Послання апостола Павла до Євреїв: теологічний аналіз

Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Острозька академія"

Інститут довузівського, заочного та дистанційного навчання


ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ: ТЕОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Магістерська робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра богословя (теології)

Спеціальність: 8.02030103 Богословя (Теологія)


Хахалін Олександр Олександрович

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Кралюк Петро Михайлович


Острог - 2014

Зміст


Вступ

Розділ 1. Розуміння про особистості Христа

1.1 Найменування Сином

1.2 Порівняння з пророками

1.3 Порівняння з Янголами

1.4 Спадкоємець всього

1.5 Сяйво (відображення) Бога Отця

2.2 Образ терпіння

2.3 Перемога над смертю

Розділ 3. Священик на віки за чином Мелхіседека

3.1 Первосвященик Нового завіту

3.2 Аналогія та прообраз скинії

3.3 Христос - жертва умилостивлення

Висновки

Примітки та посилання


Вступ


Актуальність обраної теми магістерської роботи обумовлена зростанням інтересу до християнства в сучасному суспільстві та виникненням у звязку з цим потребою в досить ясному та догматично бездоганному викладі найважливіших положень православного віровчення. Христологія собою є одним з найбільш важливих і важких для розуміння напрямків християнської богословської науки. У той же час вчення Церкви про другу Особу Святої Трійці є як би центром і основою для всього православного світогляду та тісно повязане з православною сотеріологія. Спотворення його суттєво впливають на багато уявлення морально-догматичного характеру. Богословські дослідження бувають особливо плідні, коли в основу їх покладається Богом відкрите апостольське свідчення, що міститься у Священних Книгах Нового Завіту. Господь Ісус Христос говорив невіруючим в Нього іудеям: "Дослідіть Писання, бо ви думаєте через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене" (Ін.5: 39).

Метою даного дослідження поставлено послідовний виклад найважливіших положень вчення апостола Павла про пришестя на землю Сина Божого.

Об'єктом дослідження є послання апостола Павла до євреїв.

Предметом дослідження є христологічні фрагменти послання апостола Павла до євреїв, на основі яких можна вирішити головну задачу наукового дослідження - догматичний аналіз виявлених фрагментів, а також узагальнення його результатів.

Завдання даного дослідження полягає в розкритті вчення апостола Павла про особу Христа, про Його втілення та жертовному служінні щодо порятунку нащадків занепалого Адама та відновлення початкового задуму Божого про людину.

Джерела, які складають предмет дослідження, є різноманітними за характером і змістом.

Магістерська робота написана на підставі вивчення трьох основних груп джерел, котрі є основою християнських традицій, а саме:

. Біблійні та патристичні тексти.

. Роботи християнських теологів.

. Культурологічна та історична література.

Різноманітність джерел підкреслює особливості підходу в дослідженні даної теми.

Методологія дослідження:

Літературний стиль послань апостола Павла досить складний і відрізняється скупим на слова, але ємним за змістом складом. Буває важко точно простежити весь хід його думки, позначений лише короткими виразами, у зв'язку, з чим потрібна крайня обережність у умовиводах і висновках. Для більшої достовірності зроблених у цій роботі висновків обраний порівняльний метод дослідження, коли міркування апостола Павла про Сина Божого, що викладаються їм у посланні до євреїв, зіставляються з його висловлюваннями на подібні теми в інших його посланнях, а самі передумови і висновки звіряються з духоносним вченням про Христі святих отців Церкви.

Послання апостола Павла до євреїв є найавторитетнішим і невичерпним джерелом для християнського богослов'я. Не дивно, що протягом століть воно було об'єктом пильної уваги та має багату історію вивчення. Лаодикійський собор 360 р. в 60-му правилі визнав канонічне достоїнство послання та авторство апостола Павла. Отці першого Aнтіохійского собору (268 р.) користувалися ним (II, 14. IV, 15. XI, 26) в якості апостольського авторитету проти Павла Самосатського. [1] У стародавній церкві послання до євреїв найбільш часто згадується в працях богословів Александрійської школи. Так само його тлумачили такі великі отці Церкви, як святитель Іоанн Златоуст і преподобний Єфрем Сирин, коментували блаженні Екуменій, Феодорит Кирський і Феофілакт Болгарський.

У наш час написано безліч праць, присвячених розбору цього послання. У більшості це дослідження переважно екзегетичної чи археологічної спрямованості. Серйозну увагу посланню до євреїв приділено в католицькому та особливо в протестантському богослов'ї, хоча саме там особливо піддається сумніву його приналежність перу апостола Павла. У Руській Православній Церкві над екзегетичним розбором послання до євреїв попрацювали професор Глубоковський, архієпископ Ніконор Каменський, архімандрит Петро (Звєрєв), відомі викладачі духовних шкіл Микола Розанов, протоієрей Михайло Херасков, архієпископ Аверкій (Таушев). Почав, але не встиг закінчити свою працю святитель Феофан Вишенський, екзегетичне дослідження котрого були впорядковані та викладені окремою книгою протоієреєм Миколою Рудинський. Докладний екзегетичний і частково текстологічний коментар на послання до євреїв представлений у Тлумачної Біблії спадкоємців Лопухіна. Однак, спеціального та достатньо повного, а також ґрунтовного богословсько-догматичного аналізу послання до євреїв поки не існує. Почасти це викликано, мабуть, тим, що більшість догматичних питань православної христології досить добре розглянуто та дозволено в святоотецькій літературі. Проте не можна сказати, що дослідники та тлумачі послання абсолютно вичерпали його богословський потенціал.

Дана праця не претендує серйозно заповнити цей пробіл, але може бути корисною як догматичний нарис христологічного змісту послання апостола Павла до євреїв. Структура магістерської роботи вибудувана відповідно поставленого завдання проведеного дослідження та складається з трьох розділів, присвячених, відповідно, вченню апостола Павла про особистості Спасителя, про Його втілення в людину та служіння щодо порятунку світу.

апостол павло єврей послання

Розділ 1. Розуміння про особистості Христа


1.1 Найменування Сином


Головні риси христологічної концепції апостола Павла цілком і виразно викладені ним на початку першої глави послання до євреїв. Говорячи про особистість Заступника Нового Завіту, апостол Павло показує, що мова йде не просто про нового посланника, подобного тим, яких з найдавніших часів неодноразово посилав Господь богообраному народу, і не про небесного ангела, що виявився в людському образі. В Особі Заступника Нового Завіту святий письменник бачить втілившогося Сина Божого, що прийшов очистити гріхи людські, і, спокутувавши людей з давнього рабства, повернути у втрачене ними спадщину. Це є головне положення христологічного вчення апостола Павла, яке він ґрунтовно розкриває в посланні до євреїв.

Божественне достоїнство Ісуса Христа чітко виражено вже в перших чотирьох віршах послання. Святий апостол пише: "Бог, Багато разів і багатьма здавна отцям у пророків, в останні дні говорив нам через Сина, що поставив спадкоємцем усього, що Ним і віки Він створив. Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, і засів на правиці величності та висоті, будучи ліпший понад Янголів, оскільки славніше за них успадкував імя" (Євр.1: 1 - 4). У цих кількох рядках богонатхненний письменник викладає тут вельми глибоке та змістовне вчення.

Називаючи Христа Сином Божим, він характеризує Його якостями, досі не доданими нікому від початку творіння, крім Самого Бога. Найменування "Син Божий" зустрічається в деяких місцях Святого Письма та вживається іноді по відношенню до Янголів [2], іноді по відношенню до пророків, священикам чи іншим праведним людям [3], іноді щодо всього народу Божого [4]. Тому, щоб Новозавітного Посланника не вважали одним із пророків, автор послання негайно наводить ряд визначень, що показують незаперечну перевагу Ісуса Христа над усіма відомими досі з Писання "Синами Божими". Апостол Павло ставить Його вище пророків і ангелів, повідомляє про спадкування Їм усього, нарешті, називає "сяйвом слави та образом іпостасі" Отця, що тримає "все словом сили Своєї". Отже, називаючи Христа Сином Божим, апостол іменує Його так в дійсному, всеосяжну та істинному сенсі, каже про Нього як про природний Сина Божого.

Коротким виразом "що Ним і віки створив" апостол відкриває, що Син Божий є прямим і безпосереднім учасником творчих справ Отця, Творцем світу. Святий письменник не випадково вживає тут таке виразне поняття, як "повіки". Створити повіки - значить створити та все, що існує - і час, і простір, і матерію (пор. Кол. 1:15,16). Цим же словом автор послання вказує на те, що Син існує перш початку всіх століть, і що Сам Він як Творець видимого світу не тільки не належить часу, а й Сам є початком його. А раз Син не належить часу, то, зрозуміло, не належить і простору, тобто не відноситься до створеного світу. Отже, Син не має іншого походження, як тільки із сутності Отця. Таким чином, апостол вчить, що Син Божий єдиносущний Отцю і перш вічності перебуває в Ньому, як у джерелі Свого буття, і всі властивості Отця, крім ненародженості, належать і Сину. У людських поняттях це означає, що Син рівний Отцю і народжується Їм перш століть, і подібно Отцю не має початку, вічний і нескінченний.

У той же час немає підстав думати, що Отець і Син - два різних Бога. Сказавши: "через Якого", апостол Павло поставляє першопричиною творіння Отця, так як творча сила Сина має початок в предвічному Отці. Творить Син, але Творцем називаємо Отця в силу того, що Отець є джерелом буття Сина. Про це засвідчив і Сам Господь у Євангелії від Іоанна, коли сказав апостолу Пилипу: "Отець, що в Мені, Він творить діла" (Іоан. 14:10). І оскільки Отець є причина та початок Сина, то, відповідно, Отець причина і початок усього, що сталося від Сина. Подібно пояснює в тлумаченні на послання до євреїв блаженний Феофілакт: "Так як Отець винуватець Сина, то справедливо, що Він винуватець і всього, що сталося від Сина. Тому апостол каже: через Нього. Бо Отець є робимо тому, що Він породив Сина - Творця". [5]

Існуючи поза часом і простором, Бог Отець і Бог Син по Своїй божественній природі абсолютно безтілесні та не мають будь-якого місця перебування. Тому народження Сина слід розуміти, як дія чисто духовне, яке не змінює та не додає нічого до найдосконалішої божественної сутності Отця, не применшує та не віднімає нічого від рівної Отцю божественної сутності Сина. Таким чином, Син Божий, народжуючись від Отця, не відділяється від Нього, але нерозлучно та вічно перебуває в лоні Отця, маючи тотожну Йому божественну природу.

Для пояснення властивостей таємничого незлитно - нерозлучного співперебування Отця і Сина духоносними, проповідник божественної величі Христа застосовує також вельми виразне подобу: "Цей, будучи сяйвом слави та образом істоти Його" (Євр. 1:3). Цим красивим і багатозначним порівнянням апостол Павло прекрасно пояснив взаємовідношення та рівність двох Осіб Святої Трійці. Подібно сяйву, що відбувається від джерела світла, Син невпинно народжується та не має самостійного існування поза Отця. Це прекрасно узгоджується зі словами Спасителя про Своє буття: "Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем" (Йо. 6:57).

Апостол говорить не про сяйво світла, а про сяйво слави, вказуючи на важливу якість творчих справ Отця і Сина, що не мають ні в чому межі, що наповнюють всесвіт нескінченним благом: "В Ньому було життя, і життя було світлом людей. І світло в темряві світить, і темрява не обгорнула його" (Ін.1: 4,5). Отже, апостол Павло представляє Ісуса Христа як другу Іпостась триєдиного Божества, характеризує Його властивостями в абсолютній згоді з формулюванням Нікео-Царгородського Символу Віри, мовця про Сина народженого, не створене, єдиносущного з Отцем і що все сталося існує.

Наступна частина виразу "і тримаючи все словом сили Своєї" зображує тепер Сина всемогутнім і всевідаючим Промислителем світу, невпинно тримає все творіння силою Свого божества. Син, будучи спадкоємцем усього, невимовно та нескінченно панує над Своїм надбанням. В Євангелії це панування над всім існуючим і всім, що відбувається у світі - передається наступними словами Ісуса Христа: "Чи не два горобці продаються за гріш? - І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же й волосся на голові пораховано" (Мф.10: 29,30). Тобто нічого на землі не відбувається без Божого нагляду, в якому один тільки Бог всьому встановлює міру та може за Своїм хотінням змінювати хід земних подій. У Священному Писанні це відображено, наприклад, в захопленому свідоцтві псалмоспівця Давида, який каже, що всі тварі земні "чекають Тебе, щоб Ти дав їм поживу у свій час. Даєш їм - приймають, відкриваєш руку Свою - насичуються благом; скоріше обличчя Твоє - вони перелякані, забираєш їм духа - вмирають і вертаються до свого пороху; Ти духа Свого - вони творяться, і Ти відновляєш обличчя землі" (Пс.103: 27-30).

Святий письменник говорить про Христа, не "тримає силою", але "що тримає словом сили", ніж показує слово Сина всемогутнім, повним творчої сили, яка підвладна лише божеству. Святитель Іоанн Златоуст в коментарі на це місце послання додає: "Словом тримаючи, він висловлює також легкість цієї справи (для Господа). Не сказав "керуючи", але вжив переносне вираз, запозичене від рушійних небудь і що звертають одним пальцем. Разом з тим висловлює величезну великість створення і те, що ця велика нічого не означає для Нього". [6]

Все вищесказане про божественну природу Сина в певній мірі відноситься до Христа та по людству. Бажаючи показати іпостасну єдність божественної і людської природи втілився Сина Божого в боголюдської Особистості Спасителя, святий апостол не поділяє Його Іпостась за властивостями природ. Він пише про Ісуса Христа, що Він "був принижений перед Ангелами, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх. Бо належало, щоб Той, що все ради і від Якого все, привів багато синів у славу, Провідника їхнього спасіння вчинив досконалим через страждання. Бо Хто освячує, і ті, хто освячується все - від Єдиного; не соромиться Він звати братами, кажучи: сповіщу ім'я Твоє браттям своїм, посеред церкви буду хвалити Тебе. І ще: Я буду сподіватися на Нього. І ще: Ото Я та діти, яких Бог Мені дав. А що діти стали плоті і крові, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола" (Євр.2: 9 - 14).

В цьому фрагменті, як і в багатьох інших місцях протягом усього послання, апостол Павло, торкаючись то божества, то людства Ісуса Христа, скрізь одне говорить про Нього, як про одну Особу, висловлюючи властивості Його божественної та людської природи в єдиній Іпостасі. Христос представляється по людству "приниженим перед ангелами", "витерпіли смерть", що приносить "зголосінням великим та слізьми. благання й молитви Його міг спасти від смерті", але Він і "Той, що все ради і від Якого все". Із слів апостола Павла можна зрозуміти, що всі відбувалося Їм по дії невід'ємною благодаті Святого Духа (Євр.1: 9; 2: 9; 9: 14; 10: 29), тобто по людству - відповідно властивостям людського єства, а за Божеством - обмірковано та абсолютно самовладно. У наведених фрагментах духоносним автором послання затверджується така важлива думка, що в з'єднаній дії божества та людства Спаситель в обох природах нероздільно є єдиним і істинним Сином Божим.

Святий Павло не стосується в посланні до євреїв питання походження Єдинородного Сина Божого ні по божеству, ні по людству. Але подібно до того, як властивості передвічного народження Сина випливають з слів апостола про участь Його у творенні світу, так і деякі властивості тілесного народження Спасителя в часі можна вивести, виходячи з міркувань про невід'ємні якостях Його боголюдської сутності. Із слів апостола виразно випливає висновок, що Христа не можна вважати Сином Божим тільки по божественну природу, бо якщо це заперечувати, то доведеться заперечувати та Боговтілення. У людської природи Христа немає окремої іпостасі - вона втілена в Іпостась Сина. Таким чином, Спаситель і по людству є істинний Син Бога Отця, про що, як про найважливішому властивості Христа, особливо наполягає святий апостол Іоанн Богослов (1Іоан.4: 2-3, 9, 14-15). Апостол Павло ніде в посланні не поділяє особистість Сина, а вказує, що Христос по людству є істинним чином Іпостасі Отця та сяйвом Отчої слави. Цю саму таємницю відкрив власно Господь у розмові з учнями на Таємній вечері: "Я і Отець - одно" та "Я в Отці і Отець у Мені" (Іоан.14: 11), говорив Він їм, і "бачить Мене бачить Того, Хто послав Мене" (Іоан.12: 45). А так як відомо, що "Бога не бачив ніхто і ніколи" (Іоан.1: 18), то слова Спасителя "бачить" і "бачив" необхідно віднести до людської природи Христа, "Він є образ невидимого Бога". (2Кор.4: 4).

Тому походження Боголюдської Особистості, на підставі вчення апостола Павла, представляється наступним чином: Бог Син незбагненно та невимовно народжується від Бога Отця, по божеству - передчасно і невідлучно від Отця і від Духа, по людству - у певну годину дією вихідного від Отця Святого Духа. Головні ж властивості незбагненного народження як в часі, так і поза часом такі: причина народження - Отець, дія - Святий Дух, народжене - Син Божий, сяйво слави і образ Іпостасі Отця. Такі висновки згодні з євангельською розповіддю про благовіщення. Ангел, посланий благовістити Пресвятої Діві Богородиці, сказав Їй: "Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього осінить Тебе, через що й Святе, що народиться, буде Син Божий" (Лук.1: 35). Ангел не сказав: народжений людиною або народжений Бог, але сказав - Святе. І не сказав: буде Сином Божим, але: Сином Божим. Це сказано з тієї причини, що ім'я Син Божий вже існує і належить Йому перш народження Його по плоті. Тому ангел дуже точно виражається, кажучи, що народжене "Святе" - тобто людське єство Сина Божого, назветься (успадкує) ім'я Син Божий. Так вчить і апостол Павло: "Будучи ліпший понад Янголів, оскільки славніше за них успадкував ім'я" (Євр.1: 4). Успадковував законно та праведно, відразу в Різдві, а не після часу. І як Істинний Син Божий по єству абсолютно здійснений і святий і не має в Собі ніякого збитку або нестачі, ні в божественної Своїй природі, ні в людській.

Отже, в своєму вченні про особистість Ісуса Христа апостол Павло зі всією певністю показує Його як втілився Бога, що є і в людстві Своєму дійсним і істинним Сином Божим, які прийшли очистити гріхи людські. Це є головне положення христологічного вчення апостола Павла, яке він ґрунтовно розкриває надалі.


1.2 Порівняння з пророками


Доказ істинності синівства Бога Ісуса Христа Святий апостол починає з протиставлення Його місії служіння пророків: "Бог, Багато разів і багатьма здавна батькам в пророків, в останні дні говорив до нас через Сина" (Євр.1:

). Святий письменник тут порівнює два великих одкровення - старозавітне, котре з'явилося в давнину різночасно та через багатьох пророків, і - новозавітне, месіанське, котре зявилося в Сина Божого одного разу, і як останнє. Цим зіставленням Павло показав, з одного боку, їх духовну єдність і спадкоємність, оскільки вони мають одне джерело - Бога. З іншого боку, подав думку про те, що древні пророцтва були лише приготуванням до приходу месії. Говорячи "спрадавна", Павло увазі тут всі попередні часи божественних одкровень, починаючи з Адама до останнього пророка. Слову "спрадавна" протиставлено вираз "в ці останні дні". Дні пришестя Христа називаються останніми не тільки в хронологічному сенсі, а й по суті, як завершення часу пророчих одкровень виконанням того, про що вони сповіщали. У посланні до галатів про настання цих днів апостол Павло каже: "Коли прийшла повнота часу" (Гал.4: 4).

Словами "багато разів і" автор висловлює неповноту та обмеженість розрізненого за часом пророчого служіння давнини. В давнину Бог відкривав істину частинами, настільки, наскільки вона могла бути прийнята народом. При цьому слово "багаторазово", очевидно, треба віднести до різних періодів старозавітного одкровення. Тому що Бог в давнину сповіщав Свої одкровення по різному: через одного пророка - одне, через іншого - інше. Наприклад, через пророка Ісаю - народження Месії від Діви, Його страждання, через Данила - час Його пришестя, через Йону - Його поховання, через Малахію - пришестя Предтечі Христового і т.д.

Слово "різноманітне" вказує на різні способи та різну міру пророчого одкровення для кожного періоду. Тобто у Старому Завіті Бог відкривав істину різним способом. "Я говорив до пророків, і видіння розмножив, і через пророків Я притчі" (Ос.12: 10), говорить Бог устами пророка Осії. Пророки сприймали одкровення від Бога то в благодатних осяяннях, то в сонних видіннях, то безпосереднім таємничим навіюванням Святого Духа. І повідомляли вони божественні істини та пророцтва людям не тільки прямими ясними словами, але часто завуальовано - то у вигляді притчі, то якоюсь особливою прообразотворчою дією.

Колишні божественні одкровення в старозавітні часи з'являлися, як рідкісні відблиски світла, на зразок миготіння блискавок - горизонт лише на мить висвітлювався, і потім знову згущувалася загальна тьма. У Новому Завіті Бог відкрив у Сині всю повноту відвертої істини, й у Христі вона з'явилася вже подібно підняттю високо до сонцю, розігнавши всяку темряву. Істина відкрилася тепер істотно, відчутно та мабуть - у втіленому Сині, який є сама Істина. Як пояснює Іоанн Златоуст, важливою відмінністю новозавітного одкровення було те, що ніхто з пророків не бачив Бога, "а Син єдинородний бачив". [7] І одкровення Його відбувається не за особливим навіюванню Святого Духа, а з Своєї Сутності, як Сина Божого, ніколи нерозлучного ні від Отця, ні від Духа.

Першими пророками, через яких Бог наставляв ще допотопний рід, були Адам, Енох, Ной. Через них Господь намагався утримати нащадків Адама від подальшого падіння та притягнути їх до покаяння. Через Ноя божественне повчання продовжилося і в людей, які вижили після потопу, та на самому початку його (божественне повчання) було оновлено згідно з тодішнім віком і станом людства. З плином часу за планом божественного домобудівництва стала необхідність відокремити із загальної маси людей окремий рід для зберігання істинної віри. Для обраного роду спочатку пророками були його родоначальники, - патріархи Авраам, Ісак, Яків. Вони отримували одкровення у снах і видіннях, керувалися ними у своєму житті, іноді бачили для Божу волю своїм синам. Наприклад, Яків, благословляючи дванадцять патріархів - родоначальників дванадцяти колін Ізраїлевих, дав знаменне пророцтво про Спасителя патріарху Іуді, праотцю Давида, Йосипа - обручника та Діви Марії (Богородиці).

Мета пророчого служіння в богообраному єврейському народі вказана Самим Богом в словах покликання пророка Єзекіїля: "Син людський! Я поставив тебе вартовим для Ізраїлевого дому, і ти почуєш ти слово з уст Моїх і будеш навчати їх від Мене" (Єз.3: 17; 33: 7). Закон часто забувався, а нерідко й свідомо зневажаються свавіллям і буйством тугошиїми Ізраїлю, проти яких опинявся безсилий авторитет первосвященика. Але людинолюбством і правосуддям Божим викривачами пороків і беззаконь, і проповідниками покаяння поставлялися пророки. Вони були охоронцями правди, поборниками благочестя і були серед народу юдейського як безсторонній голос совісті для всього суспільства. У часи Суддів існували громади Ізраїлевих або учнів пророчих, які давали з середовища своєї щирих і успішних захисників благочестя і закону. Але головною темою пророчого служіння було одкровення про майбутнє пришестя Спасителя світу. Особливо багато про Христа було відкрито через пророка Ісаю, якого за це іноді називають старозавітним євангелістом.

Незвичайним і найбільшим серед пророків давнини, безсумнівно, є пророк і божий свідок Мойсей. Йому було довірено особливе посередницьке служіння між Богом і людьми, спрямоване на улаштування святого народу, як надбання Божого. Життя Мойсея та його справи містять безліч духовних прообразів. Вже при обранні його Богом для великої місії Господь сказав Мойсеєві: "Дивися, Я поставив тебе замість Бога для фараона, а твій брат Аарон буде пророк" (Вих.7:1). Він був для народу божого і царем, і пророком, і люблячим Отцем, і безстороннім суддею. Через нього Бог вивів народ з єгипетського рабства, дав закон і встановив богослужіння. З усіх пророків ізраїльських Мойсей один удостоївся говорити з Господом Богом прямо, обличчям до обличчя: "І не появився вже в Ізраїлі пророк, як Мойсей, що знав лицем до лиця" (Друг.34: 10).

При пророці Мойсеї одного разу Бог Сам безпосередньо говорив ізраїльтянам на Синаї. Правда, це виявилося для них майже нестерпно, - так вже розбещені були нащадки Якова в серцях своїх, що ледь витримали недовге слово Бога - вислів десяти заповідей. "І сказали Мойсеєві: Говори з нами, і ми будемо слухати, але щоб не говорив з нами Бог, щоб нам не померти" (Вих. 20: 19). Спогад про цю подію збереглося на всі віки та оселив у народі міцну впевненість, що все, що заснував Мойсей, істинно дано від Бога. Ця впевненість стояла також в народі і до Христа Господа, Якому вони говорили: "Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог" (Ін.9: 29).

