Виникнення і розвиток ідей реалізації "чотирирічного плану" підготовки Німеччини до війни

ЗМІСТ


Вступ

Розділ I. Виникнення та розвиток ідей «нарощення потужностей» в німецькій державі

1.1 Концепція автаркії та «життєвого простору»

.2 Реалізація проекту економічної «машини» Рейху

Розділ II. Етапи втілення «чотирилітнього плану»

2.1 Джерела фінансування галузевих перетворень

.2 Створення моделі економічної автаркії

.3 Проблеми реалізації «плану»

Розділ III. Охорона праці та безпеки в надзвичайних ситуаціях студентів під час науково-дослідницької роботи

3.1 Гігієна праці під час науково-дослідницької роботи студентів

.2 Рекомендації з підвищення працездатності студентів під час науково-дослідницької праці

.3 Особиста безпека в умовах надзвичайної ситуації

Висновки

Список джерел та літератури


ВСТУП


Актуальність теми. Нацизм, як історичне явище, дотепер викликає дискусії і політичні пристрасті. Його поглиблене вивчення необхідно у зв'язку з живучістю нацистських ідей, для запобігання їх подальшого розповсюдження та викорінення їх як антигуманних та таких, які розпалюють конфлікти на расовому ґрунті. Вивчаючи способи становлення націонал-соціалізму в Німеччині, ми маємо можливість простежити шляхи і способи формування нацистської тоталітарної диктатури, що є дуже актуальним і злободенним, коли націоналізм, шовінізм і насильство піднімають голову.

У наші дні однією з найбільш важливих і невідкладних завдань сучасного суспільства є запобігання виникнень світових воєн. Щоб успішно боротися за досягнення цієї мети, важливе значення має вивчення уроків недавнього минулого. У цьому зв'язку великий політичний і науковий інтерес представляє розгляд політичної і, головним чином, соціально-економічної історії Німеччини напередодні Другої світової війни, а саме вивчення «чотирирічного плану» підготовки Німеччини до війни (1936-1940 рр.) і його економічних аспектів.

Освоєння методів і прийомів, за допомогою яких німецьким промисловцям вдалося в найкоротший історичний термін підготувати і розгорнути війну, спираючись на націонал-соціалістичну диктатуру, дозволяє глибше і правильніше розбиратися в діях сучасних агресивних сил, успішніше викривати і припиняти їх діяльність проти миру. Вивчення дій уряду А.Гітлера і його самого, помилок, допущених ним в ході реалізації «чотирирічного плану», а також як він до цього плану підводив політику, економіку країни на початку 1930-х рр., домагався абсолютної влади, знищував супротивників, створював і надалі збільшував репресивний апарат. Все це дозволяє виявляти на досить ранніх етапах перші сигнали, які можуть виникнути і в сучасному світі. Адже спочатку більшість громадян Німеччини не здогадувалися про плани фюрера, а в підсумку це призвело до катастрофічних наслідків для всього світу.

Мета та завдання. Основна мета роботи полягає в повномасштабному аналізі економічного аспекту розробки і реалізації «чотирирічного плану» підготовки Німеччини до війни.

Для досягнення поставленої мети в роботі необхідно вирішити наступні дослідні завдання:

üохарактеризувати історіографічну та джерельну базу дипломної роботи;

üрозкрити виникнення і розвиток ідей реалізації «чотирирічного плану»;

üпроаналізувати процес прийняття рішення про кандидатуру на пост «головного уповноваженого з питань чотирирічного плану»;

üвиявити фінансові джерела «плану»;

üдослідити збільшення ролі великих промисловців у політиці та економіці країни і розкрити їхні цілі в «плані»;

üвизначити готовність фашистського уряду до війни за період 1936-1940 рр. та з'ясувати негативні проблеми в економіці, політиці, соціальному житті, які активно проявилися в 1936-1940 рр. в ході «чотирирічного плану».

Предмет роботи. Вивчення становлення, оформлення і розвитку ідей «чотирирічого плану» на теренах нацистської Німеччини.

Об'єкт роботи. Механізм і природа, характер і методи втілення в життя плану нарощення економічної могутності Рейху, його недоліки та успіхи.

Хронологічні рамки охоплюють 1936-1940 роки. У серпні 1936 року Адольф Гітлер виступив на секретній нараді з меморандумом про запровадження в економіку країни «чотирирічного плану». Але, починаючи з 1940 року, нацистське керівництво, розуміючи всю безперспективність і утопічність «плану», було вимушено фактично відмовитись від його методів. Останній почав існувати тільки на папері. Територіальні межі дослідження охоплюють територію Німеччини в межах кордонів 1936-1940-х років ХХ століття.

Методи дослідження. Дипломна робота побудована на принципах історизму та об'єктивності. Системний метод відтворює цілісну картину даного періоду та дає зрозуміти цілий ряд обставин, які склалися і зумовили виникнення ідеї «чотирирічного плану» та його поступове впровадження в економіку нацистської Німеччини. Метод хронологічної послідовності дає змогу визначити основні етапи «плану», відштовхуючись від часово-просторового розуміння даної епохи. Аналітичний метод відтворює цілісну картину суспільно-економічного життя Німеччини в роки формування тоталітарної системи на чолі з фюрером - Адольфом Гітлером. Сама економічна тематика роботи дозволяє застосовувати метод аналізу та синтезу. Наприклад, до якості визначення заборгованості Німеччині наприкінці «чотирирічного плану». Багато дослідників називають різні цифри, часом суперечливі. Нашим завданням було дати найбільш об'єктивну оцінку і привести найбільш точні цифри. Для цього нам доводилося порівнювати і аналізувати інформацію з різних джерел про загальний борг Німеччини чи виявляти хронологію створення проекту, а потім приведення в життя «чотирирічного плану». Логічний метод, покликаний на створення звязного компілятивного матеріалу, стане основою наукового дослідження, на базі якого будуть робитись відповідні висновки стосовно поставлених задач в даній роботі.

Наукова новизна дипломної роботи визначена, насамперед, відсутністю досліджень, комплексно висвітлює розвиток і реалізацію «чотирирічного плану». Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників історії Німеччини XX століття у своїх працях так чи інакше зачіпають цю тему, але дане питання завжди розглядалося ними як частина економічного розвитку Німеччини з моменту приходу А.Гітлера до влади в 1933 році. Досі окремої роботи, перекладеної на українську мову або розробленої нашими вітчизняними дослідниками по «чотирирічному плану», немає. Тому дослідження в цій області являє собою спробу розглянути всі аспекти в його реалізації, починаючи від виникнення ідеї до наслідків.

Історіографія питання. Освітлення даної теми в історіографії має досить широкий аспект. Практично в кожній праці, присвяченій історії Німеччини 1930-х рр., автори в тій чи іншій мірі відображають економічний розвиток країни того періоду. Однак, історики, які займаються вивченням нацизму, не повною мірою розкривають роль економіки, зокрема її керівну роль у політиці країни, і більше звертають увагу на саму політику нацизму, ніж на цілі монопольних трестів в ній.

На даний момент в літературі існує великий дефіцит з історії Німеччини нового і новітнього часу, що відповідає сучасним вимогам науки, заснованої на соціокультурному підході до історичного процесу. Проблеми німецької історії в основному висвітлюються в політичній публіцистиці і популярній літературі, для яких характерним є прагнення найрадикальнішим чином змінити всі колишні тлумачення й оцінки, не даючи глибокого аналізу подіям. Безліч перекладених робіт останніх років стосуються, передусім, проблем націонал-соціалізму, несуть в собі відбиток сенсаційності поспішних суджень і висновків. Звичайно, ситуація змінюється в кращий бік: з'являються нові праці, але слід зазначити, що питання розвитку економіки Німеччини 1936-1940 рр. в сучасній історіографії розкриті не досить повно, не кажучи вже про докладну характеристику «чотирирічного плану», проте, в радянській історіографії в багатьох працях, що характеризують історію Німеччини в період диктатури нацизму, це питання розкривається досить докладно.

Так, наприклад, у книзі радянського історика Кульбакіна В. Д. «Очерки новейшей истории Германии» [40] надається ґрунтовна інформація з новітньої історії Німеччини, починаючи з Першої світової війни, закінчуючи 1959 роком. Кульбакін В.Д. наводить багато статистичних даних, в окремих пунктах завжди пише про розвиток економіки: посилення ролі монополій, підготовки економіки до війни, зростання прибутків монополій. При вивченні матеріалу автор користувався іноземною літературою, документами, закордонними монографіями. Так, наприклад, у двох главах, які нас цікавлять: «Мировой экономический кризис 1929-1933 рр. и усиление политической реакции в Германии. Крах Веймарской республики» та «Германия под ярмом фашистской диктатуры (1933-1945 рр.)» автор дає досить чітке уявлення про те, як партія А.Гітлера і він особисто прийшли до влади. Звертає увагу Кульбакін В.Д. і на роль великих підприємців: розглядає деяких представників великого капіталу з дещо іншої точки зору, що дозволяє писати про інший підхід до висвітлення проблеми. Так про діяльність Ф.Тісена, Я.Шахта, Г.Круппа, Е. Кірдорфа можна дізнатися не тільки після 1933 р., але набагато раніше цієї дати. Автор розглядає їх не тільки як великих промисловців, підприємців, а й тих людей, які завдяки своїм зв'язкам могли забезпечити партії А.Гітлера істотну підтримку не тільки в своїй сфері, але і надати підтримку впливових урядовців. Серед радянських істориків про цей аспект практично ніхто не писав. Більшість дослідників пишуть про міністра економіки Я.Шахта тільки після 1933 р. як того, хто впровадив схему з державними безпроцентними векселями (мефо-векселі), однак, Кульбакін В.Д. показує важливе значення майбутнього міністра економіки наприкінці 1920- х рр. не тільки в ролі радника, наближеного до А. Гітлера , але і в якості індивідуального спонсора партії. Цей факт що Я.Шахт, що Ф.Тісен у своїх спогадах заперечували.

Кульбакін В.Д. намагається дати найбільш об'єктивну оцінку подіям, що відбувалися в той час. Але прихильність автора до марксистської ідеології змінюють в праці загальний сенс розуміння деяких економічних аспектів 1936-1940 рр. Так, автор, звертаючись до ролі фінансово - промислових груп в економіці країни, постійно намагається вжити слово «сприяння» монополій гітлерівським планам, звинувачуючи у всьому тільки одного А.Гітлера і його урядову верхівку, хоча і не заперечує факт впливу на економіку країни великих монополій. Перераховані вище факти найбільш очевидно проглядаються в розділі «Подготовка немецкой экономики к войне», де розглядається «чотирирічний план». Автор не розкриває причини та передумови створення плану, тому в ході вивчення матеріалу можна зробити не зовсім вірний висновок, що А.Гітлер просто вирішив в 1936 році розпочати реалізацію «чотирирічного плану». Незважаючи на те, що автор монографії не пише про причини, він намагається повною мірою представити підсумки плану. Автор найбільш повним чином дає аналіз позитивного впливу «чотирирічного плану» на життя країни, а ось негативні сторони Кульбакін В.Д. пропускає, показуючи тільки збільшення грошового еквіваленту на рахунках великих підприємців. Таким чином, автор успішно розкриває вплив монополій вже з середини 1920-х рр. на А.Гітлера, однак не пише про те, що головним чином вони формували економічну політику уряду в середині 1930-х рр.

У праці Розанова Г.Л. «Германия под властью фашизма» [53] третій розділ «Фашистское государство на службе монополий. Экономическая подготовка к войне» цілком присвячений економіці Німеччини, автор докладно висвітлює економічну підготовку нацистської Німеччини до війни, описує розвиток монополістичного капіталізму, мілітаризації економіки, про зростання прибутків монополій, велику інформацію дає про введення «чотирирічного плану» в країні. Розанов Г.Л., використовуючи документи архівів СРСР, НДР, ФРН, а також офіційні документи, мемуарну, монографічну літературу і періодичну пресу розкриває економічну роль провідних німецьких монополій у встановленні терористичної гітлерівської диктатури, показує яким чином найбільш реакційні і агресивні кола німецького фінансового капіталу направляли політику гітлерівського уряду. Якщо більшість науковців цього часу переважно писали про роль політики уряду А. Гітлера, і всі явища, в тому числі економічні, пов'язували з його діяльністю, то Розанов Г.Л. звертає увагу на значення найбільших промисловців у формуванні політичного курсу у сфері економіки. Він один з небагатьох розкриває процес взаємовідносин А.Гітлера з фінансово-промисловими групами, особливо чітко описується значення нарад фюрера з великими промисловцями на початку 1930-х рр. Автору вдається показати процес виконання обіцянок фюрером монополіям, які були дані ним раніше. У праці чітко простежується зв'язок Г.Крупа, Ф.Тісена, А.Феглера, Р.Боша та інших великих підприємців з А.Гітлером і подальший їхній вплив на реалізацію «чотирирічного плану».

До більш ранніх сучасних вітчизняних узагальнюючих досліджень, що дають новий погляд на основні проблеми німецької історії, можна віднести книгу відомого соціолога та історика Галкіна А.А. «Германский фашизм» [28]. Автор розглядає широке коло проблем, пов'язаних з генезисом, соціологією, економікою, політикою та ідеологією фашизму.

Вже на початку праці автор дає чітко зрозуміти читачам на що орієнтоване його дослідження. Якщо інші автори намагаються довести факт, що прихід до влади НСДАП профінансовано великими монополіями, то Галкін А.А. пише про це як вже про вирішене питання, а далі розвиває дану тему, приділяючи їй чільне місце. У цьому і особливість дослідження, що тема економіки і великих монополій не змішується з політикою, соціальним життям і прихильністю до марксистських ідеалів. Усе це він розглядає в окремих розділах, що робить дану працю більш структурованою. У главі «Фашизм и правящие классы» Галкін А.А. є одним із перших радянських авторі, хто чітко пише про те, що основні джерела фінансування НСДАП були знищені німецьким командуванням наприкінці війни і тому багатьом історикам доводилося фрагментарно досліджувати питання фінансування НСДАП великими монополіями.

Так, наприклад, Галкін А.А. вперше пише про значення групи промисловців в Баварії, в праці постають нові прізвища великих підприємців (А. Пітч, Х.Брукман, Х.Ауст та ін), а не повторюються з однієї праці в іншу вже відомі всім Ф.Тісен, Г.Круп, А.Феглер та інші. Дуже докладно автор розповідає про зустрічі А.Гітлера з представниками німецьких концернів, якщо попередні автори обмежувалися згадкою, що такі зустрічі були, то Галкіну А.А. вдається згадати всіх впливових представників великого капіталу Німеччини на таких зборах, що становить безумовну цінність для написання нашого дослідження.

Якщо Кульбакін В.Д. згадував діяльність Я.Шахта не тільки в якості міністра економіки в 1930-х рр. але й раніше, то Галкін А.А. пише, що участь Я.Шахта не обмежувалася фінансуванням партії в 1920-х рр. Автор відзначає його роль в якості своєрідного «режисера» деяких подій, що відбуваються в НСДАП. У період 1930-х рр. автору вдається точно передати зміст дій А.Гітлера монополіям, розповісти про роль Г.Крупа в «Імперському союзі німецької промисловості».

Сам «чотирирічний план» Галкін А.А. не виділяє окремим пунктом, швидше розглядає його як чергову економічну програму з поліпшення фінансової ситуації країни. Цікавий підхід автора до причин введення плану, якщо інші дослідники відзначають одним з факторів недолік каучуку, бензину, дизельного палива, великі закупівлі природних ресурсів у інших країн, відсутність переробних заводів, недолік валюти, загальна криза, то Галкін А.А. першопричину вбачає у створенні А.Гітлером державного органу, який би міг претендувати на вирішальну роль в регулюванні економіки, такою спробою і стало запровадження «чотирирічного плану». Варто відзначити факт, що Галкін А.А., порівняно з іншими дослідниками, звертає увагу на «Генеральну раду з питань чотирирічного плану», прописує діяльність генеральних уповноважених за планом. В цілому автор намагається дати об'єктивну оцінку економічного аспекту, але як і інші історики дещо перебільшує діяльність уряду А.Гітлера і впливу концернів на економіку країни, не звертаючи уваги на провідну роль особистості в історії.

Наступна праця, яка розкриває основні проблеми німецької історії представлена роботою Ватліна А.Ю. «Германия в XX веке» [25]. Оцінка автора узагальнююча, як і сама праця, яка спрямована на висвітлення проблем німецької історії з кінця XIX століття до нашого часу. У розділі «Третий рейх (1933-1945 гг.)» автор звертає нашу увагу і на економічну складову могутності Рейху. Варто звернути увагу, що конкретно Ватлін А.Ю. не надає значення факту прийняття «чотирирічного плану», а розглядає це питання з точки зору дії самого німецького уряду, дає характеристику указам, постановам, приділяє місце діяльності міністра економіки Я.Шахта. Найбільше автор пише про роль промисловців, до яких держава постійно зверталася з великими військовими замовленнями вже на початку 1930-х рр. Праця не може дати докладне уявлення про глобальну кризу уряду А.Гітлера та економіки, бо практично не зачіпає проблем, перед якими стояв фюрер після того, як прийшов до влади. Складається враження, що фінансових проблем у країни зовсім не було, і держава одразу почала готуватися до війни з допомогою великих військових замовлень, тому роль Я.Шахта автор значно принизив, кажучи про те, що міністр економіки проводив політику, багато в чому близьку до «кейнсіанських рецептів». Це говорить про те, що на місці міністра економіки могла бути призначена будь-яка людина, головне, щоб вона проводила вже знайомі методи в економіці.

Незважаючи на те, що багато питань у праці Ватліна А.Ю. висвітлені не дуже докладно, автор в єдиному абзаці конкретно пише про «чотирирічний план», подає його всебічну характеристику та аналізує, приходячи до висновку, що він занадто поспішний і призводить до низки проблем в економіці та загалом в країні. Наприклад, до таких явищ в економіці, як диспропорція на користь важкої промисловості, зростання інфляції, дефіцит споживчих товарів.

Праця Патрушева А.І. «Германия в XX веке» [50], як і попередня, носить узагальнюючий характер. Автор хоча і приділяє більше уваги ролі економіки в Німеччині, розповідає досить докладно про наслідки інфляції, надає велику кількість статистичних даних про розвиток промисловості країни, але упускає з поля зору представників великих монополій, і не пише про їх вплив на політику країни, упускає з виду діяльність Ялмара Шахта та ін., однак, при роботі над матеріалом про негативні явища, викликаних планом, праця дає багато інформації, зокрема про репресії та трудові табори. На відміну від попередньої праці, характеристику якої ми дали вище, Патрушев А.І. відводить у своїй книзі кілька параграфів для аналізу економіки країни. Автор приділяє більше уваги значенню політики над регулюванням економіки вже відразу після того, як А.Гітлер прийшов до влади в 1933 році. Характеризуючи економіку, Патрушев А.І. завищує можливості уряду А.Гітлера на початку 1930-х рр. З іншого боку, автор підкреслює роль призначення на пост міністра економіки Я.Шахта в якості стабілізатора в налагодженні сприятливої фінансової ситуації для переозброєння Німеччини.

Зарубіжна історіографія історії Німеччини 1930-х рр. досить розгалужена. Проте роботи, перекладені на українську мову, так само не приділяють значної уваги проблемі «чотирирічного плану».

Найдетальніша інформація про розвиток економіки Німеччини викладена в книзі відомого німецького публіциста Альберта Нордена «Уроки Германской истории» [47]. Автор наводить багато цікавих і значною мірою маловивчених фактів про діяльність великих монополістів. Матеріал, викладений у даній праці, пов'язаний з планами монополій, дає економічну характеристику Німеччині 1936-1940 рр.

Так, наприклад, Норден А. вельми переконливо показує, що в гітлерівській Німеччині так зване державне керівництво економікою фактично здійснювалося представниками німецького монополістичного капіталу в своїх інтересах. Цілком справедливо наступне твердження автора: «Для всякої військової економіки (так було і під час Першої світової війни ) закономірне регулювання заходами держави. Але нікому і в голову не прийде розглядати втручання уряду Сполучених Штатів під час Другої світової війни в їх економіку як антикапіталістичний процес. Урядове втручання в економіку країн монополістичного капіталу завжди неминуче призводить до посилення влади цього капіталу. У нацистському ж рейху це проявилося так різко, що тільки простаки не змогли цього зрозуміти» [47, с. 43]. Цим обумовлюється і особливий концептуальний підхід дослідника. Якщо інші історики так чи інакше звертають увагу на роль великих монополій в економічній політиці, яку проводив А. Гітлер, зокрема і в під час реалізації «чотирирічного плану», то, практично, ніхто з них не пише про роль третіх країн у реалізації плану і відповідно фінансової допомоги німецькому уряду в період 1936-1940 рр.

Ряд глав праці А.Нордена присвячений зв'язкам німецьких монополій з американськими та англійськими монополіями. Автор зазначає одним з перших, що американські трести брали участь у виробництві німецького озброєння. А також, що найвизначніші англійські діячі були матеріально зацікавлені в розв'язанні гітлерівської агресії, і навіть деякі з англійських міністрів входили в наглядові ради німецьких концернів. Наприклад, в наглядовій раді німецького акціонерного товариства «Металльгезеліафт», що було сполучною ланкою між трестом «І.Фарбен - Індустрія» і англійським фінансовим капіталом, був англійський міністр сер Олівер Літтлтон. У склад даної ради також входив Ганс Варлімонт, брат Вальтера Варлімонта, колишнього командувача німецьким легіоном «Кондор» в Іспанії.

Автор багато пише і про ідеї, що передують «чотирирічному плану». Викриваючи фальш гітлерівської теорії «життєвого простору», автор переконливо показує , що життєвий рівень народу зовсім не залежить від такого чинника, як простір. Він наводить цифри і дані, що свідчать про те, що німці, які емігрували з Німеччини, в масі своїй були вихідцями з малонаселених областей зі слабо розвиненою промисловістю і взагалі відсталих в економічному відношенні. Навпаки, в густонаселених і високорозвинених промислових районах, де організований робітничий рух шляхом наполегливої боротьби домігся деякого підвищення свого життєвого рівня, доводиться найменше число емігрантів. Таким чином, А.Норден у своїй праці пише про вплив великого фінансового капіталу на економіку країни, не звертаючи особливої уваги на економічні програми уряду, вважаючи, що весь тягар економічних питань країни лежав на плечах монополій. У праці іншого німецького історика Ернста Нольте «Фашизм в его эпохе» [46] найбільш повно охоплюється феномен фашизму в цілому. Автор починає своє дослідження з огляду усього розмаїття фашистських рухів у Європі між світовими війнами. Потім автор детально розглядає традицію, історію, практику і доктрину трьох основних напрямків фашизму: «Аксьон Франсез», італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму. Особливістю цієї праці є використання великої кількості джерел, у тому числі і стосовно економіки Німеччини. Нольте багато пише про формування особистості А.Гітлера, а також про його працю «Mein Kampf» і виникнення ідей щодо завоювання «життєвого простору», дає цьому свою характеристику, кажучи, що цю ідею А.Гітлер запозичив з праць інших політичних діячів і просто її доопрацював. «Чотирирічному плану» автор не надає значення у своїй праці, на відміну, наприклад, від расового питання. Хоча детально пише в параграфі «Призыв к массам и восхождение к власти (1930-1931)» про значення зустрічей А.Гітлера з представниками великого фінансового капіталу.

Одним з великих сучасних досліджень є праця Фрая Н. «Государство фюрера» [60]. Вона являє собою класичне дослідження політичної, соціальної, економічної історії Третього рейху. Її особливість в тому, що при фактичному поділі на розділи, автор так чи інакше прагне показати їх взаємозв'язок, так що інформацію стосовно «чотирирічного плану» підготовки Німеччини до війни можна було знайти в усіх розділах, а не тільки в параграфі «Экономическое чудо национал-социалистов». Зауважимо, що автор приділяє більшу увагу політиці А.Гітлера. Праця містить велику кількість документів в додатку, але ніяких нових матеріалів, яких не було б у збірниках документів з досліджуваної теми вона не має.

Аналіз використаних джерел. Безсумнівну допомогу при написанні диплому, зокрема розгляду незалежних оцінок діяльності уряду А. Гітлера, дають мемуари. В основі своїх праць автори прагнуть відобразити або саму особистість фюрера, чи розповісти про свою діяльність у колі його соратників і друзів, або просто дати поверхневий опис, так як близько його не знали. Звичайно, в таких мемуарах політична діяльність А.Гітлера, характеристика його планів стоїть не на першому місці. Велику цінність представляють ті мемуари, автори яких досить добре знали його, спілкувались з фюрером і, відповідно, могли знати про його стремління та плани.

При аналізі джерел, закономірно почати з праці самого А.Гітлера «Mein Kampf» («Моя боротьба») [3]. У 15-ти розділах своєї книги він викладає різні ідеї, які хотів би втілити в життя. З книги можна дізнатися подробиці дитинства А.Гітлера і те, як сформувалися його антисемітські та мілітаристські погляди. «Mein Kampf» чітко висловлює расистський світогляд Гітлера, що розділяє людей за походженням. Що ж до економіки, то великого значення в ній він ніколи не бачив, чітко його думку можна простежити в главі 4-й «Мюнхен», в якій, розповідаючи про роль економіки, пріоритет він віддає політиці: на його думку, вона і повинна формувати економіку. На відміну від характеристики економічних аспектів, представлених не настільки докладно в його книзі, деякі ідеї майбутнього «чотирирічного плану» А.Гітлер розглядає дуже уважно. Так, А.Гітлер говорить про необхідність завоювання «життєвого простору на Сході»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підпорядковані» [3, с.111]. Ідеї, викладені в книзі А.Гітлера, що стосуються завоювання «життєвого простору» на Сході, допомагають довести, що ідеї про «чотирирічний план», як план підготовки до війни, були сформовані не в короткий термін, а мали під собою тривалу основу, а також доказову базу, чому населення Німеччини потребує додаткових територій і саме на Сході.

