Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет ім. Каразіна

Історичний факультет

Кафедра історії України


Дипломна робота

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні


Окша Юлія Володимирівна


Харків 2009

Зміст


Вступ

Розділ 1. Історіографічна та джерельна база роботи

Розділ 2. Діяльність окупаційної влади в Україні

Розділ 3. Окупаційний режим на Харківщині

Висновки

Список джерел та літератури


Вступ


Дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму в Україні залишається актуальним науковим завданням. Новітня доба історії України - це суперечливий період. ЇЇ історичний зміст - боротьба українського народу за національне визволення, за свободу.

У вивченні історії України багато питань, які й досі недостатньо висвітлені. Серед них питання іноземної окупації в роки Другої світової війни. Народ України має добре знати уроки минулого.

Ми повинні знати правду про війну. Вимога сучасного історичного моменту, вимога епохи - обєднання всіх миролюбних сил людства в імя забезпечення мирного розвитку всіх країн.

Крім того, останнім часом історію викладають під іншим кутом зору, що стало можливим після розсекречування багатьох архівів. Це стосується й даної проблеми, оскільки до недавнього часу чимало архівних фондів, містили інформацію щодо окупаційного режиму, залишаються закритими, важкодоступними дослідникам.

Хронологічні рамки цієї роботи кінець осені - початок зими 1941\1942 років - жовтень 1944 року. Офіційним днем завершення фашистської окупації України вважається 14 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання в Києві. Закарпатська Україна була очищена від гітлерівців військами 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року.

Географічні межі роботи - територія України, яка була окупована німецько-фашистськими військами. Акцент робиться на Харківському регіоні.

Історіографія Великої Вітчизняної війни, тобто сукупність досліджень по даній темі, дає можливість глибше і повністю зрозуміти закономірності даного періоду. Жодного періоду в історії людства не присвячено такої кількості книг, як Другій світовій війні. Водночас існує низка проблем, які вдалося на сьогодні розвязати належним чином. Осуд нацизму і фашизму міжнародною спільнотою у спеціальних рішеннях Нюрнберзького трибуналу і судових інстанцій різних країн спричинили створення навколо цієї теми певного негативного поля. Причому поряд із силами, зацікавленими у приховування злочинів гітлерівців та їхніх союзників, діяли сили що намагалися роздути цю проблему у пропагандистських цілях.

Історіографія війни бере свій початок з самого початку війни. Наукові колективи із представників Генштабу, військових академій, спеціалісти інституту історії Академії наук СРСР першими вивчали джерела, піднімали документальні матеріали. Уже в той час формувалися концепції, закладались основи поглядів і оцінок історичних подій війни. Радянськім публікаціям воєнного часу був притаманний бравурний тон, писали, зазвичай, про позитивні явища, що відповідало інтересам правлячої еліти, зацікавленої у тому, щоб не допустити аналізу причин трагічних передвоєнних прорахунків. Авторами багатьох із них були зарубіжні партійні діячі: П. Тольятті, М. Торез, М. Еркомі, Д. Армад, радянські історики і публіцисти, зокрема українські - К. Дубина, Л. Новиченко, Т. Стропал, Д. Беддик.

У 1943 р. зявилася друком праця Н. Бєлова Розпад гітлерівської осі.

У цій роботі автор здійснив аналіз політичного становища у країнах союзницях гітлерівців.

Значний внесок в історіографію війни внесли історикомемуарні праці активних учасників війни: І.Х. Баграмяна, А. Єременко, Г.К. Жукова, К. Рокосовського, Б. Шапошникова.

В історико-мемуарній праці Справа всього життя А.М. Василевського дається аналіз стилю роботи радянського Верховного Головнокомандування.

Важливе місце займають спогади Баграмяна І.Х. про те, як починалася війна, як йшли до перемоги.

Час із 1945 до 1950 року можна назвати Мертвим сезоном. Ні на Сході, чи на Заході не зявилося більш-менш значних публікацій про союзників гітлерівської Німеччини, ні про окупаційний період.

Утвердження незалежності Української держави створило сприятливі умови для започаткування обєктивного, по-справжньому наукового дослідження і висвітлення історіографії України періоду Другої світової війни, рішучого подолання нашарувань, штампів і стереотипів, які були характерними і домінуючими в історіографії попередніх років. З початку 90-х років перед українськими істориками повстало у всій своїй складності і повноті завдання створити нову історіографію війни, яка була б незалежною від ідеологічних, партійно-політичних пристрастей і уподобань, базувалася б не на міфах, припущеннях і політичній конюнктурі, а на документах і факторах.

Одним з перших про необхідність створення нової історіографії проблеми, яка має відповідати нормам і запитам демократичного суспільства, висловився авторитетний дослідник воєнної історії М.В. Коваль. Йому належить цілий ряд змістовних і гостро полемічних праць, в яких здійснюється історіографічне осмислення другої світової війни і місце України в ній.

Тут формується ряд актуальних наукових проблем, без розвязання яких неможливий подальший розвиток історіографії Другої світової війни і формування її нової історичної концепції. До таких проблем необхідно віднести, зокрема: обєктивну і неупереджену оцінку радянської історіографії другої світової війни, аналіз причин непідготовленості Збройних сил СРСР до відсічі ворогу і їх поразок у перший період війни; оцінку версії про превентивну війну гітлерівської Німеччини проти СРСР.

В працях М.В. Коваля з позицій фахівця української історії вперше у вітчизняній історіографії окремо виділяється таке поняття як український військово-політичний фактор у Другій світовій війні, оцінюються міжнародні наслідки перемоги антигітлерівської коаліції для України і вирішення українського питання.

Істотного значення набувають історіографічні дослідження. У незалежній Україні одним з перших таких досліджень стала публікація в 1992 році монографії криворізького дослідника В.В.Стецкевича. Вона присвячена історіографічним проблемам початкового періоду війни. Тут розвиваються важливі методологічні положення про історію України в добу воєнного лихоліття не як про історію народу, без поділу його на своїх (радянські українці) і чужих (військовополонені, бандерівці та ін.).

З огляду на активність дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму інтерес становить історіографічна розвідка В. Лаврінзука. Проведений ним аналіз наукової і публіцистичної літератури, яка вийшла в Україні, і в діаспорі, дозволив зробити аргументований висновок про недостатню вивченість у вітчизняній історіографії вказаної проблематики і необхідність зосередження тут зусиль вчених.

Заслуговують на увагу дослідження Д. Маланова про Київ у роки Великої Вітчизняної війни.3 Київ в роки війни - одне з найболючіших сторінок Другої світової війни. Масовий розстріл єврейського населення у Бабиному Яру - найжорсткіший в сучасній історії акт геноциду.

Науковий і пізнавальний інтерес являють спогади німецьких генералів, написані у 1945-1955 рр., коли перебували під захистом відомого американського Історичного дивізіону. Найбільше значення серед них Спогади солдата Гудеріана Гейнца. Тепер читач може познайомитися з талановитим німецьким воєначальником, проникнути у психологію німецького офіцера, через його сприйняття, його очима поглянути на історичні події, нарешті переконатися, як неприязно він говорить про союзників гітлерівської Німеччини.

Група німецьких генералів: З. Весторель, В. Крейпе, Г. Блюментрит, Ф. Цейтлер, Х. Мантейфель, перебуваючи в полоні у американців написали цікаву монографію Фатальні рішення вермахту /2000/. Це розповідь німецьких генералів, професійних військових. Не забули поважні автори-генерали й своїх союзників, які не доклали зусиль, були погано навчені, мали застаріле озброєння, думали лише про те, як найбільше урвати.

У Москві вийшла оновлена книга СС у дії. Документи про СС займають у ній основне місце.1

В. Теплищин, автор книги Отто Скорцені, чи командос - небезпечне ремесло (Смоленськ, 2000). З книги читач дізнається, як Диверсанту №1 довіреній особі А. Гітлера, воєнному злочинцю не уникнути смертного вироку, вдалося в достатку прожити до 5 липня 1975 р.

Інтерес дослідників та істориків до минулого СС і гестапо не згасає. У 2000 році зявилася чудова монографія французького історика, Ж.Келарю Історія гестапо2 Автор розповідає, підтверджуючи свою оповідь, як, з якою метою створювався службою Гіммлера і французькими колабораціоністами Легіон французьких волонтерів, який восени 1941 року відправився на Східний фронт. Келарю розповів, як був організований набір добровольців до улюбленого дітища Гітлера - військ СС.

У незалежній Україні спалахнув інтерес до історії дивізії Галичина. У 1993р. журнал Військо України опублікував дослідження, підготовки, бойових дій, обставини взяття в полон і перебування у таборах військовополонених борців і офіцерів дивізії.3

Привертає до себе увагу книга доктора історичних наук, професора Київського університету ім. Т. Шевченка Віктора Короля Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 рр.4

Автор на значному документальному та архівному матеріалі розкриває суть і причини цієї трагедії, жертвами якої стали мільйони співвітчизників. В кінці В.Короля вперше у вітчизняній історіографії повністю надруковані тексти наказів №270 і №277 військового відомства СРСР від 16 серпня 1941 р. і 28 липня 1942 р. українською мовою. Як відомо, і російською мовою вперше вони були надруковані майже через 60 років після війни.

Автор книги на основі архівних матеріалів і маловідомих документів дає розгорнуту і трагічну картину долі військовополонених на окупованих українських землях. Не потребують коментарів розділи книги під такими назвами: Злочини в Дарниці, Табір на Керосинній, Сиренькій табір, Бабин Яр та ін. За цими назвами доля мільйонів наших близьких, які в силу вищезгаданих причин випили до кінця гірку чашу полону.

В умовах державної незалежності України як багатонаціональної країни стають особливо актуальними етноісторичні дослідження. Зокрема, своєрідний історіографічний підсумок розвитку Єврейських студій в сучасній Україні підбив А Подольський.1

У 1990-ті роки зявилися дослідження, в яких вивчаються різки аспекти окупаційного режиму в Україні. Так, надзвичайно цікаві статті доцента Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна А.В. Скоробогатова, присвячені Харківському міському самоуправлінню в 1941-1943 роках.,2 функціонування базарів підокупаційного Харкова та ін.. Ці аспекти до цього ніколи не були обєктами спеціальних досліджень. На жаль, подібні роботи відсутні щодо різних регіонів України, тому неможливо здійснити порівняльний аналіз.

Отже, низка історичних праць, які зявилися у 1990- ті роки сприяли підведенню підсумків вивчення окремих актуальних проблем України доби Другої світової війни і відіграли позитивну роль. Їх аналіз дозволяє накреслити пріоритетні напрямки майбутніх досліджень, які покликані створити оновлену історію та історіографію Другої світової війни.

При дослідженні даної теми в роботи використано багато джерел, що дають точні дані про період фашистської окупації України.

Джерела достатньо різноманітні, їх можна поділити на декілька груп. Це і законодавча та актова документація, діловодна документація, періодичний друк, джерела особового походження(мемуари і спогади очевидців). Законодавчі, актові, діловодні матеріали розміщені у збірниках документів, які видавалися у 1940-1990-ті роки.

До написання дипломної роботи залучалися такі збірки документів, як Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР.1 Ці документи свідчать про трагедії військовополонених на окупованих територіях України в 1941-1944 рр. Збірка Ю.М. Ляховицького Попраная медуза (Книга Дробицкого Яра), в якій представлені документальні свідоцтва про геноцид єврейського населення Харкова в період окупації;2 Далеко от линии фронта: Воспоминания, документы и материалы3, Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині,4 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів,5 Спати Дрогобицкий Яр. Очерки, воспоминания, документы, стихи,6 Советсткая Украина в годы Великой Отечественной войны: Документы и материалы,7 Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1943 гг: Сборник документов и материалов та ін.

Цінними в роботі стали періодичні видання воєнних років, зокрема Соціалістична Харківщина 1942 р., Червона Зірка 1942 р., Радянська Україна1942р.,Правда, Нова Україна.

Дзеркало тижня - міжнародний суспільно-політичний щотижневик, що дав цінний документальний матеріал по проблемам Голокосту.

Великий внесок у дослідження цієї теми дали джерела особового походження спогади і мемуари учасників війни, та свідки подій. Окрім мемуарів видатних полководців використовувалися спогади простих людей свідків подій, які стосуються окупаційного режиму в Україні та Харкові.

У дипломній роботі досліджується процес захоплення України, злодіяння фашистів, трагедії окремих періодів окупації, окупаційний період на Харківщині. Мета роботи - дослідити основні риси окупаційного режиму, встановленого в Україні. Завданням дипломної роботи є узагальнення відомостей документальних джерел та історичної літератури щодо справжніх розмірів фашистських злодіянь в окупаційний період, дослідження сутності політики нового порядку, при цьому особливу увагу приділити окупаційному режиму на Харківщині.

У відповідності з конкретними проблемами досліджень визначена і структура даної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів. Висновків та списку джерел та літератури.

Перший розділ присвячений окупації України військами Німеччини та її союзників. Встановлення нацистського нового порядку.

Розділ другий присвячений основним напрямкам окупаційної влади в Україні. В цьому розділі досліджується трагедія Бабиного Яру, голокост, економічне пограбування України, вивіз працездатного населення на роботу до Німеччини.

Розділ третій присвячений вивченню і дослідженню окупаційного режиму на Харківщині.

