Партизани Дніпровських плавень (1941-1944 рр.)

ВСТУП


Актуальність теми дослідження обумовлена потребою вивчення історії на засадах нових методологічних підходів. Сучасний період національно-державного відродження України супроводжується зростанням зацікавленості широких громадських кіл до історичного минулого свого народу. Серед багатьох проблем вітчизняної історії з погляду сьогодення, певного уточнення та доповнення заслуговують деякі аспекти, повязані з Другою світовою війною.

Тому, серед найважливіших проблем вітчизняної історіографії не втрачають своєї актуальності питання стосовно антифашистської боротьби в різних регіонах України. Необхідність наукового аналізу цієї проблеми зумовлена тим, що сьогодні, коли Україна стала суверенною державою, потрібен новий обєктивний підхід до проблеми боротьби українського народу за свою незалежність на різних історичних етапах, що допоможе більш повніше розкрити його духовні можливості та дозволить, завдяки новим фактам, деталізувати події того часу та дійти більш аргументованих висновків, посприяє патріотичному вихованню, формуванню національної гідності та історичної свідомості сучасної молоді.

Останнім часом воєнне минуле нашого народу розглядається та оцінюється вже зовсім не так однобічно, як за радянських часів, а тому - більш уважніше і прискіпливіше. Врахування позитивного та негативного досвіду становлення партизанського та підпільного руху, визначення ролі людського чинника в екстремальних умовах війни мають допомогти зрозуміти та осмислити проблеми сьогодення.

Тож, науково обґрунтований аналіз сутності розгортання руху Опору в Нікопольському районі Дніпропетровської області є актуальним, оскільки підіймає широке коло питань теоретичного і практичного характеру. Обрана для наукової розробки тема має, крім того, ще й значний виховний потенціал. Реалізація завдань військово-патріотичного виховання вимагає широкого, але вдумливого використання фактів і прикладів воєнної історії України.

Обєктом дослідження виступає партизанський та підпільний рух на території Нікопольського району під час окупації регіону, як складова частина загальноукраїнської антифашистської боротьби в роки Другої світової війни.

Предметом дослідження обрано різноманітні види, форми, методи і засоби, а також функції та масштаби народної боротьби проти загарбників з боку партизанських загонів, підпілля, патріотичних груп та окремих громадян.

Хронологічні межі охоплюють період від початку окупації гітлерівськими військами Нікопольського району, до повної ліквідації обєднаного загону.

Географічні рамки праці передбачають охоплення території тогочасних плавнів Нікопольського району.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити питання щодо підготовки, організації, розгортання, масштабів та наслідків діяльності антифашистських обєднань та окремих громадян у Нікопольському районі Дніпропетровської області.

Задля реалізації поставленої мети визначено наступні завдання:

здійснити огляд літератури з проблеми та зясувати ступінь і масштаби опрацювання теми у попередніх дослідженнях, охарактеризувати історичні джерела;

дослідити передумови виникнення підпільних груп на території, визначити суть їх діяльності, поставлені задачі та їх реалізацію;

причини консолідації підпілля, обєднання груп в цілісний загін;

визначити роль загону в загальноукраїнському русі Опору;

прослідкувати ланцюг бойових операцій, що проводив загін;

визначити, які сили та дії, прикладало німецьке командування, для знищення підпілля;

визначити перші німецькі кроки та операції по знаходженню та придушенню партизанських сил;

дослідити причини вибиття партизан зі свого укріплення - плавень;

представити подальші дії груп, які утворилися по розпаду загону.

Методи дослідження. Для досягнення окресленої мети та вирішення дисертаційних завдань використовувалися як загальнонаукові, так і спеціально-історичні методи дослідження. Значну роль відіграли порівняльно-історичний, описовий, типологічний, системний, хронологічний та інші методи. Поєднання вказаних методів дозволило комплексно та системно дослідити головні напрямки розгортання партизанського та підпільного руху у зазначений період.

Наукова новизна обумовлена тим, що вперше комплексно, цілісно і всебічно узагальнено зародження, формування та знищення руху Опору на окупованій території у період Другої світової війни. Основну увагу при цьому зосереджено на малодосліджених чи зовсім ще невивчених явищах та подіях а також на можливості та перспективах їх розробки.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її положення й висновки, значно конкретизують загальну концепцію історії нашої держави періоду Другої світової війни, в суто наукових, неідеологізованих категоріях з позицій історичної правди і обєктивності показують основні чинники розвитку руху Опору в Україні.

Практичне значення роботи полягає в тому, що систематизовані в ній матеріали сприяють підготовці нових праць з історії України, розробці спецкурсів у вищих навчальних закладах, надають можливість ширше висвітлити порушену проблему на регіональному рівні. В науковий обіг уведено значну кількість недосліджених і неопублікованих раніше джерел.

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ


Величезний історіографічний доробок з історії руху Опору в Україні можна поділити за походженням на радянську, зарубіжну (в основному західну) та сучасну українську (яка почала виходити з 1992 р.) літературу. Історіографію проблеми за хронологією умовно можна розділити на чотири періоди. Перший період - від початку війни до середини 50-х років, другий - з другої половини 50-х років до початку 70-х років, третій - від початку 70-х років до 1991 року, четвертий - з 1991 року і до цього часу.

Історіографія проблеми першого періоду характеризується наявністю невеликої кількості праць. У цей час відбувається процес накопичення документів, повязаних з діяльністю підпільних та партизанських груп, здійснюється обробка та узагальнення фактичного матеріалу.

Другий період у розвитку історіографії відзначається посиленням зацікавленості до вказаної проблеми та зростанням кількості наукових розробок, насичених багатим фактичним матеріалом, але з дещо однобічним висвітленням сутності проблеми.

Упродовж третього періоду історіографія антифашистської боротьби у Дніпропетровську поповнилася доробками, що значно розширили тематику проблеми. У дослідженнях стала все частіше акцентуватися увага як на загальних аспектах всенародної боротьби, так і на окремих напрямах діяльності партизанів та підпільників.

Для четвертого періоду характерне поглиблення у вивченні тих чи інших питань зазначеної проблеми, формування нових, неупереджених поглядів на історичні події, взагалі, та на історію партизанського та підпільного руху - зокрема. Зявляються комплексні дослідження, що ґрунтуються на цікавих архівних та документальних джерелах.

З середини 50-х років у розвитку радянської історіографії, повязаної з антифашистською боротьбою, стали позначатися певні зміни. Історики отримали ширший доступ до документальних джерел, що стимулювало перехід до більш високого рівня у дослідженні проблеми. Серед ґрунтовних робіт другої половини 50-х років особливе місце належить колективній монографії, І.І. Слинька та праці І.Я. Омельяненка. У 1967 році вийшла монографія К. Дубини, в якій узагальнюються найбільш важливі аспекти історії України періоду війни.

