Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України

Вступ

пам'ятка охорона культурний спадщина

Київ - це столиця України, місто, що було центром утворення цивілізації східних словян, а пізніше стало політичним, духовним і культурним центром України. Його історія від початку заселення місцевості на Дніпровських пагорбах нараховує близько 1500 років (оцінка дається на основі ряду історико-археологічних досліджень). Легендарна традиція повязує заснування міста на схилах Дніпра з іменами братів Кия, Щека й Хорива та їх сестри Либідь. Київ поєднав у собі памятки історії від початку заселення місцевості осілим населенням до сьогодення, збереження котрих є питанням надзвичайної важливості для громадськості.

В свою чергу збереження національної культурної спадщини, значну частину якої становлять нерухомі памятки історії та культури, є важливим напрямком державної політики України в сфері культури. Охорона національної культурної спадщини проголошена в статті 54 Конституції України обовязком держави.

Памятки історії - один із видів історико-культурної спадщини, що включає в себе розташовані просто неба матеріальні обєкти (будинки, споруди, поховання, природні утворення) та їх комплекси, а також локалізовані території (памятні місця природного та антропогенного характеру), які є реальними свідками історичних подій і явищ, життя та діяльності відомих діячів і носіями інформації загальнолюдського й етнонаціонального значення про всі сфери суспільно-політичного, економічного, культурного й духовного розвитку народів і кожної країни - державний устрій і громадсько-політичне життя, соціальні й національно-визвольні рухи, історію воєн і війська, виробництва і техніки, науки, освіти, культури, релігійного і церковного життя.

Кількість виявлених і взятих на державний облік памяток, що є нерухомими обєктами історичної спадщини, постійно збільшується. За даними Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню памяток історії, культури і заповідних територій Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, станом на 2003 р. на обліку в Києві перебувало 1629 памяток історії Києва, у т. ч. нововиявлених - 236. Більше половини обєктів культурної спадщини складали памятки некрополів - 1030. Станом на 2008 р. кількість поставлених на облік памяток історії збільшилася до 1780, тобто на 151 обєкт. Кількість нововиявлених памяток історії станом на 2011 р. складала 290 більше на 54. Нових памяток - поховань поставлено додатково на облік 90, загальне число їх - 1120.

На сьогоднішній день чимало потенційних памяток історії в Києві не мають відповідного статусу, що свідчить про недостатню інформованість органів державної влади про стан історико-культурної спадщини міста. Важливу функцію виконує «Звід памяток історії та культури України», том «Київ» котрого є науковим реєстром історичних памяток столиці України, а фахівці, що займаються підготовкою матеріалів до публікації, беруть участь в оцінюванні історичного значення конкретних обєктів. Загалом у трьох частинах тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України описано 2455 обєктів історико-культурної спадщини міста всіх видів і типів, з них памяток історії - 1221, з яких поховань - 146, однак ще кілька тисяч памяток міста не описані авторами «Зводу», а, відтак, держава не має юридичних підстав опікуватися ними. Втім, не лише органи державної влади визначають стан справ у сфері охорони памяток історії Києва, так як Софійський собор та архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і ними опікуються відповідні структурні підрозділи Організації обєднаних націй.

Українська держава декларує збереження і примноження національних культурних надбань пріоритетом внутрішньої політики, підтвердженням чому є, зокрема, відбудова собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври і Свято-Михайлівського Золотоверхого собору однойменного монастиря в Києві. Однак, разом із цим в Києві спостерігаються значні труднощі в сфері збереження історичної спадщини, повязані передусім із руйнуванням цінних споруд, хаотичною та, часто, незаконною забудовою історичних районів міста, зміною екстерєрів та інтерєрів історичних памяток тощо.

Актуальність даної роботи полягає у спробі аналізу сучасного стану історико-культурної спадщини Києва, приверненні уваги до нагальних питань у сфері її охорони та збереження, наголошенні на необхідності оптимізації та вдосконалення нормативно-правової бази та механізмів державного впливу на існуючий стан речей.

Об`єктом дослідження є Київ та памятки історії, розташовані в ньому, що є важливими джерелами з міської історії.

Предметом дослідження є нормативно-правова база та державна політика у сфері збереження історико-культурної спадщини Києва, існуючі проблеми охорони, збереження та дослідження памяток історії міста.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 р. та співпадають з періодом незалежності України.

Метою дослідження є висвітлення сучасного стану сфери охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва. Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

визначити ступінь наукової розробки проблеми та стан джерельної бази;

проаналізувати основний пласт нормативно-правових документів, що регулюють державну політику та громадську активність у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва;

висвітлити основні віхи діяльності органів державної влади та громадського активу в даній сфері;

визначити участь міжнародних організацій у справі охорони історико-культурної спадщини Києва;

виокремити основні існуючі на даний час проблеми та труднощі, що існують в охороні окремих категорій памяток, а також можливі шляхи їх подолання.


1. Історіографія та джерельна база дослідження


1.1 Історіографія проблеми


У звязку з актуальністю тематики охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва як української столиці наявний історіографічний доробок перманентно розширюється та доповнюється новими науковими напрацюваннями.

Початки наукового памяткознавства у Києві були закладені ще на межі ХІХ та ХХ ст., у час перетворення історичної науки в міждисциплінарну галузь знань. Так, одним із перших дослідників історичних памяток міста був відомий історик В. Іконніков. Закладена наукова памяткознавча традиція розвивалася в подальший час, поповнюючи сферу своїх наукових інтересів актуалізованими в ході історичного процесу питаннями.

Оскільки хронологічні рамки дослідження обмежені періодом української незалежності, основний історіографічний пласт з даної теми почав власне формування у 1991 р. і продовжує поповнюватися новими напрацюваннями безперервно.

Найбільш активну роботу в цьому напрямку проводить Інститут історії України НАН України та його структурний підрозділ - Центр досліджень історико-культурної спадщини України. Співробітники даної установи не лише займаються науковою діяльністю, але й усіляко сприяють справі збереження та охорони памяток історії та внесення нових одиниць до переліку памяток, що знаходяться під опікою держави.

Серед наукових здобутків Центру можна назвати ряд методологічних студій, повязаних із написанням статей до «Зводу памяток історії та культури України». Видання, спираючись на новітні розробки в галузі памяткознавства, надати науково-методичну допомогу регіональним редколегіям «Зводу памяток історії та культури України» в підготовці матеріалів про памятки історії.

Інститут історії України НАН України сприяє також публікації спеціалізованих видань з памяткознавства. Так, у 2007 р. за сприяння Відділення з історії, філософії та права Інституту історії України було здійснено колективну публікацію праці В. Горбика, В. Денисенка та М. Пархоменка, присвячену визначенню теоретичних питань памяткознавства, дослідженню процесів формування системи захисту та збереження памяток історії та культури в Україні, концептуальних положень щодо культурного надбання в зарубіжних країнах. На основі сучасних наукових розвідок були визначені принципи відбору, класифікації та систематизації пам'яток археології, історії, науки і техніки, архітектури та містобудування, монументального мистецтва, а також показана роль державних установ та недержавних інституцій у вирішенні актуальних питань комплексного захисту культурної спадщини.

Найбільш ґрунтовною публікацією, що тематично присвячена історико-культурним памяткам Києва, є том «Київ» «Зводу памяток історії та культури України», виданий у трьох частинах. «Звід» виконує функції наукового реєстру, на основі внесення до котрого визначається історична цінність памятки та необхідність опіки над нею з боку органів державної влади. При підготовці матеріалів «Зводу» до публікації були залучені найбільш відомі фахівці в галузі памяткознавства в Україні. «Звід» - це енциклопедичне видання, в якому будуть представлені статті про основні пам?ятки археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва. Така фундаментальна енциклопедична робота дозволила піднести справу охорони пам?яток на новий рівень, скласти державний реєстр збереження пам?яток, значно покращити туристичні можливості. Підготовка «Зводу» розпочалася за рішенням Ради Міністрів УРСР від 3 вересня 1982 р., позитивну роль у підготовці томів «Зводу» відіграли Укази Президентів України видані у грудні 2000 р., в листопаді 2007 р. щодо підготовки і видання «Зводу». На сьогоднішній день роботу з підготовки томів «Зводу» очолює Головна редакційна колегія на чолі з академіком В. Смолієм та Редакційна рада на чолі з віце-президентом НАН України В. Литвином. На сьогоднішній день в Києві триває робота по виявленню, класифікації та внесенню до «Зводу памяток історії та культури України» не врахованих раніше памяток, що мусить заповнити прогалини в державній політиці з охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва.

За сприяння Інституту історії України періодично публікуються також окремі монографії та наукові статті, присвячені окресленій тематиці. В цьому руслі працює ряд співробітників Інституту (В. Горбик, В. Даниленко, Г. Денисенко, Т. Катаргіна, О. Кубальський, Л. Федорова), котрі спільними зусиллями видали монографію, присвячену проблемам охорони та збереження обєктів історичної спадщини Києва. У виданні висвітлюються напрями діяльності державних інституцій, громадських організацій з охорони культурної спадщини Києва, розглядаються всі види памяток - археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва.

У своїй науковій діяльності Інститут історії України НАН України тісно співпрацює з іншими науковими установами, котрі займаються памяткознавчими студіями. Однією з таких установ є Українське товариство охорони памяток історії та культури (УТОПІК), громадське наукове товариство, що веде свою історію ще від 1966 р. УТОПІК посприяло відновленню видання науково-популярного журналу «Київська старовина» у 1992 р. Спільними зусиллями Інституту та УТОПІК 23 травня 1991 р. був створений Центр памяткознавства при НАН України. Однією з помітних публікацій Центру стало видання каталога-довідника, присвяченого памяткам історії Києва. Він містить довідникові матеріли щодо обєктів культурної спадщини м. Києва - як узятих на державний облік, так і нещодавно виявлених. Каталог-довідник памяток історії та культури м. Києва впорядкований за адміністративно-територіальним принципом та містить систематизовану інформацію про обєкти історико-культурної спадщини в українській столиці. Дослідники Центру також займаються розробкою теорії та методології памяткознавства, розробляючи практичні рекомендації щодо виявлення, дослідження та каталогізації памяток історії та культури.

Окремі наукові праці тематично стосуються сучасних напрямків державної політики у сфері охорони памяток історії та культури в Україні, труднощів на шляху до формування чіткої державної концепції у памяткоохоронній сфері.

Серед останніх публікацій, присвячених темі дослідження, охорони та збереження історичних обєктів Києва слід виділити монографію «Історико-містобудівні дослідження Києва», видану під редакцією В. Вечерського у 2012 р. Праця розробленню науково-проектної документації, яка включає коригування історико-архітектурного опорного плану, визначення меж та режимів використання зон охорони пам'яток, а також територій історичних ареалів. В ній узагальнено напрацювання Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень щодо розроблення такої науково-проектної документації по Києву у 2009-2011 рр. Було проаналізовано також стан справ в охороні та дослідженні окремих категорій історико-культурних памяток Києва.

Інтенсифікація контактів між Україною та ЮНЕСКО призвела до появи наукових досліджень з даної тематики, в котрих розглядаються існуючі проблеми та протиріччя у співпраці України зі світовим співтовариством в памяткоохоронній сфері.

Поряд із академічними дослідженнями розвивається також науково-популярне памяткознавство. Серія періодичних журналів «Памятки України: історія та культура» є флагманом даного напрямку. Видання є друкованим органом Міністерства культури України та веде свою історію від 1969 р.

Таким чином, наявний історіографічний доробок з даної тематики постійно розширюється та дозволяє історикам-науковцям провести ґрунтовне дослідження.


1.2 Стан джерельної бази


Джерельна база дослідження з проблем охорони історико-культурної спадщини Києва передусім репрезентується документами нормативно-правової бази, діючої в Україні в даний час, що регулюють державну політику у сфері збереження та охорони історичних обєктів в Україні загалом та в Києві зокрема.

Початок законодавчому оформленню сучасної системи охорони історико-культурної спадщини України був даний у 1978 р. із прийняттям Верховною Радою УРСР Закону «Про охорону і використання памяток історії та культури», котрий значною мірою дублював відповідний союзний закон. Однак ідеологічні концепції, прийняті в СРСР, залишали вразливими цілі категорії памяток історії та культури, передусім памятки, функціонування яких було повязано з культами. Відтак для усунення законодавчих колізій 8 червня 2000 р. був прийнятий Закон України «Про охорону культурної спадщини», згідно з яким понятійний апарат памяткоохоронної сфери був узгоджений з міжнародними стандартами. Згідно Закону, до культурної спадщини належать лише нерухомі памятки, в той час як справа збереження і охорони рухомих памяток регулюється окремими законодавчими актами про музейну та архівну справу.

В подальші роки Верховною Радою України ухвалено низку нових законів України: «Про охорону археологічної спадщини» (2004 р.), «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини»», котрий вводив в законодавчу риторику нову категорію памяток - нерухомих памяток науки і техніки. Оновлення нормативно-правової бази дозволило розширити сферу діяльності держави в питаннях охорони історико-культурної спадщини та наблизити законодавчі акти до сучасних світових стандартів.

Документом, що визначає історичну та культурну цінність обєктів, є Державний реєстр нерухомих памяток, тобто перелік памяток історії, взятий державою під опіку. Реєстр регулярно поповнюється новими обєктами, цінність яких визнає українське наукове співтовариство. Науковою основою для внесення памяток в реєстр може виступати «Звід памяток історії та культури України», підготовка якого регулювалася указами Президентів України.

Окрім законодавчих актів України, джерелами вивчення проблем охорони історико-культурної спадщини можуть виступати постанови Кабінету міністрів та інших виконавчих органів влади, судові рішення, постанови та розпорядження міських органів самоврядування тощо. Значний джерельний пласт повязаний із прийнятими постановами та рішеннями Київської міської державної адміністрації, чий друкований орган - газета «Хрещатик», займається їх публікацією як в друкованому, так і в електронному вигляді.

Окремою категорією джерел є архіви оригіналів засідань окремих сесій Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, котрі з поширенням компютерних технологій були перенесені на електронні носії інформації та викладені у Світову мережу. Загалом, доступ до більшості документальних джерел є відкритим, що полегшує історикам процес дослідження з даної тематики.

Значну цінність для науковця становлять джерела, котрі за своїм походженням належать громадським організаціям та науково-дослідним установам - УТОПІК, Центру памяткознавства, Центру досліджень історико-культурної спадщини України тощо. Серед них є діловодна, проектна документація, доповіді, звіти, а також джерела публіцистичного характеру - промови, відозви тощо, котрі проливають світло на питання проведення наукових досліджень та організації діяльності крає - та памяткознавчних товариств та установ.

Особливої уваги заслуговують документи з історії Києва, котрі були досліджені та опубліковані в окремому збірнику колективом вчених Київського національного університету імені Т. Шевченка за редакцією В.Ф. Колесника, А.П. Коцура та Н.В. Терес. Діючі на базі історичного факультету кафедра етнології та краєзнавства і Центр українознавства є одними з фахових установ історико-краєзнавчого профілю, що поставили ряд суміжних дисциплін на академічну основу.

В додатках до даної роботи були використані окремі фотоматеріали, що зображують певні особливості існуючого стану речей в памяткоохоронній сфері в Києві. Також подано опитування, що мають продемонструвати погляди деяких киян на проблеми охорони історико-культурної спадщини в Києві.

Загалом, існуюча джерельна база здебільшого доступна для використання в наукових цілях та має суттєве інформативне значення.


2. Участь державної влади та громадських обєднань у справі охорони історико-культурної спадщини Києва


2.1 Класифікація історико-культурних памяток Києва


Для сучасного українського суспільства характерними є тенденції до актуалізації концептуальних питань історії, зростання зацікавленості громадян у джерелах історії та краєзнавчому дослідженні регіонів та окремих населених пунктів. Ключове значення в збереженні історичної памяті народу мають памятки історії та культури, які не лише вбирають основні риси і тенденції окремих історичних епох, але й висвітлюють окремі аспекти історичного розвитку. Окрім цього, памятки історії та культури мають мистецько-культурне значення, основу культурного надбання українського народу.

Ефективне дослідження памяток й визначення необхідних засобів їх охорони та збереження неможливі без розробки класифікаційних систем, що відображають їх специфіку.

На сьогоднішній день існують дві основні системи класифікації нерухомих памяток історії: за формально-типологічними ознаками та за змістом інформації, котрі несуть дані обєкти.

За формально-типологічними ознаками нерухомі памятки історії можуть бути поділені на:

)будівлі адміністративного, громадсько-політичного, військового, наукового, культурно-освітнього, релігійного, житлового та іншого призначень;

)інженерно-технічні й виробничі споруди;

)природні обєкти;

)памятні місця;

)поховання;

Другим критерієм при класифікації нерухомих памяток історії та культури є їх походження. Згідно з даною класифікаційною системою, історико-культурні памятки можна поділити на:

)архітектури та містобудування;

)археології;

)воєнної історії;

)монументального мистецтва.

