Очаків у міжнародних відносинах ХVІІІ ст.

ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Історія фортеці Очаків XVII-XVIII ст. у контексті дослідження суспільних відносин

1.1 Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння

1.2 Фортеця Очаків та військова діяльність І. Мазепи

.3 Військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30-50-х рр. ХVIII ст.

Розділ 2. Очаківські землі у другій половині ХVІІІ ст.

2.1 Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорноморя

2.2 Очаків у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.

2.3.Очаківські землі у російсько-турецьких війнах

Розділ 3. Охорона праці та безпека у надзвичайних ситуаціях

Вступ

.1 Аналіз і оцінка умов праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук

.2 Безпека людини у надзвичайних ситуаціях при масових заворушеннях

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Актуальність теми дослідження визначається необхідністю систематичного вивчення воєнно-стратегічного значення міста-фортеці Очаків у бойових діях російсько-українського протистояння турецькій агресії у XVIII ст. У цій боротьбі важливу роль відіграло українське козацтво. Причому слід зазначити, що в історичній науці висвітлювалися питання більш ранніх періодів історії, коли козацтво виступало самостійним субєктом проти татарсько-турецької експансії. Тема ролі фортеці Очаків у воєнних діях XVIII ст. залишається до кінця не розкритою, особливо аспекти, які стосуються участі українського козацтва в російсько-турецьких війнах та у локальних конфліктах навколо міста-фортеці Очаків. Ні в російській, ні в українській історіографії не проаналізовано взаємозвязок козацького мистецтва ведення бою та російської воєнної тактики, яку розробляли й застосовували в ході російсько-турецьких збройних конфліктів такі видатні полководці свого часу як Б. Мініх, П. Румянцев, не відтворено послідовності розгортання історичних подій навколо фортеці Очаків у XVIII ст.

Крім того, вказана тема актуальна ще й тим, що вона стосується важливих проблем колонізації півдня України, українсько-турецької торгівлі в Північно-Західному Причорноморї, розвитку європейської міжнародної політики в звязку зі «східним питанням», експансією Росії до берегів Чорного моря.

Обєкт дослідження - міжнародні відносини російсько-українсько-турецького протистояння у XVIII ст.

Предмет дослідження - місто-фортеця Очаків у міжнародних відносинах XVIII ст.

Мета дослідження полягає у висвітленні воєнно-стратегічної ролі міста-фортеці Очаків у міжнародних відносинах XVIII ст. Для реалізації мети роботи передбачається вирішення наступних завдань:

-показати місто-фортецю Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння;

-проаналізувати роль фортеці Очаків у військовій діяльності І. Мазепи;

-простежити військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30-50-х рр. ХVIII ст.;

-охарактеризувати Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорноморя;

-висвітлити роль Очакова у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.;

-визначити місце Очакова у російсько-турецьких війнах ХVIII ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1710 до 1791 рр. Нижня мета визначена часом активної експансії Російської імперії до берегів Чорного моря, починаючи з російсько-турецької війни 1710-1713 рр., верхня - приєднанням Криму(1783 р.) і Яським мирним договором (1791 р.).

При цьому, для пояснення певних міжнародних реалій були задіяні більш ранні хронологічні межі, включаючи події XVI-XVII ст.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію очаківського еялету - межиріччя Бугу та Дністра, на якій відбувалися історичні події російсько-українсько-турецького протистояння у XVIII ст. навколо фортеці Очаків.

Методологічні основи дослідження ґрунтуються на загальновживаних науково-дослідницьких принципах обєктивності, пріоритету фактів і загальнолюдських цінностей. Дослідження проводилося з використанням таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, індукція та дедукція. Для досягнення поставленої мети використано наступні методи досліджень, а саме: історико-генетичний, історико-порівняльний, метод історичної реконструкції.

Базовими для досліджуваної проблеми стали принципи історизму та обєктивності. Принцип історизму передбачає реалізацію прагнень дослідника через усвідомлення сутності періоду, що вивчається, показ процесів подій з погляду сучасників, а також їх оцінку з точки зору законів і традицій того часу. Принцип обєктивності вимагає відтворення минулого неупереджено, без конюнктурних перекручень, без «виправлень» колишніх подій для доказу власних субєктивних наукових позицій. Обєктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника. При цьому він не повинен бути нейтральним і має право на обґрунтування своєї позиції. Обєктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні суперечностей, труднощів та проблем, бо саме обєктивність забезпечує науковість.

Цивілізаційний підхід зорієнтував на сприйняття історичного поступу як багатовимірного поліцентричного процесу в рамках єдиної людської цивілізації; врахував широке коло чинників, які впливають на світовий історичний поступ; спростував існування «розвитку людства» у розумінні просування від простого до вищого, складного; дав змогу розглянути розвиток бойового мистецтва характерників у контексті світових аналогів.

Історіографія проблеми. У вітчизняній історіографії простежується чіткий напрямок досліджень українських істориків, повязаний з розглядом подій довкола фортеці Очаків як впливового історичного фактору, що мав певну значимість у середньовічному українському суспільстві для формування та становлення козацького стану.

Українські історики М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Єфименко, Н. Полонська-Василенко [9; 12; 15; 34] акцентували свою увагу на подіях, головним чином, XVI ст. Наслідками їх дослідницьких студій були певні висновки про значний та довготривалий потяг козацтва до освоєння земель Північного Причорноморя, степових територій довкола фортеці Очаків, що знаходилася на перехресті водних шляхів та була «ключем» до виходу у морський простір. У висновках українських істориків простежується думка про місію козацьких походів під фортецю Очаків. Дослідники вважали їх воєнними операціями по захисту українських кордонів та українського народу від турецько-татарської агресії, що виходила з-під стін фортеці Очаків протягом XVI ст.

Видатні українські історики ХІХ - першої половини ХХ ст. Д. Яворницький, М. Костомаров, А. Скальковський, Д. Дорошенко [11; 24; 38; 52] в дослідженнях торкалися козацької воєнної діяльності в районі Очакова, акцентуючи увагу на розвитку воєнної справи запорожців у XVII-XVIII ст. Праці українських істориків є важливими для висвітлення початків традицій козацького воєнного мистецтва, що розвивалися в південних степах в районі міста-фортеці Очаків у часи середньовіччя.

Розглядаючи російську історіографію імперського періоду, необхідно відзначити певну однаковість поглядів істориків, які повязують події навколо міста-фортеці Очаків лише з історією Московської держави та Російської імперії. Проте доробок російських вчених є цікавим, оскільки концентрує в собі великий фактичний матеріал. Аналіз цих праць переконливо свідчить про тривалу участь українського козацтва в подіях в районі фортеці Очаків у XVI-XVII ст.

На сторінках праці видатного російського історика С. Соловйова «История России с древнейших времен» [40] міститься важлива інформація про похід ратних людей Ржевського та козаків під фортецю Очаків у 1556 р. та вплив цього походу на формування козацького стану. Аналіз цієї праці дає підстави зробити висновки, що козацькі походи у другій половині XVI ст. під фортецю Очаків набули міжнародного резонансу й стали важливою військовою традицією, яка суттєво впливала на події українсько-турецького протистояння у ХVIII ст. У праці російського воєнного історика О. Рігельмана [35], висвітлюються окремі воєнні події навколо фортеці Очаків, у яких брало участь козацтво у другій половині ХVІІ-ХVIII ст.

У радянській вітчизняній історіографії тема участі козацтва у воєнних подіях навколо фортеці Очаків у XVIII ст. не могла бути висвітлена повною мірою, оскільки історики працювали в жорстких рамках марксистсько-ленінської ідеології. Тема українсько-турецького протистояння у Північному Причорноморї фрагментарно розглядалася в працях українських істориків В. Голобуцького, О. Апанович. У «Черноморском казачестве» (1956 р.) [6] В. Голобуцького містяться матеріали, присвячені питанням історичної значимості фортеці Очаків для формування козацького стану у другій половині XVIII ст. У своїй праці історик наголошує, що фортеця Очаків та очаківська сторона набули для козацтва певного значення після руйнації Січі у 1775 р., коли значна кількість козаків відійшла до фортеці Очаків, шукаючи порятунку від жорстокої розправи російського уряду. О. Апанович у праці «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (2004 р.) [2] приділила увагу забезпеченню оборони фортеці Очаків з боку моря у липні 1737 р., в якій активну участь брали півтори тисячі козаків на 38 судах. На сторінках книги О. Апанович відзначила участь української сторони в будівельно-ремонтних роботах міста-фортеці Очаків у 1738 р.

У працях діаспорних українських істориків увага приділена діяльності гетьмана І. Мазепи під фортецею Очаків та подіям російсько-турецьких війн XVIII ст. Зокрема в дослідженнях Б. Крупницького, О. Оглоблина [26; 31] наголошується на тому, що військова діяльність гетьмана І. Мазепи навколо фортеці Очаків у 90-х рр. XVII ст. вплинула на формування його особистості як полководця.

У працях сучасних істориків І. Сапожникова та Г. Сапожникової, Р. Шияна [36; 37; 50] висвітлюються питання стану військової боєздатності фортеці, присутності козацтва в окрузі Очакова у 1786-1787 рр., участі козацтва у військовій операції на острові Березань 7 листопада 1788 р. та штурмі фортеці 6 грудня 1788 р. Значним досягнення у дослідженні історії Очакова XVIII ст. є роботи Т. Якубової [53-60].

В українській та російській історіографії ХІХ-ХХІ ст. зроблено чимало в плані дослідження питання російсько-українсько-турецького протистояння в Північному Причорноморї та значення фортеці Очаків у подіях протягом XVI-XVIII ст. Проте, відсутня робота, яка була б спеціально присвячена ролі Очакова у міжнародних відносинах XVIІ-XVIII ст. Тому тема нашої дипломної роботи є актуальною.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при вивченні загальної історії козацтва, його воєнного мистецтва, ролі у боротьбі з татарсько-турецькою агресією, а також при написанні наукових праць і підготовці вузівських спецкурсів з історії міжнародних відносин та зовнішньої політики Східної Європи. Безпосередньо матеріали дослідження можуть бути використані в експозиції військово-історичного музею імені О.В. Суворова в місті Очаків.

Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням. Вона складається зі вступу, трьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел (60 найменувань). Загальний обсяг дипломної роботи становить 80 сторінок.


Розділ 1. Історія фортеці Очаків XVII-XVIII ст. у контексті дослідження суспільних відносин


.1 Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння


Малодослідженою сторінкою історії України є історія унікального історичного міста Очаків. Історія міста-фортеці тісно повязана з історією суспільних відносин в Україні у середньовічний період, а також з історією козацького військового мистецтва. Протягом XVI-XVIII ст. фортеця Очаків була військово-адміністративним центром Османського військового округу Очаківського ейялету турецької території, найближчої до українських земель у XVI-XVIII ст.

Деякі вчені вважають, що на місці сучасного Очакова в І-ІІІ ст. н. е. існувало місто сарматів Алектор. Попередницею Очакова була фортеця Дашів, яку литовський князь Вітовт побудував в 30-х рр. XV ст. під час створення системи замків для укріплення південних кордонів Великого князівства Литовського у Північному Причорноморї: Вітовка (Богоявленське, а нині Корабельний район у м. Миколаєві), Соколиць (біля сучасного м. Вознесенська), Баликлей (при злитті річок Чичиклеї і Південного Бігу), Дашів (нині м. Очаків). Подорожні записки іноземних мандрівників засвідчують, що замки-камяниці в часи Вітовта споруджувалися за місяць силами 12 тис. чоловік і 4 тис. возів з деревиною і камінням за одним планом у пустинних місцях. Але брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації дозволяє відтворити її масштаби та етапи [14, c. 76].

Офіційно побудова фортеці Очаків була повязана з союзом московського князя Івана ІІІ Васильовича (1462-1505 рр.) з татарським ханом Менглі-Гіреєм, якого він намагався використовувати проти Литви. Іван ІІІ вступив у дипломатичні стосунки з Менглі-Гіреєм. У 1491 р. Менглі-Гірей підтвердив перед посланцем московського царя Тимофієм Івановичем Скрябой свій намір діяти разом з московським царем проти Казимира [21, c. 21].

Менглі-Гірей І (1478-1515 рр.) за час панування поширив свою владу далеко поза Крим. Перехід братів та племінників Менглі-Гірея до Литви наприкінці XV ст. посилював побоювання хана щодо стабільності власної влади в Криму та прискорив дії Менглі-Гірея щодо посилення північних кордонів та розбудови фортеці в гирлі Дніпра [30, c. 50-51].

Розбудова фортеці в гирлі Дніпра розпочалася в 1492 р. на місці старої фортеці Дашів, була споруджена фортеця Кара-Кермен (Чорна фортеця). Іван ІІІ у 1492 р. надіслав до Менглі-Гірея російського посла Костянтина Заболоцького, якому вдалося вплинути на кримського хана. Внаслідок переговорів московський князь надав гроші на побудову Очаківської фортеці, а кримський хан у відповідь на цей крок Москви пообіцяв московському послу зробити напад на Литву [21, c. 44].

Проте існує ще одна цікава версія передісторії Очакова, подана Шерером Жан-Бенуа в «Літописі Малоросії…»: «Місто Очаків стоїть при зєднанні Лиману з Чорним морем. Це місто збудував народ, який козаки звуть половцями, оскільки вони полювали диких звірів і селилися на рівнинах. Цей народ, нащадок давніх кимврів і готів, чия мова становила суміш руських, польських та валаських слів, називав себе «узи» й так само іменував Дніпро. Тому турки на великій карті, накресленій року гіджри 1137 р., а нашої ери 1724 р., де подано Чорне море й навколишні землі, називають Дніпро Ози-Зуч, а пост біля малої фортеці Абложа - Орай Мурза, або форт князя народу «узи». Коли росіяни прийшли у ці місця, вони переробили імя генерала Ози Зуч на слово «Очаків», що позначено на турецьких картах як Кааль Ози, тобто фортеця Ози. Понад сто років тому в Очакові оселилися греки. Та, коли турки здобули Константинополь, Очаків так само перейшов до їхніх рук» [49, c. 19].

На початку XVI ст., після смерті Менглі-Гірея і приходу до влади в Криму його сина Магмет-Гірея, Очаків стає резиденцією татарського калчи і другого сина Менглі-Гірея царевича Ахмата Хромого. Всупереч політиці Менглі-Гірея, яка була спрямована на зближення з Литвою, Ахмат Хромий, перебуваючи в Очакові, підтримував тісні звязки з московським царем і нападав на литовські землі. Незважаючи на дружбу Сигізмунда і Магмет-Гірея, Ахмат Хромий писав листи до російського царя, у яких прохав узяти для нього Київ, а за допомогу завоювати Вільну, Гроки і всю Литву [27, c. 19].

Агресивна політика Ахмата Хромого, який розпочав на початку XVI ст. татарські походи на українські землі, послужила причиною відповідних дій проти фортеці українських прикордонних старост, до складу військ яких входило українське козацтво.