У висновках підведені підсумки дослідження.

війна нацизм фашизм німеччина

Розділ 1. Встановлення нацистського нового порядку


червня 1941 року, з нападом Німеччини на Радянський Союз, вся Україна була втягнута у другу світову війну. Німецька армія наступала у трьох напрямах: група Північ на Ленінград, група Центр на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група Південь у напрямку Житомира і Києва. Німецьким військам у їхньому наступі на Україну допомагали угорські і румунські частини. Їм протистояли два радянські військові округи - Київський та Одеський; третій, Харківській, спершу перебував у тилу.

Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану блискавичної війни проти Радянського Союзу. Найбільший опір німецькі частини у перші дні наступу спіткали у районі Луцька - Бродів - Рівного, де 23-29 червня 1941 р. відбулася велика танкова битва. Проте вона затримала просування німецького війська лише на тиждень. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. Вирішальною для дальшого ходу воєнних операцій була битва під Уманню (10-12 червня 1941р.) під час якої розбито радянську армію, що утримувала доступ до Центральної та Східної України.

Через місяць, 16 вересня 1941 р. впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.

Погано підготовлені, й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Випадки впертого опору німецьким військам були поодинокими.

Велику стійкість виявили, зокрема, залишені напризволяще захисники прикордонних застав у Сколі, Раві-Руській, Перемишлі і Володимирі-Волинському.

Здебільшого німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривали радянську оборону. Не перериваючи наступу, німці брали в оточення численні радянські частини і полишали їх у своєму тилу, де з ними легко уже справлялися війська другого ешелону.

На території України мало місце найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень: у середині вересня 1941 року німецькі війська взяли в коло київське угрупування радянській військ Південно-Західного фронту загальною кількістю 456 тис. чоловік за радянськими (665 тис. чоловік за німецькими) даними - у 2-3 рази більше за німецькі втрати у Сталінградському котлі зимою 1942/1943 рр1.

Московське керівництво у вересні 1939 року твердило, що блискавична поразка Польщі було доказом нежиттєздатності Польської держави. Проте влітку-восени 1941 року німецькі війська просувалися по радянській території значно швидше, аніж по території Польщі два роки тому. Якби територія СРСР обмежувалася лише її європейською частиною, то його поразка у 1941 році була б неминучою. Але Радянському Союзу пощастило на природних союзників. Його рятували великі простори. Червоній армії було куди відступати; наявність великого тилу у східній частині СРСР дозволило евакуювати воєнне виробництво. По-друге, радянське керівництво користало з величезного людського потенціалу, якого, як гарматне мясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Зрештою, зимою 1941/1942 р допомагали тріскучі морози, що ще у памятному 1812 році винищили армію Наполеона.2

Після успішного контрнаступу Червоної армії під Москвою взимку 1941 року Сталін планував весною 1942 року добитися перелому у ході воєнних дій. Він мав намір ударити по німецьких військах під Ленінградом, у Криму і в Україні.

Початкова смуга поразок почасти пояснювалася системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи.

Сильно позначилися на загальній боєздатності репресії офіцерського корпусу в 1936-1938 роках. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо чисельності техніки, так і кількості живої сили).

Значна частина місцевого населення України відчувала певне полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії супроводжувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики спаленої землі спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, врожай, затоплювали шахти, аби вони не потрапили до німців. Те що мало особливу цінність евакуювали на Схід.1 Разом з технікою евакуації підлягали представники елітарних верств - державні чиновники, фахові робітники, інтелігенція. У випадку з інтелігенцією, щоб схоронити її перед наступом німецьких військ та щоб виключити можливість перетворення її на антирадянську політичну силу в тилу ворога. Було евакуйовані 3,8 млн. чоловіків, жінок і дітей; 550 великих підприємств, що становили третину всіх заводів і фабрик, евакуйованих з захоплених німцями районів РСРС.

Евакуація супроводжувалася значними людськими втратами. Безслідно зникли, точніше були знищені НКВС, академіки Агатангел Кримський, Кирило Студинський, син Івана Франка Петро та інші.

Швидкий німецькій наступ відкрив ще одне злодійство НКВС, тому, що при відступі радянської військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних вязнів.

Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тисяч вязнів ( за іншими джерелами - 10 тисяч). Подібна картина відкрилася і в інших містах України - Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславі, Перемишлі, Калуші, Миколайкові (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

Поширення антирадянських почуттів серед місцевого населення не означало прихильного становлення до нових окупантів. У різних регіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною.1

Найприхильніше німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприйняли як визволителів з-під ненависного більшовицького ярма. На ставленні до німців сильно позначилася память про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівняні з пізнішими, польським та радянським, режимами.

До того ж, на німців дивилися як на націю великих поетів, філософів і правників. Існувала думка, що німці несуть новий стабільний європейський порядок, в якому знайдеться місце і незалежній Українській державі.

Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його память про німецьку владу у 1918 році повязувалася передовсім з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Здебільшого місцеві жителі, дезорієнтовані швидким перебігом воєнних подій, чекали прояснення ситуації. Ці настрої поділяли не лише українці але і євреї.2

Німецька пропагандистська машина мовчала, яка доля очікувала українські землі. Населенню було обіцяно визволення від більшовиків, свободу релігії і праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Справа полягала в тому, що німецьке керівництво і сам Гітлер не мали чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні східної компанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 року, Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави - Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік.

Вони повинні перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав для Третього рейху. Вони мали створюватися за моделлю словацької і хорватської держав. За словами Гітлера це мали бути вільні від

Сталіна республіки. Заради економії воєнних зусиль ці республіки мають бути націоналістичними. Але з однією умовою - вони не повинні мати власної інтелігенції. Ця концепція на думку англійського дослідники Джеральда Райтлінгера, була справжнім божевіллям, бо як можна уявити собі функціонування національної держави без національного керівництва?

Найближчою до правди є оцінка іншого спеціаліста з фашистської східної політики Олександра Даліна, що Гітлер мріяв про створення контрольованих Німеччиною і позбавлених значення адміністративних одиниць.

За декілька тижнів до початку війни він різко змінив свої погляди. З цього часу Гітлер говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. За кілька годин до початку радянсько-німецької війни Гітлер заявляв Муссоліні: що стосується війни на сході,... вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні.

липня 1941 року фюрер видав наказ Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях.

Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на дві частини: зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, так звані рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій і армій. Рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, які очолював Розенберг.

Відповідно до цих планів, прифронтова смуга України - Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас та Крим - потрапили в зону армійського тилового району групи армій Південь.

Після невдачі з захопленням Москви і Ленінграду замість запланованих чотирьох рейхскомісаріатів німецька влада змушена була обмежитися двома:

Остланд з центром у Ризі (сюди ввійшли Естонія, Литва, Латвія, частина Білорусії та Ленінградської області) та Україна.

Рейхскомісаріат Україна був утворений вже в серпні 1941 року. Окрім більшості території УРСР, до його складу ввійшли також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пінської, заселені українцями. Рейхскомісаріат Україна поділявся на шість генеральних округів - Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Галичина ввійшла до польського Генерал губернаторства як окремий дистрикт (Distrikt Qalizien). До союзника Гітлера - Румунії - були приєднані південні та південно-західні частини України: Ізмаїльська область ввійшла до складу губернаторства Бессарабія, Чернівецька - до губернаторства Буковина, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство Трансністрію. Закарпаття ще з весни 1939 року належало іншому німецькому союзникові Угорщині.1

В результаті Україна на час німецької окупації перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Контакти між жителями різних одиниць заборонялися; для переїзду з однієї до іншої зони окупації потрібний був спеціальний дозвіл властей. Це диктувалося не стільки потребами воєнного часу, скільки свідомою німецькою політикою, спрямованою на витравлення національної свідомості українців.

Свої плани щодо не завойованих територій на Сході Гітлер окреслив у липні - жовтні 1941 року під час зібрання високих німецьких керівників головного штабу. За його словами, взяли у своє володіння цей великий пиріг для того, щоб:

1)його опанувати;

2)ним керувати;

)його експлуатувати.

Завойовані райони мали стати для німців райськім садом, у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення. Центральне місце у цих планах займала Україна. Тут на німців, на думку Гітлера, чекала безмежна родюча земля, гумус якої подекуди має товщину до десяти метрів.

Де ще існує регіон, в якому виплавляли би залізо вищої якості, ніж українське залізо? - риторично запитував Гітлер. - Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену?..І, крім того, ще стільки можливостей!

Україна підлягала германізації через завезення емігрантів - німців, датчан, голландців, норвежців, шведів. Гітлер рішуче відкидав ідею самостійної України. Крим мав стати німецькою Рівєрою, а Галичина, як колишня австрійська провінція - частиною Рейху. Щодо місцевого населення, то воно повинне трактуватися не краще, як червоношкіре. Українці, на думку фюрера, так само ліниві, погано організовані і по - азіатському нігілістичні, як і росіяни. Вони реагують лише на батіг. Було б помилкою давати їм можливість здобувати освіту, тому Гітлер противився ідеї відкриття в Києві університету.

Знання сигналів дорожнього руху українцям мало б вистачить, щоб не спричиняти аварій німецьких автомобілістів. Свобода для українців означатиме, що вони митимуться лише один раз на місяць замість двох.1

Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберг залишався при своїй думці щодо принципу організації нового порядку на окупованих територіях. Він виступав за здійснення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців та інших неросійських народів і змобілізувати їх проти Росії (зокрема, йому належала ідея відкриття в Києві університету). Розенберг пропонував приєднати до України російські прикордонні території як компенсацію за Галичину.

Розенберг пропонував застосовувати принцип національного самовизначення для підкорених Росією народів. Є інша точка зору, прихильники якої стверджують, що і Гітлер, і Розенберг сповідували одну ціль - встановлення неподільного панування Німеччини над Східною Європою.

План Розенберга був менш гнучкішим і прагматичним: певними поступками і вміли маневруванням він хотів осягнути того, що в іншому випадку вимагало б зусиль сотень батальйонів. Розенберг, який був балтійськім німцем за походженням, краще, ніж Гітлер, розумів національне питання в Східній Європі і, зокрема, потенційну роль російсько-українського антагонізму. Але за своїм статусом і впливом Розенбергу фашистській ієрархії поступався іншим діячам з оточення Гітлера, і тому його плани залишилися планами на папері. Рейх комісаріат Україна очолив гауляйтер Еріх Кох, своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові.

Розенберг первісно пропонував Коха на посаду рейхкомисара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях.

Хоча номінально новопризначений рейх комісар і підпорядковувався Розенбергу, але фактично, користуючись близькістю до Гітлера та заступництвом Бормана і Геринга, він сміливо міг ігнорувати вказівки свого безпосереднього шефа.

В інавгураційній промові Кох охарактеризував себе як брутальну собаку; а саме тому, за його словами, він і був призначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його другим Сталіним, якій зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні.1

На захопленій території України гітлерівці, їхні союзники та колабораціоністи встановили новий порядок, який характеризувався:

-фізичним і моральним терором проти осіб, що не підкорялися окупантам;

-грабунком матеріальних засобів, варварським використанням виробничих потужностей;

кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові роботи;

фашизацією свідомості радянських людей.

Для регіонів західної України ситуація ускладнювалась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького і націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження життя, національних звичаїв та культури. Умовно все доросле населення окупованих районів можна розділити на такі категорії:

група - ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;

група - допомагали як партизанам, підпільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу, на окупантів;

група - боролися з ворогом доступними для них засобами;

група - підкорялися німцям, зберігаючи лояльність даних і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом чия візьме, таких було найбільше.

Територію України нацисти розділили на кілька зон. Насаджуючи новий порядок гітлерівці розраховували залякати населення окупованих територій, зламати його волю. Сотні тисяч людей були знищені, кинуті у вязниці і концтабори. Спалені міста і села, шибениці і яри, наповнені трупами розстріляних мирних жителів, масові грабежі і насилля - ось що являв собою гітлерівській новий порядок.

Фашистські загарбники тільки вивезли в рабство на територію Німеччини 4100 тисяч радянських людей. Особливо ненавиділи фашистів словянські народи. Якщо ми хочемо створити свою велику німецьку імперію, - говорив Гітлер, - ми повинні вигнати і знищити словянські народи - росіян, поляків, словаків, болгар, українців і білорусів.

Розірвавши таким чином Україну на частини, фашистські загарбники похвалялися, що вона стала поняттям тільки географічним.

України немає, - цинічно заявляв Еріх Кох, підбиваючи підсумки варварського розчленування України. Звичайно, так говорилося тільки у колі своїх.

Наказом Гітлера від 25 червня 1941 року вся повнота влади на окупованій території передавалася командуючим вермахту. Окупаційна політика була детально продумана одночасно з розробкою стратегії східної компанії знайшла свій концентрований вияв у так званому генеральному плані Ост.

Фашисти мріяли знищити саму Радянську державу, в радянських людей зробити рабами. Характеризуючи політичні цілі війни, Гітлер в колі близьких до нього осіб відверто говорив, що треба позбавити східні народи будь якої форми державної організації і відповідно до цього тримати їх на найнижчому рівні культури.