Наприкінці 60-х років розпочалася підготовка та видання багатотомної Історії міст і сіл Української РСР. У томах, присвячених історії Дніпропетровської області, автори, використовуючи величезний джерельний матеріал, висвітлюють бойові дії партизанів та підпільників Дніпропетровщини. Найбільш фундаментальним дослідженням цього періоду була шеститомна історія Великої Вітчизняної війни, в ній розглянуто партизанський та підпільний рух Дніпропетровщини у контексті всього руху Опору на окупованій території СРСР. Серед узагальнюючих праць треба виділити тритомне видання Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. У працях з історії партійних та комсомольських організацій Дніпропетровської області подавалися уточнені дані стосовно розгортання партизанського та підпільного руху в регіоні.

Питання стосовно організації та керівництва партизанським підпільним рухом та аналізу різноманіття методів та форм боротьби на окупованій території знайшли своє відображення у дослідженнях 80-х років. Найбільш визначною працею цього періоду стала двотомна колективна монографія Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941-1944 гг. У цій узагальнюючій науковій роботі комплексно досліджуються основні форми боротьби у тилу ворога, оперативні дії збройних партизанських формувань, багатопланова діяльність осередків партійного та комсомольського підпілля. Проте недоліком цього дослідження є те, що залишилися поза увагою помилки, допущені при формуванні підпілля та створенні партизанських загонів, діяльність партійного керівництва не містить критичного аналізу й оцінюється як цілком позитивна.

Одним з чільних дослідників антифашистської боротьби на Півдні України є В. Нем'ятий. Він зазначає, що антифашистська боротьба в Південній Україні ще недостатньо вивчена і узагальнена. У своїй дисертації В. Нем'ятий на прикладі Херсонської і Миколаївської областей з'ясував характерні риси організації та діяльності радянського руху Опору на Півдні України, наголосив на відсутності умов для ведення там ефективної партизанської війни, визначив головну спрямованість боротьби в регіоні: зрив економічних планів окупантів.

Видання великої кількості наукових праць дозволило в цілому відобразити історію радянського руху Опору, висвітлити окремі аспекти пасивного спротиву цивільного населення. Основними досягненнями радянської історіографії у вивченні руху Опору в України є: введення до наукового обігу величезної кількості джерел з історії радянського руху Опору; визначення зриву економічних планів окупантів, як основної форми антифашистської боротьби в регіоні; нерозвинутість партизанського руху і підвищена роль саботажу населенням всіх заходів окупантів в порівнянні з північними областями України.

Історіографію проблеми збагатили і зарубіжні історики. Найбільш значущою є колективна праця Радянські партизани за редакцією Дж. Армстронга, що побачила світ в Америці в 1964 р. Значне місце партизанам, їхній боротьбі з окупантами, а також з українськими націоналістами відведено в працях англомовних авторів, присвячених фашистській окупаційній політиці. Зазначимо, що у працях зарубіжних авторів основна увага приділяється питанням причин виникнення партизанського руху, розмаху й ефективності партизанської війни, взаємодії партизанів з населенням, відносинам окупантів і населення. І хоча у названих працях зарубіжних істориків Донбасу не приділено уваги, теоретичні викладення з проблем, пов'язаних з партизанським рухом на окупованих територіях СРСР, заслуговують на увагу.

Сучасна українська історична література не так багата дослідженнями руху Опору, як радянська історіографія. Все ж інтерес до цієї теми в істориків не зник. Так, дисертація В. Гладуша безпосередньо стосується обраного нами регіону. Автор уперше в українській історіографії запропонував цілісну картину бойової діяльності радянського і оунівського антифашистського підпілля в Запорізькій та Дніпропетровській областях, визначив її напрямки та практичні результати.

Останні здобутки української історичної науки у вивченні руху Опору зосереджені у заключному томі фундаментальної праці " Безсмертя. Книга пам'яті України". В ньому аналізуються такі питання, як процес розвитку радянського руху Опору, причини його поразки в 1941-1942 рр., значна увага приділяється підпільно-партизанській боротьбі на Півдні України, діяльності ОУН-УПА, вміщено історіографію праць з історії руху Опору в Україні. В 2001 р. до 60-річчя початку партизанського руху в Україні в період Другої світової війни було видано науково-довідкове видання "Україна партизанська. Партизанські формування та органи керівництва ними (1941-1945 рр.)". Автори-упорядники висвітлюють історію створення партизанських формувань, що вели бойову та диверсійну діяльність в Україні та за її межами під час Великої Вітчизняної війни; розкривають питання організації та основні напрямки діяльності УШПР, нелегального ЦК КП(б)У, обласних штабів партизанського руху тощо. У роки незалежності України з'явився ряд монографій з історії Великої Вітчизняної війни, чільне місце серед яких посідають питання руху Опору проти загарбників на окупованих територіях. Ці видання характеризуються наявністю ряду нових положень і оцінок.

Зроблений аналіз свідчить, що рух Опору в Україні в цілому досі не став предметом спеціального і глибокого дослідження, досліджувалися лише окремі аспекти теми. Головною концептуальною прогалиною у його вивченні є відсутність робіт, які б розкривали діяльність основних форм (партизанський рух, підпільна боротьба, пасивний спротив населення) та політичних течій (радянська, національна) руху Опору в сукупності.

Крім того, в монографіях і статтях все ще переважає описовий метод викладення матеріалу, який не дає можливості глибоко проникнути у внутрішні процеси проблеми. Досі не зявилися монографії узагальнюючого, історико-теоретичного характеру.

Отже, виходячи з наведеного аналізу історіографії проблеми руху Опору на Дніпропетровщині та в цілому в Україні, треба зазначити, що вітчизняним історикам вдалося накопичити значний фактологічний матеріал та зробити певні узагальнення. Проте, аналіз свідчить, що рух Опору на Дніпропетровщині досі не став предметом спеціального і глибокого дослідження, вивчалися лише окремі аспекти теми; коло питань стосовно означеної теми потребує подальшого дослідження.

РОЗДІЛ 2. ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПІЛЛЯ ТА ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ


.1 Створення перших підпільних груп у Нікопольському районі


Село Покровське. 17 вересня 1941 року село захопили гітлерівці. Перші спроби створення підпільних загонів провалилися. За саботаж та підривну роботу проти Нового порядку окупанти розстріляли комуністів А.С. Бомешка, П.Т. Тимофієва, колгоспників - активістів М.О. Шаповалова, Т.Г. Шаповала та інших.

«Проклятим місцем» для покровських партизан стали кручі річки Підпільної, де розстріляли 2146 радянських людей Покровського та інших сіл. Як ми бачимо, будь-який рух опору в Покровському жорстоко пригнічувався і не мав можливості розвитку.