У 1516 р. П. Лянцкоронський здійснив вдалий похід на Очаків [9, c. 53-54]. У цьому ж році поблизу Очакова відбулася битва прикордонних військ гетьмана Ружинського з турецько-татарськими військами [19, c. 54]. У 1523 р., скориставшись замішанням серед татарської верхівки, український аристократ Євстафій Дашкевич з загоном, до якого входили українські козаки, вирушив до Очакова і спалив укріплення міста та спустошив Крим [3, c. 68].

Козацькі походи на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. носили характер походів-розвідок. Фортеця була слабо укріпленим військовим обєктом, тому бажанням Менглі-Гірея на початку XVI ст. було зруйнувати її. Татари не мали європейського досвіду оборони фортець, їхнє військо вільно почувало себе в походах на степовому просторі. Слабкий військовий захист фортеці давав підстави українським прикордонним старостам організовувати військові походи на фортецю. У козацькій свідомості створювалася уява про фортецю Очаків, як осередок підвищеної татарської військової загрози для українських земель.

Фортеця Очаків вважалася важливим форпостом Туреччини у Північному Причорноморї, фігурувала як основний обєкт козацьких морських і сухопутних походів. Походи запорожців на Очаків відбувалися у 1607, 1613, 1615, 1626 рр. Серед таких успішних морських рейдів козаків повз Очаків був похід, здійснений під керівництвом П. Конашевича-Сагайдачного у 1614 р., що завершився взяттям турецької фортеці Синоп у 1615 р., коли запорожці на 60 чайках спалили під фортецею турецькі галери, а згодом подолавши Чорне море, досягли Константинополя, пограбувавши його околиці [18, c. 88].

Походи козацтва на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. впливали на формування козацької ментальності. Завдяки цим походам козацтво, як найбільш прогресивна верства українського суспільства, починало усвідомлювати важливість своєї історичної місії захисту українських земель від військової загрози з півдня.

У другій половині XVI ст. турецький уряд, занепокоєний частими нападами прикордонних українських старост на фортецю Очаків, вводить у фортецю турецький гарнізон. Фортеця Очаків стає військово-адміністративним центром Османського військового ейялету - прикордонною провінцією Озю - найближчою до України турецькою прикордонною територією, до якої входили землі між Південним Бугом та Дніпром. За турецькою воєнною доктриною, ейялет не мав чітко визначених кордонів. Його землі повинні були постійно поширюватися. Згідно з географічним описом німецьким дослідником Тунманом Кримського ханства, територія очаківського ейялета співпадала с землями однієї з областей Кримського ханства Західного Ногая [45]. Територія округи фортеці Очаків була заселена татарськими улусами Едисанської орди, яка нараховувала сім тисяч луків. Частина татарів-ногайців знаходилась на службі у адміністрації міста-фортеці Очаків, за що отримувала платню. Можливо припустити, що на початку XVI ст. на території округи фортеці Очаків кочували орди одного з мурз ногайських татарів шаха Ахмата, якій не бажав підкорятися Менглі-Гірею. Шах Ахмат намагався проводити самостійну політику, надсилаючи послів до Литви та Польщі. Очаківській ейялет мав декілька гілок управління - військову, судову, торговельну. Вірогідно, більшість гарнізону фортеці Очаків в XVI ст. складали яничари.

В польському середньовічному трактаті «Справа рицарська» (1569 р.), який зберігається в польському фонді Національної бібліотеки України чмені В. Вернадського, відмічена значимість яничарських корпусів в турецькому війську [57, с. 178-181]. Під час війни султана мали супроводжувати два белербека з корпусом яничарів в 20 тисяч чоловік. Яничари були озброєні луками, аркебузами, сокирами. Старшим воєначальником над гарнізоном яничарів призначався ага. Він мав значний грошовий прибуток від воєнних операцій, в яких брало участь турецьке військо. Взагалі доходи турецьких воєначальників були різні, в залежності від місця служби та військових заслуг. В XVI ст. місто-фортеця Очаків стає центром воєнної загрози, яку несли на українські, польські, литовські території татари-ногайці.

Тісне переплетіння інтересів мусульманського та словянського світів зробило місто-фортецю Очаків важливим центром взаємодій різних культур. Очаків в XVI ст. стає центром тяжіння декількох цивілізацій - мусульманської, східнохристиянської, західної. Татари-ногайці в першій половині XVI ст. посилили воєнні походи з-під стін фортеці Очаків на словянські землі. Тогочасні польські історики вважали першою рицарською справою «боротьбу з татарами». Озброєні луком та шаблею, татари мали свої устави та старших воєначальників над військом. З-під стін фортеці Очаків вони виходили тихо, вкрадаючись непомітно в сусідні території. Для них мало що значили гори, вода річок, болота, ставки. Татарське військо стійко витримувало холод, голод, недосипання в далеких переходах по безмежному степовому простору. Це військо ділилося на окремі загони. Кожен загін при просуванні на місцевості враховував сторону розташування сонця, місяця та подавав про себе звістку окремими знаками. Вдень - це був густий дим, а вночі степовий простір займався полумям. На спустошені міста татари не повертались. Зазвичай вони розташовувались «клином», це був їх військовий звичай. Татарське військо наступало з обозами, супроводжуючи наступ пострілами з луків. Про наближення татар частіше сповіщали птахи та звірі, які мешкали в степах та лісах прикордонних територій. Першою справою прикордонних старост було воєнне стеження за їх поведінкою, яка могла повідомити про наближення ворога. Про наближення татар також сповіщав дим: там, де було татарське військо - в небі над ним завжди була темрява. Розпізнавання знаків наближення татар залежало від оперативності прикордонних старост. Епоха Менглі-Гірея внесла зміни в відносини між мусульманським та словянським світами. Ці відносини стали відносинами сили. Найближчим до фортеці Очаків торговельним центром був середньовічний Білгород [57, с. 178-181].

Чимала частка в торговельних звязках середньовічного Білгорода припадала на південний напрям, що повязував місто з Малою Азією. Турецька торгівля в XIV-XV ст. активно велася через Білгород. З Туреччини імпортувалось понад сто двадцять найменувань товарів - від парчі та шовку з Бурси та кримського вина до ізмирського скла та взуття з Едірне. Натомість вивозили віск, мед, металеві вироби, хутра, збіжжя. Чимала частка експорту йшла транзитом з польських та російських провінцій. Торгівлю вели негоціанти Молдавського князівства, львівські транзитники, італійці, піддані Османського султана - греки, вірмени, мусульмани.

«Кодекси османських законів» Селіма II (1566-1574 рр.) стали продовженням законодавчої роботи багатьох його попередників - султанів, починаючи від Мегмета-Завойовника. Підрозділи Законів складалися з параграфів, більшість з яких присвячена окремим санджакам. Декілька кодексів «Законів» Селіма II застосовувались на тодішніх очаківських землях. Матеріали «Законів» свідчать про те, що обсяги податків на території округи фортеці Очаків були меншими, ніж з інших територій. Можливо, цим заохочувалися переселенці для господарського освоєння османського Північного Причорноморя. Адже в порівнянні з акерманськими землями очаківські були значно менше заселені. В «Законах» відмічається різноманітний асортимент товарів, які різними торговельними шляхами йшли через округу фортеці Очаків. Раби, тканина, риба, алкогольні напої, худоба проходили через такі торговельні операції, як провезення, купівля-продаж, завезення, розпакування та різання. Місця операцій: порт Джанкерман, навколишні очаківські кочовища та степ, Нижнє Подніпровя, Нижнє Побужжя, узбережжя р. Березань та її лиману. Товари перевозились на кораблях, «чайках», чотирьох та двоколісних возах [44, с. 6].

Можливо припустити, що митні збори з рабів в Очакові та Акермані у XVI ст. мали тенденцію до коливання. У часи відсутності полонених з України та Польщі, раби були значно дорожчими за худобу та інші товари. В часи значних та вдалих походів з-під стін фортеці Очаків на словянські території ціна на рабів знижувалася.

Між Очаковом та Білгородом у XVI ст. існували торговельні звязки. Це можливо пояснити тим, що територія округи фортеці Очаків (очаківський санджак) в першій та другій половині XVI ст. була слабо заселеним районом Османської імперії. На цих землях не існувало широко-освоєних господарських просторів. Тому адміністрація фортеці Очаків була зацікавлена в кругообігу товарів, надходженні свіжих капіталів, які поступали в казну міста від работоргівлі та від торгівлі мешканців округи фортеці Очаків з іноземними купцями, які приходили до Очакова, не обминаючи Білгород. Вже на початку XVI ст. в фортеці Очаків складаються традиції работоргівлі.

Характер козацьких походів на Очаків у другій половині XVI ст. змінюється, оскільки вони набувають міжнародного значення. Ними починають цікавитися європейські країни, які складали антиосманську коаліцію, а також Росія [54, c. 299].

В цей час походи козацтва на фортецю Очаків були елементом міжнародної політики українського козацтва, а також стали продовженням війни проти Туреччини на землях північно-західного Причорноморя. Завдяки цим походам козацтво стверджувало себе як вагому військову силу в очах країн Європи, зацікавлених у послабленні Турецької імперії. Взаємодія козацтва із збройними силами Росії під час походу на Очаків у 1556 р., які у другій половині XVI ст. зробили значний крок уперед у модернізації і значною мірою збагатили військовий досвід козацтва.

Продовження війни, яку вело українське козацтво навколо фортеці Очаків тривало до кінця XVI ст. Про це свідчить польський хроніст Мартін Бєльський. Він стверджував, що козаки неодноразово руйнували Очаків, Тягінку, Білгород [54, c. 299].

На початку XVIІ ст. на території Очаківського ейялету велася прикордонна війна, ініціатором якої виступало запорізьке козацтво. Внаслідок економічної та політичної кризи в Туреччині Очаківський ейялет був значно ослаблений. Турецький уряд не міг приділяти значної уваги своїм кордонам у північно-західному Причорноморї. Тому військова адміністрація ейялету значною мірою самостійно брала участь у бойових діях проти козацтва.

Жодна з провідних країн не була зацікавлена у бойових діях у північно-західному Причорноморї. Туреччина вела війну проти Ірану, Польща вела боротьбу проти Московської держави. Росія намагалася поширити свій вплив на Кавказі. Отже можна стверджувати, що прикордонна війна була ініційована запорізьким козацтвом. Ця війна мала вигляд самостійних військових експедицій на суші і водному просторі Дніпра, Дністра, Дунаю і Чорного моря. Вона мала на меті руйнацію міст-фортець Очаківського ейялету та насамперед Очаківської фортеці. Оскільки фортеця мала військово-стратегічне значення і контролювала вихід до Чорного моря, то від її боєздатності залежав результат військових дій козацького флоту під час військово-морських походів. Тому метою прикордонної війни була руйнація фортечних оборонних споруд, постійне послаблення боєздатності фортеці. У 1616 р. розпочалася нова військова кампанія на території Очаківського ейялету. 18 квітня 1616 р. російські посли в Туреччині повідомили Москву, що 12 тисяч козаків ходили під Очаків, і взявши місто, «розорили до основания» [10, c. 91].

Значною мірою мета була досягнута завдяки походам на початку XVIІ ст. Фортеця не змогла контролювати вихід козацького флоту через Дніпровсько-Бузький лиман у море, тому що її боєздатності було нанесено відчутних ударів. Через це фортеця втрачала своє військово-стратегічне значення. Цим можна пояснити значну кількість військово-морських експедицій здійснених козацтвом на територію Малої Азії.

У другій половині XVIІ ст. Очаківська фортеця залишалася осередком військової загрози для українських земель. Б. Хмельницький як видатний політик і полководець свого часу безпосередньо займався організацією військової оборони українських кордонів. Спроби Б. Хмельницького у березні-липні 1654 р. укласти союзний договір з кримськими мурзами та Малим Ногаєм не призвели до успіху, таким чином на південних кордонах виникла загроза татарського вторгнення. Перший крок до налагодження системи оборони був зроблений Б. Хмельницьким. Під контроль був узятий весь степовий кордон. У листах Б. Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича повідомляється про турецько-татарську загрозу з боку Очаківської фортеці. У жовтні 1654 р. Б. Хмельницький відіслав послів до російського уряду з наказом повідомити про загрозу наступу татарських і польських військ на Україну [54, c. 300].

Турецький уряд неодноразово використовував фортецю і прилеглі до неї прикордонні території для збору турецько-татарських збройних сил, які надходили морем з Туреччини, а також суходолом до фортеці Очаків з Криму.

Про таку загрозливу військову ситуацію на російсько-турецькому кордоні у 1654-1657 рр. Б. Хмельницький писав у своїх листах російському цареві Олексію Михайловичу. У цей історичний період козацька розвідка постійно вела стеження за станом, військовою ситуацією навколо фортеці, посилаючи своїх людей до Сілійстрійського паші, та захоплюючи татарських «язиків» у прикордонних територіях. Розуміючи військово-стратегічне значення фортеці Очаків та ступінь військової загрози, яка виходила із земель Очаківського ейялету, Б. Хмельницький застосовував певні військові заходи по захисту українських земель.

У 1655-1656 рр. Б. Хмельницький часто посилав козацькі загони до фортеці Очаків, щоб нейтралізувати дії Туреччини. Ці оборонні заходи призвели до певних позитивних зрушень у міжнародній ситуації. Оскільки Туреччина бачила певну сильну оборонну лінію поблизу своїх кордонів з Очаковом, вона припинила свої військові дії проти України.

Оборонні заходи Б. Хмельницького та дії української дипломатії призвели до того, що наприкінці 1657 р. із Стамбула надійшло повідомлення хану не нападати на українські землі.

У першій половині XVIII ст. Росія розпочинає боротьбу за вихід до Чорного моря. Важливим завданням військової кампанії 1737 р. було зайняти фортецю Очаків. Армія Б. Мініха нараховувала 70 тисяч чоловік, 13 тисяч з яких були запорізькі і донські козаки [54, c. 301].

липня 1737 р. Б. Мініх віддав наказ про штурм фортеці Очаків. Подробиці штурму фортеці описані в джерелах. В одному з них зазначається, що війська Б. Мініха «в шанцах заведенного … мужественно бьючись многое число на плаце положили турков, а те, которые в море повтикали позабивали, тогда и самого главного их командира великого визиря чином сераскира вышедшего с порта на берег гренадеры взяли их к моменту дробной стрельбы войска российского к генерал-фельмаршалу Казму фон Минаху пре проводили». У цей час при фельдмаршалі знаходився «полковник Миргородский, который по турецки умеючи, а также вместе с ним обозный Яков Лизогуб». Вони згідно із джерелом допитували сераскир пашу [54, c. 301].