Наш провідний принцип, - заявляв він, - повинен полягати в тому, що ці народи мають одне тільки єдине виправдання для свого існування - бути корисними для нас в економічному відношенні.1

Для підтримання нового порядку були створені німецька цивільна, а також місцева допоміжна адміністрація. Структура цього величезного адміністративного апарату мала такий вигляд: генеральний округ на чолі з генеральним комісаром; округ на чолі з гебіткомісаром; середнє і велике місто на чолі з міським комісаром; район на чолі з головою; село на чолі зі старостою. Уся влада зосереджувалася в руках рейх комісара, генерал-комісарів, гебіт-комісарів, міських комісарів різних шефів та комендантів, на посади яких призначалися тільки німці. Допоміжна адміністрація повинна була сприяти окупантам у поневоленні радянських людей.

Колоніальний режим на Україні підтримувався густою сіткою всіляких каральних поліцейських органів, таких як гестапо (державна таємне поліція), СС (охороні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія та інші.

Спираючись на війська, уся ця зграя карателів чинила на окупованій території нечувану в історії народів сваволю, насильства, вбивства і грабежі, і власті видали ряд спеціальних памяток і заповідей для німців, які рушили на Схід, тобто на окуповану територію. Характерними з таких є 12 заповідей поведінки німців на Сході і поводження їх, випущених в серпні 1941 року:

Ніяких пояснень і обґрунтувань, - говориться в заповідях... - Ви повинні з усвідомленням своєї гідності вживати найжорстокіших і найнещадніших заходів, яких вимагатиме від вас держава. Відсутність характеру у окремих осіб безумовно, буде приводом для зняття їх з роботи...Не розмовляйте, а дійте... Говорити він вміє краще, ніж ви, бо він природжений діалектик і успадкував схильність до філософствування. Менше слів і дебатів. Головне - діяти... не будьте мякі і сентиментальні1

Усі радянські закони фашисти оголосили недійсними. Замість них власті день у день видавали накази про новий порядок, які закінчувалися однією і тією самою фразою: Винного буде покарано смертю. Скрізь розклеювались оголошення головнокомандуючого німецькими військами. Цивільному населенню заборонялося:

-залишати своє місце проживання без спеціальної перепустки;

-виходити на вулицю коли стемніє;

приймати на проживання осіб не з місцевого населення;

підходити до залізничного полотна ближче 100 метрів.

За переховування зброї, допомогу партизанам загрожувала смертна кара. Абсолютне політичне безправя повинно було, за задумом, гітлерівців, перетворити населення України у безсловесних, покірливих рабів німецьких колонізаторів, витравити в них волю до боротьби за свободу і незалежність.

З цією метою окупанти запроваджували на Україні національний гніт. Роками фашизм виховував своїх солдатів у дусі расистської ідеології винятковості німців як представників вищої раси. Роками прищеплювалась їм ненависть до українців, до словян. У секретному циркулярі від 18 липня 1942 року командуючий німецькими тиловими військами на Україні генерал Кітцінгер повчав своїх підлеглих: Українець був і залишиться для нас чужим. Кожен звичайний довірливий вияв інтересу до українців й їх культурного і існування йде на шкоду і ослаблює ті істотні риси, яким Німеччина зобовязана своєю могутністю і величчю.

Поряд з Генеральним планом Ост втіленням німецької колонізаторської політики німецьких фашистів стала і директива №21, відома під кодовою назвою План Барбароса - план загарбницької війни, фашистської війни Німеччини проти СРСР. На основі цього плану, затвердженого Гітлером, різні відомства третього рейху розробили практичні заходи по здійсненню окупації. Гітлерівській уряд утворив Центральне бюро по підготовці рішення питання про східний простір на чолі з одним з найближчих підручних Гітлера, Альфредом Розенбергом. Завданням цього бюро було вироблення практичних заходів на закабалення підкорених народів.

Україна, Білорусія і Туркестан повинні були стати повністю підкореними Німеччині буферними державами. Їх кордони гітлерівці планували відсунути далеко на Схід, щоб зменшити територію, і позбавити ці країни державності. Розенберг взяв на озброєння виправданий колонізаторами принцип; Розділяй і владарюй. До України він пропонував установити більш мякі відносини, ніж до росіян. На його думку, подібна політика повинна була сприяти приведенню цього народу до покори і навіть зробити можливим їх використання для придушення опору російського народу. Гітлер відхилив цей план Розенберга. На його думку, вермахт мав силу, щоб не тільки розгромити Червону Армію, а і тримати в покорі поневолені народи. Тому Гітлер вимагав при колонізації східного простору не надавати переваги ні одному народу і не створювати маріонеткових держав. Погляди Гітлера повністю підтримували Геринг, Гітлер, Борман та інші.2

Найбезпечнішими для нового порядку були партійні, державні і господарські керівники, працівники громадських організацій, інтелігенція.

Ліквідація активістів була першочерговим завданням. Згідно плану Ост, фізичному винищенню підлягали десятки мільйонів людей. Гітлер, інструктуючи своїх підлеглих говорив, що у війні з Радянським Союзом належить знищити 30 мільйонів словян.

Розроблена була і програма господарського використання захопленої території. Україна мала стати аграрно-сировинним придатком Німеччини, джерелом дешевої робочої сили.

квітня 1941 року основні ідеї економічного розділу Плану Барбаросса були обговорені і схвалені на нараді Гітлера з керівниками вермахту. В деталях вони були викладені в директиві, що ввійшла в Зелену папку Геринга. По цих питаннях було видано ряд директив та інструкцій, що разом склали програму тотального пограбування території України і її населення.

Передбачалося створити широку сітку дрібних підрозділів - економічних штабів спеціальних військових частин і загонів по збору сировини. Вводився інститут сільськогосподарських офіцерів, які на місцях повинні були слідкувати за роботою селян і своєчасно відбирати сільськогосподарську продукцію для забезпечення гітлерівських військ. Вищою командною інстанцією цієї організації став економічний штаб Ост (кодова назва Ольденбург).

Нове для організації, - говорилось в протоколі наради, є те, що вона займається не тільки питаннями військової економіки, але і всієї економіки в цілому. Економічний штаб Ост був підвладний Герингу, а він був імперським уповноваженим по управлінню господарством, що підлягало захопленню. Виконанню першочергових завдань, запланованих в Зеленій папці Геринга, було доручення армії. З цією метою фашисти створили спеціальний військово-економічний апарат, якій керувався такою ідеєю:

Потреби армії повинні максимально задовольнятися за рахунок місцевих ресурсів.

Директива Геринга передбачала одночасно з просуванням німецьких військ по Україні зразу ж проводити повну реквізицію всіх хлібних та інших продовольчих продуктів, нафти і нафтопродуктів, легких металів, транспортних засобів, промислової сировини, напівфабрикатів і готової продукції. Це була установка на масові озброєні грабежі.

В директиві зазначалося, що розвиток господарства і підтримання порядку слід проводити тільки в тих областях, де можна здобути великі резерви сільськогосподарських продуктів і нафти. А в інших частинах країни, які не можуть прохарчувати самі себе, економічна діяльність повинна обмежуватись використанням запасів. Директива вимагала рішуче перешкоджати відправленню продовольчих товарів у Середню і Північну Росію.

Геринг в бесіді з італійськім міністром закордонних справ Чіано цинічно заявив: В цьому році (1941р.) в СРСР помре від голоду від 20 до 30 млн. чоловік. Може це і добре, що так відбудеться: бо деякі народи потрібно скорочувати.2

На протязі 1943 року фашисти добивалися здійснення на Україні своїх планів перетворення людей на рабів німецьких монополій.

Таким чином в роки другої світової війни під ярмом гітлерівської Німеччини опинилися багато країн Європи. Скрізь вони встановлювали новий порядок - свою криваву диктатуру. Населення окупованих країн, в тому числі і України, вони розглядали як дешеву робочу силу, в національне багатство - як військову здобич.

Гітлерівці обґрунтовували загарбницьку політику людиноненависницьку расовою теорією, яку створили ідеологи німецького фашизму для того, щоб одурманити отрутою шовінізму німецькій народ, доказати йому, що він владика світу, що він повинен володіти другими народами.

Гітлер проповідував знищити словянські народи. Землі неповноцінних народів повинні скласти життєвий простір тисячолітньої історії імперії німецької нації.

Багато захоплених територій гітлерівці хотіли заселити німцями і включити до складу третього рейху, інші - перетворити в колоніальні володіння Німеччини або утворити на них залежні від неї держави. Населення цих земель передбачалося значно зменшити, головним чином шляхом масового знищення, а після - спеціальними насильницькими мірами по скорочуванню народжуваності. Частину населення планували перетворити на рабів. Расова теорія гітлерівців була таким чином, не чим іншим, як вираженням загарбницьких, колонізаторських задумів німецького фашизму, його устремлінню до світового панування. Була розроблена спеціальна програма. Згідно цієї програми передбачалося встановити панування фашистської Німеччини в Європі, потім поширити владу німецьких монополій на території Азії, Африки і частково на американський континент.

Вінцем програми мало бути встановлення світової гегемонії фашистської Німеччини. Гітлер обіцяв нанести більшовизму смертельного удару. Цим пояснюється і інший план по виконанню соціального замовлення монополістичної буржуазії.

У післявоєнній літературі на Заході до цього часу не зникають намагання виправдати фашизм, ніби то окупаційна політика гітлерівцями не розроблялася, що вона носила імпровізований характер, а жорстокість по відношенню до населення була вимушеною мірою на його опір.

З подібними твердженнями виступили після війни колишні гітлерівські генерали Гудеріан, Ретдуміч та інші, які хотіли виправдати себе, зняти з себе відповідальність за проведення за їх наказом злочинів. Їх підтримують деякі американські, англійські та інші буржуазні історики. Так німецький історик Е. Хессе не тільки виправдовує плани гітлерівської окупації, але і виправдовує фашистів під час окупації. Німецькі землевласники були б панівним соціальним елементом.

Таким чином, зявляється нова земельна аристократія, а у неї кріпаки - місцеві жителі. Основними господарськими одиницями на окупованій території стануть німецькі приватні підприємства, акціонерні товариства, що діяли б під контролем державних органів. Інші підприємства підлягали ліквідації, а їх обладнання - демонтажу і вивозу в Німеччину. Робітників фашисти хотіли використати для роботи в сільському господарстві, на будівництві і ремонту доріг.

Політика окупаційного режиму була добре продумана раніше. Вона розроблялася задовго до того, як перший фашистський солдат вступив на українську землю. Україна була розчленована на окремі зони для того, щоб легше чинити на цих територіях свій кривавий терор.


Розділ 2. Діяльність окупаційної влади в Україні


Свої злодійські задуми фашистські агресори почали здійснювати зразу ж після вторгнення на українську землю.

Жорстокий терор настав в Україні в кінці осені - на початку зими 1941/1942 рр. Після приїзду Еріха Коха в Україну. Окупувавши Україну, німці буквально залили кровю її священну землю. Гітлерівці хизувались один проти одного відданістю ідеям фюрера, і, щоб вислужитися перед ним виявляли диявольську винахідливість у реалізації його людиноненависницьких ідей.

Еріх Кох, виступаючи у вересні у Рівному, так інструктував своїх підлеглих Я відомий як жорстокий собака, Через це мене і було призначено рейхскомісаром України.1 У своїй промові проголошеній у грудні 1941 році він не гарантував місцевим жителям жодних прав, крім права релігії. Одним із перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху.

Приводом стало масове святкування 20-ї річниці розстрілу під Базаром. У ньому взяло участь близько 40 тисяч українців з різних районів Рейхскомісаріату. Розмах цього святкування викликав тривогу у німців. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У кінці листопада на початку грудня німці затримали 720 чоловік, більшість з них була розстріляна або повішана. Взимку 1941/1942 рр. У Києві арештували і розстріляли групи мельниківців, яких німці запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети Українське слово, професора В.Багатія, мера міста та інших. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. була розпущена Українська Національна Рада у Києві. Репресії зачепили обидві фракції ОУН, а 25 листопада 1941р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Репресій зазнав не лише незалежницький рух, в й все національне життя.

Усі українські громадські організації від Червоно Хреста аж до спортивних клубів - були розпущені. З січня 1942 р. учні школи понад четвертий клас підлягали закриттю. З 115 газет, що виникли влітку 1941 року, у квітні 1942 року залишилися лине 40, та й ті підлягали цензурі. Не дозволялося друкування книг і журналів.1

Монополію на ведення пропаганди мала виключно окупаційна влада. При німецькому командуванні був створений спеціальний батальйон пропаганди під назвою Україна. Поряд з обєктивною інформацією про більшовицькі злочини (колективізацію, голодомор і репресії) поширювалося дуже багато відвертої дезінформації - про здачу Москви і Ленінграду, про перехід на бік німців Молотова і Ворошилова. Основним засобом пропаганди було поширення друкованої продукції - листків, брошур, плакатів.

