Генерал Шарль де Голль - президент П'ятої республіки

Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення особистості та політичних поглядів

Розділ 2. Шарль де Голль і його Тимчасовий уряд

Розділ 3. Генерал Шарль де Голль президент Пятої республіки

Висновки

Cписок використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність даного дослідження посідає чільне місце в структурі сучасної історичної науки. Шарль де Голль став визначним політичним діячем Франції. Світогляд генерала де Голля формувався під впливом історичних світових подій, таких як Перша і Друга Світова війни, в яких він брав активну участь. Своєю діяльністю де Голль зробив значний внесок у весь хід політичного розвитку військової і післявоєнної Франції, а також в політичну історію французької держави в сучасну епоху.

Обєктом дослідження виступає особистість Шарля де Голля та його політична діяльність.

Предмет дослідження: історія Франції у ХХ ст., роль Шарля де Голля в розвитку Франції, у формуванні історії країни даного періоду.

Хронологічні межі охоплюють 1890-1970 рр.

Територіальні межі роботи: територія Франції кінця ХІХ - ХХ ст.

Ступінь дослідження проблеми: ХХ ст. відрізняється насиченістю подій в історичному аспекті. Тож історія Франції цього періоду не є виключенням. Так як Шарль де Голль є видатною постаттю, то ця тема є достатньо досліджуваною. Про нього почали писати ще за життя. В усьому світі існує сотні книг та тисячі статей присвячені Шарлю де Голлю та його політичній діяльності. Звичайно, в першу чергу це французькі дослідники і письменники. Найбільш глобальною у дослідженні є робота Ж. Лакутюра [18], який написав біографію в 3-х томах. Значний вклад в дослідження зробила Арзаканян яка намагалась показати роль Шарля де Голля в історії Франції, значущість його постаті [10]. Вюмсер - також дослідник який хотів показати прихід до влади Шарля, він дає оцінку діям голлістів, обґрунтовує свої міркування фактами [14].

Джерельна база: розглядаючи дану проблему було використано мемуари Шарля де Голля в 3-х томах [1], [2], [3], спогади його сина Філіпа [5], а також мемуари Черчеля [8]. При дослідженні використано також було конституцію Франції, яка була прийнята в 1958 р. [6].

Мета курсової роботи полягає у вивченні, аналізі, оцінці особистості Шарля де Голля, його політичної діяльності та його місця в історії Франції.

Відповідно до поставленої мети, завдання наукової роботи полягають у наступному:

дослідити особистість Шарля де Голля та становлення його політичних поглядів;

окреслити специфіку боротьби генерала за визволення Франції від фашистської Німеччини;

розглянути внесок генерала в політику;

проаналізувати кількісні і якісні зрушення у соціальній та економічній структурі за часів правління Шарля де Голля.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Загальний обсяг становить 59 сторінок, основного тексту - 50 сторінок. Складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ 1. Становлення особистості та політичних поглядів

Історія сучасної Франції тісно повязана з імям генерала Шарля де Голля (див. Додаток А) - видатного військового, політичного і державного діяча. Він здійснив вплив на суспільно-політичний розвиток і Франції і Європейського континенту. Шарля де Голля вважають у Франції за останнього великого француза - людину, що стоїть в одному ряду з Карлом Великим, Жанною Д'арк і Наполеоном. Він вважав своїм обов'язком захищати інтереси батьківщини - в тих безнадійних ситуаціях, коли будь-який інший політик відмовлявся, вважаючи себе безсилим. Саме тому він і залишився в пам'яті французів великим, не дивлячись на всі його людські слабкості і помилки. Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 р. Батько Шарля, Анрі де Голль, дворянин, віруючий католик і справжній патріот, викладав філософію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Він був людиною правих поглядів і сам себе називав "потужним монархістом". Мати - Жанна де Голль - глибоко релігійна жінка, походила з правобуржуазной сім'ї. У 1896 р. Шарль вступає до початкової школи Св. Фоми Аквінського, але в навчальний заклад приходив тільки для складання іспитів, тому що йому було по силам навчатися екстерном. Батько був прихильником домашнього навчання і навчання своїх дітей читати і писати [18, c.22].

У 1900 р. майбутній генерал вступає в паризький коледж єзуїтів, на греко-латинське відділення де і отримав гуманітарну освіту. У 1905 р. де Голль написав одноактну драму "Дурні зустрічі". Коли юнак залишався вдома сам, його заняттям було читання і написання віршів. В 14 років Шарль написав невелику повість "Німецька компанія", в якій зображував себе головнокомандуючим французькими військами, що воювали з Німеччиною. Останній рік свого навчання де Голль провів вже не у Франції, а в Бельгії. Уряд заборонив єзуїтам вести викладацьку діяльність у школах, і вони були змушені перебратися до сусідньої країни. Вже через рік він успішно склав іспити на бакалавра. Шарль вирішив стати військовим, тому 1908 р. вступає у підготовчий клас коледжа Станіслас, саме тут він пише твори: "Провінційна адміністрація в період Старого порядку", "Франція у 1802 р.", "Політика Олександра І у відношенні до Наполеона", "Франкфуртський мир". Свою літературну діяльність він проводив під псевдонімом Шарль де Люгаль [8, с.25].

У 1909 р. де Голль вступає у знамените військове училище Сен - Сір, яке було засноване Наполеоном в 1803 р. в Фонтебло, але незабаром перебралося в Сен-Сір поблизу Версаля. Але за існуючими порядками тут, вступники мають провести рік в будь-якому роді військ діючої армії. Шарль обирає піхоту і відправляється в 33-й піхотний полк, що знаходився в м. Аррасе. У 1912 р. він в званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сирійське училище а в атестації було записано: "Справжній військовий, дуже сумлінний і відданий своїй справі, керує спокійно і енергійно, буде чудовим офіцером" [2, с.43]. Після закінчення училища Шарль відправляється знову в Аррас, у 33-й піхотний полк. Тут він потрапив під керівництво полковника Філіппа Пєтена, який дав йому таку характеристику: "З самого початку утвердився як чудовий офіцер, що подає великі надії… Освідчений, сильно любить свою професію. Гідний у всіх відношеннях" [3, с.31].

Через два роки почалася перша світова війна. Майже всіма молодими офіцерами французької армії ця подія була сприйнята як неминуча і природна. Де Голль був серед них. Він пішов на фронт у перші дні війни, хоробро бився і думав тільки про перемогу. За участь у боях де Голль був підвищений до звання капітана. Він розумів що ця війна скоро не закінчиться, але його це не хвилювало, адже для нього була важлива тільки перемога. В операції, яка увійшла в історію як "Верденська мясорубка" Де Голль очолював батальйон. Під час Першої Світової війни був тричі поранений. Найважчим було останнє поранення, отримане в рукопашній сутичці під м. Верденом в березні 1916 р. Де Голля визнали мертвим і залишили на полі бою. Але він залишився живим, потрапив в німецький полон. П'ять разів намагався втекти, але безуспішно. У результаті в таборах на території Німеччини йому довелося провести майже три роки. Цей час не минув для де Голля безслідно. У полоні він удосконалював свої знання німецької мови, постійно читав німецькі газети, пильно стежив за військовим становищем і справами на фронтах війни. Молодий капітан обмірковував багато проблем, постійно вів записи в своєму щоденнику. Після закінчення війни де Голль повернувся на батьківщину. На початку 1919 р. він відправляється на стажування до військової школи Сен-Мексан, а в квітні вирішує поїхати в Польшу. Де була організована французька військова місія. Французькі офіцери проводили інструктаж польським військовим. Саме тут Шарль відчув, що нарешті повернувся до звичайного життя, а саме після полону він почувався морально роздавленим, через те що не міг брати участь в закінчені війни. А ще краще йому стало після нагородження його орденом Почесного легіону за мужню поведінку під Дуамоном. У 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна, в якій США, Англія і Франція виступили на боці Польщі. Звичайно ж Шарль не міг залишитись осторонь, він був учасником цієї військової компанії і очолював батальйон. Після війни його нагороджують орденом "За військові заслуги".

Після повернення до Франції 6 квітня 1921 р. одружився на Івонні Вандру і оселився в Парижі. Йому запропонували місце професора військової історії в Сен-Сирійському училищі. Але він мріє вступити в Вищу військову школу - навчальний заклад, що є аналогічним академіям генерального штабу в інших країнах. Восени 1922 р. де Голль успішно складає іспити і приступає до занять. Заняття в школі тривали два роки. Відносини де Голля з товаришами по школі дійсно складалися добре. Однак з викладачами, особливо тими, у підпорядкуванні яких він брав участь у військових навчаннях, справа нерідко була дещо інакше. Капітан про все мав власну думку і наполегливо його відстоював. Це не подобалося. Після першого року навчання де Голль отримав більш ніж втішну характеристику: "Дуже здібний і широко освічений, віддає чіткі накази, рішучий, працьовитий. Особистість дуже розвинена, з великим почуттям власної гідності, може досягти блискучих результатів" [10, с.28]. Проте в 1924 р. капітан закінчує Вищу військову школу з оцінкою "добре". Причиною тому був його занадто незалежний характер.

У 1924 р. де Голль був посланий на кілька місяців до окупованої Францією Рейнської області. У наступному, 1925 р. капітан де Голль перейшов на роботу до кабінету маршала Петена. У цей час де Голль продовжує жити і працювати в Парижі. Його родина складалася вже з п'яти чоловік. У нього було троє дітей: син Філіп, дочки Елізабет і Анна. Третя дитина подружжя де Голль народився в перший день нового 1928 року. І скоро стало ясно, що вона страждає синдромом Дауна. Сім'я де Голль не приховували діагноз дочки, але й не хотіли його ні з ким обговорювати. Всі турботи про малятку взяла на себе їх сполучення сім'я. "Ми б поступилися всім: багатством, амбіціями, удачею, якби це допомогло здоров'ю Анни", - писала другу мадам де Голль, коли дівчинці виповнився рік [17]. Але батьки ніколи і не думали про те щоб передати Анну в спеціальну установу. У сім'ї вона була настільки щаслива, наскільки це тільки було можливим.

У 1929 р. Шарль отримує наказ їхати в Ліван, французьку територію отриману в результаті Першої Світової війни. Розраховувалося, що сім`я де Голль повинна пробути в Лівані близько двох років.

У листопаді 1931 де Голль виходить на роботу в Парижі. Його призначили секретарем Вищої ради національної оборони, постійного органу при голові кабінету міністрів, який відав підготовкою державного апарату і нації до війни. Рада розміщувався у величному будівлі палацу Інвалідів. Де Голль був задоволений новим місцем роботи і тим, що, нарешті, знову став парижанином. На початку 1932 р. де Голль завершує свою другу книгу. Вона називається "На гострі шпаги".

Тим часом події в Європі розвивалися. Франція, як і багато інших країн, переживала небувалу за своєю потужністю економічну кризу. У 1933р. в Німеччині прийшов до влади Гітлер, і почалася відкрита активна пропаганда реваншистських ідей. Шарль де Голль продовжував працювати в Вищій раді національної оборони. У 1933 р. він отримує чин підполковника, а також завдання написати текст закона про організацію державних служб під час війни. Шарль де Голль фактично першим у Франції передбачив вирішальну роль танків у майбутній війні, підкресливши, що наявність танкових дивізій може перевернути будь-яку військову тактику. У чіткій і лаконічній формі він виклав проект пропонованої ним реформи і вказав, що Франції необхідно створити принаймні шість лінійних і одну легку, повністю моторизовану дивізію, що означатиме серйозну підготовку до можливої війни. Де Голль заявляє, що провести військову реформу повинна держава, як і взагалі звернути нарешті увагу на свою армію. Він писав, що перемога дається тільки тим, хто завжди про неї мріє. "Для того щоб в найближчий час зявилася професійна армія, потрібно щоб появився справжній керівник, що користується довірою суспільства. Той хто буде відстювати тільки державні інтереси, не думаючий завоювати собі прихильників, зосереджений тільки на певній задачі, вождь повинен бути невіддільний від армії, зосереджуючи свою увагу на командуванні. Ним може бути тільки людина, що є сильною, для того щоб змусити признати себе, достатньо прудкий, щоб подобатися і достаньо талановитий, щоб здійснити велику справу" вважав де Голль [9, с.67]. Пропагандою цих ідей стали його друзі, а саме: Е. Мейер, Л. Нашен, Ж. Обюртен, Р. Рур. Його друг Л. Нашен писав " Де Голль всіма фібрами власної душі переживав за Францію, і добре розумів яким жахом для неї буде поразка. Він вважав, що зобовязаний подати сигнал тривоги" [4, с.45].