Задовго до пришестя Христа Господь відкрив Мойсею: "Поставлю пророка із середовища братів їх, такого як ти, і дам Я слова Свої в уста Його, та Він їм говоритиме все, що Я накажу а хто не послухає слів Моїх, що пророк той буде говорити Моїм імям, Я покараю того" (Друг.18: 18, 19). Це одкровення благовістило ізраїльтянам про пришестя на землю Сина Божого. Пророцтво про Христа, як про останнього та подібного йому пророка, Який зявиться після нього, Мойсей перед розставанням передав ізраїльському народу: Пророка з-посеред тебе, з братів твоїх, як я, поставить тобі Господь Бог Твій, Його слухайте" (Друг.18: 15).

Тепер апостол Павло доводить, що втілений Син і є той пророк, про якого пророчили, як про подібного Мойсеєві, та Він незмірно перевершує не тільки всіх пророків, а й навіть самого Мойсея. Порівнянням новозавітного посланника з Мойсеєм довершується Павлом доказ переваги Христа над пророками. Мойсей був вірним служителем Господнім в улаштуванні основи Його будинку. Таких повноти служіння та влади в ізраїльському народі згодом не мав жоден з пророків. Без сумніву, він був вищим з пророків, які не мають собі рівних в усьому Святому Письмі. І святий апостол Павло вбачає найбільшу схожість його з Ісусом Христом: "поважайте апостола та Первосвященика нашого сповідання, Ісуса Христа, що вірний тому, як і Мойсей у всьому домі Його" (Євр.3: 1,2).

Але Мойсей, пише апостол Павло, був вірний, "як служитель, а Христос - як Син, у Його домі" (Євр.3: 5). І, як Мойсей, поставлений Богом "для засвідчення того, що сказати повинно" (Євр.3: 5), був вірним упорядником старозавітній теократії і ходитиме за свій народ (Чис.12,7), так і Христос був вірний у всім домі Його - народі Божому - "дім Його - ми". Але якщо по служінню своєму обидва вони - і Мойсей, і Ісус Христос - порівняні між собою у вірності своїй настановив їх, то по суті осіб та грандіозності справи Ісус Христос незмірно перевершує Мойсея: "Бо гідний Він вищої слави понад Мойсея, чим більшу честь має в порівнянні з будинком той, хто влаштував його" (Євр.3: 3). Пояснюючи свою думку, апостол пише, що "всякий дім хтось будує" (Євр.3: 4). Але Мойсей не був упорядником в повному розумінні, бо й сам був одним з цього будинку - людиною, як інші. Хоча і святим, але рабом разом з ними, так само, як і піклувальники в будинках - хоча вони і перевершують інших, однак вони слуги разом з іншими. Тому Мойсей був тим, хто передбачав майбутній устрій. А "все влаштоване є Бог" (Євр.3: 4), тобто, тут - Син Божий, який прийняв на себе людську плоть.

Отже, апостол Павло вчить, що Христос є істинний Син Божий і Бог, що втілився і що став між людьми для виконання та завершення пророкувань пророків, щоб "влаштувати все", тобто стати посередником примирення між Богом і людьми. Він - Той, якому доручено увінчати справу пророків, позбавити людей від влади гріха і смерті і відкрити їм шлях до спасіння. Ісус Христос став посланником Господа Бога до людей і, разом, вірним Заступником перед Богом за людство, Царем і Первосвящеником, котрий здобував народам землі прощення за давнє відступництво (гріхопадіння), а також повернув у світ милість та правду як благодатний дар Божий. Про це писав також святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов: "Бо закон даний був через Мойсея, а благодать та правда зявилися через Ісуса Христа" (Іоан.1: 17). Але Ісус Христос при цьому ясно сказав, що прийшов на землю не порушити чи змінити закон, а виконати його.


1.3 Порівняння з Янголами


Доводячи перевагу втілився Сина Божого над ангелами, апостол Павло призводить багато свідоцтва Священного Писання, в яких розкриває божественні якості Ісуса Христа. Свою промову святий письменник починає з твердження, що новозавітний Посередник "ліпший понад Янголів, оскільки славніше за них успадкував ім'я" (Євр.1: 4). З подальшого тексту випливає, що ім'я, в якому висловлюється перевага Христа, перед ангелами - Син: "Кому бо коли з Янголів сказав Бог: Ти Син Мій, Я нині породив Тебе? І ще: Я буду Йому за Отця, а Він Мені Сином?" (Євр.1: 5). Як вже було відмічено, в деяких місцях Святого Письма ангели теж іменуються "синами Божими", але це ім'я присвоєно ангелам не по природі, а по благодаті. У цьому найменуванні засвідчується любов Божа до ангелів, як до Своїх коханих і чудових творінь. Викуплені Христом люди також іноді і називаються синами Божими, і це імя також дається їм тільки з усиновлення, як показує характер ставлення до них Творця.

Але яка б не була велика любов Божа стосовно Своїм створінням, вона ні в якій мірі не може порівнюватися з тією любовю, яку має Бог Отець до Єдинородного Свого Сина. Тому Павло риторично запитує, чи називав Бог якогось з Янголів Своїм "Сином" в сьогоденні, природному сенсі цього слова, тобто Своїм Єдинородним, якого Він породив? Про імя Його апостолом сказано: "Успадковував". Як вже було показано вище, це не означає, що був час, коли імя Син Христу не належало. Як Бог Слово, Спаситель мав його перш створення світу, але як людина, що зявився на землі надприродним народженням від Пречистої Діви дією Святого Духа, Ісус Христос успадкував Ім'я Сина Божого в силу воіпостазування чудесно народженого людського єства в єдину Іпостась.

За вченням святих отців, ангели тієї ж природи, що і людські душі. Святий Іоанн Дамаскін вчить про Янголів: "Янгол є сутність, обдарована розумом, постійно рухається, вільна, безтілесна, що служить Богу, по благодаті отримала для свого єства безсмертя". [8] Перебуваючи на небесах, Янголи невпинно споглядають і славословлять свого Творця. Час творіння ангелів точно не зазначено в Священному Писанні але, за загальноприйнятим вченням Святої соборної Церкви, Янголи створені перш створення всього матеріального світу і людини. Сам Господь сказав про них, що творив видимий світ "при занедбанні, коли всі сини Божі вигукували від радості?" (Іов.38: 7). Ці слова Святого Письма відкривають, що Янголи були присутні при створенні видимого світу та прославляли премудрість і силу Творця.

Янголи створені всі відразу та створені за образом Божим. Образ цей, як і в людині, потрійний і полягає в розумі, від якого народжується думка і виходить дух, сприяючий думки і оживляють її. [9] Янголи не мають у собі власного світла, їх розумна, обдарована розумом і вільною волею природа змінювана за бажанням, тобто є добровільно мінливою. Освячення Янголи мають не з власного істоти, а ззовні, від Бога. Тому Янголів називають іншим світлом, що сприймають своє світло від першого і безначального світла, який через них поширювався по низхідній серед усього янгольського світу згідно ієрархії янгольських чинів. [10] Вони споглядають Бога, наскільки для них це можливо, і мають це пожива, а також по благодаті Святого Духа [11] творять чудеса і пророкують. Янголи неприхильні до зла, хоча і не непохитні по природі. Вони стали непохитні по благодаті, коли утвердилися в прихильності до одного тільки блага. Будучи вище людини, як безтілесні і вільні від всякої тілесної пристрасті, вони, однак, не безпристрасні, бо безпристрасний один тільки Бог. Вони живуть на небесах, і у всіх у них одне заняття - піснеспів Богу та служіння Йому, виконування Його божественну волю. [12]

Янголи, хоча й є безтілесними істотами, але їх природа називається безтілесної лише в порівнянні з людським єством. У порівнянні ж з Богом Янголи виявляються і грубими, і речовими, тому що в строгому сенсі нематеріальним і безтілесним є одне тільки Божество. [13] Перш втілення Бог, будучи досконалим і чистим духом, Був невидимий Янголам і людям і був для вищих Янголів незбагненним божественним Світлом. У той час, коли Господь Бог Ісус Христос вознісся від землі на небо, Він вступив у світ безтілесних в новій якості - маючи найдосконалішу людську плоть і подібну Янголам, але недосяжно переважаючу їх досконалістю людську душу. Про це пише апостол Павло у своєму посланні: "Також, коли вводить Перворідного, то говорить: І нехай Йому вклоняться всі Янголи Божі" (Євр.1: 6). Святий письменник говорить тут про прославлення людства Христа по виконанні Його місії на землі.

Увійшовши у всесвіт в сприйнятої Їм людській природі, Син Божий зявився відчутно, зримо, спочатку на землі, а потім, після Вознесіння Своєму, і в усьому тваринному світі. Так пояснює це преподобний Макарій Великий: "Безмежний, неприступний і нестворений Бог, по безмежною і недомисленою милістю, оплодотворив Себе, і так сказати, як би змалів в неприступній славі, щоб можна Йому було увійти в єднання з видимими Своїми тваринами, розуміючи душі Святих і Янголів, і змогли вони бути причетними до життя Божества". [14] Син Божий прославляється людьми і Янголами, перевершує їх не тільки по божеству Своєму, як Творець і Промислитель світу, але і по людству - як переможець гріха та смерті, що визволив людство від рабства дияволу. "Він сидить праворуч Отця, як Бог і людина бажаючи нашого спасіння, - як Бог здійснюючи промисел про все й збереження, та управління, а також як людина памятаючи про Своїх заняттях на землі, бачачи та знаючи, що Йому поклоняється всяка розумна тварина. Бо Його свята душа знає, що вона іпостасно зєднана з Богом Словом і разом з Ним приймає поклоніння, як душа Бога, а не як просто душа". [15]

Продовжуючи доказ переважаючої величі Ісуса Христа над Янголами, апостол Павло говорить про їх службове призначення: "Про Янголів сказано: Ти твориш Янголами своїми духів і служителями Своїми палаючий вогонь" (Євр.1: 7). І додає нижче про Янголів: "Чи не всі вони духи службові, що їх посилають на службу для тих, які мають успадкувати спасіння" (Євр.1: 14)? Слово "Янгол" грецькою мовою означає "вісник, посланець". Ця назва Янголи отримали від свого переважного служіння, для якого вони й були створені всеблагим Богом. Вони сприймають благодатне навіювання від Бога і, що посилаються Їм, слухняні Йому у виконанні своїх суто службових функцій. Велінням Божим Янголи багато беруть участь у справі порятунку роду людського та виконують все з святою ревністю і любовю.

Про Сині же говориться, як про спадкоємця та Господа: "Престол Твій, Боже, навік віку; берло Твого царювання - жезл правоти" (Євр.1: 8). Син Божий поставлений царювати як Цар правди, бо по божественній сутності Своїй є Богом і Творцем і, відповідно, Законодавцем всесвіту. Під "жезлом правоти" слід розуміти поетичний образ продуманого тримання всього створеного світу "словом сили Своєї" (Євр.1: 3). Син Божий, що живе Отцем і посланий Їм на порятунок світу, невідступно тримає світ "словом сили Своєї". Це могутнє та праведне тримання всього й є жезлом царства Його.

Наступна цитата, що приводиться в доказ царственого достоїнства Сина Божого, запозичена з 109 - го псалма. Апостол пише: "Кому коли з Янголів сказав коли: Сядь праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх підніжком ніг Твоїх?" (Євр.1: 13). Месіанське значення цих слів підтверджено Самим Христом у розмові з прийшли спокушати Його фарисеями (Мф.22: 42 - 45). Як вже говорилося, сидіння праворуч Отця рівносильне володарюванню з Ним. Очевидно, і тут зберігається принцип участі Сина в справах Отця. Хоча Син рівний Отцю, але в усьому слухняний Йому і від Нього творить і тримає світ. Так і про ворогів від імені Отця кажуть "покладу ворогів" і т.д., але безпосереднім виконавцем цієї перемоги буде Син.

Апостол наводить далі слова 44 - го псалма, відносячи їх до Христа: "Ти полюбив справедливість і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості понад друзів Твоїх" (Євр.1: 9). Богообрані земні царі благословенні на царство через помазання святим єлеєм (олією), скоєне зазвичай пророками та знаменує спадну благодать Святого Духа. Помазання царів богообраного народу, хоча і здійснювалося тілесно, але не робило їх причасниками благодаті, якщо вони надходили самовільно, не піклувалися про послух Богові, хто водиться людським розумом. Але в очах Бога вищим гідністю помазаника є бездоганна правота всіх його діянь. Тому найбільш істотними якостями, що показують справжню велич Царя, є його любов до правди і ненависть до неправди. На відміну від співучасників Своїх, тобто, богообраних помазаників Ізраїлю (Святої землі), Христос безкомпромісно і ревно полюбив справедливість і зненавидів всяку брехню і беззаконня. Словами з 44 - го псалма Святий апостол показує, що в Сині Божому добрі якості душі, які причетні божественної природи, були вище від усякого людського розуміння та ідеально досконалі.

Народившись на землі, як звичайна людина, Ісус Христос, як цар, приймає помазання Святого Духа зовсім інакше, ніж інші, нехай навіть і незвичайні по духовно-моральним якостям, земні царі. Царствене помазання Спасителя світу відбулося в момент ознаменування Пречистої Діви благодаттю Святого Духа, що сталося, за загальноприйнятим вченням Церкви, в день благовіщення. Боголюдська Іпостась втілилась в Сина Божого, нерозлучна зі Святим Духом, як з одним з Осіб Святої Трійці. Таким чином, і помазання Христа було невід'ємним і вічним з Його природною якістю.

З найбільшою силою на божественні властивості втілення Сина Божого апостол Павло знову вказує в наступних віршах: "На початку Ти, Господи, землю, і небеса - діло рук Твоїх; вони загинуть, а Ти будеш стояти, всі вони, як риза, і як одяг, постаріють, і минуться але Ти той Самий, і літа Твої не скінчаться" (Євр.1: 10 - 12). Мабуть, святий письменник наводить ці свідчення вже не стільки з метою доказу переваги над Янголами, скільки для прославлення величі Христа. Апостол тут прагне висловити думку, що, бачачи людину Ісуса Христа, люди істинно бачать Бога - Творця та Промислителя всесвіту.

Зі століття в століття, й до нині, не залишають спроби так чи інакше применшити таємничий і незбагненний сенс явища Бога в плоті, прямо або побічно розділити Його божество і людство. Безсумнівно, святі апостоли Духом Святим передбачали майбутні численні наміри єретиків спотворити християнське вчення про втілення Сина Божого. Апостол Іоанн Богослов так само з великою ревністю попереджав: "Улюблені!, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з'явилося в світі. Духа Божого (і духа омани) пізнавайте: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі, той від Бога, а кожен дух, який не визнає Ісуса, який прийшов у плоті, не від Бога, але це дух антихриста,. і ми бачили й свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу. Хто визнає, що Ісус є Син Божий, то в нім Бог, а він у Бозі" (1Ін.4: 1 - 3, 14-15).

Таким чином, протиставляючи Сина Божого ангелам, апостол Павло привів цілий ряд переконливих свідчень Святого Письма, що підтверджують незаперечну перевагу Ісуса Христа над створеними істотами безтілесного світу, підтвердив істинність Боговтілення, розкрив багато важливих властивостей втілення Бога.


1.4 Спадкоємець всього


За божеством, Син є природним спадкоємцем творіння, як безпосередній учасник творчого акту Отця, "що тримає все словом сили Своєї". Але апостол Павло пише "поставив", пов'язуючи це подія з певним годиною часу: "Бог. Він до нас через Сина, що поставив спадкоємцем усього" (Євр.1: 1 - 2). Слова "поставив спадкоємцем усього" необхідно віднести до Ісуса Христа, який народився у плоті на землі. Часом спадкування, судячи з усього, треба вважати закінчення місії Спасителя на землі. Чому ж апостол Павло особливо підкреслив, що Син поставлений спадкоємцем всього творіння? Це має найважливіше значення в системі христології апостола Павла.

Від початку спадкоємцем і владикою світу був поставлений перший чоловік Адам. Створивши людину для спілкування з Собою, духовним храмом Собі, Творець "славою і честю увінчав його, та поставив його над ділами рук Своїх, все підкорив під ноги його" (Євр.2: 7,8). За задумом Творця, вінець творіння - людина, створений за образом Божим, став по благодаті сином Його та спадкоємцем створеного Богом світу. Дією Святого Духа забезпечувалося досконале та найтісніше духовну єдність тварі та Творця. Благодать наповнювала все єство першої людини, надавала зміст і значення життя, вчила його мудрості. Ця єдність людської душі з Богом в Дусі Святому не була насильством над волею Адама. Свобода його не порушувалася: по своїй первозданній чистоті він сам був природно слухняний тихим благодатним навіюванням. Благодать відкривала йому та великі таємниці успадкованого ним світу. Саме такий стан природний для людини, але він був втрачений гріхопадінням Адама.

Заздрістю диявольською перші люди ввелися в спокусу спротиву Богові порушенням єдиної та легкої заповіді - не їсти від дерева пізнання добра і зла. Адам прийняв самовільне рішення та, всупереч даної йому Богом заповіді, скуштував заборонений плід. Його вільний і життєдайний союз з Богом негайно розпався, благодатне синівство припинилося. Між Богом і людиною встала стіною пошкоджена воля Адама, і вже сам він ні яким чином не міг повернути собі втрачене царство - не тільки над усією земною твариною, але навіть над власною душею. Відлучившись душею від благодаті Святого Духа, людина зіпсувалась, уподібнилась скотам нерозумним (Пс.48: 13), поневолилась занепалим духам - демонам. Будучи Царем, вона сама впала у ганебне й безвихідне рабство - рабство гріха та смерті.

Падінням людини все прийшло в сумяття, ушкодилася природа людська відчинилось пекло, уклався Рай, земля піддалася прокляттю, зявилися тління та смерть. Прокляття землі за гріх Адама вказує на одну з таємниць творіння. У поразці невинної тварі проявилася якась духовна взаємозвязок між земною природою і природою Адама. Як тілом царює душа, так Адам був поставлений царювати над землею. І як Дух Божий спочатку царював у його душі, так і Адам, поки був абсолютно слухняний Богові, царював над прекрасним і упорядкованим земним творінням, і тварини були слухняні йому.

Гріхом душа Адама відлучилася від Бога і з цього моменту була надана сама собі. І зараз Адам втратив свій благоустрій, розділився, вступив в безліч протиріч всередині себе. Те ж відбувається і з землею. Її прокляття виразилося в тому, що вся природа обурилася всередині себе і проти Адама. Зявилися спека і холод, земля вродила Адаму терни та будяки. Тварини, птахи, риби - вступили в непримиренну "боротьбу за існування", стала смерть, полилася кров. Таким чином, як Адам після гріхопадіння помер душею, так і земля померла Адамом. Боговідступництво, неприйняття Його, стає невід'ємною якістю людської природи. Це стан протиприродний для людини і не міг бути увічнений. Отець посилає Єдинородного Сина Свого повернути втрачене спадщину. Апостол Павло пише: "А тепер ще не бачимо, щоб піддане було йому все; але бачимо, що за муку смерті увінчаного славою й честю Ісус, Який не зменшеним Янголами, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 8,9).

Бог Син, втілившись, скоїв Собою очищення гріхів і, будучи в людській плоті, повернув призначену від початку людині, але втрачену Адамом спадщину. "Бо Христос на те й умер, і воскрес, і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими" (Рим.14: 9). Також в іншому посланні апостол Павло вчить, що таємниця пришестя Ісуса Христа у плоті "в улаштуванні повноти часів, щоб усе небесне та земне зєднати в голові з Ісусом Христом" (Еф.1: 10). Тому й поставлений Отцем спадкоємцем усього, як і Сам Христос сказав по Воскресінні: "дадеся Мі всяка влада на небі та на землі" (Мф.28,8). Святі отці називають цю подію як би другим творінням світу.

У цю годину Син Божий завершив спокутування людства з рабства гріха і, вознісся на Небо, "Божій правиці (престолу) величі на висоті" (Євр.1: 3). Але спадщина це Ісус Христос стеріг не тільки для Себе. Він передає її відродженому людству, закликаючи людей увійти в Свою Церкву та стати співспадкоємцями царства. Про це апостол пише наступне: "Тому Він Посередник Нового Завіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від злочинів, учинених у Старому Завіті, покликані для обітниці вічного спадку" (Євр.9: 15). Щоб спадкування було законним, вчить апостол Павло, заповідач повинен померти, "Бо де Завіт, там має відбутися смерть заповідача, Завіт бо після померлих: воно не має сили, коли заповідач живий" (Євр.9: 16-17). Наведене тут пояснення апостолом Павлом сенсу смерті втіленого Сина Божого, в зіставленні з його словами в посланні до Ефесян (Еф.1: 4-10), приводить до висновку, що найважливішою метою пришестя Христа на землю було повернення людській природі царственого достоїнства, втраченого гріхопадінням прабатьків, і через це відтворення первозданної гармонії та досконалості світу. Своїм пришестям у плоті Ісус Христос заснував Собі Боголюдське царство на землі. Очоливши Святу Свою соборну Церкву, Він знову вручає землю в володіння відродженому людству. І люди, як співспадкоємці Його, удостоюються участі у вічному спадщині шляхом, який проклав їм Христос, отримуючи обітницю також через смерть і воскресіння. Смерть же і воскресіння людей, що встали на шлях покаяння та спасіння, відбувається в таїнстві хрещення, затверджується новим духовним життям у Христі.


1.5 Сяйво (відображення) Бога Отця


У третьому вірші першого розділу послання до євреїв апостол Павло прекрасними та точними виразами викладає високе вчення про образ відносин Отця і Сина: "Сей, будучи сяйвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення гріхів наших, сів праворуч (престолу) величі на висоті" (Євр.1: 3). За досконалості слова та значущості думки цей фрагмент особливо виділяється з усіх віршів послання. Автор Послання через чудове богословсько-поетичне подобу відкриває образ незлитно єдності іпостасей Сина і Отця. Павло називає Сина сяйвом, і Сам Господь свідчить про Себе, що Він є " світло світу " (Ін.8: 12, Ін.9: 5), світло, який перемагає темряву: " І світло в темряві світить, і темрява не обгорнула його " (Іоан.1: 5).

Ісус Христос Своїм вченням просвітив душі людей божественним світлом любові та пізнання Бога, але говорив при цьому про Себе: "Я не один, а Я та Отець, що послав Мене" (Ін.8: 16). Це означає, що Отець світить справами Сина. Таке пояснення передвічного народження Сина висловлює природність і простоту Його походження від Отця. Сяйво не буває як " особливий дар " або " засвоєння " ні від сонця, ні від вогню і ні від чого іншого, від чого б не виходило. У тлумаченні блаженного Екуменія на це місце Послання знаходимо таке пояснення: "Називає сяйвом, показуючи походження від Отця як би до чогось зовнішнього і ніяким чином і ніколи не віддільним від Особи, від якого відбувається, і абсолютно яка не зливається, але низхідним як би до перебування в Самому Собі і у Своїй власної сутності". [16]

Бо ніяке сяйво не може відбуватися інакше, як безпосереднім виходом з свого джерела у вигляді променів світла. Ні світ не може бути без вогню, який його народжує, ні вогонь не перебуває без світла. Як сонце не буває мабуть окремо від сяйва, так і Отець немислимий без Сина. І це відбувається від вічності, оскільки сяйво існує тільки разом зі світильником, і немає зміни ні в Отці, ні в Сині. І Син невпинно народжується від Нього, як світло народжується від джерела свого. Так промінь світла народжується від палаючого світильника, показуючи тим нерозлучне і незлитно спільне буття Сина і Отця. І, як промені, що виходять з свого джерела, є однієї природи з них, так і Син має одну природу з Богом Отцем.

Як немає світла без сяйва, і вічного Світла со-вічно сяйво, так і Син со-вічний Отця. Як сонце відносно до сяйва своїй є саме із себе, і сяйво з сонця, так Батько із Себе Самого, Син же народжується від Отця. Як сяйво, що походить від сонця, не віднімає нічого від його сутності і не відокремлюється, так Син не віднімає нічого від сутності Отця і не відділяється від Нього. Сяйво не може бути без сонця, а сонце без сяйва, так Син не може бути без Отця, і Отець без Сина, і, проте, Вони обидва відмінні. [17] Істинність цього вчення апостола Павла прекрасно підтверджується словами Господа: "Послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем" (Іоан.6: 57).

Слово "сяйво" дуже багатозначне і доречне для відображення властивостей божества. Світло протилежне темряві і викриває: "Люди ж темряву більш полюбили, як світло, тому що були їхні вчинки, кожен бо, хто робить лихе, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися справи його, тому що вони злі " (Іоан.3: 19). Господь вчить ходити при світлі, тому що при світлі добре видно шлях. Це означає - триматися у всьому заповідей і дотримуватися миру совісті. Про непокірність і лукавстві каже: " Хто ходить у темряві, не знає, куди йде " (Ін.12: 35). Як сяйво може бути сприйнято і відображено іншими предметами, так і Бог, увійшовши в душу, робить її світлою і сяючою іншим. Так апостол Павло говорив: "І живу вже не я, а живе в мені Христос " (Гал.2: 20).

