Зміст й напрямки розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики в 1917-1918 роках

Реферат


ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, АГРАРНА ПОЛІТИКА, ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА, СЕЛЯНСТВО, ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ.

Обєктом досліджень виступає внутрішня політика уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. в галузі аграрних відносин, її зародження, спрямованість та еволюція.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики.

Територіальні межі дослідження зумовлені проблемно-хронологічним характером роботи. Стосовно 1917-1918 рр. вони обґрунтовуються матеріалами Наддніпрянської України - 9 тогочасних українських губерній.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом діяльності Центральної Ради України 3 березня 1917 - 29 квітня 1918 рр.

Мета магістерської роботи полягає у зясуванні змісту й напрямків розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики. Завдання:

-проаналізувати передумови аграрної політики Центральної Ради;

розглянути аграрну політику Центральної Ради України після І і ІІІ універсалів;

охарактеризувати реалізацію аграрної політики Центральної Ради.

Наукова новизна теми й особистий внесок здобувача полягають у тому, що автор з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження діяльності уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. у справі розвязання аграрного питання.


ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗАТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

.1 Історіографія аграрної політики Центральної Ради

.2 Джерельна база

.3 Методи дослідження

РОЗДІЛ ІІ. АГРАРНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

.1 Передумови формування аграрної політики Центральної Ради

.2 Трансформація аграрної політики Центральної Ради за ІІІ Універсалом

.3 Аграрна політика Центральної Ради після проголошення ІІІ Універсалу

РОЗДІЛ ІІІ РЕАЛІЗАЦІЯ АГРАРНОГО ПИТАННЯ

.1 Прийняття Земельного закону Центральної Ради

.2 Події і спроби провадження в життя аграрної політики

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


Вступ


Актуальність теми дослідження. Революційні події 1917-1918 рр. належать до визначальних періодів в історії Української держави. Активна і нерідко суперечлива участь народних мас у національно-демократичній революції 1917-1918 рр. обумовила її переважно селянський характер. Всі нові уряди, які виникали на терені українських губерній колишньої Російської імперії, стикалися з аграрним питанням і змушені були шукати шляхів його вирішення.

У центрі уваги передової суспільної думки аграрне питання в Російській імперії перебувало з середини XIX ст. Певними віхами на шляху його вирішення були селянська 1861 р. та столипінська 1906-1911 рр. реформи. Пошуки шляхів аграрного розвитку активізувалися після лютневої революції 1917 р.

Свої програми та концепції пропонували різні політичні сили, державні та громадські діячі. Розробка і проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для уряду Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Підхід національного уряду до земельної справи визначав не лише долю селянства, а й взагалі шляхи української революції. Тож дослідження питання аграрної політики є невідємною складовою вивчення розвитку революційних подій 1917-1918 рр.

Водночас дослідження питання аграрної політики Центральної Ради зумовлюється необхідністю переосмислення досвіду минулого в звязку з сучасними проблемами, адже наприкінці XX ст. Українська держава знову повертається до проблеми приватної власності на землю, політику щодо якої проводив і український уряд Центральної Ради в роки революції.

Мета магістерської роботи полягає у реконструкції напрямків розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики.

Досягнення мети роботи передбачає вирішення таких завдань щодо дослідження літератури та джерельної бази:

вивчити стан земельних відносин в українському селі напередодні лютневої революції 1917 р., зясувати його вплив на загострення соціально-економічних протиріч під час української революції;

визначити напрямки та сутність аграрної політики Центральної Ради,

реконструювати хід аграрної реформи

дослідити процес створення інституту державних органів в справі розробки та втілення аграрної реформи;

узагальнити досвід аграрних перетворень, проаналізувати як позитивні, так і негативні його результати.

Обєктом досліджень виступає аграрна політика уряду Центральної Ради березня 1917 - квітня 1918 рр.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики. Хронологічні рамки дослідження визначені періодом діяльності Центральної Ради України 3 березня 1917 - 29 квітня 1918 рр. Нижня хронологічна межа характеризується датою заснування національної організації - Українська Центральна Рада 3 березня 1917. Верхня межа дослідження, яку згідно з сучасною історіографічною традицією, визначається моментом державного перевороту 29 квітня 1918 р.

Територіальні межі дослідження визначаються територією, на яку поширювалися повноваження Центральної Ради, а - 9 тогочасних українських губерній: Подільська, Полтавська, Київська, Волинська, Чернігівська, Херсонська, Харківська, Катеринославська.

Наукова новизна полягає у тому, що автор здійснила комплексне дослідження діяльності уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. у справі розвязання аграрного питання. Використання комплексного підходу до оцінки внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливали на хід розробки та впровадження земельної реформи дозволило простежити еволюцію аграрної політики УНР доби Центральної Ради.

Теоретичне та практичне значення магістерської роботи полягає в тому, що фактичний матеріал магістерської роботи, основні положення, узагальнюючі висновки й рекомендації можуть бути використані при написанні навчальних посібників та довідкових видань з історії України, в навчальній (розробці і читанні лекцій з вітчизняної історії) роботі.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (61 найменувань). Обсяг дипломної роботи складає 74 сторінки машинописного тексту.


Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методи дослідження аграрної політики Центральної Ради


1.1 Історіографія аграрної політики Центральної Ради


Історія боротьби України за незалежність та й історія української революції взагалі як будь-який переламний етап в історії країни давно привертає увагу істориків і тому не обділена літературою. Характерною рисою революційних подій в Україні було тісне поєднання національного та соціального моментів, які фокусувалися на постаті українського селянина. Кожна з політичних сил, що претендували на політичне лідерство в Україні, особливо на владу, мали в той чи інший спосіб вирішувати селянську проблему. Особливе значення для постановки в історичній науці аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні мала епоха Центральної Ради України.

Початок історіографії проблеми було закладено ще на початку 20-х рр. одразу після, а часом ще й до завершення самої революції і громадянської війни. Першими істориками революції стали самі її учасники, що воювали як на боці Центральної ради, так і на боці більшовиків. Фактично це була історіографія воюючих сторін.

Одним з перших, хто звернувся до проблеми вирішення аграрного питання, був М. Грушевський.

Конкретний опис встановлення аграрних проблем революції у М. Грушевського мало чим відрізняється від оцінки будь-яким правлячим класом усіх революційних виступів. М. Грушевський визначив, що механізм реалізації аграрної програми залишився невизначеним, переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою (УСДРП) націоналізації землі. Він зауважував, що найбільш консервативних позицій дотримувалася Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), аграрна програма якої включала примусове відчуження за певний викуп надлишкових земель з метою передачі їх малоземельним верствам селянства, скасування приватної власності відкладалося на майбутнє. Альтернативний шлях розвязання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. М. Грушевський зазначав, що першим кроком у напрямі розвязання аграрного питання став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р. З'їзд, за спогадами М. Грушевського, за маніфестував себе не в ролі фахової організації, а насамперед «представництва землі, села і селянства». З одного боку, кооперативний з'їзд не оминув можливості солідаризуватися з революційною Росією, а з іншого - і це було головним - продемонстрував українські домагання федеративної перебудови Росії із забезпеченням національно-територіальної автономії України.

М. Грушевський зазначив, що резонанс, який мав кооперативний з'їзд не лише в київському політичному середовищі, змусив українських діячів звернути особливу увагу на селянство. Це треба було зробити й тому, що серед російських політичних сил з перших днів революції розпочалася справжня боротьба за селянські маси. Перед тут вели російські есери, які ініціювати створення в селах «крестьянских союзов» М. Грушевський прямо визнає, що національний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання. Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядування, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. Газета «Киевская мысль», яка стримано ставилася до українського руху, все ж не могла приховати захоплення масовою демонстрацією національного почуття, носіями якого були делегати. Закладені Д. Дорошенком принципи вивчення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні стали основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панівне становище серед дослідників української діаспори.

Д. Дорошенко зазначав, що важливе значення у аграрній політиці ЦР мала також резолюція «Про Центральний Український земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аграрній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Український земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету»

Основи радянської історіографії аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником.

Збиранням джерел до історії революції в Україні зайнялися спеціально створені Комісії з історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал "Летопись революции" (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії. Протягом 20-х - початку 30-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917 - 1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо. М. Скрипник, зазначав що М. Грушевський розглядав механізм реалізації аграрної програми ЦП переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою (УСДРП) націоналізації землі, а альтернативний шлях розвязання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. Проте з часом КП(б)У відступила від визнаної раніше концепції соціалізації землі, еволюціонувавши до запровадження пріоритетності громадського обробітку землі.

Однак, після утвердження наприкінці 20-х - початку 30-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Більшість керівників більшовицьких організацій України 1917- 1918 рр. було в 30-х рр. оголошено "ворогами народу" й розстріляно. М. Скрипник в умовах публічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії.

Оскільки доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 20-х для широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому випадку автори 30-х - першої половини 50-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 20-х те, що було дозволено й укладалося в офіційну схему внутрішньої політики Центральної Ради з аграрного питання на Україні.

Аграрною проблемою революції і громадянської війни в Україні в 60-х плідно займався І. Витанович. Він зазначає, що перші місяці праці й змагань Центральної Ради (обраної 20 березня 1917) виповнені мобілізацією українських національних сил та спробами насамперед добровільного домовлений з Тимчасовим урядом про передання їй справ організації автономної влади на Україні та проведення економічної політики, в тому числі з аграрного питання. Потім щораз більше загострювалися відносини й домагання. Взагалі, за думкою дослідника, до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили передусім справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні - виразника волі народу творити своє власне життя. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 (23 н. ст.) червня і другий від 3 (16) липня 1917 року. Важливе значення для підтримки й розвитку прагнень Ц. Р. мали перший і другий Військові з'їзди численних делегатів фронтових і запільних частин (18-25 травня і 18-23 червня 1917), Всеукраїнський селянський з'їзд (10-16 червня), попереджений селянськими обласними з'їздами, Всеукраїнський робітничий з'їзд (24 липня), з'їзди, установчі збори політичних партій та ін., де розглядались аграрні питання діяльності уряду.

З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицького в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рідкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних висновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.

Найяскравішим прикладом дослідження тих часів може бути праця І.С. Хміля "Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад" [42], де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з'їздів в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр. За підрахунками І.С. Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з'їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з'їзд Рад підтримали ЦВК Рад України і засудили Центральну раду. При цьому автор довільно об'єднав 4 з'їзди кінця 1917 р. та понад 50 з'їздів січня-березня 1918 р., які відбулися вже після збройного розгрому Центральної ради, що не могло не вплинути на перебіг з'їздів. Сам І.С. Хміль відзначає, що в декількох губерніях і повітах "у листопаді 1917 - березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з'їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з'їздів, оскільки рішення їх були майже ідентичними"[42, 7]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з'їзду 14-16 листопада 1917 р. та Харківського губернського селянського з'їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді, але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з'їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р., до своєї таблиці включив лише три [41, 28]. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з'їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Ж.П. Тимченко та П.М. Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з'їздів. Природно, що перевірити достовірність його тверджень в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істориків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки [4]. І.С. Хміль відзначає, що упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося провести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкувалася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постановах аграрну політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою такого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприяти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він симпатій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Наукові дослідження дещо активізувалися лише в другій половині 80-х рр. - в період горбачовської "перебудови". До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні". Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: "Встановлення Радянської влади на Україні було невід'ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної революції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги трудящих Росії"[6].

Значні зрушення у підходах до висвітлення української революції 1917-1921 рр. і її аграрної історії відбулися після проголошення незалежності України в 1991 р. В історіографії незалежної України з початку 90-х панівні позиції зайняла сформована в еміграції державницька школа.

Особливе місце в українській історіографії останнього десятиріччя XX ст. займають праці Валерія Солдатенка.

Історична концепція В.Ф. Солдатенка щодо аграрної політики Центральної Ради найбільш близька до поглядів В. Винниченка. Дослідник піддає критиці істориків державницької школи, насамперед Д. Дорошенка.

Цей етап розвитку вже власне української історіографії характеризується появою загальних праць з історії України, в яких зроблено спробу вивчення деяких аспектів аграрної політики національних урядів. Безпосередньо аграрної політики ЦР стосуються останні роботи вітчизняних істориків. З нових позицій висвітлює становище у сільському господарстві України на рубежі XIX та XX ст. С.В.Сусоров. У контексті історії селянської кооперації розглядається аграрна політика українських урядів у монографії В.І.Марочка. Основні віхи земельної політики Директорії в 1919 р. знайшли відображення в статті В.С.Лозового - автор ґрунтовно характеризує суть концепції соціалізації землі. Доповнює здобутки національної історіографії низка праць російських та західних дослідників, які стосуються аналізу концепцій аграрного розвитку Російської імперії першої чверті ХХ ст.

Таким чином і радянська, і зарубіжна, і пострадянська українська історіографії мають певні здобутки у вивченні різних аспектів українського Жовтня. Проте політичні обставини й особистий фактор на давали змоги жодній з них досі відтворити повну й об'єктивну картину історії встановлення Радянської влади в Україні, проаналізувати весь комплекс наявних джерел.


1.2 Джерельна база


Джерельну базу магістерської роботи складають опубліковані джерела. За принципом походження і цільового призначення опубліковані джерела розподіляються на такі групи:

)законодавчі акти вищих органів влади: документи програмного характеру (універсали та декларації Центральної Ради, грамоти гетьмана П.Скоропадського); земельні закони та директивна документація земельних міністерств;

)тематичні збірки документів і матеріалів;

)економіко-статистичні матеріали з інформацією про загальний стан сільськогосподарських губерній напередодні і частково в період революції та громадянської війни;

)наративні джерела - спомини та щоденники провідних діячів республіканського та державницького напрямків (на сам перед М. Грушевського та В. Винниченка) [19, 5].

