іван Самойлович і усі його полковники разом з генеральною старшиною: київський - Костянтин Солонина, Переяславський - Родіон Райча-Думитрашко, ніжинський - Пилип Уманець, стародубський - Петро Рославець, чернігівський - Василь Дунін-Борковський, прилуцький - Лазар Горленко, лубенський - Іван Сербин. Правобережжя репрезентували колишні Дорошенкові генеральні старшини - Яків Лизогуб (осавул), Іван Гулак (обозний), Яків Улезько (суддя) - і полковники: канівський - Іван Рурський, корсунський - Михайло Соловей, білоцерківський - Степан Бутенко, уманський - Григорій Білогруд, торговицький - Степан Щербина, брацлавський - Іван Лисиця, паволоцький - Костянтин Мигалевський. Загалом, представлена була майже вся українська козацька еліта того часу. Після того, як приїхав М.Ханенко й віддав отримані у свій час від короля клейноди, булаву й бунчук, князь Г.Ромадановський оголосив, що війська обох боків Дніпра об'єднуються під владою Росії й одержують право вибрати собі одного гетьмана або двох. Козаки відповіли, що одного буде цілком достатньо і обрали гетьманом Івана Самойловича.

Ця низка перемог дала Івану Самойловичу змогу осягнути нової вершини - титулу гетьмана "обох боків Дніпра". Варто зазначити, що він виявився останнім правителем Війська Запорозького, який справді керував усією Україною (у розумінні того часу - колишніми Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами Речі Посполитої, тобто державою Хмельницького).

У цей же період після обрання гетьманом обох берегів Дніпра І.Самойловича, московська влада зажадала від гетьмана певних гарантій політичної стабільності і покірності, адже побоювались, що гетьман І.Самойлович, відчувши всі свої сили, більше не буде опиратися на царя, і тим самим Москва зможе втратити Україну раз і назавжди. І тому у цьому ж місті було укладено так звані "Переяславські статті". Переяславські статті - зовнішньополітичний договір, укладений між Військом Запорозьким на чолі І. Самойловичем і Московським царством на чолі з Олексієм Михайловичем, підписаний поблизу Переяслава. Договір визначав юридично-правовий статус козацької Гетьманщини у складі Московської держави. За ним гетьману заборонялось без дозволу царя надавати допомогу будь-якій стороні у разі нападу на Польщу. Заборона посилати гетьманських представників на переговори царських послів із польськими або кримськими послами. Козацький реєстр становив 20 тис. осіб, але жалування йому встановлювалося подвійне. У разі нападу ворогів на Гетьманщину козацьке військо збиралося на річці Росава, між Каневом і Корсунем, туди прибувало і царське військо .

Цим самим Московська держава старалась втримати біля себе гетьмана і не дати йому ані найменшого шансу на вихід з-під царської "опіки" і тим самим не давала змоги І.Самойловичу обєднатися з П.Дорошенком у боротьбі за цілковиту незалежність усіх українських земель, а також не допустити конфронтації Гетьманщини з Річчю Посполитою, до якої політичне керівництво Гетьманщини мало значні територіальні претензії і яка була тимчасовою союзницею Московської держави у боротьбі з Туреччиною і Кримським ханством.

Таким чином І.Самойловичу вдруге завдяки зовнішній підтримці Москви (вперше це зробив П.Дорошенку під час повстання на Лівобережжі в 1668р.) все ж таки частково вдалось обєднати усі українські землі по обидві сторони Дніпра воєдино на певний період часу. Саме цю подію можна вважати однією з найсуттєвіших зовнішньополітичних перемог у карєрі гетьмана Івана Самойловича, але в силу певних обставин І.Самойловичу не вдалось закріпити і зберегти за собою титулу "гетьмана обох берегів Дніпра".

Якщо більш конкретніше, то головними причинами, які послугували втраті І.Самойловичем Правобережжя було: повернення П.Дорошенка разом із турками і татарами на Правобережжя, політичну конфронтацію між Польщею і Московською державою в звязку з приєднанням до Гетьманщини Правобережжя, незацікавленість Москви в посиленні особи гетьмана на Правобережжі і як наслідок на Лівобережній Україні.

У липні 1674р. П.Дорошенко частково повернув собі владу на Правобережжі і тим самим підписав собі вирок, коли турки і татари після того, як витіснили козацько-московські війська, почали грабувати усе Правобережжя впритул до Києва, а коли, зібравши награбоване і ясир, повернули додому, залишивши П.Дорошенка сам на сам з розлюченим і згорьованим населенням . У цих умовах становище гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Пропозиція П.Дорошенка була прийнята.

Але І.Самойлович вважав цю присягу нічим іншим, як намагання П.Дорошенка добитися миру будь-яким способом з метою врятувати своє політичне становище. І тому гетьман І.Самойлович, котрий не бажав політичного посилення П.Дорошенка, переправився через Дніпро, з козацькими військами прибув до Чигирина і змусив П.Дорошенка зректися гетьманської булави, але при умові гарантій безпеки і недоторканості майна . Тому 19 жовтня 1676 року П.Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до ставки російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самойловичу в присутності царського воєводи Г.Ромадановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі .

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося друге об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави, але це обєднання, як і попереднє, було лише тимчасовим і знову зазнало політичного фіаско.

Отже, в період з 1672-1676 рр. гетьману Івану Самойловичу по суті вдалось тимчасово обєднати воєдино українські землі по обидві сторони Дніпра, усунути всіх тих, які так чи інакше були політичними конкурентами гетьмана І.Самойловича в боротьбі за єдину гетьманську булаву, серед яких були М.Ханенко і, безумовно, П.Дорошенко, і тим самим посилити і зміцнити свої впливи по обидва боки Дніпра. Також гетьман у своїх двосторонніх відносинах із царем намагався добитися обєднання воєдино Лівобережжя і Слобожанщини, але, на жаль, йому це не вдалося.


2.2 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Османською імперією і Кримським ханством


Після обєднання Правобережної і Лівобережної України під булавою І.Самойловича в зовнішньополітичній карєрі гетьмана настає період, коли після чотирьох важких років боротьби за обєднання усіх українських земель воєдино над ним нависає небезпека, яка могла привести до втрати усіх цих здобутків.

Туреччина, здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського миру з Річчю Посполитою від 17 жовтня 1676 р., мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство. Для цього турецький султан наказав використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, котрого було взято в полон татарами в Уманському монастирі в 1673 році. Гетьман Юрій Хмельницький мав стати "князем Малоросійської України" , бо, як попередній гетьман П.Дорошенко, зрікшись булави восени 1676р., не мав більше ніякого наміру і змоги підтримувати турецького султана.

Також варто зазначити, що саме місто Чигирин, мало особливе політичне і культурне значення для самих українців. Саме це місто в період з 1648 по 1660 рр. було резиденцією і столицею держави Богдана Хмельницького та його перших політичних наступників і не просто столицею, а по суті першою столицею, за період останніх 300-400 років бездержавності. Сама назва міста, викликала асоціації: нескореності, боротьби за власну свободу і памяті про славні часи держави Богдана Хмельницького. Тобто ці всі вищесказані речі можна віднести до речей культурного і духовного плану. Що до політичного значення, то тут варто сказати, про те, що яка би з сусідніх держав не володіла цим містом, то вона по суті могла претендувати на решту територій, що колись входили до складу держави Б.Хмельницького. А також варто зазначити, що це місто мало досить вдале геополітичне розташування, знаходячись по суті в центрі тогочасної України, а точніше на самому правому березі Дніпра, звідки можна було б вести досить вдалу зовнішньополітичну діяльність. З відси випливає той факт, що Чигирин попри всі політичні обставини, завжди залишався неофіційною столицею України на протязі усього періоду Гетьманщини.