Таким чином, аналіз історичних фактів свідчить, що протягом XVI ст. навколо фортеці Очаків, на території турецько-татарського прикордоння формується зона стійкого воєнного протистояння між мусульманським та словянським світами, яке мало специфічні особливості розвитку торговельних звязків. Ці звязки поступово перетворювали турецькі фортеці Північного Причорноморя в потужні воєнно-адміністративні центри, які мали значний воєнний та фінансово-економічний потенціал. Тенденція його накопичення зберігалась протягом всього XVI ст. Торговельні звязки, які розвивались навколо турецьких середньовічних міст-фортець Північного Причорноморя, впливали на формування мирних взаємовідносин між мусульманським та словянським світами в короткочасні періоди стабілізації на прикордонних територіях.

Фортеця Очаків у першій половині XVIII ст. була великим військовим обєктом Турецької імперії. Оборонні споруди фортеці, оснащення військового гарнізону відповідало високому європейському рівню військового оборонного мистецтва. Військова кампанія російської армії у 1737 р. навколо Очакова була важливою міжнародною подією, що мала значний резонанс у Європі. В очаківському військовому поході козаки брали участь у найважливіших військових операціях - військова розвідка, стримування військових нападів турок і татар, штурм фортеці, затримання сераскир паші, військові набіги по Дністру до Бендер, військово-морські розвідки на Кримських островах. Це значно збагатило військовий досвід козацтва та піднесло рівень його військового мистецтва.


1.2 Фортеця Очаків та військова діяльність І. Мазепи


Походами на Очаків козацтво відкривало для себе шлях до Європи. Гетьман І. Мазепа розумів військово-стратегічне значення фортеці Очаків, приділяв їй особливу увагу в своїй військовій діяльності. Очаків та Кизикермен гетьман вважав важливими турецько-татарськими військовими обєктами, де козацтву було необхідно захоплювати полонених з метою одержання необхідної інформації для гетьмана.

У березні 1688 р. розпочалася підготовка до походу на Самару для спорудження там міста-фортеці, що мала слугувати базою для бойових дій проти Кримського ханства у 1689 р. Тоді ж відбулися військові наради І. Мазепи у присутності генеральної старшини з воєводами Леонтієм Неплюєвим та Григорієм Косаговим спочатку у Батурині, а потім у Глухові. Пропозиції щодо походу, вироблені на цих нарадах, були відправлені на розгляд у Москву. Воєводи покинули Глухів 25 березня. Звертаючись до В. Голіцина, гетьман просив донести царям план військових дій у наступному році. В листі з Глухова від 26 березня до царствених осіб - Івана, Петра Олексійовичів та Софії - І. Мазепа повідомляв про згадану нараду з воєводами [39, с. 387].

березня І. Мазеп надіслав з Глухова ще одного листа до В. Голіцина з приводу запланованого походу, забезпечення жалуванням мешканців майбутнього міста на Самарі, пограбування української державної скарбниці та про листування з російськими боярами [39, с. 388].

У вересні 1688 р. І. Мазепа розпочав проведення масштабної розвідувальної операції. Вона мала здійснюватися за допомогою купця та торгової людини з Ніжина, які їхали до Константинополя. До них гетьман додав ще двох козаків з Батурина. Крім цього, І. Мазепа збирався направити розвідку до Криму та Кизикермена. В цей же час до Очакова він направляє чотиритисячний загін із завданням стежити за татарами [39, с. 388].

Восени цього ж року за наказом гетьмана лівобережними козаками було здійснено воєнну операцію під Очаковом. З повідомленням про її хід І. Мазепа направив 30 листопада лист до Москви до Івана, Петра та Софії Олексійовичів. У ньому говорилось про воєнні дії лівобережних козаків під Очаковом та про відправлення гетьманських посланців з полоненими до Москви, зазначалось: «Малоросійське військо, прийшовши під Очаків і зрозумівши, що бусурмани, які жили тут, напоготові, так відкрито вдарили на місто вдень, а ворог вийшов на бій у поле. Тоді ж з Божою поміччю, зламавши їх опір і знищивши чимало їх, загнали їх до камяного міста і там протягом цілого дня вели бій безперервно; всі навколишні поганські посади і всі комори, наповнені хлібом, і млини забрали і відігнали їхню худобу, а під кінець все попалили» [60, с. 98].

В цей час татари з угорської землі та з Польщі вели ясир понад рікою Березанню, яка з Дикого поля впадала в Чорне море. Козаки розгромили татар, звільнили полонених і відійшли від Очакова. Другого дня на допомогу татарам прийшов кримський хан із султанами Калгою, Нурадіном та Шінгіреєм, але напасти на козаків не посміли, хоча мали гармати і піхоту.

Під час бою під Очаковом козаки захопили кілька турецьких полонених, але зберегти їх живими не вдалося. До Москви І. Мазепа послав

полковника кінного Григорія Пашковського, полковника наказного переяславського Івана Момуту з товаришами, які були в тому поході. Вони мали представити до Москви пять чоловік волохів, які були взяті під час військової операції. З козацької сторони в цій військовій операції загинуло десять чоловік, було також поранено десять. В листі гетьман зазначав важливу військову особливість цієї битви під Очаковом: козаки витримали сильний гарматний вогонь з турецьких кораблів [39, с. 256].

План військових операцій під Очаковом восени 1688 р. був запропонований І. Мазепі козацьким полковником І. Новицьким. У січні 1689 р. за його успішне виконання гетьман нагородив полковника маєтностями у Лубенському полку.

січня 1689 р. з Глухова І. Мазепа надсилає листа до В. Голіцина про поїздку гетьманського посланця до коронного гетьмана С. Яблоновського. В листі зазначалось, що «як гетьман, так і всі чини радіють з того, що за їх царської найяснішої величності указом … військо у промислах військових під Очаковом побувало, випадок цей гідний всілякої похвали». [60, с. 98].

Отже, козацький похід під Очаків восени 1688 р. був успішною військовою операцією. Козаки І. Мазепи зробили цей похід за наказом царівни Софії. Цей похід мав певний резонанс в Європі, оскільки про нього мали відомості коронний гетьман Польщі С. Яблоновський, а також уряд Німеччини.

Військові заходи І. Мазепи навколо фортеці Очаків у 1688 р. мали на меті одержання розвідувальної інформації з прикордонних найближчих до України земель Очаківського ейялету, а також стримування військової агресії, яка виходила на українські землі з-під стін Очаківської фортеці.

Військові операції навколо фортеці Очаків, які проводились за ініціативою та під контролем гетьмана І. Мазепи, були підготовчим етапом для бойових дій 1689 р. Військова оборонна діяльність І. Мазепи та В. Голіцина знайшла високу оцінку в Європі. Французький історик А. Рамбо зазначав, що вона досягла подвійного ефекту, оскільки сприяла стримуванню турецько-татарської агресії з півдня та досягненню царівною Софією тріумфу в Москві [60, с. 99].

У 1690 р. І. Мазепа продовжує військову діяльність, повязану з охороною південних кордонів від турецько-татарської агресії. 13 лютого від полтавського полковника Ф. Жученка до І. Мазепи приїхали мешканці його полку. Вони повідомили, що бачили концентрацію кримських військ, які мали намір іти на українські міста. Того ж дня І. Мазепа віддав наказ полковнику І. Новицькому іти зі своїм полком до Дніпра, і там, підтримуючи звязок з лубенським полковником, який теж отримав розпорядження про виступ, мати «пильну обережність і готовність воєнну» до відсічі супротивника.

Наступного дня гетьман з українськими частинами, які знаходились при ньому, - стрілецькими, рейтарськими, солдатськими полками, а також Гадяцьким полком та іншими військовими силами збирався вирушити з Гадяча, де перебував на той час, до Дніпра та Миргорода. Татари переправились через Дніпро і направились до Інгульця.

лютого І. Мазепа розпорядився, щоб ці сили, а також Прилуцький, Миргородський полки і частина Гадяцького та кілька охотницьких (найманих) частин пішли на татар та погромили їх. Потім вони здійснили напад на Кизикермен.

І. Мазепа у цей час з українськими та російськими частинами мав намір іти до Дніпра, але йому не вдалося зупинити натиск турецько-татарської агресії. Татарські загони вчинили напад на лівобережні міста України [17, с. 232].

У відповідь на цей похід І. Мазепа посилає загін у прикордонні степові території Очаківського ейялету. У квітні козаки під командуванням І. Ковальчука чисельністю у 70 осіб зустрілися в татарському урочищі Пересип. Про ці події І. Мазепа з Батурина 7 квітня надіслав лист до Івана та Петра Олексійовичів у Москву. В ньому зазначалось, що Іван Ковальчук з товаришами у сімдесят чоловік приїхав до нього в Батурин на початку квітня 1690 р. і привів девять «язиків» з татар. А при тих «язиках» було «багато листів турецьким письмом написані».

І. Мазепа сповіщав, що відправляє ті «язики» та турецькі листи під охороною двадцяти козаків. Він повідомляв, що свідчення на допиті полонених надійно записані. Цю таємну інформацію допитів татарських полонених гетьман надіслав з головним листом до Малоросійського приказу. Також він інформував, що серед побитих татар були знатні аги, які з Криму до хана і дітей його їхали [39, с. 387].

Протягом 1690 р. над Україною нависала загроза турецько-татарського вторгнення з півдня. Тому у червні І. Мазепа, щоб усунути її, планує нанести удар козацькими силами по фортеці Кизикермен та провести рейд на степовому просторі між Бугом та Дністром до фортеці Очаків.

червня гетьман з Батурина надіслав інструкцію полковнику Іллі Новицькому, щоб той разом з полковником Семеном Палієм здійснив напад на Кизикермен, а після повів наступ за Буг і Дністер. В інструкції зазначалось, що полковник Семен Палій з Фастова має намір вийти в поле з військом на дні святих Петра і Павла.

Разом з полковником І. Новицьким в похід повинні були виступити по одній тисячі чоловік з Переяславського та Лубенського полків з двома гарматами. Козацькі полки І. Новицького та С. Палія мали взяти місто приступом, спалити посади, захопити худобу навколо Кизикермена, а також витолочити ріллю. Ця військова операція мусила проходити в нічний час. Гетьман зазначав, що хоча Запоріжжя знаходилось у перемирї з Кримом, але татари не поважали того перемиря, і українських людей біля річки Бугу та ріках польових брали в полон. До полону потрапили також козаки із Запоріжжя. Щоб інформація про похід не потрапила до турецько-татарської сторони, похід мусив проходити тихо, полковникам заборонялось оголошувати про свій намір стороннім людям, вони зобовязані були йти таким трактом, на якому б не тільки запорожці не змогли б їх побачити, але і бусурманська сторона спостерігати. Після того, як військо учинить промисли під Кизикерменем, воно повинно було піти за Буг та за Дністер.

В цей час з Січі для забезпечення промислів мали вийти піхотні ватаги. За царським указом на Запоріжжя були надіслані борошно та грошовий запас. Отже, на думку І. Мазепи, запорожці не повинні були чинити перешкод військам І. Новицького та С. Палія, також він сподівався, що запорожці нададуть їм допомогу [46, с. 200].

Гетьман був впевнений в успіху походу, тому що всі орди з Криму вирушили на допомогу ханові до угорських кордонів, інші пішли до Калги-султана в Білгородщину. Крим залишився в малолюдстві. І. Мазепа допускав, що під час походу кримський хан міг прийти з військом до Переволочної. В такому разі за його наказом війська козаків повинні повернутися на свої старі місця [46, с. 201].

У липні-серпні 1690 р. відбувся великий вдалий похід чотиритисячного козацького війська лівобережних полків та загонів фастівського полковника Семена Палія на Кизикермен - фортецю, розташовану в пониззі Дніпра [42, с. 45].

На початку квітня 1691 р. охотницькі запорізькі козаки, очолювані сотником Юскою та фастівським полковником С. Палієм, зробили ще один вдалий військовий похід на територію Очаківського ейялету. Військова операція розгорнулася в урочищі Пересип за фортецею Очаків.

Козацькі загони напали на татар, що поверталися у Крим з «німецької» війни. Семен Палій повідомив Мазепу, що козаки під Пересипом напали на двох султанів, «котрі йшли з мадярської війни з цісарем християнським», погнали татар шляхом до Очакова, багато положивши «на плацу там», взявши полонених. Останні повідомили, що дізнавшись про поразку під Пересипом, орда з двома султанами, Давлет Киреєм та Бат Киреєм, мала намір піти на українські землі [7, с. 90].

У другій половині квітня І. Мазепа надіслав до Москви повідомлення про козацьку військову операцію біля Пересипу, де козаки взяли багату здобич та декілька полонених, яких прислали до гетьмана. Одного з них, Асмана, він відправив до Москви у супроводі чотирьох козаків на чолі з сотником Юскою. Також в Малоросійський приказ І. Мазепа надіслав листа, в якому сповіщалось про повідомлення полоненого. Асман розповів про воєнні операції, що були здійснені турецькими та кримськими військами проти німців, політичні плани Стамбула і Бахчисарая [42, с. 45].

Можна припустити, що С. Палій у 1691-1692 рр. декілька разів ходив військовими походами під стіни фортеці Очаків. Про ці військові операції докладно доносили І. Мазепі. Змістовним історичним джерелом залишається «Звіт про дипломатичну місію в Крим піддячого Василя Айтемирова. 1692-1695 рр.» Документ був надрукований у книзі «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах». Російський посланець доносить, що Кемал бей говорив, «что между Московским государством и крымским юртом почались о добрих мирних делах пересилки». Зазначено, що під турецькі міста приходили царські військові люди. Приходили козацькі війська під Очаків, «а предводителем у тех войск полковник Палей». У містах ці війська чинили різні розорення туркам і татарам, забираючи в полон прикордонне населенння з турецької сторони. Піддячий Василь Айтеміров відповідав кримській стороні, що на царській службі полковник Палея не служив. Але російський посланець чув, що є такий полковник на стороні польського короля. Кемал бей говорив, що були із С. Палієм знатні полковники гетьманського регименту, імена яких йому відомі. Можна припустити, що походи С. Палія під стіни фортеці Очаків у цей період були відомі українському гетьману і сплановані урядом Російської імперії. Походи С. Палія під фортецю Очаків 1692 р. стали частиною військового протистояння на османо-словянському порубіжні, про яке був добре проінформований український гетьман. Між Османською імперією та Росією вже починав визрівати конфлікт за домінування над територіями Причорноморя, який вирішився лише в кінці XVIII ст. У «Звіті про дипломатичну місію в Крим» також повідомляється про те , що кримські орди приходили під українські міста в 1692 р., роблячи значні розорення [4].

На початку квітня 1692 р. І. Мазепа повідомляв Івана та Петра Олексійовичів, що запорізьке військо постійно «в трудах обертається». За словами гетьмана, як взимку, так і літнім часом козаки бувають безперестанно у військових промислах, постійно відбиваючи татарські набіги. Також козацьке військо постійно перебувало у військових походах під Перекоп, Очаків, Кизикермен, Білгород. Під час цих походів козацькими загонами захоплені татарські полонені, які були відіслані до Москви. За монаршим наказом боярин і воєвода Шереметьєв та гетьман І. Мазепа з українськими та російськими полками у відповідь на татарсько-турецький напад зробили похід з українських прикордонних міст за ріку Буг, під час якого розорили посади Очаківської фортеці, завдавши її мешканцям значних матеріальних збитків. Була захоплена велика кількість полонених та худоби. І. Мазепа мав намір відправити полонених до Москви [41, с. 76].

