Правобережний козацький лідер Семен Палій

Вступ


Актуальність.

Постать Семена Палія вже майже три століття є помітною темою для історіописання. За цей час в історіографії відбулося нашарування великої кількості стереотипних суджень та міфів, що почасти виникли завдяки ідеологічному факторові. Необхідність розглянути цю історичну персону в сучасному опрацюванні, використавши наявну джерельну базу, не викликає сумнівів. Слід також зазначити, що в історіографії відсутня праця, котра б розглядала роль Семена Палія як активного та інколи і мимовільного учасника подій Північної війни.

Джерела з даної проблеми є досить різноманітними.

До джерельної бази ми відносимо інформацію із козацьких літописів XVIII століття. Ці відомості будуть розглянуті в історіографічному огляді, адже вони є фактично першими історіографічними творами з даної теми і водночас спричинили створення відповідного образу Семена Палія в історіографії.

Іншим різновидом джерел є фольклорний матеріал, котрий по своєму відобразив у собі постать фастівського полковника. Практично немає жодного збирача фольклору ХІХ - початку ХХ століття, який би не фіксував пісні або думи, легенди та перекази про Семена Палія та Мазепу. Слід зазначити, що ці джерела були дуже важливим для істориків романтичної традиції ХІХ століття, котрі часто вважали їх чи не найбільш достовірним історичним джерелом. Проте сучасні історики ставлять під сумнів таке твердження, називаючи фольклорні джерела в даному випадку цілком антиісторичними. Також висувається думка, що легенди про Палія та Мазепу, на відміну від пісень та дум, які змістом повязані з історичною дійсністю, є лише залишками богатирського епосу. З цієї причини в них немає і не може бути ніяких історичних реалій. Ми погоджуємося із зазначеними думками, тому в даній роботі ми не будемо використовувати фольклорні джерела.

Важливим для дослідження є листування російської політичної еліти, що, на нашу думку, відображає використання авторитету Семена Палія з боку Петра І і його оточення у боротьбі з Мазепою і його прихильниками за впливи в Україні. Основний масив цього листування міститься у VIII і IX томах «Писем и бумаг Петра Великого», що були опубліковані у середині ХХ століття. Окрім цього значна частина цього листування опублікована у збірнику «Матеріалы для отечественной исторії» М. Судієнка (т. 2). Для нашого дослідження важливими є листи російських вельмож до гетьмана Скоропадського, де міститься інформація про Семена Палія.

Важливими для розкриття теми є також документи, що містяться в «Архиве Юго-Западной Руси» (другий том актів про козаків (за 1679 - 1716рр. ), котрий підготував до публікації Володимир Антонович. Також були опрацьовані відповідні документи, що містяться у збірнику документів «Доба Івана Мазепи» (упорядник Сергій Павленко). У дослідженні використовувалась так звана «Історія Свейської війни чи Поденна записка Петра Великого», що є офіційною історією Північної війни, що писалася під редагуванням Петра І.

Оскільки кількість наукової літератури з даної теми є значною, то історіографічному огляду буде присвячено перший розділ дослідження.

Обєктом дослідження даної роботи є постать правобережного козацького полковника Семена Палія в період 1700 -1710 рр.

Предметом дослідження є роль колишнього фастівського полковника у подіях Північної війни: участь Семена Палія у повстанні на Правобережжі, позиція російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання, рівень самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви, його участь у ній та ставлення до правобережного полковника з боку російської влади після полтавської перемоги.

Хронологічні межі дослідження - 1700 - січень 1710 рр.

Метою даної роботи є дослідити роль правобережного козацького полковника Семена Палія у подіях Північної війни.

Завдання роботи:

аналіз історіографії щодо постаті фастівського полковника Семена Палія;

аналіз наявної джерельної бази щодо діяльності правобережного полковника;

визначення ролі Семена Палія як одного із лідерів козацького повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр.;

уточнення позиції російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання;

визначення рівня самостійності дій колишнього фастівського полковника напередодні Полтавської битви;

дослідження участі Семена Палія у Полтавській битві;

вивчення взаємовідносин між правобережним полковником та російською владою після Полтавської битви.

спроба розставити акценти щодо ролі Семена Палія у поразці мазепинської антиросійської визвольної акції 1708-1709 рр. та його участь у подіях Північної війни


Розділ 1.

Історіографічний огляд


Історіографічні відомості про участь Семена Палій у подіях Північної війни знаходимо у літописних творах ХVIII століття, що окрім свого джерельного значення мають ще й риси перших історіографічних напрацювань. Козацькі літописці описують повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр., а також епізод із арештом та поверненням із заслання Семена Палія. Із Короткого опису Малоросії дізнаємося, що «1709 року напередъ указомъ государевимъ ПалЂя з СЂбЂра сискано и милость къ нему показано, который удостоился видЂть побЂду над шведами под Полтавою и самъ тамже на конЂ, хотя уже поддерживанный, ездилъ, побуждая войско, дабы непріятелю сламанному не дали ободритись, пока весма ослабЂютъ и сдадутся.». Така ж інформація присутня в Лизогубівському літописі.

Цікаві відомості містить Чернігівський літопис, автор якого повідомляє, що після повернення Семен Палій був призначений знову на місце білоцерківського полковника. Слід відзначити, що в даному літописі відсутня згадка про участь Палія в Полтавській битві, проте літописець зазначає час і смерті і місце поховання правобережного полковника. О. І. Рігельман також пише про повернення Семена Палія, зазначаючи, що Петро І наказав негайно звільнити його, оскільки він був потрібний у даній ситуації.

Після істориків літописної традиції про Семена Палія у своїх працях згадують історики-романтики. У відомого історика Д. М. Бантиш-Каменського можна зустріти неоднозначну оцінку ініціаторів повстання 1702-1704 років. Автор «Истории Малой России» (1822р) констатує факт, що «на правій стороні Дніпра появилися двоє хоробрих воїнів, що завдавали неспокою заздрісному Мазепі». Цими воїнами були Самусь і Палій. Автор називає їх «бунтівними воїнами», що озброїли селян, обіцяючи їм подарувати волю назавжди. Причиною негативного ставлення до козацького визвольного повстання є те, що «Самусь і Палій наносили відчутну шкоду Польщі», що була союзником Росії у війні проти Швеції. Історик у своїй праці «Жизнь Мазепы» подає інформацію про те, що Мазепа в Бердичеві «посадив його в темницю, відправив у Москву, звідки Палій несправедливо звинувачений Мазепою у відносинах із Карлом XII, у посяганні на гетьманство, засланий був, як зрадник, у Єнісейськ». Автор описує повернення Семена Палія із заслання. Він пише, що «Государ згадав про славного Палія, у 1705 році, за брехливим доносом Мазепи, засланого у Сибір, і негайно велів повернути йому свободу, чин полковника і маєток невинному страждальцеві, що колись зброєю своєю лякав поляків і татар». Історик ідеалізує участь Семена Палія у Полтавській битві : «В останній раз у житті він цей престарілий воїн оголив тоді свій меч; кілька малоросіян підтримувало його на коні і якщо переможний мяз, послаблений від багатолітньої праці не міг уже разити суперників, однієї його присутності було достатньо для підняття співвітчизників до мужніх подвигів». Даний опис спирається на літописну інформацію.

Історик Микола Маркевич називає Семена Палія великим воїном Задніпровя, котрий воював з турками разом із Яном Собеським, вів постійні війни із татарами і завдяки цьому отримував від короля подарунки та почесті. Автор зазначає, що цар : «згадав про Палія; і старий полковник негайно повернувся з Сибіру на Батьківщину, де знову отримав чини і багатства». Щодо участі Семена Палія у Полтавській битві, то в описі Маркевича присутнє певне композиційне протиставлення. З одного боку на полі бою Максимович, Зеленський, Покотило, Гамалія, Григорєв і Чуйкевич, що знаходилися поруч із Мазепою, а з іншого Палій, що бився в рядах Петра». В такий спосіб автор протиставляє вірність Семена Палія і зраду прибічників Мазепи.

Окрім дослідників історії Малоросії про повернення правобережного полковника писав також І.І. Голіков. Він зазначає, що російський монарх дуже приязно прийняв Палія, наказавши повернути йому відібрані у нього маєтки. Семен Палій був щедро нагороджений і відпущений у Фастів.

Російський історик С. М. Соловйов давав позитивну оцінку діяльності Палія та правобережного козацтва, котрі намагалися приєднатися до Росії. А причину таких дій він бачив у тому що «козак не міг ужитися у згоді з панами». Він повязує повернення Семена Палія із заходами, що робилися царем і його оточенням для впливу на Запорозьку Січ.

Дмитро Яворницький у своїй трьохтомній «Истории запорожских козаков» також згадує про Семена Палія. Він ідеалізує постать фастівського полковника, називаючи його «провідником народовладдя на Україні, захисником особистої свободи та політичної автономії, ненависником панського самовладдя і чванливості та ворогом всякого рабства».

Новим етапом в історіографії теми стали напрацювання В. Б. Антоновича та М. І. Костомарова, що стали початком сучасного синтетичного узагальнюючого викладу історичного процесу. Володимир Антонович 18 лютого 1870 року захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», що є ґрунтовним дослідженням останнього періоду існування козацьких інституцій на Правобережній Україні. Саме в цій праці ми знаходимо важливі відомості про участь Семена Палія у подіях Північної війни.

Оскільки згадана праця була написана за матеріалами одного із девяти томів «Архива Юго-Западной России», головним редактором яких був В. Б. Антонович, то вона має ще й велике джерельне значення. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», як передмова, також увійшла до другого тому актів про козаків (за 1679 - 1716рр.).

В.Б. Антонович вважав Семена Палія яскравим виразником народних мас. Правобережний полковник був улюбленцем черні, на думку якої, лише Палій думав про її потреби та прагнення, лиш він був достойним унаслідувати епітет «козацького батька», що колись був даний Хмельницькому. Історик зазначає, що повернення Палія було пришвидшене бажанням протиставити особу популярну в народі Мазепі, і таким чином підірвати значення і авторитет останнього.

Микола Костомаров у монографії «Мазепа» не міг оминути постать Семена Палія. Слід зазначити , що ця праця займає своєрідне і неоднозначне місце у доробку автора. Ця студія виглядає як разючий дисонанс, що є блідою тінню попередніх його праць, своєрідним казусом у творчості історика.

Історик вважав, що Палій фактично створив державне утворення у складі Речі Посполитої. Він був ніби удільним володарем у своєму полку, що прагнув розширити територію цього полку і розповсюдити козацтво, передавши йому панування над краєм, що належало польському шляхетству.

Сюжет про роль Семена Палія у подіях Північної війни після його повернення із заслання не знайшов належного відображення на сторінках цієї монографії. Важливість повернення колишнього фастівського полковника визначалася намаганнями схилити запорожців до вірності царю. Загалом постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна із символічних жертв гетьмана Мазепи, представлених у споминах народу.

Слід зазначити, що, на думку Антоновича та Костомарова, і Мазепа і Палій захищали ідею обєднання обох частин України, проте їхній антагонізм був неминучим.

Погляди Костомарова і Антоновича підтримували й інші їхні колеги. Тут слід згадати про декілька праць даного періоду, котрі хоч і не вирізняються якимось новаторством, проте зберігають історіографічну цінність. Це праці В. Волк-Каричевського «Борьба Польши з казачеством во второй половине ХVІІ и начале ХVІІІ века», Т. Осадчого «Козацкий батько Палий», Н. К. Сторожевського «Семен Палий, Киевское Полесье, Волинь, 1670-1710».

В. Волк-Каричевський, описуючи повернення Семена Палія, фактично повністю спирається на фактаж В. Б. Антоновича. Він вказує, що повернення правобережного козацького лідера було логічним наслідком падіння Мазепи. Автор зазначає, Семен Палій був вірним інтересам простого народу, будучи першим виразником його устремлінь, він веде разом з ним боротьбу із шведами, що були ворогами Москви. Сторожевський, поділяючи погляди В. Б. Антоновича, пише, що засланням Палія закінчується таємна боротьба Івана Мазепи з представниками народно-демократичних кіл.

Серед праць даного періоду також слід відзначити монографію Ф.М. Уманця про гетьмана Мазепу. Саме її можна вважати першим науковим твором, де замість прямого засудження діяльності лівобережного гетьмана проводиться спроба виправдання його дій. Саме в цьому контексті проходить критика Галагана, Апостола, Скоропадського, Палія, що залишилися вірними російському монархові. Автор зазначає, що фастівський полковник «одночасно із проханнями про московське підданство мав зносини із Любомирськими, брав гроші від Яна Собеського, і, засланий в Сибір, лаяв Петра і Мазепу». Це є чи не першою спробою критичного ставлення до постаті Семена Палія.

