Шевченківські музи

Вступ


Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. В історичному розвитку України Шевченко - явище незвичайне своїм місцем у літературі <#"justify">1. Шевченківські музи


Всi ми знаємо, що Тарас Григорович Шевченко присвятив усе своє життя служiнню рiднiй Украïнi та боротьбi з ïï пригноблювачами. Вiн постає для усiх насамперед поетом-борцем. За блискучим зображенням героïчного минулого та страждань поневоленого безправного народу часом можна не помiтити "iншого Шевченка" - тонкого лiрика, якому не чуже усе людське, у тому числi й кохання.

Тарас Шевченко мав свiй iдеал жiнки, вiн кохав i був коханий. I хай iнтимна лiрика за обсягами поступається творам, присвяченим iншiй тематицi, його балади, вiршi та поеми про кохання являють собою чудовi зразки лiричноï поезiï.

Суто художньо iнтимна лiрика Шевченка нагадує за змiстом i формою украïнську народну пiсню. Багато вiршiв присвячено Ганнi Закревськiй ("Г. З.", "Моя ти доле чорнобрива", "Рожевая зоре", "Свято моє! Єдинеє свято!" та iншi), але не забуває поет i про своє свiтле перше пiдлiткове кохання до Оксани Коваленко ("Ми в купочцi колись росли" тощо). Та не тiльки в творах автобiографiчного плану кохання постає "єдиним святом" серед сумноï дiйсностi.

Будучи емоційною і чутливою натурою, Т.Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Однак лиха недоля переслідувала його все життя, не даючи йому щастя жити у шлюбі, у любові з дружиною, про яку мріяв, особливо в останні роки свого життя.

То хто ж вони були, ті музи, які надихали поета, які давали йому втіху і навівали смуток, які любили його, яких любив він? Їх було чимало, але зупинимося на трьох жіночих постатях.


Княжна Варвара Миколаївна

...Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил -


Такими рядками закінчується присвята до поеми «Тризна», створеної Т. Шевченком в Яготині. Перед присвятою після заголовку написано : «На память 9 ноября 1843 года. Княжне Варваре Николаевне Репниной».

Що ж це за особлива дата, яку закарбував поет?

Містечко Яготин Полтавської губернії (тепер райцентр Київської області) лежить неподалік Мосівки і Березової Рудки, де бував Шевченко влітку 1843 року, коли вільно подорожував по Україні як поет і художник. Вперше сюди він завітав у липні, а з жовтня 43-го по жовтень 44-го року з перервами мешкав у сімействі Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського князя, генерала, старшого брата декабриста С.Волконського.

Дочка князя, 35-річна Варвара, захопилася талантом і поезією Шевченка й закохалася в нього на все життя. Оскільки кохання не було взаємним, то княжна вирішила, що їй Богом призначено стати ангелом-охоронцем поета, і всіма силами своєї душі боролася з жагучим почуттям. У листах до наставника молодості француза Ш.Ейнара вона відверто писала про свої душевні муки: «Я підлим чином, цілими годинами віддаюсь у владу своєї уяви, яка малює мені палкі картини жаги, а іноді й похітливості».

Поет з великою повагою поставився до трепетного почуття Варвари, але не міг примусити серце відповісти на щире кохання.Врешті-решт між ними завязалася тепла довірлива дружба, яка не переривалася майже до останніх років життя Т.Шевченка.

І княжна починає надокучати поетові своїми настановами, направляючи його на путь істинний. Натура Шевченка, який ненавидів усіляке рабство і всяку опіку над собою, опиралася й протестувала проти цих настанов Варвари Миколаївни.

Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не взявши до уваги того, що талановиту людину не можна тримати в рамках, які інколи бувають гіршими за кайдани.