Сучасне памяткознавство надає перевагу третій класифікаційній системі з вищеназваних, що головним критерієм класифікації визначає зміст інформації, що певні памятки несуть.

Згідно з цією класифікаційною системою, нерухомі памятки історії можуть бути поділеними на наступні групи:

)державного устрою та суспільно-економічного устрою;

)громадсько-політичного життя, соціальних та національних рухів;

)військової історії;

)виробництва і техніки;

)науки, освіти й культури;

)релігійного й церковного життя.

Подібна класифікаційна система застосовувалася при підготовці наукових та проектних робіт першочергової важливості, таких як Звід памяток історії та культури України й Державний реєстр памяток історії та культури України, занесення памятки в які може рахуватися юридичною підставою її взяття під опіку органів державної влади.

Пропоновані класифікаційні система мають здебільшого умовний характер, адже чимало історичних памяток згідно з ними можна віднести до кількох категорій одразу. Проте незважаючи на цю відносну умовність, вони можуть успішно використовуватися в памяткознавчій теорії, розробці науково-методологічних основ виявлення, дослідження та взяття на облік певних нерухомих історичних обєктів.

2.2 Основні напрями державної політики у сфері охорони памяток історії та культури Києва


Питання дослідження, збереження та охорони історичних та культурних памяток особливо актуальні по відношенню до Києва як столиці України та центру утворення державності східнословянських племен. За свою близько 1500-річну історію місто переживало періоди як піднесення, так і занепаду, руйнацію часів Другої світової війни та декілька змін архітектурного образу міста в результаті численних перебудов. Однак, незважаючи на ці обставини, місто зберегло власну історико-культурну ідентичність. Окрім численних памяток історії та культури, взятих під опіку держави і занесених до Державного реєстру нерухомих памяток, у Києві створено три заповідника національного значення - Софію Київську, Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Історико-меморіальний комплекс «Биківнянські могили», а також державні заповідники - історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» і державний історико-меморіальний заповідник «Лукянівське кладовище».

Державна політика у сфері охорони історико-культурної спадщини ґрунтується на законодавчих засадах, передусім, нормах Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р., а також Закону «Про охорону археологічної спадщини» 2004 р. Закон України «Про охорону культурної спадщини» регламентує питання першочергової важливості - віднесення того чи іншого обєкта до категорії памятки та відповідного його взяття під охорону держави. Відповідно до українського памяткоохоронного законодавства, на обєкт нерухомої культурної спадщини та всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус памятки лише при занесенні обєкта до Державного реєстру нерухомих памяток України. Проте існування загальнодержавного закону не дає гарантії щодо його застосування у повному обсязі. Для створення дієвих механізмів використання юридичних норм Закону необхідно прийняти цілий ряд нових законодавчих актів, котрі всебічно б охоплювали та регламентували процеси захисту й збереження історико-культурної спадщини України.

В Україні, як і в більшості країн світу, не існує єдиного центрального незалежного органу, в компетенції якого знаходились би питання зі сфери охорони та збереження усіх видів памяток історії та культури. Відсутність міжвідомчої координації у даній сфері впливає на реальну ефективність діяльності органів державної влади в памяткоохоронній галузі.

На даний час справа обліку, охорони, реставрації памяток архітектури і містобудування є компетенцією Міністерства регіональної політики і будівництва, памятками історії, археології та монументального мистецтва знаходяться у віданні Міністерства культури і туризму України. Безпосередньо питаннями цієї сфери завідують академічні та відомчі інститути, в т.ч. Інститут історії України при НАН України, котрий є своєрідним центром наукових досліджень та охоронної діяльності у сфері памяткознавства. Поточними справами займаються виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів. Відсутність єдиного керівного центру в сфері охорони історико-культурної спадщини є нагальним питанням, що стоїть на порядку денному протягом тривалого часу. Питання створення Національної служби охорони історико-культурної спадщини при Кабінеті Міністрів України порушується неодноразово на найвищому рівні. У 2002 р. були зроблені перші кроки зі створення подібної установи, що мала би потужну наукову і матеріальну базу з розгалуженою системою підрозділів на місцях. Тоді було задекларовано створення у найближчому майбутньому Державної служби з питань національної культурної спадщини, однак позитивні зрушення в цьому випадку не були доведені до логічного завершення, і 28 березня 2011 р. цей відомчий орган був ліквідований.

Державні інституції займаються проблемами вивчення, збереження памяток історії та культури, розробкою методологічних основ памяткознавства. Цими державними інституціями є структурні підрозділи в академічних інституціях, зокрема Центр памяткознавства НАН України та Науково-дослідний інститут памяткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України, створений у травні 1995 р. На дані установи покладені функції здійснення наукових досліджень та організаційної діяльності у сфері забезпечення охорони та збереження обєктів української історико-культурної спадщини.

Центр памяткознавства при НАН України був створений спільною постановою Президії НАН України та Головної ради УТОПІК у 1992 р. Наразі Центр є єдиною фаховою установою в Україні, що спеціалізується конкретно на памяткознавчій сфері. Одним із найбільш актуальних напрямів практичної діяльності Центру - всебічне сприяння музеєфікації обєктів археологічної спадщини не лише у Києві, а й в Україні загалом. При Центрі памяткознавства також діє Науково-дослідний відділ «Часи козацькі», котрий спеціалізується на питаннях вивчення, збереження та охорони памяток козацької доби в історії України XVI-XVIII стт. У 1996 р. на його основі був створений Науково-дослідний інститут козацтва при Інституті історії України НАН України.

Говорячи про державну політику у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини, необхідно звернути увагу на Звід памяток історії та культури України. Підготовка Зводу розпочалася ще у 1972 р. разом із початком загальної паспортизації памяток історії та культури на території УРСР. Згідно з початковим задумом, Звід мав бути частиною великого загальносоюзного видання. Втім, основний масив виконаної роботи та публікація томів видання прийшлися вже на період незалежності України. У цілому підготовчий період затягнувся на тривалий проміжок часу, адже лише у 1986 р. зявилися перші документи, які визначили науково-методичні й організаційні засади Зводу - «Методичні рекомендації» та «Положення про обовязки і відповідальність виконавців». У березні 1992 р. уряд незалежної України ухвалив Постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення видання томів Зводу памяток історії та культури України», яка зобовязала місцеві органи влади і відповідні наукові установи активізувати роботу над виданням.

Науково-методичне керівництво підготовкою Зводу здійснвали інститути НАН України - історії України, археології, мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Базовою структурою підготовки всіх томів Зводу визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України.

Суттєво посприяло підготовці томів Зводу створення при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана спеціалізованої Головної редакції Зводу, що мусила стати керівним та консолідуючим органом, що мусив обєднувати зусилля місцевих редакційних колегій у підготовці матеріалів та їх публікації. Втім, створення Головної редакції не вирішувало наболілої проблеми фінансування, адже органи центральної влади не відповідали за грошове забезпечення редакційних колегій Зводу, поклавши цей обовязок на місцеві органи влади.

На даний момент опубліковано три частини тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України (у 1999, 2007 та 2011 рр.). Триває постійна пошукова та науково-дослідна робота з виявлення нових памяток історії в Києві та сприяння їх збереженню та охороні органами державної влади.

Створення єдиної державної системи охорони памяток історико-культурної спадщини, що тісно взаємодіяла б із недержавними громадськими організаціями - завдання першочергової важливості для української влади. Діяльність урядових інстанцій мусить тісно кооперуватися із зусиллями громадських обєднань, наукових кіл та аматорів-краєзнавців.

Памятки культурної спадщини м. Києва перебувають у всіх формах власності, передбачених чинним законодавством: державній, комунальній, приватній. Найбільш проблемними є памятки приватної форми власності, які не використовуються і не утримуються в належному технічному стані з огляду на перспективні наміри власників (інвесторів) забудувати земельні ділянки, які звільняться після знесення аварійних пам'яток. Другою проблемною групою є будівлі-памятки, у яких окремі приміщення чи групи приміщень перебувають у власності різних власників, що не дає змоги скоординовано проводити профілактичні, консерваційні та ремонтно-реставраційні роботи на памятках.

Особливо загострилася в останні десятиріччя проблема сучасної забудови в зонах охорони памяток. Ця забудова своїми немасштабними формами спотворює традиційний характер середовища і знецінює конкретні памятки, позбавляючи їх належного композиційно-видового впливу.

Важливе місце в державній політиці у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини Києва відіграє історико-архітектурний опорний план - науково проектна документація, що визначає історичні ареали та охоронні зони міста, аналізує історичний ландшафт та обєкти історико-культурної спадщини, а також дає узагальнену оцінку культурній спадщині конкретного населеного пункту, зокрема, Києва. Дана документація складається та затверджується на рівні місцевих виконавчих органів влади. Історико-архітектурний опорний план Києва визначає в межах міста три історичні ареали - Центральний, Дорогожицький та Південний. До Центрального історичного ареалу відноситься територія Києва, що історично склалася на початок ХХ ст. (історичні місцевості Печерськ, Поділ та Старокиївська частина, що охоплювала центральну частину міста з кварталами нової забудови. На території ареалу розташовані памятки, внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - Софійський собор в Києві разом з прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська лавра.

Наявність і межі Дорогожицького ареалу обумовлені наявністю на цій території міста двох заповідників (Державного історико-меморіального заповідника «Лукянівське кладовище» та Національного заповідника «Бабин Яр»), памятки архітектури національного значення Кирилівської церкви (ХІІ ст.), її охоронної зони та зони охоронюваного ландшафту.

Межі території Південного історичного ареалу відкориговані з урахуванням розташованих у цій історичній місцевості памяток культурної спадщини: групи печер Китаївської пустині (XVII ст.), давньоруського курганного могильника, городища, посаду й археологічного культурного шару, комплексу Пантелеймонівського монастиря, памятки садово-паркового мистецтва національного значення «Феофанія» та комплексу Музею народної архітектури та побуту НАН України у с. Пирогів.

Українська держава намагається також протистояти проведенню активної забудови в історичній місцевості Києва, внаслідок чого територія міста поділена на три категорії зони регулювання забудови. Зона регулювання забудови 1-ї категорії є зоною суворого регулювання забудови. На території зони регулювання забудови першої категорії зберігається існуюче розпланування. Нове будівництво і реконструкцію підпорядковують основним закономірностям історичної забудови кожного кварталу з додержанням відповідності архітектури нових будинків і споруд пам'яткам, а також з урахуванням масштабних, стильових, колористичних та інших особливостей традиційного середовища. На території зони першої категорії заборонено будівництво висотних будинків, а будівництво будинків підвищеної поверховості визначається відповідно до висновків історико-містобудівних обґрунтувань. На території зони регулювання забудови другої категорії зберігаються наявні розпланування, висота та масштаб забудови. На території зони другої категорії заборонено будівництво висотних будинків, однак незначні перетворення місцевості допускаються. На території зони регулювання забудови 3-ї категорії регламентація забудови визначається вимогами збереження загальної композиційної єдності історичного центру міста, композиційної ролі пам'яток в його пейзажі. У межах зони регулювання забудови третьої категорії, як правило, зберігається існуюча розпланувальна мережа, допускається будівництво окремих висотних будівель, граничні параметри яких мають визначатися історико-містобудівними обґрунтуваннями й погоджуватися органами охорони культурної спадщини. Загалом, проблема стрімкої та часто неконтрольованої забудови історичних кварталів української столиці є однією з найбільш наболілих у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини міста.

Загалом, основними напрямами збереження та охорони культурної спадщини та історичної забудови в Києві задекларовані:

розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів;

здійснення системи заходів щодо збереження історичного ландшафту, нерухомої культурної спадщини та традиційного характеру середовища м. Києва;

проведення реставрації й реабілітації пам'яток, реставрація фасадів історичних будівель;

завчасне інформування ЮНЕСКО про заплановані архітектурні перетворення в буферних зонах собору Святої Софiї з прилеглими монастирськими будiвлями та ансамблю Києво-Печерської лаври;

охорона природного оточення у зонах ландшафту, що знаходиться під охороною держави, збереження й відтворення цінних природних і пейзажних якостей пов'язаного з пам'ятками ландшафту, візуальна нейтралізація будівель, споруд, які спотворюють цей ландшафт;

забезпечення проведення археологічних досліджень та музеєфікації виявлених розкопками стародавніх будівель і споруд на територіях памяток археології та в межах їх охоронних зон;

виявлення та усунення порушень порядку збереження та охорони памяток та обєктів культурної спадщини.

Існуюча концепція державної політики у сфері охорони історико-культурної спадщини обтяжена численними труднощами та недоліками. Головними з них є:

недостатність бюджетного фінансування. За тривалий час існування кризових явищ в українській економіці обсяги державних субсидій на підтримку памяткоохоронної галузі значно знизилися. Недостатня бюджетна підтримка культурно-історичної спадщини є наслідком залишкового фінансування культури в цілому. Україна ще далека від європейських стандартів у цій галузі, за якими бюджетні видатки на культуру становлять до 2% бюджету на загальнодержавному рівні, та 3 - 4% бюджету місцевого рівня. Багато памяток світового значення в нашій країні перебуває у критичному стані, і у разі неприйняття термінових реставраційних заходів їхня руйнація може мати незворотній характер;

нераціональність розподілу наявного бюджетного фінансування. Значна частка бюджетних субсидій в Україні спрямовується на відбудову втрачених памяток (часто без належної наукової підготовки) та спорудження помпезних нових, які, втім, не мають великого історичного та культурного значення, натомість існуючі памятки руйнуються та перебувають в занедбаному стані;

відсутність міжвідомчої координації у памяткоохоронній сфері внаслідок розпорошення управлінських функцій між окремими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування;

недостатність контролю за виконанням чинних норм законодавства у памяткоохоронній сфері;

необхідність оптимізації нормативно-правової бази. Існуюче українське законодавство у сфері охорони та збереження памяток історико-культурної спадщини взяло за власну основу прийняті міжнародним співтовариством документи декларативного характеру, натомість розробки механізмів реальної дії щодо дотримання декларованих принципів та норм в Україні знаходиться в зародковому стані;

відсутність стимулів для залучення коштів приватних меценатів. Існуюча в передових країнах світу практика надання податкових пільг власникам території з історичними памятками, котрі ними реставруються та підтримуються в належному стані, в Україні на даний час відсутня. Ця проблема повязана з питанням оновлення українського законодавства, про що було сказано вище;

відсутність стабільної кооперації в памяткоохоронній сфері між українськими владними інституціями та світовою спільнотою, уособленою ЮНЕСКО. Протягом всього періоду незалежності України ЮНЕСКО регулярно порушувала питання про незадовільний стан охорони обєктів всесвітньої спадщини у Києві (Софійського собору та Києво-Печерської лаври), а останнім часом перед ними навіть постала загроза включення у список памяток, що знаходяться під загрозою;

відсутність ефективної протидії з боку держави памяткоруйнівним діям т.зв. «чорних археологів».

Таким чином, задля утвердження в Україні стабільної концепції охорони та збереження обєктів, що мають виключну історичну та культурну цінність, а також впровадження в управлінні реальних дієвих механізмів впливу на стан справ у памяткоохоронній сфері, українська державна влада мусить вжити комплексних заходів з оптимізації існуючої нормативно-правової бази та перегляду власної реальної політики по охороні та збереженні памяток як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.


2.3 Діяльність громадських обєднань в памяткоохоронній сфері


Поряд із державними інституціями важливу роль у збереженні та відновленні історико-культурних надбань відіграють громадські обєднання, найбільш чисельне серед яких - Українське товариство охорони памяток історії та культури (УТОПІК), утворене ще у 1966 р. УТОПІК не лише стояло біля витоків теорії памяткознавства, зокрема поділу памяток на види - історичні, археологічні, памятки архітектури, історії техніки та військової справи мистецтва, етнографії, письменства, - але й брало участь в практичній діяльності - здійснювало громадський контроль за охороною, використанням, ремонтом і реставрацією памяток історичного та культурного значення. Товариство було флагманом памяткознавства в Україні ще з радянських часів, а за умов незалежності взяло участь в ряді амбіційних проектів.

Серед подібних проектів за участю УТОПІК стало створення Музею народної архітектури та побуту України, що співпало датою із 30-ю річницею відкриття експозиції Товариства у 1966 р. Окрім цього, громадським коштом було проведено ряд етнографічних експедицій, в результаті яких було сформовано величезну колекцію памяток народного декоративно-вжиткового мистецтва; на площі понад 150 га встановлено 300 архітектурних обєктів.