Микола Аркас також описує повернення колишнього фастівського полковника : ««Тоді ж князь Долгорукий нагадав цареві про Палія і його звелено було повернути з Сибіру, бо він мав вплив на запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на москалів, і новий гетьман Скоропадський із поміччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра».

Щодо польської історіографії, то вона негативно відноситься до повстання правобережного козацтва 1702-1704 років. Постать Семена Палія цікавила представників так званої «української школи» в польській історичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. Більшість із них стояли на ідеологічних позиціях польської державницької школи та використовували методологічні засади класичного позитивізму ХІХ століття.

Так, один з корифеїв цієї школи Й.Й. Роллє ( псевдонім Доктор Й. Антоні) називає Семена Палія «хлопом», який був популярним серед селян і був «на зразок Богдана Хмельницького у меншому масштабі». Він називає останнього «хлопом тілом і душею, напівгайдамакою і напівсічовиком давнього звичаю, який виріс з «гультяя» до «козацького батька».

На початку ХХ століття починають застосовувати марксистську теорію у різних галузях гуманітарного знання, включно з історичною наукою. На практиці це конкретизувалося розглядом історичних процесів, насамперед крізь призму економічних відносин. Дослідники змушені від самого початку творити, спираючись на теорію формаційного підходу та класової боротьби.

Такі тенденції значно вплинули на трактування постаті Семена Палія. Відтепер акцент робився на класовій боротьбі трудящих Правобережної України, а саму боротьбу якраз і очолив фастівський полковник. В період правління Й.Сталіна в оцінці політичних діячів даного історичного періоду дослідникам була навязана так звана дворянська історіографічна традиція (Петро І - прогресивний політичний діяч, Мазепа зрадник, а Палій - одна із жертв зрадника). Це значно ускладнило обєктивні дослідження постаті фастівського полковника .

Із радянської історіографії слід відзначити напрацювання В.А. Дядиченка, який перший із радянських науковців розпочав дослідження за архівними матеріалами визвольного руху на Правобережжі. Він є автором невеличкої праці «Семен Палій», яка вперше в радянські історіографії була присвячена постаті фастівського полковника. Історик пише, що Петро І у «важкий час звертається до Палія». В.А Дядиченко помилково стверджує, що Палію було надано уряд білоцерківського полковника. В даній праці присутнє «правильне» трактування відносин Семена Палія та Івана Мазепи, проте в ній немає класової боротьби та «прагнення українських трудящих Правобережної України до воззєднання з братнім російським народом», що є характерними ознаками подальших напрацювань автора та всієї радянської історіографії. Така особливість найімовірніше пояснюється часом і місцем написання роботи, адже вона вийшла у світ у 1942 році в евакуації, в Саратові,. Таким чином побачила світ книга, в якій вже у першому абзаці говориться про «самовідданих борців за незалежність України».

Інший радянський історик В. Шутой також пише про Семена Палія. Цей дослідник є автором концепції так званої «народної війни» в Україні у 1708-1709 роках, котра була направлена проти шведських загарбників. Цю ідею спростовує Сергій Павленко, стверджуючи, що поголоски про цю «народну війну» створили військові підрозділи, що перебували на службі у царя. Саме в контексті «народної війни» В.Шутой описує повернення колишнього фастівського полковника в Україну, проте не дає жодної оцінку його ролі у цих подіях. Щодо участі Семена Палія у полтавській битві, то автор зазначає, що він «підбадьорював і запалював російсько-українські війська на повну перемогу над ворогом».

Однією із найґрунтовніших праць радянської історіографії по правобережному козацтву є монографія Григорія Яковича Сергієнка «Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.». Автор пише, що колишній фастівський полковник «допомагав згуртовувати сили українського народу на війну проти лютого ворога», запалював козацьке військо на подвиги в імя визволення батьківщини. Г.Я. Сергієнко також стверджує, що Палій навесні 1709 року очолив правобережне козацьке військо. Ключовою характеристикою Семена Палія було те, що він «залишався вірним великому союзові України з Росією».

Інше трактування подій на Правобережній Україні ми знаходимо у групи авторів, котрих радянська історіографічна школа таврувала як представників українського буржуазного націоналізму.

Михайло Грушевський був одним з перших представників цього напрямку, котрий можна назвати державницьким в українській історіографії. Він називає Семена Палія «найбільш славним» серед правобережних козацьких лідерів. Події на Правобережжі розглядає крізь призму постаті Івана Мазепи та його державницьких вчинків. Лівобережний гетьман прагне обєднати обидві частини козацької держави під власною гетьманською булавою, що стало причиною несправедливо обвинувачення Семена Палія перед Петром І. У статті «Семен Палій» фастівський полковник постає перед нами як небезпечний демагог та суперник, котрий своїми діями заважав обєднавчим намірам Івана Мазепи.

Слід зазначити, що «державники» були розгромлені у Радянському Союзі. Окремі представники цієї школи змушені були продовжувати роботу в еміграції. З часом там склалася нова наукова школа, у сферу зацікавлень якої входила і тема даної роботи. З даної теми писали свої праці українські історики-емігранти. Так, учень Грушевського, Микола Андрусяк, котрий був директором Інституту історії України в окупованому Києві (1941-1942) досліджував події на Правобережжі, серед його наукових студій слід відзначити працю «Мазепа і Правобережжя» (1938 р.). М. Андрусяк повністю заперечує антагонізм між Палієм та Мазепою, вважаючи, що Палій був лише блідим відображенням лівобережного гетьмана. Цікавою також є праця Наталії Полонської-Василенко «Палій і Мазепа».

Серед дослідників також слід згадати про Ілька Борщака, який у співавторстві з французьким літератором Рене Мартелом став автором романізованого життєпису про Мазепу. Пишучи про несподіваний арешт Семена Палія, Ілько Борщак та Рене Мартел зазначають, що він приніс «українській Державі» всю Київщину, а сам фастівський полковник був лише «руїнницькою силою» в Україні.

Василь Луців повязує повернення Семена Палія в Україну тим, що він міг викликати протидію Іванові Мазепі, що дозволило б не допустити його замирення Мазепи із кримським ханом.

Одним із найвідоміших дослідників мазепинської доби є Борис Крупницький. Найбільш вагома праця у його науковому доробку - це монографія «Гетьман Мазепа та його доба», що вийшла у світ німецькою мовою 1942 року в Лейпцигу. Автор наводить історіографічні погляди дослідників (Костомарова, Антоновича, Андрусяка) щодо суперечностей між Палієм і Мазепою. Він також висловлює власну позицію з цього приводу, за якою усунення Палія було спричинене тактичними міркуваннями лівобережного гетьмана. Не відкидаючи особистих мотивів Мазепи, увязнення фастівського полковника автор пояснює аргументами обєднавчого характеру щодо Правобережної України. Борис Крупницький повязує швидку здачу Чигирина, Корсуня та Богуслава на Правобережжі російським військам із засланням до Сибіру фастівського полковника.

Олександер Оглоблин також пише про Семена Палія. Його повернення повернення в Україну він не вписує у контекст боротьби Петра І проти мазепинців. Історик зазначає, що Семену Палію у вересні 1709 року надано уряд білоцерківського полковника, хоча цей факт викликає певні сумніви.

Зростання української національної свідомості наприкінці 80-х років ХХ століття хвилю зацікавлення до мазепинської доби. У1993 році була видана праця істориків В.А. Смолія та В.С. Степанкова «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.: проблема державотворення». На думку авторів, заслуга Палія полягала у повернені до козацьких державних інституцій. Фастівський полковник розглядав Правобережну Україну як складову частину Гетьманщини, а не Польщі, а звязки між обома сторонами Дніпра розглядалися правобережними лідерами як відносини у межах однієї держави і цей факт публічно декларувався.

Продовженням ідей даної монографії є праця цих же авторів «Українська державна ідея ХVІІ - ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» . В. А. Смолій та В. С. Степанков вказують на те, що Семен Палій та його соратники вважали територію, зайняту козацькими полками, окремим політичним обєднанням, котре лише формально залежало від королівської влади. Відбувався процес відродження ідей не лише про козацьку автономну державу, а й про незалежність України в її етнічних межах від Речі Посполитої. В такому ракурсі Семен Палій виступає як палкий прихильник соборності козацької України.

Історик Сергій Павленко зазначає, що у Мазепиних донесення 1704 року ідеться лише про тимчасову ізоляцію Семена Палія на час здачі Білої Церкви. Саме заслання було рішенням Петра І, котре було спричинене союзницькими зобовязаннями перед польським королем Августом ІІ. Сергій Павленко критикує діяльність Семена Палія та розглядає його арешт як усунення дестабілізуючого фактору із Правобережжя. Зараховуючи правобережного полковника до «партнерів Мазепи з Правобережної України», автор не приділяє уваги проблемі його повернення із сибірського заслання.

Слід також вагомий внесок Тараса Чухліба у дослідження історії правобережного козацтва. Він пропонує новий підхід до подій на Правобережжі, називаючи лідером визвольного повстання не фастівського полковника Палія, а наказного гетьмана Самуся, котрий, на його думку, і був на чолі «другої Хмельниччини». Ця думка надає аргументацію для переосмислення ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Д. Журавльов розлядає арешт Палія як трагiчний за суттю i наслідками конфлікт двох яскравих i непростих постатей тогочасної української історії. Історик зазначає, що їхня співпраця могла б відвернути трагічні для України наслідки подій 1708-1709 років.

Слід також згадати про праці Людмили Іваннікової та Валерія Шевчука, де міститься аналіз критичний аналіз фольклорних джерел щодо постаті фастівського полковника.

Проте в сучасній українській історіографії трапляються дивні казуси, що повязані з відсутністю історичної освіти в авторів. До прикладу, праця «Семен Палий - вождь козацького народа», що є незакінченою компіляцією, містить багато цікавих трактувань. Так, автори зазначають що під час Полтавської битви Семен Палій узяв на себе командування козацькими військами, що викликало замішання у рядах запорожців.

Зміни відбуваються і в російській історіографії, в якій починає формуватися відхід від класичного ставлення до Мазепи як до гетьмана-зрадника. Велика заслуга в цьому належить дослідниці Тетяні Таіровій-Яковлєвій. Вона повязує повернення Семена Палія із зусиллями Петра І та О. Меншикова, що мали на меті не допустити приєднання Запорожжя на бік Мазепи.

Підсумовуючи історіографічний огляд, хотілося б зазначити, що про Семена Палія написано значну кількість наукової літератури. Проте відсутня праця, де б окремо розглядалася роль правобережного полковника у подіях Північної війни. Наявна історіографічна база часто є ідеологізованою і побудованою на традиційних стереотипах.


1.1 Відродження правобережного козацтва у 80-90-х роках ХVII століття


За визначенням вітчизняних істориків, протягом другої половини 1680х - 1690х рр. на Правобережній Україні відбувався неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату 1. Польський король монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини. Яна ІІІ Собеський. Саме видав С. Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та іншим полковникам привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права цих козацьких зверхників на території Київщини та Брацлавщини.

Стародавні «права та вольності Війська Запорозького» підтверджувалися постановою вального сейму від 16 лютого 1685 р. 2 Уже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, у якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку, про запровадження мита на користь козацької адміністрації. 10 вересня того ж року датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена - короля Яна ІІІ Собеського 3.

Від часу обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи Палій розпочинає активну переписку з ним. Перший лист був відправлений правобережним полковником із Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд 4.

У тому ж році С. Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. Проте, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. З огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, у якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої 6.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С. Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших у своїх обертає і так уже кілька років» 11. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті добра, які Богу і Церкві належать» 12. Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом із декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у вязниці майже півроку - до квітня 1690 р. - і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського 14. Щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує повернути полковнику Фастів 15.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів - короля чи царя.

Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід із лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної монаршої ліги» проти турків.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників із проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментара Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемиря з Вільгою і Яблоновським: «…Вимушений з ляхами зїжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали» 20.

У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо,

в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опосередкованим свідченням цьому є наведені літописцем С. Величком такі слова гетьмана І. Мазепи до Петра І: «Під час того перебування його (С. Палія) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному доброхітті….Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме вам, великим государям».