Але, попри всі труднощі, покровчанам таки вдалосяобєднатися проти фашистського гніту. В серпні - вересні 1943 року на базі підпільних груп сіл Покровського, Олексіївка, та міста Нікополь на чолі з: Сергієм і Василем Совою (батько і син), Іваном Ляшенком, Михайлом Бєлицьким та Левом Хлястиковим, було створено обєднання. Командиром групки був Кравченко.

Наприкінці жовтня в Покровський загін влилася група армійських диверсантів (у складі 7 чоловік) під командуванням «Николая Токарева».

Село Кут. В середині жовтня 1941 року в село Кут (нинішнє село Ленінське) Апостолівського району прибув (втік з полону) старший лейтенант Макар Лукич Ткачов[Додаток Б, 7]. Саме ця людина багато в чому визначила розвиток партизанського руху в нашій місцевості. Посилаючись на інтернет-ресурс, можна зробити висновок, що Ткачов був досить досвідченим військовим, мав організаторські здібності і практичний бойовий досвід, отримав звання Героя Радянського Союзу.

Зібравшись зі силами, вже в листопаді 1941 року він створює підпільну організацію. До неї він залучає комуніста Гаврила Матка, вчителя-інваліда комсомольця Івана Грищенка, політрука Антона Карапуда, жителів села Павла та Петра Карамушків, вчительку Віру Плахотню і свого батька Луку Ткачова.

В цей період Ткачов знаходить у плавнях кинуту зброю і ховає її. Наприкінці листопада група під керівництвом Ткачова, знищивши трьох поліцаїв, звільняють колону військовополонених, більшість з яких була зарахована до підпільної організації.

Його арештовували двічі, але ніяких реальних доказів його провини німецькій поліції виявити не здавалося.

Станція Чортомлик. На станції Чортомлик діяла сформована з місцевих жителів групка, на чолі стояли підпільники - Ковтун і Грищенко. У них був радіоприймач, за який передбачався розстріл. Вони проводили активну ідеологічну роботу, диверсії на залізниці, підривні роботи на станції. Наприклад, вони непомітно відрізали гальмові рукави в ешелоні з марганцевою рудою,який проходив через станцію. Останній зупинився в дорозі і стояв там кілька діб. Нагородою за будь-яку спробу опору покарання було лише одне - страта. За доносом, Грищенка і Ковтуна було арештовано і страчено в Кривому Розі.

Село Базавлук. В січні 1942 року в селі Базавлук, Л.А. Кухтін та А.П. Бородай[Додаток Б, 1] створюють групу комсомольців-підпільників. Основними методами їхньої боротьби було - розклеювання листівок, псування сільськогосподарського інвентарю і техніки, зриви польових робіт, трансформаторів, телефонного зв'язку.

Рудник ім. Орджонікідзе. Німецька адміністрація особливу увагу приділяла рудникам нашої місцевості, на вцілілих шахтах рудника в нелюдських умовах працювали тисячі радянських військовополонених і місцевих жителів, задовольняючи німецьке командування цінним ресурсом. Для партизан, окрім рудника, інтерес представляв і табір військовополонених, який знаходився в районі нинішнього селища Рудник.

Підпільні організації намагалися прикласти зусиль, аби звільнити військовополонених з табору на руднику ім. Орджонікідзе. По-перше, вони намагалися врятувати солдатам життя, оскільки умови перебування там були нестерпними. По-друге, внаслідок визволення полонених, більшість з них приєднувалася до загонів, таким чином підпільні групи поповнювалися людьми, які мали бойовий досвід.

Село Марянське. На початку 1942 року в село Марянське потрапив старший лейтенант А.К. Тищенко, який виходив з оточення. Він влаштувався працювати в плавнях і вже скоро організував у своєму селі досить велику підпільну групу.

Село Михайлозаводське. На осінь 1942 року сформувався загін, яким керував колишній заступник райвно П.Р.Руденко. У групі Руденка налічувалося близько 20 чоловік. Одним із видів їхньої діяльності були диверсії на залізниці. Підпільники виготовлювали годинникові механізми для мін, які потім встановлювали на поїзди. В такий спосіб ними було заміновано близько 20 ешелонів, які вибухнули в дорозі.

Село Нижній Роганчик. За ініціативою комуніста-офіцера Олександра Синякова, в листопаді 1942 року, створено підпільну групу. Синяківці добували зброю, нападали на німецьких солдатів та офіцерів.

Підготувавши в плавнях базу, із січня 43-го року ця група пішла в район Малих Гирл. Тут їм вдалося, знищивши охорону, звільнити групу полонених військовослужбовців Червоної Армії. Кілька разів група Синякова знищувала ворожі саперні загони, які будували дорогу через плавні.

Таким чином, можна стверджувати, що після окупації німецькою владою, території Нікопольського району, у масах почали зароджуватися повстанські ідеї.

Найбільш сміливі та хоробрі радянські люди, переважно бійці Радянської Армії, почали обєднувати навколо себе однодумців, та проводити підпільні диверсії, проти німецької окупаційної влади.

2.2 Обєднання підпільних груп в партизанський загін


В травні 1943 року в плавнях зустрілися керівники підпільних груп - Ткачов, Бородай, Тищенко, Кухтін, Синяков та інші. Саме під час цієї зустрічі було вирішено створити загін.

Спільним рішенням командиром обрали Ткачова, комісаром - Кухтіна, начальником штабу - Бородая, заступником командира по постачанню - Тищенка. Планувалося зосередження основних сил загону в плавнях села Покровського.

Отже, тепер було сформовано цілісний діючий загін, який було розбито по ротам, ці роти діяли на місцях, координуючи свої дії з центром.

Через якийсь час до загону прибула група звільнених військовополонених з рудника ім. Орджонікідзе, під командуванням офіцера з військовополонених Миколи Яковича Стукалова, з якої була сформована одна з рот загону.

До цього часу загін виріс до 200 озброєних бійців і був розбитий на 6 рот, кожна з яких діяла в своєму районі. Рота Стукалова - в районі Скарбного, група Синякова - в районі Гирлянської плавні. В своїх зонах діяли групи Стьопіна, Барабаша та Маляра. Крім того. В складі загону була штабна й оперативна розвідувально - диверсійна група, якою керував лейтенант Василь Шмагло (кличка «Лебедєв»).


2.3 Перші бойові операції загону. Поразки та перемоги


Починаючи з літа 1943 року бойові групи загону почали проводити справжні бойові операції, які відразу й докорінно змінили ситуацію.