Апостол Павло називає Отця "славою", про яку Христос говорив фарисеям: "Якщо я прославляю себе, то слава Моя ніщо, Мене прославляє Отець Мій " (Ін.8: 54). Син являють собою славу Отця, подібно променю, є світло свого джерела. Не можна бачити сонце без виходу з нього світла, так ніхто не може бачити славу Бога Отця без Сина Божого. Виявом ж " Сей, будучи " показується, цей стан для Сина не новий, але що від вічності і завжди Він перебуває таким. Називає далі Сина "образ Іпостасі " Отця, що означає досконалу подобу Сина Отцю. Тобто Син і Собою відкриває Свою сутність і самобутність, як Бог, всемогутній Творець, всім володіє, все дієсловом сили Свій виробляє, який містить і спрямовує. І тим ще відображає отчу Іпостась, яка є тварі тільки через Сина. Ми бачимо тут і повноту визначення Сина як спадкоємця, бо Він воістину володіє всім, що належить Отцю. Вся слава Отця належить Сину і вся слава Сина - відображення слави Отця.

Апостол Павло тут, як і скрізь в Посланні, не відокремлює божественну і людську природу Спасителя і тим підкреслює невіддільність божественної слави і від людської природи Христа. Про єдність цієї слави і способу Ісус Христос свідчить учням: " Хто бачить Мене бачить Того, Хто послав Мене " (Ін.12: 45), "Я і Отець - одно " і " Я в Отці і Отець у Мені " (Ін.14: 11). Це означає, що і в плоті Своєю Ісус Христос явив славу Отця. Яким чином? Тим, що всі слова і дії Його на землі були бездоганно чисті й повні божественної любові. Він прийшов в людській плоті, але не шукав від людей служіння Собі, а всього Себе виснажив у Своєму служінні, про що свідчив Сам, кажучи: "Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю, Хто послав Мене " (Ін.6: 38). Заради порятунку людей віддав Себе на розпяття і смерть, був похований у гробі, і воскрес, і у всіх справах Своїх зявився чистий і бездоганний, чим прославився Сам і прославив Отця.

Отже, слава Його справ зявилася не в очевидних, що вражають плотське уяву, ефектних знаменнях та чудесах, але в великих духовних тих ознаках, що були відкриті тільки духовному погляду. Тобто тілесно Син був видний всім, але слава Його спочатку не всім була видна, з причини духовної сліпоти людей, і лише поступово осмислювалася через апостольську проповідь. Втілившись, Бог Син " умалив Самого, прийнявши образ раба" (Фил.2: 7), але при цьому духовно не понизиться, а явно й близько показав усім славу Отця. У свою чергу, апостоли стали як би "другим світлом " слави втілення Сина, та понесли її в світ. Через них слава Отця, що прийшла через Ісуса Христа, так само зявилася в людях, бо далі поширювалася через тих, хто сприйняв її, та прославився справами духу Христового.

Таким чином, наведені вище слова Христа - "що бачить Мене бачить Того, Хто послав Мене" - підтвердилися всіма справами Спасителя і відображають єдність духовних властивостей людства та божества єдиної Іпостасі Сина, як би прикрите плотським "образом раба". І, підбиваючи підсумок міркуванням, говоримо, що воістину у Христі втілився Бог, і божественна слава Отця належить Йому та як здійсненого Богу, а також як здійсненого Людині; але краса та слава цієї досконалості духовна, і зрима лише розумним, духовно освіченим поглядом.

РОЗДІЛ 2. МІРКУВАННЯ ПРО ПЛОТЬ ХРИСТА

.1 Намагання Христа уподібнитися братам

Міститься в Посланні до євреїв вчення апостола Павла про втілення Сина Божого потрібно розглядати, виходячи із зазначеної автором Послання мети пришестя Спасителя на землю. Апостол пише, що Син Божий втілився, щоб "позбавити має владу смерті, тобто диявола, та визволити тих, котрі від страху смерті через все життя тримався в неволі" (Євр.2: 14,15). Сила "імущого державу смерті" має підставу в людській схильності до гріха. Гріх же не буває без свідомої участі в ньому людини. Тому диявол позбавляється своєї влади в тій мірі, в якій людина подолає свою гріховну схильність. Протистояння гріховним пристрастям і потягам повинно відбуватися людиною свідомо, цілеспрямовано, а для цього людина практично повинна протистояти сам собі (Лук.17: 33).

Мойсеєві заповіді відкрили людині її падіння, жертви очищали від гріха, але не давали над ним повної перемоги. Страх смерті повязав людську свободу, людини до пришестя Спасителя була не в силах надходити зовсім розсудливо та правильно. Ні викриття пророків, ні страшні виразки та хвороби, якими вражав наш Господь іудейський (єврейський) рід нащадків Якова, не привели та не могли привести людей до досконалості. Для того, щоб визволити людську душу з рабства, треба було позбавити людей від страху смерті, вказати шлях до Бога та захопити йти цим шляхом. Тоді Син Божий Сам є на землі, щоб явити Собою образ порятунку, образ перемоги. Апостол пише: "Бо належало, щоб Той, кому всі ради та від Якого все існує, привів багато синів у славу, Провідника їхнього спасіння вчинив досконалим через страждання" (Євр.2: 10). Оскільки шлях порятунку призначався для людей, образ вождя порятунку можна було здійснити тільки в людській плоті.

Для правильного розуміння вчення апостола про плоті Христа необхідно перш точно зясувати, в чому полягає істота та які наслідки гріхопадіння прабатьків, згідно з вченням святих отців і вчителів Православної Церкви. У тлумаченні книги Буття святі отці розрізняють два наслідки порушення Божої заповіді - розлад душі Адама, що виник внаслідок гріха, та смертність і тлінність, як Божественне визначення Адаму та його нащадкам за порушення заповіді. Розлад душі Адама почався негайно по скоєнні гріха та був наслідком відступу від нього благодаті Святого Духа за непослух. Симеон Новий Богослов називає це розлад смертю: "Душею Адам помер негайно, як тільки скуштував", бо "смерть душі є віддалення від неї Святого Духа, котрим осіняє бути людині благоволив створив його Бог, щоб він жив ??подібно Янголам Божим, котрі, будучи завжди просвічені Духом Святим, перебувають нерухомими на зло". [18] А приречення плоті його на страждання та смерть сталося Божим повелінням.

Це веління було необхідно для того, щоб обмежити гріховне устремління людини і уберегти його від безповоротної смерті. "За цей відданий він великим карам - тління та смерті, для смирення гордині його", вчить преподобний Симеон Новий Богослов. [19] Описуючи значення цього трагічного моменту в житті родоначальників людства, що став початком багатовікового рабства сатані, преподобний Іоанн Дамаскін послідовно викладає розвиток подій: "Отже, цим нападом винуватця зла - демона людина була спокушена, не додержувалась заповіді Творця, була позбавлена благодаті, втратила відвагу до Бога, піддалася суворості тяжкого життя, - бо це означають листя смоківниці (Бут.3,7), - одягнувся в смертність, тобто в смертну та грубу плоть, - бо це означає одягання в шкіри (Бут.3, 21), по праведному суду Божу був вигнаний з раю, засуджений на смерть і зробився підвладним тлінню". [20]

Тяжкість гріха Адама вельми велика, тому що в ньому, як в насінні, закладені всі наступні гріхи людства. "Гріх наших прабатьків, - пише преподобний Іустин (Попович), - зявився нескінченно значущим і доленосним вчинком, бо ним порушено все дане Богом ставлення людини до Нього та до світу. До падіння вся життя наших прабатьків ґрунтувалася на Боголюдському порядку:. Бог ними керував у всьому, та вони за Ним всім єством радісно слідували. Падінням порушений і відкинутий Боголюдський порядок життя, а прийнятий дияволом людський, бо свавільним злочином заповіді Божої перші люди оголосили про те, що вони бажають досягти Божественного досконалості, стати "як боги" не за допомогою Бога, а за допомогою диявола, а це означає - минаючи Бога, без Бога, проти Бога". [21] Страшний був гріх Адама, та жахливі наслідки приготував він своєму потомству, по-перше, була зламана єдина та не важка Божа заповідь, по-друге, нерозкаяність у скоєному. Але праведний суд Творця над Адамом і Євою (Бут.3: 8 - 24) у розясненні великих отців і вчителів Церкви христової був сповненим любові актом милосердя до людей.

Священне писання показує нескінченне боже довготерпіння та батьківське піклування про тих, хто були призначені до царства та слави божих, але потрапляли в ганьбу та рабство. Воно все спрямовано на те, щоб грішні чада не загинули остаточно, але щоб максимально утримати в них хоча б залишки добра. Приреченням плоті на страждання Господь повязав свавілля розпусти душі Адама, ніби "сповив" ще дитинну душу занепалої людини, щоб вона не пошкодила себе швидко та безповоротно. Ось як пояснює це святитель Кирило Александрійський: "За це й засуджений був на смерть і тління, так як Бог, думаю, мав передбачити від того, що сталося велику користь: бо як скоро людина одного разу ухилилась до гріха та єство її стало недугувати прагненням до порочного, майже на зразок того, як і єство нечистих духів, він постійно був викритий у злі, яке сталося через нього (Адама) на землі. Отже, з користю придумана смерть тіла, не до досконалої погибелі призводить тварину, але, швидше, до оновлення і, так би мовити, до майбутньої переробки дотримуючись її, наче розбитий посуд". [22]

Стосунки перших людей з Богом змінилися. Люди, піддавшись на спокусу, привнесли в неї спротив і брехню. Тепер їм вже не можна залишатися в колишніх умовах життя. Визначення Боже Адаму, який згрішив, добре описує преподобний Авва Дорофей: "Бог, який бачив таку безсоромність, каже: він божевільний, він не вміє насолоджуватися радістю. Якщо він не зазнає лихих пригод, то піде ще далі і абсолютно загине. Бо якщо не дізнається, що таке скорбота, то не впізнає і що таке спокій. Тоді Бог воздав йому те, чого він був гідний, і вигнав його з раю". [23]

Подібно вчить святитель Іоанн Златоуст, як би кажучи Адаму від імені Бога: "Я зроблю, що ти будеш переносити тяжка працю і турботу, і в печалі проводити все життя, щоб це було для тебе уздою, щоб ти не мріяв про себе понад своєї гідності, але постійно памятав би про свою природу і надалі ніколи не допустив себе до подібного зваблювання". А Єві інше: "Краще тобі бути під його (Адамовим) начальством і підкорюватися його управлінню, ніж, користуючись свободою і владою, носитися по стромовинах. Отже, маючи на увазі твою користь, Я хочу, щоб ти до чоловіка мала звернення, корилася йому, як тіло голові, та з радістю визнавала його панування". [24] У цьому ж дусі пояснюють події, описані в третьому розділі книги Буття, преподобний Єфрем Сирин, Симеон Новий Богослов, святитель Ігнатій Брянчанінов і інші святі отці. Таким чином, розлад духовної природи, що виникла в результаті втрати Адамом благодаті Святого Духа, з необхідності спричинило й Божу ухвалу про його плоть, що мало на меті призупинити та обмежити в часі розвиток гріхопадіння перших людей. У сучасних богословських працях зустрічається такий погляд на смертність і страждання плоті, що вони стали "природним" наслідком гріхопадіння, що сталося в людині без втручання Бога. Виникла "спонтанно" плотська неміч ототожнюється з первородним гріхом і вважається головним ґрунтом для гріха в майбутніх поколіннях людей. Проте ні в Священному писанні, ні в церковному Переданні чи не знаходиться підстав для згоди з такою думкою.

Як відзначають багато святих отців Церкви, людська плоть, приречена по суду Божому на страждання та смерть, стає тепер свого роду знаряддям порятунку нащадків Адама. І в звязку з цим доречно зауважити, що тлінність, смертність, страждання та інше, призначене Богом Адаму, було, по суті, не наслідком "гніву", а мудрою та необхідною споглядальною дією Творця. А якби люди і далі були позбавлені від смерті та страждань, то вони не тільки не зупинилися б в гріху, але, навпаки, грішили б нестримно, безстрашно, кинулися б услід за сатаною. У тому й перевага людини, що, маючи смертну плоть, вона, на відміну від демонів, ще може покаятися та змінитися. "Повинно ж знати, - пише преподобний Іоанн Дамаскін, - що чим саме служить для людей смерть, цим для Янголів служить падіння. Бо після падіння для них неможливо покаяння, подібно до того, як для людей воно неможливе після смерті". [25]

Про важливе позитивне значення тлінності людського тіла так само вчить святитель Іоанн Златоуст: "Тлінне отримали ми тіло не для того, щоб через його хвороби захоплюватися до нечестя, а для того, щоб його хворобами затверджуватися в благочесті. Сама тлінність і смертність тіла послужить нам, якщо тільки будемо розсудливі, підставою слави та додасть в судний день (Йом-Кіпур) велику відвагу, та не тільки в той день, але й в справжньому житті". [26] Дійсно, історія людства показує, що скорботи та страждання в набагато більшому ступені стали "ґрунтом" для зцілення душі, для досягнення високих чеснот. Духоносні отці та вчителі Церкви, починаючи з апостолів (Як.1: 2 - 4, Як.5: 10, 1Пет.1: 6 - 7, 1Пет.2: 18 - 20, Рим.5: 3, 1Фесс.1: 6 і інші), згідно та виразно говорять про велике значення страждань для людини.

Ймовірно, слід ще додати, що пряма фізіологічна залежність хвороб і немочі тіла людини від її гріхів також навряд чи існує, бо вона позбавила б земне життя духовного сенсу. Бог не хоче, щоб плоть була для людини, як "батіг для коня, вузда для віслюка" (Прітч.26: 3). Тому каже Господь устами Давида: "Не будьте, як кінь, як той мул нерозумні, що щелепи треба приборкати уздою та вуздечкою,щоб вони корилися тобі" (Пс.31: 9). І якщо зустрічаються в Священному писанні місця, що говорять про хвороби тіла у звязку з гріхами людськими, то треба розуміти, що залежність ця чи не механічна, а є дія Божого суду. Хто ж вірить у прямий взаємозвязок хвороб тіла з гріховністю людини, той в кращому випадку повторює помилку друзів праведного Іова багатостраждального, які намагалися довести йому, що страждання та позбавлення - доля грішників. Тоді Іов заперечив їм: "Чого несправедливі живуть, доживають до віку, й багатством зміцняються? Діти їх з ними перед обличчям їх, і нащадки їх на їхніх очах. Житло їх то вільне від страху, і немає гніву Божого" (Іов.21: 7). Відповідь тут може бути тільки одна - закон "природної" плоті людини, що сама пошкоджується через її гріхи, не існує, але є благий Божий Промисел про кожну людину, що влаштовує все до спасіння її душі.

Господь, за вченням апостола Павла, прийшов позбавити від влади диявола "тих, які від страху смерті через все життя трималися в неволі" (Євр.2: 15). Сенс цих слів більш ясно розкривається при зверненні до інших його посланням. Наприклад, у посланні до Римлян апостол Павло ясно пише: "Як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і гріхом смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили" (Рим.5: 12). Тобто за змістом цього затверджене, гріх Адама зробив винними перед Богом і всіх його нащадків. Слова апостола Павла так само розяснює блаженний Феофілакт: "Що ж означає: у ньому всі згрішили? Те, що всі згрішили в Адамі. Як скоро він упав, то через нього зробилися смертними та не їли від забороненого древа, як ніби вони й самі попадали, бо він упав". [27] Подальшим розвитком думки апостол підтверджує, що загальна смертність людей свідчить про їх загальні повинності, що перейшли від Адама: "Бо й до Закону гріх був у світі, але гріх не ставиться в провину, коли немає Закону. Та смерть панувала від Адама до Мойсея та над тими, котрі не згрішили, подібно переступу Адама, який є образом майбутнього" (Рим.5: 13-14). Тобто сама наявність смерті свідчить про те, що гріх є, та що він ставиться. Інакше з якої ж причини смерть царює над невинними?

Але виникає питання: в чому ж власне полягає гріх нащадків занепалого Адама, якщо вони не брали участь у злочині прабатьків? Висновок про гріховну сутність спадкового пошкодження людської природи закономірно випливає з осмисленням характеру гріха Адама. До падіння благодать Святого Духа наповнювала все його єство, надавала зміст і значення його життя, вчила мудрості. Цей союз душі людини та Духа Божого не був насильством над волею Адама, свобода його не порушувалася: по своїй первозданній чистоті він сам був природно слухняний найтоншим благодатним навіюванням. Благодать відкривала йому та великі таємниці створеного світу. Благодаттю здійснювалося досконале та найтісніше духовна єдність тварі та Творця, яке негайно припинилося, коли Адам прийняв самовільне рішення та вчинив усупереч совісті, освяченої благодаттю Святого Духа. "По великій мудрості своїй, - вчить Симеон Новий Богослов, - він (Адам) дав імена усім тваринам; але коли від усієї душі повірив він змію, а не Богу, то Божественна благодать, що спочивала в ньому, відступила від нього, так як він став ворогом Богу, з причини невіри, яку показав до слів Його". [28]

Відлучившись душею від Бога, людина зіпсувалася, уподібнився скотам нерозумним, поневолився занепалим духам - демонам. Відновити союз, що розпався, було вже майже неможливо, тому що шлях до нього лежить через повний, охочий і бездоганний послух Богові в синівській любові. Через нерозкаяність перших людей відступ їх утвердився, та на цьому шляху встала смерть, встановлена Богом як природна межа гріхопадіння. І ніхто з тих, хто знову народився на світ, вже не може бути в первісній благодатній єдності та гармонії з Богом, бо успадковує адамове самовілля та невіря. А всякий непослух Богу, тобто Істини, є, як сказано вище, послухом брехні, тобто дияволові. З самого моменту гріхопадіння всі людські вчинки в тій чи іншій мірі є гріхом, бо навіть у добрих, але без благодатних вчинків, в принципі, завжди міститься брехня, оскільки вони робляться не у Святому Дусі. Тому гірко вигукує пророк Ездра: "О, як ти зробив, Адам? Коли ти згрішив, то відбулося падіння не тебе тільки одного, а й нас, які від тебе походимо" (3Ездр.7: 48).

Отже, смерть людини полягала у втраті його здатності до благодатного життя разом з Богом. Самостійне повернення людства в стан первозданної гармонії було абсолютно неможливо. Всі люди народжувалися в стані рабства, тобто, подібно Адаму, мертвими душею. На землі не було жодної людини, яка могла би бути зовсім чистою від гріха й бездоганно слухняна Богові. Святе Письмо свідчить про неможливість людині самій досягти праведності перед Богом: "Що таке чоловік, щоб оправданим, і щоб справедливим від жінки народжений? Ось, Він і святим Своїм не довіряє, та небеса нечисті в очах Його той бридкий та зіпсутий, що пє кривду, як воду" (Іов 15: 14-16).

Людська власна праведність, нехай навіть самих великих праведників у світі (котрим, наприклад, був багатостраждальний Іов), не має ніякої ціни в очах Божих. Справжньою праведністю людини від початку творіння є тільки абсолютна любов і досконала відданість її Творцю в безумовній і охотній слухняності Святому Духу. Добрі справи, вчить преподобний Симеон Новий Богослов, "тільки з допомогою благодаті вони є досконалими; так що справи які бувають без благодаті Всесвятого Духа, Бог ні в що ставить, як би їх зовсім не було. Добро вже не добро, коли незабаром воно не добре буде зроблено; але неможливо добру бути добро зроблено без благодаті Христової". [29] Так само вчить преподобний Серафим Саровський в розмові з Миколою Мотовиловим, святитель Ігнатій Брянчанінов та інші.

Отже, повернутися в благодатний стан усиновлення Богу людина могла тепер тільки по дару благодаті Святого Духа. Тут треба особливо відмітити, що, як було показано вище, благодать Божа відійшла від Адама не з причини "образи" або "гніву" Бога за порушення заповіді, але тільки тому, що душа Адама сама відвернулася від Бога. І хоча не "злопам'ятний" Господь і не поскупився б рясно вилити благодать Святого Духа на возлюблене людство, але тільки чаші - душі людей - не були уготовані, пошкодилися, відступили від Бога, послухались диявола. Люди безвихідно страждали, мучилися та вмирали, але ніхто з них не міг би знайти шлях порятунку, який був правіше суджень брехливого іменного людського розуму.

У той же час, зберігаючи свободу вибору людини недоторканною, Господь не міг врятувати людей штучно, всупереч їх вільного вибору. Для відродження людини в первинний стан потрібен був живий відчутний приклад, образ порятунку, який міг звернути до себе серця людей, захопити їх слідувати за собою. Потрібен був незвичайний вождь порятунку, який би зруйнував окови смерті, спокутував би людей з ганебного гріховного рабства, явив би їм справжню свободу. Він повинен був собою показати людям, що значить полюбити свого Творця всім серцем і всією душею і як личить приносити свою свободу в жертву Богу. Серед людей такої людини знайти було неможливо, бо він повинен був не тільки навчити людей праведності чи показати приклад відданості Богу, а й сам повинен бути абсолютно здоровий природою, подібно стану первозданного Адама. Але такої людини на землі вже не було, тому для порятунку людей в людську плоть повинен був зодягнутися Сам Син Божий.

Початок міркувань про втілення Сина Божого автор Послання вважає з 5-го вірша другого розділу: "Бо не Янголам світ майбутній, про який говоримо" (Євр.2: 5). У цих словах є вказівка ??на існування якоїсь особливої переваги людського роду перед ангелами. Апостол тут нагадує, що людина - возлюблене чадо Боже і вінець творіння. Хоча через Янголів звіщати закон, і самі вони безмірно перевершують людей могутністю та силою, але не Янголи були поставлені царювати над творінням, що не вони втратили владу гріхопадінням. Головний предмет турботи Бога - занепала людина. Пояснюючи свою думку віршами 8 - го псалма, Павло запрошує, як би разом з царем і псалмоспівцем Давидом, здивуватися любові Божої до людини: "Навпаки, хтось десь засвідчив, кажучи: Що є чоловік, що Ти пам'ятаєш його? або син людський, що Ти згадуєш? трохи принизив перед ангелами, славою та честю увінчав, поставив його над ділами рук Твоїх, все підкорив під ноги його" (Євр.2: 7). І далі, нагадуючи про втрату Адамом свого царственого достоїнства, автор Послання додає: "А тепер ще не бачимо, щоб піддане було йому все" (Євр.3: 8). Хоча через пророка Мойсея ізраїльтянам даний був закон і заповіді, а також встановлено богослужіння, котре в різних видах жертвоприношень, занепалі люди не повернулися в первозданний стан. Через закон лише пізнавши гріх, і зявилася вся неміч занепалої людської природи.

Святий апостол пише далі: "Але бачимо, що за муку смерті увінчаного славою й честю Ісус, Який не зменшений Янголами, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 9). Бажаючи врятувати від вічної смерті своє улюблене творіння, Син Божий зійшов на землю, щоб взяти на Себе покарання людей і стражданням викупити їх з рабства. І оскільки рятовані Богом "діти стали спільниками тіла та крові, то й Він став учасником їхнім" (Євр.2: 14). У слов'янському тексті на місці "також" стоїть понад виразне "надзвичайно щиро", тобто не в примарній якийсь зовнішній лише подобі, а в усій реальності людського єства. Син Божий прийшов до них в приниженні неміччю людської природи, щоб вельми щиро понести на Собі хвороби та страждання людей. Тому що належало Йому врятувати людей, щоб не виступати за природні межі людської природи, бо Син Божий "приймає Він не Янголів, але Аврамове насіння" (Євр.2: 16). Тому Апостол Павло наголошує: "повинен був у всьому подібний братам" (Євр.2: 17), щоб бездоганно пройти шляхом терпіння гранично тяжких фізичних і моральних мук.