Матеріали, що стосуються безпосередньо планів аграрних реформ і їх реалізації, зберігаються у фондах відповідних земельних міністерств, зокрема, у фонді міністерства земельних справ УНР доби Центральної Ради (Ф.1060), Української Держави (Ф.1061) та Директорії УНР (Ф.1062). Це - земельні законопроекти і закони, матеріали діяльності урядових земельних комісій та нарад, статистичні матеріали щодо штатів та місцевих земельних органів, повідомлення з місць. Ці документи містяться в 2-х томах збірнику Українська Центральна рада: Документи і матеріали.

Важливе значення для характеристики суперечностей тогочасних суспільних поглядів мають записки провідних урядовців стосовно різних аграрних програм. Зясувати позицію лідерів української революції щодо вирішення земельного питання дають змогу також матеріали особистих споминів - В.Винниченка, Д.Дорошенка, М. Грушевського, викладених у їхніх працях-споминах.

Протоколи Генерального Секретаріату Української Центральної Ради були вперше віднайдені й введені до наукового обігу М. Рубачем.9 В 1932-1933 рр. частішу цих протоколів на досить високому науковому рівні опублікували І. Премислер та П. Птаишнський. Публікації І. Премпслера передував науковий вступ, де описано справу ''Протоколи Народних Міністрів" з фонду Генерального секретарства освіти Центрального архіву революції УСРР (нині ЦДАВО України), в якому збереглися завірені копії протоколів Генерального Секретаріату [5].

Документи українських національних урядів в земельній справі є важливим джерелом з історії аграрного питання періоду 1917-1918 рр., викладені у збірнику документів і матеріалів - Україна у XX столітті. . Їх вірогідність підтверджена взаємною перевіркою, співставленням з іншими видами джерел. Такий підхід дозволяє належним чином розкрити поставлені в магістерській роботі завдання і всебічно висвітлити тему дослідження.

При всіх перевагах актових документів як історичного джерела в них є й певні недоліки. Актовий документ як правило не дає цілісної характеристики історичного явища чи періоду, а висвітлює їх в окремому дуже вузькому аспекті, що відповідав конкретним потребам авторів - цілям документу (наказ, резолюція, посвідчення тощо). По-друге, в таких документах можуть траплятися неточні н неправдиві твердження, особливо, коли їх авторам доводилося користуватися неперевіреною інформацією про віддалені від них події. По-третє, й це головне, кількість і обсяг актових джерел для досліджуваного періоду вкрай малі, а отже й не дозволяють відтворити повну картину подій.

Компенсувати ці недоліки значною мірою дозволяють спогади безпосередніх учасників і очевидців революції. Мемуари як історичне джерело мають ту перевагу, що дозволяють побачити зв'язок між подіями саме так як його бачили й розуміли безпосередні їх учасники, встановити ті деталі, які не зберегли документи, що дійшли до нашого часу. Спогади дають „той психологічний фон і той зв'язок, без якого окремі документи, що є в наших руках, можуть виявитися незрозумілими або зрозумілими неправильно. Безпосередні свідки виникнення документу можуть краще витлумачити його літеру, аніж люди, що підходять до документа через кілька років із настроями та уявленнями, яких не було ні в кого в ту хвилину, коли документ виник" [11].

Однак, при використанні мемуарів слід пам'ятати, що з плином часу багато подій і деталей в людській пам'яті стирається або перемішується із пізнішими подіями та враженнями. Тому найбільшу цінність природно становлять спогади, написані в перші роки після описуваних подій. Слід також зважати й на те, наскільки близько стояв автор до описуваної події: чи був він її безпосереднім учасником, очевидцем, чи описує почуте від інших людей - через "треті руки". Іноді автори мемуарів роблять прямі посилання на спогади інших людей, але найчастіше запозичення можна встановити лише шляхом ретельного порівняльного аналізу.

Крім того, кожні спогади є не тільки джерелом, а й до певної міри памяткою історіографії, бо дають оцінку періоду, явищу тощо, а ширше - пам'яткою суспільної думки того часу, коли вони були записані. Іноді провести чітку грань між спогадами й історичними працями практично неможливо. Наприклад, книга В. Винниченка "Відродження нації" належить одночасно і до першої, і до другої категорії. Вплив суспільної думки й обставин написання позначився на багатьох спогадах.

Якщо В. Винниченко звинувачує Центральну раду в тому, що в ній було замало соціалізму, то протилежну позицію займає визначний буржуазний історик і також діяч УЦР Дмитро Дорошенко. На його думку, основною причиною поразки Центральної Ради було якраз надмірне захоплення соціалістичною демагогією, що вносила розлад і анархію в Україну, потурала темним інстинктам простого люду і заважала будувати власну державу, особливо її головний атрибут - власну армію. Саме соціалістичне доктринерство керівників Центральної ради та їх відмова будувати власні збройні сили й призвели, як стверджує Д. Дорошенко, до того, що у вирішальний момент УЦР виявилась беззахисною перед навалою російських більшовиків.


1.3 Методи дослідження


В роботі використовувались як загальнонаукові, так і спеціально-наукові методи дослідження. Серед загальнонаукових: аналіз, синтез, індукція, дедукція, опис, пояснення тощо. Останні є конкретними пізнавальними засобами окремих фактів та подій. Більш конкретно із низки загальнонаукових методів були використані історичний, логічний та структурно-системний, який дає змогу розглядати обєкт зі всіма його основними рисами як єдине ціле. Конкретним методом системних досліджень є структурний та функціональний аналіз. Як відомо, перший спрямовано на розкриття структури системи, другий - на дослідження функцій. Тому методом системних досліджень є структурно-функціональний аналіз, що розкриває будову, структури, функції і розвиток систем.

З метою вирішення поставлених у дослідженні завдань нами було використано такі загальнонаукові методи пізнання, як: аналіз, узагальнення, що знайшло своє відображення під час зясування сутності аграрного питання та визначення основних напрямків аграрної політики, її характерних рис. Серед власне історичних методів чільне місце посідає історико-генетичний метод, застосований при вивчені передумов, становлення та подальшої еволюції аграрної політики Центральної Ради. Саме цей метод дає можливість простежити процес розробки як партійних, так і урядових програм, зясувати їх особливості та встановити взаємозвязки між ними. Використання історико-хронологічного методу дозволяє виокремити в темі дослідження певні проблеми, визначити внутрішню періодизацію окремих етапів. Вивчення різних концепцій аграрних реформ зумовлює необхідність застосування історико-порівняльного методу, що відтворює синхронність і асинхронність динамічних фаз реформ. Історико-типологічний метод, який використано в процесі детального розгляду основних концепцій аграрних реформ дає можливість вперше в історіографії розробити типологію аграрних перетворень у період національно-демократичних революцій, зясувати сутність та особливості окремих типів реформ.

Таким чином можна зробити наступні висновки:

Першу групу історичної літератури складають праці діаспорних дослідників. Основу історіографічної традиції республіканського напрямку заклали праці В.Винниченка, П.Христюка та М.Шаповала. Серед наукових розвідок цього напрямку особливе місце посідають праці І.Витановича та К.Кононенка. Державницький напрямок зарубіжних досліджень представлений працями Д.Дорошенка та П.Мірчука. Їх позитивною рисою є досить ґрунтований аналіз аграрних програм консервативних політичних сил.

Другу групу літератури складають праці радянських та сучасних вітчизняних істориків. За підходами до оцінки подій та досліджуваної тематики умовно виділимо пять етапів у вивчені теми.

Таким чином, аналіз стану наукової розробки проблеми дозволяє зазначити, що у сучасній історичній літературі побічне висвітлення отримала законодавча діяльність українських урядів ЦРУ у галузі аграрних відносин. Ціла низка сюжетів стосовно поетапної розробки та впровадження різних концепцій земельної реформи, зясування ставлення до них широких верств селянства потребують поглибленого вивчення. Це зумовлює необхідність створення узагальнюючого дослідження з аграрної політики національних урядів, повного і обєктивного висвітлення всіх аспектів вирішення аграрного питання в період революції 1917-1921 рр.

З метою вирішення поставлених у дослідженні завдань нами було використано такі загальнонаукові методи пізнання, як: аналіз, узагальнення, що знайшло своє відображення під час зясування сутності аграрного питання та визначення основних напрямків аграрної політики, її характерних рис.

Розділ 2. Аграрна політика Центральної Ради


2.1 Передумови формування аграрної політики Центральної Ради


Проблема селянської реформи на теренах України постала задовго до жовтневої революції та заснування Центральної Ради України. Неспроможність російської влади від 1861 р. знайти прийнятний для всього суспільства спосіб модернізації сільського господарства, преференції дворянському, поміщицькому землеволодінню за рахунок селянства історики розглядають як одну з головних причин вибуху революцій і 1905, і 1917 рр При проведенні реформи в Росії 1861 року з хліборобської площі в дев'ятьох українських губерніях 37 460 633 десятин селянам припало 16 762 066 дес. (44,6%) надільної землі, якою селяни перед тим користувалися. Освоєнням невжитків селянство підвищило надільну площу так, що в 1877 році вона становила 18 722 687 дес, у 1905 дійшла до 20 127 454 дес. Разом з прикупленого землею до 1917 року в руках селян було біля 28 млн. дес. землі, або 64% всієї хліборобської площі. На двір колишнім кріпакам припадало в 1861 р. пересічно 6,3 дес. землі. З 595 000 осіб (коло 19%) не отримало тоді наділу, 3% дворів отримали менше 1 десятини, 16% отримали 1-3 дес,, 67% від 3 до 10 дес. і 14% понад 10 дес. на двір. Пересічно в 1877 році селянські господарства Правобережжя мали 5,4 дес, на Лівобережжі - 6,8 дес, у Південній Україні 8,5 дес. Біля 32,3% селянських господарств уже на самому початку звільнення з кріпацтва мали менше 4 дес. землі, тобто не доходили до споживчої норми при тогочасній сільськогосподарській культурі.

Типовий приклад для подільського села Курилівці Муровані (Ушицького повіту): у 1861 році в селі було 271 двір з площею коло 1 000 десятин землі. Пересічно на один двір припадало 4 дес. У 1905-6 році дворів стало 554, і на кожен припадало пересічно лише коло 2 дес, або 2/5 дес. на душу. З 554 дворів 4% мали лише садиби без польової землі, 38% мали від 1/4 до 1 3/4 дес, 26% від 2 до 2 3/4 дес, 22% від 3 до 4 1/2 дес. і тільки 3% від 5 до 11 3/4 дес.[23, 12].

Отже, з наведеного ми бачимо, що після селянської реформи 1861 року селянам було роздано менше половини сільськогосподарських угідь. Більшість селян були малоземельними, а земля навіть після реформи залишалась в поміщиків. Це не могло влаштовувати селян.

Надільну землю 1861 року передано селянству в громадське (общинне) або подвірне (родинне) землеволодіння. На Україні переважало подвірне землеволодіння:


На Поділлі подвірної власності було 94,6%На Полтавщині 84,1%На Київщині 83,3%На Волині 77,9%На Чернігівщині 48,3%На Херсонщині 11,2%На Харківщині 4,7%На Катеринославщині 3,5% [23, 13]

Але й в останніх губерніях (Херсонській, Харківській, Катеринославській), де переважала формально-правна община, вона практично була безпередільна і переходила в звичайне подвірне землекористування. Отже на Україні існував зовсім відмінний лад в селянських земельних відносинах, ніж на корінних російських землях, де здавна було общинне, переважно передільне землеволодіння.

Напередодні Столипінської реформи (на 1905 рік з 25,7 млн десятин селянських земель лише 8,5 млн. було в громадському (общинному) володінні, решта в подвірному (з якої 5,6 млн. дес. було вже до того часу прикупленої на власність).

Водночас за даними 1877 року 3 000 великих маєтків (або тільки 1,5% усіх господарств) мали в своїх руках більше 50% придатної для сільського господарства землі. На самій Київщині було 17% приватних великих власників, які мали пересічно кожен понад 10 000 десятин, на Волині було таких 24%. Найбільші латифундії простягалися на Південній Україні. Полтавщина й Чернігівщина творили полосу маєтків дрібних дідичів і багатих козаків найнижчої пересічності (до 200 дес.) у загальноросійській класифікації. На Лівобережжі був найбільший відсоток українських дідичів, які признавалися до своєї національності. Це були нащадки давнього козацько-старшинського походження, між ними були заслужені для української культури, деякі до революції були активні в українському громадському житті. Їх обіднілі роди видали чимало української інтелігенції.

Колись лише цариця Катерина II за 12 років (по 1775) роздала своїм фаворитам, звичайно чужинцям, біля 4,5 млн. десятин землі в Південній Україні. На Правобережжі до найновіших часів зберегли свої маєтки потомки власників латифундій з історичних дарувань польських королів своїм магнатам і з самовільних їх захватів великих земельних просторів. З надань з царської ласки, особливо після бою під Полтавою 1709 року, заслуженим у підкоренні України постали великі посілості на Лівобережжі - Меншикових, Долгоруких, Шафірових, Шереметєвих, Мусін-Пушкіних та ін. Маєтки графів Бобринських на Київщині досягали понад 40 тис. десятин, Санґушків до 65 тисяч, графів Потоцьких, Браніцьких на Київщині, на Поділлі й на Волині простягалися на просторах по сто кількадесят десятин. Величезні маєтки мали «а Україні герцоги Мекленбурґ-Стреліцькі (Карлівка на Полтавщині понад 60 тис. десятин), Саксен-Альтеноурзькі, далі Енґельгардти, Шейдемани, Фальц-Фейни, родичі царської династії (наприклад, великий Грушівський маєток кн. Михайла в Південній Україні) та ін. Було декілька великих маєтків і давніх аристократичних українських родів - Скоропадських, Кочубеїз, Ґалаґанів, Милорадовичів, Тарновських (переважно на Чернігівщині). Але небагато з них залишили сліди в українському національному русі.[23, 21]

Доробилися на воєнному інтендантстві та накупили великі земельні маєтки деякі представники нової буржуазії й нащадки колишніх селян-кріпаків - Терещенки, Харитоненки, Яхненки. Нащадки цих новорозбагатілих панів часто звичайно відчужувалися від народності предків, за винятком таких «білих круків», як брати Платон і Василь Симиренки, Г. Ґалаґан, Є. Чикаленко, брати Шемети та ще кілька дрібних, які заслужилися як меценати української культури чи часто і в українському громадському житті. За статистикою 1905 року, на Україні було яких 97 великих маєтків, які разом мали коло 2 млн. десятин землі, так що на кожний припадало б пересічно по 20 тисяч десятин і були вони переважно власністю поляків, росіян, чи німців [31, 286].