УТОПІК сприяло відтворенню, реставрації та збереженню численних історико-культурних памяток. Так, коштом Товариства неодноразово проводилися реставраційні роботи на Золотих Воротах в Києві.

Ще одним із пріоритетів діяльності УТОПІК є практична робота з дослідження та охорони археологічних памяток. Дана категорія складає найбільший масив обєктів історико-культурної спадщини, що перебувають на державному обліку. Прийняття в 2004 р. Закону України «Про охорону археологічної спадщини» не вирішило всіх проблем, що були повязані передусім з процесом роздержавлення та приватизації земельного фонду України та втратою державою ряду земель історико-культурного значення у звязку із передачею їх у приватне чи колективне володіння. УТОПІК також намагається протидіяти діяльності т.зв. «чорних археологів», що приносять величезні втрати культурному фонду України.

Іншою масштабною акцією УТОПІК, котра була проведена в партнерстві з іншими, в т.ч. аматорськими, памяткознавчими організаціями, була започаткована ще у 1988 р. програма «Забуті могили». Ініціатором проведення програми став журнал «Памятки України». Мета акції - привернути увагу влади та широких кіл громадськості до справи порятунку архітектурних памяток, військових поховань та старих кладовищ. Масштабний процес дослідження та збереження історичних кладовищ та некрополів був розпочатий саме в Києві Л. Проценко. Згідно з планом програми «Некрополі Києва» був створений Український центр біографічної некрополістики при Головній раді УТОПІК, котрий продовжує діяти і до нашого часу. Ним було підготовлено та опубліковано 20 видань серії «Некрополі», однак головна заслуга Товариства полягала у приверненні уваги київської громадськості до питання статусу Лукянівського кладовища. Саме УТОПІК виступило з ініціативою надання кладовищу статус державного історико-культурного заповідника, відповідний акт був ухвалений Кабінетом Міністрів України 6 лютого 1994 р. Члени УТОПІК брали участь в розробці генерального плану розвитку заповідника, проведенні значного обсягу науково-пошукової роботи із впорядкування поховань та підготовці каталогу кладовищ міста Києва.

Товариство приділяє значну увагу питанням ремонту та реставрації історичних памяток. що було особливо актуальним в період другої половини 1990-х рр., коли державна максимально скоротила фінансування Інституту «Укрпроектреставрація», що займався питаннями даної сфери. В цей час саме УТОПІК взяв на себе основний фінансовий тягар утримання реставраційних майстерень при Музеї народної архітектури та побуту України.

Окрім УТОПІК, значний внесок у справу охорони та збереження історичних памяток Києва зробили такі громадські та наукові обєднання як Український фонд культури, Національна спілка краєзнавців України, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська асоціація захисту історичного середовища та ін.

Значний обсяг науково-просвітницької діяльності проводиться Національною спілкою краєзнавців України, що у період з 1990 по 2008 рр. мала назву Всеукраїнської спілки краєзнавців. Ця організація має зокрема амбітні плани щодо перевидання осучасненої багатотомної енциклопедії «Історія міст і сіл України». Спілка разом із Національною академією наук України, Службою безпеки України, та Українським культурно-просвітницьким товариством «Меморіал» брала участь у підготовці серії книг «Реабілітовані історією».

Перед органами державної влади та громадськими обєднаннями постає ще одне нагальне питання - відновлення ряду визначних обєктів історико-культурної спадщини Києва, втрачених внаслідок різних історичних обставин. Важлива функція в цій сфері відводилася створеному Указом Президента України Л. Кучми 12 червня 1995 р. Фонду відтворення видатних памяток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. Фонд мав покликанням консолідувати зусилля наукової та громадянсько-активної спільноти, організувати збір коштів громадян та меценатів та відповідати за організаційну частину при відбудові втрачених раніше памяток історії. У Києві за активної участі Фонду було відновлено знищені більшовиками Михайлівський Золотоверхий монастир та собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври, а також запланована відбудова Богоявленського собору Братського монастиря, будинку Київського магістрату та інших втрачених раніше історичних обєктів. На жаль, складність економічної ситуації в державі не дозволяє повною мірою реалізувати амбітні проекти з відновлення втрачених історико-архітектурних памяток Києва. Першочергово відновлюватися мають памятки, рештки яких збереглися до нашого часу, в той же час відновлення втрачених памяток не може замінити реставрації та ремонту наявних памяток історії та культури.


3. Охорона обєктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві


В сучасному світі охорона історико-культурної спадщини є не лише справою державної влади окремих країн світу, але й сферою інтересів міжнародних організацій, головною з яких є ЮНЕСКО - Організація Обєднаних Націй з питань освіти, науки і культури, підрозділ ООН, створений 16 листопада 1945 р.

Україна є членом ЮНЕСКО з 12 травня 1954 р., коли в Організацію вступила її попередниця УРСР, а з грудня 1962 р. в Парижі функціонує постійне представництво України при ЮНЕСКО. Координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснює Національна Комісія у справах ЮНЕСКО (діє з 1956 року).

Створення ЮНЕСКО стало наслідком впровадження в європейській законотворчій традиції трьохступеневої системи класифікації памяток, згідно з якою окрім памяток загальнодержавного та місцевого значення вводилася в обіг категорія памяток світового значення. Зародження подібної класифікаційної системи стало свідченням значного поступу в памяткоохоронній теорії Західного світу. Втім, законодавче оформлення подібних тенденцій стало реальним лише у 1972 р. на XVII сесії Генеральної конференції ООН, що ухвалила «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини». В жовтні 1988 р. УРСР ратифікувала Конвенцію, тим самим задекларувавши своє прийняття світових стандартів памяткоохоронної сфери. У Конвенції зазначалося, що окремі цінності культурної і природної спадщини становлять значний інтерес і вимагають збереження як частини всесвітньої спадщини людства. Таким чином, зважаючи на небезпеки, що їм загрожують, міжнародне співтовариство має брати участь в охороні природної і культурної спадщини і колективно сприяти, не замінюючи при цьому діяльність держави з охорони розташованих на її території обєктів світової спадщини, а гармонійно доповнюючи її. З цією метою створювався спеціальний комітет ЮНЕСКО, що займався формуванням Списку всесвітньої спадщини. Станом на 2013 р. у Списку світової спадщини ЮНЕСКО перебуває 981 обєкт у світі, з яких 759 є культурними, 193 - природними, а 29 - змішаними.

В Києві знаходиться два обєкти світової спадщини - Софійський собор з прилягаючими до нього монастирськими спорудами та ансамбль Києво-Печерської лаври. Вони були включені до Списку світової спадщини рішенням XIV сесії Міжнародного комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітньої культурної та природної спадщини, котра відбулася в Канаді 7 - 12 грудня 1990 р. Якщо протягом наступних десятиліть до Списку додавалися обєкти в інших регіонах України (на кшталт історичного центру Львова, пунктів геодезичної дуги Струве, букових пралісів Карпат та ін.), то в Києві на даний час кількість обєктів світової спадщини ЮНЕСКО залишається незмінною.

Софійський кафедральний монастир - архітектурний ансамбль колишнього чоловічого монастиря, що нині входять до складу Національного заповідника «Софія Київська», розташованого в місті Києві по вул. Володимирській, 24. Комплекс споруд розміщується в історичному центрі Києва та в давні часи складав частину т.зв. «міста Ярослава». З первісного комплексу монастирських споруд зберігся мурований собор Святої Софії. Літописи повязують побудову Собору, котрий мусив стати митрополичим храмом, з імям великого князя київського Ярослава Мудрого. Згідно з «Повістю минулих літ», закладення Собору Святої Софії відбулося у 1037 р. на місці, де раніше було «поле за градом», на котрому князь Ярослав розбив у битві військо половців, що обложило Київ. Проте дані археологічних досліджень свідчать, що дана територія не знаходилася поза межами міських укріплень, а була заселена й забудована задовго до правління Ярослава Мудрого. За допомогою досліджень фресок і графіті в храмі, проведеними археологом, медієвістом та культурологом Н. Нікітенко, будівництво храмової споруди відбувалося на межі правління київських князів Володимира і Ярослава приблизно у 1011 - 18 рр.

Собор - унікальна памятка давньоруського зодчества, зведена у візантійському стилі. Прообразом його побудови послугував однойменний Софійський Собор у Константинополі (нині музей Айя-Софія у Стамбулі), столиці Візантійської імперії, зведений у VI ст. н.е. за правління імператора Юстиніана (527 - 565 рр.). Константинопольський прообраз заслужено викликав захоплення у сучасників своєю величчю і пишністю, тому не дивно, що саме він послугував зразком для будівництва мурованих храмів на Русі.

Втім, сучасного вигляду Собор набув після капітальних ремонтно-реставраційних робіт у XVII-XVIII ст. Найбільші трансформації мали місце за гетьманування Івана Мазепи, котрий був також видатним для свого часу меценатом. Був змінений екстерєр відкритих галерей храму: над ними були збудовані додаткові поверхи, а галереї було перетворено на закриті приміщення; фасади Собору було побілено, а в додачу до 13 бань, котрі були збудовані ще за княжих часів, було збудовано 6 нових, усі бані Собору були позолочені, а також їм було надано грушоподібних форм. В сукупності з додаванням вишуканих фронтонів і фігурного ліплення на фасадах, ці трансформації докорінно змінили зовнішній вигляд Софійського Собору: замість візантійського стилю Собор набув барокових рис, котрі були збережені до сучасності.

Під час великих будівельних робіт XVIII ст. в додаток до Собору було зведено ряд нових приміщень: будинок митрополита, братський корпус, келії, будинок консисторії і трапезна, що збереглися до наших днів. Таким чином, будівля Собору разом з перерахованими спорудами склали відомий нині архітектурний ансамбль Софійського кафедрального монастиря, та сформували цілісний обєкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На відміну від екстерєру, інтерєр Софійського Собору зберіг основні риси архітектури та образотворчого мистецтва ХІ ст. Збереглися 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму - центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти - фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві, - розміщеної в центральній апсиді з внутрішньої сторони купола. Мозаїка має 6 метрів в висоту. Унікальність мозаїчного зображення полягає в тому, що з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах - стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Діючий монастир на території ансамблю існував до 1786 р., коли у звязку із секуляризацією церковних земель Софійський монастир був закритий. Після його ліквідації на даній території розміщувалися відомчі установи, підконтрольні митрополиту Київському і Галицькому: собор Святої Софії із подвірям, митрополичий дім з економією та духовна консисторія.

Початок оформлення юридичного статусу архітектурного комплексу Софійського монастиря був даний у 1934 р., коли було створено Софійський архітектурно-історичний заповідник, до складу якого спочатку увійшли лише будівля Собору та дзвіниця. Справжню увагу світової громадськості Софійський заповідник, котрий з часом включив до свого складу нові архітектурні обєкти, здобув завдяки тому, що в 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду ФРН присвоїло йому «Європейську Золоту медаль за збереження історичних памяток». У 1994 р. заповіднику було надано статус національного закладу культури. Найбільш значною відзнакою історико-культурного значення Софії Київської стало внесення архітектурного комплексу до Списку обєктів світової спадщини ЮНЕСКО у 1990 р.

Актуальним питанням збереження та охорони комплексу Софійського монастиря в роки української незалежності стали перспективи передачі храмових споруд у розпорядження окремих християнських конфесій. підставою для подібних посягань стало видання Указу Президента України №279 від 21 березня 2002 р. «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Втім, зважаючи на негативний досвід користування церковними організаціями приміщеннями Кирилівської та Андріївської церков було вирішено не надавати Софійський Собор у користування конфесій. Рішучу позицію у 2002 р. зайняла тодішній директор Національного заповідника Н. Куковальська, наголошуючи, що памятки виняткового історико-культурного значення бажано зберігати у статусі музеїв.

Зважаючи на статус Національного заповідника та обєкта Списку світової спадщини ЮНЕСКО, архітектурний ансамбль Софійського Собору користується підвищеною увагою органів влади, громадських обєднань та міжнародних організацій до справи свого збереження та охорони. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. №624 була затверджена Комплексна програма збереження обєктів Національного заповідника «Софія Київська» на 2003 - 10 рр. Окрім безпосередньо збереження памяток архітектури та повязаних творів монументального мистецтва, музейних предметів та колекцій, Програма мала метою вдосконалення науково-дослідної, науково-методичної та культурно-освітньої діяльності заповідника.

Серед основних завдань Програми декларувалися зокрема:

усунення чи мінімізація та запобігання впливу негативних техногенних, містобудівних і природних процесів на технічний стан обєктів заповідника;

проведення комплексних наукових досліджень обєктів заповідника;

здійснення заходів з упорядкування території заповідника;

забезпечення раціонального використання обєктів заповідника та функціонування його як національного закладу культури.

Серед конкретних заходів, пропонованих Програмою, підкреслювалася першочергова необхідність підтримання особливого температурно-вологового режиму, оптимального для зберігання мистецьких цінностей. Саме цей пункт договору про користування Кирилівською та Андріївською церквами не могли виконати церковні організації, що стало одним із вирішальних аргументів на користь збереження музейного статусу Софійського Собору.

Загальний обсяг фінансування Програми склав 93,479 млн. грн., з яких бюджетних асигнувань 35,423 млн. грн., інших надходжень, в т.ч. фінансової допомоги від ЮНЕСКО - 58,056 млн. грн.

Першочерговим завданням у справі збереження архітектурного ансамблю Софії Київської була фіксація її охоронної зони, котрої заповідник не мав. У 2005 р. авторський колектив Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури містобудування вперше склав документ «Межі і режим зон охорони ансамблю споруд Софійського собору Національного заповідника «Софія Київська»», котрий в тому ж році був затверджений Міністерством культури і туризму України. Розробники документу визначили перелік обєктів та територій, що становили характерне середовище ансамблю Софії Київської та підлягали особливому режиму охорони з боку держави.

Зважаючи на те, що комплекс Софійського монастиря є одним із двох обєктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Києві, для охорони та збереження його складових частин був розроблений особливий режим опіки. Задля створення оптимальних умов збереження історичного середовища, в котрому розмішуються Софія Київська, було запроваджено поняття охоронних зон, котрі в юридичному аспекті були аналогом буферних зон, визначених законодавством країн Заходу для обєктів Світової спадщини. Охоронна зона ансамблю споруд Софійського собору площею 111,81 га була затверджена наказом Міністерства культури і туризму України від 23.12.2005 р. №1076, а її межі співпадають з межами памятки археології національного значення «Культурний шар «Міста Ярослава»». Визначення охоронної зони навколо Софійського монастиря був переглянутий після ХХХІІ сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (м. Квебек-Сіті, Канада, 2008 р.), коли межі території охоронних зон Києво-Печерської Лаври та ансамблю споруд Софійського собору були поєднані територією памятки ландшафту місцевого значення «Сторичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра» (що затвердив відповідний наказ Міністерства культури і туризму від 3 лютого 2010 р.) за рахунок паркової території першої надзаплавної тераси та схилів правого берега Дніпра. Нова обєднана охоронна зона була розроблена у розділі «Збереження та охорона історико-культурної спадщини» історико-архітектурного опорного плану м. Києва. Зазначені матеріали були розроблені Науково-дослідним інститутом памяткоохоронних досліджень Міністерства культури України.

У буферних зонах памяток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО режим використання території передбачає:

збереження розпланування, памяток та обєктів культурної спадщини, елементів історичного упорядження;

необхідність проведення археологічних досліджень і музеєфікації археологічних обєктів; заборону нищення археологічного культурного шару; необхідність резервації нерозкопаних ділянок культурного шару як еталону на майбутнє;

забезпечення сприятливого для памяток гідрологічного режиму, пожежної безпеки, захисту від динамічних навантажень та інших негативних техногенних і природних впливів;

проведення робіт щодо реставрації і пристосування памяток культурної спадщини, упорядження та озеленення території за спеціальними проектами, погодженими центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Про всі архітектурні перетворення, заплановані в буферних зонах памяток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та ансамблю споруд Софійського собору), необхідно завчасно інформувати Центр всесвітньої спадщини у Парижі.

Загалом, режим охоронних зон, в яких розміщені обєкти світової спадщини ЮНЕСКО, покликаний мінімізувати негативний техногенний та антропогенний вплив сучасної цивілізації на стан історичних памяток, що мають особливу історико-культурну цінність. На територіях буферних зон памяток світової спадщини ЮНЕСКО нове будівництво обмежується. Заборонено будівництво будинків підвищеної поверховості, а також висотних будинків. На зазначених територіях допускається лише реставрація і реабілітація памяток та реконструкція інших будівель і споруд без збільшення їх висотних параметрів.