Де Голль чудово усвідомлював, наскільки слабка французька політична система. "На чолі міністерських кабінетів я бачив, - писав він, - безсумнівно, гідних, а часом і виключно талановитих людей. Але особливості самого політичного режиму сковували їх можливості і приводили до марної витрати сил. Мовчазний, але аж ніяк не байдужий свідок всіх перипетій політичного життя, я спостерігав, як постійно повторюється одна і та ж гра. Ледве приступивши до виконання своїх обов'язків, глава уряду відразу ж стикався з незліченною кількістю всіляких вимог, нападок і претензій. Всю свою енергію він безрезультатно витрачав на те, щоб покласти їм кінець. З боку парламенту він не тільки не зустрічав підтримки, але, навпаки, останній будував йому різні підступи і діяв заодно з його супротивниками. Серед своїх же власних міністрів він знаходив суперників. Громадська думка, преса, окремі угруповання, які виражали приватні інтереси, вважали його винуватцем усіх бід. При цьому всі знали - і він в першу чергу, - що дні його перебування на посту глави уряду полічені: протримавшись кілька місяців при владі, він змушений буде поступитися своїм місцем іншому" [3, с.33]. Незважаючи на таку ситуацію, де Голль все ж зважився звернутися до впливових політиків. Він зустрічався з колишнім президентом республіки О. Мільєраном, колишніми головами ради міністрів А. Бріaнoм, А. Тардьє, К. Шотаном. Його вислуховували, але зробити що не-будь відмовлялися. І ось наприкінці 1934 р. один друг де Голля Жан Обюртен познайомив його з відомим правим політичним діячем Полем Рейно. Перша зустріч де Голля з ним відбулася в грудні 1934 р. Згодом Рейно згадував: " У мій кабінет увійшов підполковник високого зросту. Погляд його глибоко посаджених карих очей випромінював впевнене спокій. Він заговорив про застарілу і старезної військовій системі, яку уряд намагається "залатати" шляхом продовження терміну військової служби. Я відчув, як він втомився навіть від спогадів про те, скільки людей відмовилося прийняти його докази. Однак він твердо вирішив стояти на своєму до кінця. Де Голль говорив спокійним м'яким голосом, що здавалося невідповідало його великому тілу. Але він умів змусити визнати свої переконання. Коли де Голль нахиляв голову вперед і розводив долонями, складалося враження, що він весь пронизаний якийсь нестримною очевидністю" [3, с.33]. Поль Рейно перейнявся ідеєю де Голля про створення механізованих підрозділів французької армії і вирішив сприяти її здійсненню. Між політиком і підполковником зав'язується жвава переписка [7, с.33]. Підполковник знайомиться також з співробітником особистої канцелярії кабінету Рейно Г. Палевскі і спілкується з ним. Палевскі представив у своїх мемуарах де Голля таким, яким він його вперше побачив в 1935 р.: "Високий, спокійний, завжди володіє собою, натхнений власною ідеєю, яка вимагала від нього невпинно діяти. Він був переконаний, що Франції загрожує небезпека і врятувати її може тільки його стратегічна концепція про необхідність реформи в армії" [3, с.75]. Рейно до 1940 р. не входив до складу кабінету міністрів, але, будучи депутатом, відстоював ідеї підполковника в парламенті. Де Голль був цим задоволений і майже незмінно приходив до Палати депутатів послухати промови Рейно. Підполковник сподівався, що вони вплинуть. Після одного з таких виступів де Голль пише Рейно:". в тому, що стосується вашої позиції по військовій проблемі, то цілком очевидно, що до неї прислухаються і нею зацікавилися. Вас тепер розцінюють як справжнього державного діяча, який при загальним бездіяльності має ідеї, програму і мужність " [7, с.33]. На жаль, де Голль, швидше, приймав бажане за дійсне. Рейно активно пропагував його погляди і навіть висунув в Палаті депутатів проект закону "Про негайне створення спеціальної армії у складі шести лінійних і однієї моторизованої дивізії, резервів загального підпорядкування і служб", підготовленого, звичайно, де Голлем. Але проект прийняли однозначно негативно у військових колах і про нього швидко забули. Тим часом обстановка на східному кордоні Франції ускладнювалася. У 1936 р. Німеччина окупувала Рейнську зону. З Версальським договором по суті було покінчено. Де Голль був вкрай стурбований міжнародною ситуацією, домігся зустрічі головою уряду соціалістом Л. Блюом. Він представив йому свій план реформи армії. Однак глава кабінету не вважав за потрібне прислухатися до думки підполковника. Шарль Де Голль, звичайно, був розчарований.

У 1937 р. де Голль нарешті отримує підвищення. У 47 років він стає полковником. Його відправляють у м. Мец і призначають командиром танкового полку.1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу.3 вересня Франція та Англія оголосили війну Німеччині. Друга світова війна почалася. Де Голля призначили командувачем танковими військами 5-ї армії в Ельзасі. За ряд успішних операцій він був проведений в чин бригадного генерала, при уряді Рейно призначений заступником військового міністра.

червня 1940 р. кабінет Рейно подав у відставку. Новий уряд сформував маршал Петен, прихильник припинення війни. Тепер капітуляція Франції була неминучою. Все, що творилося в ці дні, здавалося де Голлю якимось абсурдом. Він відмовлявся вірити в те, що його країна повалена, і думав тільки про одне: будь-яку ціну, будь-якими засобами продовжувати битву, навіть якщо цього хоче лише він один.17 червня де Голль вже зустрівся в Лондоні з Черчіллем. Він запевнив англійського прем'єра в свій твердий намір продовжувати боротьбу. Де Голль вважав абсолютно необхідним, щоб у війні взяли участь не тільки окремі французи, але й Франція.18 червня він написав відозву до своїх співвітчизників, яку прочитав о восьмій годині вечора з англійського радіо. У ньому він доводив, що становище Франції далеко не безнадійно. Де Голль став першим французом, який підняв смолоскип опору своєї батьківщини. Мало хто почув дану промову тоді у Франції. Але вже через деякий час вона стала історичною.

червня англійський уряд оголосив, що визнає генерала де Голля як главу "Вільних французів". На території Великобританії в червні перебувало майже 50 тисяч французьких солдатів і офіцерів. Це були частини, які евакуювалися разом з англійцями з Дюнкерка, а також поранені в боях на території Бельгії та переправлені до Великобританії. Французькі військові місії, які перебували в Англії, взяли на себе функції з утримання цих сил в підпорядкуванні Віші і готували їх загальну репатріацію. Де Голль особисто об'їхав у Великобританії всі місця, де знаходилися французькі військові, і провів агітацію. Результат виявився нікчемним. До нього приєдналося тисяча двісті людей [6, с.143]. І все ж генерал був уже не один. У червні і липні до де Голля добровільно примкнули деякі французькі офіцери: генерали П. Лежантійом, М. Кеніг і Е. Пті, віце-адмірал Е. Мюзель, полковник Е. де Ларміна, командир батальйону Ж. д'Аржанлье, капітани К. де Буаламбер, Ф. де Oтклок (пізніше відомий як генерал Леклерк), А. Деваврен (військовий псевдонім Пассі). До генералу приєдналися і цивільні особи - підприємець Р. Плевен, банкір П. Дені, дипломат М. Дежан, професор права Р. Кассен, журналіст М. Шуман, інспектор фінансів А. Дьєтельм, Е. де Мірібель, колишній співробітник кабінету П. Рейно Г. Палевскі. Моріс Шуман став постійним диктором "вільних французів" на Бі-бі-сі, Е. де Мірібель - секретарем генерала.14 липня 1940 р., в день національного свята відбувся перший огляд військових сил "вільних французів" в англійській столиці.

У серпні 1940 р. генерал де Голль і Вінстон Черчілль підписали угоду щодо організації, формування та використання французьких добровольчих сил в Англії. Де Голль зобов'язався сформувати ці сили і здійснювати верховне керівництво ними відповідно до загальних директив британського командування. Англія не визнавала прав де Голля на здійснення державної влади і розглядала "Вільних французів" тільки як добровольців у себе на службі. Однак вона забезпечувала де Голлю регулярну фінансову підтримку і давала йому можливість створити крім військового цивільний орган, який міг стати зародком майбутнього урядового апарату. Угода остаточно конституювала існування організації "Вільних французів". Незабаром вона була перейменована у "Вільну Францію". Проте з самого початку існування "Вільної Франції" проявилися політичні амбіції її засновника, який відразу почав протиставляти свою організацію уряду Віші і домагатися її визнання як урядового органу в імміграції. Про це свідчить хоча б той факт, що де Голль постійно удосконалював структуру "Вільної Франції" і, прагнув поступово закріпити за нею функції урядах. На території Франції, як в окупованій, так і у вільній зонах, в 1941 р. зародився і поступово розвивався рух Опору. Рішення про вступ у боротьбу проти окупантів і їх посібників приймали і окремі люди, і цілі групи. Наприкінці року Опір вже перетворилося у значну дієву сілy. У ньому були представлені майже всі верстви французького суспільства. Найактивнішу роль у цьому русі грала Французька комуністична партія (ФКП). Відомості про розвиток Опору у Франції регулярно приходили до Лондона і до де Голля. Проявивши політичне чуття, генерал вирішив взяти його під свій контроль. Він поставив перед собою завдання об'єднати розрізнені сили Опору навколо "Вільної Франції". У зв'язку з цим де Голль виступив з низкою промов, де виклав програму очолюваної ним організації. В одній з них він заявив, що до початкового девізу "Честь і Батьківщина" тепер додається ще один - "Свобода. Рівність. Братство". Для того, щоб практично приступити до об'єднання різних угруповань Опору під своїм керівництвом, де Голль почав направляти до Франції особливі політичні місії. Головна з них була доручена відомому діячеві французького Опору Жану Мулен. Після поразки Франції, уряд Віші змістив Мулена з посади префекта, і він присвятив себе організації руху Опору.20 жовтня 1941 Мулен за власною ініціативою прибув до де Голля в Лондон. Він представив генералу доповідь про обстановку у Франції. "Вирішальною умовою всіх подальших успіхів Опору Мулен вважав негайну допомогу з боку англійської влади і генерала де Голля. Він просив надати організаціям Опору політичну і моральну підтримку надати їм у розпорядження засоби зв'язку та фінансову допомогу" [24, с.122]. Мулен справив сильне враження на главу Вільної Франції. Завдяки йому генерал вперше отримав достовірні відомості про рух, розгорнулося на батьківщині. Де Голль вирішив покласти на цю людину важку, небезпечну і відповідальну місію - об'єднати всі угруповання Опору і забезпечити їх підпорядкування його керівництву. Де Голль пильно стежив за розвитком подій на фронтах війни. На деяке зближення з Вільною Францією пішли Сполучені Штати. Вони вступили у війну з Японією і потребували зручних військово - морських базах на Тихому океані. Під владою де Голля вже перебували острівні володіння Франції - Нова Каледонія, Нові Гебріди, Маркізькі острови, Таїті, Туамоту і острови Товариства. Рузвельт визнав владу над ними Французького національного комітету, щоб отримати до них доступ. Завдяки діяльності Ж. Мулена зв'язку Вільної Франції з представниками Опору стали набувати більш-менш систематичний характер. При лондонському комітеті був створений комісаріат за інформацією, який очолив Сустель. У його функції входило головним чином поставляти інформацію про діяльність Вільної Франції різним радіостанціям світу, а також підпільним виданням, які виходять на території Франції. Починаючи з весни 1942 року деякі діячі Опору стали схилятися до визнання де Голля. У Лондон прагнули потрапити керівники різних угруповань, щоб особисто познайомитися з генералом. У нього побували представники Соціалістичної партії П. Броссолет, Ф. Гузнов, К. Піно, А. Філіп, радикал П. Франс, белетрист, автор кількох книг про Опір Е. д'Асті де ля Віжері. В одній з них він описав свою першу зустріч з де Голлем і так представив його: "Він мовить, немов на його плечах вантаж тисячолітньої історії або немов він бачить своє ім'я на її сторінках через сотню років. Мені раптом починає здаватися, що його похмуре завзяття викликано одним бажанням надихнути французький геній і заставити його знову знайти своє національне й історичне могутність, єдине, у що він вірить" [12, с.79]. Велике значення мав візит до Лондона навесні 1942 року К. Піно. Він привіз проект складеного ним Маніфесту, в якому глава Вільної Франції іменувався представником французького народу. Де Голль особисто переробив Маніфест, і Піно відвіз його назад у Францію. У Маніфесті засуджувався режим Третьої республіки і режим Віш, який співпрацював з фашистами. У ньому також говорилося, що після закінчення війни має статися "відновлення цілісності території Франції, її імперії, її надбання, відновлення повного суверенітету нації". "Як тільки французи будуть звільнені від ворожого гноблення, - підкреслювалося в документі, - всі їх внутрішні свободи повинні бути їм повернуті. Після вигнання ворога з нашої території всі чоловіки і жінки оберуть національну асамблею, яка сама вирішить долі нашої країни" [5, с. 205]. По суті такий текст свідчив про визнання де Голлем спільних демократичних принципів. У ньому було дано обіцянку скликати після звільнення повноважний парламент і відновити в країні демократичні свободи. Поява Маніфесту самим позитивним чином позначилося на відносинах Вільної Франції з внутрішнім Опором. Багато некомуністичні організації тепер примкнули до де Голлю. "Вільні французи" як і раніше брали участь у військових операціях. У Лівії під командуванням генерала Кеніга в травні - червні 1942 року вони стримали наступ німецької армії на чолі з Роммелем в містечку Бір Хакейм. Глава Вільної Франції був радий цьому успіху і відправив Кенігу наступне послання: " Знайте і передайте вашим військам, що вся Франція дивиться на вас і пишається вами" [1, с.808]. Приблизно в той же час глава Вільної Франції отримав і новий удар від англійців. Без відома генерала британський уряд висадило свої війська на контрольованому Віші острові Мадагаскар. Сполучені Штати підтримали дії Англії. Крім того, вашингтонська адміністрація підписала з Петеном договір про використання американцями для своїх військових баз острова Мартініка в Карибському морі, що залишалися під контролем Віші. Де Голль був у нестямі. Він сприйняв ці події як пряме посягання з боку союзників на французькі території та ігнорування інтересів Французького національного комітету.11 червня міністр закордонних справ Великобританії А. Іден при особистій зустрічі запевнив генерала в тому, що Англія не збирається захоплювати французькі території.