Велика земельна власність перед революцією була сильно обтяжена боргами. Гіпотечні борги поміщицьких маєтків сягали 70-90% вар-тости землі. Прибутки їх ішли на відсотки й розтрати на виставне життя та розкішні видатки власників, здебільш поза Україною, в російських столицях - Москві й Петербурзі та за кордоном, у дорогих вигодах великих західноєвропейських міст. Від 1861 до 1905 року розміри дворянсько-поміщицького землеволодіння зменшилися з 15 174 тисяч десятин до 9 985 тис, ще більше їх земля почала випродуватися після революції 1905 року.

У 1917 році вся велика власність у 9 губерніях України становила коло 13 млн. десятин, або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі. З усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетних і династичних земель [29, 127].

У той же час розширення землі в селянських господарствах шляхом купівлі земель у дідичів ускладнювався зростанням цін на землю. Попри постійний спад цін від 80-их рр. на сільськогосподарські вироби на західних європейських ринках, ціни на землю, яку прикуповували селяни в дідичів, посилено зростали. Коли в 1888-96 роках пересічна ціна за 1 десятину на Україні становила біля 72 крб., то 1897-1905 уже 127 крб., 1906-14 - 196 крб. У деяких околицях ціни були ще вищі, наприклад, на Полтавщині 1897 року ціна за 1 десятину землі становила 103 крб., 1902 - вже 207, 1905 - 236, 1908 - 281, 1909-12 - 236, у 1913 - 451 крб. Так само зростала орендна плата на землю. На початку XX ст. великі власники обробляли в своїх господарствах тільки 56% землі, решту здавали в оренду. За обрахунками П. Маслова, селяни орендували 4,5 млн. гектарів дідичівської землі й щорічно платили власникам 63 млн. крб. Потреба прохарчування примушувала селянство погоджуватися на підвищуванні ціни. Оренда сягала, бувало, майже 60% загального прибутку. Низькі заробітки в маєтках великих власників, на цукроварнях і бурякових плантаціях, неможливість відпливу з перенаселеного села на заробітки, до нових промислових центрів, які пізно почали розвиватися у Південній і Південно-Східній Україні, побільшували безземелля й малоземелля українського селянства. При такому скорому зрості цін бідніші не мали змоги ні купувати, ні орендувати землю. Результатом стало те, що від 1860 року до початку XX ст. сільське населення України збільшилося на 86%, а площа селянських земель лише на 31%. Це при тому, що понад 75% усього населення України і понад 82% людності української народності займалися хліборобством. У звязку з цим посилилися українська еміграція. Від 1891 до 1900 року емігрувало з України під російською займанщиною ледве 336 тис. осіб, щойно в наступному десятилітті пожвавилося переселення за Урал, на Сибір і Далекий Схід. За підрахунками проф. К. Воблого, між 1896 і 1916 роком емігрувало туди з України біля 1 600 тис. осіб. За підрахунками того ж дослідника, в 1901 році надвишка робітничої сили, невикористаної в сільському господарстві, становила: на Київщині - 1 326 тис. осіб, Волині - 1095 тис. осіб, Поділлі - 1 184 тис. осіб, Полтавщині - 1 310 тис. осіб, Чернігівщині - 890 тис. осіб, Харківщині - 1 037 тис. осіб, Катеринославщині - 663 тис. осіб, Херсонщині - 664 тис. осіб, Таврійщині - 289 тис. осіб [23, 28]

За підрахунками іншого дослідника, напередодні революції в українських селянських господарствах було не використаних біля 7 778 тис. осіб; тільки близько 3 млн. з цього числа знаходило дуже низько оплачувану працю в поміщицьких господарствах. Українська промисловість могла використати в той час не більше 1 080 тис. робітників.

Проблема нестачі землі зумовила політичну активізацію селянства на початку 20-го століття. Після розпачливих місцевих страйків і розрухів селянства у 1902 році масово та в гострішій формі вони виступали по всій імперії і на Україні в часи першої революції, зимою 1905 і влітку 1906 року. Найсильніше виявили себе аграрні рухи на Лівобережній і Південній Україні, на Правобережжі страйки сільськогосподарських робітників були найчастішою формою руху. Розрухи поширювалися стихійно, хоч і не без підсилювання їх агітацією з боку політичний партій - соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Обидві партії сформували були для підтримки аграрного руху спеціальні бойові дружини. Подекуди рухом керували організовано сільські громади; вони досить самостійно й ділово вели переговори з власниками великих маєтків у справах поліпшення умов оренди, заробітних платень, зменшення відробітків за пасовища, дрова і подібне. На Лівобережжі й у степовій Україні розрухи мали гостріший характер: не лише вирубування лісів, захоплення пасовищ, сінокосів, страйки дворових і сезонових робітників, але й розгроми та розбір хліба з економій, худоби, підпали і нищення будинків, заорювання землі тощо. У розрухах звичайно брали участь солідарно всі шари села, за виключенням тільки найбагатших, які зате свідоміше ставили й політичні вимоги: «потребу інших порядків», «нових законів» [30, 167]. Масового антагонізму серед різних суспільних груп села ще в 1905-06 рр. не виявлялося. Назагал були дуже рідкі випадки, коли багаті селяни були не суб'єктами, а об'єктами руху. За проведеним анкетним дослідженням, аграрний рух 1905-06 рр. не скеровувався проти селян, що мали 30-50 десятин чи орендували 50-100 дес. Натомість були випадки ворожого ставлення селян до «чужих», які купили землю в їхнього пана, та проти захожих безземельних сільськогосподарських робітників, які конкурували в заробітках та мали претензії до участи в розподілі землі.

Аграрна революція 1905-1906 рр. не розв'язала важливих справ аграрної проблеми: не принесла ні зменшення цін на прикуп землі, ні на оренду, лише дещо підвищилися (в загальному на 40-50%) заробітки, поліпшилося ставлення до сільськогосподарських робітників, зменшився робочий день, обдурювання при розрахунках за працю тощо. В наслідок революції поміщики вийшли послаблені, селянство після репресій здобуло досвід й усвідомило свої сили, усвідомило потребу ширшої організованості.

«Політичні події 1905 року кинули в ряди непідготованого селянства таку масу ідей, фактів і вражень, що місцями воно з трудом могло в тому розібратися». Царським маніфестом з 3. XI. 1905 були анульовані до того часу не сплачені викупні сплати за надільну землю. Земельна реформа стала головною справою першої Державної Думи. Речником вимог полагодити земельне питання в Думі стала трудова група представників селянства. На 488 звернень до Думи 297 стосувалися справи законодавчого полагодження земельного питання. Не лише ліві та ліберальні, але й найправіші кола та й сам уряд бачили, що справи земельної реформи не можна відкладати. У першій Думі трудова група, що представляла домагання селянства (яке пішло до виборів попри бойкот серів) уже на першому зібранні 27. IV. 1906 на тронну промову царя заявила, що вона приступає до підготовки закону про передачу селянам державних, удільних, кабінетних, монастирських і церковних земель, а опріч того і примусового вивласнення приватних великих маєтків з тим, що «справедлива винагорода» і вивласненння не буде порушувати зразкових господарств і сільськогосподарських промислових підприємств. Цей виступ у аграрній справі був причиною розв'язання першої Думи, яка на знак протесту переїхала у Виборґ (Фінляндія) і звідти зверталася до народу з закликом до дальшої боротьби, але уряд тоді вже відчув силу й перейшов до реакції. 9. XI. 1906 уряд видав т. зв. «Столипінський закон» (доповнений 14. VII. 1910) про аграрну реформу [23, 29]. Запізнена реформа мала на увазі скріпити індивідуальну земельну власність селянських господарств. Общинного землеволодіння вона, правда, не касувала, але полегшувала кожному господареві, що користувався землею за громадським (общинно-передільним) правом, кожночасно на його домагання вийти з общин і закріпити свою ділянку в особисту або родинно-подвірну власність. Так само кожний господар, який вносив заяву про вихід з общин, мав право домагатися, щоб громада «одрубала» - виділила йому його частку в окрему ділянку. Деякі таким способом виділені господарства виходили з громади й будували свої хутори серед виділеного поля, інші залишалися в селі, лише виділену землю мали в окремому відрубі. Рух виходу з общини на хутори й відруби був найбільш жвавий на Україні. Напередодні війни вийшло з общини 12,9% селянських господарств на Полтавщині, 22,5% на Харківщині, 22,5% на Одещині, 20,9% на Катеринославщині [31, 289].

Столипінська реформа мала також за мету утворення більш економічно сильних господарств шляхом викупу землі у поміщиків, які, налякані революцією й обтяжені боргами, виставили на продаж більше земель, ніж до 1905 року. Для полегшення реформених аграрних операцій утворено «Крестьянский банк», який давав довготермінові позики й посередничав у продажу й купівлі землі або й сам скуповував землю в поміщиків та перепродував селянам. При тому для поодиноких районів була визначена максимальна межа розміру господарства, яку можна було селянинові придбати з купівлі в цілості чи малоземельному доповнити до цієї норми свою кількість надільної і раніше вже прикупленої землі. (Для поодиноких районів України ця норма визначена була приблизно в межах 18-25-30 десятин, пізніше її зменшено). Рівночасно з утворенням «Крестьянского банка» по губерніях і повітах були утворені комісії землевлаштування, які мали доглядати, щоб земля переходила тільки в руки «тих селян і хліборобів інших станів», для яких сільське господарство було основним джерелом прожитку. Вони мали також завдання при нагоді виходів на хутори й відруби та нових прикупів землі при допомозі «Крестьянского банка» допильновувати ліквідацію черезполосиці селянських ґрунтів. З даних за 1906-12 роки виходить, що землю при допомозі «Крестьянского банка» купували такі категорії: 16,3% безземельних, 68,4% таких, чиї до тогочасні господарства не перевищували 9 десятин, 13,3% походили з тих, що вже мали повних 9 десятин. Впродовж десятиліття (1906-15) Столипінської реформи в 9 губерніях України перейшло в руки селян 1 511 898 десятин землі [4, 35].

Разом з діяльністю землевлаштувальних комісій діяла на Україні «Южнорусская переселенческая организация» з своїми обласними відділами, яка скеровувала українське селянство в Азію, на Сибір і Далекий Схід. У 1908-14 роках переселилося селян з Полтавщини - 197 615 осіб, з Катеринославщини - 161 891, з Київщини - 118 337, з Харківщини - 127 005, з Чернігівщини - 118 916, з Херсонщини - 116 891, з Таврійщини - 91 053, з Поділля - 51 394, з Волині - 36 620.[23, 31]

Аграрна революція 1905-1906 і в наслідку її Столипінська реформа викликали не лише різні погляди на цілі і методи останньої, але й взагалі пожвавили віддавна ведену в Росії дискусію за і проти общини - на захист громадського, індивідуального і подвірного чи тільки тимчасового й передільного землеволодіння. Давні ідеї («містична віра в общину» слов'янофілів, потім Герцена, Чернишевського та багатьох інших їх послідовників) розвинули російський народницький соціалізм у нову ідеологію російської соціал-революційної політичної партії, що вбачала в общині «зерно», з якого може вирости майбутній соціальний лад. Цей зародок колективної форми землеволодіння, вважалося скоріше наблизить Росію до соціалізму, ніж соціально-економічний лад країн Західної Європи. Один з головних оборонців общини проф. А. І. Чупров аргументував, що община гарантує принципи справедливого розподілу землі, що в ній «усі, хто мав щастя з'явитися на світ Божий, мають право на засоби існування». Переділи землі підтримують великородинні двори, община ніби каже: «Плодіться й множтеся», вона здійснює принцип права на труд і рятує Росію від пролетаріату. Критикуючи реформу Столипіна, захисники общини закидали їй між іншими хибами те, що вона має на меті розбивати класову селянську єдність і т. д.

Противників общини, давніх «западників», підсилили нові ліберальні кола. їх головні аргументи зібрані між іншим у «Записне по крестьянскому делу» російського міністра С.У. Вітте, з якою він виступив 1904 року, доводячи, що тимчасове землекористування в общині становить велику перешкоду для поліпшення сільськогосподарської культури, вбиває стимул поступу, стримує ініціативу й енергію господаря та доводить до зубожіння села, затримує в ньому пасивну, зайву надвишку робітних сил.

Проти общини, мотивуючи це закономірностями розвитку продукційних сил, виступили від 80-их років соціал-демократи - марксисти. Вони заперечували, наче б то община, яка затримує економічний поступ, криє в собі якусь цінність для майбутнього соціалізму, що має народитися з надрів розвиненого капіталізму.

В атмосфері тих ідей і полеміки, яка пов'язувала аграрне земельне питання з цілим загальним комплексом політичних, соціальних і економічних ідей, систем і світоглядів, виростала й формувала свій світогляд молода українська інтелігенція, що перед її молодими політичними партіями революція 1917 року висунула таку величезну відповідальність та масу завдань, а насамперед таку важливу в нас на Україні проблему аграрної реформи, з своїми власними постулатами - національно-державним, соціальним і економічним.