Загалом, Національний заповідник «Софія Київська» отримав потужний імпульс для власного розвитку після 2005 р. 30 грудня цього року Президент України В. Ющенко підписав Указ №1881/2005 «Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру», метою якого визначено збереження і реабілітацію памяток Національного заповідника «Софія Київська». Кабінету Міністрів України було доручено розробити план заходів на 2006 - 08 рр. щодо проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на обєктах заповідника. Зокрема, були проведені ремонтно-реставраційні роботи на будівлі собору Святої Софії, реставраційно-реабілітаційні роботи на брамі Заборовського та будинку митрополита, у т.ч. було відновлено його інтерєри. Також на базі заповідника було створено майстерню з реставрації рухомих памяток історії та культури.

Проблеми памяткоохоронної діяльності Національного заповідника «Софія Київська» обговорювалися в ході організованої ним ІІІ Міжнародної конференції 2007 р. На конференції були присутні експерти ЮНЕСКО, котрі наголошували на необхідності вдосконалення нормативно-правового режиму в зонах охорони Софійського кафедрального монастиря, зокрема, запровадження більш суворого контролю над слабо контрольованими процесами приватизації земель в межах охоронних зон.

У тому ж 2007 р. Національний заповідник «Софія Київська» виступив з ініціативою на адресу ЮНЕСКО з пропозицією внести до Списку всесвітньої спадщини дві свої філії - Кирилівську та Андріївську церкви. Керівництво заповідника, Національна комісія України в справах ЮНЕСКО та профільні міністерства підготували необхідний для внесення пакет документів та відправили їх в Париж. На сесії в липні 2008 р. ЮНЕСКО розглянула дане питання і з 2009 р. ці філії Національного заповідника «Софія Київська» перебувають в статусі кандидатів на занесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Другим обєктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в м. Києві є Києво-Печерська Лавра - монастир, заснований за правління князя Ярослава Мудрого у 1051 р. Свою назву він отримав від печер, в котрих оселялися їх мешканці - ченці, що й закладали основи традиції чернецтва на давньоруських землях. Архітектурний ансамбль монастиря формувався протягом ХІ - ХХ ст., а його ядром став собор Успіння Пресвятої Богородиці, котрий сформував новий тип храму на Русі, оскільки після створення собору в Києві почали зявлятися схожі храми і в інших давньоруських містах.

Вже в ХІІ ст. монастир став значним осередком духовно-культурного життя Східної Європи, свідченням чого стало отримання статусу лаври у 1169 р., що певною мірою означало утвердження автономії та зменшення залежності від Константинопольського патріарха. В той же час, монастир неодноразово зазнавав розорення кочовиками - у 1096 р. від половців, в 1240 р. від монгольського хана Батия, у 1482 р. від кримського хана Менглі-Гірея.

Примітною ознакою монастиря був той факт, що Собор Успіння Пресвятої Богородиці з середини ХIV ст. став усипальницею князівських та інших знатних родів.

Як і у випадку із Софійським собором, архітектурний образ Києво-Печерської лаври значною мірою сформувався за гетьманування І. Мазепи, котрий власним коштом збудував монастирський мур із баштами та брамами та церкву Всіх святих над економічною брамою, а також відновив Свято-Троїцьку церкву над Святою брамою та позолотив бані собору Успіння Пресвятої Богородиці. Окрім того, до собору було прибудовано окремі приділи. Меценатську справу на користь Києво-Печерської лаври продовжив наступний гетьман І. Скоропадський. Символом барокової доби в історії лаврського комплексу стала побудова у 1731 - 45 рр. Великої лаврської дзвіниці за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя. Особливого значення у XVIII ст. набула лаврська друкарня, головний центр українського друкарства цього періоду історії. До початку ХХ ст. продовжувалося формування архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер, тривало спорудження келій, галерей та інших споруд.

Монастир було закрито радянською владою в 1929 р. Жахливої втрати зазнав комплекс Києво-Печерської лаври у роки Другої світової війни, коли 3 листопада 1941 р. собор Успіння Пресвятої Богородиці був підірваний радянськими саперами.

Початок лібералізації суспільного та духовно-культурного життя в СРСР у 1985 р. та особливо святкування 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р. посприяли передачі частини архітектурного комплексу Лаври у користування православної церкви. Нині на території монастиря розміщуються резиденція Київського митрополита Української православної церкви Московського патріархату, духовні семінарія та академія. Церква займає 16 споруд комплексу Дальніх та 19 споруд Ближніх печер. На верхній території Лаври розташовані заповідник, декілька музеїв та ряд інших установ.

Монастирський комплекс Лаври було визнано державним історико-культурним заповідником ще у 1926 р. Міжнародне визнання свого унікального історичного та мистецько-культурного значення Києво-Печерська лавра здобула на XIV сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань збереження всесвітньої культурної та природної спадщини у м. Банф (Канада), що проходила 7 - 12 грудня 1990 р. На сесії було прийнято рішення про внесення архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври до Списку обєктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Слідом за визнанням з боку ЮНЕСКО статус Лаври був переглянутий українською державною владою і 13 березня 1996 р. заповіднику було надано статус національного.

Привернення уваги громадськості та органів державної влади до проблем збереження історичного комплексу монастиря посприяло вирішенню питання відбудови Успенського собору - історичного ядра лаврського архітектурного ансамблю. Вже 9 грудня 1995 р., до офіційного набуття Києво-Печерською лаврою статусу Національного заповідника, Президент України Л. Кучма видав Указ про відновлення Успенського собору. Відновлювальні роботи проходили у великому поспіху, оскільки перед будівельниками було поставлено завдання здати обєкт до святкування 950-ліття Києво-Печерської лаври у 2001 р. Як наслідок поспішності, було вирішено використовувати при будівництві сучасні будівельні матеріали. Період відбудови тривав з 1998 по 2000 рр.; собор Успіння Пресвятої Богородиці був відновлений у барокових формах, в яких він перебував на час своєї руйнації у 1941 р. Автентичні частини храму, що збереглися на час відновлення, були залишені як складові відбудованого собору. Після кількох років робіт собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври був освячений Київським митрополитом Володимиром на День незалежності України 24 серпня 2000 р.

Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» являє собою розгалужений музейний та науково-дослідний комплекс, котрий займається охороною та збереженням як рухомих, так і нерухомих обєктів історико-культурної спадщини. На його території функціонують Музей книги і друкарства України, Музей історичних коштовностей України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Виставка мікромініатюр М. Сядристого, Всеукраїнський фонд відтворення видатних памяток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара, Державна історична бібліотека України, керівні органи Українського товариства охорони памяток історії і культури та його Київської організації, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, Науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського Академії медичних наук України та ряд інших установ.

Після внесення комплексу Лаври до Списку обєктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО постало питання наукового дослідження та взяття на облік обєктів культурної спадщини, що входять до ансамблю монастиря. Державний реєстр національного культурного надбання у 1999 р. визначив перелік 110 памяток архітектури, котрі переходили під охорону держави та складали обєкт світової спадщини ЮНЕСКО. Окрім власне памяток Києво-Печерської лаври, до юрисдикції заповідника належала памятка давньоруської архітектури - Церква Спаса на Берестові. Втім, зважаючи на відсутність взаєморозуміння між керівництвом заповідника та редколегією тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України, існують певні розбіжності у визначенні кількості памяток та їх найменуванні: так, третя частина першої книги тому «Київ» Зводу наводить перелік 112 памяток архітектури, 7 памяток археології, 107 памяток історії та 33 памяток мистецтва, розташованих та території лаврського комплексу.

Найбільш болісним питанням у сфері охорони та збереження архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври є перебування частини його території у користуванні УПЦ МП. Наукові комісії неодноразово підкреслювали численні порушення режиму зберігання рухомих та нерухомих памяток історії та культури з боку церковників, зокрема постійні порушення температурно-вологового режиму, що несприятливо відображаються на стані предметів образотворчого мистецтва, зокрема живопису, нашарування кіптяви тощо. Однак найбільш загрозливим виглядає ведення церквою самовільної забудови території Києво-Печерської лаври. З початку передачі церкві перших територій у 1988 р. кількість новобудов, знесених та перебудованих обєктів Нижньої лаври сягнула вже кількох десятків. З 66 переданих УПЦ МП архітектурних обєктів станом на 2009 р. було перебудовано 36, зявилося 10 новобудов. Печери, котрі знаходяться в аварійному стані, нині продовжують активно експлуатуватися церквою. Сукупність цих факторів призводить до стрімкого руйнування історичного ландшафту Києво-Печерської лаври.

Найбільшого розголосу здобув скандал, повязаний з руйнуванням протягом однієї ночі західної брами Лаври у жовтні 2007 р. Громадська думка повязувала його з умисним задумом церковного керівництва, адже вантажні автомобілі не могли завозити на територію монастиря будівельні матеріали для проведення забудови. 9 грудня цього ж року ворота були відбудовані, але вже у більшому розмірі, таким чином, їх історико-культурна автентичність була втрачена.

Виразним є дисбаланс у фінансування заповідника і монастиря: так, протягом 2005 - 07 рр. монастир отримав з державного бюджету 25 млн. грн., в той час як заповідник - лише 3 млн.

Реакцією на претензії православної церкви на території Національного заповідника стало встановлення Київською міською радою мораторію на відчуження або передачу нерухомого майна і землі Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника 13 грудня 2007 р. У тому ж 2007 р. Президент України В. Ющенко вирішив не передавати памятку давньоруської архітектури Церкву Спаса на Берестові у користування УПЦ МП.

Зважаючи на існуючі проблеми охорони та збереження памяток на території Києво-Печерської лаври Національний заповідник регулярно виступає з ініціативами у памяткоохоронній сфері, зокрема пропонує сприяти утворенню Міжвідомчої незалежної експертної групи, що займалася б моніторингом ситуації та подоланням труднощів у нормативно-правовій сфері, а також розглянути та затвердити Концепцію та Комплексну програму розвитку Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, котрі мають стати основою Генерального плану.

ЮНЕСКО не залишалася осторонь тривожних тенденцій у справі охорони та збереження обєктів світової спадщини в Києві. Ситуація загострилася у березні 2009 р., коли експертна група ЮНЕСКО відвідала з інспекцією Київ. Експерти висловили занепокоєння станом буферної зони обєктів ЮНЕСКО, оскільки Україна не узгоджувала забудову зони із міжнародною спільнотою, що вона зобовязувалася робити під час внесення Софійського собору та Києво-Печерської лаври до Списку всесвітньої спадщини. Окрім цього пункту, експерти ЮНЕСКО висловили свою стурбованість через забудову схилів Дніпра, котрі призводять до їх поступового сповзання, а також відсутність контролю за несанкціонованою забудовою з боку Державної служби з питань національної культурної спадщини при Міністерстві культури. Залишивши невтішні висновки, експерти ЮНЕСКО полишили столицю України.

За підсумками даного візиту відбулася нарада у Секретаріаті Президента України 8 червня 2009 р., в якій взяли участь представники Міністерств культури і туризму, закордонних справ, регіонального розвитку та будівництва, Київської міської державної адміністрації, Національної комісії у справах ЮНЕСКО, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Національного заповідника «Софія Київська» та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. За підсумками наради було прийнято рішення про терміновий аналіз стану забудови в буферних зонах навколо обєктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема існуючої та запланованої забудови в історичних районах міста.

червня 2009 р. Верховна рада України розглянула проект постанови «Про збереження комплексу Києво-Печерської Лаври та подальший розвиток Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». Проект був розроблений парламентським Комітетом з питань культури і духовності. В ньому проголошувалося, що неузгодженість дій Київської міської державної адміністрації та органів центральної влади призвели до загрози виключення Лаври зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та навіть його фактичного знищення. Пропонувалося передати весь комплекс Києво-Печерської Лаври у власність держави під юрисдикцію Міністерства культури і туризму України, розробити новий Генеральний план національного заповідника, котрий відповідав би вимогам Закону України «Про охорону культурної спадщини», Земельного кодексу України, інших законодавчих актів та міжнародних договорів, ратифікованих державою. Ще однією важливою вимогою було примусове виселення з території монастирського комплексу фізичних осіб та організацій, діяльність яких не відповідає цілям діяльності національного заповідника. Проект постанови містив амбітні плани щодо матеріально-технічного переоснащення науково-дослідних установ, вдосконалення проектної документації та запровадження суворого контролю за режимом забудови заповідної території. Втім, під час голосування проекту не вистачило пяти депутатських голосів щоб бути прийнятим.

Тим часом питання охорони та збереження Лаври та Софії Київської в черговий раз привернуло увагу світової громадськості. 22 - 30 червня 2009 р. відбулася XXXIII сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в столиці Андалусії м. Севілья (Іспанія), на котрій було розглянуто питання про стан Києво-Печерської лаври та Софійського собору. Був розроблений пакет рекомендованих українській владі заходів задля збереження обєктів історико-культурної цінності у Києві, а саме:

запровадження мораторію на будівельні роботи в буферних зонах, зокрема забудови навколо території земляних валів «Мистецького арсеналу», готельного комплексу неподалік Церкви Спаса на Берестові та інших обєктів у межах буферних зон;

-обєднання у рамках Генерального плану Києва основних і детальних планів розвитку міста, історичних памяток та буферних зон;

вживання заходів щодо реставрації Лаврських печер.

Хоча дані вказівки носили рекомендаційний характер, їх злісне невиконання загрожувало занесенням обєктів світової спадщини ЮНЕСКО в Києві до переліку памяток, що знаходяться під загрозою.

Останнім на даний момент візитом офіційних представників ЮНЕСКО до України стала робоча поїздка міжнародної делегації, приурочена до 60-річчя членства України в організації. Делегацію очолила генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова; в ході візиту було проведене урочисте засідання Президії НАН України за участю представників Міністерства культури України. Офіційна сторінка Мінкульту у соціальній мережі Facebook виклала в мережу короткий звіт зустрічі.

Загалом, зважаючи на існуючі проблеми у сфері охорони обєктів всесвітньої спадщини в Україні загалом та в Києві зокрема, відносини між українською владою та ЮНЕСКО є вельми ускладненими. Ситуація із Софію Київською та Києво-Печерською лаврою є ідентифікатором основних труднощів та протиріч у памяткоохоронній сфері, поступ на шляху вирішення яких означатиме не лише поліпшення відносин зі світовою спільнотою, але й фундаментальні зрушення на шляху збереження обєктів історичної та культурно-мистецької цінності в українській столиці.


4. Стан справ в охороні окремих категорій памяток історії та культури в Києві


4.1 Охорона памяток археології в м. Києві


Археологічні памятки є цінним джерелом для вивчення давньої та середньовічної історії України, матеріальної культури, рівня розвитку господарських можливостей окремих археологічних культур.

Археологічна спадщина Києва представлена значною кількістю памяток різних історичних епох. В українській столиці взято на облік та поставлено під охорону держави 69 памятки археології, серед них 23 памятки національного значення, 35 місцевого та 11 нововиявлених, визначено археологічні та архітектурні заповідні охоронні зони, а також зони регулювання забудови трьох категорій та зони охоронюваного ландшафту.

Особлива цінність культурного шару на території Києва полягає в тому, що вони відображають безперервність історії заселення міської місцевості починаючи з епохи пізнього палеоліту. Так, видатним археологом В. Хвойкою ще в 1893 р. була відкрита т.зв. Кирилівська стоянка первісних людей, вік котрої оцінюється приблизно у 20 тис. років. Однак найбільш потужним є давньоруський культурний шар, перші памятки котрого датуються Х ст. та відображають історію міста періоду його піднесення за років правління великих князів київських Володимира (980 - 1015) та Ярослава Мудрого (1019 - 54), котрі дали умовні назви виявленим територіям київських міських укріплень - дитинців, котрі формували історичне ядро міста (т.зв. «місто Володимира» та «місто Ярослава»).

Специфіка охорони археологічних памяток Києва полягає в тому, що культурні шари минулих епох знаходяться на території сучасного міста. Це з одного боку робить можливим їх дослідження переважно лише в зонах будівництва, а з іншого - саме під час земляних робіт, повязаних з будівництвом, звичайно і відбувається їх руйнування.

З метою упорядкування ведення таких робіт і уникнення можливості випадкового руйнування будівельними організаціями археологічних памяток, виконкомом Київської міської Ради народних депутатів ще 10 березня 1973 р. було прийнято рішення №422 «Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон і архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охоронюваного ландшафту», яким було визначено зони суцільного залягання культурних шарів.

Надалі, після доопрацювання фахівцями різних галузей наявної на той час інформації, виконкомом Київської міської Ради було прийнято нове рішення №920 від 16 липня 1979 р. «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони памяток історії та культури в м. Києві», яким відкореговано межі охоронних зон, а ділянки, де залягають унікальні культурні шари з особливо важливими історико-культурними цінностями отримали статус археологічних заповідників. Це рішення є чинним і сьогодні.