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол

К. Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В.К.М. (вашої королівської милості. - Т. Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В. К. М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія.

А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію».

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. - Т. Ч.), повернеться назад» 23. Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: «…зараз усе Полісся видано на військо козацьке» 24. «Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добряк земських, так і королівських…» 25,- скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був «акцентований» представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований мило». Особливі взаємовідносини склалися у Палія також із коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським. «Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних», 29 - так говорили польські урядовці, які не підтримували звязків своїх колег із С. Палієм. Листуючись із представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, що складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського й період безкоролівя розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен із яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа ІІ Сильного український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: «…Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обовязки

і права публічні» 30. Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді - «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ Сильний надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував дії своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 р. С. Палій засвідчував, що готовий «велику чинити В.М. прислугу». Тим самим він намагався уникати можливих військових заходів польського урядовця.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» - саме так іменували українські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р. до короля Августа ІІ Саксонського було відіслано листа за підписом Король Речі Посполитої Август ІІ400

«Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської милості. - Т. Ч.) Запорозького, сотників, отаманів і черні», у якому, зокрема, йшлося: «…аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В.К.М. і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча святого війни затягнені і утверджені листом Й.К.М. великі вольності і в проживанні нашому.

З того часу статечно і вірно у великих битвах з неприятелем здоровє своє втрачаючи, кров проливаючи про достоїнствах В.К.М. і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо» 33. Далі козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції вирушило козацьке посольство на чолі з полковником З. Іскрою. Рішення ради сенату про наділення «демобілізованого» козацтва визначеними коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С. Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемиря з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Правобережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І. Мазепа, оцінюю чи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: «…Палій то на цю (царську. - Т. Ч.), то на ту (королівську - Т. Ч.) сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити».

Звернення правобережної старшини до московського царя й гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 р. С. Палій домовився з коронним гетьманом С. Яблоновським про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. Наполегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманату, зважаючи на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Разом з тим, із огляду на існування польсько?російського миру, С. Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на правобережжі державні інститути Українського гетьманату.

Зважаючи на постійні військові дії, які велися між Польщею й Туреччиною, татарські набіги і спротив польської шляхти, розміри території, яку займала «Палієва держава» в другій половині 80-х рр.

ХVІІ ст. - на початку ХVІІІ ст., не були сталими. Козацький устрій охоплював межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського (правобережної частини), Чигиринського, Тарговицького й Могилівського полків 35. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частини територій, зниклих у середині 70-х рр. Білоцерківського, Паволоцького, Тарговицького та Київського полків. На південно-західних землях Білоцерківського полку виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Наказний гетьман Самусь намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А. Абазином. Його влада розповсюджувалась не лише на територію, яку займав Брацлавський полк у 50-70-ті рр. ХVІІ ст., а й охоплювала окремі сотні колишніх Уманського, Кальницького й Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З. Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського й Чигиринського полків.

Наприкінці 80-х рр. починає відновлюватися традиційний західний кордон Гетьманату. Те, що полковник Палій «узурпував собі владу» на території по р. Случ, відзначалося ще на сеймі 1688 р.

На цьому наголошував і один із депутатів вального сейму у 1692 р: «…привласнює (Палій. - Т. Ч.) собі… аж по Случ» 37. У тому ж році королівський комісар С. Дружкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює «удільну провінцію» й претендує зайняти всі українські правобережні землі до межі Київського воєводства з Волинським 38. Неодноразово відзначав політичне «свавільство» козацької старшини, яка встановлювала власні кордони в 90-х рр., коронний гетьман С. Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходились у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полоному й Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів - Литвинівка - Бородянка - Радомишль - Коростишів.

Північний кордон козацького устрою в даний період постійно зазнавав змін. Спочатку він проходив по річках Припяті й Словечній, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилась влада С. Палія, територіально зменшились і почали обмежуватись р. Уж, а згодом р. Тетерів. Слід зазначити, що в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме поблизу Тетерева, неподалік Іванкова, у 1694 році відбулося укладення перемиря між військами польського регіментара Б. Вільги й українського полковника С. Палія. У липні 1696 р. коронний референдар С. Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості. «Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве…не переходили», - писав лівобережний гетьман І. Мазепа до Москви в грудні 1699 р., повідомляючи про стремління фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь 41. У листопаді 1701 р. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідомлення про те, що, «зайнявши собі по р. Тетереву якийсь кордон», С. Палій розставляє там своїх козаків.

Західні кордони правобережних адміністративно-територіальних інститутiв відроджуваного гетьманату межували з володіннями Київського полку, який підкорявся лівобережному гетьману. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької організації Правобережної України даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої й Московської держави.

Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялась, головним чином, лише гетьманами Лівобережжя, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережних полковників у досліджуваний період. На південному сході вони межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Можливо, південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С. Палій та А. Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів.

Таким чином, на початку ХVІІІ ст. правобережна козацька старшина «узурпувала» майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Звичайно, адміністративна влада українських полковників не була доконаною з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та проблеми правових відносин між ними та королівською й шляхетською владами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С. Палію титул «Dux malorum et scelerum artifex». В інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося, що Палій, «опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію…»

Отже, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVii ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які здійснювала польська армія проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької Священної ліги, передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом полковника Семена Палія, а також інших полковників близько півтора десятка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.

Колонізуючи землі Київщини, Брацлавщини та Східного Поділля, козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції формування місцевої адміністрації періоду Української ранньонаціональної революції. Одержавши в середині 1680-х рр. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися на державні структури Гетьманату, які існували тут з 1648 по 1676 рр. й були знищені у результаті війн за Правобережжя між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією в другій половині 70-х - на початку 80?х рр. XVii ст. Одержуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха Семен Палій (якого він традиційно «лякав» протекцією московського царя!) та інші козацькі полковники поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформували правобережне Військо Запорозьке в автономне політичне утворення, яке прагнуло до воззєднання з лівобережною частиною Українського гетьманату.

Правобережна Україна зазнала значного спустошення внаслідок трагічних подій доби Руїни. Кульмінацією цієї кривавої драми стали Чигиринські походи 1677-1678 років, що фактично знищили на деякий час правобережне козацтво.

Після Руїни на Правобережній Україні починається відродження козацтва як стану і заселення цієї території українським населенням. Ініціатором відродження козацьких структур на території Київщини і Брацлавщини був польський король. Козаки були потрібні Речі Посполитій для захисту Правобережної України і всієї держави від турецько-татарської загрози. До того ж Польща ввійшла до антиосманської коаліції (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина), і це передбачало самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар.

Нагальною була потреба колонізації спустошених Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини. Отже, згідно із королівським універсалом Яна III Собеського від 1684 року та сеймової конституції 1685 року козакам надавалися вольності, свободи і привілеї, а також право на заселення відповідних правобережних територій. Завдяки такій політиці королівського двору починаючи з 1684-1685 років у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіальні козацькі полки на чолі з полковниками, що згодом стануть провідниками повстання.

Слід зазначити, що новоутворені козацькі полки займали адміністративні межі, що відповідали правобережним полкам періоду Хмельниччини. Так Фастівський полк, як адміністративна одиниця, охоплював частини територій зниклих у середині 70-х років Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків. Фастівським полковником був Семен Палій (Гурко) , а про вагомість даного козацького утворення свідчить той факт, що в історіографії його іноді називають таким явищем як «Палієва держава».

На південно-західних землях колишнього Білоцерківського полку виникає Богуславський полк, котрий частково поширювався на південні райони Паволоцького полку. Ним управляв наказний гетьман Самійло Самусь, що був водночас і головою козацької адміністрації на Правобережжі. На чолі відновленого Брацлавського полку був Андрій Абазин, до юрисдикції якого належали ще й окремі сотні знищених у вирі Руїни Уманського, Канівського та Могилівського полків. Завдяки полковнику Захару Іскрі відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на території зниклих Канівського, Черкаського та Чигиринських полків.

Починається активна колонізація вищезазначених територій старих козацьких полків. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині, Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі - Фастів.

Відродження козацької території на Правобережній Україні викликало обурення у місцевої польської шляхти, адже тут відновлювалися козацькі порядки, скасувалася панщина, а селяни були змушені відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів. Таким чином шляхетське володіння у краї зводилося нанівець. Документи засвідчують численні скарги польських шляхтичів на козацьких старшин. Так один із місцевих шляхтичів Стефан Пісочицький ще у 1687 році писав, що « Козаки в цих місцях … узурпували владу … підкорили наш край, чинячи такий опір, що наряд чи хтось із нас зможе сюди повернутися» . До числа незадоволених козацькою адміністрацією на Правобережжі слід віднести також католицьке і уніатське духовенство, бо на їхні землі поступово поширювалася влада Семена Палія.

Поряд із відновленням козацьких вольностей відбувається відродження козацьких самоврядних інституцій, котрі активно працювали на ідею обєднання із Лівобережним Гетьманатом. Тому польських шляхтичів дуже непокоїли зносини Семена Палія з гетьманом Мазепою і відповідно з московським воєводою у Києві. У відносинах з Мазепою Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини, проте лівобережний гетьман у цьому питанні нічого не міг зробити без дозволу російського царя Петра I.

Подальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви.

Проте слід зазначити, що правобережне козацтво, незважаючи на тісні відносини із Лівобережною Україною, все ж таки було інтегрованим до суспільно-політичного життя Речі Посполитої. Так впливовий фастівський полковник Семен Палій був у пошані у короля Яна III Собеського. Він підтримував дружні стосунки із литовським воєводою Казимиром Сапєгою, мінським воєводою К. Завішею та коронним підстолієм Ю. Любомирським; листувався із белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським.

Конфлікт козацької старшини із польською шляхтою був неминучим, і ця антагоністичність проявлялася у постійних дрібних військових сутичках, що фактично було суперництвом за влив на Правобережній Україні. Свідченням про загострення козацько-шляхетського протистояння є те, що актові книги кінця XVII століття містять чимало скарг обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку. Польська шляхта побоювалася жахів Хмельниччини на Правобережжі, а серед козацтва та селянства ще була яскравою пам'ять про славні часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького .

Співіснування правобережного козацтва та польської шляхти було можливим оскільки Речі Посполитій були необхідні козацькі збройні формування у боротьбі із турецькою загрозою.


.2 Загострення польсько-українських відносин на Правобережній Україні


Відносини між шляхтою і козаками починають змінюватися вже після смерті Яна ІІІ Собеського. У Речі Посполитій розпочинається короткотривалий період безкоролівя. Після нього новим польським королем стає Август ІІ Сильний, а його оточення звинувачує Семена Палія у підтримці французького принца Конті, що був одним із претендентів на королівський титул. Проте, станом на 1698 рік фастівському полковнику таки вдається нормалізувати відносини із королівським двором.

Проте наступного року відбувається різка зміна в польсько-українських відносинах. Цю переміну спричинила тодішня геополітичної ситуації. У січні 1699 році було укладено Карловицький мир , що припиняв війну між Польщею та Османською імперією. Ян наслідок цієї мирної угоди правобережне козацтво втрачає свою надважливу функцію, що полягала в обороні кордонів Речі Посполитої від турецької агресії.

Польська шляхта отримала нагоду розправитись із свавільними козаками, і вона відразу цим скористалася. Шляхта починає створювати збройні загони, котрі нападають на козацькі сотні. Наприклад, такі сутички відбувалися в Овруцькому повіті на Київщині. У червні 1699 року на варшавському пацифікаційному сеймі було прийнято рішення про розпуск усіх козацьких формувань у Київському та Брацлавському воєводствах впродовж двох тижнів, мотивація даного рішення полягала у тому, що відпала потреба у найманих військових силах.

Правобережне козацтво стало непотрібним Речі Посполитій, і вона відразу вирішила ліквідувати ці військові формування. У цих діях проявлялося небажання політиків Речі Посполитої, незважаючи на півстолітню польсько-українську боротьбу , визнати хоча б мінімальні політичні права за українським козацтвом. І це знову штовхнуло козаків до боротьби проти польських владних структур.

Отож, постанова червневому сеймі 1699 про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні прискорила антипольський виступу правобережного козацтва. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко оволоділо Немировим та Брацлавом. Польські коронні війська і шляхта почали захоплення містечок і сіл, що були підконтрольні козацькій адміністрації Правобережжя.