Вже в червні 1943 року бійці групи Стукалова під командуванням самого Ткачова знищили в плавнях ворожий саперний підрозділ, що готувався наводити понтонний міст через плавні й ріку Дніпро. Операція пройшла в кращих традиціях диверсійних операцій - жодного живого німця на полі бою не залишилося. Цікаво, що в цьому бої Ткачов взяв безпосередню участь. Діяв більш ніж сміливо. Саме він першим підбіг до машини й впритул розстріляв шофера й офіцера, який сидів поруч. Відразу ж біля машини з'явився його ординарець Федір Алібаш, який вогнем з автомата розстріляв декілька солдат, які намагалися вистрибнути з кузова машини.

Сама засідка й система вогню була настільки продуманою,що німці навіть не встигли чинити опору. При цьому в операції було задіяно всього лише 10 партизан. Це при тому, що знищено було 20 німецьких солдатів! Загоном були захоплені автомашина, кулемет, саперний інструмент, понтонний човен, 5 автоматів, гвинтівки два телефонних апарати, кабель, ящик гранат, патрони. Диверсійні групи загону і сам командир Макар Ткачов діяли професійно та злагоджено.[Додаток А, 9]

Але не зважаючи на тактичні здібності командира, існувала істотна проблема - дефіцит боєприпасів та зброї. Тому, у липні Василь Шмагло із групою бійців, серед білого дня, вдерся до одного з сіл та непомітно вивіз весь поліцейський арсенал - 3 автомати, 5 гвинтівок, і близько тисячі патронів. Тоді ж у липні Федір Алібаш зумів захопити в Куті цілу підводу гвинтівок, які призначалися так званому «взводу добровольців».

Дії партизанів не обмежувалися власним «збагатницьким» характером. В серпні 43-го, Ткачов із групою бійців підірвав залізничний міст Білий на перегоні Підстепна - Тік. Рух поїздів було паралізовано на три дні. По відновленню моста, партизани зпалили його, завдавши знову вагомої шкоди німцям. Після таких проявів «партизанщини», німці, були змушені встановити біля моста посилену охорону.

Одна з найкривавіших та найсерйозніших операцій партизанського спецназу, відбулася у вересні 1943 року. Радянська авіація розбомбила на Дніпрі німецьку баржу. Група німців (близько сотні осіб), була змушена висадитися в плавні. Дізнавшись про це, Олександр Синяков негайно доповів у штаб, про такі корінні зміни в його зоні відповідальності.

Згаяти таку можливість партизани не могли. Було вирішено напасти на німців. Ткачов і Тищенко взяли з собою роту бійців Стьопіна, потай оточили німців і відкрили вогонь. Для німців це було повною несподіванкою, притиснуті до води окупанти, гинули під партизанськими кулями. Дехто намагаючись врятуватися кидалися до річки. Але з вод Підпільної так і не випливали. Розгром міг бути повним, але з німецького катера по партизанах відкрили сильний кулеметний вогонь. Партизани були змушені відступити, втративши декількох чоловік вбитими.

Здавалося б, що після такого бою, німецькі війська повинні були відкрити відверте полювання на партизанів, які й без цього завдавали немало клопоту. Чи то командування не сприймало всерйоз партизанські дії, чи просто не було необхідного резерву сил, але судячи з наступних операцій, які проводили партизани, посилення охорони, з німецького боку не було затверджено.

Наприкінці вересня група на чолі з Тищенком одержала повідомлення, що з Осокорівки в бік Нововоронцовки рухається німецький обоз з 15 підівід. Тищенко разом із загоном партизанів, із засідки вночі знищили всю охорону - німців і поліцаїв. Серед трофеїв 5 автоматів, гвинтівки, боєприпаси, продовольства, обмундирування. Все, що не змогли взяти з собою - знищили. На подив самих партизан, рух колони був визначений вночі, тобто німецьке командування не розглядала варіант партизанського нападу, адже партизани в основному діяли вночі та місцевість могла бути їм цілком відомою.

Цього ж місяця до партизанської пастки потрапив німецький комендант Покровського. Під час бою був убитий сам комендант і близько 15 чоловік його охорони. Серед партизан були поранені.

Але вдача не часто поверталася до партизан обличчям. Так, наприкінці вересня, через плавні відправилася кілька легкових автомашин з охороною. Партизани влаштували засідку, в ході якої відразу вдалося підірвати гранатами дві автомашини. Але сили німців перевищили очікування партизан, тому довелося відступити. Незважаючи на свій не виграш, партизани завдали шкоди обозу, що перевозився та вбили близько половини німецьких солдатів.

Активізувавши свої сили, вже через місяць, партизани зробили напад на колону з чотирьох автомашин на дорозі Воронцовка - Великі Гирла. Операція пройшла успішно, було захоплено трофеї. З автомашин, знято акумулятори, а самі машини - спалено. Акумулятори були особливим трофеєм, адже на них працювали телефон та радіоприймач.

У листопаді був зроблений наліт на млин у селі Кут. Звідки було вивезено 2 тонни борошна та 2 центнери рослинного масла. Але ці дії мали й негативний характер. Німцями було схоплено двох підпільників (Костенка та Подольського), які займалися постачанням продовольства партизанам. Незважаючи на жахливі катування німцями, вони все ж таки не видали своїх спільників, проявивши високий моральний дух та відчайдушну відданість справі.

Отже, говорячи про партизанський рух на території Дніпропетровських плавнів і прилеглих до них населених пунктів, варто відразу зазначити, що це було унікальне явище. Ведення партизанської боротьби в природно-географічних умовах степової місцевості, було ускладнено безліччю несприятливих факторів.

Проте, починаючи з кінця 1941 року, в селах Нікопольського, Апостолівського районів, руднику імені Орджонікідзе, у Нікополі, Херсонської області та інших населених пунктах почали створюватися підпільні групи. Спочатку вони діяли незалежно одна від одної. Але згодом, почався процес консолідації підпілля, і згодом ці групи обєдналися в повноцінний загін, який, починаючи з травня 1943 року, приступив до активної фази бойових дій. Так-би мовити, пік партизанської боротьби припав на літо-осінь 1943 року. Головною метою загону і підпільних груп, які співробітничали з ним, було загальне повстання, захоплення й утримання до приходу Червоної Армії ряду населених пунктів на окупованій території.

РОЗДІЛ 3. ДІЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ ПРОТИ ПАРТИЗАНСЬКОЇ ЗАГРОЗИ.ТОТАЛЬНЕ ВИНИЩЕННЯ


.1 Перші німецькі операції по придушенню партизанського руху


Активне розгортання партизанського руху, дуже занепокоїло окупаційну владу. Адже одне діло, коли партизани розкидали листівки або вночі вбили якогось поліцая, але інше, коли серед білого дня здійснювався організований напад на пункти німецького володіння або патрулюючи групи німців, при чому у великій кількості. Все це почало непокоїти німецьке командування. І було прийнято рішення розпочати боротьбу з підпіллям.