Інша праця, до якої ми звернулися, це спогади Фріца Тісена, старшого сина Августа Тісена, який після смерті батька стає генеральним директором величезного концерну «Металургійні заводи Августа Тіссена» в Оберхаузені, а в 1928 році засновує найпотужніший, сталеливарний концерн «Об'єднані сталеливарні заводи » ( «Vereinigte Stalwerke» ), ставши головою Наглядової ради фірми. Вже на початку 1920-х рр. він починає фінансово підтримувати А.Гітлера і аж до кінця війни. Тісен був одним з небагатьох великих промисловців, які знали справжні наміри фюрера і допомагали йому.

У своїй праці «Я заплатив Гітлеру» [18], Ф.Тісен детально розкриває основні механізми однієї з найбільш парадоксальних світових криз, шокуючи подробиці проведення антиєврейської кампанії та впровадження системи концентраційних таборів, а також причини поразки Німеччини у Другій світовій війні. Розповідає автор і про економічний розвиток країни, повністю критикує «чотирирічний план» А.Гітлера, розповідає про появу нових олігархів з партійної верхівки, про розкрадання країни великими монополістами, які прикривалися ідеєю мілітаризації країни, а також дає загальні причини, оцінки, висновки з досліджуваної нами теми. Цікаво те, що Тісен дає свою індивідуальну оцінку економіки того періоду, так як був безсумнівним очевидцем тих подій і знав те, про що ще не здогадувалися прості громадяни Німеччини. Проте варто дещо критично поставитися до тієї інформації, де він описує свою фінансову допомогу А.Гітлеру і в цілому роль у становленні та участі в прийнятих економічних планах в 30-х рр. Так що матеріал зі спогадів використовувався нами в дослідженні фрагментарно.

Велику цінність для написання нашої роботи представили спогади одного з найбільших фінансистів Третього рейху Ялмара Шахта, людини, з ім'ям якого багато хто в Німеччині пов'язували свої надії на стабільне життя, і той, хто забезпечив нацистів на їх шляху до влади підтримкою могутніх фінансових і промислових кіл. У своїй праці «Головний фінансист Третього рейху» [20] він описує всі аспекти, пов'язані з його діяльністю на державній службі. Цікаву для нас тему автор викладає в четвертій частині своєї книги «В боротьбі проти репарацій», де розповідає про розмови з А.Гітлером з приводу складної економічної ситуації, пише про пропозицію фюрера стати головою імперського банку, пояснює для чого був потрібен «новий план». Не пропускає Я.Шахт і свої взаємини з Г.Герінгом і з середини 30-х рр., з А. Гітлером, дає відповідь на питання, чому він не став уповноваженим з питань «чотирирічного плану». У праці Я.Шахт детально пише про самий план і дає йому точну характеристику. Спогади Германа Раушнінга «Говорить Гітлер. Звір з безодні » [16], ми не залучали повною мірою, хоча цитати, що підтверджують деякі з наших тверджень з приводу ідей А. Гітлера, використовували, наприклад, що доводять те, що плани фюрера були не допрацьовані повною мірою. Варто виокремити іншу спрямованість Г. Раушнінга, в порівнянні з іншими мемуаристами: він більшою мірою намагається довести в своїй праці, те, що А.Гітлер був одержимий ідеєю знищення християнства, що в надрах Третього рейху зріють плани тотального умертвіння цілих народів, що нацисти марять світовим пануванням. Крім цього, автор явно намагається звинуватити фюрера у зв'язках з комуністами і масонами. Можна помітити, що книга Г. Раушнінга наповнена перекрученими цитатами з «Mein Kampf», тому всерйоз на ці спогади ми не покладалися.

Всі сторони нашої роботи відбивають «Спогади» [21] Альберта Шпеєра. Він був особистим архітектором і наближеним А. Гітлера. У своїх спогадах, в порівнянні з іншими, він піддає найсильнішій критиці особистість фюрера і детально розкриває питання, що за людей він призначав на відповідальні місця в уряді. Пише А.Шпеєр і про джерела фінансування партії, головну роль відводячи в цьому великому фінансовому капіталу.

Для нас представляє інтерес і праця Г.Пікер «Застільні розмови Гітлера»[10]. У 1941-1942 рр. Г.Пикер у ставці Верховного головнокомандування стенографував застільні розмови фюрера. Вперше вони були видані в Німеччині в 1951 році. Зокрема з цих розмов можна дізнатися про процес призначення Я.Шахта на пост голови Імперського банку, про яке ніхто так докладно не пише як Г.Пікер, дізнатися, що думає А.Гітлер про особистість Г.Герінга і, можливо, це також могло вплинути на те, чому фюрер призначив Г.Герінга «Головним уповноваженим з питань чотирирічного плану». У праці даються негативні сторони реалізації плану, наприклад, сировинна проблема і зростаюча заборгованість Німеччини. Другою групою джерел послужили збірники документів. Перша збірка «Історія Німеччини: збірник документів і матеріалів» [9] за редакцією Бонвеча Б., підготовлений колективом учених західносибірського центру німецьких досліджень. Він актуальний тим, що в нього були включені документи, які раніше не перекладалися на російську мову. Матеріал добре структурований, окремим розділом зібрані документи про соціально-економічний розвиток країни за періодами (1871-1914 рр. , 1914-1919 рр. та ін.). З них можна дізнатися про найбільші фірми Німеччини в XIX столітті, про зростання зайнятості населення в різних галузях, про рівні економічної захищеності громадян країни. Цікава інформація міститься в розділі збірника про Першу світову війну, де можна дізнатися статистику рівня промислового виробництва до і після війни. Цікавий документ «З програми («25 пунктів») Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП, 24 лютого 1920р.)»[12]. В даному документі присутні пункти, присвячені майбутній розробці економічної стратегії в галузі тяжкої промисловості. Застосовуючи його, ми ще раз підтверджуємо той факт, що майбутні ідеї про «чотирирічний план» виникли у А.Гітлера ще на початку 1920-х рр. Окремою главою у збірнику йде «Німеччина в 1933-1939 рр.», де наводиться матеріал з меморандуму А.Гітлера про чотирирічний план, про рівень концентрації капіталу (1932-1941 рр.). Залучення таких документів, статистичних даних у роботі, дозволило більш точно дати характеристику економічного розвитку Німеччини.

Інакше викладається матеріал у збірнику «Банкрутство стратегії німецького фашизму. Історичні нариси. Документи і матеріали» [11] під загальною редакцією Дашічева В.І. Хоча документи спрямовані, головним чином, на політику, один документ, що відображає економічний аспект з нашого періоду, ми змогли застосувати в нашому дослідженні. Документ під назвою «Підготовка та розгортання нацистської агресії в Європі. 1933-1941рр..» дає чітке уявлення про ряд джерел фінансування «чотирирічного плану», а також про рівень готовності нацистської Німеччини вести війну. Проте документи, що стосуються фінансування великими монополіями НСДАП в 1920-х рр. і в 1930-х рр. були знищені, тому інформація про фінансування відома тільки зі спогадів і допитів колишнього керівництва німецького уряду.

Використання першоджерел, матеріалів з даного періоду досліджуваної теми дозволяє підвищити цінність роботи, навести конкретні дані та їх характеристику. Наявні джерела достатні для написання дипломної роботи та в повному обсязі дають можливість висвітлити проблемні аспекти даного питання.

Практичне значення. Матеріал дипломної роботи можна використовувати для підготовки доповідей з історії країн Європи та Америки, семінарських занять з історії Німеччини у 20-30-х рр. XX ст., написання рефератів, повідомлень, на уроках історії в школі у 7 - 11 класах.

Структура дипломної роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури.


РОЗДІЛ I. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІДЕЙ «НАРОЩЕННЯ ПОТУЖНОСТЕЙ» В НІМЕЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ


.1 Концепція автаркії та «життєвого простору»


На початку XX ст. Німеччина була однією з найбільш розвинених, в промисловому відношенні, капіталістичних країн. У 1900 р. вона займала друге місце в світі та перше місце в Європі з виробництва сталі, третє місце у світі й друге місце в Європі з виробництва чавуну та видобутку кам'яного вугілля. За загальним обсягом промислового виробництва Німеччина обійшла Францію, впритул наблизилась до Англії [39, с. 4]. На рубежі століть у Німеччині переважали десять найбільших фірм, на яких працювали понад 311,4 тис. робітників. Однією з провідних фірм Німеччини з видобутку вугілля, заліза, сталі була фірма Ф. Круппа. На ній працювало вдвічі більше робочих, ніж на інших вугледобувних підприємствах до початку XX століття. Великих фірм, не пов'язаних з видобуванням вугілля, всього дві: підприємство Сіменс & Хальске та АЕГ, на яких працювало близько 70 тис. робітників, зайнятих в електропромисловій галузі [4, с.280]. Природно, всьому цьому сприяло звільнення в 1870-1871 рр. німецького господарства від внутрішніх митних застав, від різноманіття в системі грошового обігу та системах ваги, коли з об'єднанням Німеччини з'явилося єдине торгівельне законодавство [46, с.5].У 1870-х роках почався процес об'єднання промислових підприємств (прикладом є злиття шести порохових заводів в одну фірму «Порохові заводи в Кельні та «ротвейлерів») або скупки їх потужними капіталістичними групами, - процес , який призводив до утворення великих концернів. У 80-х рр. XIX ст. зміцнілий німецький капіталізм почав пошуки джерел сировини, ринків збуту товарів і імпорту німецького капіталу.

Слід мати на увазі, що серед імперіалістичних угруповань Німеччини капіталісти, що виробляли озброєння, грали особливо важливу роль. Інакше, втім, і не могло бути при тоталітаризмі німецького типу, політика якого була спрямована на звільнення від обмежувальних міжнародних угод [44, с.45]. Поразка Німеччини в Першій світовій війні не вплинула на мрії великих військових промисловців щодо завоювання великих сировинних територій та подальших планів щодо збільшення свого впливу в економіці країни та й в усьому світі. Можна стверджувати, що великий фінансовий капітал зберіг свою мету з початку XX століття. Після війни фінансово-промислові групи легко вийшли із скрутного фінансового становища «... голосно вимагаючи субсидій від уряду і дійсно отримуючи ці субсидії » [22, с.64-65]. Але політична ситуація в Німеччини не сприяла тим прагненням, яких домагалися промисловці - якнайшвидше розв'язання нової війни - збільшення військових замовлень шляхом розширення виробництва. Вони вже не хотіли просити в уряду грошей на підтримку концернів, а бажали самі визначати політику, і, отже , економіку, і не залежати від уряду Німеччини. На це потрібна була нова політична сила, нова партія, яку б вони могли контролювати.

З середині 1920-х рр. все більше великих підприємців починають підтримувати націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію, на чолі якої стояв Адольф Гітлер, ідеї якого виявилися дуже близькі їм. Цій підтримці сприяла книга «Mein Kampf», в якій було викладено ідеї майбутнього розвитку Німеччини.

У своїй книзі, що вийшла влітку 1925 р., А.Гітлер розвивав думку про майбутнє німецької держави та методи, завдяки яким вона в один день стане «господарем всієї землі». Він зазначав, що Німеччина повинна розширити життєвий простір у східному напрямку. Однак А.Гітлера цікавила лише політична влада. На думку фюрера держава не має нічого спільного з конкретною економічною концепцією та лише ідейні цінності дозволяють створити державу [61, с.123-126]. Зрозуміло, що А.Гітлер не міг допустити хоч якоїсь незалежності економіки від держави. Економіку він сприймав лише як невідємний інструмент втілення головної мети: завоювання «життєвого простору» на Сході. Тому економіка повинна бути повністю підпорядкована державі, в цьому випадку вона має стати мілітаризованою.

Особливий інтерес у книзі «Mein Kampf» викликає глава під назвою «Мюнхен», де А.Гітлер викладає свою позицію з питань німецької політики і велику увагу приділяє обґрунтуванню потреби Німеччини в «життєвому просторі» на Сході. Він упевнено заперечує альтернативу в збільшенні територіального простору за рахунок союзу з Австрією.

Завоювання східних територій, на думку А. Гітлера, повинно було, головним чином, мати на меті збільшення площі держави для її зростаючого населення. Обмеження народжуваності, внутрішня колонізація, економічна експансія - все це недостатні ресурси, щоб впоратися з первинної необхідністю боротьби за життя. Лише придбання нових земель дозволить розмістити «витікаюче через край» населення і зберегти надалі селянський стан як основу нації , щоб промисловість і торгівля втратили, внаслідок цього, своє нездорове провідне становище і включилися б «в загальні рамки національного господарства, що задовольняє і вирівнює потреби» [3, с.8]. Багато тверджень А.Гітлера про німецьку політику, особливо в поєднанні з главою 14 другої частини про «східну орієнтацію або східну політику»[3, с.10], сформулювали програму німецької грабіжницької і винищувальної війни проти східних сусідів. Однак не можна стверджувати, що саме А.Гітлер вперше висловив необхідність Німеччини в «життєвому просторі» на Сході, ймовірно, він запозичив її і надалі розглянув, доопрацював у своєму ключі подібні ідеї інших політичних діячів і дослідників (адже неодноразово багато біографів А.Гітлера пишуть, що він був начитаною людиною) [38, с.78]. Так, наприклад, дещо раніше Сесіль Роде розвинув ще більш широку програму завоювань; Енріко Коррадіні захоплено оспівав війну і її здатність вирішити соціальні проблеми; Шарль Моррас мріяв повернути Німеччину в стан розірваності, в якому вона була після Вестфальського миру [23, с. 92-94]. Не можна заперечувати і той факт, що концепція Гітлера спиралася також на самі ранні аспекти німецької східної колонізації. Якщо сконструювати подібну програму для специфічних умов життя, і пізно вступивши на цей шлях Німеччину, то навряд чи вийшло би щось далеке від теорії Гітлера. Можливо, створиться враження, що вперше А.Гітлер висунув принципи досягнення автаркії та незалежності Німеччини від імпорту ресурсів у своїй книзі «Mein Kampf», коли йому було приблизно 36 років, але це не зовсім вірне твердження. Подібні ідеї, але набагато більш непослідовні й розрізнені він висував ще під час Першої світової війни. Про це свідчить лист, один з небагатьох збережених з фронту А.Гітлера в 1915 році, коли йому було 26 років (він не був ще тоді політичною фігурою), зокрема у змісті листа було наступне, де він висловлював одне зі своїх бажань: «щоб розбився і наш внутрішній інтернаціоналізм. Це б коштувало більше, ніж будь-яке придбання земель» [32, с.61]. За такою цитатою цілком можна зробити висновок, про те, що вже в такому віці у нього були ідеї про завоювання «життєвого простору», але, мабуть, поки він цей фактор не ставив на перше місце. Набагато пізніше він скаже Отто Штрасеру, що вважає великими людьми тільки великих завойовників [62, с.191].

З моменту вступу А. Гітлера в Німецьку робітничу партію у вересні 1919 р. і після шести місяців, він розробляє з іншими членами програму партії, де одним з пунктів програми значиться пункт 3, який вимагає «життєвого простору» для проживання нашого народу і розміщення надлишку нашого населення [12, с. 109]. Таким чином, ідеї про досягнення автаркії та незалежності країни від ввезених ресурсів А.Гітлер висував ще в досить молодому віці, а в книзі «Mein Kampf» всі свої цілі та плани, в тому числі по необхідності завоювання земель на Сході, він обґрунтував і розкривав їх необхідність. Варто звернути увагу на той факт, що всі плани, проекти, що викладаються А.Гітлером, в тому числі щодо досягнення автаркії не мали під собою будь-якої проробленої основи. Г. Раушнінг не раз пише про те, що весь його план знаходився «в ящику стола», як і багато іншого, був лише засобом по досягненню мети. «Це була блискуча мильна бульбашка, а не плід серйозної роботи» [16, с.35].

Подібне пише і німецький історик, професор Марбурзького університету Німеччини Ернст Нольте «... без найменших сумнівів, глухий до мудрих порад (А. Гітлер), зовсім не схильний до тверезих оцінок і розрахунків ... в силу уяви, вони (бажання, мрії ) знову є без всякого зв'язку з дійсністю, точно так, як в юності» [44,с.301-302]. Цей уривок слугує ще одним підтвердженням того, що А.Гітлер, дуже багато уявляв, планував, але більшість з його задумок так і залишалося тривалий час тільки на словах. І навіть сам фюрер не вірив, що всі його праці мають яку-небудь цінність. Він займався ними заради пропаганди і нітрохи не дбав про їх результати . Активно ідеї щодо досягнення автаркії Німеччини Адольф Гітлер почав викладати після 1930 року, коли партія змогла домогтися збільшення своїх прихильників, а звідси і виборців на виборах в 1930 році. Однак не дивлячись на поради експертів в галузі економічної політики, які стосувалися «... введення в життя чіткої економічної програми, що відповідає життєвим потребам приватного господарства» [60, с.51]. Адольф Гітлер проігнорував ці поради, що ще раз підкреслювало те, що економіку він завжди розглядав з точки зору проведення державою політичних реформ, але не як самостійне явище, яке здатне саме регулювати політику держави. Такий підхід позначився і на майбутньому «чотирирічному плані», представникам великого промислового капіталу було вигідно привести А.Гітлера до влади, прекрасно усвідомлюючи, що через нього будуть розвивати економіку в тому напрямку, в якому їм вигідно. Цьому сприяла і обережність , проявлена А. Гітлером у сфері економіки, пояснювалася не тільки тактичними міркуваннями. Вона свідчила також про відому некомпетентність фюрера в цих питаннях, але, головним чином, про пріоритет політики: будівництву державної влади підпорядковувалося все інше. А.Гітлер не приховував цього навіть від великих промисловців, з якими у нього з початку 1930-х рр. зав'язувалися все більш тісні контакти. Так в 1931 році під керівництвом Адольфа Гітлера та Альфреда Гугенберга на курорті в Гарцбурзі відбулося велике зібрання реакціонерів старого і нового стилю, тут були: Яльмар Шахт, керівники організації «Сталевий Шолом» Франц Зельдте і Теодор Дюстельберг, керівники Пангерманського союзу та інші. Були присутні також представники Калійного тресту Вінтерсхааль, найбільшого оптового трейдера залізом, таємний радник Равені, представник «Німецької нафтової компанії» Миддендорф, власник великих інструментальних , машинобудівних заводів і заводів точної механіки в Хемніці, Рейнекер і багато інших, всі вони на цій зустрічі сформували уявлення про основні ідеї необхідності завоювання життєвого простору з метою досягнення економічної незалежності країни в галузі постачання сировини. Вже в 1931 році до нацистської партії приєдналися такі впливові великі банкіри, як Яльмар Шахт і Еміль Георг фон Штаус, керівник Німецького банку - найбільшого банку країни.

Через кілька місяців після зборів в Гарцбурзі Адольф Гітлер виступає 27 січня 1932 року в Дюссельдорфі на закритій конференції промисловців. На ній Фріц Тіссен, який пізніше відмовлявся у своїй книзі «Я заплатив Гітлеру» від активної допомоги з реалізації ідей фюрера, являє Адольфа Гітлера вибраного суспільством, де той знайомить вже безпосередньо у своїй доповіді з експансіоністською програмою нацистської партії. Досі точно не відомо, що насправді сказав А.Гітлер капіталістам. Але навіть пом'якшена реакція його доповіді, перероблена для широкого вжитку і видана у відповідь на різкі нападки робочої преси офіційним нацистським видавництвом «Еера» під заголовком «Доповідь Адольфа Гітлера, проголошена господарникам Західної Німеччині в клубі промисловості в Дюссельдорфі 27 січня 1932 року», відображає бажання і цілі тієї аудиторії, яку прагнув залучити на свій бік А. Гітлер, а саме власників великого фінансового капіталу [41, с. 73-74]. Доповідь його викликала «бурхливі, тривалі оплески». На закритій конференції Адольф Гітлер пояснював чому життєвий простір слід шукати на Сході, зокрема в завоюванні СРСР. Так Радянський Союз він бачить «найсерйознішим економічним конкурентом». «Якщо ми хочемо розв'язати питання про простір, то нам потрібна вся політична сила нації». Тому «абсолютно не має значення» питання, чи буде армія налічувати сто чи триста тисяч чоловік. Потрібні вісім мільйонів. «Потужна держава є необхідною умовою для поліпшення економічного становища». Саме тоді, можливо, А. Гітлер припускав здійснення економічного плану з досягнення економічної самостійності за короткий період часу, що було, звичайно, вигідно великим промисловцям в отриманні багатомільярдних замовлень від держави в результаті приходу його до влади [27, с. 81].

Дітріху Брондеру, в майбутньому міністра друку в нацистському рейху, зустріч з Дюссельдорфі, в якій він брав участь і яку він описав у своїй книзі «З Гітлером до влади», запам'яталася в наступному вигляді: «27 січня 1932 року назавжди залишиться днем тріумфу в історії націонал-соціалістської партії. У цей день фюреру вдалося прорвати фронт великих промисловців західної Німеччини. Ще й досі я ясно бачу перед собою це зібрання видатних особистостей. Всі стільці зайняті людьми, що представляють собою вершки західнонімецької економіки. Там були люди, що працюють в яскравому світлі гласності, і ті непомітні, але не менш впливові сили, які невидимо керують долею економіки і про які було сказано, що у них замість серця у грудях головна бухгалтерська книга. Враження, накладене Гітлером на це коло виключно тверезих слухачів, разюче. Лунають вибухи оплесків. Коли Адольф Гітлер закінчив свою промову, він виграв бій. Все це позначилося в наступні місяці важкої боротьби [49, с.153]. Те, що описував вище Д. Брондеру, було ще однією причиною все зростаючої довіри та підтримки серед великих підприємців - це ораторський талант А.Гітлера. Ернст Нольте неодноразово пише про такий талант фюрера і навіть стверджує, що він був найкращим оратором свого часу: « ... кожним зборам (великих промисловців) він (А.Гітлер) говорить те, що вони хочуть почути, - але він говорить не про дрібні інтереси і турботи нинішнього дня, а про самі загальні, найбільші, найбільш нагальні надії: про те, що Німеччина знову поверне колишню могутність, що економіка знову працюватиме, що кожен отримає, що йому належить, - селянин і міщанин, робітник і буржуа, що всі вони забудуть свої розбрати і з'єднаються в найважливішому - в любові до Німеччини. Він ніколи і ні з ким не вступає в дискусію, він не допускає ніяких реплік, він ніколи не займає щось з повсякденних політичних проблем. Але якщо він знає, що збори налаштовані критично і чекають не світогляду, а конкретної відповіді, він може в останню хвилину відмовитися від слова» [48, с.105].Про ці риси характеру фюрера писав свого часу Отто Штрассер - один з ідеологів «лівого націонал-соціалізму», лідер антигітлерівської опозиції. Зокрема, на одній з вечерь у нього вдома, куди був запрошений А.Гітлер, у Отто Штрассера виникла з ним люта суперечка з приводу націонал-соціалізму, в ході якої перевага виявилася на стороні О. Штрассера, який успішно довів, що націонал-соціалізм не стане головною рушійною силою нової Німеччини і нової Європи, а стане соціалізм, на що прослідувала непередбачувана реакція А.Гітлера : «І тут Гітлер перший раз втратив терпець, і він раптово люто вдарив кулаком по столу. Потім Гітлер спробував взяти себе в руки і з посмішкою, напівсерйозно, напівжартома звернувся до Грегора: «Я боюся, що ми ніколи не порозуміємося з вашим занадто інтелектуальним братом» [62, с.163]. Після чого А.Гітлер кардинально поміняв тему бесіди: «уникатиме обговорення моїх аргументів, зрозуміти і оцінити які він виявився не в змозі, і вдало відійшовши від предмета обговорення прямо посеред дискусії, він вибухнув лютою антисемітською тирадою » [62, с.169].