На даний час визначено межі восьми археологічних заповідників: парку-музею «Стародавній Київ», Михайлівської гори, району Видубицького монастиря і Звіринецьких печер, гори Щекавиці, урочища Церковщина, Китаєва у межах городища і трьох курганних груп, Пирогівського та Хотівського городищ.

Разом із цим, було визначено межі трьох археологічних зон: перша з них охоплює територію історичного центру міста (до неї включені Поштова площа, Володимирський узвіз, вул. Трьохсвятительська, вул. Костельна, Майдан Незалежності, вул. Пушкінська, вул. Прорізна, вул. Ярославів Вал, Львівська площа, вул. Бульварно-Кудрявська, вул. Обсерваторна, вул. Кудрявська, вул. Смірнова-Ласточкіна, вул. Верхній і Нижній Вал, вул. Кирилівська (проектна траса), вул. Нижньоюрківська, схили гір до Кирилівських висот, Врубелівський узвіз, вул. О. Теліги, вул. Кирилівська, вул. Оленівська, вул. Набережно-Лугова, вул. Набережно-Хрещатицька.); друга охоплює територію колишнього Микільського монастиря, третя - Кловського монастиря.

Функціонування археологічних заповідників та зон покликане сприяти збереженні культурного шару, перш за все на території ядра Києва X-XIII ст. - Старокиївській горі, яка разом із горами Замковою і Дитинкою увійшла до складу парку-музею «Стародавній Київ». Прилегла до неї Михайлівська гора також була включена до археологічного заповідника.

Аналогічна ситуація склалася і з горою Щекавицею, де у 1981 р. було виявлено давньоруську камяну церкву XII ст., а в 1992 р. відкрито великий могильник Х - ХІІ ст., який повністю досліджено в 1995 р. Тоді ж, дослідженнями східної частини гори підтверджено існування тут потужного культурного шару давньоруського часу, що свідчить про щільність забудови гори і відповідно про її важливу роль у структурі міського простору стародавнього Києва.

Поділ, який був торгово-ремісничим посадом давнього Києва, з огляду на велику глибину залягання тут культурних шарів давньоруської доби, віднесено до археологічної охоронної зони, яка, на відміну від заповідної, не складає суцільного просторового масиву. До охоронної зони також увійшли окремі розрізнені ділянки на Печерську та схили лукянівського плато з боку Подолу до Кирилівських висот.

Існуючий нині розподіл заповідних зон не відповідає результатам новітніх наукових напрацювань: так, скажімо, історичне передмістя давнього Києва Копирів кінець розміщується поза межами заповідних зон.

Важливе значення для дослідження археологічного потенціалу міста мало створення у 1970 р. Київської постійно діючої археологічної експедиції при Інституті археології АН УРСР (нині НАН України). Експедицію очолив П. Толочко. Експедиція протягом тривалого часу займається дослідженнями культурного шару стародавнього Києва та розробкою практичних заходів задля його збереження.

Впродовж свого існування Експедиція проводила дослідження памяток археології Х - ХVІІІ ст. Подолу, Гончарів та Кожумяк, Печерська та Верхнього Києва. У 2001 - 02 рр. члени Київської експедиції брали участь у дослідженні західної частини «міста Ярослава», в ході котрого було виявлено не лише залишки житлових споруд Києва різних періодів міської історії, але й археологічні знахідки, датовані епохою енеоліту (IV-III тис. до н.е.), а в 2006 р. було проведено ряд археологічних досліджень Києво-Печерської лаври в районі Ближніх печер, що дозволило зібрати колекцію знахідок, яка має велике значення для вивчення середньовічної історії Києво-Печерської лаври.

В роки незалежності України активізувалися спелео-археологічні дослідження стародавнього підземного будівництва на території Києва, котрі проводилися зусиллями відділу охорони археологічної спадщини Науково-дослідного інституту памяткоохоронних досліджень спільно с Музеєм історії міста Києва. Були здійснені розкопки Звіринецьких, Гнілецьких та Китаївських печер, обстежені підземелля в Старому міста, на Печерську, Щекавиці, Кирилівських висотах та Смородинському узвозі, створений каталог київських підземель, що нараховує понад 300 памяток.

Значною проблемою для дослідників археологічної спадщини Києва є періодичне руйнування культурного шару під час ремонтно-будівельних робіт. Одним із прикладів може слугувати дослідження території Старого арсеналу, де у XVII-XVIII ст. розміщувався жіночий Вознесенський монастир, а в 1764 р. постали будівлі Арсеналу. Під час досліджень було виявлено, що монастирський некрополь, розміщений на території монастиря, був значною мірою поруйнований ще під час будівельних робіт XVIII-XIX ст.

Іншим завданням у справі охорони та збереження археологічних памяток Старого арсеналу є їх музеєфікація, тобто, створення в структурі Мистецького Арсеналу спеціалізованого археологічного музею, що мав би власну науково-методологічну та матеріально-технічну базу. Музеєфікація памяток історії - найбільш оптимальний варіант для залучення історико-культурної спадщини міста до розвитку туристичної галузі як способу популяризації міської історії Києва.

Пріоритетною є справа відновлення раніше втрачених памяток археології, однак реконструкція має проводитися лише на основі детального наукового аналізу та відповідно з міркуваннями доцільності. Україна ратифікувала Ризьку хартію 2000 р. «Про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини». Згідно з нею, реконструйована памятка не повинна спотворювати містобудівне або ландшафтне середовище та завдавати шкоди наявній історичній забудові.

Реконструкція історичних памяток без проведення детального наукового аналізу не може вважатися повноцінним відновленням обєкту історичної та культурної цінності, адже в такому випадку його автентичність втрачається. Саме відсутність можливості провести наукову експертизу стала на перешкоді реконструкції Десятинної церкви та Литовського замку в Києві, незважаючи на те, що плани щодо їх відновлення виношувалися міською владою з перших років української незалежності.

Кроком вперед у справі охорони археологічних памяток стало прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини» 18 березня 2004 р., покликаного оновити термінологічну базу, визначити права та обовязки дослідників-археологів, оптимізувати регулювання суспільних відносин, повязаних з охороною памяток археології. Разом із прийняттям даного закону, Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини від 18 січня 1992 р. Конвенція проголошувала археологічну спадщину частиною європейської історичної памяті та підкреслювала необхідність її збереження. Українські органи державної влади даними кроками намагалися наблизити справу охорони археологічних памяток в Україні до передових західноєвропейських стандартів. З цією ж метою Кабінетом Міністрів України була прийнята «Комплексна програма паспортизації обєктів культурної спадщини на 2003-2010 роки». Втім, складна ситуація в українській економіці не дала змоги реалізувати амбітні задуми повною мірою.

Особливу пильність науковці мають проявляти під час проведення будівельних робіт. Комерціалізація будівничої справи в Києві, стрімке поширення новобудов та слабкість або відсутність контролю за цими процесами з боку органів державної влади часто призводять до знищення численних археологічних памяток, котрим ніколи не судилося потрапити у поле зору науковців-археологів. Проблема поєднання історичного ландшафту разом із сучасною забудовою - плодом модерної цивілізації, - є одним із найбільш актуальних викликів для українського суспільства.

Певні труднощі існують також в охороні підземних памяток, оскільки значна частина археолого-спелеологічних памяток залишаються немузеєфікованими. Задля їх збереження має бути встановлений особливий режим охорони та використання територій, на котрих вони розташовані, згодом памятки мають бути каталогізовані та музеєфіковані.

Серед проблем практичної сфери, з котрими регулярно зіштовхуються археологи у своїй діяльності - активізації процесів роздержавлення та приватизації земельних ресурсів після зламу світової соціалістичної системи. Згідно з Законом України «Про перелік памяток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» землі історико-культурного призначення, до яких належать також землі з розміщеними на них археологічними памятками, не можуть бути приватизовані, а будь яка діяльність, не повязана з їх цільовим призначенням, заборонялося. Але при видачі державних актів на право приватної власності та виготовленні проектної документації на будівництво чимало памяток археології не були враховані і, таким чином, опинилися у приватних руках. Подібні випадки призвели до втрати багатьох цінних памяток археології як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.

Таким чином, активна господарська діяльність людини, відсутність чіткої державної політики у сфері охорони археологічних памяток, недостатність фінансування археологічних досліджень, потрапляння значної кількості памяток археології у приватну власність - головні проблеми, з котрими зіштовхуються науковці та небайдужа громадськість на цьому шляху.


4.2 Охорона та збереження памяток архітектури та містобудування


Памятки архітектури та містобудування складають переважну частину нерухомих памяток історії та культури Києва та є цінними джерелами з історії міста, його економічного, соціально-політичного та духовно-культурного розвитку. Архітектурні памятки є основною категорією памяток, котрі створюють образ міста, його історичний ландшафт та культурну неповторність, а тому квартали історичної забудови охороняються органами державної влади в усіх цивілізованих країнах світу.

Станом на 2012 р. на державному обліку в Києві перебувало 719 памяток архітектури та містобудування, з них 390 - національного значення. Автори тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України обстежили та ідентифікували 1749 памяток архітектури та містобудування в Києві, втім, не всі вони взяті державою під свою опіку й охорону.

Початки містобудування на території Києва простежуються ще з додержавних часів в історії східних словян у VII-VIII ст., коли, як вважається, на Старокиївській горі виникло перше укріплене городище. Укріплення Давньоруської держави призвело, в свою чергу, до зростання Києва як політичного, економічного та культурного центру східного словянства. В роки правління київських князів Володимира (980 - 1015) та Ярослава (1019 - 54) формуються декілька міських анклавів, котрі формували в період Середніх віків міську одиницю: укріплені дитинці - «місто Володимира» та «місто Ярослава», котрі становили політичний центр Києва, слугували захистом для навколишнього населення в періоди ворожих навал, а пізніше склали основу Старого міста; торгово-ремісничий посад - Поділ на монастирський комплекс на Печерських пагорбах. У загальних рисах подібне районування Києва зберігалося аж до активізації містобудівних процесів у ХІХ ст., а саме до 1833 р., коли Київ було поділено на пять адміністративно-територіальних частин: Печерськ, Старий Київ, Двірцеву частину, Поділ, Плоську слободу.

Доба правління Ярослава Мудрого стала часом найбільшого піднесення Києва в середньовічний період його історії: було завершено будівництво Софійського собору (хоча новітні дослідження дозволяють співвіднести його фундацію із завершальними роками правління Володимира Великого) та закладено Києво-Печерський монастир (у 1051 р.), котрі зараз є єдиними обєктами Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві. Монгольська навала та руйнування Києва ханом Батиєм у 1240 р. призвели місто до запустіння, а також призвели до втрати однієї з найбільш визначних памяток середньовічного Києва - Десятинної церкви, котра, як вважається, була першим камяним храмом на Русі.

Найбільш значні зміни архітектурного образу Києва в стильовому аспекті спостерігалися протягом XVIII - ХІХ ст., коли існуючим памяткам було надано рис бароко, а також відбувалися інтенсивні містобудівні процеси, в ході яких три існуючі міські осередки Києва - Верхнє місто, Поділ та Печерськ, - були обєднані в єдину міську структуру.

Рішучі трансформації відбулися також після Другої світової війни, коли центр міста - нинішні Хрещатик та Майдан Незалежності, зазнали значних руйнувань та після її завершення були перебудовані без збереження автентичності будівель.

Архітектурна та містобудівна спадщина Києва збагачувалася в усі періоди міської історії починаючи від заснування першого городища на Старокиївській горі у VII-VIII ст. Стурбованість українського суспільства питанням збереження історичного образу міста змусила шукати можливі способи відповіді на виклики новітньої доби.

Дана стурбованість була властива не лише для української, але й для світової громадськості. У 1985 р. Рада Європи ініціювала ухвалення «Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи» у м. Гранада (Іспанія), котру Верховна Рада України ратифікувала 20 вересня 2006 р. Даний документ давав юридичне визначення памяткам архітектурної спадщини, їх класифікацію та правові процедури їх охорони та збереження. Конвенція мала на меті утвердити високий світовий стандарт юридичної основи правоохоронної діяльності, а також забезпечити координацію між національними урядами європейських країн у питаннях охорони та збереження архітектурних памяток виняткової історико-культурної цінності.

Конвенція дає також визначення основним категоріям обєктів архітектурної спадщини:

памятки: будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи всі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення;

-архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення та характеризуються спільністю чітких територіальних ознак;

визначні місця: створені спільно людиною та природою частково забудовані ділянки, які мають чітко визначені характерні й однорідні риси, характеризуються спільністю чітких територіальних ознак і мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення.

Міжнародним органом координації у справі охорони памяток архітектури та містобудування є Міжнародна рада з питань памятників та визначних місць (англ. абр. ІКОМОС), заснована у 1965 р. Згідно з її термінологією, памяткою вважається архітектурна споруда або частина її, що збереглася, і територія з усім оточенням, нерухомими або рухомими цінностями, котрі з нею повязані. Таким чином, європейська памяткознавча думка схиляється до тези, що кожен населений пункт, котрий має свої унікальні риси, є цілісною історичною памяткою.

При підготовці матеріалів Зводу памяток історії та культури України були вироблені основні категорії памяток архітектури та містобудування для користування українською науковою спільнотою та органами державної влади. До основних категорій були віднесені: історичні міста, обєкти садово-паркового мистецтва, містобудівні комплекси - міські центри, монастирі, замки, садиби з їх оточенням та ін., а також окремі елементи міського планування та забудови - площі, вулиці, набережні, бульвари, квартали, окремі архітектурні ансамблі, залишки стародавнього планування, сади й парки з їх плануванням, забудовою, природними та штучними ландшафтами, що мають історико-містобудівну цінність.

Серед головних проблем, котрі існують у сфері охорони архітектурних та містобудівних памяток, головними є:

протиріччя між потребами міського благоустрою та необхідністю захисту памяток архітектури;

-непристосованість старої частини міста до зростаючої кількості автотранспорту;

забруднення довкілля та повязане з ним руйнування історичних споруд;

складність збереження памяток архітектури на приватних територіях;

комерціалізація будівельної справи та потрапляння архітектурних та містобудівних памяток в залежність від інтересів приватних інвесторів;

невизначеність механізмів державного регулювання памяткоохоронної сфери;

слабкість матеріально-технічного забезпечення ремонтно-реставраційних робіт щодо памяток архітектури;

регулярні порушення режиму будівництва в охоронних та заповідних зонах;

часте нехтування принципами автентичності памяток, що призводить до спотворення першочергового вигляду архітектурних споруд внаслідок перебудов фасадів будівель, додавання надбудов, проведення реконструкцій та реставрацій без належної науково-дослідної підготовки;

труднощі функціональної адаптації окремих архітектурних памяток минулого (зокрема, памяток житлової архітектури Києва ХІХ - поч. ХХ ст.);

порушення висотною новобудовою архітектурного силуету історичних кварталів міста.

Підставою для взяття архітектурної памятки під охорону держави є її занесення до Національного реєстру памяток архітектури та містобудування. При занесенні памятки до Реєстру одним із основних параметрів є автентичність памятки, втім, дана вимога часто не виконується. Так, на сьогоднішній день до Реєстру в Києві внесено 390 обєктів архітектури та містобудування, серед них 105 - споруди Музею народної архітектури та побуту, тобто, не автентичні, а відтворені памятки.

Порушення принципів автентичності завжди викликає серйозні протиріччя в науковому середовищі. Так, відтворення Золотих воріт у Києві у 1980 р., котре було більшою мірою витвором фантазії архітектора, стали негативним прикладом для ініціаторів реконструкцій історичних памяток наступних десятиліть. Певні побоювання існували також при відбудові Михайлівського золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1990-х рр.

Загалом, міжнародна памяткознавча думка схиляється до тези про допустимість проведення реконструкції втрачених архітектурних памяток лише у виняткових випадках. Так, «Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» 2000 р. наголошує на припустимості процедури реконструкції лише у тому випадку, якщо втрачена памятка становить надзвичайну художню цінність, а її відновлення є необхідною умовою збереження історичного середовища.

Збереження памяток архітектури, котрі знаходяться на утриманні держави, ускладнене фактором недостатності фінансування ремонтно-рестравраційних робіт з коштів державного бюджету, застарілістю матеріально-технічної бази в порівнянні з передовими західноєвропейськими та північноамериканськими аналогами. Тому зволікання з реставрацією архітектурних споруд призводить до їх подальшого руйнування, котре спостерігається як в Києві, так і в інших українських містах.