Пристрасті потроху вляглися, і де Голль почав готуватися до святкування другої річниці свого знаменитого призову.18 червня 1942 р. генерал виголосив у Лондоні перед "вільними французами" довгу, повну патетики промову. "Шамфор говорив: "Розсудливі існували. Пристрасні жили", - нагадав де Голль присутніх і продовжив: - Ось уже два роки Франція, віддана Бордо, але всетаки продовжує війну завдяки зброї, територіям та духу Франції.

Протягом цих двох років скільки ж ми пережили, будучи людьми сильних пристрастей. Але ми і проіснували, так як ми одночасно і розсудливі. Об'єднані, щоб битися, ми дойдем до нашої кінцевої мети, до національного визволення. І тоді ми просто скажемо Франції словами Пегі: "Матінка - батьківщина, прийміть ваших синів, які так відважно за вас боролися"" [5, с. 204]. Немов почувши ці слова, американці, нарешті, зробили перший серйозний крок назустріч Вільної Франції. 9 липня 1942 США опублікували меморандум, в якому говорилося: "Уряд Сполучених Штатів визнає внесок генерала де Голля і зусилля Французького національного комітету у справу підтримки духу французьких традицій та інститутів. Воно вважає, що здійсненню цілей, необхідних для ефективного ведення війни. буде найкращим чином сприяти надання Французькому національному комітету, являлися символом Французького Опору, всілякої військової допомоги і підтримки " [2, с.390].

вересня глава "борячись Франції" в черговий раз при особистій зустрічі намагався вимагати від прем'єр-міністра Англії визнання за собою пріоритетних прав на Сирію, Ліван і Мадагаскар. Однак Черчілль не уступав. Де Голль розлютився і заявив, що він покладе край їх співпраці. Тоді британський прем'єр закричав: "Ви говорите, що ви - Франція! Насправді ви - не Франція! Я не визнаю вас як Францію. Де ця ваша Франція?" Де Голль постарався стриматися, але все-таки не забув зауважити: " Якщо я не Франція, то чому ви ведете зі мною цю розмову?" А Черчілль не вгамовувався: " Найбільш гірший ворог для Вас Ви самі. Працювати з Вами неможливо. Ви сієте розбрат скрізь, де з'являєтеся. Замість того, щоб вести війну з Німеччиною, Ви ведете її з Великобританією" [2, с.44]. Співрозмовники розійшлися, так ні про що і не домовившись. У своїх спогади Черчілль так охарактеризував де Голля: "Я знав, що він іншому Англії, але я завжди визнавав у ньому дух і ідею, які назавжди затвердять слово "Франція" на сторінках історії. Я розумів його, обурюючись, одночасно захоплювався його зарозумілим поведінкою. Емігрант, що покинув свою країну, засуджений до смерті, він перебував у повній залежності від доброзичливості спочатку англійського уряду, а потім уряду Сполучених Штатів. Німці захопили його батьківщину, у нього ніде не було справжньою точки опори. Проте він протистояв всьому. Завжди, навіть тоді, коли він надходив найгіршим чином, він, здавалося, виражав індивідуальність Франції, великого держави з усією його гордістю, владністю і честолюбством " [13, с.85]. Але ці рядки були написані після війни, коли обидва політики опинилися вже не при справах. А поки чолі борються Франції ще не раз доведеться відстоювати перед союзниками своє право на існування. У жовтні де Голль зібрав у Лондоні лідерів Опору.

На території Франції об'єднанням різних угруповань в єдине ціле займалися Жан Мулен в південній зоні і Жільбер Рено (відомий під псевдонімом полковника Ремі) в окупованій німцями частині країни. Де Голль доручив Ремі увійти в Koнтaкr з комуністами, які грали вирішальну роль у русі Опору, і просити їх надіслати в Лондон свого представника. Після висадки десанту США й Англії в Північній Африці, в Алжирі і Марокко, де керувала вішиських адміністрація і знаходилися вішиських війська, Верховним комісаром Північної Африки був проголошений адмірал Дарлан, а потім на його місце був призначений французький генерал армії Жіро.

Отже, юність генерала пройшла в мріях добитися великих перемог у військовій карєрі, він бажав бути корисним своїй країні. Потрібно також зауважити, що Шарль був патріотом своєї країни, він був готовий віддати своє життя за країну, коли говорив про Францію, то тільки з гордістю. Звичайно в цьому де Голль завдячує своєму батьку, який з дитинства навчав дітей любити свою країну, розповідав історію Франції, наголошуючи, що це велична країна, з могутньою спадщиною, коли в країні були якісь негаразди сім`ю де Голлів справді боліло, вони бажали допомогти своїй країні. Але ніколи вони недумали про власну вигоду, тільки про злагоду Франції. Шарль бажав бути військовим, хоча займався публіцистською діяльністю, він написав багато статей та книжок, в основному на військову тему, він писав про своє бачення французької армії, вказував свою думку про майбутнє армії. Авжеж на першому місці в його житті займала сім`я, він просто обожнював дружину і дітей, але Франція для нього була дуже важливою, і саме під час німецької окупації він це і показав, хоча знаходився в Лондоні, для того щоб звільнити рідну країну, він навіть на хвилину не переставав про неї думати.

генерал голль франція фашистський

Розділ 2. Шарль де Голль і його Тимчасовий уряд

Звільнення Франції від німецької окупації ще продовжувалося, але боротьба за владу розгортається, звичайно дипломатична. Шарль бачив в Жіро конкурента тому шукав способи його ліквідувати. Де Голль розраховував, що в сутичці з американцями, англійцями і Жіро його підтримає СРСР. Москва уважно спостерігала за тим, що відбувається в Північній Африці, проте не вважала за потрібне втручатися. У квітні 1943 р. протистояння де Голля і Жіро переходить у вирішальну стадію. Союзники вимагали негайного прибуття Шарля в Алжир та підписання угоди з Жіро. Генерал послав туди як свого представника Катру. Він чекав звісток з Франції від Ж. Мулена [10, с.132].

У травні втратили терпіння Ф. Рузвельт і У. Черчілль були схильні взагалі "покінчити" з незговірливим де Голлем. У листі Антоні Ідену британський прем'єр прямо його запитує: "Чи не слід зараз усунути де Голля як політичну силу?" тільки Іден заявив, що відсторонити його від справ вже неможливо.27 травня у Франції було створено Національну Раду Опору.Ж. Мулен став її головою. Він відправив Шарлю де Голлю телеграму, в якій говорилося, що "французький народ ніколи не допустить підпорядкування генерала де Голля генералу Жіро і вимагає створення установи в Алжирі Тимчасового уряду під головуванням генерала де Голля" [11, с.132]. Так, отримавши великий козир і поставши перед громадською думкою в якості національного лідера, який користується беззастережною підтримкою руху Опору, Шарль де Голль прибув 30 травня в Алжир.30 і 31 травня він зустрічався в алжирській столиці з Жіро, де велись переговори про створення "нового органу французької влади" і про те, хто повинен до нього увійти. Взаєморозуміння у співрозмовників не виникло. Генерал де Голль вимагав негайного усунення колишніх вішістських губернаторів Буассона, Ногеса і Пейрутона, на що Жіро не хотів погоджуватися. Та все ж двом генералам вдалося домовитися і 3 червня 1943 р. вони підписали в Алжирі ордонанс, що засновував Французький комітет національного звільнення (ФКНЗ) і його першу декларацію. До комітету увійшли де Голль і Жіро, а також ще п'ять осіб - генерали Катру і Жорж, Андре Філіп, Рене Массіглі і Жан Монне. Свої завдання ФКНЗ бачив у тому, щоб разом з союзниками продовжувати боротьбу до повного звільнення французьких територій та територій союзників, до перемоги над усіма ворожими державами. Комітет зобов'язався "відновити всі французькі свободи, закони республіки і республіканський режим" [14, с.72].7 червня були сформовані комісаріати (міністерства) ФКНЗ, а його склад розширено. За пропозицією де Голля до нього увійшли Рене Плевен, Анрі Бонні, Андре Дьєтельм і Адрієн Тіксьє. За пропозицією Жіро - Моріс Кув де Мюрвіль і Жюль Абаді. Тепер членів комітету стало чотирнадцять, причому дев'ять з них належали до "Вільної Франції". Про свою підтримку де Голля заявили також Монне і Кув де Мюрвіль. Таким чином розстановка сил склалася на його користь, і він здобув свою першу перемогу в Алжирі.