На території Рейхскомісаріату діяло близько 300 кінотеатрів. Трансляції передач українською і російською мовою велися з Берліна, Рима, Бухареста, а також зі Львова, Харкова, Києва, Вінниці та інших міст. Усі заходи, на перший погляд, відповідали загальній директиві головного ідеолога фашистського режиму Геббельса не знищувати противника, а перетягувати його на свій бік.2

Однак фашистському режимові не йшлося про те, щоб зробити з українців своїх союзників. Завданням офіційної пропаганди було стримування населення загарбаних територій від підривних актів проти нового порядку. Політика окупаційної влади мала расовий характер. Панівною нацією мали бути німці. Гітлер планував переселення в Україну у найближчі двадцять років 20 млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси життєвого простору на Сході. Єдину привілейовану групу серед місцевого населення становили ті, хто мав хоч частково німецьке походження (Volksdeutsche). Українці, як і інші словяни, трактувалися як недолюди; їхнє історичне призначення полягало в тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них с точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати місцевий людській потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розвязуватись трояко: одна частина підлягала винищенню, інша - зведенню до статусу рабів, решта - виселенню на схід, до Азії.

Фашистську владу лякала біологічна сила українців, яка нібито становила постійну загрозу для Німеччини. Геринг стверджував, що найкраще було б вбити всіх чоловіків на Україні старших за віком 15 років. У спеціальній директиві Щодо проведення умиротворення на Україні від 28 червня 1942 року командувача групи армій Південь говорилося: У разі виникнення сумнів, щодо правильності вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними.

Особливо лютували гітлерівці в столиці України - Києві. Усьому світові відома трагедія Бабиного Яру, де було по звірячому знищено 100 тисяч радянських людей. Почалися ці вбивства з масового знищення євреїв.

В кінці вересня 1941 року польова комендатура гітлерівських військ розклеїла по місту наказ про те, що всім євреям Києва зявитися на ріг мельникової та Доктеревської вулиць, взявши з собою документи, гроші і цінні речі. Наказ закінчувався загрозою: Хто не зявиться, буде розстріляний.

Офіційна німецька пропаганда й історіографія всіляко замовчували єврейський за головним своїм змістом характер трагедії Бабиного Яру, у чому значною мірою проявилася сталінська політика дискримінації євреїв. Облави на них проводилися щодня. Збереглися спогади про те, як це відбувалося. Ось одні з них - заява мешканки міста Києва Н.Т. Горбачової: Я і ще декілька жінок, що мешкали біля Бабиного Яру, - пише Н.Т. Горбачова непомітно для німецької охорони наблизились до місця, де зупинилися автомобілі і розвантажувалися привезені на них люди, ми побачили, що в метрах 15 від початку Бабиного Яру німці примушували роздягтися і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи їх з автоматів і кулеметів. У яру були не лише розстріляні, а й поранені та живі діти.1

25 вересня 1941 року у Київ прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів у києві, у якій взяли участь військовий комендант генерал Нбергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккель, командуючий айнзацгрупою Ц доктор Раш і командир айнзацкоманди4-а Блобель. Вину за вибух 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях вирішили покласти на київських євреїв і страчувати їх. Відповідне завдання одержав Пауль Блобель. На допомогу його айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестаповців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, буковинській курінь, українську допоміжну поліцію, а також добровольців із відщепенців, підібраних окупантами.

У масовому знищенні київських євреїв із 29 вересня до 3 жовтня 1941 року брали участь 1200 убивць.

Військовий юрист Ю.Шульмейстер у своїй книжці Гітлеризм в історії євреїв писав: Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично і фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр - колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру зручні підходи, відразу залізнична станція Лукянівка-товарна, що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання.2

У Києві нацисті спочатку навіть не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави чи Львова для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Тактика Голок осту на переважній частині України була інакшою: вона полягала в однохвилинному тотальному знищенні єврейського населення відразу після окупації.

Захар Трубаков у мемуарній книзі Таємниця Бабиного Яру згадував: Існує така думка, що всі євреї Києва пішли за вказаною адресою, в звідти в Бабин Яр. Я з цим твердження не згоден. І сам не пішов, й інших відмовляв, як міг... Люди слухали, але, як часто буває, не чули.

На моє вмовляння вони відказували, що ім. Нікуди подітися, особливо тим, хто з маленькими дітьми. А багато хто просто не вірили в найгірше....

Накази німецького командування в жовтні-листопаді 1941 року проголошували: Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а і уся родина. За кожного виданого єврея, працівника НКВС, комуніста - німецьке командування платить по 1000 рублів. Але всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сімї, рятували, переховували євреїв, підпільників, котрі не реєструвалися. Родина київського священика Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними під час трагедії Бабиного Яру за допомогою місцевих жителів було врятовано близько ста євреїв і сорок дітей від змішаних шлюбів. Літня няня - українка Надія Хоменко пішла на розстріл у Бабин Яр із трьома єврейськими дітьми.2

Після масового вбивства київських євреїв і тих не киян, котрі сподівалися знайти в місті притулок і захист, трагедія Бабиного Яру не закінчилася. У жовтні - листопаді 1941 р. тут знищили хворих психіатричної лікарні ім. Павлова, тисячі військовополонених бійців і командирів Червоної Армії, декілька циганських таборів. У січні 1942 року сюди вели на розстріл близько ста моряків Дніпровської військової флотилії. Протягом двох років по вівторках і пятницях у Бабин Яр привозили людей у машинах і розстрілювали, а потім везли по дорозі в душогубках супротивників гітлерівського нового порядку різних національностей, полонених і підпільників - чоловіків і жінок. Бабин Яр перетворився на величезну братерську інтернаціональну могилу.

Автори видання Без терміну давнини історики Г. Мігрін, В. Король, В. Кучер пишуть: Бабин Яр поглинав свої жертви регулярно - 103 тижні поспіль. Перші пять днів фашисти та їхні прислужники знищували тут євреїв - до 160 тисяч. Автори вважають, що загалом, за неповними даними, як свідчать документи, Бабин Яр став могилою понад 220 тисяч людей різних національностей.1

У серпні - вересні 1943 року гітлерівці намагалися приховати сліди масових поховань своїх жертв і спалили трупи. Для цього вони використовували вязнів Сирецького табору в Києві. Вязні були приречені, але 29 вересня 1943 року частина приречених зуміла вирватися з печери-землянки, де їх закрили на ніч. Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом майже всіх повоєнних років правду про трагедію євреїв у Бабиному Яру замовчувала радянська влада. У 1959 році письменник Віктор Некрасов виступив із закликом замість того, щоб створювати стадіон на місці розстрілів, як планувала міська рада, побудувати в Бабиному Яру памятник.2

Лише перед самим розпадом Радянського Союзу, а головним чином зі створенням суверенної незалежної України ситуація змінилася. За десть років незалежності щось уже зроблено для увічнення памяті десятків тисяч безвинних жертв Бабиного Яру. Але багато чого ще слід зробити, приміром, створити музей голокосту України Бабин Яр.

Аргументи захисників проекту побудови єврейського общинного центру у Бабиному Яру ґрунтується на твердженні, що скрізь на Землі, на кожному нашому кроці - місця трагедій та вбивств. Вони твердять - ми ходимо по людських кістках, але життя продовжується, і саме тому побудова громадського центру на місці загибелі київських євреїв буде сприяти збереженню памяті та національному відродженню.

Проте, апологети цієї точки зору забувають, що Бабин яр це не просто територія, чи місце катастрофи, чи місце кримінального злочину. Бабин Яр - це символ Голокосту, як і Освенцім він назавжди закарбований, закодований в історичній памяті єврейського народу. Для євреїв Києва Бабин Яр - це місце безвинної, невчасної, насильницької смерті рідних, конкретних людей.1

На протязі всього періоду фашистської окупації Києва Бабин Яр був місцем масових вбивств радянських людей. Скрізь на захопленій території були свої Бабині Яри, де були по-звірячому знищені сотні тисяч людей, в тому числі старики, жінки, діти.

Трагедія Бабиного Яру - це трагедія України, це трагедія всього людства, якому нацизм готував подібні полігони для знищення неугодних народів.

Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Ще до початку війни з радянськім Союзом поліція і служба безпеки утворили спеціальні поліцейські загони - айнзатцгрупи. Кожна група складалася з чотирьох-пяти айнцзауц команд. Ці порівняно нечисленні фахових убивць спромоглися за перші шість місяців війни знищити трохи не 500 000 чоловік, насамперед євреїв, а також українців, росіян, білорусів, циган та інших. Із чотирьох айнзатцгруп, які повинні були забезпечувати політичну безпеку на території воєнних дій та в тилу, дві айнзатцгрупи (С та D) припадали на Україну2

Весь окупаційний режим фашистських загарбників був системою планомірного масового знищення радянських людей.

Взагалі на Україні відомо не менше 250 місць, де проводилися масові розстріли. Крім євреїв і комуністів, розстрілу підлягали грабіжники, саботажники, військовополонені, агенти НКВС, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемій. Нерідко розстріли набирали огидливого характеру розправи надлюдини над недолюдиною: У Дніпропетровську було страчено 800 хворих психіатричної лікарні. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтелігенція.

Окрім масових розстрілів, іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Існують свідчення, що в листопаді 1941 року на конференції у Східній Прусії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні.

Уже в грудні 1941 року німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа надлишкових споживачів - євреїв і населення українських міст, таких як Київ, для яких навіть не встановлювалась норма раціонованого пайка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством.

Наприкінці 1941 року харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200г хліба на тиждень, а робітники - додаткових 600г. Антигуманний характер німецького режиму відбився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці дотримувалися Женевської конвенції 1929 року, яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести фільтрацію полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтелігенцію та євреїв. Із загальної відокремлювали військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей - їх відпускали для збирання врожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх. Так само відпускалися військовополонені - українці і навіть росіяни, якщо за них клопотали місцеві жителі.

На початку вересня 1941 року фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянській солдат здатний чинити опір всіма можливими засобами, - він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Щодо цього дозволялося вживати енергійних і безжалісних заходів.1

Радянські полонені утримувались в умовах, які призводили до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Так, у таборі в Хирові (Галичина) з 8 тис. увязнених до 1943 року вижило лише 17 чоловік. Становище військовополонених ускладнювалось тим, що радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому у 180 таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло близько 1,4 млн. радянських військовополонених.

В Україні не існувало великих фабрик смерті, на зразок Освенціму чи Майданеку. Середня кількість увязнених коливалася між 2 і 10 тис. чоловік. В основному концентраційні табори зосереджувалися в околицях Рівного, Харкова та на Донбасі. Одним з найбільших був Янівській табір, де від часу його заснування (листопад 1941 р.) загинуло 200 тисяч чоловік, головним чином радянських військовополонених і місцевих євреїв. Його комендант оберштурмбанфюрер СС Вільга особисто брав участь у винищенні увязнених, розстрілюючи їх ради особистого задоволення та для розваги своєї сімї. Прямо з балкону табірної канцелярії він влаштовував собі мішені з 2-4 річних дітей. Як і деякі інші концентраційні табори у Польщі і Німеччині,

Яновський табір мав свій власний симфонічний оркестр, що виконував під час масових екзекуцій написане одним з вязнів Танго смерті.

Потрапити до табору смерті або на місце страти можна було за будь-яку провину. Нацистська система правосуддя не визнавала проміжних заходів покарання щодо євреїв, українців, поляків, росіян і циган. Достатньо було не реальної провини, а найменшої підозри, що та чи інша особа підриває німецькі інтереси.

Щоб запобігти проявам руху опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 року було розстріляно 300 захоплених на вулиці заручників; наприкінці листопада 1941 року після знищення центру звязку у Києві розстріляно 400 чоловік. На селі ці дії мотивувалися необхідністю боротьби з партизанським рухом. У жовтні 1941 року Україна спізнала першу українську Хатинь, німецькій підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляно. За весь період окупації в Україні було знищено 250 населених пунктів. Як не парадоксально це звучить, але Гітлер вбачав певні переваги у зростанні партизанської війни. Це дозволило б фашистам позбутися небажаних елементів. Группенфюрер СС Еріх фон Дем Бах-Залевський, який очолював боротьбу з партизанами в Східній Європі, засвідчував на Нюрнберзькому процесі, що війна використовувалася з метою здійснення плану Гітлера про зменшення словянського населення до 30 млн. чоловік.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїхало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 року німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів остарбайтерів (робітників зі Сходу).

Але німецька воєнна промисловість потребувала ще більше нової сили, що замінила б призваних до війська німців. Розвязкою цієї ситуації стала примусова депортація людей, схоплених під час облав на вулицях, базарах, вокзалах тощо. З літа 1942 року запроваджувався обовязковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18-20 років. Хати тих, хто не зявлявся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

В Німеччині нормою в поведінці з остарбайтерами були жорстокі покарання (аж до страти) за найменші провини. Систему примусової мобілізації на роботу в Німеччину була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання в Сибір.

Німецька аграрна політика в Україні продемонструвала одну з характерних рис фашистського режиму. У лютому 1942 року окупаційна влада проголосила новий аграрний порядок, згідно з яким колгоспи і радгоспи розглядалися лише як перехідна форма господарювання, а кінцевою метою мала стати приватизація землі. З погляду економічного прагматизму, створення приватних селянських господарств могло задовільно розвязати проблему постачання німецької армії продуктами харчування. Однак цей план не був реалізований: до кінця окупації в Україні було приватизовано лише 10% землі. Еріх Кох особисто подбав про блокування аграрної реформи в Україні.

Головним виробником залишалися колгоспи. У результаті експорт зерна з України був дуже малим відносно потреб Німеччини, і вся фашистська аграрна політика зазнала повного краху.