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький, відрядив своїх посланців у Січ з листом до кошового отамана Івана Сірка, запрошуючи запорожців підтримати його в боротьбі за "незалежність" усієї України. Однак Іван Сірко, який багато років боровся проти нападів турків і татар, не піддався на провокації і відправив листа гетьману Івану Самойловичу і почав готуватися до оборони Запоріжжя. Гетьман І.Самойлович, дізнавшись про це, вжив негайних заходів, спрямованих на зміцнення фортеці в Чигирині, на яку замислювався похід турецьких і татарських орд. Гетьман відправив туди чотири з половиною тисячі виборних козаків, згодом до яких прибуло ще кілька тисяч російських стрільців під командуванням генерал-майора Афанасія Тауерніхта .

На початку липня 1677р. на Правобережну Україну вторглось 60-тисячне військо турків і татар під командуванням Ібрагім-паші, згодом до них прибув і Юрій Хмельницький. Протягом серпня 1677 року турки й татари тримали в облозі Чигирин, нещадно обстрілюючи його з гармат, не покладаючи надій захопити його. На допомогу місту поспішало російське військо під командуванням Г.Ромодановського і козацьке - на чолі з гетьманом Самойловичем. Дізнавшись про це, турки і татари зняли облогу Чигирина і відступили. А 29 серпня воєвода і гетьман І.Самойлович прибули до Чигирин, який був значно пошкодженим і частково зруйнованим. Залишивши гарнізон у Чигирині, вони відвели свої війська на лівий берег Дніпра. За невдачу під Чигирином Ібрагіму-паші відрубали голову.

Перший Чигиринський похід не приніс успіху Туреччині у завоюванні Правобережної України, але султан не збирався миритися з цими невдачами і, не покладаючи надій, віддав наказ готуватися до нового походу. Султан призначив керівником цього походу Каплана-пашу, такий же наказ на підготовку нового походу отримав і кримський хан Мурад-Гірей. Навіть сам султан мав намір іти в цей похід. Загроза не вщухла, і це прекрасно розумів гетьман Іван Самойлович, котрий наполіг на тому, щоб відбудувати фортецю в Чигирині й зміцнити його гарнізон, а саме надіславши туди понад 5 тисяч відбірних лівобережних козаків і 6 тисяч стрільців, котрих йому виділив новообраний московський цар Федір Олексійович (1676-1682) на чолі з воєводою Іваном Ржевським.

У 1678 р. Туреччина таки розпочала другий похід на Чигирин. Цього разу її армія налічувала до 200 тис. чол., до складу якої, окрім турків, увійшли і кримські татари . А 9 липня ці війська розпочали штурм Чигирина. Поки гарнізон відбивав штурм, йому на допомогу пробивалися 70-тисячна армія Г.Ромодановського і 40-тисячна армія І.Самойловича . Як і минулого року, козаки й московські війська розгромили турків і татар на Бужинському полі, 30 липня зігнали з Кувачинських висот сильну залогу й 4 серпня наблизилися на відстань 2- 3 верст до Чигирина. На цей час фортеця зазнала великих руйнувань, загинуло багато її захисників, в тому числі й І.Ржевський. 11 серпня турецькі сапери підірвали у трьох місцях фортечні мури нижнього міста. Зав'язалися бої на вулицях. 12 серпня командування наказало гарнізону залишити місто й відступити на лівий берег Тясмину. Почався організований відхід російсько-української армії до Дніпра.

Дивна пасивність російсько-української армії під Чигирином дає підставу вважати про готовність царського уряду віддати Туреччині Правобережну Україну без серйозного опору. Швидше за все гетьмана І.Самойловича, московська влада поставила в незручне становище, наказавши не наносити турецьким військам сильної шкоди, а самому відступити за Дніпро, через сильні побоювання царя, щодо можливого майбутнього походу турків і татар на Московську державу.

Відступаючи з України, турки і татари знищили рештки Чигирина. Після чого турецький султан наказав посадити у новій столиці в м. Немирові свого ставленика Юрія Хмельницького, проголошеного "князем Малоросійської України". Ю.Хмельницький задумав вести наступ на Лівобережну Україну з метою її приєднання, але завдяки рішучості в діях гетьмана І.Самойловича і при підтримці московського царя вдалось спочатку відбити усі напади Ю.Хмельницького. А згодом з дозволу і допомогою того ж таки московського царя переправитись на правий берег Дніпра і розпочати процес примусового переселення чи так званого насильницького "згону" усього місцевого населення на Лівобережну і Слобідську Україну. Цей процес було організовано з метою залишити гетьмана Ю.Хмельницького, без потрібної людської і економічної підтримки , тим самим прискоривши поразку і в майбутньому зміщення Ю.Хмельницького з посади гетьмана. Фактично саме таким чином в період з 1679-1680 рр. було зруйновано останню надію турків і Ю.Хмельницького на завоювання усіх українських земель під турецьким началом. І.Самойлович, попри всі негативні моменти цієї історії, безумовно вийшов з неї переможцем, хоч і по суті втратив усі надії на титул "гетьмана обох берегів Дніпра".

Таким чином, московська влада і посли І. Самойловича в один голос заговорили про укладення миру, бо всі сторони цього конфлікту, безумовно, були дуже виснажені довготривалим військовим протистоянням і тому підтримали ідею миру. У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Московської держави для переговорів із Туреччиною і Кримським ханством про укладення миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і вело перемовини з гетьманом І.Самойловичем про умови майбутнього миру . 3-го січня 1681 року був укладений Бахчисарайський мирний договір, який укладався між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою.

За цим договором основні умови були такими: кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру, султан і хан зобов'язались не допомагати ворогам Росії, Туреччина приєднувала південну Київщину, Брацлавщину, а Московська держава залишала за собою Лівобережну Україну і Запоріжжя. Договір укладався строком на 20 років . Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні. Гетьман, як ніхто інший, бажав скорішого примирення Москви і Стамбула і підписання миру, але не очікував на такий розвиток подій і тому негативно відгукнувся на умови цього договору, які вважав невигідним як для Російської держави, так і для нього через втрату Правобережжя і фактичного краху ідеї гетьмана на утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна і Правобережна України.

Період з 1681-1685 відзначився в карєрі гетьмана досить спокійно, у цей період гетьман по суті не вів жодної вагомої зовнішньої політики, займаючись виключно внутрішніми справами всередині Гетьманщини, а саме: розвитком господарства і культурними питаннями регіону, але про це в наступному розділі.

Після укладення "Вічного миру" 1686 р. між Росією та Польщею цей договір спрямовувався проти Порти. Польща в союзі з Австрією і Венецією мала воювати на південному, а Росія - на східному театрі військових дій. І.Самойлович виступ з різкою критикою цього договору, бо офіційна Москва і Варшава вкотре перерозподіляли як українські землі між собою, не враховуючи жодних інтересів українців по обидва боки Дніпра, так і інтересів самого гетьмана.

Перший удар Росія спрямувала проти союзника Туреччини і Кримського ханства. Навесні 1687 р. 150-тисячна армія боярина Василя Голіцина й 50-тисячна армія Самойловича рушили на південь. Але за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування. Через нестачу якісної води і харчів серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Не зазнавши поразки, вони мусили в липні повернутися на територію Полтавського полку. Незадоволена Самойловичем старшина організувала проти нього змову. Генеральні судді Іван Кочубей і Михайло Вуяхович, писар Семен Прокопович та інші, подали В.Голіцину листа, в якому звинувачували І.Самойловича у прагненні відірвати Гетьманщину від Росії, зв'язках з татарами, підпаленні степу та в інших "гріхах". Голіцин радо сприйняв ініціативу старшини, оскільки вона відводила від нього звинувачення у невдачі Кримського походу. Івана Самойловича було заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання до Сибіру, але про це згодом .

Отже, гетьману І.Самойловичу все ж таки на певний період вдалося закріпити за собою титул "гетьмана обох берегів Дніпра", по суті вийти переможцем у боротьбі за Правобережну Україну між ним і турецько-татарськими силами, але через знову ж таки упереджену і зрадницьку позицію Москви йому цього не вдалося і гетьман по суті втратив ці території.