Все це ще раз доводить що, безліч його ідей, прагнень, планів, що стосуються в тому числі автаркії були нічим не підкріплені. Або вони просто засвоювалися масами, або, зустрівши аргументовану відсіч, провалювалися. Політичний талант А.Гітлера виявився і у тому, що він завжди обговорював подробиці своїх планів тільки в певних колах, але лише дуже небагатьом було дозволено побачити всю систему його ідей цілком. До його приходу до влади причина такої поведінки полягала в тому, що серед найближчих сподвижників А.Гітлера лише деякі володіли достатньою широтою поглядів, щоб не злякатися нових ідей, що переходять всякі межі «розумного» націонал-соціалізму і соціалізму [57, с.68]. Партійні «реалісти» зневажливо ставилися до провидінь і фантазій А.Гітлера. І тільки небагатьом було тоді відкрито, що саме ці «фантастичні ідеї» дозволяють фюреру йти своїм шляхом. Наступного дня після доповіді А.Гітлера в клубі промисловості в Дюссельдорфі він з таким же успіхом виступив в Годесберзі перед представниками креффельдської шовкової промисловості, потім в національному клубі в Гамбурзі. І, нарешті, на секретній нараді в замку Ландсберг, який належав Фріцу Тіссену, в якому, з одного боку, брали участь три директора Сталевого тресту: Ф. Тіссен, Е. Пенсген і А. Феглер, а з іншого боку, нацистські фюрери: А.Гітлер, Г.Герінг і Е.Рем. Темою наради було не що інше, як освіта майбутнього нацистського уряду, що, звичайно, на час відсувало практичну реалізацію ідей з економічної незалежності країни. Головне завдання, яке стояло перед А.Гітлером на той період - це прихід до влади, дозвіл розбіжностей всередині соціал-демократичної партії після виборів 6 листопада 1932 року. Будучи рейхсканцлером Німеччини, у фюрера з'явилися нові завдання - це подолання економічної кризи, потім реформи для підпорядкування німецької економіки диктату фінансового капіталу, видання нових законів, наведення порядку в країні, боротьба з опонентами (вбивство капітана Е.Рема і ряду керівників штурмових загонів ) та закріплення при владі. У 1933 році А.Гітлер у своїй промові Г. Раушнінгу, говорив наступне: «Моє завдання складніше, ніж завдання Бісмарка або кого-небудь з колишніх лідерів Німеччини. Я повинен спершу створити народ, а вже потім думати про вирішення завдань, поставлених в цю епоху перед нами як нацією» [28, с.31]. Так, 3 лютого 1933 року, у четвертий день після призначення Адольфа Гітлера рейхсканцлером він зустрівся з вищим військовим керівництвом. Зустріч відбулася за обідом на квартирі начальника управління наземних сил генерала фон Хаммерштайна. За столом цієї секретної наради можна було побачити когорту високопоставлених генералів і адміралів рейхсверу на чолі з військовим міністром Вернером фон Бломбергом. На цій зустрічі А.Гітлер виголосив двогодинну промову, головний сенс якої зводився до обґрунтування необхідності завоювання життєвого простору на Сході і його нещадна германізація. Одним з етапів у досягненні цього він бачив у автаркії Німеччини, тобто ліквідації економічної залежності країни від світового ринку, насамперед у галузі постачання сировиною [50, с.71-72].

Подібні ідеї А.Гітлер висловлював і на зустрічі в квартирі генерала фон Хаммерштайна в цьому ж році. Постійні зустрічі з великими промисловцями і впливовими людьми, що знаходяться при владі, були однією з причин, чому націонал-соціалістична партія змогла залучити на свою сторону субсидії багатьох капіталістичних угруповань.20 лютого 1933 р. відбулася нарада Гітлера і Герінга з найбільшими промисловцями в службовому приміщенні голови рейхстагу. Крім А.Гітлера, Г. Герінга, Р. Гесса та інших керівників фашистської партії в ній взяли участь Г. Круп, Ф.Тіссен, А.Феглер, Р.Бош, Я.Шахт та інші монополісти. З великою промовою перед присутніми виступив А.Гітлер. Він у своїй промові ще раз вказав на те, які розкриються перед монополістами перспективи, якщо гітлерівцям вдасться утвердитися при владі. «Ми стоїмо тепер перед останніми виборами на наступні десять, а може бути і 100 років, - запевняв присутніх фюрер [53,с.83-84]. Нацисти вживуть заходів, щоб покінчити з класовою боротьбою і забезпечити економіці «спокійне майбутнє». Після наради Г.Круп від імені учасників подякував фюреру за ясний виклад найближчих цілей НСДАП і зробив заяву про те, що «Рур дасть все, що необхідно» [43, с.84]. Незабаром партія змогла набрати необхідні 3 млн. марок [20, с.298]. Однак після приходу до влади А. Гітлера, його ідеї про досягнення автаркії Німеччини та завоюванні «життєвого простору» на Сході були тимчасово припинені, у звязку з іншими проблемами країни. Перший «Чотирирічний план», розроблений в 1934 році, не передбачав повною мірою ідеї про досягнення самозабезпечення країни і завоюванні «життєвого простору» . На відміну від другого «чотирирічного плану», перший план не мав таких явних цілей, які виходили за межі внутрішньої політики та чітких рамок реалізації. Це поки ще не була фінішна пряма до втілення цілей А.Гітлера для підготовки захоплення «життєвого простору» на Сході, швидше перший «чотирирічний план» був направлений, щоб розрядити напружену економічну обстановку в країні і почати виконувати обіцянки А.Гітлера, дані ним великим монополістам.

Конкретні ідеї з реалізації «чотирирічного плану» виникли восени 1935 р. У цей час А.Гітлер висуває принципи досягнення державою автаркії за допомогою «чотирирічного плану», тобто самозабезпечення країни. На з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі того ж року, А.Гітлер проголосив необхідність домогтися незалежності фашистської Німеччини від постачань бензину і каучуку і зменшити загальний обсяг імпорту в країну. Складався одночасно і сам проект плану. Початком реалізації «чотирирічного плану» прийнято вважати 1936 рік. 8 вересня 1936 року на черговому з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі Гітлер публічно повідомив про «чотирирічний план», підкреслив, що його реалізація потребуватиме нових, більших жертв від народних мас країни. Однак фюрер не став би висувати такий план, не заручившись підтримкою магнатів провідних концернів країни, а цьому передував тривалий період. Тому лише через три роки після секретної зустрічі А.Гітлера у генерала фон Хаммерштайна 9 вересня 1936 року на восьмому з'їзді НСДАП у Нюрнберзі, міністр внутрішніх справ Баварії Адольф Вагнер від імені А. Гітлера оголосив про введення нового чотирирічного плану. Таким чином, концепція «чотирирічного плану» до 1936 року вміщала в себе наступні ідеї:

початок реалізації планів А.Гітлера із завоювання «життєвого простору» на Сході в якості активної військової підготовки до війни (1936 - 1940 рр. );

досягнення автаркії та незалежності Німеччини від імпорту;

виконання обіцянок, даних великим монополіям щодо збільшення будівництва військових заводів і збільшення державних закупівель у військовій сфері;

суворе державне регулювання економіки в період «чотирирічного плану».


.2 Реалізація проекту економічної «машини» Рейху


Реалізація економічних планів вимагала чіткого керівництва. Але сам план ще не мав чітких обрисів . Гітлерівська партія, починаючи з березня 1933 року, зіткнулася з цілою низкою поруч, здавалося б, нерозв'язних економічних проблем. З одного боку треба було виводити країну із скрутного фінансового становища, з іншого боку треба було вжити заходів щодо зменшення все зростаючого безробіття, і, нарешті, третя проблема: треба було виконувати обіцянки, дані великим монополістам, співвідносити плани держави відповідно до їх запитів. Вирішення другої проблеми відбулося за рахунок «роздування» військового виробництва та підготовки гітлерівців до нової війни, що відповідало цілям А.Гітлера. Але тоді поставало питання про те, за які кошти держава профінансує військові замовлення, та й сама по собі ліквідація безробіття вимагала великих державних замовлень, а це вимагало величезних витрат держави [20, с.299]. Тим більше з осені 1933 р. уряд Німеччини, зайнятий розвитком військового сектора економіки, зіткнувся з браком валютних коштів. Обсяги експорту до СРСР були обмежені платоспроможністю партнера, а потреби зростаючої економіки в імпортній сировині зросли. Скорочення обсягу військового будівництва загрожувало стратегічним планам А. Гітлера.

У 1934 р. треба було зробити вибір: або відмовитися від амбітної політичної доктрини, проголошеної в «Mein Kampf», або знайти вихід з несприятливої економічної ситуації, потрібні були рішучі дії. Так як у 1934 році багато хто задавався питанням: що ж, власне , стало краще при новому уряді? Люди все менше вірили в унікальність «гітлерівського руху» і все частіше бачили в НСДАП «типову партію», яка, як всі інші, мало на що здатна. Скорочення штату «каральної машини», недолік готовності до жертв, відсутність прапорів на багатьох приватних будинках у дні державних свят, обурливі розмови невдоволених, відкрито відпускаються жарти на адресу «тих, нагорі», критичні нотки в проповідях церковних кафедр - все це сигналізувало про різкі зміни настрою в суспільстві стосовно політики партії [60, с.12]. В цей же час рейхсканцлера турбував економічний розвиток в цілому. На нараді з рейхсштатгальтерами - своїми представниками в німецьких регіонах - 22 березня 1934 р. він був близький до паніки. Змалювавши великим промисловцям, міністрам і високопоставленим партійним однодумцям, таким як Г.Герінг, В.Фрік, Р.Гесс, В.Функ і М.Борман, плачевний стан з валютою, А.Гітлер заявив, що мова йде про те, щоб «запобігти катастрофі».

Наполягаючи на «екстравагантній» вимозі замовляти будь-яку сировину тільки за згодою рейхсміністра економіки, канцлер привів у приклад замовлення Німецького трудового фронту на «мільйони костюмів » з імпортної бавовни: «Якщо виконати такий експеримент п'ять разів, весь валютний запас буде витрачено» [56, с.11]. Коментуючи нещодавній бойкот універмагів Націонал-соціалістичною організацією ремесел, торгівлі і промислів, фюрер сказав, що «закриття універмагів призведе до банківської катастрофи і завдасть смертельного удару справі відновлення економіки» [54, с.99]. Протоколіст відобразив похмурий настрій А.Гітлера в наступних формулюваннях: «Для будь-якої гранати потрібно мідне кільце - у нас в Німеччині немає міді - уявіть, що це означає». На тій же зустрічі А.Шпеєр заявляє, що економічна ситуація безнадійна [21, с.21]. Не відомо, як була би подолана криза режиму навесні 1934 року, якби не звернення Адольфа Гітлера до Ялмара Шахта. Успішне переозброєння Німеччини та ліквідація безробіття була немислима без фінансової політики міністра економіки Я. Шахта. Можливо, Ялмар Шахт і не став би в цих умовах головою Імперського банку, якби колишній голова доктор Ганс Лютер на питання А.Гітлера про те, скільки може виділити коштів Імперський банк на створення робочих місць, відповів тією цифрою, яка дозволила б забезпечити роботою всіх німецьких безробітних на чотири дні по п'ять годин [20, с.300]. Пізніше в 1942 р. А. Гітлер згадує про це, розповідаючи за обідом про перешкоди , що стояли на шляху переозброєння Німеччини. Після того як Г.Лютер відповів А.Гітлеру, йому здалося, що він відчув, оскільки припускав наявність у фінансиста певних уявлень про те, наскільки великі можуть бути витрати в галузі озброєнь. Коли ж Г.Лютер у відповідь на його повторне запитання назвав йому ту ж цифру, він звернувся до рейхспрезидента з проханням змістити його з цієї посади [10, с.83]. У середині березня 1933 р. А.Гітлер звертається з тим же питанням до Ялмара Шахта . Він відповідає, що важко назвати яку-небудь суму, але вважає, що Імперський банк цілком би впорався з цією проблемою. Це і відбувалося надалі. Ялмар Шахт отримує пост голови банку. Можливо, створиться враження, що Я. Шахт прийняв пропозицію А. Гітлера вимушено, але за твердженням Отто Штрассера Я. Шахт завжди хотів займати великі пости в німецькій державі і завжди до цього прагнув: «у Шахта були непомірно великі амбіції: він мріяв стати канцлером або щонайменше міністром національної економіки ... » [62, с.100].

Тим більше, що свого часу альянс А.Гітлер - А. Гугенберг - Я.Шахт зміг домогтися того, що протягом декількох місяців НСДАП, з тріском провалилася на останніх виборах, не набравши тисячі нових голосів. Я. Шахт знав, що можна чекати від А. Гітлера. Варто відзначити, що вдалі дії президента Рейхсбанку в області стабілізації економіки, стримували фюрера від критики в сторону Я. Шахта аж до 1936 р. Ялмар Шахт стояв біля витоків чотирирічного планування. За його безпосередньої участі був підготовлений і навесні 1933 р. оприлюднений перший чотирирічний план економічного розвитку Німеччини. Головною метою проекту була ліквідація безробіття шляхом розширення сектора громадських робіт. Закон «Про скорочення безробіття» від 1 червня 1933 року передбачав широку програму громадських робіт, не виключав він і примусовість праці. Але в цілому йшлося про створення механізму, за допомогою якого держава могла б ефективно впливати на економіку країни. Підготовка першого «чотирирічного плану» супроводжувалася цілим «потоком» призначень на керівні пости, а також зняття з них, які затягнулися на цілий рік і тривали ще кілька років. На початкових етапах власники великих концернів були залучені безпосередньо до підготовки цього плану. Нею займалися ті особи, які були призначені А.Гітлером, ще при формуванні від 30 січня 1933 року ним кабінету міністрів. Так, наприклад, керівник національної партії А. Гугенберг очолив міністерство економіки, шеф воєнізованої організації націоналістів «Сталевий шолом» Ф.Зельді був призначений міністром праці. Слід враховувати факт, що, боячись підірвати прагнення приватного бізнесу до співпраці, Адольф Гітлер був готовий до поступок на політичному ґрунті великому капіталу: в особі генерального директора страхової компанії «Альянс» Курта Шміта, фюрер в липні 1933 р. зробив представника великого бізнесу наступником А.Гугенберга на посту рейхсміністра економіки, а дещо пізніше, позбавляючись від баласту «станової держави», замінив свого уповноваженого з економічних питань О.Вагенера власником хімічних заводів Вільгельмом Кеплером [52, с.58-59]. В.Кеплер, з 1932 року успішно служив посередником між НСДАП і великим бізнесом. У перші роки Третього рейху великий приватний бізнес проникав у політичну систему, а не навпаки. Але далекоглядні плани фюрера підтримували не всі. Міністр закордонних справ Костянтин Нейрат, військовий міністр Вернер Бломберг і головнокомандуючий наземних військ Вернер Фрич, які представляли аристократичну еліту в нацистській державі, вважали за неймовірне реалізацію програми А.Гітлера без розв'язання нової європейської війни. Під різними приводами А. Гітлер відправив своїх «обережних» опонентів у відставку та сам очолив командування вермахтом [25, с.103].Вже після того як керівники націонал-соціалістичної партії отримали владу, вони стали виконувати обіцянки капіталістам. Так Ф.Тісен, власник Сталевого тресту, спадкоємець накопиченого його батьком колосального статку, був призначений державним комісаром рейнської області і Вестфалії. Керівники чотирьох нацистських областей, де знаходилися копальні, металургійні заводи та інші підприємства Ф.Тісена, опублікували в німецькій пресі в 1933 р. наступний лист Тісена: «Ви стали для нашої області вищою державною владою в питаннях економічної політики. У зв'язку з цим я дав розпорядження всім моїм бюро звертатися з усіх цих питань, за винятком аграрних, безпосередньо до Вас і Ваше рішення вважати для себе обов'язковим»[24,с.123]. Підсумовуючи звернення, переведенням Німеччини на «корпоративні рейки » зайнявся Фрідріх Тісен. Окремо варто зауважити про роль Густава Круппа в реорганізації економіки. Національну групу промисловців очолив саме він, не без активної діяльності зі свого боку. Так 24 березня 1933 р., коли гітлерівський уряд отримав надзвичайні повноваження, Г.Крупп в якості керівника провідної організації німецьких монополій - «Імперського союзу німецької промисловості» відразу направив А.Гітлеру листа, в якому від імені союзу заявив, що тепер «створена основа для стабільного урядового фундаменту і тим самим усунуті перешкоди, які постійними політичними коливаннями в минулому сильно гальмували економічну ініціативу» [5, с.118].

Незабаром після цього відбулася тривала бесіда Г.Круппа з А.Гітлером, а 6 квітня 1933 р. президія «Імперського союзу промисловості» прийняла рішення про реорганізацію союзу для того, щоб «привести нову організацію промисловості у відповідність з політичними цілями уряду».

квітня 1933 р. Г.Крупп направ А.Гітлеру пам'ятну записку, в якій повідомив про це рішення і висловив упевненість, що реорганізація буде проведена «в тісній єдності уряду і його уповноважених, з одного боку, та імперських об'єднань - з іншого». Одночасно Г.Крупп попередив А.Гітлера, що він є «єдиним уповноваженим» союзу для ведення переговорів з урядом. В результаті переговорів 25 квітня і 4 травня було досягнуто згоди, офіційний текст якої був опублікований у пресі.

Відповідно до угоди Імперський союз німецьких промисловців брав на себе зобов'язання:

« 1 . У тому, що стосується організації союзів промисловців, привести економічну ситуацію у відповідність з політичними потребами.

. Домогтися відповідності нової організації політичним цілям імперського уряду. Побудувати її настільки ефективно і раціонально, щоб вона, відповідаючи значенню промисловості, могла стати дієвим інструментом економіки в рамках національного, соціального та економічного відновлення » [26, с.39].

«Ця подвійна задача, - наголошувалося далі в угоді, - поширюється не тільки на реорганізацію Імперського союзу німецької промисловості як такого, а й включає в себе великий комплекс питань професійної станової побудови економіки в цілому. Документ дуже важливий для розуміння специфіки відносин між монополіями і НСДАП після встановлення фашистського режиму. Детальне знайомство з наведеним текстом свідчить, що про капітуляцію монополістів перед А.Гітлером не може йти й мови. Г. Крупп, як довірена особа німецьких промисловців, не тільки зберіг свої позиції, але й домігся розширення повноважень [33, с.40]. У цьому відношенні Отто Штрассер був правий, кажучи таке: «...промисловці і генерали раніше вважали колишнього австрійця - єфрейтора своїм слугою, який ... буде добре служити їх інтересам» [62, с.63]. Ще в записці від 25 квітня 1933 р. Г. Крупп відразу дав зрозуміти А. Гітлеру, що його не варто «виводити з гри» і численні обіцянки, які давав А.Гітлер капіталістам доведеться виконувати. Тим більше в угоді всіляко підкреслювалася роль промисловців у подальшому розвитку держави. Зрозумівши, що держава готова йти на поступки, в свою чергу самі промисловці організували додаткову фінансову підтримку НСДАП. Так з ініціативи Г.Круппа 1 червня 1933 року був організований «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру»: відтепер кожному підприємству належало щорічно відраховувати НСДАП суму в розмірі п'яти тисячних від свого фонду заробітної плати [2,с.58]. Це стало своєрідною формою подяки за усунення профспілок, заплановану гонку озброєнь, здатну оживити кон'єктуру, і намір перейти до самостійного способу господарювання, який приносив би великій промисловості величезні прибутки і можливості для розвитку.

Одночасно промисловці, добровільно поклавши на себе відрахування, захищалися від можливих надмірних вимог партії і демонстрували свою самостійність. Альберт Шпеєр висловлював іншу точку зору і писав про те, що «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру» був створений за рекомендацією М.Бормана німецьким підприємцям і ті в свою чергу були змушені підкоритися. «Без зайвих слів німецьким підприємцям, що заробляли на економічному підйомі, було запропоновано висловити свою вдячність фюреру добровільними внесками » [21, с.50]. Можливо, активні дії німецьких промисловців у червні 1933 р. щодо фінансування партії, підштовхнули до більш рішучих дій фюрера по залученню великого фінансового капіталу в регулювання економіки. На нараді А.Гітлера і Г. Герінга з найбільшими промисловцями, в липні 1933 р. утворилася так звана «генеральна рада німецького господарства», у завдання якої входило займатися організацією німецької економіки спільно з гітлерівським урядом. Жоден ремісник, жоден купець, не кажучи вже про робітників, не отримали доступу в «генеральну раду», а Ф.Тісен і А.Феглер, Р.Бош з «І. Г.Фарбен», генеральний директор Дін з Калійного синдикату, банкір барон фон Шредер, голова Приватно-комерційного банку Рейнгардт, Карл Фрідріх фон Сіменс - всі вони на першій фазі гітлерівської диктатури склали вище економічне керівництво країною [46, с.123].

вересня 1933 р. А.Гітлер виступив перед членами Генеральної ради німецького господарства з доповіддю, в якій ще раз запевнив глав німецьких монополій, що вся міць фашистської держави знаходиться в їх повному розпорядженні. «Політична влада, - заявив він, - завжди відкриває дорогу економіці» [45, с.120].

Іншим важливим аспектом в ході формування керівних постів у сфері економіки Німеччини було питання про призначення на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану», зокрема в другому плані. Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників історії Німеччини XX століття ( Г.Л.Розанов, А. Ю. Ватлін , А.І.Патрушев , А.Норден та ін. ) у своїх працях, виданих як у радянський час, так і в наш, де зачіпається тема «чотирирічного плану», не акцентують увагу читачів на можливій іншій кандидатурі на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану», крім Г. Герінга. Ймовірно, або автори впевнені, що іншого варіанту просто не могло бути. Наприклад, А.І.Патрушев пише, що А.Гітлер, після того як склав секретний меморандум в серпні 1936 р. про необхідність якнайшвидшого переозброєння Німеччини, де настільки відверто виклав у ньому свої задуми, що довірив ознайомитися із змістом документа лише Г.Герінгу і В.Бломбергу. Це саме по собі свідчить про високу довіру і про майбутнє залучення їх у проект [49, с.201]. Однак при більш детальному дослідженні даного питання, спливає ряд фактів, які вказують на те, що А. Гітлер до останнього не міг визначитися з тим, хто ж займе пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану». Кандидатура Г.Герінга була не єдиною. Так на восьмому з'їзді партії, де офіційно було оголошено про введення плану, Г.Герінг чомусь не потрапив до числа доповідачів. Різноманітні заходи і виступи ораторів тривали з ранку до вечора шість днів підряд. У програмі з'їзду були наступні постаті: А.Гітлер, О.Дітріх , Г.Гесс , В.Лютц, Ю.Штрейхер, А.Вагнер, А.Розенберг, К.Гирл, Й.Геббельс, Г.Райшл, Е.Хільгенфельдт, Р.Лей, Б. фон Ширах, Е.Хеккер, Ф.Зельдт, Г.Франк, І.Дітріх, М.Гаман, Г.Рейнхардт, але фельдмаршала серед них нема [43, с. 88]. Можна зробити висновок, що Г.Герінг тоді не володів в партійних колах авторитетом, достатнім для здійснення самостійного курсу в якій-небудь сфері. Цей висновок підтверджується свідоцтвами очевидців його промови в рейхстазі 28 жовтня 1936 р.

Звіт політичного представництва СРСР у Німеччині (Литвинову від Суріца), датований 29 жовтня 1936 р., № 398, містить наступну інформацію: «Збори , де виступав Г.Герінг, було відкрито Г.Геббельсом і завершено промовою Р. Гесса. З промови Гесса слід зазначити натяк на те, що Кеплер буде грати роль «гессівского» комісара при Г. Герінгу ... Мова і особливо ситуація, при якій вона виголошена, підтверджує, що Герінг дійсно розглядається в націонал-соціалістичному середовищі , як не цілком своя людина. Його доводиться начебто захищати перед партійними колами, рекомендувати його їм, призначати до нього комісара для заспокоєння партійних кіл» [42, с.90]. Однак це не означало, що майбутній Рейхсмаршал Великонімецького рейху не користувався довірою Адольфа Гітлера.

Це підтверджується тим, що фюрер довіряв йому відповідальні посади. Так, наприклад, після їх першого знайомства в 1922 р. і участі Германа Герінга в НСДАП і нацистському русі, фюрер через рік призначає його верховним керівником СА. Після того, коли в 1924 р. почався суд над А.Гітлером, Г.Герінг намагався повернутися до Німеччини, але Гітлер через свого адвоката заборонив йому робити це, щоб «зберегти себе для націонал-соціалізму». 5 квітня 1924 р. дружина Герінга, Карін, домоглася зустрічі з А.Гітлером у в'язниці; на зустрічі він знову підтвердив, що Герінг є його найближчим однодумцем. Швидше за все Адольф Гітлер наприкінці весни 1936 р. вже знав кого він призначить «генеральним уповноваженим з питань чотирирічного плану».

Потрібна була людина, яка може ефективно навести порядок у державних органах, що претендували на вирішальну роль в регулюванні економіки, на цю посаду найбільше підходив Герман Герінг, що володіє досвідом ведення адміністративних справ і має зв'язки з багатьма керівниками великої, в тому числі, військової промисловості Німеччини. До цього нечіткий розподіл державних органів, що спалахнув у зв'язку з запеклою відомчою боротьбою, привели в перші роки перебування націонал-соціалістів у влади до плутанини, що викликала невдоволення в монополістичних колах [28, с.68].

У мемуарній літературі можна знайти твердження, що фельдмаршал був ні ортодоксальним націонал-соціалістом. Наприклад, про це писав А.Шпеєр, О.Штрассер. Швидше за все, автори мали на увазі його деяку відособленість від бюрократичного апарату партії: «Герінг був людиною дії і не любив витрачати час на теоретиків партії» [19, с.90]. І цей факт цілком міг вплинути на рішення Гітлера при підборі кандидатури на пост керівника чотирирічного плану. Ханфштангль у своїх спогадах зазначив, що Герман Герінг і Рудольф Гесс терпіти не могли один одного. Але не можна точно стверджувати, що кандидатура Германа Герінга на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану» була єдиною. На цю посаду міг цілком підходити нацист «номер три» Рудольф Гесс, він був також як і Герман Герінг рейхсміністром без портфеля і наступником А.Гітлера після Г.Герінга. Спеціальним указом на нього було покладено контроль над всією діяльністю нацистського уряду та інших державних органів. Жодне розпорядження уряду, жоден закон рейху не мав сили, поки його не підписував А.Гітлер або Р. Гесс. Також як і Г.Герінг, Р.Гесс був відданий А.Гітлеру і був його найближчим соратником. Останнє слово Р. Гесса на Нюрнберзькому трибуналі було: «Я ні про що не жалкую» [59, с.201].

Ймовірно, А. Гітлер дійсно вибирав з цих двох кандидатур, але справжні причини виявити складно. Вони можуть бути далекі від об'єктивних, наприклад, державний діяч нацистської Німеччини, рейхсляйтер Отто Дітріх писав, що фюрер, відвідавши в 1934 р. декорований будинок Р.Гесса в долині Ізару поблизу Мюнхена, зауважив, що «не може зробити Гесса своїм наступником на посту фюрера, тому що його житло свідчить про повну відсутність у господаря розуміння мистецтва і культури.