Одного разу, довідавшись, що Шевченко під час вечірки дозволив собі випити більше, ніж, як їй здавалося, можна, княжна висловила йому письмову догану, написану у формі пишномовної алегорії. І 9 листопада 1843 року вручила поетові цю записку разом з переписаними начисто його віршами, чекаючи увечері відповіді. Та Шевченко, прийшовши у вітальню, жартував так, ніби нічого не сталося, хоча потім кілька днів уникав спільного чаювання.

Та щойно поет зявився, як Рєпніна почала докоряти йому, що він весь вечір говорив якісь дурниці. По закінченні нотації запала тиша, і Шевченко мовив: «Тихий янгол пролетів». «Ви вмієте розмовляти з ангелами, - сказала княжна, - то розкажіть, що вони вам говорять». Тарас Григорович схопив аркуш паперу, перо і написав княжні присвяту до твору, який пообіцяв вручити згодом. Перед присвятою було написано «На память 9 листопада». Варвара Миколаївна торжествувала.

Всі ці події не зашкодили їхній щирій дружбі, дружбі з усією родиною Рєпніних. Адже завдяки клопотанню Рєпніних міністр освіти на початку 1847 року призначив Т.Шевченка професором малювання в Київському університеті.

Варвара Миколаївна допомагала розповсюджувати естампи «Живописної України», створені Шевченком. Вона листувалася з поетом під час його заслання. Збереглося вісім листів Шевченка і 16 - Рєпніної. Вона зверталася у «третій відділ» (орган політичного розшуку і слідства) з проханням полегшити долю поета, внаслідок чого їй взагалі заборонили листуватися з Шевченком.

року, повертаючись із заслання, Тарас Григорович кілька разів відвідав давно не баченого друга, 50-літню княгиню, яка на той час жила в Москві і «щасливо перемінилася, стала гладшою і молодішою», як зазначав Шевченко. Остання їхня зустріч відбулася 24 березня.

В. Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла на 83-му році життя, 1891 року.

«Миле, чарівне створіння»

Коли Т.Шевченко нарешті прибув до Петербурга, мрія створити сімю заволоділа його серцем. Інколи він навіть говорив, що йому байдуже, з ким одружитися, - лишень була б це проста дівчина з рідних країв, і щоб він, старий, подобався їй.

І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену.

Дорогою з Нижнього до Петербурга Шевченко затримався на кілька днів у Москві, де відвідав родину Максимовичів. Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, - український вчений, природознавець, історик, фольклорист і мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834-1835 р.р.), - на честь поета влаштував обід. Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував автограф одного з найкращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в казематі Петропавлівки перед засланням. У щоденнику зявився запис: «Заехали к Максимовичу... Хозяйки его не застали дома... Вскоре явилась и она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, непосредственный тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее и чистое добро? И грустно и завидно...»

М.Максимовичу на той час було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні - невідомо, але якщо судити з портрета, намальованого Шевченком у 1859 році, то, як на мене, десь близько 20 і не більше 25-ти. Там, у Москві, вона нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.

Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет навіть в одному з листів вислав їй своє перше фото. Ось кілька фраз із листа Тараса Григоровича до Марії Василівни.

«Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби».

Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він уже був у подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора (тепер у складі с.Прохорівки Канівського району Черкаської області, зберігся будинок, у якому жив поет, і старезний шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».


І помолилася Марія

Перед апостолом. Горить

Огонь тихенько на кабиці*,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...


Дещо вільне, неканонічне трактування святого сімейства наштовхнуло окремих дослідників на аналогію з реальними подіями, які могли відбутися на Михайловій Горі: гість - апостол, старий тесляр і його наймичка - «пренепорочная благая» Марія, майбутня мати. Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Максимович, бо через девять місяців після відвідин поета у неї народився син. До цього дітей у Максимовичів не було. Інші дослідники життя поета відкидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити межу, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович стосувалися лише вибору нареченої.