2.3 Зовнішньополітичні стосунки гетьмана Івана Самойловича з Річчю Посполитою


Із приходом до влади у 1672 р. гетьман І.Самойлович вирішує у своїх зовнішньополітичних інтересах орієнтуватись в основному на Московську державу як на найбільш оптимальний варіант у здійсненні своїх зовнішньополітичних амбіцій, насамперед стосовно Речі Посполитої.

Щодо Речі Посполитою, то гетьман прекрасно розумів, що ця країна була найслабшою з-поміж Московської держави і Туреччини, і тому за допомоги Москви і Стамбула він неодноразово намагався послабити цю країну через серйозні територіальні претензії, які мав до неї. Гетьман І.Самойлович вважав, що Польща незаконно заволоділа Правобережною Україною у 1663- 1667 рр. і тому вона має негайно повернути ці землі Лівобережному гетьману. У 1672 році на Правобережжя вторглися турецькі війська при підтримці гетьмана П.Дорошенко, завоювавши Південну Київщину і Брацлавщину, після чого поляки були змушені укласти невигідний для себе Бучацький мир 1672р., тим самим зобовязавшись відмовитись від претензій на ці території .

Тим часом гетьман І.Самойлович зі згоди царя починає готуватися до військових дій. У 1674р. при підтримці російських військ на чолі з воєводою Г.Ромадановським вирушив на Правобережжя з метою закріпитися там і приєднати усі ці землі включно з тим, що ще контролювала Польща, до складу Гетьманщини через політичну ослабленість останньої. Звідси випливає те, що гетьман у своїй зовнішній політиці намагався використати московського царя в своїх цілях, а саме він неодноразово наполягав у зверненнях до останнього, що потрібно неодмінно обєднати Правобережжя і Лівобережжя під спільним началом гетьмана І.Самойловича і московського царя . На що цар спочатку неохоче пішов, але згодом відмовив гетьману, через погіршення відносин з Річчю Посполитою.

Після того, як у 1674р. гетьманом Правобережжя і Лівобережної України обрали І.Самойловича, він почав активно роздумувати над своїми намірами про розширення території Гетьманщини на захід. А саме гетьман зажадав скористатися слабкістю Польщі і піти на нею війною з метою приєднання до Гетьманщини Полісся, також Волині, Галичини, Підляшшя, Холмщини, тобто всіх тих територій, які заселяли українці. Але коли про це дізнався цар, він негайно наказав І.Самойловичу відмовитись від цієї ідеї через можливі негативні наслідки.

Також варто зазначити про те, що гетьману вдалось у своїй зовнішній політиці усунути конкурента на гетьманську булаву, а саме мова йде про пропольського гетьмана М.Ханенка, який боровся з іншим гетьманом П.Дорошенком. Спочатку І.Самойлович активно підтримував його у боротьбі з цим гетьманом, а згодом, коли поляки відмовились підтримувати М.Ханенка у цій боротьбі з П.Дорошенком, гетьман І.Самойлович завдяки своєму ораторському хисту і дипломатії перетягнув його на свій бік, за що М.Ханенко визнав останнього гетьманом і наказав усім своїм полкам перейти на бік І.Самойловича . Після цього гетьмана чекала довга, але, на жаль, безрезультатна боротьба за збереження влади на Правобережжі, яка велася з турками, татарами і пропольськими силами і яка, як вже було сказано, завершилась фіаско.

Гетьман й надалі не полишав надій обєднання усіх українських земель воєдино. Останньою краплею, що зруйнували ці плани гетьмана, стали події 1686р. Після блискавичної перемоги поляків під Віднем у 1683р. в Москві дедалі частіше починають говорити про примирення з Варшавою. У 1686р. Московську державу прийняли в антитурецьку "Священну лігу", і тому Москві потрібно було неодмінно налагодити хороші дипломатичні звязки з Польщею задля спільної боротьби з Туреччиною. Дізнавшись про наміри царя підписати новий мирний договір з Польщею, бо дія Андрусівського перемиря завершилась у середині 1680 року, І.Самойлович відреагував на це вкрай негативно, бо вкотре переконався у недотриманні царем свого слова у захисті Гетьманщини та її політичних інтересів і вирішив без згоди царя направити до польського короля Яна Собеського листа з вимогами повернути йому Правобережжя. Після чого король переслав цього листа московському царю і за що І.Самойловича ледь не позбавили влади, звинувативши у самоуправстві і цілеспрямованому зриві перемовин .

Тим самим поступово наростали суперечності між політикою гетьмана і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про "Вічний мир", за умовами якого ці держави вступали у військовий союз проти Туреччини і Кримського ханства з безпосереднім залученням лівобережних і запорозьких козаків у цій війні, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення державного кордону по Дніпру.

Гетьман Іван Самойлович вбачав у цьому договорі цілком справедливо шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення діями Москви і конкретно цим договором, який роз'єднував Україну на десятиліття. Гетьман вважав цю війну безглуздою і нікому непотрібною, окрім як Польщі, за що в майбутньому буде визнаний московським царем, як єдиний винуватець у зриві цього походу і за що по тому гетьмана позбавлять гетьманської булави й усіх матеріальних здобутків і запроторять на вічне заслання до Сибіру.

Таким чином, гетьману І.Самойловичу у власній зовнішні політиці не вдалося досягнути бажаної мети у відносинах з Річчю Посполитою. Спочатку гетьману тимчасово вдалося обєднати Правобережну і Лівобережну Україну і змістити усіх політичних суперників, але закріпити за собою Правобережну Україну і підготувати всі умови за для приєднання в майбутньому решти українських земель так і не вдалося, і саме ці обєднавчі настрої гетьмана стануть у майбутньому однією з причин його політичного усунення від посади гетьмана .

Отже, у цьому розділі "Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича" було подано основні моменти зовнішньополітичної діяльності гетьмана у трьох напрямках за принципом хронології, а саме: відносини з Московською державою, де до цього підпункту було додано стосунки з гетьманом П.Дорошенком. через спільні проблемні і хронологічні рамки, відносини з Туреччиною і Кримським ханством і відносини з Річчю Посполитою по суті на протязі усього періоду гетьманування І.Самойловича.

У цьому розділі було виділено основні зовнішньополітичні моменти і події, які відбулися за часів гетьманування І.Самойловича (1672-1687) і до яких гетьман мав безпосередню причетність. Також було висвітлено ставлення гетьмана до цих всіх вищесказаних подій і явищ, його основні зовнішньополітичні бачення і інтереси, які намагався реалізувати на протязі всієї політичної карєри.


Розділ ІІІ. Внутрішня політика гетьмана Івана Самойловича


.1 Соціально-адміністративна і соціально-економічна політики гетьмана Івана Самойловича


У своїй зовнішній політиці Іван Самойлович зазнав ряду політичних невдач: не зумівши закріпити за собою титулу "гетьману обох берегів Дніпра", як наслідок - гетьман остаточно втратив Правобережну Україну і також не зумів приєднати до тогочасної Гетьманщини сусідню Слобідську Україну та ін. Тому І.Самойловичу не залишалося нічого більше, як сконцентрувати власну увагу виключно на внутрішніх справах держави.

В останній чверті ХVІІ ст. на Лівобережній Україні надалі існував так званий полковий адміністративно-територіальний устрій. Безпосередньо за часів гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі існувало десять полків, а саме: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський .

Варто було б зазначити, що першими внутрішньополітичним крокам гетьмана передували події, які відбулися у літку 1672р. Як вже було сказано, в 1672р. Д.Многогрішного було усунуто з посади гетьмана, після чого на козацькій раді, що відбувалась у Козачій Діброві в червні 1672р., новим гетьманом було обрано генерального суддю І.Самойловича. На козацькій раді, окрім обрання нового гетьмана, було вирішено ряд внутрішньополітичних питань, а саме: було усунуто від займаних посад таких генеральних старшин: генерального писаря - Карпа Мокрієвича, генеральних осавулів - Павла Грибовича і Матвія Гвинтовку, яких ще й заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Натомість було обрано кількох генеральних старшин з найближчого оточення гетьмана Івана Самойловича: генеральним суддею - Павла Животовського, генеральними осавулами - Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем - Саву Прокоповича, генеральним хорунжим - Григорія Коровченка, генеральним бунчужним - Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став Петро Рославець, а Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника . Таким чином І.Самойлович почав вести нову кадрову політику змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове, більш лояльне до своє особистості і яке, як вже було сказано походило з кола найближчого гетьманського оточення.

Щодо синів І.Самойловича, то гетьман починає активно висувати їх на відповідальні посади (забувши, що аналогічна політика гетьмана Дем'яна Ігнатовича щодо власних братів стала однією з причин його усунення декількома роками раніше). У 1682 р. він призначив сина Семена Стародубським полковником, а Григорія перевів у Київський полк замість Костянтина Солонини. Саме Стародубське полковництво на той час було неабичим: найпівнічніший полк Лівобережжя рідко зачіпали татари, а через його столицю йшла торгівля з європейськими країнами і безпосередньо з Московською державою .

Також І.Самойлович починає потроху усувати занадто самостійних старшин і полковників. У Переяславському полку, одному з найнебезпечніших полків Лівобережжя, у 1675 р. І.Самойлович усунув полковника Родіона Райчу-Дмитрашка, замінивши його на іншого серба - Василь Войца. У 1682 р. В.Войца був відсторонений від посади і незабаром заарештований. Переяславським полковником гетьман зробив відданого йому Леонтія Полуботка (котрий у 1668 р., за часів чернігівського полковника І.Самойловича, був полковим писарем).

Під час "чистки" 1682-1683 pp. гетьман примудрився посваритися з сім'єю Забіл - однією з найвпливовіших на Лівобережжі. Ця родина до того ж була ріднею для І.Самойловича, бо швагро гетьмана був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині. Сам

І.Самойлович був зобовязаний Петрові Забілі своєю політичною карєрою, коли останній будучи на поч. 60-их рр. 17ст. генеральним суддею не одноразово допомагав І.Самойловичу і сприяв його швидкому карєрному зростанню.

Старого Петра Забілу І.Самойлович відсторонив від генерального обозництва, а в його сина Степана відібрав уряд генерального хорунжого, призначивши на його місце Михайла Миклашевського. Гетьман змінив на посаді ще одну впливову людину - чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського. У 1683 р. на його місце був призначений Григорій Самойлович. На деякий час батько перевів Григорія до все того ж Переяславського полку. Василю Дуніну-Борковському гетьман надав уряд генерального обозного - найвищої посади серед усієї гетьманської старшини.

У своїй внутрішньополітичній боротьбі з генеральною старшиною Іван Самойлович старався опиратися на духовенство, як чорне (чернецтво) та біле (священики), і що важливо - на духівництво усіх суспільних прошарків (дрібне, середнє і вище), як на єдину дієву силу у цій боротьбі. З гетьманських універсалів І.Самойловича ми дізнаємося, що понад 25 % (а точніше 67 цих універсалів) були видані монастирям і іншим релігійним установам, а також священнослужителям: єпископам, митрополитам, патріархам і іншим , в яких основному йшлось про надання останнім певних привілеї: довічне надання у власність ставів, озер, млинів, сіл, сіножатей, полів, лісів і ін. Це все робилось з метою залучення останніх на власний бік, задля збереження влади, тому що останнє духовенство володіло величезним авторитетом і впливом у суспільстві. Ну і як вже було сказано, цей суспільний стан гетьман активно використовував у боротьбі з гетьманською старшиною. самойлович гетьман політика україна

Цими своїми діями І.Самойлович дедалі більше наштовхувався на масове невдоволення з боку генеральної старшини і полковництва, які, мяко кажучи, через часті політичні утиски і не зовсім зрозумілі кадрові перестановки в країні починають відверто обурюватись діями і рішеннями гетьмана. Гетьман проводив цю політику з метою одноосібної узурпації влади, що в майбутньому стане однією з головних причин його усунення від керівництва державою.

Іван Самойлович, окрім висування своїх дітей і родичів на найвищі адміністративні посади Лівобережжя, одночасно веде "династичну" чи "шлюбну" політику з метою зміцнення своєї влади в Гетьманщині і тим самим послаблення влади старшин, до якої гетьман ставитися з явною недовірою через побоювання щодо повторення подій 1668 і 1672 рр., коли генеральна старшина, до якої тоді входив сам І.Самойлович, вирішить вчинити з ним так, як було вчинено із гетьманами І. Брюховецьким та Д.Многогрішним.

Таким чином гетьман ініціює одруження свого сина Семена у 1680 р. з Марією Федорівною Сулимою (внучкою гетьмана Івана Сулими), де у шлюбі в них народилися дві дочки, обидві Марії . Іван Самойлович по суті зумів породичатися з аристократією. Його дочка Параска в 1682 р. вийшла заміж за боярина Федора Шереметьева, якого було зарекомендовано самим московським царем. Проте, на жаль, у 1685р. Параска помирає, а ще через декілька мвсяців помирає і перший син Івана Самойловича Семен, замість якого стародубським полковником був призначено його молодшого брата Якова. Щодо Якова, то він одружився з Ганною, дочкою генерал-майора смоленської шляхти Володимира Повало-Швайковського. Таким чином гетьман І.Самойлович завдяки цим вдалим шлюбам залучився вагомою підтримкою у представників знатних, впливових, військових і аристократичних українських і російських родів, котрі в свою чергу мали безпосереднє відношення до царської адміністрації Гетьманщини, або до царського оточення чи навіть самого царя. Як вже було сказано, гетьман Іван Самойлович вів досить активну внутрішню політику, укріпляючи гетьманську владу як авторитарну. Тим самим І.Самойлович безумовно сформулював свій погляд на владу гетьмана як на інститут монархічного типу. Суть цих авторитарних тенденції виражалася у прагненнях гетьмана до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Гетьман намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя назначити свого наступника . На мою думку, ці всі монархістські ідеї зявилися не тільки з матеріальних чи певних посадових інтересів гетьмана, а в основному з державотворчих переконань в політиці І.Самойловича. Гетьман вважав, що необмежена, одноосібна влада монарха, можливо, в майбутньому дасть змогу українцям все-таки вибороти свою незалежну державу. Адже по суті монархія давала б змогу монарху (гетьману) не надіятись на погодження дій з адміністрацією (генеральною старшиною, яка нерідко симпатизувала ворогам України ), також давала б змогу приймати рішення таємно і дуже швидко, тим самим збільшуючи шанси України не здобуття незалежності. Тому лише таким чином, на думку І.Самойловича, можна було б знайти вихід з цієї складної політичної ситуації, що склалась в тогочасній Україні.

Також гетьман Іван Самойлович також започаткував виділення з козацької старшини, так званого значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського, або "малоросійського" дворянства. Тобто гетьман офіційно схвалював цей процес перетворення виборної гетьманської старшини на титуловану дворянську шляхту, тим самим посилюючи гетьманську владу і послаблюючи старшинську, зводячи її впливи у суспільстві до мінімумів.

Хоча І.Самойлович, особливо в останні роки свого гетьманування виявив багато негативних рис, які нажили йому багато ворогів: необмежене властолюбство й користолюбство, пиха, старання скрізь на впливових посадах мати членів своєї родини, але, попри все, він все ж таки був українським патріотом і прихильником якнайширшої автономії України .

Щодо соціально-економічної політики Івана Самойловича, то, на жаль, через бідність джерел ми знаємо вкрай мало про цю частину внутрішньої політичної діяльності гетьмана, але, попри все, дещо нам все-таки відомо.