Подібно як гітлерівці хотіли винищувати масово євреїв замість того, щоб використовувати їх як висококваліфіковану і дешеву робочу силу для промисловості, так само українські селяни мали стати жертвами расової політики, згідно з якою земля на Сході мала у майбутньому належати виключно німецьким колоністам.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Рейхскомісаріату, і це було особистою заслугою гауляйтера Еріха Коха. По-іншому складалася ситуація в генерал-губернаторстві, яке німці вважали частиною Рейху і утримували в строгій ізоляції від більшості українських земель. Виходячи із стратегічного становища Галичини - території, наближеної до зони воєнних дій - генерал-губернатор Ганс Франк ставив своїм підлеглим завдання зберігати спокій і стабільність у краї. Виконавцем його політичної лінії став з лютого 1942 року губернатор дистрикту Галичини Отто Вехтер. Австрієць за походженням, він дотримувався думки, що у Галичині треба відновити старі німецько-австрійські впливи. Ні Франк, ні Вехтер не противилися лінії Гітлера. Просто вони були кращими тактиками. Перші два роки окупації Галичина була відносно стабільним краєм, що дозволяло німецькому керівництву успішно заготовляти продовольство та набирати робітників до Німеччини. Масові репресії тут захопили в основному євреїв. Одним з випадків масових екзекуцій неєврейського населення був розстріл айнзатцкомандою 25 польських професорів та їх родин у перші дні після заняття Львова.

Але становище місцевих українців і поляків було набагато краще аніж у сусідніх зонах окупації.

Німці прагнули скористатися із польсько-українського антагонізму, використовуючи українців як противагу до поляків. Їм дозволяли займати нижчі і середні пости в адміністрації краю, утримувати свої школи, вчитися в університетах Львова, Праги, Берліна тощо. Українські лідери прийняли цю пропозицію. Після запровадження Розенбергом крайової самоуправи для колишніх балтійських держав (Естонії, Латвії, Литви) українські провідники почали плекати надію, що Галичина за підтримкою Вехтера одержить такі самі права. Вони серйозно думали, що існують дві німецькі лінії6 політика Коха та політика Вехтера і що саме остання візьме верх і ставлення Берліна до українців.

Подібно мякшими від німецького були угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії.2

На відміну від Галичини, українське національне життя у цих районах піддавалося репресіям. У певному сенсі угорський і румунський уряди не вносили нічого нового у свою політику в порівнянні з передвоєнною лінією: вони прагнули якнайшвидше асимілювати національні меншини, використовуючи силу державного апарату. Арешти і політичні процеси відбувалися мало не щодня, але не йшлося про масове винищення не румунського населення. Це стосувалося навіть євреїв і циган. Їх виселяли з інших части румунської держави (в т.ч. з Буковини і Бессарабії) до Трансністрії, яка вважалася румунським Сибіром. Багато хто з євреїв та циган там і загинув, але їх винищення не набрало тотального характеру. Єврейська громада угорської держави була відправлена до концентраційних таборів лише у 1944 році, та й то під тиском Німеччини. У 1943 році німці провели перепис населення на окупованих українських територіях. Хоча дані цього перепису не зовсім точні та містять втрати місцевого населення, спре синені радянською евакуацією і мобілізацією до Червоної Армії він дає можливість скласти уяву про характер німецького окупаційного режиму у різних районах України.

За підрахунками Володимира Кубійовича, у порівнянні з 1939 роком Галичина втратила 22% населення. Якщо виключити з цього числа втрати, спричинені винищенням євреїв, то тоді цей показник становитиме 13%. Найменші втрати були зафіксовані на північно-західних землях (Волині і Поліссі) - 12%, а якщо відняти кількість винищеного єврейського населення, то лише №%. Натомність втрати населення у Рейхскомісаріаті Україна становить 30%, у тому числі серед не євреїв - 24%. Найбільш вражаючими (53%) було зменшення кількості жителів великих міст.

Очевидно, що у процентному відношенні найбільших втрат зазнали євреї: за різними оцінками, від 0,9 до 2 млн. чоловік, які проживали на території України у 1939 році. У західних областях війну пережило всього 17 тис. євреїв, тобто 2% їхньої довоєнної кількості.

Трагічний досвід німецької окупації дозволив українцям та іншим народам, що проживали на території України, дійти висновку про абсолютну ворожість і антигуманний характер фашизму.

Вони могли переконатися, що за рівнем своєї жорстокості гітлерівський режим значно перевищував радянську систему. Тому якщо на початку війни певна частина населення вітала гітлерівців як визволителів від більшовицького ярма, то після декількох місяців окупації багато хто бажав повернення радянської влади, яка за даних умов була б меншим злом для України.

Підтримання жорстокого режиму на більшій частині української території вимагало добре розбудованого і чисельного адміністративного апарату, і дійсно, у жодній з окупованих фашистами країн не було таких великих окупаційних військ, як в Україні. Утримання такого апарату було б неможливим без залучення і співпраці представників місцевого населення.

У багатьох публікаціях можна натрапити на тезу, що серед усіх поневолених Німеччиною народів українці й балтійські народи проявляли особливу схильність до колабораціонізму з німецьким режимом.

Колабораціонізм, тобто співпраця завойованих держав з окупаційним режимом, є загальнопоширеним явищем у світовій історії. Німецька окупація з її досі небаченою жорстокістю призвела до колабораціонізму у небачених досі масштабах. Ситуація народів Східної Європи визначалося особливою безвихідністю. Фашистське командування практикувало свої дії на радянському фронті не просто як чергову воєнну компанію, а як боротьбу за життя і смерть ворожих ідеологій і ворожих рас, як війну тотального винищення. Із такого визначення характеру війни випливали всі інші рішення, зокрема щодо обмеження влади військового керівництва на користь формації СС та щодо свідомого винищення розстрілами і голодом кількох мільйонів полонених і цівільних1

З огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режиму для місцевих жителів питання не стояло: колаборціонувати чи неколаборціо- нувати, а, як вижити? Колаборація лише збільшувала шанси на виживання. Вона мала різні виміри і не обовязково означала солідарність з ідеологією та практикою фашизму. Навіть приречених на винищення євреїв змусили організувати свої органи та поліцію для виконання німецьких розпоряджень, що стосувалися гетто. Тому слід розрізняти примусову і добровільну колаборацію. Але міра і характер добровільної співпраці з фашистами також були різними. Одні це робили з корисних міркувань, жадоби багатства, другі - заради врятування свого життя, треті - за досягнення політичних цілей, що не мали нічого спільного з фашистським режимом. Тисячі чоловіків і жінок вели боротьбу з нацистським режимом поза місцями своєї роботи, але в робочий час на фабриках і заводах виготовляли зброю для вермахту. Міра української колаборації змінювалася не лише з розвитком подій - вона мала ще й різний територіальний вимір. У Рейхскомісаріаті німецькій уряд за весь час окупації не виявив найменшої готовності толерувати українців. Утворена мельниківцями у Києві Українська Національна рада проіснувала трохи більше місяця, з 5 жовтня по 17 листопада 1941 року. Під час антиукраїнських репресій зими 1941/1942 р. гестапо розправилося з більшістю тих, хто був причетний до її діяльності. Показовим є факт, що українці Рейх комісаріату були єдиним неросійськім народом, якому не дозволяли утворювати свого національного комітету. У підрадянській Україні колаборація була найнижчою в окупованій Європі, навіть з тієї простої причини, що німці не допускали до цього.

Гітлер був категорично проти того, щоб дозволити будь-кому, крім німців, носити зброю на східних окупованих територіях. Наприкінці 1941 року Гітлер дав згоду на створення козацьких, вірменських та інших загонів з радянських військовополонених. Фашисти вдавалися до мобілізації українців для виконання допоміжних робіт. Молоді юнаки та дівчата 14-18 років вербувалися для служби у повітряних силах, де вони обслуговували зенітну артилерію та прожектори.

Під кінець війни їх нараховувалося близько 10 тис. чоловік. Другу велику групу солдат-українців, що воювали на стороні Німеччини, становили вояки військових національних части, які постали на основі політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. До їх числа належать Дружини українських націоналістів (Нахтігаль і Роланд), дивізія СС Галичина, Українській легіон самооборони, Буковинський курінь, Українська національна армія тощо.

Важливою поступкою з боку німецького командування при формуванні української дивізії Галичина був дозвіл мати священиків. Ще одним відхиленням від норми стала згода німецького командування не те, що дивізія воюватиме лише на Східному фронті, і її ніколи не заставлять воювати проти західних союзників. Коли галичани після війни опинилися на Заході, їх не притягали до відповідальності. Якщо і судили, то тільки в разі підозри участі у конкретних воєнних злочинах. Наприкінці 1950-х на початку 60-х років у західній Німеччині під час так званої справи Оберлендера (1959р.) були зроблені спроби обтяжити відповідальність солдат і офіцерів Нахтігалю за участь у винищенні польського та єврейського населення. Однак німецький трибунал не знайшов ніяких підстав для подібних звинувачень. Канадська комісія розслідувань воєнних злочинів дійшла до висновку про повну безплідність таких звинувачень.

Участь українців в органах окупаційної адміністрації також треба поділити на два підвиди. Першу групу становили організації, які створювалися українцями для представництва своїх національних інтересів перед німецькою владою. Іншим видом була співпраця місцевого населення з органами власне німецької окупаційної адміністрації. Згідно з расовою політикою фашистської влади, українці допускалися до найнижчого рівня влади - села, групи сіл.

Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрій Шептицький. У лютому 1942 року він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрій був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв. Він не обмежився звертанням лише до німецької влади. У листопаді 1942 року він видав пасторського листа Не убий! Лист засуджував будь-які види вбивств, але насамперед -вбивства політичні. Шептицький загрожував вбивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.

Та одна з життєвих істин за умов окупації звучить зовсім не по-християнськи: жертва так довго винна у всьому, що діється з нею, як довго вона не чинить опір своєму насильнику. У цьому сенсі моральне обличчя українського суспільства рятувала та невеличка група сміливців, які не чекали мовчки на звільнення, а зброєю чи листівками самі намагалися прискорити крах німецького режиму.

Трагічно склалася доля військовополонених. З перших днів перебування в полоні червоноармійців били обшукуючи, примушували робити піші марші по 50-60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8-10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводилася жахливо і лише між селами Миколаївка та Степанівна на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих полонених, в ззовні - українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довіря німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агресивно.

В таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно один качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки руського хліба, який на 50% складався з житнього борошна, 20% - з буряків, на 20% - з паперу, на 10% - з соломи. За допомогу полоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500г картоплі і овочів, 93 г мяса та жирів, 80г крупи. Не зважаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні шпиталі С.П. Белканія (Вінниця), І.Г. Алексєєва (Житомир), О.І. Мєщанинова (Харків) та інших, на території України загинуло близько 1,4 млн. радянських військовополонених.

Колонізаторською програмою фашистських агресорів передбачалося духовне закабалення населення України, ліквідація культури України, звести народ до стану безсловесних і покірних рабів.

Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то це повернеться проти нас. Освіта дає більш розвиненим можливість вивчати історію, оволодівати історичним досвідом, а звідси і розвивати свої політичні ідеї. Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків.

На думку Гіммлера, культурний і духовний рівень підкорених народів повинен бути таким: ... простий рахунок, найбільше до 500, вміння розписатися, впевнення, що божа заповідь в тому, щоб підкорятися німцям, бути чесними, старанними. Вміння читати я рахую не потрібним.

Ще до нападу на нашу країну, гітлерівці набули багатий досвід знищення культури неповноцінних народів, знищення культурних цінностей та інтелігенції. Початок цьому покладено в самій Німеччині. Окупувавши Україну, фашисти почали палити на вогнищі твори світової літератури, забороняли виконання музичних творів неарійських композиторів. Тисячі вчених, письменників, художників, артистів було вбиті, багато з них втекли за кордон. Спеціальні інструкції перераховували, які культурні цінності підлягають вивозу в Німеччину, в що треба знищити на місті.

Окупанти намагалися ліквідувати народну освіту. Майже всі школи були закриті. В Києві до фашистської окупації було 150 середніх і початкових шкіл, 77 з них фашисти використали під казарми, 9 - пристосували під склади і майстерні, в двох розмістили військові штаби, вісім шкіл використали під конюшні. При відступі із Києва, гітлерівці зруйнували 140 шкіл.

Вони перетворили в руїни памятки архітектури. В Чернігові був зруйнований Борисоглібськи собор, збудований у ХІІ столітті, церкву Параскеви Пятниці на Торгу і собор Полоцького Єфросинієва монастиря, збудовані також у ХІІ столітті. У груди цегли була перетворена Успенська церква Києво-Печерської лаври, збудована в 1073 році.

Один із підручних Розенберга повідомив своєму шефу про те, що рейхскомісар України помістив картини та інші твори мистецтва, реквізовані в Києві та Харкові, в своїх помістях у Східній Прусії. Це і ікони майстрів ХV та XVI століть, картини Айвазовського, Верещагіна, Васніцова, Савицького, Брюллова, Пєрова, Тропініна. Рейхскомісаріат України повідомляв у вересні 1943 року Розенбергу, що майно музеїв і архівів Дніпропетровська вивезти неможливо і тому наказую в крайньому це майно спалити.