Шарль де Голль, звичайно, вважав, що за спиною Жіро і його ставлеників стоять англійці й американці. Сполучені Штати і Великобританія, дійсно, як і колись, підтримували Жіро. А ось Москва відразу взяла сторону де Голля. 16 червня 1943 р. Молотов послав Богомолову в Лондон наступну телеграму: "сповіщаємо Вам для орієнтування і керівництва, що в питанні про ставлення до де Голля і Жіро слід триматися наступній установки. Перше - Ми даємо перевагу де Голлю, так як він є непримиренним до уряду Віші і гітлерівської Німеччини, тоді як у генерала Жіро відсутня така непримиренність. Друге - Ми вважаємо за краще підтримувати де Голля, так як він твердо відстоює політику відновлення республіканської Франції з її демократичними традиціями, тоді як генерал Жиро проявляє ворожість у відношенні французьких республікансько-демократичних традицій" [22, с.32]. Власною головною метою Шарль вважав боротьбу за якнайшвидше звільнення Франції. Про минуле і майбутнє вітчизни генерал говорив і в промові 14 липня 1943 р. "Французи, - заявив він, - ось уже п'ятнадцять століть ми є Франція, п'ятнадцять століть наша батьківщина є і в своїй біді, і в своїй славі. Наші випробування ще не прийшли до кінця, але вже визначається результат найважчою драми в нашій історії. Вище голови, по-братськи зєднаємося один з одним і підемо всі разом до нашої нової долі" [3, с.133]. Генерал зробив ряд енергійних заходів з ліквідації вішистських порядків у французькій Північній Африці. Це підвищило престиж де Голля в очах учасників Опору. Всі його організації, в тому числі ФКП, виступили за визнання створеного в Алжирі комітету [26, с.182].

Після окупації німцями території всієї Франції діяти в підпіллі стало все важче. Гестапо почало арешти. У червні 1943 р. були схоплені керівник таємної армії генерал Делестрен і голова Національної Ради Опору Жан Мулен. На початку наступного року заарештували П'єра Броссолета. В якості представника комісії з Тегерана в алжирську столицю в серпні 1943 р. вилетів досвідчений радянський розвідник Іван Агаянц. Під прізвищем Авалов він увійшов у контакт з де Голлем і підтримував з ним постійний зв'язок аж до жовтня, коли в Алжирі, нарешті, з'явився Богомолов Член ФКНЗ Моріс Кув де Мюрвіль говорив: "Цілком очевидно, що Жіро не міг зрівнятися з де Голлем. Він був прекрасним військовим, але політичний розум у нього просто відсутній. Жіро не мав а ні найменших уявлень про те, якою має бути політика, особливо при тих складних обставинах, в яких у той час перебувала. Тому само собою зрозуміло, що де Голль завоював авторитет, очолив комітет і взяв все в свої руки ще до того, як Жіро віддалився" [11, с.69]. Де Голль, дійсно, один почав приймати важливі рішення, на які Жіро просто не був здатний. Проте відразу відсторонити його від справ не вдалося. Але колишній глава "Вільної Франції" знайшов шлях, слідуючи якому він зміг це зробити. Спочатку де Голль за згодою Жіро призначив його головнокомандуючим французькими військовими силами, а потім вже змусив залишити пост голови ФКНЗ. Генерал переконав Жіро, що поєднувати дві такі відповідальні посади неможливо [14, с.99].

листопада члени комітету ухвалили рішення про поділ військового командування і політичної влади, 9 листопада де Голль переформував ФКНЗ і став його одноосібним головою. Ще до усунення Жіро де Голль приступив до здійснення широкої політичної програми. Він думав про Францію і прагнув вже в Алжирі створити основи для її майбутніх державних інститутів. 17 вересня 1943 р. ФКНЗ прийняв ордонанс про заснування в алжирській столиці подібної парламенту - Тимчасової Консультативної асамблеї. Її сформували з 94 осіб - представників організацій Опору, колишніх парламентарів і делегатів від населення звільнених територій. На початку листопада члени Комітету прийняли рішення про введення у свій власний склад представників основних політичних течій і організацій Опору. У нього тепер входили Еммануель д'Асті де Ля Віжері, Франсуа де Мантон, Анрі Френе, Рене Капітан, Андре Філіп, Андре Ле Трокер, П'єр Мендес-Франс, Анрі Кей. На першому засіданні асамблеї 3 листопада 1943 р. де Голль виступив з промовою перед присутніми депутатами. Генерал сказав: "На тернистому шляху, яким йде нація і який крок за кроком наближає її до спасіння і величі, скликання консультативної асамблеї знаменує собою новий етап, значення якого очевидно для всіх" [13, с.90]. Голова ФКНЗ також заявив про програму реформ, яку збирався здійснити після звільнення Франції, і висловив надію, що вони будуть підтримані її народом.

Восени 1943 р. після звільнення союзниками Сицилії та Південної Італії та створення там уряду маршала П'єтро Бадольо, що оголосив війну Німеччині, була створена Консультативна комісія. До неї увійшли представники США, Великобританії, СРСР, а також ФКНЗ [13, с. 198]. У жовтні французькі війська спільно з солдатами Бадольо звільнили Корсику. Це було безсумнівним успіхом. Генерал став не тільки політиком, але і безперечним главою майбутньої Франції, яка чекала звільнення.

Де Голль з початком 1944 р. повністю присвятив себе політиці. В кінці січня за його ініціативою в Браззавілі була проведена конференція на якій розглядалися питання розвитку країн французької Африки [10, с. 192].10 січня генерал де Голль підписав в Алжирі ордонанс, який засвідчував поділ Франції на регіональні комісаріати на чолі з комісарами. Голова ФКНЗ був визнаний Національною Радою Опору, яка видала свою програму, в якій вимагала демократичних реформ в Франції і створення Тимчасового Уряду республіки на чолі з Шарлем де Голлем. ФКНЗ 3 червня 1944 р. проголосив себе Тимчасовою владою Франції. На початку липня голова Тимчасового уряду відвідав президента США Ф. Рузвельта, по запрошенню останнього, це означало що Америка, яка два роки тому не хотіла нічого чути про де Голля, тепер визнала його як голову Франції.

вересня 1944 р. Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки, до якого ввійшли соратники до Голля і представники руху Опору. 12 вересня голова Тимчасового уряду виступив з програмою дій перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французькими демократичними колами. Ця програма включала: відновлення незалежності Франції та статус великої держави; участь у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників; конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галузей; відновлення господарства; підвищення в міру можливого життєвого рівня народу.

У політичній сфері генерал задекларував обовязковість проведення загальних виборів до Народних Зборів, яким належить розвязати проблему майбутнього політичного ладу Франції. У грудні 1944 р. де Голль видав ордонанс про націоналізацію вугільних шахт у департаментах Нор і Па-де-Кале, великих автомобільних і авіаційних підприємств, торгівельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки нафти і газу, Французького банку, потужних депозитних банків, страхових компаній. Власникам було гарантовано ту чи іншу форму компенсації. Тільки заводи "Рено" перейшли до рук держави без компенсації, адже їх колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Загалом було націоналізовано 20 % виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 % промислової продукції та 35-40 % капіталовкладень [26, с.182]. Водночас за Шарля де Голля закладаються основи державного управління націоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соціальними відносинами так званого "дирежизму" було створено Верховний Комісаріат плану модернізації і оснащення, в 1945 р. засновано Державну вищу школу адміністративних керівників, розширено підготовку висококваліфікованих адміністраторів.

Ефективною і розлогою була соціальна політика. В 1945 р. Уряд відновив 40-годинний робочий тиждень, профспілкові свободи, а також увів оплачувані відпуски: двохтижневі для робітників і трьохтижневі - державних службовців. Саме тоді і було організовано єдину державну систему соціального страхування, яка стосувалася всіх найманих працівників, крім сільськогосподарських працівників. За ними закріплювалося право на пенсію з 65 р., а також через інвалідність, на допомогу багатодітним сімям, на страхування у звязку з захворюванням, вагітністю. Допомоги виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких складалися із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представниками профспілок і підприємців. Номінальна заробітна плата робітників промисловості і торгівлі до літа 1946 р. зросла на 80 %, сільськогосподарських робітників - на 25 % [26, с. 196].

Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, дістала схвалення з боку французів та провідних політичних сил. Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зводилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій. Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 р. з різних католицьких організацій. Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман.

Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної, соціальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулювання економікою, вони заперечували деголлівську ідею "сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії.

Де Голль очолював Тимчасовий уряд рік і чотири місяці. Весь цей час під його керівництвом воно вело активну діяльність. Часто стиль цього керівництва носив авторитарний характер. 23 жовтня 1944 р. Тимчасовий уряд було визнано СРСР, Англією і США. Незабаром після цього Шарль де Голль приступив до здійснення своїх зовнішньополітичних задумів, спрямованих на зміцнення позицій Франції на світовій арені. Генерал проголосив курс на зближення з СРСР. Діяльність Тимчасового уряду була схвалена майже всіма політичними напрямками країни. Де Голль виправдав надії практично всіх угрупувань руху Опору, які вимагали серйозних демократичних перетворень в країні. І без того високий престиж генерала ще більше зріс [12, с.92].

січня 1946 генерал де Голль зібрав членів Тимчасового уряду і повідомив їм про своє безповоротне рішення піти у відставку, посилаючись на завершення своєї місії - звільнення території Франції, забезпечення внутрішнього світу, зміцнення міжнародної позиції країни і. т.д. У третьому томі своїх "Військових мемуарів" сам де Голль досить відверто пояснює причини, що спонукали його до відставки: в умовах поступового відродження багатопартійного парламентського режиму проекти "сильного" держави президентського типу явно втрачали будь-які шанси на проведення в життя. Невдача початкового плану широкої коаліції партій позбавила главу Тимчасового уряду самостійної організаційно-політичної бази. Спроба ж вдатися до військової сили могла мати самі згубні наслідки: "Це поступово відновило би проти мене країну, яка не зрозуміла б причин сваволі; комуністи, які перебували тоді на вершині свого впливу і наступальної сили, очолили б опозицію, опинившись тим самим моїми неминучими спадкоємцями" [3, с.633].20 січня 1946 р. він попросив всіх міністрів зібратися на вулиці Сен-Домінік і зробив заяву про відставку. "Моя місія закінчена, - заявив генерал, - тому що знову відродився режим переважання політичних партій. Я його відкидаю. Але у мене немає коштів перешкодити цьому експерименту, окрім хіба що встановлення сильної диктатури, чого я не бажаю і що, безсумнівно, скінчилося б погано. Отже, мені потрібно піти я сьогодні ж направлю лист голові Національних зборів, сповіщаючи його про відставку уряду" Рішення голови Тимчасового уряду було цілком усвідомленим. Але на що він розраховував? Чи хотів він дійсно відійти від політики? Звичайно, ні. Його наближені розуміли це. Едмон Мішле писав про надії генерала незабаром повернутися до власті [11, с.133]. Мішель Дебре говорив про впевненість де Голля в тому, що його дуже швидко знову закличуть очолити уряд [10, с.137]. Жак Сустель стверджував, що генерал ніяк не припускав, що встановлена республіка проіснує так довго [10, с.140]. Так чи інакше, але розрахунки тепер уже колишнього голови Тимчасового уряду не виправдалися. Заклику до нього не послідувало. Соціаліст Фелікс Гузнов сформував новий кабінет, в який увійшли комуністи, соціалісти та представники МРП.

У Франції почався період правління трьох партійної коаліції. А де Голль, рятівник вітчизни, залишився не при справах і став у свої 55 років приватною особою, одним з французів. Навесні Установчі збори завершило розробку нової конституції. Переважна місце в політичному житті країни в проекті відводилося однопалатному парламенту - Національним зборам, володів широкими повноваженнями і контролював діяльність уряду. Національні збори мало обрати президента республіки, який не мав реальної влади. Від свого імені де Голль виступив з різкою критикою нової конституції і закликав виборців відповісти "ні". У результаті 13 жовтня 52,2% учасники голосування відповіли "так".27 жовтня конституція набрала сили. Почала своє існування Четверта республіка.

Але політика не перестала цікавити де Голля. Він стежив за тим, що відбувалося в державних колах, і відгукувався про це з деякою зневагою. "Подивіться на збори, - говорив генерал своєму особистому адютантові Клоду Гі. - Ні єдиного людини, яка б дбала про загальний інтерес. Жодного, хто захищав би Державу. Все навпаки. Так як депутати і навіть міністри не можуть заперечувати собі самим або власній партії, вони накидаються на своїх колег і інші партії, а головне - на Державу або на тих, хто її представляє, - високопоставлених чиновників, генералів" [3, с.605]. Особливо пильно де Голль спостерігав за тим, як Установчі збори займаються розробкою основного закону Франції. Вони ще в квітні ухвалили проект конституції, яка відводила переважне місце в житті країни однопалатному парламенту, котрий володіє широкими повноваженнями і контролює діяльність уряду. Цей же парламент повинен був обирати президента республіки, що не має реальної влади. Однак 5 травня на загальному референдумі французи незначною більшістю в відкинули проект 52 %. Де Голля це втішило.