2.2 Трансформація аграрної політики Центральної Ради за ІІІ Універсалом


Падіння самодержавства на початку березня 1917 р. поклало початок стрімкому, вибухоподібному, а отже, практично неконтрольованому розвиткові багатьох суспільно-політичних процесів, які до того стримувалися за імперською державною машиною. Неспроможність російської влади від 1861 р. знайти прийнятний для всього суспільства спосіб модернізації сільського господарства, преференції дворянському, поміщицькому землеволодінню за рахунок селянства історики розглядають як одну з головних причин вибуху революцій і 1905, і 1917 рр. Селянин, утому числі з солдатською амуніцією в окопах Першої світової війни, став примітною дієвою постаттю революції. Аграрний характер революції 1917 р. загалом визнаний, з особливою силою він виявився в Україні, в складі населення якої селянство мало абсолютну більшість [22, 86].

Характерною рисою революційних подій в Україні було тісне поєднання національного та соціального моментів, які фокусувалися на постаті українського селянина. Кожна з політичних сил, що претендували на політичне лідерство в Україні, особливо на владу, мали в той чи інший спосіб вирішувати селянську проблему.

Передусім це мала зробити Українська Центральна Рада (УЦР), яка постала на початку березня 1917 р. у вузькому колі київської української інтелігенції. Для умасовлення українського руху їй потрібно було широке народне опертя. Дістати його можна було насамперед у селянському середовищі - носії української національної культури, мови, на яких базувалася модерна українська національно-політична ідентичність. Першим кроком у цьому напрямі став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р. З'їзд, за спогадами М. Грушевського, заманіфестував себе не в ролі фахової організації, а насамперед «представництва землі, села і селянства». З одного боку, кооперативний з'їзд не оминув можливості солідаризуватися з революційною Росією, а з іншого - і це було головним - продемонстрував українські домагання федеративної перебудови Росії із забезпеченням національно-територіальної автономії України.

Резонанс, який мав кооперативний з'їзд не лише в київському політичному середовищі, змусив українських діячів звернути особливу увагу на селянство. Це треба було зробити й тому, що серед російських політичних сил з перших днів революції розпочалася справжня боротьба за селянські маси. Перед тут вели російські есери, які ініціювати створення в селах «крестьянских союзов» [21, 95].

На противагу заходам російських есерів, їхні українські «одноклубники» висунули ідею створення в селах селянських спілок. 27 березня в Полтаві відбулися організаційні збори першої такої спілки, а вже 6-7 квітня у Києві відбувся з'їзд діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок. З'їзд ухвалив утворити Всеукраїнську селянську спілку для чого створив відповідний організаційний комітет, який перейнявся проблемами скликання Всеукраїнського селянського з'їзду. В основу діяльності селянських спілок з'їзд поклав дві головні ідеї: насамперед домагатись національно-територіальної автономії України, а по-друге, вирішення земельного питання в Україні покласти не на Всеросійські Установчі збори, а на Український сойм. Ці ідеї, як зазначав П. Христюк, визначили майбутній розвиток Української революції. Обидва вектори революційних змін в Україні узгоджувались «в одне велике питання визволення працюючої людини з-під всякого гніту, з-під всякої неволі» [31, 292]. Окрім цього, обидві ідеї були тісно узгоджені з рішеннями першого з'їзду УПСР, який відбувся 4-5 квітня 1917 р. у Києві. В них йшлося про скликання Української Установчої Ради, про перетворення Росії на федеративну демократичну республіку з автономією в ній України, а у сфері аграрних перетворень з'їзд УПСР визнавав ідеалом українських есерів повну соціалізацію землі, а в умовах війни висловлювався за «негайну передачу земель царських, кабінетних, церковних та монастирських, а також маєтків великих землевласників до Українського земельного фонду» [23 42]. Обидва з'їзди висунули до Тимчасового уряду вимогу заборони продажу землі до проведення аграрної реформи.

Обидва з'їзди були скликані напередодні проведення Всеукраїнського національного конгресу, їхні делегати взяли активну участь у роботі конгресу, забезпечували йому широку репрезентативність та соціальну базу. Національний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання (ідея його скликання належала М. Грушевському і була спрямована на підтримку гасла національно-територіальної автономії України та легітимації УЦР шляхом нових довиборів її складу). Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядування, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. Газета «Киевская мысль», яка стримано ставилася до українського руху, все ж не могла приховати захоплення масовою демонстрацією національного почуття, носіями якого були делегати. «Море голів і від краю до краю котяться хвилі мелодійної української мови, - повідомляла газета. - Партер наповнюють делегати кількість яких перебільшила тисячу осіб. Але це ще не все, очікують ще й тих хто не встиг прибути на сьогоднішнє засідання». В наступному номері газета повідомила, що кількість делегатів «щогодини виростає за рахунок нових, що прибувають по залізниці, на пароплавах, конях, навіть per pedes apostolorum пішки». «Це вже свого роду українське патріотичне поломництво», - констатувала «Киевская мысль» [29, 196].

Орган УПСР, часопис «Боротьба», зазначав, що у квітні в Україні відбулося кілька селянських з'їздів різного масштабу, і на всіх них «селяни виявили повну свідомість своїх інтересів» та волю «захищати народні права й боротись за переведення законним шляхом земельної реформи відповідно до вимог трудового люду» [23, 186].

Особливо симптоматичним з перших селянських з'їздів 1917 р. був з'їзд в Одесі, скликаний 6-8 квітня 1917 р. селянською секцією ради робітничих депутатів. На з'їзд з'їхалося близько 2000 делегатів від селян Херсонської, Подільської та, частково, Бессарабської губерній. Керівництво з'їзду від його початку опинилося в руках російських меншовиків та есерів, які процедурно прагнули позбавити можливості слова представників українських партій, але делегати наполягали на цих виступах і одноголосно проголосували за резолюцію, запропоновану українськими есерами. В резолюції йшлося про те, що справедливе вирішення земельного питання «можливе тільки при повній автономії України» [27, 241].

Загалом процес організації селянства впродовж весни-літа 1917 р. йшов досить високим темпом і широким фронтом. У волостях, повітах та губерніях з'явились ради селянських депутатів, у селах відкривалися «Просвіти», створювалися кооперативні осередки, але найчисленнішими стали селянські спілки. Вони тісно співпрацювали з УПСР. Спілки забезпечували цій партії масову політичну підтримку, а УПСР, у свою чергу, набула особливої ваги у Центральній Раді ЦР, де мала найбільшу фракцію. Показовим був і перехід голови УЦР М. Грушевського під прапори есерівської ідеології.

Якщо українські есери наполягали на соціалізації землі, то українські есдеки, фракція яких користувалась великим впливом в УЦР, дотримувалися властивої марксистським партіям ідеї націоналізації та муніципалізації землі. Українські соціалісти-федералісти не мали в 1917 р. чіткої позиції щодо способу реорганізації сільськогосподарської справи, але частина провідних діячів партії, таких, як Є. Чикаленко, В. Леонтович, дотримувались поглядів, близьких до програмних засад заснованої влітку 1917 р. української демократичної хліборобської партії (УДХП), яка до складу ЦР не входила і виступала опонентом до її соціалістичного курсу. У програмі УДХП йшлося про забезпечення безземельних та малоземельних хліборобів землею з українського земельного фонду на правах власності за викуп на пільгових умовах, які визначить через відповідний закон Український сойм. Національний земельний фонд мав бути створений з казенних удільних, монастирських та церковних земель, а також частини приватновласницької землі, яку сойм визнає за необхідне викупити у попередніх власників. Право викупу землі та передачі її в земельний фонд надавалось і земельному державному банку [43, 307]. Отже, практично всі українські партії (ті, що входили до УЦР, і ті, що їй опонували) поділяли думку про необхідність реорганізації земельної справи. Питання полягало лише в тому, як це зробити: поміркованими заходами з урахуванням інтересів великих землевласників чи радикальними, революційними, - шляхом конфіскації великої земельної власності, до яких схилялася більшість безземельного та малоземельного селянства.

ЦР, в якій домінували представники соціалістичних партій, схилялась до радикальних способів вирішення аграрного питання. Прикладом її попередньої земельної програми може бути резолюція «Про землю» Всеукраїнського селянського з'їзду, який відбувся 28 травня - 2 червня 1917 р. у Києві. З'їзд формально не був структурою ЦР, але його проведення патронувалося нею, на з'їзді були присутні і фактично керували його роботою провідники УЦР включно з М. Грушевським. Тож з'їздівські резолюції «Про землю», «Про Центральний Український земельний комітет» та «Про організацію селянства» були попередньо узгоджені з керівництвом УЦР.

У список для виступів в обговоренні земельного питання на з'їзді записалося 80 осіб від усіх регіонів України. Ці виступи показали велику регіональну специфіку у землеволодінні та землекористуванні в Україні, що говорило про надзвичайну складність розв'язання земельного питання. Однак резолюція «Про землю» була ухвалена одноголосно. Вона визнавала, що «тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату». Яким же був в уяві делегатів з'їзду цей ідеал, і які заходи до його здійснення вони передбачали? Насамперед - скасування приватної власності на землю, перехід усієї землі без викупу до Українського земельного фонду, від якого через споживчу та трудову норми земля мала бути віддана у користування лише тим, хто буде обробляти її власними руками. Не виключала резолюція добровільного гуртового ведення господарства через створення хліборобських товариств. Ліси, води та земельні надра в межах України визнавалися власністю українського народу. Для створення механізму проведення аграрної реформи з'їзд запропонував створити Центральний Український земельний комітет, а також місцеві земельні комітети [31, 312].

Важливе значення мала також резолюція «Про Центральний Український земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аграрній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Український земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету»[42, 86].

Суголосність дій Центральної Ради та Всеукраїнського селянського з'їзду була продемонстрована входженням до УЦР 212 членів Всеукраїнської Ради селянських депутатів, обраної на селянському з'їзді. Ідеї з'їзду зафіксовані в резолюції «Про землю», були перенесені до І Універсалу ЦР, який з'явився 10 червня 1917 р. У титульній частині цієї декларації зазначалось, щоб «після відповідних рішень Всеросійських Установчих зборів право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським зборам (Соймові)» [41, 75].

Важливість для ЦР тісного зв'язку з селянством підкреслювалась і фактом створення Генерального секретаріату, у складі якого одразу ж з'явилося генеральне секретарство земельних справ, яке очолив відомий кооперативний діяч Б. Мартос. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, і безумовно, ця обставина не могла не позначитися на стратегії майбутньої діяльності земельного секретарства. В першій декларації Генерального секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., земельна проблема була, проте, дещо відсунута на другий план. Першим завданням секретарства визначалося створення волосних, повітових та губернських земельних комітетів і рад селянських депутатів, діяльність яких мала спрямовуватися «на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, а й сільськогосподарським інвентарем». Секретарство зобов'язувалося також створити Український крайовий земельний комітет і підготувати проект земельного закону, в тому числі, і «ту його частину, яка повинна розмежувати компетенцію Всеросійського парламенту і Українського Сейму в земельних справах» [38, 104]. Очевидно, відчутна зміна акцентів у стратегії земельних перетворень була викликана як партійністю генерального секретаря земельних справ, так і прагненням Генерального секретаріату не доводити конфронтацію з Тимчасовим урядом до крайньої межі, адже російський уряд не наважувався взяти на себе відповідальність за проведення земельної реформи і відніс її до прерогатив Всеросійських Установчих зборів.

Відмінність позицій українських есерів та есдеків у земельному питанні вилилась в ідеологічний конфлікт на Всеукраїнському робітничому з'їзді, який відбувся 11 - 14 липня 1917 р. у Києві. На з'їзді домінували українські есдеки, доповідачем з земельного питання був Б. Мартос. Тези його доповіді, як і пункти ухваленої робітничим з'їздом резолюції, мали деякі відмінності від резолюції Всеукраїнського селянського з'їзду. Зокрема, вже не говорилося про скасування приватної власності на землю, про передачу землі у користування тільки тим, хто обробляє її власними руками. Натомість йшлося про те, щоб землю лише вилучити з товарного обороту, а також щоб користування землею було «влаштоване в інтересах усього трудового народу» [35, 82]. Подібні відступи не сподобались есерівській фракції робітничого з'їзду, вона пропонувала продублювати резолюцію селянського з'їзду, а коли есдеки цю пропозицію відхилили, есери відмовилися від голосування і залишили зал засідань.

Літо та початок осені 1917 р. ЦР витратила на з'ясування стосунків з Тимчасовим урядом та легітимацію Генерального секретаріату, це прив'язувало українських діячів до урядової політики. Між тим, після провалу наступу на фронті політична ситуація в Росії загострилася. Народ вимагав негайного вирішення всіх суперечностей, які накопичилися в суспільстві, і не хотів зважати на реальну ситуацію та можливі майбутні наслідки. Уряд, в якому із серпня знову домінували кадети, навпаки побоюючись (і не безпідставно) катастрофи, діяв обережно і, як наслідок, втрачав залишки довіри.

Слабкість уряду намагалися використати і праві, і ліві сили. Провал Корнілівського заколоту відкрив шлях до влади більшовикам, вони активно використовували загальнонаціональну кризу, в якій опинилася країна. Солдати відмовлялися далі воювати, селяни громили поміщицькі маєтки.

В українських політиків було розуміння необхідності негайних «пожежних» дій у завершенні війни та проведенні аграрної реформи. Так, С. Єфремов наприкінці серпня опублікував статтю «Півроку», в якій передбачав можливість соціального колапсу, якщо не будуть вжиті негайні заходи до припинення війни. «Держава опинилась у невимовно скрутному становищі і прудко наближається до ще гірших подій, - прогнозує політик і вказує на головну причину цього лиха. - Щоб вивести її з того становища, щоб одвести од берега безодні, яка зіяє перед нею, треба не тільки величезної внутрішньої роботи, одностайної й творчої роботи, а й ліквідації того основного лиха, що й довело державу до банкрутства. Воювати і разом перетворювати внутрішнє життя Росії, видимо, не під силу і треба чимось одним пожертвувати. Чим - на це не може бути двох відповідей» [34, 108].