Про те, як проходили подібні акції розповіли свідки знищення Харківської картинної галереї. В один із останніх днів перед визволенням Харкова Червоною Армією перед будинком галереї зупинилась машина. Гітлерівці винесли з неї балони з бензином і почали поливати ним підлогу, стіни, меблі і підпалили. Так загинули сотні творів мистецтва, в тому числі картини Шишкіна, Маковського та інших відомих художників.

Фашисти перед всім світом показали себе душителями культури і цивілізацій. Це ще один доказ анти людської суті фашизму. Це вони по-звірячому відносилися до інтелігенції. Групу арештованих у Львові професорів, адвокатів і лікарів вони заставили язиками мити сходи в підїздах чотирьохповерхового будинку, збирати губами сміття на подвірї і переносити його в одне місце.

Отже, страхітливі злодіяння окупантів вели до того, що Україна стікала кровю, була розтерзана й пограбована. Ще ніколи не зазнавала вона таких нечуваних мук, як під час фашистського лихоліття. На розпятій гітлерівцями Україні вирувало море горя і скорботи. Все волало до помсти.

Особливо в 1943 році німецькі окупанти ще більш посилили свої злодіяння протиукраїнського народу. З несамовитою впертістю продовжували вони здійснювати свої ненависницькі плани. Фашистський терор і геноцид, голод і розорення, найдикіша наруга над людською гідністю - лишалися визначальними рисами гітлерівського нового порядку.

Під лозунгом тотальної мобілізації фашистські злочинці форсували масове винищення населення України. Вони грабували і винищували матеріальні ресурси і культурні цінності України. Різко зросли масштаби каральних операцій. Скрізь на Україні палали села, підпалені карателями, тисячі людей гинули від німецьких куль.

Саме в 1943 році найбільшого розмаху набрала відправка трудящих ся України на фашистську каторгу до Німеччини. Від насильницького вибіркового вербування фашисти в квітні - травні 1943 року перейшли до поголовної мобілізації чоловік і жінок відповідного віку. Цей захід був розрахований не тільки на постачання німецькій воєнній економіці робочої сили, а й на обезлюднення України, винищення молоді.

У багатьох місцях гітлерівці, щоб залякати молодь, оголошували вирок тим, хто не зявлявся на біржу праці. Люди йшли на все, аби врятуватися від фашистської каторги. Молодь залишала рідні місця і тікала з міст у села, переходила на нелегальне становище. У липні 1943 року фашистські вербувальники 7-го району Харкова повідомили: Декого з молоді 1923-1925 року народження викликано по повістках, але ніхто не зявляється, і взагалі її не тільки не викличеш, а, навпаки, навіть вдень затримати неможливо.

В першому районі Харкова від 19 липня 1943 року з 493 чоловік, що одержали повістки, зявилося лише 137. Офіційна мобілізація провалилася і фашисти почали практикувати відкрите полювання на людей. Влаштовувалися часті облави.

Поставка робочої сили в Німеччину була головним обовязком військових частин, есесівців, поліції безпеки і СД, місцевої поліції і жандармерії. Але незважаючи на кривавий терор, фашистам не вдалося організувати і на Україні промислового виробництва, число працюючих не досягло і 17%.. Провалилися спроби фашистів пустити в хід домені печі й мартени Азовсталі, заводу ім. Ілліча в Маріуполі, паровозобудівні заводи Харкова і Ворошиловграда. Не вдалося гітлерівцям у 1943 році одержати й донецьке вугілля.

Вилучалися всі продовольчі ресурси України.

Останні соки видушував з трудящих України фашистський податковий прес. Це ще одна із форм розгнузданого грабежу, що його здійснювали окупанти.

Отже, тотальна мобілізація принесла трудящим України дальше посилення рабсько-кріпосницької експлуатації, грабіж у різних формах, нові, ще більші масштаби вивезення працездатного населення до Німеччини. Проте, ні найжорстокіші репресії, ні соціальна демагогія не змогли виконати плани зміцнення воєнної економіки за рахунок матеріальних і людських ресурсів України. Гітлерівці не змогли примусити працювати на себе промисловість України і одержали незрівнянно менше продовольства, ніж розраховували. Набагато менше трудівників, ніж передбачалося, вдалось загарбникам загнати на фашистську каторгу до Німеччини. Український народ, вивезений до Німеччини, всіляко саботував заходи гітлерівців, і не замінив німецьких робітників, яких було забрано в армію в порядку тотальної мобілізації.

Отже, це показало банкрутство фашистської економічної політики на Україні. Фашисти не змогли поставити на коліна народ України. Звірства фашистів, тотальний терор тільки посилювали їх ненависть до окупантів.


Розділ 3. Окупаційний режим на Харківщині


жовтня 1941 року почався новий підрахунок часу. Територія Харківської області знаходилась фактично під німець-воєнним контролем, входила в оперативний район групи армій Південь. Харківщина була частиною рейхскомісаріату Україна, на чолі якого стояв гауляйтер Прусії Еріх Кох. Нацистську політику геноциду на окупованій території Харківщини втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади.

Фашисти відразу розпочали встановлювати свій порядок у місті. З перших днів фашистською владою було сформовано досить повний апарат для здійснення кривавого терору: гестапо - таємна поліція, жандармерія, різноманітні групи і команди. Організувалися міські і районні управи, з числа місцевого населення призначалися бургомістри, сільські старости, районні шефи.

Окупаційний режим у Харкові і області можна поділити на два періоди:

-й - з 24 жовтня 1941 року до середини лютого 1943 року - період першої окупації Харкова;

-й - з березня 1943 року до 23 серпня 1943 року - період другої окупації.

Фашисти регламентували життя місцевого населення до найменших подробиць. Це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією. Такій устрій дістав назву новий порядок. На стінах будинків висіли оголошення Кожен мешканець Харкова особисто своїм життям відповідає за безпеку німецьких збройних сил і ставить на карту не тільки своє життя, але й життя всіх мешканців Харкова.

В одну з перших після окупації Харкова ночей місто сколихнув сильний вибух. Полетів у повітря будинок, під руїнами якого були поховані начальник Харківського гарнізону генерал фон Браун і ще декілька офіцерів. Цей вибух здійснили бійці невидимого фронту. В тяжких умовах діяли харківські підпільники. Це були люди мирних професій. Чотири с половиною мільйонів екземплярів листівок, що були розповсюджені підпільниками за період окупації Харкова, вселяли в душі людей віру в перемогу. Все частіше в місті гриміли вибухи: полетіли в повітря підготовлені гітлерівцями до пуску цех на заводі Серп і молот, залізничне полотно на станції Нова Баварія...

Фашисти намагалися ліквідувати підпілля. Окупантами був розстріляний керівник підпільної антифашистської групи В.Т. Тищенко разом з дружиною, а їх пятнадцятирічного сина відправили в концтабір Дахау. Ось як описує командир підпільно-партизанської групи Н.Я. Франков в своєму щоденнику Харків:


У твоих чернеющих розвалин

Прошлое всех за душу берет.

Нас по имена здесь называли,

А тепер никто не назовет

Каждый камень твой знаком до боли

Той, с которой не идут к врачу...

Буду жизнью я тогда доволен,

Коль фашисту жизнь укорочу.


Уже в перші години фашистського панування харківяни на власні очі переконались, що таке новий порядок. Необережно сказане слово, спроба до опору могли коштувати життя. Все частіше у дворах і квартирах за зламаними замками лунали короткі автоматні черги і постріли офіцерських вальтерів і парабелумів. Радянських людей, яків вдалося уникнути насильницької смерті, чекав навмисно організований фашистськими маніяками голод. У звязку з цілковитим занепадом сільськогосподарського виробництва в окупованих районах, а головне в результаті розгорнутого фашистами грабежу продовольчі ресурси тут були мізерними. Гаулейтер України Еріх Кох у директиві німецьким чиновникам вказував: Деякі з цих людей виснажуються, тому що населення не одержує вдосталь харчів. Населення не повинно вимагати їх, - твердив він, - Ми приїхали сюди для того, щоб створити базу для нової перемоги. Ми є раса панів, і ми повинні памятати, що найнижчий німецькій робітник у расовому і біологічному розумінні в тисячу разів цінніший за місцеве населення.

Населенню Харкова зовсім не постачали хліба. Здохла конина коштувала 25 тис. карбованців. Ціни в місті на всі найважливіші продукти перевищували довоєнні в 40-70 і навіть в 100 разів. Але й по фантастичних цінах нічого не можна було купити, тому що людей, які намагалися привести до міста продукти, розстрілювали на місті. В цей період навіть фашистські прихвосні з Харківської міської управи змушені були зауважити у своєму звіті, що 180 тисяч жителів міста, тобто майже все його населення під час окупації, зовсім не одержує продовольства. В неопалюваних, наскрізь промерзлих квартирах тисячами гинули опухлі від голоду люди.

Фашисти з окупованої території почали мобілізувати на роботу до Німеччини підлітків. Населення Харківщини чинило опір відправленню до Німеччини молоді. На судовому процесі кат Мелітополя оберштурмбанфюрер СС Хейніш зізнавався, що Кох повідомив про прийняття ним рішення відправити на роботу до Німеччини максимальну кількість працездатного населення районів північної України, а решту населення цих районів знищити, тому що... раніше застосовані до мирних людей репресивні заходи - спалення сіл, масові розстріли і знищення жителів цих районів, за словами Коха, не дали бажаних результатів.

Протидіяли відправленню молоді до Німеччини харківські медики. Ось що розповідає В.Ф. Труфанова, кандидат медичних наук: Я в цей час працювала в 9-й міській лікарні, яку очолював професор А.І. Мєщанінов. Медичні працівники вирішили надати допомогу пораненим і хворим військовополоненим. До приходу фашистів в лікарні знаходилось багато поранених червоноармійців. Всі вони були прооперовані і переодягнені.

На Холодній Горі в приміщенні колишньої вязниці фашисти створили концентраційний табір. Тут знаходилось декілька десятків тисяч чоловік увязнених. Вязні сотнями помирали від голоду і епідемій. Ледве живих людей примушували виконувати різні важкі роботи. Вони були схожі на скелети людей. Ми ставили на ноги військовополонених і допомагали їм звільнятися

З Харківської області фашисти вивезли понад 160 тисяч чоловік.

У Харкові не було ні електрики, ні радіо, не працювали водопровід і каналізація. Продовольчі магазини були закриті. Торгівля хлібом - заборонена. Спекулянти на чорному ринку безперервно піднімали ціни на єдино доступні харківянам продукти - макуху і пріле зерно. Слід навести показання полоненого німецького солдата про ситуацію в місті Харкові під час окупації: Недавно я був у Харкові. Всі магазини в місті закриті, ніде нічого купити не можна. Населення голодує. Я бачив велику кількість шибениць. На балконах будинків центральних вулиць, а також і околиць довго висять трупи невідомих повішених. У місті часто виникають пожежі. Невідомі і невловимі люди підпалюють і підривають будинки і казарми, зайняті німецькими військовими установами і військовими частинами. Наші солдати втрачають надії на те, що Німеччина переможе. На сумному досвіді наших товаришів ми переконались, що всякого, хто тут залишаються неминуче чекає смерть.1

На перших порах з метою інсценувати правосуддя на тіла вішаних таблички: Покарання за вибух мін, Покарання за перерізання телефонних дротів. Але невдовзі почали вішати без будь-яких пояснень. На терміново перейменованих міською управою вулицях - у Харкові знову зявилися Рибна і Єпархіальна, Катеринославська і Мироносицька - по декілька діб валялись неприбрані трупи стариків, жінок і дітей, застрелених визволителями, і таких, які просто звалились через слабкість і голод, пограбовані фашистами і замерзали в цю незвичайно холодну ранню зиму. Патрулі польової жандармерії відкривали вогонь без попередження о будь-якій тіні. Жахливі партизани вважалися окупантам скрізь.

У Харкові поступово вимирало все живе. Не було видно ні собак, ні кішок. Їх зїли господарі. Поліцаї розорили голубники, знищивши турманів і трубачів - потенційних партизанських поштарів. Кури, гуси, качки, кролі давно стали здобиччю для фронтових підрозділів.

Про гірку долю харківян розповідає Л.М. Гурченко (народна артистка СРСР) в своїй книзі Моє доросле дитинство.