Особлива вразливість памяток архітектури та містобудування полягає в тому, що їх історико-культурна цінність напряму повязана зі збереженням навколишнього ландшафту та візуальної доцільності забудови, а урбаністичні процеси новітньої доби, повязані із будівництвом в історичних кварталах міст новобудов, що не вписуються в стильовий образ історичної місцевості, може суттєво знизити культурну цінність архітектурних памяток. Суміжною проблемою, що не впливає напряму на процес руйнації памяток архітектури та містобудування, але може зменшити їх культурно-естетичну цінність внаслідок спотворення стильового образу історичних кварталів міста, є поширення малих архітектурних форм (кіосків, пунктів роздрібної торгівлі тощо) та зовнішньої реклами. Якщо вирішити питання регламентації функціонування малих архітектурних форм київська міська влада ставить собі за мету вже тривалий час, то боротьба із засиллям яскравої споживацької реклами, що порушує цілісність візуального сприйняття історичної місцевості, може стати справою віддаленого майбутнього.

Для повноцінного функціонування механізму охорони памяток необхідно оновити нормативно-методичну базу памяткознавства, зокрема, прийняти нормативні документи щодо встановлення чітко визначених меж охоронних зон, а також вдосконалити порядок ведення Державного реєстру нерухомих памяток України, запровадити чіткі та зрозумілі штрафні санкції на випадок порушення норм Закону України «Про охорону культурної спадщини». Головним слабким місцем української памяткоохоронної сфери є відсутність стандартизованих механізмів реалізації юридичних норм, повязаних зі збереженням та охороною памяток історії та культури.

Іншим першочерговим завданням є правове забезпечення залучення недержавних інвестицій до справи утримання, охорони, реставрації та використання архітектурних споруд. Завдяки запровадженню нових елементів в існуючу нормативно-правову базу стане можливим врегулювати існуючі протиріччя у випадку оренди будівель, що мають історико-культурну цінність, приватними особами та організаціями, а також звільнити від оподаткування неприбуткові організації, котрі сприяють охороні та збереженню обєктів історичної та культурної спадщини.

Вирішення першочергових завдань оновлення законодавчої бази у памяткоохоронній сфері дасть нагоду не лише сприяти збереженню існуючих памяток, але й стимулювати туристичну галузь шляхом залучення до туристичних та маршрутів обєктів історико-культурної спадщини Києва.


4.3 Проблеми охорони памяток монументального мистецтва в Києві


Памятки монументального мистецтва складають важливу частину історико-культурної спадщини Києва. Їх існування як окремої категорії памяток юридично закріплене Законом України «Про охорону культурної спадщини». До даної категорії належать твори образотворчого мистецтва, як самостійні, так і повязані з архітектурними, археологічними чи іншими памятками, тобто, частини певних памяткових комплексів (ансамблів). Зазвичай памятки монументального мистецтва прийнято розділяти на три групи: монументальну скульптуру, монументальний живопис та монументально-декоративне мистецтво.

Інколи виділяють окрему категорію памяток монументального мистецтва, що можуть не мати власної історичної чи художньої цінності, але увічнюють певні важливі історичні події минулого.

У Києві представлені всі три групи памяток монументального мистецтва, котрі хронологічно належать до VI-XXI ст. За даними Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню памяток історії, культури і заповідних територій Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, на державному обліку станом на 2003 р. перебувало 314 памяток монументального мистецтва, а на 2008 р. - вже 287, що пояснюється зняттям з обліку численних памятників В. Леніну та радянсько-компартійним діячам. Кількість памяток монументального мистецтва в Києві станом на 2012 р. оцінювався вже числом у 213 обєктів, з них 25 - національного значення, 126 - місцевого, і 62 - щойно виявлених обєктів. Серед останніх тенденцій у динаміці кількості взятих на облік памяток монументального мистецтва в Києві, слід відзначити періодичні спроби демонтажу памятників більшовицьким діячам, часто стихійні, що відбуваються без участі представників державної влади. Серед останніх випадків - стихійне знесення памятника В. Леніна по бульв. Т. Шевченка у Києві 1 грудня 2013 р. під час масових громадсько-політичних акцій протесту у київському середмісті. Загалом в Києві на 1991 р. на обліку перебувало більше 50 памятників радянським діячам, з них лише памятників В. Леніну було 26.

Втім, точна кількість памяток монументального мистецтва в Києві продовжує залишатись невизначеною. Так, у трьох частинах першого тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України описано 250 памяток мистецтва різних груп, при цьому не була врахована кількість надгробних памятників, що мають особливу історичну та культурну цінність.

Найбільш чисельною групою памяток монументального мистецтва є памятки скульптури. Монументально-скульптурний масив представлений наступними різновидами памяток:

-монументи, памятники, скульптурні групи, погруддя, меморіальні ансамблі;

-меморіальна (надгробна) скульптура - рельєфні хрести, плити, саркофаги, стели, надгробні скульптурні композиції тощо;

статуї, скульптурні групи та рельєфи на фасадах або в інтерєрах споруд;

садово-паркова скульптура - статуї, погруддя, фонтани тощо;

меморіальні дошки.

Особливістю памяток скульптури є те, що при їх віднесенні до рухомих чи нерухомих памяток виникають протиріччя: так, меморіальні дошки віднесені авторами тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України до категорії рухомих памяток, таким чином, вони не описуються у матеріалах Зводу.

Також виникали періодичні проблеми при визначенні скульптурного твору як памятки. В СРСР у 1920-30-х рр. утвердилася теза про те, що мистецький твір набуває статусу памятки і, таким чином, потрапляє під охорону держави при спливанні 30-річного терміну від часу його створення. На засіданні відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського 30 квітня 1999 р. було прийнято рішення, що існування подібного 30-річного барєру є невиправданим. На противагу цьому було ухвалено вважати твір мистецтва памяткою при визнанні експертами її художньо-естетичної цінності, що додавало субєктивності та не давало відповіді на актуальні питання памяткознавства.

Найдавніші памятки монументальної скульптури в Києві збереглися ще з давньоруських часів та являють собою зразки декоративне різьблення на камені (наприклад, різьблення, що прикрашає парапети хорів Софійського собору). З розвитком давньоруської матеріальної культури скульптурні твори стають дедалі більш складними та витонченими, виникають нові види скульптурних творів, так як, наприклад, одні з перших зразків давньоруської меморіальної скульптури - біломармурові різьблені саркофаги, котрі приписуються великим князям київським Ярославу Мудрому та Володимиру Мономаху. Саркофаг Ярослава Мудрого взагалі вважається деякими науковцями найдавнішою памяткою монументального мистецтва в Києві: він був привезений з Візантії та, за однією з версій, датується ще VI-VII ст.

Дуже небагато памяток залишив період з XIII до XVI ст., що було повязано із загальним занепадом міста внаслідок монгольської навали 1240 р. Широко представлена рельєфна пластика XVIII ст., передусім в оздобленні дзвіниці Софійського монастиря, перебудованого протягом 1746 - 48 рр., коли ансамблю Софії Київської було надано барокових рис.

Справжній розквіт монументальної скульптури в Києві спостерігався у ХІХ ст. під час загальноміського будівельного буму. В цей час було відкрито найбільш відомі київські памятники - монумент великому князю київському Володимиру Великому, відкритий на Володимирській гірці у 1853 р. (скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, архітектор О. Тон) та памятник українському гетьману Богдану Хмельницькому на Софійській площі, відкритий у 1888 р. (скульптор М. Микешин, архітектор В. Ніколаєв).

Унікальною памяткою архітектури та монументального мистецтва є «будинок з химерами» - будинок архітектора В. Городецького на вул. Банковій, 10, споруджений протягом 1901 - 03 рр. Група скульпторів під керівництвом італійця Е. Сала, прикрасила його інтерєр та екстерєр численними скульптурними зображеннями фантастичних тварин та рослин, а внутрішнє оздоблення будинку складається з виконаних у стилістиці модерну скульптурних елементів й живопису, що робить «будинок з химерами» видатною памяткою комплексного характеру.

Втім, більша частина памятників Києва зявилася вже у роки радянської влади та була переважно поставлена на служіння комуністичної ідеології. Окремий масив становлять памятники, присвячені подіям Другої світової війни. У Києві було споруджено 419 памятників, обелісків, меморіалів, монументів на честь перемоги СРСР у війні.

Із проголошенням незалежності України у 1991 р. в монументальній скульптурі Києва зявилися нові памятки, позначені актуалізацією раніше татуйованих тем суспільного життя. Серед них були памятні знаки жертвам Голодомору 1932 - 33 рр. на Михайлівській площі (1993 р.), жертвам Чорнобильської катастрофи (1994 р.), памятники М. Грушевському (1998 р.), М. Драгоманову (2002 р.) та ін. Одним із найбільш визначних скульптурних обєктів Києва за доби незалежності став відкритий у 2001 р. на місці демонтованого у 1991 р. памятника Жовтневій революції Монумент на честь проголошення незалежності України «Оранта-Україна» (скульптор А. Кущ, архітектори С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко та О. Стукалов).

Питання демонтажу памятників та монументів радянської доби регулярно піднімалося київською громадою, передусім політичними партіями та громадсько-політичними обєднаннями. Найбільшого поступу на цьому шляху було досягнуто у 2007 р., коли в Київській міській державній адміністрації було складено Реєстр памятників вождів тоталітаризму, до котрого входило 29 памятників та памятних знаків. Серед них - памятники В. Леніну, Н. Крупській, Ф. Дзержинському, Г. Петровському, С. Косіору, Д. Мануїльському, В. Чубарю та ін. радянсько-компартійним діячам. Втім, заплановані заходи щодо їх демонтажу не були розпочаті.

Іншою акцією стало виключення з Державного реєстру памяток України 11 памятників осіб, причетних до організації та здійснення Голодомору, що відбулося рішенням Міністру культури і туризму України від 31 жовтня 2008 р.

Оцінювання культурно-естетичного потенціалу обєктів монументальної скульптури ускладнене, перш за все, тим фактом, що памятники часто виконують не лише мистецьку, а й пропагандистсько-ідеологічну функцію. Київський краєзнавець М. Кальницький пропонував оцінювати памятники за трьома параметрами: ставлення до зображеної особи, художні якості монумента та доцільність його розташування в конкретному місці. В мистецькому плані найбільш цінними вважаються київські памятники ХІХ - поч. ХХ ст. Серед них виділяються чотири обєкти, котрі належать до памяток національного значення - архітектурний монумент «Памятник Магдебурзького права» (в ХІХ ст. перейменований на памятник Хрещення Русі; 1802 - 08 рр., архітектор А. Меленський), згадані вище памятники князю Володимиру та Богдану Хмельницькому, а також памятник композитору М. Глинці у Міському саду (1904 р., архітектор В. Ніколаєв). Загалом, до нашого часу збереглося дуже мало памятників царської доби, оскільки більшість з них була знесена більшовиками з ідеологічних міркувань протягом 1920-х рр.

Таким чином, головною проблемою у сфері охорони памяток монументальної скульптури є її залежність від ідеологічних основ, котрі часто ними репрезентуються. Іншою важливою проблемою є високий рівень субєктивності при оцінці культурно-мистецького потенціалу, котрий мають памятки монументальної скульптури.

Іншою групою памяток монументального мистецтва є памятки монументального живопису. До них належать:

зовнішні та внутрішні розписи стін та перекриттів (фрески, мозаїки, сграфіто, іконостаси тощо);

-зображення на склі (вітражі);

самостійні мозаїчні стели;

діорами та панорами.

Найдавніші памятки монументального живопису Києва були створені за часів Київської Русі та датуються ХІ - ХІІ ст. Вони представлені оздобленням перших камяних християнських храмів на Русі, зокрема, собору Святої Софії. При його оздобленні був створений величний комплекс фресок та мозаїк, загальною площею 3 тис. кв. м. та 260 кв. м. відповідно, першозразком створення яких слугувало оздоблення духовного центру східного християнства - Софійського собору в Константинополі. Окрім давньоруського живопису, у Софійському соборі представлений також живопис XVII-XVIII ст.

Фрагменти фрескового розпису ХІ - ХІІ ст. були виявлені також в інших храмових спорудах, котрі дійшли до нас з княжої доби - Михайлівській церкві Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, Кирилівській церкві та церкві Спаса на Берестові.

Особливу роль у становленні комплексу монументального живопису Києва відіграла малярська школа Києво-Печерської лаври, розквіт котрої прийшовся на час стильового домінування бароко в українському мистецтві у XVIII ст. Найбільш відомим зразком барокового живопису є розписи Свято-Троїцької церкви над Святими воротами Лаври, виконані в 1734 р. під керівництвом майстрів Іоанна (Максимовича) і Феоктиста (Павловського). Іншим зразком барокового живопису XVIII ст. є розписи Андріївської церкви.

Примітним є також живопис ХІХ - ХХ ст., яким оздоблювалися як культові, так і світські споруди. Зокрема, можна виділити розписи Володимирського собору (1888), Миколаївського костьолу (1899-1909), а також церкви Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, що були виконані під керівництвом художника І. Їжакевича.

Окрім культових споруд, памятками монументального живопису є також ряд світських, наприклад маєток купця С. Могилевцева по вул. Шовковичній, 17/2.

Найбільшою проблемою для збереження памяток монументального живопису є дотримання необхідного режиму їх збереження. Оскільки розписи наносяться на стіни та перекриття будівель, з плином часу вони псуються. Життєво необхідним є дотримання сприятливого температурно-вологового режиму, завдяки чому негативний вплив довкілля на обєкти живопису може бути мінімізований.

Значно ускладнює ситуацію той факт, що чимало памяток монументального живопису створені в культових спорудах, котрі знаходяться в користуванні церкви. Духовенство не здатне створити оптимальний вологого-температурний режим, а також уникати інших порушень, котрі негативно впливають на стан збереження памяток. Зокрема, неодноразово спостерігалися утворення кіптяви на фресках, механічні пошкодження живопису тощо. Без активної участі органів державної влади цінні памятки монументального живопису можуть втратити свою унікальну історико-культурну цінність.

Третю групу памяток монументального мистецтва становлять памятки монументально-декоративного мистецтва, котрі включають в себе:

орнаментальні розписи стін, стель, склепінь, колон тощо;

-декоративне різьблення на камені й по дереву на фасадах та в інтерєрах споруд;

твори декоративно-прикладного мистецтва (мальована та рельєфна кераміка груб, камінів, керамічні панно, мозаїчні підлоги, литий та кований метал огорож, ґрат тощо).

Монументально-декоративне мистецтво представлене в Києві лише одиничними памятками, котрі переважно повязані з культовими спорудами. Найбільш примітні зразки - садиба О. Терещенка на вул. Л. Толстого, 7/2 (1897 - 98), в якій збереглися декоративна деревяна аркада з балюстрадами, відкрита галерея з ажурною огорожею та викладена керамічними кахлями підлога; житловий будинок 1909 р. на вул. А. Тарасової, 4 у стилі модерн зі збереженими деталями інтерєру, виготовленими з металу способом тонкого лиття.

Незначна кількість памяток монументально-декоративного мистецтва в Києві пояснюється передусім тим фактом, що елементи мистецького оформлення архітектурних споруд дуже рідко обстежувалися окремо від будівлі загалом і не ставилися, відповідно, на державний облік. Значна частина споруд з елементами монументально-декоративного мистецтва знаходяться у приватній власності, і власники далеко не завжди дають дозвіл науковцям на дослідження архітектурно-мистецьких особливостей будівель.

Культові споруди значно постраждали в роки радянської влади, особливо під час масового руйнування храмів в СРСР у 1920-30-х рр. Події Другої світової війни також призвели до руйнації значного відсотку культових споруд Києва та перлини історико-культурної спадщини міста - Успенського собору Києво-Печерської лаври. При відбудові окремих храмів в роки незалежності України питання автентичності відновлюваних елементів декору також не було першочерговим, а тому їх історична та культурна цінність зменшувалася.

Станом на сьогоднішній день точний облік памяток монументально-декоративного мистецтва не ведеться, також не існує фахових наукових праць, присвячених памяткам даної групи в Києві.

Загалом у сфері збереження памяток монументального мистецтва в Києві на сьогоднішній день спостерігаються значні труднощі, повязані з обєктивними (необхідність врегулювання нормативно-правової бази, недостатність фінансування ремонтно-реставраційних робіт існуючих памяток, невизначеність статусу окремих обєктів тощо) та субєктивними (проблема оцінки художньо-мистецького та історико-культурного значення памяток, значення ідеологічного фактору в їх оцінці) чинниками. Для подолання існуючих труднощів у памятоохоронній сфері активне втручання держави та консолідація зусиль громадського активу Києва життєво необхідне.


4.4 Памятки воєнної історії в Києві


Важливе місце в історико-культурній спадщині Києва займає комплекс памяток воєнної історії. Чимала кількість воєнних конфліктів, в які так чи інакше виявились втягненими українські землі, сприяла тому, що на українських теренах залишилося багато памяток, котрі свідчать нам про історію воєн, військової справи та організації минулих епох.

До памяток воєнної історії належать будинки, споруди, окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих (загиблих військовослужбовців, у т. ч. іноземців), які загинули у війнах, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських, річкових суден, у т. ч. із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, повязані з важливими історичними подіями.