Незабаром він сповістив своїх прихильників, що вважає за потрібне представити країні власний конституційний. Колишній голова Тимчасового уряду прибув до Байе для того щоб розповісти про власний проект конституції. В оточенні своїх соратників, генералів Леклерка, Кеніга, Жуен, Моріса Шумана, Жака Сустель, Рене Капітана, Андре Мальро, де Голль був присутній на урочистій месі і потім відправився на головну площу міста. Жителі зустріли його овацією. З усіх боків лунали крики "Де Голля До влади" [10, с.145]. Перед присутніми генерал виголосив промову, в якій сформулював свою конституційну ідею. Вона полягала в тому, що виконавчу і законодавчу влади треба розділити і що найширші повноваження потрібно віддати главі держави. "Саме його місія - підкреслював де Голль, - призначати міністрів і насамперед прем'єр-міністра, який очолює політику і роботу уряду. Глава держави повинен затверджувати закони і приймати декрети, тому що саме за допомогою їх на громадян покладається відповідальність по відношенню до держави, він зобов'язаний очолювати засідання ради міністрів і таким чином постійно здійснювати свій вплив, без якого нації не обійтися. У його компетенцію потрібно включити функцію арбітра в різних політичних ситуаціях. Він може їх виконувати за допомогою консультацій або, в складних умовах, винести своє суверенне рішення на референдум. Нарешті, йому має належати право, якщо його вітчизна знаходиться в небезпеці, бути гарантом національної незалежності і пактів, укладених Францією". Наприкінці своєї промови де Голль нагадав, як стародавні греки запитували у мудрого Солона: "Яка конституція найкраща?", А він їм відповідав: "Скажіть спочатку, для якого народу вона призначена і для якої епохи?" [3, с.633]. Само собою зрозуміло, що для свого народу в дану епоху генерал вважав кращим проект, запропонований ним самим. Мова де Голля була почута по всій країні. Генерал розраховував на підтримку своїх конституційних ідей з боку партії МРП. Однак цього не сталося.

Народно-республіканський рух спільно з іншими партіями розробило новий проект конституції, який з'явився результатом компромісу між комуністами, соціалістами і самого МРП. Згідно з цим проектом, парламент ділився на дві палати - нижню, Національні збори, і верхню, Рада республіки (або сенат). В руках першої палати була по суті зосереджена вся влада. Саме вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президенту республіки, який вибирався на сім років непрямим голосуванням (колегією вибірників), відводилися другорядні функції. На 13 жовтня був призначений загальний референдум, на який виносився новий проект. Беззастережно захищати і відстоювати конституційні ідеї, що висунув де Голль, взявся тільки створений восени 1946 р. Рене "Союз голлістів". Проте до нього приєдналися лише найвідданіші прихильники генерала. Значним політичним об'єднанням він стати не зміг. До того ж сам де Голль відкрито не підтримав Союз, вважаючи за краще раніше залишатися "надкласовим" арбітром і не бажаючи ототожнювати себе з яким би то ні було політичним об'єднанням. Тільки від свого імені генерал виступив з різкою критикою нової конституції. Проте у голосуванні висловилися позитивно 52,5 % французів.

жовтня конституція набрала чинності.10 листопада пройшли вибори тепер вже в Національні збори Франції. Великого успіху знову домоглися комуністи, соціалісти і МРП. У влади продовжувала залишатися три партійна коаліція. Так почала своє існування Четверта республіка. Вона була, як і Третя, парламентського типу і мало чим відрізнялася від неї.

У 1946 р. де Голль задумав писати "Військові мемуари". Він обговорював їх задум з Франсуа Моріаком. Генерал працював надзвичайно вдумливо і ретельно. Мемуари де Голля розповідали його роздуми про Францію: "За роки мого життя я склав власне уявлення про Францію. Воно породжене як розумом, так і почуттям. У моїй уяві Франція постає як країна, якій, подібно казкової принцесі або Мадонні так на старовинних фресках, уготована надзвичайна доля. Інстинктивно у мене склалося враження, що провидіння призначило Францію для великих звершень або тяжких негараздів. А якщо тим не менш трапляється, що на її діях лежить печать відданості, то я бачу в цьому щось протиприродне, в чому винні помиляються французи, але не геній самої нації. Розум також переконує мене в тому, що Франція лише тоді є справжньою Францією, якщо стоїть в перших рядах; що тільки великі діяння здатні позбавити Францію від згубних наслідків індивідуалізму, властивого її народу; що наша країна перед обличчям інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед ким не схилятися, бо в іншому випадку вона може опинитися в смертельній небезпеці. Коротше кажучи, я думаю, що Франція, позбавлена величі, перестає бути Францією" [2, с.733]. Він, як завжди, багато читав. Але думки про сучасне становище вітчизни не покидали де Голля. 2 лютого 1947 р. генерал сказав Клоду Моріака: "Я дуже страждаю від того, що Франція знаходиться в такому стані. я спробую створити Об'єднання" [10, с.233].

Колишній голова Тимчасового уряду вирішив діяти. Раз французи не виступають із закликом до нього, він сам покличе їх на бій з ненависною Четвертою республікою. Де Голль запросив в Коломбо своїх вірних соратників Жака Сустель, полковника Ремі, Андре Мальро, Гастона Палевскі, Жака Бомеля, Мішеля Дебре і заявив їм, що хоче створити і очолити об'єднання, що має ціль боротися за відродження Франції і проти її згубної політичної системи. Незабаром вони, виконуючи доручення генерала, здійснили ряд поїздок по Франції і сповістили колишніх учасників руху Опору про те, що де Голль готує створення об'єднання, і подали цю подію як повторення призову. Колишній глава Тимчасового уряду вирішив створити не політичну партію, а саме об'єднання, що має надкласовий характер і включає в себе всі компоненти французької нації. Заснування нової голлістичної організації було проголошено в кілька етапів навесні 1947 р.

березня де Голль виступив у нормандському містечку Брюневаль. Туди з'їхалися майже тисяч чоловік. В оточенні своїх соратників - адмірала Тьєррі д 'Аржанлье, генерала Ларміна, полковника Ремі, Сустель, Мішле, Шумана - генерал виголосив промову. У ній він віддав данину подіям минулої війни, але на закінчення в одній кілька хитромудрої фразі сказав саме головне: "Настане день, коли величезна кількість французів об'єднається, щоб відкинути непотрібні політичні ігри і реформувати поганий устрій, при якому нація збивається зі свого шляху, а держава деградує" [9, с.70]. Через тиждень, 7 квітня, де Голль вже в Страсбурзі він прибув туди на святкування другої річниці визволення Ельзаса від німецьких загарбників. Вдень з балкону міської ратуші він виступив перед величезним натовпом присутніх. На цей раз його мова носила політичний характер. Де Голль висловив своє негативне ставлення до Конституції 1946 р., піддав критиці діяльність урядів Четвертої республіки і висунув програму дій з метою зміни французької політичної системи і встановлення "сильної влади". Наприкінці виступу колишній голова Тимчасового уряду заявив: "Настав час, щоб було створено Об'єднання французького народу, яке змогло б здійснити і змусити піднятися над різними думками великий порив загального блага і корінну реформу держави. Таким чином, в найближчому майбутньому, об'єднуючи волю і дію, Французька республіка створить Нову Францію" [13, с.333].

Офіційну заяву про створення своєї організації Шарль де Голль зробив 14 квітня. В опублікованому комюніке говорилося: "Сьогодні створено Об'єднання французького народу. Я взяв на себе керівництво ним. Його мета забезпечити, нехтуючи всякими розбіжностями, єдність нашої нації в її прагненні до відродження і перетворенню держави. Я запрошую приєднатися до мене і мого об'єднання всіх француженок і французів, які хочуть бути разом. як вони це вже зробили один раз для звільнення і перемоги Франції" [12, с.63]. Так він кинув виклик Четвертій республіці і вступив на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. Влітку і восени 1947 р. РПФ розгорнув активну пропагандистську діяльність. Прихильники де Голля організовували по всій країні мітинги і маніфестації. Колишній голова Тимчасового уряду майже незмінно на них присутній. Протягом декількох місяців він об'їздив всю Францію. У РПФ багато відомих соратники де Голля Жак Шабан-Дельмас, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуа, Раймон дрон, Лео Амон, Крістіан Фуше, Раймон Трибуле, Леон Ноель, Андре Асту, Роже Фрей. До об'єднання приєдналися також деякі діячі французької науки і культури - письменники Поль Клодель, Андре Мальро, Жан Амруш, політолог Раймон Арон, професора Марсель Пріло і Марсель Валін. У всіх департаментах країни були організовані ініціативні комітети. Через них бажаючі могли вступити до лав об'єднання. До кінця літа РПФ вже налічувало в своїх рядах мільйон чоловік. У серпні 1947 р. зусиллями голлістів в Національних зборах була утворена так звана Інтергрупа. У неї вступила 41 людина - депутати МРП, партії радикалів, ЮДСР і ПРЛ, які заявили про своє позитивне ставлення до ідей і діяльності де Голля.

У вересні 1947 р. в країні почалася підготовка до виборів. Глава РПФ ще навесні заявив, що його об'єднання буде брати участь у всіх виборах країни. Тому голлісти розгорнули активну кампанію. Генерал вважав за необхідне виставити кандидатів РПФ в кожному окрузі. Результати виборів, що пройшли в жовтні 1947 р., перевершили всі очікування. Сам де Голль назвав їх "тріумфальними". Об'єднання випередило всі політичні партії країни і зібрало близько голосів виборців 40 %. Голлісти здобули перемогу в тринадцяти найбільших містах Франції, в тому числі Парижі, Марселі, Бордо, Ліллі, Страсбурзі, Нансі, Реймсі, Греноблі. У будь-якому випадку Об'єднання французького народу буде слідувати поставленої перед ним задачі. Відкрите для всіх, хто хоче служити Франції, воно стане неодмінно розширювати свої ряди і організовуватися для того, щоб за будь-яких обставин забезпечити порятунок нації [16, с.333].

Заява де Голля не зустріла ні найменшого ентузіазму в правлячих колах країни. На його вимогу розпустити Національні збори ніхто не вважав за потрібне відгукнутися. У результаті, незважаючи на великий політичний успіх, взяти Четверту республіку першим штурмом не вдалось. Але в голлістських колах нікого це особливо не засмутило. Перемога на виборах настільки надихнула прихильників генерала, що вони жили очікуванням влади й розраховували отримати її в самому найближчому майбутньому. І сам Шарль де Голль вважав, що режиму не обійтися без нього, і політичні діячі Франції будуть змушені закликати його на допомогу.

Саме наприкінці 40-х - початку 50-х р. остаточно склалася ідеологія голлізму, яка стала найбільшою ідейно-політичною течією сучасної Франції. Вона складалася з внутрішньополітичних, зовнішньополітичних і соціально - економічних поглядів.

Головним стрижнем внутрішньополітичних поглядів де Голля стала ідея "сильної держави". Генерал багато говорив про те, що на чолі Франції він хотів би бачити наділеного широкими повноваженнями, незалежного від партій президента республіки. Де Голль вважав, що французькій нації необхідно усвідомлювати свою велич, могутність і авторитет. Для цього зовнішня політика Франції завжди повинна бути спрямована на захист її національних інтересів. Соціально-економічна концепція голлізму розроблялася в дусі реформізму. Необхідність у проведенні соціальної політики де Голль відчув на завершальних етапах війни та в перші повоєнні роки, коли у Франції спостерігався потужний підйом народно-демократичних сил і широких верств робітників та інтелігенції, які вимагали демократичних перетворень у французькому суспільстві. Розробляючи соціально-економічну доктрину, генерал і його прихильники висунули ідею "асоціації праці і капіталу", тобто встановлення системи, що об'єднує осіб, які забезпечують роботу підприємства. Займалися її розвитком так звані ліві голлісти: Рене Капітан, Луї Валлон, Лео Амон. На їх думку, "асоціація" була б єдиним рішенням, що дозволить відокремитись від традиційних капіталізму і соціалізму. В її основі лежав контракт, що укладається між главами підприємств (представниками капіталу) і персоналом (робітниками). Підписуючи його, найманий працівник ставав своєрідним акціонером, чий внесок (праця) зрівнювалася за важливістю і значенням з внеском капіталу, а винагороду в тій чи іншій мірі залежало від продуктивності і прибутків.