Слова про насіння Аврамове та про вельми щире уподібнення братам не означають, що Ісус Христос народився на землі, як звичайна людина, сприйнявши при народженні гріховну заразу Адама. Єдинородний Син Божий надприродно втілився в досконале та неушкоджене людське єство, у всьому подібне єству первозданного Адама. Про це згідно пишуть багато святих отців. Наприклад, Іриней Ліонський в "Доказі апостольської проповіді" пише про Христа: "Він був від первородної Діви, праведний, святий чоловік, благоговійний, благий, богоугодний, у всьому досконалий". [30] І наводить підстави, на яких зроблено такий висновок: "Слово Перейшло плоттю, щоб за допомогою того ж тіла, через яке гріх утвердився та панував, він був скасований і більше не був в нас. Тому Господь прийняв цей тілесний образ первозданного, щоб вступити в боротьбу за батьків і за допомогою Адама здобути перемогу над тим, хто вразив нас в Адамі". [31] Далі пояснює, як зявилася на землі знову первозданна плоть: "Звідки ж істота первозданного? Від волі та від мудрості Божої та від дівочої землі "Бо Бог, - говорить Писання, - до створення людини ще не послав дощу, та не було на ній людини, щоб порати землю" (Бут. ІІ,

). Від цієї землі, коли вона була ще неторканою, Бог взяв прах і створив людину, як початок нашого людства. Для вторинного вчинення цієї людини Господь підпорядкував Себе порядку того ж втілення, народившись від Діви згідно з волею та мудрістю Божою, щоб показати подібність Свого втілення з втіленням Адама, та щоб здійснилося написане на початку: "Людина за подобою та образом Божим" (Бут. І, 26)". [32]

Існує думка, що Адам був безсмертний за природою та не потребував ні в їжі, ні в відпочинку, не був здатний до страждання за єством. Однак, потрібно визнати, що для такого судження в Священному Писанні немає підстав. Якщо Сам Господь попередив Адама, що у разі порушення заповіді він помре, то, значить, Адам мав поняття про смерть, побоювався її. Виходячи з цього, святі отці та вчителі Церкви, що стосувалися цього питання, вчать, що потенційна можливість страждань і смерті в первозданній людській природі, безсумнівно, була. [33] Зокрема, преподобний Іустин (Попович), узагальнивши висловлювання святих отців Церкви на цю тему, пише: "Отці та вчителі Церкви розуміли безсмертя Адама по тілу не так, що він нібито не міг померти по самому властивості свого тілесного єства, але що він міг не померти по особливою благодаті Божої". [34]

Отже, первозданна плоть Адама була безсмертна та безпристрасна не по природі, а по благодаті, та тому її Безсмертність не полягала у принциповій неможливості смерті та страждань. [35] Такого вчення про плоть Адама святі отці дотримувалися з найдавніших часів. Святитель Афанасій Великий писав про причини умовності безсмертя Адама: "Так як людина своєю волею могла повернути на будь-який шлях, Бог поставив цю благодать, яку Він дав, в умовність з першого дня від двох речей: а саме, Закону Божого та місця. Він помістив їх у Його власному раю та дав їм єдину заборону. Якби вони зберігали благодать та дотримувалися чарівності своєї первісної невинності, то життя в раю мало належати їм без горя, болю або турбот, і, врешті-решт, це гарантувало безсмертя в небесах". [36]

Від початку свого існування Адам ні самодостатній ні до душі, ні по плоті, але був залежний від Бога та від умов свого проживання. Життя душі Адама було в прямій залежності від причетності благодаті Святого Духа, життя тіла його - від причетності Рая, посеред якого виростало дерево життя, куштування плодів якого давало тілу первозданної людини безсмертя. З священної оповіді книги Буття випливає, що Адам і Єва (Хава) були вигнані з Раю саме для запобігання можливості їм їсти від дерева життя (Бут.3: 22 - 24).

До гріхопадіння перші люди були збережені та наставлені благодатною дією Бога. Тіло Адама не відчувало страждань, по-перше, тому що не було їм схильне, поки він перебував в Раю, де саме для страждань не було причин. По-друге, в силу своєї безгрішності Адам благодаттю Божою був огороджений навіть від тіні тління, йому не шкодила ніяка стихія, ніяке тварина або рослина. Як цар, ступав він по землі, та благодать Божа ревно оберігала його від найменшої неприємності - адже він не мав ще гріха та весь сяяв славою вінця Божих творінь. У той же час немає підстав заперечувати, що Адам був створений з пороху земного, мав цілком реальну плоть і кров, кістки та нерви, куштував їжу. Але не відчуття голоду спонукало його та визначало міру їжі, а благодатна внутрішня Божий порада, якій Адам завжди був слухняний. І плоть його "мовчала", бо була зовсім слухняна душі, а та - Святому Духу, бо в первозданному творінні все було красиво, гармонійно та пропорційно, все "вельми добре".

Зовсім інше положення виникло в результаті гріхопадіння. Тепер плоть піднімає свій голос і суттєво впливає на внутрішній вибір Адама, зрозуміло, в дусі егоїзму. І Господь, заради заощадження душі занепалого Адама, призначає його плоті страждання. Він виганяє його з Раю, щоб перешкодити скуштувати плід від дерева життя, без якого Адам приречений померти. І не його самого й не плоть його проклинає, а землю, на якій тепер будуть жити Адам і його нащадки, земля виростить людям терни та будяки, дасть відчути холод і спеку, стомлення та хвороби, спрагу та голод (Бут.3: 18).

Звідси ж випливає висновок, що страждання плоті Адама були природні для людської природи, як такої, а не зявилася наслідком сутнісної зміни людської плоті в результаті гріхопадіння. Господь сприйняв найчистішу та непорочну плоть первозданного Адама, вільну від усякого пороку або пошкодження. У цій плоті Він народився на проклятій землі та Своєю благодаттю не став на заваді Своїй плоті страждати та померти, згідно її природі, бо мав постраждати в природних межах людського єства.

Необхідно так само пояснити, що зі слів "повинен" був зробитися людиною, "повинен" був постраждати, не випливає, що Бог має борг або обовязки перед людьми. У контексті Послання автор дуже ясно показує, що порятунок людей через втілення, страждання та смерть Сина Божого було актом найбільшої любові Божої до людини, заради якої Він і став боржником за гріхи роду людського. Тимчасове приниження Ісуса Христа перед Янголами в Його втіленні в людину та особливо в Його стражданнях, потрібне було для зцілення людської природи. Але не з обовязку посилає Сина Свого, а "за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 9). І не за віруючих тільки, а за весь світ. Апостол говорить "вкусити", показуючи тим короткочасність гіркоти смерті, так як на малий час був схильний їй, але негайно воскрес. Блаженний Феофілакт пояснює тут: "Подібно до того, як лікар, бачачи хворого, який побоюється прийняти приготовані для нього ліки, перш сам куштує їх, щоб переконати хворого зважитися на прийняття їх: так і Господь Бог, бачачи нас, бояться смерті, Сам скуштував її, хоча й не мав у тому потреби". [37]

Отже, говорячи про плоть Христа, апостол Павло послідовно вчить скрізь у Посланні в тому сенсі, що Син Божий сприйняв плоть і кров не примарно, не частково, але у всій повноті властивостей людської природи. І при цьому, ніде в словах Павла немає поділу Боголюдської Іпостасі Сина Божого на природу. Але якщо Христос - Син Божий, "сяйво слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї" (Євр.1: 3), як з перших рядків вчить нас апостол Павло, то чи можливо допустити, що Предвічний Бог міг померти на хресті? Про це вельми лаконічно згадав апостол, кажучи, що перебуваючи в плоті, Син Божий повинен був "за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх". Словами "по благодаті Божої" відкривається самовладність Господа над Своєю смертю. "Так відбулася й смерть; - тіло прияло її за єством, а Слово зазнало з волі його та вільно власне Своє тіло віддалось на смерть, щоб і постраждати за нас природно, та воскреснути заради нас по Божому" [38] - пояснює святитель Афанасій Великий.


2.2 Образ терпіння


Для багатьох шукачів істини в християнстві страждання та смерть Ісуса Христа стали каменем спотикання і спокуси, як неможливі для Бога, і тому неприйнятні мудрецями віку цього. Від самого народження Ісус Христос почав свій подвиг спокути. Як Син Божий, що має саме безпосереднє єднання з двома іншими Особами Святої Трійці та не тільки не підлягає стражданням, але "тримаючий все словом сили Своєї" (Євр.1: 3), Він "замість належної Йому радості, перетерпів хреста, не дбаючи про сором" (Євр.12: 2). Благодаттю прийняв на себе те покарання, яке ніс грішний людський рід, тобто природні страждання Його непорочної плоті, що відбуваються від умов життя на проклятій землі, потім хресну смерть. Та це не осоромило Його Плоть, бо хоча за людському єство Він попустив Собі відчувати холод, голод, спеку, стомлення, але все це - Своєю власною владою, анітрохи не втрачаючи свою первозданну нетлінність.

Вчення про первозданну непорочність плоті Ісуса Христа та про божественну самовладу Його в стражданнях Свого Тіла деякі богослови нашого часу відносять до єресі афтартодокетів. [39] Ймовірно, частково це викликано неточністю трактування терміна "тлінність", застосовуваного преподобним Іоанном Дамаскін і позначає природні страждання і здатність до смерті людської плоті Спасителя. Але, як вже сказано вище, кажучи про тлінність людського єства Боголюдини, преподобний Іоанн Дамаскін застосовує термін "тління" двояко. Святий учитель Церкви розділяє тління на два види. Тлінням першого роду він називає безвадні пристрасті, тобто схильність плоті природним страждань - від голоду, холоду, спеки, втоми і т.д. Це сприйнято Богом добровільно і самовладно і не відносяться до пошкодження тілесної природи як такої, оскільки мають причиною зміни умов життя: замість благодатного непорочного проживання в Раю - багатотрудне та скорботне існування на проклятій землі.

Тління другого роду - поступове руйнування, гнилість і розкладання тіла в результаті старіння та хвороб. Воно має причиною відлучення Адама та Єви від Древа життя. Цілковита та невідлучно божества плоть Господа не потребувала плодів Древа життя, так як сама була вмістилищем Джерела життя - Господа. Тому про непричетність Христа тління другого роду у Івана Дамаскина написано цілком однозначно: "Відповідно ж другого значення слова тління, ми сповідуємо, як зрадили нам богоносні отці, - що тіло Господа нетлінне, або ж не зазнає тління". [40]

Вчення афтартодокетів в першоджерелах не збереглося, воно відоме з праць православних полемістів і виглядає дещо суперечливо. Найближче до православної думки [41] стояв Юліан Галікарнакській, але він помилявся в тому, що вважав нетлінність природною властивістю первозданної плоті. Тому страждання та смертність Христа він вважав надприродними актами поблажливості, вчинюваними Спасителем всупереч природі. В результаті страждання втіленого Сина Божого, за вченням афтартодокетів, виходили штучними та навіть ілюзорними.

Насправді, досконала та непорочна плоть Христа була доступна природному стражданню та не виключала смерті, як результату насильства. Іпостасна єдність природ у Христі не змінила природних властивостей Його людства та не змінила природу страждань здатність людської плоті. Але якщо Адам став тлінним, так як своїм гріхом довільно відпав від благодаті, то Христос Своєю Невідємною благодаттю дозволив Своїй плоті випробовувати все природне їй. Тому й для Спасителя,що являлись ним іноді надприродні властивості були вище Його людської природи та відбувалися божественною силою в цілях домобудівництва спасіння.

Страждання Ісуса Христа хоча й були благодаттю Його доброї Божої волі, але вони при цьому були абсолютно природні й правдиві для Його людської природи, бо в Бога не буває обману, й немає нічого хибного та протиприродного. Це вчення викладає преподобний Іоанн Дамаскін, котрий пише в точному викладі Православної віри: "Звичайно, природні наші пристрасті були у Христі та згідно Його єству, а також правіше єства. Бо згідно з єством вони порушувалися в Ньому, коли Він пускав плоті терпіти властиве їй, а правіше єства тому, що природне у Христі не випереджало Його хотіння. Справді, у Ньому нічого не вбачається вимушеного, але все - добровільно. Бо з власної волі Він голодував, з власної волі жадав, добровільно боявся, добровільно помер". [42] Так само вчать святитель Іоанн Златоуст, святитель Кирило Александрійський, преподобний Симеон Новий Богослов, святитель Ігнатій Брянчанінов і інші отці. Ґрунтовно розкривши таємницю Боговтілення, вони не залишили ні найменших сумнівів у божественному досконало та непорочною святості людської природи Спасителя.

Апостол Павло пише про страждання Христа: "Але бачимо, що за муки смерті, які притерпів Ісус, він був увінчаний славою та честю, котрий трохи був принижений перед Янголами, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 9). Слава Ісуса Христа в тому, що всі знаряддя диявола - всі спокуси, приниження, рани та навіть сама смерть - виявилися безсилі зупинити Боголюдини в Його земному подвиг. Як вождь людського спасіння Христос повинен був отримати перемогу над смертю, пройти шляхом терпіння гранично тяжких фізичних і моральних мук заради того, щоб саме, зберегти честь і славу переможця смерті, через Себе врятувати та увінчати честю та славою перебування в принизливому рабстві. "Бо належало, щоб Той, що все ради та від Якого все, привів багато синів у славу, Провідника їхнього спасіння став досконалим через страждання" (Євр.2: 10). І тут апостол Павло небагатослівний, але слова його дуже змістовні.

Слово " належало " говорить не про борг повинності, але про божественну любов Отця до страждаючих чадам і про прагнення викласти їм такий образ порятунку, який не порушив би даровану Богом людську свободу. "Від якого все" - перш слів про приниження Сина Божого, апостол нагадує про Його велич, бо всю тяготу страждань бере на Себе Той, Хто створив цей світ і тримає його словом сили Своєї. "Для якого все" - значить, Бог створив цей світ не як щось окреме та незалежне від Нього, але як має сенс існування в Господі та приготовлене до блаженства в Творці.

Втілився Бог здійснює "вождя порятунку через страждання", показуючи тим самим, що істина та порятунок - вище страждань. Образ вождя, перш за все, є образ терпіння в правді, всупереч усім негараздам ??і випробуванням. До цього люди завжди намагалися уникати страждань, не йшли наперекір плоті та крові, берегли свою самозакохану та смертельно уражену гріхом і брехнею душу в її власних бажаннях. Але цим вони дедалі більше втрачали природне своє благоустрій, віддалялися від Бога, від правди, затверджувалися в гріху та у відступництві. Господь говорив людям, що втратили в нескінченних компроміси з совістю чистоту духовного ока: "Якщо світло в тобі - темрява, то яка темрява?" (Матф.6: 23).

Зробити вождя порятунку - значить явити людям в Собі такий образ, який привернув би до себе серця людей, став би всім безмірно дорогим, і кожен готовий був би слідувати за ним. Життя людське сповнена скорботи, та в своїх негараздах людина найчастіше буває самотня, тому більш за все вона потребує любові. Справжня любов невіддільна від жертви та готова багато потерпіти та постраждати. Господь показав їм ще небувалу в світі, справжню, велику, жертовну любов, скоїв людям такого вождя порятунку, який доставив їм реальну перемогу над смертю у всіх її проявах. Як матері та батькові безмірно дороге їх чадо, як добрі брати не шкодують нічого один для одного, як нареченому буває легше померти, ніж втратити кохану наречену, так Господь прийняв тяжкі муки та смерть, щоб здобути втрачене людство.

Особливе значення Його страждань додає ще й те, що вони абсолютно добровільні. Бо страждав "Той, що все ради та від Якого все", що тримає всі "словом сили Своєї". І хоча Боголюдина як істинний Бог тримав у Своїй руці в тому числі та Свою скорботну доля по людству, Його ж благодаттю хрещена жертва була божественно істинної, страждання надзвичайно щирі та вельми тяжкі, безвинна смерть Його бездоганно природна та гранично болісна! Так Творець всесвіту, Володар людської слави, повинен був здійснити вождя порятунку для тих, про котрі в Священному писанні сказано: "Що значить людина, що Ти памятаєш її? або син людський, що Ти згадуєш?" (Євр.2: 6), котрі "безперестану помиляються серцем" (Євр.3: 10) і "страхом смерті все життя тримався в неволі" (Євр.2: 15). Крізь скупі слова апостола просвічує величний образ нескінченно могутнього й люблячого батька, що зазнало найбільші приниження та муки смерті заради коханих чад своїх: "Бо Хто освячує, та ті, хто освячується все - від Єдиного; не соромиться Він звати братами, кажучи: сповіщу імя Твоє браттям моїм, посеред церкви буду хвалити Тебе. І ще: Я буду сподіватися на Нього. І ще: Ото Я та діти, яких Бог Мені дав" (Євр.2: 11 - 13). Апостол приводить лише короткі вирази Письма, ніби боячись багатослівністю пошкодити образ, осягаються тільки освіченим духовним поглядом.

Створюючи образ "вождя порятунку", Господь все творив так, щоб ні в чому не позбавити Своїх майбутніх послідовників прикладу та благословення. У цьому відношенні винятковий інтерес представляють собою слова апостола про слізну молитву Христа перед Своїм стражданням: "Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс були благання й молитви Його могли спасти від смерті, та був вислуханий за побожність хоча Він і Син, проте навчився послуху, та вдосконалившись, Він для всіх, хто слухняний Йому став винуватцем порятунку вічного" (Євр.5: 7 - 9). Мабуть, апостол говорить тут переважно про Гетсиманському молінні Ісуса Христа, яке наводиться з різними подробицями у трьох євангелістів. Вже сам факт свідчення Євангелія про душевні страждання та молитви Сина Божого, що передують Голгофі, говорить про важливе значення їх в розумінні подвигу хресних страждань.

Тут стверджувалося добровільну згоду Сина в його людському єстві йти на болісну хресну смерть, яку, як Бог, Він ясно передбачав у всій її трагічної реальності. Великим внутрішнім криком Син Божий сповідував "Тому, хто може позбавити Його від смерті" Свою смертну душевну муку та хворобу серця, що походять від сумного передчуття плоті жахливої ??долі. Але і в цій же молитві Він просив, щоб звершилось не по Його волі, а з волі Отця. У Гетсиманському молінні Христа відкривається вся безодня страждань Його при вчиненні Їм рятівної жертви за гріхи людей.

Існує думка, що слова апостола " навчився послуху " треба відносити до хресної смерті Спасителя, і що мова тут йде про " зцілення" на Хресті людської природи Самого Спасителя. З цією думкою неможливо погодитися через те, що смерть позбавляє сенсу та будь-які значення навичок людської плоті. Набутий "навик" мав би проявити себе перш за смертю. Відносити саме набуття навику до людської душі Спасителя неприпустимо, бо цим побічно визнається Його "пошкодженість" або недосконалість душі Сина Божого. Але Господь не зраджує те, що автор засвідчив раніше: "всі вони,. й минуться вони, а Ти той Самий, і літа Твої не скінчаться" (Євр.1: 11,12). Сказане щодо єдиної Іпостасі Христа простягається одне на людську і божественну природу Його. Тому, безсумнівно, що й тут мова йде не про муки Спасителя на хресті, а продовжується вчення святого письменника про передсмертне страждання в Гетсиманському саду.

У молитовному зойку Ісуса Христа в Гетсиманській землі Господь будівельнику домів явив якусь внутрішню таємницю божественних пристрастей його людської природи. Природний, властивий людській плоті страх смерті є непорочним. "Хоч Він і Син Божий", але плоть Його була людською та за єством не хотіла вмирати. Вона повідомляє свою смертну тугу душі, душа звертається до духу. Дух Його не вагається виконати волю Отця, тут немає альтернативи і немає вибору. Але як би з природного співчуття до Своєї плоті в молитві відображає її гірку скорботу, й разом - бажання виконати волю Отця навіть до смерті. Внутрішня смертна скорбота плоті, що реалізувалася в "краплях поту як крові" (Лук.22: 44), назовні з'явилася лагідною та невинною з проханням, допущена як би на втіху Своя страждає людська душа, але з повною й рішучою готовністю коритися Отцеві. Коли душа переконалася в безвиході свого бажання уникнути смерті, вона наповнилася мужності та утвердилася в готовності до подвигу. Так Господь по людству "упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, та смерті хресної" (Фил.2: 8). Це й є сенс слів "навчився послуху". Цим показав образ здобуття благодатного мужності потерпіти майбутню скорботу. Таким чином, "навик" сказано не в сенсі "знайшов навик", або "навчився", а в сенсі затвердився з адамантовою твердістю в готовності померти, й тим самим явив силу Своєї любові до Отця. Гетсиманська молитва згодом стала взірцем молитви терпіння у душі Ісуса Христа, світоглядним девізом християнського ставлення до життєвих випробувань.

І хоча у своєму втіленні Син Божий був трохи принижений перед Янголами, але саме в немочі людської плоті стежили віщу славу і тим показав Свою переважаючу силу, не дозволивши ніякому гріховного почуттю та тіні володіння над собою. "Йде князь світу цього", - говорив Господь прощаючись з учнями, - "і в Мені не має нічого" (Іоан.14: 30). Що ж очікував диявол знайти у Христі? Він розраховував знайти, за звичаєм немочі людської плоті, гріх, який є беззаконням, тобто порушенням закону. Але оскільки на хресті розпятий був Син Божий, Який Сам сказав про Себе: "Я в Отці та Отець у Мені" (Іоан.14: 11), то безглуздо було очікувати порушення закону від Самого Законодавця. Воно стало б поділом Отця і Сина, що абсолютно неможливо. Але саме на це замахнувся, не відаючи, диявол, застосувавши свою найсильнішу зброю - борошно смерті. І був осоромлений і навіки обеззброєний чесною та непорочною смертю Ісуса Христа.

Богонатхненний письменник пише далі: "І вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому винуватцем порятунку вічного, від Бога був названий Первосвящеником за чином Мелхиседека" (Євр.5: 9,10). Апостол говорить "завершившись" не про удосконалення "недосконалої" людської природи Ісуса Христа, а про той образ перемоги, який явив Собою Син Божий, залишившись вірним Отцеві в любові та терпінні навіть до смерті, чим став для занепалої людини "винуватцем порятунку вічного". Здійснився, як вождь порятунку, за словом апостола: "Бо належало, щоб. Провідника їхнього спасіння зробив досконалим через страждання" (Євр.2: 10), тобто, смертю та воскресінням довершив в Собі творення необхідного богоспасенним чадам образ вождя, який приводить всіх, звернулися до Нього цілком і щиро, в гідність чад Божих і співспадкоємців майбутнього всесвіту. Здійснився та як Первосвященик, принесенням єдиної Жертви піднявся високо на небеса і сів праворуч Отця.

2.3 Перемога над смертю


Вершиною людських страждань є смерть. Незаперечна велич смерті - перед обличчям смерті все змінюється, применшується, блякне, замовкає. Вона часто є останнім критерієм істинності та значущості всякого людського справи. Ніхто на землі не може уникнути смерті. У свою годину вона підведе підсумок всім працям і прагненням людським і припинить полон суєти. "Однакове всім - випадає: праведному та безбожному, доброму й чистому та нечистому, хто жертву приносить жертви не приносить як доброму, так і грішникові, тому, хто клянеться, так і хто клятви боїться" (Еккл.9: 2).

У новоствореному світі не було смерті, вона була невідома ніякому єству. Господь не вчинив смерті, [43] але передбачив її можливість. Підтвердженням цьому служить те, що ще перш гріхопадіння Господь Бог попередив Адама про можливу смерть: "в день, в який ти скуштуєш від нього, смертю помреш" (Бут.2: 17). За гріхопадіння Господь, в числі інших заходів, вигнав прабатьків з Раю, щоб відлучити їх від дерева життя (Бут.3: 22). Адам втратив царську гідність, опоганився брехнею та страхом, розлучився зі своїм небесним Отцем. В душу поваленого Адама увійшла та всілась царювати смерть. "Бо тоді померла душа його, - говорить святий Григорій Палама, - через злочин відокремившись від Бога; тілом він продовжував жити з тої години та далі до девятсот тридцяти років. Але смерть, яка прибула через злочин, не тільки душу зробила непотрібною та людину, залежною від клятви, а ще й тіло, чиниш багато такого, що спричиняє хвороб та дуже багато пристрастей, зрадила нарешті смерті". [44] Влада смерті глибоко проникла в серце людини, звязала міцними узами його добрі рухи душі, зрадила її душу в поневолення плоті.

У всі віки смерть була жахом і горем людства та часто вважалася ганьбою та нещастям. Смертю покарано людство за відступ від Бога. Смертю каралися багато злочинів старозавітного закону Мойсея (Євр.10: 28). Смерть безроздільно панувала на землі до Христа, страх смерті перевершував все й тримав людину в рабстві гріха. Але найбільше не хоче смерті Свого творіння Бог, і у свідоцтво цього Сам з клятвою сказав: "Не хочу смерті грішника, але щоб грішник звернувся від шляху свого та живий був" (Єз. З3: 11). Чи не зазнав Господь бачити муки роду людського, але послав Сина Свого, щоб Він вступив в сутичку зі смертю, та, здобувши перемогу, врятував і визволив загиблих коханих чад Своїх, які "від страху смерті через все життя тримався в неволі" (Євр.2: 15). Розіпятий на хресті тими, кого прийшов спасти, незламним терпінням навіть до смерті, Він поламав "має владу смерті, тобто диявола" (Євр.2: 14). Богоборцями називаються тут ті, що мають владу смерті, бо вони є винуватцями гріха, смерть же є наслідок гріха.