Слід також відзначити високий рівень конспірації партизанського загону. Більшість партизан навіть не знали один одного за іменами, були лише позивні. Наприклад: «Связной» або ж «Санитар». Це свідчило про високий рівень професійності партизанів, такий «паспортний контроль» був створений на випадок, якщо навіть когось із партизан і спіймають, то нікого із підпільників не видав, адже і справді не міг знати хто то такий. [Додаток А, 1]

листопада 1943 року в загін Ткачова прибув радянський розвідник «І.К. Кравченко». Він заявив про ідею обєднання «новоспеченого» загону у селі Покровському із загоном під командуванням Ткачова. Настрій у партизан був піднятий: про них памятають, їх цінують з ними рахуються. Макар Лукич зацікавився пропозицією. Після обєднання відкривалися ширші можливості ведення бойових дій. Також, цінним було те, що Покровський загін мав рацію.

Але вже наступного дня, 5 листопада 1943 року, Кравченко був зхоплений німцями.

Зпантеличені схопленням Кравченка, партизани не знали, що робити. Таким чином Покровський партизанський загін в один момент залишився без командира. Гірку скорботу та тяжку обстановку, дещо розрадив радянський літак, який 6 листопада зкинув допомогу партизанам. Вантаж містив у собі: кулемети, протитанкові рушниці, автомати, гвинтівки, гранати, патрони, медикаменти та теплий одяг.

Але, якщо німці захопили командира загону, отже, і самому загонові залишилося недовге існування.

Вже 8 листопада німці почали наступ прямісінько на Покровські плавні. Попереду вели звязаного Кравченка, з надією, що по своєму стріляти не будуть. Незважаючи на це, командир проявив героїзм, він кричав, щоб партизани відкрили беззаперечний вогонь. Виконуючи наказ командира партизани відстрілювалися, але все одно вели себе обережно, намагалися не попасти в свого командира. Бій точився увесь день, ближче до ночі почав стихати. Німці знали, що вночі у партизан більша перевага, адже це була їх звичайна сфера перебування.

Враховуючи чисельну перевагу ворога, загін був вимушений відступити. Відхід прикривала група армійських диверсантів Токарєва і рота партизан. Варто зазначити, що цей бій значно відрізнявся від тих, які партизанам доводилося проводити раніше. Адже, до цього, партизани користувалися таким методом боротьби, як засідка. Але цього разу справи мали дещо серйозніший характер, бо ж «полювали» вже не вони, а на них.

Наступного дня, 9 листопада 1943 року Покровський загін обєднався із загоном Ткачова, а його бійці були розформовані по групах загону. Командиром залишався Ткачов, його заступником - Тищенко, комісаром - Кухтін.

Після обєднання двох загонів, станом на 9 листопада в Кутівських плавнях сформувався обєднаний загін, в якому налічувалося 700 чоловік, з яких 350 бійців були озброєними. Загін мав 2 радіостанції. Таким чином, партизанське зєднання мало достатньо ресурсів для ведення боротьби.

3.2 «Зраджують лише свої..»


Першими постраждали звязкові, розвідники й постачальники загону. В Капулівці загинули батько й син Сова, а в Покровському був схоплений Іван Ляшенко. Незважаючи на жорстокі катування Ляшенко не видавав партизан. На наочних ставках з Кравченком, заперечував зв'язок з підпіллям. Пізніше він був розстріляний. Була практично знищена група Руденка (село Михайлозаводське). Також були розгромлені групи в селах Кут і Грушівка. Карателі стратили звязкових загону - лікаря Лапинського, вчительку Плахотню та інших. Відразу почалися арешти в Марянському. Групи в Олексіївці, Покровському, Куті, Марянському та інших населених пунктах були знищені.

Як бачимо, німці вирішили покінчити з партизанами і досягали своєї мети.

Внаслідок масових арештів та знищення партизан та підпільників, загроза нависла і над головним командиром загону - Ткачовим.

листопада 1946 року, група диверсантів Токарєва, спровокована Т.Л. Злобинцем, схопила Ткачова, та розстріляли, без суда і слідства. Так, над партизанами нависла реальна загроза бути схопленими - їх командира убито, німці активно припрацьовують підпільників, кожного дня когось арештовують.

Не можна було сидіти і чекати, поки хтось видасть своїх, і боротьба закінчиться. Треба було діяти! Розуміючи, що треба далі жити та боротися, партизани, обрали нового командира, ним став - Бєлобородов.

Весь цей час, активна робота проходила і в німецьких військах. 3 грудня зібравшись з силами, німці почали новий наступ. Німецькі війська складалися з частини військ СС, дивізіону калмицького корпусу, загонів «добровольців» та поліцаїв за підтримки авіації й бронетехніки. Основні сили рушили на плані сіл Кут та Покровське. Стало зрозуміло, що жарти скінчилися й за партизанський загін взялися серйозно.

Що ж спричинило таку активність з боку німецьких військ? А причиною цього було те, що партизанський загін, збільшивши свою кількість, внаслідок обєднання невеличких групок на місцях, почав становити реальну загрозу німецьким силам, що знаходилися в Нікопольському районі.

Доречно нагадати, що партизани могли зіграти неабияку роль у випадку раптового наступу радянських військ, адже хто, як не підпільники могли б розгорнути активну боротьбу в самому епіцентрі подій? Ну і звісно, однією з ключових причин «тотальної зачистки» була проблема постійних руйнувань мостів, які так старанно намагалися побудувати карателі, адже у випадку, коли почався б наступ на німців, то єдиним шляхом для спасіння могла стати лише переправа через міст, а, отже, шлях через плавні. Але цей шлях охороняли партизани, бо плавні були їх «рідною домівкою» і залишати свої позиції не мали бажання, а тим паче віддавати їх на користь ворога, підпільники не могли допустити віддання ворогу особливо стратегічно важливі вузли шляху.


3.3 Другий наступ на плавні. Вибиття партизан з плавнів


Партизани опинилися у безвихідному становищі: наступали німці, а командир - «серце» загону, був вбитий. Підпільники були в розгубленості, було зрозуміло, що незабаром німці впритул займуться знищенням загону в плавнях. Від «новоспеченого» командира годі було чогось чекати. Він усіляко намагався триматися біля Злобинця та групи диверсантів «Токарєва», з надією, що «Токарєв» звернеться до «Великої землі» за допомогою, але той, не спішив діяти.

Можливо, велику роль в цьому зіграло вбивство Ткачова, адже, молодий, двадцятилітній «Токарєв», ретельно не перевіривши інформацію про те, чи був Ткачов зрадником, піддавшись на провокації, зчинив самосуд. Можна лише, висувати версії, що творилося в душі в «Токарєва», але, все ж, одне можна стверджувати точно - він був також розгублений і карав себе за недостатньо обміркований вчинок.