Взагалі з ім'ям І.Самойловича зазвичай пов'язують розквіт корупції в Україні. Зважаючи на те, що гетьман через власні політичні амбіції згуртував проти себе майже всю старшину, яка під час Коломацького перевороту 1687 р. намагалася висунути проти нього якомога тяжчі обвинувачення, щоби позбутися гетьмана раз і назавжди , можна сміло стверджувати, що генеральній старшині жилось найважче саме за часів цього гетьмана, бо соціальний тиск з боку І.Самойловича інколи був більшим, ніж тиск самої Москви. Що характерно, І.Самойлович цілком свідомо і упереджено ставав на шлях обмеження в адміністративному плані представників усіх найвпливовіших родин, а також у їх збагаченні з метою не допустити подій 1668р., коли відбулось антимосковське повстання і де своє місце мав фактор соціального гноблення українського народу саме представниками гетьманської влади.

І все-таки сильна влада, яку зумів установити в Україні Іван Самойлович, дала досить добрі результати: почала розвиватися внутрішня і зовнішня торгівля, всілякі галузі промисловості: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо. Одним словом, ремісництво тоді справді здобуває значного розвитку і знаходиться на досить високому рівні . Історики повязують такий сплеск у розвитку ремісництва і як наслідок торгівлі через те, що на території Лівобережжя в період з 1668-1708 рр. не було жодних суттєвих військових протистоянь на відміну від Правобережжя, де через постійні військові протистояння місцеве населення масово покидає свої землі і переселяється на Лівий берег, тим самим прискорюючи розвиток ремесла і торгівлі в цьому регіоні.

За часів гетьманування І.Самойловича в Гетьманщині розпочинається нова емісія грошей. Метою цієї емісії був випуск так званих "чехів" - монет що на 90% складались з міді, а решта 10% - зі срібла задля оплати перебування російських залог на території Гетьманщини. Називали ці монети "севськими чехами" (від м. Севськ) і випускались вони в період з 1686-1687 рр. Цією монетою українці користувались аж до сер.18 ст.

Також варто зазначити, що у 1678-му році під час підготовки до походу на Чигирин гетьман через нестачу грошей у військовій казні був змушений ввести таки звану "віддачу на відкуп" на горілку і тютюн. "Віддачею" називали новий державний податок, який дав право певним особам виготовляти та продавати тютюн і горілку за певну ренту .

Слід згадати і про розвиток торгівлі на Лівобережжі часів І.Самойловича. В період з 1672-1675 в гетьманській канцелярії було видано 11 відомих нам універсалів, які регламентували торгівельні відносини в середині Гетьманщини. В цих універсалах йшлось як про вітчизняних, так і зарубіжних купців, серед яких провідну ланку посідали греки. Цим купцями залежно від місця діяльності надавались певні привілеї: безмитна торгівля або знижене мито, право на безоплатний переїзд через мости, право бути непідсудними українським суддям, якщо це іноземець і ін. Загалом з інших джерел ми дізнаємось що в період поч.1670-их до кін.1680-их рр. в Гетьманщині були такі головні торгові центри: Київ, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Полтава, Гадяч, Переяслав та ін. Торгувала в основному українці між собою, але була й зовнішня торгівля, орієнтована на найближчих сусідів: Запоріжжя, Туреччину, Крим, Московщину, Польщу (Правобережжя) і таке інше.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні було місто Гадяч, надане за булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він возив на продаж у Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство. Як і багато інших старшин, він був багатою людиною. Але при цьому несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність. Потрібно зауважити, що гетьман І.Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку Лівобережної України, попри все нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визискувати селян і міщан . Але через часті втручання московської адміністрації і самого царя у внутрішні справи України ці всі вищесказані процеси протікали надзвичайно повільно, а інколи зводились нанівець.

Таким чином у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці І.Самойловича можна виділити такі основні моменти: зміщення політичної верхівки тогочасної Гетьманщини і її заміна на представників родини Самойловичів, намагання гетьмана одноосібно узурпувати усю владу в країні на основі монархічних засад, активні спроби послабити роль і впливи генеральної старшини в Гетьманщині тощо. Щодо економічної політики: обмеження гетьманом впливів знатної верхівки на усі галузі господарство, активна боротьба зі здирництвом з боку старшини, розвиток ремесла, торгівлі і таке інше.


3.2 Культурно-освітня політика гетьмана


Що ж до розвитку культури і освіти за часів І.Самойловича, то, на жаль, знову ж таки через бідність джерел і довготривалу незацікавленість до його особистості ми знаємо про ці аспекти внутрішньої політики гетьмана досить мало, але, попри все, дещо нам все таки відомо.

Лише події, що відбувались у 1685-1686 рр., висвітлені досить добре. Цим подіям передували постійні втручання Московської держави у культурно-релігійне життя українців, з метою перепідпорядкування Української православної церкви московському патріархові задля отримання вагомого важелю впливу в цьому регіоні .

Тому за часів правління І.Самойловича Українська православна церква втрачає свою незалежність. Церква була відновлена після 24-річного періоду відсутності вищого керівництва митрополії, єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 році і проіснувала в складі Константинопольського патріархату до поч. 80-их рр. 17 ст. Виходячи з усіх цих реалій, цей процес поглинення Москвою української православної церкви рано чи пізно все ж таки мав би відбутися, просто на часи гетьманування І.Самойловича, коли в українському суспільстві настала відносна політична стабілізація, автоматично наступив цей "вдалий" момент.

Восени 1684 року Московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати Київського митрополита, який би дав згоду, щоб Київська митрополія була залежна не від Константинопольського, а від Московського патріарха. На цю посаду гетьман порадив обрати луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем І.Самойловича - чоловіком його молодшої дочки Анастасії) . Вибори відбулися в Києві у день Петра і Павла - 29 червня 1685 року в храмі Св. Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці - генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський - Василь Борковський, ніжинський - Яків Жураховський, переяславський - Леонтій Полуботок і київський - Григорій Коровченко. Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона Четвертинського.

липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху Московському і всія Русі Йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити "права і вольності духовного чину" в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї Київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і двох царів Івана і Петра Олексійовичів . Того ж дня у Константинополь було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під натиском турецького султана все ж таки дав свою згоду і на початку 1686 року розіслав соборну грамоту із закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкоритися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічно увійшла до Московського патріархату . Ця залежність тривала понад три сотні років.

Таким чином, І.Самойлович виходячи з того, що тогочасна Гетьманщина була досить залежною від тогочасної московської влади і безпосередньо самого царя, гетьман був змушений прийняти це рішення. Спочатку І.Самойлович не охоче йшов на ці авантюри, побоюючись засудження людьми таких дій гетьмана, але згодом зрозумівши, що боятися нема чого, пішов на цей крок. Гетьман автоматично отримав у найвищій церковні структурі "свою" людину (свого ж свата) і тим самим поступово посилював свої впливи у державі, на що вже просто не могла не реагувати гетьманська старшина.

Як людина віруюча, Іван Самойлович був відомий своєю прихильністю до православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його кошти було споруджено кам'яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672-1676 роках в стилі українського бароко збудована головна Троїцька церква. За завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як "ктитора" - особи, що за власний кошт зводила цей храм .

Загалом сам Іван Самойлович активно фінансував будівництво храмів, відкриття нових освітніх закладів (шкіл, духовних семінарій і ін.), за сприяння гетьмана в світ виходили твори образотворчого мистецтва, писались нові книжки, зокрема й поетичні, серед яких було кілька панегіриків, присвячених самому гетьману. Саме за його часів Києво-Могилянська академія зазнає одного з найвищих піднесень у своїй історії .

Отже, вплив І.Самойловича на розвиток культури і освіти на Лівобережжі був досить значним, конкретно це проявляється в плані: будівництва храмів, відкриття нових шкіл і інших освітніх закладів, сприянню у виданні нових літературних праць і мистецьких творів і ін. Мали місце і негативні моменти в політиці гетьмана, коли було проведено досить сумнівний собор 1685-1686 рр., на якому українська православна церква спочатку перейшла під юрисдикцію Москви, а згодом, через кількадесят років, втратила останні риси хоч якоїсь автономності на понад, як 200 років.