Козацька старшина прагнула досягнення компромісної угоди із польською шляхтою. Фастівська нарада, що відбулася на початку липня 1699 року прийняла рішення про можливість повернення шляхті земель, за умови збереження козацьких прав та свобод. Таким чином козацтво бажало захистити хоча б свої станові привілеї, проте поляки не захотіли миритися з існуванням козацьких структур на Правобережжі. Даний факт зводив нанівець можливість мирного залагодження конфлікту.

Восени 1699 року поляки на Правобережжі концентрували війська для ліквідації козацької адміністрації. В районі Фастова і Білої Церкви на зимових квартирах було розміщено 12 тис. військових. Семену Палію вдається укласти угоду про перемиря з поляками, завдяки цьому козаки виграли час, що був потрібним для підготовки до оборони Фастова і всього Правобережжя від шляхетського наступу.

Невдовзі польсько-козацький конфлікт ускладнився ще й Північною війною, що розпочалася у 1700 році, і в яку була втягнена Польща. Дана ситуація покращувала позиції правобережного козацтва і послаблювала Річ Посполиту.

Восени 1700 року поляки повторили спробу ліквідації козацьких формувань. У вересні реґіментар Цинський на чолі 4-тисячного війська з сильною артилерією вирушив на Фастів, проте похід закінчився невдало. На початку наступного місяця польські хоругви відступали увід Фастова на Волинь і Полісся.

В цей же час різко погіршується становище Речі Посполитої, причиною цього військові були невдачі на початку Північної війни. Ось як описує тодішню ситуацію в Польщі Володимир Антонович :«Король Август накликав , без дозволу сейму, війну зі шведами; Кар ХІІ на чолі переможного війська вторгнувся до Речі Посполитої і йшов на Варшаву; … саксонські війська зазнавали поразки за поразкою; тим часом багато магнатів, незадоволені королем, перейшли на бік шведів; сеймики деяких воєводств відмовилися служити Августу і підкорилися Карлу XII; вірність гетьманів, війська і більшості шляхтичів була сумнівною; …ніхто і не думав про серйозний спротив шведам». Це була найбільш сприятлива ситуація для проведення національно-визвольної акції на Правобережжі.

У відповідь на польські спроби щодо ліквідації козацького устрою на Правобережжі розпочинаються приготування до національно-визвольного повстання. Козацька старшина тісніше звязується з колами українського міщанства та православного духовенства. Прихильною до ідеї антипольської боротьби стає численна дрібна та середня православна українська шляхта, один із представників якої Данило Братковський зіграє важливу роль у реалізації повстання.

Розпочавши відкриту боротьбу проти Польщі, правобережне козацтво сподівалося на допомогу Росії та лівобережного гетьмана Івана Мазепи, а правобережні лідери не робили з цього факту особливої таємниці.

Накладаючи геополітичну ситуацію Північної війни на події визвольного повстання 1702-1704 років, появляється думка про шведський фактор і його роль у подіях на Правобережжі. І тут слід зауважити, що початок повстання збігся зі вступом шведської армії Карла XII Густава до Речі Посполитої. Дослідник козацтва Тарас Чухліб вказує на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами.

Отож, рішення червневого сейму 1699 року можна порівняти з іскрою вогню, котра була вкинута у порохову бочку, воно спровокувало масштабне антипольське повстання. Правобережне козацтво відкинуло політику декламацій і компромісів й обернуло шаблі проти та мушкети проти своїх недавніх покровителів, які зі смертю короля Яна ІІІ Собеського відмовилися від своїх попередніх зобовязань перед провідниками козацтва.

палій полковник повстання війна


Розділ 2.

Семен Палій і його роль у подіях північної війни 1700-1704 рр.


У 80-90 рр. ХVІІ століття відбувається процес активного відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Однією із найяскравіших і найвпливовіших персон серед правобережної козацької старшини був фастівський полковник Семен Палій.

Відносини між шляхтою і козаками завжди були непростими. Але після смерті польського короля Яна ІІІ Собеського вони значно ускладнилися. У Речі Посполитій розпочинається короткотривалий період безкоролівя. Після нього новим польським королем стає Август ІІ Сильний, а його оточення звинувачує правобережного полковника Семена Палія у підтримці французького принца Конті, що був одним із претендентів на королівський титул. Проте станом на 1698 рік фастівському полковнику таки вдається нормалізувати відносини із королівським двором.

Наступного року відбувається різка зміна в польсько-українських відносинах. Цю переміну спричинила тодішня геополітичної ситуації. У січні 1699 році було укладено Карловицький мир, що припиняв війну між Польщею та Османською імперією. Ян наслідок цієї мирної угоди правобережне козацтво втрачає свою надважливу функцію, що полягала в обороні кордонів Речі Посполитої від турецької агресії.

Польська шляхта отримала нагоду розправитись зі козаками, і вона відразу цим скористалася. Шляхта починає створювати збройні загони, котрі нападають на козацькі сотні. Наприклад, такі сутички відбувалися в Овруцькому повіті на Київщині. У червні 1699 року на варшавському пацифікаційному сеймі було прийнято рішення про розпуск усіх козацьких формувань у Київському та Брацлавському воєводствах впродовж двох тижнів, мотивація даного рішення полягала у тому, що відпала потреба у найманих військових силах.

Постанова червневому сеймі 1699 року про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні прискорила антипольський виступ правобережного козацтва. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко оволоділо Немировим та Брацлавом. Польські коронні війська і шляхта почали захоплення містечок і сіл, що були підконтрольні козацькій адміністрації Правобережжя.

Козацька старшина прагнула досягнення компромісної угоди із польською шляхтою. Фастівська нарада, що відбулася на початку липня 1699 року прийняла рішення про можливість повернення шляхті земель, за умови збереження козацьких прав та свобод. Таким чином козацтво бажало захистити хоча б свої станові привілеї, проте поляки не захотіли миритися з існуванням козацьких структур на Правобережжі. Даний факт зводив нанівець можливість мирного залагодження конфлікту.

Восени 1699 року поляки на Правобережжі концентрували війська для ліквідації козацької адміністрації. В районі Фастова і Білої Церкви на зимових квартирах було розміщено 12 тис. військових. Семену Палію вдається укласти угоду про перемиря з поляками, завдяки цьому козаки виграли час, що був потрібним для підготовки до оборони Фастова і всього Правобережжя від шляхетського наступу.

Невдовзі польсько-козацький конфлікт ускладнився ще й Північною війною, що розпочалася у 1700 році, і в яку була втягнена Польща. Дана ситуація покращувала позиції правобережного козацтва і послаблювала Річ Посполиту. З 1700 року правобережне козацтво стає фактором впливу у подіях Північної війни, адже його подальші кроки проти польської адміністрації та шляхти мали вигоду для військ шведського короля Карла ХІІ, що просувалися Польщею.

Восени 1700 року поляки повторили спробу ліквідації козацьких формувань. У вересні реґіментар Цинський на чолі 4-тисячного війська з сильною артилерією вирушив на Фастів, проте похід закінчився невдало. На початку наступного місяця польські хоругви відступали увід Фастова на Волинь і Полісся.

В цей же час різко погіршується становище Речі Посполитої, причиною цього військові були невдачі на початку Північної війни. Ось як описує тодішню ситуацію в Польщі Володимир Антонович :«Король Август накликав, без дозволу сейму, війну зі шведами; Карл ХІІ на чолі переможного війська вторгнувся до Речі Посполитої і йшов на Варшаву; … саксонські війська зазнавали поразки за поразкою; тим часом багато магнатів, незадоволені королем, перейшли на бік шведів; сеймики деяких воєводств відмовилися служити Августу і підкорилися Карлу XII; вірність гетьманів, війська і більшості шляхтичів була сумнівною; …ніхто і не думав про серйозний спротив шведам».

Це була найбільш сприятлива ситуація для повстання проти польської шляхти на Правобережжі. Розпочавши відкриту боротьбу проти Польщі, правобережне козацтво сподівалося на допомогу Росії та лівобережного гетьмана Івана Мазепи, а правобережні лідери не робили з цього факту особливої таємниці.

Накладаючи геополітичну ситуацію Північної війни на події визвольного повстання 1702-1704 років, зявляється думка про шведський фактор і його роль у подіях на Правобережжі. І тут слід зауважити, що початок повстання збігся зі вступом шведської армії Карла XII Густава до Речі Посполитої. Дослідник козацтва Тарас Чухліб вказує на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами.

Навесні 1702 року у Фастові відбулася нарада правобережних козацьких лідерів, у якій брали участь представники інших станів українського суспільства (шляхтич Данило Братковський, межиріцький війт Юрій - Григорій Косович, священик Іван з Клеваня) . На ній були вирішені наступні питання:

) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання;

) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква;

) у ході повстання заявити про обєднання з Лівобережною Україною й провести спільну козацьку раду.

Отож, ця рада ухвалила рішення про приготування до антипольського повстання.

Дискусійним залишається дата початку повстання. Антонович стверджував, що воно розпочалось у серпні 1704 року як відповідь на вимогу поляків, щоб козаки залишили міста та села і підкорилися польським землевласникам і старостам. Іншу думку має Г. Я. Сергієнко, котрий стверджує, що повстання почалось вже на початку літа 1702 року, на підтвердження цього він наводить факт, що 8 червня 1702 року на сеймику Подільського воєводства місцеві шляхтичі приймали рішення для боротьби зі «свавільними людьми», котрі наступали на життя і багатства шляхти.

Влітку 1702 р. на землях Київщини, східної частини Поділля та Волині розпочалося повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники назвали другою Хмельниччиною. Його очолив наказний гетьман Самійло Іванович (Самусь), який відмовився від титулу «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та назвав себе «гетьманом Українським». Правобережні козацькі полковники публічно відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу Петру І та Іванові Мазепі.

Слід зазначити, що на початковому етапі повстання інший вагомий лідер правобережного козацтва - фастівський полковник Семен Палій не брав особистої участі у ньому, бо сильно хворів у цей час.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний Речі Посполитої самовільно прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у нього, Самуся, військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і пять гармат».

Образи й прагнення повсталого козацтва були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів - до лівобережного гетьмана І. Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, у листі Самуся Івановича, «Гетьмана Українського» до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. прозвучала заява про підданство Петру І й Мазепі, яка свідчила про бажання сполучити обидві частини Українського гетьманату та визволитися з-під влади Корони Польської: «…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув… служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…».

Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом. Вони не бажали порушувати Вічний мир укладений 1686 року між Польщею й Росією. Щодо лівобережного гетьмана, то його становище у даній ситуації було складним і неоднозначним. З одного боку він впродовж багатьох років підтримував звязки з правобережним козацтвом, з іншого був змушений діяти у фарватері російської зовнішньої політики .

Зважаючи на такий розвиток подій, гетьман Самусь зібрав пятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву, тому уже 4 вересня він був біля цієї укріпленої фортеці.

вересня відбувся перший штурм, в ньому брали участь також 1500 фастівських козаків, котрих очолював полковий суддя Михайло Омельченко. Участь фастівських козаків у штурмі засвідчила підтримку Семена Палія козацького повстання на Правобережній Україні. Цей перший штурм завершився невдало. Причиною цьому була нестача в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки.

Козацькі провідники приймають новий план дій. Семен Палій з частиною повстанського війська мав продовжувати облогу Білої Церкви; Самусь із головним загоном відправився на межу Волині і Поділля; третій загін під керівництвом Семашка (пасинка Палія) прямував на Брацлавщину.

жовтня повстанці вщент розгромили коронні військові загони під Бердичевом, і ця перемога на даному етапі стала вирішальною у визволенні Правобережної України від польського панування.

Як наслідок повстання отримує максимум територіального поширення козацької влади на Правобережжі. Протягом жовтня - листопада козацькі підрозділи Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, З. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюста інші. Кульмінацією повстанського успіху було взяття Білої Церкви, облога якої затягнулася аж до 10 листопада 1702 року.

Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Стрімкий розвиток подій на Правобережжі занепокоїв короля Речі Посполитої, війська якого перед тим невдало протистояли шведам на полях Саксонії та Прибалтики. Він видав універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Король обіцяв розібратися із проблемами козацтва, тільки щоб вони зосередили свої зусилля на боротьбі зі шведами. Проте правобережна старшина yже не прагнула компромісної угоди з поляками.

Важливою є також реакція російського царя щодо події на Правобережній Україні. У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся та Семена Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому не згадувалась можливість царської протекції над Правобережною Україною . Отже, сподівання правобережного козацтва на підтримку російського монарха не справдилися, проте відсутність зовнішньої підтримки не зупинила активні дії повстанців.

Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня 1702 р., завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо. Того ж дня Самусь відіслав листа до І. Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю» й запропонував останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей з сотню - другу, які б перебували в місті на правах залоги». Такими діями лідер повстання Самусь вкотре задекларував бажання обєднатися із Лівобережним гетьманатом. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звернувся за дозволом до Петра І, але не отримав від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вибух народного гніву запустив криваву круговерть міжнаціонального конфлікту , котрий можна порівняти лише із масовою різаниною часів Богдана Хмельницького. Для прикладу, Абазин і Семашко у двадцяти волостях перебили всіх євреїв-орендаторів, вигнали шляхтичів, пограбували і спустошили їхні садиби та оголосили край козацьким. Польські шляхтичі відповіли такою ж монетою. Зчинився такий переполох, що люди не знали кого їм боятися - козаків чи поляків.

Повстання на Українському Правобережжі вплинуло на хід подій Північної війни. Воно сприяло просуванню військ Карла ХІІ Густава польськими землями, що не могло не занепокоїти уряди Варшави та Москви.

Поляки готувалися до контрнаступу. Вже на початку 1703 р. до Київщини вступає 15-тисячна коронна армія на чолі з великим польним гетьманом Речі Посполитої Адамом Сенявським. У підготовці до цього походу взяли активну навіть магнати Любомирські, котрих перед тим звинувачували у прихильності до правобережного козацтва. Активізувалася подільська шляхта, очільник якої Михайло Гуменіцький універсалом від 7 лютого 1703 року закликав до боротьби з «бунтівниками» як із ворогами та зрадниками.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Проте численіші сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «в силі своїй став слабий» . У січні - лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Почалася жорстока розправа над учасниками повстання.

У цей час Самусь та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь. Правобережне козацтво готувалося до затяжної боротьби і просило підтримки у Гетьманщини та Російської імперії.

Розуміючи, що в цих давніх козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів, сподіваючись на підтримку союзного монарха Петра І у справі із непокірним правобережними козаками. Російський цар відреагував на звернення короля і 25 лютого 1703 року відіслав до правобережної козацької старшини лист, в якому непокірним козакам повідомлялося про волю царя: «… якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б усі противності заспокоєні були добрим охороненням і заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри пристали б», натомість їм пропонували «мати воїнські промисли всякими мірами над спільними ворогами нашими - шведами» .

Крім того, між Польщею та Росією розпочався переговорний процес. Назрівала необхідність укладання військово-політичного союзу, причиною початку цих перемовин стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ. У руслі переговорного процесу цар Петро І надіслав до Семена Палія у лютому 1704 року свою грамоту, в якій просив полковника «виконувати послух» польському королю Августу ІІ Саксонському та повернути йому захоплену перед тим Білу Церкву для того, «щоб не чинити між нами, Великими Государями, бездільні сварки» . Окрім того, цар звертався до Палія з пропозицією допомагати Августу ІІ Саксонському у війні зі шведами та погрожував козацькому полковнику, що якщо той не віддасть Білоцерківську фортецю, то він накаже своїм військам захопити її.

У звязку зі шведською загрозою, Август ІІ запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для обєднання з польськими військами. Таким чином у травні 1704 року завдяки вступу лівобережних козацьких полків на Правобережжя було обєднано обидва українських гетьманати.

Проте в цьому ракурсі слід згадати і про іншу важливу подію. Перебуваючи у складному становищі, 1 січня 1704 року 15 правобережних козацьких старшин (Семен Палій не брав участі в делегації) вирушили на Лівобережжя для зустрічі із Іваном Мазепою. Метою цього «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, завдяки цим діям Мазепа визнавався єдиним гетьманом з «обох боків Дніпра». Також правобережні полковники просили лівобережного гетьмана про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі . Такими діями правобережна старшина підтвердила відданість ідеї про єдність двох козацьких утворень. Семен Палій не був у складі правобережної старшинської делегації. Іван Мазепа не зміг прийняти булаву Правобережного гетьманату, бо це було б порушенням умов «Вічного миру».

Отож, після вступу лівобережних полків на Правобережжя, у 20-х числах травня Самусь разом із С. Палієм та З. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 року в таборі поблизу Паволочі Самусь передав гетьману свої клейноди - булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство, що зробило Мазепу повноправним володарем правого і лівого берега Дніпра.

І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. А 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду і призначення на посаду білоцерківського полковника Михайла Омельченка. Відбувся арешт фастівського полковника. Навколо цієї події вже не одне століття вирують дискусії, котрі наповнені тенденційними висновками та історіографічним стереотипами, що ґрунтуються на контрастному протиставленні Мазепи та Палія, і така ситуація значно ускладнює можливість обєктивно розібратися у даному конфлікті.

Так, для прикладу, В. А. Смолій та В. С. Степанков негативно ставляться до того, що Іван Мазепа арештував Семена Палія. Цей крок лівобережного гетьмана вони розглядають як невміння іти на політичні компроміси в імя консолідації державної еліти.

Наслідком національно-визвольного повстання стало те, що Правобережна Україна, починаючи з травня 1704 року, знаходилася під владою гетьмана Івана Мазепи. Подій на Правобережжі були фактично закріплені на міжнародному рівні. Внаслідок польсько-російського переговорного процесу 30 серпня 1704 року було підписано Нарвський договір, що нараховував 8 пунктів. Відтак у четвертому зазначалося «…що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві Й[ого] М[ило]сці і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть».

Отже, національно-визвольне повстання на Правобережжі фактично було придушене завдяки польсько-російським домовленостям, котрі були реалізовані військовими силами лівобережного гетьмана Івана Мазепи. Проте це придушення повстання відіграло позитивну роль, оскільки Правобережна Україна опинилася під реґіментарем Івана Мазепи.


Розділ 3.

Повернення Семена Палія із сибірського заслання та його роль у поразці мазепинського повстання


жовтня 1708 року гетьман Іван Мазепа переходить на сторону Карла ХІІ. Переправившись через Десну, він потрапляє у шведський табір. Разом з гетьманом переправу здійснили 1200 старшин, компанійців і козаків. Так розпочалася визвольна акція гетьмана Івана Мазепи, спрямована проти російського самодержавства.

Вперше у «Письмах и бумагах» Петра І інформацію про зраду лівобережного гетьмана знаходимо у листі до князя Олександра Даниловича Меншикова від 27 жовтня 1708 року. Вказаний лист є відповіддю російського монарха на донесення Меншикова про зраду Мазепи від 26 жовтня 1708 року, в якому князь, навівши низку свідчень і доказів, писав, що Мазепа «зрадив і поїхав до короля шведського».

Російська влада швидко відреагувала на вчинок Івана Мазепи. Розпочалася облога гетьманської резиденції Батурина російськими військами, що завдяки зраді Івана Носа переросла у криваву різню 2 листопада 1708 року. Жертвами батуринської трагедії стали 6 - 7,5 тисяч мирних громадян, 5- 6,5 тисяч військовиків, а разом 11-14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.

Окрім застосування терору російська влада вдається і до низки інших заходів. 6 листопада 1708 року відбулося обрання стародубського полковника Івана Скоропадського на альтернативне гетьманство в Глухові. Все це проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами. Наступного дня Петро І передав гетьману Скоропадському грамоту, де прощав усіх старшин-зрадників, якщо ті добровільно покинуть ворожий табір. Через два дні після обрання гетьмана Скоропадського київський, чернігівський та переяславський архієреї оголосили анафему Івану Мазепі. 10 листопада 1708 року у Глухові стратили Чечеля і решту «зрадників, взятих у Батурині». Територія України стала ареною вирішальної сутички між арміями російського та шведського монархів. Перехід Івана Мазепи у шведський табір і, як наслідок, обрання нового гетьмана Івана Скоропадського фактично спричинили політичний поділ України між двома гетьманськими урядами. Розпочалася запекла боротьба за вплив на козацьку старшину і місцеве населення, що переросла у своєрідну війну маніфестів між Карлом ХІІ і Мазепою, з одного боку, й Петром І та новообраним гетьманом Скоропадським - з іншого. Одним з найголовніших завдань московської політики в Україні на рубежі 1708 і 1709 років було привернення до себе української старшини й позбавлення Мазепи її політичної підтримки.

У ситуації, що склалася російська політична еліта намагається використати будь-які можливості, щоб забезпечити собі успіх у боротьбі із Карлом ХІІ та Іваном Мазепою. Однією із таких можливостей і стало повернення Семена Палія із сибірського заслання, що надало змогу успішно використати його авторитет і популярність на Правобережжі та Запорожжі.

Отож, Петро І згадав про колишнього фастівського полковника Семена Палія, котрий уже четвертий рік перебував у сибірському засланні. 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду. Невдовзі відбувся арешт фастівського полковника. У березні 1705 року Палій і Семашко (пасинок Палія) були привезені до Москви, а 30 травня Петро наказав заслати Палія до Єлисейська. Згодом це було замінено засланням до Томська, а фактично - до Тобольська, де Палій перебував до кінця 1708 року.

Навколо арешту Семена Палія, як уже зазначалося, не одне століття вирують дискусії. Пропонуємо для наочності розглянути дві протилежні думки в сучасній українській історіографії, що дають оцінку арешту Семена Палія. За однією з них, цей крок лівобережного гетьмана розглядається як невміння іти на політичні компроміси в імя консолідації державної еліти. Інша думка стверджує, що причиною арешту стали «розхлябаність, анархізм і недисциплінованість» фастівського полковника. Оскільки гетьман Мазепа був поборником жорсткої дисципліни, то він не бажав мати у складі свого війська такого полковника.

Російський монарх приймає рішення про повернення колишнього фастівського полковника із сибірського заслання. Слід відзначити, що перша згадка про повернення Семена Палія є досить ранньою, адже перший лист у цій справі було написано через 8 днів після взяття Батурина і через 3 дні після проголошення анафеми Мазепі.

Отож, 11 листопада 1708 року Петро І пише листа до князя Матвія Петровича Гагаріна, який був московським комендантом і водночас завідував Сибірським наказом. Московський цар наказує повернути «Черкаського полковника Палія, який перед кількома роками був посланий за Мазепиним донесенням на заслання в Сибір». Спочатку його зі всіма пожитками потрібно було привести до Москви, а звідти якнайшвидше, як зазначалося у листі, доставити до московського царя.

Із даного листа можна зробити висновок, що російський самодержець був ініціатором повернення колишнього фастівського полковника із заслання. Проте, як зазначає О.І. Рігельман : « І тут государ мав ласку згадати, а можливо хтось і нагадав про … фастівського полковника Семена Палія».

Окрім Петра І у поверненні Семена Палія були зацікавлені й інші особи, що були колишніми сподвижниками і родичами правобережного козацького лідера. Цю думку підтверджує лист київського воєводи Дмитра Михайловича Голіцина до князя Олександра Даниловича Меншикова, який був фаворитом Петра І. Цей лист було написано 20 листопада 1709 року. Із зазначеного листа ми отримуємо інформацію про прохання компанійського полковника Танського щодо повернення фастівського полковника із заслання. Полковнику Танському вдається випрохати зустріч із князем Меншиковим у справі повернення тестя. Голіцин відправляє його до Меншикова, обіцяючи йому прихильність фаворита Петра І.

У зятя Семена Палія були всі підстави розраховувати на успіх своєї справи. На момент переходу Мазепи на сторону Карла XII він і його компанійці поверталися із Дону. Російський монарх у листі Танському від 29 жовтня 1708 року, наказуючи негайно прибути у розташування армії, обіцяв йому «милість свою і жалування наше».

Важливою в цій ситуації є також роль київського воєводи Дмитра Голіцина, який із запровадженням 18 грудня 1708 року Київської губернії займе посаду київського губернатора. Він у даному листі просить донести про ситуацію з Палієм російському самодержцю, або щоб князь Меншиков сам, на власний розсуд, повернув фастівського полковника із заслання. І тут же наводиться причина необхідності повернення Палія, «оскільки місцевий народ до нього дуже прихильний і постійно його згадують».