Хоч, на мою думку, якщо уважно приглянутися до портрета господині, намальованого Тарасом Григоровичем за ці досить короткі відвідини Максимовичів (13-25 червня), то можна зробити висновок, що доти він нікого з жіноцтва не писав з таким натхненням, з такою душевністю. Її надзвичайно замріяні очі, її особливо сяючий вираз обличчя, серпанковий ореол навколо голови - все свідчить про те, що образ цей створений закоханим художником, який обожнював свою модель. І міг же Шевченко одного разу відбити наречену у друга Сошенка... Відомо, що, перебуваючи у Максимовичів, поет багато часу проводить у полі, де малює, в розмовах із селянами, а також у спілкуванні з Марією Василівною.

І, мабуть, не випадково менш як за місяць Шевченко, побувавши на батьківщині в Кирилівці, а також у Городищі, Млієві (у Платона Симиренка), спробувавши одружитися з наймичкою Харитиною в Корсуні, - знову спрямовує свої стопи на хутір Максимовичів. Неподалік їхнього саду його заарештовують, не пояснивши причини. Як згодом зясувалося, нібито за богохульство та за підбурювання людей.

Перебуваючи під арештом, Шевченко пише кілька листів до Максимовичів, з яких видно, що знову хоче побувати на Михайловій Горі, та сумнівається, «чи швидко нам доведеться бачитися».

У серпні 1859 року Т.Г.Шевченка було звільнено з-під арешту і надано дозвіл, як наказ, - виїхати до Петербурга.

На жаль, про подальшу долю Марії Максимович та її сина нічого не відомо...

«Моя ти любо!»

В дачному селищі Стрельна біля Петербурга в червні 1860 року на дачі Надії Забіли, української поміщиці, Шевченко знайомиться з наймичкою, колишньою кріпачкою, 20-літньою Ликерою Полусмаковою.

Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович - вона полонить душу поета, пробуджуючи знову, вкотре, надію знайти милу серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, який так і називає «Ликері»:

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені.


Зачарований Шевченко не слухає нічиїх вмовлянь. Ліниву неохайність Ликери вважає селянською простотою, а пожадливість - життєвою мудрістю. Молода, свіжа, трохи грубувата, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані, пишна у плечах, з вишневими вустами і з гордовитою поставою, що й зачарувало, і обмануло поета. Та, як зясувалося, ця зовнішність приховувала звичайне самолюбство, лінощі, жадобу до подарунків, пихатість та ще й неохайність. Шевченко вважав, що «нечепурна жінка і циганові не дружина».

Але закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання.

Легендарний скульптор, цар Кіпру, Пігмаліон спочатку створив зі слонової кістки Галатею, свій ідеал дівчини, а потім у неї закохався. Шевченко ж навпаки - спочатку закохувався, а потім починав з коханої творити дівчину своєї мрії. Тому, закохавшись у Ликеру, поет багато часу проводить з нею в розмовах, за останні гроші купує їй одяг, взуття, гостинці, присвячує їй вірші, малює портрет, поселяє її в окрему кімнату, наймає їй учителя, який починає залицятися до дорученої йому учениці.

Ликера з наївним цинізмом зізнавалася хазяйці, що вона не любить свого жениха, бо «він старий і поганий та ще й сердитий», а йде за нього заміж, бо, кажуть, що він багатий, та й заради того, щоб позлити своїх подруг. А поет і не здогадувався, яка невдячна була його мила, його ідеал золотих мрій, і тому вже ніби йшлося до одруження...

Нареченій шили посаг, а Шевченко старанно готувався до весілля, до сімейного життя...

З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого родича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження у листі від 25 серпня 1860 року: «Поберемося ми після Покрови... Отаке-то скоїлося! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою-сиротою і наймичкою. Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною трапилось».