Гріхопадіння людини, як і падіння диявола (Сатани), почалося з гордості. І так само сталося спадання її - з висоти царського спадкоємця, співрозмовника Творця всесвіту та свідка Його слави, в приниження розумної тварини, що перебуває в духовній сліпоті плотського мислення. Замість радісного прагнення до Бога Адам, який згрішив, в страху намагається сховатися від Нього. До цього спонукав Адама його пошкоджений розум, що втратив внутрішню духовну ієрархію цінностей, що став служителем пересилювати плоті. "Бо думка тілесна то смерть,. бо тілесна ворожнеча на Бога" (Рим.8: 6,7). І зараз починається його рабство смерті. Коли Бог починає поступово викривати Адама, очікуючи покаяння, той, замість визнання своєї провини, відмовляється від відповідальності, перекладає її на дружину та, в кінцевому рахунку, на самого Господа Бога. У своїй відповіді він натякає, що людина не вільна, що "саме створення, а отже Бог, привело його до зла". [45] Відповідь Адама показала, як його здорове мислення, яке супроводжується благодаттю Святого Духа, тепер порушилося втручанням в нього плотського мудрування. Відступивши від послуху Духу Отця істини, Адам стає рабом батька брехні, тобто диявола, та сам одразу народжує брехню.

Адам був спокушений і обдурять, але піддався обману по своїй волі та "довільно вступив в спілкування з занепалими духами та в покору їм". [46] За гріхопадіння зявилася вся неміч людського розуму, коли він відлучений від свого Творця. Розум сам по собі виявився нездатний протистояти брехні. Тому поневолення людського розуму брехнею було легко вироблено демонами. Брехня стала невідємною властивістю людського мислення, та воля людини була віддана їм самим у владу диявола. З цих причин влада диявола була в світі практично необмеженій, чому й називає його Письмо князем світу цього. [47]

Через падіння перших людини брехня увійшла в земний світ і розбестила його. І далі, хоча у Адама не відібране самовладдя, тепер він вже рабства гріха як би проти волі. Ось як про це міркує преподобний Симеон Новий Богослов: "Отже, що ж сказати нам про самовладдя? Те, що людина була самовладною тоді, коли була вільною від гріха; як же скоро продала вона свободу свою, то разом з свободою втратила ще самовладдя та стала рабом гріха. Але хто раб, той вже не самовладний; нехай він був вільний, але як тільки поневолився, став рабом. Бог нікого не створив рабом, а всіх вільними". [48]

Для утвердження своєї влади над людиною демони намагаються видалити його від Бога. Розпалюючи в людині пристрасті, злі духи роблять людину рабом пристрастей. Тягнучи її душу брехнею, вони поступово роблять її все більш нездатною до сприйняття істини. Хибна думка, прийнята за істину, приносить душі різноманітну шкоду та погибель. Дія брехні розтліває людську душу. Преподобний Симеон Новий Богослов навчає: "Розбещення душі є ухиленням на роздоріжжі від прямого та правого мудрування. Бо коли праві помисли розбещуються, так в душі, що позбулася Божественної благодаті, ніби червяки розплодилися - заздрість, лукавство, брехня, ненависть, ворожнеча, лайка, злопамятність, наклеп, гнів, лють, печаль, помста, гординя, пиха, пихатість,. забуття про Бога, зухвалість, безсоромність і всяке інше зло, Богу ненависне; так що людина перестала вже бути за образом і подобою Божою, як створений на початку, а почав бути за образом і подобою диявола, від якого всяке зло". [49]

Господь вигнав нерозкаяних Адама та Єву з Раю, відлучив від дерева життя. Для зцілення душі їм дано було гіркі, але необхідні кошти: "проклята земля за тебе; скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя терня й осот вона буде родити тобі, та ти будеш їсти траву польову в поті лиця ти їстимеш хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо ти порох, і до пороху вернешся" (Бут.3: 17-19). Земне життя для кожної людини повинна була тепер стати часом покаяння, плачу про втрачений Раї. Люди повинні були жити на землі, як мандрівники, які не приліплені серцем ні до чого земного. "Людина повинна постійно памятати, що Господь призначив йому в поті чола зїдає не тільки речовий, а й духовний хліб свій; людина повинна невпинно памятати, що він на землі в тимчасовому вигнанні, що він - земля, що він повинен повернутися в землю, з якої він створений, про це все на землі невпинно нагадує йому". [50]

Проте, як ми бачимо із Святого Письма, спокуси швидко множаться серед перших людей. Незабаром проливається перша кров - первісток Адама та Єви, Каїн, вбиває рідного брата свого Авеля. За свій гріх Каїн проклинається, в землі, яку йому належало обробляти, віднімається сила (Бут.4: 12), а сам він велінням Божим виганяється від людей. Але й ці заходи не чіпали його запекле гріхом серце - замість молитви та покаяння Каїн побудував місто та зайнявся благоустроєм свого життя. Це був перше місто на землі, та воно було назване на честь першого каїнова сина Енох - характерне свідчення самозамилування й гордого прагнення до незалежності від Бога в роді Каїна. У цьому місті зявилася обробка металів, створені знаряддя, що полегшували обробку землі, ймовірно, був викуваний і перший меч. [51] Духовну потребу в спілкуванні з Богом каїнітам замінила музика (Бут.4: 21). Місто Каїна - буйне торжество хворою людської душі, яку вів страх смерті.

Інший напрямок взяли нащадки Сифа, третього сина Адама. Сиф народив Еноса, й у ньому відновилося шануванням Бога: "тоді почали закликати імя Господа Бога" (Бут.4: 26). Святитель Іоанн Златоуст вигукує з цього приводу: "Ось імя, яке світліше вінця, найбагатшої порфіри! Що може бути краще від людини, яка прикрашається призиванням Господа Бога та це саме призивання носить замість імені?". [52] Один з нащадків Сифа, Енох, удостоївся за праведність бути взятим живим на небо, [53] перемігши смерть молитвою і прагненням ходити перед Богом. Але й рід Сифа, названий в Священному писанні сини Божі, не встояв в праведності - його подальші нащадки змішалися з синами людськими (Бут.6: 2), взявши в дружини дочок з роду Каїна та тим зіпсувалися. За те Господь Бог скоротив людське життя: "І сказав Господь Бог: не вічне Духу Моєму бути між людьми цими, тому що вони плоть, і дні їх будуть сто двадцять років" (Бут.6: 3).

Але й це не зупинило подальшого падіння людства, яке все більше розбещує, хто водиться демонськими спокусами, та тому вже позбавлялося сенсу свого існування. Нарешті, зло так помножилося на землі, що стало нетерпимим: "І побачив Господь Бог, що велике розбещення людини на землі, й що всі думки та помисли серця їх були злом повсякденно; і розкаявся Господь, що створив людину на землі, та засмутився Він у серці Своїм. І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до скотів, і гадів і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх" (Бут.6: 5 - 7). Перш знищення розпустою людства Господь обрав праведного Ноя, котрий із сімейством мав відновити людський рід після потопу на оновленій землі. Тут важливо зауважити, що до великого потопу жалісливий Ной, бажаючи застерегти приречене людство, протягом ста (!) Років наочно проповідував людям про прийдешню кару за їхню провину, будуючи посеред суші свій грандіозний ковчег. Але жоден не звернувся - ось явне свідчення безповоротного розбещення решти нащадків Адама (Бут.6: 14 - 15; 1Пет.3: 20).

Ной був праведник, але праведність його не передалась у всій повноті його нащадкам. Після великого біблійного потопу людство не змінилося за природою, мало все те ж пошкоджене єство та не могло йти іншим шляхом, ніж загиблі у водах потопу предки. Гріховність людського роду покоління за поколінням владно підкорювала людей дияволові. Правильне шанування Бога, встановлене Ноєм за одкровенням відразу після потопу, в його нащадках стало забуватися або перекручуватися. Вже через кілька поколінь люди виявили свою гординю, спробувавши побудувати величезну вежу, яка стала на всі часи символом самотності та богоборства під імям вавилонського стовпотворіння (Бут.11: 9).

Під впливом демонів природна релігійна потреба, дана людині при створенні, реалізувалася в поклонінні тварині. Повсюдно в народах стали формуватися демонічні язичницькі (поклоніння ідолам) культи, а також культи поклоніння явищам природи, поклоніння людським пристрастям, як, наприклад, у грецькому багатобожжі. Зявилися школи магії та чародійства, де культивувалося в різних формах поклоніння демонам. Ці самі культи та вірування отримали загальну назву язичницьких. Святитель Григорій Богослов пише про божевілля й безглуздості їх обрядів: "Всякий обряд їх і всяке таїнство є навіженим, темним винаходом демонів, а також витвором жалюгідного розуму, якому допомагав час, і який закрила байка". [54]

Пошкоджене спокусою людське єство було приречене неминучого полоні брехні і смерті. Звільнити його міг тільки Сам Творець єства. [55] Для порятунку вмираючого в гріхах людства потрібен був подвиг Боголюдини - втіленого Сина Божого." Таке глибоке, таке страшне падіння наше, що для виведення нас зі згубної прірви, Господь Бог Слово взяв на себе людство, щоб люди з учнів диявола та брехні стали учнями Бога та Істини, з допомогою посередництва Слова та Духу Істини звільнилися від гріховного рабства та навчилися всякої істини". [56] Своїм добровільним стражданням Він приніс людству свободу від страху смерті та рабства гріха, усунув середостіння між людиною та Богом. Тепер порятунок стало доступним всім прийняв Христа. Хресною смертю Спаситель зруйнував владу диявола над людиною та вручив Своїм послідовникам зброя перемоги - Святий Хрест. "Бог дав дияволу владу, але потім відібрав її за те, що він перевищив свої права та напав на наповненого. Сатана, що хотів заволодіти єдиним людським Істотою, над Яким він не мав влади, справедливо позбувся якої влади". [57]

Воскресінням Христовим і наступним зішестям на апостолів Святого Духа відкрилися знову райські двері, зачинені при вигнанні з Раю Адама та Єви (Хави). У світ прийшов Утішитель, якого обіцяв послати Господь Ісус Христос у розмові з учнями на таємній вечері. Відтепер тим, хто хрестився та прийняв вчення Христа, дана влада стати чадами Божими (Ін.1: 12). Благодать Святого Духа тепер дається кожному християнинові при хрещенні, та цією благодаттю він, нарешті, може знайти таємничий і прихований до того шлях до Бога. Припинилося безроздільне панування над людством князя світу цього - диявола (Ін.12: 31).

Але порятунок відбувається не сам собою, та не тільки сам факт хрещення став запорукою позбавлення від рабства смерті, але й рішучість далі жити в слухняності Святому Духу. Апостол Павло висловлює це у попередженні своїх побратимів: "Тому ми повинні бути особливо уважні до почутого, щоб не відпасти. Бо, якщо через Янголів сказане слово було тверде, а всякий злочин та непослух прийняли справедливе покарання, то як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння" (Євр.2: 1 - 3). Тепер все залежить від особистого вибору самої людини - припасти до Спасителя свого, добровільно передавши себе в рабство істині, або, відкинувши Христа, продовжувати темне, безглузде, але часом солодке життя в догоджанні плоті.

"Раб, як тільки дізнається про того, хто зможе його звільнити, - пише преподобний Симеон Новий Богослов, - увесь віддається до нього, припадає до стіп його та зі сльозами починає благати та всіляко переконувати його, щоб заплатив за нього ціну та звільнив його. І очевидно, що у раба від колишнього його самовладдя нічого не залишилося, крім одного бажання і шукання волі. Але й це стане він робити тоді лише, коли тяготиться занадто ярмом рабства, коли ж трапиться йому в рабстві мати спокій і не зустрічати тяготи, то він і свободи не захоче". [58]

Перемога над смертю стала радісною звісткою для тих, хто повірив і зважився слідувати Христу. Люди звільнилися від влади гріха, і це незвичайно відбилося на їх повсякденному житті. Видимою ознакою життєдайної зміни душі стала недосяжна та невідома досі моральна висота і краса перших християн, дарована їм благодаттю Святого Духа за щиру та безкомпромісну віру. Чистота подружнього життя свято дотримувалося в християнських родинах. Повязані взаємною любов'ю члени християнської сімї проводили життя в постійних працях і молитвах. Вони явили повну безстрашність у скорботах, незмінний світ душі, лагідність і терпіння в скорботних обставинах. Їх спокійна готовність заради Христа прийняти будь-які, навіть самі жахливі, випробування вражала язичників. [59]

Багато схилялося перед благородством і безстрашністю християн і часто самі прагнули прийняти християнську віру, щоб знайти таку ж силу життя. Однак наслідування Ісусу Христу повязане з несенням хреста, тобто з терпінням страждань. Нелегко диявол поступається своїм володінням. Він вступає в непримиренну боротьбу з послідовниками Христа, обваливши на них всю свою силу та злість. Господь не дав дияволу влади над людьми. Маючи велику ненависть до роду людського та хто хоче всім погибелі, душогуб і наклепник братів наших (Одкр.12: 10) не може перемагати людей силою чи примусом, тому що, якщо б це було йому дозволено, то він негайно ж погубив би всіх. [60]

Залишена демонами влада втручатися в людські думки і почуття, та тому головною їхньою зброєю залишаються брехня та наклеп. Святитель Ігнатій так пише про це: "Як засіб загублення людського роду вжита була занепалим Янголом брехня. З цієї причини Господь назвав диявола злочинцем, брехнею та батьком брехні, а також душогубців споконвіку (Ін.8: 44). Поняття про брехню Господь тісно зєднав з поняттям про людиновбивство через те, що останнє є неодмінним наслідком першого. Словом "споконвіку" вказується на те, що брехня з самого початку послужила для диявола знаряддям до людиновбивства та постійно служить йому знаряддям до людиновбивства, для загублення людей". [61]

Не зумівши спокусити християн, диявол спонукає до великої ненависті до них інших людей. Але й страх смерті та жахливих мук виявився безсилим проти віри. Господь Бог вручив людям знаряддя перемоги - Хрест. Послідовники Ісуса Христа показали дивну стійкість у подвигу мучеництва. Тепер скорботи, якими донині диявол мучив людей, обернулися переможною силою проти внутрішнього панування смерті. Терпіння, образ якого підносив своїми стражданнями Син Божий, зробило "непорочні пристрасті" цілющим засобом для люблячої Бога душі. А для особливо ревних вони стали джерелом небесної слави. Сам Господь у прощальній бесіді з учнями попереджає: "У світі будете мати скорботу; але мужайтеся: Я переміг світ" (Іоан.16: 33).

Звичайно, скорботи в житті бувають дуже неприємні, але треба мати мужність визнати їх корисність, як цілющого засобу для хворої людської душі. У світі святих тяжкими стражданнями знаменувалася найвища відданість Богові. У посланні до євреїв апостол Павло цілий розділ присвятив стражденній вірі святих, завершивши її дуже піднесено: "І що ще скажу? Часу мені, щоб оповідати про Гедеона та Барака, про Самсона та Ефтая, про Давида та Самуїла, а також про інших пророків, що вірою царства, творили правду, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили,. зазнали наруги та побоїв, а також кайдани у вязниці, каміння, перепилювання, помирання від вогню та меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, скорботні, озлобленні; ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, по печерах та проваллях землі" (Євр.11: 32 - 38).

Отже, в таїнстві хрещення людини повертається втрачена прабатьками єдність духу людського та Божого Духа. Смерть більше не володіє людиною "тому що, - як пише власно апостол Павло, - закон духа життя в Ісусі Христі визволив мене від закону гріха та смерті" (Рим.8: 2). Але іноді сумніваючись запитують: "Що ж змінюється в людині, чому християни вмирають, як і колись, якщо хрещенням і миропомазанням їм повертається здоровість природи первозданного Адама? Чому помирають великі святі Православної (Ортодоксальної) Християнської Церкви, нерідко дуже рано та в тяжких хворобах"? Відповісти на ці питання досить просто. Якби Господь дарував оновленим людям тілесне безсмертя, то, як явна й значна відмінність Божих обранців, воно протиставило б християн решті світу. Фізичне безсмертя не могло б не викликати пекучого корисливого інтересу до християнського життя, привернуло б в Церкву Христову величезну масу духовно чужих їй людей. Життя справжніх християн втратило б свою незалежність і природність.

Щоб не руйнувати єдність людського світу, Ісус Христос не скасував фізичної смерті як такої. Так саме люди продовжують вмирати після Христових Воскресіння та Вознесіння на небеса. Водночас, як уже говорилося, поки душа не досягла досконалості, великотрудне життя необхідне їй для порятунку. Це добре відомо у світі православного подвижництва. Досвідчені ченці (монахи) та пустельники знають, що тільки в терпінні народжується молитва, й досягти вищих ступенів досконалості монах може лише пройшовши через багато спокус.

У Отечнику наводиться випадок, як якийсь чоловік з іменем Авва, що бачив знемогу духовного чада в боротьбі з пристрастю, пропонує своєму учневі: "Якщо хочеш, сину, я помолюся Господу Богу, щоб Він забрав у тебе твої страждання"? На що розсудливий учень відповідав: "Отче! Хоча я й працюю, але бачу та відчуваю в собі благий плід: унаслідок цієї боротьби я пощу більше, та більше вправляюся в бдінні та молитвах. Але прошу тебе: моли милосердого Господа, щоб дав мені силу витримувати боротьбу та подвизатися законно". Тоді святий старець сказав йому: "Тепер я дізнався, що ти зрозумів, що цією невидимою боротьбою з духами при посередництві терпіння здійснюється вічне спасіння душі твоєї". [62]

Отже, як потрібно розуміти твердження, що Христос зруйнував смерть або скасував маючого державу смерті? Ісус Христос тим знищив смерть, що знищив її корінь - відлучення людської душі від Бога. Преподобний Симеон Новий Богослов навчає: "Треба знати, що, як людина має тіло та душу, то смертей у нього дві: одна - смерть душі, інша - смерть тіла, так само як і два безсмертя - душевне та тілесне, хоча те й інше в одній людині, бо душа та тіло - одна людина. Так, душею Адам помер негайно, як тільки скуштував, а після, через девятсот тридцять років, помер і тілом". [63] Фізична смерть приходить через відділення душі від тіла та негайно робить його мертвим і нерухомим. Воно починає швидко руйнуватися на склади, а смерть його буває остаточна та безповоротна. Духовна смерть є відділення душі від Бога, що приводить її до поступового розкладанню. Душа, надана сама собі, незабаром втрачає благоустрій і поступово як би наповнюється хробаками пристрастей і пороків.

Справи смерті духовної - порушення Божих заповідей. Смертю, або справами смерті, іноді називають вчинки, що здійснюються всупереч совісті. Людина з спаленою совістю буває тілесно живою, але душею мертвою. Помилкові уявлення про закони духовного життя, особливо про молитву та покаяння, загрожують душі вічною смертю. Духовна смерть людини не цілком відступає від неї при хрещенні, а перебуває поруч, поки вона не утвердиться в християнських чеснотах. У хвилини забуття, які відбуваються по гріховному навику, смерть знову прагне увійти в його душу, намагається оволодіти нею за допомогою помислів невіри та малодушності. Треба ретельно берегти отриманий дар, бо хрещення буває тільки один раз в житті. Про це попереджає Святий апостол Павло в посланні: "Бо неможливо - одного разу освічених, і котрі скуштували небесного дару, та стали причасниками Духа Святого, та скуштувавших доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпавших, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі сина Божого та зневажають" (Євр.6: 4 - 6).

На підставі вищесказаного можна стверджувати, що для християн смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутнє. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили влада гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше та вельми важливе, ніж нескінченне життя тіла - духовне безсмертя. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, котре перемагає смерть, і наполегливо закликає до нього, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову та знову. [64]

Розділ 3. Священик на віки за чином Мелхіседека


3.1 Первосвященик Нового завіту


З пришестям Христа відносини Бога та людей перемінилися. Старозавітне одкровення завершилося, поступившись місце Євангелію. Але це не означає, що Святе Письмо Старого Завіту має бути відкинуто, як не потрібне для спасіння. Про ставлення християн до Старого завіту (ТаНах) так міркує блаженний Феодорит: " Витягуємо іншу користь із Старого завіту, бо викладає нам точні уроки про благочестя, про віру в Бога, про любов до ближнього, правду та мужність і представляє для наслідування зразки старозавітних святих". [65] Осмислення явища Христа через призму образів старозавітного одкровення допомагає глибше осягнути таємницю Боговтілення, його космічний сенс для занепалого людства. Святитель Ігнатій пише про старозавітнi прообрази: "Дивно Промисел Божий віщував велике діло Боже, спокутування людства, біблійними просто створеними тінями. У якій далечi часів почали зявлятися ці тіні! Як живо описували вони істину! Якою таємничістю покриті були для сучасників! Як вони стали ясні, очевидні, коли Господь Бог відкрив людям розуміння натхненних Їм Писань". [66]

Для правильного розуміння вчення апостола Павла про Ісуса Христа як про первосвященика потрібно розкрити зміну стану Адама, що сталася з ним в результаті падіння, в контексті старозавітного закону та статуту богослужіння скинії і, у звязку з цим, розглянути питання призначення священства. Апостол Павло називає нащадків Адама, заради яких втілився Бог, "освячують" (Євр.2: 11). Освячені, значить очищені від гріха та всякої нечистоти, що готуються для служіння Тому, кому присвячені, тобто Бога. Все, що обиралося та присвячувалося Богові на землі, освячувалося тим чи іншим чином, символізуючи приналежність єдиному Богові. Це стосується також неживих предметів, але, в першу чергу, звичайно, це відноситься до людей. І якщо апостол Павло називає їх освяченими, то свідчить також про їх посвячення, бо, якби люди не були присвячені, то не потрібно було б говорити і про їх освячення.

Зазвичай освяченням призиваються до нового служіння Тому, Кому присвячені, тобто Богу, що все освячує. Так, наприклад, освячувалися старозавітні священики з роду Аарона. Вони були в числі мешканців великого Ізраїлю, вже обрані Богом та посвячені Йому, але перед початком служіння освячувалися складним семиденним чином з помазанням і жертвами за гріхи. Значить, назвавши людей освяченими, апостол Павло свідчить про їх початкову святість і відновлення її Ісусом Христом. Людина повинна була стати сполучною ланкою між земним і небесним, між матеріальним світом земної істоти та безтілесним духовним світом небесної істоти. Адам присвячений Богу від створення свого і поставлений володіти всіма істотами на землі, але не сам по собі, а перебуваючи у слухняності благодаті Святого Духа. Тому на його волю відразу було накладено обмеження - заборона їсти від дерева пізнання добра і зла. Адам не зберіг послух, в результаті чого пошкодився душею. Душа стала заплямована самотністю, сперечанням та пручанням Богу, стала нездатна виконати своє початкове призначення. Розглянемо, в чому ж воно полягало?

Людина - малий світ, що сполучає в собі духовне та матеріальне. У цьому світі душа людини - початок і центр людської природи, дихання Боже та образ Божий в людині. Святі отці вчать про її властивості та різний склад, [67] але всі їх пояснення душевно - духовних властивостей людини правосильні, як благодатні міркування священних отців і вчителів Церкви про душу, так чи інакше відкривають її природу та властивості. Для вирішення завдання, поставленого в даному дослідженні - виявлення христологічного сенсу образів апостола Павла - обраний образ душі, даний преподобним Макарієм Великим. В одній зі своїх бесід він пропонує вельми цікаве алегоричне тлумачення бачення, описаного Пророком Єзекіїлем.

У книзі пророка Єзекіїля описано, як він побачив " ось бурхливий вітер йшов із півночі, велика хмара та палючий огонь та сяйво навколо нього, а з середини його ніби блискуча мідь, з-посеред вогню та з середини його подоба чотирьох тварин, - і оце їхній вид: вони мали подобу, як у людини; й в кожного чотири обличчя, у кожного з них чотири крила;. були людські руки під їхніми крилами, на чотирьох сторонах їхніх, і обличчя в них і крила у них - у всіх чотирьох; крила прилягали одне до іншого; в ході своїй вони не оберталися, а йшли кожне ходило свого. Подоба їхнього - обличчі людини та обличчя лева з правого боку у всіх їх чотирьох, а з лівого боку обличчя вола мали чотирьох і обличчя орла мали чотирьох". Пророк бачив, що плечі їх і перси повні очей, і не було місця, невиконаного очами. При кожному обличчі було по три колеса, як би колесо - в колесі, та в колесах був дух. І бачив як би подобу людини, і підніжжя у нього - як би сапфірове. Колісниця ся (тобто Херувими та тварини) носила на собі Владику, куди завгодно було Йому простувати, "і йшли вони, кожне в ту сторону, яка перед лицем його, куди бажав дух йти, туди ж і йшли; в ході своїй, не оберталися. І вигляд цих істот був на вид вугілля з огню, як вид лампад; вогонь ходив між тваринами, і сяйвом від вогню виходила блискавка з вогню. І ті живі істоти бігали й вертілися, немов блискавка". Це бачення, пише пророк Єзекіїль, було баченням подоби слави Господньої (Єзек.1: 5 - 28).