Випав сніг. Почалися холоди. Поступово все, що складало людський організм, перебудувалося на хвилю: хочу їсти, Як і де дістати поїсти, не померти з голоду. В місті самим романтичним стало слово грабиловка. Що це таке ? Якщо бомба попадала в склад з продуктами, люди, озброївшись лантухами... обганяючи... бігли грабувати. Багато не поверталося. Німці розстрілювали тих, хто затримався і не встиг втекти. Люди хапали все підряд, що близько лежало, не нюхаючи, не читаючи надпису на ящика. Лише б вирвати здобич... 2

Злодіянням фашистів не було меж. Фашисти розстрілювали, вішали, знищували в спеціально пристосованих автомобілях, душогубках, ні в чому не винних людей, в тому числі дітей, стариків, жінок. Всіма силами окупанти намагалися зламати волю радянських людей до боротьби. Але їм це не вдалося. Боротьбу з фашистськими загарбниками на окупованій території очолив підпільний обком партії, до складу якого входили мужні підпільники: І.І. Бакулін ( секретар обкому), А.М. Китаянко, І.О. Корзин, Г.П. Синицин, О.І. Мотилевський, І.Ф.Гаркуша. Обком встановив звязок з підпільними райкомами та допомагав у розгортанні їх роботи, посилав через лінію фронту звязкових і розвідників з важливими даними та для одержання директив і практичної допомоги в роботі. З перших днів окупації почав діяти підпільний обком комсомолу. Його секретарями були затверджені О.Г. Зубарєв та П.А. Глущенко, членом обкому - Г.О. Нікітіна. Всього в тилу ворога для підпільної роботи залишилися 1780 комсомольців. На початку 1942 року О.Г. Зубарєв і Г.О. Нікітіна потрапили до рук гестапо і загинули у фашистській катівні. В жовтні 1942 року почав діяти новий підпільний обком комсомолу; ЦК ЛКСМУ затвердив секретарем обкому О.М. Щербана, звязковою Н.Т. Волкову, членами обкому - Ф.І. Синька, Г.М. Пархоменка.1

Окупації зазнав і наш Барвінківський район. 11 жовтня 1941 року фашисти вдерлися в місто. Вони встановили в місті жорстокий окупаційний режим. На околиці міста влаштували два табори смерті в яких замучили десятки тисяч радянських людей. Ці табори були справжніми островами смерті. Щодня від холоду, голоду й мордувань у таборах вмирало неменше 100 чоловік. Німецькі загарбники перетворили місто в страшну катівню. Гестапо арештовувало й кидало в підвали сотні людей. Над ними жорстоко знущалися, піддавали неймовірним катуванням.

Та не скорились люди фашистським поневолювачам. У роки окупації у місті були створені і діяли партійні і підпільні групи та організації.

Підпільники виводили з ладу транспорт, псували паровози, кілька разів влаштовували аварії турбіни, яка давала енергію для депо, заховали понад 400 тонн хліба і постачали ним сімї воїнів та партизанів. В умовах жорсткого терору підпільники розповсюджували серед населення повідомлення Радінформбюро, випускали листівки, передавали на Велику землю відомості про розташування частин і військових баз ворога.

Шість разів з вогнем і мечем пройшли фашисти через весь Лозівській район. Вони вщент зруйнували місто, спалили багато сіл.

Приблизно за місяць до початку війни, як згадували очевидці, всі військовозобовязані віком до сорока років проходили військову перепідготовку в Лозовій. Було створено 3 роти. В неділю, 22 червня 1941 року вони теж були на заняттях по тактиці, а після повернення дізнались про напад німецько-фашистських військ на Радянській Союз. В той же день був опублікований Указ президії Верховної ради СРСР про мобілізацію військовозобовязаних від 1905 по 1918 рр. народження включно. Наступного дня вона почалася в Барвінківському районі. На воєнні потреби були взяті також коні та техніка. Залізничники Барвінкове працювали згідно з військовим графіком, і вантажі безперебійно шли на фронт. Але, як розповідають старожили, уже багато біженців рухались на схід, і їх вже в липні почали вивантажувати в Барвінкове, щоб трохи звільнити потяги. Отож, як у громадянську війну, наше місто стало схожим та киплячий казан.

Через місяць після окупації було відкрито пряме залізничне сполучення Берлін - Лозова. Було вирішено створити винищувальний батальйон для боротьби з ворожими десантами і диверсіями. Він був організований у липні. Командиром став начальник міліції Казим, а комісаром - Чапленко. Батальйон був добре озброєний стрілковою зброєю, кулеметами німецького зразка. На початку серпня із бійців батальйону почали формувати партизанській загін. Закладались бази, де зберігалась зброя, боєприпаси, продовольство. З чотирьох баз три було використано. Збиралися кошти у фонд оборони країни.1

З 22 травня 1942 по 16 лютого 1943 року діяла підпільна організація. В організацію входили майстер Лозівського вагонного депо О.І.Демченко, оглядач вагонів Трохим Свергуненко, слюсар депо Олександр Янко та інші працівники залізничного вузла. Підпільники розповсюджували повідомлення Радінформбюро, викривали дії ворогів, організовували трудящих на боротьбу з окупантами.

Нам відомі дії не тільки організацій, але й звичайних людей - патріотів. Невмирущою славою вкрила себе патріотка касирка універмагу Лозівського залізничного відділку В.І. Шевченко. Відступаючи, фашисти вирішили підірвати склад боєприпасів, розміщений на території теплоенергоцентралі. Про це підпільники дізналися від В.І. Шевченко яка знала німецьку мову і почула, що офіцер віддав наказ підірвати склад. Підпільники перерізали проводи, охорону перебили і цим перешкодили висадженню в повітря складу. Фашисти оточили підпільників та жителів міста, що були в цей час на складі. Були тут і В.І. Шевченко та її 17-річний син Юрій. Тільки декому пощастило пробитися. Героїчною смертю загинула В.І. Шевченко.1

Військовий лікар С.Д. Домбровський у травні 1942 року в районі Лозової потрапив у полон. Добре володіючи німецькою мовою, він зумів завоювати прихильність окупаційних властей і стати хірургом і головним лікарем Лозівської районної лікарні. Цим він скористався, щоб під виглядом хворих на тиф, лікувати поранених радянських воїнів, повертати життя десяткам захисників Вітчизни, які пораненими потрапили в полон. У лікарні не було медикаментів, перевязочних матеріалів, і головному лікарю доводилося діставати це в німецьких госпіталях. У комісії по відбору молоді для відправки в Німеччину Домбровський багатьох звільнив, приписуючи їм різні хвороби. Німецька польова поліція заарештувала С.Д. Домбровського, але й після його арешту підпільники лікарні продовжували діяти. Фашистське командування надавало великого значення Лозовій як стратегічному пункту і станції, що була для них дверима в Донбас. Гітлерівці перетворили її на базу постачання своїх військових части. Через Лозову вони надсилали резерви, продовольство, зброю і боєприпаси для групи Шведлера, італійського експедиційного корпусу, для групи Клейста, тощо. Вмісті знаходилися також склади 17- ї німецької армії. Тому втрата Лозової для окупантів була дуже небажаною і вони билися за неї з виключною впертістю. За час війни місто кілька раз переходило з рук в руки.

січня радянські частини підійшли до станції Лозова. Завязалися вперті вуличні бої. Німці чинили шалений опір. Вони вели вогонь з горищ будинків, з підвалів. Кожен дім доводилося брати з боєм. Фашисти не витримали натиску військ. Залишаючи будинок за будинком, кидаючи техніку, - ворог відходив до станції. Там окупанти сподівалися протриматися до підходу підкріплення - румунської дивізії. Але наприкінці дня 29 січня фашисти, не витримавши натиску, залишили станцію і безладно відступили в західному напрямку. Румуни, які підійшли на допомогу, змушені були тікати разом з гітлерівцями. 30 січня країну облетіла радісна звістка. З Москви по радіо було передано в Останню годину: 18 січня 1942 року війська Південно-Західного і Південного фронтів перейшли в наступ. Після запеклих боїв наші війська прорвали укріплену лінію противника і почали насуватися вперед. Виконуючи завдання, з 18 по 27 січня наші війська просунулися вперед більше як на 100 кілометрів і зайняли міста: Барвінкове, Лозову. Визволено понад 400 населених пунктів.1

В боях за Лозову були повністю розгромлені 67,267,298 німецькі дивізії, 236-й протитанковий полк, 179- піхотний полк, 57-а дивізія, угорський кавалерській полк.2

Радо зустріли лозівчани своїх визволителів. Робітники паровозного депо станції Лозова за два дні обладнали бронепоїзд Внезапный і передали бійцям Радянської Армії. Командиром бронепоїзда було призначено старшого лейтенанта Крейзера, що першим із своїми бійцями ввійшов у місто.

Втрата Лозової була дуже відчутною для гітлерівського командування. 20 лютого фашисти почали контрнаступ, кинувши в бій три німецькі та одну румунську дивізії. Завязався упертий бій. Ціною великих втрат ворогові вдалося захопити кілька вулиць, але під натиском наших військ фашисти відкотилися назад.

У цих боях особливо відзначилися бійці частини полковника Кутліна. Тільки за 5 днів вони знищили 8400 німецьких солдатів та офіцерів, захопили 380 полонених та багато трофеїв.3

Готуючись до літнього наступу 1942 року, німецьке командування зосередило на ділянці Південно-Західного фронту великі сили. 17 травня 1942 року ворог прорвав оборону в районі Барвінкового і вийшов на Ізюм. Лозова опинилася у кільці - 22 травня фашисти вдруге захопили місто. Знову фашисти стали хазяйнувати на Лозівщині. Ще з більшою жорстокістю здійснювали свій кривавий терор. Німецьке командування розуміло, що довгий час не зможе втримати свої позиції, тому в місті розгорнулися грабежі. Відбирали не тільки машини, худобу, хліб, а й посуд, одяг, речі домашнього вжитку...1

Розгромивши німців на Сталінградському та інших фронтах і просуваючись на захід, частини Радянської армії 11 лютого 1943 року визволили від фашистів залізничний вузол і місто Лозову.2

вересня 1943 року радянські війська остаточно визволили Лозову від фашистських загарбників. У боях за визволення міста відзначилися 35-а гвардійська дивізія генерал-майора Кулагіна, 38- а гвардійська стрілецька дивізія полковника Щербакові, 244-а бомбардувальна авіаційна дивізія полковника Беглицького. На ознаменуванні досягнутої перемоги наказом Верховного Головнокомандуючого від 23 вересня 1943 року дивізії дістали назву Лозівських.3

Щодо подій 1943 року на Харківщині слід відзначити, що навіть почали вводити повязки з номерами для радянських людей усіх національностей. Був виданий наказ. У якому говорилось: Всі старости повинні оголосити всьому населенню про те, що кожний житель від 10 років повинен носити свою повязку з визначеним раніше номером, інакше з 20 травня 1943 року кожний житель буде розстріляний, якщо він зустрінеться без повязки.4

Фашистські власті, військові частини і т.д. полювали на людей скрізь - по домівках, на вулицях, у громадських місцях, примушували схоплених під страхом смерті працювати. Навіть фашистські посібники з Харківської міської управи в 1943 році змушені були констатувати у своєму звіті: В травні тривало захоплення людей на вулицях і базарах /частково під виглядом мобілізації на оборонні роботи, в по суті людей збирали для роботи в окремих німецьких частинах/. В результаті цього на роботи потрапляють або зовсім хворі, або матері, які залишили вдома маленьких бездоглядних дітей.

Особливо небезпечними для населення стали дороги. Мисливці за рабами підстерігали людину на кожному повороті. В інструкції частинам вермахту, СС і СД, яка набрала чинності в листопаді 1942 року, за наказом матерого злочинця генерала Хойзінгера, під виглядом боротьби з партизанами, пропонувалось арештувати всіх радянських людей на дорогах. Дивізії, полки, поліцейські батальйони і вся польова жандармерія, - говорилося в інструкції, - повинні за систематичним планом очищати дороги від усяких мандрівних елементів... Мандрівних треба здавати в руки служби СД, гестапо або доставляти в табори для військовополонених...Девізом повинно бути дорога вільна від будь-якого росиянина.

Тяжке ярмо рабсько-кріпосницької праці в Харкові несли й діти ... Робоча сила осіб, яким ще немає пятнадцяти років, також себе виправдали, - зазначалося в директиві рейхскомісаріату України, виданий на початку 1943 року. За наказом начальника фашистського генштабу генерала Цейтлера від 6 лютого 1943 року трудова повинність у прифронтовій смузі поширювалась і на дітей, причому робочий день для них встановлювався не менше 9 годин. Гебітскомісари і префекти вправлялись один перед одним у кабальній експлуатації малолітніх. В Харкові з квітня 1943 року були видані накази про мобілізацію дітей віком від 6 до 14 років на польові роботи. Так було по всій Україні.

Німецькі капіталісти й чиновники нещадно експлуатували трудящих Харківщини. В 1943 році зникла навіть видимість оплати праці. Робочий день практично тривав не менше 14-16 годин. За наказом Гітлера, оголошеним на нараді німецько-фашистських чинів на Україні в 1943 році, українській селянин повинен був працювати щоденно не менше 8 годин на німецьку імперію.

Звикнути можна було б до всього...Тільки не до загибелі дітей. Ось що нам розповідають відомості міської управи про смертність дітей в дитячому будинку №1 по вулиці Артема 32 за 1942рік.

Таким чином, фашисти продовжували і в 1943 році добиватися здійснення на Харківщині та інших окупованих районах України маячних планів перетворення радянських людей на рабів німецьких монополій.

В ході Бєлгород-Харківської наступальної операції, блискуче здійсненої у серпні 1943 року військами Степового (командуючий І.С.Конєв) та Воронезького ( командуючий М.Ф.Ватутін) фронтів, німецькім військам було завдано нищівного удару. Оволодівши Бєлгородом, війська 53-ї і 69-ї армій Степового фронту розпочали наступ на Харківському напрямі. Водночас 1-а і 5-а гвардійські танкові армії Воронезького фронту, прорвавши оборону ворога, визволити Богодухів, Золочів, Казачу Лопань. Бєлгород - Харківське угрупування ворожих військ було розсічено на дві частини.