Була й інша причина, пізніше про неї А.Гітлер розповість А.Шпеєру. Фюрер ніколи себе не почував комфортно, коли довго спілкувався з Р.Гессом, в свою чергу А.Гесс не розумів по виразу обличчя фюрера, що тема, яку він піднімає, неприємна фюреру, тоді ж як Г.Герінг завжди прагнув не впасти в очах фюрера, говорив завжди те, що фюрер хотів почути. Тому у А.Гітлера були різні думки на рахунок спілкування з ними: «коли я розмовляю з Герінгом, то для мене це все одно, що залозиста ванна. Я себе відчуваю свіжим. У рейхсмаршала захоплююча манера подачі запитань. А з Гессом кожна розмова перетворюється на нестерпну муку. Він приходить завжди з неприємними речами і весь час набридає» [21, с.97].Адольф Гітлер і Герман Герінг завжди знаходили спільні теми для розмов, наприклад, про мистецтво. Фюрер, який постійно претендував на роль знавця мистецтва, головним чином у живопису, хоча насправді нічого не розумів в ньому, імпонував захоплення Г. Герінга творами мистецтва і закривав очі на те, що через художні уподобання другого Президента Рейхстагу, деякі музеї позбавлялися багатьох своїх цінностей, що заполонили цілі зали у нього вдома [45, с.143]. Сам Ялмар Шахт у своїй книзі «Головний фінансист Третього рейху» не раз відзначає розкішні апартаменти Г.Герінга і його відчуття стилю. «Під час святкування дня народження пізніше я помітив у Г. Герінга виблискуючий позолотою коктейль - кабінет, подарунок Фронту німецьких робітників ...» [20, с. 359].

Альберт Шпеєр був вражений кабінетом: «...його кабінет, мав площу близько 140 кв. м, майже як у Гітлера. Старий письмовий стіл в стилі ренесанс був величезний, як і робоче крісло, спинка якого піднімалася над його головою, воно могло б служити князівським троном. На письмовому столі він наказав встановити два срібних світильника з непомірно великими пергаментними абажурами і, крім того, величезну фотографію Гітлера» [21, с.108].У своїх мемуарах Я. Шахт пише і про те, що допомагало Герману Герінгу привернути до своєї фігури постійну увагу громадськості і, в тому числі, А. Гітлера.

Другий президент Рейхстагу не тільки колекціонував дорогоцінні камені, золоті, платинові прикраси у великих кількостях, а й носив їх. На відміну від невибагливого в побуті А.Гітлера, Г.Герінг користувався в повній мірі багатствами, які йому давало положення у владі. Можливо, А.Гітлер хотів у цьому плані рівнятися на Герінга. Г.Пикер (колишній співробітник юридичної служби в головній ставці Гітлера) звертав увагу на ще одну рису в постаті Г.Герінга, яка також могла вплинути на рішення А.Гітлера. Г.Пикер писав, що спокій Г.Герінга, який завжди виходить від нього, його тонкий гумор та абсолютна впевненість у собі, крім усього іншого, він завжди володіє ситуацією і справляє сприятливе враження. Так само, як і його чесність і беззастережна вірність. Геббельс назвав його «людиною з відкритим і довірливим серцем дитини» [10, с.167].

Незабаром, після відвідин будинку Р. Гесса, А. Гітлер призначив своїм наступником Г.Герінга, якого поважав «... за широкий погляд на політичне значення мистецтва» [5, с.178]. Мабуть, не лише художні пристрасті вплинули на піднесення фельдмаршала. Улюбленим прийомом А.Гітлера, спрямованим на зміцнення власної влади, було установлення двоїстих посад і конфліктуючих один з одним відомств. Для противаги партійним функціонерам на пост головного господарського керівника країни слід було призначити саме таку кандидатуру, як Г. Герінг. Але, навіть надавши йому високу довіру, А. Гітлер «навмисно завантажував Герінга іншими дорученнями, крім його прямих командних обов'язків, з тим, щоб амбітний маршал не перетворився на небезпечного політичного опонента. Природним результатом стало те, що перевантажений посадами Г.Герінг був не в змозі належним чином виконувати ні одну з них» [17, с.297]. Крім того, фюрер залишив в кабінеті конкурентоспроможного міністра економіки - Я.Шахта, наділеного тими ж функціями. З'являється питання: чому А.Гітлер не зробив «головним уповноваженим з питань чотирирічного плану» Ялмара Шахта. Останній до 1935 року займав всі необхідні посади (голова Імперського банку, генерал військової економіки, військового господарства тощо) і відповідно мав досвід для успішного виконання «чотирирічного плану», до 1936 р. всі основні напрямки в області «реанімування» економіки були успішно ним виконані. Але Я.Шахт став заперечувати проти курсу, давно вже перестав підтримувати кон'юнктуру, яка вела або до інфляції, або до загарбницької війні.

До середини 1936 р. він остаточно усвідомив неможливість побудови в Німеччині автаркії [60, с.77]. Можна відзначити і інший факт, так чи інакше, економіка Німеччини, не дивлячись на економічну політику нового міністра економіки, стала сильнішою, але одночасно продовжувала залишатися нестабільною. Наприклад, серйозний удар по економіці завдали неврожаї 1935 р. і загальне підвищення цін на світовому ринку, які були повною несподіванкою для «нового плану» Я.Шахта, і в підсумку, в квітні 1936 р. А.Гітлер призначив «уповноваженим із усіх валютних і сировинних питань» Германа Герінга [33, с.70]. Позначилось на рішенні А.Гітлера і те, що Я.Шахт починає критикувати політику антисемітизму, тоді як в 1933 році він був менш «педантичний» у цьому питанні. Маючи уявлення про програму НСДАП, Я. Шахт обмежив спілкування з колишніми друзями - євреями. Зіткнувшись одного разу в театрі з дружиною свого колишнього шефа Гутмана, в чиєму банку починав кар'єру, Шахт не подав виду, що знає її.

Спочатку антисемітизм керівників НСДАП він сприймав як тактичний хід, поступку настроям натовпу і сам періодично робив публічні антиєврейські заяви. В цей період позиція міністра економіки була зумовлена чистим прагматизмом. У липні 1934 р. Шахт поцікавився у Гітлера, як йому слід ставитися до тих євреїв, чия економічна діяльність корисна для рейху. Фюрер відповів, що такі євреї можуть вести свою справу без перешкод [20, с.317]. Але до 1935 р. антисемітизм в економічній сфері став набувати системних рис. 18 серпня 1935 р. Шахт виступає в Кенігсберзі з промовою, яка засуджує безглузду жорстокість щодо євреїв. Подібно Марбургській промові Франца фон Папена, цей виступ не було рекомендовано до поширення міністерством пропаганди Геббельса. Але ця Кенігсбергська промова лише загострила і без того натягнуті відносини між Я.Шахтом і А.Гітлером [20, с.334]. Незабаром на сьомому з'їзді НСДАП, були прийняті Нюрнберзькі закони (15 вересня 1935 р.). Шахт прагне не допустити економічного збитку в разі, якщо розорення євреїв набуде неконтрольованих масштабів. Він попереджає місцеву владу про те, що лише уряд рейху визначає рамки і розміри антиєврейських санкцій. Ялмар Шахт пояснює, чому зацікавлений у вирішенні цієї проблеми. «До 1930 року в Німеччині дуже рідко спостерігалися ознаки будь-якого політичного антисемітського руху. Оскільки цих ознак було дуже мало, то їх слід було відносити швидше до економічних мотивів, ніж до расової неприязні дрібної буржуазії» [19, с.345].

Активна діяльність Ялмара Шахта у вирішенні єврейського питання викликає погіршення його відносин з керівництвом партії. У листопаді 1935 р. він випускає міністерський циркуляр голові Національної промислової палати, який передали всім філіям організації. У ньому говорилося: «Я просив вас проінформувати групи промисловців, що напередодні прийдешньої переоцінки позиції по євреям в промисловій сфері філіям організації не слід вживати ніяких заходів щодо єврейських фірм...» [20, с.346]. Подібні дії для Шахта не пройшли безслідно. Також Ялмар Шахт був масоном і цього не приховував ні в той час, ні в своїх мемуарах, що вийшли після 1948 р. У Німеччині до 1935 р. ряд впливових осіб вже втратили свої посади через приналежність до масонства. Проти Я. Шахта починає активні дії Р.Гейдріх. У тому ж, 1935 р., Я. Шахт в бесіді з американським послом «зондував ґрунт» для своєї можливої еміграції [40, с.94]. Все вище згадане призвело до того, що фюрер був змушений у досить короткі строки знайти можливу альтернативу Я. Шахту. Це вже ставало зрозуміло після постійних суперечок між фюрером і Я. Шахтом.

А. Гітлер тепер не приховував, що категорично проти пропозицій про скорочення витрат на військову промисловість. Один такий конфлікт, який стався у середині 1936 р., описав Альберт Шпеєр: «Приблизно в 1936 році Шахт з'явився в Бергхофе, де він повинен був зробити Гітлеру доповідь. Ми, гості, в цей час перебували на розташованій поблизу з житловою кімнатою господаря будинку терасі, куди було відчинене величезне вікно. Наскільки можна було судити, Гітлер особливо збуджено атакував міністра економіки. Діалог з обох сторін ставав все різкіше і раптом обірвався. Гітлер у люті з'явився на терасі і ще довго лаявся на свого впертого і закостенілого міністра, що уповільнює його політику озброєння» [21, с.42].У даній ситуації А.Гітлер, мабуть, повертається до кандидатури Г.Герінга. Той краще зберігав вірність зовнішньо та внутрішньополітичного курсу, який прокладав А. Гітлер. По-перше, він не збирався захищати єврейську власність, як Я. Шахт. Економічні санкції, спрямовані на розорення євреїв і вирішення за їх рахунок фінансових проблем Німеччини, були інструментом в руках Г.Герінга і Г.фон Функа. В очах фюрера Я. Шахт все менше відповідав своїй посаді. Критика переозброєння, автаркії, антисемітизму, всевладдя НСДАП - на думку А. Гітлера було явним перевищенням повноважень, якими був наділений міністр господарства. Тісен у своїх спогадах встановив прямий зв'язок між переозброєнням Німеччини та відставкою Шахта. Адже неодноразово у своїх виступах Я. Шахт говорив , що державні асигнування з 1934- 1935 рр. стрімко збільшуючись у розмірах, «потекли» у військову промисловість [60, с.76].

Про це ж свідчить документ про витрати на озброєння в Третьому рейху за 1934-1943 рр. З його змісту стає ясно, що якщо витрати уряду в 1934 році на озброєння становили 4,2 млрд. марок, то в 1938 р. вони склали 17,2 млрд. марок. Варто звернути увагу, що витрати почали зростати відразу після відставки Я.Шахта з поста міністра економіки. Так, в 1936 році сума витрат була трохи більше 10 млрд. марок [14, с.300]. І, якщо Я.Шахт постійно закликав обмежити витрати на військову промисловість, то Г.Герінг, навпаки, підтримував фюрера у збільшенні витрат на озброєння, а також обіцяв вирішити проблему нестачі сировини за допомогою більш активного виробництва всіляких замінників, «ерзаців». Тим більше Адольфу Гітлеру імпонувала беззастережна вірність Г.Герінга, готового знехтувати будь-якими об'єктивними факторами заради виконання волі фюрера. Вождь у схвальних відгуках констатував той факт, що в лексиконі глави чотирирічного плану були відсутні слова «це неможливо».

З другої половини 1936 р. вплив Ялмара Шахта на економічну політику став зменшуватися, хоча А.Гітлер попередив його, що у вересні 1936 року виступатиме на конференції з новою економічною програмою, але жодного уявлення про її зміст Я.Шахту так і не дав [20, с.279]. Такий вчинок легко пояснює Альберт Шпеєр. Він прямо пише, що «... фахівцям, як наприклад, Шахту, він ( А. Гітлер) не довіряв все життя ...» [21, с.87]. У вересні 1936 р. відбулася передача чотирирічного плану під жорсткий контроль Г. Герінга, хоча він був у цій області не компетентний. Не раз Я.Шахт відзначав, що Г.Герінг на нього ніколи не справляв враження, як людина компетентна в будь-якій сфері [20, с.280]. Той же А. Шпеєр наголошує: «...лише особливою схильністю Гітлера до дилетантства можна пояснити підбір ним непрофесійних співробітників. Адже ще раніше він призначив виноторговця міністром закордонних справ, свого партфілософа - міністром у справах східних територій, а військового льотчика - господарем над всією економікою» [21, с.122].

У підсумку А.Шпеєр робить цілком логічний висновок про те, що ключові пости фюрер довіряв любителям, рідко допускав фахівців, які можуть не завжди з ним погоджуватися, тим самим можуть підірвати репутацію безумовного лідера. Ось тому А.Гітлер і «недолюблював» фахівців, перевершують його по інтелектуальному розвитку та ставлять його з багатьох питань у глухий кут, йому потрібні були такі люди , які можуть йому беззаперечно підкорятися. І після призначення Г.Герінга головним уповноваженим Я.Шахт продовжував залишатися поруч з ним, але втративши колишні повноваження економічного диктатора, Я. Шахт не став вступати з новим уповноваженим за виконання чотирирічного плану у відкритий конфлікт, як це зробив В. Дарре (міністр продовольства і сільського господарства був вражений тим, що основна увага в програмі розвитку Німеччини приділялась не аграрному сектору, а промисловості). Мабуть, Я.Шахт сподівався, що природний хід подій покаже правильність висновків, до яких він прийшов. Під час Нюрнберзького процесу, Шахт дав наступні свідчення. Головний обвинувач від США, Джексон, заявив: «Ви прагнули ... отримати достатню кількість іноземної валюти, яка дала б вам можливість імпортувати сировинні матеріали, тобто матеріали , що не піддавалися обробці ... Що ж було вашою основною метою?» Я. Шахт: «Забезпечення Німеччини продовольством і забезпечення її промисловості, що працює на експорт» [8, с.312]. Отже, на його думку, Німеччини слід було прагнути до перетворення європейської периферії на сировинний придаток. Але це була б не військова, а економічна експансія. Дійсно, приблизно через рік, А.Гітлер зрозумів, що настільки бажана автаркія в існуючих умовах недосяжна. 5 листопада 1937 р. він досить чітко дав зрозуміти на нараді політичних і військових керівників Німеччини, що можливе досягнення «відносно сировини лише умовної, але не тотальної автаркії ... Що стосується автаркії по частині продовольства, то на це питання слід відповісти категоричним «ні» ... Автаркія виявилась неможливою як по відношенню до продовольчого постачання, так і в цілому ... Єдиним виходом ... є захоплення значного життєвого простору» [11, с.25-27]. Таким чином, з одного факту про недосяжність автаркії А.Гітлер і Я.Шахт зробили різні висновки. Герман Герінг формулював свої погляди на економіку так: «Ми не визнаємо святість так званих економічних законів. Слід вказати на те, що торгівля й індустрія - слуги народу, а капітал повинен служити економіці» [41, с.51]. Я. Шахт намагався сперечатися з Г. Герінгом, вдаючись до конкретних цифр. Так після зустрічі Г. Герінга з провідними підприємцями 17 грудня 1936 року, де він висував ідеї, які явно суперечили будь-якій політичній системі і будь-якому економічному принципу, наприклад, вимагав, щоб промисловість виробляла продукцію, незалежно від прибутків і витрат.

Через кілька тижнів Я.Шахт виступив перед практично такою ж аудиторією і повністю розкритикував Г.Герінга: «Жодна економіка не може функціонувати і процвітати в будь-якій державі, яка не спирається на міцно усталені принципи закону і порядку. Однією з цілей законодавства, серед інших, є гарантія дієвості національної економіки. Я попереджаю, що буду порушувати позови проти будь-якої особи, яка стане ухилятися від виконання правил, встановлених законом» [20, с.363]. Це був «випад» у бік валютної політики Г.Герінга і концентрації підприємництва. Суперечка Я. Шахта і Г. Герінга з приводу шляхів розвитку економіки в «чотирирічному плані» зайшла так далеко, що її довелося вирішувати самому А.Гітлеру. Я. Шахт не хотів співпрацювати з Г. Герінгом, так як останній його пропозиції не приймав. У підсумку, так і не прийшовши з Г.Герінгом до консенсусу, він в 1937 р. залишив всі офіційні пости, зберігши посаду міністра без портфеля. Пізніше Я.Шахт повертається до керівництва Рейхсбанком, не маючи водночас можливості впливати на політичний курс уряду [20, с. 370].

У 1938 р. як Я. Шахт, так і В. Дарре стали непотрібні Гітлеру. Він націлював країну на колонізацію нових східних земель. В. Дарре був знятий з посади керівника Русхім в 1938 році, Я.Шахт знову став міністром без портфеля в 1939 році. Після передачі плану під контроль Г.Герінга, Німеччина перейшла до системи тотальної військової економіки [61,с.178]. Варто відзначити, що Г.Герінг не тільки володів правом видавати будь-які накази та інструкції, обов'язкові для всіх державних і партійних організацій для виконання плану, а й мав опору, у вигляді Генеральної ради, яка формально була очолювана П.Кернером.

Важливе значення грав у раді представник концерну «ІГ Фарбеніндустрі» К.Краух, який одночасно займав пост уповноваженого «чотирирічного плану» з питань сировини і синтетичних матеріалів [53, с.175]. Таким чином, у підпорядкуванні Г.Герінга і його «Генеральної ради з питань чотирирічного плану» перебувала група генеральних уповноважених, у кожного з яких було своє управління. Ця організація незабаром набрала штат в сімсот співробітників, майже як в міністерстві економіки [20,с.362].

Центральний апарат генерального уповноваженого складався з декількох управлінських груп : 1 - А (германська гірничодобувна і промислова продукція), 1 - В (планування та виробництво), 2 (розподіл сировини), 3(використання робочих ресурсів), 4(сільськогосподарська продукція), 5 (валюта). На чолі Генеральної ради з питань чотирирічного плану стояв П. Кернер. Генеральний уповноважений з питань чотирирічного плану: Герман Герінг (1936-1945). Статс-секретарі: Пауль Кернер (з 1936 р. ), Еріх Гріцбах ( з 1938 р.), Еріх Нойман (з 1941 р.) [33, с.46]. Найбільше значення серед них мав генеральний уповноважений з питань ціноутворення, без санкції якого не могла бути встановлена жодна ціна, жоден товар на прилавку.

Диктаторськими повноваженнями у своїх областях користувалися також генеральний уповноважений з питань чорної металургії (П. Плейгер, саме він свого часу наполіг на створенні акціонерного товариства «Рейхсверке Герман Герінг») [49, с.202], генеральний уповноважений з особливих питань хімічного виробництва, генеральний уповноважений з регулювання будівельної діяльності, генеральний уповноважений з автомобільного транспорту, генеральний уповноважений з шосейних доріг, генеральний уповноважений з водних та енергетичних ресурсів [28, с.101]. Поява генеральних уповноважених з окремих промислових галузей, яких надалі при бажанні можна було включити в адміністративну систему, остаточно «зламали» всі колишні уявлення про належне розмежування компетенцій між державним управлінням і приватним господарством. Це ще раз підтверджувало той факт, що Г.Герінг був особливо не компетентний в економіці, і головна його функція в реалізації «чотирирічного плану» полягала в тому, щоб використовувати нацистський державний апарат і свою владу заступника А.Гітлера в уряді для «проштовхування» рішень спеціального органу монополій, створеного при «Генеральній раді з питань чотирирічного плану» [53, с.180]. А.Шпеєр багато писав у своїх мемуарах про екстраординарність Г.Герінга: як йому вдавалося використовувати все свої вміння: «колись я брав участь в одному засіданні у Герінга, під час якого генерал Томас висловив незадоволення завищеними економічними вимогами керівництва. Герінг буквально накричав на заслуженого генерала: «Так яким чином це Вас взагалі стосується? Я зробив це, я! Або, може бути Ви, а не я, є уповноваженим за чотирирічку? Вам взагалі належить мовчати, тому що рішення всіх цих питань фюрер цілком довірив мені». «При вирішенні такого роду питань генерал Томас ніяк не міг розраховувати на підтримку свого шефа генерал-полковника Кейтеля, оскільки Кейтель і сам бував радий, якщо його минули такі «випади» Герінга » [21, с.148]. Протягом 1937-1938 рр. вплив Г.Герінга на економічні процеси досягає максимуму. Найважливіші промислові підприємства Німеччини, зібрані в концерн під його керівництвом, названі його ж ім'ям. Виконання «чотирирічного плану» супроводжувалося відвертими антисемітськими заходами. Герінг активно проводить політику «видавлювання» євреїв з економічного життя країни. 15 грудня 1937 р. видано розпорядження про обмеження видачі валюти і поставок сировини підприємствам, що належали євреям.

квітня 1938 р. для німців, які здійснювали фіктивне керівництво єврейськими підприємствами, введено покарання. З 26 квітня 1938 р. євреї зобов'язані декларувати розміри власності, якою вони володіють в Німеччині та за її межами. Потім починається реалізація програми «аріїзації» промисловості. 20 липня 1938 р. євреям заборонили брати участь в роботі біржі. Починаючи з квітня 1938 р. всі подібні закони Г.Герінг підписував як уповноважений за виконання «чотирирічного плану». 14 жовтня на засіданні колегії свого міністерства він заявив, що євреї повинні бути повністю усунені з господарського життя.

Свого «піку» реальний вплив глави «чотирирічного плану» на розвиток німецького господарства досягає в 1938 р. Незабаром він пішов на спад. Вальтер Функ, призначений у лютому 1938 р. міністром економіки, поступово прийняв на себе основну частину практичної роботи. За словами В.Функа, перевантаженому турботами рейхсмаршалу було достатньо, щоб з ним узгоджували посадові призначення і приносили документи на підпис. До початку світової війни Г.Герінг лише номінально керував виконанням чотирирічного плану.

Набагато більше фельдмаршала хвилювало подальше розширення власного впливу. Однак, у цьому відношенні, вдача не завжди супроводжувала його. Провівши успішну інтригу проти Вернера фон Бломберга, Г.Герінг не зміг насолодитися її плодами і додати до своїх численних повноважень керівництво армією.

Виступивши проти нападу на Польщу, Г.Герінг виявився не в змозі вплинути на рішення, що приймаються А.Гітлером. Фельдмаршал, як і багато військових (але не А.Гітлер з Й.Ріббентропом), вважали такий конфлікт початком світової війни, до якої Німеччина не була готова. Коли почалася військова операція проти східного сусіда, йому залишилося тільки прокричати Ріббентропу по телефону: «Радійте - Ви перемогли!» [53, с. 183]. Перемігши в полемічній битві Я.Шахта, який був категорично проти початку глобальної війни, Г.Герінг взяв найактивнішу участь у її підготовці, а перед безпосереднім початком бойових дій намагався зупинити їх. Таким чином, можна зробити висновок про те, що швидше за все спочатку передбачався на пост «головного уповноваженого з питань чотирирічного плану» Ялмар Шахт, але його висновки, про те, що Німеччині не слід збільшувати витрати на озброєння, про неможливість автаркії, а також прямолінійність в багатьох питаннях у сфері економіки, єврейського питання, відштовхнули від нього А.Гітлера. Фюреру була потрібна людина, яка б могла йому підкорятися і не суперечити, висловлюючи думку про неможливість здійснення його задумів. Такою кандидатурою був Г. Герінг, який не тільки міг взятися за реалізацію плану , але й завдяки своєму характеру відстоювати всі пропозиції А.Гітлера перед підлеглими і міністерствами.


РОЗДІЛ II. ЕТАПИ ВТІЛЕННЯ «ЧОТИРИРІЧНОГО ПЛАНУ»


.1 Джерела фінансування галузевих перетворень


Прийняте рішення про початок виконання плану поставило перед А.Гітлером необхідність пошуку джерел фінансування. Великим джерелом фінансування військового господарства була організована Я.Шахтом спекуляція з випуску державних безвідсоткових векселів - так званих мефо-векселів. Саме він винайшов векселі, якими розплачувалися з виробниками озброєнь і які їх банки змушені були приймати. Все почалося з організації в 1934 році фіктивного товариства «Мефо» («Металургійного дослідницького товариства»). Членами «суспільства» були найбільші металургійні фірми . Його векселя гарантувалися державою і за вказівкою Шахта приймалися до оплати всіма банками [39, с.344]. Банки здавали векселя Рейхсбанку, коли їм самим були необхідні гроші, щоб розплатитися з клієнтами. Тільки право Рейхсбанку приймати векселі представляло їх справжню цінність. Що трапиться з вкладниками ощадних банків після війни не знав ніхто [18, с.106].