Інший, більш лівий український політик, есер М. Шаповал опублікував у серпні-вересні брошуру «З біжучої хвилі (Революція, Установчі збори і наша політика)», в якій вказував на повну втрату мотивації в суспільстві, особливо в нижніх його верствах, до продовження війни. Революція не створила нових, додаткових мотивів, які б мобілізували народні маси. Вихід М. Шаповал бачив у реформуванні соціальних відносин: «Треба дати народові віру, що він не буде одурений» [20]. Насамперед М. Шаповал пропонує провести аграрну реформу, а саме: передати великі й середні земельні маєтки та ліси під оруду земельних комітетів. Тоді народ «знайде в собі силу терпеливо ждати справедливого рішення земельної справи і справді буде зацікавлений в скликанні Установчих Зборів» [20]. Брошура М. Шаповала цікава ще й тим, що автор вважає, що в Україні ця реформа повинна бути проведена з ініціативи та під орудою Центральної Ради, не чекаючи Установчих Зборів. До висновку про необхідність передачі землі і сільськогосподарського виробництва під контроль земельних комітетів ще до скликання Всеросійських Установчих зборів прийшла Катеринославська крайова конференція УСДРП, яка відбулася 8-10 вересня 1917 р.[31, 314]

Проте ні Центральна Рада, ні Генеральний секретаріат не наважувалися на якісь рішучі конкретні кроки. 29 вересня 1917 р. новий склад Генерального секретаріату, затверджений Тимчасовим урядом, підготував свою нову декларацію, в якій на перший план висувалася ідея скликання поряд з Всеросійськими Українських Установчих зборів. Саме на них покладалось завдання «найсправедливішого виявлення волі демократії України». Ідея таких зборів протиставляла ЦР і Генеральний секретаріат Тимчасовому уряду, проте відкладала проведення конкретних реформ, передусім земельної, на невизначений час. У декларації визнавалося, що війна й економічна криза ведуть «за собою темне, несвідоме невдоволення широких народних мас», на ґрунті якого росте анархія і контрреволюція. Генеральний секретаріат обіцяв усіма силами рішуче боротися «зо всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування» [27, 79]. А найкращим способом боротьби «з епідемією грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп» декларація визнала «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності». В декларації також містилась обіцянка «розробити для внесення на Всеросійські та Українські Установчі збори план земельної реформи на Україні», а за ближчу мету досить розмито ставилося завдання «упорядкування земельних відносин через земельні комітети» [26, 69]. Такими стриманими заявами Генеральний секретаріат намагався ще раз просигналізувати Тимчасовому урядові і про всю складність аграрної ситуації в країні, і одночасно про своє бажання вирішувати її в межах правового поля спільними зусиллями з урядом. Пошуки конструктивного рішення земельної проблеми відрізняли подальшу діяльність Генерального секретаріату. 5 жовтня 1917 р. на розгляд Малої ради секретарством земельних справ було представлено статут крайового Українського земельного комітету. Як повідомляла 7 жовтня «Робітнича газета», цей статут було розроблено з урахуванням особливостей автономії України відповідно до зразкового статуту земельних комітетів, підготовленого Тимчасовим урядом. На тому ж засіданні Малої ради ухвалено інструкцію, яка регламентувала стосунки секретарства земельних справ з цукровими заводами та маєтками «удільного відомства». Згідно з інструкцією, секретарство «відає сільським господарством та зв'язаною з ним народною працею, підготовляє земельну реформу, завідує державними маєтностями, дбає про поліпшення сільського господарства, промисловості й промислів, порядкує переселенням, лісами, водами, а також рибними та звіровими ловами» [25, 186].

Товариш генерального секретаря земельних справ К. Мацієвич зі статутом та інструкцією їздив до Петрограда в надії затвердити їх у Тимчасовому уряді. Поїздка не дала позитивних результатів. 24 жовтня 1917 р. Мала рада заслухала звіт К.. Мацієвича про поїздку до Петрограда, після чого розгорнувся обмін думками, внаслідок якого було ухвалено дві резолюції. Першу вніс український соціал-демократ М. Ткаченко: вона вимагала від Генерального секретаріату негайно розробити законопроект про передачу землі в розпорядження земельних комітетів і внести його на розгляд УЦР. Друга резолюція сіоніста М. Тьомкіна пропонувала генеральним секретарям В. Винниченку, І. Стешенку та О. Зарубіну, які перебували на той час у Петрограді, ще раз звернутися до Тимчасового уряду і донести до нього рішення Малої ради 24.

Як відомо, 25 жовтня 1917 р. було останнім днем правління Тимчасового Уряду. Його падіння, перехід влади у Петрограді до рук більшовиків внесли істотні корективи у діяльність ЦР та Генерального секретаріату. 29 жовтня, відкриваючи роботу чергової - сьомої сесії ЦР, М. Грушевський чимало уваги звернув на перешкоди, які створювали на шляху української демократії «органи старої тактики» (зокрема, він вказав на небажання Тимчасового уряду затвердити законопроект про Крайовий земельний комітет). У зв'язку з новою ситуацією постати нові завдання, нова мета створення Української Демократичної Республіки. «Республіка та стоїть перед нами як велике завдання, яке ми сповнимо і дамо до санкції Українських Установчих зборів, скликання яких ми підготовляємо і мусимо здійснити в найкоротшому часі», - пообіцяв М. Грушевський. Лідер есерівської партії та її фракції в ЦР М. Ковалевський у промові на відкритті сьомої сесії УЦР теж засвідчив, що останнім часом (від серпня 1917 р.) Генеральний секретаріат перебував у прикрому становищі між «Тимчасовою інструкцією» та реальними вимогами революції, і саме через «інструкцію не полагоджено земельного закону і закону про Крайовий земельний комітет» [21, 96]. Наступного дня сесія терміново розглянула законопроект про передачу землі у розпорядження земельних комітетів. Як зазначив у своїй доповіді товариш генерального секретаря земельних справ К. Мацієвич, це був тимчасовий документ, який не порушував основ землеволодіння та не скасовував земельної власності. Очевидно ця обставина викликала досить складне голосування («за» - 96, «проти» - 65, за іншими джерелами, - 72). У резолюції сесії, яка супроводжувала рішення, визнавалася необхідність термінового запровадження комітетського контролю над землею, а також підкреслювалася потреба невпинного ходу до соціалізації землі [23, 37].

Боротьба за повноваження між Генеральним секретаріатом і Тимчасовим урядом упродовж літа-осені 1917 р. відбувалась на фоні бурхливого розвитку аграрної революції, стихійного захоплення селянами поміщицької землі, реманенту, худоби. Якщо весною 1917 р. такі захвати були поодинокими, то з другої половини літа, а особливо восени вони стали масовими. Восени селянські виступи набули погромних форм, особливо погроми поширилися на Правобережжі, де їх часто ініціювали солдати Південно-Західного фронту. У Літинському повіті Подільської губернії з 26 жовтня по 2 жовтня 1917 р. прокотилася хвиля масових розгромів винокурних заводів, складів, маєтків, загалом постраждало 20 об'єктів. Грабунку зазнавали і місцеві селяни. Цим подіям передували розгроми та підпали в Могилів-Подільському та Летичівському повітах, які стихійно почалися з приходом військових частин. Групи п'яних і озвірілих солдатів за масової участі місцевих селян вдалися до розгромів. Розгроми здійснювали також команди, прислані з Вінниці для придушення безпорядків [31, 318]. Масштаб погромів змусив Тимчасовий уряд вдатися до надзвичайних кроків. 12 жовтня наказом уряду на території Летичівського, Новоушицького та Проскурівського повітів було поширено дію правил про місцевості, оголошені на військовому положенні [26, 70]. Але й такими заходами зупинити аграрні виступи не вдалося. В липні-першій половині жовтня в Україні було зареєстровано 525 аграрних виступів [24, 128].

Хвиля аграрного екстремізму ще більше зросла після ухвалення II Всеросійським з'їздом рад декрету про землю. Цей декрет, як і декрет про мир, був ефективним стратегічним ходом В. Леніна у боротьбі за владу в Росії. Ленін не переймається, на відміну від Центральної Ради, пошуком ефективних заходів зі збереження сільськогосподарського виробництва, його не цікавили інтереси селянства, для нього важливо було використати деструктивну енергію селянства для розвалу старого світу, на руїнах якого передбачалася побудова нового, комуністичного ладу.

Отже можна зробити висновки, практично неконтрольованому розвиткові багатьох суспільно-політичних процесів, які до того стримувалися за імперською державною машиною. Неспроможність російської влади від 1861 р. знайти прийнятний для всього суспільства спосіб модернізації сільського господарства, преференції дворянському, поміщицькому землеволодінню за рахунок селянства історики розглядають як одну з головних причин вибуху революцій і 1905, і 1917 рр. Селянин, утому числі з солдатською амуніцією в окопах Першої світової війни, став примітною дієвою постаттю революції. Аграрний характер революції 1917 р. загалом визнаний, з особливою силою він виявився в Україні, в складі населення якої селянство мало абсолютну більшість.

Передусім це мала зробити Українська Центральна Рада (УЦР), яка постала на початку березня 1917 р. у вузькому колі київської української інтелігенції. Для умасовлення українського руху їй потрібно було широке народне опертя. Дістати його можна було насамперед у селянському середовищі - носії української національної культури, мови, на яких базувалася модерна українська національно-політична ідентичність. Першим кроком у цьому напрямі став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р.

Практично всі українські партії (ті, що входили до УЦР, і ті, що їй опонували) поділяли думку про необхідність реорганізації земельної справи. Питання полягало лише в тому, як це зробити: поміркованими заходами з урахуванням інтересів великих землевласників чи радикальними, революційними, - шляхом конфіскації великої земельної власності, до яких схилялася більшість безземельного та малоземельного селянства.

Хвиля аграрного екстремізму ще більше зросла після ухвалення II Всеросійським з'їздом рад декрету про землю.


2.3 Аграрна політика Центральної Ради після проголошення ІІІ Універсалу


Центральна Рада ніколи не ставила завдання приходу до влади у площину повного знищення старого світу. Вона сповідувала конструктивні, а не руйнівні цінності, завжди виступала з філософією позитивістського сприйняття світу та його поліпшення, в якості якого розглядала ідеї децентралізації влади в Росії, перетворення її на федеративну демократичну державу з забезпеченням Україні національно-територіальної автономії. Діячі УЦР віддавали данину соціалістичним ідеям, але не таким радикальним, як більшовицькі. ЦР впродовж 1917 р. дистанціювалась від більшовицької партії, хоч і надала в своєму складі кілька місць для київських більшовиків. Вона засудила більшовицький збройний виступ у жовтні 1917 р., а проголошенням УНР намагалася виставити бар'єр для поширення більшовизму в Україні. Проте УЦР не могла не враховувати крайню радикалізацію селянських настроїв Перед нею стояло дуже складне завдання - знайти відповідні цим настроям соціально-економічні гасла, але спрямувати їх не на повний розгром виробничих відносин на селі, а на їхню трансформацію.

В узагальненому вигляді проект аграрної перебудови УНР було визначено III Універсалом, який скасував приватну власність на поміщицькі та інші землі нетрудових господарств (удільні, монастирські, кабінетні та церковні). Визнавалось, що ці землі повинні перейти у власність трудового народу без викупу. Остаточне вирішення земельного питання залишилось прерогативою Українських Установчих Зборів, до проведення яких землею мали порядкувати земельні комітети на підставі закону, який доручалося виробити генеральному секретарству земельних справ [32, 68].

ІІІ Універсал ліквідував революційним шляхом поміщицьке землеволодіння, але не дав точного визначення трудового-нетрудового господарства. Він ліквідував приватну власність на велике землеволодіння, але обійшов мовчанкою приватну власність на селянські землі, в ньому не тільки не інтерпретувався, а навіть не згадувався принцип соціалізації землі. Це породжувало численні питання та різне тлумачення земельних положень ІІІ Універсалу. Негативно поставилась до III Універсалу УХДП, що боронила право приватної власності на землю. Особливу тривогу продемонстрували польські політичні та громадські організації, які оголосили публічний протест проти Універсалу на тій підставі, що він, «касуючи право власності земельної, яка є одвічним здобутком праці поляків, відбираючи нашим костелам наділи землі, які є для них єдиним матеріальним забезпеченням [...] насилує основні права, на котрих спочиває життя і розвиток всіх культурних громадянств світу...» [12].

Не поділяли радикальності земельних положень Універсалу генеральний секретар земельних справ М. Савченко-Більський та його заступник К. Мацієвич: обидва подали у відставку зі своїх посад. К. Мацієвич, який належав до ліберально-демократичної УПСФ, виступив на сторінках «Нової ради» з жорсткою критикою земельних ідей III Універсалу, що, на його думку, ніколи не були властивими українцям і лише привели до розгулу аграрного терору [42, 92].

Цікаво, що критикували Універсал не лише з правого, але й з лівого боку. Більшовицька київська «Пролетарская мысль» 10 листопада назвала Універсал звичайною буржуазною, демократичною мелодекламацією, яку можна тлумачити у різний спосіб: «Робітників і селян можна запевняти, що Універсал є звернутий проти поміщиків та капіталістів, а останніх можна улегшувати необхідністю заспокоїти робітників та селян деякими поступками» [23, 44].

Отже, земельні положення виявилися чи не найдражливішими у ІІІ Універсалі, принаймні вони вимагали додаткових пояснень і тлумачень. З цим Генеральний секретаріат не забарився. Вже наступного за схваленням ІІІ Універсалу дня (8 листопада) на засіданні Генерального секретаріату при розгляді відставки М. Савченка-Більського було ухвалено: відставку не приймати до того часу, доки не буде вироблено пояснень до Універсалу. У пресі оголошувалося, що вони спішно готуються Генеральним секретаріатом.

листопада опубліковано одразу два документи, які коментували ситуацію із землею. Один з них виходив від Генерального секретаріату, мав позначку «офіційно» і був підписаний В. Винниченком, Б. Мартосом та О. Лотоцьким. Цей документ обговорювався попередньо на засіданні Генерального секретаріату. В ньому говорилось, що Універсал лише проголосив «загальні принципи, що повинні лягти в основу відповідних законів». Такими підвалинами визнавались скасування права власності на певну категорію земель та перехід вивласненої землі до трудового народу без викупу.