3.3 Причини усунення І.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля


Таким чином, ми поступово підходимо до завершення періоду гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі і тим самим дізнаємося, що стало основними причинами усунення гетьмана з посади керівника держави.

Варто зазначити, що основними причинами усунення І.Самойловича від займаної посади стали в основному внутрішньополітичні події і процеси, що відбувалися за його часів. Ще з приходом гетьмана до влади на поч. 1670-их рр. московська адміністрація разом з гетьманом І.Самойловичем розпочинає вести активну зовнішню політику, мета котрої була завоювання Правобережної України, що в свою чергу потребувало досить значних матеріальних і фінансових затрат. І тому гетьману не залишалось більш нічого, як піднімати податки, щоби хоч якось наповнити військову скарбницю, тим самим знижуючи свою популярність серед простого народу На жаль, після завершення усіх військових дій податки не знижувались в силу того, що гетьману було потрібно якось розраховуватись з московськими залогами, бо вся податкова адміністрація, яка тоді займалась збором податків, була царською, і практично всі ці податки, які збирались на території України, стікались не в гетьманську, а в царську казну. Єдиним виходом з цієї ситуації, окрім нового підняття податків, стало потурання хабарництву з боку гетьмана як єдиній альтернативі підвищенню поборів з метою наповнення державної скарбниці, але це було лише тимчасовим виходом з ситуації і в майбутньому призведе до ще гіршої недовіри політиці гетьмана. Населення, не розуміючи, що в гетьмана не було іншого виходу, починає його критикувати за посадове свавілля, казнокрадство, хабарництво .

Також масла до вогню підливала і гетьманська старшина, яка всіляко пручалась політиці І.Самойловича щодо посилення гетьманської гілки влади, тим самим приписуючи усі державні негаразди і свої власні прорахунки виключно особі гетьмана.

Як вже було сказано, І.Самойлович почав вести нову кадрову політику, змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове - більш лояльне до своє особистості, яке походило з кола найближчого гетьманського оточення, або просто з членів його сім'ї з метою послабити старшинську гілку влади і тим самим зміцнити та посилити роль гетьмана на Лівобережжі.

І.Самойлович по завершенню усіх військових дій активно веде цю вищесказану політику, змінюючи політичних опонентів на своїх синів, сватів, племінників і інших родичів, тим самим встановлюючи практично повсюди "своїх" людей і поступово перетворюючись на справжнього узурпатора .

У роботі було неодноразово згадано про намагання гетьмана перетворити Україну на спадкову монархію з метою вічного утримання влади, після чого І.Самойлович наштовхнувся на опір старшин і царя, які не бажали посилення влади гетьмана.

Також варто згадати наміри гетьмана, які стосувались генеральної старшини, а саме про її обмеження в адміністративному плані і фінансовому збагаченні. Все це проводилось з метою не допустити наростання конфлікту між простим населенням і старшиною через те, що остання неодноразово зловживала своїм владними повноваженнями, задля задоволення власних інтересів, що в свою чергу неодноразово приводило до масового невдоволення і виступів населення проти дій влади. Тобто гетьман в першу чергу виходив з ідей збереження своєї влади якомога довше, поступово позбавляючи старшину владних повноважень з метою встановлення одноосібної гетьманської влади з елементами монархізму (по життєва посада монарха, право передачі влади у спадок, одноосібне прийняття рішень і ін.). На ці всі дії і задуми гетьмана не могла не відреагувати старшина, яка з сер.80-их рр. починає відкрито із невдоволенням говорити про ці всі проблеми і, як наслідок, чимраз частіше задумується про усунення І.Самойловича з посади гетьмана.

Також, на мою думку, варто зазначити ряд зовнішньополітичних причин, які посприяли усуненню гетьмана. В першу чергу мова йде про намагання І.Самойловича обєднати Правобережжя і Лівобережжя, а також про часті спроби і намагання гетьмана приєднати до Гетьманщини і Слобожанщину. За що в майбутньому І.Самойловича московська влада і безпосередньо сам цар визнають неблагонадійним, а згодом будуть сприймати гетьмана як небезпечну особистість. Також варто згадати про позицію гетьмана щодо укладення Бахчисарайського договору 1681р. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою, де гетьман виступив з критикою дій царя щодо здачі південної частини Правобережної України султану, на яку гетьман мав значні претензії. Згодом гетьман ще більше розкритикує договір 1686р. між Польщею і Московською державою, де цар знову відмовився від претензій на північну частину Правобережної України, за що гетьман накличе на себе немилість московської влади, яка почала побоюватись І.Самойловича і роздумувати над його заміною .

По суті, ці всі вищесказані політичні кроки і задуми Івана Самойловича, а точніше їх наслідки в майбутньому стануть головними причинами усунення гетьмана від керівництвом держави.

Передумовою до усунення І.Самойловича став невдалий Кримський похід 1687р. А саме весною 1687р. в цей похід вирушило 120-тисячне (за іншими данними140-тисячне) козацько-московське військо на чолі з князем Василем Голіциним і гетьманом Іваном Самойловичем. Але в силу того, що в цей рік була надзвичайно суха і бездощова погода, сильні вітри і пилові бурі, татарам спало на думку скористатися цими погодними умовами і зупинити просування цих військ в глиб ханства. Тому за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим подальше просування козацько-московських військ. Через нестачу якісної води і харчів, серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Тому на нараді, що відбулась поблизу річки Карачакрак на початку липня 1687р., було вирішено припинити похід і повернутися на територію Полтавського полку.

Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного козацького війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й суспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні .

Невдоволення діями гетьмана було присутнє і в Василя Голіцина котрий всюди шукав винних через невдало організований (самими ж росіянами) і як наслідок зірваний Кримський похід. Тому згодом князь В.Голіцин доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею скласти донос на гетьмана, в якому б усі невдачі Кримського походу були виключно з вини І.Самойловича. В цьому доносі були зацікавлені обидві сторони, бо як від самого В.Голіцина відводилися усі підозри в провалі цього походу, а в старшини зявлялися суттєві шанси усунути від влади авторитарного І.Самойловича .

На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних - обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, осавула Івана Мазепи, полковників - Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея. В доносі висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. У цьому документі, за найкращими тогочасними "традиціями" і за для стовідсоткового ефекту, окрім вини гетьмана в зриві походу, було вказано ряд причин, які ніколи не були притаманні гетьману. А саме гетьману висувались обвинувачення в намаганні відєднати Україну від московського царя, ідеї переходу під протекцію турецького султана, підготовка до походу на Москву і ін.

Головним організатором змови і автором чолобитної вважають самого Івана Мазепу, який з 1676 по 1687 рр. залишався довіреною особою гетьмана, добре знав про усі таємні задуми гетьмана. Князь В.Голіцин якомога швидше відправив цю чолобитну в Москву, після чого став очікувати на рішення останньої .

липня 1687 р. війська В.Голіцина і козаки підійшли до річки Коломак і розбили табір, а наступного дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу арешту Івана Самойловича князем В.Голіциним. У ніч проти 23 липня ставку І.Самойловича оточили московські війська, а ранком 24 липня після ранкової молитви в церкві гетьмана було заарештовано і разом із сином Яковом привезено до князя В.Голіцина. В ставці князя зібралися російські військові, бояри і старшини, які підписали чолобитну. Князь В.Голіцин оголосив про усунення І.Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди - бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку сина гетьмана - полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку князя. При цьому воєвода згодом відібрав у Г.Самойловича та привласнив собі все його майно, коштовності й гроші.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича, було заслано до Сибіру - в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною - в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів, що на Чернігівщині до молодшої дочки, а сина Григорія за наказом воєводи Л.Неплюєва було страчено у місті Севську з метою знищення усіх доказів, які б свідчили про одноосібне привласнення цих коштів Л.Неплюєвим .