Юридичне закріплення терміну «памятки воєнної історії» відбулося у 1978 р. після прийняття Закону УРСР «Про охорону та використання памятників історії та культури». В радянській памяткоохоронній практиці першочерговий пріоритет надавався групам памяток, повязаним із подіями Жовтневої революції 1917 р. та Другої світової (Великої Вітчизняної) війни 1941 - 45 рр.

Памятки воєнної історії можна класифікувати наступним чином:

-оборонні споруди - вали, рови, фортеці та їх залишки, башти, брами, оборонні лінії тощо;

-військово-інженерні споруди - ділянки укріпрайонів, командні пункти, траншеї, доти, дзоти, батареї, редути, окопи, капоніри, бункери, землянки та ін.;

памятні місця та обєкти, повязані з дислокацією військових частин, зєднань, партизанських формувань, розміщенням комісаріатів, військових міністерств, управлінь, штабів, командних пунктів, казарм, шпиталів, військових таборів;

памятні місця бойових дій;

памятні місця розташування концтаборів, гетто, таборів смерті, місця масових страт та поховань військовополонених, цивільного населення під час воєнних дій та окупації;

будинки і памятні місця, повязані з життям, навчанням, діяльністю видатних військових діячів армії і флоту;

зразки зброї та воєнної техніки, які збереглися на місцях боїв і повязані з важливими воєнними подіями;

храми - усипальні, збудовані на честь воєнних подій або загиблих воїнів;

військові цвинтарі, ділянки поховань, братські та одиничні поховання воїнів, партизанів, підпільників, учасників національно-визвольних рухів.

Памятки воєнної історії у Києві хронологічно простежуються з княжої доби. Рештки укріплень Києва - деревяні вали, рови, башти, фортеці та їх залишки є важливими історичними свідоцтвами того часу. «Місто Володимира» (ІХ - 1-а пол. ХІІІ ст.) на Старокиївській горі являло собою фортецю, оточену потужним земляним валом з дубовою огорожею, воротами, мостами через глибокий рів. За часів княжіння Ярослава Мудрого продовжувалося будівництво по захисту південних кордонів Русі від кочовиків. Навколо «міста Ярослава» були зведені нові потужні укріплення. Залишки Золотих воріт, збудованих за часів Ярослава Мудрого - фрагменти автентичної памятки, яка як сама по собі, так і через збудований над нею сучасний павільйон - варіант реконструкції їх загального вигляду, дає уявлення про оборонний комплекс ХІ ст. у Києві. Оборонні споруди, вежі і брами навколо Києво-Печерської лаври, фундаменти Десятинної церкви у Верхньому місті складали основу міської фортифікації на час взяття Києва монголами у 1240 р.

Окремі київські культові споруди можуть розглядатися через призму воєнної історії як місця поховання видатних діячів козацтва XVII-XVIII ст. Так, на території Києво-Межигірського монастиря похований фастівський і полтавський полковник С. Палій, гетьман Правобережної України Є. Гоголь, у Богоявленській церкві київського Богоявленського братського монастиря - гетьман України П. Конашевич-Сагайдачний, в Іллінській церкві в Суботові (Черкаська обл.) - гетьман України Б. Хмельницький.

Комплексною памяткою архітектури і воєнної історії являється Київська фортеця, побудована царським урядом у ХІХ ст.

Окремі памятки воєнної історії у Києві повязані з подіями національно-визвольних змагань 1917 - 20 рр. Це, зокрема, Луцькі казарми у Києві, де у 1918 р. містилася Сердюцька дивізія, завод «Арсенал», центр більшовицького повстання у січні 1918 р. та ін.

Звісно, найбільший за обсягом сегмент воєнно-історичних памяток у Києві представлений памятками Другої світової війни. У Києві споруджено 419 памятників, обелісків, меморіалів, монументів, присвячених подіям воєнних років, воєнні поховання періоду Другої світової війни зустрічаються на 17 київських цвинтарів. Окремою памяткою є урочище Бабин Яр, де у вересні 1941 р. проводилися масові розстріли німецькими окупаційними військами цивільного населення, передусім євреїв, циган, караїмів та представників інших народів. Питання увічнення памяті жертв Бабиного Яру регулярно піднімалося в незалежній Україні. У вересні 2005 р. Президент України В. Ющенко виступив з розпорядженням до Кабміну розглянути питання присвоєння Бабиному Яру статусу державного історико-меморіального заповідника. Відповідне рішення було прийняте 1 березня 2007 р.

Величезна кількість памяток воєнної історії поповнили колекції Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», котрий був відкритий у 1981 р.

Охорона та збереження воєнно-історичних памяток у Києві супроводжується типовими труднощами та проблемами, властивими іншим памятковим категоріям. Надзвичайно актуальною є проблема залежності памяток даного типу від ідеологічних факторів, адже більша їх частина хронологічно та тематично відноситься до радянської доби в історії України. Ідеологічна конфронтація в політичному житті суспільства нерідко має наслідком поширення випадків цілеспрямованого вандалізму стосовно окремих памяток, що уславлюють радянську перемогу у Другій світовій війні.

Тематичне викривлення при науковому дослідженні, каталогізації, охороні та збереженні памяток історії убік радянського трактування історичних подій продовжує зберігатись і донині. Частка воєнно-історичних памяток, повязаних з подіями національно-визвольних змагань українського народу, є мізерною. Після проголошення незалежності України зявилася можливість для утвердження більш національно орієнтованого підходу при вивченні та дослідженні актуальних питань воєнної історії, однак подолати окремі негативні наслідки панування комуністичної ідеології у памяткознавстві можливо лише на довготривалому проміжку часу.


4.5 Охорона історико-культурної спадщини національних меншин


Зміна вектору українського політичного та духовно-культурного життя з космополітичного на національно-орієнтований напрям після проголошення незалежності України актуалізувало питання збереження історико-культурної спадщини нетитульних націй та народів на території України загалом та Києва зокрема. Українська держава в нових умовах формувала власну концепцію співіснування представників різних етнічних груп та утворення з них українського громадянського суспільства та політичної нації.

Культурне життя недержавних народів в цивілізованому світі регламентується не лише законами держави, а й окремими елементами міжнародного права. У 1992 р. XLVIII сесія ООН прийняла «Декларацію про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин». Декларація передбачала, що кожна з держав-членів ООН сприяє збереженню самобутності недержавних народів, в т.ч. шляхом збереження для їх представників права користування культурними реліквіями свого народу.

Питання сприяння культурному розвитку національних меншин розглядалися також на міжнародних форумах НБСЄ у Копенгагені у 1990 р. та Ради Європи у Відні у 1993 р.

Підбило підсумок міжнародній законотворчості у сфері прав національних меншин прийняття у листопаді 1994 р. Радою Європи «Конвенції про захист національних меншин». Цей документ акумулював попередні напрацювання міжнародних організацій світового та європейського значення. Уряд України підписав Конвенцію у 1995 р., а в грудні 1997 р. Верховна Рада провела процедуру її ратифікації, що стало свідченням прийняття Україною передових здобутків світової законотворчої думки.

Окрім актів міжнародного права, сфера охорони та збереження памяток історії та культури національних меншин регулюється українським законодавством, зокрема Декларацією прав національностей України від 1 листопада 1991 р. та Законом України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Закон, окрім базових прав громадян у культурній сфері, гарантував національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного розселення.

березня 1999 р. була також затверджена постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2001 року». Проблеми національних меншин також розглядалися у Розпорядженні Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви» від 23 вересня 2005 р.

Втім, варто зазначити, що слабким місцем існуючої нормативно-правової бази, присвяченої питанням збереження історико-культурної спадщини національних меншин, є її безсистемність та відсутність чітких механізмів регулювання практичних питань.

За даними перепису населення України у 2001 р., у м. Києві налічувалося 2,567 млн. мешканців, з них 2,11 млн. українців, 0,337 млн. росіян, 0,017 млн. євреїв, 0,0165 млн. білорусів, 0,0069 млн. поляків, 0,0049 млн. вірменів; частка інших національностей становить менше 0,2% від загальної кількості постійного населення.

Памятки історії та культури етнічних меншин Києва відображають багатовікову динаміку етнічної історії міста. Існуючий масив памяток національних меншин представлений наступними різновидами обєктів:

-памятки сакральної архітектури;

-маєтки, садиби, памятки садово-паркового мистецтва;

будинки-памятки історії, повязані з життям та діяльністю визначних осіб-представників національних меншин;

будівлі органів самоврядування, освітніх, медичних та культурних закладів, наукових установ та періодичних видань;

памятники монументального мистецтва;

меморіали й надгробки представників національних меншин, некрополі та поховання;

памятні місця трагічних подій воєнної історії.

Серед памяток сакральної архітектури Києва, можна виділити будівлі хоральної синагоги на вул. Ш. Руставелі, 13, караїмської кенаси на вул. Ярославів Вал, Миколаївського костелу на вул. Великій Васильківській та німецької євангелічно-лютеранської кірхи на вул. Лютеранській, 22. Особлива складність у справі збереження подібних споруд пояснюється тим фактом, що в роки гонінь на культи в сталінському СРСР чимало храмових споруд різних конфесій було зруйновано, і лише деяким вдалося уникнути подібної участі завдяки тому, що ці будівлі використовувалися не за призначенням - як клуби, кінотеатри, театри тощо. Так, скажімо, в будівлі Київської хоральної синагоги у 1948 - 55 рр. розміщувався Театр юного глядача, а караїмську кенасу взагалі було переобладнано під Будинок актора, який експлуатується й понині. Нецільове використання колишніх сакральних споруд національних меншин призвело до тяжких наслідків - їх перебудови та, як наслідок, втрати ними власної автентичності та унікальної історичної та культурно-мистецької цінності.

Надзвичайно малою є кількість збережених маєтків та палацових споруд в Києві. З певними застереженнями памятками етнічних меншин можуть вважатися палацові комплекси та будинки, зведені на кошти російського дворянства в імперський період міської історії. Справжньою окрасою палацової архітектури Києва є Маріїнський палац, збудований у 1748 - 52 рр. за проектом архітектора Б.-Ф. Растреллі у бароковому стилі. Будівництво здійснювала обєднана російсько-італійська команда архітекторів у складі С. Каріна, Т. Невського, П. Нейолова, М. Салкова, А. Спірідонова, А. Демарко та К. Пеллі. На жаль, саме Маріїнський палац останнім часом став символом нехтування українською політичною елітою питаннями збереження історико-культурної спадщини міста: під час масових політичних маніфестацій у Києві взимку 2013 - 14 рр. прилягаючий до палацу Маріїнський парк став місцем базування активістів т.зв. «Антимайдану», що обернулося справжньою екологічною катастрофою локального масштабу. Вона була повязана зі значним засміченням палацової території та руйнуванням історичного ландшафту, оточуючого палац. Подібні випадки грубого порушення режиму охорони політичною елітою держави є свідченням низького рівня естетичної культури в суспільстві, що робить неможливим ефективне збереження існуючих історичних памяток міста.

Окрему категорію памяток нацменшин становлять будинки-памятки історії, повязані з життям та діяльністю видатних історичних особистостей.

В різний час в Києві мешкали росіяни О. Пушкін, М. Горький, В. Маяковський, П. Чайковський, М. Глинка, поляки А. Міцкевич, євреї Г. Мейер, Шолом-Алейхем, І. Еренбург, Й. Якір та ін., грузин Д. Гурамішвілі, вірмени І. Айвазовський, С. Параджанов, угорець М. Залка, чех Я. Гашек та чимало інших персоналій.

Окремої уваги заслуговує постать князя Костянтина Іпсиланті - учасника грецького національно-визвольного руху проти панування Османської імперії, господаря Молдавського князівства у 1799-1801 рр. та Валахії у 1802 - 07 рр. У Києві на вул. І. Мазепи, 6-б зберігся будинок кінця XVIII ст., де мешкав князь. До того ж, Костянтин Іпсиланті був похований у Києво-Печерській лаврі, а в 1997 р. на місці його поховання було споруджено надмогильний памятник.

Обовязком держави та наукових установ у даному випадку є проведення наукових досліджень, повязаних з перебуванням у Києві видатних особистостей, та увічнення їх перебування шляхом встановлення меморіальних дощок. Обєкти, позначені меморіальними дошками, потрапляють під державну охорону, включаються в розробку туристичних маршрутів та екскурсій, покликаних популяризувати наукові напрацювання краєзнавців.

Чимало архітектурних споруд, повязаних із діяльністю в Києві національних громад, було виявлено та досліджено під час підготовки тому «Київ» Зводу памяток історії та культури України. Зокрема, було досліджено будівлю музично-драматичної школи єврея С. Блуменфельда, котра існувала на вул. Михайлівській, 16 у 1893 - 98 рр. Також було досліджено будинок колишнього єврейського училища на вул. Горького, 69, споруджений протягом 1903 - 04 рр.

У Києві також зберігся ряд будівель, в котрих містилися редакції періодичних видань, котрі видавалися громадами національних меншин. Так, на вул. Прорізній, 9 містилася редакція польської газети «Dziennik kijowski», на вул. Володимирській, 34 - редакція газети «Чехословянин», в котрій певний час працював видатний чеський письменник Я. Гашек. Зберігся також ряд будівель єврейської громади: студія єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна ліга», котра діяла на вул. Володимирській, 61-б у 1919 - 24 рр., інфекційний корпус Єврейської лікарні, збудований у 1905 - 06 рр. у стилі модерн та ін.

Особливе місце займають поховання та некрополі Києва. Так, історичний Байковий цвинтар у Києві розділений на православну, католицьку та лютеранську зони, де знаходяться поховання багатьох видатних городян різних національностей. Існують також окремі поховання вояків періоду другої світової війни: братські могили вояків зенітного дивізіону Війська Польського, що загинули під час взяття Києва 1943 р. на Дарницькому кладовищі, поховання солдатів з Чехословаччини на Святошинському кладовищі тощо.

Першочерговою проблемою, повязаною з існуванням памяток національних меншин, є періодичні акти вандалізму по відношенню до окремих обєктів. Політизація та ідеологізація українського суспільства вкупі з недостатньо високим рівнем естетичної культури українських громадян створюють несприятливу атмосферу для ефективного збереження памяток історії та культури суспільством.

Визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення необхідності збереження культурного спадку як титульної нації, так і національних меншин, мусить культивуватися в якості суспільної парадигми.

Важливу роль у вивченні, збереженні та ідентифікації памяток національних меншин виконують неурядові організації. Благодійні фонди, громадські обєднання, наукові товариства поступово нівелюють «білі плями», повязані з історією, нерідко трагічною, етнічних громад Києва, та культивують у суспільстві атмосферу поваги й толерантності по відношенню до культурної спадщини інших народів.

Тривалий час ведеться дискусія щодо прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини», в котрому були б прописані реальні зобовязання та функції держави у сфері стимулювання та сприяння культурному розвитку нацменшин. Вирішення даного питання мусить відбуватися в контексті комплексного оновлення нормативно-правової бази в памяткоохоронній сфері.

Доконаним фактом є слабкість реального міжкультурного діалогу в Україні. Прийняття комплексної програми з проведення громадських конференцій, круглих столів, памяткознавчих студій, могло б посприяти налагодженню культурних звязків між представниками різних народів, сприяло б нівелювати окремі ксенофобські стереотипи в українському соціумі.


Висновки


На основі ряду історіографічних джерел та нормативно-правових актів було проведено дослідження сучасного стану справ у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва.

Київ - одне з найдавніших міст Східної Європи, столиця України та історичний центр розвитку цивілізації у східних словян. Літописна традиція повязує датує заснування Києва 482 р. н.е., результатами археологічних досліджень доведено, що заселеність місцевості Києва словянами не переривалася з VII-VIII ст.

Протягом свого багатовікового існування Київ акумулював у собі культурні здобутки різних епох та культур, а його історичний та культурний спадок є свідченням унікальності історичного розвитку міста, котре знаходилося на рубежі західної та східної цивілізацій.

Історико-культурна спадщина Києва представлена як рухомими, так і нерухомими памятками. У даному дослідженні основний акцент зроблено на нерухомих памятках історії та культури.

Справа охорони обєктів, що мають унікальне історичне та культурне значення, є прерогативою держави. Діяльність органів державної влади у памяткоохоронній сфері регламентовано рядом законодавчих актів, а також міжнародних декларацій та конвенцій, ратифікованих Україною.

Основним документом, що визначає норми й принципи охорони історико-культурних памяток, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р. Окрім цього, памяткоохоронна сфера регулюється рядом інших законів, на кшталт Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 2004 р.

Україна також у різний час ратифікувала ряд документів міжнародного значення: «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» ООН від 1972 р., «Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи» Ради Європи від 1985 р., «Ризьку хартію про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» від 2000 р. тощо. Слабкість вітчизняної нормативно-правової бази у памяткоохоронній сфері полягає в тому, що вона є переважно декларативною, а запровадження дієвих механізмів державного контролю можливе лише шляхом оновлення українського законодавства.