Аж раптом - розрив! Дехто вбачає причину його в тому, що одного разу Шевченко, несподівано прийшовши додому, застав Ликеру в обіймах вчителя. Інші розповідають, що нібито між ними сталася якась дрібязкова сварка: Тарас звинуватив Ликеру в неохайності, а вона його обізвала «старим і поганим». Так чи так, а Шевченко через кілька днів у присутності хазяйки квартири, в якій мешкала Ликера, спочатку спокійно запитав, чи він хоч коли-небудь, хоч чим-небудь скривдив її, і, почувши у відповідь «ні», страшенно розлютився, звів руки догори, затупотів ногами і не своїм голосом закричав: «Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю! Усе оддай мені!

Усе оддай!.. до нитки оддай!.. і старих подраних черевиків я тобі не подарую!..» Ликера прожогом, як шкодлива кішечка, вискочила з хати. З огляду на таку міру обурення Шевченка, можна гадати, що версія розриву через обійми вчителя вірогідніша. Одного разу, у вересні 1860 року, до Шевченка зайшов його давній приятель. На мольберті лежав портрет Ликерії, його розглядав Тарас. Потім він нервово схопив цей портрет і кинув під стіл. При цьому сказав: «Чи не спробувати ще раз? Востаннє? Не довелося з кріпачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що ... панночка...». А далі, зітхнувши, промовив: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене...»

Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству, - так доречно сказала одна художниця у спогадах про Шевченка.

Навіть присвоєння Тарасу Григоровичу 2 вересня 1860 року звання академіка гравірування не розвіяло його смутку.

Друзі зазначали, що Тарас, який особливо вмів розважати жінок, після невдачі у сватанні з Ликерою взагалі почав недружелюбно ставитися до них. Всі, хто бачив Шевченка після розриву з Ликерою, відзначають його сильну роздратованість. Та на зміну ненависті в душі поетовій поселяються біль і смуток за втраченими ілюзіями. Адже це була його остання спроба створити сімю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Ликері, хоч на цей раз просто під літерою «Л».


«Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

муза поет революційний літературний

Будучи неспроможною оцінити високу честь і святе покликання стати дружиною генія, народного поета, Ликерія одружилася з перукарем і жила в Царському Селі. Потім нібито вигнала пяного чоловіка і сама утримувала перукарню. А в 1904 році раптово переїхала до Канева, де часто ходила на Тарасову могилу. В 1911 році приїздила до Москви на 50-ті роковини з дня смерті Т.Шевченка. Тоді ж було записано спогади про поета з її розповідей.

Померла Ликера Іванівна Полусмакова (Яковлєва за чоловіком) на 77-му році життя 1917 року.


. З народних переказів


Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його.

Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:

Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?

Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:

Що це ви так дорого хочете?

Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.

Пан розсердився й пішов од нього.

А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:

Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців.

От іде раз пан вулицею, дивиться - на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:

Скільки стоїть осел, що на вітрині?

П'ятсот карбованців.

Пан підійшов і каже:

Цей портрет я заберу.

Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:

Гарний осел, та не мені дістався.

Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільських міщан з'явилась чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб і почалося паломництво.


3. Ушануваня пам'яті


Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві <#"justify">4. Шевченківська премія


Національна премія України імені Тараса Шевченка - найвища нагорода України в галузі культури і мистецтва. Рішення про присудження премії приймає Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, створений Указом Президента України.

Премія була заснована 20 травня 1961 Постановою Ради Міністрів України як республіканська премія імені Тараса Шевченка. Згідно з постановою, цією премією нагороджувалися діячі літератури, художнього мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії.

Вперше премія була вручена 9 травня 1962. Першими диплом і звання лауреатів отримали Павло Тичина, Олесь Гончар і Платон Майборода. Грошова премія лауреата в ті часи становила 2500 рублів.

У 1969 році республіканська премія була перейменована в «Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка». А 22 червня 2000 премії було присвоєно статус найвищої нагороди України згідно з Указом Президента України № 808/2000 з назвою «Національна премія України імені Тараса Шевченка».

Положення про Національну премії України імені Тараса Шевченка

Премія присуджується Указом Президента України. Цією премією нагороджуються громадяни за видатні досягнення в галузі літератури і мистецтва, публіцистики та журналістики і істотний внесок у розвиток культури.