Черговий похід запорожців на чолі з колишнім кошовим отаманом Федором Степановим, що служили у війську Семена Палія, правобережних козаків та загонів лубенського полковника Леонтія Свічки на Кизикермен відбувся в кінці лютого - на початку березня 1693 р. Ця операція була проведена таємно від Запоріжжя, бо часто військова інформація, яка надходила на Січ, ставала відомою Криму, оскільки тут завжди існували прибічники співробітництва з татарами, і це ставило під загрозу військові плани гетьмана.

В результаті походу на деякий час було зупинено рух татар з Криму суходолом до українських кордонів, вони почали просування до Очакова водним простором. Незважаючи на це, козаки продовжували тримати під військовим контролем турецько-український кордон [41, с. 76].

У березні 1694 р. С. Палій разом із кількома лівобережними полками проводив операції проти Кизикермена, у літку - проти Очакова. А у вересні - - проти буджацьких татар. До С. Палія прихильно ставилися Польща та Москва, сприймаючи його як досвідченого військового фахівця саме з питань військових походів на південь у степи Північного Причорноморя. Військові операції, які проводили І. Мазепа та С. Палій під Очаковом, Кизикерменом і в Буджацьких степах, можна вважати підготовчими заходами для походів Петра I та І. Мазепи на Південь у 1695 і 1696 рр. [26]

У травні 1698 р. розпочався третій Дніпровський похід. 29 травня І. Мазепа з військом, до складу якого входили й козаки Чернігівського полку, прибув на Коломак і, обєднавшись з російським військом, рушив через р. Самару та Кінські Води до Перекопа й став біля Ісламкермена. Було вирішено зміцнити Таванськ та Кизикермен і надіслати 10-тисячний загін до Очакова, але, провівши розвідку, військо повернуло назад. Після наступу турецько-татарських військ козацькі полки відійшли на правий берег Дніпра і, форсувавши ріку 31 липня біля Кодака та залишивши у фортецях залоги і припаси, повернулися додому [5, с. 117].

Таким чином, фортеця Очаків у другій половині XVII ст. була важливим стратегічним пунктом Османської імперії. Місту-фортеці Очаків І. Мазепа приділяв підвищену увагу, залучаючи до військової справи на турецько-татарському прикордонні підлеглих полковників, зокрема С. Палія. У 80-90-х рр. ХVII ст. І. Мазепу як видатного політика та полководця турбувала справа оборони українських кордонів. Тому військова діяльність гетьмана була спрямована на стримування турецько-татарської загрози з боку Очакова. Під час козацьких походів на територію Очаківського ейялету значно вдосконалювалось козацьке військове мистецтво. Запроваджувались такі прийоми війни: відкритий бій на степовому просторі навколо фортеці, захоплення посадів, худоби, хлібних припасів. Військові операції часто проводились під сильним вогнем артилерії з турецьких військових кораблів, які стояли на рейді поблизу Очакова. І. Мазепа розробив військову інструкцію про спільні дії козаків І. Новицького та С. Палія під час походу за Буг.


1.3 Військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30-50-х рр. ХVIII ст.

очаків турецький татарський російський

На початку XVIII ст. Російська держава змінює пріоритети зовнішньої політики. Інтереси уряду Петра I зосередилися головним чином навколо завоювання Балтійського побережжя. Османська імперія і Чорне море відійшли в політиці Росії на другий план. На цей час Османська імперія переживала кризові явища, що позначилося і на її становищі прикордонних територій. Турецькі фортеці, серед них і Очаків, були частково зруйновані і потребували значних ремонтних робіт. Турецький уряд все-таки спромігся зміцнити військово-оборонну боєздатність фортеці Очаків, коли Росія була задіяна у Північній війні. Не випадково після Полтавської битви в 1709 р. гетьман І. Мазепа радив шведському королю Карлу XII відступати саме до фортеці Очаків, вважаючи її достатньо укріпленим у військовому відношенні прикордонним пунктом, де можна знайти надійний захист залишкам шведської армії і українським загонам у її складі. Гетьман безпосередньо займався організацією відступу від Полтави до Очакова козацьких збройних сил у 1709 р. Під його командуванням була проведена переправа через Дніпро. Завдячуючи цьому, збройні сили українців досить швидко і з мінімальними втратами пройшли шлях від Полтави до фортеці Очаків.

Польськомовний фонд Національної бібліотеки України імені В. Вернадського надає історичні джерела та літературу, в яких містяться різні оцінки військовим подіям під фортецею Очаків, де брав участь І. Мазепа в 1709 р. «Памятники Кристофа Завіши» - воєводи мінського (в 1666-1721 рр.) є його мемуарами, в яких автор описує стосунки Карла XII та гетьмана І. Мазепи під час відступу від Полтави до Очакова у 1709 р. Автор зазначає, що король програв баталію під Полтавою в Україні, залишившись з декількома сотнями кінного війська, з І. Мазепою, гетьманом запорозьким, і незначною кількістю генералів. Шведський король з І. Мазепою пішов через прикордонні очаківські степи до Бендер, оточений малою купкою людей. Князь О. Меншиков із 30 тис. воїнів переслідував Левенгаупта й нагнав його аж біля Дніпра [55, с. 171].

Переслідувані царським урядом, проголошенні після «мазепинських подій» 1708-1709 рр. зрадниками, запорожці змушені покинути межі Січі. Частина з них під керівництвом отамана Я. Богуна знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього у 1711 р. утворили неподалік сучасного м. Цюрупинська Херсонської області (в урочищі Олешки, південніше впадіння Інгулу в Дніпро) Олешківську Січ, яка проіснувала до 1728 р. Олешківськім козаки отримали від Османської Туреччини, яка надала їм протекцію, право займатися рибними і звіриними промислами по всіх ріках та урочищах аж до м. Очакова. Однак їм заборонялося «мандрувати» в турецькі області. Олешківська Січ мала володіння «ниже Кизикермена в семи милях имеет свое положение, над речкой Конскою, в рочище Олешка, по сю сторону Днипра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другие запорожцы кочуют куренями по рекам Бугу, по Великому Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которые реки суть по ту сторону Днепра; а по Сю сторону по рекам - же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обеим сторонам, взявших от границы по самой устье Днепра и Бугу; а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многия тысяча людей … » [48, c. 93].

Чергова війна Росії з Туреччиною тривала у 1735-1739 рр. Слід зазначити, що тоді управління козацькою державою здійснювало так зване «Правління гетьманського уряду». Коли восени 1735 р. російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства, у складі армії під командуванням київського генерал-губернатора та начальника Української укріпленої лінії генерал-лейтенанта М. Леонтьєва перебували й лівобережні козацькі полки.

1 жовтня 1735 р. армія виступила від р. Оріль у напрямі на Крим, а 12 жовтня того ж таки року підійшла до Перекопа. Але несподівані сильні морози, падіж коней від нестачі фуражу завадили успішному походу, і 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав військову раду, на якій було вирішено повертатися в Україну [51, с. 26].

Наприкінці 1735 р. російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних дій у Приазовї. Передбачалось нанесення ударів по Азову, який знову опинився в руках турків, і Криму. 12 квітня 1736 р. Росія оголосила війну Туреччині. Козацькі полки, в тому числі й Чернігівський, увійшли до складу Дніпровської армії. 17 травня 1736 р. російська армія підійшла до Перекопа. Козацькі полки за наказом фельдмаршала Б. Мініха мали залишатися у резерві. 20 травня вони відтіснили татарську кінноту від Перекопа, а 22 травня росіяни захопили фортецю Ор-Капи, в якій було розміщено 1000 лівобережних козаків. 25 травня російська армія рушила вглиб Кримського півострова, але через спеку, брак їжі й води просувалася дуже повільно. Татари підпалили степ і постійно непокоїли локальними нападами. 16 червня 1736 р. армія Б. Мініха підійшла до Бахчисарая. Кримський хан відійшов у гори. Але, зруйнувавши Бахчисарай та Султансарай і втративши від хвороб і нестачі води більше третини війська, російська армія повернула назад.

У серпні 1736 р. лівобережні козаки розійшлися по домівках. Проте у січні-лютому 1737 р. татари здійснили набіги на Лівобережжя. Українська укріплена лінія не була для них серйозною перешкодою. Для продовження боротьби з турецько-татарськими військами було сформовано дві армії. До складу армії під командуванням фельдмаршала П. Лассі входило 9000 лівобережних козаків. 30 червня 1737 р. російська армія підійшла до Очакова, і 2 липня його було взято штурмом, однак, за умовами мирного договору він залишився у складі Туреччини. Успішно тривали військові дії й на морі: у 1736 р. було проведено Кінбурнську, а у 1737 р. - Очаківську кампанії, під час яких козаки на човнах контролювали водний простір навколо фортець [5, с. 118].

Потім армія рушила на Бендери, але татари підпалили степ, і, залишившись без корму для коней, Б. Мініх повернув армію в Україну. Згідно з наказом Б. Мініха командуванням Української укріпленої лінії у лютому 1738 р. з метою проведення розвідувальних дій у степ постійно відправлялись партії козаків. При цьому головну військову силу становила кіннота, а піхота забезпечувала сторожову охорону на порубіжному суходолі і частково використовувалася під час походів на чайках, учасники яких здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південного Бугу і Дністра, досягали Дунаю, проникали в район Очакова, Акермен, Бендер. Взимку 1738-1739 рр. лівобережні козацькі полки, в тому числі і Чернігівський, перебували в Усть-Самарську під орудою Б. Мініха для розвідувальної служби [51, с. 37].

Загалом у 1738 р. у російській армії було задіяні 1627 козаків Чернігівського полку. З них 859 входило до складу армії Б. Мініха, 159 знаходилось у фортеці Азов і 609 - на Українській оборонній лінії. Слід відзначити, що того ж таки року Чернігівський полк мав ще додатково вислати 110 козаків, причому у звязку з цим Генеральна військова канцелярія навіть дозволила у випадку відсутності такої кількості козаків спорядити у похід посполитих. У 1739 р. Чернігівський полк виставив 1738 козаків - 800 до армії Б. Мініха і 938 для охорони кордонів. Загалом протягом війни 1735-1739 рр. було задіяні 12179 чернігівських козаків [5, с. 118].

Козацькі зимівники розташовувалися над Бугом і безпосередньо межували з землями, де кочували едисанські татари. Російський уряд надавав значення військовим прикордонним стосункам у районі фортеці Очаків, оскільки від них значною мірою залежало дотримання мирних угод між Росією і Туреччиною. У 40-х рр. XVIII ст. відносини між запорозькими козаками та едисанськими татарами мали досить конфліктний характер, хоча з боку представників військової адміністрації фортеці Очаків робилися спроби взяти їх під контроль. У першій половині 40-х рр. XVIII ст. козаки прикордонних зимівників багато разів нападали на едисанських татар і грабували їхню худобу, майно. З турецько-татарської сторони також нападали на козацькі прикордонні форпости.

У результаті конфліктів між супротивниками на очаківському кордоні наприкінці 40-х рр. XVIII ст. назріло питання про розгляд скарг між турецько-татарською та козацькою сторонами. З цього приводу велися переговори під час засідань Слідчої комісії з квітня по травень 1749 р. у Січі.

У 50-х рр. XVIII ст. локальні конфлікти на кордоні навколо фортеці тривали і російський уряд посилив нагляд за стосунками козацтва та турецько-татарської сторони на очаківському кордоні. Також була посилена діяльність козацької агентури в Очакові. На той час російський уряд вжив заходи по зміцненню російсько-турецького кордону. Зокрема в 1754 р. були встановлені військові караули на Дніпрі, а гетьман К. Разумовський посилив контроль на очаківському кордоні. Згідно з угодою між турецькою та козацькою сторонами козакам заборонялося переправлятися через очаківській кордон без відповідних паспортів [56, с. 11-12].

Таким чином, у 30-ті рр. XVIII ст. Російська імперія активізувала свою експансію в Причорноморї й вступила у війну з Османською імперією (1735-1739 рр.), в ході якої був використаний і досвід воєнного козацького мистецтва. Б. Мініх, видатний російський полководець, зробив його частиною своєї військової стратегії і тактики. Під час Кінбурнської (1736 р.) та Очаківської (1737 р.) кампаній козацькі військові підрозділи на човнах контролювали водний простір навколо турецьких фортець Кінбурн та Очаків, а окремі козаки виконували функції перекладачів, проводили військову розвідку. Козацтво супроводжувало російську армію в південних степах під час її походу під фортецю Очаків, брало участь у штурмі цієї фортеці, а також в операції по захопленню сераскир-паші. Завдяки тісній взаємодії Б. Мініха з козацьким керівництвом Кінбурнська та Очаківська операції були вдало проведені в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Військово-морські операції в гирлі Дніпра та на водному просторі навколо очаківської фортеці під час Кінбурнської операції, а також морські розвідки від Очакова до Криму на чорноморських островах багато в чому сприяли невдалому наступу Туреччини проти російської армії.

У 30-50 рр. XVIII ст. прикордонні сутички між козацькою та турецько-татарською сторонами поблизу фортеці Очаків мали локальний характер, що пояснювалося насамперед певною слабкістю фортеці, відбудованої турецьким урядом лише у 1743 р.


Розділ 2. Очаківські землі у другій половині ХVІІІ ст.


2.1 Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорноморя


До середини XVIII ст. Північне Причорноморя залишалося володінням Кримського ханства, і тільки північні й північно-східні райони входили до складу Запорозької Січі [13, c. 7-10]. Очаків, який був важливим опорним пунктом усіх турецьких володінь від Дніпра і Південного Бугу до Дніпра, відомих в історії під назвою Одеського степу. На той час тут досить жваво розвивалася торгівля. Дніпром і суходолом купці добиралися до Очакова, де продавали бараняче сало, шкіру, рибячий клей, дрова, точильний камінь, а купували сіль, вина, синець, персидський сапян та інші товари [18, c. 615].

Січ була військово-адміністративним центром великого козацького територіально-державного утворення, до складу входили окремі округи, що називалися паланками - це адміністративно-територіальна одиниця для управління певною територією козацьких вольностей. На правому березі Дніпра знаходили три паланки: Інгульська, Кодацька, Бугогардівська. На лівому березі - пять: Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська. Територія паланок не була однаковою: Протовчанська - 4000, Інгульська - 9781, Козацька - 12092, Бугогардівська - 20984 кв. км. Остання на півночі межувала з Річчю Посполитою, а на півдні - з турецькими володіннями, центром яких був Очаків [33, c. 11].