З 18 по 22 серпня війська Степового фронту успішно вели вперті наступальні бої, а 23 серпня Харків визволили. На ознаменування цієї важливої перемоги 89-й Гвардійський стрілецький Бєлгородський, 252,84,299,116,183,15 Гвардійським, 28- Гвардійській, 93- Гвардійській стрілецьким дивізіям, які особливо відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських.1

Після успішного завершення Бєлгород - Харківської операції радянські війська вийшли на широкий оперативний простір. Були створені сприятливі умови для визволення від ворога Донбасу і всій Лівобережної України.

Отже, вторгнення на територію Харківщини німецько-фашистські загарбники розпочали у вересні 1941 року. Харків був добре розвинутий промисловий центр України і мав велике військово-стратегічне значення. А тому він дуже цікавив фашистів. З осені 1941 року на території області був встановлений окупаційний режим і починає діяти новий порядок. Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінально підпорядкувались адміністрації Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після встановлення режиму кривавого терору розгортається і рух опору. На території Харківщини зявляються підпільні антифашистські організації. Фашисти всіма силами намагалися ліквідувати підпілля. Населенню Харкова зовсім не постачали хліба. Люди вимирали з голоду. Зростали ціни на товари першої необхідності, відчувався дефіцит цих товарів.

Широкими темпами розгорнулося мобілізація молоді на роботу до Німеччини. Це була пряма вказівка Коха, який мав за мету відправити на роботу Німеччини максимальну кількість працездатних жителів України...2

березня виповнилося 60 років з того дня, коли фашисти почали другу окупацію Харкова, що продовжувалася пять місяців. Позаду залишилися мітинги, присвячені лютневому визволенню Харкова, вихід на рідній землі першого номера газети « Радянська Україна ». Харківська міська влада почала готуватися до відродження промислового гіганту - тракторного заводу. Вивчалися можливості ремонту бойової техніки Червоної Армії на промислових підприємствах міста. Можна уявити собі, як психологічно важко було харківянам знову поринути в світ безправя і насильства, життя, повне душогубства, розстрілів і знущань.1

Мало, непростимо мало ми знаємо про життя наших земляків в окупації, яка простягнулася в загальному складі 20 місяців. Так, все це було, і ніхто не зможе цього заперечити. Але крім цих історичних і трагічних сторінок, було і щоденне життя рядових харківян, наповнене щоденною боротьбою за виживання - за окраєць хліба, стакан муки, відро води, вязку дров. Залишаючи півмільйонне місто восени 1941 року, військові зливники вивели з ладу систему енерго і водозабезпечення, міський транспорт і всі комунальні служби.

Сьогодні, з позицій нашого часу, роздумуючи над цими фактами, поневолі задаєшся питанням, чи так це було необхідно.

Окупанти від цих диверсій постраждали менше всього - в них, як у кожній армії, було достатньо можливостей організувати для себе і виробництво енергії, і продуктів харчування - в багатьох випадках за рахунок того ж мирного населення. Чи так необхідно палити елеватор з запасами зерна, кондитерську фабрику з цукром і патокою замість того, щоб роздати це населенню. А зривати будівлі, які складали архітектурну славу Харкова - Держпром, Будинок проектів, Будинок РККА, Будинок піонерів і інші будівлі. Про підриви слід сказати особливо. Радіо міни, що були закладені раніше і приводилися в дію сигналами воронезької радіостанції, зробили свою справу - рознесли в клоччя штаб військового коменданта міста генерала Брауна, порушили, хоч і не надовго, роботу залізничного вузла. Але одне лише знищення будинку на вулиці Мироносицької разом з його жителями коштувало життя більше тисячі мирних жителів, що були схоплені на вулиці під заставу.

І це був не поодинокий випадок.1

Зрозуміло, що однією із цілей цього діяння, було створення враження, що в місті діє сильна патріотична організація, що може проникнути скрізь і всюди.

Мирне населення Харкова з приходом окупантів опинилось у відчай. Користуючись державною системою постачання і забезпечення, зарплат, пайків, медичною і соціальною допомогою, воно, водночас, опинилось без навіть самих мінімальних засобів для свого існування.

Величезну самовідданість і енергію проявили в цих умовах жінки-матері, сестри, доньки сімей, що залишились без годувальників. Це вони були ініціаторами ходіння на мінялку - натурального обміну цінностей на продукти харчування в навколишніх селах Харківщини та інших областей України.

Хто тепер може сказати, яка кількість жителів була врятована від голоду? Але врятувалися від голодної смерті, холоду, інфекційних хвороб, терору окупантів, вивозу на роботу до Німеччини вдалося не всім. Проведений міською управою 1 травня 1943 року перепис населення показав, що в Харкові нараховується 193 тисячі 980 чоловік - на 200 тисяч менше, ніж до початку окупації.

Харків перебував під окупацією з 24 жовтня 1941 року по 23 серпня 1943 року з місячною перервою у лютому-березні 1943 року.

Під час воєнних дій і внаслідок окупації Харківщина зазнала великих збитків. Гітлерівці пограбували і зруйнували 500 підприємств союзної, республіканської і місцевої промисловості, електростанції, залізничний транспорт. Було вивезено до Німеччини електроустаткування, верстати, трактори, 230 тисяч тонн зерна, сотні тисяч голів продуктивної худоби. За останніми даними надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів німецько-фашистських окупантів визначила загальний збиток наукових і культурно-освітніх закладів Харківщини в розмірі 1,5 млрд. карбованців. Було пограбовано і знищено 1500 шкіл, 475 масових бібліотек (в тому числі бібліотеку ім. В.Г. Короленка), 37 вищих учбових закладів, 46 науково-дослідних інститутів, 14 театрів.

Пограбована фашистами була і Харківська картинна галерея, з якої було вивезено 96 картин українських, 185 картин західноєвропейських авторів, 12 гравюр і багато інших цінностей.

Висновки


Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. як важлива складова частина другої світової війни залишила глибокий слід у історичній долі України і її народу. Вона не припинялася на території України 1225 днів і була ареною жорстоких кровопролитних боїв.

Про центральне місце України під час Великої Вітчизняної війни говорить той факт, що саме з Україною та з усіма південним напрямком як географічним її продовженням повязані основні і вирішальні події на всьому 4500- кілометровому фронті.

У дипломній роботі, на підставі документальних матеріалів, робіт істориків, історико-мемуарних праць учасників війни, досліджуються загальні засади, сутність та спрямованість такого важливого аспекту як окупаційна політика нацистів в Україні. Нацистську політику геноциду на окупованій території втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади. Армія, вся система окупаційної адміністрації, насаджувала насилля, масовий і кривавий терор. З перших днів окупації на порушення статей 22, 23, 43, 45, 46 та 47 Додатку до Гаазької міжнародної конвенції 1907 року про закони і звичаї війни /підписаної і ратифікованої Німеччиною/ проводився масовий геноцид, тобто організоване і послідовне знищення мирних громадян.

З першого дня окупації українці повинні були виконувати закони і розпорядження німецьких чиновників.

Вони регламентували життя населення до найменших подробиць. На практиці це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією.

Таким чином, цей устрій дістав назву новий порядок. Смерть чекала за протидію пограбуванню окупантами, за зберігання зброї, за користування електроенергією, за забруднення доріг і ще за багато що. Постійно діяла комендантська година. Населенню було дозволено ходити по вулицях з 5-ї години ранку до 8-ї години вечора. Той, хто затримується хоча б на пять хвилин після встановленого часу, мав бути розстріляний на місці. Під приводом боротьби з партизанами нацистське керівництво практикувало безпрецедентні за масштабом вбивство жителів окупованих територій.

Дослідженню підлягало питання трагедії військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 році на початок 1942. з 3,9 млн. радянських полонених в живих залишилося 1,1 млн. З них більша частина загинула від нелюдських умов утримання. В Україні за роки окупації було створено мережу таборів смерті для військовополонених.

І тільки в Києві були десятки стаціонарних і переносних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, Сиряцький табір, на Куренівці на території Києво-Печерської лаври. Умови там були настільки жахливі, що смерть від голоду вважали буденним явищем.

У Харківській області були теж утворені табори полонених, зокрема в с. Олексіївка.

В місті Лозова весною 1942 року було знайдено 1000 трупів полонених, покладених ярусами.

Таким чином, найбільш вірогідною і в основному документально підтвердженою цифрою загиблих в полоні воїнів Червоної Армії 1,8 млн. Однак проблема військовополонених в цілому і їх доля на окупованих землях України зокрема, не втратила своєї актуальності і тепер, й потребує подальшого вивчення.

Харківський музей Голокосту на сьогодні є єдиним в Україні. У Харкові, біля Стіни Суми, відкрито перший у країнах СНД памятник Праведникам Світу.

Наслідки окупаційного режиму засвідчив у 1943 році Олександр Довженко: Україна поруйнована, як жодна країна в світі. Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю.

Окупаційний режим в Україні був одним з найстрашніших явищ в багатовіковій історії нашого народу. Він являв собою концентрований вираз сутності фашизму - криваву диктатуру.

Минуло майже шість з половиною десятиліть як пролунали залпи Другої світової війни, але інтерес до подій того часу не тільки не послабився, а, навіть посилився. Як свідчать сучасні розвідки істориків, багато аспектів, що стосуються окупаційного режиму в Україні, залишаються недостатньо дослідженими, отже, потребують нових звернень до архівів, музейних сховищ, спогадів очевидців. Відтворення історичної правди подій Другої світової війни залишаються нагальною задачею дослідників України.


Список джерел та літератури


1.Великая Отечественная война 1941-1945 в фотографиях и документах. М.: Планета, 1975-1980.-т.1-5

2.В боях за Харківщину. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни. - Х., Прапор, 1973. - 225 с.

.Дніпропетровська область в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). Збірник документів і матеріалів. Дніпропетровськ, 1962. - 407 с.

.Далеко за линией фронта: Воспоминания, документы и материалы. - Харьков,1977. - 88 с.

.Жуков Г.К. Каким мы его помним. - М., 1988.,- 51с.

.Жуков Г.К. Воспоминания и размышления 5.изд. К.1-3., М.;АПН,1983, - 368с.

.Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині: Збірник документів. - Харків, 1977. - 105с.

.Король В.Ю. Трагедія військовополонених. Свідчать архіви // Трибуна. - 1992. - №9. - 136с.

.Катуков М.С. На острие главного удара. 2.изд. М.: Воениздат,1976- 45с.

.Казаков М.И. Над картой былых сражений. - М: Воениздат,1971. - 121с.

.Конев И.С. Записки командующего фронта. 1943-45. М.:Вооениздат,1981. -71с.

.Кузнецов Н.Г. Курсом к победе. - М: Воениздат, 1975. - 53с.

.Лелюшенко Д.Д. Москва-Сталинград -Берлин- Прага. 3 изд.М.: Наука,1975. - 39с.

.Міжнародний суспільно-політичний щотижневик Джерело життя. - 29 вересня - 5 жовтня 2001, №38, -22с

.Меруков К.А. На службе народу. - 3 изд. М.:Воениздат,1983, 87с.

.Москаленко К.С. На юго-западном направлении 1943-1945. Воспоминания командарма. Кн.1-2. 3 изд. М.: Воениздат, 1979. - 95 с.

.Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів. - К.,1963. - 77с.

.Нюрнбергский процесс над главными нацистскими преступниками. Сборник документов. Т.1-8, М.:Госюриздат,1957-1961 г.г.

.Проблема военного плена. История, современность. Материалы Международной практической конференции 13-25 ноября 1997г. в 2-х ч. Ч.1 Вологда, 1997, - 168с.

.Пересылкин И.Т. Связь в Великой Отечественной войне. -М.,-Наука,1973, - 44с.

. Повідомлення Радянського Інформбюро, - К., Політвидав 1948. - 290с.

.Покрышкин А.И. Небо войны. - 6-е изд. М.: Воениздат, 1980. - 216 с.

.Рокосовский К.К. Солдатский долг. - 2.изд М.:Воениздат,1972, -76с.

.Руденко С.И. Крылья победы. -М.:Воениздат,1976. - 34с.

.Совершенно секретно! Только для командования. Стратегия фашисткой Германии в войне против СССР. Документы и материалы. - М.: Наука,1967. - 62с.

.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны; в 3-х томах Документы и материалы. - М.:Наука,1967. -62с.

.Скажи Дробецкий Яр. Очерки,воспоминания,документы,стихи. - Харьков, 1991 - 91с.

.Україна в другій світовій війні: Уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1944р.) - К., 1995, - 140с.

.Харьковщина в годы Великой Отечественной войны июнь 1941-1943 г.г. Сборник документов и материалов. - Х, 1963.,81с.

.Чайков В.И. Сражение века. - М.:Советская Россия,1975, - 37с.

.Штеменко С.М. Генеральный штаб в годы войны. Кн1-2,3 изд. М.:Воениздат, 1982,

.Безсмертя. Книга памяті України. 1941 - 1945. - К., 2000. - 189с Безыменский Л. Особая папа Барбаросса. - М.,1968. - 47с.

.Бєлов Н. Розпад гітлерівської осі. - К.,Військидав,1973, -

.Война в тылу врага. 1 вып. М.: 1974, -

.Вторая мировая война. Краткая история. М.:Наука,1984, - 64с.

.«В тылу врага» Про некоторые проблемы истории партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. - М,-1974 - 121с.

.Газета «Нова Україна» // 18 лютого 1942 р.


Теги: Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні  Диплом  История
Просмотров: 14745
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні
Назад