У колишнього гетьмана було конфісковано значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, коштовності, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, екіпажі тощо, а також величезну на ті часи кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47432 срібні талери (в народі їх називали єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних російських копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Московської держави, а решта була передана в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами .

Саме таким чином через у 1690 році в далекому Тобольську в нелюдських умовах трагічно завершилось життя гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича.

Новим гетьманом України в липні 1687 року на цій же Коломацькій раді було обрано генерального осавула Івана Мазепу, котрий на протязі останніх 10 років був головним радником і наближеною особою І.Самойловича. Він того ж дня підписав новий політичний договір з Москвою під назвою "Коломацькі статті", які були схожими з попередніми "Конотопськими статтями" І.Самойловича . Цей гетьман пробув при владі 22 роки і згодом теж розділив долю своїх попередників, зазнавши невдачі у боротьбі за незалежну Україну.

Таким чином основними причинами, які передували усунення гетьману, були в основному внутрішньополітичні чинники: узурпація влади гетьманом, тотальна політична чистка і призначення на їх місце власних родичів гетьмана, політика політичних і економічних обмежень впливів старшин, монархічні переконання гетьмана, непопулярна економічна політика І.Самойловича, процвітання корупції і таке ін.

Отже, у третьому розділі "Внутрішня політика гетьмана І. Самойловича" було висвітлено основні події і моменти внутрішньої політики цього гетьмана. В першу чергу варто зазначити про настання внутрішньополітичної стабілізації в середині країні, яка наступила за часів І.Самойловича і як наслідок призвела до розвитку культури практично у всіх її сферах відносного розвитку господарства (ремесла і торгівлі). Що ж до церковної політики гетьмана, то тут варто коротко згадати про події 1686р., коли Українська православна церква втратила свою незалежність. Також варто зазначити про адміністративну політику І.Самойловича, яка ґрунтувалась на послаблені старшинської влади і суттєвому посиленні ролі гетьмана і наближених до нього осіб (родичів), що в майбутньому стане однією з головних причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України.


Висновки


Спочатку варто було б зазначити не про самі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики цього гетьмана, а про хід подій, які передували сходженню гетьмана на цю посаду, тобто описати все те, що йшлося у першому розділі цієї роботи: "Походження Івана Самойловича та ранні роки служби". Тут варто сказати, що І.Самойлович будучи людиною не знатного походження, попри все, все таки зумів добитися величезних успіхів у власній політичній карєрі.

По суті І.Самойлович починав, свою карєру на чужині, будучи нікому не цікавим і не маючи жодної вагомої політичної підтримки, все ж таки зумів добитися посади писаря Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Також майбутньому гетьману завдяки своїм політичним манерам і досить вдалому хисту, вдалось пробитися до найвпливовіших урядових кіл тогочасної Гетьманщини. Через деякий період часу майбутньому гетьману вдалось домогтись посад сотника у Веприку і Красному Колядині. Завдяки своїм військовим навичкам добився значних успіхів під час військових дій на Лівобережжі, що точились між Польщею і Московською державою в період з 1663 по 1667рр., за що в різні періоди часу був удостоєний посад: писаря, осавула й судді Чернігівському полку. Не задовго до подій 1668р., І.Самойловичу неодноразово доводилось, бувати у Москві де він зміг проявити усі свої дипломатичні здібності та навички і так би мовити зумів встановити тісні дипломатичні звязки з найближчим царським оточенням. Згодом під час повстання 1668 року І.Самойловичу вдалось закріпитись на посаді Чернігівського полку, а згодом після усунення гетьмана Івана Брюховецького, вдалось стати генеральним суддею вже за часів нового гетьмана Демяна Многогрішного. Тим самим гетьману по суті вдалось впритул наблизитись до посади гетьмана Лівобережної України. В 1672р. майбутньому гетьману вдалось очолити змову гетьманської старшини, проти авторитарного Д.Многогрішного, яка увінчалася перемогою і приходом до влади нового гетьмана І.Самойловича.

З приходом до влади І.Самойлович почав вести активну зовнішню політику. Основними аспектами зовнішньої політики гетьмана були: ідея розширення тогочасної Гетьманщини за рахунок інших споконвічних українських територій, насамперед це були: Правобережжя, Волинь, Галичина, Холмщина і інші території, котрі на той момент входили до складу Речі Посполитої. Також гетьман сподівався на приєднання до Гетьманщини і Слобожанщини, яка входила до складу Московської держави. Що ж до самої Московської держави, то І.Самойлович завжди старався опиратися на московського царя з метою реалізації своїх зовнішньополітичних задумів. За для реалізації усіх цих задумів гетьман був змушений розпочати військові дій спрямовані проти іншого гетьмана України і водночас свого непримиримого суперника Петра Дорошенка. У цій боротьбі І.Самойловичу вдалось залучитися підтримкою іншого про польського гетьмана Михайла Ханенка, котрий симпатизував йому і теж ненавидів протурецького гетьмана П.Дорошенка. В період в 1674р. І.Самойловичу вдалось вперше обєднати Правобережну і Лівобережну України під своїм началом, а в 1676 р. змістивши гетьмана П.Дорошенка йому вдалося вдруге обєднати ці два регіони.

В період 1676-1681 рр. гетьману І.Самойловичу при підтримці російських військ, довелось вести запеклу боротьбу з Туреччиною, яка намагалась позбавити гетьмана усіх цих здобутків. Прикладаючи неймовірних політичних і людських зусиль гетьману де-факто вдалось здобути перемогу у цій боротьбі. Але через зрадницьку і упереджену політику московського царя, котрий не бажав його політичного посилення гетьмана. Таким чином гетьманові довелось на силу відмовитися від ідеї обєднання Правобережної і Лівобережної України. Коли у 1681р. війна між Гетьманщиною і Московською державою з одного боку та Туреччиною і Кримським ханством з іншого боку, завершилась перемирям, було укладено так званий Бахчисарайський мир 1681р., за якими українські землі вже вкотре було розділені між цими двома монархіями. Самого І.Самойловича по суті примусили визнати цей договір і тим самим відмовитися від претензій на Правобережну Україну.

Згодом через пять років І.Самойловича, вже вкотре змусять визнати інший зовнішньополітичний договір між Москвою і Варшавою, в котрому польський і московський монархи, знову переділять між собою українські землі, не врахувавши жодних інтересів українців і української влади на ці території. Тим самим зруйнувавши останню надію гетьмана на обєднання усіх українських земель воєдино. Згодом через рік часу московський цар примусить самих українців на чолі з гетьманом І.Самойловичем брати участь у нікому не потрібному Кримському поході 1687р., котрий завершиться невдачею і стане однією з головних передумов усунення І.Самойловича з посади гетьмана України.

Що до внутрішньої політики гетьмана, то тут в першу чергу варто зазначити про основні аспекти у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці гетьмана.

В соціально-адміністративній політиці І.Самойлович намагався проводити політику посилення політичної ролі гетьмана в тогочасній Гетьманщині і тим послаблюючи роль генеральної старшини, котрій він відверто не довіряв, через побоювання, що до можливого усунення, саме представниками старшини.

Також гетьман проводячи цю політику послаблення генеральної старшини, намагався замінити представників останньої на представників з кола найближчого політичного оточення. Насамперед це були його представники родини гетьмана: сини, свати, племінники, брати, тощо. Що ж до самої родини І.Самойловича, то тут варто зазначити про "династичну" політику гетьмана, мета котрої полягала у зміцненні ролі гетьмана в державі, шляхом укладення вигідних шлюбів з залученням дітей гетьмана і представників найвпливовіших аристократичних родів тогочасної Гетьманщини і сусідніх держав.