Преподобний Макарій дає своє дивовижне тлумачення цього одкровення: "Істинно та безсумнівно було те, що бачив Пророк в захопленні; але воно вказувало ще на інше, воно було прообразом чогось таємничого та божественного, таємницю справді сокровенну від пологів; явлену ж в останні часи, в пришестя Христове. Пророк споглядав таємницю душі, що має прийняти Господа Бога свого та стати престолом слави Його". І далі знаменитий єгипетський подвижник і наставник християн докладно розглядає у всіх деталях бачення пророка, зіставлення його з освяченою та обожненою душею людською, що перебуває в повному та скоєному єдності зі своїм Творцем благодатною дією Святого Духа: "Душа, абсолютно осяває невимовною красою слави світла від особи Христова та абсолютно вступила в спілкування з духом Святим, і сподобалася стати житлом і престолом Божим, робиться вся оком, вся світлом, вся лицем, вся славою, вся духом, як приготував, упорядкував і прикрасив її духовною красою Ісус Христос, котрий і носить, і водить, і підтримує, й підіймає її. Бо сказано, що рука людська була під Херувимами. Сам Христос і носить буває душею, і водить її".

Розвиваючи далі свою думку, преподобний Макарій жваво та образно змальовує таємницю повної та правдивої єдності людини з Богом, таємницю обожненої душі. На основі запропонованого ним тлумачення сенсу видіння пророка Єзекіїля преподобний Макарій пояснює важливі властивості духовної природи людини. Чотири тварини, що носили колісницю, є образами чотирьох владичних сил розумної душі - волі, совісті, розуму та сили любові. Орел (воля) царює над птахами - уявними мріяннями, Лев (совість) над дикими звірами - гріховними пристрастями та чуттєвими побажаннями, Віл (розум) над лагідними тваринами - знаннями, міркуваннями, Людина (сила любові) поставлений над усім єством його. Таким чином, душа, по призначенню своєму, повинна перебувати в такому нерозлучному духовному єднанні з Богом, завжди дивитися на Нього духовними очима, чуйно й скоро - блискавично - слідувати Його велінням. Бог же сповнював людину небесним захопленням від причетності Творцю, споглядання Його краси та слави.

З повною підставою можна віднести пояснення духовного старця і має вищу досконалість Боголюдської природи Господа Ісуса Христа. Втілений Син Божий явив у Собі найповніше та справжнє єднання божества та людства. Подібним був і самий початковий стан душі первозданного Адама. Всі сили його душі були освячені Духом і повністю присвячені послуху Йому. Дух Божий керував силами душі і через них приводив в згоду весь склад людини та надавав доцільність всім його діям.

На підставі цього ж образу можна розсудити і про сутність зміни в духовній природі Адама, викликаної його відпаданням. Чотири тварини - основні сили душі - були захоплені спокушеним розумом в самовілля, через що втратили свого Владику і стали швидко втрачати між собою згоду і благоустрій. Вони вступили в протиріччя між собою, порушили ієрархію душевних сил, допустили у внутрішній раді низькі, негідні, призначені до безумовного підпорядкування, другорядні склади. Внутрішній розбрат зробив душу несумісною з Богом, нездатною більше до такого повного та чистого споглядання Його. Богоносна колісниця людської душі безповоротно впала з небес, деформувалася, втратила первозданну чуйність і спрямованість до свого Творця. Дух Божий відступив, духовні очі закрилися, плотські широко відкрилися. Плотська частина душі владно втручається у внутрішній вибір людини, протистоїть духовним рухам пошкодженої, але тієї, що не втратила абсолютного прагнення до добра образу душі.

Ця прекрасна подоба дозволяє багато чого зрозуміти в подальшій долі нащадків Адама. Сприйнявши від нього за образом плотського народження наслідки первородного гріха, як вроджену пошкодженість "божественної колісниці" - душі, людина від народження потрапляє у протиприродний стан загальної безглуздості існування поза свого початкового призначення. Залишилося після гріхопадіння серед малої частини допотопного людства відносна повага до Господа Бога, зрозуміло, ні в яке порівняння не йшла з тим, котра повинна була являти здорова людська природа.

Положення людини ускладнювалося ще тим, що у внутрішній раді його душі відтепер постійно втручаються занепалі духи - демони. Ненавидячи людини та заздрячи їй, вони з невтомними ревнощами винаходять способи її смерті. І ніхто не міг повернутися до Бога, якби Сам Господь не відшукав для людей дивовижний шлях спасіння, що перевершив усі людські сподівання. У середовищі обраного Богом і приготованого до сприйняття істини народу він Сам творить знову первозданне людське єство, в яке втілився Син Божий. На землі знову з'явилася Людина, в котрій відновилася вся природна гармонія боголюдської єдності, що звертається до Бога, знову стало бездоганною згода та співзвуччя чотирьох головних сил душі, обожнених природною невідлучною присутністю Бога. Бог зявився на землі, щоб відновити загибле людське єство, знову вдихнути в нього Свою божественну силу, Собою прокласти людині шлях на небеса.

Повернення здоровя людській природі можливе лише добровільно через жертовну відмову людини від свого самовладдя. Ідеальний образ такої жертовної слухняності явив Своєю страдницькою смертю на Хресті Ісус Христос. Завдяки цій жертві людству було спокутувано від гріха і смерті, що відкриває автор Послання в образах старозавітного богослужіння. "Він повинен був, - пише святий апостол Павло, - у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих, щоб очистити гріхи народу" (Євр.2: 17). Показавши перш Ісуса Христа як велелюбного отця, котрий прийшов врятувати чад своїх, що потрапили в біду, апостол Павло тепер представляє Його в Посланні до євреїв як священика - служителя примирення між Богом і людьми.

Священство - великий і дорогоцінний дар Бога людям, що мав неперевершене значення в житті народу божого. За вихід євреїв з Єгипту в ізраїльському народі було встановлено богослужіння та обрано священство родове, котре відбувалося з коліна Левія, з роду Аарона. Первосвященик - за призначенням найважливіше особа в старозавітному Ізраїлі. Він є посередником між людьми та Господом, приносить законні жертви за гріхи народу. Статут служіння священиків, їх вибір, обряд посвячення для служіння скинії, а також і сама скинія (а потім Храм Божий), одяг, богослужбове начиння, усі види та порядок жертвоприношень - все було влаштовано Мойсеєм в точній відповідності з вказівками Самого Господа. І ніхто інший, окрім синів Аарона, не міг привласнити собі це обрання, що з особливою силою підтвердилося під час бунту Корея, Датана й Авірона (Чис.16).

Вони, вчинивши бунт, "зібралися проти Мойсея та Аарона та сказали їм: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього?" (Чис.16: 3). Тобто не бажаючи підкорятися Мойсею (а значить - Богу), вони зажадали допустити до священного служіння своїх синів, котрі не відносилися до священного роду Аарона. Тим самим бунтарі розраховували віддалити від влади Мойсея. Почувши це, Мойсей "впав на обличчя своє та сказав Корея та до всієї його, говорячи: Уранці Господь, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе" (16: 4,5). Потім він повелів прийти на зорі до скинії всім самовільно побажали священнодіяти, принести кадильниці, вкласти кадило, щоб принести "перед Господнє лице кожен кадильницю, двісті пятдесят кадильниць". І коли зробили це, "вийшов вогонь від Господа та пожер тих двісті й пятдесят чоловіка, що приносили кадило" (16: 35). А Корея, Датана й Авірона поглинула земля з усім родом і з усім майном. Решта обпалені кадильниці розбили на покриття для жертовника, як пам'ятне знамення всіх Ізраїлевих синів, щоб " ніхто сторонній, який не з насіння Аарона, не приступав приносити куріння перед лице Господнє, та не було з ним, що з Кореєм і спільниками його" (16: 40). Відомо також ураження проказою царя Озії, що вважав себе царем і владикою святого народу, що він має владу приступати до святилища, щоб кадити на вівтарі кадильному (2Пар.26: 16 - 20).

Розглядаючи старозавітні прообрази у зв'язку з поясненням таємничого видіння пророка Єзекіїля, даними преподобним Макарієм Єгипетським, можна припустити, що за допомогою таких страшних знамень Господь показав необхідну повноту абсолютного та найчистішого єднання посвяченої Богом душі зі своїм Творцем для її вогненосного служіння Йому та неприпустимість навіть самого найменшого самовілля. І в цьому ж зіставленні є деякі риси, що відкривають духовний зміст старозавітного первосвященика посередництва. Воно покликане освятити законом принесені Богу жертви ізраїльського народу. Хоча люди й обрані, та присвячені Господу, але зблизитися з Ним як і раніше не можуть, так як відпало та пошкоджене єство їх, опоганене всебічним і фатальним боговідступництво, не змінилося. Природно, що самі священики не були духовно здорові. Але сукупність всіх їх статутних дій, скоєних в суворій відповідності з небесними законами і за допомогою спеціально виготовлених і освячених предметів, було прообразом посередницької дії благодаті Святого Духа,що сприяє людині, що слідує за Ісусом Христом.

У вченні святих апостолів прямо та побічно наводяться свідоцтва необхідності такого посередництва, скоєного в Церкві у служінні престолу благодаті. Апостол Павло наставляє: "Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги" (Євр.4: 16). Ця допомога необхідна для приношення новозавітних духовних жертв слухняності та хвали. Подвижники чернечого діяння пізнали безсилля людини в набуток чесноти, якщо не осяє його благодатна допомогу згори. Апостол Павло в посланні до Римлян наставляє християн: "Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями" (Рим.8: 26). Тобто істинна молитва народжується не інакше, як від дії благодаті Святого Духа. Душа ж людська прагне до згоди з Духом і в цьому прагненні освячується Ним. Так само апостол Яків (брат господній) навчає: "Не обманюйте, брати мої любі. Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил" (Як.1: 17).

І сама віра людська є благодатним даром Духа Святого. "Ніхто не може прийти до мене, не притягне його Отець, що послав Мене, та Я воскрешу його в останній день" (Іоан.6: 44), - говорить Господь. Ці слова були сказані Спасителем у звязку з сумнівом і наріканням що ходили за ним людей, котрі вважали себе Його учнями. Зніяковіли вони Його словами: "Я хліб, що з неба зійшов" (Іоан.6: 51). А коли Він додав: "Істинно, істинно говорю вам: якщо не будете тіла Сина людського й пити крові Його, то не будете мати в собі життя" (Іоан.6: 53), багато відійшли від Нього, не витримавши дивацтва Його слів. Тоді Ісус Христос повторив: "Для того-то й говорив вам, що ніхто не може прийти до мене, якщо те не дано йому від Отця мого" (Іоан.6: 65). Тобто не достатньо одного бажання догодити Богові, треба ще вірою принести Йому правильну, освячену Духом, жертву хвали та слухняності. Такою її робить Христос, котрий Собою дав образ жертви, та Сам діє в шукаючих істинної праведності, щоб їх жертва Богу була істинно "пахощами приємним" (Вих.29: 18).

Апостол Павло доводить і те, що посередницьке служіння Ісуса Христа не було самовільним, хоча за людству Він походив з роду Давидового. Старозавітне священство за Божим визначенням обиралося з роду Аарона, та ніхто не смів приступати до служіння з інших колін Ізраїлю. Однак в старозавітній історії вперше священика ми зустрічаємо набагато раніше, в оповіданні про повернення Авраама після успішного переслідування царя Кедорлаомера. Йдеться про загадкового царя Салімського, "священика Бога вишнього", [68] який зустрів Авраама як переможця та виніс йому хліб і вино. Авраам же дав йому десятину від видобутку. Цей по виду малозначний епізод виявився важливою прообразною дією та став головною опорою в міркуваннях апостола Павла. Нагадуючи читачам про неприпустимість самовільного прийняття на себе священицької гідності (Євр.5: 4), апостол Павло називає Ісуса Христа Первосвящеником Нового завіту та підтверджує законність Його служіння словами 109 псалма: "Ти священик навіки по чину Мелхиседека". Псалом 109 пророкує про царя, котрий іменується Господом, сидячим праворуч Бога, поки всі вороги Його будуть Отцем покладені до ніг Його.

Таким царем - однойменним Господу, рівний по чесності Йому та рівносильним - міг бути тільки Ісус Христос. За пророцтвом псалма, майбутній духовний Цар з насіння Давидового буде разом і ієрея по чину Мелхиседека, тобто воєдино зєднає в собі, подібно Мелхиседеку, царство та священство. "Бо Мелхиседек, цар Саліма, священик Бога Всевишнього, той, який зустрів Авраама і благословив його, що повертається після поразки царів" (Євр.7:

). Апостол Павло пише, що "без усякої суперечки більший меншого благословляє" (Євр.7: 7), і що в особі Авраама прийняв благословення та дав десятину як би сам Левій, котрому ще належало народитися від нащадків Авраама. І патріарх Авраам визнав це тим, що не тільки прийняв благословення, а й відділив йому десятину від видобутку.

Апостол Павло далі розкриває пророчі знамення цієї зустрічі - імя Мелхиседек, що означає "цар правди", і найменування "цар Саліма", що перекладається як "цар миру". Мелхиседек називається царем правди та миру, і Ісус Христос воістину є Цар правди та миру, примирив небесне та земне. [69] Відсутність відомостей про походження Мелхиседека й про подальшу його долю ставить його особистість окремо від усіх пологів, і як би над усіма родами - адже він поблагословив Авраама і прийняв від нього десятину. "Без батька, без матері, без родоводу, не мав ані початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому, пробував священиком назавжди" (Євр.7: 3), - пише апостол Павло, відкриваючи сенс пророчою зустрічі. Тут одкровення про єдність і вічність священства Ісуса Христа, про що казав пророк Ісая - "хто збагне Його рід?" (Іс.53: 8). Священство нащадків Аарона відбувається з дому Левитам, священство за чином Мелхиседека - з царственого коліна Іуди. Бо Спаситель по натхненній пророцтвом Валаама (Чис.24: 17) засяяло, як зірка від апостола Якова, хоча в Мойсеєвім законі не сказано про те, що священики будуть обиратися та поставлятися з коліна Іуди. Але перевагу священства Христового перед родів ще й у тому, що Левитське - тимчасове, а Христос - вічний Первосвященик, "який був не за законом тілесної заповіді, але з сили незнищенної. Бо свідчить: Ти священик навіки по чину Мелхиседека" (Євр.7: 16-17).

Новозавітний священик з'явився на зміну підзаконним, щоб виконати те, що їм було не під силу - привести Ізраїль до досконалості праведності. Про це далі апостол Павло говорить в 11 і 12 віршах сьомої глави: "Отже, коли б досконалість була через Левійське священство, - бо з ним вони узаконені, - то яка ще потреба іншому священику по чину Мелхиседека, а не по чином Аарона іменуватися? Тому що священство необхідно бути переміна закону" (Євр.7: 11). Аргументи апостола чарівні - він говорить про те, що зміна ся обіцяна з клятвою, та що первосвященик Нового завіту "святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників і вищого небес" (Євр.7: 26). Ісус Христос переміг людську смерть, скоїв Свою справу на землі, вознісся на небеса та поставлений Отцем спадкоємцем усього, тобто став Царем і Первосвящеником небесної скинії навіки. Апостол Павло далі говорить: "Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо Первосвященика, що засів на правиці величності на небесах, і Священнослужитель святині й скинії, що її збудував був Господь, а не людина" (Євр.8: 1 - 2). І це не є щось несподіване, що вступає в протиріччя зі старим. Навпаки, це є закономірний результат і завершення того, що було потрібно тільки тимчасово. Про цю славну і довгоочікувану перерву пророкував Єремія - один з найтрагічніших пророків старозавітного Ізраїлю. Єремія, бачачи загальне розбещення людей, нудився в безсиллі переконати їх залишити беззаконня. За одкровенням Господа, він провістив настання Нового завіту: "Ось дні, говорить Господь, коли з домом Ізраїля та з домом Іуди Новий завіт" (Іер.31: 31).

Закон Старого завіту не міг привести ізраїльтян (євреїв) до досконалості, бо законом лише пізнається гріх (Рим.3: 20). Неможливо власними силами виконати заповіді, дані Мойсеєм. Повязані гріховними узами люди все більше занурювалися в пітьму відступу. Тому Бог і провістив їм Новий завіт, зовсім відмінний від Старого, вся сила та слава якого полягала у перемозі Ісуса Христа над гріхом і смертю. Сей перемогою зруйнувалося середостіння між Богом і людиною, і на всіх віруючих у Христа та прагнуть бути слухняними Йому рясно зійшла благодать Святого Духа. Саме цієї події чекав Ізраїль, і Старий закон був лише тінню та слабким прообразом Нового. Апостол нагадує євреям пророцтво Єремії: "Оце заповіт, що дому Ізраїлевому по тих днів, говорить Господь: вкладу закони Мої в їхні думки, і на їхніх серцях напишу їх, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом" (Єр.31: 33). З відміною Старого завіту скасовуються та все старозавітні обряди та жертви, які мали символічний зміст, тобто були лише прообразом прийдешньої досконалої Жертви. Але не треба забувати слова Ісуса Христа, де він власно сказав про те, що "прийшов не порушити закон, а виконати".


3.2 Аналогія та прообраз скинії


Бог є любов, і пізнання Його відбувається через осягнення Його любові, яка в хрещеній жертві Спасителя здалася людям відчутно, зримо. Пришестям на землю в людській плоті Господь "явив справою, що, полюбивши Своїх, що на світі, до кінця полюбив їх" (Іоан.13:

). У розясненні апостолом Павлом вселенського значення Христової жертви відкриваються багато таємниць старозавітного служіння, яке все мало просто створений сенс. Священики старозавітної скинії "служать, - як висловився апостол, - образом і тінню небесного" (Євр.8: 5), і жертви їх являють собою тільки "тінь майбутніх благ, а не самий образ речей" (Євр.10:

). Образи ці досить таємничі й осягаються недосконалим людським розумом тільки частково. Автор Послання розкриває духовний взаємозвязок старозавітного богослужіння з хресними стражданнями Христа, як останньої спокутної жертви, що позбавила сили " має владу смерті, тобто диявола" (Євр.2: 14).

Апостол Павло в Посланні до євреїв пише про старозавітній скинії: "Перший заповіт мав постанови про богослужіння та святилище земне" (Євр.9:

). Ця скинія була для богообраного народу видимим місцем проживання Бога, відчутним житлом - будинком Господа, куди під дні сорокарічного мандри по пустелі входив Мойсей для молитовної співбесіди з Богом, входили священики для вчинення статутного богослужіння. Вона називалася "скинією одкровення", тому що народ є населення однієї країни (рідше - частина населення, однорідна за національним складом). Народ збирався навколо неї для богослужіння. Скинія була влаштована за зразком, зазначеним Господом Мойсею в одкровенні на горі Хорив. Вона призначалася бути центром життя старозавітного Ізраїлю, готуючи поступово народ до пришестя Месії. Священне служіння скинії навчало народ памяті про Бога, виховувало в ньому страх і почуття відповідальності перед Богом за свої вчинки. Через її статути люди осягали велич Божу, вчилися шануванню святині Господньої.

Багато чого було відкрито про скинії свідоцтва святими отцями, але не всі відразу та не у всій повноті. Просто створене значення скинії вельми змістовне і багатогранне, тому розяснення тлумачів Священного писання щодо скинії не завжди узгоджуються між собою. Скинія символізувала собою та союз Господа з людиною, була чином Неба, образом майбутнього Царства Слави, де Господь царює з праведниками. Була вона також і образом Ісуса Христа, та образом людської душі, присвяченої Богові. Такі пояснення скинії представлені в різних писаннях святих отців. Преподобний Максим Сповідник про символічне значення скинії вчить про те, що "Бог, по Своїй милості до нас, бажаючи послати благодать божественної чесноти з неба до тих, що живуть на землі, символічно влаштував священну скинію та все, що в ній; вона є відбиток, образ і подоба Премудрості Божої". [70] Святитель Кирило Александрійський і преподобний Єфрем Сирин разом вчать про скинії, що вона була прообразом християнської Церкви, яка вмістила в себе всі перераховані подібності та висловила їх повніше та досконаліше. У тлумаченні на книгу Вихід преподобний Єфрем Сирин пояснює: "Коли ж Бог каже Мойсеєві: створивши. з усього, великий Аз покажу тобі. образ скинії (Вих.25: 9), тоді попередньо називає вже скинію образом та скинією тимчасовою, даючи цим зрозуміти, що вона перейде і дасть місце Церкві Христовій, котра, як найдосконаліша, пробуде навіки". [71]

Скинія одкровення - це складне прямокутне шатро з триколірних вовняних тканин, які покриті зверху шкірою і розтягнуті на підставці з деревяних брусів, обкладених золотом. Вона розташовувалася в центрі табору, і була огороджена з чотирьох сторін щільними завісами, що відділяють двір скинії від зовнішнього світу. Перед входом до скинії, всередині обгородженого двору, стояв жертовник для жертвоприношення, покритий міддю, який мав чотири мідних роги по кутах. Сама скинія складалася з двох приміщень, розділених завісами. Приміщення за першою завісою називалося або "скинією зібрання" (Вих.27: 21), або святилищем. У центрі святилища стояв чотирикутний кадильний жертовник (вівтар) для приношення запашних курінь, обкладений золотом і мав чотири позолочених роги. Праворуч від нього близько північної стіни біля другої завіси стояв стіл для хлібів пропозиції. Зліва, біля південної стіни неподалік другої завіси та під кутом до неї, стояв майстерно виготовлений і прикрашений символічним орнаментом золотий світильник, на якому розміщувалися сім масляних лампад, що освітлювали внутрішність скинії завіту.

Другою завісою відділялося приміщення, яке називалося Свята святих, або чистилище, "мала вона золоту кадильницю та обкладений з усіх боків золотом ковчег завіту, де були золота посудина з манною, жезл Аарона розквітлий і таблиці завіту, а над ним херувими слави, що освітлювали престол благодаті" (Євр.9: 3-5). Ковчег завіту являв собою прямокутний короб з дерева, яке не гниє, обкладений золотом всередині та зовні. Усередині нього постійно перебували камяні скрижалі Мойсея з десятьма заповідями. Поруч з ковчегом стояла золота посудина з манною, жезл Аарона розквітлий і сувій тори, написаний самим Мойсеєм. Поверх ковчега встановлена кришка з чистого золота, на якій були статуї херувимів, виготовлені також з чистого золота та розташовані по краях обличчями один до одного і до кришки. Над кришкою ковчега Господь голосом давав одкровення, через це він отримав ще й назву "ковчег одкровень" (Вих.25: 22). Золота кришка, яку називали чистилищем, згідно з тлумаченням отців, символізувала Самого Ісуса Христа" [72]. "У першу скинію входили завжди священики, відправляючи служби, - пише апостол Павло, - а в другу - раз на рік сам первосвященик, не без крові, яку він приносить за себе та за людські провини" (Євр.9: 6 - 7). І кровю теляти, та кровю козла, принесеного у жертву за гріх народу, первосвященик кропив семикратно зі своїх пальців на золоту кришку ковчега.

Ця друга скинія символізувала житло Бога, яке було ніби оповите темрявою, щоб показати неприступність Божества для земної людини, яка не може Його бачити. "Вона образ для часу теперішнього, - навчає святий апостол, - за який приносяться дари та жертви, які не удосконалити сумління того, хто приносить" (Євр.9: 9). Богослужіння скинії складалося з різноманітних жертвоприношень, повязаних з повсякденним життям і святами ізраїльтян, "про що, - як пише апостол Павло, - не варто говорити докладно тепер" (Євр.9: 5).

Все, що стосується богослужіння у скинії, до найдрібніших деталей було передано через Мойсея Самим Богом і встановлено надзвичайно строго. Святі отці знаходили в старозавітному богослужінні безліч духовних прообразів. Преподобний Макарій зіставляє порядок служіння та всі речі його з глибокою та всебічною турботою Господа про порятунок занепалої людської душі та надання їй гідності Христової нареченої. Він пише: "І обрізання, і скинія, і кіот, і стамна, і манна, і священство, і фіміам, і обмивання і взагалі все, що було у ізраїльтян і в законі Мойсеєвому (Торі) або у пророків - було заради душі, за образом Божим створеної, але яка потрапила в ярмо рабства, впала в царство гіркої темряви. Саме з нею й забажав Бог вступити в спілкування, саме її приготував Собі як Царську наречену, саме її очищає від скверни і, омиваючи від очорнення і від ганьби її, робить світлою, оживотворяє від мертвості, лікує від розтрощення і, припинивши ворожнечу її, умиротворяє. Будучи тваринною, приготовляється вона в наречену Синові Царя" [73].

Велич і строгість статуту служіння в скинії з самого початку теж ознаменувалося трагічною подією - раптовою загибеллю двох синів Аарона. Під час свята освячення скинії, коли вперше здійснилося урочисте жертвоприношення, та при загальному радісному вигукові небесний вогонь прийняв жертву, тоді сини Аарона надав і Авігу, щойно посвячені в священство, "взяли кожен кадильницю, і поклали в них вогонь, і вклали в нього куріння, і принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм, і вийшов вогонь від Господа і спалив їх, і вони повмирали перед Господнім лицем" (Лев.10: 1,2). Згідно з поясненням святителя Ігнатія, чужий вогонь в кадильницях загиблих юнаків означає чуттєву любов відчуженого від Бога та зміненого у своїх властивостях занепалого людського єства. А смертю двох нерозумних синів Аарона "зображується умертвіння душі, нерозважливо та злочинно приносить в жертву Богу жадання нечисте. Уражається така душа смертю, гине в самообмані своєму, в полумї пристрастей своїх" [74].