Скасування права власності Генеральний секретаріат інтерпретував насамперед як заборону «землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами» . Важливою виглядала й теза про те, що це скасування власності як всієї системи земельних відносин в Україні мають остаточно підтвердити і встановити Українські Установчі збори.

До того цими землями мають порядкувати земельні комітети на основі окремого закону. Генеральний секретаріат наголосив, що «Універсал не дозволяє ніяких самовільних захоплень земель і всякого добра, порубок лісів тощо». Генеральний секретаріат брав на себе зобов'язання подбати про службовців і робітників вивласнених сільськогосподарських підприємств, брав відповідальність за борги цих підприємств, а також відкрив «питання про форму і розмір громадської допомоги тим, хто понесе тяжкі втрати через земельну реформу» [23, 45]. Ці проблеми передбачалося обговорити на Установчих зборах.

У поясненнях Генерального секретаріату відзначалося, що скасування права власності стосується тільки нетрудових господарств, а всі трудові землі, чи козацькі, чи селянські, залишаються у власності їх господарів. Не втрачали права власності на свої землі міста, містечка, а також господарі дач, садиб, садів, городів, дослідних полів та станцій, шахт, заводів та фабрик. Щодо лісів пропонувалося розробити окреме законодавство та передати це питання на розгляд Установчих зборів.

Отже, Генеральний секретаріат наголосив, що Універсал «не тільки не дає права самовольно розпоряджатися землями або сільськогосподарським реманентом, кіньми, скотом і т. ін., а признаючи його добром всенародним, передає все під догляд і в розпорядження повітових та губернських земельних комітетів при допомозі комітетів волосних» [31, 319]. Відозва генерального секретарства земельних справ загалом була суголосною поясненням Генерального секретаріату, проте містила цікаві уточнення нюанси, на які варто звернути увагу. Передусім у ній тлумачилося поняття нетрудового господарства: це таке господарство, в якому «хазяїн сам своїми руками і руками своєї сім'ї, хоч би й з допомогою машин, не працює (не в силах обробити, а мусить тримати постійних робітників)». Уточнювалось що землевласників, які мають менше 50 десятин землі, Універсал не зачіпає «Така трудова власність по Універсалу не скасована, а остається собі, як і досі була» [28, 241]. Справу максимального розміру трудового господарства передбачалося розглянути на Установчих зборах.

Після відставки М. Савченка-Більського тимчасово обов'язки генерального секретаря земельних справ виконував Б. Мартос, саме під його керівництвом оперативно був розроблений проект земельного закону. Текст проекту не зберігся, але відомо, що у його підготовці активну участь брали українські есери П. Христюк, О. Мицюк, О. Шумський та Т. Осадчий, У результаті при обговоренні його на 8-й сесії Центральної Ради 14-15 грудня 1917 р. виявилось, що проект не влаштовує ні українських соціал-демократів, ні українських есерів з ідейно-теоретичних міркувань, а простих селян, членів УЦР, він влаштовував головним чином високою нормою визначення розмірів трудового господарства - 40 десятин. Треба думати, що на обговорення земельного законопроекту прямий вплив мало загострення стосунків між УНР та РСФРР. Обидві країни вже практично перебували у стані війни, а в стінах УЦР група лівих есерів таємно готувала захоплення влади. Вплив ліворадикальних ідей висвітлився у так званій формулі переходу, яка була запропонована в ході обговорення земельної проблеми від фракцій українських та російських есерів. Ця формула визнавала земельний законопроект таким, що не відповідав інтересам трудового селянства, і вимагала створити комісію, якій слід доручити вироблення нового закону, що був би побудований на принципі повного скасування власності на землю та її соціалізації. Есери вимагали замістити посаду генерального секретаря земельних справ членом УПСР.

Українські есдеки на подібну заяву відповіли не менш рішучим демаршем. М. Порш оголосив, що земельний закон, згідно з III Універсалом, має бути схвалений Українськими Установчими зборами, а заслуханий законопроект повинен бути взятий за основу та доопрацьований парламентською комісією для повторного внесення в УЦР. Якщо пропонована есдеками пропозиція не буде ухвалена і сесія стане на бік українських есерів, то соціал-демократи погрожували відкликати своїх представників з Генерального секретаріату. Есдеків підтримали фракції Бунд, соціалістів-федералістів, меншовиків та самостійників. Напругу, що сягнула крайньої межі, вдалося дещо зняти голові УЦР М. Грушевському, який запропонував до голосування резолюцій ухвалити декілька змін у законі про вибори після чого було оголошено перерву до вечірнього засідання, а розгляд земельного питання відклали аж на 17 грудня.

Упродовж двох днів ідейно-політичні пристрасті дещо вгамувались. Есери напередодні висловилися за позитивну оцінку діяльності Генерального секретаріату, а есдеки, хоч і заявили, що будуть проти есерівської оцінки земельного законопроекту, вже не говорили про відкликання своїх однопартійців зі складу Генерального секретаріату. Внаслідок голосування формула переходу українських есерів отримала: «за» - 131 голос, «проти» - 101, «утримався» - 13. Відповідно формула соціал-демократів: 103-139-10.

Таким чином, законопроект був відхилений. ЦР ухвалила створити нову комісію з представників усіх фракцій на пропорційній основі для розробки нового законопроекту, який мав базуватися на ідеї повної ліквідації приватної власності на землю та її соціалізації.

До земельної комісії було обрано 23 члени. 23 грудня «Народня воля» повідомила, що комісія працює щоденно, обговорюючи основні базові принципи законопроекту:

)скасування приватної власності;

)право кожного громадянина на землю;

)органи порядкування землею;

)форми користування;

)обов'язки держави щодо забезпечення права на землю.

Могутнім прискорювачем підготовки земельного закону стала українсько-більшовицька війна, нав'язана Україні більшовиками. 1 січня УЦР проголосила IV Універсалом Українську Народну Республіку (УНР) - «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» '". В Універсалі говорилось, що обрана УЦР комісія «вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі...» [4, 42].

Таким чином можна зробити наступні висновки, земельні положення виявилися чи не найдражливішими у ІІІ Універсалі, принаймні вони вимагали додаткових пояснень і тлумачень. 8 листопада на засіданні Генерального секретаріату при розгляді відставки М. Савченка-Більського було ухвалено: відставку не приймати до того часу, доки не буде вироблено пояснень до Універсалу. У пресі оголошувалося, що вони спішно готуються Генеральним секретаріатом. Генеральний секретаріат наголосив, що Універсал «не тільки не дає права самовольно розпоряджатися землями або сільськогосподарським реманентом, кіньми, скотом і т. ін., а признаючи його добром всенародним, передає все під догляд і в розпорядження повітових та губернських земельних комітетів при допомозі комітетів волосних».

Після відставки М. Савченка-Більського тимчасово обов'язки генерального секретаря земельних справ виконував Б. Мартос, саме під його керівництвом оперативно був розроблений проект земельного закону. Але при розгляді законопроект був відхилений. ЦР ухвалила створити нову комісію з представників усіх фракцій на пропорційній основі для розробки нового законопроекту, який мав базуватися на ідеї повної ліквідації приватної власності на землю та її соціалізації.

Розділ ІІІ. Реалізація аграрного питання


3.1 Прийняття Земельного закону Центральної Ради

аграрний уряд рада земельний

Реалізація аграрної реформи відбувалася під час розпалювання війни УНР з більшовиками. Коли насланим агітаторам і більшовикам з місцевих елементів зрусифікованих міст не вдалися підривні акції з середини, а й заслабі були сили місцевих більшовицьких організацій, щоб відвертим повстанням захопити владу, 17 грудня 1917 року Совнарком (більшовицький уряд у Петербурзі), за підписами Леніна й Троцького, переслав Україні ультиматум, який на другий день Генеральний Секретаріат УНР відкинув. Бо й не вдався навіть скликаний більшовиками З'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві (16-19 грудня 1917), що на його підтримку вони покладали велику надію, але не змогли його цілковито опанувати, і з'їзд перед своїм закриттям висловив повне довір'я Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові та видав відозву до народу, в якій заперечив і засудив більшовицькі безпідставні домагання й обвинувачення, подані в ультиматумі.[23, 43] Але сформована поза межами України більшовицька армія напали з північного сходу на кордони України й стала ширити терор і руїну. У самій Центральній Раді українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти й українські соціалісти-самостійники, частина правих українських соціалістів-революціонерів і деякі представники національних меншин стояли рішуче за те, щоб нападові більшовиків дати відсіч війною. Тільки «ліве крило» партії українських соціалістів-революціонерів схилялося до компромісу. 9 січня (22 н. ст.) 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал - акт суверенності й незалежності Української Народної Республіки. В універсалі між іншим заповідалося, що «в земельній справі комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі....» [31, 321]

Новий земельний законопроект, як те і обіцяв IV Універсал, був винесений на розгляд 9-ї сесії ЦР, яка працювала з 15 по 25 січня 1918 р. з перервами у Києві. Це був надзвичайно складний для УНР час, бо ЦР не змогла встановити дієвого контролю за ситуацією на місцях, а на окраїнах УНР поступово стверджувалась радянська влада. У Харкові було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки, точилась збройна боротьба за владу в Одесі, 16 січня під Крутами відбувся нерівний бій між переважаючими більшовицькими частинами і студентським українським куренем. Того ж дня у самому Києві спалахнув виступ частини міського гарнізону та робітників «Арсеналу» проти ЦР. Об'єднане засідання Ради робітничих депутатів, фабрично-заводських комітетів і профспілок Києва ухвалило розпочати загальний міський політичний страйк. Командувач Київською військовою округою М. Шинкар оголосив столицю на осадному становищі, а комендантом Києва призначив М. Ковенка, який близько 21 години із загоном «вільних козаків» з'явився у ЦР і заарештував групу лівих есерів: С. Бачинського, П. Любченка, Г. Михайличенка, П. Сіверо-Одоєвського, М. Полоза, О. Шумського та Ткаля, яких запідозрили у контактах з більшовицьким Петроградом. Частина з арештованих займалась розробкою саме земельного закону. 18 січня більшовицьке повстання поширилося по Києву, повстанці були на віддалі кілометра від будинку Педагогічного музею, де розташувалась ЦР. Розгляду земельного закону на сесії ЦР передувало звернення секретарства земельних справ до громадян УНР, насамперед селян, з інформацією про земельний законопроект та позицію секретарства. Вона полягала в пильнуванні інтересів широких народних мас. Відозва також застерігала селян від погромних дій, пропонувала їм «доказати, що вони свідомо ставляться до сучасних змін у земельній справі» [28, 267]. Відозва пропагувала колективні форми ведення господарства, закликала зберігати культурні та високопродуктивні великі сільськогосподарські маєтки. Пленарне засідання сесії ЦР 18 січня 1918 р., на якому мав обговорюватися аграрний законопроект, розпочало свою роботу лише о 14 : 30. Відповідно до тривожної і непрогнозованої ситуації, всі присутні у залі були у верхньому одязі і щохвилини були готові залишити будинок. У президії сиділи М. Грушевський, два секретарі та В. Голубович, який мав очолити новий український уряд, бо уряд В. Винниченка подав у відставку.

У такій напруженій ситуації, як твердить «Народня воля», відкривши засідання, М. Грушевський порадив зборам «без обговорення затвердити внесений напередодні проект земельного закону в цілому з тим, щоб потрібні дрібні поправки до цього закону потім зробити в Малій раді» [4, 43]. 17 січня в кінці пленарного засідання П. Христюк виступив від комісії, яка складала проект земельного закону. Свій виступ він почав із інформації, що «пояснювальна записка до законопроекту та майже всі матеріали щодо роботи комісії, яка законопроект розробляла, залишилась в заарештованих членів Центральної Ради й через те не можуть бути положенні зборам». Доповідач лише Коротко пояснив головні принципи та ідеї нового закону и зачитав його присутнім. Скориставшись чи прислухавшись до поради, сесія одноголосно проголосувала закон. Як пізніше запевняв П. Христюк, він, О. Шумський та російські есери Пухтинський та Дешевой були фактичними авторами закону. За основу закону вони взяли проект закону, який розробила фракція російських есерів у Другій Державній думі. П. Христюк не приховував, що закон писався нашвидкуруч і основною його метою була ідея виключити всяку можливість експлуатації людини людиною за допомогою землі та землеробства. Отже, закон скасував право власності на всі землі й оголосив їх разом з водами та надрами «добром народу Української Народної Республіки» . На користування ним мали право всі громадяни УНР, верховне порядкування до Українських Установчих зборів покладалось на УЦР, а на місцях - на органи самоврядування. Розписувались основні засади користування землею, окремою статтею визначалась норма наділення трудового господарства землею, її кількість не повинна була перевищувати площу, яка «може бути оброблена власною працею сім'ї або товариства» . Напевно, найбільшу актуальність і політичне навантаження мав останній, третій розділ, який визначав порядок вивласнення земель та їх перехід до нових користувачів. Вивласнення здійснювалося без викупу, за попередніми власниками й орендарями за їхнім бажанням та з постанови волосного земельного комітету залишались у користування сади, виноградники, хмільники в межах трудової норми. У розпорядженні колишніх власників залишались також землі під оселями, господарськими будівлями, торговельними та промисловими закладами. За такою ж схемою розподілявся живий та мертвий реманент.

січня (31 н. ст.) був прийнятий Земельний закон, складений комісією, до якої обрано були багато членів, але в дійсності законопроект виробили: О. Шумський (український лівий соціаліст-революціонер, пізніше комуніст), П. Христюк (український соціаліст-революціонер) та російські соціаліст-революціонер Пухтинський і Дешевой, як це підтверджує сам співавтор П. Христюк та каже, що в основу його «положено постанови селянських з'їздів в земельній справі, а за схему взято проект земельного закону, вироблений колись фракцією соціалістів-революціонерів у 2 Російській Державній думі».