Також у цій внутрішньополітичній боротьбі проти гетьманської старшини, І.Самойлович старався опиратися на духовенство, як реальну силу, надаючи цьому ж таки духовенству всілякого роду привілеї.

Вся ця політика гетьмана проводилась з метою повної узурпації влади останнім і подальшим перетворенням Гетьманщини на державу з монархічним устроєм, де влада гетьмана була не обмеженою і могла передаватися у спадок. Вважаючи монархічний устрій держави, єдиним реальним шансом на здобуття Україною незалежності.

Що ж до соціально-економічної політики гетьмана, то тут варто згадати про те що саме за часів І.Самойловича на Лівобережній Україні настає період довгоочікуваної, соціально-політичної стабілізації, бо в період з 1672 по 1708рр., на території Лівобережної України не відбувалось жодних, вагомих військових дій. За цей час активно розвивається сільське господарство, ремесло: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо і як наслідок розвивається і торгівля. Також слід згадати і про грошову політику гетьмана, яка базувалась на основі випуску мідно-срібних монет під назвою "Севські чехи", котрі випускалися в період з 1686 по 1687рр.

В силу складної економічної ситуації, що відбувалась в цьому регіоні за часів гетьманування І.Самойловича було введено нові і піднято старі податки, бо як більша частина усіх зборів стікалася саме в царську казну. Також гетьман був змушений потурати хабарництву, як єдиній альтернативі підняттю податків. Тому через це авторитет гетьмана серед населення значно впав.

Що ж до культурно-освітньої політики гетьмана, то тут варто зазначити про процес інтенсивного розвитку культури і освіти в регіоні загалом. А саме за часів гетьмана будувались нові храми, відкривались школи, духовні семінарії і інші навчальні заклади, за кошт і сприяння гетьмана видавались книжки, в світ виходили мистецькі твори, тощо.

Але у внутрішній політиці гетьмана були і негативні моменти. Мова йде про собор 1686р., коли за часів І.Самойловича, Українська православна церква втратила власну незалежність і перейшла під протекцію Московського патріархату, понад як на 300 років.

Загалом ці всі вищеперераховані соціально-адміністративні і соціально-економічні, а також частково культурно-освітні аспекти внутрішньої політики І.Самойловича, в майбутньому стануть головними причинами, що в свою чергу призведуть до його політичного усунення з посади гетьмана Лівобережної України.

Звичайно ми сучасники, можемо засуджувати гетьмана Івана Самойловича через певні аспекти його зовнішньої та внутрішньополітичної діяльності. Ми можемо критично ставитись до цієї історичної персони, яка буцімто задовольняла виключно свої - власні інтереси, при цьому ніби то виділялася пихатістю, надмірною корумпованістю і намаганням одноосібно узурпувати усю владу в країні, виключно з власних матеріальних інтересів. Також ми можемо засуджувати гетьмана за його "зрадницьку" політику, яка була нібито орієнтована на здачу усіх українських інтересів московському цареві в обмін на право бути гетьманом. Але це все неправда з точки зору, однобічного підходу до цього політичного діяча, а також з політичної точки зору, коли особу гетьмана вивчали саме таким чином, виключно з ідеологічних міркувань, які побутували на протязі майже усього 20 ст.

На справді гетьман І.Самойлович, був не типовою особою в історії України, виступаючи, як один з борців за об'єднання усіх українських земель в єдину державу. Цей гетьман передусім відзначився широким політичним світоглядом, у своїй державотворчій діяльності, намагаючись контролювати справи всієї України, а не лише Лівобережної частини, тим самим стараючись хоч якось змінити хід історії і не дати зникнути цій молодій державі.


Список використаних джерел й літератури


Джерела

. Бутич І.Л. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Бутич І.Л., Ринсиневич В.П., Тисленко І.А. - Київ-Львів: НТШ, 2004. - 1120 с.

. Величко С. Літопис : в 2т., в 2кн./ Пер. з книжної української мови, комент. В.О.Шевчука [редкол О.В.Мишанич (голова) та ін.]. - К. : Дніпро, 1991 - (Давньоруські та давні українські літописи) Т.2. - 1991. - 642 с.

. Історія русів / [ред.,вступ.стаття О.Оглиблін, пер. з дав. укр. В.Давиденко].- Нью-Йорк. : Вісник, 1956. - 346 с.

Література (Дослідження)

. Борисенко В. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст. / Борисенко В.Й., Бульвінський А.Г., Візер С.О. - К. : Старий світ, 2006. - 276 с.

. Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. / Володимир Борисенко - К.: Наукова думка, 1986. - 264 с.

. Будзиновський В. Наші гетьмани / Вячеслав Будзиновський. - Львів. : Друкарня Уділова, 1907. - 191 с.

. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / Віктор Горобець - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - 271 с.

. Гуржій О. Сто великих постатей і подій козацької України / О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. - К. : Арій, 2008. - 464 с.

. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття / Віктор Заруба. - Дніпропетровськ. : Ліра ЛТД, 2003. - 464 с.

. Кравченко В. Ліквідація української автономної державності // Андрусівський мир і його наслідки для державності України / Кравченко В. Я . - К. : Генеза, 1997. - 144 с.

. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини / Володимир Кривошея. - К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. - 452 с.

. Лунін С. Іван Самойлович / Сергій Лунін. - К. : Наш формат, 2009 - 123 с.

. Огієнко І. Приєднання церкви української до московської в 1686 р. / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - Вінніпег. : Наша культура, 1948. - 70 с..

. Огієнко І. Українська Церква за час Руїни. 1657-1687 / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - Вінніпег. : Українське Наукове Православне Богословське Товариство, 1956. - 566 с.

. Петровський М. Нариси з історії України XVII - початку XVIII століть. Досліди над літописом Самовидця / Микола Петровський. - Харків. : Державне видавництво України, 1930 - 456 с.

. Pеєнт O. Усі гетьмани України / О.П. Реєнт, І.А. Коляда. - Хapкiв. : Фoлio, 2008 - 415 с.

. Світлична В. Історія України / Валентина Світлична. - К.: Каравела; 2002.- 400 с.

. Смолій В. Володарі гетьманської булави / Валерій Смолій. - К . : Варта, 1994 - 564 с.

. Смолій В. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах : в 2 т. / [редкол В.А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006 - (Памятки історичної думки України) . Т. 2. - 2006 - 800 с.

. Смолій В. Петро Дорошенко. Політичний портрет / В.А.Смолій, В.С. Степанков. - К. : Темпора, 2011. - 632 с.

. Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. / Тарас Чухліб. - 3-тє вид., випр. і доповн. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. - 616 с.

. Чухліб Т. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 років / Тарас Чухліб. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2010. - 446 с.

. Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Тарас Чухліб. - К. : Наш час, 2007. - 156 с.

. Шевчук. В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення / Валерій Шевчук. - К.: Абрис, 1995. - 392 с.

. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3 Т., 3 кн. / [ред кол Л.Л. Кирієнко (голова) та інші]: Львів: Світ, 1991. - (Памятки історичної думки України).Т.2. 1991. - 392 с.

. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Наталя Яковенко. - К. : Генеза, 1997. - 312 с.

Електронні видання

. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: в 2 т., 2 кн./ Д.І.Дорошенко. Т.2. Режим доступу: http://varnak.psend.com/narys/ch5.html

. Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича [Електронний ресурс] / З.Є. Когут . Режим доступу. http://catalog.uccu.org.ua/opacunicode/index.php?url=/notices/index/IdNotice:177608/Source:default.

Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Самойлович,_Иван_Самойлович.

. Шуст Р. Нумізматика. Історія грошового обігу та монетної справи в Україні. [Електронний ресурс] / Р.М.Шуст. Режим доступу: http://pidruchniki.ws/12631113/finansi/osoblivosti_evolyutsiyi_groshovogo_gospodarstva_ukrayinskih_zemel_skladi_moskovskoyi_derzhavi#779.


Теги: Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики  Курсовая работа (теория)  История
Просмотров: 28509
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики
Назад