Коли де Голль залишив своїх прихильників напризволяще, для них теж настали не найкращі часи. Тільки найвідданіші соратники генерала восени 1955 р. оголосили про свій намір продовжувати боротьбу за голлістської ідеали. Вони проголосили створення нової організації - Національного центру соціальних республіканців. Голлісти заявили, що їх об'єднання - "партія вірності генералу де Голлю" і що воно буде "переслідувати ті ж цілі, що РПФ" [14, с.63]. Головою об'єднання став Жак Шабан-Дельмас, генеральним секретарем - колишній регіональний делегат РПФ Р. Фрей. До них примкнули Жак Сустель, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуар, Раймон Трибуле та інші. "Соціальні республіканці" займалися в основному парламентською діяльністю.

У французькій політиці в середині 50-х р. на перший план поступово висувалася "алжирська проблема". Вона виникла, коли в момент правління кабінету Мендес-Франса в Алжирі під керівництвом Фронта національного звільнення (ФНО) спалахнуло національне повстання проти французької влади. Алжир займав особливе місце в системі французької колоніальної імперії. Він був завойований Францією ще в 1830 р. і протягом усього наступного часу заселявся європейцями. У середині 50-х р. ХХ ст. населення країни нараховувало 9,5 млн. осіб з яких більше 1 млн. становили французи. Юридично він не рахувався ні колонією, ні протекторатом, а просто зараховувався до заморських департаментів Франції. Протягом довгих десятиліть багатьом поколінням французів зі шкільної лави торочилося, що Алжир є невід'ємною частиною їхньої країни і що зашита її інтересів на цій землі - патріотичний обов'язок кожного громадянина республіки. Саме тому уряд Мендес-Франса відразу ж після початку повстання взяло курс на його придушення. Почалася кровопролитна колоніальна війна. У січні 1955 р. Мендес-Франс запропонував посаду міністра-резидента Алжиру Жаку Сустель. Він погодився і займав цю посаду протягом року. Шарль де Голль ж продовжував роботу над мемуарами. Влітку 1956 р. побачив світ другий том - "Єдність". У травні 1956 р. колишній голова РПФ писав генералу Жуену: "Я зворушений твоєї вірою в мене. Але зараз я думаю, що моє мовчання - це найбільш вражаюча, що виробляє ефект на громадську думку, позиція. А якщо я одного разу і заговорю, то покличу діяти. І тоді, я впевнений, ми ще раз будемо з тобою разом " [3, с.693]. Поки де Голль вдавався до роздумів, у французькій політиці відбулися деякі зміни. Режим Четвертої республіки почав відчувати серйозні труднощі. Причиною тому була алжирська війна. Французька армія, що пізнала гіркоту поразки в Індокитаї, прагнула взяти реванш в Алжирі, але терпіла невдачі. Пригнічений цим офіцери і солдати поступово переймалися ультра колоніалістськими настроями. Вони стали застосовувати тортури до полонених, розстрілювати. Однак Фронт національного визволення Алжиру уперто продовжував опір і розширював військові дії що сильно дратувало французьке командування. Він був також вкрай незадоволений урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети трималися курсу на придушення національно-визвольного руху алжирців а з іншого, за спиною армії, - вели секретні переговори з ФНО [10, с.93].

У лавах армійської верхівки швидко зростало переконання, що уряд взагалі не здатний вирішити "алжирське питання". Такої ж думки дотримувалися і алжирські ультра колоніалісти. Армія і "ультра" почали відкрито покладати відповідальність за невдачі в колоніальній війні на правлячі кола Парижа. Вони по суті перейшли в опозицію до уряду. Де Голль відразу зрозумів всю серйозність ситуації, що створилася. Він хотів сам відвідати Алжир і ознайомитися з тим, що відбувається на місці. Але їхати туди офіційна влада йому не дозволила. Тоді в березні 1957 р. генерал вирушив у французьку Сахару, щоб побувати хоча б поряд з гарячою точкою. Наприкінці червня в листі до племінниці колишній голова РПФ зазначав: "Алжирське справа затяглася, незважаючи на великі зусилля і витрати. Чим довше воно триває, тим більш зловісним і похмурим стає. Я навіть не уявляю, як нинішній режим зможе з ним впоратися" [10, с.97].

Четверта республіка, дійсно, дала тріщину. Це зрозумів не тільки де Голль, але і його вірні прихильники. Вони інтуїтивно відчули, що слабкій системі партій можна, нарешті, нанести вирішальний удар. І ось восени 1957 р. "соціальні республіканці" починають широку кампанію за повернення свого лідера до влади. Вони вирішили розгорнути її в пресі, а також провести по всій Франції серію мітингів з метою пропаганди ідей голлізму. Мішель Дебре в листопаді заснував власний невеликий журнал "Кур'єр гніву", на сторінках якого постійно вимагав негайного створення у Франції уряду громадського порятунку на чолі з де Голлем.

На початку 1958 р. "соціальні республіканці" зрозуміли, що найсприятливіший грунт для їх агітації склався в самому Алжирі. Прихильники де Голля вирішили скористатися тим, що Жак Шабан-Дельмас займав пост міністра оборони і послали в алжирській столиці в якості офіційних представників міністерства голлістів Леона Дельбек і Люсьєна Нейвірт. Основною метою їх діяльності повинна була стати агітація за повернення до влади де Голля, а також залучення на його бік двох основних сил, що відстоюють гасло "французький Алжир", - "ультра" і командування арміі [21, с.303]. Саме в них "соціальні республіканці " побачили своїх можливих прихильників.

У січні 1958 р. Дельбек і Нейвірт з'явилися в Алжирі. Дельбек відразу встановив контакт з організаціями алжирських "ультра". Він зміг об'єднати їх в так званий Комітет пильності під гаслом боротьби за повернення до влади "визволителя Франції". Останнє виявилось непростим, так як лідери "ультра" - П'єр Лагайярд, Жозеф Ортіз, Бернар Лефевр - аж ніяк не вважали своїм завданням сприяння приходу до влади де Голля. Ще складніше було з військовими. Французьку армію в Алжирі очолював Рауль Салан. Йому підпорядковувалися командири різними родами військ - генерали Жак Аллар, Едмон Жуо, Жак Массю і адмірал Обуа. Тим часом алжирська війна ставала все запеклішою. А Дельбек і Нейвірт продовжували робити свою справу. Вони проводили час у нескінченних переїздах між Парижем і Алжиром, давали звіти своїм товаришам по партії і отримували від них інструкції. Сам де Голль зберігав мовчання, хоча дуже пильно стежив за розвитком ситуації.

Навесні 1958 р. ім'я де Голля досить часто згадується в політичних колах країни. Не тільки його прихильники, але представники інших партій говорять про генерала як про єдиний шанс для країни. Матеріали про голлізм раз у раз з'являються на сторінках преси. 7 березня найбільша газета "Монд" опублікувала статтю відомого політолога Моріса Дюверже під назвою "Коли?". У ній автор писав, що питання зараз полягає не в тому, чи повернеться де Голль до влади, а коли це станеться [10, с.67]. З середини квітня в Парижі довго і болісно заглиблювалася політична криза. Коли Франція прожила без нового уряду двадцять днів, президент республіки Рене Коті вирішив 5 травня дізнатися у де Голля, на яких умовах він погодився б сформувати кабінет. Генерал передав через свого секретаря Олів'є Гішар, що прийме пропозицію тільки в тому випадку, якщо влада йому надасть право обійти існуючу процедуру створення. Коті не погодився на такі умови, і справа зайшла в глухий кут. Гішар повідомив про свої переговорах з президентом республіки найближчим прибічникам генерала. Безрезультатність його зустрічі їх анітрохи не збентежила. Вони продовжували розвивати кампанію на користь повернення де Голля. 9 травня Мішель Дебре добився в Парижі зустрічі з верховним головнокомандуючим країни генералом Полем Елі. Він заявив йому, що де Голль твердо має намір знову стати на чолі держави. Елі дав зрозуміти, що нічого проти рішення генерал не має [12, с.93]. У цей час Коті запропонував сформувати уряд представнику МРП П'єру Пфлімлену, який виступав за збереження Алжиру під мастю Франції, але вважав, що "потрібно припинити військові дії і почати переговори з ФНП" [26, с.133]. Зрозуміло, його кандидатура була зустрінута вкрай несхвально серед алжирських "ультра" і командування армії, які вважали, що переговори з ФНП - це початок капітуляції.

Становище в Алжирі досягло критичної точки, ультра колоніалісти шаленіли. Голлісти хотіли, щоб алжирські демонстранти вимагали створення уряду суспільного порятунку на чолі з де Голлем. Але виробити спільну тактику дій ні з ультра колоністами, ні з представниками армійського командування їм не вдалося.

травня в Алжирі почався бунт під керівництвом Лагайярда з кількома сотнями "ультра". Бунтівники вимагали створення Комітету громадського порятунку. Влада погодилася на вимоги бунтівників, до Комітету громадського порятунку увійшло близько 30 осіб, в основному представників "ультра". На чолі його Массю вписав себе і трьох полковників своєї дивізії Дюкасса, Тренк'е і Томазо. Але тим часом в Парижі зібрався уряд, завязався спір, що робити з Алжиром. Довгі переговори закінчились тим, що влада вирішила скасувати Комітет громадського порятунку і утверджувала уряд Пфлімлена. Члени комітету не очікували такого, але вирішили далі боротися тому, попросили допомоги в де Голля випустивши перше комюніке: "Комітет благає генерала де Голля перервати своє мовчання і створити уряд громадського порятунку, єдине що здатне зберегти Алжир" [18, с.297]. Кабінет Пфлімлена не приймав ніяких заходів для придушення алжирського заколоту, а навпаки, прагнув зберегти контакт з командуванням армії. Урядове комюніке, облямованих 14 травня, доручав "головнокомандувачу алжирських військ підтримувати порядок і забезпечувати охорону громадян" [10, с.113]. Дельбек весь час повторював: "Комітет громадського порятунку не визнає створене в Парижі уряд і виступає за передачу влади де Голлю" [16, с.356]. Для початку генерал виступив з першою декларацією: "Деградація держави неминуче тягне за собою відчуження союзних народів, хвилювання в діючій армії, розкол всередині нації, втрату незалежності. Ось уже 12 років, як Франція намагається вирішити проблеми, непосильні для режиму партій, і йде до катастрофи. Колись, у важкий для нас годині країна довірилася мені, щоб я повів її до спасіння. Сьогодні, коли Францію чекають нові випробування, нехай вона знає, що я готовий взяти на себе владу Республіки" [3, с.476].

травня де Голль виїхав з Коломбе в Париж, щоб дати в палаці Орсе прес-конференцію. Насамперед генерал проголосив себе прихильником демократії і республіки, нагадавши, що в післявоєнний період, очолюючи Тимчасовий уряд, він "відновив громадянські свободи" і "провів прогресивні соціально-економічні реформи". В Алжирі травневий рух розширювався. У багатьох містах створили місцеві комітети громадського порятунку, на чолі яких стали військові. 23 травня був утворений об'єднаний Комітет громадського порятунку Алжиру і Сахари. По суті це був комітет, створений ще 13 травня, але розширений за рахунок нових членів. Його основна мета тепер була сформульована так: "Забезпечити прихід до влади уряду громадського порятунку на чолі з генералом де Голлем, щоб провести і захистити корінні реформи інститутів Французької республіки" [21, с.121].