Адміністративно-територіальними центральними паланок були слободи і містечка, які були водночас й оборонними пунктами. Постійно перебував невеликий гарнізон (гард), знаходилися резиденція начальника гарду - полковника та паланкової старшини - наказного полковника, осавула, писаря, підосавула. З 1735 р. центром Бугогардівської паланки був Гард (Гардове, нині Богданівна Доманівського району). Остання виконувала адміністративно-фінансові й військові функції, відала податками і судочинством. У паланках постійно перебували козацькі команди, які забезпечували сторожу порубіжжі. Гард був водночас і митницею, де за переправу платили «мостове». Тут пролягав торговельний шлях, був великий базар, шинок, ремісничі лавки, значні рибні промисли. У центрі Гарду знаходилася похідна церква Пресвятої Богородиці [20, c. 5].

Козаки, що мешкали у зимівниках, називалися сиднями чи гніздюками. Вони приписувалися до одного з 38 куренів, що традиційно зберігалися на Січі. З них складалося поспільство, що забезпечувало продовольством січових козаків. У разі потреби їх залучали до військової служби, як правило, до сторожової і спорудження військових обєктів.

У певні періоди така козацька сторожа функціонувала постійно. Це були спеціальні розїзди, опиралися на укріплені форпости які півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу і Інгульця до їх гирла, а звідти понад Дніпром до Надпоріжжя. Друга лінія їх проходила понад р. Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, що налічували десятки, а то і сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських обєктів. Важливими засобами для забезпечення запорозьких земель від нападів ворога були бекети, споруджені вздовж порубіжжі редути спеціально змонтовані для сигналізації про наближення ворога. Вони були своєрідними заїжджими дворами з капітальними казармами і стайнями, а все дворище обносилося деревяним парканом [20, c. 7-10].

У 1767 р. запорозькі бекети зосереджувалися на 20 постах, які мали 3708 сторожових козаків і серед яких на Миколаївщині - на «Лисій Гірці», урочищі Богдановому - Богдановий поріг (Костянтинівка, нині м. Южноукраїнськ), Секретарка (заставка Секретарка, Кривоозерського району), Синюхін Брід Первомайського району; Кашперо-Миколаївська (Миколаївка) Баштанського району, де проходив кордон між запорозькими й турецькими землями при злиття річок Громоклії та Інгулу у середині XVIII ст.

Прогноївська паланка була заснована у 1735 р. біля соляних (гнилих) озер на Кінбурнському півострові, що і дістали назву «прогної». Запорожці вважають їх своєю власністю. Для захисті промисловиків, що добували сіль та охорони переправи через Бузький і Дніпровський лимани (Микитин перевіз), якою користувалися торговці, прямуючи до Очакова, вони облаштували тут паланки. Особливістю її була відсутність зимівників і торгівлі: на озброєний козацький гарнізон покладалася розвідка за пересуванням кримчаків, оскільки через Кінбурн і Очаків кримський хан тримав звязок з Буджацькою ордою [16, c. 88].

Вагоме місце в економіці запорожців відігравала торгівля. Січовий був центром транзитної торгівлі, де продавалися заморські і європейські товари, що привозилися водними і сухопутними шляхами із Криму, Туреччини, Близького Сходу. Зокрема, з Очакова доставляли рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець, конопляні віжки, башлики, вуздечки, свити, сукно, сапян, шовкові тканини, вино, оливу [16, c. 91].

Розвиток запорозької торгівлі у XVIII ст. був позначений специфічними особливостями та суперечностями у транзитній, зовнішній та внутрішній торгівлі. Вони конкретизувались напрямками торговельних рухів, товарообігом та прибутками, які отримувало Військо Запорозьке.

Найбільш традиційною для Вольностей була транзитна торгівля, від якої Запорожжя отримувало прибуток, коли ще не вироблялося достатньої кількості продукції для зовнішньоторговельного обігу та не було прошарку купців. Вона проводилась по північно-південному та західно-південному напрямках, кожний з яких характеризувався специфікою товарів. Одним з центрів транзитної торгівлі була фортеця Очаків. Розвитку транзиту сприяла існуюча на той час мережа торговельних шляхів, яка сформувалась ще у XVII ст. Крім тієї частки товарів, які залишались у Запорожжі, Кіш отримував прибутки і від перевозів, володіння якими було закладено у традицію козацтва.

З другої половини XVIII ст. російський уряд запровадив контроль над південно-північним напрямком транзитної торгівлі, який особливо посилився після проведення митної реформи. Він проявлявся у регламентуванні товарів, які проходили до Туреччини й Криму та перебуванні на Микитинському перевозі перекладача, який призначався Колегією іноземних справ і видавав білети тим, хто їхав у південному напрямку, маючи на меті контроль за переміщеннями купців на російсько-турецькому кордоні. Надалі встановлювався контроль і над зборами з перевозів.

Зовнішня торгівля Війська Запорозького розвивалась по напрямках: південному, північному, західному. Спільним для них був запорозький експорт: риба, худоба, хутра. Збільшення зовнішньоторговельного обігу сприяло тому, що серед запорожців, всупереч усталеній традиції, формується прошарок купецтва. Його кількісний склад порівняно з російським та українським можна простежити, проаналізувавши проходження товарів через Переволоченську та Кременчуцьку митниці у 1764-1767 рр., - джерела зафіксували 69 випадків проходження 58 запорозьких купців, 25-22 українських і три російських купця [28, c. 12].

У внутрішній торгівлі виділяється торгівля власне у Січі та на території паланок. На території Січі продавали товари, які надходили до Запорожжя в результаті здійснення транзитних та зовнішньоторговельних операцій. Кіш надавав дозвіл на торгівлю у межах Вольностей. Податок, яким обкладались купці, що торгували в будках був значною статтею прибутків Коша. Ще одним прибутком було позичання грошей купцям. В результаті торговельних операцій у деяких козаків накопичуються чималі капітали і вони все частіше здійснюють позики. Наприклад, у 1768-1769 рр. купці та мешканці Гетьманщини заборгували січовикам 3692 крб.

Одразу по переході запорожців під російську протекцію уряд почав видавати розпорядження, які регулювали торгівельний рух на цьому напрямку. Але торговельні механізми з Росією залишались недосконалими. Численні мита, які брались з товарів на українських та російських територіях, стали найголовнішою проблемою в економічних стосунках Росії, як із Запорожжям, так і з іншими субєктами імперії. Уряд був зацікавлений у тому, щоб Запорожжя стало частиною загальноросійського ринку. Тому з початку 40-х рр. ХVІІІ ст. розпочалось створення більш сприятливих умов для ведення торгівлі. Імператорською грамотою від 16 вересня 1742 р. дозволялось запорожців, які провозили товари для власних потреб, вільно пропускати через форпости без сплати мостового та погребельного зборів, а мито з товарів брати на загальних підставах. Всі здобутки у митній політиці знайшли підтвердження у грамоті Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 р. [28, c. 13].

З метою запобігання контрабанді та спрощенню процедури проходження товарів через внутрішні кордони Російської імперії, уряд у 1754 р. провів митну реформу. Головна її мета - скасування внутрішніх митниць. На кордоні Нової Січі з іншими субєктами Російської імперії постали нові митниці: Переволоченська, Царичанська, Кременчуцька, Бахмутська. Отже, запорозька торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Законодавство у цій галузі залишалось недосконалим. Оскільки Січ опинилась за межами митних кордонів Російської імперії, виникли ускладнення у південній торгівлі, бо роль Запорожжя як транзиту залишалась великою.

Ініціативу у вирішенні цього питання взяв на себе Кіш. Проблема новоутворених митниць повинна була стати однією з головних під час роботи депутації 1755 р. Частково на запорозькі клопотання уряд відреагував вже навесні, коли указом від 10 квітня підтверджувались сенатськими розпорядження 23 та 24 березня 1755 р. щодо звільнення від мита деяких товарів.

Характерним для цього періоду розвитку російсько-запорозьких економічних відносин було намагання уряду контролювати запорозький імпорт-експорт та знати товарообіг. У листі гетьмана кошовому від 10 квітня 1755 р. є запит щодо сум щорічного привозу припасів, кількості хутра та риби, які вивозились до Гетьманщини. Приписом 17 січня 1756 р. К. Розумовський наказав скласти відомості про експорт та імпорт, а також щорічні збори індукти та евекти. Указ від 10 серпня 1756 р. містив пункт про безмитну торгівлю. Отже, запорожці вирішили питання щодо звільнення від мита товарів першої необхідності.

Остаточно врегулювати питання щодо звільнення необхідних товарів від мита відправилась ще одна депутація у 1759 р. Указом 25 січня 1760 р. дозволялось безмитно провозити для власних потреб харчові та питні припаси, одяг та взуття. Таким чином, до кінця існування Січі продовжували діяти митні пільги, а велика кількість товарів, призначених для продажу в Січі, звільнялась від мита.

Серед питань, що стосувались торговельних відносин Січі та російського уряду слід відзначити заборону останнього торгувати запорожцям за кримські мідні гроші. У січні 1756 р. кошовий Г. Федоров у донесенні до Київської губернської канцелярії вказував про проблеми у розрахунках з очаківськими купцями. Відзначалось і погіршення якості монети. Російський уряд в екстракті 10 квітня 1756 р. дозволяв вивіз мідних грошей та ввіз золотих та срібних. Накопичення мідної монети заважало торговельним звязкам Січі, як з Кримом, так і з Росією та Гетьманщиною [28, c. 13].

Таким чином, Російська імперія створювала умови для проходження товарів територією Запорожжя, прагнучи наблизити січову торгівлю до умов, які були притаманні російському ринку. Маючи власний інтерес, уряд вживав заходи по вдосконаленню митної системи. Проведена у 1754 р. в Росії митна реформа дозволила створити більш ефективну систему, спрямувати товаропотік на декілька митниць, але вона не відповідала тим сподіванням, які покладало на неї Військо Запорозьке. Його торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Від цього втрачала як Росія, оскільки Запорожжя не стало частиною загальноросійського ринку, так і Кіш через існуючі перешкоди. До того ж високою залишалась роль Запорожжя як транзитного центру. Тому за нетривалий час уряд ознайомився зі станом справ у Січі і почав вирішувати багато торговельних питань на користь останньої.

Захищаючи торговельні інтереси держави уряд регулював товаропотік між різними регіонами країни. Запорожжя, у свою чергу, неодноразово обмежувалось у свободі торгівлі, насамперед там, де були спільні шляхи та однаковий експорт.

Поступове посилення російських позицій на південному напрямку мало наслідком контроль уряду над частиною запорозьких перевозів. В подальшому ті механізми, які застосовувались Військом Запорозьким для отримання прибутків від транзиту товарів були використані російським урядом. У XVIII ст. російський уряд намагаючись зміцнити фінанси країни проводив таку монетарну політику, результатом якої передбачалось накопичення високоякісної монети на території країни. Саме тому видавались укази стосовно заборони торгувати за мідні гроші. Це негативно впливало на торгівлю з Кримом.

Незважаючи на це, Очаків був одним із центрів козацької торгівлі південного напряму у XVIII ст.


2.2 Очаків у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.


У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було визволення земель Північного Причорноморя, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної борони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього - до Середземного моря, в Південну й Західну Європу настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами <#"justify">2.3 Очаківські землі у російсько-турецьких війнах


У другій половині XVIII ст. відносини Османської імперії з Росією стають вагомою складовою частиною міжнародних відносин на континенті. Сприятлива для Росії ситуація склалася за правління Катерини II, яка помітно змінила розклад сил у Північному Причорноморї.

Війна з Туреччиною 1768-1774 рр. була для Російської імперії набагато успішнішою, ніж попередня. У цей час управління Гетьманщиною здійснювала Малоросійська колегія на чолі з П. Румянцевим [23, с. 62-63]. У 1768-1774 рр. в Україні були розгорнуті дві російські армії. Головні сили - близько 80 тисяч вояків - 1-ша армія генерал-фельдмаршала М. Голіцина. До 2-ї армії під командуванням фельдмаршала П. Румянцева входило близько 40 тис. чоловік, в тому числі 9 тис. козаків. Відчуваючи значну нестачу в живій силі, особливо в кадрах, П. Румянцев переформував свою армію. Залишивши на лінії кордону лише незначні гарнізони для несення караульної служби, з усіх інших частин створив три рухливі підрозділи, кожен з яких діяв лише на певній ділянці. Частину південного кордону з боку фортеці Очаків було доручено контролювати козацьким військовим формуванням Запорозької Січі, які входили до складу 2-ї російської армії.

У системі розбудови козацької армії XVIII ст. важливу роль відігравала прикордонна служба, зокрема на південних рубежах українських земель. У певні періоди козацька сторожа тут функціонувала постійно. Це були спеціальні розїзди, які опиралися на укріплені форпости. У XVIII ст. вони півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу та Інгульця до їх гирла, а звідти понад Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, які налічували десятки, а то й сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських обєктів. Прикордонна козацька служба в районі нижніх течій річок Південного Бугу та Дніпра відіграла важливу роль у захисті російсько-турецького кордону з боку фортеці Очаків. Козацькі прикордонні форпости регулярно підкріплювалися провіантом та зброєю із Січі, поповнювалися новими військовими козацькими формуваннями.

На початку війни 1768-1774 рр. турецька сторона значно укріпила фортецю Очаків, через яку турецький флот безперешкодно забезпечував свою армію необхідними матеріалами та спорядженням коротшим і зручнішим морським шляхом. В ході війни козацькі військові команди, які охороняли турецько-російський кордон з боку фортеці Очаків, застосовували нову тактику, що свідчить про піднесення рівня воєнного мистецтва порівняно з першою половиною XVIII ст. Козацькі бойові операції відрізнялися тривалістю та оперативністю. Українські команди стримували перехід татарських орд від Очакова на контрольовану російськими військами територію. Козацькі розїзди навколо Очакова надавали інформацію про перебування татарських орд і турецького флоту поблизу фортеці. Навколо неї тривали збройні конфлікти. Завдяки ситуації, що склалася, турецька сторона не наважувалася порушувати кордон з боку фортеці Очаків.

Під час війни у складі російської армії успішно діяли козацькі полки з Лівобережної України, у тому числі й Чернігівський на чолі з полковником П. Милорадовичем. Значною мірою успіхи російської армії були повязані з діяльністю П. Румянцева, який у 1769 р. керував Другою армією, а потім замінив В. Голіцина на посаді командуючого Першої армії. Російська армія здобула переконливі перемоги в урочищі Ряба Могила 17 червня 1770 р. та біля р. Ларга 7 липня того ж таки року [8, с. 12].

Турки і татари відійшли в бік Рені, Ізмаїла та Кілії. Головні сили турецької армії були розбиті 21 липня 1770 р. біля озера Кагул, після чого було зайнято територію Бессарабії. Після Кагульської битви П. Румянцев повів частину війська до Дунаю. Загін князя М. Репніна 23 липня вирушив з села Більбоке на березі Кагульського озера і 26 липня підійшов до Ізмаїла. Було розбито турецьке військо, що стояло біля фортеці, розпочався штурм, і після зустрічі з російськими парламентарями гарнізон Ізмаїла капітулював. 5 серпня 1770 р. цей загін, залишивши в Ізмаїлі частину війська, вирушив на Кілію. Прибувши під стіни міста 10 серпня, загін М. Репніна почав штурм, і 21 серпня Кілія капітулювала [8, с. 22].