Ці векселі були розміщені, головним чином, в ощадних банках та державній системі соціального страхування, що особливо підкреслило корупційний характер операції. Всього їх було випущено до початку війни на 12 млрд. марок, поки в 1938 р. на зміну векселями не прийшли казначейські зобов'язання і податкові квитанції [60, с.93]. По суті мефо-векселя були своєрідною формою державної позики із зобов'язанням фашистського уряду погасити заборгованість через п'ять років. Звичайно, гітлерівці і не розраховували у майбутньому погасити у звичайному порядку свої борги. Всі надії вони покладали на підготовлену ними грабіжницьку війну, яка б заодно дозволила вирішити і всі їх фінансові труднощі. Ці мефо-векселі забезпечували фінансування переозброєння Німеччини. А.Гітлер, який був не компетентний в проблемах економіки, ніяк не міг зрозуміти, в чому полягає хитрість Шахта. І тоді міністр фінансів зважився пояснити йому, що це всього лише один із способів друкування нових грошей [49, с.200]. Однак Ялмар Шахт ніколи не вважав «мефо-ваучери» аферою. Майбутній міністр економіки розумів, що якщо є невикористані заводи, устаткування і запаси, має бути також і невикористаний капітал, «залежаний» в підприємницьких концернах. Вилучити цей капітал за допомогою випуску державних позик було неможливо. Віра людей у здатність держави сплачувати борги була підірвана колишніми урядами. Потрібно було знайти новий механізм, який би забезпечив збільшення обсягу грошової маси, а звідси привів би до зростання виробництва. У ході цих роздумів з'явилася схема, яка пізніше отримала популярність як «Мефо-ваучери».

Держава могла використовувати мефо-ваучери для оплати своїх замовлень діловим компаніям - замовникам, які протягом деякого часу поширилися і на фінансування озброєнь. Постачальники могли негайно обміняти свої ваучери на готівку в Імперському банку.

У зв'язку з цим трапилося те, що й очікував Я.Шахт, а саме: гроші, які лежали без широкого вжитку в сейфах і касах виробничих фірм, не розраховані на довготривалі інвестиції, були негайно використані для придбання цих короткочасних інвестицій.

За чотири роки загальне число мефо-ваучерів зросла до вищезгаданої цифри в 12 мільярдів марок, але 6 мільярдів з цієї суми змогли повністю поглинутися ринком без обміну в Імперському банку. Тим самим вдалося уникнути інфляційного впливу при забезпеченні фондів для фінансування проектів, створення робочих місць, а також при будь-якому падінні вартості грошей.

Як наслідок, Вищий адміністративний суд Гамбурга також відмовився від формулювання, що «мефо-векселя» були аферою і шахрайством: «У зв'язку з державними заходами щодо створення робочих місць система мефо-ваучерів була добре пристосована для здійснення цієї мети. Вона створювала реальну основу для подолання економічної депресії. Імперський банк діяв відповідно до вимог здорового глузду» [20, с.315].У західнонімецьких дослідженнях наводяться такі дані про основні джерела надходжень коштів до державного бюджету та на фінансування військових приготувань Німеччини в 1933-1939 рр. (млрд. марок): податки, мита та ін. - 81,8; афера з мефо-векселями - 10,5; випуск «податкових ордері» - 3,1; розміщення короткострокових позик - 6,9; розміщення довгострокових позик - 16,7. Всього - 119 млрд. марок. Крім того, для цих цілей використовувалася емісія грошових знаків. З 1933 по 1939 рр. сума, яка перебувала в обігу банкнотами, збільшилася з 3617 до 10995 млн. марок [11, с.312].

Джон Кейнс у своїй роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» стосовно до проблем економічного розвитку особливу увагу приділяв трьом фундаментальним психологічним факторам, «а саме психологічної схильності до споживання, психологічному сприйняттю ліквідності та психологічному припущенню про майбутнє доходів від капітальних активів» [37,с.678]. Два останніх фактори майстерно використовував Я.Шахт у своїй діяльності щодо створення «Мефо» («Металургійного дослідницького товариства», у якого власне металургійною була тільки назва). 12-мільярдні зобов'язання цього об'єднання з капіталом усього 1 мільйон марок взяла на себе держава . Звичайно, Ялмар Шахт сподівався, що А.Гітлер поверне заборгованість держави в перебігу вказаних ним п'яти років, але вона не була виконана [29, с.56]. Авторитет держави забезпечив ліквідність фінансових активів, а, наступивша внаслідок цього економічна стабілізація, в свою чергу, зміцнила його. Якби уряд не зміг використовувати психологічний фактор, фінансовій системі країни загрожував би швидкий крах. Військові витрати Німеччини з 1934 по 1939 рр. склали 59,1% від всіх бюджетних витрат, а державний борг збільшився до 43,3% від грошей, що перебували в обігу. У ході війни державний борг щорічно збільшувався на 50-70% в порівнянні з попереднім роком [14, с. 288]. Вже в 1942 р. А.Гітлер наголошував, що у Німеччини 200 мільярдів загального боргу і 16 мільярдів боргу ще з тієї війни [10, с.17].

Невдовзі між А.Гітлером і Я. Шахтом стали виникати розбіжності з питання про автаркію. На думку Ф.Тісена, Я.Шахт хотів управляти економічним процесом чесно; просто у нього не було далекоглядної концепції економічного розвитку ситуації, в якій він опинився. Його усунення з урядового апарату припало на той момент, коли обставини склалися так, що він вже не відчував у собі сил нести подальшу відповідальність [18, с.210]. Якби у Я.Шахта не було тривалої концепції економічного розвитку, він би відмовився і від поста голови Імперського банку, і в 1934 р. від поста міністра економіки, які були запропоновані йому А. Гітлером. В обох випадках Я.Шахт погодився вирівняти складну фінансову ситуацію, в якій опинилася країна. Він втратив тоді свій вплив, коли його економічний план розвитку Німеччини перестав відповідати курсу фюрера на стрімку підготовку до війни, не рахуючись з дійсним фінансовим становищем держави .

Фюрер був прихильником самодостатньої економіки, що не залежить від експортно-імпортних операцій. Він вважав, що «на інших континентах європейська економіка вже не має ринку збуту. Через наші виробничі витрати ми не можемо конкурувати» [43, с.40]. Європейська політика для Гітлера була «правильною тоді, коли вона утримувалася від бажання експортувати на весь світ». Його розумом оволоділа ідея замкнутої континентальної економічної системи під німецькою гегемонією. Тому головна увага приділялася збільшенню сільськогосподарської продукції, а також розвитку виробництва синтетичних матеріалів, що замінювали сировину, імпортовану з інших країн, наприклад, вироблення бензину з вугілля, виробництва синтетичного каучуку або штучних волокон, навіть якщо вони обходилися дорожче, ніж імпортовані натуральні продукти. Імпорт контролювали спеціальні координаційні установи, створені законом «Про підготовку органічного розширення народного господарства Німеччини». Пізніше централізоване регулювання було поширено на обсяги виробництва, постачання і розподілу, ціноутворення. Гітлер був переконаний, що тільки завоювання значного «життєвого простору» дозволить бідній щодо сировини Німеччині забезпечити автаркію.

Однак, поки був живий П. фон Гінденбург, він уникав висловлювати ці погляди відкрито. І, крім того, на цьому етапі він зустрів опір у власному оточенні, в особі А. Гугенберга. Головний політичний фактор, що стримував експансіоністську спрямованість канцлера, відпав 2 серпня 1934 року, зі смертю президента П. фон Гінденбурга. Але ще за день до смерті президента за пропозицією А.Гітлера був затверджений закон «Про верховного главу держави в Німецькій імперії». Пост президента об'єднувався з постом рейхсканцлера. Того ж дня рейхсвер, верховним головнокомандувачем якого до тих пір був генерал-фельдмаршал, присягнув «фюреру і рейхсканцлеру». Титул рейхспрезидента за наказом А. Гітлера був «назавжди» скасований [60, с.31].

Швидше за все, 1934 р. згідно з твердженням Отто Штрассера «став вирішальною датою для режиму Гітлера. Того дня Адольф зробив свій вибір - на користь війни» [62, с.196], а, отже, і здійсненню планів щодо завоювання «життєвого простору», першою метою яких було досягнення автаркії .

Я.Шахт розробляє в цей час початковий проект нового чотирирічного плану відновлення господарства (оприлюднений 11 вересня 1934 р.), який передбачав зміщення центру зовнішньоторговельної активності з заокеанських країн на континент. Особливу увагу слід було звернути на країни, що мають надлишок сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини. До таких, зокрема, належали Польща, СРСР, Румунія, Угорщина, Туреччина. Спочатку Гітлер віддавав пріоритет Польщі та Румунії, сподіваючись надалі використовувати розвиток цих країн в якості бази для експансії проти радянської Росії. Торговельні відносини пропонувалося будувати на бартерній основі. За допомогою компенсаційних угод і безготівкових розрахунків Шахт сподівався досягти економічної, а відтак - і політичної незалежності Німеччини. У своїй основі цей план зазнав невдачі, так як, відносини з Польщею весь час залишалися напруженими через політичні проблеми і взаємну недовіру сторін. Переговори з Радянським Союзом завершилися тільки навесні 1935 р., але компенсаційну угоду і нові кредитні пропозиції німецькій стороні «проштовхнути» не вдалося. Найбільший успіх був досягнутий в Угорщині, Румунії та Туреччині.21 травня 1935 р. Ялмар Шахт став генеральним уповноваженим військового господарства. З цього часу додаткові фінансові кошти надходять за рахунок довгострокових державних позик, через мережу нав'язаних ощадних кас. 26 червня 1935 р. був виданий закон про обов'язкову трудову повинність для молоді. Однак до 1936 р. криза пішла на черговий виток. Успішна боротьба з безробіттям призвела до зростання платоспроможного попиту на внутрішньому ринку, що не залишало можливості для розширення експорту товарів широкого вжитку.

У цих умовах безготівкові розрахунки і компенсаційні угоди навіть за наявності обопільної згоди сторін не могли забезпечити достатній обсяг імпорту внаслідок низької експортної пропозиції. Заплановане «новим планом» широке виробництво різних замінників не вийшло на необхідну потужність. Шахт почав критикувати політику форсованого переозброєння Німеччини, що неминуче призвело до конфлікту з Гітлером.

На початкових етапах А. Гітлер прислухався до Я.Шахта і не робив різких випадів на його адресу. Так 17 (15) вересня Ялмар Шахт на партійному з'їзді в Нюрберзі у присутності гауляйтерів, рейхсляйтерів та інших вищих партійних чинів, вказав, що фінансова допомога рейху з боку Імперського банку повинна зменшитися і що подальше озброєння має фінансуватися за рахунок податків і кредитів.

Виходячи з дефіциту сировини, він підкреслював, що 83% зовнішньої торгівлі країни забезпечується за рахунок бартеру, тобто товари обмінюються на товари, і що лише 17% нашого експорту дають нам вільно конвертовану валюту. Цей відсоток він визначив як абсолютно неадекватний. Він зазначав, що інші країни вже забезпечили Німеччину товарами в кредит на вартість 500 мільйонів марок, і їй залишається розплачуватися з ними експортними товарами промислового призначення. Нарешті, Ялмар Шахт вказав на збитки, які завдають експорту крайності партійної політики. Після такої критики Адольф Гітлер не виступав з гнівними промовами в адресу Ялмара Шахта, але учасники наради, яку він зібрав після промови Я.Шахта, були попереджені не наражати його за цю критику переслідуванням [20, с. 371]. Ймовірно, у Адольфа Гітлера тоді вже з'явилися перші сумніви на рахунок обраної кандидатури, яка може стабілізувати економіку. Те, що Я.Шахт дійшов висновку про неможливість побудови в Німеччині автаркії, було непрямою причиною загострення його відносин з фюрером. Куди важливіші були його спроби, як економіста, приборкати фінансові «апетити» апарату НСДАП.

Наприклад, протест проти виділення значної суми (більше 200 мільйонів марок), запрошеної відомством Й. Геббельса в 1934 р. на зарубіжну пропаганду. Вже з середини 1935 р. Я. Шахт послідовно добивався обмеження виробництва озброєнь. 24 грудня 1935 р. він посилає військовому міністру фон Бломбергу докладний лист. Він починався так: «Ви очікуєте, що я надам вам достатні суми в іноземній валюті для задоволення ваших потреб. Відповідаючи, я з жалем констатую, що в сформованих обставинах у мене немає для цього ніякої можливості» [29, с.150]. Зростаюча заборгованість держави, до кінця 1936 р. досягла 12035 млрд. рейхсмарок [28, с.57]. Вона змушувала більш активно діяти з реалізації «чотирирічного плану» і досягнення незалежності від ввезення імпорту.

Прийнятий у вересні 1934 року, «Новий план», який передбачав введення всебічного регламентування зовнішньоторговельних і валютних відносин так і не зміг призвести до належних результатів : «...кількісне обмеження ввезення та визначення централізованим шляхом загального обсягу імпорту...» [28, с.59].

Окупація німецько-фашистськими військами Рейнської зони могла б істотно виправити складну ситуацію в області прискореної підготовки та реалізації «чотирирічного плану» до майбутньої війни. Також рейнська зона розглядалася урядом Німеччини як майбутній плацдарм для подальшого військового удару по західним сусідам Німеччини - Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу. 7 березня 1936 р. німецькі збройні сили зайняли Рейнську демілітаризовану область, і рівно через два місяці Г. Герінг відкрито заявив, що всі економічні заходи повинні розглядатися з точки зору неминучості війни. Питання про ліквідацію залежності Німеччини від імпорту стояло з початку 30-х років і було завжди першочерговим. Проблему досягнення автаркії в продовольчій сфері слід було вирішувати Вальтеру Дарре (з 28 травня 1933 р. - міністру продовольства і сільського господарства). Аналогічна відповідальність у сфері німецької промисловості була покладена і на Г.Герінга. Таким чином, можна стверджувати, що фінансування «чотирирічного плану» і загальної підготовки до нього складалося з таких заходів уряду Німеччини:

Øвведення «Нового плану», спрямованого головним чином на розробку різних замінників, які при своїй низькій вартості могли б мати непоганий експорт та подолати дефіцит валюти в Німеччині;

Øрозвиток виробництва синтетичних матеріалів;

Øборотьба з безробіттям і обов'язкова трудова повинність змогли скоротити витрати держави на розвиток військової промисловості і зменшити собівартість виробленої військової техніки і знарядь;

Øзбільшення ринку збуту;

Øафера з мефо-векселями;

Øзниження виробничих витрат;

Øпідвищення ролі сільськогосподарської продукції країни на міжнародному ринку;

Øдовгострокові державні позики;

Øфінансова допомога Імперського банку;

Øрозвиток системи бартеру;

Øподатки, мита;

Øвипуск «податкових ордерів»;

Øемісія грошових знаків.

Проте всі заходи, вжиті державою в галузі підготовки Німеччини до війни, в тому числі запровадження «чотирирічного плану», припускали якомога швидке розв'язання війни, так як позики держави не могли бути нескінченні, потрібна була переможна війна, яка б змогла позбавити Німеччину від всіх боргів.


.2 Створення моделі економічної автаркії


Втілення плану в життя і його подальший розвиток пройшов ряд етапів, при чому план істотно доопрацьовувався вже в процесі реалізації. Поетапний розвиток «чотирирічного плану» не можна чітко виділити. Багато авторів, які вели свої дослідження в руслі цієї теми, відзначають недостатність архівних даних, а також той факт, що матеріали секретних засідань щодо плану, не завжди були відкриті широкому загалу. Ми спробуємо скласти власну періодизацію реалізації плану з доступних матеріалів. Труднощі викликає визначення дати початку роботи над планом. Наприклад, ряд російських вчених на чолі з Кутаровим вважають, що план складався вже 1934 р., а в 1933 р. з'являється перший «чотирирічний план». Виходить, що один план випливав з іншого. При цьому варто відзначити, що спочатку обидва проекти плану не вирішували завдання з досягнення автаркії, а були спрямовані на вирішення нагальних проблем держави - виведення з важкого економічного становища. І тільки коли ці проекти не змогли повною мірою врегулювати економіку, в 1936 р. моделюється нова мета - досягнення автаркії.

Етапи по реалізації «чотирирічного плану» можуть бути представлені наступним чином: I. Підготовка програми та за планом (11 вересня 1934 - серпень 1936 рр.):11 вересня 1934 р. - початковий проект нового чотирирічного плану відновлення господарства, проект розробляє міністр економіки Я.Шахт; 25 червня 1935 р. - указ про введення обов'язкової трудової повинності. У вересні - серпні 1936 р. - підготовка програми досягнення автаркії; серпень 1936 р. - секретний виступ А. Гітлера щодо меморандуму по «чотирирічному плану». II. Початок реалізації, створення «Генеральної ради щодо чотирирічного плану» (8 вересня - кінець 1936 р.): 8 вересня - публічне повідомлення А.Гітлера на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі про цілі та завдання плану; жовтень 1936 р. - призначення Г.Герінга «Генеральним уповноваженим з питань чотирирічного плану»; грудень 1936 р. - нарада фашистського керівництва з промисловцями щодо конкретизації плану; січень 1936 р. - перепис промислових підприємств з метою виявлення їх виробничої потужності; лютий 1936 р. - при «бюро Б» створюється служба з придбання патентів для німецьких концернів. III. Розвиток всіх видів промисловості, випуск військової продукції (грудень 1936 - осінь 1938 рр.): 1936-1937 рр. - прискорене будівництво військових заводів; 17 березня - 16 червня 1937 р. - посилення державної підтримки хімічній та іншим галузям важкої промисловості; 22 червня 1938 р. - розпорядження про повну мілітаризацію робочої сили.

IV. Перелом у ході реалізації. Продовження плану на невизначений термін (осінь 1938 р.): листопад 1938 р. -проголошення «Нового військово-економічного виробничого плану»; жовтень 1938 р. - заява Г.Герінга, що «чотирирічний план» «збережеться» протягом життя нашого покоління. V. Досягнення результатів у виробництві озброєнь до дати завершення плану (грудень 1938 - літо 1939 рр.): грудень 1938 р. - оголошення про додаткові цілі плану щодо збільшення озброєнь; 1939 р. - створення резервів зерна та сільгосппродукції та пік виробництва озброєнь у Німеччині; 25 червня 1939 р. - указ «про забезпечення невідворотності перемоги».

Недолік докладної інформації з багатьох етапів не дозволяє кожен з них розглядати у відриві один від одного, тим більше не можна було б таким чином створити загальну картину здійснення плану, тому слід розглядати етапи в сукупності. Чотирирічний план був остаточно доопрацьований в 1936 р. урядом А.Гітлера. Його головні цілі зводилися до підготовки армії та економіки до майбутньої війни з СРСР. При цьому А.Гітлер хотів вирішити за допомогою даного плану і однобокий характер розвитку економіки. Це пояснювалося тим, що йшло посилення важкої промисловості. Одночасно відбувався спад виробництва легкої промисловості, природно, це було обумовлено підпорядкуванням економіки мілітаристським цілям [21, с.163]. За цей період стали виявлятися негативні риси, які заважали йому здійснитися , в першу чергу - гостро проявлявся брак власних ресурсів країни, а також коштів на їх закупівлю у інших країн, всі ці проблеми навряд чи могли дозволити приватнокапіталістичне господарство. В умовах повної зайнятості зросло особисте споживання, але продуктивні потужності виявилися зайняті випуском військової продукції. Незважаючи на значні успіхи, результати «трудової битви» на сільськогосподарському фронті не відповідали підвищеному споживчому попиту. Економічно нерентабельні, але маючи найважливіше значення, з точки зору політики автаркії проекти, наприклад, розробка рудних родовищ і виплавка сталі на заводах ім. Германа Герінга в Зальцгіттере, розвиток виробництва пального в рамках укладеного ще наприкінці 1933 р. «бензинового договору» з «ІГ Фарбен» - виснажували загальні економічні ресурси, не залишаючи достатньої кількості валюти на інші цілі [60, с.98]. До кінця 1936 р. економіка нацистської Німеччини стикається з серйозними труднощами. Проведена мілітаризація не тільки не вирішила протиріч економіки Німеччини, а, навпаки, привела до їх подальшого загострення. У 1936 р. однобокий характер розвитку економіки ще більш посилився. Галузі, що працювали «на війну», значно перевершили рівень 1929 р., тоді як виробництво в «цивільних» галузях все ще не досягло докризового рівня. З кожним роком все більша частина національного доходу надходила на непродуктивні військові цілі. Відносно низький рівень експорту, обумовлений «перекачуванням» всіх коштів у військову промисловість, призводив до того, що не було на що закуповувати сировину для тієї ж військової промисловості. 26 травня 1936 р. на засіданні урядового органу, «дослідницького комітету по сировині», вказувалося, що в країні є запаси сировини лише на один - два місяці (на початку 1934 р. їх вистачало на п'ять - шість місяців). Бензину залишалося на дев'ять тижнів, дизельного палива - на шість тижнів [53, с.173].

У даній ситуації фінансово-промислові групи, що визначали політику нацистського уряду, виношують план, який в основному зводився до наступного: використовувати державний апарат для нового нечуваного натиску на трудящих з метою якнайшвидшої підготовки армії та економіки до війни, що забезпечило б монополіям подальше отримання високих прибутків. На ряді нарад, що відбулися навесні і влітку 1936 р. за участю нацистських керівників і представників провідних концернів, було погоджено, що нова програма буде здійснюватися під прапором досягнення автаркії, тобто ліквідації економічної залежності Німеччини від світового ринку, насамперед, у галузі постачання сировиною. Передбачалося, що завдяки більш жорсткому плануванню та адмініструванню «чотирирічний план» допоможе подолати кризу, а заодно буде рішучіше, ніж раніше, сприяти розвитку виробництва сировини та її замінників.

Влітку 1936 р. лояльність цим принципам підтвердив Гітлер у меморандумі по «чотирирічному плану». З нього стало ясно, що Німеччина головною своєю метою ставить підготовку війни проти більшовизму, тобто проти СРСР. Треба було мобілізувати всі сили країни для створення «...першої армії світу за структурою, з озброєння, і, перш за все, по духовному вихованню» [7, с.302]. Для цього було необхідно здійснювати й економічну підготовку. У своїй промові, яка відбулася в серпні того ж року, А.Гітлер висунув принципи автаркії: країна повинна була за час «чотирирічного плану» політично й економічно самоствердитись, а де можливо і повністю забезпечити саму себе продукцією, не вдаючись до імпорту: «Я вважаю за необхідне, з залізною рішучістю досягти в галузях, де це можливо, 100% - вої самозабезпеченості ... » [7, с.310]

Так гітлерівське керівництво змушене було обрати шлях, який генерал Г.Томас визначив, як «озброєння вшир», направивши головні зусилля, матеріальні і фінансові ресурси на різке збільшення числа з'єднань збройних сил і їх оснащення зброєю і бойовою технікою. При цьому повинні були максимально використовуватися наявні виробничі потужності військової промисловості за допомогою раціоналізації та інтенсифікації виробництва. «Озброєння вглиб», тобто істотне розширення бази військової промисловості, створення запасів сировини, підвищення виробництва і накопичення тилового забезпечення, відійшло на другий план [11, с.207].

На основі вимог монополій в серпні 1936 р. була сформульована так звана «пам'ятна записка» Гітлера по «чотирирічному плану». Мета плану визначалася таким чином:

.Німецька армія повинна бути на протязі чотирьох років готова до дії.

.Німецька економіка повинна стати за чотири роки готовою до війни [7, с.308].

У пам'ятній записці констатувалося, що економіка фашистської Німеччини не в змозі впоратися старими засобами із завданням збільшення видобутку сировини та підвищення випуску продукції, у звязку з тим, що були вичерпані сприятливі фактори, що діяли досі, - наявність вільної робочої сили, «незавантажених» виробничих потужностей. У Німеччини немає необхідних запасів стратегічної сировини для майбутньої війни, немає і можливості створити ці запаси за рахунок форсування експорту німецьких товарів.

«Остаточне рішення» всіх проблем німецької економіки, заявив Гітлер, «лежить в завоюванні життєвого простору», тобто у війні. Тому за будь-яку ціну необхідно підготувати до неї економіку і, як першочергове завдання, наприклад, за чотири роки довести виробництво синтетичного бензину з 700-800 тис. до 3 млн. т, штучного каучуку - до 70-80 тис. т., видобуток залізної руди - з 7 млн. до 25-30 млн. т [53, с.174]. Повне самозабезпечення, насамперед, у стратегічній сировині, в Берліні вважали головною умовою економічної незалежності Німеччини, настільки необхідної для війни. Воно, разом з тим, розглядалося як спосіб заощадження валютних фондів, необхідних у мирний час для закупівлі та ввезення продовольства з-за кордону [51, с.89].8 вересня 1936 р. на черговому з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі Гітлер, публічно повідомив про «чотирирічний план», підкреслив, що реалізація його потребує нових, більших жертв від народних мас країни. Адже за чотири роки, як зазначив фюрер ще в секретній записці, економіка повинна стати «обороноздатною», а вермахт- «боєздатним». «Гармати замість масла» - сформулював сутність цього плану Гесс у виступі 11 жовтня 1936 р. [60, с.78].На основі таких «суджень» в наступні роки сформувалася державна командна система управління економікою за участю приватного капіталу. Приватна власність залишалася недоторканною, право підприємців розпоряджатися на підприємствах не понесло великої шкоди навіть у галузях, які були важливі для забезпечення автаркії і військових цілей, оскільки в державних управлінських конторах знаходились промисловці. Для втілення в життя заходів по «чотирирічному плану» громіздкий бюрократичний апарат, створений в перші роки нацистської диктатури, був ще більш роздутий. Вальтет Функ, який змінив Я. Шахта в 1937 р. на посаді президента Рейхсбанку, був змушений з жалем визнати, що «офіційна звітність тепер складає більше половини всієї ділової переписки підприємців» та що введення «німецької зовнішньої торгівлі передбачає укладання 40 тисяч окремих угод щодня і на кожну з них необхідно заповнити 40 різних документів» [53, с.179].