Представники штабу алжирської армії спільно з голлістами і, цілком можливо, з відома самого де Голля розробили так звану операцію "відродження". Вона передбачала висадку парашутистів у паризькому регіоні та захоплення ними влади. Певних строків для проведення "відродження" поки не було призначено. У Парижі уряд Пфлімлена, отримав 20 травня "надзвичайні повноваження", але проти заколотників Алжиру та Корсики нічого не застосовувало. Більш того, в правлячих колах Франції зростало переконання, що відсіч може привести до влади народні сили на чолі з комуністами і що найкращим виходом з положення була б передача влади де Голлю. Тепер політики Четвертої республіки звертають до нього свої погляди. Піне запропонував генералу стати посередником між Алжиром і Парижем. Де Голль заявив лідеру, що візьметься за вирішення цієї проблеми тільки в тому випадку, якщо йому буде надана "вся повнота влади". Після цього співрозмовники обговорили найважливіші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики Франції [10, с.79].

червня Національні збори 329 голосами "за" та 224 - "проти" схвалили інвеституру Ш. де Голля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала історією.

Основне завдання Шарля де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися "за" чи "проти" нової Конституції. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Конституцією роль партій зводилась до такого: "Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії". 21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Отже, генерал будучи головою Тимчасового уряду, ставив собі такі основні цілі: підвищити життєвий рівень французів, відновити господарство, зберегти колоніальні володіння, відновити статус великої країни для своєї Батьківщини. Шарль де Голль очоливши Тимчасовий уряд здійснив такі реформи у внутрішньополітичному аспекті: провів націоналізацію підприємств, створив Верховний Комісаріат плану модернізації і оснащення, ініціював створення Державної вищої школи адміністративних керівників, організував єдине страхування для населення, підвищив заробітну плату.

Розділ 3. Генерал Шарль де Голль президент Пятої республіки

грудня 1958 р. генерала де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки. Нарешті здійснилася мрія генерала і він тепер голова держави, ось тепер він може здійснити всі свої мрії і плани щодо країни.

Отож, так як де Голль зовсім не визнавав Конституцію 1946 р., першим що він запланував на новій посаді, прийняття нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля тодішнім міністром юстиції М. Дебре. Конституція Пятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі 5-ю статтею, президент є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод [6, с.57]. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем "нормальне функціонування влади". Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає премєр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декрети та ордонанси.

Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі повноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламентом. Конституція давала право президентові після консультацій з премєр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом р. після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому. Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він має право оголошувати в країні надзвичайний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпускалися і країна управлялася на основі президентських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави. Традиційними прерогативами президента є представництво в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, оголошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції Пятої Республіки стало те, що голова держави зобовязаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надавало йому в цих питаннях усю повноту влади. Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За конституцією він гарант незалежності судової влади. Вищу Раду магістратури очолює президент. Він по суті, виносить остаточне рішення про визначення суддів і про помилування.

Конституція 1958 р. надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референдуми тільки проблемні питання. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. Окремий розділ конституції стосувався "заморських територій", вони мали право самі вирішувати чи залишитись у складі республіки чи створити незалежні країни. На те щоб вирішити свою долю заморським територіям надавався термін 4 місяці після прийняття конституції.

Основними напрямками у внутрішній політиці де Голля стали: економічна і фінансова сфера, соціальна сфера, освітня сфера.

Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалежності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни, в червні 1958 р. випущено внутрішню позику на вигідних для власників золотих заощаджень умовах. Протягом року їх звільняли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював 100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 р. досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику. Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 %. Темпи зростання промислової продукції складали 7-8 % на рік (у 1959-1963 роках). В 1964-1968 рр. вони знизились до 3 - 4 % [28, с.101].

Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - нафтова, хімічна, автомобільна, електротехнічна. У промисловості прискорився процес концентрації і централізації виробництва. Так, лише в 1958 р. зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінансово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку. Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 р. було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 %. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 % нижчий, ніж у місті [28, с.102]. В липні 1960 р. вийшов закон про "сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквідацію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному товариству.

В 1962 р. почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати надлишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індустріалізацію сільського господарства. Так, в 1965 р. тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів, якщо порівнювати з довоєнним рівнем, кількість комбайнів зросла в 500 раз, а використання мінеральних добрив - в 4 рази. Упродовж 1959 - 1964 рр. значно зросла врожайність зернових: пшениці - з 22,8 центнера до 23,4, ячменю-з 23,4 до 27,3, кукурудзи - з 26,1 до 28,8 центнера. За 10 років виробництво сільськогосподарських продуктів збільшилося на 66 % [28, с.104]. Зростала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось поголів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней. Франція зайняла 2 місце після США в експорті продовольства. Провідну роль в сільськогосподарському виробництві займали фірми, що спеціалізувалися на масовому виробництві зерна, мяса, молока, цукрового буряку і використовували найману працю. В 1968 р.12 % загальної кількості ферм виробляли 50 % сільськогосподарської продукції, а так як 60 % дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шукало роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тис. чоловік [24, с.46].

Швидкий економічний розвиток повів за собою зміни в кількості і структурі населення. В 1958 - 1968 рр. населення Франції збільшилося з 44,5 до 50 млн. осіб, але селян зменшилось майже вдвічі, а міського населення було 60 %. В 60-ті р. промислових робітників було 7-8 млн. осіб. Але відчувався брак робочої сили, тому держава залучала іноземців - іммігрантів. Спочатку це були в основному іспанці і португальці, а за ними вихідці з країн Азії і Африки. В 1954 - 1968 рр. кількість іммігрантів збільшилася на 900 тис. і досягла 2,6 млн. осіб. В основному вони працювали в промисловості і сільському господарстві. Хоча роль ремесел і дрібної торгівлі стала незначною, ремісників і торгівців нараховувалося близько 5 млн. осіб. До 1968 р. військових нараховувалось 2,9 млн. осіб, інтелігенції - 3 млн. осіб, а кількість інженерів збільшилася на 40 % і техніків - на 55 %. В 60-ті р. розширилося соціальне законодавство. В 1962-1963 рр. було введено чотирьох тижневу відпустку за рахунок підприємства. Каси соціального страхування компенсували 80 % затрат на лікування [29, с.141]. Реальна заробітна плата за 10 років виросла на 29 %. За законом робочий тиждень складав 40 год., але багато працювали в середньому 46 год.

Велику увагу влада приділяла культурі. Міністерство культури очолював А. Мальро, яке займалося підтримкою і розвитком сучасного модерністського мистецтва та збереження культурних памяток, а саме було здійснено реставрацію: Лувр, Собор Паризької Богоматері, Палац Правосуддя, Пантеон, Тріумфальна арка. Поряд реставрацією будувалися музеї, бібліотеки, будинки молоді і культури. В цей же час відбувався розквіт французького кінематографу. Видатними режисерами того часу були: Ф. Трюффо, К. Шаброль, Ж-Л. Годар, які зображували повсякденне життя людей.

За Шарля де Голля у Франції швидкими темпами розвивалася науково-технічна революція. Відбулися грандіозні успіхи в науці і техніці, а саме: ядерна енергія використовувалася в мирних цілях, створення атомних електростанцій, початок космічних досліджень, удосконалення та розповсюдження електронно-вичислювальних машин. Стрімкий прогрес в електроніці, автоматиці, хімії, фізиці, біології дали поштовх для розвитку економіки. В 60-х р. темпи промислового розвитку Франції складали 7-8 % в рік. За 1958-1968 рр. промислове виробництво Франції збільшилося на 138 % і в 3,5 рази перевищило довоєнний рівень [26, с.247]. Обєм зовнішньої торгівлі перевищив довоєнний рівень в 4-5 раз. До 1965 р. Франція ліквідувала свою заборгованість перед США і знову стала країною-кредитором, а також вийшла на 3 місце в світі по експорті капіталу. Саме в цей час було створено атомну і ракетну промисловість, а також реконструйовано такі галузі промисловості як: металообробна, нафтопереробна, хімічна, авіаційна. Обєм виробництва в нафтопереробній галузі за 10 років виріс в 2,6 рази, а випуск автомобілів збільшився в 10 разів, коли порівнювати з довоєнним періодом. Влада надавала кредит на придбання техніки і товарів широкого вжитку, що сприяло збільшенню кількості проданого товару. В 1964 р. зявилося кольорове телебачення, а кількість автомобілів з 1957 по 1969 рр. збільшилася з 5,7 до 11,8 млн. [28, с. 207].

Держава фінансувала підприємства націоналізованого сектору, які давали 10-11 % промислової продукції. Державні субсидії надавалися великим фінансово-промисловим корпораціям, які почали контролювати французьку економіку, а саме 25 основних фінансово-промислових груп. Але все ж таки ступінь концентрації промисловості в Франції був набагато нижчим ніж в високо розвинутих капіталістичних країнах. В 1966 р. існувало тільки 3 французькі фірми, які мали оборот більше 1 млрд. доларів, коли в США - 80 фірм, а ФРН - 29. В 1962 р. в Франції існувало 771 тис. промислових підприємств, з яких більше 600 тис. належали до дрібних [24, с.67].

В перші роки існування де Голлівської республіки завершився розпад колоніальної системи. В жовтні 1958 р. самостійною державою стала Гвінея і французька влада розірвала з нею всі звязки, а інші колоніальні володіння погодилися з Конституцією і отримали статус держав-членів Союзу. За Конституцією 1958 р. вони отримували внутрішню автономію, але зовнішня політика залишалася під контролем Франції. Таке становище не влаштовувало колонії і 1 січня 1960 р. самостійним став Камерун, який офіційно вважався підмандатною територією Франці. Протягом 1960 р. отримали незалежність 14 інших французьких колоній, а саме: Того, Чад, Убангі-Шарі, Конго, Габон, Дагомея, Нігер, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Малагасійська Республіка, Судан, Сенегал і Мавританія. Протягом 1960-1963 рр. майже всі вони підписали договір з Францією про військову, економічну і технічну допомогу. Щодо Алжиру, то генерал з перших днів при владі був налаштований зробити його самостійним, адже там продовжувалася війна, тому він вважав що це вірний спосіб завершити війну. Але це викликало критику з боку прихильників і ультра колоністів. Все ж таки в березні 1962 р. було підписано Евіанський договір, за яким Алжир отримував незалежність. Незалежність Алжиру означала кінець колоніальної політики, під владою Франції залишились Сомалі в Африці, Гвіана в Латинській Америці, декілька островів в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах.

Характерною особливістю суспільно-політичного становища 60-х р. стала молодіжна контркультура, яка виразила невдоволення молоді. Вона критикувала цінності свої предків: суспільство, родину, сімю, захист вітчизни, на противагу цього пропагандувала свободу сексуальних відносин. Вони відмовлялися носити піджаки і галстуки, відрощували довге волосся і бороди. В моду ввійшли потерті джинси, пуловери, куртки, міні-спідниці. В 1968 р. в Франції нараховувалося 600 тис. студентів.

Насправді на початку 1968 р. Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безробітних досягла 500 тис. Проте оцінювати події травня 1968 р., як суто соціальну кризу, як вияв "класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го стали ідеологія та рух молоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав глобальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволення старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 % його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів приводила до того, що 70 % студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек. Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські демонстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі. Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, самоврядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: "Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робітники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: "10 років-достатньо!", "Де Голля в архів!" Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійного віку. Про це говорили гасла: "1000 франків!", "40 годин!", "60 років!" Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах робітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уряду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти. Уряд поступився.

Прем'єр-міністр Ж. Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані "Гренельські угоди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу безробітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністичної диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихильники уряду вийшли під гаслами: "Де Голль не один!". Страйковий рух поволі почав слабнути і до середини червня припинився.

червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягли успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і завоювала у парламенті більшість. Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як "розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кроком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референдумі 27 квітня 52 % виборців відхилили деголлівський проект. З юридичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. 28 квітня де Голль опублікував своє найкоротший комюніке - "Я припиняю мої функції президента республіки. Це рішення входить в силу сьогодні" [11, с.267]. І назавжди залишив Єлисейський палац. Так несподівано і дещо безглуздо завершилася політична кар'єра "найзнаменитішого з французів". Так він сам вирішив свою долю. Де Голль відразу після відставки вирішив почати працювати над мемуарами про своє президентство. Як важко було входити в інше життя, усвідомити водночас, що ти назавжди відійшов від справ, і дійсно відчути себе "старим чоловіком, що очікує вічного холоду". Відволіктися допомагали тільки свіжа травнева природа, ранні квіти, висаджені Івонною в парку Буассери, і читання.