Але, поки партизани оговтувалися від навали подій, німці підтягнули сили на місцевість та були готові до рішучих дій, зі своєю 8 тисячною армією. На ліквідацію 700 підпільників, у яких, до того ж, була одна гвинтівка на двох, було кинуто 3 тисячі вершників калмицького корпусу, близько тисячі поліцаїв, 4 тисячі німецьких солдат регулярної армії, 8 танків, 50 бронемашин. Крім цього, німцям надавалася допомога авіації.[Додаток А, 6 ]

Зібравшися із силами, німці почали атакувати з усіх боків, попередньо заручившись підтримкою авіації, яка вела вогонь по партизанських укриттях. В цей вирішальний момент у штабі нікого не виявилося: Бєлобородов і Кухтін іще ввечері пішли в групу Стукалова, яка базувалася на старому місці перебування загону.

Партизани втрачали останню надію на спасіння. Керівництво боєм прийняв на себе заступник командира Тищенко. Було вирішено організувати кругову оборону. Таким чином, зайнявши оборонну позицію, партизани більше 4-х годин протистояли німецьким формуванням.

В перші хвилини бою, німці захопили «землянку» в якій перебувала радистка Валя. Таким чином загін втратив останню можливість звязку з «Великою землею». Але сили карателів значно переважали партизанські. Есесівці оточили партизан з усіх сторін взявши їх в «кільце».

Порадившись з командирами груп, Тищенко прийняв рішення про прорив «кільця». Бо залишатися в оточенні означало лише вірну смерть.

Але тут партизан чекала зустріч з восьми бронемашинами та легким танком. Все ж партизани дали відсіч техніці, закидавши її гранатами та розстрілявши з ПТР. Втративши танк та дві бронемашини, техніка відступила.

Бій досяг критичного моменту, коли на дорогу до посадки, куди партизани прорвалися, налетіли калмицькі кінноти з тачанками й кулеметами. Партизани залягли й відкрили вогонь з усіх видів зброї. Особливий ефект робили постріли з протитанкових рушниць.

В цей же час, в тил німців, зі сторони Скарбного, вдарила рота Стукалова. Не очікуючи, що партизанам прийдуть на допомогу, німці були в повній паніці. У відчай їх приводило і те, що солдати Стукалова були одягнуті в червоноармійську форму. Карателі прийняли їх за червоноармійський десант. Таким чином, завдяки допомозі роти Стукалова, було прорвано кільце. Активну допомогу надавав і Барабаш. Діями солдатів роти Барабаша було оточено і знищено роту німецьких солдат.

Партизани кинулися збирати трофеї. Було втрачено важливий момент. Але німці просто здаватися не хотіли. Вони підтягнули всі можливі сили, і почали контрнаступ. Вже скоро, рота Барабаша, була оточена. З «вогняного кільця» вдалося вирватися лише двом солдатам - Ляшенку та Чайці.

В бою 3-го січня карателі втратили : близько 200 солдатів убитими, легкий танк, дві бронемашини. Втрати ж партизан були набагато гіршими: було втрачено базу, запас продовольства, боєприпаси, двоє радистів та радіостанція.

Цього ж дня, німці проводили іще одну операцію - в районі Малих Гирл. Зустріла есесівців рота Синякова, яка підпустила німців поближче до берега та закидала їх гранатами, відкрила кулеметний та автоматний вогонь. Втративши вбитими близько півсотні - німці не наважилися здійснити форсування ріки та робити наступні кроки назустріч синяківцям.

Кравченко знав, де була стоянка партизанського загону Ткачова, але йому не було відоме місце розташування обєднань Барабаша та Синякова - це зіграло головну роль в подальшій долі загону.

Вночі з 3-го на 4-те грудня загін зупинився біля острова Бочка, який довгий час слугував біженцям пристанищем. Там бійці знайшли продовольство. Партизани використали перепочинок для надання допомоги пораненим та хворим. Тут же, було проведено обговорення подальшої долі загону. Командир Бєлобородов заявив, що припиняє командування загоном. Новим командиром було обрано Тищенка. На цій же нараді, Токарєв з групою покровських партизан заявив про відділення від загону. Та вночі виступили з табору. Таким чином, загін залишився у переважно «ткачовському» складі.

Німецькі літаки: і вдень, і вночі літали над плавнями, і врешті - решт знайшли схованку загону. 7-го грудня, район біля острова Бочка був окупований німецькими силами. Завязався бій, який тривав цілий день. Таким чином, загін не мав, навіть можливості, вирватися з оточення.

Але, під вечір, в напрямку можливого прориву, зачинився бій. Це діяли солдати з групи Синякова. Вони несподівано напали на калмицьку частину військ, що оточила партизан та не давши наступним підняти галасу, захопили танковий кулемет та калмиків, одного за одним «ложили на землю».

Сили партизан виявилися сильнішими - калмицькі частини відступили, а разом з ними і розімкнулося кільце, в яке були взяті партизани.

Бій виявився кровопролитним, як для німців, що втратили у своїх рядах близько 100 чоловік, так і для партизан - втрати яких становили 40 чоловік.

-го грудня випав сніг. В районі - Оріховатого партизани влаштували засаду калмицькому ескадрону. Вогнем ПТР та автоматами, карателів було загнано на пересип, де їх чекала група Стукалова. Попри всі намагання партизан утримувати оборону - це ставало все важче - адже продовольство закінчилося і почався голод.

На нараді, було прийняте рішення - подальше перебування в плавнях могло обернутися голодною гибеллю для партизан. Розвідка доповіла, що німці планують широке прочісування плавень. І тому, було прийнято рішення - звязатися з Великою землею та радянськими військами, які вели бої вже зовсім близько до плавень.

Цю важливу місію було доручено Синякову та одному десантному-розвіднику. Якщо через три дні загін не отримає продовольство та боєприпаси - подальше існування загону було не можливим. Він мав бути розчленованим на групи, які б здійснювали самостійний вихід із плавней.

Загроза нависла над загоном - Синякову не вдалося перейти лінію фронту. Він потрапив в засаду і був убитий.

Загін поділився на сім груп:

Перша група пішла через Дніпро, в районі Ушкалки, під командуванням Миколи Іванова, але одразу потрапила в засідку, і була повністю знищена.

Друга група, під командуванням Кухтіна, намагалася вийти з плавнів, але потрапила в засаду, багато партизан попали в полон, серед них і сам Кухтін. Затриманих, німці розстріляли в Покровському, а Кухтін був доправлений до Кривого Рогу. Німцям було відомо про співпрацю Кухтіна с криворізькими партизанами. Після багатьох знущань та питок, в січні 1944 року був розстріляний в Новому Бугу.