Основними напрямами діяльності державної влади щодо охорони історико-культурної спадщини Києва є розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів, здійснення заходів щодо збереження історичного ландшафту Києва, проведення за державний кошт ремонтно-реставраційних робіт на памятках, що цього потребують, проведення наукових досліджень та обліку історичних памяток, запобігання та усунення порушень охоронного режиму, а також співпраця зі світовим співтовариством в особі ЮНЕСКО в памяткоохоронній сфері.

Однією із проблем є міжвідомча розпорошеність при виконанні державних зобовязань щодо охорони памяток історії та культури. На даний час переважну більшість функцій розподілили між собою Міністерство регіональної політики і будівництва та Міністерство культури і туризму України. Переважна частина управлінських справ розподіляється між органами самоврядування на місцях. Відсутність міжвідомчої координації суттєво зменшує ефективність зусиль держави.

Держава також опікується проведенням наукових досліджень через діяльність державних науково-дослідних установ, передусім підрозділу НАН України Центру памяткознавства та Науково-дослідного інституту памяткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України.

Надзвичайно важливою справою є видання тому «Київ» у трьох частинах Зводу памяток історії та культури України. Науковці, що готували матеріали до публікації, беруть участь в дослідженні, каталогізації памяток історії та культури міста; окрім науково-просвітницьких функцій Звід також є своєрідним реєстром: занесення памятки до матеріалів Зводу є підставою для взяття її під охорону держави.

Поряд із державними інституціями важливу роль у збереженні та відновленні історико-культурних надбань відіграють громадські обєднання, найбільш чисельне серед яких - Українське товариство охорони памяток історії та культури (УТОПІК), утворене ще у 1966 р. Серед наймасштабніших проектів Товариства - створення у 1996 р. Музею народної архітектури та побуту у с. Пирогів під Києвом, що було приурочено до 30-ї річниці заснування УТОПІК. Серед іншого, члени Товариства власним коштом проводили ремонтно-реставраційні роботи на окремих столичних обєктах, зокрема, Золотих воротах. Окрім УТОПІК, значний внесок у справу охорони та збереження історичних памяток Києва зробили такі громадські та наукові обєднання як Український фонд культури, Національна спілка краєзнавців України, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська асоціація захисту історичного середовища та ін.

Україна тісно співпрацює у справі охорони та збереження памяток історії та культури з міжнародним товариством, уособленим в ЮНЕСКО. У 1990 р. ЮНЕСКО занесла перші дві памятки України - архітектурні ансамблі Софії Київської та Києво-Печерської лаври, до Списку всесвітньої спадщини як обєкти, котрі становлять цінність для всього людства. Наразі ці два обєкти залишаються єдиними в своєму роді в Києві. ЮНЕСКО періодично виділяє фінансову допомогу на ремонтно-реставраційні обєкти, ініціює створення програм зі збереження памяток в Україні. На жаль, співпраця України з ЮНЕСКО не завжди є безпроблемною: особливо складна ситуація склалася з Києво-Печерською лаврою, де керівництво відповідного Національного заповідника регулярно конфліктує з церковним керівництвом, котре отримало лаврські споруди в користування. Недотримання необхідного режиму використання споруд комплексу призвело до погіршення загального стану архітектурного комплексу Лаври.

Наразі в Києві існують численні труднощі, повязані з охороною та збереженням історичних та культурних памяток міста. Окремі групи проблемних питань повязані з комерціалізацією господарського життя столиці (псування образу історичних кварталів міста у звязку зі зведенням новобудов, потрапляння значної кількості памяток у приватну власність з невизначеним статусом), недоліками нормативно-правової бази (відсутність чітких механізмів регулювання памяткоохоронної сфери, запобігання та усунення порушень в режимі охорони та збереження памяток, невизначеність охоронних зон тощо, незацікавленість меценатів у памяткоохоронній діяльності), труднощами економічного характеру (недостатність фінансування державою ремонтно-реставраційних робіт, нераціональність використання бюджетних коштів). Окремі проблеми повязані з достатньо низьким рівнем естетичної культури українського суспільства (поширення діяльності т.зв. «чорних археологів», регулярні випадки вандалізму тощо).

Для подолання негативних чинників у памяткоохоронній сфері та утвердження ефективної національної концепції збереження культурної спадщини необхідне активне втручання держави, що не лише включало б себе оптимізацію нормативно-правової бази та перегляд обсягів фінансування ремонтно-реставраційних робіт на історичних та культурних памятках, але й проведення активної просвітницької діяльності серед населення з метою вироблення традицій поваги до культури та історії міста серед громадян.

Лише за умов перегляду основ державної політики стосовно памяток історії та культури можлива її модернізація та наближення до передових стандартів країн Західної Європи та Північної Америки.


Список джерел та літератури


1.UNESCO World Heritage Centre - World Heritage List. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 14-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 22-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 29-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 31-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 35-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 37-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 33-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Архів оригіналу засідання 34-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: #"justify">.Декларація прав національностей України. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Закон України «Про національні меншини в Україні». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Закон України «Про охорону археологічної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Закон України «Про охорону культурної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Інститут Генерального плану м. Києва. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи (укр./рос.). Гранада, 3 жовтня 1985 року. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Конституція України. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Наказ міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №64 від 02.06.2011 р. «Про затвердження Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Постанова Кабінету Міністрів України №308 від 1 березня 2007 р. «Про Державний історико-меморіальний заповідник Бабин Яр». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Рішення Київської міської ради IІ сесії ХХІV скликання «Про затвердження Програми створення страхового фонду документації міста Києва на період 2002-2005 роки та Програми створення страхового фонду документації на пам'ятки містобудування, архітектури та історії міста Києва на

період 2002-2005 роки» від 11 липня 2002 року №94/94. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Про деякі питання встановлення памятних знаків в місті Києві (Розпорядження №516 від 28 квітня 2014 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Про захист історико-культурного середовища та припинення хаотичної забудови історичної частини міста Києва (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №817 від 12 травня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Про захист традиційного характеру середовища та обєктів культурної спадщини м. Києва (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №886 від 12 липня 2007 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Про збереження історичного ареалу між Софійською та Михайлівською площами міста Києва (Рішення №295/3386 від 16 березня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Про спорудження памятника Шота Руставелі в місті Києві (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №1486 від 9 жовтня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІІІ скликання «Про зарахування будівлі Успенського Собору Києво-Печерської Лаври до комунальної власності територіальної громади міста Києва» від 23 грудня 1999 року №183/685. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІІІ скликання «Про повернення до комунальної власності територіальної громади міста Києва Андріївської церкви» від 23 грудня 1999 року №179/681. - [Електрон. ресурс].

Режим доступу: #"justify">.Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІV скликання «Про затвердження Порядку утримання, ремонту, реконструкції, реставрації фасадів будинків та споруд на території міста Києва» від 27 листопада 2003 року №220/1094. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІV скликання «Про створення державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ»» від 25 вересня 2003 року №59/933. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Розпорядження Президента України №1172/2005-рп «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Постанова Кабінету Міністрів України №308 від 1 березня 2007 р. «Про Державний історико-меморіальний заповідник Бабин Яр». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Указ Президента України «Про Всеукраїнський фонд відтворення видатних памяток історико-архітектурної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Указ Президента України від 11 грудня 2000 р. №1328 «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід памяток історії та культури України». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Указ Президента України від 28 листопада 2007 р. №1156/2007 «Про додаткові заходи з підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід памяток історії та культури України». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Указ Президента від 02 січня 2013 р. №1/2013 «Про Велику українську енциклопедію». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева / Ю.С. Асеев - К.: Будівельник, 1982. - 160 с.

37.Баланюк Ю.С. Збереження обєктів культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні: проблеми та перспективи / Ю.С. Баланюк // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. - К., 2013. Випуск 77 - 2013. - С. 274 - 277.

.Берлинський М.Ф. Історія міста Києва / М.Ф. Берлінський - К.: Наукова думка, 1991 р. - 320 с.

.Бойко Л. Українське товариство охорони памяток історії та культури як обєкт наукових досліджень / Л. Бойко // Вісник Книжкової палати, 2010. - №8. - С. 42 - 44.

.Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ / АН Української РСР. Інститут історії. - К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - 163 с.

.Бобровський Т.А. Підземні споруди Києва від найдавніших часів до середини ХІХ ст. (спелео-археологічний нарис) / Т.А. Бобровський - К.: Вид-во «АртЕк», 2007. - 176 с.

.Будзинська Н. Барокова краса Києва / Н. Будзинська. - [Електрон.

ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Визволення Києва у пам'ятках історії та культури / Г.Г. Денисенко, О.А. Денисенко // Краєзнавство. - 2006. - №1 - 4. - С. 76 - 78.

.Візит до Києва Генерального директора ЮНЕСКО Ірини Бокової / Від Міністерства культури України - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: https://www.facebook.com/media/set/? set=a. 228207487376455.1073741854.166636283533576&type=1

45.Галайба В. Хроніка старого Києва / В Галайба. - К., 2003. - 176 с.

.Гевель К.М. Проблеми та перспективи державного управління сферою збереження та охорони історико-культурної спадщини / К.М. Гевель - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Горбик В., Денисенко Г. Воєнна історія України в памятках України. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - 177 с.

.Денисенко Г. Підготовка «Зводу памяток історії та культури України»: наукові напрацювання та перспективи / Г. Денисенко // Краєзнавство. - 2012. - №3. - С. 118 - 125.

.Демиденко О. Нерухомі памятки історії та культури доби гетьмана І. Мазепи в Україні / О. Демиденко // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. - Збірник наукових праць. - К., 2008. - С. 242 - 256.

.Державний реєстр національного культурного надбання (памятки містобудування і архітектури України) // Памятки України. - 1999. - №2 - 3. - С. 7 - 13.

.Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 1: А - Л / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін.; Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1999. - 584 с.

.Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 2: М - С / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2004. - С. 585-1216.

.Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 3: С - Я / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2011. - С. 1217-2197.

.Звіт правління Національної спілки краєзнавців України (доповідь голови правління Спілки академіка HAH України Петра Тронька) // Краєзнавство. - 2009. - №1 - 2. - С. 12 - 21.

.Ивакин Г.Ю. Киев в XIII-XV веках. - К.: Наук. думка, 1982. - 104 с.

.Иконников В.С. Киев в 1654-1855 гг. Исторический очерк. - К.: Тип. Император. Ун-та св. Владимира Акцион. о-ва печ. и изд. дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1904. - 355 с.

.История Киева: В 2-х т.: / Ред. кол.: В.А. Голобуцкий, О.К. Касименко, П.П. Гузенко, О.А. Парасунько, П.Т. Тронько - К.: Изд-во АН УССР, 1963. - 663 с.

.Івакін Г.Ю., Климовський С.І. Проблеми охорони археологічних памяток м. Києва // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини - 1999. - №3. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: #"justify">.Історико-культурні заповідники України. Довідкове видання. - К.: Фенікс, 2007. - 176 с.

.Історико-містобудівні дослідження Києва / За ред. Вечерського В.В.; Відп. за вип. Сердюк О.М. - К., 2012. - 312 с.

.Історія Києва: від княжої доби до сучасності. Збірник документів і матеріалів: Навч. посібник / За заг. ред. В.Ф. Колесника, А.П. Коцура, Н.В. Терес. - Київ: Книги ХХІ, 2005. - 773 с.

.Кальницький М.Б., Малаков Д.В., Юркова О.В. Нариси з історії Києва: Навч. посіб. для середніх загальноосвіт. навч. закл. - К.: Генеза, 2002. - 384 с.

.Киев. Энциклопедический справочник / Под ред. А.В. Кудрицкого. Изд. 2-е. - К.: Глав. ред. УСЭ, 1985. - 759 с.

.Київ та його околиця в історії та памятках / Під ред. М. Грушевського. - К.: Держвидав України, 1926. - 475 с.

.Корнієнко В. Використання памяток історії в туризмі: досвід та перспективи // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2006. - С. 16 - 19.

.Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. - К.: АртЕк, 2003 р. - 136 с.

.Матеріали ІХ зїзду Українського товариства охорони памяток історії та культури. - К., 2007. - 136 с.

.Методичні рекомендації по підготовці матеріалів Зводу памяток історії та культури України. - К.: Інститут історії України АН України, 1993. - 112 с.

.Нікітенко Н.М. Собор святої Софії в Києві. - К.: Техніка, 2000. - 232 с.

.Об'єкти Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні: памятка / М-во культури України, Київ. нац. ун-т культури і мистецтв, Наук. б-ка; уклад. О.О. Скаченко, наук. ред. Ю.М. Ключко. - К.: Вид. центр КНУКіМ, 2014. - 71 с.

.Овчинников Ю.Е. Фортифікації Києва IX - першої половини ХІІІ ст. (за матеріалами археологічних досліджень) // Праці центру памяткознавства. Збірник наукових праць / Центр памяткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони памяток історії та культури. - К., 2012. - Вип. 21. - С. 101 - 119.

.Опалько Ю.В. Збереження культурно-історичної спадщини в сучасній Україні: проблеми та перспективи / Ю.В. Опалько // Стратегічні пріоритети. - 2007. - №1 (2). - С. 83 - 88.

.Павленко Ю.В. Нарис історії Києва / Ю.В. Павленко; Українське тов-во істориків науки; Ін-тут гуманіт. досліджень. - Київ: Феникс, 2003. - 480 с.

.Памятки історії та культури України: Каталог-довідник. Зошит 2: Каталог-довідник памяток історії та культури України: м. Київ / Горбик В.О. (кер. автор. колект.), Гаврилюк Л.О., Денисенко Г.Г., Катаргіна Т. І., Титова О.М., Пархоменко М.Т., Федорова Л.Д., Чешко В.М. - К., 2007. - 277 с.

.Памятки України: історія та культура. - Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського / Міністерство культури України. - 2013. - №10. - 75 с.

.Памятки України: історія та культура. - Києво-Кирилівська церква / Міністерство культури України. - 2013. - №2. - 59 с.

.Памятки України: історія та культура. - Києво-Могилянська академія напередодні 400-річчя / Міністерство культури України. - 2014. - Спецвипуск. - 79 с.

.Памятки України: історія та культура. - Київ. ХІХ - початок ХХ ст. / Міністерство культури України. - 2012. - №7. - 85 с.

.Памятки України: історія та культура. - Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник / Міністерство культури України. - 2012. - №6. - 85 с.

.Памятки України: історія та культура. - Софійський майдан та монастир / Міністерство культури України. - 2013. - №3. - 67 с.

.Памятки України: історія та культура. - Софія Київська: 1000-річчя / Міністерство культури України. - 2011. - №3 - 4. - 97 с.

.Памяткознавчі студії в Україні: теорія і практика. - К., 2007. - 336 с.

.Підготовка статей про памятки історії до «Зводу памяток історії та культури України». Методичні рекомендації / Автори й упорядники Гаврилюк Л.О., Горбик В.О., Денисенко Г.Г., Кот С. І., Піскова Е.М., Скрипник П. І., Федорова Л.Д. - К.: Інститут історії України НАН України, 2011. - 237 с.

.Проблеми збереження історико-культурної спадщини Києва / Горбик В.О. (відповідальний редактор), Даниленко В.М., Денисенко Г.Г., Катаргіна Т. І., Кубальський О.Н., Федорова Л.Д. (науковий редактор) - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - 258 с.

.Семенчук А.О. Теорія і практика набуття статусу «памятки» обєктом культурної спадщини // Праці центру памяткознавства. Збірник наукових праць / Центр памяткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони памяток історії та культури. - К., 2012. - Вип. 21. - С. 11 - 17.

.Серга Ж.І. З історії забудови Києва у ХІХ - поч. ХХ століть (за документами Державного архіву міста Києва)/ Ж.І. Серга // Архіви України. - 2011. - №5 (275). - С. 68 - 77.

.Сердюк О.М. Функціональна адаптація памяток київської житлової архітектури другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Праці центру памяткознавства. Збірник наукових праць / Центр памяткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони памяток історії та культури. - К., 2010. - Вип. 18. - С. 75 - 84.


Інтернет-ресурси:

.Kiev: Saint-Sophia Cathedral and Related Monastic Buildings, Kiev-Pechersk Lavra // UNESCO World Heritage Centre. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Відлуння Віків: Український памяткоохоронний інтернет-ресурс. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Інтернет портал Національного заповіднику «Софія Київська». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Музей «Андріївська церква» // Інтернет портал Національного заповіднику «Софія Київська». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://standrewschurch.sophiakievska.org/uk


Теги: Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України  Диплом  Культурология
Просмотров: 11069
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України
Назад