Тепер важливо осмислити причину, через яку святий письменник пояснює недоступність другої скинії: "Святий Дух виявляє оцим, що ще не відкрита дорога в святиню, коли ще стоїть перша скинія" (Євр.9: 8). Тлумачі послання одностайно відносять заборону до очікування Нового завіту. Блаженний Феофілакт коментує слова апостола Павла в тому сенсі, що поки існує старозавітне служіння скинії, людині закритий шлях на небо, тобто зцілення душі не відбувається. Преподобний Єфрем Сирин в своєму тлумаченні послання вчить, що цим Святий Дух вказує очікування Євангельського одкровення [75]. Святитель Кирило Александрійський пропонує різноманітні алегорії, які пояснюють в прообразах скинії духовну спадкоємність двох завітів Бога. Святитель Іоанн Златоуст знаходить тут ціле багатство духовних прообразів, що відкривають звязок законів скинії з духовним життям християн. Він пише: "У тому й іншому прообраз - одне і те ж значення. Саме небо є завіса, бо завіса так само відділяє святе, як і плоть приховує божество; так і плоть, що втілює божество, є скинія; й небо є також скинія, тому що там всередині перебуває священик" [76].

Головна думка апостола Павла в поясненні ним таємничого значення скинії виражена в словах про те, що всі постанови старозавітного закону, всі його жертви і дари "з наїдками та в напоях, та в різних обмиваннях мають стосунок до плоті" (Євр.9: 10), не можуть допомогти людині досягти досконалості в совісті. Усі статути закону були присвячені плоті, але не очищали душу апостол Павло вважає совість головним, що опоганюється в людині і вимагає очищення, на що передрікало служіння скинії, але не очищало. Святитель Іоанн Златоуст, пояснюючи цей фрагмент послання, пише: ""Очистить", - каже, - "наше сумління від мертвих справ". І добре сказав: "від мертвих справ", тому що як там, коли хтось торкався до мерця, паскудився, так і тут, якщо хтось торкається до мертвої справи, споганюється в совісті. "Для служіння", говорить, "живому й правдивому Богові". Тут він переконує, що той, хто здійснює мертві справи, не може служити живому Богові" [77].

Людина також є одним з головних таємничих перших образів скинії, та тому Павло в іншому своєму посланні називає людину храмом Божим (1 Кор.3: 16). У ньому святилищем є присвячена Богу християнська совість. Своїм жертовним служінням Спаситель здійснив перетворення завіту з прообразу в перший образ. Він втілився і пройшов шляхом, який вказала скинія, і цим зробив непотрібними старозавітні тіні й подібності, явивши Собою новозавітне світло реальної перемоги над смертю. Коли прийшли дні виконання заповіту, вчить апостол, тоді " Христос, Первосвященик майбутніх благ, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, тобто іншого улаштування, і не з кров'ю козлів та телят, але з власною кровю увійшов до святині і придбав вічне відкуплення" (Євр.9: 12).

Мабуть, саме тут і відкривається головний і вічний сенс Христової жертви у своєму образі і значенні для людини. Людина приймає від Христа образ Його перемоги над смертю, але повинна одержати свою перемогу над смертю, яка може здійснитися тільки завдяки благодаті й силі Сина Божого. Йдучи за Христом, людина вселяється в Небесну скинію - Ісуса Христа, і Бог вселяється в нерукотворній скинії людської душі, де людина постійно здійснює всередині себе, у своїй совісті, жертвоприношення своєї гріховної волі в благодатний послух праведності.

Син Божий, будучи у плоті, увійшов до святині з власною кров'ю (Євр.9: 12), як з чистісінькою жертвою любові і свідченням Свого бездоганного послуху Отцю навіть до смерті. За цим образом і людина повинна навчитися приносити чисту жертву своєї любові Богові і слухняності Святому Духові в святилище своєї совісті. Мірою досконалості совісті стає сила людського прагнення до повного і чистого єднання з Богом. І тут назустріч йому йде Сам Отець, як до довгоочікуваного заблукалого сина, який повертається, нарешті, з божевільних далеких мандрівок до люблячого Отця-Бога.

У вищому, всеосяжному сенсі ця аналогія перевершує земну праведність і простягається далі, безпосередньо до Бога. Бо Христос, приносячи Свою пречисту плоть в жертву на хресті, після свого воскресіння з тілом вознісся в небесну Скинію, до Свого Отця, про що пише святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов: "Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого" (Іоан. 20: 17). Тут завершився і увінчався славою Його жертовний подвиг страждань і смерті для порятунку людей. Тут Він готує обитель для тих, хто полюбив Його і довів свою любов справами правди.


3.3 Христос - жертва умилостивлення


Апостол Павло вчить, що Бог-Отець послав Сина свого, "щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши через Нього, кровю хреста Його, і земне, і небесне" (Кол.1: 20). І в іншому посланні пише, що в Христі "ми маємо відкуплення, прощення гріхів, через багатство благодаті Його" (Еф.1: 7). У своїй заключній частині Послання до Євреїв є найбільш цілісним і послідовним вченням про подвиг Спасителя як про спокутну жертву. Тут прямо сказано, що Син Божий як первосвященик Нового Завіту приніс найкращу жертву для спокутування людей - "ні з кров'ю козлів та телят, але з власною кровю увійшов до святині й здобув вічне відкуплення" (Євр.9: 12). Продовжуючи порівняння страдницького подвигу Ісуса Христа зі старозавітним іудейським (єврейським) служінням, апостол Павло називає Сина Божого "жертвою" (Євр.7: 27, 9: 28, 10: 12), говорить про "примирення за гріхи" (2: 17), про "вічному спокуту від злочинів" (9: 12, 9: 15). Подібними висловами зображується рятівна жертва Христа та в інших посланнях апостола Павла [78], зустрічається в посланнях апостола Петра [79] і апостола Іоанна Богослова [80], в Новому завіті [81].

Незважаючи на єдність апостолів в зображенні хресного страждання Христа як спокутної або помилуваної жертви за гріхи людей, а також на переважання подібної термінології в працях святих отців, ставлення до нього у деяких сучасних богословів великою мірою критичне. З метою обґрунтування неприйняття образу викупної жертви часто наводяться слова святителя Григорія Богослова: "Кому і для чого пролита за нас ця велика і преславна Кров Бога, і Архієрея, і Жертви? Ми були під владою лукавого, продані у гріх, пошкоджені сластолюбством, яке купили собі. А якщо ціна спокути дається не кому іншому, як тільки тому, Хто все вміщає у владі Своїй, питаю: кому і з якої причини принесена така ціна? Якщо лукавому, то як це образливо! Розбійник отримує не тільки від Бога, але й Самого Бога; за свої муки бере таку безмірну плату, що за неї справедливо було помилувати нас! А якщо Отцю, то, по-перше, яким чином? Не у Нього ми були в полоні. А по-друге, з якої причини Кров Єдинородного приємна Отцю, Який не прийняв й Ісака, принесеного батьком, але замінив жертвоприношення, замість словесної жертви давши барана"? [82].

Проте дані міркування найвідомішого вчителя Церкви не можуть бути достатньою підставою для заперечення образів спокути. До наведеної цитаті святителя Григорія Богослова можна підібрати безліч протилежних за змістом висловлювань, як у його власних працях, так і в інших святих отців. Святитель Григорій, по суті, не заперечує тут вчення про жертву, а застерігає інших простаків, схильних до спрощеного і буквального розуміння спокутування, наче якоїсь торгової акції. Насправді, ідея викупної жертви є найважливішою в спектрі прообразів Священного писання. Вона дуже природна та зрозуміла для людського сприйняття, і не тільки в "темному" минулому, а й для сучасної людини, і тому має важливе наукове та релігійне значення. Із слів апостола Павла про Христову жертву зовсім не випливає, що саме кров і плоть Сина у власному розумінні стали помилуваною жертвою Отцю. Жертва Сина Божого тут - вільна воля Його, віддана під абсолютною, найчистіший і бездоганний послух волі Отця, а також безмірна любов сини, що зреалізувалася в непорочному проходженні славного шляху вірності й послуху "навіть до смерті, і смерті хресній" (Фил.2: 8).

Всевидячому Богові не треба випробовувати нічого, і сама любов Сина Божого не вимагає випробування, бо це любов Бога - у всьому безмежно досконалого і незмінного. Необхідність пройти Ісусу Христу цим тяжким шляхом, повязаним з найбільшими стражданнями і смертю, була викликана причиною всебічного гріховного розтління людства, жахливого віддалення людини від Господа. Святитель Афанасій Александрійський, пояснюючи вчення апостола Павла про Христову жертву, каже, що "Слово Боже прийшло особисто, тому що Він тільки один є образом Отця, Хто міг би відновити людину, створену за Його образом. Від самого початку Він не був причетний до смерті та тління. І щоб здійснити це відновлення, Він прийняв людське тіло, щоб у ньому розгромити смерть одного разу для всіх, аби люди могли оновитися згідно з Його образом. Образу Отця тільки було достатньо для цього". [83]

Чи йому, всемогутньому Творцю та Промислителю світу, не личила всяка слава, честь і поклоніння? Возлюблені чада не тільки не віддали Йому честь, але відкинули та засудили на ганебну страту. І замість гніву та покарання боговідступного людства, втягнутого у немислимі гріхи, нездатного віддавати славу своєму Творцеві, Син Божий, ціною неймовірних страждань і пролиття Своєї пречистої крові, приніс людству найсвітліший образ перемоги над гріхом і смертю. Для порятунку заблукалих чад Господь найбільш наочним і незаперечним способом обявив Свою безмежну любов, показав найвищий зразок духовно-моральної краси і досконалості. У тому й полягає головне значення подвигу Ісуса Христа, що Він Собою відкрив людям єдиний і найкращий шлях порятунку, пройшовши ним Сам. Іншого шляху позбавити людство від смерті не було, і крім святого і непорочного Посланника Бога, ніхто на землі не міг би дарувати людям позбавлення.

У Посланні до євреїв святий апостол Павло пише, що належало Ісусу Христу "по благодаті Божій смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 9). Отже, поразка Ісуса Христа через страждання та смерть була не так через людське свавілля, скільки добровільно і самовладно сприйняті Ним через дію Святого Духа. Святитель Афанасій Александрійський вчить, що "Його тіло не було для Нього обмеженням, а інструментом, щоб Йому бути і в ньому, і у всьому, і поза всім, перебуваючи тільки в Отці. В один і той же час, на диво, як Людина він жив людським життям, і як Слово, Він вміщував життя всесвіту, і як Син, Він був у постійному союзі з Отцем". [84]

Від початку до кінця Син Божий залишався повним володарем Свого життя: "Ніхто не відбирає його від мене, а я Сам віддаю його. Маю владу віддати його, й маю владу прийняти його знову. Я цю заповідь взяв від Свого Отця" (Ів.10: 18). Добровільно зазнавши тяжких мук, Він чесно і до кінця випив смертну чашу, яка була приготована людству, яке було у безвиході і могло загинути. За цей подвиг був по достоїнству "за смертні муки увінчаний славою й честю" (Євр.2: 9). Він примирив Бога та людину, повернув людській природі синівську гідність, відкрив шлях в серця людей Своєму благоволінню. Він засяяв у темряві безглуздя та згубної суєти людського життя, дарував людям реальну надію, "яка для душі є ніби безпечний і міцний якір, і входить за заслону, куди, як предтеча, за нас увійшов Ісус Христос, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседека" (Євр.6: 19 - 20). Тобто серце, що звернене до істини та праведно прагне до Бога, відкрилося для сприйняття благодаті.

Перебуваючи в гріховний пітьмі, не могла людина сама виправдатися перед Богом. Але душа, що мала в собі подих Творця, в особі праведників мучилася від цієї безвиході, що дуже добре відображено в багатьох псалмах Давида, в пророчих писаннях. Відчуваючи себе в рабстві гріха, кращі представники людства усвідомлювали, що тільки Господь може визволити їх, бо ніхто з людей не міг досягти істинної праведності перед Богом. "Слово Боже живе та дієве, гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до поділу душі й духа, суглобів та мозку, та судить думки та наміри серця" (Євр.4: 12). Тому колись молив Бога цар Давид: "Не входь в суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою жоден з живучих" (Пс.142: 2). Так була випробувана синівська любов праведного Іова, яка, коли звалилися на нього нещастя, вирвалася з його серця криком: "Немає між нами посередника, що поклав би на обох нас свою руку" (Іов.9: 33). Але далі Іов пророчо додає: "Я знаю, що той що викупив мене живий, і в останній день Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається" (Іов. 19: 25). Страждали не тільки люди, але й усе створіння, як пише апостол у Посланні до Римлян: "з надією очікує обявлення синів Божих" (Рим.8: 19), тому що проклята земля за гріх Адама, і "все створіння разом стогне й мучиться донині" (Рим.8: 22) і чекає на викуплення.

Приниження і гріховне руйнування первозданної природи людини, втрата нею честі царя і владики усілякого земного створіння були нестерпні люблячому Творцеві. Але Бог при створенні удостоїв людину Своїм Образом і дарував її волі повну свободу вибору. Зцілення людини неможливо до тих пір, поки вона сама добровільно і охоче не відмовиться від своєї свободи робити зло. Потрібно було привести її до усвідомлення необхідності для свого ж блага принести в жертву Богу всі свої думки та прагнення душі, підпорядкувати свою облудну і темну "правду", тобто свою самотність, істинній правді, що стала чужою людській душі.

Довготривалий і величний шлях до спасіння людства, поступово створений люблячим Творцем, почався з обрання Авраама, утвердився в Мойсеєвому законі, увінчався зявленням Ісуса Христа. Закон Мойсея поклав початок зціленню людської душі. Він не врятував її від гріха, але показав людську неміч, нездатність самостійно протистояти владі смерті. Саме тому апостол Павло назвав його законом, що "веде дітей до Христа". Старозавітне богослужіння було побудовано на дарах і жертвоприношеннях, і це було знаменням необхідності всебічного жертовного принесення людиною своєї заблукалої душі у всіх її бажаннях єдиній правді Божій.

Статут вимагав різних жертв. Були приношення мирні, жертви всеспалення за гріх, повинності, посвячення, викупу, очищення, перших плодів та інші. "Так майже все за Законом кровю очищується, а без пролиття крові не буває відпущення" (Євр.9: 22), - пише апостол. Але запитаємо себе, кому ж приносилися ці жертви насправді? Невже ці жертви були потрібні Богові? Але Бог не має потреби ні в чому, і жертви нічого не могли додати до Його доброти. Символізуючи очищення й освячення, ці жертви в кінцевому підсумку мали принципово морально-повчальне значення для тих, хто їх приносить. Необхідність жертви за гріхи показує, що гріх повязаний зі стражданням, з пролиттям крові та смертю. Хоча тварина гине, але у людини залишається враження, що причиною пролиття крові стало її нечестя. Народжується почуття відрази до гріха, пізнається його неприпустимість, присутнє відчуття болю, відчувається протиприродність.

Жертви є й одкровенням любові Божої до грішника, бо по справедливості він повинен бути покараний - і, відповідно величі небесної слави Владики - смертю. Але замість нього "карається" жертва, а винний прощається, залишається живий. Принесення перших початків від здобуття вчило тому, що власно все перше та найкраще приноситься Богові. І ця вимога багато чому навчила людину. Вона засвоювала істину, що справжнім джерелом її благополуччя є Бог, і треба бути вдячним Творцеві за всі видимі і приховані Його благодіяння. Жертва початків привчала до необхідності і природності внутрішньої посвяти всіх справ і турбот боголюбивої душі своєму небесному Отцю.

В описі порядку всеспалень часто зустрічаються слова про "приємні пахощі", яке "відчував Господь" (Бут.8: 21, Вих.29: 18, 25, 41 та ін.) Але, зрозуміло, ці слова не можна розуміти буквально. Криваві жертви, принесені людьми за законом, ні в якому разі не були "змилостовленням" Бога, тому що Бог незмінний і не має потреби в жертвах. Про це чітко сказано в словах 49-го псалма: "Якби був Я голодний, то не сказав би тобі, бо Мій всесвіт і все, що наповнює його. Хіба ж Я їм мясо телят чи пю кров козлів? Принеси в жертву Богу подяку і виконуй свої обітниці Всевишньому" (Пс.49: 12). Тому правильно буде вважати, що "любі пахощі", про який йдеться у Старому Завіті, це, звичайно, не запах спаленого лою, а духовні "пахощі" слухняності, людської віри і надії на Бога. Цей знак до вподоби Богові, коли всяке звернення до Нього є законним, здійснюється через посередницьке служіння священиків, яке було центром і основою моральності ізраїльського народу.

У десятому розділі апостол пише: "Неможливо, щоб кров биків та козлів знищували гріхи" (Євр.10: 4), тому Новий Завіт скасував закон, "бо закон нічого не вдосконалив" (Євр.7: 19). Однак було б нерозважливо абсолютно заперечувати позитивну дію закону на духовно-моральний стан нащадків Якова. Сорокарічна подорож пустелею під керівництвом Мойсеєвого закону змінило суспільство синів Якова. Свідчив по натхненню Божому корисливий пророк Валаам: "Як гарні намети твої, Якове, оселі твої, Ізраїлю! Стеляться вони як долини, як сади понад річкою, як дерева алое, насаджені Господом, як кедри понад водами; поллється вода з відер його а насіння його буде як великі води, перевершить Агага цар його та піднесеться царство його" (Чис.24: 4-7). І багато років Ізраїль набирав силу та розквітав під управлінням закону.

Найбільшого розквіту старозавітний Ізраїль досяг за царів Давида і Соломона. Але вже в кінці царювання Соломона знову почала порушуватися точність і строгість виконання закону. З того часу Ізраїль став швидко занепадати, і вже пророк Ісая каже боговідступному суспільству слова Господні: "Для чого Мені безліч жертв ваших? - говорить Господь. Я пересичений спаленнями баранів і жиром ситих телят, і крові биків та овець,і козлів не хочу" (Іс.1: 11). І в Посланні до євреїв апостол вказує на це: "Тому Христос, входячи в світ, говорить: Жертв й приношень Ти не захотів, але тіло Мені приготував" (Євр.10: 5). Бог послав Сина Свого до людей з великої милості до них, послав, щоб жертовною смертю Свого людського єства Він викупив людей з рабства диявола.

Як уже було сказано в попередньому розділі, вся цінність жертви Христа в тому й полягала, що він, будучи в людській плоті, постраждав найвищою мірою природним чином, не даючи собі ніякої переваги, не зробивши у своєму земному житті ні єдиного гріха і нічим не давши приводу до свого осуду. Від Різдва до поховання Він сяяв невидимим світлом бездоганної праведності, інакше Його страждання не стали б рятівними для людини. У абсолютній відданості Батькові Він був слухняний до смерті, не допустивши Собі ні тіні спротиву або нарікання у прийнятті з волі Отця найгіркішої чаші страждань. Цю непорочність Спасителя показав євангеліст Іоанн Богослов, навівши слова Спасителя перед самими Його стражданнями: "Бо йде князь світу цього, а в Мені не має нічого" (Іоан.14: 30). До припинення або ослаблення смертної муки схиляв Його сатана устами архієреїв і книжників, які, насміхаючись над страждаючим Христом, кричали Йому: "Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста" (Матф.27: 40). Але Син Божий не похитнувся, залишився вірним до кінця і здобув перемогу.

Перемога Його була неминуча, бо за промислом творилася Його ж благодатним творчим мистецтвом. Цим анітрохи не применшується її значення для людини, тому що це була справжня та надзвичайно важка перемога, і тим більшої слави Він удостоївся. Пророкуючи Христову перемогу, старозавітний пророк Осія вигукує від імені Господа: "Від влади пекла Я викуплю їх, від смерті врятую їх. Смерте! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?" (Ос.13: 14). Так виглядає справа Христа як справа Бога і Творця всесвіту. Для людини ж Він став викупом, жертвою, бо люди не працювали і не брали участі в творенні свого порятунку, він цілком належить Богові, як акт божественної любові. Для Христа не треба було б доводити Свою відданість Отцю таким страшним способом, але від імені всіх людей, як представник роду людського, Він, невинний, постраждав за винних.

Необхідно додати, що образ жертви, мабуть, найбільш доречний і природний в християнській вірі. Найважливіша якість християнства - це любов до ближнього. "Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Іоан.15: 13), - заповідав Господь учням. Люди, неосвічені Духом Христовим, злякано борсаються у своїх бажаннях і не можуть знайти душі спокою, бо множать ворожнечу та недовіру один до одного, віддаляються від істинної любові, яка не буває без жертви. Господь приніс порятунок від цієї суєти, навчаючи людей: "Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим" (Мф.11: 29). Яке ж це ярмо? Це ярмо жертовної любові до ближнього.

Господь повелів безвідмовно давати тому, хто просить, не вимагати від того, хто взяв у борг, пройти разом поприще з тим, хто пропонує і т.д. Що означають ці вимоги Євангелія, як не жертовність? Таким чином, вчення Христа є за своєю суттю постійною готовністю до жертви заради Євангелія. Безкорисливе і нелицемірне служіння любові до ближнього є основоположним принципом християнського життя. Істинність любові засвідчується жертвою, тому реальність любові людини до Христа в житті постійно випробовується хрестом послуху духу Євангелія. Без несення свого хреста неможливо і слідування за Христом, і наперсний хрестик, якого носять усі християни, є символом жертви, для якої покликані всі християни.


Висновки


Пришестя у світ Сина Божого було та залишається для людства великою та незбагненною таємницею. Над її вирішенням з перших століть християнства працювали багато святі отці та великі богослови Церкви. Вони залишили людству дорогоцінну духовну спадщину, що містить глибокі та ґрунтовні міркування про другу Особу Святої Трійці. Тим не менш, деякі важливі питання христології досі залишаються не до кінця дозволеними в догматичної системі православного церковного віровчення та тому залишають місце для ухилень від істини. Про недостатню розробку окремих понять і визначень у цій галузі свідчать, зокрема, існуючі серед сучасних богословів розбіжності у вченні про Боговтілення.

1. Протиставляючи Сина Божого ангелам, апостол Павло привів цілий ряд переконливих свідчень Святого Письма, що підтверджують незаперечну перевагу Ісуса Христа над створеними істотами безтілесного світу, підтвердив істинність Боговтілення, розкрив багато важливих властивостей втілення Бога.

Таким чином, наведені вище слова Христа - "що бачить Мене бачить Того, Хто послав Мене" - підтвердилися всіма справами Спасителя і відображають єдність духовних властивостей людства і божества єдиної Іпостасі Сина, як би прикрите плотським "образом раба". І, підбиваючи підсумок міркуванням, говоримо, що воістину у Христі втілився Бог, і божественна слава Отця належить Йому і як здійсненого Богу, і як здійсненого Людині; але краса і слава цієї досконалості духовна, і зрима лише розумним, духовно освіченим поглядом.

2. На підставі власних міркувань щодо природу Ісуса Христа, можна стверджувати те, що для християн смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутній. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили влада гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше і вельми важливе, ніж нескінченна життя тіла - духовне безсмертя. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, преодолевающую смерть, і наполегливо закликає до неї, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це серцеве нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову і знову.

3. У цьому розділі можна побачити, що Господь повелів хто просить безвідмовно давати, від який захопив у борг не вимагати назад, що пропонує пройти разом терені пройти з ним два і т.д. Що означають ці вимоги Євангелія, що не жертовність? Таким чином, вчення Христа є за своєю суттю постійною готовністю до жертви заради Євангелія. Безкорисливе та нелицемірне служіння любові до ближнього є основоположним принципом християнського життя. Істинність любові свідчить жертвою, тому реальність любові людини до Ісуса Христа в житті щогодини випробовується хрестом слухняності духу Євангелія. Без несення свого хреста неможливо й слідування за Христом, і наперсний хрестик, ношений усіма християнами, є символом жертви, до котрої покликані всі християни.

4. Завдання богословських досліджень не зводиться до раціонального пояснення умосяжних властивостей Божества. Вона більш полягає у спробі духовного зближення з Богом, в прагненні максимально явити людському розуму безмірну божественну благодать. Справжнім богослов'ям можна назвати тільки те вчення, яке дано дією благодаті Святого Духа. Воно чуже мертвого раціоналізму сухих логічних конструкцій, бо походить не від начитаності, немає від самодостатніх зусиль людського розуму, але виливається з боголюбивого серця, сповненого божественним вогнем Христової любові. Таким є богослов'я апостола Павла. Головною ідеєю, суттю, всіх послань апостола Павла є розкриття та прославляння дивовижної краси і святості Творця всесвіту. Сила його богословської думки відбувається не від надлишку знань, а від чистоти прагнення гарячого серця, якому в нагороду дано було благодатне пізнання Бога. Сам апостол Павло свідчив про себе, що вчення своє прийняв "не від людини, але відкриттям Ісуса Христа".