Третя група, під командуванням Бородая, вдало вийшла з плавнів, в район Грушівки.

Четверта група під командуванням Безпалого, вийшла до району Нововоронцовки.

Пята група, під командуванням Понурко, вийшла в район Осокорівки.

Шоста група, під командуванням Тищенко, вийшла в районі Нововоронцовки. Потім, Тищенко повернувся в плавні і з новою групою, перейшов Дніпро в районі Трудолюбівки, пробрався у Володимирський ліс, Миколаївської області, де продовжував запеклу боротьбу проти фашистів.

Сьома група, під командуванням Криштони Івана, у складі семи чоловік, залишилася у плавнях до приходу Радянської Армії. Партизани здійснили напад на німецьку обозу, в районі Нижнього Рогачика, а в перших числах лютого, стали провідниками для танкістів генерала Рибалко.

ВИСНОВКИ

партизанський рух загін плавні

Таким чином, розділившись на окремі групи, партизани збільшили свій шанс на порятунок. Частині бійців вдалося вирватися, але більша частина загону, прийняла смерть…

Починаючи з кінця 1941 року, в селах Нікопольського, Апостолівського районів, руднику ім. Орджонікідзе, місцеві жителі почали створювати підпільні групи для боротьби з німецько - фашистськими загарбниками. Спочатку, групи діяли окремо одна від одної, але згодом виникла потреба обєднання груп в єдиний загін, задля забезпечення подальшого активного функціонування в боротьбі проти окупантів.

Так, починаючи з травня 1943 року, обєднаний загін приступив до активних дій. Головною метою загону було загальне повстання, загальне утримання та захоплення, до приходу Червоної Армії, ряду стратегічно важливих населених пунктів на окупованій території.

Спочатку, справи загону ішли успішно, але окупаційна влада побачивши в ньому реальну загрозу - прийняла міри, щодо ліквідації загону та знищення партизан.

Для знищення району, де переховувалася основна кількість підпільників, було проведено операцію. Загальна кількість задіяних з німецького боку становила - 8 тисяч озброєних вояків проти 700 на половину озброєних партизанів.

Як зазначається у звіті, результатом дій підпільників стало, знищення - близько однієї тисячі німців, 40 чоловік командуючого складу, бронетехніку, артилерію, авіацію. Підірвано та перешкодивши подальшу подорож - 5 поїздів, 18 вагонів, 150 метрів залізничної колії.

Проводили і розвідувально - диверсійну діяльність - регулярно постачали радянське командування цінною інформацією. Загін мав назву: «Партизанське зєднання імені Сталіна», при вступі - кожен мав скласти присягу та дати клятву.

Незважаючи на недостатню кількість зброї та боєприпасів, партизани, вміло справлялися з німцями - робили засідки, проводили тактично обдумані дії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1.Газета «Козацька Вежа» №19 (1767) 07 травня 2011 року. Стаття «І став навіки білим журавлем…».

2.Газета «За Марганець», м. Орджонікідзе, Цикл публікацій під назвою: «Історія Невідомої Війни. Партизани Дніпровських плавнів».

.Газета «Будівник Комунізму», 17 серпня 1991 року, Стаття присвячена 50-річчю партизанського руху в Дніпровських плавнях, «Зустріч Поколінь».

.Щотижневик «МІСТО Нікополь», Стаття «Хранит дома немецкий огемет!».

ДОДАТОК А


Спогади учасників партизанських з'эднань


Із спогадів Антоненко Надії Тимофіївни - партизанки, учасниці загону «ім. Сталіна..». Спогади узяті учасниками групи «Пошук», деякі - особисто учнем КОЛІ, Поліщуком Денисом Дмитровичем, та журналістом газети «За Марганець», Шевченко Тарасом Євгеновичем :

«Розповідали, що цього дня до них в загін прийшло кілька чоловік, одягнутих в радянську військову форму, які представилися, як представники нашої розвідки. Вони сказали Кравченку, що їхній командир знаходиться неподалік і запросили його піти з ними, щоб провести переговори. Кравченко пішов з ними, взявши з собою лише чи то начальника штабу, чи то парторга. Хоча той таки «Токарєв» наполегливо рекомендував взяти з собою групу бійців, але він відмовився. Нікопольські партизани розповідали нам потім. Що чули вдалині постріли та звуки бою».

«Кравченка вели попереду зі звязаними руками. Очевидно, німці розраховували, що по своєму командиру стріляти не будуть. А він своїм кричав, мовляв,«стріляйте, не бійтесь». Вони й стріляли, але старалися його не зачепити. Бій у них тривав цілий день, бо вночі німці воювати боялись»

«Те, що в загоні не всі знали, як його звати, це правда. Хоч я за прізвищами знала майже всіх. Мене тоді разом з іще однією дівчиною, Галею Піщенко закріпили за санчастиною. Разом з нами медичною частиною опікувався Литвиненко, він учився на лікаря, та Іван Савович Іваненко., він був ветеринаром. Медикаментами нас постачав Лапинський та Кохановська.

Так ось мені, крім медичних справ, дали завдання вести медичний облік. Для кожного, хто вступав загін(загін носив ім'я Йосифа Сталіна), ми писали текст присяги, тож, тих, хто приходив у загін спочатку перевіряли. А вже потім, в партизани всіх приймали урочисто, по усім правилам. Оскільки ми писали тексти присяги, то знали багатьох.»

«Після того, як наші партизани знищили машину з німцями, що переїхала на поромі в плавні, з неї витягнули акумулятор. Про те, що німці заїхали в плавні, нам повідомила наша розвідка. Треба сказати, що розвідка у нас була налагоджена добре і швидко повідомляла про переміщення німців. Свої люди були, як у плавнях, так і на «суші». Так ось, один з наших, молодий хлопець Василь Нестройний до цього зібрав радіоприймач. Але без електрики він працювати не міг. Та з цим акумулятором наш радіоприймач і запрацював. І ми тоді вже стали «не сліпі», адже могли дізнаватися, де йде фронт, де знаходяться наші війська та багато іншого».

«Німці тривалий час намагалися побудувати дорогу через плавні, оскільки на той момент відчували, що їм загрожує оточення. У випадку оточення єдиний шлях до відступу, якраз і лежав через плавні. А наші їм цю дорогу будувати заважали, бо знищували цих саперів і побудовані ділянки дороги. В результаті, дорогу німцям так і не вдалося побудувати».