Виникла бюрократична тяганина, яка була не тільки в банківській сфері, а й у всіх, які були задіяні в здійсненні плану. Так, завалені горами паперів, постійно отримуючи вказівки від держави, що, скільки і за якою ціною виробляти, обтяжені зростаючими податками, оподатковувані нескінченними великими «спеціальними відрахуваннями» на нацистську партію, промисловці і комерсанти, які з таким ентузіазмом вітали встановлення гітлерівського режиму, оскільки розраховували, що він знищить профспілки і дозволить їм в числі перших зробити найбільш щедрі відрахування в касу партії.

Емігрувавши з Німеччини, він визнав, що «нацистський режим і введення чотирирічного плану зруйнували німецьку промисловість», і всім, кого зустрічав за кордоном, казав: «Ну й дурень же я був !» [61, с.160]. Вся структура економіки Німеччини порушувалася, набуваючи потворних форм. Виходило, що в мирний час все було переключено на військове виробництво, а продовольство та сировину закуповували за кордоном. Але оскільки так довго тривати не може, війна була необхідна в самому найближчому майбутньому. На думку А.Гітлера вона повинна була привести до захоплень основних джерел і невдовзі вирішити всі економічні проблеми. Виявилося, що сама структура економіки вимагає війни. Чотири роки здавалися нацистським ватажкам тим строком, якого, з одного боку, Німеччина зуміє озброїти масову армію, а з іншого - ще не настане криза в результаті диспропорційного розвитку економіки. Можливості розвитку німецької економіки на основі принципу самозабезпечення вкрай переоцінювали [51, с.91]. Економічну підготовку до війни очолив з жовтня 1936 р. Герінг. Він неодноразово піднімав тему чотирирічного плану у своїх виступах, наприклад, 28 жовтня 1936 р. він віртуозно «грав» на патріотичних почуттях робітників, закликав німецький народ підтримати план фюрера і працювати над його виконанням не покладаючи рук. А також просив підприємців створити всі умови, необхідні для виконання плану [15, с.304].

В цей же час розгорнулася діяльність «бюро Б», покликаного координувати дії військового командування із заходами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» та інших військових монополій. У січні 1936 р. при бюро була створена власна розвідувальна служба, яка діяла в тісному контакті з розвідкою вермахту. Її спеціальною функцією було «придбання» тим чи іншим способом патентів для німецьких військових концернів. 14 вересня 1937 р. в правлінні концерну «ІГ Фарбеніндустрі» був складений документ, з якого випливало, що функції «бюро Б» значно розширюються і йому належить встановити «органічний зв'язок з усіма урядовими органами, які відають економікою». У грудні 1936 р. відбулися дві наради нацистського керівництва з генералітетом і промисловцями, в ході яких зазнали конкретизації основні установки «чотирирічного плану» підготовки армії та економіки до війни [53, с.176]. 17 грудня 1936 р. Гітлер і Герінг провели нараду в приміщенні «Дому преси» - колишнього рейхсрата, на якому були присутні 80-100 представників провідних військових концернів.

Роз'яснюючи «чотирирічний план», партійні лідери насамперед запевнили присутніх монополістів, що план означає всебічне посилення гонки озброєнь. «Озброєнню не передбачається кінця», - під кінець виступу оголосив А.Гітлер. Пізніше, в листопаді 1938 р., Герінг заявив, що «чотирирічний план збережеться протягом життя нашого покоління» [34, с.147].

Гітлер і Герінг запевнили монополістів, що «чотирирічний план» означає посилення фінансової та іншої допомоги військовим концернам. «Питання про витрати виробництва не грають ролі. Краще мати свою дорогу гуму, ніж задешево купувати чужу», - так була сформульована на догоду монополіям фінансова сторона «чотирирічного плану» Гітлером ще в «пам'ятній записці» [35, с.109].

Наприкінці 1936 р. нацистський уряд провів перепис, що охопив 180 тис. промислових підприємств, 300 різних галузей господарства. На кожне підприємство заводився спеціальний паспорт з даними про його виробничі потужності, термінах та заходах щодо його перебудови на потреби військової економіки і даними про виконання військових завдань. Були розроблені плани розподілу між галузями промисловості найважливіших видів продукції і сировини. Підприємства, що не потрапили ні в одну з цих категорій, підлягали закриттю.

Щоб ліквідувати «нестерпну» для «ІГ Фарбеніндустрі», конкуренцію нафтових фірм, які ввозили до Німеччини натуральний бензин, ввізні мита на нього, і до того надзвичайно високі, були ще більш збільшені і по суті перетворилися на заборонні. На подібних умовах концерн «ІГ Фарбеніндустрі» уклав з урядом угоду і на виробництво штучного каучуку. З введенням чотирирічного плану ця практика отримала широке використання. У зв'язку з цим не можна не згадати про роль Карла Крауха, що в 1938 р. отримав пост «Генерального уповноваженого з хімічної промисловості». К. Краух був членом правління «ІГ Фарбен», а також свого часу він продемонстрував організаторські здібності в якості консультанта «герінгівського» міністерства авіації при укладанні «бензинового договору». Тепер, у період здійснення «чотирирічного плану», будучи членом «ІГ Фарбен» і маючи новий вищезгаданий пост, він всіляко дбав про те, щоб чотирирічний план став планом «ІГ Фарбен» [60, с.79].

Наприкінці 1930-х років, К. Краух поєднував найважливіші державно-адміністративні посади з головуванням в наглядовій раді концерну. Завдяки практично повній монополії в основних виробничих галузях та діяльності концерну, К.Крауху вдалося неабиякою мірою «приватизувати» економічну політику Третього рейху.

Хоча не можна стверджувати, що це було унікальне явище, як може здатися, враховуючи політику озброєння і прагнення до автаркії. Інтенсивне пряме співробітництво великого бізнесу і держави в рівній мірі було наслідком краху ліберальної світової економічної системи наприкінці 1920- х років і що спостерігалося у всьому світі: тенденції до утворення трестів.

Варто відзначити і ще одну причину збільшення ролі в роки чотирирічного плану концернів. «ІГ Фарбен» на початку 1930- х рр. активно підтримував виборчу кампанію Адольфа Гітлера . За один рік до того, як фюрер захопив владу, «ІГ Фарбен» пожертвував 400 000 марок його нацистській соціал-демократичній партії. Американське урядове дослідження факторів, які призвели до Другої світової війни в 1946 р., дійшло висновку, що без «ІГ Фарбен» війна просто не була б можлива [35, с. 76-77].

На нараді у Герінга 17 березня 1937 р. магнати важкої і військової промисловості Рура - Круп, Рехлінг та інші пред'явили уряду вимогу, яка стосувалася посилення державної підтримки по «чотирирічному плану» не тільки хімічної промисловості, а й інших галузей тяжкої промисловості, що перебували під їх контролем. 16 червня 1937 р. на нараді монополістів Герінг заявив «сталевим королям», що необхідно в найкоротший термін форсувати виробництво чорних металів в Німеччині незалежно від того, скільки це буде коштувати. Фірма Крупа, всі капіталовкладення якої в 1935 р. не складали і 9 млн. марок, негайно вкладає 116, 9 млн. марок в будівництво найбільшого танкового заводу, 23 млн. марок - у будівництво заводу синтетичного бензину в Ван - Ейкеле і ще 141 млн. марок - в будівництво другого танкового заводу [53, с.178]. Введення «чотирирічного плану» відкрило новий етап в наступі військових концернів на дрібних і середніх підприємців, на промисловість, що виробляє товари широкого вжитку. Офіційна установка свідчила: «Вся промисловість повинна працювати на озброєння ... або бути закрита » [58, с.170]. Дрібні підприємці, які спочатку були однією з головних опор партії і багато чого очікували від канцлера А.Гітлера, щонайменше багато з них, незабаром зрозуміли, що їх поступово ліквідують і змушують знову влитися в ряди тих , хто живе на зарплату. Після прийняття законів у жовтні 1937 р. всі корпорації з капіталом менше 40 тисяч марок просто розпустили, заборонивши створювати нові з капіталом менше 200 тисяч марок. Це призвело до скорочення числа дрібних фірм на одну п'яту. Але великі картелі, яким протегувала навіть Веймарська республіка, отримали з боку нацистів додаткову підтримку. В інтересах монополій активізувалася діяльність і раніше створених органів. 4 вересня 1938 р., під керівництвом Герінга, як «постійного представника фюрера», почала роботу «імперська рада оборони», створена ще в 1934 р. Рада оборони була новою бюрократичною надбудовою над уже існуючими. Його метою було «примирення суперечливих інтересів» окремих монополій, що свідчило про загострення їх боротьби за сировину, робочу силу, державні субсидії. Всі підприємства були зобов'язані входити у відповідні асоціації. На чолі цієї неймовірно складної структури стояла Економічна палата рейху, президент якої призначався державою. Їй підпорядковувалися сім національних економічних груп, двадцять три економічні палати, сто палат промисловості і торгівлі та сімдесят палат «кустарних» ремесел. У цій заплутаній, як лабіринт, системі, серед незліченної кількості відділів та агентів міністерства економіки та управлінь чотирирічного плану, серед, схожих на Ніагарський водоспад, лавин спеціальних законів і вказівок, часто губився досвідчений бізнесмен, тому, щоб забезпечити діяльність фірм, доводилося наймати спеціальних адвокатів [62, с.153]. Зміцнюються прямі зв'язки монополістів з каральною службою нацистського режиму. Все більш широкого розмаху набуває діяльність «гуртка друзів рейхсфюрера СС», який на урядовому рівні мав офіційну назву «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру». З 1936 р. переказ «гуртком » коштів у касу Гімлера приймає регулярний характер, причому сума щорічних внесків значно перевищує 1 млн. марок. Концерни Сіменса, «ІГ Фарбеніндустрі», Фліка, «Ферейнігте штальверке», «Вінтерсхалл АГ» і банкір Шредер щорічно передавали Гімлеру по 100 тис. марок, Німецький банк - по 75 тис. марок [53, с.181].У результаті спільних зусиль державних органів і великих фінансово-промислових компаній, почалося прискорене будівництво збройних сил. До 1937 р. в Німеччині стало до ладу понад 300 військових заводів, у тому числі: 55 авіаційних, 45 автомобільних і танкових, 70 хімічних, 15 військово- суднобудівних. Якщо в Німеччині в 1932 р. було випущено 13 літаків, то в 1933 р. - 368, а в 1939 р. - 8 295 [26, с.233]. Так, якщо витрати на озброєння в Третьому рейху в 1934 р. становили 4,2 млрд. рейхсмарок, то в 1938 р. вони становили вже 17,2 млрд [14, с.203]. За іншими даними, відомо, що з вересня 1933 р. по 1 квітня 1939 р. бюджетні витрати Німеччини на озброєння і армію склали близько 41 млрд. рейхсмарок. Якщо для обліку витрат з 1 квітня до початку війни додати до цієї суми приблизно третину витрат за 1939/40 бюджетний рік, отримаємо загальну суму близько 47 млрд. рейхсмарок. Частка витрат на продукцію військової промисловості в усіх військових витратах становила близько 30%. Це означає, що за 1933-1939 рр., вартість безпосередньо військової продукції перевищила 14 млрд. рейхсмарок, тобто дорівнювала тільки 6-7% загальної вартості промислової продукції Німеччини. Отриманий результат відповідає частці військової промисловості в загальному споживанні сталевого прокату [56, с.24]. Таким чином, реалізація «чотирирічного плану» напередодні війни з англо-американською допомогою призвела до того, що по ряду найбільш важливих показників Німеччина не тільки наздогнала, але й перегнала країни Європи. Так, важка індустрія в своїй основі була відновлена ще до приходу А.Гітлера до влади. Це давало можливість керівництву країни робити все більший наголос на розвиток військових галузей промисловості. Високими темпами розвивалася військова авіація, військово-морський флот, повним ходом реконструювався транспорт. Паралельно з ростом важкої індустрії збільшувався обсяг німецького експорту. Зростання експорту мало велике значення для політики переозброєння гітлерівської Німеччини [39, с.348].

Врахування досвіду Першої світової війни, в кінці якої Німеччина опинилася на межі голоду, змушував нацистів приділити велику увагу підготовці війни і в продовольчому відношенні. З 1932 по 1939 рр. сільськогосподарське виробництво Німеччини збільшилася на 20% без розширення посівних площ і, незважаючи на скорочення робочої сили, зайнятої в сільському господарстві. До 1939 р. в Німеччині були створені резерви зерна в 66,5 млн. т. і жирів в 500-600 тис.т. У вартісному вираженні її залежність від ввезення продовольства з-за кордону становила 20%, а по жирах- до 50%. Отже, продовольче положення не дозволяло Німеччині вести тривалу війну [56, с. 304].

Завдяки повному підпорядкуванню всіх сфер народного господарства країни, нацистському режиму до 1939 р. вдалося дещо пожвавити економіку, але це стосувалося, насамперед, галузей військового виробництва та важкої промисловості. Так, значно зріс німецький експорт, насамперед з виробів машинобудівної та електротехнічної промисловості. Він зріс на 23% і забезпечив Німеччину валютою на суму в 150 млн. марок. Аншлюс (приєднання Австрії в 1938 році) приніс Третьому рейху ще 295 млн. марок золотом і валютою. Але ріс державний борг. У 1938 р. він досяг астрономічної цифри в 42 млрд. марок. Він збільшився порівняно з 1932 р. втричі [49, с. 208]. «Особливість боргу, - зазначав західнонімецький дослідник Федерал, - полягала не тільки в його розмірах, скільки в темпах його росту і методах фінансування. Цей темп був небезпечним, а легкість, з якою держава розпоряджалася капіталом ощадних кас, сумнівна.

Дуже багато людей, самі того не усвідомлюючи, стали кредиторами держави. Оскільки вони були всього лише «допоміжними» кредиторами (через ощадкаси та інші фінансові установи), що застосовувалися державою, метод фінансування був не тільки безшумним, але і непомітним» [54, с.115].

Розвиток промисловості сприяв скороченню безробіття. Але при цьому поглибилися народногосподарські диспропорції, скоротився обсяг внутрішнього ринку, постійно зростаючі військові витрати розхитували фінансову систему. Продовження політики мілітаризації економіки заганяло країну до господарського глухого кута. Ця специфічна військова економіка стала руйнуватися лише в міру того, як почали виходити з-під контролю окуповані країни і території. Тому тільки розв'язання війни могло на якийсь час відсунути від Німеччини господарську катастрофу. Звичайно, переклад економіки на військові рейки вже в мирний час дав нацистській Німеччині певну тимчасову перевагу перед обличчям її конкурентів. Згідно з американськими підрахунками, виробництво озброєння в Німеччині в 1939 р. приблизно вдвічі перевищувало англо-американське (підраховано за внутрішніми цінами США періоду 1944 р.), з іншого боку, воно навряд чи перевищувало виробництво озброєння СРСР [50, с.26].

Слід сказати, що особливістю «чотирирічного плану» та його реалізації була відсутність точних цифр і конкретних термінів. Згодом будь-який захід гітлерівського уряду на потребу монополій міг бути оголошений «плановим». Справа закінчилася тим, що наприкінці 1938 р., коли проголошений гітлерівцями чотирирічний термін дії плану вже наближався до кінця, було оголошено, що мета плану - «підняти рівень озброєнь в три рази» [53, с.177]. Популярність економічних заходів, проведених в період «чотирирічного плану», забезпечувалася і масовим психологічним впливом на населення. Керівники Третього рейху «освітлювали» своєю символічною участю закладку будівель, початок будівництва автотрас. Потім все це тиражувалося пресою, пропагандистськими фото - і кінофільмами. ЗМІ постійно демонстрували «національну солідарність» і «успішний прорив» Німеччини на шляху до створення народної спільноти [26, с.231]. Прийнята чотирирічна економічна програма привела до прискореного розвитку нових галузей і технологій, в першу чергу у виробництві целюлози, пластмас, віскози, шкірозамінників. Іншою структурною зміною німецької економіки стало переміщення центрів важкої промисловості з заходу на південь Центральної Німеччини.

Частково, із стратегічних міркувань, по розташуванню найбільших запасів бурого вугілля, з'явилися величезні хімічні підприємства в Мерзебурзі і Шконау. Виробництво алюмінію (за його виплавкою Німеччина вийшла на перше місце в світі) сконцентрувалося в Біттерфельді, виробництво синтетичного бензину і мазуту - в Магдебурзі, Цайці і Белене. Водночас, вкрай мало уваги приділялося випуску товарів масового вжитку. Якщо в 1933 р. їх частка становила 44,5% у загальному валовому продукті, то в 1939 р. вона впала до 18,9% (відповідно, до 81,1% зросла частка засобів виробництва) [49, с.210].

Таким чином, виділення етапів реалізації «чотирирічного плану» дозволять зробити певні висновки по ньому. Наприклад, багато непослідовних дій уряду А.Гітлера, направлених на повне підпорядкування економіки країни і зменшення витрат держави в галузі, як і важкої, так і легкої промисловості в 1933-1934 рр. Головним чином у здешевленні робочої сили, слід розглядати як «pre-training» до самої реалізації плану. Однак тривалий період першого етапу (два роки), можливо, пояснюється нерішучістю і неготовністю починати активні дії в галузі підготовки до війни через внутрішні проблеми країни.

У другому етапі, слід звернути увагу, на довгий розподіл посад, він тривав майже півроку. А.Гітлеру потрібно було керівництво, яке здатне було взяти на себе всі поставлені завдання, в тому числі продовжити напрям економічної політики на початку 1930-х рр.

У третьому етапі з'являються перші позитивні результати плану (збільшення кількості військових заводів), однак, варто зауважити, що укази з будівництва військових заводів з'явилися до «чотирирічного плану».

Аналіз четвертого і п'ятого етапів свідчить про те, що безпосередньо програми, прийняті в період плану та їх досягнення, не могли бути виконані в строк, тому результати «чотирирічного плану» вийшли односторонніми. Найбільш позитивні сторони реалізації плану - це прискорений розвиток галузей важкої промисловості. Але таке прискорення не могло не привести до негативних наслідків.


.3 Проблеми реалізації «плану»

рейх потужність економічний політика

Реалізація плану з неймовірним натиском на військове виробництво і досягнення автаркії не могли не призвести до виникнення проблем і негативних наслідків. Перша з них - це сировинна проблема. Перепис промислових підприємств, що проводився в кінці 1936 р., показав значну залежність Німеччини від закордонних поставок найважливішої промислової сировини. Особливо гострий дефіцит був у залізній руді і рудах інших металів, нафти, каучуку, а також такої сировини для виробництва споживчих товарів, як текстильні волокна і шкіра. У цій залежності від зовнішніх ринків складалася слабкість Німеччини щодо військово-промислового потенціалу [56, с.12].

Г.Герінг так і не зміг запобігти зниженню показників приросту промислового виробництва, що досягли в 1935 р. 15% , в 1937 р. - 11%, і в 1938 р. - лише 2,3%. 1939 рік приніс із собою явні ознаки стагнації, наростання диспропорцій на користь важкої промисловості, дефіцит споживчих товарів та інфляційні очікування населення [25, с. 104]. Так само план не зміг вирішити проблему сировини для промисловості Німеччини в 1938-1939 рр. По найважливіших видах «стратегічної сировини» - сталі і алюмінію - існувала сильна, непряма залежність від імпорту залізної руди і бокситів. Тільки відносно вугілля та азоту німецька промисловість не залежала від ввезення з інших країн [50, с.100]. В цілому проблема сировини для промисловості Німеччини в 1938-1939 рр. жодною мірою не була вирішена. Запаси сировини підтримувалися зазвичай на рівні 3-6 місячної потреби; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувалися на рівні від 8 до 10- місячної потреби, а марганцю - навіть 8-місячної. Однак такі показники становили рідкісний виняток [56, с.150]. Друга проблема - скорочення робочої сили в сільському господарстві. Селяни раніше всіх відчули на собі «тіньову сторону» націонал-соціалістичного «економічного дива», оскільки з року в рік їм доводилося вести «титанічну битву за урожай» в умовах скорочення робочої сили.

Наприкінці 30-х рр. сільське господарство втратило близько 1,4 млн. чоловік, які вважали за краще оплачувану роботу в промисловості (військовій) [60, с. 80]. Брак сільськогосподарських робітників, з якою режим намагався впоратися шляхом експлуатації молоді (сільська повинність в гітлерюгенді, «допомога у збиранні врожаю», «рік села») замість інтенсивної механізації, раціоналізації та земельної реформи, роками служила джерелом невдоволення.

Третя проблема - зростання експлуатації трудящих. Складовою частиною «чотирирічного плану» було не тільки посилення експлуатації, а й введення примусової праці. «Робота в три зміни само собою зрозуміло», - проголосив Герінг на зборах промисловців у жовтні 1938 р. Шеф поліції К.Далюге отримав наказ скласти картотеку на всіх дорослих працездатних німців. Потім 22 червня 1938 р. - розпорядження Герінга в якості «уповноваженого з питань чотирирічного плану» про повну мілітаризацію робочої сили. «Закріпаченням» робочих зайнялося новостворене спеціальне відомство. Про посилення експлуатації робітників свідчило збільшення тривалості робочого дня і зростання інтенсифікації праці. До 1937 р. середня тривалість робочого дня зросла на 11%, порівняно з 1932 р. (фактично робочий день становив 10-12 годин), а тривалість робочого тижня, наприклад, в 1941 р. склала 50 годин, тоді ж як в 1932 р. тривалість робочого тижня дорівнювала 42 годинам [13, с.58-59]. Однак, на початку ХХ століття, наприклад, в 1913 р. тривалість робочого тижня була все-таки більша і дорівнювала 57 годинам, що свідчить про те, що хоча при чотирирічному плані «годинник» робочого тижня збільшувався, але не до такої міри, щоб викликати масове невдоволення громадян. Збільшення годин відбувалося поступово. Це позначилося і на продуктивності праці, яка в результаті інтенсифікації зросла втричі. Так в 1939 р. продуктивність праці в Німеччині зросла на 30%, порівняно з 1932 р. і на 15%, порівняно з 1929 р. [53, с. 128].

У підсумку, в роки фашистської диктатури експлуатація робітників значно зросла, а реальна заробітна плата безперервно падала. У 1939 році вона становила 82,5% до рівня 1928 р. Спеціальними указами, опублікованими протягом 1934-1939 рр., кваліфікованим робітникам було заборонено шукати собі роботу поза району проживання [39, с.160]. Четверта проблема - зростання безробіття. Формально в Німеччині на той період її практично не було, проте, в травні 1935 р. число безробітних становило 2 151 039 млн. осіб, в 1936 р. кількість зменшилась, але продовжувала залишатися високою - 1 592 655 млн. осіб. Протягом перших двох років, частина безробітних отримала роботу, але в їх число входила молодь, залучена до таборів трудової повинності. Положення цих людей мало чим відрізнялося від становища безробітних, так як вони отримували не заробітну плату, а жебрацьке благодійне жалування, але незважаючи на це, завдяки цим діям кількість безробітних знизилася до 1939 р. і складала 38 379 тис. осіб [1, с. 284-285]. А.Гітлер прекрасно розумів, що протягом «чотирирічного плану» безробіття нікуди не зникло. Цю проблему він перекладав на плечі самих робітників, пояснюючи це тим, що вони просто не хочуть шукати роботу, яка в Німеччині є в великому надлишку [10, с.169]. П'ята проблема - погіршення продовольчого постачання. Головним чином ця проблема торкнулася трудящих. За час «чотирирічного плану» відбувалося скорочення закупівель продовольства за кордоном, товарів широкого вжитку та сировини, необхідної для їх виготовлення. Так, сума, що виділяється для закупівлі за кордоном вершкового масла, за один рік була скорочена з 106 млн. марок до 70 млн. марок. Якщо в кризовому, 1932 р., Німеччина все ж закупила 4,4 млн. т. продовольства, то в 1934 р. ця цифра скоротилася вже до 3,2 млн. т., а в 1935 р. - до 2,9 млн. т [47, с.129]. За період 1933 - 1939 рр. гітлерівці скоротили імпорт пшениці та яєць на одну третину, сала - в три рази, що безсумнівно погіршило життєвий рівень робітничого класу. Впевненість у короткостроковій і переможній війні проти СРСР змусило свого часу А.Гугенберга, який обіймав пост міністра, відповідав за забезпечення продовольством, відмовитися від ідеї створення державного запасу зерна в 7,5 мільйонів тонн в 1937-1938 рр. І, як згадував А.Гітлер у 1942 р., цього запасу Німеччині сильно не вистачало [10, с.108]. Шоста проблема - це розширення мережі трудових і концентраційних таборів. Вже через рік, після того як А.Гітлер прийшов до влади, виходить «Указ про німецький трудовий фронт», в якому уряд Німеччини вже офіційно відмовляється від будь-яких профспілок, які спрямовані на захист прав працівників у трудових відносинах, а також на забезпечення соціально-економічних інтересів членів організації.

Варто взяти до уваги, що профспілки, звичайно, завжди незалежні від будь-яких політичних партій. Однак в указі сказано: «Метою Німецького трудового фронту є утворення дійсної народної та ефективної спільноти всіх німців»; присутній ряд поправок і уточнень, які зводять нанівець всі демократичні установки указу.

По-перше, «Німецький трудовий фронт» насильно встановлений в якості альтернативи профспілкам, по-друге, в указі написано, що «Німецький трудовий фронт є підрозділом НСДАП ...», що означає його прямий зв'язок з керівною партією і підпорядкування їй, по-третє, подібну організацію, як ДАФ, створювати не допускалося, по-четверте, в документі дуже багато приділяється уваги «...вирівнюванню справедливості між інтересами всіх учасників...» [9,с.178-179], але як вона повинна здійснюватися не уточнено.

Таким чином, в 1934 р. А.Гітлер створив заміну профспілкам, продержавну організацію «Німецький трудовий фронт», який в майбутньому буде абсолютно не перешкоджати здійсненню планів А.Гітлера щодо збільшення трудових таборів і загальної трудової повинності.