Після її взяття М. Репнін виділив загін на чолі з бригадиром Й. Інгельстромом для оволодіння Очаковом. 16 вересня загін дійшов до Акермана. Після тривалої осади та звістки про падіння Бендер і підхід до Й Інгельстрома підкріплень, 27 вересня 1770 р. Акерман капітулював.

У 1771 р. козаки здійснювали рейди під Очаків, прикриваючи головні російські сили, які просувалися вглиб Кримського півострова. Навесні 1774 р. їх зарахували до передового корпусу, який брав участь у блокаді Очакова і Кінбурна. На суходолі козаки вступали у часті сутички з турецькими загонами, а на чайках досягали ворожих фортець і ініціювали в перестрілку з турецькими кораблями [32, c. 111].

Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) Туреччина була значно ослаблена. Здобутки на Причорноморї, які отримала Росія, були незначними: до неї відійшли - Азов, Керч, Єнікале та землі між Дніпром і Бугом, фортеця Кінбурн. Кримське ханство за цим договором здобуло незалежність, а Дніпровсько-Бузький лиман і фортеця Очаків залишалися в Османській імперії. Катерина II не полишала планів захопити Очаків, який у листі до Г. Потьомкіна назвала «Кронштадтом півдня». А вже наступна російсько-турецька війна 1787-1791 рр. остаточно розвязала проблему виходу Росії до Чорного моря, незважаючи на те, що за допомогою французьких інженерів турецький уряд значно укріпив фортифікаційні споруди цитаделі Очаків. Крім того, фортеця отримувала регулярну підтримку військами, які підвозили кораблі турецького флоту. Обороною Очакова командував Гусейн-паша. У Дніпровському лимані, між Очаковом і Кінбурном, стояла турецька ескадра капудан-паші Ескі-Гасана. Радниками у нього були офіцери французького флоту.

Катерина II зуміла розвязати нагальні завдання зовнішньої політики імперії й завершити вихід Росії до Чорного моря. Реалізувати намічені плани мав генерал-фельдмаршал князь Г. Потьомкін. Для досягнення мети під його керівництвом розбудовувався Чорноморський флот, був здобутий Крим. Він командував військами всього південного прикордоння. Російська армія була зміцнена за рахунок запорожців.

На початку травня 1787 р. імператриця відвідала головні міста в яких будувались і спускались на воду кораблі Чорноморського флоту. На початку травня 1787 р. Катерина ІІ перебувала у Херсоні, в другій половині травня у Севастополі, а на початку червня в Кременчуці. Князь Г. Потьомкін був призначений головнокомандуючим Чорноморським флотом. Російську імператрицю супроводжували іноземні міністри, посли, воєначальники. Серед них - римський імператорський посол граф Кобенцель, від французького двору - граф Сегюр, посол Великобританії фіц Герберт, гетьман великий коронний польський граф Браницький, принц де Лінь, граф дЕспан, генерал австрійський принц де Насау.

Готуючись до війни з Туреччиною на Чорному морі. Катерина ІІ в Херсоні підвищила у військових званнях офіцерів Чорноморського флоту. Капітан першого рангу М. Мордвінов та граф М. Войнович були підвищені в контр-адмірали. Капітани першого рангу П. Алексіано та Ф. Ушаков були підвищені до капітанів бригадного чину. Капітани другого рангу С. Вєльяшев, Г. Голєнкін, П. Пустошкін були підвищені в капітани першого рангу. Віце-адміралу П. Пущину, командуючому Дніпровською флотилією був пожалуваний орден Святого Олександра Невського. Екіпажу на військових морських суднах в Херсоні було наказано відати піврічне жалування [53, c. 294-295].

У жовтні 1787 р. російські війська, очолювані О. Суворовим розгромили турецький десант на Кінбурнській косі. О. Суворов під час цього бою був поранений [18, c. 615]. 17 квітня 1788 р. О. Суворов направив рапорт Г. Потьомкіну про вибір бази кораблів Насау-Зігена. О. Суворовим була вказана пристань Кізлярич на Кінбурнській косі. На цій пристані турки мали стоянку для вантаження солі [1, с. 432].

Насау-Зіген знаходився у свиті імператриці Катерини ІІ, а під час війни 1787-1791 рр. перебував в чині контр-адмірала. 17-18 червня 1788 р. кораблі під командуванням Насау-Зігена розбили турецький флот під Очаковом. 1 липня 1788 р. була нанесена поразка останній частині турецького флоту, яка знаходилась на водному просторі під стінами фортеці Очаків. За військову хоробрість в операціях російського флоту на водному просторі навколо Очакова, Насау-Зіген був нагороджений чином віце-адмірала. 24 липня 1788 р. - орденом Святого Георгія. Цю нагороду адмірал отримав за мужність на Очаківському лимані 7 червня 1788 р. при стримуванні турецького флоту під командою Капітана-паші та одержану над ним знамениту перемогу [29].

Під час воєнної кампанії 1788 р. значна частина козацьких формувань була задіяна у військово-морських силах Росії. Козацькі загони в ході воєнної кампанії того року брали участь у складних і першорядних воєнних операціях. Зокрема у січні-лютому вони патрулювали степовий кордон уздовж Бугу, разом з донськими козаками відзначилися у збройних сутичках з турецькими пікетами під фортецею Очаків. Наявність військово-морських козацьких загонів сприяла тому, що турецький флот не наважувався провадити значних воєнних операцій. У листопаді козацтво брало участь у взятті фортеці на острові Березань, що прискорило й падіння фортеці Очаків. Козацтво було задіяне також під час осади та штурму фортеці у грудні 1788 р.

Штурмом Очакова керували видатні російські полководці М. Кутузов. П. Багратіон, ватажки запорізьких козаків Сидір Білий. Антон Головатий. Вирішальна битва за фортецю Очаків розпочався 6 (7) грудня 1788 р., в день Святого Миколая при 23-градусному морозі. Вирішено було одночасно напасти на нагорний ретраншемент, на Гасан Пашинський замок та на саму фортецю. Г. Потьомкін поділив армію на шість колон: чотири (під командуванням генерала М. Репніна) мали діяти на правому крилі, дві - під начальством генерала від артилерії І. Мелера - на лівому. З інших полків Г. Потьомкін сформував два резерви. Штурм фортеці Очаків тривав сорок пять хвилин, незважаючи на запеклий опір супротивника. Після штурму Г. Потьомкін дозволив російському війську три дні грабувати взяте місто [56, с. 13-14].

З 13-тис. турецького гарнізону в полон здався лише 4 тис. чол. на чолі з комендантом трьох-бунчужним пашею Хусейном (у числі полонених було три двух-бунчужних паші і 448 офіцерів). Під час штурму загинуло 8700 турків, в т. ч. 283 офіцера. Ще 1140 чол. з очаківського гарнізону, взяті в полон пораненими, померли в госпіталях і лазаретах. Серед трофеїв були 323 гармати і 180 прапорів. Росіяни втратили убитими 1 генерала (генерал-майор С. Волконський), 1 бригадира (І. Горичев), 3 штаб-офіцера, 25 обер-офіцерів, 936 солдатів. Поранено було близько 5 тис. чол. За здобуття фортеці князь Г. Потьомкін отримав орден Святого Георгія 1-й ст., обсипану діамантами шпагу і 60 тис. руб. Золотими медалями були нагороджені офіцери його армії, солдати, які брали участь у взятті турецької фортеці, отримали срібні медалі на георгіївською стрічці для носіння в петлиці.

За Ясським мирним договором 1791 р. фортеця Очаків відійшла до Росії. В 1792 р. за указом Катерини ІІ на місці зруйнованої турецької фортеці було закладено місто. Крім численного російського війська, тут мешкали козаки, турки, вірмени, греки і молдавани, які жили з торгівлі. Пізніше Очаків заселявся вихідцями з центральних губерній Росії. В 1795 р. його приписали до Вознесенського намісництва, яке через два роки увійшло до складу Новоросійської губернії [18, c. 615-616].

Таким чином, уся територія між Дунаєм і Прутом була завойована російською армією. Друга російська армія під командуванням генерал-аншефа графа П. Паніна 15 вересня 1770 р. здобула Бендери, а потім під командуванням генерал-аншефа князя В.Долгорукого за участю козаків, у тому числі й чернігівських, оволоділа Кримом. Армія П. Румянцева успішно діяла за Дунаєм, за що він і одержав титул Задунайський.

Падіння фортеці Очаків вплинув на хід російсько-турецької війни 1787-1791 рр. В Константинополі не очікували на втрату Очакова, ця перемога російських військ була дуже несподіваним ударом для уряду Туреччини. Звістка про втрату Очакова Туреччиною стурбувала уряди ряду європейських країн. Правителі Англії та Німеччини були вкрай невдоволені успіхами Росії та падінням фортеці Очаків. Франція також вбачала в цьому небажану зміну геополітичної ситуації в регіоні і піднесення Росії. В Європі розуміли, що із взяттям Очакова Константинополь втрачає свої позиції, що в свою чергу могло в майбутньому призвести до війни між Росією та Францією.


Розділ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ


Вступ


У сучасних умовах офісні приміщення стали великими площами, які розраховані на десятки працівників, комплект компютерної та копіювальної техніки, яка генерує електромагнітні випромінювання від інфрачервоного до радіочастотного діапазону. Крім того, використовується набір техніки для організації повітрообміну, нормалізації мікроклімату тощо. У звязку із цим офісні приміщення характеризуються наявністю комплексу факторів, які можуть впливати на формування стану здоровя працюючих.

Протягом багатьох років постійне поліпшення умов праці зумовило суттєве зниження рівнів несприятливих факторів у робочій зоні; останні по праву були віднесені до факторів малої та середньої інтенсивності. Разом із тим механізація й автоматизація праці зумовили збільшення нервово-емоційної напруженості при зменшенні фізичного навантаження.

Тому мікроклімат в офісних приміщеннях має бути предметом підвищеної уваги. Саме тому сьогодні велика увага приділяється розгляду показників, які впливають на стан здоровя працівника, на його емоційний та фізичний стан, а також головним чином - на ефективність праці.

Говорячи про сучасну систему надання допомоги постраждалим під час надзвичайних ситуацій слід відзначити, що з кожним роком кількість надзвичайних ситуацій зростає [4; 5]. Причин їх виникнення є досить багато, починаючи в першу чергу від людської діяльності і закінчуючи всіма можливими проявами катаклізмів природи.

У даному розділі дипломної роботи передбачається вирішення наступних завдань:

-проаналізувати та оцінити умови праці на відповідність діючим вимогам і параметрам мікроклімату у приміщенні деканату факутету політичних наук;

-підготувати матеріали з приводу безпеки при масових заворушеннях.


.1 Аналіз і оцінка умов праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук


У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. зі збільшенням ролі сфери обслуговування, доступу до всесвітньої мережі Інтернет більшість людей стають все частіше «прикутими» до своїх робочих місць. І саме умови, які вони матимуть на своєму робочому місці впливатимуть на їх працездатність, настрій, ефективність роботи та психологічний стан.

У приміщенні на самопочуття, стан здоровя людини впливає мікроклімат виробничих приміщень, який визначається дією на організм людини температури, вологості, рухомості повітря і теплового випромінювання. Виробничий мікроклімат, як правило, відрізняється значною мінливістю, нерівномірністю по горизонталі та вертикалі, різноманітністю сполучень температури, вологості, рухомості повітря, інтенсивності випромінювання залежно від особливостей технології виробництва, кліматичних особливостей місцевості, конструкцій споруд, організації повітрообміну із зовнішнім середовищем [2, c. 181].

Аналізуючи умови праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук (аудиторія 3-104) слід звернути увагу на той факт, що це аудиторія в якій постійно знаходиться провідний фахівець та декан. Досліджуване приміщення кафедри складається із однієї кімнати загальною площею 36 м². З технологічного обладнання наявний тільки 2 компютери та копіювальний апарат.

Під мікрокліматом виробничих приміщень розуміють сукупність параметрів у виробничому приміщенні, які діють на людину у процесі праці.

Мікрокліматичні умови виробничих приміщень характеризуються такими показниками:

? температура повітря;

? відносна вологість повітря;

? швидкість руху повітря;

? інтенсивність теплового (інфрачервоного) опромінення;

? температура поверхні [6, c. 304].

У процесі дослідження ми користувалися санітарними нормами мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 <https://docviewer.yandex.ru/r.xml?sk=y5f649e7fdf0e650f9f9713a577261872&url=http%3A%2F%2Fmozdocs.kiev.ua%2Fview.php%3Fid%3D1972%23ixzz2miGACVTm> [9, c. 382].

За ступенем впливу на тепловий стан людини мікрокліматичні умови поділяють на оптимальні та допустимі.

Оптимальні умови мікроклімату встановлюються для постійних робочих місць. Показники температури повітря в робочій зоні по висоті та по горизонталі, а також протягом робочої зміни не повинні виходити за межі нормованих величин оптимальної температури.

Виконання роботи в умовах теплового випромінювання і високих температур викликає різко виражені фізіологічні зрушення в організмі працюючих. Їхня працездатність у таких умовах знижується на 50 %. Фізіологами встановлено, що температура 22°С є тією межею, за якою починається прогресивне зниження працездатності. Так, при підвищенні температури до 26°С вона зменшується на 4 % з кожним градусом, а при подальшому її підвищенні до 30°С ? на 6 %. Під час проведення дослідження температура в деканаті дорівнювала 21°С, тому за даної температури у грудні нами не зафіксовано порушення температурного параметру мікроклімату [1, c. 128].

Теплова рівновага працівника залежить також від вологості повітря, тобто вмісту у повітрі водяних парів. Найсприятливішою для організму є відносна вологість повітря від 35 до 60 %. Якщо вологість менша 35 %, то повітряне середовище характеризується сухістю, яка посилює випаровування води з поверхні шкіри. При підвищенні вологості повітря (понад 60 %) випаровування поту утруднене. Так, при температурі 25°С в умовах дуже сухого повітря організм втрачає через шкіру і легені 75,4 г вологи за годину, а в умовах дуже вологого повітря ? лише 23,9 г/год. Вдалий температурний режим сприяє тому, що відносна вологість повітря в деканаті перебуває в нормі і відхилення відбуваються лише у звязку зі змінами кліматичних умов зовнішнього середовища у весняний та осінній проміжок часу [13, c. 23].

Для оцінки комфортності умов праці залежно від температури і вологості повітря використовується показник ефективних температур. Ефективною вважається температура, яку відчуває людина при певній вологості повітря і відсутності його руху.