«Це був грудень. Дерева всі вже стояли голі. Нас дійсно оточували німці, якісь «козаки» зі своїх коней, здавалося, ніколи не злазили. Потім на нас налетів цей літак,«Рама». Він спочатку обстріляв кухню, яку засік по диму. Там відразу зявилися поранені. Памятаю, що з нашої групи в руку поранили Бокія, а одному з братів Крисенко кулеметною чергою перебило обидві ноги. Інших поранених я не знала, адже після обєднання загонів з'явилося багато нових людей. Командував на той момент нами Тищенко. Памятаю, що під час цього авіа нальоту він нам усім кричав, аби ми залягали і не підставлялися на кулі. Коли нам повідомили, що ми оточені, то було вирішено йти на прорив кільця. Памятаю, що поранених (того ж Крисенка) повантажили на підводу. З пораненими пішов і Злобинець, який в тому бою навіть участі не брав. Літак обстрілював нас цілий день і не давав навіть дихнути і голови підняти. На прорив кільця ми пішли саме в той момент, коли літак полетів на дозаправку».

«Коли ми підійшли до галявини, нас зустрів вогонь броньовиків. Їхні снайпера повилазили на дерева і почали нас звідти обстрілювати. Але наші з відповіддю не забарилися і пострілами їх з цих дерев «познімали». Так само наші стрільці «зсаджували» калмиків та козаків з коней, адже вершники були високою і помітною мішенню, на відміну від інших, які стріляли лежачи на землі.на прорив ми бігли всі, стріляли, кричали хто - «За Родину!», хто - «За партію!». Я тоді вистріляла всі патрони за тачанку з кулеметом прямо до нас. Хлопці відразу розвернули кулемет і почали обстрілювати німців з кулемета. Ось так ми і прорвали кільце».

«Після бою було дуже багато вбитих, як їхніх, так і наших. Вони своїх загиблих намагалися вивезти вдень, а наші - вночі. Багато наших просто розбіглося, адже більшість не знала цих плавнів і куди йти. Добре орієнтуватися могли тільки місцеві. Багато партизан збиралися невеликими групами і блукали цими плавнями. В одній з таких груп опинилася і я. Фактично, весь грудень і частину січня німці та калмики прочісували плавні, шукали вцілілих. Зима, холодно. Ніякого укриття не було. Щастило, коли знаходили дерева з великими дуплами, в яких можна було спати. Ховалися від літаків, падаючи на землю. Залишилося нас тоді четверо, я не памятаю, як загубилася Аня Піщенко. Один з наших знав, де знаходилася центральна дорога. Коли ми до неї підійшли, то побачили двох вершників. У одного з наших була гвинтівка. У мене був револьвер, але без патронів. Ми зачаїлися, бо розуміли, що якщо нас побачать - то все... А ось цей наший з гвинтівкою, каже, що не витримає. Говорить: « Я хоч одного з цих гадів вбю». І уявляєте, він двічі вистрілив і обох цих вершників поклав (у них були такі червоні шапки, схожі на кубанки, можливо, з так званих «козаків»). Ми кинулися тікати подалі від цієї дороги, бо поряд могли бути інші вершники. Ми постійно шукали своїх. Якось наткнулися на копни сіна. Вперше за довгий час змогли виспатися в теплі. Ось так ми блукали більше місяця. Їжі практично не було. У молодого хлопця (1930 року народження) в баклажці від протигазу був натоплений овечий жир. Він його їв. Я ж не могла. Сама не розумію, як ці півтора місяця мені вдалося прожити фактично без їжі. Ми розуміли, що з планів треба вириватися. Якось наткнулися на колону наших людей, яких німці ганяли будувати дорогу. Непомітно ми змішалися з людьми в колоні. Я зустріла свою знайому Машу, яка в нашому селі бувала. Ось вона і забрала нас до себе додому. Так, я разом з іншими вибралася з плавнів».

Із спогадів М.Г. Петренко - одного з учасників партизанського загону. Спогади узяті Шевченко Тарасом Євгеновичем - журналістом газети «За Марганець».

«До війни я робив, на 5 шахті, а в 1941 році не зміг евакуюватися. Щоб не працювати на руднику, я перебрався в район нинішнього Ток - карєру, де став працювати пастухом. Було це у вересні 1943 року. Якось увечері, коли я вже загнав овець, чую їде машина. Я ж виглянув. Дивлюся, справді їде німецька машина, до неї метрів 30. Коли дивлюся на дорогу вийшов німецький офіцер. Машина зупинилася перед ним. Він підійшов до машини, відчинив двері й раптом в притул з автомата розстріляв водія та того, хто сидів з ним поряд. Як я потім дізнався, цим «німецьким офіцером» і був Макар Лукич Ткачов. Він постійно ходив у формі німецького офіцера. Можливо саме тому, машина з німцями перед ним і зупинилася. Коли Ткачов розстріляв тих, хто був у кабіні, з кущів партизани(їх було чоловік 5-6) почали стріляти по тим німцям, що були в кузові. Памятаю, що один з німців встиг вискочити з кузова, заповз під машину і почав відстрілюватися з автомата. Перш, ніж його вбили, він встиг поранити одного з партизанів у живіт. Скільки усього німців було в машині - я не знаю. Пораненого партизана занесли до моєї землянки, де його почали перевязувати. Розуміючи, що залишатися тут мені більше не можна, я пішов разом з партизанами в їх табір, який тоді знаходився між Покровським та Марянським».

ДОДАТОК Б


Фото 1 - Бородай Андрій Платонович - учасник війни з білофінами. У верхньому ряду, по центру


Фото 2 - Фото з особистого альбому, Гладкочуб Лариси Антонівни - директора Покровського краєзнавчого музею. Зустріч партизанів Великої Вітчизняної війни Антоненко Надії Тимофіївни, Лісової Марії Тимофіївни, Бородая Федора (брат Андрія Бородая та безпосередній учасник подій) з учнями Покровської ЗОШ


Фото 3 - Зустріч партизанів Дніпровських планів з Поліщуком Денисом Дмитровичем, за участі співочого гуртка села Капулівки та Гладкочуб Лариси Антонівни.


Фото 4 - Урочисте покладання квітів, загиблим у Другій світовій війні

Фото 5 - Похоронка на Андрія Бородая. Датована 28 січням 1945 року


Фото 6 - Фото Бородая Андрія Платоновича перед виходом на фронт. Фото з особистого архіву Бородая Леоніда, брата Андрія Платоновича Бородая

Фото 7 - Фото Ткачова Макара Лукича - голови партизанського загону. З особистого альбому Шевченко Тараса Євгеновича


Фото 8 - Антоненко Надія Тимофіївна - учасниця партизанського загону

Звіт



Теги: Партизани Дніпровських плавень (1941-1944 рр.)  Диплом  История
Просмотров: 48170
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Партизани Дніпровських плавень (1941-1944 рр.)
Назад