Головні статі земельного закону Центральної Ради були такі:

І. Право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах Української Народної Республіки скасується, - всі землі стають добром УНР, і користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці статі, віри й національності. Верховне порядкування усіма землями належить, до скликання Установчих зборів. Центральній Раді, а в межах закону - міськими землями органам міського самоврядування, іншими - сільським громадам, волостям, повітовим і губернським земельним комітетам у межах їх компетенцій.(§§ 6-19) Органам державної влади, органам міського самоврядування і їх союзам та земельним комітетам закон давав право призначати потрібні площі земель для громадського користування з метою: а) охорони природних багатств від виснаження й раціонального їх користування; б) визискування багатств землі й повернення прибутків з них на загально громадські потреби; в) заведення дослідних і зразкових полів, розсадників, селекційних станцій, а також для санітарних, благодійних, освітніх та інших загальнокорисних установ; г) під будову залізниць та інших потреб громадського користування.

У приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам землю мали приділювати земські комітети та встановлювати правила господарчого вживання відведених земель у межах закону.

Нормою наділу для приватнотрудових господарств повинна була бути така кількість землі, на якій родина або товариство, провадячи господарство звичайним для своєї місцевості способом, могли б задовольняти свої споживчі потреби і підтримати своє господарство, але норма ця не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею родини або товариства. Додаткова примітка пояснювала, що у виняткових випадках наймана праця могла вживатися згідно з правилами, що їх встановлять земельні комітети. За користування землею не повинно було бути ніякої плати. Оподаткуванню підлягали лише землі, надані поверх встановленої норми або надзвичайні доходи з землі, які залежать від природних вигідніших комунікаційних і соціально-економічних умов і незалежних від праці господарств.

Терміни користування землею мали громадам і товариствам встановити земельні комітети на підставі правил у межах закону (§ 13). Право користування могло переходити в спадщину за дозволом громад і земельних комітетів, бо тільки з їх дозволу відбувалася передача права користування (§ 14); наділи приватнотрудового користування, на яких зовсім припинялося господарство або заводилося нетрудове, поверталися в розпорядження громад і земельних комітетів (§ 15).. (§§ 20-33) 3 вивласнених земель без викупу за попередніми власниками й орендарями, на їх бажання й з постанови волосних земельних комітетів, залишалися в користуванні наділи землі з садами, виноградниками, хмільниками і т. п. в такій кількості, яку вони власноручною працею і працею своєї родини могли б обробити. Землі під садибами, оселями й деякими господарськими підприємствами залишав закон у користуванні колишніх власників у кількості, встановленій земельними комітетами. Разом з нетрудовими землями в розпорядження земельних комітетів переходив живий і мертвий сільськогосподарський реманент та будівлі колишніх власників, за винятком тієї кількості, яка потрібна для їх життя і ведення приватнотрудових господарств чи торгових або промислових підприємств.

З землі, призначеної для розподілу між приватнотрудовими господарствами в першу чергу мали задовольнятися потреби місцевої малоземельної й безземельної хліборобської людності, у другу - потреби місцевої не хліборобської і немісцевої людності. Зрівнювання в користуванні землею мали здійснюватися шляхом:

.оподаткування лишків землі поверх встановленої норми, відповідно до чистого доходу з них;

.оподаткування «диференційної решти» - доходу господарства, незалежного від праці господарів;

.розселення й переселення або зміною між наділами та їх розмірів (§ 29).

Землі, потрібні для засіву буряків та інших рослин, за якими визнавалося особливе значення, повинні були приділюватися в приватнотрудове користування з умовою незменшення посівної площі цих культур. Висококультурні господарства мали передаватися цілими в користування товариствам, науковим установам або сільським громадам з умовою, що вони будуть вести господарство на підставі планів, затверджених земельними комітетами.

Отже, закон вивласнював без викупу не лише нетрудові землі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні подекуди в статтях закону (пор. хоча б §§ 13-15 чи 29, де говориться про передачу права користування, відповідальність громад і земельних комітетів за догляд над умовно-терміновим користуванням і господарюванням у приватнотрудових господарствах та про зрівняння в певних випадках.) Такий погляд підтверджує в своїй пізнішій інтерпретації земельного закону Ц. Ради й М. Шаповал. Він бачить у його постановах риси, що «нагадують непередільну общину (громаду), в якій робиться загальний переділ по споживчій нормі з хитанням її вгору аж до трудової норми, а далі господарства фіксуються в користуванні за приватнотрудовими господарями і можуть переходити як спадщина». У цьому, на гадку цього інтерпретатора закону Центральної Ради, було «непризнання головного принципу російської соціалізації - періодичної передільності і підкреслення нерівності наділів при загальному переділі (від споживчої до трудової норми)» ... Закон у цілому, каже той самий автор, треба вважати реформою земельної власності, яка переносилася «на весь народ в абстракції», а практично розподілювалася по приватнотрудових господарствах у формі спадкового права на користування землею; чи інакше - «титул земельної власності перенесено на державу, а її зміст - у приватно-індивідуальне спадкове право. Істотно, це є націоналізація землі з широким правом місцевого земле-порядкування (для сільської громади і земельних установ)». Закон створював лише «необхідну передумову дійсної соціалізації сільськогосподарської продукції скасуванням приватної власності» [23, 47].

Але ця оборонна інтерпретація хоч і змодифікованих елементів соціалізації, занесених з чужого поля, з «полону абстрактного політичного мислення» частини української інтелігенції, всупереч українській дійсності, не могла злагодити оспорювань прийнятого з поспіхом земельного закону Центральної Ради й пізніших проти нього закидів.

Таким, чином можна зробити наступні висновки. 9 січня 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал - акт суверенності й незалежності Української Народної Республіки. Новий земельний законопроект, як те і обіцяв IV Універсал, був винесений на розгляд 9-ї сесії ЦР, яка працювала з 15 по 25 січня 1918 р. з перервами у Києві.

січня (31 н. ст.) був прийнятий Земельний закон, який вивласнював без викупу не лише нетрудові землі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні


3.2 Події і спроби провадження в життя аграрної політики


Важко говорити про громадсько-політичний резонанс закону про землю взимку 1918 р. Наступного дня після закриття 9-ї сесії ЦР змушена була терміново залишити Київ, до якого рвалися, поливаючи місто гарматним вогнем, більшовицькі загони. Якийсь час вона (фактично лише частина членів Малої ради) та уряд перебували в Житомирі, Коростені, Сарнах, потім знову у Житомирі, з якого тільки на початку березня повернулися до Києва. Увесь цей час земельне питання практично не піднімалося на засіданнях уряду і зводилося до епізодичних нагадувань про схвалення земельного закону. 29 січня 1918 р. уряд ухвалив надрукувати земельний закон у «Віснику УНР» та окремими відбитками, але чи ця постанова була виконана, незрозуміло. [40, 103].

Проводити в життя земельний закон Центральній Раді не довелося, бо війна з більшовиками охопила велику частину просторів України. Більшовики брали несвідомі маси, що їх попередній режим утримував на низькому культурному рівні, не законом, а гаслами: «Грабуй награбоване», «Земля селянам, фабрики робітникам» і т. д. Для них найважливіше було підірвати всякий лад, що його намагалася заводити противна, хоч би яка революційна у своїх соціальних прагненнях сторона, та не дати себе нікому випередити в соціально-політичній революції й боротьбі за владу та за завоювання мас. Для селянства найважливіше було придбати землю з вивласнених великих маєтків. Більшовицька окупація зимою 1917-18 року насамперед захопила смуги Лівобережної й Південної України, де поряд з великою земельною власністю й великою хутірською селянською (козачою), великий відсоток селянської землі був у громадському землеволодінні, розділеної в користування дрібним селянським господарствам. Головною метою більшовицької соціальної програми на селі було використати соціальний конфлікт не лише між великою і селянською власністю, але й між: самим селянством.

На початку революції в боротьбі за владу більшовики не мали власної докладніше оформленої програми земельної реформи. Вони стояли в аграрній справі на тих позиціях, які тільки побіжно вказували Маркс і Енґельс. Багато років вони вели боротьбу з своїми противниками, російськими соціалістами-революціонерами проти общини й її концепції соціалізації землі. Ще в квітні 1917 року на партійній конференції й у своїх статтях Ленін підкреслював вимогу націоналізації землі. Але з приходом до влади, зараз на другий день після перевороту, більшовики проголосили в декреті 8 листопада 1917 року запозичену від соціалістів-революціонерів аграрну програму про соціалізацію землі.[39, 143] Бо й так основний її принцип (звична на території корінно російських земель община з зрівнювальним способом користування) був ближчий для їх дальших цілей, ніж господарство хоч би тільки споживчої чи невеликої трудової норми з індивідуальною чи подвірною земельною власністю.Універсал Центральної Ради ухвалював організацію земельних комітетів, а Генеральний Секретаріат пізнішою окремою інструкцією доручав їм перебирати в своє завідування землі й господарства, які за постановами земельного закону підпадали під вивласнення. Але земельні комітети, вибрані з поспіхом серед тривожних настроїв і революційного безладдя, складалися часто з елементів випадкових і нездатних упоратися з трудними для них завданнями. Зимові воєнні операції й переходи більшовицьких частин, їх постої по великих маєтках руйнували звичайно залишене без опіки господарське й домашнє устаткування та сприяли й помагали широкій реалізації гасла: «Грабуй награбоване». Самовільні захоплення й знищення продовжувалися до весни, коли наближалася пора приступати до сільськогосподарських робіт. У руках селян опинилося чимало живого і мертвого реманенту з поміщицьких дворів. Але тут слід зауважити, що вже в час війни через брак робочої сили, мобілізованої до війська, великі власники не могли впоратися з загосподаренням своїх земель і значну частку (ще більшу, ніж: до війни) відступили селянам, чи то в формі оренди, чи винагороди за працю.

Під кінець лютого 1918 року Центральна Рада повернулася до столиці, що її були зайняти більшовики. Уряд (кабінет В. Голубовича) був тоді в більшості в руках українських соціалістів-революціонерів Міністром земельних справ став М. Ковалевський. У середині березня міністр внутрішніх справ П. Христюк розіслав земельним комітетам обіжник, який закликав, щоб розібране з економій майно (яке за закликом мало залишатися власникам) було їм повернене, щоб живий і мертвий реманент був переданий назад туди, звідки його забрано. Обіжник закликав земельні комітети допильнувати припинення всяких лиходійств і селянських розрухів.[28, 248]

Але наладнати зруйновану адміністрацію в країні було дуже важко через брак національно свідомих і вірних справам української державності фахових сил, та ще й при дальших протидіях численних ворожих сил, не прихильних державному відродженню України. З одного боку, зусилля Центральної Ради наводити лад підривали залишені численні більшовицькі агенти та їх спільники - російські соціалісти-революціонери, які добре розумілися на підступах в організації селянських розрухів і аграрного терору та провокаціях. Їм тихо й явно сприяли російські й русофільські залишки колоніального дореволюційного режиму, як ті, що були за ліберально-буржуазну революцію, так і реакційні елементи (опріч місцевих, також і ті, що стовпилися на Україні, тікаючи від терору більшовиків з голодних російських столиць і міст). Було не без участи й агентів Антанти, які вели далі війну й протидіяли загрозливим їй наслідкам Берестейського договору. З другого боку, з приходом австрійських і німецьких військ на Україну піднесла голову аграрна реакція, яка знаходила легкий доступ до штабів окупаційних залог, зокрема австрійських, серед яких великі власники, наприклад, на Правобережжі польські магнати, мали добрих знайомих і протекцію. В незавидній позиції проти тих протидій і встрявання чужих сил опинилася не лише Центральна Рада та її уряд, а й ті кола української інтелігенції, які не погоджувалися з земельною соціальною політикою Центральної Ради, та кола того українського селянства й більших землевласників, які були прихильні власному державному будівництву України, але противилися такому полагодженню земельних справ України, яке накреслив земельний закон Центральної Ради.

Берестейська мирна угода, прихід німецьких та австро-угорських військ в Україну не тільки допомогли ЦР повернутися у Київ і зберегти себе в якості репрезентанта УНР, а й істотно змінили соціально-політичну ситуацію в країні. Українські політики, запрошуючи іноземне військо в Україну, наївно розраховували, що воно йде виключно як допомога у боротьбі з більшовиками, що ці військові контингенти будуть складатися з галицьких січових стрільців та дивізій, сформованих з українців-військовополонених насамперед, а вже потім - німецьких військ, що вони не будуть мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику уряду УНР.

Однак насправді все склалося інакше. Присутність військ Німеччини та Австро-Угорщини на українській землі досить сильно вплинула на суспільні настрої. Виступаючи 9 березня у Малій раді, її член М. Чечель зазначив що прихід німців вніс тривогу у настрій людності: «Селяни почали опасатися чи не будуть скасовані всі ті здобутки, які нам принесла революція. З другого боку, поміщики і багатії почали підводити голову, і навіть багато з них почали плекати надію, що земелька тепер для селян пропаде...» [31, 327]

ЦР відреагувала на ці настрої відозвою від 11 березня, в якій намагалась їх спростувати: «Українська Центральна Рада як проголосила своїм Четвертим Універсалом незалежність і самостійність Української Народної Республіки, так при тій самостійності й незалежності стоїть і буде їх боронити від усякого замаху. Як віддала вона всю землю робочому народові земельним законом, так на тім вона і стоїть. Закони, видані на користь робочих, і далі будуть в силі» [23, 48]. У незмінності курсу ЦР був особливо твердо переконаний М. Грушевський. Виступаючи на урочистому засіданні Малої ради 20 березня 1918 р. з нагоди першої річниці створення УЦР, свій виступ він завершив наголосом на тому, що «у своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це - інтереси трудящих мас...» [4, 49]. Послідовність даної позиції мала бути продемонстрована аграрною політикою ЦР, яка наголошувала в своїх заявах про неухильне проведення січневого закону в життя.