Рух повітря у приміщенні також справляє різний вплив на організм працівника, посилюючи або послаблюючи дію інших метеорологічних факторів. Так, при високій температурі і високій вологості повітря сприятливішою є вища швидкість руху повітря порівняно з комбінацією високої температури і низькою вологістю повітря. Рух повітря твдеканаті майже відсутній і лише за рахунок вентиляції вдається підтримувати стале робоче середовище [14, c. 207].

Для оцінки комфортності умов праці залежно від температури, вологості і руху повітря використовується показник ефективно-еквівалентної температури. Ефективно-еквівалентною вважається температура, яка відчувається людиною при певній відносній вологості і швидкості руху повітря.

Санітарними нормами передбачені допустимі мікрокліматичні умови, за яких зміни функціонального стану організму і напруження реакцій терморегуляції не виходять за межі фізіологічних пристосованих можливостей. Дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття і зниження працездатності повинні швидко нормалізуватися і не призводити до погіршення здоровя працівників [3].

Температура внутрішніх поверхонь робочої зони (стіни, підлога, стеля), технологічного обладнання (екрани і т. ін.), зовнішніх поверхонь технологічного устаткування, огороджувальних конструкцій не повинна виходити більш ніж на 2°C за межі оптимальних величин температури повітря. Інтенсивність теплового опромінення працюючих від нагрітих поверхонь технологічного устаткування, освітлювальних приладів, інсоляція від засклених огороджень не повинна перевищувати 35,0 Вт/м. кв. ? при опроміненні 50% та більше поверхні тіла, 70 Вт/м. кв. ? при величині опромінюваної поверхні від 25 до 50%, та 100 Вт/м. кв. ? при опроміненні не більше 25% поверхні тіла працюючого.

При наявності джерел з інтенсивністю 35,0 Вт/м. кв. і більше температура повітря на постійних робочих місцях не повинна перевищувати верхніх меж оптимальних значень для теплого періоду року. У звязку з тим, що в деканаті теплове випромінювання надходить тільки від компютера, а користуються ним майже всі викладачі, то опромінення, отримане з розрахунку на одну людину не перевищує встановлених норм [12, c. 159].

У виробничих приміщеннях, які розташовані в районах з середньою максимальною температурою найбільш жаркого місяця вище 25°C допускаються відхилення від величин показників мікроклімату, але не більше ніж на 3°C. При цьому швидкість руху повітря повинна бути збільшена на 1,1 м/сек., а відносна вологість повітря знижена на 5 % при підвищенні температури на кожний градус вище верхньої межі допустимих температур повітря.

У разі порушення мікрокліматичних показників, слід звернути увагу на основні вимоги до засобів нормалізації мікроклімату: нормалізація несприятливих мікрокліматичних умов здійснюється за допомогою комплексу заходів та способів, які включають: будівельно-планувальні, організаційно-технологічні, санітарно-технічні та інші заходи колективного захисту.

Формовані параметри мікроклімату на робочих місцях повинні бути досягнені, в першу чергу, за рахунок раціонального планування виробничих приміщень і оптимального розміщення в них устаткування з тепло-, холодо- та волого-виділеннями.

Для профілактики перегрівання працюючих в умовах нагріваючого мікроклімату організовують раціональний режим праці та відпочинку.

При мікрокліматичних умовах, що перевищують допустимі параметри, режим праці та відпочинку організовують за рахунок тривалості робочого часу:

? при температурі повітря, що перевищує допустимий рівень, тривалість регламентованих перерв становить не менше 10 % робочого часу на кожні 2°C перевищення;

? при поєднанні температури повітря, що перевищує допустимий рівень, з відносною вологістю, яка перевищує 75 %, тривалість регламентованих перерв рекомендується встановлювати не менше 20 % робочого часу [8, c. 365].

Разом з тим, на нашу думку, слід постійно стежити за параметрами мікроклімату. Вимірювання параметрів мікроклімату проводяться на робочих місцях і в робочій зоні на початку, в середині та в кінці робочої зміни. При коливаннях мікрокліматичних умов, повязаних з технологічним процесом та іншими причинами, вимірювання проводяться з урахуванням найбільших і найменших величин термічних навантажень протягом робочої зміни. У нашому випадку деканату факультету політичних наук слід вимірювання здійснювати не менше 2-х разів на рік (теплий та холодний періоди року) у порядку поточного санітарного нагляду або в результаті створення нових робочих місць, тобто збільшення працівників деканату.

При проведенні вимірювання в холодний період року температура зовнішнього повітря не повинна бути вищою за середню розрахункову температуру, в теплий період ? не нижчою за середню розрахункову температуру, що приймається для опалення та кондиціонування за оптимальними та допустимими параметрами.

Вимірювання параметрів мікроклімату повинно проводитися на робочих місцях на висоті 0,5-1,0 м від підлоги ? при роботі сидячи, 1,5 м від підлоги ? при роботі стоячи [1, c. 190].

У приміщеннях з більшою щільністю робочих місць при відсутності джерел локального тепловиділення, охолодження та волого-виділення вимірювання проводяться в зонах, рівномірно розподілених по всьому приміщенні. При цьому в приміщеннях, які мають площу до 100 м кв., повинно бути не менше 4-х зон, що оцінюються, тобто дане вимірювання абсолютно підходить до розмірів деканату.

При наявності кількох джерел інфрачервоного випромінювання або джерел великої площі вимірювання інфрачервоного випромінювання на робочому місці проводиться у напрямку максимуму потоку від джерела. При цьому приймач приладу розташовують перпендикулярно падаючому потоку енергії. Але даний процес можливий лише у випадку збільшення кількості технічних приладів у деканаті.

Температура та відносна вологість повітря вимірюються приладами, заснованими на психрометричних принципах. Можливе використання тижневих і добових термографів і гігрографів.

Швидкість руху повітря вимірюється анемометрами ротаційної дії. Малі величини швидкості руху повітря (менше 0,3 м/сек.), особливо при наявності різноспрямованих потоків, вимірюються електроанемометрами, циліндричними або кульовими кататермометрами.

Температура поверхонь огороджуючих конструкцій (стін, стелі, підлоги) або обладнань (екранів і т. ін.), зовнішніх поверхонь технологічного устаткування вимірюються приладами, що діють за принципом термоелектричного ефекту. Інтенсивність теплового опромінення вимірюється приладами з чутливістю в інфрачервоному діапазоні, що діють за принципами термо-, фотоелектричного та інших ефектів, або визначається розрахунковим методом за температурою джерела [10, c. 281].

Таким чином, у результаті проведеного дослідження, нами визначено, що параметри мікроклімату деканату факультету політичних наук (аудиторія 3-104) відповідають діючим нормам. Враховуючи існуючі умови праці в даному приміщенні, автор дослідження вважає за необхідне частіше проводити дослідження параметрів мікроклімату, особливо у весняний та осінній час. Підсумовуючи, слід сказати, що гідні умови праці не лише негативно не впливають на діяльність студентів і викладачів, а навпаки ? збільшують її ефективність, працездатність та позитивний психологічний стан.


3.2 Безпека людини у надзвичайних ситуаціях при масових заворушеннях


Масові заворушення, представляючи собою крайню форму прояву загострених суспільних відносин і конфліктів, в даний час мають стійку тенденцію до росту і представляють собою серйозну небезпеку для суспільства, підривають його основи, порушують адекватну життєдіяльність держави та громадян, сприятливе функціонування підприємств, діяльність установ та організацій.

Для підтримки цих основ суспільства за неспокійних часів існують загальноприйняті правила поведінки під час небезпечних ситуацій, а саме, під час масових заворушень, які спричиняють пожежі, аварії та ін. Одне з найважливіших правил - це попередження виникнення паніки серед громадян. Серед людей завжди найдеться слабка особистість-панікер. Йому навіть незначна небезпека представляється перебільшеною, величезною. Реальність витісняється плодами уяви. Приводом для паніки може служити крайнього стомлення людей, коли вони довгий час залишаються в бездіяльності, напруженому чеканні, відчувають загрозу життю. Чималу роль відіграє сильно знижений тонус свідомої активності. Він робить людину нездатною до правильного поводження в критичній ситуації. Підвищена ж емоційна збудливість і активізація уяви стимулюють імпульсивні, нераціональні дії. Частіше це трапляється при несподіваному і раптовому настанні небезпеки.

До виникнення страху і паніки у надзвичайній ситуації можуть підштовхнути: відсутність організованості і порядку, ослаблення керівництва, недовіра між людьми, погані взаємини, розєднаність колективу.

У будь-якому випадку,індивідуальний страх первинний, він є передумовою, підґрунтям для групового страху, для паніки, і залежить від емоційної сприйнятливості, особистої стійкості; колективної паніки, власне кажучи перестає бути колективом і втрачає його ознаки.

Найкращий засіб боротьби з панічними настроями - це достовірна, переконлива і досить повна інформація населення про те, що трапилося, нагадування про правила поведінки і періодичні розповіді про заходи, які починають проводити, які очікуються. Треба із самого початку надзвичайної ситуації розповісти людям усю правду про те, що сталося. Інформація повинна періодично повторюватися, нарощуватися.

Необхідно не тільки розповідати про хід рятувальних робіт і давати розяснення, а обовязково звертатися до них із проханнями, втягувати їх у загальну справу ліквідації наслідків стихійного лиха або аварії. Кожна людина повинна почувати себе причетним до цих важливих подій.

Якщо паніка виникла, то її потрібно негайно і рішуче припинити, чим раніше, тим краще, поки вона носить ще поверхневий характер і не охопила великі маси людей і може піддатися ліквідації [7]. Для цього в першу чергу варто відвернути, хоча б на нетривалий час увагу людей від джерела страху або збудника паніки. Дати можливість людям хоч на мить позбутися страху і спробувати взяти керівництво на себе.

Основні правила поведінки у надзвичайних ситуаціях:

1.Дотримуватися правил дорожнього руху. У реальному житті неможливо передбачити всі чинники, що впливають на безпеку дорожнього руху, однак, дотримуючись діючих законодавчих та нормативних актів, що діють у сфері дорожнього руху, можна створити безпечні умови для учасників руху.

2.При необхідності евакуації: виведення населення у безпечні місця проводиться організовано, з урахуванням обстановки. Із службових приміщень і житлових будинків треба виходити швидко, не заважаючи іншим. Підготуйте документи, одяг та зберіть найбільш необхідні й цінні речі, невеликий запас продуктів харчування на декілька днів, питну воду, медикаменти, кишеньковий ліхтарик, приймач на батарейках.

.Мати при собі медичні засоби індивідуального захисту. Застосування медичних засобів захисту може знизити або попередити вплив на людей окремих факторів ураження надзвичайних ситуацій.

.При виникненні пожежі: ефективним засобом гасіння загорянь є вогнегасник. Потрібно знати, що для гасіння вогню не завжди можна користуватися водою. Не можна направляти водяний струмінь на електропровід, що горить, або на електрообладнання, бо людину може вразити струм, оскільки вода є провідником. Перш ніж гасити, слід зняти напругу; можна застосовувати вуглекислотні та порошкові вогнегасники. Горючу суміш і запалювальні речовини гасять піском, хімічною або повітряно-механічною піною, спеціальними порошковими сумішами.

5.У разі виявлення вибухонебезпечного предмету: припинити діяльність, добре запамятати місце виявлення предмета; встановити попереджувальні знаки або огородження; негайно повідомити про небезпечну знахідку за телефоном служби порятунку МНС «101».

.Якщо ви маєте дорогий мобільний телефон, утримайтеся від розмов на вулиці (це стосується також інших технічних приладів) [8, c. 271].

Існує також алгоритм дій у небезпечних ситуаціях, розроблений МНС України:

1. Оцініть рівень небезпеки. Якщо ситуація загрожує вашому життю, часу на роздуми немає, дійте негайно.

. Якщо загрози життю немає, зберігайте спокій і утримуйтеся від паніки.

. Намагайтеся скласти план дій.

4. Якщо вам потрібна допомога, зверніться до рятувальних служб, родичів, сусідів, або до випадкових перехожих [11, c. 139].

Таким чином, під час масових заворушень зберігайте спокій. Не тікайте, а захищайтеся! Багато хто вирішує залишитися в будинку/в квартирі, щоб «захищати свою родину та майно». Мародери діють групами від десяти та більше чоловік, з такою кількістю ви не впораєтеся. Сидячи вдома, ви нічим не допоможете своїй сімї.


Висновки


Проаналізувавши сучасні умови праці та параметри мікроклімату у приміщенні деканату факультету політичних наук ЧДУ імені Петра Могили, необхідно зазначити, що умови праці на кожному робочому місці формуються під впливом таких груп факторів: виробничих, санітарно-гігієнічних, факторів безпеки, інженерно-психологічних, естетичних та соціальних. Мікроклімат в офісних приміщеннях є предметом підвищеної уваги. Дослідивши параметри мікроклімату, що впливають на якість умов праці в приміщенні деканату факультету політичних наук, в першу чергу потрібно сказати, що умови праці відповідають усім показникам (температура, відносна вологість повітря, рухливість повітря). Саме такі умови є гідними для того, щоб позитивно впливати на діяльність та ефективність праці студентів і викладачів. З приводу масових заворушень, то слідкуйте за політичними новинами, хоча б на місцевому рівні. Зазвичай, звідти поступає достатньо сигналів, щоб робити правильні висновки. Натовп не зявляється просто так. Щоб зібрати хоча б тисячу чоловік, багатьох необхідно заздалегідь оповістити. Не бійтеся перебільшити небезпеку. Куди небезпечніше її недооцінити. Тому всі чутки необхідно піддавати критиці.


Список використаних джерел та літератури


1.Березуцький В. В. Основи охорони праці / В. В. Березуцький, Т. С. Бондаренко, Г. Г. Валенко та ін.; за ред. проф. В. В. Березуцького. - Х. : Факт, 2005. - 480 с.

.Гандзюк М. П. Основи охорони праці / М. П. Гандзюк, Є. П. Желібо, М. О. Халімовський. - К. : Каравела, 2004. - 408 с.

3.Дячок В. Дослідження якості і методів очищення повітря в сучасних офісних приміщеннях [Електронний ресурс] / В. Дячок, Я. Захарко, М. Гавришко. - Режим доступу : #"justify">Висновки


Місто-фортеця Очаків, розташована на перехресті важливих воєнних, політичних, торгових шляхів, протягом століть звязувало словянський та мусульманський світи. Наприкінці XVI ст. з ново завойованих земель Північного Причорноморя в складі Турецької імперії була створена як оплот проти козацтва, прикордонна провінція Озю - очаківський еялет. Головні фортифікаційні споруди фортеці Очаків були побудовані та укріплені турецькою стороною в XVI - першій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст. місто-фортеця Очаків залишалося центром прикордонного еялету, землі якого розташовувалися між Бугом та Дністром, та мали спільний кордон з територіями Південної України, які історично належали Війську Запорозькому.