Саме князь Голіцин застосував низку дій, щоб знешкодити впливи гетьмана Мазепи на Правобережжі. Уповноваженим представникам Мазепи на Правобережжі генеральному осавулу А. Гамалії, чигиринському полковнику К. Мокієвському і корсунському полковнику А. Кандибі не вдалося згуртувати правобережну старшину навколо Івана Мазепи. Князь Дмитро Голіцин зумів знайти на Правобережжі вірних людей, котрі від усіх міст відправили старшин у Київ на підтвердження своєї вірності російському царю. Невдача мазепинців на Правобережжі є заслугою київського воєводи-губернатора. Олександер Оглоблин підкреслює енергійну діяльність Голіцина, котрий своїми активними контрзаходами переманив на бік Петра І майже всіх правобережних козацьких старшин, окрім еліти Чигиринщини. Цілком вірогідним є те, що серед цих контрзаходів важливе місце займало використання авторитету колишнього фастівського полковника.

Повернення Палія було важливим для Петра І, оскільки він, окрім вищезгаданого листа, ще тричі писав листи до московського коменданта Матвія Гагаріна. У другому листі до Гагаріна від 27 листопада 1708 року ми знаходимо підтвердження попередньої вказівки щодо фастівського полковника. Матвію Гагаріну наказувалось не зволікати і на пошті прислати Палія до царя.

Через 10 днів після цього листа російський монарх пише ще одного листа до московського коменданта. В цьому листі від 5-6 грудня 1708 року він наказує аби Палій «якнайскоріше був взятий до Москви і звідти присланий був сюди на поштових підводах, що є вельми потрібно». Також Петро І цікавиться процесом повернення Палія і часовими межами цього процесу. Це свідчить про велику зацікавленість царя у цій справі і відповідно про важливість фастівського полковника у подальших планах Петра І.

У листі-відповіді Матвія Гагаріна від 17 грудня знаходимо деталі щодо повернення Семена Палія. Московський комендант, і за сумісництвом голова Сибірського приказу, звітує перед царем про свої дії щодо справи Палія. Матвій Гагарін 28 листопада 1708 року відправив у Тобольськ посланця із указом царя про звільнення Семена Палія. Посланцеві наказувалося їхати із великою поспішністю і не втрачати жодної хвилини. Окрім цього були послані навздогін ще два накази, «щоб з великою поспіхом їхати йому до Москви». Прибуття козацького полковника до Москви очікували десь 21 грудня . У вищезазначених листах простежується бажання Петра І якомога швидше повернути Семена Палія із заслання.

Отримавши відповідь від Гагаріна, Петро І 23 грудня 1708 року дає подальші вказівки щодо фастівського полковника. Він наказує: «якщо його привезуть, то до наказу його з Москви сюди не посилай», також рекомендувалося виконувати всі побажання Палія (дослівно «тримай у всякому довольстві»). Із цього листа Петра І можна зробити висновок, що неждана поява правобережного козацького лідера могла дещо завадити планам російського монарха. Постать Палія ймовірно сприймалася як певний дестабілізуючий фактор, дії котрого слід було обовязково контролювати.

Десь на початку 1709 року Палій прибуває до Москви, де живе деякий час. Московський комендант Матвій Гагарін, виконуючи вказівки Петра І, фактично тримав його у російській столиці, чекаючи подальших розпоряджень російського монарха.

Отож, повернення Семена Палія із сибірського заслання було спричинене переходом Івана Мазепи на сторону Карла ХІІ Густава і необхідністю для російської влади використати будь-які можливості щодо дискредитації гетьмана Мазепи. Повернення колишнього фастівського полковника було важливим для Петра І і його оточення в умовах боротьби з прихильниками Мазепи і Карла ХІІ. В ситуації із Палієм необхідність російської влади у його поверненні із Сибіру співпала із таким же бажанням родичів та сподвижників Палія.

Взимку 1708-1709 років продовжується боротьба за вплив на Запорозьку Січ. На Січі прохолодно сприйняли звістку про обрання гетьманом Івана Скоропадського. Причиною невдоволення був той факт, що запорожців не запросили на глухівську елекцію. Тому щоб задобрити січовиків до Запорожжя разом із царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні зі шведами.

Відносини гетьмана Мазепи і Запорозької Січі також були не зовсім дружніми. Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запорожжя протягом цілого гетьманування Мазепи стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну і соціальну політику. Часто Запорозька Січ відверто виступала і навіть повставала проти гетьманського уряду, підтримувала різні акції полтавської старшинської опозиції. Кошовий отаман Кость Гордієнко ставився недоброзичливо до гетьмана Мазепи.

Запорожжя стало предметом боротьби між Карлом ХІІ і Мазепою та Петром І і гетьманом Скоропадським. Намагання ворожих таборів схилити на свою сторону Січ продовжувалися до березня 1709 року. Саме у березні 1709 року січовики прийняли остаточне рішення. Після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи 12 березня, на військовій раді кошовий отаман, старшина та прості козаки остаточно визначилися щодо підтримки шведського короля і гетьмана Мазепи. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви.

На тлі цих подій у російської політичної еліти появляється ідея використати популярність Семена Палія. Наприкінці лютого 1709 року князь Меншиков розробив низку пунктів, що були направлені генерал-фельдмаршалу (був головний у російському війську) Борису Шереметьєву і схвально сприйняті царем Петром І. Ці пункти мали зміцнити позиції російської адміністрації у боротьбі за впливи в Україні. Значна увага приділялася схиленню Запорозької Січі на бік Петра І. З цією метою пропонувалося використати матеріали, що викривали «дволикість» Івана Мазепи. Окрім цього «компромату» князь Меншиков з цих же міркувань пропонував залучити і Семена Палія та миргородського полковника Д. Апостола.

Повернення колишнього фастівського полковника в контексті відносин російської влади і Запорожжя знову зустрічаємо в листі Г.Ф. Долгорукого до Петра І, що датується 3 березням 1709 року. Щоб схилити запорожців на бік московського царя гетьман Іван Скоропадський за «загальною радою» використовував різноманітні методи, основним з яких був підкуп найавторитетніших січовиків. На випадок невдачі цих заходів князь Долгорукий пропонував перевести Палія ближче із Москви, або в Севськ або в якесь інше місце. Обґрунтовувалося таке прохання великою популярністю фастівського полковника серед «легковажних» запорожців (дослівно «має любов і немалий кредит»).

Слід зазначити, що князь Долгорукий не довіряє Семену Палію, підозрюючи його у прихильності до Мазепи - «який себе визнає приятелем боговідступника Мазепи». Така недовіра може пояснюватися загальною недовірою до козацької старшини, котру звинувачували у промазепинських настроях.

березня 1709 року князь Г. Долгорукий писав О. Меншикову про можливий напад татар з Криму. Він пропонував послати проти них козацький загін на чолі з Палієм, викликавши його з Москви в Севськ, щоб мати під руками. Саме необхідністю боротьби із татарською загрозою пояснює Г. Я. Сергієнко відїзд з Москви колишнього козацького полковника.

В.А. Дядиченко також розмірковував над причинами затримки повернення Семена Палія. Тривале перебування колишнього фастівського полковника у Москві історик намагався пояснити похилим віком і станом здоровя, що заважали швидкій їзді. Проте це твердження викликає багато критичних зауважень, адже вказані причини не помішали привезти Палія із Тобольська у Москву, а навесні - в Україну.

На нашу думку, тривале перебування Семена Палія під опікою Матвія Гагаріна і його подальше повернення в Україну були частиною плану щодо використання авторитету Семена Палія. Цей план ґрунтувався на основі вищезазначених пунктів Меншикова і пропозиції Долгорукого.

Наприкінці березня 1709 року завершилися перемовини між мазепинцями і запорожцями, результатом яких стало досягнення будищенських домовленостей. Запорожжя схилилось на бік Карла ХІІ і гетьмана Мазепи. Це мало велике значення для піднесення духу мазепинців, а послаблене військо Карла ХІІ отримало додаткове бойове поповнення - 8-9 тисяч запорожців.

Для Петра І і його оточення складалася дуже несприятлива ситуація. Генерал Ренне писав Меншикову 25 березня 1709 року: «Вони (запорожці), також і місцеві мужики всі відложилися і вже давно нам неприятелі». 30 березня він писав цареві: «Тут великий вогонь розгорається, який потрібно передчасно гасити».

Слід відзначити, що перехід запорожців у табір Карла ХІІ Густава став дуже важливим успіхом зовнішньої політики Івана Мазепи, що значно ускладнило становище російської влади в Україні. Петро І і його оточення вдаються до низки контрзаходів, метою яких було нівелювання несприятливої ситуації, що виникла після переходу запорожців у шведський. Саме після поразки дипломатичної боротьби за Запорожжя Петро І приймає рішення про відїзд Семена Палія з Москви.

Наприкінці березня 1709 року Палія привезли до Воронежа, де знаходилася ставка Петра І. Цей історичний епізод міцно закріпився у фольклорній традиції, що оспівала повернення славетного козацького полковника. Так в одній з народних дум «великим постом, весняною погодою став Семен Палій до білого царя прибувати».

Інформацію про зустріч Петра І і Семена Палія знаходимо у листі Олександра Меншикова до гетьмана Івана Скоропадського від 9 квітня 1709 року. Князь зазначає, що він був «неабияк прийнятий і нагороджений Його Царської Величності особливою милістю». Меншиков повідомляв гетьмана, що Палій невдовзі прибуде до нього. І до нового указу він повинен бути при гетьманові, а до нього слід було відноситися із «щонайбільшою приязню».

березня 1709 року із царської ставки у Воронежі голова Посольського приказу Гаврило Головкін пише Івану Скоропадському, що цар наказав відправити Палія до нього . Семена Палія слід було використовувати в «теперішніх військових діях». Використання Палія мало узгоджуватися із князем Долгоруким, про що останньому також було повідомлено. Семена Палія слід було «тримати при собі або кудись належно вживати в доброму порядку і ласці».

Проте вказівки Петра, мабуть, були не дуже чіткими, оскільки гетьман невдовзі пише листа до Головкіна, де просить поради у справі Палія. Голова Посольського приказу у листі від 5 травня так і не дав чіткої відповіді, повторивши, що слід виконувати вказівки надіслані 31 березня.

Отож, 30 березня 1709 року Семен Палій покидає царську ставку у Воронежі і вирушає в табір гетьмана Івана Скоропадського. Слід зазначити, що окрім запевнення у царській, колишній фастівський полковник отримав цінні подарунки (шубу, зброю, екіпаж).

Водночас із поверненням Семена Палія в Україну відбуваються зміни у білоцерківському полку. В цьому полку до 1709 року посаду полковника займав Михайло Омелянович. Російська влада не довіряла йому, бо він був родичем Івана Мазепи, завдяки чому і отримав полковницький уряд. Невдовзі його арештують, що дасть можливість віддати білоцерківське полковництво Семену Палію.

Складною і надалі залишалася ситуація на Правобережній Україні. 2 березня 1709 року гетьман Іван Скоропадський наказував корсунському полковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим як поводить себе правобережний полковник Самусь. Російську владу непокоїла діяльність Самуся, котрий був одним із лідерів правобережного козацького повстання 1702-1704 років. Повернення колишнього фастівського полковника мало б утримати правобережну старшину від переходу у шведський табір.

Отож, Семен Палій повернувся в Україну напередодні вирішальних подій, що мали стати кульмінацією як шведсько-російського військового-політичного суперництва, так і визвольного повстання мазепинців. Відомості про перші дні перебування колишнього фастівського полковника в Україні знаходимо в листі князя Долгорукого Петру І від 3 квітня 1709 року. В цьому листі присутня інформація про ініціативу князя щодо призначення Палія на посаду білоцерківського полковника, що мало відбутися за його «попереднім донесенням». Окрім цього князь Долгорукий намагається гарантувати безпеку Семену Палію. З цієї причини колишнього білоцерківського полковника Омельченка пропонувалося притримати в Києві, або в якомусь іншому місці, щоб він «якоїсь супротивної справи в теперішній час не вчинив». Його звинувачували у тому, що він за намовлянням Мазепи, робив змови (в листі - факції) проти Палія, за що і отримав посаду білоцерківського полковника. В такий спосіб князь Долгорукий реалізовує плани щодо використання Семена Палія, котрі згідно вказівок Головкіна були у сфері його відповідальності. Слід зауважити, що Семен Палій відразу після свого повернення в Україну так і не отримав уряд білоцерківського полковника. В документах напередодні полтавської битви присутні згадки лише про «пана Семена Палія». Причиною цього, мабуть, була складна політична ситуація в Україні. Не надавши Семену Палію вакантної посади, російська влада спрощувала для себе процес контролю над його діями, адже він змушений був перебувати у таборі гетьмана Скоропадського.