У Франції на початку травня вже відкрилася президентська кампанія. Голлістська партія висунула Жоржа Помпіду. Генерал не хотів втручатися в події. Він раз і назавжди вирішив, що ніколи не буде жодним чином брати участь у політичному житті країни. Де Голль захотів на час взагалі залишити Францію. На прохання колишнього президента його особисті ад'ютанти - секретарі організували йому поїздку до Ірландії. Подорож де Голля по Ірландії тривала цілих 40 днів. Його прийняв в Дубліні президент країни Імон Де Валера. Він знайшов у собі сили відповісти всім тим, хто надіслав йому послання з приводу відходу з поста президента. Його відповіді були короткі і люб'язні. Але в листі до сестри де Голль таки дав і оцінку що сталося: "Сталося те, що мало статися. Французи в даний час в своїй більшості ще не стали таким народом, який в змозі відстоювати твердження Франції, за яке від їх імені я боровся тридцять років. Але те, що було зроблено, спочатку під час війни, а потім протягом останніх одинадцяти років, має такого розмаху, що тільки майбутнє його оцінить. Той посередній період, в який тепер вступає наша країна, зайвий раз доведе це" [26, с. 202]. Синові генерал писав про свої враження від Ірландії: "Країна дуже красива. Її пейзажі прекрасні. Зараз ми знаходимося на березі бухти океану, оточеній пустельними скелястими горами" [5, с.273]. Життя генерала йшла в спокійному, розміреному ритмі. Прогулянки по лісу і парку Буассери, книги, телевізор, пасьянс. Колишній президент ні до чого не втратив інтерес. Главою Франції став Жорж Помпіду.

Головним же в житті де Голля стає робота над спогадами. Він назвав їх "Мемуари Надії". Книга повинна була охопити весь період президентства і скласти три томи. Генерал хотів залишити світу письмове свідоцтво про свою діяльність на службі улюбленої Франції. У новому 1970 р. колишній президент погодився на пропозицію видавництва "Плон" опублікувати його вимови і послання в п'яти томах. Тепер роботи тільки додалося. Генералу так хотілося все встигнути. А зробити ще потрібно було дуже багато. Він весь час думав про це. Він просив у Всевишнього ще три роки. Весна додала генералу сил. Перший том був загалом написаний. Де Голль назвав його "Відродження". Настрій підняв і вихід у світ двох книг "Промов і послань" - "Під час війни" і "В очікуванні". Колишній президент міг трохи розслабитися. Він вирішив поїхати На початку літа до Іспанії, де ніколи не був. Подружжя вирішило подивитися найкрасивіші міста країни і просто відпочити. Свій маршрут вони почали зі святого місця - Сантьяго-де-Компостела, міста зі знаменитим середньовічним собором, що зберігають мощі святого Якова. Потім був Мадрид. Де Голль побував у музеї Прадо, а потім відправився в Толедо, Кордову, Гранаду, Севілью. Літо в самому розпалі, але про відпочинок більше думати не доводиться. Стільки справ! Дня ледь вистачає, щоб встигнути виконати намічене. Письменники, вчені як і раніше надсилають де Голлю свої книги. Він знаходить час хоча б переглянути їх, відповідає на листи. Де Голль дуже радий тому, що видавництво " Плон " швидко випустило залишилися три томи його "Промов і послань". Третя книга - "Відродження " побачила світ у червні, четверта - "З зусиллям " - у липні і остання - "В кінці шляху" - На початку вересня. Генерал поспішає. Готовий перший начерк другого тому мемуарів. Він називатиметься "Зусилля". Але сил не так багато. Працювати швидко не вдається. Де Голль підбадьорює себе і згадує про великих людей, які в більш поважному віці, чим він зараз, створювали шедеври. Генерал розмірковував, про що писати далі. В жовтні вийшов у світ перший том його "Мемуарів Надії", що охопив 1958-1962 рр. Де Голлю привезли кілька десятків екземплярів. Він із задоволенням став їх підписувати. А дні летіли далі. Настав і найсумніший осінній місяць.

листопада 1970 р. Генерал Шарль де Голль помер. Наступного дня його одягнувши у військову форму бригадного генерала, поклали в просту дерев'яну труну. У руки йому дружина вклала чотки, освячені татом римським Павлом VI. У цей самий час президент республіки Жорж Помпіду оголосив по радіо і телебаченню: "Француженки, французи. Помер генерал де Голль. Франція овдовіла". 12 листопада труну з тілом генерала встановили на бронетранспортер, накрили національним прапором, і машина повільно рушила під траурний дзвін до церкви Коломбе. По всій дорозі мовчки стояли люди - міністри, соратники, письменники, журналісти, прості французи. Генерала поховали, як він заповідав, "без музики і фанфар", тільки в колі рідних і близьких. Згадуючи цей день, Річард Ніксон сказав, як під час церемонії він усвідомлював, що світ покинув останній велетень світової політики, а потім президент додав: "Де Голль не потребує пам'ятнику, тому що він сам - монумент. А творіння його рук - Франція" [10, с. 190]. Минулі роки лише підтверджують ці слова. Сьогодні весь світ знає, що "найзнаменитіший з французів" ХХ ст. - генерал Шарль де Голль.

Отже, Шарль де Голль здійснив свою мрію і очолив країну, яку любив на рівні з рідними. Ставши президентом він почав запроваджувати ті закони, які вважав за потрібне, хоча багато хто його за це засуджував, адже він приймав самостійно рішення, ніколи при цьому ні з ким не радився. За час президентства стан в країні покращився, відбулися зміни в економічній, соціальній, культурній сферах. За час свого президентства генерал здійснив такі перетворення у внутрішній політиці: прийняв нову Конституцію, посилив вплив держави в економіці, скасував індексацію цін, створив сільськогосподарські економічні комісії, сприяв розвитку сучасного модерністського мистецтва та збереженню культурних памяток.

Висновки

Отже, історія Франції тісно взаємоповязана з генералем Шарлем де Голлем, адже він видатний військовий, політичний і державний діяч. Як перший президент Пятої Французької республіки, заслуговує уваги, адже саме за нього відбулося становлення нової держави. Франція в період перебування Шарля де Голля на посту президентства вступила в якісно нову смугу свого розвитку, відкрила для себе економічні і політичні перспективи. Шарль де Голль, по праву зайняв виняткове місце серед державних діячів, висунутих Францією, "гранично нетиповий, оригінальний і своєрідний". Його постать ламає звичні рамки, схеми штампи. Для своїх співвітчизників де Голль був насамперед уособленням незалежності і величі Франції "в той період її історії, коли вона, здавалося, вже безповоротно перетворилася в другосортну країну". Царствений, гнівний, гордовитий, безчесний, змовник, сповнений духу Макіавеллі, або перебуває в депресії, генерал де Голль, однак, не перестає захоплювати нас своїм почуттям маневру, своєю культурою, розумною міжнародною політикою і надзвичайною сумішшю хоробрості і цинізму.

Ореол таємничості навколо генерала витає з 1940 року, коли його голос вперше прозвучав по британському радіо на території Франції, окупованій нацистами. З тих пір багато французів де Голля так і сприймали протягом декількох років - лише як голос свободи, що двічі на день вимовляв п'ятихвилинні промови. Голос де Голля залишався символом надії, який учасники руху Опору передавали один одному. Цю таємничу завісу де Голль неодноразово використовував при досягненні деяких політичних цілей. Однак сам Шарль де Голль не був такою таємничою особистістю, який його малювали уми французів.

Під час війни у де Голля склалися особливий стиль і манера триматися з оточуючими. Але якщо тоді це були лише мрії про те, яким повинен бути вождь і якими рисами характеру він повинен володіти, то тепер генерал явно прагнув ототожнити себе з таким вождем. Бажане поведінка ставала дійсним. Влада де Голля над підлеглими з самого початку носила авторитарний характер. Він вислуховував думки своїх соратників, але рідко з ким-небудь радився. Всі важливі рішення майже завжди приймав одноосібно. Ордонанси і законодавчі акти "Вільної Франції", які писав тільки він сам, починалися словами: Ми, генерал де Голль, глава "Вільних французів", постановляємо." - або навіть: " Від імені французького народу та Імперії, ми, генерал де Голль. "Підписуючи так званий" Акт приєднання"до"Вільної Франції", кожна людина повинна була поставити свій підпис під зобов'язанням підкорятися де Голлю. Владність і зарозумілість генерала часто викликали невдоволення. Іноді справа доходила навіть до відкритих конфліктів.

За вісімдесят років свого життя ця людина зумів стати найбільшим героєм Франції після Жанни ДАрк. Він встиг двічі очолити країну, обидва рази приймаючи керівництво на піку національної катастрофи і залишаючи держава в стані економічного підйому і зростання міжнародного престижу. При цьому він написав більше десятка книг - мемуарів і теоретичних праць з військового мистецтва, частина яких донині залишаються бестселерами.

Cписок використаних джерел і літератури

Джерела:

1. Де Голль Ш. Військові мемуари. Т.1. Заклик 1940-1942 рр. - М., 2003. - 816 с.

. Де Голль Ш. Військові мемуари. Т.2. Єдність 1942-1944 рр. - М., 2003. - 816 с.

. Де Голль Ш. Військові мемуари. Т.3. Рятування 1944-1945 рр. - М., 2004. - 800 с.

. Де Голль Ш. На гострі шпаги. - М., 2006. - 206 с.

. Де Голль Ф. Мій батько де Голль - П., 2003. - 400 с.

. Конституційне право зарубіжних країн. Хрестоматія. - Таганрог, 2006. - 192 с.

. Палевський Г. Спогади про події з 1924 - 1974 рр. - П., 1988. - 350 с.

. Черчілль Друга Світова Війна Т.1 - 6. - М., 1997. - 900 с.

Монографії, брошури, публікації:

9. Андреєв А., Андреєв М. Реформатори на чолі держави. - 2011. - 323 с.

. Арзаканян М. Де Голль // Жизнь Замечательных людей. №1238 - М., 2007. - 302 с.

. Арзаканян М. Де Голль и голлисты на пути к власти. - М., 1990. - 300 с.

. Арзаканян М. Политическая история Франции ХХ века. - М., 2003. - 157 с.

. Верт А. Франция в 1940 - 1955 - М., 1959 - 607 с.

. Вюмсер А. Де Голль и его сообщеники. - М., 1948 - 165 с.

. Загладин Н. Шарль де Голль - М., 1990 - 212 с.

. Іваницька О. Новітня історія країн Європи і Америки (1945 - 2002) - Вінниця, 2003 - 560 с.

. Карпантье История Франции - СПб, 2008. - 607 с.

. Лакутюр Де Голль в 3-х т. - П., 1984. - 700 с.

. Литтлвуд Й. История Франции от древнейшех времен до наших дней - М., 2008 - 224с.

. Лозовский О. Феномен "голлізму" в світовій політиці: Політичне життя Франції // Політика і час - 1996 - №10. - С.33-38.

. Молчанов Н. Генерал де Голль. - М., 1980. - 503 с.

. Савицкий П. Правительственный апарат Пятой республики во Франции - Свердловск, 1999 - 399 с.

. Селиванов И. Генерал Де Голль - несостоявшийся кавалер ордена "Победа" // Военно-исторический журнал. - 2012. №1 - С.54-57.

. Сироткин В. История Франции: пятая республіка. - М., 1989. - 199 с.

. Смирнов Движение сопротивления во Франции в годы Второй мировой войны. - М., 1974. - 325 с.

. Смирнов В. Франция в ХХ в - М., 2002. - 352 с.

. Трубайчук А, Шевченко В. Шарль де Голль. - К., 1997. - 105 с.

. Чужиков В. Економіка зарубіжних країн. - К, 2005. - 308 с.

29. Шарль де Голль // 100 человек, которые изменили ход истории - 2009 - №66 - 32 с.

30. Шарбоннель Де Голль - президент - П., 1990. - 200 с.