Фортифікаційні споруди міста-фортеці Очаків у перших роках XVIII ст. були значно пошкоджені та потребували відновлення. У 1705-1710 р. 1741 р., 1748 р., 1753 р. турецькі власті здійснювали ремонтно-будівельні роботи в Очакові з метою підготовки Туреччини до воєнних дій з Росією, яка прагнула вийти до берегів Чорного моря. Турецький уряд надавав великого значення фортеці Очаків, тому на другу половину XVIII ст. військова боєздатність фортеці значно підвищилася. Допомогу Туреччині у розбудові фортеці надавала Франція, яка не бажала присутності Росії на берегах Чорного моря. Французькі військові інженери проводили в фортеці Очаків ремонтно-будівельні роботи. Таким чином, завдяки добудові та укріпленню фортифікаційних споруд, місто-фортеця Очаків під час російсько-турецьких війн у XVIII ст. витримувало воєнні штурми, тривалі періоди осади з боку російської армії.

У XVIII ст. відносини між Росією і Туреччиною стають у центрі уваги європейської дипломатії. Країни Західної Європи не бажали зміцнення військової потужності Росії, утвердження її на Чорноморському узбережжі. Росія у протистоянні з Туреччиною, відчуваючи потребу в людських військових ресурсах, залучає до своєї армії українське городове козацтво та козаків-запорожців, які залишилися в Україні після ліквідації Запорозької Січі.

На початок XVIII ст. козацтво вже здобуло значний військовий досвід у степах Північно-Західного Причорноморя, де протягом кількох століть турки і татари створювали зону постійної конфронтації і напруги. Військовий досвід гетьмана І. Мазепи в очаківських степах знадобився йому під час організації відступу козацько-шведських збройних сил у 1709 р., в ході якого яскраво виявився військовий талант гетьмана та високий рівень козацького військового мистецтва.

Після Прутського походу в 1713 р. Росія фактично відмовилася від Запоріжжя, але воно й не стало османським. Незважаючи на дії європейської дипломатії, зацікавленої у посиленні напруженості в російсько-османських відносинах, Росія в першій третині XVIII ст. так і не повернулася до проблем Чорного моря, ні до будь-яких територіальних претензій до Османської імперії.

Козацтво було мобілізоване й брало активну участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Фельдмаршал Б. Мініх, розуміючи значну фортифікаційну потужність фортець Кінбурн та Очаків та розробляючи тактику проведення воєнних дій в Північно-Західному Причорноморї, залучив частину козацтва до проведення Кінбурнської (1736 р.) та Очаківської (1737 р.) воєнних операцій. Але антиосманські плани Б. Мініха не відповідали зовнішньополітичним можливостям Росії.

Після російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Російська імперія зосереджується на зміцненні кордонів, які йшли по відкритому степу. У 40-50-х рр. XVIII ст. на прикордонних територіях очаківського еялету зберігався конфліктний характер російсько-турецьких стосунків, в яких брала участь і українська сторона. У звязку з цим російський уряд у 50-х рр. XVIII ст. посилив контроль на кордоні з цією територією.

Військовий досвід козацтва в ході воєнних кампаній 1736-1737 рр. у Північному Причорноморї був активно використаний керівництвом Російської імперії в подіях навколо міста-фортеці Очаків і під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Граф П. Румянцев - генерал-губернатор Малоросії, президент Малоросійської колегії, високо оцінював дії козацьких легко кінних військових формувань. Після зруйнування Січі у 1775 р. певна частина козаків перейшла на турецьку територію в районі фортеці Очаків. Таким чином, поділ військових формувань у козацькому середовищі призвів до драматичного воєнного протистояння козацтва, яке брало участь у воєнних подіях під фортецею Очаків під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. на стороні армій воюючих імперій.

Уряди країн Європи були занепокоєні падінням фортеці Очаків. Наближення росіян до берегів Чорного моря означало в майбутньому підготовку Франції до нової війни з Росією. Захоплення росіянами Очакова викликало крайнє невдоволення й уряду Великої Британії. Американський історик Дж. Глиссон вважає, що саме з цією подією слід повязувати появу в Англії русофобії.


Список використаних джерел


1.А.В. Суворов. Документы / под ред. Г.П. Мещерякова. - Т. 2. - М.: Воениздат, 1951. - 681 с.

.Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О.М. Апанович. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 229 с.

.Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства: В 3-х ч. / Д. Бантыш- Каменский. - С.-Пб.: Юж-Рус. кн-во Ф. А. Иогансона, 1903. - 655 с. - (репринтная копия).

.Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / упоряд. С. Павленко. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - 1054 с.

.Галушко О. Участь козаків Чернігівського полку у війнах Росії з Туреччиною та Кримом в останній третині XVII-XVIII ст. / О. Галушко // Сіверянський літопис. - 2008. - № 5. - С. 111-120.

.Голобуцький В. Черноморское казачество / В. Голобуцький. - К.: Изд-во Академии Наук Украинской ССР, 1956. - 415 с.

.Гончарук Г.Г. Хаджибей-Одеса та українське козацтво (1415-1797 роки). До 210-ї річниці штурму Хаджибейського замку / Г.Г. Гончарук, С.Б. Гуцалюк, І.В. Сапожников, Г.В. Сапожникова. - Одеса: ОКФА, 1999. - 400 с.

.Гончарук Т.Г. Військові операції на території сучасної Одещини під час російсько-турецьких війн XVIII ст. / Т.Г. Гончарук - Одеса: Астропринт, 2002. - 60 с.

.Грушевський М.С. Історія України-Русі: В 11 т. 12 кн. / П.С. Сохань (голова ред. кол.); НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. / М.С. Грушевський. - К.: Наукова думка, 1995. - Т. 7. Козацькі часи до року 1625. - 628 с.

.Документи російських архівів з історії України. - Львів: Канадський інститут українських студій. Центр українських історичних досліджень ім. Петра Яцика, 1998 - Т. 1. Документи до історії запорозького козацтва 1613-1620 pp. - 442 с.

.Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Д.І. Дорошенко. - К.: Глобус, 1991. - Т. І. До половини XVII сторіччя. - 238 с. (репринтне видання)

.Драгоманов М.П. Про українських козаків, татар та турків. З додатком про життя Михайла Драгоманова / М.П. Драгоманов. - К.: Дніпро, 1991. - 42 с.

.Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. / Е.И. Дружинина. - М.: Наука, 1959. - 264 c.

.Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) / С.В. Думин // История Отечества: люди, идеи, решения Очерки истории России. IX-XX вв. - М.: Наука, 1991. - С. 76-127.

.Ефименко А.Я. История украинского народа / А.Я. Ефименко. - К.: Либідь, 1990. - 512 с.

.Заремба С.З. Питання історії Південної України другої половини XVIII ст. на сторінках збірника «Записки Одесского общества истории и древностей» / С.З. Заремба // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. - 1976. - Випуск 2. - С. 87-95.

.Заруба В.М. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні - Гетьманщині в останній чверті XVII ст. / В.М. Заруба // Записки наукового товариства імені Т.Г. Шевченка. - Львів, 1993. - Т. 225. - С. 232-257.

.Історія міст і сіл УРСР. Миколаївська область / ред. колегія Васильєв В., Агєєв Ю. та ін. - К. : Головна редакція УРЕ, 1971. - 692 с.

.Історія Русів / пер. І. Драч. - К.: Веселка, 1991. - 183 с.

.Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIІІ - первой половине ХІХ в. (1719-1858 гг.) / В.М. Кабузан. - М.: Наука, 1976. - 306 c.

.Калугин И. Дипломатические сношения России с Крымом в княжение Иоанна ІІІ / И. Калугин. - М.: Университетская типография, 1855. - 68 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Каргалов В.В. На степной границе. Оборона «крымской украины» Русского государства в первой половине XVI столетия / В.В. Каргалов. - М.: Наука, 1974. - 183 с.

.Клокман Ю.Р. Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768-1774 гг. / Ю.Р. Клокман. - М.: Изд-во АН СССР, 1951. - 207 с.

.Костомаров Н.И. Мазепа / Н.И. Костомаров. - М.: Республика, 1992. - 335 с.

.Крот В.А. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці ХV - в першій половині ХVІ ст. / В.А. Крот, Н.С. Рашба // Український історичний журнал. - 1983. - № 5. - С. 101-110.

.Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Б. Крупницький. - К.: Україна, 2003. - 240 с.

.Кузнецов А.Б. Дипломатическая борьба России за безопасность южных границ (первая половина XVI в.) / А.Б. Кузнецов. - Минск: Изд-во «Университетское», 1986. - 138 c.

.Мірущенко О.П. Економічна політика Російського уряду на Запоріжжі періоду Нової Січі (1734-1775 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / О.П. Мірущенко. - Запоріжжя, 2010. - 23 с.

29.Нассау-Зиген, Карл Генрих [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://ru.wikipedia.org/wiki/%CD%E0%F1%F1%E0%F3-%C7%E8%E3%E5%ED,_%CA%E0%F0%EB_%C3%E5%ED%F0%E8%F5>

.Некрасов А.М. Возникновение и эволюция Крымского государства в XVI-XVII веке / А.М. Некрасов // Отечественная история. - М., 1999. - № 2. - С. 50-51.

.Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / ред. Л. Винар / О. Оглоблин. - Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001. - 461 с.

.Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в першій половині XVIII ст. / Н. Полонська-Василенко. - Мюнхен: Дніпрові хвилі, 1960. - 347 с.

.Полонська-Василенко Н. Історики Запоріжжя / Н. Полонська-Василенко // Запоріжжя XVIІІ століття та його спадщина. - Мюнхен: Дніпрові хвилі, 1965. - Т. 1. - С. 11-27.

.Полонська-Василенко Н. Історія України-Русі / Н. Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1992. - Т. 1. До середини XVIII століття. - 588 с.

.Рігельман О.І. Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / О.І. Рігельман. - К.: Либідь, 1994. - 767 с.

.Сапожников И.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе / И.В. Сапожников, Г.В. Сапожникова. - Одесса: ОКФА, 1998. - 272 с.

.Сапожников И.В. Описание Одессы и Северного Причерноморья 1780-х годов (к годовщине штурма Хаджибейского замка) / И.В. Сапожников. - Ильичевск: «Эльтон-2» - «Гратек», 1999. - 80 с.

.Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького / А.О. Скальковський. - Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 677 с.

.Смолій В.А. Листи І. Мазепи. 1687-1601 / В.А. Смолій, В.А. Брехуненко, Ю.А. Мицик. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - Т. 1. - 480 с.

.Соловьев С.М. Сочинения. История России с древнейших времен / ред. Н.А. Иванов / С.М. Соловьев. - М.: Голос, 1993. - Т. 5-6. - 768 с.

.Станіславський В.В. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / В.В. Станіславський. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1996. - 191 с.

.Станіславський В.В. Запорозькі та правобережні козаки у спільній боротьбі проти кримського ханства (кінець XVII ст.) / В.В. Станіславський // Семен Палій та Фастівщина в історії України: Матеріали науково-практичної краєзнавчої конференції. - Київ-Фастів, 1997. - С. 45-48.

.Старожитності степового Причорноморя і Криму / Збірник наукових праць. - Т. ХIV / За ред П.П. Толочка; Держ. вищий навч. заклад «Запорізький нац. ун-т» Міністерства освіти і науки України. - Запоріжжя, 2007. - 262 с.

.Тимченко В.М. Кодекс законів султана Селіма II як джерело для дослідження економічної історії османського півдня України (на прикладі очаківського санджаку) / В.М. Тимченко // Україна і Туреччина. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. НАН України. Інститут археології. - К., 2003. - С. 6-7.

.Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь: Таврия, 1991. - 96 с.

.Універсали Івана Мазепи (1687-1709) / ред. П. Сохань. - Київ-Львів: НТШ, 2006. - Ч. 2. - 803 с.

.Храпунов И.Н. Древняя история Крыма / И.Н. Храпунов; Крым. отд.-ние Ин-та востоковедения им. А.Е. Крымского НАН Украины, Историко-археологич. Фонд «Исследование тысячелетий». - Симферополь: Сонат, 2003. - 192 с.

.Шевченко Н.В. Козацтво на Миколаївщині / Н.В. Шевченко // Миколаївщина: літопис історичних подій / за ред. М.М. Шитюка. - Херсон: Олді-плюс, 2002. - С. 74-103.

.Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії / пер. з фр. В.В. Коптілов / Шерер Жан-Бенуа. - К.: Укр. письменник, 1994. - 311 с.

.Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. / Р. Шиян. - Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998 - 96 с.

.Шпитальов Г.Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. / Г.Г. Шпитальов. - Запоріжжя: Тандем-У, 2002 . - 71 с.

.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3-х тт. / АН УРСР, Археогр. коміс., Ін-т Історії, ред. кол.: П. Сохань (гол.ред.). - К.: Наукова думка, 1990. - Т. 2. - 560 с.

.Якубова Т.А. Історичні події російсько-турецької війни 1787-1791 рр. навколо фортеці Очаків. Чорноморський флот у документах Г.О. Потьомкіна та О.В. Суворова, архіву Одеського товариства історії та старожитностей. - С. 294-296. / Т.А. Якубова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.history.odessa.ua/publication10/82.pdf

.Якубова Т.А. Історія фортеці Очаків XVI-XVIII ст. у контексті дослідження суспільних відносин / Т.А. Якубова // Українознавство: теорія , методологія , практика. Зб. наук. праць НДІУ. - К.: НДІУ, 2004. - Т. ІІІ. - С. 297-301.

.Якубова Т.А. Маловідомі матеріали фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, щодо історичного портрету гетьмана І. Мазепи (XVII-XVIII ст.) / Т.А. Якубова // Праці Центру памяткознавства: Зб. наук. пр. - 2009. - Випуск 16. - С. 165-176.

.Якубова Т.А. Місто-фортеця Очаків та його стратегічне значення в російсько-українсько-турецькому протистоянні XVIII ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / Т.А. Якубова. - К., 2006. - 20 с.

.Якубова Т.А. Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння XVI ст. / Т.А. Якубова // Нові дослідження памяток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. - Випуск 16. - К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. - С. 178-182.

.Якубова Т.А. Участь козаків в очаківській операції. 1769 рік / Т.А. Якубова // Київська старовина. - 2004. - № 3. - С. 9-17.

.Якубова Т.А. Участь українського козацтва в осаді фортеці Очаків (1788 рік) / Т.А. Якубова // Культура і мистецтво в сучасному світі. Збірник наукових праць. Київський Національний Університет культури і мистецтв - 2004. - Випуск 5 - С. 180-185.

.Якубова Т.А. Фортеця Очаків та військова діяльність гетьмана І. Мазепи / Т.А. Якубова // Наукові праці. Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили. - 2004. - Т. 32. - Випуск 19. Історичні науки. - С. 97-101.


Теги: Очаків у міжнародних відносинах ХVІІІ ст.  Диплом  История
Просмотров: 15071
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Очаків у міжнародних відносинах ХVІІІ ст.
Назад