Із листа київського губернатора Голіцина до Івана Скоропадського від 26 квітня 1709 року дізнаємося, що Палій вже прибув до гетьмана. Також в цьому листі згадується про прохання Палія відвідувати дочку в Києві, на що він отримав дозвіл. Тут слід нагадати, що його дочка Марія була дружиною Антона Танського, котрий клопотався перед Голіциним про повернення Семена Палія. Перше ніж дозволити Палію відвідувати дочку, Голіцин пропонував убезпечити його від можливих дій колишнього білоцерківського полковника, що в той час сидів у київській вязниці. Важливим є питання самостійності дій Семена Палія, який, щоб відвідати рідну дочку був змушений просити дозволу в київського губернатора.

Семен Палій після повернення в Україну намагається відновити своє матеріальне становище. Його майно було конфісковано у жовтні 1704 року. Ця конфіскація відбулася згідно вказівки Головіна від 12 вересня 1704 року. В історіографії міцно закріпилася думка, що скарби фастівського полковника були привласнені гетьманом Мазепою. Одним із перших про це написав ще І. І. Голіков, котрий зазначав, що Мазепа загарбав усе багатство Палія. Проте відомо, що після його арешту значна сума (2144 червоних золотих, 5709 єфимків, 40 левків) надійшла у царську казну. З частини цієї суми було закуплено 700 пар волів та видано платню впливовим московським чиновникам. Окрім цього, як зазначає Сторожевський, все господарство фастівського полковника (стада і табуни коней) і справді було розподілене між правобережною козацькою старшиною.

Щоб відновити свій матеріальний статус, Семен Палій у таборі гетьмана Скоропадського під Багачкою скаржився, що його «стада і скотина, відібрані Мазепою, розжалувані і у людей знайдуться» . У відповідь 3 червня 1709 року гетьман видає указ про повернення йому рухомого майна «без жодної суперечки і відмови». Такі дії гетьмана Скоропадського, окрім відновлення справедливості, цілком відповідали вказівкам царського оточення щодо «щонайбільшої приязні» до Семена Палія.

Ще до Полтавської битви російська влада отримувала користь від повернення Семена Палія. В основному акцент робився на авторитеті колишнього фастівського полковника, який мав працювати на зменшення впливу мазепинців. 28 березня 1709 року в листі до Івана Скоропадського київський губернатор Дмитро Голіцин зазначав, що він оголошував козакам, що Палій буде повернений, як і було, в полк. Також Палія використовували у військовій тактичній боротьбі. Щоб залякати польських шляхтичів, що були прихильниками Станіслава Лещинського фельдмаршал - лейтенант Г. Гольц поширив чутки про похід Семена Палія в Литву. Колишній фастівський полковник мав буцімто очолити 18 тисяч козаків і 6 тисяч регулярної кавалерії.

Підсумовуючи, варто вказати на той факт, що правобережний полковник перебував під повним контролем російської влади, що виключало будь-яку самостійність його дій. В обмін на це задовольнялися всі його «довольства, ласки і приязні» та забезпечувалась його безпека (наприклад, від можливих дій колишнього білоцерківського полковника) . Такою була стратегія російської політичної еліти щодо використання авторитету Палія напередодні Полтавської битви.

На початку травня російська армія займала позицію біля Котельви на лівому березі Ворскли, звідки 17 травня 1709 року гетьман Скоропадський отримує розпорядження канцлера Г. Головкіна просуватися зі своєю кіннотою до блокованої шведами Полтави. Десь поруч із гетьманом мав перебувати колишній фастівський полковник.

Слід зазначити, що участь козацьких військових формувань у Полтавській битві є досить складною та малодослідженою проблемою в історіографії. Сучасні дослідники стверджують, що загальна чисельність військ, що перебували в підпорядкуванні гетьмана Скоропадського під час Полтавської битви могла становити не більше 8 тисяч чоловік.

Полтавська битва відбулася 27 червня 1709 року і стала переломною у подіях Північної війни. Ця битва стала крахом визвольної антиросійської акцій гетьмана Івана Мазепи.

Під час Полтавської битви козацьке гетьмана Скоропадського стояло на правому фланзі російської армії - в Будищенському лісі, закриваючи шляхи відступу шведського війська в Польщу. Про низький рівень довіри до гетьмана Скоропадського свідчить той факт, що до нього було приставлено 6 російських полків на чолі з генерал-майором Волконським для «звязку з гетьманом Скоропадським і для припинення звязку зі шведами».

Відомо, що Семен Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомний полковник у війську гетьмана Скоропадського. Козаки Семена Палія. Воювали на боці Петра І, дислокувалися по селах біля Полтави. Своїми розїздами турбували шведів, перешкоджали їм добувати провіант та продовольство.

Щодо участі самого Семена Палія у Полтавській битві ми маємо досить суперечливі відомості. Козацькі літописи (а за ними і історики ХІХ століття) описують немічного полковника, котрого підтримують на коні. І саме ця людина (йому тоді було десь 70 років) нібито підбадьорювала козаків гетьмана Скоропадського. Проте, на нашу думку, це є перебільшенням немічності Семена Палія у його похилому віці. Відомо також, що в день Полтавської битви правобережний половник подарував Межигірському монастирю коштовне Євангеліє.

Після Полтавської битви відомо, що Палій брав участь у переслідуванні шведів і мазепинців до Переволочної. Також ймовірно, що він 8 липня 1709 року брав участь у бенкеті, що був влаштований для старшин гетьмана Скоропадського та знатних калмицьких військових чинів.

Після перемоги у Полтавській битві постало питання подальшої долі Семена Палія. В меморії, поданій Петру І генеральним писарем Семеном Савичем, гетьманська адміністрація Скоропадського просила російського монарха вирішити долю Семена Палія. Із цієї меморії ми дізнаємося, що Палій мав намір поселитися у Фастові або в Каневі. Також ми отримуємо інформацію про те, що навколо Палія зібралася компанія, яка «до нього звідусіль набрелася». Палій бажав і надалі тримати при собі цю компанію, переїхавши на Правобережжя. Ця позиція ніяк не могла задовольнити гетьмана Скоропадського і його оточення, адже популярний Семен Палій і збіднілі козацькі низи, могли завдати клопоту Скоропадському. Ситуацію ускладнювало те, що до Палія втікали козаки із полків, і це відповідно вело до дезорганізації полків. Словосполучення «знов Палієм зібрана наволоч» наштовхує на думку, що більшість цих козаків уже була під проводом Палія у часи його перебування на уряді фастівського полковника.

Отож, генеральний писар у третьому пункті меморії просить указу щодо подальшої долі Семена Палія, а також наказової резолюції щодо компанії Семена Палія, щоб вона «у попередні свої міста до полків… розійшлась». Таким чином Палій і його прихильники стають предметом занепокоєння для гетьмана Скоропадського.

У відповідь на меморію Петро І видає указ гетьману Скоропадському від 31 липня 1709 року. В цьому указі Палію до нового царського указу слід було жити в Каневі чи в іншому місті поруч. Російський цар фактично задовольнив прохання Скоропадського щодо компанії Палія. Петро І наказував Палію «бути спокійним і щоб жодних гультіпак при собі не тримав, і з поляками сварок не вчиняв».

Після Полтавської битви Палій повертається на Фастівщину. Повернувшись у Фастів, він відновив свою попередню діяльність. Знову були розставлені козаки на Поліссі, що витісняли шляхтичів із порубіжних місць. Після усунення Омеляновича, селяни Горностайпільської, Козарівської, Бородянської волостей оголосили себе козаками і записалися у компут Білоцерківського полку. Вони відмовилися підкорятися поміщикам і перестали відбувати панщину. Палій прийняв їх під своє покровительство і став тіснити решту шляхти.

Через місяць (3 вересня 1709 року) російський монарх, як і обіцяв, «пожалували колишнього задніпровського охотницького полковника Семена Палія за … вірність і служби» на уряд охотницького полковника. В його підпорядкуванні мали знаходитись «компанійці, які нині під командою його». Володимир Антонович вказує на той факт, що російський цар, повертаючи Палію полковницький уряд, не називає його полковником білоцерківським. Він стає лише охотницьким полковником, при цьому перебуваючи у строгому підпорядкуванні влади гетьмана Скоропадського. Причиною цього була невизначеність статусу Правобережної України, що найімовірніше повинно було повернутися у склад Речі Посполитої. Також призначення Палія білоцерківським полковником могло викликати роздратування польської шляхту і збурення ситуації на Правобережжі.

Ненадання Семену Палію білоцерківського полковництва фактично на нашу думку, нівелювало його заслуги у Полтавській битві. Тут слід відзначити, що російський монарх щедро нагородив своє оточення (Меншиков, Головкін, Голіцин, Рен, Алар, Ленцер) відразу після полтавської перемоги, а Семену Палію не повернув навіть його попереднього звання.

Польська шляхта київського воєводства прагне захистити своє майно від зазіхань московських та козацьких військ. А найбільше вони скаржилися на «пана полковника Палія». 10 вересня 1709 року шляхта київського воєводства відправила депутатів до київського губернатора Голіцина. Вона скаржилась, що «фастівські та білоцерківські козаки, невідомо чи по своїй волі чи за наказом полковника Палія, перейшли кордон, по цей бік річки Ірпінь вриваються у наші села, відбирають у нас медові данини і перешкоджають володіти маєтками».

листопада 1709 року О.Д. Меншиков обіцяв задовольнити претензії шляхти і заборонити правобережним козакам кривдити польську шляхту. Польські магнати і шляхта почали писати численні скарги до польського уряду. Як наслідок польський уряд почав вимагати від Росії повернення під владу Польщі Білої Церкви, Полонного та інших міст Правобережжя. Шляхта намагалася отримати гарантії своєї безпеки в маєтках. А джерелом цієї загрози були посталі селяни і козаки Палія, що знову оселився у Фастові.

8 листопада 1709 року Долгорукий Скоропадському пише про «неспокійного Палія». Він говорить, що буде писати до Гаврила Івановича Головкіна про це. Також він передбачає, що Палію недовго ще залишилося бути у цих місцях, оскільки Правобережжя мали б повернути у володіння Польщі.

На початку січня 1710 року шляхта київського воєводства відправила зі скаргами на Палія депутатів до короля і до князя Меншикова. Їм було надано інструкції, де зазначалося «Депутати будуть просити князя, щоб він надав нам милість утримуванням пана полковника Палія від утисків жителів нашого воєводства і забороною йому розставляти своїх козаків в Овруцькому і Житомирському повітах».

Окрім проблем із польською шляхтою, російську владу непокоїли також зносини правобережного полковника із кримсько-татарською знаттю. 13 січня 1709 року Гаврило Головкін пише листа Івану Скоропадському, де зазначає, що очаківський Паша Симайло писав листа Семену Палію. Не зважаючи на нешкідливість такого листування голова посольського приказу наказував заборонити можливу кореспонденцію з очаківським пашею, Юсуп-Пашею силістрійським та кримським ханом без указу царя і без відома гетьмана. Відповідного листа Палію мав переправити Скоропадський. Це був останній лист, в якому згадується правобережний полковник. О. Лазаревський, посилаючись на відомий йому документ стверджував, що Семен Палій помер у січні 1710 року. Після смерті правобережного полковника вакантне місце намагається зайняти його зять Антін Танський (той що клопотав за звільнення Семена Палія). Про це ми дізнаємося із листа Г. Головкіна до Івана Скоропадського від 3 березня 1710 року.

Роблячи підсумок, слід зазначити, що Семен Палій як охочекомний полковник брав участь у Полтавській битві у складі війська гетьмана Скоропадського. Після Полтавської битви він повертається на Правобережжя, де стає предметом занепокоєння для польської шляхти. Це приводить до певного охолодження відносин правобережного полковника із російською владою, що розглядала його як певний дестабілізуючий фактор на Правобережжі. Можливого конфлікту вдалося уникнути, оскільки Семен Палій помирає наприкінці січня 1710 року.


Висновки


Постать фастівського полковника Семена Палія в історіографії наповнена низкою стереотипних суджень, що найчастіше будуються на антиподному протиставлені цієї особи до дій гетьмана Івана Мазепи. Про конфлікт між цими двома визначними політичними лідерами написано значну кількість наукової та художньої літератури. Про постать правобережного полковника дуже часто намагаються говорити крізь призму вчинків Івана Мазепи, що зменшує обєктивність дослідження.