Щорічно може присудити не більше десяти Національних премій. Висунення робіт для присудження премії здійснюється з моменту їх публікації протягом останніх пяти років, але не раніше ніж за півроку до їх висунення.

Твори та роботи на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка представляють Міністерство культури і туризму України, Національна академія наук України, Академія мистецтв України, творчі спілки України та літературно - мистецтвознавчі обєднання України. Премія може присуджуватися громадянам України, інших держав та особам без громадянства.

Національна премія присуджується авторові чи виконавцеві один раз протягом життя. Їм вручається диплом лауреата премії та Почесний знак лауреата. Величина грошової премії встановлюється щорічно Указом Президента України .

Указ Президента України про присудження Національної премії публікується щорічно 9 березня в газеті «Урядовий курєр» і оголошується по радіо і телебаченню.

Дипломи і Почесні знаки лауреатам Національної премії вручає Президент України 9 березня під час урочистого заходу, присвяченого дню дня народження Тараса Шевченка у Національній опері України.

У контексті Шевченкових днів настає урочиста пора присудження найвищих національних премій України, названих іменем Кобзаря. Нинішні Шевченківські лауреати - це видатні і яскраві творчі особистості, чий внесок в українську культуру є дійсно неоціненним. - В. А. Ющенко, Президент України


Висновок


«Поезія - це не зовсім література, це - вид контактерства. А геніальність полягає в точній настройці на цю хвилю контакту, досі нами не пізнаного. Ми якось звикли вважати поезією все, що заримоване, хоч насправді римувати слова не така й складна річ, а от справжніх поетів не так і багато. І нічого дивного, що і в ХХІ столітті будуть намагатися розшифрувати ось ці послання, автором (і передатчиком) яких був Тарас Григорович Шевченко», - зазначає Костянтин Родик.

Талант Шевченка-поета не поступається його здібностям живописця, перш за все графіка, вважає художник Олексій Руденко. За мистецьке виконання офортів Тарас Шевченко одержав звання академіка імператорської Академії мистецтв.

«Його копії з офортів Рембрандта досі є еталонними в якості дослідження манери великого майстра. На замовлення імператорської академії мистецтв Шевченко виконав цілу серію портретів російських полководців. По класу офорту лише 2 особи було удостоєно звання академіка. Це були Мате і Шевченко. На жаль, у нього не було можливості шліфувати талант живописця, враховуючи його біографію», - каже Олексій Руденко.

Протягом багатьох років не змінюється вивчення творчості Шевченка у шкільній програмі, зазначає Галина Сінкало, викладач української мови та літератури Львівського коледжу міжнародних відносин. Просто нині його поезія трактується по-іншому. «Всі ті твори, - каже вчителька, - які вивчалися колись - 10, 15 років тому, - практично всі вони вивчаються і сьогодні. Я памятаю, подавали Шевченка як атеїста. Тепер же ми дивимося на цю постать із сьогоднішньої точки зору, з національної. Перед смертю поет надіслав лист своєму товаришу, де написав: якщо я і помру, то помру від самотності. Тобто людина, як і всі, хотіла сімейного, родинного щастя».


Література


1. "Автобіографія . Щоденник "1988

. Белозьорова Л. "І любові останньої благодать ... "- 1993

. Биографія Т.Г. Шевченка за Спогад сучасніків1958

. Блажко Е. '' Наречена моя зветься Ликера ... '' - 1996

. Блиндара Ю. "Жінки Кобзаря "- 2002

. Бондар М. '' Дівча любе , чорнобріве ... '' - 1999

. Бондаренко С. "Музи Кобзаря : Які жінки хвилювали душу Тараса Шевченка" - 2002

. Брусліновській Є . "Тарас Шевченко і Лікера Полусмак "- 1999


Теги: Шевченківські музи  Реферат  Литература
Просмотров: 14217
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Шевченківські музи
Назад