Так, наприклад, трудові табори, в тому числі і для дівчат, з'явилися значно раніше, але до червня 1935 р. в трудових таборах було задіяно не так багато молодих людей, наприклад, на початку 1935 р. ДФАД («Німецька жіноча трудова повинність») налічувала лише близько 12 тис. учасниць, у той час як в чоловічих таборах працювало понад 200 тис. юнаків [31, с.201-202]. Лише після червня 1935 р., коли А.Гітлер підписав «Закон про РАД», який проголошував трудову повинність обов'язковою для «всіх молодих німців обох статей», чисельність трудових таборів, як і число задіяних у них молодих людей стало стрімко зростати. З 1 квітня 1936 р. по 1 квітня 1939 р., число трудових таборів зросло з 400 до 807.

До початку Другої світової війни, більше 2,5 млн. юнаків і близько 300 тис. дівчат пройшли через трудові табори, де вони використовувалися для будівництва стратегічних автострад і прикордонних укріплень. Праобразом перших концентраційних таборів Німеччини став Дахау (поблизу Мюнхена), де в бараках колишньої пороховий фабрики був влаштований перший великий концентраційний табір (для політичних в'язнів) у березні 1933 р. [49, с.191].

Через кілька років, в обґрунтування так званої, «акції проти антигромадських елементів», розробленої в другій половині 1930-х років, вперше наводився аргумент економічної користі, який в наступні роки, в поєднанні з ідеєю «викорінення» нібито неповноцінних і непотрібних людей, стане воістину смертоносним: «Суворе виконання чотирирічного плану вимагає участі в ньому всіх працездатних сил, і неприпустимо, щоб антигромадські елементи ухилялися від роботи і тим самим саботували «чотирирічний план» [60, с.110]. Фактично мова тоді йшла про набір підневільних робітників на перші підприємства СС. Крім цегляних заводів («Дойче ЕРД - ундштайнверке») до них додавалися гранітні каменоломні, що мали важливе значення для «будівництв фюрера», - в верхнепфальцькому Флосенбюргу і нижньоавстрійському Маутхаузену (пізніше також в Нижньосілезькому Грос - Розен і ельзаському Натцвайлері ), де виросли нові концентраційні табори.

З 1938 р. для всіх ув'язнених у в'язницях і концентраційних таборах, незалежно від терміну ув'язнення, були введені примусові роботи. Ув'язнені виконували роботи військового призначення, не отримуючи за це ніякої плати. Потім, вже на початку війни, це прийняло воістину жахливі форми. Начальник диверсійної служби управління іноземної розвідки в Головному управлінні імперської безпеки, підполковник СС Отто Скорцені у своїх спогадах наводить такий приклад: «12 тисяч ув'язнених концентраційного табору «Дора», розташованого в Південному Гарце поблизу міста Нордхаузен, загнали під землю, де в товщі гірського масиву перебували з'єднані тунелями дві головні шахти по півтора кілометра завдовжки кожна. Позбавлені денного світла в'язні - німці, радянські громадяни, чехи, поляки, голландці та французи працювали по 18 годин на добу. Вони робили ракети, які розроблялися під керівництвом технічного директора проектного бюро в Пенемюнде, Вернера фон Брауна. Вночі зі штолень на поверхню землі вивозили снаряди типу «Фау-1», ракети «Фау - 2» і ... трупи. Жертвами нелюдських умов праці стали 50 тисяч ув'язнених. Однак адміністрація концтабору «Бухенвальд» своєчасно дбала про поставку потрібного «людського матеріалу» [55, с.99].З кожним роком кількість концентраційних таборів збільшувалася і до кінця «чотирирічного плану» досягла свого піку. Однак, не варто говорити про фантастичні цифри числа таборів та ув'язнених. Так, кількість увязнених у всіх німецьких таборах, на момент початку війни у вересні 1939 р., дорівнювало 21,300 осіб. Більшість цих ув'язнених були звичайними злочинцями, а євреї становили невеликий відсоток від загального числа. Через рік війни, загальне населення концтаборів як і раніше було менше 40 тисяч, на відміну від мільйонів ув'язнених у радянських таборах [55, с.153]. Отто Штрасер наводить інші цифри, і пише, в свою чергу, про мільйони людей в таборах Німеччини наприкінці 1930-х рр.: «Після семи років диктатури німецькі в'язниці і концентраційні табори були заповнені більше, ніж протягом перших місяців». І наводить цифру в два мільйони людей: «два мільйони німців довгі місяці і роки були в'язнями гестапо, не з чуток були знайомі з «принадами» Дахау, Бухенвальду або Оранієнбургу» [62, с.200]. Сьома проблема - застосування терору.

Невід'ємною частиною плану було посилення кривавого терору проти всіх противників нацистської диктатури, проведення терористичних заходів, щоб залякати широкі народні маси і не допустити масових виступів проти гітлерівців.

Що символічно: якщо служба безпеки (СД) була «очима і вухами» нацистського режиму, а гестапо і поліція, що вирішували друге завдання, - були його «руками», то з 1936 р. всі органи поліції і СС опинилися під контролем рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції Г.Гімлера. Політичну та кримінальну поліцію очолив Р.Гейдріх, а поліцію порядку (охоронні загони) місцева поліція і жандармерія - генерал К.Далюге. Об'єднання під егідою СС політичної та кримінальної поліції стало істотним чинником посилення терору [44, с.193].

Хоча Р. Гейдріх завжди наполягав на передачі в виняткове ведення поліції безпеки всіх політичних завдань в самому широкому сенсі цього слова: «Думаю, що в світлі націонал-соціалістичної концепції, ринкова поліція та інше, ведення народного обліку та служба реєстрації - це моє ... Безперечно, що тотальний, постійний облік усіх людей Рейху і пов'язана з ним можливість постійного контролю над становищем кожної окремої людини повинні знаходитися в руках поліцейської служби, яка крім звичайної охорони порядку, має ідейні завдання, що стосуються різних сторін життя». Щось подібне говорив і заступник Р.Гейдріха в таємній державній поліції, Вернер Бест: «...установа (гестапо) дбайливо стежить за станом здоров'я німецького народного організму, розпізнає будь-які симптоми хвороби, виявляє руйнівні мікроби - все одно, чи з'явилися вони в результаті внутрішнього розкладання або навмисне занесені ззовні, - і усуває їх усіма можливими засобами» [60, с.108].

Так в секретній інструкції, розісланій Гітлером по органам СС, пропонувалося посилити стеження за робітниками і вжити необхідних заходів щодо придушення можливих заворушень. «Необхідно зважати на те, - зазначалося в інструкції, - що при здійсненні чотирирічного плану можуть наступити неспокійні часи ... Нещадність у придушенні перших спроб виступів є кращим засобом попередити повторні і більш широкі виступи» [49, с.194].

До кінця «чотирирічного плану», не дивлячись на всі зусилля з дотримання секретності, вся країна була поставлена на тотальне стеження з боку органів гестапо.

Хоча подробиці організації системи нагляду були відомі небагатьом, середньостатистичний громадянин здебільшого не бачив відмінностей між службою безпеки, СС, кримінальною поліцією, поліцією громадського порядку і політичною поліцією, але це лише посилювало неясне відчуття небезпеки і загрози. Люди лякалися при вигляді темних шкіряних плащів і чорної уніформи, слово «гестапо» вселяло страх. Таким чином, влада таємної поліції поширювалася не тільки на тих, хто фізично піддавався її терору, але і в масах, виводячи страх на рівень патології [60, с.112].

За словами Отто Штрасера, який на собі відчув всю трагічність ситуації, пізніше писав: «почуття і прагнення мас, воля людей, здатних до незалежних суджень, відділилися від німецької диктатури, чи стали ворожими їй. Хіба це є Народним спільнотою, громадою людей, очолюваною своїм фюрером? І це є те саме народне щастя і єдність, беззастережне захоплення фюрером, про яке так багато говорили лідери НСДАП? Можливо, вони жартували?» [62, с.202]Підводячи підсумок, слід зазначити, що здійснення «чотирирічного господарського плану» привело не тільки до встановлення контролю нацистської партії над економікою і робочим класом, а й до посилення вже раніше існуючої тенденції до створення найбільших промислових концернів.

Показовим у цьому відношенні зліт хімічного концерну «ІГ Фарбеніндустрі», коли Герінг призначив одного з його директорів, К.Крауха, своїм генеральним комісаром в хімічній промисловості. Щоб послабити вплив військових відомств на економічне планування, Герінг передав йому повний контроль над виробництвом нафтопродуктів, гумових виробів, вибухових речовин і легких металів.

Краух блискуче впорався з дорученим йому завданням, зібравши для рейхсмаршала багатий матеріал про непродуктивність і некомпетентність військово-промислового управління, що і дозволило Герінгу домогтися значного звуження повноважень військових. В результаті хімічний гігант «ІГ Фарбеніндустрі» став зразком співпраці нацистського режиму і великого капіталу у підготовці до війни. Все це і привело після поразки нацистської Німеччини директорів концерну і деяких інших «капітанів» німецької індустрії на лаву підсудних.

Разом з тим здійснення «чотирирічного плану» розкрило і деякі утопічні риси господарської політики гітлерівців. Західнонімецький економіст Біркенфельд писав, що «чотирирічний план був, мабуть, найяскравішим виразом тієї безмежної переоцінки економічних можливостей Німеччини, в яку постійно впадало націонал-соціалістичне керівництво» [11, с.215]. Ф.Тісен завжди дивувався, чому «чотирирічний план» називався «планом». Урядове регулювання торгівлі і промисловості призвело до тотального державного контролю; Гітлер підхопив російську ідею п'ятирічного плану, і все ж відмінності були значними. Чотирирічний план не мав ніякої мети, окрім демагогічного ефекту. Всі незв'язні заходи, зведені під заголовком так званого «чотирирічного плану», не є плодом логічної концепції і заздалегідь складеного плану, точно так, як автостради, народний автомобіль або піраміди, проти яких виступав доктор Шахт. З кожним місяцем економіка нацистської Німеччини не тільки не стабілізувалася, а заплутувалася в нових протиріччях. Загроза економічної кризи, яка з 1937 року вже вирувала у західних країнах, була військово-економічними заходами гітлерівців лише відсунута, але не усунена. У цих умовах гітлерівці активізували свої зусилля з розв'язання війни.


РОЗДІЛ III. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ СТУДЕНТІВ ПІД ЧАС НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ


.1 Гігієна праці під час науково-дослідницької роботи студентів


Науково-дослідна робота студентів - один із важливих засобів підвищення якості підготовки та виховання спеціалістів з вищою освітою, які здатні творчо використовувати в практичній діяльності новітні досягнення науково-технічного прогресу. Сучасне поняття науково-дослідної роботи студентів включає в себе два взаємоповязаних елементи: а) ознайомлення студентів з елементами дослідної праці, прищеплення їм навичок цієї праці; б) власне наукові дослідження, які здійснюються студентами під керівництвом професорсько-викладацького складу вузів. Науково-дослідна робота студентів являє собою комплекс форм та методів формування у майбутніх спеціалістів творчого мислення, засвоєння теоретичних знань, набуття навичок дослідника. Лише у «живій» науково-дослідній роботі можна оволодіти методами та технікою дослідження, розвинути в собі почуття нового, привчитись до самоосвіти. Науково-технічна творчість дозволяє студентам бачити прикладне значення науково-дослідної роботи та взаємозвязок дисциплін, що підвищують рівень її успішності, творчу та наукову активність. Водночас, розвиток наукових досліджень у вузах безпосередньо впливає на якість навчального процесу: вони змінюють вимоги до рівня знань студентів, структуру процесу навчання, підвищують ступінь підготовленості майбутніх спеціалістів, їхній практичний творчий світогляд [30, с. 43]. Робоче місце - це зона трудових дій, оснащена предметами та засобами праці і робочими меблями. Завдання удосконалення робочого місця включає в себе оснащення його всім необхідним у відповідності з характером роботи, раціональне розташування оснащення, створення зручних умов праці, запобігання шкідливому впливу на людину негативних факторів зовнішнього середовища. Основні вимоги до робочих меблів: а) набір меблів (столи, крісла, шафи, полиці) повинен бути достатньо повним, а їх розміри - відповідати характеру виконуваної роботи; меблі повинні використовуватись за призначенням, на робочому місці не повинно бути зайвих речей; б) розміри меблів повинні відповідати антропометричним даним працівника. Оптимальні параметри робочих меблів (см): Показники:Ріст людини - до 160: 161-170; 171-180: більше 180. Висота робочої поверхні стола при читанні та писанні: 70; 72; 75; 78. Висота робочої поверхні стола при друкуванні на машинці та роботі з персональним компютером: 65; 66; 68; 70. Висота сидіння робочого крісла: 43; 45; 47; 49. Відстань між сидінням і нижнім краєм стола: 17; 19. В цьому контексті необхідно контролювати висоту робочої поверхні стола, висоту сидіння робочого крісла, відстань між сидінням та нижнім краєм стола, кут нахилу робочої поверхні стола. З фізіологічної точки зору велике значення має величина кута, під яким розташована робоча поверхня стола. Традиційне горизонтальне положення негативно впливає на зір та поставу людини. Найбільш правильним вважається кут в 60° при роботі сидячи та в 30° при роботі стоячи; в) раціональне розміщення робочих меблів, забезпечення досяжності, оглядовості, ізольованості, освітлення, опалення і т. ін.

Досяжність передбачає таке розташування технічних засобів і робочих матеріалів, яке дозволяє працювати без даремних рухів, що ведуть до втомлення та додаткових витрат часу (використання шаф, полиць, рухомого робочого крісла, раціональне компонування меблів) [34, с. 73-74]. Оглядовість - це вимога організувати своє робоче місце так, щоб всі без винятку матеріали в будь-який час були на видноті. Кожна річ повинна мати постійне місце. Ізольованість має велике значення для продуктивної наукової праці, оскільки дає можливість ліквідувати нервову напругу, що виникає при необхідності працювати в присутності сторонньої особи. Це досягається продуманим розміщенням робочих меблів, використанням різних перегородок, ширм, жалюзі тощо. Раціональний режим робочого часу передбачає: а) дотримання правильного в психофізіологічному відношенні режиму робочого часу - робочого року (щорічні відпустки), тижня (щотижневі дні відпочинку) і, особливо, робочого дня [30, с. 49]. Найбільш плідним є ранковий пояс (з 8 до 15 год.); максимальна працездатність відрізняє період з 10 до 13 год.; потім - пообідній (з 16 до 19 год.) та вечірній (з 20 до 22 год.). Ступінь уваги та ефективність запамятовування змінюється в бік зниження та уповільнення до кінця кожного поясу. Тому зранку слід виконувати найбільш складну теоретичну роботу, аналізувати та узагальнювати експериментальні дані; б) використання різних форм активного відпочинку в робочий та позаробочий час. Для працівників розумової праці важливо, щоб відпочивала центральна нервова система та органи чуття. Мозок краще відпочиває, коли немає зовнішніх подразників, тобто коли людина спить. Гігієна сну вимагає лягати та пробуджуватись в суворо визначений час; припиняти напружену розумову працю не пізніше, ніж за 1,5-2 год. до сну. Для активного відпочинку при розумовій праці необхідне фізичне навантаження, оскільки розумова праця майже повністю виключає фізичне напруження. Гімнастика зранку, ходіння пішки, обовязкові прогулянки перед сном, фізкультпаузи протягом робочого дня покликані відігравати значну роль у боротьбі із втомою при розумовій праці; в) дотримання індивідуально вибраного ритму, тобто однакового темпу і напруженості роботи. Науковець сам обирає ритм своєї роботи: визначає її початок, кінець, перерву на обід, тощо. Через кожні 1-1,5 год. роботи слід робити перерви на 10-15 хв., а після 3-4 год. роботи - на 0,5-1год.; г) раціональне чергування різнохарактерних робіт: тяжкої розумової праці (читання) з легкою (переписування), творчої і стандартної, повязаної з рухом або виконуваної в непорушному стані, вимагаючої напруги зору або надаючої очам відпочинок; д) чергування в кожній роботі при можливості різнорідних процесів (говорити, читати, слухати, дивитись, писати та ін.) [37, с. 103-104]. Систематичність передбачає дотримання єдиної методики та техніки при виконанні однорідних робіт, використання єдиної термінології, єдність форм при викладенні однорідного Матеріалу і єдність стилю, одноманіття прийомів оформлення систематичної роботи. Основні правила систематичної роботи наступні: не працювати без плану; перш ніж стати до роботи, розрахувати свої сили і час; попередньо підготувати все необхідне для виконання роботи, розвантажити себе від дрібних справ - вони відволікають увагу; складну роботу робити перед простою, тяжку перед легкою, творчу перед механічною, неприємну перед привабливою; поки не закінчена одна справа, не починати без необхідності іншу; постійно контролювати свою роботу та вчасно вносити потрібні виправлення; займаючись будь-яким питанням, бачити не тільки проміжкову, але і кінцеву мету. Послідовності необхідно дотримуватися як в межах кожної окремої наукової праці, так і протягом всього творчого життя. Необхідно привчити себе до послідовності в накопиченні знань. Перш ніж перейти до дослідження, треба добре вивчити всю теорію та практику питання, розроблені попередниками. Самодисципліна включає в себе не лише дотримання трудового режиму та графіку робіт, але й дисципліну думки: під час роботи важливо зосередитись, не відволікатись, не відступати від логічного розвитку ідей. Особливо актуальним є дотримання науковцем термінів виконання дослідження.


.2 Рекомендації з підвищення працездатності студентів під час науково-дослідницької праці


Ергономіка - це наука, яка вивчає людину та її діяльність в умовах сучасного виробництва з метою оптимізації умов і процесу праці. Дослідження та розробки ергономіки направлені на створення передумов для розгортання людського потенціалу, що є особливо актуальним для наукової роботи, де вирішальну роль відіграє особа дослідника. Метою ергономічних рекомендацій є підвищення ефективності та якості наукової діяльності, збереження здоров'я та розвиток особистості. Розглянемо основні елементи самоорганізації праці науковця з точки зору вимог ергономіки. Покращення рівня використання наукового потенціалу є важливим напрямом підвищення ефективності науки, яке залежить від організації праці науковців. Необхідність наукової організації творчої праці виникла у звязку з НТП та посиленням потреби в координації і взаємному звязку цілого ряду однорідних за технічним характером процесів колективної праці, коли застарілі методи організації, що ґрунтуються на практичному досвіді окремого дослідження, вже не забезпечують оптимальності творчого процесу.

Наукова праця, як особливий вид пізнавальної діяльності, базується на ряді принципів: творчий підхід, плановість, динамічність, колективність, самоорганізація. Творчий підхід передбачає вивчення та узагальнення досягнень в даній галузі знань, їх критичне осмислення та створення нових концепцій. Він направлений на виробництво нових знань і, зокрема, на пізнання обєктивних законів та тенденцій розвитку явищ, що дозволяють вирішувати нові науково-теоретичні та науково-практичні проблеми. Наукова творчість є надзвичайно складним видом людської діяльності. Досвід свідчить, що не кожен спеціаліст, навіть висококваліфікований, має нахили до виконання наукових досліджень. Ефективність наукової діяльності залежить від моральних, вольових та інших якостей працівника і, особливо, від його інтелектуального рівня [42, с.167].

Плановість в науковій роботі втілюється в різноманітних формах: програмах, попередніх та робочих планах дослідження, індивідуальних планах та графіках виконання робіт. Плануються обсяг робіт, строки їх виконання, підготовка експерименту та ін. Програма дослідження визначає його завдання, загальний зміст та народногосподарське значення, ідею, принципи вирішення завдань, методику, обсяг робіт та строки виконання. Попередній план дослідження є завершальним елементом в процесі конкретизації теми. В ньому передбачаються період виконання робіт, витрати та джерела їх фінансування, очікувані результати дослідження та ефективність, місце впровадження. Робочий план складається після того, як дослідник добре ознайомився з темою, її теоретичною розробкою, вивчив практику, висунув та обґрунтував робочу гіпотезу, перевірка та розвиток якої і складе основний зміст наступної роботи. В робочому плані вказується не лише те, що треба зробити, але і яким шляхом: деталізується виконання роботи на основі розчленування її на етапи, визначаються періоди їх завершення та конкретні виконавці. В процесі роботи план необхідно своєчасно уточнювати. Індивідуальний план розробляється кожним дослідником на ту частину роботи, яка визначена йому в робочому плані. В ньому відображається взаємозвязок робіт, що виконують інші виконавці, визначаються очікувані результати та їх реалізація, строк виконання роботи. Цей план затверджує керівник теми чи її розділу. План дисциплінує виконавця, скеровує його на організовану, систематичну, інтенсивну працю та полегшує контроль за виконанням теми [37, с.71]. Самоорганізація праці - це комплекс заходів соціологічного та психофізіологічного характеру, які здійснюються самим науковцем для забезпечення системи і порядку в роботі. В звязку з тим, що дослідження економічних процесів повязані з обробкою значних масивів цифрової інформації, дослідник повинен виробити в собі такі риси характеру, як зосередженість, уважність, аналітичність мислення, що дозволяє критично оцінювати результати виконаних розрахунків. Основними елементами самоорганізації праці є організація робочого місця і зони, режим робочого часу, систематичність, послідовність, дисципліна праці, використання засобів механізації та автоматизації допоміжних операцій, самостійність, самопідготовка, самопланування та самонормування, саморегулювання, самооблік, самообмеження, самокритика, самоконтроль. Використання засобів механізації та автоматизації допоміжних операцій дає можливість прискорити наукову працю, полегшити, зробити більш продуктивною.

До технічних засобів та пристосувань, що повязані з розумовою працею відносять: обчислювальну техніку (мікрокалькулятори), засоби для копіювання та розмноження матеріалів (друкарські машинки, ротатори, ксерокси, сканери і т.п.), засоби для механізації операцій накопичення наукової інформації (кіноапарати, фотоапарати), засоби для демонстрації інформаційних матеріалів та читання мікрофільмів (діапроектори, епідіоскопи, апаратура для мікрофільмування та читання мікрофільмів), апарати для запису та відновлення звуку (магнітофони, диктофони, посилювачі звуків тощо). В сучасних умовах ускладнення досліджуваних явищ все більше науковців віддають перевагу персональним ЕОМ, які дозволяють автоматизувати цілий комплекс допоміжних операцій.


.3 Особиста безпека в умовах надзвичайної ситуації


Під надзвичайною ситуацією розуміють порушення нормальних умов життя і діяльності людей, об'єктів або територій унаслідок аварій, катастроф, стихійних лих або інших чинників, що спричинили або можуть спричинити загибель людей та значні матеріальні втрати.

За масштабами надзвичайні ситуації поділяють на:- загальнодержавного рівня;- регіонального рівня;- місцевого рівня;- об'єктового рівня [6, с.176]. Залежно від причин виникнення, фізичної сутності та впливу на навколишнє середовище надзвичайні ситуації бувають природного, техногенного, соціально-політичного та воєнного характеру.

На території України джерелами таких надзвичайних ситуацій переважно бувають стихійні лиха, порушення технологічних процесів, вихід їх з під контролю людей тощо.

Це вимагає від владних структур усіх рівнів розробки та здійснення широкого комплексу заходів щодо реалізації державної політики у сфері забезпечення безпеки і захисту населення. Засоби індивідуального захисту поділяють на засоби індивідуального захисту органів дихання та засоби індивідуального захисту шкіри. За принципом захисної дії засоби індивідуального захисту органів дихання поділяють на фільтруючі та ізолюючі. До засобів індивідуального захисту органів дихання фільтруючого типу відносять фільтруючі протигази, респіратори, ватно-марлеві пов'язки. Фільтруючі протигази призначені для захисту органів дихання, очей та обличчя від отруйних і радіоактивних речовин та бактеріальних засобів. Принцип дії фільтруючого протигаза ґрунтується на ізоляції органів дихання від забрудненого навколишнього середовища й очищення повітря, що вдихається, від токсичних аерозолів і парів у фільтруючо-поглинаючій системі. Протигаз складається із шолом-маски та фільтруючо-поглинаючої коробки, з'єднаних між собою безпосередньо або за допомогою трубки. Підготовка протигаза до використання починається з вибору необхідного розміру шолом-маски, який визначається за обсягом голови шляхом вимірювання її по лінії, що проходить через маківку, щоки та підборіддя. Перед тим, як одягнути нову шолом-маску, необхідно протерти її чистою або зволоженою ганчіркою 2 % водним розчином формаліну [45, с. 98].