Наявна джерельна база висвітлює постать Семена Палія і його роль у подіях Північної війни через ставлення до нього як гетьмана Мазепи, так і вельмож при російському царському дворі. На жаль, ми не володіємо документами, що були б створені самим фастівським полковником чи людьми із його оточення, які б давали інший ракурс при дослідження ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Питання про роль і участь Семена Палія у козацькому повстанні 1702-1704 рр. на Правобережній Україні потребує подальших досліджень. Без сумнівно, що він був помітною фігурою під час самого повстання, проте питання чи він був його очільником, чи все ж таки керівником «Другої Хмельниччини» був наказний гетьман Самійло Самусь є і надалі дискусійним. Повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр. вплинуло на перебіг подій подій Північної війни, оскільки повстанці відволікали на себе значні військові сили Речі Посполитої, що були необхідними для оборони від шведських військ, що просувалися вглиб Польщі.

Російська влада в особі Петра І і його найближчого оточення намагалася використати колишнього фастівського полковника для боротьби із мазепинцями в Україні. Слід відзначити той факт, що вказівка про повернення Семена Палія була дана невдовзі після переходу Івана Мазепи у шведський табір, а царське розпорядження про його приїзд в Україну було зроблено відразу після того, як російський монарх дізнався про союз запорожців із Мазепою та Карлом ХІІ. У листуванні російських можновладців спостерігається необхідність контролювати дії правобережного полковника. Російська влада намагалася задовольнити всі побажання Семена Палія та забезпечити його безпеку.

Проблема самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви може допомогти у розставленні акцентів щодо ролі правобережного полковника у подіях 1709 року. На нашу думку, жодної самостійності в діях колишнього фастівського полковника не було, адже він повинен був постійно перебувати поруч із гетьманом Скоропадським. Семен Палій навіть змушений був просити дозволу на зустріч із рідною дочкою, яка жила в Києві.

Семен Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомний полковник у війську гетьмана Скоропадського. Слід також відзначити, що літописний образ старого і кволого полковника, що надихав війська на перемогу над шведами найімовірніше не відповідає дійсності. Колишній фастівський полковник зробив свій внесок у перемогу Петра І у Полтавській битві, реалізувавши цим плани російської влади щодо себе.

Після Полтавської битви Семен Палій повертається на Правобережну Україну. Слід зазначити, що йому було надано звання лише охочекомного полковника, а не білоцерківське полковництво. Дії Семена Палія на Правобережжі нагадували часи його недавнього урядування у Фастові. Це знову викликало роздратування з боку польської шляхти. Водночас це привело до охолодження відносин Семена Палія із російською владою, якій не подобалася поведінка правобережного полковника, що дестабілізувала ситуацію в регіоні.

Щодо визначення ролі Семена Палія у подіях 1709 року, то цього питання слід підходити із великою обережністю. Часто з цією метою використовують уривок із поезії Тараса Шевченка «Іржавець», де поразка україно-шведського союзу пояснюється відсутністю єдності між Мазепою і Палієм:

Ой, пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастівським полковником

Гетьмана єднали.


На нашу думку, у цих рядках можна побачити образи двох історичних діячів, взаємовідносини між якими стали певним втілення відсутності єдності українського суспільства в боротьбі за національне визволення. Проте таке літературне трактування, що часто переходить в історіографію, ставить низку перешкод для розставлення акцентів щодо ролі Семена Палія у подіях 1709 року. Слід відзначити, що Семен Палій був не єдиним українським політичним діячем, дії якого так чи інакше вплинули на результат військово-політичної акції Івана Мазепи (І. Скоропадський, К. Гордієнко, Д. Апостол і т. д.).

Семена Палія було використано згідно планів царського оточення, що були направлені на боротьбу із мазепинцями в Україні. Колишній фастівський полковник перебував під контролем з боку російської влади, якій вдалося успішно використати конфлікт між Мазепою та Палієм 1704 року. Повернення правобережного лідера в Україну навесні 1709 року покращило позиції Петра І в Україні, оскільки полковник мав значний авторитет як на Правобережжі так і на Запорозькій Січі. На нашу думку, Семен Палій, ставши заручником як власних особистих амбіцій так і продуманої політики царського оточення, вніс свою лепту у справу поразки повстання Івана Мазепи.

Семен Палій впродовж останніх 10 років свого життя жив в умовах Північної війни, яка була одним із провідних факторів у його діяльності. Завдяки козацькому повстанню 1702-1704 рр. на Правобережній Україні шведські війська отримали певну тактичну перевагу у боротьбі із Річчю Посполитою. Одним із аргументів при арешті Семена Палія було звинувачення його у підтримці прошведських налаштованих польських шляхтичів. Своєму поверненню в Україну правобережний полковник також завдячує подіям Північної війни. У 1708-1709 рр. він став одним із контрзаходів щодо послаблення впливу мазепинців в Україні. Особиста неприязнь до Івана Мазепи, а також продумана політика російської адміністрації зіграла провідну роль у тому, що Семен Палій в складі війська гетьмана Скоропадського взяв участь у Полтавській битві, що стала однією із ключових подій Північної війни.


Список використаних джерел


1.Архив Юго-Западной России.- ч. 3, т. ІІ, К., 1868. - 851 с.

2.Гистория Свейской войни (Поденная записка Петра Великого)/ составитель Т.С. Майкова, ред. А.А. Преображенского - В 2-х выпусках. Выпуск 1. М.: Круг, 2004. - 632 с.

3.Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / упор. C. О. Павленко. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.- Т.1. 1144 с.- Присвячується 300- річчю повстання мазепинців.

4.Краткое описаніе Малороссиі. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О.И. Левицкого. - К., 1878. - с. 211-319.) [Електронний ресурс].

5.[Лизогубівський літопис] ЛЂтописецъ или описаніе краткое знатнЂйшихъ дЂйствъ и случаевъ, что въ которомъ году дЂялося въ Украини малороссійской обЂихъ сторонъ ДнЂпра и кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ.

6.Матеріалы для отечественной исторіи. М. Судіенко, т. 2.- К., 1855.- 514 с.

7.Письма и бумаги императора Петра Великого, т. VIII., вып. 1.- М., 1948.- 407 с.

8.Письма и бумаги императора Петра Великого, т. VIII., вып. 2.- М., 1951. - 408 - 1181c.

9.Письма и бумаги императора Петра Великого, т. IХ., вып. 2.- М., 1952. -530- 1621 с.

.Письма и бумаги императора Петра Великого, т. IХ., вып. 1.- М., 1950. -529 с.

11.Чернігівський Літопис. Підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика (Сіверянський літопис. - 1996. - №4 (10). - С. 105-122) [Електронний ресурс].

Список використаної літератури:


1.Антонович В.Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679-1716) // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. -К.: Либідь, 1995. - С. 252-372.

.Аркас М. Історія України-Русі. - К., 1993. - 385 с.

3.Бантыш-Каменский Д.Н. Жизнь Мазепи.- М., 1834.-92 с.

.Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. Ч.3.- М., 1830. - 264 с.; примічанія. -101 с.

5.Борщак І., Мартел Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана/ Автор пер. з франц. М. Рудницького.- К.: Вид-во СП «Свенас», 1991. - 136 с.

6.Волк-Каричевський В.В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVII и начале XVIII. - К., 1899.- 362 с.

.Голиков И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.4. Изд.второе, - М., 1838. - 561 с.

.Голиков И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.11. Изд.второе, - М., 1839. - 526 с.

.Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень, 1921. - 582 с.

.Гуржій О. Іван Скоропадський. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2004.- 312 с.

.Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII - XVIII ст. - К., 1954. - 54 с.

.Дядиченко В. Семен Палій. - Саратов. Укрвидав при ЦК КП(б)У, 1942. - 12 с.

.Эварницкій Д.И. Исторія запорожских казаков / Дмитрий Иванович Эварницкій.- т.3.- Спб., 1897. - 646 с.

.Журавльов Д.В. Мазепа : людина, політик легенда.- Харків:Фоліо, 2007.- 382 с. - (Історичне досьє).

.Іваннікова Л. Фольклорна інтерпретація історичних постатей Івана Мазепи та Семена Палія. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В.А. Смолій, відп. секр. О.О. Ковалевська. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. - С. 276- 288.

.Костомаров Н. Историческія монографії та іследования. - Мазепа и мазепинцы. - т.16. Спб., 1885 .- 752 с.

17.Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. (Пер. з нім. О. Струкевич; Передм. Та комен. В. М. Горобця).- К., 2001.- 240 с.

.Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. - Авсбург 1949.- 12 с.

.Луців В. Гетьман Іван Мазепа (Життя і подвиги великого гетьмана)/ Наукове товариство ім. Шевченка.- Торонто, 1954. - 125 с.

20.Маркевич Н. История Малороссии- т. 2. - М., 1842. - 673 с.

.Мільчев В.І. Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХVII -XVIII століття : джерелознавчий аналіз - Запоріжжя, 2008. - 370 с.

.Обухов В.В. Палий А.И. Семен Палий -вождь козацького народа.(Сер. «Наши Великие Предки»). -К., 2004.- 345 с.

.Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Ред. Л. Винар, упорядн. І. Гирич, А. Атаманенко. - 2-е доп. вид. - Нью-Йорк - Київ -Львів -Париж -Торонто, 2001. - 464 с.

24.Осадчий Т.И. Козацкій батько Палій. Очеркь изь истроріи старой козацкой Украины. - К., 1900. - 48 с.

25.Павленко С.О. Загибель Батурина 2 листопада 1708. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», «Українська видавнича спілка», 2007.- 268 с.

.Павленко С.О. Іван Мазепа. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. - 416 с.

27.Павленко С.О. «Народна війна» під час військової кампанії 1708-1709 рр..// Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна память» (15-17 жовтня 2008 р., Київ-Полтава). - С. 62 -71 .

28.Павленко С.О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники . - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 602 с.

29.Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О. Щербака.-К.:Либідь, 1994.-768 с. («Памятки історичної думки України»).

30.Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. - К., 1963. - 212 с.

31.Сокирко О.Г. Війська українських гетьманів у Полтавській битві 27 червня 1709 р. - УІЖ, 2009, №2. - С. 40-51.

32.Смолій В.А. Степанков В.С. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.: проблема державотворення / Валерій Смолій, Володимир Степанков.- К., 1993. -72 с.

33.Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII ст.: Проблеми формування, еволюції, реалізації. - К.: Альтернативи, 1997. - 368 с.

34.Соловьев С.М. История России с древнейших времен / Сергей Михайлович Cоловьев. - кн. 3. т. 11-15. - Спб.: Изд. т-ва «Общественная польза» , б/р - 1580 с.

35.Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи з Семеном Палієм та українсько-польські стосунки на Правобережній Україні за даними неопублікованих джерел. / Вячеслав Станіславський // Україна в Центрально-Східній Європі. №8, 2008. - 316-336 с.

.Сторожевский Н. К. Семен Палий. Киевское Полесье, Волинь 1670-1710 г. - Житомирь, 1897. - 131 с.

37.Струкевич О.К. Співробітництво й протистояння С. Палія та І. Мазепи в українській історіографії// Семен Палій та Фастівщина в історії України: Матеріали науково-практичної краєзнавчої конференції. Київ-Фастів, 1996. - С. 62-64.

.Таирова -Яковлева Т. Г. Мазепа.- Молодая гвардия, 2007.- 271 с. (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр..; Вып. 1041).

.Уманець Ф.М. Гетьман Мазепа. Историческая монография. - Спб., 1897. - 463 с.

40.Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи(1663-1713).- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004.-288с. 21. Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). / Тарас Васильович Чухліб. - К., 1996. - 90 с.

.Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної України Української держави 1648-1721 рр.- 3-тє вид., випр. і доповн. -К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009.- 616 с.

.Чухліб Т. Самійло Іванович (Самусь) - полковник та наказний гетьман правобережної частини Українського гетьманату// Істину встановлює суд історії (збірник на пошану Федора Павловича Шевченка).- т.2. - С. 276-293.

.Шендрик Л. Участь козацтва Полтавщини у Північній війні та Полтавській битві // Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна память» (15-17 жовтня 2008 р., Київ-Полтава). - С. 214 - 228.

.Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. - К.:Либідь, 2006. - 464 с.

.Шутой В. Борьба народных масс против нашестивия армии Карла ХІІ. - М., 1958. - 448 с.

.Шутой В.Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. - К., 1951. -238 с.

.Ясь О. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у рецепції М. Костомарова // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В.А. Смолій, відп. секр. О.О. Ковалевська. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. - С. 145- 169.


Теги: Правобережний козацький лідер Семен Палій  Диплом  История
Просмотров: 48222
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Правобережний козацький лідер Семен Палій
Назад