Послання апостола Павла до євреїв - це смілива спроба розкрити велич слави та безмежну любов Творця до тварі, розповісти про втіленої божественної любові - Сина Божого Ісуса Христа, про славну жертву Його, про терпіння і перемозі Його над смертю. Святитель Іоанн Златоуст у своїх бесідах на послання до євреїв, захоплюючись дивовижною точності виразів апостола, вигукує: "О, мудрість апостольська! Або краще сказати, потрібно дивуватися тут не мудрості Павла, але благодаті Духа, бо він говорив оце не від власного розуму, і не від себе промовив таку премудрість, але від божественної сили такі вислови".

5. У порівнянні з величезним масштабом істин і понять, що розглядаються в посланні до євреїв, апостол Павло досить небагатослівний. Але за короткими фразами його проникливих і виразних богословсько-поетичних визначень приховані глибокі і всеосяжні істини. У посланні до євреїв апостол Павло формулює вчення про Сина Божого найбільш піднесено і повно. Він часто вдається до свідчення Священного Писання, яке призводить так, що відкривається потаємний прообразний сенс Старозавітних пророцтв і псалмів Давида. У власному вченні про особистість Ісуса Христа, апостол Павло зі всією певністю показує Його як втілення Бога, що він є і в людстві Своєму істинним Сином Божим, який прийшов очистити гріхи людські. Це є головним положенням христологічного вчення апостола Павла, котре він ґрунтовно розкрив у своєму посланні. Він протиставляє Христа пророкам і ангелам, називаючи Його Творцем і Спадкоємцем творіння, а також Царем і Первосвящеником.

Апостол Павло наводить у посланні до євреїв цілий ряд переконливих доказів, що підтверджують незаперечну перевагу Ісуса Христа над створеними істотами безтілесного світу, підтверджує істинність Боговтілення, розкриває багато важливих властивості втілився Бога. За послання до євреїв, Христос прийшов увінчати справу пророків, позбавити людей від влади гріха і смерті і відкрити їм шлях до спасіння. Син Божий став посланником Бога до людей і, разом, вірним Заступником перед Богом за людство, Царем і Первосвящеником, який здобував народам землі прощення за давнє відступництво, повернув у світ милість та правду, як благодатний дар Божий.

Послання апостола Павла до євреїв допомагає знайти відповідь на багато складних питань христологічного вчення Церкви, скласти ґрунтовне поняття про значення Боговтілення і про сенс Христової жертви. Святий апостол вчить, що Ісус Христос відкрив людям шлях порятунку та Сам пройшов цим шляхом в людській плоті. Безмірним стражданням Син Божий стежили людству примирення з Богом, що призвело до можливості повернення людям благодаті Святого Духа, необхідної для порятунку та досконалості. Своєю смертю і воскресінням Господь усунув страх смерті, показав людям, що справжній сенс земного життя людини знаходиться за її межами. Смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутнє. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили владу гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше і вельми важливе, ніж нескінченна життя тіла - духовне безсмертя.

Апостол Павло вчить, що головною причиною втілення Господа була любов до Свого творіння, і головною метою втілення Христа було повернення людській природі царственого достоїнства, втраченого гріхопадінням прабатьків, і через це відтворення первозданної гармонії і досконалості світу. Своїм пришестям на землю у плоті Ісус Христос заснував Собі Боголюдське царство на землі і, очоливши Святу свою Церкву, знову вручає землю в володіння відродженому людству. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, що долає смерть, і наполегливо закликав до неї, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це наполегливо нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову та знову закликаючи не бути недбайливими, що не робити запеклими серця.

6. Аналіз послання показує нам, що воно вчить про виконання Старого Завіту в Ісусі Христі. Але виконання Старого Завіту є і проходження Старозавітного домобудівництва, - проходження, з яким пов'язано закінчення храмового ладу. Особливий наголос, з яким укладачі послання апостола Павла до євреїв говорять про проходження Старого Завіту, показує, що читачам було нелегко вмістити цю думку. Єрусалимські християни жили під покровом закону. У цьому, як ми бачили, і полягала трагедія Іудеохристиянства. Укладачі цього послання намагалися їм показати, що в Ісусі Христі прийшов кінець і храму, і закону. Але виконання закону, з яким пов'язано порятунок, має нести не горе, а радість. Для читачів послання повинно бути "словом втіхи".

Свій шлях апостол Павло завершує, засвідчивши про мученицьку смерть Ісуса Христа, котру він прийняв з радістю. Це був муж гідний наслідування. Бо хто не горить сам - не може запалити іншого. В катакомбі Домітілі збереглось одне із найстаріших відомих зображень апостола Павла - на ньому зафіксовані характерні риси його зовнішності, які в незмінному вигляді перейшли як у візантійський, так і в післявізантійський іконопис і дійшли до наших днів. Це ті характерні риси, які описує ієромонах Діонісій із Фурни в Аграфах у Інтерпретації живописного мистецтва: Павло лисий, з густою бородою, худими ногами, котрий тримає в руках 14 послань, завернутих і звязаних разом. Послання апостола Павла є квінтенсенцією його пастирської турботи - таким увіковічив його пензель художників. Можна дійсно говорити про діалектику життєвого шляху апостола Павла. Його шлях не від любові до ненависті, як це часто буває з людьми, а, навпаки, від ненависті до любові, до любові до Бога. Агапе!!! Він став вибраним сосудом Божим! І це була любов у відповідь, бо Бог полюбив апостола Павла визначально. Бо шляхи Господні є невідомі.

Примітки та посилання


1.Глубоковский Н.Н., профессор. Послание апостола Павла к Евреям и историческое предание о нем. Годишник на Софийский университет, кн.14, 1936-1937. София, 1937 г., с.15-19

2.См., например: Иов.1: 6; Иов.38: 7; Пс.88: 7; Дан.3: 92

.См., например: Быт.6: 2; Втор.32: 43; Пс.28: 1

.См., например: Прем. Сол.18: 13

.Феофилакт, блаженный, Архиепископ Болгарский. Апостол с толкованием. М: "Ковчег", 2002 г., с.854

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы на Послание к Евреям. Беседа 2.

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы на Послание к Евреям. Беседа 1.

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 2. Глава III (17). Об Ангелах. М.: Братство святителя Алексия. Издательство "Приазовский край", 1992 г., с.45

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Слово об ангелах.

.Григорий Богослов, святитель. Слово 39. Собрание творений в 2-х томах, том 1. Изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1994 г. с.412-413

.Иоанн Дамаскин., преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 2. Глава III (17). "Об Ангелах". Указанное издание. с.48

.Там же.

.Там же, с.45-46

.Макарий Египетский, преподобный. Духовные беседы. Беседа 4.9, Изд. М.: Лепта Книга, 2007 г., с.48-49

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 4. Гл.1 (74). "О том, что было после воскресения". Указ. издание, с. 198

.Экумений, блаженный. Толкование на Послание к Евреям. Цит. по: Экзегетический анализ первых двух глав Послания апостола Павла к Евреям. Изд. "Булат". Тверь., 2004 г., с. 208.

.Рудинский Н., священник. Жизнь и труды святого апостола Павла. Толкование апостольских посланий святителем Феофаном Затворником. М.: "Правило веры", 2002 г., с.610

.Симеон Новый Богослов. Слово 1. Творения, т.1. Изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1993 г., с.23

.Там же, с.22

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 3. Глава 1 (45). "О Божественном домостроительстве и попечении в отношении к нам, и о нашем спасении". Указ. издание, с. 191

.Иустин (Попович), преподобный. Собрание творений т.2, ч.2., М.: "Паломник", 2006 г., с.232.

.Кирилл Александрийский, святитель. Творения. Кн.2. Библиотека отцов и учителей церкви. М.: "Паломник", 2001 г., с.13-14.

.Авва Дрофей, преподобный. Душеполезные поучения. Изд. М.: Лепта Книга, 2007 г., с.59.

.Иоанн Златоуст, святитель. Творения. т.4. Беседы на книгу Бытия. Беседа 17.8 Издание Санкт-Петербургской Духовной Академии.С. - Пб.: 1898 г., с.150

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 2 Глава IV (18). "О дьяволе и демонах". Указ. издание, с.51

.Иоанн Златоуст, святитель. Творения. т.1, кн.2. Против Иудеев. Беседа 8.7 Указ. издание, с.754

.Феофилакт, блаженный, Архиепископ Болгарский. Указ. издание, с.318

.Симеон Новый Богослов, преп. Слово 1. Указ. издание, с.23

.Симеон Новый Богослов, преп. Слово 18. Указ. издание, с.169

.Ириней Лионский, епископ, священномученик. Доказательство апостольской проповеди, 31.

.Там же, 39.

.Там же, 32

.Лосский В.Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие. М.: 1991 г., с.248

.Иустин (Попович), преподобный. Собрание творений т.2, ч.2., "Догматическое богословие". М.: "Паломник", 2006 г., с.221

."До греха, - пишет Блаженный Августин, - человеческое тело можно было называть и смертным в одном отношении, и бессмертным в другом: смертным, ибо оно могло умереть, бессмертным, ибо оно могло не умереть. Одно дело: не мочь умереть, какими Бог сотворил некоторые бессмертные существа; а другое дело: мочь не умереть, в каком смысле создан бессмертным первый человек. Это давалось ему от древа жизни, а не от устройства его естества, вследствие чего, как только он согрешил, был отстранен от древа жизни, чтобы мог умереть; тогда как если бы не согрешил, мог бы не умереть. Итак, он был смертен по свойству своего земного тела, а бессмертен по благодати Творца". Цит. по книге "Догматическое богословие" преп. Иустина (Поповича). Собрание творений. т.2, ч.2. Изд. "Паломник", М.: 2006 г., с.222

.Афанасий Александрийский, святитель. "О воплощении". Глава 1. Творение и падение.

.Феофилакт, блаженный, Архиепископ Болгарский. Указ. издание, с.862.

.Афанасий Александрийский, святитель. Творения. Т.3. М., 1994. С.321

.Афтартодокетизм - еретическое учение VI-го века., отрицавшее естественную способность к страданию человеческой плоти Спасителя.

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Указанное издание, с. 196.

.Як повідомляє Леонтій Візантійський, афтартодокети вчили, що "тіло Ісуса Христа безпристрасно, незаперечно та незмінно, [.] невидимо та невловимі, не має ні якості, ні кількості, та взагалі безтілесне, - все це вони назвали чудесним словом нетління" (Леонтий Византийский. Против афтартодокетов слово 2: PG 86, 1321A). При цьому безпристрасність і нетління розумілися ними як природний стан людства Ісуса Христа, а страждання Його - як диво (PG 86, 1333D). Саме у звязку з загальними уявленнями афтартодокетів має бути оцінка позиції Юліана Галікарнаського (нетління Христа - "це не бути підлеглим по необхідності тлінню, що відбувається від гріха". Цит. По: Grillmeier 1993, 288), яка сама по собі виявилася б майже православною, що було показано Ж.К. Ларше (Larchet 1996, 314). [Зноска запозичена із статті єром. Діонісія (Шленова)"Гетсиманське моління в світлі христології прп. Максима Сповідника" надрукованій у Богословському збірнику (Вип. VIII. 2001, 165-196).]

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Указанное издание, с.257

.Для сравнения: "Бог не сотворил смерти и не радуется погибели живущих" (Прем. Сол.1: 13)

.Добротолюбие, том 5. Поучения Григория Паламы, архиепископа Фессалоникийского. Послание к Ксении монахине. Изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1993 г., с.255.

.Лосский В.Н. Указ. издание, С.253

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Приношение современному монашеству. Собрание сочинений, Т.5.С. - Пб., 1867 г., с.287.

.Иоан.12: 31; 14: 30; 16: 11

.Симеон Новый Богослов, преподобный. Слово 5. Указ. издание, с.60.

.Симеон Новый Богослов, преподобный. Слово 4. Указ. издание, с.45.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Слово о человеке.

.Толковая Библия А.П. Лопухина. Т1. Бытие. СПб. 1904 г., с.23

.Творения свт Иоанна Златоуста. Беседы на книгу Бытия. Беседа 21. т.4. СПб.1898 г. с. 192.

.Там же, с. 193.

.Григорий Богослов, святитель. Слово 39. Собрание творений, том 1. Изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1994 г., с.553

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Аскетические опыты. т.2. СПб., 1904г., с.100.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Аскетические опыты. т.1. СПб., 1904г., с.119.

.Лосский В.Н. Указ. издание, с.283

.Симеон Новый Богослов, преподобный. Слово 5. Указ. издание. с.60

.Евграф Смирнов. История Христианской Церкви. Петроград. 1918г., с.166-167

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы о диаволе. Беседа вторая.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Аскетические опыты. Т.1. СПб., 1904 г., с.231.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. ПСТ, т.6. Изд. "Паломник" М, 2004 г., с.373.

.Симеон Новый Богослов, преподобный. Указ. издание, с.22-23

.Евр.6: 4-8; 10: 19-30; 12: 4-12 и др.

.Феодорит Кирский, блаженный. Краткое изложение божественных догматов. Восточные отцы и учители Церкви V века. - М., Изд. МФТИ, 2000 г., с. 208

.Игнатий Брянчанинов, святитель. ПСТ, т.2. Изд. "Паломник" М.: 2001 г., с.26

.Иустин (Попович), преподобный. Собрание творений т.2, ч.2., "Догматика Православной Церкви". М.: "Паломник", 2006 г., с.210-216

.Преподобний Єфрем Сирин повідомляє: "Сей Мелхиседек був Сим; він по величі своєму був цар, як родоначальник чотирнадцяти племен; але також був він і первосвященик, тому що за спадкоємством прийняв священство від батька свого Ноя. Жив Сим не тільки до часів Аврама, як каже Священне писання, але до Якова та Ісава, синів Аврамова сина. Його запитувати ходила Реввека, та Сим сказав їй, що два народи в утробі її, та старший попрацює молодшому (Бут.25: 22.23). Але Ревека поза своїм чоловіком, котрий так чудово врятувався від заклання, та повз свекра свого, котрому так часто давалися божественні одкровення, не пішла б запитувати його, якби не знала про велич його від самого Аврама та сина його. І Аврам не приніс би йому десятини, якби не знав того, що він незрівнянно вище його. Не можна подумати, що будь-кого з мешканців Ханаану або Содому запитувала Ревека, та що кому-небудь з них Аврам приніс десятину повернутого їм надбання. Оскільки дні життя Мелхиседека простягалися до часів Якова та Ісава; то ймовірно сказане, що він був Сим. Батько його Ной жив на сході, Сим оселився між двох поколінь, тобто серед синів Хамових і своїх синів, складаючи як би перешкоду між тим і іншим племям; бо побоювався, щоб нащадки Хамові не захопили його синів в ідолопоклонство". Ефрем Сирин, преподобный. Творения, полное собрание, том 3. Толкование на книгу Бытия. Издательство Единецко-Бричанской епархии, 2003 год. с.508.

.Рудинский Н., священник. Указанное издание, с.633

.Максима Исповедник, преподобный. Избранные творения. М.: Паломник., 2004 г., с.310

.Ефрем Сирин, преподобный. ПСТ, т.3. Толкование на книгу Исход. Изд. Елинецко-бричанской епархии, 2003 г., с.568

.Там же, с.572.

.Макарий Египетский, преподобный. Духовные беседы. Изд. М.: Лепта Книга, 2007 г., с.492

.Игнатий Брянчанинов, святитель. ПСТ, т.2. Изд. М.: "Паломник", 2001 г., с.49

.Ефрем Сирин, преподобный. Творения, полное собрание, т.4. Толкование на послание к Евреям. Изд. Елинецко-бричанской епархии, 2003 г., с.149

.Иоанн Златоуст. Беседы на Послание в Евреям. Беседа 15.

.Там же.

.Рим.3: 24, 3: 25, 8: 23, 1Кор.1: 30, Гал.3: 13, Гал.4: 5, Еф.1: 7, Еф.1: 14, Еф.4: 30, Кол.1: 14, 1Тим.2: 6

.1Пет.1: 18, 2Пет.2: 1

.1Иоан.2: 2, 1Иоан.4: 10

.Матф. 20: 28, Мар.10: 45

.Григорий Богослов, святитель. Слово 45. На святую Пасху. Собрание творений в 2-х томах, т.1. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1994 г., с.675-676.

.Афанасий Александрийский, святитель. "О воплощении". Глава 3 (13).

.Афанасий Александрийский, святитель. "О воплощении". Глава 3 (17).

85.Список використаної літератури

86.Библия. Синодальный перевод. - М., 2000.

.Толковая Библия. Издание преемников А.П. Лопухина. - СПб., 1904.

.Дорофей, Авва, преподобный. Душеполезные поучения. - Изд. М.: Лепта Книга, 2007.

.Андреев И.Д. Вера. Христианство. Энциклопедический словарь. - Т.1, М., 1993.

.Амусин И. Находки около Мёртвого моря. - М.: Наука, 1964.

.Архімандрит Пімен (Чеботарєв). Першоверховний Апостол Павло, Його місіонерські праці в ХХІ століття. - Луганськ, 2008.

.Афанасий Александрийский, святитель. О воплощении. // #"justify">.Афанасий Александрийский, святитель. Творения. Том 3. - Сергиев Посад, 1903.

.Баркли У. Толкование Послания к римлянам. - М., 1980.

.Блаженнійший митрополит Володимир (Сабодан). Павло, покликаний апостол. - К., 1998.

.Богдашевский Д. Послания св. Ап. Павла к Ефесянам. Исагогико-экзетическое исследование. - К., 1904.

.Бондар Л.П. Християнство та наука в світі послань апостола Павла. - Луганськ, 2008. - Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім.В. Даля. Випуск № 9. Секція №1.

.Бош Д. Преобразование миссионерки. Сдвиг парадигмы в богословии миссионерской деятельности. - СПб., 1997.

.Верде В. Походження книг Нового Завіту. - Л., 1925.

.Вейсман А.Д. Греческо-российский словарь. - СПб., 1894.

.Вшолек С. Рациональность вери. - М., 2005.

.Галахов Я.Я. Послание св. ап. Павла к Галатам. - Казань, 1897.

.Гече Г. Библейские истории. - М.: Политиздательство, 1988.

.Глубоковский Н.Н., профессор. Послание апостола Павла к Евреям и историческое предание о нём. - София, 1937.

.Глубоковский Н.Н. Благовещения христианской свободы в Послании св. ап. Павла к Галатам. - СПб., 1902.

.Глухов И.А. Православный катехизис. - СПб.: Общество тайны игуменьи Таисии, 2008.

.Гогоцький С.С. Збірник творів у 3-х томах. - Луганськ: Елтон, 2010. - Том 2. Педагогіка.

.Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навчальний посібник. - К., 2001.

.Григорий Богослов, святитель. Собрание творений в 2-х томах, том 1. - Сергиев Посад, 1994.

110.Дионисий (Шлёнов), иеромонах. Гефсиманское моление в свете христологии прп. Максима Исповедника. Богословский сборник, выпуск VIII, 2001. // http://www.n-p-v.ru/rus/publicat/gefs_mol. htm <http://www.n-p-v.ru/rus/publicat/gefs_mol.htm>

.Єпископ Віденський і Австрійський Іларіон. Зникаючий вид. Вип.2 - Луганськ: Православна бесіда, 2008.

.Ефрем Сирин, преподобный. Творения, полное собрание, том 3. Толкование на книгу Бытия. - Единец, 2003.

.Зоберн В.М. Закон Божий. - М.: Эксмо, 2011.

.Ианнуарий (Ивлев), архимандрит. Церковь Христова в Посланиях святого Апостола Павла. - М., 2003. - Доклад на Богословской конференции Русской Православной Церкви "Православное учение о Церкви".

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Аскетические опыты. - Том 1. - СПб., 1904г.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Аскетические опыты. - Том 2. - СПб., 1904.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Приношение современному монашеству. Собрание сочинений. - Том 5. - СПб., 1867.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Слово о человеке. // http://www.wco.ru/biblio/books/ignbr4/Main. htm.

.Игнатий Брянчанинов, святитель. Отечник (ПСТ-6). - Том 6. - М.: Паломник, 2004.

.Иоанн Дамаскин, преподобный. Точное изложение православной веры. Книга 2. - М.: Братство святителя Алексия, 1992.

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы на Послание к Евреям. Беседа 2. // http://www.ispovednik.ru/zlatoust/Z12_1/Z12_1_02. htm

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы на Послание к Евреям. Беседа 1. // http://www.ispovednik.ru/zlatoust/Z12_1/Z12_1_01. htm

.Иоанн Златоуст, святитель. Творения, книга 4. Беседы на книгу Бытия. - СПб.: Санкт-Петербургская Духовная Академия, 1998.

.Иоанн Златоуст, святитель. Беседы о диаволе. Беседа вторая. // http://www.ispovednik.ru/zlatoust/Z02_1/Z02_1_25. htm

.Ириней Лионский, епископ. Доказательство апостольской проповеди, 31. // http://www.pagez.ru/lsn/0070. php

.Иустин (Попович), преподобный. Собрание творений том 2, часть 2, Догматика Православной Церкви. - М.: Паломник, 2006.

.Кирилл Александрийский, святитель. Творения. Книга 2. Библиотека отцов и учителей церкви. - Том 9. - М.: Паломник, 2001.

.Ледд Д. Богословие Нового Завета. - СПб., 2003.

.Ленцман Я. Сравнивая Евангелия. - М.: Политиздательство, 1967.

.Лосский В.Н. Догматическое богословие. - М., 1991.

.Лосський В.М. Спокутування та обожнення. - М: Библиотека православной книги "Халкидон", 2003.

.Макарий Египетский, преподобный. Духовные беседы. - М.: Лепта Книга, 2007.

.Максим Исповедник, преподобный. Творение. - Том 1. - М., 1993.

.Максим Исповедник, преподобный. Избранные творения. - М.: Паломник, 2004.

.Мень А. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни. - М., 1993.

.Морис Л. Теология Нового Завета. - СПб., 1995.

.Мышцын В.Н. Учение Св. Апостола Павла о законе дел и законе веры <http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=10&cad=rja&uact=8&ved=0CG4QFjAJ&url=http%3A%2F%2Fx86watch.com%2Fuchenie-sv-apostola-pavla-o-zakone-del-i-zakone-veryi%2F33%2F&ei=9EeEU8_hMpT34QS61YH4CQ&usg=AFQjCNHITIyBfwxWCd9BwbyWUcb4i2NoRA&bvm=bv.67720277,d.bGE>. - Сергиев Посад, 1994.

.Моше бен-Маймон (рабин Маймонид). Мишне Тора. - М.: Лехайм, 2011.

.Огицкий Д.П., священник Mаксим Козлов. Православие и западное христианство. - М.: Paternal, 1995.

.Пётр (Зверев), иеромонах. Экзегетический анализ первых двух глав Послания апостола Павла к Евреям. - Тверь: Булат, 2004.

.Ренан Э.Ж. Апостол Павел. - М.: Терра, 1991.

.Рудинский Н., священник. Жизнь и труды святого апостола Павла. Толкование апостольских посланий святителем Феофаном Затворником. - М.: Правило веры, 2002.

.Серафим Слободский протоиерей. Закон Божий. - М.: Эксмо, 2012.

.Симеон Новый Богослов. Творения. - Том 1. - Сергиев Посад: Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1993.

.Сидоров А. Учение двенадцати апостолов. Символ. №29. - М., 1993.

.Смирнов Е.И. История Христианской Церкви. - Петроград, 1918.

.Фаррар Ф. Життя і праці св. апостола Павла. - К.: Богдан, 1994.

.Феодорит Кирский, блаженный. Краткое изложение божественных догматов. Восточные отцы и учители Церкви V века. - М.: МФТИ, 2000.

.Феофилакт, блаженный, Архиепископ Болгарский. Апостол с толкованием. - М.: Ковчег, 2002.

.Филарет (Дроздов), митрополит Московский и Коломенский. Катехизис. - М.: Сибирская благозвонница, 2013.

.Філософія. Навчальний посібник, 2-е видання, перероблене та доповнене (за ред. І.Ф. Надольного). - К., 2001.

.Флоренский П.А. Имена. Купина. - М., 1993.

.Хамитов Н. В.

.Швейцер А. Мистика апостола Павла. - М., 1996.

.Швейцер А. Своеобразие мистики апостола Павла. - М., 1996.

.Mason S. Philosophia as a Group-Designation in Graeco-Roman Society, Judaism, and Early Christianity. - Jerusalem, 1990.

.Nock A. D. Conversion: the Old and the New in Religion from Alexander the Great to Augustine of Hippo. - London, 1933.

.Walzer R. Galen on Jews and Christians. - London, 1948.

.Wilken R. L. The Christians as the Romans Saw Them. - London, 1984.

.Wilken R. L. Collegia, Philosophical Schools and Theology // The Catacombs and the Colosseum: the Roman Empire and the Setting of Primitive Christianity. - Rome, 1971.


Теги: Послання апостола Павла до Євреїв: теологічний аналіз  Диплом  Культурология
Просмотров: 21125
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Послання апостола Павла до Євреїв: теологічний аналіз
Назад