Респіратори використовують для захисту органів дихання від радіоактивного пилу (Р-2), від парів і газів на виробництві із СДОР (РПГ-67, РУ-60, РУ-60МУ). Респіратор Р-2 - це фільтруюча напівмаска з двома клапанами вдихання й одним видихання, носовим кріпленням. Ізолюючі засоби індивідуального захисту органів дихання призначені для захисту органів дихання, обличчя та очей від шкідливих речовин у повітрі в умовах ізоляції органів дихання від навколишнього середовища. До ізолюючих засобів індивідуального захисту органів дихання відносять ізолюючі дихальні апарати типу ІП-4, ІП-5.Ізолюючий дихальний апарат ІП-4 призначений для захисту органів дихання, шкіри, обличчя та очей від речовини будь-якої концентрації, отруйності, сили дії. Принцип дії цього протигазу ґрунтується на виділенні кисню із хімічних речовин при поглинанні вуглекислого газу і вологи, які видихає людина, тобто перетворенні СО2 на О2.Засоби захисту шкіри призначені для захисту тіла людини в умовах зараження місцевості отруйними та радіоактивними речовинами та біологічними засобами, їх також використовують при дегазаційних, дезінфекційних і дезактиваційних роботах. До засобів захисту шкіри відносять:- загальновійськовий захисний комплект (ЗЗК);- легкий захисний костюм (Л-1);- інші засоби [34, с.154-155]. Санітарно-гігієнічні норми передбачають дотримання правил особистої гігієни, а також санітарний контроль за районами проживання людей, продуктів харчування, джерел води. Спеціально-профілактичні заходи застосування протирадіаційних препаратів для зміцнення імунної системи людини у разі впливу іонізуючого випромінювання, отруйних та сильнодіючих отруйних речовин. Одним із основних засобів захисту населення при надзвичайних обставинах у мирний та воєнний час є укриття людей у захисних спорудах, розташованих за місцем проживання, роботи та навчання. Захисні споруди, залежно від захисних властивостей, розподіляють на:- сховища;- протирадіаційні укриття (ПРУ);- простіші укриття [6, с.179]. Наприкінці минулого і початку ХХІ століття проблема гарантування і підвищення безпеки у разі виникнення надзвичайних ситуацій стає однією з важливих соціально-політичних, економічних, соціально-демографічних та екологічних проблем. Ризик виникнення різного роду небезпек на території України залишається високим. Зростає масштабність наслідків аварій, катастроф і стихійних лих, що створює проблему запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, ліквідації або мінімізації їх наслідків. Останніми роками зусиллями органів виконавчої влади, наукових установ розроблено і прийнято низку законодавчих і нормативно-правових актів, які регулюють діяльність у сфері запобігання і ліквідації надзвичайних ситуацій, нагромаджено значний Досвід у проведенні заходів з попередження аварій, катастроф і стихійного лиха та ліквідації їх наслідків, створена наукова база протидії цим негативним явищам. Проблема збереження життєдіяльності людини має глобальний характер, тому кожна людина повинна зробити свій внесок у її вирішення як заради сьогоднішнього суспільства, так і для добробуту прийдешніх поколінь.


ВИСНОВКИ


У дипломному дослідженні ми намагалися проаналізувати «чотирирічний план» підготовки Німеччини до війни з різних сторін, не обмежуючись вивченням окремих етапів його реалізації.

Після Першої світової війни в Німеччині була проголошена республіка. Але вона могла стати справжньою демократичною республікою тільки в тому випадку, якби її уряд зломив владу великих промисловців і юнкерства та вигнав їх представників з усіх ланок державного апарату, розгромив пангерманізм, провів глибокі соціальні перетворення, в тому числі націоналізацію власності великих промисловців і земельну реформу.

Ідеї Адольфа Гітлера про автаркію, завоюванні «життєвого простору» на Сході були викладені в книзі «Mein Kampf» у 1925 р., але на початку 1920-х рр. знайшли мало відгуків. Альберт Шпеєр писав, що навіть після першого тиражу книги ніхто з великих керівників партії не знайшов часу її прочитати, варто сказати, що продажі книги почали приносити прибуток А.Гітлеру тільки після того, як він прийшов до влади. Саме підтримка фінансово-промислових груп допомогла його партії отримати довіру та голоси мільйонів людей, самому прийти до влади та почати втілювати свої ідеї в життя, так як вони були дуже близькі промисловцям.

Конкретні ідеї з реалізації «чотирирічного плану» виникли восени 1935 р. У цей час А.Гітлер висуває принципи досягнення державою автаркії за допомогою «чотирирічного плану», тобто самозабезпечення країни. На з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі того ж року, А.Гітлер проголосив необхідність домогтися незалежності фашистської Німеччини від постачань бензину і каучуку і зменшити загальний обсяг імпорту в країну. Складався одночасно і сам проект плану.

Початком реалізації «чотирирічного плану» прийнято вважати 1936 р. 8 вересня 1936 р. на черговому з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі Гітлер публічно повідомив про «чотирирічний план», підкреслив, що його реалізація потребуватиме нових, більших жертв від народних мас країни. Маловивченим в «чотирирічному плані» було питання про керівника. Однак нам вдалося розкрити його в роботі. Спочатку кандидатура Германа Герінга не зв'язувалася з посадою «головного уповноваженого з питань «чотирирічного плану»: А.Гітлер до останнього сумнівався кого він призначить на цю посаду та вибирав між трьома людьми: Р. Гессом, Я. Шахтом і Г.Герінгом.

У дослідженні дається відповідь, чому їм не став Я.Шахт, який до офіційного початку проведення плану в життя, два роки розробляв перший «чотирирічний план» 1934 р. і суттєво допоміг фюреру стабілізувати економіку Німеччини. Маючи власну думку та блискучу економічну освіту, він представляв загрозу для «всеохоплюючого» авторитета А.Гітлера. У період революції 1918-1919 рр., за допомогою іноземного капіталу, німецькі монополісти не тільки зберегли свою економічну владу, але ще більш зміцнили її. Англія відкрито проводила в Німеччині таку політику, яка повинна була зберегти Німеччину як сильного антипода Франції та потенційного противника Радянського Союзу. У 1924 р. американці вклали в німецьку промисловість не менше 63 млрд. марок. Саме в цю пору остаточно сформувалися такі гігантські трести як «І.Г. Фарбеніндустрі » (1925 р.) і Сталевий трест (1926 р.), які досягли піку свого розвитку в період «чотирирічного плану».

Німецькі промисловці почали відкрито виступати на користь ревізії східних кордонів Німеччини, а голова тресту «І.Г.Фарбеніндустрі» Карл Дуісберг у 1931 р. виголосив відому промову, в якій вимагав створення (під німецьким керівництвом ) економічного блоку, що тягнеться від Одеси до Бордо. Г.Брюнинг, якого висунули представники великої німецької буржуазії на пост канцлера зміг відкрити А. Гітлеру шлях до влади. 22 січня 1932 р. в Дюссельфорфі зібралися на конференцію німецькі великі промисловці. Саме тоді Ф.Тіссен представив цьому «вибраному суспільству» Адольфа Гітлера. В роботі ми хотіли переконливо показати, що в гітлерівській Німеччині так зване державне керівництво економікою, фактично здійснювалося представниками німецького монополістичного капіталу в своїх інтересах. Можна чітко простежити зв'язок між планами А.Гітлера та прагненнями фінансово-промислових груп взяти владу в свої руки. Так, в роботі докладно розглядається питання про тісні зв'язки А. Гітлера з великими підприємцями напередодні 1933 р., їх фінансова підтримка, в обмін на те, що їм вдасться після приходу його до влади втілювати і свої плани в життя, працюючи з ним у взаємозв'язку. Такі імена, як Е. фон Кірдорф, Г. Штіннес, Ф.Тісен, К. Бюхер, Герман Шміц, Г.Крупп , А.Феглер, Ф.Флік , К. фон Шредер, зустрічаються протягом всієї роботи. Відомо, що ці представники німецького фінансового капіталу зіграли в німецькій історії першої половини XX століття фатальну роль. Та й після Першої світової війни лідери рейнсько-вестфальських концернів не втратили свого впливу на політичне життя країни. Всі вони так чи інакше стали фінансово підтримувати націонал-соціалістичну партію А.Гітлера та виводити її у владу. Потім брати участь і в реалізації підсумкової мети підготовки Німеччини до війни - «чотирирічного плану».

У дипломному дослідженні ми продемонстрували, що барони німецької важкої індустрії і німецького банківського капіталу, так само, як і представники гучних аристократичних німецьких прізвищ, грали в Німеччині вирішальну роль у визначенні політики та економіки протягом 30-х рр. Важливу роль відігравав розподіл урядових посад після приходу А.Гітлера до влади в 1933 р. між великими промисловцями. Абсолютно справедливе твердження історика Альберта Нордена у книзі «Уроки німецької історії»: «Для всякої військової економіки характерно регулювання її державою. Але нікому в голову не прийде розглядати втручання уряду Сполучених Штатів під час Другої світової війни в їх економіку як антикапіталістичний процес.

Урядове втручання в економіку завжди неминуче призводить в країнах монополістичного капіталу до посилення влади цього капіталу. У нацистському рейху це проявилося так різко , що тільки дурні не змогли цього зрозуміти» [47, с.197]. Вже наприкінці 1920-х рр. активно розпочався процес зрощування представників німецького монополістичного капіталу з верхівкою націонал-соціалістичної партії. У той час, як великі капіталісти ставали керівниками імперських та господарських груп, представники націонал-соціалістичної партії включались до складу наглядових рад німецьких монополістичних концернів. Багато хто з керівників націонал-соціалістичної партії незабаром перетворився у великих капіталістів та очолив концерни, які своєю могутністю могли посперечатися з представниками старого монополістичного капіталу. Проте, протягом існування гітлерівського режиму між цими двома групами, всупереч твердженням англо-американської пропаганди, ніколи не виникало жодних розбіжностей.

Найбільшим з цих нових концернів був, по-перше, концерн Г.Герінга, який розбагатів завдяки грабункам в Австрії, Чехословаччини і т.д. Сам Герінг і його наближені не гребували ніякими засобами, якщо останні сприяли їх особистому збагаченню. Відомо, що Г.Герінг отримав хабар у розмірі 7 млн. марок від німецького тютюнового монополіста Реємстма. В обмін Г.Герінг надав йому контроль над усім німецьким судноплавством. У наглядовій раді концерну Герінга засідали представники старого монополістичного капіталу - Плейгер, Пенсген, а також представники німецької аристократії: принц Гогенлое-Лангенбурга, герцог Саксен-Кобургський. У найбільших капіталістів перетворилися також Геббельс, Гіммлер, Ріббентроп. Що стосується Макса Амана, керівника гітлерівського видавництва «Еер», то він, фактично, тримав у своїх руках контроль над всією книжковою продукцією. Його стан обчислювалася мільярдами марок.

Можливо, після нашого дослідження складеться враження, що виникнення великих монополій та допущення їх до регулювання економіки, завжди призводить до тяжких наслідків для держави та її громадян. Але варто відзначити той факт, що монополії, завдяки високому рівню зосередження економічних ресурсів, створюють можливості для прискорення технічного прогресу. На прикладі Німеччини цей розвиток простежується дуже вдало: досить швидке моделювання нової військової техніки, хімічної промисловості. Проте можливості монополій реалізуються в тих випадках, коли таке прискорення сприяє вилучення монопольно-високих прибутків, звідси відставання в легкій промисловості, і зростання ролі важкої. А.Гітлер хотів завоювання «життєвого простору» на Сході, отже, отримували державну підтримку і замовлення важкі галузі промисловості, які в свою чергу могли дозволити собі фінансування нових розробок озброєння.

Йозеф Шум Петер та інші економісти доводили, що великі фірми , які володіють значною владою, - це бажане явище в економіці, оскільки вони прискорюють технічні зміни, фірми мають монопольну владу, можуть витрачати свої прибутки на дослідження, щоб захистити чи зміцнити свою монопольну владу. Займаючись дослідженнями, вони забезпечують вигоди, як собі, так і суспільству в цілому. Але переконливих доказів того, що монополії відіграють особливо важливу роль у прискоренні технічного прогресу, немає, оскільки монополії можуть затримати розвиток технічного прогресу, якщо він загрожує їх прибутку.

Монополії є складовою частиною будь-якої розвиненої держави. Від їх діяльності залежать всі сфери життєдіяльності суспільства: політична, економічна, соціальна. Від них залежить положення в суспільстві, так як настрій людей безпосередньо пов'язаний з їх матеріальним забезпеченням: зарплатою, виплатою допомоги, наданням послуг, а все це може бути тільки при добре працюючій економіці, складовою частиною якої є великі монополії, що дають основну частину доходів. Бюджет будь-якої країни повністю залежить від монополій. Вони є головною складовою частиною економіки, її стрижнем. Основні монополії об'єднуються в корпорації, в яких форма бізнесу виключає участь у ньому конкретних осіб, що ним володіють. Це «юридичні» особи, які можуть купувати ресурси, володіти активами, виробляти та передавати продукцію, брати в борг, надавати кредити, пред'являти позов і виступати в суді відповідачем, виконувати інші функції, як будь-яке інше підприємство. Корпорації привертають грошовий капітал через продаж своїх акцій та облігацій через ринок цінних паперів, вони об'єднують в загальний фонд всі фінансові ресурси величезного числа окремих осіб. Значення таких корпорацій в економіці важко переоцінити. Вони відіграють вирішальну роль у наповненні бюджету, а значить, впливають на життя країни в цілому. Але слід строго регулювати їх діяльність та запобігати знаходження в одних руках важливих галузей важкої або легкої промисловості, щоб уникнути застою та виникнення непередбачених ситуацій, на які уряд країни буде не в силах впливати. Одним із головних правил благополучного існування держави є не допущення, того, щоб економіка управлялася монополіями; неминучий зв'язок з урядом країни, вплив представників великого капіталу на чиновників, в результаті все це призведе до катастрофічних наслідків, які трапилися при режимі А.Гітлера.

У роботі висвітлюється виникнення низки пов'язаних з «чотирирічним планом» проблем, зокрема, сировинна проблема, посилення експлуатації, погіршення продовольчого постачання, розширення мережі трудових і концентраційних таборів. Уряд А.Гітлера почав, безпосередньо, готуватися до війни з другої половини 1936 року, однак, реальні дії та укази про реалізацію завдань, поставлених «чотирирічним планом » почали вступати в силу тільки в 1937 р. Це пояснювалося організаційними моментами втілення в життя плану на самому його початку. Думки про результати підготовки Німеччини до війни різні. Однак, ми дотримуємося наступного твердження про те, що кількість військової техніки та боєприпасів була достатня, щоб здійснити короткочасну війну.

Матеріал, викладений у дослідженні, дозволяє відповісти ще на одне питання, чому А.Гітлер почав не відразу готувати країну до війни вже в 1933 р. Це може пояснюватися тим, що в момент, коли він прийшов до влади, країна перебувала в критичному положенні, та його ідеї з приводу завоювання «життєвого простору» на Сході відсунулися на кілька років. Складно дати точну відповідь, чому А. Гітлер так поспішав з підготовкою до війни та її початком. По суті військове виробництво досягло піку тільки в 1939-1940 рр., Німеччина не могла бути повністю готова до ведення тривалої війни за період «чотирирічного плану», а бліцкриг - це великий ризик.

Аналіз економічного аспекту за період 1936-1940 рр. дозволяє припустити, що величезні борги Німеччини та постійний поспіх з боку великих монополій штовхали А.Гітлера діяти більш швидко, поки країна знову не занурилась у кризу.

Характеристика «чотирирічного плану» говорить про те, що на початку будь-якого плану, здійснюваного країною, стоять, здавалося б, нездійсненні завдання. Введення подібних програм дозволяє, насамперед, підняти престиж глави держави і країни в цілому, отримати довіру серед громадян, яка ґрунтується на впевненості в лідері, якщо він ставить такі завдання, то упевнений в їх здійсненності. А на той момент заручиться підтримкою і довірою громадян, побудувати для них безхмарне майбутнє було однією з цілей, які А.Гітлер ставив у проведенні своєї політики. Здійснення «чотирирічного плану» демонструє, що поспіх в ході реалізацій таких планів згубний; економіка не може забезпечити виконання всіх численних завдань, але цілком здатна мобілізувати всі галузі, задіяні в ході виконання плану та привести до результатів. Аналіз «чотирирічного плану» нацистської Німеччини, не може не викликати аналогії з «п'ятирічками», проведеними СРСР, і звідси назріває питання про ефективність планової економіки. В обох країнах, з тієї та іншої сторони був тоталітаризм, репресії, табори, жертви. Але з іншого боку, у СРСР був один повноцінний лідер, який не залежав від чийогось впливу. А.Гітлер не міг покладатися повноцінно на свою думку, наприклад, в галузі економіки, якою фактично управляли великі монополії та диктували йому свої умови. Не дивлячись на багато негативних сторін двох режимів, варто завжди пам'ятати, що саме агресивні, загарбницькі дії Німеччини призвели до Другої світової війни та десяткам мільйонів жертв.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


Джерела

. Безработица в Германии (1933-1939 гг.): Сборник документов и материалов по истории Германии / [ Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 384 с.

. Ганфштенгль Э. Гитлер. Утраченные годы. Воспоминания сподвижника фюрера / Эдуард Ганфштенгль. - М.: Центрполиграф, 2007. - 336 с.

3. Гитлер А. Моя Борьба / Адольф Гитлер. - Ростов-на-Дону : ИТФ «Т-Око», 1996. - 278 с.

4. Десять крупнейших фирм Германии (конец XIX века): Сборник документов и материалов по истории Германии / [Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 283 с.

. Дитрих О. Двенадцать лет с Гитлером. Воспоминания имперского руководителя прессы. 1933-1945 / Олаф Дитрих. - М.: Центрполиграф, 2007. - 320 с.

. Закон України «Про правові засади цивільного захисту». Збірник нормативних документів з безпеки життєдіяльності. / [ Під редакцією М.В. Васильчука ]. - К.: Генеза, - 2004. - 480 с.

. Меморандум Гитлера о четырехлетнем плане (лето 1936 г.): Документы и материалы кануна Второй мировой войны 1937-1939 гг. - М.: Политиздат, 1981. - 327 с.

. Нюрнбергский процесс : Сборник материалов. - М.: Государственное издательство юридической литературы, 1994. - 818 с.

. «О Немецком трудовом фронте» (ДАФ) (24 октября 1934г.) : Сборник документов и материалов по истории Германии / [Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 378 с.

10. Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Герман Пикер. - Смоленск : Русич, 1993. - 304 с.

11. Подготовка и развертывание нацистской агрессии в Европе 1933-1941 гг. Банкротство стратегии германского фашизма. Исторические очерки. Документы и матералы. В 2 т. / [Под редакцией В.И. Дашичева]. - М.: Наука. - Т. 1. - 1983. - 312 с.

. Программа («25 пунктов») Национал-социалистической немецкой рабочей партии (НСДАП, 24 февраля 1920г.) : Сборник документов и материалов по истории Германии / [Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 344 с.

. Продолжительность рабочей недели в Германии в XIX-XX вв.». Диаграмма. История Германии XX века в новом измерении: источники, статистика, художественные документы / [Составитель И. А. Бюлов]. - М.: ОЛМА, 2008. - 69 с.

. Расходы на вооружения в Третьем рейхе (1934-1943 гг.). Сборник документов и материалов по истории Германии. / [Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 403 с.

. Речь Германа Геринга о четырехлетнем плане (28 октября 1936 г.). Сборник документов и материалов по истории Германии / [Под редакцией Б.В. Бонвеча]. - М.: КДУ, 2008. - 384 с.

16. Раушинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны / Герман Раушинг. - М. : Миф, 1993. - 243 с.

17. Редер Э. Гросс-адмирал. Воспоминания командующего ВМФ Третьего рейха 1935-1943 гг. / Эрих Редер. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. - 350 с.

. Тиссен Ф. Я заплатил Гитлеру. Исповедь немецкого магната.1939-1945 / Ф. Тиссен. - М.: Миф, 2008. - 136 с.

. Ханфштагль Э. Мой друг Адольф, мой враг Гитлер / Э. Ханфштагль. - М.: КДУ, 2006. - 376 с.

. Шахт Я. Главный финансист Третьего рейха. Признания старого лиса. 1923-1948 гг. / Я. Шахт. - М.: Центрополиграф, 2011. - 511 с.

21. Шпеер А. Воспоминания / Альберт Шпеер. - М.: Русич, 1997. - 222 с.

Література

. Аренд Х.А. Источники тоталитаризма / Христофор Альбертович Аренд. - М.: Центр Ком, 1996. - 200 с.

. Безыменский А.И. Разгаданные загадки Третьего рейха / Александр Ильич Безыменский. - М.: Русич, 1995. - 234 с.

. Богаров Л.В. Слуги дьявола. Антихристианская сущность Третьего рейха / Л. В. Богаров, И. Г. Чернышов. - М.: Наука, 1995. - 176 с.

. Ватлин А.Ю. Германия в XX веке / Aлександр Юрьевич Ватлин. - М.: Наука, 2002. - 336 с.

. Галактионов Ю.В.История Германии . От создания Германской империи до начала XXI века / Юрий Викторович Галактионов. - М.: Издательство Москва, 2008. - 592 с.

. Гарджиев К.С. Введение в политическую науку / Константин Семенович Гарджиев. - М.: Логос, 1997. - 259 с.

. Галкин А.А. Германский фашизм / Александр Александрович Галкин. - М.: Наука, 1999. - 284 с.

. Галкин А.А. О германском фашизме / Александр Александрович Галкин. - М.: Наука, 1993. - 281 с.

30. Джигирей В.С. Безпека життєдіяльності / Василь Степанович Джигирей. - Львів: Афіша, 2000. - 230 с.

31. Ермаков А.М. Женская «трудовая повинность» в нацистской Германии (1933-1939 гг.) / Александр Михайлович Ермаков. - М.: Логос, 1999. - 267 с.

. Желев Ж.К. Фашизм: тоталитарное государство / Ж.К. Желев. - М.: Мысль, 1991. - 280 с.

. Залесский К.А. Кто был кто в третьем рейхе / Анатолий Константинович Залесский. - М.: Наука, 2002. - 503 с.

. Заплатинський В.М. Безпека життєдіяльності / Володимир Миколайович Заплатинський. - К.: КДТЕУ, 2007. - 324 с.

. Иполитов Г. Т. Итоги второй мировой войны. Выводы побеждённых / Григорий Тимофеевич Иполитов. - М .: Полигон, 1998. - 640 с.

. Иполитов Г. Т. История «бизнеса на болезнях» / Григорий Тимофеевич Иполитов. - М .: Полигон, 1998. - 200 с.

. Катренко Л.А. Охорона праці в галузі освіти / Лариса Андріївна Катренко. - Суми : Університецька книга, 2000. - 210 с.

38. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег / Дж. Кейнс. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. - 896 с.

39. Кох-Хиллебрехт М. Homo Гитлер: психограмма диктатора / М. Кох-Хиллебрехт - М.: Попурри, 2003. - 416 с.

. Кульбакин В. Д . Очерки новейшей истории Германии / Владислав Давидович Кульбакин. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1992. - 700 с.

. Кутарев О.Ю. К вопросу о появлении четырехлетнего плана в фашистской Германии / Олег Юрьевич Кутаев. - М.: Миф, 2010. - 278 с.

. Лапін В.М. Людина в екстремальних умовах / Володимир Максимович Лаптін. - К. : 2005. - 290 с.

. Мазер В. Г. Адольф Гитлер. Легенда. Миф. Действительность / Владислав Георгиевич Мазер. - М.: Попурри, 2004. - 496 с.

. Мельников Д.В. Империя смерти. Аппарат насилия в нацист ской Германии 1933-1945 гг. / Д.В. Мельников, Л.И. Чёрная.- М.: Издательство политической литературы, 1998. - 294 с.

45. Миценко І.М. Забезпечення життєдіяльності людини в навколишньому середовищі / Іван Миколайович Миценко. - К.: Основа, 2008. - 340 с.

46. Нольте Э. Фашизм в его эпохе / Эрнст Нольте. - М.: Логос, 2001. - 568 с.

. Норден А. Уроки Германской истории. К вопросу о политической роли финансового капитала и юнкерства / А. Норден. - М.: Наука, 1998. - 295 с.

. Оггер Г. Магнаты…Начало биографии / Герман Оггер. - М.: Прогресс, 1995. - 345 с.

. Опиту Р.А. Фашизм и неофашизм / Р.А. Опиту. - М.: Мысль, 1998. - 301 с.

. Патрушев А.И. Германия в XX веке / Александр Игнатьевич Патрушев. - М.: Дрофа, 2004. - 432 с.

. Проэктор Д.М. Фашизм: путь агрессии и гибели / Д.М. Проэктор. - М.: Наука, 1995. - 232 с.

. Райхшмир П.Ю. Происхождение фашизма / П.Ю. Райхшмир. - М.: Наука, 1991. - 248 с.

. Розанов Г.Л. Германия под властью фашизма (1933-1939 гг.) / Глеб Леонтьевич Розанов. - М.: Наука, 1984. - 520 с.

. Руге Г. М. Как Гитлер пришел к власти / Г.М. Руге. - М.: Наука, 1990. - 298 с.

. Скорцени О. Отто Скорцени и секретные операции Абвера / Отто Скорцени. - М.: Прогресс, 2001. - 324 с.

. Смирнов Г.В. Как ковался германский меч. Промышленный потенциал Третьего рейха / Григорий Валентинович Смирнов. - М.: Яуза, 2006. - 608 с.

. Толланд А.В. Гитлер / А.В. Толланд. - М.: Республика, 1993. - 209 с.

. Толланд А.В. Правда о германских Трудовых лагерях / А.В. Толланд. - М.: Республика, 1990. - 289 с.

. Филатов С. Г. Нюрнбергский урок / Сергей Григорьевич Филатов. - М.: Дрофа, 1996. - 348 с.

. Фрай Н. Государство фюрера. Национал-социалисты у власти: Германия, 1933-1945 / Н. Фрай. - М.: Наука, 2009. - 255 с.

. Ширер У.В. Взлёт и падение Третьего рейха / У.В. Ширер. - М.: Наука, 1991. - 274 с.

. Штрассер О. Гитлер и Я / О. Штрассер. - М.: Логос , 2000. - 231 с.


Теги: Виникнення і розвиток ідей реалізації "чотирирічного плану" підготовки Німеччини до війни  Диплом  История
Просмотров: 32913
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Виникнення і розвиток ідей реалізації "чотирирічного плану" підготовки Німеччини до війни
Назад