У березні Рада народних міністрів принаймні двічі заслуховувала інформацію міністра земельних справ про ситуацію на селі і стан засіву полів. У середині квітня при міністерстві розгорнув роботу Всеукраїнський земельний комітет, який координував роботу місцевих земельних комітетів. До роботи на селі активно підключилась Селянська спілка, що поновила свої структури. 24 березня у Києві відбулося засідання ЦК спілки, яке визначило першочерговість її завдань. Насамперед передбачалося об'єднати селянство простими зрозумілими гаслами, визнано необхідним скликання селянських з'їздів, роботу інструкторів на місцях та випуск селянських газет.

Упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося провести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкувалася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постановах політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою такого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприяти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він симпатій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларувало своє невтручання в українські справи. Воно активно вивчало український уряд, намагалось схилити його до поміркованих дій. М. Ковалевський, який у березні-квітні 1918 р. очолював об'єднане міністерство земельних справ та харчування, пізніше згадував про дві розмови з приводу земельної реформи, які він мав з німецьким послом в Україні бароном А. Муммом фон Шварценштайном та його радником Мельхіором. Німці висловлювали тривогу з приводу дрібної парцеляції великих маєтків, що, на їх думку, повинно було сильно позначитися на продуктивності сільського господарства. Ще більше вони не могли зрозуміти, чому земля переходить до селян без викупу. На думку німчів, селяни мусили викупити землю, від чого українська держава отримала і фінансовий, і політичний зиск. Шляхом продажу землі держава могла б стабілізувати свою фінансову систему, а поряд з цим не створила б собі політичну опозицію з боку земельних власників. Із цих розмов М. Ковалевський виніс лише здивування «цинізмом німецьких фінансових дорадників» [29, 216]. Він вважав, що німці зовсім не розуміли української дійсності, того, що Україна пережила глибокий революційний процес. І незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, не поспішало з демонстрацією акцій у підтримку ЦР, з іменем якої пов'язувало прихід німців в Україну. Полковник В, Петрів, який на чолі українського військового підрозділу провів січень- лютий на Київщині та Волині, виніс враження, що село «було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади, і т.д. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу, замкнулося й жило своїм життям, відгородившись від решти світу створеною власноруч самообороною.

Лінія урядової політики, позначена насамперед лівим аграрним законодавством, дедалі більше наштовхувалась на опозицію в стінах Педагогічного музею. Помірковані члени Малої ради на чолі з М. Поршем розробили проект змін до земельного закону, який мав бути внесений на розгляд УЦР.

Загострення стосунків УЦР з німецьким командуванням, невдоволеність громадської думки, що весь час зростала, і особливо приїзд делегації з Лубен посіяли сумніви й серед частини есерівської партії. Є. Чикаленко, 12 квітня занотовуючи до щоденника враження від відвідин Києва селянською депутацією, між іншим записав і таку фразу; «Есери вже підбивають есдеків, щоб вони підняли у Центральній Раді мову про незайманість участків менше 40 десятин, бо їм незручно йти самим проти себе, а вони голосуватимуть за есдецький законопроект» [4, 49].

Підготовлений М. Поршем проект змін до земельного закону був винесений на обговорення спільного засідання Центральних Комітетів УПСР та Всеукраїнської Селянської спілки. Доповідь робив член ЦК УПСР М. Салтан, який вважав за можливе прийняття проекту М. Порша. Після доповіді розгорілася жвава дискусія, підсумки якої підбив М. Грушевський. За визначенням М. Ковалевського, він був рішуче проти будь-яких змін в аграрному законодавстві. Аргументував свою безкомпромісність голова УЦР двома причинами. Передусім він вважав, що Українська революція «була справою головним чином селянських мас, і гаслом цієї революції була націоналізація землі і поділ цієї землі між селянськими громадянами». По-друге, М. Грушевський вважав аморальним відступитися від ідей, які були закладені в ІІІ і IV Універсали ЦР, «відмовитись від того, що ми обіцяли народові» [5, 137].

Непоступливість М. Грушевського зняла питання розгляду поправок до земельного закону у Малій раді. Проте в уряді однозначності не було, він перебував під постійним тиском німецького командування. [31, 331]. В останні дні квітня 1918 р. було вочевидь, що уряд УНР та ЦР потрапили в політичну ізоляцію і втратили вплив в Україні. Німцям вдалося досить легко організувати державний переворот, який вони здійснили 29 квітня руками генерала П. Скоропадського, в спішному порядку проголошеного гетьманом України.

Отже, з українських партій, які сформувалися впродовж 1917 року, але не були зовсім представлені в Центральній Раді, або лише індивідуально й настільки, що не могли мати впливу на її політику, виступили на початку 1918 року в обороні принципу приватної земельної власності головне дві, згадані в попередньому розділі - Українська демократично-хліборобська партія й «Союз земельних власників».

Розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.


Висновки


В зв'язку з тим, що земельне питання займало чільне місце в Україні, Генеральний секретаріат УЦР своїм першочерговим завданням вважав розробку плану земельної реформи для її «внесення на Українські Установчі збори, які мали остаточно вирішити земельну справу». Першим генеральним секретарем земельних справ УЦР був обраний громадський і політичний діяч, вчений-економіст, (до 1917 р. - організатор кооперативних товариств) Б.М.Мартос, який був одним із авторів проекту земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р.

Чергову резолюцію про соціалізацію землі було прийнято на VIII сесії УЦР, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств.

Після жовтневої революції 1917 р. продовольчі справи погіршувались з кожним днем. Генеральний секретаріат УЦР оцінив становище як смертельно небезпечне і хліб проголосив власністю УНР з забороною торгувати ним приватним особам. Погіршувало ситуацію зволікання з проведенням земельної реформи. 16 січня 1918 р. в періодиці з'явилося звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств за підписом головного секретаря народних земельних справ Б.Зарудного, в якому напередодні прийняття Тимчасового земельного закону акцентувалась увага на його необхідності для вирішення кагальних проблем УНР.

Тимчасовий земельний закон УЦР затвердила. 18 січня 1918 р. Основні його положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Третього універсалу щодо власності на землю, води, ліси і надра, які до скликання Українських Установчих зборів взяла під свою опіку Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими - сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їхнім завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загально громадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торговельних і промислових підприємств та для т.зв. приватнотрудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі, надані понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів, інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів. Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами.

Проголошення Четвертим універсалом повної незалежності України М.Грушевський розглядав як тверду підставу «забезпечення нашої державності й нашого соціального будівництва, котрого йде від нас робочий народ». Пояснюючи історичну необхідність української самостійності, він одним з мотивів такого кроку Центральної Ради називав «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України». 9 лютого 1918 р. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету - назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її за собою. Після повернення разом з німецькими військами в Україну Центральна Рада не відмовилася від попереднього свого курсу на проведення соціалістичних перетворень, хоч цей напрям був уже дуже дискредитований більшовиками за короткий час свого правління. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада, за словами М.Грушевського, не врахувала, «яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей позбулося соціалістичних ідей».

Позиція М. Грушевського була дуже жорсткою і непоступливою особливо в питаннях аграрної реформи. Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власності на землю. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося біля 2000 селян, які ухвалили резолюцію такого змісту:

)засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні;

)вимагати повернення їм права на землю та збирати інвентар;

)передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам;

)забезпечити рівні права соціалістам і несоціалістам і вимагати ввести до Центральної Ради представників всіх хліборобів.

Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова УЦР навіть не прийняв їх і не збирався приймати, як і змінювати курс Уряду. «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять», - писав пізніше М. Грушевський.

Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів.


Список використаних джерел і літератури


Джерела:

.Бапєр М. Причини аграрної революції па Україні і шляхи до розв'язання аграрної справи. - К. - Відень, 1920. - 23 с.

.Винниченко В. Щоденник. 1911-1926. - В 2-х т. - Т. 1. - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980 - 380 с.

.Винниченко В. Відродження нації. В 3-х т. - Т. 3. - Київ; Відень, 1920. - 186 с.

.Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917-1920. - Мюнхен-Чикаго, 1968. - 69 с.

.Грушевський М. Спомини.// Київ. - 1989. - № 8. - С. 137.

.Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 1. - Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. - 394 с.

.Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Нью-Йорк, 1954. - 286 с.

.Лебедь Д. Роль крестьянства в украинской революции.// Звезда-Зоря. - Екатеринослав, 1921. - № 29.

.Качинский В. Социализация сельского хозяйства на Украине. - К., 1919. - 29 с;

.Клушній Г. В боротьбі за селянство. Земельне законодавство контрреволюційних урядів за час революції на Україні. - Харків, 1926.

.Мицюк О. Як боролося українське селянство за землю. - Львів, 1921.

.Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 - грудень 1918) - К.: Київ - Філадельфія, 1995. - 493 с.

.Україна у XX столітті. Збірник док. і матеріалів. - К., 2000. - 286 с.

.Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. - 286 с.

.Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х томах. Т.1: 4 березня-9 грудня 1917р. - К.: Наукова думка. - 1997. - 589с.

.Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х томах.Т.2: 10 грудня 1917 р. - 29 квітня 1918 р. - К.: Наукова думка. - 1997. - 423 с.

Монографії та статті:

17.Бойчик О.Д. Історія України. - К., 2002.

18.Верстюк В.Ф. Велика російська революція //Сучасність. - 1998. - №1. - С.84-90.

19.Верстюк В.Ф. Центральна Рада в модерній історії України (до 80-річчя проголошення IV Універсалу УЦР) // Сучасність. - 1998. - №1. - С.91-98;

20.Витанович І. Аграрна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917-20).// Український історик. - 1967. - №3-4. - С.5-60.

21.Ганжа О. Українське селянство у боротьбі проти тоталітарного режиму.// Історія України. - 2000. - №45.

22.Геращенко Т. Українська народна громада.// Укр. консерватизм і гетьман рух. - К. 2000. - 318 с.

.Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Либідь, 1996. - 296 с.

.Грушевський М.С. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. - К.: Либідь, 1992. - 42 с.

.Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 1: Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк: Б.в. - 1954. - 458 с.

26.Зайцев Ю. Історія України. - Льві, 1996.

27.Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - К., 1997. - 368 с.

.Звєряков М.І. Шокова модель трансформації економіки України та її наслідки.// Трансформація моделей економіки України. - К., 1999. - 286 с.

.Злупко С.М. Економічна історія України. - К.: Знання, 2006. - 368 с.

.Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альма-Матер, 1997. - 628 с.

31.Історія України./ Під ред. Смолія В.А. - К., 1997.

32.Історія українського селянства: Нариси в 2-х т. Т.1/ Відповід. ред. В.А. Смолій. - К.: Наукова думка, 2006.- 632 с.

33.Історія Української РСР. - К., 1979.

34.Історія Української РСР. - У 8-ми т. -10 кн. - Т. 5. - К., 1977. - С. 147.

35.Король В. Історія України. - К., 1995.

36.Ксензенко Н.И. Революционные аграрные преобразованния на Украине. - Харьков: Вищ. школа, 1980. - 144 с.

37.Кульчицький С.В. Українська Держава часів гетьманщини.// Український історичний журнал. - 1992. - № 7-8. - С.60-79.

38.Кульчицький С.В., Шаповал Ю.І. Новітня історія України. Підручник для 10 кл. - К., 2003. - 424 с.

39.Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929). - К.: Знання, 1995. - 224 с.

40.Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-30 років/ Центр досліджень усної історії та культури. - К.: Родовід, 1999. - 559с.

.Осипов В.И. Украйна XXI. - Одеса, 2001. - 284 с.

.Політична історія України. ХХ століття: У шести томах. Т.2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1922)./ Кер.тому В.Ф. Солдатенко; Авт.тому В.Ф. Верстюк, В.Ф. Солдатенко. - К.: Генеза, 2003. - 488 с.

.Полонська-Василенко Н. Історія України,1900-1923 рр.- К.: МП "Памятки України", 1991. - 136 с.

44.Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т.2. - К., 1995.

45.Полонська-Василенко Н.Д. Історія України:У 2-х т. Т. 2.Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - -К.:Либідь, 1995. - 606с.

.Ситник В.П. Трасформація АПК України в ринкових умовах. - К., 2002. - 248 с.

.Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К.: Либідь, 1997. - 264 с.

48.Субтельний О. Украина: история. - К., 1994.

49.Сусоров С.В. Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розвязання (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Херсон, 1997. - 186 с.

50.Турченко Ф.Г. и др. Новейшая история Украины. Ч. 1. (1917-1945 гг.). - К.: Генеза, 1995.

51.Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Підручник. - К., 2003. - 488 с.

52.Турченко Ф.Г., Панченко П.П. Історія України: ХХ століття. - К., 1996.

53.Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - К.:Україна, 1995. - 206 с.

.Украина в 1917-1921 гг. : Некоторые пробл. истории./ Отв. ред. Ю. Ю. Кондуфор. - К.: Наук. думка, 1991. - 278 с.

.Українська революція і державність (1917-1920рр.)/ Уклад. А. Л. Панова, В. Ф. Солдатенко,Л В.Бєляєва та ін. - К.: Б. в., 2001. - 808 с.

.Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине. 1917-1920 гг. - К.: Рад. школа, 1990. - 128 с.

.Хміль І. В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 - квітень 1918 рр. - К., 2000. - 90 с.

.Хміль І.В. На шляху відродження української державності. - К.: Інститут історії України АН України, 1994. - 62 с.

.Хміль І.С Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. - К., 1977. - 108 с.

.Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу: Навчальний посібник. - Суми, 2001. - 386 с.

.Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (березень-листопад І9І7р.). - К: Б.в., 1990. - 28с.


Теги: Зміст й напрямки розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики в 1917-1918 роках  Диссертация  История
Просмотров: 8131
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Зміст й напрямки розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики в 1917-1918 роках
Назад